Місіс Делловей

Місіс Делловей сказала, що сама купить квіти. Бо в Люсі сила-силенна роботи. Треба ще двері зняти з петель, прийдуть хлопці від Румпельмаєра. А який чудовий ранок, подумала Клариса Делловей, такий свіжий, немов створений для дітей на пляжі.

Як же весело! Наче пірнаєш! Їй так було щоразу, коли під тихий скрип петель, ніби й зараз чутний, вона відчиняла скляні двері на терасу і пірнала в повітря Бортона. Таке свіже, таке спокійне, звісно, тихіше, ніж тепер, ранкове повітря, немов ляскіт хвилі, поцілунок хвилі, холодне, пронизливе і все ж (для вісімнадцятирічної дівчини) урочисте; стоячи біля прочиненого вікна, вона відчувала, як ось-ось трапиться щось жахливе, дивилася на квіти, на оповиті туманом дерева, а граки то здіймалися, то падали донизу, стояла й дивилася, аж поки Пітер Волш не сказав: «Роздуми серед овочів?» — наче так? «Я надаю перевагу людям, а не цвітній капусті» — так наче? Він сказав це, здається, за сніданком одного ранку, коли вона вийшла на терасу. Пітер Волш. Днями він повернеться з Індії, у червні чи липні, вже й забула коли, бо листи його страшенно нудні; пам’ятаються його примовки, його очі, кишеньковий ножик, його усмішка, його бурчання, і коли мільйони речей назавжди зникли — хіба не дивно! — кілька таких фраз про капусту.

Якусь мить вона стояла на краю тротуару, чекаючи, поки проїде фургон. Чарівна жінка, — подумав про неї Скруп Первіс (він знав її, як знають людей по сусідству у Вестмінстері); щось у ній є пташине, схожа на сойку: така зеленкувато-блакитна, легенька, жвава, хоча вже має за п’ятдесят і після хвороби геть посивіла. Вона стояла там, не помічаючи його, чекаючи, щоб перейти, з дуже прямою поставою.

Коли живеш у Вестмінстері — скільки вже років? Та більше ніж двадцять, — навіть серед вуличного руху або ж прокинувшись уночі — Клариса була в цьому певна, — відчуваєш цю особливу врочисту тишу, якусь невимовну паузу, тривогу (хоча це в неї, кажуть, могло бути через ускладнення на серце після грипу) перед тим, як проб’є Біґ-Бен. Ось! Дзижчить. Спочатку мелодійне попередження, а вже потім незворотно — година. Свинцеві кола розходяться в повітрі. Які ж ми дурні, думала вона, переходячи Вікторія-стріт. Тільки небу одному відомо, чому нам все це так подобається, чому саме так ми все це бачимо, вигадуємо, роздуваємо, руйнуємо і щомиті створюємо заново; а тим часом найгірші нетіпахи, найганебніші нікчеми, які підпирають пороги (випивають те, що їх губить), займаються тим самим; їм нічого не заподіють, оце вже точно, ніякі парламентські укази: вони люблять життя. В поглядах перехожих, гойдалках, волоцюгах і плентанні; у ревінні й галасі; в екіпажах, автомобілях, автобусах і фургонах; у живих рекламах, які човгають погойдуючись; у духових оркестрах і катеринках; тріумфі та брязкоті, в дивному високому співі аероплана над головою було те, що вона так любила. Життя. Лондон. І цю червневу мить.

Авжеж, середина червня. Війна закінчилась, але не для таких, як місіс Фокскроф, вона учора ввечері в посольстві краяла собі серце, що вбили того милого хлопця і тепер заміський будинок дістанеться небожеві; чи леді Бексборо, яка, кажуть, відкривала доброчинний розпродаж, тримаючи в руці телеграму про загибель Джона, свого улюбленця; але війна закінчилася, Богу дякувати, закінчилася. Червень. Король із королевою в палаці. А довкола, незважаючи на вранішню годину, все пульсує: ворушаться, цокають копитами поні, стукають крикетні бити; «Лордз», «Аскот», «Реніле»[1], і всі решта; усе загорнуте в м’які сіті блакитно-сірого повітря, але день потриває і скине їх на поля і газони, де басують поні, вдаряючи передніми копитцями об пружну землю, верткі юнаки й усміхнені дівчата в прозорих муслінових сукнях після нічних танців усе ж ведуть на прогулянку своїх кумедних пухнастих песиків; і навіть зараз, у таку пору, літні розсудливі вдовиці мчать на власних автомобілях у таємничих справах; метушаться крамарі у вітринах з усілякими стразами й діамантами, із красивими брошками кольору морської хвилі в оправі вісімнадцятого століття для спокуси американців (треба бути ощадливішою та не розтринькувати зопалу грошей на Елізабет), і вона, люблячи все це абсурдно і віддано, будучи частиною всього цього, адже її предки — придворні за часів Георга, збирається запалити сьогодні ввечері святкові вогні, влаштувати власний прийом. А як дивно, заходиш у парк — і тиша, імла, гомін; повільно плавають безтурботні качки; перевальцем ходять воласті птахи; хто ж бо це наближається до неї від урядових будівель, як йому і належить, із прикрашеною королівським гербом скринькою, а хто ж, як не Г’ю Вітбред; її давній друг — цей пречудовий Г’ю!

— Добридень, Кларисо! — сказав Г’ю занадто офіційно, вони ж друзі дитинства. — Куди прямуєш?

— Я люблю гуляти Лондоном, — відповіла місіс Делловей. — Направду. Навіть більше, ніж полями за містом.

Вони саме приїхали, аби піти, на жаль, до лікарів. Інші приїжджають подивитися на виставку, послухати оперу, вивести у світ доньок, а Вітбреди — до лікарів. Скільки ж то Клариса находилася до Евелін Вітбред у ту приватну лікарню. Знову захворіла Евелін? Та щось трохи занедужала, каже Г’ю, і ніби напружуючи чи випинаючи своє доглянуте, мужнє, красиве, бездоганно вбране тіло (він завжди одягнутий аж надто добре, але, мабуть, так і мусить на своїй маленькій посаді при дворі), натякає їй, що дружина потерпає від якогось незначного розладу, нічого серйозного, про що Клариса Делловей, її давня подруга, сама здогадається і без його пояснень. Так, так, аякже, вона зрозуміла; яка прикрість; і відчула сестринську турботу й водночас дивне занепокоєння своїм капелюшком. Не зовсім вдало підібраний капелюшок для вранішньої прохолоди, хіба ні? От завжди вона так почувається з Г’ю, а він заквапився, припіднявши свого капелюха дещо екстравагантно, запевнив, що на вигляд їй років вісімнадцять; і так, так, певна річ, він обов’язково прийде сьогодні на вечірку, Евелін просто-таки наполягає, але трішки запізниться, бо має прийом у палаці, хоче відвести туди одного з Джимових хлопців, — завжди вона почувається біля Г’ю трохи ніяково, як та школярка; але прихильна до нього, почасти тому, що знає його змалечку, і тому, що справді вважає його хорошим хлопцем, хоч Річарда він іноді доводить до сказу, а Пітер Волш ще й досі не пробачив їй симпатії до Г’ю.

Вона пам’ятала не одну сцену в Бортоні — Пітер просто шаленів; Г’ю, певна річ, йому не рівня, але й не такий дурень, якого з нього робив Пітер, не якийсь чурбан. Коли старенька мати було попросить його не йти на полювання чи відвезти її у Бат[2], він неодмінно послухається, без зайвих слів; і він нітрохи не егоїст, а те, що Пітер любив казати, буцімто він не має ні серця, ні розуму, а тільки манери й виховання англійського джентльмена, зовсім не додавало честі її любому Пітерові; так, він міг бути нестерпним, міг бути геть нестерпним, але отакого ранку гуляти з ним було б чарівно.

(Червень повитягував усі листки на деревах. Матері з Пімліко[3] годували грудьми немовлят. До Адміралтейства надходили вісті з флоту. Арлінґтон-стріт і Пікаділлі, здається, розігрівали повітря в парку, від чого листя розпікалось, іскрилось, здіймалося хвилями життєвості, яку так любила Клариса. Танці, їзда верхи — колись вона все це просто обожнювала.)

І хай вони сто років тому розійшлися, вона і Пітер; хай вона не написала йому жодного рядка, а його листи сухі, як скалки; але часом її несподівано охоплює цікавість: от якби він був зараз зі мною, то що б сказав? Чи якогось дня якийсь краєвид раптом повертає його — спокійно, без колишньої гіркоти; мабуть, як нагороду за те, що хтось колись багато думав про іншу людину; тож одного чудового ранку така людина повертається посеред Сент-Джеймського парку — візьме і прийде. А Пітер — день міг бути чудовим, і дерева, і трава, і маленька дівчинка в рожевому, — Пітер ніколи цього не помічав. Він було одягне окуляри, якщо йому сказати, і дивиться. Його цікавив стан справ у світі, Ваґнер, вірші Поупа[4], людські натури загалом і недоліки її душі зокрема. Як же він її шпетив! Як вони сварилися! Вона одружиться з прем’єр-міністром і стоятиме вгорі на сходах, зустрічаючи гостей; бездоганна господиня будинку — називав він її (і через це вона потім плакала в спальні), у неї задатки бездоганної домогосподарки, казав він.

І от вона досі знаходить аргументи в Сент-Джеймському парку, досі переконує себе, що правильно зробила — а так воно й було, — не вийшовши за нього заміж. Бо в шлюбі має залишатися якась вільність, має бути якась незалежність одне від одного між людьми, які день у день живуть разом під одним дахом; і Річард дає їй цю свободу, а вона йому. (Де він, наприклад, сьогодні вранці? Якийсь там комітет, а який саме вона й не питає.) А з Пітером треба було всім ділитися, він усюди пхав свого носа. Це було нестерпно, а коли дійшло до тієї сцени в саду біля фонтана, то вона мусила з ним порвати, бо в іншому разі вони б знищили, зруйнували одне одного, анітрохи в цьому не сумнівалася; хоча потім багато років носила той смуток, той біль, як стрілу в серці; а відтак — жах миті, коли хтось сказав їй на концерті, що він одружився з жінкою, яку зустрів на кораблі по дорозі до Індії! Ніколи не забуде того! Холодною, безсердечною ханжею він її називав. Казав, що вона нітрохи його не розуміє. Не те що індійки — дурненькі, гарненькі, порожні тюті. Не мала до нього жалю. Він цілком щасливий, запевняв, ніби абсолютно щасливий, хоча не зробив геть нічого з того, про що вони говорили; його життя — суцільний провал. Її це досі злить.

Дійшла до воріт парку. Трохи постояла, розглядаючи автобуси на Пікаділлі.

Вона тепер ні про кого на світі не скаже, такий він чи сякий. Почувалася дуже молодою; а водночас невимовно давньою. Проходила крізь усе, як ніж; а водночас залишалася осторонь, споглядала. Постійно мала відчуття, коли спостерігала за таксі, що насправді перебуває самотиною десь далеко на морі; завжди їй здавалося, що навіть один день прожити — це дуже-дуже небезпечно. Не те щоб вважала себе надто розумною чи якоюсь незвичайною. І як їй тільки вдавалося йти по життю з тією жменею знань, отриманих від фройляйн Деніелс. Вона нічогісінько не знала: ні мов, ні історії; заледве читала тепер книжки, крім мемуарів перед сном; але це було так захопливо, усе це; таксі, що проїжджали повз; і вона не скаже про Пітера, не скаже про себе, така я чи сяка.

Єдиний мій дар — майже інстинктивно розпізнавати людей, думала вона, ідучи далі. Якщо залишити її з кимось у кімнаті, то вона здибиться, як кішка, або замуркоче. Девоншир-гаус, Бат-гаус, будинок із порцеляновим какаду, вона колись їх бачила у святкових вогнях; добре пам’ятає Сильвію, Фреда, Саллі Сітон — купу народу, танцювали до ранку; уже фургони торохтіли повз них, їдучи на ринок; додому поверталися парком. Пам’ятає, як кинула шилінг у Серпантин[5]. Усі щось пам’ятають; але те, що вона любить, — усе перед нею; он якась гладка леді в кебі. І хіба це важливо, питала вона себе, йдучи в напрямку до Бонд-стріт, і хіба це направду важливо, що колись вона неодмінно перестане існувати, раз і назавжди, а все триватиме без неї; чи її це обурює, чи не заспокійливо думати, що смерть — абсолютний кінець, але якимось чином на вулицях Лондона, у всьому цьому мінливому потоці речей, тут і там вона залишиться, Пітер залишиться, і вони житимуть одне в одному, вона стане часткою, жодного сумніву, он тих дерев біля дому, он того будинку, що огидно розповзся на всі боки й розвалюється; стане часткою людей, яких вона ніколи не зустрічала; ось вона вже туманом стелиться поміж своїх найближчих, що підіймають її на своє віття, немов дерева піднімають туман, тож далі й далі розтікається її життя, її внутрішнє «я». Але чому це вона так замріялася, дивлячись на вітрину Гетчарда? Що їй так хочеться пригадати? Що за образ білого світанку в селі, коли вона читає у розгорнутій книжці:

Останні роки світового досвіду відкрили в усіх — і в чоловіках, і в жінках — криницю сліз. Сліз і смутку; відваги і витримки; бездоганної стійкості і стоїчного терпіння. Тільки подумати, наприклад, про ту жінку, вона нею найбільше захоплювалася, про леді Бексборо, яка відкривала розпродаж.

Тут, у вітрині, були «Веселі прогулянки Джоррока» і «Містер Спондж»[7], «Мемуари» місіс Есквіт і «Велике полювання в Нігерії», усі лежали розгорнутими. Стільки книжок, а жодної, яку б цілком годилося взяти для Евелін Вітбред у лікарню. Нічогісінько, що б потішило її, зробило б цю невимовно худеньку жінку, коли Клариса увійде, на мить сердечною, перш ніж вони почнуть свою безконечну балачку про жіночі недуги. Як же вона цього хотіла — аби люди тішилися її приходу, подумала Клариса, розвернулась і рушила до Бонд-стріт, дратуючись, адже це така дурість — мати додаткові причини для вчинків. Ліпше б їй бути такою людиною, як Річард, він усе робить для себе, коли ж бо я, думала Клариса, чекаючи біля переходу, половину часу роблю щось не просто так, для себе, а щоб створити в людей таке чи сяке враження; цілковитий ідіотизм, на який, вона знала (аж ось поліцейський підійняв руку), ніхто ніколи не поведеться. Ох, якби можна було прожити життя спочатку! — подумала вона, ступаючи на бруківку, — або хоча б мати інший вигляд!

Передовсім вона хотіла б стати смаглявою, як леді Бексборо, із сап’яновою шкірою і красивими очима. Вона навіть була б такою ж повільною і статною, як леді Бексборо, досить-таки великою; цікавилася б політикою не менше за чоловіків, мала б заміський будинок, була би поважною і відвертою. Натомість вона худюща, як тріска; сміховинно маленьке обличчя з носиком, як дзьобик у пташки. Правда, тримається вона добре; має гарні руки й ноги; одягається зі смаком, зважаючи на незначні витрати. Але тепер частенько її тіло (вона зупинилася поглянути на голландську картину), її власне тіло з усіма його можливостями видається їй зовсім нічим, якимсь порожнім місцем. Надзвичайно дивне відчуття охоплює, немов вона невидима, небачена, незнана; ніби хтось інший виходив заміж, народжував дітей, а особисто вона лишень бере участь у цій незвичайній і досить урочистій загальній ході на Бонд-стріт, така собі місіс Делловей; навіть уже не Клариса, а місіс Делловей, дружина Річарда Делловея.

Бонд-стріт її зачаровувала; літня Бонд-стріт рано-вранці: майорять прапори, всюди крамниці, ніякої показової розкоші; тільки один рулон твіду в крамниці, де батько впродовж п’ятдесяти років купував собі костюми; трохи перлів; лосось на шматку льоду.

— Оце і все, — каже вона, заглядаючи у вітрину рибного магазину. — Оце і все, — повторює вона, затримавшись біля крамниці з рукавичками, де перед війною можна було купити майже ідеальну пару.

А її старий дядько Вільям любив говорити, що леді видно по черевичках і рукавичках. Якось уранці посеред війни він повернувся на ліжку і сказав:

— З мене досить.

Рукавички і черевички; вона шаленіє від рукавичок, а от її власна донька, її Елізабет, нітрохи не переймається ні тим, ні тим.

Анітрохи, думала собі, йдучи по Бонд-стріт до крамниці, де купувала квіти, коли влаштовувала прийом. Найбільше переймалася Елізабет своїм песиком. Сьогодні весь будинок пропах дьогтем. Але хай вже ліпше той бідолашний Сірко, ніж міс Кілман; ліпше чумка, дьоготь і все решта, ніж сидіння під замком в душній спальні з молитовником! Та вже, мабуть, ліпше будь-що, думала вона. Але це в неї може бути період, як вважає Річард, через який проходять усі дівчата. Така собі закоханість. Але чому в міс Кілман? Звісно, з нею погано поводились, на це треба зважати, і Річард каже, що вона дуже здібна, справді має склад розуму історика. Хай там як, але вони нерозлучні. Елізабет, її рідна донька, ходить до причастя; а те, як вдягатися, як поводитися з гостями, їй байдуже, але, зрештою, Клариса добре знає, що релігійний екстаз робить людей черствими (як і його причини), приглушує їхні почуття; ось міс Кілман усе зробить заради росіян, заморить себе голодом заради австріяків, а у звичайному житті вона завдає самих мук, геть нечуйна, завжди вдягнена у свій зелений макінтош. Роками вже носить той плащ, пітніє; і п’яти хвилин не може пробути в кімнаті, щоб не змусити тебе відчути її вищість і твою нікчемність; яка вона була бідна, а ти багата; як вона жила у справжніх нетрях без подушки, простирадла, ковдри чи без чогось там іще, уся її душа заіржавіла від тих образ, що носила в собі, як її виключили під час війни зі школи, — бідолашне, злостиве створіння! І не її саму ненавидиш, а ідею про неї, що, без сумніву, містила багато такого, чого не було в міс Кілман; ідея стала одним із привидів, з яким борешся вночі; одним із привидів, що стоїть над тобою і смокче половину твоєї крові, зверхником і тираном; але, поза сумнівом, якби гральні кості впали інакше, догори чорним, а білим донизу, вона б любила міс Кілман! Та не в цьому світі. Ні.

Зашкреблася, все-таки заворушилася в ній гидка потвора! Чуєш, як тріщить гілля, відчуваєш, як вгрузають копита в дрімучий ліс — душу; ніколи не можна бути цілком задоволеною чи захищеною, будь-якої миті знову заворушиться ота тварюка — ненависть, а після хвороби вона дається особливо взнаки й наче шкребе тебе кігтями по хребту, аж віддає фізичним болем, тоді ж бо як радість від краси, від дружби, від того, що тобі хороше, що тебе люблять, що твій дім як чудова фортеця, починає тьмяніти і чахнути, буцімто насправді є чудовисько, яке підгризає коріння, а вся пишнота задоволення — не що інше, як самолюбство! Ох, ця ненависть!

Дурниці, дурниці! — вигукує вона про себе, штовхаючи двері квіткової крамниці Малберрі.

Заходить досередини, легка, висока, дуже пряма, й одразу чує привітання міс Пім із блискучим круглим обличчям, чиї руки завжди червоні, ніби вона їх тримала разом із квітами в холодній воді.

Тут усілякі квіти: дельфіній, запашний горошок, кетяги бузку, гвоздики, безліч гвоздик. Стояли троянди, іриси. О так, — вона вдихала земляний, солодкий запах саду, розмовляючи з міс Пім, яка була їй зобов’язаною і вважала її доброю, вона й була доброю багато років тому, дуже доброю, але цьогоріч виглядала постарілою, коли повертала голову з боку на бік серед ірисів і троянд, нахилялася до кетягів бузку з напівзаплющеними очима, вбирала після вуличного гуркоту ніжний аромат і дивовижну прохолоду. А тоді розплющила очі — як свіжо, немов білизна з воланами щойно з пральні, виглядали троянди в плетених кошиках, і темні строгі червоні гвоздики, що підвели свої голівки, а запашний горошок, розлігшись у горщиках, мав фіолетовий, білосніжний і блідий відтінок — так, ніби вже вечоріє, і дівчата в муслінових платтячках вийшли зривати той запашний горошок і троянди після закінчення чудового літнього дня з його темно-синім небом, з його дельфінієм, гвоздиками і білими лілеями; ніби настала пора між шостою і сьомою годиною, коли всі квіти — троянди, гвоздики, дельфіній, бузок — зайнялися вогниками: білими, фіолетовими, червоними, густо-оранжевими; кожна квітка, здається, світилася окремим світлом, світилася м’яко, чітко на вкритих імлою клумбах; а як їй подобалися сіро-білі метелики, що кружляли над геліотропом і вечірнім первоцвітом!

Вона почала ходити за міс Пім від дзбанка до дзбанка, вибираючи; дурниці, дурниці, казала собі дедалі спокійніше, неначе ця краса, цей запах, цей колір, а також любов і довіра до неї міс Пім стали хвилею, яка змивала ненависть, змивала потвору, геть усе; підносила її все вище й вище, коли — ой! — на вулиці постріл з пістолета!

— Господи, знову ці автомобілі, — сказала міс Пім, підійшла поглянути у вікно й одразу повернулася, вибачливо всміхаючись, із запашним горошком у долонях, ніби ті автомобілі, ті шини автомобілів були цілком її провиною.

Гучний вибух, від якого місіс Делловей аж підскочила, а міс Пім кинулася до вікна з вибаченнями, пролунав від автомобіля, що увіткнувся носом у тротуар якраз під вітриною крамниці Малберрі. Перехожі, які, певна річ, зупинилися і приглядалися, встигли мигцем розгледіти дуже поважне лице на тлі сизої оббивки, бо чоловіча рука одразу затягнула шторку, і вже ніхто нічого не бачив, окрім сизого квадрата.

Але тієї ж миті розповсюдились чутки від середини Бонд-стріт до Оксфорд-стріт в один бік, аж до парфумерії Аткінсона в інший бік, і розходились невидимо, нечутно, стрімко, як хмара затінює пагорби, і так само раптово ще хвильку тому цілком розгублені обличчя стали стриманими та спокійними. Тепер таємниця черкнула їх своїм крилом, вони зачули голос влади; усюди витав дух поклоніння із зав’язаними очима й роззявленим ротом. Але ніхто не знав, чиє обличчя майнуло. Принца Валлійського? Королеви? Прем’єр-міністра? Чиє це було обличчя? Ніхто не знав.

Едґар Дж. Воткісс з кільцем намотаного свинцевого дроту на руці сказав досить гучно, звісно, жартуючи;

— То прим’єрска машена.

Септімус Воррен-Сміт, який виявив, що не може пройти, почув його.

Септімус Воррен-Сміт, років тридцяти, блідолиций, носатий, у коричневих туфлях і благенькому пальті, з такою тривогою в карих очах, що вона передавалася навіть геть незнайомим людям. Світ замахнувся батогом — на кого він опуститься?

Усе зайшло в глухий кут. Гуркіт двигунів звучав, мов нерівний пульс в усьому тілі. Сонце стало нестерпно гарячим, бо автомобіль зупинився біля вітрини крамниці Малберрі; літні леді на горішньому поверсі автобусів розкрили свої чорні парасольки; то тут, то там з легким шурхотом зринали зелені та червоні парасольки. Місіс Делловей, підійшовши до вікна з оберемком запашного горошку в руках, визирнула зі своїм маленьким рожевим личком, зморщеним від цікавості. Усі дивилися на автомобіль. Септімус також дивився. Зістрибнули хлопчаки з велосипедів. Вуличний затор робився дедалі більшим. А тут стояв автомобіль із запнутими шторками, а на шторках — дивний малюнок, схожий на дерево, як здалося Септімусові, а те, що загальна увага була прикута до єдиного осердя, наче до якогось страховиська, яке вже, мабуть, піднялося до поверхні й ось-ось вирветься полум’ям, не на жарт його жахало. Світ дрижав, хитався і погрожував спалахнути огненними язиками. Це я загороджую шлях, думав він. Хіба ж не на нього зиркають і показують пальцями; хіба ж не його притисли, прикували для чогось до тротуару? Але для чого?

— Ходімо, Септімусе, — сказала його дружина, маленька жінка з великими очима на блідому, загостреному донизу обличчі, італійка.

Проте Лукреція і сама не могла відірвати погляду від автомобіля і трьох деревець на шторках. Невже це королева? Королева їде на закупи?

Шофер щось відчиняв, повертав, зачиняв, а тоді сів на своє місце.

— Ходімо, — сказала Лукреція.

Але її чоловік, позаяк вони були одружені вже чотири чи п’ять років, аж сіпнувся, аж здригнувся:

— Та добре! — відповів так сердито, ніби вона відірвала його від чогось важливого.

Люди точно помітять, люди обов’язково побачать. Люд, думала вона, дивлячись на юрбу, що вп’ялася поглядами в автомобіль; англійський люд зі своїми дітьми, кіньми й одягом, яким вона по-своєму захоплювалась; але тепер вони стали «людом», бо Септімус сказав: «Я вб’ю себе»; жахливі слова. А якби хтось почув? Вона подивилась на юрбу. Допоможіть, допоможіть! — хотілося крикнути хлопчакам з крамниці м’ясника і жінкам. Допоможіть! Лишень минулої осені вони із Септімусом стояли на Ембанкменті під одним плащем, Септімус читав газету, замість того, щоб із нею балакати, тож вона вихопила в нього газету й розсміялася просто в обличчя старому, який їх бачив! Біду не виставляють напоказ. Треба відвести його до парку.

— Зараз ми перейдемо, — сказала вона.

Вона мала право на його руку, хай і без почуттів. Він мусить до неї, такої простої, імпульсивної, двадцятичотирирічної, без друзів в Англії, яка заради нього покинула Італію, ставитися ліпше.

Автомобіль із запнутими шторами в ореолі незбагненної таємничості рушив до Пікаділлі, досі під уважними поглядами, досі торкаючись облич по обидва боки вулиці тим самим темним подихом благоговіння чи то до королеви, чи до принца, а чи до прем’єр-міністра, ніхто не знав. Тільки троє людей і лише на кілька секунд побачили те обличчя. Навіть стать тепер викликала суперечки. Зате не було найменшого сумніву, що там сиділа якась величність, і та величність, захована за шторками, прямувала по Бонд-стріт на відстані витягнутої руки від звичайних людей, яким уперше й востаннє пощастило стояти поруч зі славою Англії, тривким символом держави, який обов’язково впізнають допитливі дослідники старожитностей, пересіваючи руїни часу, коли Лондон поросте травою, коли всі ті, хто сьогодні, в оцю середу, цієї вранішньої пори, так квапляться тротуарами, стануть кістками, іноді з обручками у товщі пороху й золотими коронками на нечисленних зогнилих зубах. Обличчя в автомобілі навіть тоді впізнають.

Мабуть, це королева, думала місіс Делловей, виходячи з крамниці Малберрі з квітами; сама королева. І на мить вона набула надзвичайно гідного вигляду, стоячи на осонні біля квіткового магазину, поки повз неї повільно проїжджав автомобіль із запнутими шторками. Це королева їде до одного зі шпиталів; це королева їде на відкриття доброчинного розпродажу, думала Клариса.

Тиснява для такої вранішньої пори виявилася просто неймовірною. «Лордз», «Аскот», «Герлінґем»[8], що це було? Вона дивувалася, чому дорогу перекрили. Британці середнього класу, які сиділи до неї боком на другому поверсі автобусів з пакунками і парасолями, так, навіть у хутрі, і це в таку спеку, видавалися Кларисі сміховинними, немислимими; і саму королеву затримували; сама королева не мала змоги проїхати. Клариса застрягла з одного боку Брук-стріт; сер Джон Бакгерст, старий суддя, — з іншого, а той автомобіль опинився між ними (сер Джон уже давно встановлював закон, йому сподобалася гарно одягнена жінка), аж тут шофер, трохи нахилившись, сказав чи показав щось поліцейському, який одразу віддав йому честь, підніс руку, смикнув головою і спрямував автобус убік, давши проїхати автомобілю. Повільно й дуже тихо авто рушило далі.

Клариса здогадалася, Клариса точно знала; у руці водія вона побачила щось біле, чарівне, кругле, якийсь диск з відтисненим іменем — королеви, принца Валлійського, прем’єр-міністра? — що силою власного блиску пропалював собі шлях (Клариса бачила, як автомобіль зменшувався і врешті зник), аби сяяти серед канделябрів, мерехтливих зірок, дубового листя на випнутих грудях Г’ю Вітбреда і всіх його колег, джентльменів Англії, які цього вечора перебуватимуть у Букінгемському палаці. А Клариса також влаштовує прийом. Вона трохи напружилася; і стоятиме вгорі на сходах, зустрічатиме гостей.

Авто поїхало, але залишило по собі легенькі брижі, що пробігли крамницями з рукавичками й капелюшками, кравецькими майстернями обабіч Бонд-стріт. Упродовж тридцяти секунд всі голови дивилися в один бік — у вікно.

Вибираючи пару рукавичок — до ліктів чи вище; лимонні чи блідо-сірі? — усі леді раптом завмерли; а коли прийняли рішення, то щось уже відбулося. Настільки незначне в кожному окремому випадку, що жодний фізичний прилад, навіть здатний відчути найменші підземні поштовхи в Китаї, не зміг би вловити цих коливань; але загалом вельми значне й емоційне, бо в усіх крамницях капелюшків, у кравецьких майстернях незнайомці подивилися одне одному у вічі й подумали про загиблих, про прапор, про Велику Британію. У пивничці в глухому завулку виходець із колонії згадав лихим словом Віндзорів, виникла суперечка, розбилися пивні кухлі, зчинився галас і полинув через дорогу ген до дівчат, які купували собі на весілля білизну з білою мережкою. Тож поверхневе хвилювання, залишене автомобілем, опісля проникало дуже глибоко.

Проїхавши через Пікаділлі, авто повернуло на Сент-Джеймс-стріт. Високі чоловіки, чоловіки міцної статури, чоловіки у фраках і в білих краватках, чоловіки з гладко зачесаним назад волоссям, які з не відразу зрозумілих причин стояли в еркері «Бруксиз»[9], тримали руки позаду хвостів своїх фраків і дивилися на вулицю, аж раптом на півсвідомому рівні збагнули: повз них проїжджає шляхетна величність, і блідий відсвіт безсмертя впав на них так само, як і на Кларису Делловей. Одразу стали вони ще ставнішими й стрункішими, опустили руки по швах і, здавалося, були готовими за потреби прислужитися своєму монарху — кинутися на жерла гармат, як це колись робили їхні предки. Білі бюсти й столики вглибині з числами «Тетлера»[10] і з пляшками содової, здається, одностайно підтримували їхні дії; наче бачили хвилювання хлібів і обшири поміщицьких маєтків Англії, а ще відбивали тихе шерхотіння коліс автомобіля так само, як стіни акустичного склепіння відбивають поодинокий голос, що потім звучить потугою всього собору. Закутана в шаль Моллі Претт із квітами на тротуарі побажала любому хлопчику всього найкращого (це ж бо точно був принц Валлійський) і навіть кинула б на Сент-Джеймс-стріт букет троянд, вартістю з кухоль пива, просто так, знічев’я, а також із презирства до бідності, якби не вираз констебля, що був не в захваті від вірнопідданого пориву старої ірландки. Віддали честь вартові Сент-Джеймського палацу; поліцейський біля палацу королеви Александри поглянув у їхній бік навіть дуже схвально.

Тим часом невелика юрба зібралася біля воріт Букінгемського палацу. Біднота чекала апатично, проте впевнено, геть усі; дивилися на сам палац із прапором, що майорів, на меморіал Вікторії[11], що величаво здіймався на пагорбі, захоплювалися його уступами й каскадами, його пеларгонією; звертали увагу то на один автомобіль, що проїжджав Меллом, то на інший[12], але даремно витративши забагато емоцій на простолюд за кермом, спохоплювались не марнувати їх більше на перший-ліпший автомобіль; і безперервно накопичували у своїх венах чутки, і викликали трепет у своєму тілі при думці, що хтось із королівської родини таки кине на них погляд, може, королева, коли киватиме їм головою, або ж принц, коли махатиме рукою; при думці про дароване королям небесне життя, про конюхів і низькі реверанси, про старовинний ляльковий будиночок королеви, про те, що принцеса Мері одружилася з англійцем, а принц, — ах, сам принц! — кажуть, він геть викапаний старий король Едвард, навіть трохи стрункіший. Принц жив у Сент-Джеймському палаці, тому міг запросто вранці приїхати до матері.

Так казала Сара Блечлі з дитям на руках, хитаючи ногою вгору-вниз, наче була коло своєї камінної решітки в Пімліко, але не спускала очей з Мелла, водночас Емілі Коутс полинула за вікна палацу й думала про покоївок, безліч покоївок, про спальні, безліч спалень. До них приєднався вже літній джентльмен із шотландським тер’єром, чоловік без якогось конкретного роду занять, тому натовп побільшав. Маленький містер Боулі, який мав апартаменти в Олбані[13], справляв враження чоловічка, запечатаного від зовнішнього світу сургучем, але в таких випадках він ураз розпечатувався і ставав сентиментальним, і то дуже недоречно — бідні жінки, гарненькі дітки, сироти, вдовиці, війна, ох-ох, і на очі наверталися йому сльози. Легенький вітерець обдав теплом Мелл, тонкі дерева, бронзові пам’ятники й торкнувся прапора, що майорів у британських грудях містера Боулі, тож він одразу зняв капелюха, щойно автомобіль повернув на Мелл, і тримав його високо, поки автомобіль зближувався; дозволив бідним матерям з Пімліко притулитися до себе і стояв дуже прямо. Автомобіль уже був недалечко.

Раптом місіс Коутс задерла голову. У вуха натовпу зловісно всвердлювалося торохтіння аероплана. Ось він летить понад деревами, залишаючи позад себе білу смугу диму, що звивається і клубиться, ніби збирається щось написати! Літерами в небі! Геть усі позадирали голови.

Аероплан упав донизу, шуганув угору, зробив петлю, ширяв, падав, підіймався, і що б він не робив, куди б він не летів, позаду тріпотів густий хвилястий хвіст білого диму, що кучерявився і поставав у небі вінками літер. Але яких літер? Здається, «І»? Тоді «Р», а тоді «С»? Лише на хвильку вони зависали в повітрі; відтак пливли, розходилися, зникали в небі; аероплан мчав далі і вже на свіжому шматку неба починав писати «К», «Е» і, здається, «И»?

— Ґлаксо[14],— сказала місіс Коутс напруженим благоговійним голосом, дивлячись просто в синяву, а її немовля, яке тихенько біліло на руках, також дивилося просто в синяву.

— Крімо, — пробурмотіла місіс Блечлі, немов та сновида.

Тримаючи нерухомо капелюх у витягнутій руці, містер Боулі дивився просто в синяву. По всьому Меллу люди стояли й вдивлялися в небо. Вони витріщилися — і світ неначе завмер, і саме цієї миті небо перетнули чайки, спочатку чайка-ватажок, а тоді ще одна, і серед цієї неймовірної тиші, серед цієї блідості, серед цієї чистоти вдарив одинадцять разів годинник: дзвін полинув у височінь і розтанув ген-ген там, біля чайок.

Аероплан крутився, ширяв, а то й кидався донизу, та робив усе легко й вільно, немов ковзаняр…

— Це ж бо Е, — сказала місіс Блечлі… або танцюрист…

— Це іриска, — проказав стиха містер Боулі (автомобіль заїхав у ворота, і ніхто навіть не поглянув туди)…

Зі шлейфом диму позаду полетів аероплан далеко-далеко, тож дим уже розходився й збирався білою облямівкою навколо розкиданих хмаринок.

Усе, нема, сховався за хмарами. Жодного звуку. Хмари, до яких прилучилися літери «І», «Р» чи «И», вільно пливли собі, наче виконували якесь надзвичайно важливе завдання, переходячи із заходу на схід, але яке сáме завдання, ніхто ніколи так і не дізнається, бо воно ж на те й надзвичайно важливе завдання. Відтак раптом, немов потяг вийшов із тунелю, з-над хмар випірнув аероплан, і знову торохтіння просвердлювало вуха на Меллі, у Ґрін-парку, на Пікаділлі, на Ріджентс-стріт, у Ріджентс-парку — позаду вихорилася смуга диму, літак падав, а тоді злітав догори й писав літеру за літерою — але яке слово він писав?

Лукреція Воррен-Сміт, сидячи біля чоловіка на Широкій алеї, поглянула вгору.

— Дивись, дивись, Септімусе! — вигукнула вона. Бо доктор Голмс казав їй зосереджувати увагу чоловіка (хоча з ним нічого серйозного, лишень легке нездужання) на зовнішніх враженнях.

Отже, думав Септімус, задерши голову, вони дають мені сигнал. Не відверто словами; тобто поки що він не вміє читати тієї мови, але все доволі ясно — це краса, неймовірна краса, і на очі йому навернулися сльози, він дивився на слова з диму, що розтавали й розходилися в небі, даруючи йому свою невичерпну милість та усміхнену великодушність, образи дивовижної краси, а також повідомляючи сигналами про свій намір забезпечувати його просто так і завжди, аби лиш дивився, красою і ще раз красою! По його щоках збігали сльози.

Так, це іриски; вони рекламували іриски, сказала Реції няня. Разом вони почали вимовляти «І»… «Р»… «И»…

— «К»… «Р»… — сказала няня, і Септімус почув, як вона вимовила «Ка» «Ер» біля самого його вуха глибокими, м’якими, немов соковитими, органними нотами, але зі схожою на скрекіт коника хрипотою в голосі, що ніжно шкрябала йому хребет і посилала до мозку виразні звукові хвилі, які щоразу здригалися й розбивалися. Дивовижне відкриття: людський голос за певних атмосферних умов (треба розмірковувати по-науковому, передусім по-науковому) спроможний пробуджувати до життя дерева! На щастя, Реція поклала свою важчезну руку на його коліно, тож він був притиснутий, заціпенілий, бо крони в’язів так гарно підіймалися і схилялися, так гарно підіймалися і схилялися, усім своїм віттям і листям, яке в порожнистій хвилі палахкотіло різнобарв'ям — від блакитного аж до зеленого, як плюмаж на кінських головах, як пір’їни на головах леді; настільки вони пишно, настільки велично вони підіймалися і схилялися, що можна й збожеволіти. Та він не збожеволіє. Він заплющить очі; він більше нічого не бачитиме.

Але вони манили: листки були живими, дерева були живими. А листя, сполучене мільйонами волокон з його тілом, отут, на лавці, обдмухувало його згори донизу; гілка розпрямилась, і він теж. Пурхали горобці, підіймалися й падали нерівними фонтанами — невід’ємна частина цього малюнка, біло-блакитного, змережаного чорним гіллям. Звуки вишиковувалися продуманою гармонією; і паузи між ними мали таке ж значення, як і самі звуки. Заплакала дитина. Десь віддалік загудів ріжок. А все разом узяте означало народження нової релігії…

— Септімусе! — сказала Реція. Він аж здригнувся. Таж люди побачать. — Я пройдусь до фонтана і назад, — сказала вона.

Більше вона не витерпить. Докторові Голмсу добре казати, що з ним нічого серйозного. Та ліпше б він уже помер! Вона не може сидіти біля нього, коли він отак втупиться й не бачить, і робить усе навколо себе просто жахливим: небо й дерева, дітей, які граються, тягнуть візочки, свистять у свистки, падають — усе це через нього стає просто жахливим. А він не накладає на себе руки; і нікому не скажеш: «Септімус дуже багато працював», — хіба що своїй матері. «Коли любиш, стаєш дуже самотньою», — думала вона. Вона не може нікому про це розповісти, тепер навіть Септімусу, і, озирнувшись, побачила, як він сидить у своєму благенькому пальті, зіщулився і кудись собі дивиться. Це ж величезне боягузтво для чоловіка — казати, що він накладе на себе руки, але ж Септімус воював, він хоробрий; та тепер він уже не Септімус. Якось вона одягла свій мереживний комірець, а він навіть не помітив; йому і без неї добре. А їй без нього світ немилий! Геть немилий! Егоїст він. Така вже чоловіча натура. А він не дуже хворий. Доктор Голмс каже, що нічого серйозного. Вона простягнула перед собою руку. Дивися-но! Із пальця спадає обручка, ось як вона схудла. Це вона мучиться, але кому поскаржишся?

Італія — далеко, і ті білі будинки, і кімната, де її сестри роблять капелюшки, а вулиці щовечора сповнюються людьми, які прогулюються й гучно сміються — не так, як тутешні напівтрупи, що втискаються у свої крісла в Баті й милуються кількома миршавенькими квіточками в горщиках.

— Бачили б вони сади в Мілані, — сказала вона вголос. Але кому?

Поряд нікогісінько. Її слова погасли. Так гасне ракета. Її іскри, проклавши собі шлях у ніч, уже не чинять опору темряві, що спадає, ллється на обриси будинків і веж; тьмяніють бліді схили, поринають і вони в темряву. От їх уже й не видно, але ніч таки ними сповнена; без барв, без вікон, вони існують якось іще масивніше, ще гучніше розповідають про те, чого не зрозуміти відвертості дня, — про тривогу і неспокій речей, що накопичилися в пітьмі, що разом принишкли в мороці, позбавлені спокою, який приносить світанок, що білить стіни й означує кожну віконну раму, підіймає туман із полів, виставляє напоказ бурих корів, які мирно пасуться, — усе знову постає перед очима, знову існує. Я — сама; я — сама! — вигукнула вона біля фонтана в Ріджентс-парку (втупивши погляд в індійця та його хрест), немов у тій опівнічній пітьмі, коли стираються межі й довкілля повертає собі прадавній вигляд, у якому воно постало перед римлянами, що висадилися посеред туману між безіменними пагорбами й річками, що не знати звідки течуть, — ось якою була її пітьма; аж тут вона, ніби раптом стала на виступ, який підстрибнув угору, і їй захотілося сказати, що вона його дружина, вже давно взяла з ним шлюб у Мілані, тому ніколи нікому не казатиме, що він божевільний! Аж тут вона обернулася, а виступу вже нема; униз полетіла Реція. Ага, його нема, подумала вона, він пішов, як і погрожував, наклав на себе руки — кинувся під коні! Але ж ні, ось він, далі сидить собі самотньо на лавці у своєму благенькому пальті зі схрещеними ногами, дивлячись у нікуди і говорячи вголос.

Людям не можна рубати дерев. Бог є. (Він записав свої одкровення на звороті конверта.) Змінюй світ. Ніхто не вбиває з ненависті. Нехай знають усі (і це записав). Чекав. Слухав. На огорожу навпроти сів горобець, прощебетав «Септімус, Септімус» чотири чи п’ять разів і далі цвірінькав протяжними нотами, свіжо й пронизливо, так щебетав по-грецькому про відсутність злочину, а тоді до нього приєднався ще один горобець, і вони вже разом пронизливо співали довгими грецькими словами з дерев на лузі життя, за рікою, де ходять мертві, про те, що смерті нема.

Ось його рука, а ось — мертві. За огорожею навпроти щось біліло. Але він не наважився туди поглянути. За огорожею — Еванс!

— Що ти кажеш? — запитала зненацька Реція, сідаючи біля нього.

Знову перебила! Завжди мусить усе перебити.

— Подалі від людей, треба негайно піти подалі від людей, — сказав він, підстрибнувши. Он туди, де стільці під деревом, де довгий схил парку лягає зеленого смугою під полотняним куполом блакитно-рожевої імли у височині, де видніється вал оповитих серпанком далеких нерівних будинків, над яким кружляє гомін вулиці, де праворуч дзявкають і завивають сірувато-бурі тварини, що повитягували довгі шиї понад зоопаркову загорожу. Там вони й сіли під деревом.

— Дивись, — благала вона, показуючи на гурт хлопчаків із крикетними битами; один із них усе човгав, крутився на підборі й знову човгав, ніби вдавав блазня з мюзик-холу.

— Дивись, — благала вона, бо доктор Голмс казав звертати його увагу на реальні речі, ходити з ним до мюзик-холу, грати в крикет — адже саме про крикет доктор Голмс казав як про чудову гру на свіжому повітрі, саме ту, що найбільше підходить її чоловікові.

— Дивись, — повторила вона.

Дивись, казало йому невидиме, голосом зверталося до нього, до найбільшого із людей, до Септімуса, щойно перенесеного з життя в смерть, зверталося до Господа, який прийшов оновити світ і простелився покривалом, немов сніговою ковдрою, підвладною тільки сонцю; зверталося до того, чиї страждання триватимуть безконечно, до цапа-відбувайла, до вічного страстотерпця, але ж ні, ні, йому такого не хочеться, він застогнав, відтрутивши від себе помахом руки те вічне страждання, ту вічну самотність.

— Дивись, — повторила вона, бо ж не годиться, аби він сам до себе говорив на людях.

— Ну, дивись, — благала вона. Але на що там дивитися? Кілька овечок. І все.

— А де станція метро «Ріджентс-парк»? Чи не підкажете, як дістатися до станції метро «Ріджентс-парк»? — питала Мейзі Джонсон. Тільки позавчора приїхала з Единбурга.

— Не сюди, он — туди! — пояснила Реція, відтиснувши її набік, аби не побачила Септімуса.

Обоє якісь дивні, подумала Мейзі Джонсон. Та й усе тут дивне. Уперше в Лондоні; приїхала стати на службу до дядька на Ліденголл-стріт, ішла вранці через Ріджентс-парк, аж тут ці двоє таки добряче її налякали: молода жінка, мабуть, іноземка, а чоловік — геть ніякий; тож навіть на схилі віку в її пам’яті раптом зрине, як одного погожого літнього ранку п’ятдесят років тому вона йшла Ріджентс-парком. Мала тільки дев’ятнадцять років, нарешті вирвалася до Лондона, але ж здивували її ці двоє, у яких запитала дорогу, як ця дівчина аж підскочила і як відтрутила її рукою, а чоловік — був геть сам не свій; мабуть, посварилися, мабуть, надумали розлучитися; щось з ними було не теє, це вже напевно; і тепер (вона повернула на Широку алею) усі ці камінні чаші, охайні квіти, дідусі й бабусі, каліки переважно в кріслах на колесах після Единбурга видавалися дуже дивними. І Мейзі Джонсон, приєднавшись до виголубленого вітром товариства, що повільно походжало й неясно поглядало — чистилися на гіллі білочки, фонтанами пурхали горобці в пошуках крихт хліба, переймалися загорожею й одне одним собаки, а м’яке тепле повітря овівало їх і надавало уважному, нездивованому погляду, яким вони дивилися на світ, чогось ексцентричного й заспокійливого, — тому Мейзі Джонсон, певна річ, мало не крикнула «ой!» (бо той молодий чоловік на стільці таки її добре налякав, там точно у них було щось не так).

Жах! Жах! — хотілося їй закричати. (Вона поїхала від батьків, а вони про таке застерігали.)

І нащо вона поїхала? Плакала, вхопившись за прутик залізної огорожі.

Ця дівчина, думала місіс Демпстер (збирала скоринки хліба для білочок і часто обідала в Ріджентс-парку), видно, ще нічогісінько не знає про життя, справді, ліпше бути трохи відважнішою, трохи повільнішою, та й загалом бути трохи поміркованішою у своїх життєвих очікуваннях. Персі пив. Усе ж ліпше мати сина, думала місіс Демпстер. Нелегко в неї склалося життя, тож мимохіть підсміювалась із таких дівчат. Ти вийдеш заміж, бо досить гарна з виду, думала місіс Демпстер. От, вийдеш заміж, думала собі, тоді й дізнаєшся. Варитимеш їсти, ну, і таке інше. А в кожного чоловіка своя натура. Якби знала, що таке мене чекає, то чи й погодилася б вийти за нього, думала місіс Демпстер, і їй дуже хотілося шепнути якесь слово Мейзі Джонсон на вухо, відчути на своєму поморщеному старечому обличчі її поцілунок; хотіла, аби її пошкодували. Бо мала я несолодке життя, думала місіс Демпстер. Чого тільки воно не відняло? І гарне личко, і тонкий стан, і ноги також. (Підібрала під спідницю ґулясті недомірки.)

Гарне личко, думала вона гірко. Усе це пусте, дорогенька. Насправді, найголовніше мати що їсти й пити, жити в шлюбі; погані дні, хороші дні, тут уже не до гарного личка; а скажу тобі ще й таке; Керрі Демпстер не помінялася б своєю долею із жодною жінкою у всьому Кенті! Але благала, аби її пошкодували. Пошкодували за втрачене біле личко. Аби її пошкодувала Мейзі Джонсон, яка стояла біля клумб із гіацинтами.

Ага, аероплан! Хіба ж місіс Демпстер не хотілося побачити далекі краї? Мала племінника, місіонера. Аероплан ширяв і зникав. У Марґіті[15] вона завжди запливала далеко, ну, не так, аби зовсім не було видно берега, проте вона не терпіла жінок, які боялися води. А він, знай собі, здіймався й падав. У ній усе аж переверталося. Знову вгору. На його борту — хороший хлопець, місіс Демпстер уже готова була битися об заклад, далі й далі відлітав він, ще далі — і ось він тане, ще далі — й аероплана вже не видно; ширяв над Гринвічем, над усіма тамтешніми щоглами; над невеличким островом сірих церков — собором святого Павла й іншими, де з обох боків Лондона розкинулися поля і розляглися темно-бурі ліси, де меткі дрозди стрибають зухвало й поглядають швидко, хап слимака — й об камінь: раз, другий, третій.

Усе далі й далі поривався аероплан, аж поки не став яскравою іскоркою, прагненням, згустком, символом (як здавалося містеру Бентлі, що енергійно підстригав газон у Гринвічі) людської душі, її рішучості, думав містер Бентлі, обходячи кедр, вийти поза межі тіла, поза межі свого будинку за допомогою думки — Айнштайн, гіпотези, математика, теорія Менделя, — далі летів аероплан.

І поки жалюгідний, непоказного виду чоловік зі шкіряною валізою стояв на сходинках собору святого Павла й вагався, бо всередині його чекали пахощі, теплий прийом, гробниці та стяги, що звисали над ними, — знаки перемог не над арміями, розмірковував він, але над прикрим духом правдивості, пошуки якого спричинилися до його теперішнього плачевного стану, і навіть більше, собор пропонував товариство, запрошував стати членом суспільства, до якого належали великі люди, заради нього помирали мученики; чому б не увійти, думав він, чому б не покласти цю набиту книжечками шкіряну валізку біля вівтаря, біля хреста — символу того, що здійнялося поза межі пошуків, поза межі запитань і збивання докупи слів, того, що стало духом, безтілесним, примарним — чому б не увійти? — думав він, і поки він вагався, аероплан пролетів над Ладґейт-серкес.

Дивно — довкола тиша. Ніякого звуку понад гулом вуличного руху. Здавалося, якийсь некерований аероплан летить навмання. І ось він уже підіймався вище й вище, прямовисно вгору, ніби в якомусь самовідданому пориві, у захваті, а ззаду йшов густий дим і петлями виводив «І», «Р», «И».

— А на що це вони там усі дивляться? — запитала Клариса Делловей у покоївки, яка відчинила двері.

У залі повіяло холодом склепу. Місіс Делловей піднесла до очей руку, а щойно Люсі зачинила двері й пошелестіла спідницями, відчула себе монахинею, яка зреклася світу, у звичній рясі і з потребою ревного служіння. На кухні насвистувала кухарка. Доносився стукіт друкарської машинки. Це було її життям, і, схиливши голову над столиком у залі, вона підкорилася його впливові, відчула вдоволення й очищення, кажучи собі, коли брала записник із телефонними повідомленнями, що ось такі миті і є бруньками на дереві життя або ж квітами темряви (неначе чудова троянда тільки для її очей розцвіла); ні, жодної миті вона не вірила в Бога, а втім, думала вона, беручи записник, кожен мусить платити вдячністю слугам, аякже, і собакам, і канаркам, а найбільше Річарду, її чоловікові — підмурівку всього: веселих звуків, зелених відблисків, навіть кухарчиного насвистування (місіс Вокер була ірландкою і, бувало, насвистувала цілісінькими днями); кожен мусить платити зі свого таємного сховку чудових миттєвостей, думала вона, беручи записник, коли ж Люсі, стоячи біля неї, спробувала пояснити:

— Містер Делловей, прошу пані…

Клариса прочитала в телефонному записнику: «Леді Брутн хоче знати, чи містер Делловей зможе прийти до неї на ланч».

— Містер Делловей, прошу пані, сказав мені передати вам, що не обідатиме вдома.

— Ой леле! — мовила Клариса, і Люсі, здається, розділила її розчарування (але не муку), відчула ту згоду між ними, зрозуміла натяк, подумала, яка то панська любов, і підсолодила власне майбутнє спокоєм, а тоді, взявши парасольку місіс Делловей, немов священний меч, зронений Богинею після славної звитяги на полі битви, поклала її на підставку.

— Вже не бійся, — сказала Клариса. Вже не бійся влітку спеки; бо потрясіння від того, що леді Брутн запросила Річарда на ланч без неї, змусило її в ту ж мить затремтіти, як тремтить рослина на дні річки, відчувши плюскіт весла, так вона здригнулась, так затремтіла.

Мілісент Брутн, про чиї ланчі ходили легенди, не схотіла її запросити. Жодні вульгарні ревнощі не розлучать їх із Річардом. Вона боялася самого часу і читала на обличчі леді Брутн, ніби на циферблаті, витесаному з безжального каменю, що життя спливає, щороку від нього відсікається по скибці, а його залишок втрачає здатність розтягуватись і вбирати барви, смаки й звуки буття, як це бувало замолоду, коли вона, увійшовши, наповнювала собою кімнату, і часто почувалась так, наче стоїть, якусь мить завагавшись, на порозі своєї вітальні в неймовірній напрузі, ніби нирець перед тим, як пірнути у воду, коли море під ним темніє і світліє, а хвилі погрожують бурею, та наразі ніжно котяться баранцями, тануть і обсипають водорості перлами бризок.

Поклала записник на стіл у залі. Повільно пішла нагору, погладжуючи рукою поручень, немовби покидала прийом, на якому тепер була подруга з її виразом обличчя, її голосом; зачинила двері, пішла і стояла наодинці — самотня постать проти страхітливої ночі, точніше проти погляду цього прозаїчного червневого ранку, ніжного для когось іншого, з палахкотінням трояндових пелюсток; вона знала це, вона це відчувала, коли завмерла на сходах біля відчиненого вікна, яке пропускало звук лопотіння фіранок, гавкіт собак, пропускало, думала вона, раптом відчувши себе всохлою, старою, безгрудою, скрегіт, подув вітру, цвітіння дня крізь двері, крізь вікно, крізь її тіло і розум, який тепер зазнав поразки, адже Леді Брутн, про чиї неймовірно цікаві ланчі ходили легенди, її не запросила.

Ніби монахиня, що зреклася світу, ніби дитя, що досліджує вежу, пішла вона нагору, зупинилася біля вікна, зайшла до ванної. Там зелений лінолеум і вода крапає з крана. Там порожнеча в осерді життя — кімната на горищі. Жінки, мабуть, уже познімали свої багаті убори, опівдні вони вже роздягнуться. Проткнула шпилькою подушечку для голок, поклала свій жовтий капелюшок на ліжко. Простирадла були чистими, білою напнутою смугою лягали від краю до краю. Усе вужчим і вужчим ставало її ліжко. Наполовину згоріла свічка, вона вже майже дочитувала «Мемуари» барона Марбо[16]. Напередодні допізна гортала сторінки про відступ із Москви. Адже парламент засідає дуже довго, тому Річард вмовив її після хвороби спати тут, аби не тривожилася. А їй направду сподобалося читати про відступ із Москви. Він це зрозумів. Тому й кімната на горищі, вузеньке ліжко; вчора не спалося, читала лежачи, але так і не спромоглася розсіяти цноту, яку не втратила попри пологи і яка тепер прилипала до неї, як те простирадло. У дівоцтві була чарівною, але раптом настає мить — наприклад, на річці під лісом у Клівдені — коли через вияв оцього холодного духу вона бере й підводить Річарда. А відтак у Константинополі, а тоді ще раз і ще раз. Вона розуміла, чого саме їй бракує. Не краси, не розуму. Чогось головного, суттєвого; чогось теплого, що пробиває поверхню і пожвавлює холодні стосунки між чоловіком і жінкою або між жінкою і жінкою. Бо таке вона смутно відчувала. Але цього вона не хотіла, не знати звідки приходять до неї докори сумління або, як вона каже, це про неї піклується матінка-природа (а вона завжди має слушність); але іноді вона все ж таки не втримується і піддається чарівності жінки, не дівчини, але саме жінки, що виливає перед нею свою душу, як це часто буває з жінками, розповідає про всякі негаразди, про якісь прикрощі. Через жалість, а може, через їхню красу, або ж через те, що сама вже старша, а може, просто з огляду на збіг обставин — легкий далекий запах, скрипка за стіною (аж дивно, який вплив іноді можуть мати звуки), вона чітко усвідомлювала, щó відчуває чоловік. Лише на якусь мить, але цього досить. Це було раптове одкровення, відтінок рум’янцю, який хочеш опанувати, але поступаєшся його поширенню і впадаєш в іншу крайність — тремтиш і відчуваєш, що світ наближається, набухає дивовижним сенсом, стисненим захватом, який розірвав свою тонку шкіру й хлинув, неймовірним полегшенням вилився на тріщини і рани! Потім на мить бачиш сяйво сірника у квітці крокуса, внутрішній сенс майже виражено. Але близьке віддаляється, тверде зм’якшується. І мить закінчується. Із такими миттєвостями (з жінками теж) надзвичайно контрастувало (коли вона кладе свій капелюшок) оце ліжко, барон Марбо і наполовину згоріла свічка. Вона лежала без сну, підлога скрипіла; освітлений будинок раптом потемнів, і, підвівши голову, вона могла почути, як клацає дверна ручка, відпущена Річардом якомога обережніше; він прослизнув нагору в шкарпетках, а тоді, як уже не раз бувало, не втримав грілки з гарячою водою і вилаявся! Як вона тоді сміялась!

Але це питання любові (думала вона, відкладаючи набік свій плащ), оце закохування в жінок. Взяти хоч Саллі Сітон, її стосунки за старих часів із Саллі Сітон. Хіба це, зрештою, не було коханням?

Вона сиділа на підлозі — це було її перше враження від Саллі — вона сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками, і курила. Де ж це могло бути? У Меннінґів? У Кінлох-Джонсів? У когось на вечірці (у кого саме, вже й не пригадує), але вона чітко пам’ятала, що сказала чоловікові, з яким там була: «Хто це?». Він відповів і сказав, що батьки Саллі не живуть у злагоді (як це її вразило, що батьки і раптом сваряться!). Цілий вечір вона не зводила очей із Саллі, дивовижної красуні, однієї з тих, якими найбільше захоплювалася: темноволоса, великоока, мала те, чого не було в Клариси і чому вона дуже заздрила, — якусь невимушеність, начебто вона може сказати все, що захочеться, і робити все, що заманеться, — якість, більше притаманна іноземкам, ніж англійкам. Саллі завжди казала, що в її жилах тече також і французька кров, а один із її прапрадідів був при дворі Марії-Антуанетти, йому відрубали голову, і він залишив по собі рубіновий перстень. Того літа вона приїхала до Бортона геть неочікувано, прибула без гроша за душею, з’явилася вже під вечір і настільки розтривожила тітоньку Гелен, що вона їй того опісля так і не пробачила. У неї вдома всі пересварилися. В буквальному сенсі слова не мала й гроша в кишені, коли прийшла ввечері до них, аби доїхати, мусила закласти брошку. Дременула спересердя. Вони проговорили аж до ночі. Саме Саллі вперше дала їй відчути, наскільки захищене життя в Бортоні. Вона нічогісінько не знала про дискримінацію жінок, про соціальні проблеми. Правда, бачила, як один дідусь впав-таки на полі та й умер, бачила корів після отелення. Але тітонька Гелен ніколи не любила нічого обговорювати (коли Саллі дала їй Вільяма Морріса[17], то мусила обгорнути його коричневим папером). Вони ж годинами сиділи, розмовляючи в спальні, у мансарді, говорили про життя, про те, як змінили би світ. Мали намір створити товариство зі скасування приватної власності і навіть написали якогось листа, хоча й не надіслали. Ідеї належали Саллі, певна річ, але невдовзі вона й собі захопилась — читала в ліжку перед сніданком Платона, читала Морріса, читала Шеллі годинами.

Саллі вражала своєї силою, обдарованістю, особистістю. Що вона, до прикладу, виробляла з квітами. У Бортоні в них на столі завжди були штивні вазочки. Саллі ж виходила надвір, рвала мальви, жоржини — геть усілякі квіти, яких ніхто ніколи не бачив разом, — відрізала їм голівки і пускала плавати поверх води у чашах. Ефект був неймовірний, коли вони приходили на вечерю в призахідному сонці. (Авжеж, тітонька Гелен не схвалювала такого поводження з квітами.) А якось вона забула губку й голяком побігла по коридору. Насуплена стара покоївка Еллен Еткінс ще довго бурчала: «А якби хто з джентльменів побачив?». Аякже, вона шокувала людей. Неохайна, казав про неї тато.

Дивно, якщо озирнутися назад, наскільки чистими й чесними були її почуття до Саллі. Це не ті почуття, що маєш до чоловіка. Цілком безкорисні, але водночас із якістю, що може існувати тільки між жінками, між жінками, які щойно подорослішали. Вона, зі свого боку, намагалась захистити; це виникло з усвідомлення, що вони спільниці, з передчуття, ніби щось обов’язково їх розлучить (про заміжжя вони завжди говорили як про катастрофу), а звідси й оте лицарство, бажання захистити, яке в неї було значно більшим, ніж у Саллі. У ті часи вона була геть безрозсудною, коїла бозна-які безглузді штуки з бравади: каталася на велосипеді по парапету тераси, курила сигари. Абсурдна, вона була дуже абсурдною. Але приголомшливо чарівна, принаймні для Клариси, тому вона добре пам’ятала, як одного разу в себе в спальні, в мансарді, тримала грілку в руках і вголос проказувала: «Вона тут, під цим дахом… Вона тут, під цим дахом!».

Ні, ті слова тепер для неї нічогісінько не значили. Вона навіть не чула відлуння колишніх почуттів. Але добре пам’ятала, як тоді аж холонула від хвилювання і в якому пориві розчісувала волосся (ось уже й повертається давнє почуття, поки вона виймає шпильки, поки викладає їх на туалетному столику й починає розчісувати волосся), коли граки то падали донизу, то злітали вгору в рожевому призахідному світлі, відтак вона вбиралася, збігала сходами донизу, а коли проходила залом, то подумала: «Я зараз міг умерти! Я ж боюсь, що щастя більшого мені в майбутнім ніколи вже не подарує доля!»[18] Ось які вона мала почуття — почуття Отелло, і відчувала їх, була в цьому переконана, настільки сильно, наскільки Шекспір вважав, їх відчуває Отелло, бо спускалася вечеряти в білому платті, щоб зустріти Саллі Сітон!

Вона ж була в рожевому, прозорому — могло таке бути? Хай там як, але вона світилася, сяяла, немов якась птаха чи повітряна кулька, що залетіла в кімнату і на хвилю зачепилася за шипи ожини. Але найдивніше в закоханості (а що це було, як не закоханість?) — цілковита байдужість до інших людей. Після вечері кудись ішла собі тітонька Гелен, тато читав газету. Ну, міг бути Пітер Волш, а також стара міс Каммінґс, а ще Джозеф Брайткопф був обов’язково, бо він приїжджав щоліта, той бідолашний старенький, гостював тижнями, вдавав, що читає з нею німецькою, але насправді грав на піаніно і геть без голосу співав Брамса.

Усе це було тільки тлом для Саллі. Вона стояла біля каміна й говорила своїм чудовим голосом, ніби гладила всіх кожним вимовленим словом, і тато проти своєї волі починав відчувати до неї приязнь (він не міг пробачити їй книжки, яку знайшов промоклою на терасі після того, як дав їй почитати), коли ж раптом вона сказала: «Як прикро сидіти в чотирьох стінах!» — і всі вийшли на терасу, походжали туди-сюди. Пітер Волш і Джозеф Брайткопф завелися про Ваґнера. Вони із Саллі трохи відстали. Відтак біля кам’яної урни з квітами настала найчудовіша мить у її житті. Саллі зупинилася, вирвала квітку і поцілувала її в губи. Увесь світ немов перевернувся! Інші зникли; вона була наодинці з Саллі. І вона відчула, наче їй вручили подарунок, загорнули й наказали берегти, не зазирати всередину — діамант, щось безмежно безцінне, загорнуте, і поки вони гуляли (туди-сюди, туди-сюди), вона розкрила той пакунок чи світло само пропалило обгортку, одкровення, релігійне почуття! — аж тут надійшов старий Джозеф із Пітером:

— Зірками милуємося? — сказав Пітер.

Ніби в темряві в’їхати з розбігу обличчям в гранітну стіну! Це шокувало! Це було жахливо!

І річ не тільки в ній самій. Вона вже давно відчувала, як він дошкуляє і кпить із Саллі, відчувала його ворожість, ревнощі, бажання перешкодити їхній дружбі. Усе це вона бачила, як бачиш довкілля під час спалаху блискавки, а Саллі (ніколи вона нею так не захоплювалася!) галантно продовжила йти далі, була незворушною. Сміялася. Підбила старого Джозефа на розповідь про назви зірок, а він це завжди робив із великим задоволенням і дуже серйозно. Вона стояла поруч і слухала. Чула назви зірок.

— Який жах! — казала собі, ніби знала заздалегідь: щось їй завадить, зіпсує мить щастя.

Усе ж, вона потім багато чим перед ним завинила. Тільки подумає про нього, як пригадує чомусь сварки — мабуть, надто прагнула його схвалення. Мала на нього зуб через слова «сентиментальна», «цивілізована», вони завжди її переслідували, ніби він ходив назирці. Книжка — сентиментальна, ставлення до життя — сентиментальне. Можливо, «сентиментально» також думати про минуле. А що він скаже, коли повернеться? Що вона постаріла? Чи скаже він це, чи ж вона сама побачить, що він думає, повернувшись, як вона постаріла. Це правда. Після хвороби вона майже зовсім посивіла.

Коли клала брошку на стіл, їй перехопило подих, наче, поки розмірковувала, чиїсь крижані кігті змогли вп’ястись у неї. Вона ще не стара. Їй іде лишень п’ятдесят другий рік. Ще цілих кілька місяців попереду. Червень, липень, серпень! Майже всі з них цілісінькі, і наче бажаючи спіймати краплину, що падає, Клариса (перейшовши до туалетного столика) занурилась в саме серце миттєвості, зафіксувала її — ось мить червневого ранку, на який тисли всі інші ранки, вона бачить дзеркало, туалетний столик і всі флакончики, а тоді збирає всю себе докупи (коли дивиться в дзеркало) й бачить витончене рожеве обличчя жінки, яка цього вечора влаштовує прийом, обличчя Клариси Делловей, своє власне обличчя.

Скільки мільйонів разів вона бачила своє обличчя, і завжди з невловимим силуваним виразом! Дивлячись у дзеркало, вона стискала губи. Аби надати обличчю завершеності. Такою вона була — закінчена, гостра, означена. Такою вона була, коли робила якесь зусилля над собою, змушувала зібратись докупи всі частини себе, і тільки їй одній відомо, які вони розрізнені, які вони несумісні — лишень для світу зібрані в один центр, в один діамант, в одну жінку, яка сидить у своїй вітальні, що є для когось місцем зустрічі, поза сумнівом, світлою плямою в чиємусь безрадісному житті, можливо, навіть притулком для самотніх; вона любила допомагати молодим людям, і вони їй за це були вдячні; намагалася завжди такою залишатися, ніколи не показувати інших своїх рис — якихось вад, ревнощів, марнославства, підозр, наприклад, з приводу того, чому леді Брутн не запросила її на ланч, що само собою, думала вона (нарешті причісуючи волосся), є нечуваною ницістю! Так, а де сукня?

Вечірні сукні висіли в шафі. Клариса, зануривши руку в їхню м’якість, обережно зняла зелену сукню й понесла до вікна. Вона колись її порвала. Хтось наступив на поділ. На прийомі в посольстві відчула, як сукня тріснула вгорі, там, де складки. Зелене сяє під штучним світлом, зате на сонці втрачає колір. Вона підшиє. Покоївки і так мають купу роботи. Сьогодні саме її одягне. Візьме свої нитки, ножиці — і ще що? — наперсток, аякже, внизу, у вітальні, бо їй ще писати й дивитися, щоб усе йшло більш-менш за порядком.

Дивно, думала вона, спинившись на сходах і збираючись у форму діаманта, в цілісну особистість, дивно, як господиня відчуває настрій свого будинку! Спіраллю здіймалися сходами легкі звуки, шурхання швабри, постукування, цокання, грюкіт, коли відчинялися парадні двері, голос, що переповідав слова знизу, дзенькіт срібла на таці, начищене срібло для прийому. Усе для прийому.

(А Люсі, зайшовши у вітальню з тацею перед собою, ставила на камін величезні підсвічники, срібну скриньку — посередині, повертала кришталевого дельфіна до годинника. Вони прийдуть, стоятимуть, розмовлятимуть манірними голосами, вона також так навчилася, пані й панове. Її господиня найкрасивіша з усіх — господиня срібла, полотна й порцеляни, бо сонце, срібло, зняті з петель двері і хлопці від Румпльмаєра давали їй відчуття якогось досягнення, поки на інкрустований стіл вона клала ніж для розрізання паперу. Дивіться! Дивіться! — казала вона, розмовляючи зі своїми давніми подружками з пекарні, де вона вперше побачила службу в Катергемі, зиркаючи в дзеркало. Вона була леді Анжелою при дворі принцеси Мері, коли ж увійшла місіс Делловей.)

— О, Люсі! — сказала вона, — срібло вже має добрий вигляд!

— А як, — сказала вона, повертаючи кришталевого дельфіна, аби він стояв прямо, — як тобі сподобалась вистава вчора ввечері?

— О, їм довелося піти раніше! — сказала вона.

— Мали повернутися вже на десяту! — сказала вона.

— Так і не дізналися, чим усе скінчилося, — сказала вона.

— Оце невдача, — сказала вона (адже її слугам було б дозволено затриматися, якщо б вони відпросилися).

— Оце прикрість, — сказала вона і, взявши стару безбарвну подушку з середини канапи, втиснула її в руки Люсі, а тоді, злегка підштовхнувши покоївку, вигукнула:

— Геть забери! Віддай місіс Вокер, скажи, що то від мене подарунок! Забери геть!

А Люсі, зупинившись у дверях вітальні, тримаючи подушку, промовила досить соромливо, трохи зашарівшись, чи не допомогти їй із тією сукнею.

Місіс Делловей відповіла, що й так усе на ній, і без сукенки має досить роботи.

— Але дякую, Люсі, дякую, — казала місіс Делловей, і все примовляла те дякую, дякую (сидячи на канапі зі своєю сукнею на колінах, своїми ножицями і нитками), дякую, дякую, повторювала вона, дякуючи всім своїм слугам за те, що допомагають їй бути ось такою — такою, якою вона хоче бути, — шляхетною, великодушною. Слуги її люблять. Ага, сукня — де ж вона розірвалася? Тепер треба нитку всилити. Улюблена сукня, від Саллі Паркер, чи не остання нею пошита, на жаль, бо вона більше не кравцює, живе в Ілінґу, і якби я мала вільну хвилину, думала Клариса (але звідки, звідки в неї та вільна хвилина), я б поїхала до Ілінга її провідати. Бо вона — особистість, думала Клариса, справжня мисткиня. Завжди вигадувала щось таке незвичайне, але її сукні не були дивакуватими. Їх можна було вдягти, куди хочеш: хоч у Гатфілд, хоч у Букінгемський палац. Вона одягала в Гатфілд і в Букінгемський палац.

Її огорнув спокій, тиша і вдоволення, допоки легенько тягнула вона голкою до самого кінця, збираючи докупи зелені складки, й обережно прикріплювала їх до пояса. Ось так накочуються літнього дня хвилі, перевалюють через край — і спадають; накопичуються — і спадають; і ніби весь світ каже: «От і все», дедалі потужніше, аж поки навіть серце в тілі, що лежить на піску під сонцем, також каже: «От і все». Вже не бійся, каже серце. Вже не бійся, каже серце, перекладаючи свою ношу на море, що зітхає за всі разом узяті печалі, і відновлює, починає, накопичує, дає впасти. І саме тіло слухає, як пролітає бджола, розбивається хвиля, гавкає собака, десь далеко гавкає та гавкає.

— Господи, у двері дзвонять! — вигукує Клариса, затримавши голку. Збуджено прислуховується.

— Місіс Делловей мене прийме, — сказав немолодий чоловік у залі.

— О так, вона мене прийме, — повторив він, відсторонив Люсі дуже ввічливо і швидко побіг по сходах.

— Так, так, так — бурмотів він, підіймаючись нагору. — Вона мене прийме. По п’ятьох роках в Індії Клариса мене прийме.

— Хто це, що це? — питалася місіс Делловей (думаючи, як обурливо вриватися об одинадцятій годині ранку, коли вона готується до прийому), почувши кроки на сходах. Уже хтось торкнувся дверей. Вона сховала сукню, як та діва, що береже цноту й таємниці усамітнення. Уже повернулася мідна ручка. Ось уже й двері відчинилися, і ввійшов… на секунду навіть забула його ім’я! Настільки здивувалася, настільки втішилася і зніяковіла, коли неждано-негадано до неї зайшов Пітер — Волш! (Вона не читала його листів.)

— Як поживаємо? — запитав Пітер Волш, і було видно, що він тремтів, брав її за обидві руки, цілував її обидві руки.

Вона постаріла, думав він, сідаючи. Нічого їй не скажу, думав він, бо вона таки постаріла. Вона дивиться на мене, подумав собі і раптом йому стало ніяково за цілування рук. Він запхав руку в кишеню і вийняв великий складаний ножик, наполовину відкрив лезо.

Точнісінько такий, як був, подумала Клариса, той самий дивакуватий погляд, той самий картатий костюм, щось із обличчям трішки не те, якесь худіше чи, може, сухіше. Але чудовий вигляд, геть такий самісінький, майже не змінився.

— Як чудово знову вас бачити! — вигукнула вона.

Витяг свого ножа. Це так на нього схоже, подумала собі.

Він сказав, що тільки вчора ввечері прибув до міста, одразу й на село збирається поїхати. А як ви поживаєте, як Річард? Елізабет?

— А що це? — запитав він, показуючи складаним ножиком на зелену сукню.

Зі смаком вбраний, подумала Клариса; хоча мене постійно критикує.

Лагодить сукню, як завжди, лагодить сукню, подумав він, увесь час, поки я був в Індії, так і сиділа собі, лагодила сукню, суцільні розваги, суцільні прийоми, походеньки до парламенту і таке інше, думав він і ставав дедалі дратівливішим, дедалі схвильованішим, бо для деяких жінок нема нічого гіршого на світі, як заміжжя, думав він, а ще політика і чоловік-консерватор, як оцей її чудовий Річард. Так і є, так і є, думав він і, клацнувши, склав ножик.

— Річард дуже добре. Річард у комітеті, — сказала Клариса.

Розкрила ножиці й запитала, чи він не заперечує, якщо вона закінчить із сукнею, бо сьогодні має прийом.

— На який я не смію вас запрошувати, — сказала вона. — Мій любий Пітере!

Але як чарівно вона сказала «мій любий Пітере!». Направду все було таке чарівне — срібло, стільці, все таке чарівне!

Чому ж не запросить його на прийом, запитав.

Певна річ, думала Клариса, він тепер феєричний! Бездоганно феєричний! Пригадую, як складно було вирішити — і чому я так вирішила, дивувалася вона, — не вийти за нього заміж того жахливого літа?

— Ніколи б не подумала, що ви прийдете саме сьогодні вранці! — вигукнула вона, склавши руки поверх своєї сукні.

— А пам’ятаєте, — запитала вона, — як лопотіли штори в Бортоні?

— Авжеж, лопотіли, — сказав він і згадав, як вони на самотині снідали разом із її батьком, старий уже помер, він навіть не листувався з Кларисою. Правда, й особисто він не вельми ладнав зі старим Перрі, із тим сварливим, легкодухим старим Кларисиним батьком, Джастіном Перрі.

— Часто шкодую, що не ладнав з вашим батьком, — сказав він.

— Але він нікого не любив… з наших друзів, — сказала Клариса і вже була готова проковтнути язик, аби лише не нагадувати Пітерові про те, що він колись хотів з нею одружитися.

Авжеж, хотів, думав Пітер, це мало не розбило мені серця, думав він; і його здолав смуток, зійшов, як той місяць, коли дивишся з тераси, смертельно блідий і чудовий в останньому світлі дня. Ніколи не був я таким нещасним, думав він. І наче насправді сидів на терасі, трішки посунувся ближче до Клариси, але простягнув руку, підійняв її й одразу обронив. Он там, над ними, він завис, той місяць. Здавалося, вона також сиділа біля нього на терасі в місячному світлі.

— Тепер це Гербертове, — сказала вона.

— Тепер я ніколи туди не їжджу, — сказала вона.

Опісля, як на терасі в місячному світлі, коли хтось ніяковіє, бо йому вже нудно, а інший далі сидить мовчки, дуже тихо, сумно дивлячись на місяць, то й він мовчить, човгає ногою, прокашлюється, роздивляється залізний завиток на ніжці стола, рухає листком, але нічого не каже — отак і Пітер Волш тепер робив. Навіщо згадувати давнє, дивувався він. Навіщо змушувати його про це думати? Навіщо змушувати його страждати, коли він і так зазнав від неї пекельних мук? Навіщо?

— А пам’ятаєте озеро? — запитала вона нерівним голосом під тиском емоцій, від яких тьохнуло серце, стиснулося горло і губи задерев’яніли, коли вона промовила слово «озеро». Вона була дитиною і кидала качкам хліб, стоячи поміж мамою і татом, а водночас і дорослою жінкою, яка йшла до батьків, що стояли біля озера, тримала власне життя у своїх руках, і поки наближалася до них, воно більшало й більшало в її руках, аж стало цілим життям, цілковитим життям, і вона поклала його їм до ніг і сказала: «Ось що я з ним зробила! Ось!». А що вона з ним зробила? Ну, насправді, що? Сидить сьогодні вранці й шиє біля Пітера.

Вона поглянула на Пітера Волша; її погляд, пронизавши весь той час і ті емоції, досяг Пітера досить-таки непевно, ліг на нього, затьмарений сльозою, спурхнув і полетів геть, як пташка торкається гілки, спурхує і летить собі ген далеко. Вельми просто витерла сльози.

— Так, — сказав Пітер. — Так, так, так, — сказав він, буцімто вона витягнула щось з глибини назовні, і воно завдало йому відчутного болю, коли підійнялося. Досить! Досить! — хотілося йому закричати. Позаяк він ще був нестарий, його життя ще не закінчилося, аж ніяк. Йому тільки за п’ятдесят. Сказати їй, думав він, чи ні? Ліпше про все відверто розповісти. Але вона надто холодна, думав він, шиє, бавиться з тими ножицями; Дейзі поряд з Кларисою здалася би простачкою. А вона вважає мене невдахою, яким я і є в їхньому розумінні, думав він, у розумінні Делловеїв. Аякже, жодних сумнівів, він — невдаха, порівняно з усіма цими інкрустованими столами, ножами для розрізання паперу і кришталевими дельфінами, підсвічниками, оббивкою на стільцях і старовинними англійськими гравюрами — так, він був невдахою! Мені остогиділо отаке самовдоволення, подумав він, це все Річард, не Клариса; за винятком того, що вийшла за нього заміж. (Зайшла Люсі до кімнати, вносячи срібло, ще більше срібла, а вона навіть дуже нічогенька, струнка, тендітна, думав він, коли та почала розставляти срібло.) І так увесь час! Тиждень за тижнем, ось таке Кларисине життя, а я… подумав він і, здається, аж засвітився: подорожі, їзда верхи, сварки, пригоди, гра в бридж, любовні романи, робота, робота, робота! І він доволі відкрито вийняв із кишені ножик, свій давній з роговою колодкою ножик, який, Клариса могла б заприсягтися, носив останні тридцять років, і міцно стиснув його в кулаку.

Що за дурна звичка, подумала Клариса, отак бавитися ножем. Завжди почуваєшся з ним якоюсь недалекою, пустоголовою торохтійкою. Але я також, подумала вона, вийнявши голку, до себе викликаю — неначе яка королева, чия охорона заснула й залишила свою монархиню беззахисною (аякже, її дуже збентежив його прихід, просто вивів із душевної рівноваги), так, що будь-хто може прийти й побачити, під якою гілкою ожини вона лежить, — кличу на допомогу все, що вмію, усе, що маю і люблю, — чоловіка, Елізабет, словом, себе теперішню, невідому Пітерові, аби завдати ворогові нищівного удару.

— Ну, а що у вас новенького? — запитала вона. Отак перед початком бою коні б’ють копитом, трясуть гривами, блискають крупами, вигинають шиями. Отак Пітер Волш і Клариса, сидячи пліч-о-пліч на блакитній канапі, задирали одне одного. У Пітерові все аж рвалося в бій. Він змобілізував для цього геть усі сили: похвалу з боку інших людей, свою кар’єру в Оксфорді, одруження, про яке вона майже нічого не знала, своє кохання і загалом виконану ним роботу.

— Та мільйони всього! — вигукнув він, бо на нього напирали зібрані ним сили, вони тиснули з одного боку, а потім з іншого і з відчуттям страху та незвичайної бадьорості понесли його на плечах людей, чиїх облич йому вже не було видно, і він підніс руки до скронь.

Клариса сиділа дуже пряма, затамувавши подих.

— Я закоханий, — сказав він, однак не їй, а комусь, хто постав у темряві, до кого не міг доторкнутися, але мусив покласти вінок на її честь у траву серед темряви.

— Закоханий, — повторив він, говорячи тепер досить-таки сухо з Кларисою Делловей, — у дівчину в Індії.

Покладання вінка відбулося. І Клариса, що хоче, хай і робить із цим вінком.

— Закоханий! — сказала вона. І це в його віці той монстр схопив його за краватку-метелик і засмоктав! Його ж бо шия геть схудла, руки червоні, та він на шість місяців старший за мене! Блиснули її очі, але глибоко в душі вона все ж таки відчувала, що він закоханий. Так, саме так, відчувала: він закоханий.

Невтримний егоїзм, який пригнічує все, налаштоване проти нього, така собі річка, що пливе далі й далі, навіть якщо й нема конкретної мети, все одно пливе собі далі; оцей невтримний егоїзм залив її щоки рум’янцем, від чого вона помолоділа, порожевіла, її очі заіскрилися, а вона сиділа із сукнею на коліні, з голкою, із зеленою ниткою, ледь помітно тремтіла. Він закоханий! Не в неї. В якусь молодшу жінку, це вже напевно.

— І хто вона? — запитала.

Тепер цю статую треба зняти з п’єдесталу і поставити між ними.

— На жаль, заміжня, — сказав він, — дружина одного майора в індійській армії.

І з дивною іронічною погідністю він усміхнувся, виставивши перед Кларисою статую в сміховинному світлі.

(Усе ж він закоханий, подумала Клариса.)

— Вона має, — продовжував він розважливо, — двох дітей: хлопчика і дівчинку, а я приїхав до адвокатів порадитися щодо розлучення.

Прошу дуже, думав він. Роби, Кларисо, з ними, що хочеш! Прошу дуже! І з кожною секундою йому здавалося, що дружина майора в індійській армії (його Дейзі) і її двійко діток ставали дедалі привабливішими під Кларисиним поглядом, буцімто він підпалив сіру кульку на тарілці і на тому місці виросло гарне деревце у свіжому, просяклому солоним морем повітрі їхньої близькості (у дечому ніхто його так не розумів і не відчував, як Клариса) — їхньої чудової близькості.

Підлестилась до нього, підманула його, думала Клариса, формуючи ту жінку, дружину майора індійської армії, трьома змахами ножа. Яка втрата! Яка маячня! Отак Пітера все життя обдурювали, спочатку випровадили з Оксфорду, потім одруження з дівчиною на кораблі, що йшов до Індії, тепер дружина майора індійської армії, але, дякувати Всевишньому, хоча б вона відмовилася вийти за нього заміж! Усе ж він закоханий, її давній друг, її любий Пітер закоханий.

— І що ви збираєтеся робити? — запитала вона.

— Та що? За справу беруться адвокати й повірені — пани Гупер і Ґрейтлі з «Лінкольнз Інн», — сказав він. Натурально колупав своїм складаним ножиком нігті.

Заради Бога, залиш ти свій ніж у спокої! — вигукнула вона про себе з невгамовним роздратуванням, безглузда нешанобливість, його невихованість, його небажання мати хоча б найменше уявлення про те, що відчуває хтось інший, і це її страшенно дратувало, завжди страшенно дратувало, а тепер у його віці, що за дурниця!

Та знаю я все, подумав Пітер. Знаю, проти кого пру, думав він і провів пальцем по лезу ножа, проти Клариси, Делловея і всієї їхньої раті, але я ще покажу Кларисі, а тоді, на свій превеликий подив, будучи піднесеним тими нестримними силами, піднесеним високо в повітря, він раптом розплакався, плакав, плакав без найменшого сорому, сидячи на канапі; сльози горохом котилися по його щоках.

Тож Клариса нахилилася вперед, взяла його за руку, пригорнула до себе, поцілувала — відчула його щоку біля своєї, ще до того як змогла вгамувати похитування срібних спалахів пір’їн, що ворушилося в її грудях, немов трава пампасів у тропічну бурю, а втишившись, відпустила руку, поплескала Пітера по коліні, відхилившись на спинку канапи, відчула незвичайну полегкість, їй було з ним дуже добре, і раптом спало на думку: якби я вийшла за нього, то радість ця була б зі мною завжди!

Для неї все скінчено. Простирадло розгладжене, ліжко вузьке. Вона піднялася на вежу, залишивши їх на осонні збирати ожину. Двері зачинилися, і звідти з-поміж пилюки, обсипаної штукатурки і сміття з-під пташиних гнізд її погляд сягав далеко, а знадвору долинали незрозумілі й нечіткі звуки (як колись на Лейт-Гіллі, пригадала вона), і Річард, Річард! — вигукнула вона, немов зі сну простягла руку в темряву по допомогу. Снідає з леді Брутн, опам’яталася вона. Пішов від мене, я на віки вічні залишилася сама, думала вона, складаючи руки на коліні.

Підвівся Пітер Волш, підійшов до вікна і став до неї спиною, водячи туди-сюди великою носовою хустинкою. Мав віртуозний вигляд, сухорлявий, покинутий, його тонкі лопатки трохи випиналися з-під піджака, несамовито сякався. Візьми мене з собою, подумала Клариса імпульсивно, буцімто він лагодився у якусь далеку морську подорож, а наступної миті здалося, ніби п’ять дій п’єси, дуже захопливих і зворушливих, вже завершилися, і вона прожила в них ціле своє життя, та втекла, прожила з Пітером, але тепер це скінчилося.

Тепер настав час рухатися, і немов глядачка, яка збирає свої речі, свою накидку, рукавички й театральний бінокль, яка встає і виходить з театру, так і вона підвелася з канапи й підійшла до Пітера.

Просто дивина та й годі, думав він, звідки в ній береться ота сила, коли вона, дзенькаючи й шурхочучи, вставала з канапи, звідки в ній береться ота сила — вона вже переходила кімнату — аби змушувати той нелюбий йому місяць уже вкотре сходити в Бортоні над терасою в літньому небі.

— Скажіть мені, — промовив він, схопивши її за плечі. — Ви щаслива, Кларисо? Чи Річард…

Відчинилися двері.

— А ось, до речі, і моя Елізабет, — сказала Клариса емоційно, дещо, мабуть, награно.

— Доброго дня, — сказала Елізабет, підходячи.

Біґ-Бен відбив пів години, увірвався між них з незвичайною силою, ніби якийсь юнак, міцний, безсторонній, байдужий, і почав туди-сюди розмахувати гантелями.

— Привіт, Елізабет! — вигукнув Пітер, запихаючи хустинку в кишеню, швидко пішов і сказав: «До побачення, Кларисо» — навіть не глянувши на неї, швидко вийшов з кімнати, збіг униз по сходах, відчинив двері зали.

— Пітере! Пітере! — гукала Клариса, виходячи за ним на сходи. — Увечері прийом! Не забувайте, увечері прийом! — вигукувала вона, мусячи перекрикувати гамір вулиці, тому її голос: «Не забувайте, увечері прийом», уже приглушений дорожнім рухом і боєм усіх годинників, видавався якимсь слабким і тоненьким, якимсь дуже далеким, коли Пітер Волш зачинив за собою двері.

Не забувайте про прийом, не забувайте про прийом, повторював Пітер Волш, виходячи на вулицю, ритмічно бубонячи сам до себе в такт потоку звуку — прямовисного звуку Біґ-Бена, що бив пів години. (У повітрі розходилися свинцеві кола.) Ох, ці вже мені прийоми, думав він, Кларисині прийоми. І чому це вона так кохається в прийомах, думав він. Не те, аби він осуджував її чи оту подобу чоловіка у фраку з гвоздикою в петлиці, що йшла на нього. Це ж бо надзвичайна рідкість — бути аж настільки закоханим. І от він, цей щасливчик, власною персоною віддзеркалювався у вітрині автомобільного магазину на Вікторія-стріт. За плечима в нього — вся Індія: рівнини, гори, епідемії холери, округ, удвічі більший за Ірландію; і всі рішення ухвалював він, Пітер Волш, уперше в житті почувався по-справжньому закоханим. А Клариса стала ще жорсткішою, подумав собі, і до того ж трохи сентиментальною, підозрював він, розглядаючи величезні автомобілі, здатні витискати — скільки ж це миль і на скількох галонах? Бо він трохи тямив у техніці, навіть винайшов для округу спеціальний плуг, виписав тачки з Англії, тільки чорнороби не захотіли їх використовувати, про що Клариса не має найменшого поняття.

А як вона сказала: «А ось, до речі, моя Елізабет!» — його аж пересмикнуло. Чому б не сказати просто: «А ось Елізабет». Дуже нещиро вийшло. Це й Елізабет помітила. (Останній гуркіт гучного звуку все ще струшував повітря навколо нього, пів години, ще рано, тільки пів на дванадцяту.) А він добре розуміє молодь, вона йому подобається. У Кларисі завжди було щось холодне, подумав він. У ній завжди, навіть замолоду, була якась боязкість, що з роками перетворюється на консерватизм, а тоді — все, тоді — кінець, думав він, досить сумно заглядаючи в дзеркальні глибини й розмірковуючи чи, бува, не надто її потурбував, увірвавшись в таку рань, зненацька його охопив сором, адже він пошився в такі дурні, розрюмсався, розчулився, усе їй доповів, як завжди, як завжди.

Немов хмаринка заступає сонце, так тиша спадає на Лондон, спадає на душу. Усе заспокоюється. Час лопоче на щоглі. Ось тут і зупиняємося, тут ми стоїмо. На жорсткому скелеті звички й тримається вся людина. А всередині нічого нема, сказав собі Пітер Волш, відчуваючи пустоту, цілковиту порожнечу. Клариса мені відмовила, подумав він. Стояв і думав: Клариса мені відмовила.

Ах, сказала церква святої Маргарити, як, бува, господиня каже, заходячи до вітальні саме з боєм годинника і бачить, що гості вже зібралися. Я не спізнилася. Ні, якраз пів на дванадцяту, каже вона. І хоча вона цілковито права, її голос, як голос господині, не бажає виставляти це напоказ. Він приглушений смутком за минулим, турботою за теперішнім. Пів на дванадцяту, каже вона, і звук церкви святої Маргарити пливе углиб серця, ховається там із кожним відголоском, немов щось живе, що прагне довіритися, розчинитися, заспокоїтися в трепетному захваті — як і сама Клариса, думає Пітер Волш, що в білому спускається сходами під бій годинника. Як і сама Клариса, думає він з розбудженим глибоким почуттям, із надзвичайно чітким, але загадковим спогадом про неї, так, ніби ще багато років тому цей передзвін увійшов до кімнати в час неймовірної їхньої близькості, торкнувся обох по черзі і полинув собі з вантажем миті, наче бджілка з медом. Але в яку кімнату? У який час? І чого це йому зробилося так хороше, коли бив годинник? Щойно передзвін святої Маргарити послабшав, йому спало на думку: вона — хвора, а в дзвоні вчувається слабкість і мука. Щось у неї із серцем, пригадалося йому; і раптова гучність останнього удару, немовби вдарила на смерть, що чатує посеред життя, і Клариса вже падає на місці, у вітальні. Ні! Ні! — вигукнув він. — Вона не померла! Я не старий! — вигукнув він і покрокував по Вайтголлу, ніби назустріч вулицею накочувалося могутнє й безкінечне його майбутнє.

Він і не старий, і не млявий, і не всохлий, анітрохи. А щодо того, як про нього скажуть ці Делловеї, Вітбреди і вся їхня братія, йому начхати, йому начхати (правда, треба буде таки навідатися до Річарда й попросити допомогти з роботою). Йдучи швидким кроком, він кинув лютий погляд на статую герцога Кембриджського. Так, його випровадили з Оксфорду. Так, він був соціалістом і певного мірою невдахою. Та все ж таки майбутнє цивілізації, думалося йому, в руках саме таких молодих людей, таких, яким він був тридцять років тому, із їхньою відданістю абстрактним засадам, які поштою отримують книжки, де б вони не опинилися — у Лондоні чи на вершині Гімалаїв; наукові книжки, філософські книжки. Майбутнє в руках саме таких молодих людей, подумалося йому.

Шурхіт, немов шурхіт листя в лісі, долинув ззаду, а з ним шелестливий рівномірний глухий звук, який наздогнав і тепер уже без його волі підганяв його думки під свій барабанний ритм кроків по Вайтголлу. Хлопці в одностроях, із гвинтівками, марширували, дивлячись у далечінь, марширували, не згинаючи рук, а на обличчях несли вираз, немов напис на цоколі статуї, що вихваляв обов’язок, вдячність, вірність і любов до Англії.

Дуже добрий вишкіл, подумав Пітер Волш, намагаючись іти з ними в ногу. Хоча вони не були дужими. Здебільшого досить-таки худорляві, десь так за шістнадцять років, які могли б завтра стояти за прилавком з рисом чи милом. Зараз несли на собі не змішану з чуттєвим задоволенням чи щоденною буденністю врочистість вінка до пам’ятника невідомому солдатові аж із Фінсбері-пейвмент. Вони склали присягу. Вулиця поважала їх, фургони зупинялися.

Мені за ними не встигнути, подумав Пітер Волш, а вони далі йшли строєм по Вайтголлу, і певно що, завдяки своєму непохитному крокові вже обігнали його, та й інших перехожих, бо немов одна воля рухала одностайністю їхніх ніг і рук, коли життя зі своїм розмаїттям і нестримністю було заховане під пам’ятники з вінками й дисципліною загнане в застиглий, хоча і з розплющеними очима, труп. Не можна їх не поважати, навіть попри їхню певною мірою сміховинність, хай там як, але їх не можна не поважати, думав він. А вони також крокують, думав Пітер Волш, забарившись на краю тротуару; он всі ті величні статуї — Нельсона, Ґордона, Гевлока, чорні разючі образи великих воїнів — стояли й дивилися в далечінь, наче вони також ішли на самозречення (до того ж Пітерові Волшу здавалося, що й він ішов на таке саме велике самозречення), піддавшись схожим спокусам і, зрештою, набувши незворушного мармурового погляду. Проте Пітеру Волшу аж ніяк не хотілося мати мармуровий погляд, хоча в інших він його поважав. Поважав у хлопцях. Вони ще не знають мук плоті, думав він, коли однострої зникли в напрямку Стренда, а він аж занадто з тими муками запізнався, подумав собі, перейшов дорогу і зупинився біля пам’ятника Ґордону, якого хлопцем він просто обожнював; Ґордон стояв самотньо з виставленою ногою і схрещеними руками. Бідний Ґордон, подумав він.

Оскільки ніхто ще не знав, що він у Лондоні, за винятком Клариси, а земля після довгого морського переходу здавалася островом, то його, самотнього, живого, ніким не знаного, на Трафальгарській площі о пів на дванадцяту охопили дивні відчуття. Що це таке? Де я? І навіщо, зрештою, усе це мені? — думав він, а розлучення за мить видавалося якоюсь суцільною дурницею. Думки хляпнули болотом, і його охопили три великі почуття: розуміння, всеосяжна любов і, нарешті, ніби результат двох попередніх, невгамовне задоволення; буцімто в його мозку хтось смикнув за ниточки, фіранки розсунулися, і йому не залишалося нічого іншого, як постати на розі безкінечних вулиць — йди, якою душа забажає. Уже роками він не почувався настільки молодим.

Усе, врятувався! Вільний — так буває під час переміни у звичці, коли настрій, неначе неприборканий вогонь вихиляється, вигинається — ось-ось візьме й зірветься з настояного місця. Уже роками не почувався настільки молодим, думав Пітер, утікаючи (певна річ, тільки на якусь годинку) від того, чим він був насправді, почувався, немов хлопчак, що вирвався з дому і, біжучи, дивиться, як стара няня намагається побачити його зовсім не з того вікна. А вона просто надзвичайно гарна, подумав Пітер, коли в напрямку Геймаркету перетнула Трафальґарську площу молода жінка, яка, минаючи пам’ятник Ґордону, як здалося (дуже залюбливому) Пітерові Волшу, немовби скидала із себе вуаль за вуаллю, аж поки не стала жінкою його давніх мрій — юною, але ставною, веселою, але стриманою, темноволосою, але чарівною.

Випроставшись і крадькома мацаючи свій складаний ножик у кишені, він пустився за жінкою, за тим збудженням, яке навіть спиною до нього обдавало світлом і незримо їх поєднувало, а також виокремлювало його з-поміж інших перехожих, і здавалося, ніби сам випадковий рев вулиці, склавши руки трубою, шепотів його ім’я, але не Пітер, а його пестливе ім’я, яким він називав себе подумки. «Ти», казала йому жінка, тільки «ти», казали її білі рукавички й плечі. Відтак біля крамниці «Дент»[19] на Кокспер-стріт затріпотів на вітрі її тонкий довгий плащ, обгортав її з великою ніжністю й сумовитою лагідністю, ніби руки, що зараз розпросторяться і обіймуть натомлене…

А вона незаміжня, молода, дуже молода, думав Пітер, і червона гвоздика, яку він побачив ще на Трафальґарській площі, світилася в її очах і позначала ще яскравішою барвою її вуста. Чекала біля краю тротуару. У ній вгадувалася гідність. Не була такою світською, як Клариса, чи заможною, як Клариса. Чи вона порядна, подумав він, коли жінка рушила далі. Дотепна, з гострим, як у ящірки, язичком, думав він (треба ж пофантазувати, адже можна дозволити собі трохи вільності), вона стримано дотепна, влучно дотепна, не галаслива.

Ішла далі, перейшла вулицю, він за нею. Тепер найменше йому хотілося, аби вона зніяковіла. Але якби зупинилася, то він би міг сказати: «Ходімо на морозиво», так, він саме так і сказав би, а вона відповіла б також дуже просто: «А що ж, ходімо».

Але поряд із ними на вулиці інші люди, заважають йому, затуляють її від нього. Він не відстає, вона звертає. Щоки зайнялися рум’янцем, насмішка в очах; він — шукач пригод, відважний, швидкий, безстрашний (тільки вчора прибув з Індії), романтичний пірат, і байдуже йому до всіх цих клятих пристойностей, жовтих халатів, люльок і вудочок у вітринах крамниць, байдуже до респектабельності й вечірніх прийомів, до цих чепурних дідусів, що одягають під жилетки білі галстуки. Він — пірат. А вона все йшла і йшла, Пікаділлі, а тоді Ріджент-стріт, попереду нього, її плащ, її рукавички, її плечі доповнювалися облямівкою, мереживом і боа з пір’їн у вітринах, що довершували той дух розкоші й примхливості, спадаючи з вітрин крамниць на тротуар, немов хитке світло ліхтаря спадає вночі на живопліт у темряві.

Хихотячи, вона, прекрасна, перетнула Оксфорд-стріт і Ґрейт-Портленд-стріт, а тоді звернула вниз на якусь вузеньку вуличку, а тепер, а тепер наставав найважливіший момент, бо вона уповільнила ходу, відкрила свою сумочку і — кинувши у його бік, але аж ніяк не на нього, прощальний погляд, що з тріумфом раз і назавжди підсумовував усю ситуацію — вийняла ключ, відчинила двері і все! Кларисин голос промовляв: «Не забувайте, увечері прийом, не забувайте, увечері прийом», — виспівував у його вухах. Будинок, червоний і плаский, з висячими горщиками з квітами, був сумнівної пристойності. От і все.

Ну, зате розважився, таки ж бо розважився, думав він, дивлячись на звислі горщики з блідою пеларгонією. Але вмить усе це розлетілося на друзки атомів — його розвага, бо вона напіввигадана, і він це добре знав, уся ця витівка з дівчиною — лишень вигадка, дівчина — вигадана, як і більша частина нашого життя, думав він, бо ми вигадуємо себе, її вигадуємо, придумуємо якісь чудові забави й навіть багато чого серйознішого. Але що дуже дивно і дуже правильно: ніхто і ні з ким не може всього цього розділити — усе розбивається вщент.

Повернувся, ішов вулицею і шукав, де можна було б посидіти, поки мав час перед відвідинами «Лінкольнз Інн» і панів Гупер та Ґрейтлі. Куди ж йому податися? Та все одно. По вулиці, а тоді до Ріджентс-парку. Його черевики на тротуарі вибивали «все одно»; мав іще багато часу, дуже багато часу.

До того ж був чудовий день. На вулиці пульсом здорового серця билося життя. Без жодних вагань і перебоїв. Плавно, упевнено, точно, пунктуально, безшумно, саме в потрібну мить автомобіль зупинився біля самісіньких дверей. Дівчина в шовкових панчохах, із пір’ям на капелюшку, ефемерна, але не зовсім у його смаку (він уже віддав данину захопленням юності) випурхнула з автомобіля. Поважні дворецькі, рудувато-коричневі чау-чау, зали, викладені чорно-білими ромбами з білими напнутими шторами — усе це крізь розчинені двері Пітер окинув схвальним поглядом. Загалом Лондон — дивовижне досягнення; у цю пору року таки просто цивілізація. Походячи з поважної англо-індійської сім’ї, яка впродовж трьох поколінь займалася справами континенту (дивно, думав він, що я маю до цього якісь сентименти, адже не люблю ні Індії, ні імперії, ні армії), відчував миті, коли цивілізація, навіть ось у таких виявах, була дуже близькою його серцю, немов особиста власність, миті гордості за Англію, за дворецьких, чау-чау, дівчат під охороною. Сміх та й годі, але так воно і є, думав він. Адже лікарі, підприємці і здібні жінки — усі вони квапилися у своїх справах, пунктуальні, пильні, здорові — видавалися йому з усіх поглядів чарівними любими друзями, яким можна довірити своє життя, такими собі своїми людьми, що підкажуть, як жити, і не залишать тебе в біді. Так чи так, доволі непогане видовище, тож він посидить трохи в затінку й покурить.

Ось і Ріджентс-парк. Авжеж. Дитиною я часто гуляв у Ріджентс-парку, пригадував він, але чому це безперестанку повертається до мене дитинство, мабуть, тому, що побачив Кларису, жінки більше живуть минулим, ніж ми, чоловіки, подумав він. Прив’язуються до місць і своїх татусів — жінка завжди пишається своїм батьком. А Бортон був гарним місцем, дуже гарним місцем, але чомусь не міг я ніяк зійтися зі старим, думав він. Одного вечора вони таки посварилися — про щось посперечалися, але про що, вже й не пам’ятав. Здається, про політику.

Так, він пам’ятав Ріджентс-парк, ту довгу пряму алею, невеличкий будиночок, де ліворуч можна було купити надувні кульки, безглузду скульптуру з якимось написом. Шукав вільного місця. Але не хотів (щось хилило на сон), аби надокучали запитаннями про годину. Он старенька сива няня з дитям, яке спить у візку, — найкращий вибір; залишилося тільки сісти на край лавки подалі від няні.

А вона дивна дівчина, подумав він, пригадавши раптом Елізабет, як вона ввійшла до кімнати й стояла біля мами. Так виросла, геть доросла, ну, не красуня, але гарненька; їй не більше вісімнадцяти. Видно, не слухається Клариси. «А ось, до речі, і моя Елізабет» — на, маєш (а чому б не сказати простіше: «Елізабет прийшла»), видно, як і більшість матерів, намагається видати бажане за дійсне. Надто вона вже якась добренька, думав він. Переборщує.

Густий м’який сигарний дим клубився холодком униз горлом, він видихнув його кільцями, які хвилю-другу безстрашно плавали в повітрі, блакитні, круглі — спробую поговорити сьогодні наодинці з Елізабет, подумав він, — потім витягувалися вісімкою, а тоді розтавали в повітрі, яких тільки дивних форм вони не набувають, подумав він. Раптом заплющив очі, зробив зусилля над неслухняною рукою і викинув важкий недопалок сигари. Гладко мела мітла його думки і, метучи, зачіпалась за гілки дерев, дитячі голоси, човгання ніг, перехожих, вуличний гамір, що дужчав і стихав. Усе глибше й глибше поринав він у м’яку перину сну — і ось він вже окутаний нею з усіх боків.

Сива няня знову заходилася плести, коли Пітер Волш захропів біля неї на гарячій лавці. У своєму сірому платті, перебираючи спицями невтомно, але дуже тихо, вона скидалася на борця за права соньків, на ту примару, що в сутінках з’являється в небі й у вітті пралісу. Самотній подорожній, завсідник стежин, порушник спокою затіненої папороті й розоритель отруйного болиголова раптом підводить погляд і бачить велетенську постать у кінці просіки.

За переконаннями він радше атеїст і почувається геть заскоченим ось такими незвичайними хвилинами. Усе навколо нас — це творіння нашого розуму, думав він, усі ці прагнення втішитися й заспокоїтися, відокремитися від жалюгідних пігмеїв — кволих, огидних, малодушних чоловіків і жінок. Але якщо він може її придумати, то вона якимось чином таки існує, думав собі і йшов стежкою, уп’явшись поглядом у небо й гілля, яке швидко наділив жіночістю; побачив з подивом, як воно обважніло, як велично під подихом легенького вітру розсипається воно в сутінковому світлі тріпотливими листочками доброчинства, розуміння, прощення, а тоді, несподівано поринувши ввись, руйнує своє благочестя в несамовито п’яному розгулі.

Такими є видіння, що дарують самотньому мандрівникові ріг достатку, наповнений фруктами, чи нашіптування сирен, які зринають серед зелених морських хвиль; оберемками троянд мчать такі видіння просто йому в обличчя, підіймаються на поверхню тьмяними лицями, за якими в бурхливі води кидаються рибалки, лиш би їх обійняти.

Ось такі видіння невпинно спливають, крокують поруч, зазирають йому в обличчя і затуляють реальні речі, часто здолавши самотнього подорожнього й забравши в нього пам’ять про рідну землю, бажання повернутись додому, подарувавши йому натомість найбажаніший спокій, буцімто (він так думає, йдучи лісовою просікою) вся ця лихоманка життя — це суцільна наївність і обман, адже безліч речей уже поєдналося в одній; а ця велетенська постать, по суті, небо з віттям, постала з бурхливого моря (він уже немолодий, йому вже за п’ятдесят), немов примара постала з хвиль, аби зі своїх чудових рук розсипати співчуття, розуміння, прощення. Отже, думає він, нехай уже я більше ніколи не повернуся до світла лампи, до своєї вітальні, ніколи не дочитаю залишеної книжки, ніколи не виб’ю люльки, ніколи не зателефоную місіс Тернер, аби прибрала, лишень би дійти навпрошки до цієї велетенської постаті, яка потрясе головою, посадить мене на свої стримери й відправить разом із іншими в небуття.

Ось такі ці видіння. Самотній подорожній вже вибрався з лісу, а там уже тупцює до дверей старенька із затіненими очима, можливо, виглядаючи його з дороги, із піднятими руками, із розвіяною білою запаскою, і ця старенька (настільки потужною є немічність), здається, намагається в пустелі знайти втраченого сина, віднайти полеглого вершника; їй хочеться стати постаттю матері, чиї сини загинули на війнах світу. Тож самотній подорожній іде сільською вулицею, де жінки стоять і плетуть, а чоловіки копають у садках; уже й вечір настає лиховісний; постаті завмерли, немов якийсь величний фатум, тільки їм відомий, якого всі очікують без страху, з хвилини на хвилину змете їх до цілковитого зникнення.

Усередині серед звичайних речей — буфета, стола, підвіконня з пеларгонією — раптом обриси господині, що нахилилася, аби зняти обрус, злегка оповиваються світлом — гідний обожнювання символ, який не дають побачити хіба що спогади про холод людських стосунків. Вона бере варення, кладе його в буфет.

— А сьогодні більше нічого не хочете, пане?

Але ж кому відповідає самотній подорожній?

Отже, плела старенька няня біля сплячої дитини в Ріджентс-парку. А Пітер Волш хропів.

Він прокинувся, зненацька здригнувся, сказавши: «Загибель душі».

— О Боже! О Боже! — сказав уголос, потягнувся й розплющив очі. — Загибель душі.

Слова пов’язувалися з якоюсь сценою, місциною і минулим, які йому наснилися. Уже чіткіші: сцена, місцина, минуле, які йому наснилися.

Це сталося в Бортоні того літа на початку дев’яностих, коли він був до безтями закоханий у Кларису. Зібралося дуже багато люду, сміялися, розмовляли, сиділи за столом після чаю, а сама кімната потопала в жовтому світлі і в сигаретному диму. Вони говорили про чоловіка, що одружився зі своєю покоївкою, про когось із сусідів-сквайрів, уже й імені не пам’ятав. Отже, той чоловік одружився зі своєю покоївкою і привіз її до Бортона, але візит не вдався. Новоспечена дружина понадягала на себе, «як на ялинку», усе, що мала, казала Клариса, зображаючи її, і далі вела своє, ні на мить не змовкала. Говорила й говорила вона, говорила й говорила. Зображала її. А тоді хтось сказав, так, Саллі Сітон сказала:

— Ну, і яке це має для когось значення, навіть якщо вона народила дитину ще до заміжжя?

(У ті часи в змішаному товаристві не кожен наважився б таке випалити.) Клариса — ось у нього перед очима — зашарілася, як майська рожа, якось аж зіщулилася й промовила:

— Тепер я не зможу навіть словом із нею перекинутися!

Після чого все товариство за столом ніби підмінили. Усім стало дуже ніяково.

Він не звинувачував її в тому, як вона сприйняла сам факт, оскільки в ті часи дівчина, вихована в її дусі, геть нічого не знала про життя, але його дратувало те, як вона сказала: боязко, різко, дещо зарозуміло, флегматично, соромливо.

— Погибель душі, — сказав він якось інтуїтивно, навішавши, як завше, на ту мить ярлик, — погибель її душі.

Усі сколихнулися; усі, здається, опустили голову, коли вона говорила, і були вже іншими. Саллі Сітон — у нього перед очима, дитя, що провинилося, нахилилася вперед, запаленілася, хотіла якось розрядити ситуацію і боялася, а Клариси всі трохи побоювалися. (Вона — найліпша Кларисина подружка, завжди в неї в домі, цілковита її протилежність, таке собі привабливе створіння, миловидне, темноволосе, зі славою, як на ті часи, дівчини-відчайдухи, адже він сам давав їй сигари; вона їх курила в себе в кімнаті. Через якісь її заручини, а може, через її негаразди із сім’єю, але старий Перрі не любив їх обох однаково, що їх і зближувало з Саллі.) Відтак Клариса з виглядом, ніби образилася геть на всіх, підвелася й під якимсь приводом пішла, сама. Щойно відчинила двері, забіг той величезний кудлатий пес, який бігав у них за вівцями. Вона ледь не обіймала його, показувала, що просто в захваті від собаки. Ніби казала Пітерові — все було спрямоване на нього, він добре це бачив: «Я знаю, що ви засуджуєте мене за те, що так недоладно ляпнула про ту жінку, але дивіться, яка я мила, бачите, як люблю свого Роба!».

Вони завжди мали цю дивну здатність спілкування без слів. Вона відразу бачила, коли він її осуджував. І тоді робила що-небудь геть очевидне, грала на публіку, лишень би змінити про себе думку, ну, скажімо, вовтузилася з отим псом, але його на таке не купиш, він одразу розкушував Кларису. Не те, аби він їй щось казав, лише сидів із надміру зморщеним чолом. Ось так у них і починалися сварки.

Вона зачинила двері. Він ніби осунувся. Усе, нема жодного сенсу далі любити, далі сваритися, далі миритися, і він самотньо нипав поміж надвірними будівлями, поміж стайнями, дивлячись на коней. (А маєток був доволі скромний; Перрі не відзначалися великою заможністю, але там завжди були конюхи і їхні малі помічники — Клариса любила їздити верхи, — і той старий кучер — як же його було звати? — і та стара няня, бабця Муді чи бабця Ґудді, якось так вони її називали, котру годилося провідати в її маленькій кімнаті з багатьма фотографіями та пташиними клітками.)

То був жахливий вечір! Йому робилося щомиті тоскніше на душі, не тільки через отой випадок, а взагалі. Він не міг зустрітися з нею, не міг їй пояснити, не міг усе залагодити. Всюди тлумилися люди, а вона поводилася так, ніби нічого й не сталося. Ох, і прикру вдачу вона мала — та її холодність, її заклятість — і все те десь глибоко в ній сиділо, в чому він укотре переконався сьогодні вранці, ота непроникливість. Але, Бог свідок тому, він її кохав. Якимсь дивним чином вміла вона грати людям на нервах, візьме й зробить із людських нервів звичайні скрипкові струни, так, саме так.

На вечерю він спізнився, а захотівши з якихось ідіотських міркувань ще більше привернути до себе увагу, сів біля старої міс Перрі — тітоньки Гелен — сестри містера Перрі, яка, так би мовити, головувала за столом. Вона сиділа в білій кашеміровій шалі потилицею до вікна — грізна стара дама, але досить прихильна до нього, бо він одного разу знайшов їй рідкісну квітку, а вона була великим ботаніком, манджала в грубих черевиках із чорною ботанізиркою, закинутою за плечі, по всіх усюдах. Тож він сидів біля неї і не міг навіть слова із себе витиснути. Здавалося, все пролітало повз нього; сидів і їв. А тоді посеред обіду вперше змусив себе поглянути через стіл на Кларису. Вона розмовляла з якимось хлопцем праворуч від себе. І мав раптове одкровення. «Вона вийде за нього заміж», — сказав він собі подумки. Навіть імені його не знав.

Аякже, саме того вечора, якраз того самісінького вечора і з’явився Делловей, а Клариса ще й назвала його «Вікемом»[20], — і з того все почалося. Хтось же його привіз, і Клариса переплутала їхні прізвища. Усім відрекомендовувала його як Вікема. Нарешті він сказав: «Я — Делловей!» — це вперше він побачив Річарда — світловолосого, досить-таки незграбного; він сидів у шезлонгу і бовкнув: «Я — Делловей!». Умить до цього причепилася Саллі й опісля завжди називала його «Яделловей!».

Тоді, у ті дні, його просто терзали всілякі одкровення. А оте — що вона вийде заміж за Делловея — було просто приголомшливе, від якого в нього аж в очах потемніло. Там було щось таке — як би то сказати? — якась легкість у її тоні; було щось материнське, ніжне. Вони говорили про політику. Цілу вечерю намагався почути, про що вони там шепочуться.

Потім, пам’ятає, стояв біля крісла старої міс Перрі у вітальні. Підійшла Клариса зі своїми просто досконалими манерами господині дому й хотіла комусь його відрекомендувати — говорила так, нібито вони й не дуже знаються, і це його страшенно розлютило. Але навіть тоді він захоплювався. Захоплювався її відвагою, наснагою до спілкування; захоплювався її вмінням брати ініціативу у свої руки. «Досконала господиня дому», — сказав він їй, вона ж бо вся наче відсахнулася. А йому цього тільки й треба. Він би зробив невідь-що, лишень би її чимось зачепити після того, як побачив її з Делловеєм. І вона пішла. Його не покидало відчуття загальної змови проти себе: усі сміялися, розмовляли за його плечима. Ось так він і стояв біля крісла міс Перрі, ніби витесаний із каменю, і говорив про дикорослі квіти. Ще ніколи не зазнавав він настільки пекельних мук! Він, мабуть, уже й перестав удавати, що слухає, нарешті прокинувся й побачив доволі стурбований вираз обличчя міс Перрі, навіть обурений, із її витрішкуватими очиськами. Він мало не вигукнув, що не в силі щось почути, бо тут справжнє пекло! Усі почали виходити. Чув, як говорили щось про плащі; про те, що на воді буде холодно, ну, і таке інше. Збиралися кататися на човні в місячному світлі — божевільна витівка Саллі. Чув навіть, як вона описувала місяць. Усі вийшли. Він залишився сам.

— А вам не хочеться з ними? — запитала тітонька Гелен — стара міс Перрі! — вона про все здогадалася. Він обернувся, і тут знову була Клариса. Вона повернулася за ним. Її шляхетність буквально пройняла його наскрізь, її доброта.

— Ходімо ж, — сказала вона. — Всі чекають.

Щасливішим ніколи не почувався! Вони помирилися без жодного сказаного слова. Йшли до озера. Двадцять хвилин абсолютного щастя. Її голос, її сміх, її сукня (щось колихалося, біле, малинове), її настрій, її жага пригод; вона наполягала, щоб усі висадилися на березі й поглянули на острів; злякала курку, розсміялася, співала. І весь час він достеменно знав, що Делловей закохується в неї, вона закохувалася в Делловея, але все це якось не мало значення. Ніщо не мало значення. Вони сиділи на землі й говорили — він із Кларисою. Вони проникали в думки одне одного без найменших зусиль. За хвилю все скінчилося. Він сказав собі, коли сідали до човна: «Вона вийде за нього заміж», — просто так сказав, без якогось почуття образи, але це очевидно. Делловей одружиться з Кларисою.