Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

Мої подруги Сара та Емелі — психіатри. Вони одружилися сім років тому і зараз мають чотирирічних близнюків. Їм подобається бути мамами, проте вони також люблять свою роботу, їхні кар’єри розвиваються. Звісно, близнята ще маленькі, і Сара та Емелі можуть дозволити собі найняти няню, яка допомагала б їм. Однак одній з них чи обом завжди потрібен більш гнучкий робочий графік або неповний робочий день, аби бути з дітьми, коли вони хворіють, мають канікули в школі, коли на вулиці снігопад або щось трапляється з нянею.

Як їм розділити обов’язки й визначитися, хто працює, а хто доглядає за дітьми? Хто мусить зменшити оберти й працювати менше, аби мати більше часу вдома? Чи слід їм обом змінити свій стиль життя або знайти іншу роботу з більш гнучким графіком? Чи, може, одній з них потрібно звільнитися й повністю присвятити себе догляду за дітьми, поки інша повністю перетвориться на годувальницю?

Які критерії їм обрати, аби дійти правильного рішення? Хто з них більше заробляє чи кому більше до вподоби робота? У кого більше шансів на підвищення? Кому більше підійде гнучкий робочий графік і повільніший кар’єрний рух? Або чия робота краще підлаштується під домашні обов’язки?

Сара та Емелі вирішили працювати далі, але Сара, яка старша і більше заробляє, продовжить працювати повний робочий день, у той час як Емелі зменшить свою практику до трьох днів на тиждень. Їхня ситуація не унікальна. Мої друзі-чоловіки, які перебувають в одностатевому шлюбі, розповідають, що мають справу з такими самими проблемами розподілу ролей, а все через те, що немає встановлених правил. Гендерні стереотипи, незалежно від того як наполегливо ми намагаємося їх подолати, провокують такі проблеми. Жінка починає зі своєї «природної» ролі — домогосподарки, а чоловік зі своєї — годувальника. Вони погоджуються на такі умови прямо чи непрямо. Але у стосунках двох чоловіків чи двох жінок — де висхідні точки? Обидва є годувальниками, обидві рівною мірою потенційні домогосподарки.

Це погляд, який пропонують нам одностатеві пари. У цьому випадку немає упереджень, навіть на підсвідомому рівні, що хтось із них буде краще виховувати дітей та поратися по дому, а хтось — заробляти гроші та досягати кар’єрних успіхів. Існує лише домовленість між двома людьми, які мають різні таланти, бажання та зобов’язання і які люблять один одного, своїх дітей, батьків та інших членів родини.

З огляду на це, гетеросексуальним парам слід задуматися про розподіл праці без прив’язки до гендера так, як це роблять одностатеві пари. Це також охоплює ще один факт і розколює наше суспільство: особа, яка залишається вдома, цінується менше, ніж та, яка ходить на роботу в офіс. Коли ж гендер у рівнянні не фігурує, тоді неможливо стверджувати, що дискримінація проти домогосподарок — це інша форма дискримінації жінок. Правда полягає в тому, що ми цінуємо людей будь-якого гендеру, які вкладають в себе, більше, ніж тих, хто вкладає в інших.

У попередньому розділі я зазначала, що «проблема жінок», яку хочуть розсудливо вирішити керівники, — це проблема піклування, що унеможливлює гнучкий графік і участь у кар’єрних перегонах для працівників із сімейними обов’язками. Проте проблема піклування, або, точніше, його знецінення — значно більша та глибша, ніж виклики, з якими стикаються компанії, що хочуть підвищувати жінок.

П’ятдесят років тому жінки середнього класу сиділи вдома, піклувалися про родину й очевидно не були рівними зі свої чоловіками-годувальниками. Аби надати їм право рівності, ми — емансиповані жінки, також стали годувальницями й боролися за рівноправ’я на роботі. Але в процесі цього ми забули про піклування, дедалі менше оцінюючи його як значущу і важливу людську діяльність. У результаті маємо багато патологій: війни мам, спотворені ринки праці, ганебна кількість дітей, що живуть за межею бідності, менше варіантів для чоловіків-домогосподарів і безперервне підвищення чоловіків-керівників, дружини яких сидять удома.

Жіночий рух кинув виклик жінкам та чоловікам і глибоко змінив наше мислення. Але ми лише на півдорозі. Наступні розділи розкажуть про роботу, яка ще не зроблена, порушать інтелектуальні та емоційні проблеми, з якими нам доведеться зустрітися в майбутньому й подолати їх.

Розділ 4 Змагання і турбота

Сьогодні багато феміністок зосереджують свою увагу на одній проблемі. Це зовсім не скляна стеля і навіть не «слизька підлога»^{139} (фраза, яку ввела на початку 1990-х соціологиня Катрін Уайт Берхайд, описуючи жінок, які потрапили у пастку низькооплачуваних робіт без особливої надії на професійний розвиток). Жінки посіли керівні посади в більшості промислових галузей. Вони виросли в політиці, при університетах, фундаціях і так далі. У відповідь виникла проблема Великого застою. Ледь відчутно збільшився відсоток жінок-керівників у цих установах з початку 1990-х. Виглядає, що ми застрягли на 15 %, досягнувши 20 % у хороших галузях та впавши на 5 % у поганих.

Цей застій зараз стимулює до дій багатьох феміністок-учених та громадських діячок. Через п’ятдесят років після другої бурхливої хвилі феміністичного руху жінки почали вірити, що можуть усе, чого забажають. Вони закінчують найкращі університети з червоними дипломами та заполоняють робочі місця. Проте все більше талановитих жінок,^{140} які почали з професійних кар’єрних перегонів, розчаровуються і далі спостерігають за тими кількома, хто дійде до вершини.

Я теж була зосереджена здебільшого на цій проблемі протягом мого дорослого життя, зрештою, написала про цю особливу проблему у статті для Atlantic. Але відтоді я почала розуміти напрями, у яких зосереджують увагу щодо жінок-керівників. У той час уявлення жінок, які бажають мати доступ до важелів економіки, соціального впливу, створює викривлений образ. Це те саме, якби ми діагностували хворобу шляхом вивчення симптомів тільки в одній частині тіла.

Якщо кінцевою метою є реальна рівність чоловіків та жінок в американському суспільстві, тоді важливо розглядати ситуацію усіх жінок без винятку.

Якщо подивитись на жінок, які роблять професійну кар’єру, то можна побачити певну симетрію. Справді, занадто мало жінок на верхівці, але й занадто багато з них знаходяться з самого низу. Статистика однаково дисонує в обох напрямах. Жінки обіймають менше 15 % керівних посад^{141} в 500 компаніях та 62 % — на низько­оплачуваних роботах. У результаті кожна третя доросла жінка живе у бідності або на її межі. Для одиноких матерів картина ще похмуріша. Майже 2/3^{142} з них загнані в глухий кут виснажливою роботою без можливості гнучкого графіка та пільг.

Коли ми таким чином розширюємо визначення нашої проблеми, спроби запропонувати допомогу таким жінкам (враховуючи мої власні), що з’явились в останні роки, залишаються зовсім недосконалими. Важко повірити, що так багато жінок в Америці перебувають на нижчому щаблі суспільства через те, що вони не старалися достатньо, були затятими перфекціоністками чи їм бракувало впевненості. Ці чинники можуть грати важливу роль, стримуючи освічених жінок на початку великих перспектив кар’єрного росту, але вони не здатні пояснити, чому матері-одиначки продовжують провалюватися в безодню і закінчують бідністю.

Можливо, жінки, які перебувають вгорі та внизу, просто живуть в різних сферах, маючи різні пояснення того, що їх стримує і не дає рости. Британська економістка Елісон Вульф зазначає, що більшість жінок протягом історії спіткала така ж доля. «Для багатих чи бідних^{143} ірландок чи індіанок — найважливішими прагненнями все одно залишаються одруження та народження дитини. Ви щасливі чи не щасливі у шлюбі. Ви народили дітей чи ні. У цих реаліях життя жінки перебуває у підвішеному стані», — пише Вульф у книжці «ХХ фактор». Вона стверджує, що сьогодні досвід жінок різко відрізняється і таким чином, «жіночність» уже більше не категорія, яка робить виклик загальному досвіду.

Я не заперечую слів Вульф, проте реальний погляд на нічим не прикрашені факти про жінок, які перебувають на нижчих та вищих щаблях, дає змогу виявити спільну схему у їхніх, на перший погляд, різних досвідах. Це як споглядати імпресіоністський живопис, який складається з маленьких мазків, які раптово стають зрозумілими, коли ми відходимо назад. Із вдалої позиції мазки утворюють закономірність, яка розкриває впізнавану картину: легкий сніданок чи квіткове поле.

Ключ до цієї закономірності полягає у двох взаємодоповнюючих двигунах: конкуренція — імпульс переслідувати власні інте­реси у світі, де всі переслідують свої, та турбота — імпульс ставити інших на перше місце. Це дві найбільші мотивації чоловіків та жінок. Антропологи, соціологи, психологи, а зараз і нейробіологи вивчають вплив різних імпульсів на наш мозок та поведінку, що дозволяє людській расі вижити та розвиватися. Ми боремося між собою та намагаємося перевершити одне одного, прискорюючи інновації та зміни. Проте ми також і соціальні істоти, яким потрібні стосунки і зв’язок з іншими людьми, щоб розмножуватися. Антрополог Сара Блефер Харді зазначає, що здатність піклуватися про незнайомців є унікальною здатністю людей, «поряд з мовою^{144} та здатністю мислити символами ця здатність співчувати є сутністю людини». Насправді це те, «що…визначає нас як людей».

Припустімо тоді, що всіх жінок об’єднує намагання поєднати участь у конкурентних змаганнях та догляд за близькими, де винагороджується перше і карається друге. Але якщо вони представляють однакову цінність та вважаються потрібними рушіями людини, чому ж так стається? Це невиправдано: цінувати накопичення доходу більше за піклування, так само як надавати перевагу білим над чорними, гетеросексуалам над гомосексуалами, чоловікам над жінками. Змагання породжує гроші. Проте піклування породжує людей.

Поміркуймо над цим. Незліченна кількість жінок стали невидимими у ту хвилину, коли залишили оплачувану роботу, щоб доглядати за дітьми чи іншими членами сім’ї. Соціологиня Памела Стоун цитує Мейв, 52-річну колишню адвокатку, з цього приводу: «Це сталося раптово^{145}, я просто зникла... Розумієте, шість місяців тому я працювала в американській адвокатській компанії, виконувала різні термінові завдання. Моє ім’я було у New York Times... А тепер я ніхто!»

«Ніхто». Іншими словами, якщо догляд за людьми — це все, що ви робите, діяльність, яка не є настільки життєво необхідною для людської раси, як примноження доходу, ви втрачаєте свою ідентичність як особа, що має значення.

Саме таке знецінення та дискримінація догляду за іншими породжує загальну закономірність, яка пов’язує досвіди жінок з верхніх та нижчих щаблів. Якщо молода юристка чи банкірка, яка подає багатообіцяючі кар’єрні надії, вирішує йти з роботи раніше щодня, щоб встигнути на вечерю з дітьми, працює неповний робочий день або бере перерву, щоб повністю зайнятися доглядом за членом сім’ї, вона швидко вийде з гри, яка б могла привести її до вершини. А якщо вона бере тайм-аут повністю, час, який вона присвятила догляду за дітьми, стане чорною плямою у її резюме в майбутньому, слабке місце, яке вона даремно намагатиметься сховати чи пояснити, коли спробує знову повернутися на ринок праці.

Тепер подивімося на жінку, що перебуває на нижчому щаблі. Вона, швидше за все, одинока мати, у якої не залишається іншого виходу, як бути єдиною годувальницею та доглядальницею для своєї сім’ї. Половина одиноких матерів^{146} Америки заробляють менше, ніж 25 000 доларів на рік. У порівнянні з одинокими батьками інших розвинутих країн, в американців^{147} найвищий рівень бідності та найслабша система соціальної підтримки.

Така статистика демонструє абстрактний підсумок життя великої кількості людей. Але перенесімо його в реальне життя. Рені Шер^{148} — одинока мама двох дітей з Південного Скрентона, штат Пенсильванія, отримує мінімальну зарплатню. Через проблеми, пов’язані з доглядом за дітьми та травмою, отриманою через падіння на льоду взимку 2013 року, Шер втратила лише чотири робочих дні за один тиждень. «Моя наступна зарплатня буде всього за сім з половиною годин праці», — розповіла Шер The Times-Tribune of Scranton. «Я не знаю, як я зведу кінці з кінцями».

Марія, одинока мама з Провіденсі^{149}, Род-Айленд працювала на фабриці, де заробляла 7,40 долара за годину. Якщо вона пропускала зміну через хворобу сина, її усували з роботи на два тижні й потім давали менше годин після повернення.

Марія розповідала дослідникам з Urban Institute: «Не було можливості навіть сходити в туалет. Відвідувати вбиральню заборонено більше двох разів, інакше на вас здіймають галас: «Де ти вештаєшся? Рухайся», — це нечувано. За вами слідкують, коли ви йдете в туалет. «Рухайся, рухайся! Втомилася? Тобі не можна втомлюватися тут!». Згодом її звільнили з тієї роботи, оскільки догляд за дитиною мав тривати 9 місяців. Вона знайшла нову роботу, з кращими керівниками, проте все одно з низькою зарплатнею та обмеженими можливостями доглядати за сином.

Як суспільство, ми цінуємо Рені та Марію в ролі годувальниць. Насправді реформа програм соціального забезпечення США^{150} під керівництвом президента Біла Клінтона була створена, щоб примусити зацікавлені сторони, як-от «Допомога сім’ям із мало­літніми залежними дітьми», що надзвичайно допомагають одиноким матерям, працювати в обмін на привілеї. Цілком справедливо за умови, якщо ви вірите, як і я, у гідність та цінність праці. Але чому ми так само не віримо у гідність та цінність догляду за іншими? Особливо коли ці «інші» — наші майбутні громадяни. Президент Клінтон мав на увазі нові вимоги щодо роботи соціального забезпечення в поєднанні з інвестуванням у догляд за дітьми, що дозволить жінкам працювати. Проте сьогодні ми не можемо запропонувати доступного постійного догляду, дитячих садків та післяшкільних програм, які забрали б навантаження. У нас немає оплачуваних відгулів, якими міг би скористатися робітник, коли його дитина захворіла. У результаті жінка з малолітньою дитиною^{151} повинна зв’язати в одне ціле нестабільне та ненадійне плетиво догляду за дитиною, яке не дає їй змоги досягнути успіху на роботі та вилізти з бідності.

Для сімей середнього класу боротьба за баланс між доглядом за дітьми та зароблянням грошей — це щоденна рутина й часто переломний момент, що призводить до бідності та банкрутства. В The Two Income-Trap Елізабет Уорен та Амеліа Уорен Тьягі описали, як розлучення привело Гейл Прітчард^{152}, професійну HR-менеджерку, до банкрутства. Вона сама не могла сплатити кредит за скромний сімейний будинок, отримуючи зарплатню в 46 000 доларів на рік, а її колишній чоловік не був зобов’язаний платити більше, ніж цього вимагає допомога на дитину. Історія Прітчард — хрестоматійна, насправді «Материнство — це єдиний та найкращий показник того, що неодружена жінка середнього класу закінчить банкрутством» (курсив мій).

Такі матері продовжують платити ціну, навіть коли їхні діти вже виросли. Енн Крітенден зазначає: через те що безробітні мами з діть­ми не отримують соціального забезпечення по виплаті кредитів або доступ до інших привілеїв соціальної безпеки, материнство — це «єдиний найбільший чинник ризику^{153}, що призводить до злиднів у старості».

Жінки, у яких є привілей взяти перерву або вибрати більш гнучкий графік, щоб доглядати за дитиною, можуть відмовитися від підвищення та блискучих мрій, які супроводжували їх під час навчання в коледжі, університеті та на роботі. Бідні жінки, які одночасно виконують ролі і доглядальниці, і годувальниці, переживають набагато серйозніші випробування, шукаючи відповіді на запитання, як їм прогодувати сім’ю. Часто вони втрачають будь-яку надію на втечу від бідності, у якій вони виросли, та можливість забезпечити краще життя для своїх дітей. Хоча у цих жінок не подіб­ні життєві досвіди, кожна платить свою ціну заради любові до тих, хто потребує опіки.

Недооцінювання догляду за дітьми — це корінь глибокої проблеми, яка призводить до деформації та дискримінації у багатьох сферах американського суспільства. Коли ми розплющимо очі та змінимо фокус з жінок та роботи на змагання та догляд, тоді зможемо побачити нові рішення й нові варіанти, що відкриють двері розвитку та змінам.

Перші дні жіночого руху, який ми знаємо як «емансипацію жінок» на початку 1970-х, були частиною масштабнішої соціальної революції 1960–1970-х років. Гаслом жіночого руху було «визволення» від стереотипів, обмежень, п’єдесталів, дискримінації, сексизму, утиску, бюстгальтерів та корсетів — усього, що визначало упере­джені ролі для жінок. Молодь хотіла бути вільною від запровадженого в 1950-х конформізму з його сірими костюмами, ідеальними дружинами та нескінченною кількістю мартіні Mad Men. Афро­американці хотіли бути вільними від офіційної спадщини рабства. Сполучною ланкою була революція рівності, справедливості, миру і, понад усім, рівні права перед законом.

Жінок поєднало відчуття справжнього сестринства. Одним із перших завдань руху було визначити, що саме є сексуальним домаганням, після чого зробити це незаконним, посилити закони про зґвалтування та відвоювати право на власне тіло. Жінки можуть бути розділені за професійними вподобаннями, але незалежно від раси, етносу, класу та віросповідання можуть об’єднатися заради боротьби проти сприйняття їх як сексуальних об’єктів.

Глорія Стайнем — взірець нового фемінізму, яка змогла поєднати міні-спідниці, засоби масової інформації, здоровий глузд і керівництво, почавши з виступу у коледжі Вессар^{154} на початку літа 1970 року, що став радше маніфестом, який виражав більш широке бачення проблеми, ніж те, за що боролися жінки. Вона назвала жіночий рух «революційним мостом між чорними та білими жінками», а також між «будівельниками та мешканцями передмістя, між мовчазною більшістю містера Ніксона та наляканою молоддю». Вона вважала, що жінки можуть об’єднати всі ці групи, тому що вони «сестри і мають чимало спільних проблем, а також здатні порозумітися між собою».

Позиція Стайнем досі надихає, але вона була надто самовпевненою навіть тоді. Чимало бідних небілих жінок ніколи не відчували своєї участі у цьому. Менш ніж через десять років після промови Стайнем, Еліс Вокер ввела ширший термін «вуманізм»^{155}, який вміщував фемінізм, але був зосереджений більше на досвіді небілих жінок та пригноблених груп у цілому.

Через сорок років поняття сестринства втратило свою силу. Заможні, середньо забезпечені, з робочого класу та бідні жінки жили по-різному. Афроамериканки, латиноамериканки, азіатки, лесбійки, одружені, одинокі, демократки, республіканки, ті, що працюють, і мами, що сидять удома, — усі мали різний життєвий досвід і належали до зацікавлених груп, що переслідували різні цілі. Але кожна з них у різний спосіб відчувала дискримінацію стосовно догляду за дитиною, як і жінки по всьому світу.

Мене критикують за те, що я привілейована, заможна, ліберальна, біла жінка, яка не здатна уявити життя більшості жінок Америки. Наприклад, дослідниця фемінізму Кетрін Роттенберг стверджує, що ідея «рівноваги» захищає привілейованих. «Від пересічної жінки^{156} через нову жінку до супержінки», — пише Кетрін. «Нарешті ми можемо говорити про врівноважену жінку», мова йде про «знищення або вилучення більшості жінок». Роттенберг вважає, що ми приділяємо забагато уваги щастю та позивним наслідками і замало — «рівним правам, справедливості^{157} або емансипації як кінцевій меті… фемінізму».

Сьюзан Фалуді, лауреатка Пулітцерівської премії та авторка класики фемінізму — «Удар у відповідь» та «До знемоги», переконана, що книжки на зразок «Включайся» та статті, як моя, що вийшла в Atlantic, — докази того, що ми залишили колективну битву за свободу жінок і зосередилися на особистому успіху вже привілейованих жінок, а також повністю погрузли в систему корупції. «Минуло понад 40 років^{158} з часів «Dress for Success» та «Having It All» (жодна з них, до речі, не заснована справжніми феміністками), які збереглися з часів визволення та витіснили справжню феміністичну мрію змінити людське суспільство», — пише Фалуді. «Через сорок років ми спостерігаємо сумні наслідки провалу цієї мрії. Ми перейменували фемінізм на права жінок, які належатимуть системі, як раніше належали чоловікам».

Я згодна з тим, що сучасний фемінізм не об’єднує жінок заради початкового прагнення розширити соціальне перетворення. Я знаю і визнаю, що писала свою статтю для відносно заможних та освічених читачів. Проте чимало жінок, що писали мені з менш привілейованих середовищ, розповідали, що мій досвід та плани на майбутнє промовляли і до них також.

Таня Сокол Херрінгтон, яка працює з пожежниками, — приклад цього. Вона скаржилася, що не може отримати диплом коледжу, який потрібен для кар’єрного підвищення. «Як мати чотирьох дітей^{159}, один з яких має проблеми зі здоров’ям, одружена з чоловіком, який працює на себе увесь день, я просто не знаю, як маю здобути вищу освіту, — пише Таня. — Я маю закінчену середню освіту та пройдені курси для пожежної служби в нашому місцевому коледжі. Мій чоловік хороша людина, але реальність така, що велика частина домашніх обов’язків падає на мої плечі».

Питання, як поєднати догляд за дітьми й особисті прагнення — спільне для нас обох. Заперечувати подібність цього досвіду — це заперечувати однакові цілі жінок з нижчим рівнем доходу. Кожна з нас має прагнення в галузі освіти та професійному житті, але також ми хочемо бути з тими, кого любимо. Кетрін Роттенберг та інші мають рацію, проте, коли ми зосереджуємося на рівновазі між роботою та життям, найперше маємо на увазі жінок, у яких є професійна кар’єра. «Баланс» — це розкіш, натомість рівність — необхідність.

Коли ми припинили говорити про рівновагу між роботою та життям і почали говорити про дискримінацію стосовно опіки та догляду за дітьми, то побачили світ по-іншому. Ми помітили зв’язок між мамою з гнучким графіком у декретній відпустці, якій доручають менш цікаві завдання для менш важливих клієнтів, та відмовою роботодавця надати лікарняні дні та вихідні або ж будь-який гнучкий графік для працюючої мами (чи тата) в першу чергу. В обох випадках відбувається дискримінація працівника, який може доручити комусь догляд за своїми дітьми. Та в обох випадках роботодавець припускає, що неможливо одночасно справлятися з домашніми обов’язками й бути хорошим працівником. Але чому так має бути? Найменше, що ми можемо зробити, — це примусити роботодавців обґрунтувати це припущення.

Також ми спостерігаємо дискримінаційне припущення, яке вклали в наш світогляд, що роки, які жінка витрачає на догляд за іншими, утворюють нездоланну прірву в її резюме. Крім того, цей провал налічує сотні мільйонів додаткових неоплачуваних годин^{160} роботи вдома по всій країні щороку в нашому національному ВВП. В обох випадках ми дотримуємося думки, що робота з догляду — це не та робота, що має значення, незважаючи на те, що вона має важливе значення для благополуччя літніх і хворих людей та формування інтелекту й дорослішання молодих. Ми також не вважаємо, що це може якимось чином бути корисним для самих доглядальників, навіть якщо в певних обставинах це цінний і бажаний досвід.

У результаті материнство стає лиховісним, у 1985 році економістка Ненсі Фолбр назвала це «зубожінням материнства»^{161}. Через тридцять років, у 2012 престижний Russell Sage Foundation опублікував^{162}, скільки коштів Сполучені Штати виділяють на догляд за дітьми і якої політики дотримуються у цій справі. Фолбр та її колеги відзначають, що сім’ї з низьким рівнем доходу страждають від нестачі державних субсидій на догляд за дітьми. Вони, як правило, мають більше дітей, ніж сім’ї з високим рівнем доходу, що передбачає одночасно й вищі потреби з догляду й необхідність більших доходів. У той же час, «з невисокою зарплатнею та незначними заощадженнями» їм набагато важче впоратися з особливими потребами похилих або хворих членів сім’ї. Поки матерям платять менше й рівень їхніх доходів знижується, це має більший вплив^{163} на сім’ї, яким немає з чого почати.

У нашому новому словнику покарання за материнство — це яскравий приклад дискримінації щодо тих, то доглядає за близькими, упередженість, яка впливає на рівень доходів. Хоча наслідки мають набагато гірший вплив на бідних жінок. Зубожіння материнства на нижчих щаблях рухається паралельно й на верхніх щаб­лях. Якщо ми по-справжньому цінуємо догляд, який був не тільки необхідним, але й важливим, корисним і важким, ми докладемо всіх зусиль, щоб пристосувати його до працівників й підтримати, і це базуватиметься не на наших припущеннях, а на їхніх результатах.

Американські жінки середнього класу розриваються між конкуренцією на роботі та домашніми обов’язками, що проявляється у два протилежні способи. Коли сім’ю забезпечують не дві людини, а одна, яка має ще й доглядати за рідними, у таких родинах зазвичай мало радощів. Уорен та Тьягі дослідили руйнівну дію «пастки двох доходів» серед американських сімей середнього класу, показавши, що жінки, які виходять на роботу протягом останніх сорока років, втрачають підстраховку, яка дозволяла традиційній сім’ї з одним годувальником пережити фінансові невдачі. «Мати, яка сидить удома^{164}, була основною гарантією сім’ї від безробіття та неплатоспроможності»: у разі, якщо батько втратить роботу, мати все одно могла вийти на роботу й підтримувати сім’ю. Проте, коли обоє батьків працюють і сім’я залежить від двох доходів, які є основними, у родини вже немає такої підстраховки на випадок кризи.

На думку Уорен та Тьягі, не потрібно змушувати матерів залишатися удома: ці матері працюють, бо забезпечення сім’ї є справою обох батьків. Ідеться про те, щоб підкреслити, яким чином мати чи батько, які вдома не сидять, забезпечують істотну економічну цінність для суспільства. Це страхувальник та помічник у догляданні, який здатний поспішити на допомогу, коли інший член сім’ї захворіє або похилого родича потрібно буде відвезти до лікарні чи врівноважити чекову книжку. Те, що ми, як і суспільство, ставимо заробляння грошей понад опіку над іншими, робить нас сліпими щодо справжньої ціни. Ми забуваємо, що більша кількість грошей насправді не може замінити опіку.

У сім’ях середнього достатку, де обоє батьків намагаються вижити на одну зарплатню, дохід, імовірніше, буде приносити батько, а не мати. Я попросила Pew Research опрацювати дані^{165}, і Річард Фрай, старший науковий співробітник, дослідив, що серед пар із середнім доходом, де працював хтось один, 70 % годувальників — це чоловіки.

Проте ці цифри поступово змінюються, оскільки кількість робочих місць у традиційних для жінок галузях збільшується, натомість у чоловічих галузях — зменшується.

У містах по всій країні, де зникли робочі місця для чоловіків на виробництвах, пристойну роботу можна знайти переважно в галузі освіти та охорони здоров’я. Така робота пов’язана з доглядом: годування та підтримка немовлят, хворих та літніх людей. Традиційно, такі роботи ми цінуємо нижче, і платять за них менше, ніж за роботи, які належать до конкурентного сектору економіки. Школи та лікарні — некомерційні установи, а тому не належать до конкурентного сектору, вони стають місцем роботи жінок.

Ця закономірність існуватиме ще довго. Як я вже зазначала у другому розділі, книги Хони Разін «Кінець чоловіків» та Лізи Манді «Багатша стать» зображають, як економіка переорієнтовується з промисловості через обслуговування та інформацію на просування традиційно «жіночих» навичок^{166}, на зразок соціальної кмітливості, відкритого спілкування та навіть уміння сидіти на місці. Разін проаналізувала тридцять професій, які, за прогнозами, будуть постачати найбільшу кількість робочих місць протягом наступного десятиліття, й прийшла до висновку, що «жінки будуть домінувати у двадцяти професіях^{167}, серед яких будуть догляд за хворими, бухгалтерський облік, медична допомога вдома, догляд за дітьми та приготування їжі».

У мене був досвід, пов’язаний з цим феноменом, кілька років тому, коли Енді раптово захворів у Лондоні й потрапив до лікарні. Коли його перевели в окрему палату, я глянула на графік догляду за хворим і подумала, що він виглядає протилежно до графіка корпоративного управління. Серед двадцяти медсестер — усі жінки, за винятком трьох чи чотирьох чоловіків (і жоден з них не мав британського походження). Моє нещодавнє знайомство з американською системою охорони здоров’я виявило подібні закономірності. Лише близько 9 % санітарів у США — чоловіки^{168}, а це 330 000 осіб порівняно з 3,2 мільйонами жінок-медсестер. Враховуючи, що в нас хронічна нестача працівників цієї професії.

Ці статистичні дані чітко показують, що карта середнього класу була змінена жінками, які відмовилися від своєї традиційної ролі доглядальниці у зв’язку з економічною необхідністю мати двох годувальників для підтримки сім’ї середнього класу. Чоловіки перестали виконувати свої традиційні ролі годувальників, але залишилися неготовими та неспроможними працювати у сфері догляду. Якби догляд за іншими почали цінувати й належно оплачувати, це могло б стати більш привабливою роботою для чоловіків та допомогти зміцнити середній клас.

Зосередження на догляді, як і на конкурентній боротьбі, допускає можливість, що білі жінки, особливо з вищого класу, почують голоси інших небілих жінок. Протягом багатьох поколінь для афро­американок догляд та заробляння грошей перебувають на одному місці. Вони звикли заробляти собі на життя або підтримувати власні сім’ї, піклуючись про інших людей. Як пише Лонні О’ніл Паркер: «Суспільство ніколи не докладало зусиль^{169}, щоб чорна жінка зосталася вдома й піклувалася про своїх дітей. Вона завжди працювала, і її робота ніколи не існувала окремо від материнства».

Жоден афроамериканський мислитель чи письменник не може говорити про афроамериканських жінок відокремлено, крім Тейгі Сміт, письменниці та продюсерки новин, яка підкреслює заяви Елісон Вульф, що фемінізм для елітних жінок поглибив «гендерний розподіл» у цілому:

Я проголосила себе вуманісткою^{170}, коли зрозуміла, що фемінізм білих жінок насправді не стосується моїх потреб, доньки чорної, одинокої робітниці на дому. Я відчувала, що історично білі жінки тяжко працювали, щоб визволитися з-під ярма домашньої роботи та догляду за дітьми, в той час як жінки інших кольорів шкіри мили їхні кухні та піклувалися про їхніх дітей. Коли я усвідомила, що фемінізм значною мірою звільнив білих жінок за рахунок жінок інших кольорів шкіри, я принципово не змогла називати себе феміністкою.

З цієї точки зору, бути спроможним залишитися вдома та виховувати своїх дітей — це інший вид визволення. Праця багатьох афроамериканських феміністок насправді пропонує сильний, позитивний та утверджуючий погляд на материнство. Вони зображують материнство як джерело сили, а не покарання, що дає можливість відмовитися від негативних стереотипів, а не приймати їх. Афроамериканські письменниці Гвендолін Брукс, Маріта Голден та Еліс Вокер описують способи, якими дитина наділяє жінку «внутрішньою силою^{171}, щоб говорити, бути почутою та висловлювати почуття».

Вокер пише про це у своїй сильній ритмічній прозі:

Не моя дитина скаже мені^{172}: в мене немає жіночності, яку білі жінки повинні підтвердити. Не моя дитина скаже: у мене немає прав, які чорношкірі чоловіки мали б поважати. Не моя дитина очистить моє лице від його-історії та її-історії, щоб залишити мою-історію-таємницю. Моя дитина любить моє лице і закарбує його на кожній сторінці, якщо зможе, як і я любила лиця моїх батьків понад усі інші... Ми разом: моє дитя і я. Матір та дитя, але насправді сестри, проти всього, що позбавляє нас усього, ким ми є.

Піклування тут постає джерелом сили, росту та самореалізації як для того, хто піклується, так і для особи, про яку піклуються. Дитина дає матері/батьку почуття гідності та мети, а матір/батько дає дитині надію на краще майбутнє.

Звичайно, я не можу говорити за небілих жінок, я лише можу спробувати почути їх. Багато хто походить з культур, де наголос на сімейних зв’язках набагато більший, ніж у білій англо-саксонській протестантській культурі. Оскільки в Сполучених Штатах багаточисленне латиноамериканське населення, то, наприклад, догляд за великими сім’ями, що посідає значне місце в латино­американській культурі, мав би стати суттєвою частиною американської культури також. Афроамериканська культура теж робить великий наголос на піклуванні за родичами, а не лише за близькими членами сім’ї, як це заведено у культурі білих.

З часом догляд буде цінуватися значно вище, як робота, яку традиційно виконували небілі жінки, і це прочинить двері багатьом новим дискусіям. Звісно, вони будуть різними. Але принаймні вони допоможуть нам відмовитися від переконання, що досвід білих заможних жінок Америки — це еталон фемінізму.

Одинокі люди теж потребують балансу. Кейт Болік, авторка книжки «Незаміжня жінка: творення власного життя» зазначила на сайті Atlantic, що ви працюєте в офісі незалежно від сімейного та гендерного статусів і «повертаєтеся додому дуже пізно^{173}, не займаєтеся спортом і витрачаєте багато грошей на посередньої якості їжу, ви щоразу повільно помираєте під час довгого й безглуздого засідання». Мій колишній студент, що працює у дипломатичній службі і є неодруженим, відзначив, що його одружені колеги боролися з останніх сил, щоб не отримати підвищення на складні, непевні посади, які не передбачали асистента. «Хоча перед одинокими людьми^{174} не стоять сімейні вимоги, це не означає, що ми йдемо на менші жертви або ж отримуємо задоволення від таких посад», — написав він.

Що стосується догляду та неодружених людей, то існує кілька різних думок. По-перше, чимало неодружених чи бездітних відчувають образу, коли їх ігнорують у розмовах на тему роботи-сім’ї, оскільки всі звикли вважати, що піклування стосується лише батьків. Але ми любимо і піклуємося про різних людей у нашому житті й наших великих чи маленьких сім’ях. Знайти час, щоб побути з другом, який лікується чи помирає від раку, має бути так само важливо або важливіше, ніж відвідати футбольну гру вашої дитини.

По-друге, існує переконання, що люди, які не мають сім’ї, не мають причин хотіти йти додому. Але навіть з точки зору продуктивності, вони працюватимуть краще, якщо відпочинуть і отримають заряд. Піклування теж має багато сторін. Піклування про членів вашої спільноти: церкви, храму, мечеті, організації YMCA, місцевого магазину, малої ліги, організації великих братів та сестер та багато інших займає інше, але не менш важливе місце в спектрі піклування, як і сімейні обов’язки.

І по-третє, мабуть, найменш усвідомлене — це важливість піклування про себе самого. Люди покоління 2000-х наполягають на тому, що перед тим, як заводити сім’ї, вони «хочуть пожити». Вони розуміють, що піклування про себе, догляд за тілом за допомогою регулярного спорту та догляд за розумом і душею за допомогою діяльності, яка розвиває їх за межами роботи, має важливе значення для здоров’я та щастя протягом усього життя. Можливо, вони були змушені прийти до цього у зв’язку з різко обмеженими можливостями роботи, з якими вони зіткнулися під час Глобальної рецесії 2008 року, і їм довелося вибирати з необхідності. Це покоління інвестувало в себе більш розумно, ніж їхні старші колеги, які залишилися прикутими до своїх столів у відповідь на застарілі та неефективні вимоги праці ХХ століття.

Найпростіший спосіб виміряти ціну опіки — це побачити, як мало ми можемо за неї заплатити. Няням в Америці платять найменше. Крім того, «низький дохід афроамериканок та жінок-іммігранток^{175} — це наслідок того, що робота, пов’язана з опікою, — найнижче оплачується».

Видатна молода американка китайського походження на ім’я Ай-жень Пу провела важливу та сміливу кампанію, щоб покращити доходи та умови життя людям, які працюють у сфері догляду. Протягом майже двадцяти років вона допомагала працюючим жінкам-іммігранткам^{176}. Її робота привела^{177} до Програми про права працівників удома Нью-Йорка, що дало право няням та хатнім робітницям на оплату за понаднормову роботу, один вихідний на тиждень, три дні оплачуваної відпустки щороку та безпосередній захист відповідно до закону Нью-Йорка про права людини. Написавши книжку «Період гідності» про свою кампанію, вона розповіла про «виграшний союз^{178}, що перетнув расові, класові, гендерні та вікові межі»: члени союзів, фермери, «групи расової справедливості, групи іммігрантів, жіночі організації, релігійні групи, студенти, знаменитості». Вона також пов’язує важливість роботи цих жінок із «бумом старших» в Америці, який вказує нам — дітям покоління бейбі-буму, що в роботі з догляду бос не може бути ворогом. Роботодавці працівників із догляду на дому — часто ті самі люди, про яких турбуються, або ж їхні батьки чи діти.

Річ у тому, що економічні, соціальні та людські аспекти догляду перетинають дуже багато життів у спосіб, який неможливо охопити традиційними економічними, соціальними та політичними межами. Атул Гаванде, хірург і письменник, який описує досвід літніх пацієнтів та свого батька у книжці «Будучи смертним», нага­дує нам про те, що навіть якщо зараз ми не піклуємося про себе, ми не можемо уникнути потреби в цьому пізніше. «Ваші шанси^{179} уникнути будинку престарілих, — пише він, — безпосередньо пов’язані з кількістю дітей, яких ви маєте й, враховуючи, як мало досліджень було зроблено, мати хоча б одну доньку виявиться вирішальним стосовно того, скільки підтримки ви отримаєте». Усі хочуть бути впевнені, що в момент, коли ми наблизимось до такої стадії життя, наші діти чи молодші родичі матимуть можливість піклу­ватися про нас. Тому цінувати догляд — у наших інтересах.

Турбота — це випробування, яке може допомогти замінити сестринство раннього фемінізму та розширити його межі до загальної людської єдності. Турбота може об’єднати жінок високих і низьких рівнів доходу, різних рас та етнічних груп. Вона може об’єднати досвіди гетеро-та гомосексуальних пар, старші та молодші покоління. Турботою можна виміряти якість життя неодружених і заміжніх, а також різних типів громад.

Цінувати турботу — це збільшувати кількість робочих місць та впроваджувати нову національну політику. Вимога до роботодавців, політиків та пересічних громадян пояснювати, чому важливіше й цінніше змагатися між собою, ніж піклуватися одне про одного, змушує ретельно переглянути те, що ми говоримо, але не робимо, що ми допускаємо, але не приймаємо.

Розділ 5 Невже давати раду грошам важче, ніж дітям?

У процесі написання цієї книжки я прочитала лекцію під назвою «Мати життя» для студентів, що скоро закінчать Принстон. Я розповідала про те, що їм слід однаково цінувати ролі годувальника та доглядача. Я запропонувала студентам-волонтерам проаналізувати своїх друзів-чоловіків, а точніше їхні реакції. Один молодий економіст запропонував спостереження. На його думку, проблема полягає в тому, що «люди засвоюють^{180} судження ринку, зважаючи на доглядальників та годувальників». Набагато простіше оцінювати внесок годувальників, тому що їхня продуктивність проявляється у грошах. Крім того, слід враховувати закони попиту й пропозиції. «Кількість годувальників більш обмежена, ніж доглядальників. Це значить, що соціально вартість того, що роблять доглядальники, «оцінюється» нижче, ніж робота годувальників. Щоб більш наглядно це проілюструвати, він змалював уявний експеримент.

Припустімо, ми вирішили, що цінність прибиральників та програмістів однакова. Без сумніву, ми потребуємо їх обох, щоб суспільство могло функціонувати так, як ми цього хочемо. Проте навряд чи прибиральника поважатимуть так само, як і програміста, тому що багато хто може бути прибиральником (так само, як і хорошим доглядальником), а хорошим програмістом — одиниці (як і мало хто може бути успішним годувальником). Таким чином, у той час, як для нас абсолютно справедливо стверджувати, що годувальників і доглядальників потрібно однаково оцінювати в теорії, в реальному житті здобути соціальну рівність для годувальників та доглядальників так само складно, як зрівняти прибиральників та програмістів.

Я подякувала йому за чесність. Він був готовий розкрити природу догляду: це щось, що будь-хто міг би виконувати, трошки потренуючись. Оскільки він надто не заглиблювався, то догляд за іншими рівноцінний для нього з роботою прибиральника. Прибиральники миють підлоги, доглядальники купають дітей або літніх батьків. Програмісти або, для прикладу, фінансові менеджери виконують важливу роботу, яка вимагає кваліфікованої підготовки.

Але невже давати раду грошам важче, ніж дітям? У цьому розділі я розвію це припущення, не намагаючись применшити думку про складність управління грішми, а навпаки підвищити важливість догляду та навичок, які необхідні, щоб робити це добре. З економічної точки зору, догляд — це інвестиція в людський капітал, найцінніший актив суспільства.

Це видається очевидним, але спробуймо з’ясувати значення слів «забезпечувати» та «доглядати». У будь-якому суспільстві, де діє система бартеру, дорослі повинні забезпечувати дохід, платити за оренду чи кредит, купувати їжу, одяг та меблі, оплачувати транспорт, опалення, електрику, медичне страхування та розмови по телефону. Усе це входить в обов’язки годувальника.

Хтось один або обидва учасники пари повинні виконувати роботу, яка перетворює дохід у товари та послуги, необхідні для життя та розвитку: походи по магазинах, готування їжі, прибирання, прання, водіння, ремонт, організація та розподіл роботи. І це тільки фізичний аспект догляду. Піклування про іншу людину можна порівняти з доглядом за будинком чи майном. Ми вживаємо слово «доглядати», коли йдеться про піклування про інших людей, що має в собі додатковий емоційний компонент любові та виховання. Прибуток перетворюється в життєдайні людські стосунки.

Більш широке розуміння догляду також вміщує навчання, дисципліну (вміння витримувати плач, погрози та прокляття), підтримка, підбадьорення, вирішення проблем, формування характеру та ролей подавання прикладу. Часто догляд пов’язаний з надійністю: просто бути поруч, коли це потрібно вашій дитині, матері/батьку чи чоловіку/дружині. Невід’ємною частиною є підтримка: зосередження на проблемах інших та варіантах вирішення, чи це стосується загубленої шкарпетки, книжки, мобільного або пропозиції уважно вислухати.

Хоч би чим ми займалися, догляд супроводжує змагання. Хороші доглядальники, в тому числі менеджери та керівники, без сумніву, знають, як використати змагання, щоб стимулювати успіх. А вправні суперники однаково розуміють ціну опіки.

У книжці «На користь піклування» Енн Крітенден розповідає історію про те, як вона була вдома у своєї доглядальниці й побачила, як та подавала обід групі дітей віком від 18 місяців до 5 років.

Коли 4-річна дитина перекинула склянку з молоком^{181}, вона спокійно сказала: «Ой-ой, саме тому у нас серветки на столі». Вона взяла ганчірку та витерла більшу частину, а потім передала її хлопчику, щоб він завершив роботу. За хвилину він знову був щасливим, не підозрюючи про те, що сталося щось не те: підготовка до несподіваних ситуацій, прийняття незграбностей маленької дитини, уникнення звинувачення, ефективне вирішення проблеми, переконання дитини, що вона вплинула на вирішення, прибирання безладу та можлива компенсація за цей вчинок.

Ого. Я, звичайно, ніколи не вдавалася до такого спілкування з дітьми, коли вони щось розливали. Насправді я трохи здригнулася, коли пригадала часи наших сніданків. Хлопцям було менше п’яти, і ми мали підготувати їх до садка, одночасно читаючи ранкові імейли, готуючись до лекцій або дописуючи щось згідно з дедлайном і намагаючись з усім упоратися самотужки. Як сказав один мій колега про такі ранки: «Питання полягало не в тому, чи вони верещатимуть, а в тому, коли вони почнуть це робити». Але навіть маючи більше часу та менше нервуючись, я не думаю, що мені б вдалося справитися з розлитим молоком так, щоб навчити важливих життєвих уроків принаймні без багато витраченого часу й читання.

Можливо, тепер ми можемо підняти догляд на кілька щаблів вище, ніж прибирання. За словами Меган Гуннар, професорки Університету Міннесоти, яка працює на стику розвиваючої психології та нейробіології, хороший доглядальник за дітьми на ранньому етапі їхнього розвитку потребує аналітичних навичок фізика, адаптивних можливостей кризового менеджера, емоційного розуміння психолога та загальні знання про телевізійну гру-вікторину Jeopardy!. Як вона зазначила, піклування про маленьких дітей «вимагає здібності»^{182} проаналізувати, що відбувається в певний момент і що з цього всього може винести дитина. Про яке фізичне поняття я можу дізнатися? Яке числове поняття підійде до цього? Як я можу використати мистецтво мови? Щоб миттєво відповісти, необхідні аналітичні навички, виконавча функція, порядок і послідовність та знання великої кількості інформації».

Чим особливий такий тип піклування? Сьогодні ми маємо нейрологічні докази того, що такий тип піклування від народження дитини до п’яти років може вплинути на все життя. Через понад 10 років Національна академія наук опублікувала книжку «Нейрони по сусідству: наука дитячого раннього розвитку». Книжка починається простим реченням: «З моменту зачаття^{183} до першого дня у дитячому садку розвиток дитини протікає в темпі, який перевищує будь-які наступні стадії життя людини». Крім того, розвиток «формується за допомогою безперервної взаємодії біології та досвіду».

У ході нещодавнього дослідження^{184} отримали результати соціального експерименту, який проводився у Північній Кароліні з початку 1970-х років. У проекті «Алфабетний порядок» взяло участь дві групи дітей з неблагополучних сімей: одна група отримала високоякісне, стимулююче виховання та чудове харчування вісім годин щодня від народження до 5 років, а друга група не отримала ніякого зовнішнього втручання. Сорок років потому^{185} дорослі, про яких старанно піклувалися, у чотири рази частіше здобували вищу освіту й були фізично здоровішими^{186}, ніж дорослі з другої групи. Уявіть наслідки цього дослідження. Це означає, що ми утворили прірву у можливості щось досягнути між бідними громадянами та їхніми привілейованими однолітками протягом перших п’яти років життя. Але це також свідчить про те, що, за бажання, ми можемо кожному дати однакові переваги та можливості.

Якщо ми цінуємо суспільство як людський капітал, то по­винні цінувати й велику кількість професій, пов’язаних з доглядом та навчанням маленьких дітей від народження до 8 років, настільки, наскільки ми цінуємо фінансових менеджерів чи програмістів. Слід шукати розумних, творчих, освічених людей з досвідом, які бачать себе у сфері догляду й розвитку нервової системи, дисцип­ліни, характеру, самостійності, кмітливості та творчості у дітей, що в майбутньому і визначить життєві можливості цих дітей. Вони в буквальному сенсі будуть виховувати наступне покоління громадян, гарантуючи їм рівні шанси на втілення свого індивідуального потенціалу та розвиваючи таланти, творчість і стійкість — усе, що необхідно нації.

Коли я згадую своє дитинство, чимало спогадів стосуються батьків та дідуся й бабусі, які водили мене в бібліотеки, музеї, історичні місця. Вони читали мені й відповідали на запитання, коли я вже вміла читати самотужки. Мій бельгійський дідусь мав чудову колекцію маленьких предметів на робочому столі, кожен з яких відкривав двері в урок історії або ж спонукав до роздумів про людську природу. Я особливо добре пам’ятаю маленьку картину в рамці, де були зображені три сцени з двома віслюками, зв’язаними мотузкою. У першій сцені вони тягнуться у протилежні боки, щоб дістати кожен свою купу сіна. Друга і третя сцени показують, як вони допомагають один одному з’їсти спочатку одну купу, а потім — другу. Картина називалася «Співпраця». Як часто протягом багатьох років свого життя, яке я витратила на вивчення конфліктів та співпраці між штатами, я згадувала цю картину й наші дискусії щодо неї.

З протилежного боку життя, освічені доглядальники можуть подовжити й покращити життя покоління, яке минає. Головна ідея книжки Атула Гаванде «Будучи смертним» полягає в тому, що ми ставимося до літніх людей так само, як і до дошкільнят, зосере­джуючись більше на їхній безпеці, ніж на самостійності. Уявіть, як це важко втратити самостійність наприкінці життя, натомість віддати під повний контроль іншого ваш прийом їжі, час сну та іншу активність. Хороших доглядальників літніх людей вчать розуміти фізіологію та психологію старіння, а тому вони можуть вплинути на те, як ми закінчимо життя, так само, як і доглядальники дітей впливають на його початок.

Керен Браун Вілсон, одна із творців концепції співжиття з підтримкою, вказує на те, що підтримувати людей у тому, що вони хочуть робити^{187}, починаючи від самостійного вбирання та приймання їжі, закінчуючи читанням, набагато важче, ніж робити це для них. Кожен, у кого є малі діти, це знає! Будь-яка людина може виконувати фізичну роботу, піклуючись про інших. Проте догляд (неможливий без певного знання та досвіду) дає змогу людині, про яку піклуються, розвиватися та займатися тим, що вдається на цьому етапі життя.

Побутує думка, що піклування спрямоване на інших, у той час як змагання стосується перемоги й просування себе. Це дуже обмежена й вузька точка зору. Насправді піклування — дослідження та розвиток такої сторони особистості, яка розкривається тільки у зв’язку з іншою людиною, а не в момент змагання з нею. Піклування має свої винагороди, як і змагання, але вони інші. Коли ви віддаєте — ви отримуєте.

Елісон Стівенс, журналістка із Вашингтона, написала коментар на те, як Беті Фрідан, доглядаючи за дітьми, описувала ці обов’язки як нескінченну нудьгу, постійне миття підлоги та чищення зубів. Для Стівенс материнство, без сумніву, складалося з великої кількості важкої роботи та нудних занять, «але також і зі сміху^{188}, сонячного світла, катання на гойдалці та здивувань». Це найкращі речі, які може запропонувати життя. Частину «здивувань» Елісон поміщає у книжку «Філософське дитя» й описує здатність дітей «досліджувати реальний світ та всі інші можливі світи», властивість, яку ми пов’язуємо з геніальністю.

Навіть після всіх зусиль, пов’язаних зі спробами стягнути хлопців-підлітків з ліжка вранці, добре їх нагодувати та переконати їх менше засуджувати все навколо, коли мій старший син вступав цього року до коледжу, я ледве стримувала сльози. Те, що він пізно вночі випросив у мене молочний коктейль, усупереч правилам не їсти в ліжку та з’їв величезну вечерю, зрештою ні про що особ­ливе не говорить, але такі моменти я ціную, бо знаю, що вони більше ніколи не повторяться. Слухати, як мій молодший син щовечора сперечається із чоловіком щодо гри на фортепіано, може набриднути, але потім мене раптом охоплює дивовижна думка, що ніхто в домі, крім нього, не здатен створити такої гарної музики.

Недільні вечері були ще одним невеликим і приємним ритуалом. За останні кілька років, з огляду на підліткові графіки хлопців та мій переїзд до Вашингтона, було надзвичайно важно знайти кілька днів на тиждень для вечері.

Але мені зазвичай вдавалося готувати в неділю, і діти нічого більше не планували. Я зовсім не домогосподарка, швидше нав­паки, категорично відмовляюся вчитися готувати їсти, шити чи прасувати. Але запланувати та приготувати щось смачненьке або організувати свято для нашої сім’ї дає мені глибокий душевний спокій.

Не менш цінним для матері є можливість звільнитися від усіх своїх заборон. Пам’ятаю одну сімейну вечерю кілька років тому, коли Енді встав і витяг щось із холодильника. Він відчинив двері холодильника, а потім швидко їх зачинив. Повернувся до хлопців, яким тоді було приблизно чотири й шість, й театрально промовив: «Там тигр!» — на їхнє превелике задоволення. Я говорю зараз про мого гіперраціонального чоловіка-професора, який клеїть дурня, показуючи себе з того боку, про який ніхто у світі більше не дізнається. Дженіфер Сеньйор описує це найкраще: радість дуріти з дітьми «дозволяє нам відпочити від етикету^{189} та звільняє від заборон, дозволяє нашій свідомості та здатності підпорядковуватися правилам заховатись. Протягом кількох блаженних моментів наша підсвідомість пливе в потоці».

За дурними й щасливими моментами йдуть серйозні здобутки. Професор та соціолог Школи Уортон Університету Пенсильванії, Адам Ґрант, опираючись на великі емпіричні дослідження в психології, руйнує міфи, що стосуються управління для чоловіків та жінок. У своїй книжці «Брати й давати» Ґрант ставить подіб­не запитання^{190}: яка категорія людей найімовірніше опиняється на нижчому щаблі ієрархії на роботі: «ті, хто дають», «ті, хто беруть» чи «ті, хто протистоїть»? Майже всі обрали «тих, хто дають». На жаль, вони мають рацію.

Потім Ґрант запитав те саме, але про осіб, які обнімають найвищі посади на роботі. Після кількох секунд роздумів більшість людей відповіли: «ті, хто беруть», хоча дехто думав на «тих, хто протистоїть». Вони помилялися. Відповідь та сама: «ті, хто дають».

Люди, які вміють давати, досягають великих успіхів не лише в сфері освіти. Робити щось для інших має краще поєднуватися з основною місією, але також у бізнесі та навіть у політиці, яка зазвичай не видається затишною та доброзичливою сферою. Це тому, що давати — не означає бути ганчіркою, але й не означає обов’язково бути добрим. Це просто означає, що ви постійно робите щось, не чекаючи нічого взамін.

Ґрант розповідає, як політика Авраама Лінкольна^{191} була побудована на цьому принципі. Коли Лінкольн уперше балотувався у сенат США в Іллінойсі, він зняв свою кандидатуру, щоб допомогти Лайману Трумбаллу здобути перемогу, оскільки той поділяв його прихильність до скасування рабства, а цього Лінкольн хотів більше, ніж стати сенатором. Хоча Трумбалл програв, на поведінку Лінкольна відповіли доброзичливістю та повагою, що допомогло йому завоювати репутацію, яка зрештою привела до Білого дому.

Варто зазначити, що Лінкольн не одразу отримав плоди від своїх хороших вчинків. З часом його поведінка привела до тих людей, які підтримали й допомогли пройти дорогою до Білого дому. Батьки, що працюють, мають ту саму здатність давати й можуть принести її в офіс. Для них важливо подумати про наслідки в майбутньому, бо, можливо, настануть моменти, коли їм доведеться піти з роботи. Нам необхідно припинити сприймати здатність давати та піклуватися як перешкоду на шляху до успіху та управління й почати думати про це, як про новий, справжній шлях уперед.

Енді походить з династії викладачів, його батько, тітка та дядько по татовій лінії, а також дідусь (угорський професор візантійської історії) були викладачами. Улюблениця родини — його тітка Еду, професорка лінгвістики Університету Вісконсин-Медісон, зараз на пенсії. Кілька років тому вона надіслала мені невелику книжечку^{192} маловідомого філософа Мілтона Мейєрофа під назвою «Пік­луючись». Це перша книга серії з 45 книжок під назвою «Світові перспективи» (1970), створена зусиллями кількох найвидатніших учених, політиків та людей мистецтва того часу, щоб допомогти зрозуміти світ, який «у нову епоху еволюційної історії^{193} швидко змінюється». Звучить знайомо!

Ця тоненька книжка була для мене одкровенням, схожим на ключ, що був у мене під носом. Написав її чоловік. Він писав не для жінок, які шукають «рівноваги поміж роботою та життям», а для підприємців, лідерів та керівників, якими можуть бути як чоловіки, так і жінки, що намагаються з’ясувати, яким має бути збалансоване життя. Прочитавши «Піклуючись», я відчула, ніби знайшла загублену частину пазлу, нарешті все збігається. Я побачила, що сторони турботливої особистості, які часто висміюють, називаючи «м’якістю», є настільки ж необхідними (вдома та на роботі), як і будь-яка «сильна» риса змагальної людини.

Основна ідея книжки^{194} полягає в тому, що суть піклування — в допомозі іншій людині рости та розвивати потенціал — прямо протилежне до використання цієї особи для власних цілей. Турбота не вимагає зневажати себе, але поставити інших на перше місце таким чином, щоб це допомогло їм розвиватися як незалежним особистостям. «Піклуючись^{195} і допомагаючи іншим зростати, — пише Мейєроф, — я сприймаю те, про що я піклуюся (особу, ідеал чи ідею), як продовження себе, але одночасно як щось окреме, чиє право на існування я поважаю».

Будь-який батько, дідусь чи бабуся, старший брат чи сестра, (інколи!) вчитель або наставник молодої особи переживає це почуття — процес виховання та навчання наповнює іншу людину вашим досвідом, цінностями та поглядами, але одночасно, якщо все робиться правильно, це надання простору цій людині бути собою. Особливо впадає в очі те, що Мейєроф не розрізняє опіку над людиною та опіку над «ідеалом чи ідеєю», тобто всім, що ви створюєте або до чого долучаєтеся.

Згадайте, як великі митці описують свій процес творчості. Скульптори спершу говорять про ідею скульптури, а тільки потім про структуру дерева або тріщини каменю. Художники, як правило, більш вільні та абстрактні у поводженні з пензлями, дозволяючи фарбі керувати їхніми руками більше, ніж будь-чому іншому. Досвід та впевненість приходять із часом. Я думаю про свою матір, яка почала приділяти весь час творчості, коли ми покинули дім. Вона показувала мені свої роботи в майстерні, часто кажучи, що тому чи іншому полотну, яке я вважала ідеальним, «ще чогось бракує», так, ніби картина була жива.

Багато письменників, як-то Генрі Джеймс, Марсель Пруст, І.М. Форстер, Еліс Уокер і Дж. Роулінг описували, як їхні персонажі інколи «виходили з себе» та надиктовували сюжет роману. В певний момент, у процесі писання, персонажі розвиваються і наче починають жити власним життям.

Тоді автор перестає боротися з вигадуванням нового діалогу чи сюжету і замість цього просто роздумує, що персонаж міг би сказати або зробити в конкретній ситуації, і потім це записує. Часом персонаж може навіть змінити першопочаткову ідею автора й направити лінію сюжету в інший бік.

Талановитий митець знає, як дозволити своєму творінню розвинути власну цілісність, формувати себе під наглядом, а не під повним контролем. Це так само, як бути батьком. Хороший батько має глибокий зв’язок із дитиною, але знає, коли дозволити йому або їй піти власною дорогою, а також розуміє, як виховати незалежну, самостійну особистість, а не просто різновид «міні-себе».

Таке бачення піклування настільки ж вимогливе й корисне, як і будь-яке інше старання людини. Мейєроф назвав перелік необхідних рис, щоб бути хорошим доглядальником, але вони також необхідні й для хороших працівників чи керівників. Серед них: знання, терплячість, здатність пристосування до різних обставин, чесність, відвага, довіра, смиренність і надія.

Кожна з цих рис пов’язана з особливим аспектом турботи. Знання, тому що^{196} «піклуючись про когось...потрібно знати, ким є той інший, які в нього сильні та слабкі сторони, і що посприяє його розвитку».

Терплячість — очевидна для будь-кого, хто мав справу з малими діть­ми та літніми людьми. Проте Мейєроф пояснює, що терплячість у піклуванні стосується не лише часу, а й простору. Вислуховуючи когось, хто засмучений, ми даємо іншій людині простір виразити свої емоції та зрозуміти їхнє джерело. Ця ж риса є частиною хорошого керування, на відміну від надмірного контролю босів, які прискіпуються та наполягають на вирішенні проблеми чи конфлікту, що виникли.

За словами Мейєрофа, така терплячість також «містить^{197} толерантність до безладу та скрутного становища» у ситуаціях людей, які самотужки намагаються виборсатися з чогось. Така поведінка веде до прийняття часу, який може здатися згаяним, але насправді є частиною «вільної гри», необхідної для росту. Google не зміг би пояснити це краще^{198}, наполягаючи на конструкторі Лего, столах для пінг-понгу, самокатів та іграшок повсюди.

Мейєроф також зазначає, що терплячість має «змінні періоди»^{199}. Піклуватися про людину чи мистецькі доробки — це виразити себе таким чином, щоб отримати той результат, який ви хотіли. Навчати дитину ідеї або написати абзац, а потім зупинитися та оцінити, чи це було успішним. Якщо ні, спробувати ще раз. Отже, піклування — це безперервний процес з’ясовування, що працює, а що — ні; рух між власними потребами та потребами інших, між потребами цієї миті та майбутнього.

Цікаво, що цей процес — це саме те, що підприємці, як Ерік Райз, автор книжки «Стартап без помилок», називають утіленням ідеї в успішний бізнес. «Ні в кого немає чудової ідеї відразу^{200}. Ні в кого, ніколи. Вам необхідно пробувати та змінювати точку опори» у відповідь на те, чого вчить ринок.

Чесність, у переліку Мейєрофа, — це здатність бачити людину, ідею, картину чи музику такими, якими вони є, а не такими, якими ви б хотіли, щоб вони були «або мали би бути». Це також дивитися достатньо чітко на себе й розуміти, чи ваші дії допомагають або навпаки перешкоджають росту людини, про яку ви пік­луєтеся.

Така чесність вимагає відваги приймати речі, які вам можуть не подобатися чи які ви не хочете бачити, а також сміливість іти «в невідоме». З мого досвіду, відвага — це найважливіша риса управління. Зустрівшись із власними обмеженнями, я, як матір, знай­шла у собі відвагу визнати, що я чогось не знаю, і перепросити, коли припустилася помилки. Це водночас зробило мене й кращим керівником.

Усі риси, які перелічує Мейєроф, пов’язані між собою. Якщо чесність потребує відваги, то відвага — довіри. Основою довіри є смиренність та надія, смиренність прийняти власні обмеження. Я думаю, що цей аспект піклування проявляється у частих розмовах із синами про гаяння часу. Мій батько завжди все відкладає, він постійно зі сміхом говорить: «Не роби те, що роблю я, роби, те, про що я говорю», закликаючи мене піти на роботу, а сам у той час продовжує читати газету. Зараз на його місці я, коли прошу синів почати раніше і не відкладати їхні проекти до останньої хвилини, добре знаючи, що наді мною постійно маячать дедлайни.

Смирення також означає прийняти те, що ви зробили все, що могли, проте у разі нестачі надії, це надихне нас повірити, що ми завжди можемо зробити трохи краще сьогодні, ніж ми зробили вчора, і якщо ми будемо просто намагатися, то все буде добре. Як часто я відчувала, що в мене вже опускаються руки, бо намагалася втокмачити своїм дітям, чому так важливо для них вчитися чи зосереджуватися або ж бути чуйними один до одного! Скільки разів думала про себе, що необхідно лише надіятися та вірити. І якщо намагатимусь, продовжу повторювати та наполягати, то якось воно вирішиться.

Більш загально, чесноти, пов’язані з піклуванням про інших, вчать та будують нас. Колумніст New York Times Девід Брукс зазначив, що з їхньою допомогою «виростає характер»^{201}. Я найбільше захоплююсь людьми, у характері яких проявляється цілісність, моральність, цілеспрямованість, сила та відвага. Це те, що необхідно глибоко шукати в критичні моменти кар’єри: коли я вирішила не працювати на велику юридичну компанію, а спробувати себе у викладанні, подивитися, чи вдасться мені стати професоркою права, я мала вигляд незвичайної кандидатки; коли прийняла пропозицію Гілларі Клінтон бути директоркою з планування політики, хоч досі не працювала в уряді; коли змінила університет — прекрасний, безпечний світ тимчасовості та довгих літніх канікул на роботу, яка подобається, але яка повна невизначеності, пов’язаної з управлінням молодою організацією.

Моя суперницька сторона, безумовно, брала участь у прийнятті тих рішень, але, роздумуючи над тим, що написав Мейєроф, бачу міцний зв’язок між піклуванням про людей, яких люблю найдужче у світі, та піклуванням про ідеї та ідеали, які сформували чимало моїх професійних рішень. Також можу без застережень додати, що візьму на роботу будь-кого, хто має всі або більшість рис, які Мейєроф зарахував до основних, пов’язаних з піклуванням. Крім того, будь-який керівник, у якого немає хоча б кількох із цих рис, не буде твердішим, сильнішим чи кращим, а просто поганим босом.

Тут, у Сполучених Штатах, ми робимо великий акцент на заробітку грошей. Ми платимо значно менше за будь-яку роботу, пов’язану з дітьми. Меган Гуннар, психологиня, що спеціалізується на дошкільній освіті, зазначає, що американці платять вихователям, тим, хто стимулює молоді мізки, стільки ж, скільки й тим, хто «паркує машини^{202}, вигулює псів, перевертає бургери та змішує напої».

Ми «платимо» людям не лише в межах грошей, але й у межах соціального престижу. Проведіть власний експеримент. Відвідайте коктейльну вечірку й розкажіть одній частині людей, яких зустрінете, що ви інвестор. Іншій частині представтеся вчителем і засічіть, скільки часу потрібно буде вашому новому знайомому, щоб відвернутися чи подивитися через ваше плече, аби поспілкуватися з кимось більш впливовим.

І справді, ми отримуємо те, за що платимо: неякісну державну освіту найнижчого рівня серед розвинених промислових країн. Подивіться, що відбувається на вищому рівні. У Фінляндії, країні, яка займає чільне місце за всіма міжнародними освітніми показниками, вчителювання вважається престижною професією. Щоб стати вчителем у Фінляндії, необхідно вступити в один із педагогічних коледжів, куди так само важко потрапити, як і в Массачусетський технологічний інститут. Якщо, наприклад, ви хочете вчителювати філологічні науки, то повинні здати складний екзамен з літератури. Кількість фінських випускників, що стають вчителями, така ж, як і випускників інших спеціальностей по всій країні. На відміну від Фінляндії, в американських педагогічних коледжах немає вступних вимог, тому наша країна щороку випускає у два з половиною рази більше вчителів, ніж потрібно, а потім платить їм менше, ніж випускникам інших спеціальностей.

Найбільших успіхів у підвищенні соціального престижу професії вчителя досягла некомерційна організація Венді Копп Teach for America. Їй вдалося цього досягти^{203} шляхом суворого відбору. Таким чином, за кілька років стати членом організації Teach for America так само важко, як і студентом Асоціації університетів Ліги плюща. Людська природа однакова і в Америці, і в Фінляндії: вищі стандарти дають більший престиж. Але атмосфера відбору та успіху не поширюється на кар’єру вчителів.

Чому ж ми не цінуємо вчителів? Або ж тренерів, терапевтів, медсестер, нянь, лікарів невідкладної допомоги, геронтологів, спеціалістів з догляду за літніми людьми, по суті будь-яку професію, в основі якої лежить допомога іншим, а не власні здобутки. Найбільш очевидне, принаймні для більшості жінок, що ми порівнюємо традиційну чоловічу роботу з традиційною жіночою роботою, і традиційно чоловіків ми цінуємо вище, ніж жінок.

Інша можливість полягає в тому, що професії, в основі яких є змагання, а не піклування, дають більш помітні результати. Простіше з’ясувати, хто переміг: угода, позов, договір купівлі-продажу, перегони у винайденні нового продукту, — й відповідно винагородити переможця. Набагато важче, як знають учителі та освітні реформатори, виміряти результати, пов’язані з навчанням. Ви можете отримати їх за допомогою тестів з кількома відповідями, але справжні знання показують себе в процесі. Батьки також знайомі з цим: часто потрібні роки, щоб зрозуміти, що конкретна розмова чи життєвий досвід, які посіяли в дитині зернину, насправді проросли.

Спочатку я почала думати про ці запитання, коли спостерігала за класом молодшої школи невдовзі після того, як стала професоркою права Університету Чикаго. Моя люба подруга та університетська сусідка по кімнаті Нора Еліш була вчителем першого класу в Нью-Йорку. Поки я сиділа ззаду і спостерігала, як вона виконувала вправи з читання з групою 6-річних хлопчиків і з кожним із них взаємодіяла, я продовжувала думати: «Якщо я не впораюся із завданням викладати цивільне судочинство чи міжнародне право, мої студенти гірше відповідатимуть на екзамені або будуватимуть свої юридичні кар’єри, ненавидівши ці предмети. А якщо помилиться Нора, це може назавжди занапастити життя її учнів. Навчитися читати — це основа майже всього іншого, хоч чим би вони зайнялися потім у житті».

З точки зору престижу та винагороди, світ бачить це по-іншому. Я не маю на увазі, що потрібно менше цінувати мої досягнення у проходженні крізь вушко голки — те, чого вчить юридична школа. Але просто так воно є. Престиж та висока зарплатня, які супроводжують посаду викладача в юридичній школі Чикаго чи Гарварду — це нагорода за перемогу над багатьма іншими у швидкій та складній гонитві. Очікується, професор розсуне межі знання за допомогою своїх досліджень. Студенти, які вступили у такі навчальні заклади, потім мають можливість навчатися у провідних учених. Але ми в жодному разі не оцінюємо вчителів з точки зору того, що вчать студенти.

Коли я зустрічаю вчителя, терапевта чи тренера поруч з банкіром чи бізнесменом, мені потрібно відкидати рефлективне припущення, що банкір багатший і впливовіший, він чи вона розумніший (-ша), цікавіший (-ша) і цінніший (-ша). Я переконую себе, що у вчителя важча та, зрештою, важливіша робота, яка стосується можливої зміни життя в добру чи погану сторону. Коли в мене вже була неповнолітня дитина, але я боялася операції під моїм лівим оком, медсестра, чия спокійна і досвідчена присутність усе змінювала, розповіла мені, що залишила кар’єру в рекламі. У той момент я була дуже рада, що вона вибрала застосовувати свій інтелект та емоційну кмітливість у професії, пов’язаній з доглядом, а не з рекламою. Учителі та медсестри також мають відвагу та характер не відповідати панівним міркам цінностей у нашому суспільстві.

Цінність володіння грішми стала константою в людській історії. Навіть за комунізму люди знаходили способи, щоб стати багатшими, ніж їхні товариші — у результаті опинялися при владі. Але те, що ми вважаємо класним та привабливим, постійно змінюється в часі та культурі: від людей у перуках та елегантних штанях до селюків та дурнів, від зображень в стилі Рубенса до звичайного рентгенівського знімку. Те, що ми цінуємо, зрештою, залежить від нас.

Отже, невже заробіток грошей важливіший, ніж догляд за дітьми? Уже, мабуть, очевидно, що я рішуче відповім — ні.

Принаймні в теорії решта частина світу погодиться зі мною. Енн Крітенден починає свою книжку «Ціна материнства» з банального спостереження: бути матір’ю — це найважливіша робота у світі. «У Сполучених Штатах Америки^{204} материнство — це природна річ. Жоден статус не буде настільки священним, ніж цей, і жодна особа не вважатиметься настільки недоторканною, ніж мати». Навесні 2014 року набуло популярності відео^{205}, у якому люди проходили співбесіду на посаду «операційний директор». Ця посада передбачала, що людина працюватиме постійно, без вихідних, обіду та навіть без сну. Вимагалися «неперевершені навики ведення переговорів та комунікабельність». За цю роботу не платили грошей. Кандидати на посаду відповідали: «Це негуманно!». «Це безумство!». Але в кінці співбесіди інтерв’юер сказав, що насправді хтось уже виконує таку роботу, і таких людей мільярди. «Це мами», — відповів співрозмовник. Обоє засміялися і подякували своїм матерям.

Але по інший бік цього відео до схвалення материнства ставляться лицемірно. Мені пригадався лист від молодої жінки, яка була в той час першим лейтенантом ВВС. Вона написала мені, що коли прийняла цю пропозицію, її залишив хлопець, бо було очевидним, що вона не ставитиме його кар’єрний розвиток понад свій. Вона написала: «Мій командир говорив^{206} зі мною про пріоритети. Він запитував, коли я перестану так багато працювати й заведу сім’ю? Він показав мені фото своєї дружини та 5 дітей і сказав, що це і є життя».

Якщо це і є життя, чому ж тоді ці чоловіки не припинять працювати чи гнатися за кар’єрами, а почнуть більше часу проводити зі своїми сім’ями? Це лицемірство. Якщо піклування про тих, кого ми любимо, настільки ж важливе та цінне на ринку праці, як і служба військових, тоді необхідно знайти спосіб, як винагородити оплачуваних та неоплачуваних нянь, хоча би престижем, якщо не грішми.

Але ми цього не робимо, бо в американському суспільстві досі існує прихована упередженість, навіть серед тих, хто вважає чоловіків та жінок однаково талановитими. Я називаю це «боротьба упереджень»: зворотний бік того, коли ми цінуємо змагання понад опіку. Проте, на думку Бетті Фріден, таке упередження зрозуміліше, ніж приховане, яке ми вигадали й намагаємося імітувати, але до кінця не розуміємо навіщо.

Тому назвемо його «конкурентною загадкою». Це таємниця, яка приваблює і чоловіків, і жінок, — відчуття, що вони будуть успішними, якщо досягнуть власних цілей і всіх переможуть. Узагалі, ця таємниця набирає обертів, відколи світ став більш конкуруючим за останні кілька десятиліть, в основному, через силу глобалізації та технологій. Усе більше люду безперервно змагаються різними способами.

Подолати конкурентну загадку означає позбутися цієї аури загадковості та сили. Попросту, це означає спитати самих себе, чому нам здається, що люди, які заробляють більше грошей, ніж інші, або посідають вищі ієрархічні щаблі, скинувши інших, автоматично стають зразком для наслідування. А як щодо їхніх цінностей? Як вони ставляться до інших людей? Як вони цінують свої сім’ї — людей, які привели їх на цей світ, людей, з ким вони одружилися, людей, за чиє народження вони відповідальні? Як може ця частина їхнього життя не мати стосунку до того, ким вони є і що про них думають інші?

Подолати конкурентну загадку також означає переосмислити судження про відносну складність різних професій. У назві цього розділу я свідомо запитую, чи заробіток грошей складніший, ніж догляд за дітьми, щоб кинути виклик нам усім. Багато хто глибоко в душі погодиться із твердженням студентів-економістів, яке ми чули раніше: робота, яку ми виконуємо професійно, — «важча», бо вимагає більше навичок та знання, ніж робота, яку ми виконуємо як батьки чи доглядальники.

Звичайно, я розумію та поважаю оплату специфічних знань, але протягом останніх трьох років, я прийшла до висновку, що хоча більшість роботи, яку виконую із зовнішньої політики та некомерційного управління, — інтелектуально складніша, ніж бути мамою, батьківство — емоційно важче й частіше заводить у глухий кут. Також вважаю, що нам слід подумати про оплачувану роботу з догляду: від медичної допомоги на дому до терапії та навчання, подібно, як ми думаємо про інші професії та заробіток. Це можна виконувати як на базовому рівні, так і на професійному. І зарплатня повинна залежати від поєднання освіти, досвіду та значення, яке ми надаємо цій діяльності у суспільстві.

Зрозумійте мене правильно. Я люблю змагання. Я онучка американського футболіста NFL, у мене немає його атлетичних здіб­ностей, але я досі пам’ятаю, як це бути в другій найкращій групі з читання в першому класі й рішуче прагнути потрапити до першої. Мені та багатьом іншим змагання допомогло досягти найкращих у житті цілей. Проте любов та піклування про сім’ю та друзів, навчання та наставництво студентів, допомога та нагляд за колегами по роботі, які розвивають й переростають свої обов’язки, сприймається як нагорода. У кожному з цих випадків я отримую більше, ніж віддаю. Я справді часто відчуваю, що навіть, якщо моя робота зникне разом зі мною, здатність допомагати та довіряти іншим проявлятиметься у способи, які неможливо передбачити.

У цілому, я не пропоную знецінювати змагання, я пропоную по-іншому оцінювати турботу, звести її на відповідне місце як основ­ний людський інстинкт, рух і діяльність. Якби ми навчилися цінувати змагання та піклування однаково, думати, що заробіток грошей та виконання хатніх обов’язків — рівноцінні та необхідні заняття, ми б досягли справжньої рівності між чоловіками та жінками. Ми б більше не розглядали роботу й сім’ю як жіночу проблему, але як батьківську проблему, проблему синів і дочок, братів та сестер, пар і відданих друзів. Проблему кожного, хто працює, а також любить та піклується про когось іще.

Це буде нелегко. Моє покоління феміністок виросло, думаючи, що конкурентна робота батьків була набагато важливішою за турботу матерів. Нам утовкмачували, що робота, яка веде до перемоги, до особистих досягнень та успіху, — набагато важливіша, ніж робота, яка веде до сприяння й допомоги іншим здобути успіх. Покоління після нас засвоїло це твердження ще сильніше, дівчат виховали з думкою, що вони зможуть поєднати кар’єру та догляд за дітьми, що саме це і означає бути успішною жінкою. Крім того, для молодшого покоління змагання (в будь-якій сфері) стає інтенсивнішим. Просто подумайте, наскільки важче потрапити у хороший коледж та знайти пристойну роботу з гідною заробітною платнею та можливостями підвищення у 2014 році, ніж це було у 1974, 1984 чи 1994 роках.

Я не ставлю питання про необхідність однакової освіти для дівчат та хлопців, заохочування їх мати однакові прагнення та досягати достатньої незалежності, щоб бути фінансово самостійними. З цієї точки зору, настанова, яку ми даємо своїм дітям щодо важливості змагання, — абсолютно правильна.

Проте настанова, що традиційна робота жінки (хатні обов’язки, які зосереджують сім’ю на матеріальних потребах) чомусь менш важлива, ніж традиційна робота чоловіка (заробіток грошей, утримання сім’ї та просування в кар’єрі), — хибна та шкідлива. Це результат історичного упередження, застарілого твердження, когнітивного перекручення, що спотворює наше суспільство й шкодить усім.

У тривалому прагненні гендерної рівності жінки спочатку повинні здобути силу та незалежність, змагаючись із чоловіками. Але як тільки ми отримуємо силу та незалежність, нам потрібно не автоматично приймати традиційну чоловічу точку зору (яка насправді є точкою зору лише меншої частини чоловіків) щодо того, що важливо в житті.

Випускниця Принстона 2009 року, Кейл Селіх, написала мені сильного листа, одразу після того, як вийшла моя стаття. Вона почала з роздумів: «Я завжди дивувалася, чому маю почуватися винною за те, що осмілилася скористатися важливими особистими можливостями». Вона продовжила:

За останні два роки^{207} мене послідовно вітали з вибором кар’єри, яка відповідала моїм великим амбіціям, але часто за рахунок стосунків з людьми. Зараз я думаю про переїзд, щоб бути ближче до свого хлопця. У розмовах з людьми мого оточення я помічаю, як сама намагаюся приховати справжню причину мого переїзду. У тих випадках, коли я відкриваю найважливішу причину, то ловлю на собі тонкі, але помітні погляди, або й гірше, вислуховую зверхні промови: «Ти надто молода, щоб приймати доленосні рішення заради хлопця». Прийняття доленосних рішень заради стосунків виглядає як слабкість та наївність, тоді як подібні жертви заради роботи часто сприймаються як ознака сили та незалежності.

Краще я буду безробітною, ніж сильною жінкою, яка повертається з роботи додому і їсть свинину му-шу наодинці. Чому мені потрібно пишатися інвестицією у першу справу й соромитися інвестиції в другу?

Соціальний тиск, на який реагує Кейл, — дуже реальний. У січні 2013 року^{208} випускниця Принстона, Маргарет Фортні, опублікувала есе в студентській газеті, описуючи свою подругу Моллі, яка до кінця розмови, у якій дві молоді жінки розмірковували про своє майбутнє, «підсунулася ближче до мене» й прошепотіла: «Я не хочу йти в аспірантуру, я навіть не впевнена, що хочу кар’єри. Я хочу одружитися, сидіти вдома й виховувати дітей». Збентежена таким відступом, Моллі сказала: «Що зі мною не так?».

Коли я була студенткою Принстона в кінці 1970-х, я би сказала, що випускниця Ліги плюща, яка не женеться за кар’єрою, соромить нас. Це була епоха, коли чимало чоловіків ставили під сумнів принстонське рішення стати навчальним закладом для обох статей через те, що жінки просто «змарнують свою освіту», коли залишать роботу, щоб народжувати дітей. Насправді, якщо бути чесною із собою, мушу визнати, що добра частина мене досі ставила під сумнів цінність бути мамою, яка сидить удома, доки не довелося пережити те, що надихнуло мене написати статтю для Atlantic.

Але вже ні. Я би порадила всім студентам, яким пощастило потрапити в топовий коледж або університет, запевнити себе, що їм вдасться застосувати знання протягом життя й вони матимуть змогу підтримувати себе та збагатити свої життя та життя інших і безумовно мати дітей. Я продовжую вірити, що більша частина людей хочуть і досягти своїх цілей, віднайти ідентичність за допомогою корисної роботи, і могти піклуватися про своїх близьких.

Я вважаю, що окремі жінки та чоловіки перебувають на різних стадіях між надмірною опікою та надмірним змаганням. Моя тітка Мері пройшла змагання до кінця. Вона була чемпіонкою з тенісу у 1950-х, першою жінкою у чоловічій команді, яка отримала похвальний лист від Університету Вірджинії й досі продовжує перемагати у гольфі в свої вісімдесят. Мій перукар Азіз, має неймовірний підприємницький дух, але також є і природженим вихователем. Піклування про інших робить його щасливим.

Більше того, найкращі гравці — це ті, що думають про інших достатньо, щоб могти грати добре у команді, підпорядковуючи власне его, й прокладати дорогу іншим членам команди. Так само й найкращі доглядальники — це ті, хто може присвятити собі достатньо часу, щоб уникнути вигорання. Найкращі керівники — це ті, які знають, як отримати користь зі змагання команди, але одночасно звертати увагу на потреби окремих її членів. Цінувати турботу — це розуміти, яким чином турбота і змагання можуть доповнювати одне одного.

Якщо нам вдається звільнитися від конкурентної загадки, усвідомити, що змагання — це поштовх для людини цінний, але не цінніший за піклування, ми більше не сприйматимемо визволення жінки як здобуття свободи, щоб змагатися. З іншого боку, якщо ми щиро віримо, що піклування має таку ж цінність, як і змагання, то ми усвідомимо, що чоловіки, які виконують роль тільки годувальника, втрачають глибоке задоволення й самовдосконалення. А якщо і чоловіки, і жінки сприймають піклування та змагання на рівних, тоді набагато легше поєднати роботу та кар’єру обох, і знайти час для всього.

Такий погляд може здаватися утопічним, але він може стати реальним уже завтра. Для цього потрібна ще одна річ...

Розділ 6 Наступний етап жіночого руху — це чоловічий рух

В Америці сьогодні побутує загальновідома історія гендерної дискримінації. Історія про жінку, яка влаштовувалася на роботу, а її попросили подавати каву, стала традиційною, як стара казка. Також історія, яка трапилася, коли повністю компетентний батько зустрів цілеспрямовану, але неосвічену жінку у парку чи продуктовому магазині. У статті під назвою «Я ненавиджу, коли мене називають хорошим татом», опублікованій у блозі New York Times «Джерело матері», Метт Вілано пише:

Наш другий щомісячний похід^{209} в магазин Target виглядав так: однорічка в рюкзаку в мене на спині, а 3-річна дитина смикала мене за руку, як їздовий собака, дивлячись на порожню стежку.

Ми пройшли крізь автоматичні двері, як завжди помахавши відеоекрану. Ми схопили кошик, зупинилися біля безкоштовних гігієнічних серветок. Тоді я почав робити, що моя велика дівчинка називає «обтирання»: всебічну (читай: дико невротичну) дезінфекцію кожної частини кошика, якої вона може торкнутися. Виконавши половину ритуалу й використавши 9 серветок, я помітив, що на мене дивиться жінка середніх літ і посміхається.

«Ви хороший батько», — відзначила вона таким тоном, ніби говорила про те, що побачила сніжну людину.

Цей інцидент навів Вілано на думки про «огидний подвійний стандарт», де він отримав високу оцінку за поведінку, яка для матері вважатиметься звичайною рутиною. Ендрю Романо, автор головної статті про маскулінність у Newsweek, називає це «делікатним фанатизмом^{210} невисоких сподівань».

Тільки на мить уявіть, що ви жінка, яку похвалили за написання хорошої доповіді на роботі, що є абсолютною рутиною для чоловіка. А тому похвала, якої ви удостоїлись, говорить про те, що людина, яка вас похвалила, насправді не очікувала, що ви зробите це добре.

Протягом перших років нашого з Енді знайомства я могла сказати щось, а він відповідав: «Це справді розумно», тоном, який виказував, що він був трохи здивований. Звісно, мене це нервувало. Вілано пише про те сам: «Коли хтось вішає ярлик “хороший тато”, вважається, що більшість татів за своєю природою чомусь недостатньо хороші».

Щоб протистояти цим упередженням та ретельно прописаним ролям, чоловікам потрібен свій визвольний рух. Більшість поширених прикладів гендерної нерівності щодо чоловіків та жінок не щезнуть, поки чоловіки не матимуть вибору поєднувати догляд за дітьми із заробітком грошей, як це вдається жінкам. Щоб підтримати такий вибір чоловіків, їх необхідно буде поважати й винагороджувати; відкладати підвищення або працювати неповний робочий день, щоб більше часу проводити з дітьми, своїми батьками або іншими близькими людьми; брати декретну відпустку або просити гнучкий графік; відмовитися від культури трудоголізму та нераціонального використання часу.

Чоловіки повинні сприймати цю інформацію не як зауваження, а як дозвіл: не те, що їм слід робити, а те, що вони можуть робити. Вони вільні в тому, щоб бути доглядальниками також, і вони можуть бути компетентними в цьому так само, як і жінки. А для жінок це заохочення переосмислити, як вони уявляють та цінують чоловіків у своєму житті.

Справжня рівність чоловіків та жінок потребує, щоб чоловічий рух зруйнував гендерні ролі, які ми продовжуємо нав’язувати чоловікам. Щоб гарантувати це, ми переконуємо чоловіків повірити у те, що вони можуть бути ким завгодно: від повноцінного батька протягом дня чи вчителя молодших класів до інвестиційного банкіра на одному ціннісному рівні. Забезпечувати сім’ю грішми та мати на неї час. Піклуватися про дітей і близьких. Бути сімейним чоловіком на такому ж рівні, як і чоловіком, і людиною.

Крім того, їх будуть поважати на винагороджувати як чоловіків. У заголовку «Як Бред Пітт^{211} виховує найкращі риси у татів» колумніст Financial Times Саймон Купер підкреслює, як важливо побачити без сумніву мужнього кіноактора «з малюком на грудях». Пітт і його колеги татусі-кінозірки насправді не бігають за своїми дітлахами весь день, більшість з них мають оплачувану армію помічників. Але, на думку Купера, підсвідомо змодельована роль допомагає. Такі образи мають подібний влив на чоловіків, як і порт­рет жінки-керівника на жінок.

Скептики, які махають головами й думають, що я випробовую саму природу, вважають, як і деякі чоловіки протягом століть, що найвищі і найкращі ролі для жінок — це бути дружинами та матерями, доньками та сестрами, виховуючи інших та піклуючись про них. Мої очі розплющив лист від молодого чоловіка, який назвав себе «афроамериканцем^{212}, який закінчив топовий університет і заробляє близько 100 000 доларів». Я назву його Чарльзом. Він не погодився з моїм твердженням в Atlantic, що коли доходить до ухвалення рішень, жінки відчувають, що від них вимагається відмовитися від роботи заради сім’ї, на відміну від чоловіків. Він запитав: «Чи не могли б ви написати статтю “Чому чоловіки не можуть мати всього” з тією ж статистикою, стверджуючи, що соціальний тиск, який чиниться на чоловіків, примушує їх ставити роботу вище сім’ї, а жінки відступають, оскільки частіше займаються сім’єю».

Передбачаючи мій скептицизм, Чарльз продовжив: «Одна з відповідей може бути, що ми насправді не чули цього від чоловіків, бо вони зазвичай не відчувають такого. Проте це б заперечило великі наслідки соціального тиску на чоловіків проявляти мужність у цілому». Але, звісно, в глибині душі, як жінка, оточена чоловіками, я думаю, що знаю, про що думають і чого хочуть чоловіки, незважаючи на те, визнаю я це чи ні. Чарльз був на один крок попереду мене також. «Коли це було нормою, що жінки виконували роль слухняних, мовчазних дружин, — писав він, — я впевнений, що чимало чоловіків вважали, що жінки не хочуть кар’єри. Як чоловік, я можу обрати впливову кар’єру замість читання дитині й більше засмучуватися через це, але я не плакатиму і не жалітимусь, граючи на публіку. Замість цього я, дотримуючись норми, стисну зуби й сприйматиму все по-чоловічому».

Шах і мат. Ніхто з нас не застрахований від упереджень, у яких виріс з дитячого садка. Навіть у процесі написання цієї книжки, я усвідомила, що жодного разу не просила своїх синів-підлітків поприбирати на кухні, як просили мене, коли я була дівчинкою, але натомість просила зробити якусь «хлопчачу» рутину, як-то винес­ти сміття, те, що й мої брати робили. Вони ставили стіл та носили тарілки, думаю, якби в мене були доньки, я б просила їх полоскати ті тарілки, складати у посудомийну машину, мити каструлі та витирати їх насухо після того. Отже, у кожного з нас багато роботи. Як часто помічали чоловіки у перші два десятиліття жіночого руху, не просто перевчитися після років рефлективного мислення. Більшість американських жінок вимагали протягом останніх півстоліття, щоб суспільство відкинуло й переглянуло традиційні норми щодо того, чого жінки хочуть і що вони можуть. Настав час зробити те саме для чоловіків.

Приблизно шість місяців після того, як вийшла моя стаття в Atla­n­­tic, я вечеряла з групою принстонських студентів. Ми розмовляли про все, що думали: політику в цілому, президентські дебати, роботу та сім’ю. Дехто ставив питання щодо зовнішньої політики, а потім кілька молодих жінок спитали мене, які відгуки я отримала на свою статтю. Після 10 хвилин обговорення я помітила, що чоловіки в цій кімнаті (близько 50 % присутніх) замовкли. Коли я прокоментувала раптово односторонній характер бесіди, один молодий чоловік сказав, що «його виховали у дуже феміністичній родині» і що він вважає себе цілковитим прихильником чоловічо-жіночої рівності, але він не хотів нічого говорити через страх, що його неправильно зрозуміють. Інші хлопці за столом кивнули, погоджуючись.

Таке чоловіче мовчання загальнопоширене принаймні на публіці. Але це змінюється. Близько 15–20 % відгуків на мою статтю, які я отримала особисто, були від чоловіків — такий же відсоток чоловіків я побачила серед присутніх на своїх лекціях. Крім того, дедалі більше чоловіків з’являються в блогосфері та на сторінках періодичних видань, стверджуючи, що дебати про стосунки між чоловіками та жінками не ведуться винятково серед жінок. Вони прагнуть бути почутими і в них є доволі чіткі ідеї, які вони хочуть виголосити.

Восени 2014 року Atlantic опублікував іншу статтю^{213}, яка викликала велику дискусію серед чоловіків та жінок. Стаття називалася «Що навчила мене Рут Бадер Гінсбург про тата, який сидить удома». Її написав досвідчений молодий адвокат, колишній секретар судді Гінсбург — Раян Парк. Гінсбург відома сутичками від імені жіночої рівності у ролі адвоката в 1970-х та у ролі жінки, яка долала труднощі поєднання сім’ї та кар’єри. Вона казала своїм секретарям: «Якщо ви маєте турботливого партнера, допомагайте йому, коли він цього потребує». Надихнувшись цими словами, Парк вирішив допомогти своїй дружині, яка працює лікаркою. На рік він залишився вдома, щоб доглядати за їхньою донькою-немовлям Кейтлін.

Парк пише, що час, який він проводив з донькою удома, нагадав йому «час, який він провів, живучи в іншій країні. Та сама постійна новизна і сильне усвідомлення, яке підносить навіть найзвичайніші моменти». Він запитував себе:

Чи бракує мені гострих відчуттів та складних завдань в обговоренні заплутаних правових питань Верховного Суду? Що ж, варто зазначити, що більшість книжок, які я зараз читаю, з малюнками панд та свійських тварин. Але щоночі, навіть після найбільш виснажливого дня, я сідаю і роздумую про красу моментів, які минули.

Парк також по-справжньому чесний на тему суспільних упереджень, які стосуються чоловіків. Він зображує «добродушний скептицизм», який часто виражають люди, коли він обговорює так звану «боротьбу, яку він веде між сімейними та кар’єрними обов’язками». Він має справу з «основним упередженням, що жінки та чоловіки мають різні уявлення про те, що важливо у житті, або ж не мають цього уявлення, а також, що чоловіки не знаходять у вихованні дітей нічого корисного, а жінки навпаки розглядають це як невід’ємну частину людського досвіду».

Я б не могла сказати про це краще. Як жінка, я заперечую, що я більш домашня та турботлива, ніж мої колеги-чоловіки. Це може виявитися правдою в кожному окремому випадку, але не повинно бути правилом через те, що я жінка. Але чому ж тоді ми мусимо нав’язати протилежний стереотип про чоловіків, припускаючи, що вони автоматично хочуть інвестувати більше в роботу, ніж у стосунки зі своїми сім’ями? Парк стверджує: «Я не думаю, що це твердження в цілому правильне. Я впевнений, що воно не стосується мене».

Раян Парк не один. Свідчення змін у мисленні чоловіків про себе та своє життя видніється на горизонті. Професор Школи Уортон Університету Пенсильванії Стефан Фрідман розповів, що коли він спитав своїх студентів, чим вони хотіли б зайнятися після коледжу, то вперше на його практиці один 18-річний студент відповів, що планує бути «татом, який сидить удома». Кунал Моді, співголова студентської асоціації Гарвардської Бізнес-школи написав статтю, у якій закликає своїх колег-чоловіків «прокинутися» заради економіки та рівноправності. «Виховання дітей^{214} та виконання хатніх обов’язків не належать до “жіночих” ролей, — пише Кунал. — Зарахувати ці обов’язки до суто жіночих — непродуктивно для економічного добробуту вашої сім’ї». Деканка Гарвардської школи права, Марта Мінов^{215}, поділилася, що за тридцять років викладання права, вона помітила одну зміну: питання, як перспективним правникам поєднати роботу й життя, тепер хвилює не лише жінок, але й чоловіків.

Навіть професійні атлети, які перебувають під сильним тиском і традиційно уособлюють мужність, хизуються вмінням сперечатися з дітьми. Бейсболіста Даніела Мерфі^{216} розкритикували за те, що він узяв три вихідних по догляду за дитиною, проте він не дав маху перед журналістами, а розповів, що міняє синові підгузки посеред ночі.

Один із найкращих показників зміни норм — це, як завжди, Медісон авеню. Чоловіки (та жінки) з реклами швидко зрозуміли, чого не слід робити. У 2012 році Кімберлі-Кларк^{217}, виробник Huggies, створила серію реклам про татусів, які дивляться за свої­ми дітьми вдома. Вони вважали, що це виглядатиме мило й привабливо для батьків обох гендерів. За кадром реклами говорив жіночий голос майже поблажливо: «Щоб довести, що підгузки та мокрі серветки Huggies можуть упоратися із чим-завгодно, ми провели найскладніше тестування, яке лише можна уявити: татусі залишилися зі своїми малюками одні вдома на 5 днів, поки мами відпочивали. Як Huggies врятують батьківство?».

Багато батьків люто відреагували на передбачувану некомпетентність татів. Татусь з Орегона^{218}, Кріс Ротлі, розпочав петицію на Change.org під назвою: «Ми татусі, Huggies. Не ідіоти». Її підписало понад 1 300 осіб. Huggies, зрештою, вилучили цю рекламу^{219} та попросили вибачення, навіть повторно особисто на з’їзді татусів-блогерів під назвою «Тато 2.0».

Але рекламній індустрії не потрібно багато часу, щоб учитися на своїх помилках. У 2013 році на World Series Chevrolet показало в ефірі рекламу^{220} про Malibu sedan, де ніжний чоловічий голос розповідав про важливість сім’ї понад матеріальні блага. «Ми не підстрибуємо на звук першого дзвінка, бо ми намагаємося зробити шкільний дзвінок, — оголошує голос за кадром, поки тато заганяє свого сина в машину, додаючи: — Кутовий столик одного дня поб’є кутовий кабінет».

У 2015 році «Супербоул» продовжив цей тренд рекламою Dove men+care^{221}. У рекламі показані діти різного віку, які кличуть своїх татів з високого стільця чи по дорозі до танцювального майданчика на весіллі. На випадок, якщо глядачі не зрозуміють зв’язку, заголовок запитував: «Що робить чоловіків сильнішими?». Відповідь: «Піклування».

Компанії, що створили ці реклами, витратили мільйони доларів на дослідження споживчого попиту. Вони рекламують те, що хочуть їхні споживачі, ще до того, як вони зрозуміють це. Статистика визначає історію. У 2013 році дослідження центру Pew Research показали, що мами й тати переживають приблизно однаковий рівень стресу. Дослідники прийшли до такого висновку: «Ролі мам і татів сходяться в одній точці, коли вони урівноважують роботу та сім’ю». Мами досі проводять^{222} більше часу зі своїми дітьми, ніж тати. Проте майже половина з опитаних татів хотіли би більше часу проводити зі своїми дітьми, на противагу 1/5 матерів.

Усе налагоджується. Немає нічого дивного в ідеї, що батьки — такі ж доглядальники, як і матері, повинні мати такі ж можливості, які є у матерів і заслуговувати на рівне визнання їхньої компетентності. Проте для тат це тільки початок. Чоловіки (усі чоловіки) потребують і заслуговують на подібну революцію у своєму житті та обставини, які досвідчили більшість жінок в Америці та в інших частинах світу з кінця 1950-х.

З другого боку, не так уже й складно знайти ознаки змін. Письменник та співзасновник Інституту батьківства Джек О’Саліван написав у 2013 році, що хоча дискусії про чоловіків часто «вкрай негативні», вони насправді на межі «надзвичайної трансформації». Як жінки, чоловіки «із запізненням тікають від того, що ми зараз визнаємо гендерними обмеженнями. Багато хто з нас радий з того, що зростає взаємодія татів з дітьми... Ми змінюємо стосунки з жінками та один з одним». Організації як Good Men Project, медіа-компанія та соціальна платформа, яка представляє себе як «уявлення^{223} про те, як повинна виглядати освічена мужність у ХХІ столітті», заохочують до нової дискусії.

Найпоетичніший опис зміни поняття материнства я почула від випускниці Дартмута, Бесті Бері’87, яка агітувала своїх одногрупниць. Вона описала у книжці враження про їхнє 25-те возз’єднання. Бесті зазначила, що чоловіки Дартмута «почали відчувати тиск з усіх сторін^{224} й поволі стали обіцяти більше також. Можливо, трохи із запізненням для них, але більше немає натяків, що їм можна доручати лише сірі фланелеві костюми та емоційний рівень Джона Уейна, а батьківство проявляється лише за рахунок кількох кинутих м’ячів та спізнення на шкільні вистави».

Я дійшла висновку, що потрібно більше можливостей вибору не в моєму професійному житті чи у спробі просування жінок у світі, але в ролі матері двох синів. Я зрозуміла, що більшість американських мам ХХІ століття виховують своїх доньок, відкриваючи перед ними багато доріг, але не роблять цього для своїх синів.

Принаймні протягом двадцяти років ми розповідаємо дівчатам: «Ви можете робити все, що роблять хлопці, а також те, що традиційно роблять дівчата. Ви можете бути мамами, доньками, сестрами, дружинами та будь-ким у професійному плані. Насправді ви — частина історичної справи, у якій потрібно ще зламати чимало стереотипів».

Виховуйте дітей з ціллю, почуттям власної причетності та спостерігайте, як вони розвиваються. Наприклад, діти іммігрантів часто ростуть з метою виправдати надії своїх батьків у новій країні, що пропонує можливості та перспективи, яких не буде у старості. Дівчата і молоді жінки досі залишилися іммігрантками по світу, де керують і домінують чоловіки. Перед ними весь світ, щоб завойовувати, їх осуджують за те, що вони випереджають хлопчиків у молодшій школі, старшій школі та в коледжі, і щоб досягти успіху, їм необхідно вийти за межі.

Протилежне ми говоримо своїм синам. Білі батьки середнього класу очікують від своїх синів, що ті досягнуть професійного успіху, але не вбачають особливого досягнення, якщо їхні успіхи стосуються того, що традиційно ми очікуємо від дівчат. Вони не робитимуть із цього історію, лише повторюватимуть, ледь надихаючи або мотивуючи. Крім того, хлопцям все одно традиційно втовкмачують, що є мужнім, а що — ні. Якось один із чоловіків, з яким я працювала в New America, висловився: «Моя донька може йти^{225} в парк у джинсах, валятися у болоті, штурхати інших дітей... і ніхто не відреагує. Зате, якщо мій син прийде до школи з намальованими нігтями... то клас його відкине».

Через нашу несказану, але реальну точку зору, що доглядати — це не чоловіча справа, ми самі підтримуємо обмежену кількість варіантів для наших синів. Ми продовжуємо їм говорити, що вони покликані бути годувальниками. Їхні дружини теж можуть бути годувальницями, проте я цілком упевнена, що деякі мами й, можливо, тати переконують своїх синів, що бути батьком на увесь робочий день чи на його частину або бути доглядальником — це таке ж право вибору, яким володіють і дівчата також.

У той же час принаймні серед білих батьків середнього класу, очікування щодо хлопчиків у порівнянні з очікуваннями щодо дівчат різко змінилися. Чимало феміністок — матерів, у яких є сини, живуть у розділеному всесвіті.

У професійній сфері ми досі живемо переважно у чоловічому світі, особливо, коли досягаємо висот. Ми вчимо молодих жінок пробиватися, керувати, виголошувати промови, просуватися вперед. Але вдома ми зустрічаємося з іншим гендерним балансом: рівномірне виховання дівчат і, як зазначають чимало книжок та статей для батьків, «криза хлопців». Майкл Кіммел, автор книжки «Батьківство в Америці», резюмує проблему: «Кількість дівчат у коледжах перевищує кількість хлопців^{226} (близько 60 % студентів-першокурсників у 2013 році — дівчата), вони переважають також у досягненнях (дівчата наздогнали хлопців по математиці й набагато випереджають з англійської та літератури) та поведінці (хлопці більш стримані, менш дієві, у них частіше діагностують синдром порушення активності та уваги, а також вони схильні до бійок)».

Стає дедалі більше наукової та популярної літератури та усвідомлення серед батьків про те, чому ми бачимо ці закономірності і що нам робити з вихованням хлопців. У Принстоні у нас є батьківська група для мам синів. І я мала незліченну кількість розмов з іншими батьками, де хтось розповідав: «Мої діти самі прокидаються вранці» або «У моєї дитини 15 позашкільних занять і вона з усіма справляється», на що інші батьки реагують: «У вас дівчатка, чи не так?». Ми жінки, які так несамовито боролися, щоб уникати будь-яких дискусій щодо цілковитих відмінностей з повагою до чоловіків та жінок, відкрито обговорюємо їх з повагою до хлопців та дівчат.

Я часто розповідаю випадок про моє збентеження та легкий переляк, коли мій старший син, навчаючись у початковій школі, спокійно виголосив, що «дівчата розумніші за хлопців», а тому нам не слід очікувати, що він буде серед найкращих учнів свого класу. Феміністка в мені зааплодувала прогресові, який ми досягли в епоху, коли дівчата стверджували, що хлопці розумніші, ніж вони, але мати в мені сказала: в жодному разі!

Проте драматизувати легко. Соціологи Клавдія Бухман та Томас ДіПрет відзначають, що дівчата краще, ніж хлопці^{227}, справляються у школі вже понад століття, але більшу частину того часу жінки відчували тиск щодо вибору між здобуттям освіти та сім’єю або між освітою та можливістю бути кращою мамою. Лише протягом останніх сорока років дівчата змогли побачити чіткий зв’язок між успіхами у школі та успіхом у житті. А тому замість того щоб приховувати свій розум, у них з’явився стимул застосовувати свій розум і досягнення. Крім того, хлопці з середнього класу^{228} досі мають зв’язок до решти населення Америки, як чоловіків, так і жінок.

Справжня криза в США^{229} серед бідніших хлопців зі спільнот меншин. Із чотирьох найбільших демографічних груп Америки (білі, азіати, латиноамериканці та афроамериканці), афро-та латиноамериканці мають найнижчий рівень освіченості, афроамериканці одні з небагатьох груп, чий рівень освіченості впав у період з 2007 по 2009 роки. Це стосується не лише старших хлопців, проб­лема більш систематична й сягає корінням до початкової школи. У Звіті Ради великих міських шкіл під назвою «Заклик до змін» пояснюється, що «12 % хлопчиків-афроамериканців, які навчаються у 4 класі^{230} у великих містах, більш вправні у читанні, ніж 38 % білих хлопчиків, і лише 12 % афроамериканців, що навчаються у 8 класі, вдається математика, на відміну від 44 % білих хлопчиків».

Як указує Майкл Кіммел, покликаючись на етнографічне дослідження психолога Вейн Мартіно^{231}, на початку та в середині навчання в старшій школі навіть хлопці з високоосвічених сере­довищ часто чують: «Добре вчитися в школі — не круто^{232} для хлопців». І хоча, Бухман та ДіПрет з’ясували, що дівчата давно обігнали хлопців у школі, незважаючи на це, вони погоджуються, що чимало хлопців погано вчаться, применшуючи важливість хороших оцінок. Для хлопців із робочого класу^{233}, чиї школи, батьки та однолітки походять з домінантної патріархальної культури, яка «чинить опір академічним досягненням» та наголошує на вузьких маскулінних ідеалах, це тільки збільшить гендерний розрив. Успіх хлопців залежить від того, яку відповідь вони почують свідомо чи підсвідомо на запитання: «Що робить чоловіка хорошим?».

Гадаєте, нам слід сказати хлопцям, що в них є можливість розширити соціальні та економічні ролі для чоловіків, так само, як їхні матері та сестри розширили ролі жінок? Що вони можуть самостійно визначити поняття маскулінності й направити його в потрібне їм русло? Перед чоловіками відкритий найбільший, незавойований світ — світ піклування про інших. Якщо ми скажемо хлопцям, що вони можуть здолати багатовікові бар’єри та бути засновниками соціальних змін, то в них одразу з’явиться мета, натхнення та модель поведінки для наслідування — нове визначення хорошого чоловіка.

Близько десяти років тому я вела семінар з чудовою групою вчителів історії та соціальних наук, який був організований Американським Інститутом історії Гілберта Лермана. Один з присутніх, чоловік середнього віку з Південної Кароліни, якого я називатиму Джим, спілкувався зі мною в питаннях зовнішньої політики й останнім часом трохи на тему роботи та сімейних проблем. Коли вийшла моя стаття в Atlantic, він написав, що моя розповідь про жонглювання роботою та сім’єю нагадала йому досвід дружини, яка просувалася корпоративною драбиною великої компанії медичного обладнання й одночасно займалася донькою.

Джим продовжував розповідати про власний досвід, вказуючи на те, що чоловіки жінок, які працюють у корпораціях або будують професійну кар’єру, неминуче зустрічаються з цими ж проблемами. «Перш за все, — пише Джим^{234}, — є щось проникливе, навіть очевидне в тому, що наше суспільство прискіпується до чоловіка, який заробляє значно менше за свою дружину». Йому подобається бути шкільним учителем та тренером. Це вибір, про який він жодного разу не пошкодував, а його дохід вимірюється по-різному. Проте дружина — бізнес-леді, «заробляє, звісно, більше, ніж педагог». На думку Джима, навіть при найбільшому бажанні «надто ідеалістично прикидатися, що ми живемо в часи, коли одруженому чоловіку легко перебувати в такій позиції. У соціумі це ввічливо ігнорується, проте, як на мене, справедливо сказати, що одружений чоловік знає, про що думають інші». Джим продовжував шукати відповідь на питання, чи його почуття були «більше не актуальною архаїчною нормою минулого або ж інстинктивним, первісним покликом».

Після того як я залишила свою адресу на студентському сервісі Університету Тафтса, мені почали приходити подібні імейли від молодих чоловіків випускних курсів, що роздумували над тим, як їм поєднати роботу з сім’єю — те, про що зазвичай думають молоді жінки. Серед них був батько, який уже 20 років одружений з коханою жінкою, вони мають двоє дітей. Коли у його дружини з’явилась чудова професійна нагода і її кар’єра пішла вгору, він переїхав до неї, але його кар’єра в результаті постраждала. Конфлікт призвів до розлучення. Він чесно визнав: «образа на дружину^{235} сягала глибше, ніж заздрість, незважаючи на те, що я усвідомлював, що прийняв правильне прагматичне рішення. Радше, мене охоплювало глибоке відчуття неспроможності бути справжнім батьком».

У той час, коли Джим розмірковував над «первісним покликом», мій тафтський читач вважав, що наші прабатьки-мавпи еволюціонували до моногамних стосунків, де мати та дитина вразливі протягом довгого часу, що веде до «дуже суворого відбору чоловіків на роль захисників і годувальників потомства. Я переконаний, що це один з основних компонентів, чому чоловіки люблять. Якщо чоловік не може захистити чи забезпечити, швидше за все він не зможе любити».

Насправді, антропологи як Сара Блефер Харді зазначають, що в первинних людських угрупуваннях^{236} і чоловіки, і жінки доглядали за потомством спільно. У книжці «Світанок сексу»^{237}, психолог та психіатр провели глибоке еволюційне, антропологічне та соціологічне дослідження та з’ясували, що мисливці-збирачі жили в цілком елітарних групах, де була організована опіка над дітьми, поділена їжа та секс був не моногамним, не тому, що вони утопічні романтики, а тому, що «це працює на практичному рівні».

Економіст Пол Сібрайт порівнює чоловічі та жіночі сексуальні стратегії, повертаючись у плейстоценову епоху, відому надміром сперми та нестачею яєчок. Така головна асиметрія свідчить про те, що «сексуальна психологія жінок^{238} сформувалась потребою бути вибраними, а чоловіча — під впливом необхідності бути наполегливими у своїх підходах до жінок». Але ця суміш взаємодії та конфлікту, зумовлена біологією, узгоджується з різноманітною сексуальною поведінкою, яку ми звикли називати «природною».

Коротше кажучи, в нас залишилося чимало первісних імпульсів, як у чоловіків, так і в жінок. Які з них вийдуть назовні, можуть вирішити як економіка та суспільство, так і біологія. І як підтвердить будь-який відомий у світі біолог, нам досі є що досліджувати в історії чоловічих та жіночих стосунків і взаємодії. Наше знання про тіло на даний момент неповне, а тому, кожен, хто стверджує, що знає, що є «природним», просто викриває власні схильності.

Кілька років тому я снідала з однією дуже успішною банкіршою та філантропкою, вона була десь на 10–15 років старша від мене й розлучена. Вона не розуміла, чому чоловіки не здатні прийняти успіх партнерки, стверджуючи, що вони просто відверто не визнають, що відчувають стосовно успіху своїх дружин, оскільки правда вважається неполіткоректною.

У середині 1980-х журналістка Беб Мур Кемпбел провела понад сто інтерв’ю з чоловіками та жінками, які перебували в парі, де кар’єра дружини йшла вгору, а також зі спеціалістами, які консультували пари з подібними випадками. У результаті вийшла книжка під назвою «Успішна жінка, злий чоловік». Вона знайшла чимало чоловіків^{239}, які зовні дуже підтримували успіх своїх дружин, але всередині були занепокоєні постійною динамікою сили у їхньому шлюбі. Один мудрий президент мультинаціональної енергетичної компанії підсумував це так: «Якщо моїй дружині не потрібні мої гроші, їй не потрібен і я».

Але це було тридцять років тому! На жаль, небагато змінилося. Згідно з дослідженнями 2011 року, «чоловіча роль годувальника^{240} досі культурно зумовлена, а тому, коли ситуація протилежна, і чоловіки, і жінки вирішують, що подружжя не може так існувати». Енді та я побудували чудові кар’єри. Небагато пар, яких ми зустрічали ще в університеті, мали рівні кар’єрні перспективи. Сьогодні ми знаємо лише про кілька пар, де дружина заробляє більше, ніж чоловік. Крім того, Енді стверджує, що якби він прокоментував той факт, що я заробляю більше, чимало людей, особливо жінок, зніяковіли й намагалися б виправити його, неначе він сказав щось само­зневажливе.

Можливо, це через дискомфорт, який спричиняють розмови про те, хто скільки заробляє, як скажімо, табу на теми релігії та політики у Вірджинії, де я виросла. Проте ми з Енді вважаємо, що проблема криється глибше. Його розуміння очевидних речей, враховуючи, що я була деканкою, коли він був професором, а зараз я на посаді президента організації, неприємне для слухачів. Цього б не сталося, якби я сказала, що мій чоловік головний годувальник нашої сім’ї. Він не соромиться цього, на його думку, йому пощастило! Але як суспільство, нам слід ще багато через що пройти.

Сара Блейклі^{241}, мільярдерка та засновниця Spanx, виступала на Всесвітньому з’їзді жінок у Нью-Йорку в 2013 році й розповіла історію, як кілька з її хлопців припиняли з нею стосунки, злякавшись її фінансового успіху. Знадобилося чимало часу на те, щоб пояснити чоловіку, з яким вона зараз одружена, що вона багата. Це сталося незадовго до їхнього одруження. Сара відчула велике полегшення, коли він сприйняв це спокійно.

Історія Блейклі підтверджує мою позицію, яка полягає в тому, що гроші та маскулінність усе ще глибоко переплетені. Зрештою, вона зустріла чоловіка, який був достатньо впевнений, щоб одружитися з нею. Одруження з мільярдеркою не схоже на звичайний сміливий вчинок, але чоловіки, які здатні зруйнувати стереотипи традиційних чоловічих ролей, такі ж сміливі, як перші феміністки, які пробивалися в чоловічий світ бізнесу та права.

Раян Парк пише: «Протягом того часу, що я провів удома^{242}, я був збентежений новизною мого вибору». Він розповідає, що коли брав доньку в бібліотеки, парки та на ігрові майданчики, він міг «тижнями не бачити жодного чоловіка віком від 5 до 70 років у робочий час». Гірше те, що матері, з якими він перетинався, гадали, що він залишився вдома з донькою не з власної волі. Скоріше за все, це сталося в результаті відсутності роботи. Згодом ярлик під назвою «зазнав професійного краху» причепився до нього, незалежно від того, як сильно він намагався чинити опір. Насправді, більш ніж половина американських татусів^{243} сидять удома, страждають на неповносправність або не можуть знайти роботу. Проте чоловіки, які обрали це добровільно, — гідні більшого захоплення.

Як і в будь-якій іншій зміні поведінки, виявляється, що соціум робить велике протиставлення цих ролей. Енді перебував під потужним впливом свого керівника дисертації, Роберта Кеохейна — одного із провідних політичних науковців свого покоління та близького друга. Боб залишив Стенфорд та перевівся до Брандейського університету, коли його дружина Неннерл Кеохейн обійняла посаду президента коледжу Веллслі, а також пізніше залишила Гарвард, щоб стати першою жінкою-президентом Дюкського університету. Неможливо не побачити величезну гордість Боба, яка сяє у досягненнях Нен. Боб став прикладом для Енді, у той час, як Нен — для мене.

Продовжимо ланцюжок. Один з двоюрідних братів Енді — актор, музикант та митець з Лос-Анджелеса, який узяв на себе головну роль у вихованні двох дітей поки його дружина приносила в сім’ю більшу частину доходу.

Коли я спитала його, чи він почувається комфортно, прийнявши таке рішення, він відповів, що соціальний тиск витримати непросто, але зазначив, що завжди дивився на Енді і думав, якщо вдалося йому, то і він впорається також.

Коротше кажучи, чоловікам необхідні приклади, щоб почуватися комфортно у своєму виборі — поставити сім’ю на перше місце й могти змінити значення поняття альфа-самець. Мухамед Ель-Еріан пішов у відставку з поста генерального директора компанії з управління інвестиціями PIMCO, у значній мірі через те, що він відчув, що пропускає важливі моменти у житті доньки. Він обійняв кілька консультативних позицій, щоб мати змогу «досвідчувати разом із донькою^{244} малі й великі моменти, які творять кожен день». Подібно Макс Щірсон, колишній генеральний директор MongoDB, компанії баз даних, оголосив, що звільняється, бо хоче бути більше присутнім у житті своїх трьох дітей. Про своє звільнення він написав у блозі:

Я розумію^{245}, що, пишучи це, я можу дискваліфікувати себе від позиції генерального директора в майбутньому. Чи обійдеться це у десятки мільйонів доларів мені одного дня? Можливо. Життя складається з виборів. Зараз я обираю проводити більше часу зі своєю сім’єю і впевнений, що зможу продовжувати виконувати значущу й корисну життєву роботу, зайнявши таку позицію.

Ці чоловіки обрали рідкісні позиції^{246}, але як голлівудські татусі, вони можуть мати значний вплив.

Чоловіки, які перебувають на нижчих кар’єрних сходинках, беруть з них приклад і приймають подібні рішення — рішення, які жінки приймали десятиліттями.

Роб Боланд, старший віце-президент у компанії Fidelity Investments, та його дружина Бет, партнер у юридичній компанії Mintz Levin, зрозуміли, що необхідно щось робити з двома перспективними кар’єрами та трьома маленькими дітьми. Тому Роб знайшов менш вимогливу роботу, а потім через десять років став домашнім татом.

За даними The Boston Globe, син Боланда розповів своєму педіатру, що найщасливіший день у його житті^{247} був тоді, коли тато прийшов додому з роботи й сказав, що від сьогодні він залишиться вдома, щоб піклуватися про них.

Якщо чоловіки, яких поважають інші чоловіки, можуть жити з впливовою дружиною, що заробляє більше, або ж зробити крок назад у своїй професійній кар’єрі, щоб проводити більше часу зі свої­ми сім’ями, то інші чоловіки наслідуватимуть їх.

Чоловіки, які мають у собі достатньо сили, щоби відважитися на ризик, зруйнують стереотипи й доведуть, що можуть визначити нові межі нових ролей.

Зрештою, «чоловічий світ», який досі досвідчують американські жінки, насправді сформований відносно невеликою групою привілейованих, освічених, гетеросексуальних білих альфа-самців, групою, яка дедалі менше відображає американських чоловіків у цілому. Зробити той світ своїм — це справа інших чоловіків.

Австралійська блогерка Бронні Веар^{248} роками брала участь у паліативній допомозі й написала книжку під назвою «П’ять речей, про які шкодує той, хто вмирає». Вона пише, що найбільше, про що шкодують чоловіки та жінки зараз, — це «бажання жити життям, яке подобається^{249}, а не якого очікують інші». Наступним було^{250}: «Я би хотів не працювати так багато», з її слів, «це стосувалося кожного пацієнта-чоловіка». Вони пропускають дорослішання своїх дітей та можливість побути зі своїми батьками.

Старість показує важливі істини. Але чому це так важко? Чому так багато чоловіків усвідомлюють, що вони втратили, лише наприкінці життя?

Раян Парк прийшов до цього в молодому віці. Пишучи про свій вибір проводити якомога більше часу з донькою, він зазначає: «Найбільше я боюся^{251}, що через десятки років я буду озиратися на своє життя й усвідомлювати, що прийняв неправильне рішення щодо роботи». Один із його друзів, хірург, спостерігає скороминущість свого життя щодня. Якось він сказав Парку: «Я бачив в операційній надто багато татусів (у віці 30–40 років), які потрапили в автомобільну аварію й вже ніколи не матимуть шансу попрощатися зі своїми маленькими дітьми... Поки можеш, ти повинен зосередитися на тому, що важливо».

Президент Обама погоджувався з цим:

Ми зазнаємо поразки в усьому^{252}, якщо зазнаємо її у сім’ї, у тому, за що відповідаємо. Коли я опинюся на смертному одрі, то не думатиму про закони, які прийняв.

Я не думатиму про політику, яку впроваджував, про промови, які виголошував та про Нобелівську премію, яку отримав. Я думатиму про прогулянку з доньками, про ледачий день, який провів із дружиною. Я думатиму про те, як ми сиділи за обіднім столом й бачили їх щасливими, здоровими й любленими. І я думатиму, чи зробив усе правильно стосовно них.

Такого чоловіка я обираю.

Розділ 7 Відпустити

Як багато хто, я люблю мультфільм «Холодне серце». Мої хлопчики вже трохи завеликі для нього, тому під час одного з моїх довгих перельотів, я із задоволенням подивилася його сама. Коли я дійшла до пісні «Відпусти», що співає одна із героїнь, яка вирішила відпустити всі задушливі очікування про те, як слід поводитися принцесі, й нарешті скористалася своїми магічними силами, котрі довго стримувала, мені хотілося аплодувати.

У пісні звучав заклик до визволення. Жінкам слід не лише відпустити традиційні суспільні очікування щодо того, ким має бути жінка і що їй слід робити. Нам також необхідно відмовитися від власних бачень, ким має бути чоловік і що йому вдається чи не вдається.

Практично всі жінки, яких я знаю і більшість жінок серед моїх слухачів дотримуються глибоко вкорінених стереотипів стосовно чоловіків удома. І, звичайно, самі потурають їм. Часто я сміюся з іншими жінками над «чоловічими пошуками» — явищем, коли чоловік відчиняє шафку на кухні, байдуже дивиться прямо перед собою, а потім викрикує: «Де поділося арахісове масло?». Зазвичай воно просто перед ним. Також я часто кажу, що «мій чоловік вірить у Санта-Клауса», оскільки він з трепетом чекає на Різдво, шкарпетки та все решта. Присутні жінки мене підтримують розуміючим сміхом.

Деякі гендерні знущання доволі милі й смішні. З огляду на те, що наша сім’я — це три чоловіки та я, ми не відмовляємо собі в осуді відмінностей між чоловіками та жінками. Я щиро не вловлюю жартів про функції організму, які здаються моїм чоловіку та синам дотепними. Й вони часто не розуміють жіночої поведінки, яка абсолютно очевидна для мене. В цілому, мені подобається виявляти й приймати гендерні відмінності.

Але тут мені не йдеться про відмінності. Йдеться про передбачувану перевагу — те, чим керуються більшість американських жінок: нам краще, ніж чоловікам, вдаються домашні обов’язки, діти та кухня. Це речі, які ми не хочемо віддавати, й ролі, які чимало жінок хотіли б, щоб виконували чоловіки, а також ті, кому ми готові їх передати.

Розглянемо інший сценарій. Ви заходите в офіс у свій перший робочий день і ваш бос-чоловік каже: «Завдяки еволюції, я виконаю цю роботу краще від тебе, але я дозволю її виконати тобі. Щоб бути певним, що це буде зроблено правильно, я залишу детальні інструкції для кожного окремого завдання. Потім я поїду й телефонуватиму щокілька годин, щоб переконатися, що ти дотримуєшся інструкцій».

Більшість жінок у такій ситуації негайно поскаржаться у відділ кадрів і, можливо, дійдуть до розгляду позову. Але коли я описую цю гіпотетичну сцену в аудиторії жінок, сміх-підтвердження починає вибухати вздовж ряду від моменту, як я дійшла до «Я залишу детальні інструкції». Вони точно знають, про що я розповідаю. Саме так більшість жінок ставляться до чоловіків, коли залишають їх доглянути за дітьми. Кожна жінка, яка залишається розчарованою чоловіковим описом вечора, проведеного з дітьми, коли її немає поруч, не може собі дозволити залишити їх без приготованої їжі в холодильнику та довгого списку того, що необхідно зробити татові. Коли я вказую на наші власні подвійні стандарти, хоча на роботі ми давно й несамовито від них відмовилися, я бачу кілька ледь присоромлених жінок. Проте неминуче, хоча б одна жінка з аудиторії підніме руку й скаже те, про що думають інші:

Але вони справді не знають, як це робити.

Ви уявляєте, як би виглядав будинок, якби мене там не було?

Мій чоловік годував би їх піцою щовечора.

Я сміюсь і погоджуюсь. Але потім зазначаю, що витратила багато років своєї кар’єри, дивуючись, чому чоловіки вважають, що їхній стиль роботи — найкращий, якщо не єдиний. Культ відео-дзвінків, нескінченні спортивні метафори, упередження, що більше (майже) завжди краще. Часто я виконую завдання по-своєму, і чому тоді мій колега-чоловік говорить, що я помиляюся, хоча робота зроблена й зроблена добре? Перше покоління феміністок мусило прийняти ролі й звички офісної роботи на чоловічих умовах. Підвищити рівність сьогодні означає, що жінки дедалі більше вільні працювати по-своєму. Чому ж чоловіки не повинні мати подібну свободу та рівність удома?

Чоловіки звичайно знають про поширене жіноче упередження, що жінки справді краще розуміються на хатніх справах та дітях. У статті New York Magazine терапевт Барбара Касс зараховує до цієї групи багато жінок: «Так багато жінок хочуть контролювати^{253} батьківство своїх чоловіків. «Чи є в тебе те-то? Чи зробив ти те-то? Не забуть, що їй це потрібно. І переконайся, що вона спить». Сексизм удався. У Huffington Post тато-блогер Арон Гувейя зазначає, що переважно мами, «які жаліються на робочу завантаженість^{254} та доведені до розпачу», критикують татів за те, що ті не виконують прохання правильно одразу, коли вони попросили. «І говорячи про “правильно”, я маю на увазі “по-їхньому”. Я бачила, як критикують і насміхаються з татів за те, як вони одягли немовля та як нагодували його».

Проте, заради дискусії, спробуймо на хвилину припустити, що пересічна жінка, яку ви знаєте, краще справляється з домашніми обов’язками та доглядом за дітьми, ніж пересічний чоловік. Тепер спитайте себе, чому повинно так бути. Досвід та впевненість спадають на думку.

Подумайте про домашній розподіл обов’язків там, де гендерні стереотипи не обов’язково працюють. Наприклад, сплата податків. Ваша мати чи батько сплачують їх? У мене вдома це робив батько, але коли я зробила це вперше, Енді та я подали спільну податкову декларацію, оскільки я заробляю більше й подавала свою власну ще до нашого одруження, то стала людиною, яка знає, як це робиться. Мій досвід, який зростав з роками, дозволив йому не вчитися цього зараз. Подібно з його вмінням планувати поїздки. Його батько завжди розплановував кожну деталь сімейних поїздок, отже, Енді розпланував нашу першу відпустку й кожну відпустку після того. Але це може працювати й зовсім по-іншому. Річ у тім, що якщо ви здобули знання, зробивши щось уперше, ви стаєте надалі виконавцем цього завдання, отримуючи статус, який тільки поглиблює ваші знання й робить вас більшим експертом.

Тепер перенесемо цю модель на дітей. У сім’ях з рідними дітьми мати, як правило, виношує дитину на годує її груддю. Це значить, що вона одразу здобуває вміння, навіть якщо це її перший та цілком новий досвід. Діти не приходять у світ з інструкціями. Впевненість чи її відсутність — це самоздійснювані пророцтва, про які ми знаємо від соціального психолога Клода Стіла. Стіл та його учні не втомлюються демонструвати, що зміцнення позитивних стереотипів за мить до того, як кинути виклик студентові, щоб той виконав завдання, — дає кращі результати, тоді як підтримка негативних стереотипів — призводить до зниження продуктивності.

У книжці «Насвистуючи Вівальді» Клод Стіл розмірковує, як стереотипи можуть бути культурними та ситуативними^{255}. Наприклад, жінкам, афро-та латиноамериканцям утовкмачують, що вони не здібні до математики і тому не демонструють таких хороших результатів, як азіати та чоловіки. Проте Стіл показує, що «небезпека стереотипу» може бути й ситуативною. Він проводив дослідження, де групі, яка складалася з білих студентів Стенфорду з високими показниками з математики, сказали, що вони будуть проходити складний тест з 18 питань, який «азіати виконують краще, ніж білі». Натомість контрольній групі, яка складалася з білих чоловіків, нічого не сказали. Результати були приголомшливі. Білі чоловіки, яким сказали, що азіати складають цей тест краще, допустили помилки в трьох запитаннях, на відміну від студентів, яким нічого не сказали. У результаті перші отримали оцінку «В», а другі — «А».

Якщо жінки припускають, що вони можуть зробити будь-що по дому краще й швидше, ніж чоловіки, вони, ймовірно, роблять це краще. З іншого боку, професор Рутгерського університету — Стюарт Шапіро стверджує: «Якщо чоловіку часто повторюють^{256}, що він погано справляється з доглядом за дитиною (або з приготуванням їжі) або що сім’ї набагато краще, коли це робить жінка, він, швидше за все, почне у це вірити (як і в будь-що інше)». Письменник та співзасновник Інституту батьківства — Джек О’Саліван погоджується з цим й стверджує, що одна з причин, чому чоловіки такі мовчазні під час розмов про роботу та сім’ю, — «це невпевненість в особистій, приватній та сімейній сферах, навіть якщо на роботі вони займають найвищі керівні посади^{257}».

Просто подумайте про те, як ми всі зміцнюємо цей стереотип: коли дитина починає метушитися на руках у чоловіка, чимало жінок мого покоління, одразу тягнуться до неї, думаючи, що вони знають краще, як справитися з дитиною. І майже всі чоловіки покоління мого батька та багато моїх однолітків озираються в надії знайти мати, бабусю або тітку.

Біологія знову втручається. Жінки під час пологів виробляють великі дози^{258} «гормону любові» — окситоцину, який відіграє велику роль у прекрасні моменти, коли ви дивитеся на личко дитини й земля зникає у вас з-під ніг. У чоловіків такого немає. У природі тільки 5 % самців^{259} виконують батьківські обов’язки, інші 95 % — запліднюють і зникають. Навіть якщо феміністки з останніх сил заперечують це, жінки «природно» схильні до виховання дитини.

Але не поспішаймо. Це правда, що жінки отримують дозу окситоцину й годують груддю. Нейробіологи Келлі Лемберт та Крег Кінслі підтверджують, що материнство робить самок щурів розумнішими^{260}, більш емоційно стійкими та фізично спритними. Однак виявляється, що подібні зміни^{261} й ті самі гормони були знайдені в мозку каліфорнійських самців оленячих мишей — одного з видів, де і самці, й самки доглядають за виводком. І самці оленячих мишей не єдині тварини, що беруть участь у догляді за потомством. Ендокринні системи й нейронні схеми самців^{262} мавп та людей змінюються, «разюче нагадуючи материнські».

Пізніші дослідження нейровізуалізації^{263} молодих батьків показали структурні зміни в мозку — не лише підвищену активність при зустрічі з дітьми, але й довгострокові зміни в тих частинах мозку, які відповідають за виховання й турботу. Ці зміни перебувають ще на ранній стадії, але один молодий батько близнят, написав про це дослідження: «Коли ви стаєте батьком^{264}, ви неначе виконуєте трюк з тарілкою на палці (або з двома, як у моєму випадку). Раптово, не важливо, де ви чи що робите, ви відчуваєте неспокійну пильність за своїх крихітних нащадків. І потім ви граєтеся з ними та годуєте, стаєте уважними до кожної ледь помітної емоційної зміни на їхніх маленьких личках, незначної гикавки або сліз». Так наче це сказала мати!

Я не знаю, чи Енді взагалі думав про те, щоб мати дітей до нашого одруження, і звичайно, він не думав про особливості догляду за ними. Але через те що він був професором, він міг бути поруч стільки часу, скільки й я у перші дні материнства. Мені було десять, коли народився мій молодший брат Браян, я доглядала за ним тоді, а тому звички колисати та міняти підгузки швидко повернулися у моє життя. В основному, ми мали впоратися з дитиною за допомогою обладнання нашого часу. Енді більше вдавалося читати книжки про батьківство та досліджувати різні продукти. Навіть коли я годувала груддю, Енді брав на себе одне годування з пляшечки. Він намагався зайняти Едварда наскільки це було можливо, щоб виграти для нас додаткові годину-дві для сну. Вони прив’язалися один до одного одразу й швидко.

Ми входимо у нову величезну епоху знань про свій мозок, тіло та біологію. Ми повинні взяти до уваги те, що мало знаємо про те, що можуть робити чоловіки та жінки, а також те, до чого ми запрограмовані та зумовлені природою та вихованням. Чи різні ми? Звісно. Чи ця відмінність обмежує наші здібності та можливості як годувальників та доглядальників? Ми не маємо жодного уявлення.

Варто згадати слова Келлі Лемберт: «Якщо природа чогось і вчить^{265}, то це виживати тим, хто здатен пристосуватися до змін навколишнього середовища».

Я дуже добре пам’ятаю, коли вперше один з наших синів прокинувся вночі й покликав татка замість мами. Моєю першою реакцією був, м’яко кажучи, глибокий переляк. Я його мати. Діти повинні кликати своїх мам. Якщо ж він не кличе мене, отже, я погана мати.

Усе це пронизувало мої думки, поки чоловік міцно спав поруч. Зрештою, саме я прокинулася, коли син покликав. Енді присягається, що прокидається щоразу, коли мене немає. Я ніколи не дізнаюсь! Проте наші сини ще жодного разу не жалілися, що ніхто до них не підійшов, коли мене не було.

У той конкретний момент я прокинулася і заспокоїла сина, кажучи, що мама поруч, а татко спить унизу, все було гаразд, світ не рухнув. Протягом багатьох років в інших ситуаціях, коли наші сини зверталися спершу до Енді, ніж до мене: по допомогу у домашньому завданні або по пораду щодо музики чи дівчат, я мала виснажливі розмови із собою. Як би сказала моя мама, хоча я і хотіла всидіти на двох стільцях, неможливо було отримати всі винагороди та задоволення від своєї кар’єри та сподіватися на те, що мої сини покличуть мене першою.

Також я думала над своїми емоціями тієї ночі. Це було відчуття провини? Ідеал хорошої матері, як людини, яка завжди поруч, коли потрібна своїм дітям? Принаймні у США ця тема дуже актуальна останні роки^{266}. Ми постійно запитуємо себе, чому еталони материнства стали настільки вимогливими та всепоглинаючими? Я не перестаю дивуватися, що сталося з мантрою «принцип невтручання», про який любила говорити моя мати, як про найкращий спосіб виховання дітей. Як сказав один із моїх друзів, «принцип невтручання призвів до так званих соціальних послуг».

У бестселері «Сама радість і жодних розваг: парадокс сучасного батьківства» Дженніфер Сеньйор вказує на об’єднання кількох чинників: американці народжують менше дітей, жінки більше контролюють репродуктивне життя за допомогою розповсюдженої контрацепції і батьки згоджуються мати дітей пізніше, ніж у часи моєї мами. Це і стало причинами, чому «принцип невтручання» вийшов із моди. З 1970 по 2006 рік^{267} кількість жінок, що народили першу дитину після тридцяти, збільшилася майже у вісім разів. «Тому що багато хто з нас^{268} став завзятими добровольцями в проекті, у який раніше всі були покірно залучені». Сеньйор пише: «Ми маємо завищені очікування щодо того, що діти робитимуть для нас, сприймаючи їх як вершину екзистенційного звершення, а не як звичайну частину свого життя».

Якщо бути чесною, коли я почула, що наш син кличе Енді, а не мене, відчувала не провину, а заздрість. Навіть, досягнувши успіху в кар’єрі, я все одно б бажала, щоб вони кликали мене першою. Як пише психіатр Ендрес Енгіал: «Ми хочемо бути потрібними^{269}. Ми не лише маємо потреби, але нас мотивують і потреби інших». Матері роками переживають особливий захват, коли дитина тягнеться до них і говорить, що вони можуть те, чого не можуть інші. Питання полягає в тому, чи справді ми хочемо ділитися цією роллю з іншими.

Кетрін Бенхолд — молода журналістка, яку я зустріла понад десять років тому. Я була вражена її розумом та запалом. Потім я слідкувала за її колонками в International Herald Tribune і погодилася на кілька інтерв’ю на тему зовнішньої політики. Згодом вона вийшла заміж та народила двох донечок. Через рік після публікації в Atlantic я була захоплена, але не здивована, прочитавши її роздуми про те, хто повинен бути найнеобхіднішим серед батьків.

Бенхолд виграла гарвардську стипендію Німана, одну з найпрестижніших нагород у журналістиці. Це дало їй можливість 9 місяців провести у Кембриджі. Серед стипендіатів Німана багато провідних світових журналістів. Зазвичай журналіст-чоловік узяв би свою дружину та дітей, якби він їх мав, і привів їх у гарвардську залу, вкриту плющем. У випадку Бенхолд, її чоловік мав роботу в Лондоні й не міг її залишити, так само й Бенхолд не могла самостійно впоратися з двома доньками в Кембриджі. І вона зробила те, що й я, коли переїхала до Вашингтона: подалася за роботою, а в Лондоні залишила чоловіка виконувати роль головного доглядальника.

Під час своїх поїздок додому^{270} вона побачила, що її чоловік переосмислив виклики батьківства по-новому, враховуючи «свинцеву втому» від колисання дитини всю ніч перед робочим днем. «Але він також став сильнішим, залишившись єдиним основним джерелом комфорту дитини». Бенхолд, зі свого боку, тепер знає «біль відмови, коли дитина кличе іншого з батьків».

Крім того, Бенхолд знає, як і я, силу бути вільною переслідувати кар’єрні цілі, «свободу не нести відповідальності за щоденні справи, бути матір’ю, якої не вистачає, бути одним із батьків, з ким весело, а не тим, хто відповідає за чищення зубів та дисципліну». Вона чесно визнає, що раніше думала, що «це через те, що вона народила, зв’язок з дітьми — це те, що навіть дуже відповідальному батькові не по силах». Зараз вона прийшла до висновку, що «відповідальність та час творять глибокий зв’язок з дитиною, а не гендер». Також вони з чоловіком «досягли більшої рівності, помінявшись гендерними ролями».

Я з усім погоджуюсь. До сих пір мені дуже важливо, щоб наші сини зверталися у певних питаннях до мене в першу чергу. Я відповідаю за емоційні проблеми та моральні дилеми. Моя особиста рівновага між змаганням та турботою полягала в тому, що я могла повернутися додому з Вашингтона й далі залишатися частиною життя своїх синів, знаючи, коли і як я можу допомогти. Це частина, яка робить мене цілісною, як і необхідність бути зі своїми батьками, братами-сестрами та близькими друзями.

У цілому мушу визнати: я буду їздити стільки, скільки цього вимагатиме моя кар’єра, у той час як Енді буде батьком, який залишиться вдома. Я пригадую собі, що мого батька часто не було поруч, коли я дорослішала, проте ми дуже близькі. Але також я кажу собі, що нашим синам пощастило мати близькі стосунки з обома нами і що я щаслива мати улюблені кар’єру та сім’ю.

Мій досвід та досвід Кетрін Бенхолд не слід сприймати за універсальну істину. Але бути потрібним — це універсальне бажання та традиційна монета, яку відшкодовують матері. Якщо ми визнає­мо, що компроміси необхідні для жінок, які хочуть досягти успіху в кар’єрі, маючи гроші та вибір, і дозволимо чоловікам бути рівноправними доглядальниками, а собі — рівноправними конкурентами, тоді слід бути дуже чесними щодо власних найглибших потреб та бажань. Одна річ — дозволити виконувати хатні обов’язки, зовсім інша — відмовитися бути центром всесвіту своїх дітей.

Незабаром після того, як вийшла моя стаття в Atlantic, я зустріла молоду жінку за межами студії CNN у Нью-Йорку, вона впізнала мене й подякувала за обговорення теми роботи та сім’ї. Ми коротко поговорили про необхідність мати рівного партнера, але потім вона зморщила носа на фразі «домашній чоловік, який готує». Її реакція на тривалу нерівність між чоловіками та жінками вразила до глибини серця. Жінка може перестати бути цінним працівником, але залишитися привабливим партнером. Для чоловіка ж це ризикований вибір. Хоча ми можемо бути більш відкритими, ніж раніше, до чоловіків, що сидять удома, все одно поки що немає пов­ного рівноправ’я. У 2010 році, коли Pew Research^{271} запитав респондентів, чи важливо для чоловіка бути хорошим годувальником, 64 % жінок відповіли ствердно. Коли спитали це саме, але про жінок, лише 39 % жінок погодилося.

Молоді чоловіки гостро усвідомлюють різницю між тим, що багато жінок кажуть, чого хочуть, і тим, що обирають. У книжці «Кінець чоловіків» Ханна Росін процитувала 29-річного Девіда зі ступенем магістра, який висловився про ідею домашнього тата: «Так, він не дає мені спокою^{272}. Немає значення, наскільки ми прогресивні (міські, освічені чоловіки, народжені після 1980), ми досі вважаємо, що він жалюгідно втрачає чоловічі риси. Я прогресивний та розумний, на ідеологічно-політичному рівні я вірю у такого чоловіка. Я хочу, щоб він існував. Просто сам не хочу ним бути».

Гай Рез, керівник TED Radio Hour, який не працює традиційно з понеділка по п’ятницю з дев’ятої до п’ятої, зазначає, що часто мами на ігровому майданчику, де він зазвичай єдиний чоловік серед мам та нянь, не дають йому й слова сказати. «Навіть у найбільш відкрито налаштованих середовищах^{273} завжди присутні насмішки та жарти про “Містера маму”», — пише Рез.

Жінки визначають природу маскулінності так само, як й інші чоловіки. Якщо вони змінюватимуться, нам необхідно окреслити та прийняти образ чоловіка, який може піклуватися про дітей, менше від нас заробляти, мати власні ідеї щодо організації кухні, уроків та подорожей, а також залишатися сексуальним та привабливим як чоловік.

На даний момент, у кращому випадку, ми надсилаємо змішані повідомлення. Поки майже 3 мільйони осіб перейшли на сайт Atlantic, щоб прочитати всю або частину моєї статті, та понад 2 мільйони станом на березень 2015 року купили книжку «Включайся»^{274}, понад 100 мільйонів читачів^{275} придбали хоча б одну з трилогії «П’ятдесят відтінків сірого», вигадка про вродливого мільярдера, який займається всіма видами спорту без особливих зусиль та володіє будинками, літаками, автомобілями, повними шафами дорогого одягу, а також ігровою кімнатою, де він може домінувати над своїми подружками. Він піклується про все.

Сюжетна лінія цих книжок полягає в тому, що жінка, яка зреш­тою, стане його дружиною та матір’ю його дітей, відійде на другий план. Їй достатньо будувати скромну кар’єру, перетворюючи його пристрасть у любов, і переконуватися в тому, що він досить ексцентричний, але насправді не жорстокий. ЗМІ, звісно, вважає, що читачі трилогії та глядачі фільму — це в переважній більшості жінки, в житті яких немає чоловіків.

Як я розумію, усі ми — чоловіки й жінки — хочемо, щоб про нас піклувалися. Я завжди кажу, що найважче у материнстві — це момент, коли я хворію й нікому мені сказати, щоб я лишалася в ліжку, нікому прикласти холодну долоню до мого лоба. Я також, звичайно, люблю захисну сторону чоловіків у моєму житті й завжди готова дозволити їм узяти відповідальність. Але фантазія про чоловіка з грішми всього світу, який може вирішити будь-яку проблему й усе владнати, — лише фантазія.

Немає нічого дивного, що ми збентежені, як і багато чоловіків. Але ми хоча би чесно можемо це визнати. Коли ми кажемо, що потребуємо рівних партнерів удома й на роботі, багато з нас опираються очевидному: якщо переважна більшість чоловіків-керівників із сім’ями та дружинами чи партнерами, які роками проводять удома, доглядаючи за дітьми, або чия робоча гнучкість дозволяє їм бути ведучим батьком, то й жінки-керівники потребують того ж.

Ми теж хочемо будувати кар’єри. Ми хочемо мати сім’ї. Ми хочемо рівних (або навіть трохи кращих) партнерів в усіх сенсах. Потрібно щось віддавати.

Перше, чого нам потрібно позбутися — це наших божевільних очікувань від самих себе. Маріанна Бертранд, економістка Університету Чикаго, та її колеги Емір Каменіка та Джесіка Пен показали у тривалому дослідженні, що жінки, які заробляють більше від своїх чоловіків^{276}, виконують більше хатніх справ, ніж ті, що зароб­ляють менше. Це звучить нечувано, поки ми не звернемо увагу на психологічні чинники. У книжці «Сила завдяки партнерству: як жінки керують краще разом» Бетсі Полк та Мегі Еліс Чотас пишуть:

Звернімо увагу на жінок, яких ви знаєте. Скільки з них намагаються ще щось втиснути до й без того щільного життя? Скільки з них частіше погоджуються й рідко відмовляють? Скільки з них намагаються переконати себе, що досконалість уже на горизонті? Усі вони повинні наполегливіше працювати, менше спати, більше натискати, сміятися ширше, бути жорсткішими і, можливо, після цього вони досягнуть цілі якось одного дня.

Полк та Чотас зараховують себе колишніх до таких жінок. Це «жінки, які прагнуть стати супержінками^{277}, зосереджуючи всю свою енергію на досягненні марева досконалості та намагаючись подолати гори великих очікувань (своїх власних та чужих), щоб погрузитися дедалі глибше.

Це саме той супержіночий перфекціонізм, який змусив Дебору Спар написати книжку «Чудо-жінка». Вона прямо каже^{278}, що її покоління жінок «помилилося». (Спар усього на сім років молодша за мене, а це значить, що в 1970-х мені було стільки ж, скільки їй у 1980-х, вирішальна різниця з точки зору феміністського руху). «Ми приймали поразки й перемоги^{279} фемінізму як шлях до особистої досконалості». У її книжці можна знайти потужний та часто дотепний аргумент на користь того, щоб відпустити «силове поле нереалістичних очікувань»^{280} бути зразковою мамою та зіркою на роботі, яка прагне «врятувати світ й вічно виглядати як 17-літня модель».

Спар та я не погоджуємося з тим, що чоловіки зможуть упоратися з хатніми обов’язками як основні доглядальники. Хочу наголосити, що я не перфекціоністка, мені нормально з тим фактом, що я не підходжу на роль ідеальної матері через те, що я завжди ціную ту сторону своєї матері, яка пише незвичайні картини, а не ту, яка пече кекси. Але жінкам, які постійно ставлять собі вищі планки, думаючи, що якщо вони прокинуться раніше або використають свій час продуктивніше чи більше постараються, якимось чином усе вдасться, я скажу: зупиніться. Облиште це.

У минулому жінки були домогосподинями й почувалися впевнено та на своєму місці в цій сфері. Чоловікам належить світ роботи — і вони впевнені в собі. Зараз число працюючих жінок зросло і вони пишаються, що можуть робити все, що раніше робили чоловіки, й показувати такі хороші результати, а то й кращі. Жінка, яка може «принести додому м’ясо й засмажити його», паралельно чіпляючи на холодильник календар справ, схожий на схему повітряного управління, вважається супержінкою. Вона може бути цілком виснаженою^{281} та менш щасливою, ніж була сорок років тому, але принаймні у неї все це є.

Нам потрібно відійти від наших нових власноручно зроблених п’єдесталів. Коли ми відчуваємо себе пригнічено, нам потрібно спинитися й попросити про допомогу. Часто визнання слабкості потребує більше сили, ніж удавання нескінченної компетентності.

Деякі читачі, які вже відмовилися від стремління бути супержінкою, можливо, думають: «Звичайно! Це саме те, чого ми просили. Нам потрібні чоловіки, щоб підстрахували нас і стали рівними партнерами в ролі доглядальників, щоб ми могли бути рівними партнерами в ролі годувальників».

Це саме те, чого нам слід позбутися. Нам необхідно попросити про «допомогу». Це означає, що ми вирішуємо, що потрібно зробити, і ми просимо чоловіків допомогти нам це зробити. Так не вийде. Справжня рівність передбачає однакову рівність удома та на роботі. А це вже зовсім новий внутрішній порядок.

Ґру Гарлем Брундтланд була першою прем’єр-міністеркою Норвегії. З її слів^{282}, вона була першою, кого запросили приєднатися до уряду як міністра навколишнього середовища у 1974 році. Їй було тридцять п’ять, і вона мала чотирьох дітей молодше тринадцяти. Її чоловік підтримав у прийнятті цієї пропозиції й узяв на себе опіку над дітьми за однієї умови: він робитиме це по-своєму. Вона знала, про що йому йшлося. Вони ділили домашні обов’язки, проте вона займала домінантну роль у цій сфері. Зараз він погодився це робити, але без її вказівок та інструкцій. Вона згадує одне із його нововведень: коли їхні діти вчилися прасувати, вони робили це парами. Чоловік ставив дві прасувальні дошки, щоб вони могли розмовляти один з одним, як і раніше, і щоб це стало менш складним завданням. Також він установив правило, яке він почув в аеропорту Вірджинії: будинок має бути достатньо чистим, щоб усі були здорові, та достатньо брудним, щоб усі були щасливі^{283}.

Нам з Енді необхідно було багато часу, що прийти до такого. Роками я сердилася через те, що всі хатні справи мали бути на моїй відповідальності. Хоча він немало робив, але майже завжди було так, що коли я казала йому щось зробити, він ніколи не відчував нагальності чи необхідності, щоб зробити це самотужки. Він не розумів цього, поки ми не помінялися ролями. Енді відповідав за всі планування подорожей: перельоти, автомобілі, сполучення, готелі, маршрути. І він завжди примушував нас усіх прокидатися, поспішати чи пакувати речі. Хлопці та я робили те, що він казав, але рідко так швидко й ефективно, як він цього хотів. Ми тішилися, коли хтось інший відповідав за це й нам не потрібно було перевіряти розклад, передбачати можливі збіги обставин або ж турбуватися про те, що буде далі.

Коли я сказала Енді, що його розчарованість у нашій нездатності дотримуватися інструкцій, а не обов’язків у наших спільних поїздках, схожа на те, що я відчуваю вдома, він мене зрозумів. Але я також зрозуміла ще дещо: довгий час я не давала йому можливості взяти на себе відповідальність. Глибоко в душі я відчувала, що знаю краще, як справлятися з домашніми обов’язками, ніж він. Я не довіряла йому робити це по-своєму, не так, як я звикла.

Як швидко визначили б наші сини, це звичайнісінький сексизм. Я вважала, як майже всі жінки, яких я знаю, що він не зможе попіклуватися про дітей або впоратися з домашніми справами так, як я це роблю, бо він чоловік. Проте, звісно, якщо чоловік переконаний, що я не можу займатися правом, медициною або ж бізнесом чи будь-якою іншою професією та заняттям так, як може він, лише через те, що я жінка, це мене дуже розізлить.

Чому ж ми не поступимося? Принаймні одна з причин, чому жінки вважають себе головними вдома і думають, що батьківство, декорування чи виконання хатніх справ вдається їм краще, — це часто цитована мантра, що жінки ліпше справляються з мультизадачністю, ніж чоловіки.

У своїй суперечливій статті під назвою «Ретро-дружина» журналістка Ліза Міллер пише: «Серед моїх друзів^{284} є чимало жінок, які поводяться так, неначе еволюційна відмінність від чоловіків розповсюджується не лише на здатність народжувати та годувати груддю, але й на виконання домашніх обов’язків також. Немов лише вони можуть планувати святкування днів народження, домовлятися про лікарський прийом, запаковувати подарунки, спілкуватися з учителями та купляти нове взуття до школи». Покликаючись на британське дослідження 2010 року, вона зазначає, що «чоловіки не можуть так само справлятися з мультизадачністю, як жінки. Чоловіків та жінок досліджували на здатність знайти ключі, одночасно виконуючи непоєднані завдання: розмовляти по телефону, читати карту, вирішувати математичну задачку. Жінки справлялися з усім більш ефективно».

Гаразд. Заради дискусії, припустимо, що жінкам вдаються краще різнопланові завдання. І що? Не так давно ми згадували про людей (жінок), які виконували кілька справ нараз і страждали від «розсіяння» або ставали «спеціалістами в усіх сферах та майстрами з нічого». Відколи здатність виконувати різні завдання одночасно стала єдиним мірилом успіху та здібностей?

Енді та я зійшлися на тому, що мені краще вдається мультизадачність, ніж йому. Я можу думати про багато назначених зустрічей, поки планую вечерю чи відповідаю на імейли вчителів наших дітей. Але подібно, як він може зготувати смачнішу вечерю, він також може сісти разом з нашим молодшим сином за фортепіано та кілька годин попрацювати над помилками. Також йому краще вдається робота над дисципліною. Багато з цих властивостей походять саме від здатності розставляти пріоритети та підтримувати зусилля протягом довгого періоду часу.

Не важливо, хто з партнерів краще справляється з мультизадачністю, домашніми справами чи організацією дозвілля, якщо ми жінки хочемо рівноправності вдома, тоді нам не слід просити чоловіків бути «рівними» на наших умовах. Бачення Енді, як вести домашні справи, цілком відрізняється від мого, як і його смак в усьому: від меблів до організації кухні. Але чому тоді мій спосіб — єдино правильний?

Це правда, що будинки, за якими дивляться тати, можуть більше скидатися на спортивні табори, ніж на фото з розвороту Good Housekeeping. Я могла б навіть трохи забігти наперед і сказати, що в будинках, якими займаються тати, більше хаосу, ніж у тих, за які відповідають мами. Посуд та прання відходить на другий план у порівнянні з киданням м’яча після вечері або, як було у мене вдома, коли я працювала у Вашингтоні, грою в покер під час вечері. Ваш партнер також може^{285}, як зазначає Дженніфер Сеньйор у книжці «Сама радість і жодних розваг», ставитися менш емоційно до почуттів дітей та більш практично до їхніх фізичних та інтелектуальних потреб. І це нормально: миттєва емоційна реакція^{286} може бути саме тим, що необхідно, коли хтось розбив коліно, але менш потрібна під час заколисування дитини. Типовий спосіб виховання дітей у татів не кращий і не гірший від «материнського».

Навіть якщо кожен стереотип правдивий і найбільші страхи жінок, що кімнати перетворяться в чоловічі печери, справдяться, чому ми так впевнені, що нашим дітям буде від цього гірше? Хоча самотніх татів менше^{287}, на відміну від самотніх мам, їм все одно вдалося виховати багато успішних дітей. Також є сім’ї з двома татами та двома матерями. З іншого боку, якщо жінки розслабляться і щиро дозволять чоловікам бути рівними або головними у вихованні дітей, ми побачимо, що всі ці стереотипи стосовно чоловічого чи жіночого виховання — це соціальні стереотипи.

Існує лише один спосіб це з’ясувати.

Кожне покоління переконане, що його підхід до певних речей — єдино правильний. Уявлення, хто повинен піклуватися про дітей, а хто, наприклад, має працювати, настільки історично випадкове, як і те, кому з ким слід одружуватися. Міжрасові шлюби^{288} були незаконні у багатьох штатах до 1967 року, сучасні британські королівські традиції забороняли одружуватися з особами не королівського походження, поки принц Чарльз не одружився з Діаною, а також одружуватися з розлученими — на що він одружився з Камілою. Крім того, в США досі триває боротьба за одностатеві шлюби. Те, що в один час було немислимим, стає нормальним в іншу епоху.

Що стосується догляду за дітьми, історикиня Мері Френсіс Беррі зазначила в New York Times у 1993 році, що «традиційна ідеалізована сім’я»^{289}, де мати доглядає за дітьми, а батько працює поза домом — сучасний винахід. (Стаття Беррі була відповіддю Кімбі Вудс та Зої Берд на скасування обговорення генерального прокурора питань щодо опіки над дітьми. Сумно визнати, що випадок, який стався двадцять років тому, актуальний і досі). До 1950-х років, як зазначає Беррі, білі сім’ї довіряли виховання своїх дітей афроамериканцям. Навіть середній клас мав чорну прислугу. Якщо подивимося ще далі, у сімнадцяте та вісімнадцяте століття, то побачимо, що в Америці багато батьків брали на себе догляд за дітьми:

[Тати] потрібні не лише, щоб навчати^{290} дітей та привчати до релігійних практик, але й щоб гратися з ними, вирішувати, що вони їстимуть, і заколисувати їх, коли ті прокидатимуться серед ночі. Сьогоднішня тенденція до збільшення батьківських обов’язків, допомагає матерям позбутися стресу, пов’язаного з роботою та вихованням дитини, можна розглядати як повернення до моделей минулого.

У ті дні дитинство було надто коротким або його й майже не було, діти по суті «ставали учнями» одного із батьків тієї ж статі: хлопці працювали з татами, а дівчата — з мамами, тільки-но вони ставали достатньо дорослими, щоб навчатися та допомагати. Піклування над дітьми та немовлятами вважалося жіночою роботою або у багатших родинах — роботою нянь, проте виховання, звичайно, було як на відповідальності батька, так і матері.

Домашнє господарство^{291} вже давно диктує зміну ролей членів сім’ї. В аграрний період сім’ї разом працювали на фермі, тоді як у ранній індустріальний період діти з бідних сімей працювали на фаб­риках, звільняючи своїх батьків від роботи на полях. Діти на Заході були витіснені з робочого ринку в першій половині двадцятого століття через зниження попиту на некваліфіковану роботу, також багато сімей могли дозволити собі водити дітей до школи. Соціологиня Вівіана Зелізер описує це так: «Потрібна праця^{292} дитини ХІХ століття була замінена виховною роботою для непотрібних дітей» .

У книжці «Скнара: зрада американської людини» Сьюзан Фалуді робить цінне відкриття: «якщо чоловічу сторону суспільства позбавити мужності^{293}, вона не стане жіночою». Маскулінність не можна зняти як окуляри чи зброю. «Чоловіки, які працювали на Long Beach Naval Shipyard, не йшли туди і в надії стати монтажниками, зварювальниками та виготовлювачами котлів, щоб бути більш мужніми, вони просто шукали щось варте роботи», — пояснює Фалуді. Іншими словами, якщо чоловічий догляд за дітьми стане вигідним економічно та емоційно, ми переглянемо концепцію маскулінності, додавши до неї властивості доглядальника. Оскільки природа та робота стрімко змінюються, то й наші цінності теж змінюються. Якщо історія іде до того, що чоловіки повинні взяти на себе різні ролі, пов’язані із доглядом та вихованням: від учителя до підприємця. Але вони виконуватимуть ці ролі по-своєму. Жінкам зостається дозволити їм це.

Англійська професорка Абігейл Райн написала чудовий пост у своє­му блозі — «Повноцінна мама», де вона розповіла про свого бородатого чоловіка в татуюваннях, назвавши його «майстром з одягання підгузків, чудовим кухаром та першокласним садівником» і пояснила, що він установив «єдиний ритм» з їхнім сином, спостерігати який — просто задоволення». Райн зрозуміла, що коли її син носив увесь день поплутані шкарпетки чи піжаму навиворіт, це не означало, що її чоловік погано виконував роботу з догляду за дитиною. Вона вказує на те, що справжній переворот цього століття полягає в тому, «щоб перестати бачити дім як гендерний простір», але як територію і чоловіка, і жінки — так, як ми зараз сприймаємо робоче місце.

Заплющіть очі і уявіть, що вам вдалося все відпустити: очікування інших щодо вас і ваші власні очікування, вашого чоловіка і ваш дім. Уявіть, що якщо ваші діти покличуть вашого чоловіка чи партнера або будь-кого іншого з дорослих, хто їх любить, то ви будете спокійні, знаючи, що багато інших людей можуть бути поруч з ними. Уявіть, що ваш чоловік на рівних з вами відповідає за домашні обов’язки й каже вам, що робити, щоб допомогти їх виконати.

Якщо ми зможемо позбутися безлічі стереотипів, упереджень, очікувань, подвійних стандартів та сумнівів, які багато хто з нас носить із собою, тоді відкриється новий світ можливостей. Можливо, ми позбудемося статусу супержінок, але здобудемо набагато більше.