Місіс Делловей

Але якщо поринути глибше й не зважати на сказане людьми (на їхні дуже поверхові, дуже розрізнені судження), то що вона має на увазі під словом «життя»? Складно, складно відповісти. Такий-то і такий-то живе в Південному Кенсінґтоні; хтось — у Бейзвотері; а ще хтось інший, скажімо, — у Мейфері. Вона постійно відчуває їхнє існування; вона відчуває, наскільки це прикро; відчуває, наскільки їх шкода; і думає, а якби їх усіх звести докупи; тож вона і дбає. Це — офірування; поєднувати, творити. Але офірування кому?

Можливо, офірування заради самого офірування. Хай там як, але це її талан. Нічого іншого, хоча б трохи справжнього, їй не дано: не вміє мислити, писати, навіть грати на піаніно. Вона плутає вірмен з бушменами, обожнює успіх, ненавидить труднощі, любить подобатися, говорить море дурниць: навіть сьогодні запитайте її, що таке екватор, і вона не відповість. Але все ж таки за днем минає день; середа, четвер, п’ятниця, субота; можна прокинутися вранці, подивитися на небо, погуляти в парку, зустріти Г’ю Вітбреда; і тут раптом входить Пітер; потім ці троянди; усе, мабуть, досить. Тож наскільки немислимою є смерть! Усе скінчиться, і ніхто на світі не знатиме, як вона все це любила, кожну мить…

Відчинилися двері. Елізабет знала, що мама відпочиває. Зайшла тихенько. Стояла нерухомо. Може, й справді біля узбережжя Норфолка зазнав аварії якийсь монгол (як місіс Гілбері каже) і років сто тому перемішався з жінками з роду Делловеїв? Бо Делловеї загалом світловолосі, блакитноокі; Елізабет же, навпаки, темноволоса, із вузькими китайськими очима на блідому обличчі, якась східна загадка; була ніжною, вдумливою, тихою. Як на дитину, мала чудове почуття гумору; але тепер, у сімнадцять, і Клариса ніяк не могла збагнути чому, стала дуже серйозною; як гіацинт, вкладений у лискучу зелень, із ледь забарвленими бруньками, як гіацинт, що не бачив сонця.

Вона стояла нерухомо й дивилася на маму, двері залишила прочинені, а за дверима, Клариса вже знала, стояла міс Кілман у своєму макінтоші, слухала, про що вони говоритимуть.

Аякже, міс Кілман стовбичила на сходовому майданчику у своєму макінтоші; мала для цього власні пояснення. По-перше, макінтош дешевий, по-друге, їй уже за сорок, тож вона, зрештою, не вбирається заради краси. Вона була бідною, навіть гірше, принизливо бідною. В іншому разі вона б не наймалася до таких людей, як Делловеї, багатіїв, котрим подобається бути добрими. Треба віддати належне містерові Делловею, він насправді добрий. А от місіс Делловей — ні. Вона просто поблажлива. Походила з наймерзенніших людей — із товстосумів із натяком на культурність. Вони могли похвалитися дорогими речами: картинами, килимами, безліччю слуг. Тому міс Кілман вважала, що має повне право на все те, що для неї робили Делловеї.

Її обдурили. Так, і це не перебільшення, бо ж мусить дівчина мати хоч дрібку щастя? А вона ніколи його не мала, бо як станеш щасливою, коли ти настільки незугарна й настільки бідна. Коли випала нагода навчатися в школі міс Долбі, почалася війна, а вона й слова не могла збрехати. І міс Долбі дійшла висновку, що їй буде ліпше серед людей зі схожими поглядами на німців. Довелося піти зі школи. Так, вона походила з німецької родини; її прізвище навіть писалося у вісімнадцятому сторіччі на німецький лад через довге «і», а брат загинув на війні. Її вигнали, бо не хотіла вдавати, ніби думає, що німці всі до одного негідники, коли ж мала серед них хороших знайомих, коли найщасливіших днів зазнала саме під час перебування в Німеччині! Зрештою, вона зналася на історії. Мусила хапатися за все, що тільки можна. Містер Делловей натрапив на неї, коли вона працювала у «Товаристві друзів»[31]. Він дозволив їй (справді, дуже великодушно з його боку) давати уроки історії своїй доньці. Також читала лекції на вечірніх курсах при коледжі, ну, і таке інше. А тоді явився їй Господь (тут вона завжди схиляє голову). Побачила вона світло два роки й три місяці тому. Тепер вона вже й не заздрила жінкам на кшталт Клариси Делловей, вона їх шкодувала.

Вона їх шкодувала й зневажала до глибини своєї душі, коли стояла на м’якому килимку, дивлячись на стару гравюру — на зображення дівчинки з муфтою. У такій розкоші жодних сподівань на кращий стан речей у духовній сфері. Замість того, щоб качатися на канапі — «Моя мама відпочиває», — казала Елізабет, — їй би постояти на фабриці, за станком, цій місіс Делловей і всім тим зманіженим дамочкам!

Озлобленою та розлюченою зайшла міс Кілман до церкви два роки і три місяці тому. Послухала проповідь преподобного Едварда Віттекера; співав хор хлопчиків; урочисто мерехтіли свічки, і з огляду на музику, а чи на голоси (сама ж вона вечорами відводила серце, беручи до рук скрипку, правда, звук виходив несамовито болісний, не мала слуху), але ті гарячі й бурхливі почуття, що в ній кипіли й підіймалися, поки вона там сиділа, потроху вгамувалися, і сльози рясно потекли по щоках, опісля пішла до приватного будинку містера Віттекера, що в Кенсінґтоні. Це Божа рука, сказав він. Бог указав їй шлях. Тепер, як тільки гарячі й гіркі почуття закипали в ній, як тільки її охоплювала ненависть до місіс Делловей і з’являлася образа на весь світ, вона думала про Бога. Думала про містера Віттекера. Лють змінювалася спокоєм. І солодкість сповнювала її жили, а її губи розтулялися, тож вона, грізно стоячи у своєму макінтоші на сходовому майданчику, спокійно вперлася своїм важким, непривітним поглядом у місіс Делловей, яка вийшла з донькою.

Елізабет сказала, що забула рукавички. Це тому, що міс Кілман і її мама просто ненавиділи одна одну. Не могла бачити їх разом. Побігла нагору шукати рукавички.

Але міс Кілман не ненавиділа місіс Делловей. Обернувши свої великі очі кольору аґрусу на Кларису й розглядаючи її маленьке рожеве личко, її граційне тіло, усю її, таку свіжу й елегантну, міс Кілман думала: дурепа! Шелихвістка! Не знає ні горя, ні радості, намарне розтринькує своє життя! У ній зродилося непереборне бажання вивищитися над нею, зірвати з неї маску. Якби міс Кілман вдалося підрубати й повалити свою опонентку, то вмить би їй попустило. Але тут річ не в тілі, хотіла підім’яти її душу і ту її насмішкуватість, аби вона відчула над собою її вищість. Якби тільки змусити її заплакати, якби зруйнувати її, принизити, змусити її вклякнути і, плачучи, сказати: «Твоя правда! Твоя правда!». Але на те воля Господня, а не міс Кілман. Сталася б величезна релігійна звитяга. Тому сердито дивилася, люто дивилася.

Клариса була приголомшена. І це християнка — оця жінка! Оця жінка забирає від неї дитину! Та вона в змові з темними силами! Незугарна, шкаредна, нічим не примітна, без дрібки доброти чи благодаті, і це вона знає сенс життя!

— Ви з Елізабет ідете до військового універмагу? — спитала місіс Делловей.

Міс Кілман відповіла, що вони йдуть до військового універмагу. Так і стояли там. Міс Кілман не збиралася зм’якнути. Вона сама заробляла на прожиття. Мала досить ґрунтовні знання з новітньої історії. Їй навіть удалося відкладати зі своєї мізерної платні на справу, у яку вона вірила; а ця дамочка нічогісінько не робить, ні в що не вірить, виховує доньку… але тут надійшла Елізабет, геть задихана, хороша дівчинка.

Отже, вони йдуть до універмагу. Так дивно, поки міс Кілман тут стояла (а вона таки стояла дуже набундюченою та мовчазною, немов якесь доісторичне чудовисько в обладунках часів первісних воєн), то секунда за секундою думка про неї світліла, ненависть (до ідеї, а не до людини) потроху спадала, а сама вона втрачала свою злобу, свої розміри, секунда за секундою ставала просто міс Кілман у макінтоші, і, Бог тому свідок, Клариса радо б їй допомогла.

Ось таке убування чудовиська, Клариса повеселіла. Кажучи «до побачення», вона вже сміялася.

Пішли поряд, міс Кілман і Елізабет, униз сходами.

І раптом аж щось запекло Кларису в грудях, це ж бо ця жінка забирає від неї доньку, і вона в пориві почуттів перегнулася через перила й вигукнула:

— Не забудь про прийом! Сьогодні в нас прийом!

Але Елізабет уже відчинила парадні двері — саме проїжджав фургон — вона не відповіла.

Кохання і релігія! — думала Клариса, вертаючись у вітальню, а сама аж палахкотіла. Які ж то вони мерзенні! А оскільки перед нею вже не було міс Кілман, то її сповнював здогад. На світі, думала вона, є дві найжорстокіші речі з усією своєю неоковирністю, злобливістю, деспотичністю, дволикістю, заздрістю, безконечною жорстокістю, безсовісністю і, вдягнувшись у макінтош, вони підслуховують на сходовому майданчику; кохання і релігія. А вона сама? Чи не намагалася вона коли-небудь когось навернути? Хіба їй не хотілося, аби всі були самі собою? Крізь вікно побачила стареньку, що підіймалася сходами в будинку навпроти. Нехай вона підійметься, якщо їй цього хочеться; нехай зупиниться; нехай, як це часто бачила Клариса, вона зайде до себе в спальню, розсуне штори й знову зникне вглибині кімнати. Ти ж бо якось поважаєш те, що старенька визирає з вікна і навіть не підозрює, що на неї весь час дивляться. У цьому є щось урочисто-печальне — а от коханню і релігії лишень подавай зруйнувати недоторканість душі. Ненависна Кілман умить би з цим розібралася. Від такого видовища недовго й заплакати.

Кохання також руйнує. Усе, що було хорошим, усе, що було правдивим, минає. Узяти, наприклад, Пітера Волша. Був собі чоловік, приємний, розумний, на всьому знався. Якби хтось хотів щось почути про Поупа чи, скажімо, про Едісона, або ж хотів побалакати про людей, про те, про се, то ліпшого співбесідника, як Пітер, годі й шукати. Саме Пітер їй в усьому допомагав; саме Пітер давав їй читати книжки. Але у яких він жінок закохується? Вульгарних, пустопорожніх, простакуватих. Он знову закоханий — приходить до неї після стількох років і про що він говорить? Про себе рідного. Ох уже ця пристрасть! — подумала вона. Принизлива пристрасть! — подумала вона, згадавши про Кілман і свою Елізабет, що тепер прямували до Універмагу армії і флоту.

Біґ-Бен ударив пів години.

Як же це дивно й незвичайно, як зворушливо бачити, що старенька (вони ж бо сусіди вже стільки років) відходить від вікна, буцімто була прив’язана до звуку Біґ-Бена, до тієї струни. А він, величний, видно, має до неї стосунок, якось із нею пов’язаний. Усе нижче й нижче, у саму гущавінь буденщини опускається його перст і робить мить урочисто-тривожною. Це звук змусив її, здогадувалася Клариса, зрушити з місця, відійти від вікна — але куди? Намагалася не втратити її з виду після того, як вона обернулася і зникла; так, її все ще було видно — її чепець білів углибині кімнати. Вона далі ходила в протилежному кінці кімнати. Навіщо ті символи віри, навіщо молитви й макінтоші? Ось воно, чудо, думала Клариса, ось вона, таїна; он та старенька, що йде від комоду до туалетного столика. Вона досі її бачить. Аякже, Кілман могла б сказати, що розгадала верховну таїну, або ж Пітер міг би сказати, що розгадав, але Кларисі аж ніяк не віриться, ніби комусь із них удалося вхопити за хвіст примару розгадки, бо ось вона, таїна: тут — одна кімната, а там — інша. Хіба релігія або кохання спроможні це пояснити?

Кохання… аж тут інший годинник, годинник, який завжди б’є дві хвилини після Біґ-Бена; він зайшов, шаркаючи ногами, із повним подолом усілякої всячини і висипав його перед Кларисою, ніби нагадав, що Біґ-Бен, певна річ, величаво й урочисто проголосив якийсь дуже справедливий закон, але ж, окрім усього іншого, вона має ще безліч дрібних справ — місіс Маршем, Еллі Гендерсон, вазочки для морозива — безліч дрібниць приплили, плюскались і витанцьовували в кільватері врочистого звуку, який лягав у море золотим зливком. Місіс Маршем, Еллі Гендерсон, вазочки для морозива. Треба негайно телефонувати. Плавно, тривожно звучав бій годинника, що йшов у кільватері Біґ-Бена з повним подолом дрібниць. Останні залишки всякої всячини з того подола, розтрощені натиском екіпажів, брутальністю фургонів, жвавим пересуванням несклáдних чоловіків і показних дам, розчавлені величними банями й шпилями закладів і лікарень, обдали тіло міс Кілман бризками розбитої хвилі, і вона, на якусь мить завмерши, сказала: «Це все плоть».

Саме плоть, а плоть треба вгамовувати. Так, Клариса Делловей її образила. Вона цього навіть очікувала. Але що з того, — не змогла впоратися з плоттю. Огидна, неоковирна Клариса Делловей тому над нею і посміялася, викликала в ній плотські бажання, і їй стало відразливо мати ось такий убогий вигляд перед Кларисою. І тієї своєї манери говорити їй також захотілось позбутися. Але навіщо мавпувати місіс Делловей? Навіщо? Усім серцем зневажала місіс Делловей. Вона несерйозна. Недобра. Її життя — суцільна суєта й обман. Але все ж таки Доріс Кілман похитнулася. Вона, власне кажучи, мало не розплакалася, коли Клариса Делловей засміялася. «Це все плоть, це все плоть», — бубоніла вона (мала звичку говорити вголос), намагаючись приборкати це бурхливе й болісне відчуття, коли йшла по Вікторія-стріт. Молилася Богу. Вона ж нічого не вдіє зі своєю незугарністю, вона не може дозволити собі пристойного одягу. А Клариса Делловей сміялася, але ліпше зосередитися на чомусь іншому, поки дійде до поштової скриньки. У будь-якому разі вона має Елізабет. Ліпше подумати про щось інше, наприклад, про Росію, поки дійде до поштової скриньки.

Як хороше, мабуть, сьогодні за містом, сказала вона, намагаючись перебороти, відповідно до настанов містера Віттекера, свою шалену образу на весь світ, що нехтував нею, насміхався з неї, відкидав її; намагалася позбутися відчуття приниженості, цього страждання через свою зовнішність, непривабливу для людського ока. Хоч би яку вона зробила собі зачіску, все одно у вічі впадає її лоб, опуклий, як яйце, голий і білий. Ніщо з одягу їй не пасувало. Хай би що вона купила. А для жінки, певна річ, це означало неможливість зустріти когось із чоловіків. Ніколи не стати для когось з них тою єдиною. Іноді ввечері їй здавалося, що, окрім Елізабет, вона живе тільки заради їжі, заради однієї втіхи в житті; увечері чай і грілка на ніч. Але треба боротися, перемагати й мати віру в Бога. Містер Віттекер сказав, що вона тут із певною місією. Але ніхто не знає он того болю! — сказав він, показуючи на розп’яття, — болю, якого зазнав Бог. Та все одно, чому вона мусить страждати, коли інші жінки, як-от Клариса Делловей, нітрохи не страждають? Розуміння приходить зі стражданням, — казав містер Віттекер.

Уже минула поштову скриньку, Елізабет завернула в прохолодний тютюновий відділ Універмагу армії і флоту, вона ж бо все ще бубоніла сама до себе слова містера Віттекера про те, що розуміння приходить зі стражданням. «Це все плоть», — пробурмотіла вона знову.

— А який потрібно відділ? — перебила її думки Елізабет.

— Спідніх спідниць, — сказала вона різко, і вони попростували до ліфта.

Підіймалися. Елізабет спрямовувала її туди й сюди; спрямовувала її, геть занурену саму в себе, немов велику дитину, немов неповороткий військовий корабель. А вибір спідніх спідниць був доволі широким — коричневі, пристойні, у смужку, легковажні, щільні, легенькі; вона ж, далі занурена сама в себе, вибрала щось геть несусвітне, і дівчина за прилавком зиркнула на неї, немов на божевільну.

Елізабет розмірковувала, коли загортали пакунок, про що думає міс Кілман. Треба попити чаю, сказала міс Кілман, наче прокинувшись і зібравшись докупи. Пили чай.

Елізабет розмірковувала, чи міс Кілман аж настільки голодна. Вона якось дивно їла, дуже ласо, пожадливо, і весь час поглядала на тарілку з тістечками, посипаними цукром, за сусіднім столиком; а потім, коли дама з дитиною сіла за той столик і дитя взяло тістечко, чи справді це так не сподобалося міс Кілман? Ні, таки не сподобалося, їй самій хотілося того тістечка — такого рожевого, пишного. Задоволення від споживання їжі було чи не єдиним для неї залишеним задоволенням, а тут і його забрали!

Коли людина щаслива, вона завжди має певний резерв, казала вона Елізабет, яким можна за потреби скористатися; а її трясе, як те колесо без шини (полюбляла такі метафори), на кожному камінчику, казала вона після уроку, стоячи біля каміна з набитою книжками сумкою — із цим своїм «ранцем», як вона казала — у вівторок вранці, коли закінчився урок. Говорила також про війну. Зрештою, є люди, які не вважають, що англійці обов’язково мають в усьому слушність. Про це йдеться в багатьох книжках. На цю тему проводяться дискусії. Існують інші погляди. Чи не хоче Елізабет піти з нею і послухати такого-то і такого-то (дуже ексцентричний дідок)? Відтак міс Кілман вела її до церкви в Кенсінґтоні, і вони пили чай зі священником. Давала їй читати свої книжки. З юриспруденції, медицини, політики — тепер усі професії доступні жінкам вашого покоління, казала міс Кілман. Але щодо неї самої, то її кар’єра вже зруйнована, і невже тільки вона в цьому винна? Боже милостивий, казала Елізабет, звичайно, що ні.

Заходила мама й казала, що з Бортона передали кошик і чи міс Кілман не хоче взяти собі квітів? До міс Кілман вона завжди навіть дуже добре ставилася, але міс Кілман ніби не своїми руками збирала ті квіти докупи і ні про що не говорила, бо те, що цікавило міс Кілман, здавалося її мамі доволі нудним, тому просто неможливо було дивитися на міс Кілман поряд із мамою; міс Кілман набундючувалася й ставала дуже негарною. Але міс Кілман страшенно розумна. Елізабет нітрохи не думає про бідних, її сім’я має все, що душа забажає, її мама щоранку снідає в ліжку, Люсі приносить їй тацю з їжею нагору, любить вона стареньких бабусь, якщо вони герцогині чи мають аристократичне походження. І міс Кілман (одного такого вівторкового ранку, коли закінчився урок) сказала: «А мій дідусь тримав крамницю у Кенсінґтоні, торгував фарбою». З міс Кілман завжди почуваєшся якоюсь нікчемою.

Міс Кілман взялася за друге горнятко чаю. Елізабет, зі своїм східним обличчям, своєю незбагненною загадкою, сиділа дуже рівно; ні, вона більше нічого не хоче. Шукала поглядом рукавички, свої білі рукавички. Були під столом. Ах, вона не може піти! Міс Кілман ніяк не хотіла її відпускати! Юну, чарівну дівчину, яку вона щиро любила! Її велика рука розтулилася та знову стулилася на столі.

Аж надто пласка долоня, подумала Елізабет. Їй і справді вже треба йти.

Але міс Кілман сказала: «Я ще не закінчила».

Авжеж, Елізабет зачекає. Але тут так душно.

— Ви підете на прийом? — запитала міс Кілман. Елізабет гадає, що піде; мама хоче, аби вона прийшла. Але не варто тими прийомами захоплюватися, сказала міс Кілман, беручи пальцями останній шматочок шоколадного еклера.

Їй не дуже подобаються прийоми, сказала Елізабет. Міс Кілман роззявила рот, злегка випнула щелепу й проковтнула останній шматок еклера, відтак витерла пальці, побовтала в горнятку чай.

Відчувала, що от-от розколеться на частини. Таким великим було страждання. Якби вона могла її схопити, якби могла її стиснути й назавжди зробити цілковито своєю, а тоді вже й не страшно помирати; більше вона нічого не хотіла. Але ось так сидіти й не знати, що сказати, бачити, як Елізабет відвертається від неї, відчувати неприхильність навіть з її боку — це вже занадто, вона не витримає. Товсті пальці стиснулися.

— Я ніколи не ходжу на прийоми, — сказала міс Кілман, аби тільки затримати Елізабет. — Мене не запрошують на прийоми, — сказала вона і вкотре їй спало на думку, що самолюбство — це її біда; містер Віттекер застерігав про таке, але вона нічого не могла вдіяти. Терпіла страшні муки. — А навіщо їм мене запрошувати? — казала вона далі. — Я непримітна, нещасна. — Усвідомлювала, що розійшлася вже занадто. А все це через отих людей, що ходили попри неї з пакунками й кидали на неї презирливі погляди, саме вони змушували її все це казати. Та все ж таки вона не хтось там із вулиці, а Доріс Кілман. Мала диплом. Сама прокладала собі в житті дорогу й чогось досягла. Володіла ґрунтовними знаннями в царині новітньої історії.

— Я не шкодую себе, — казала вона. — Я шкодую, — хотіла сказати «вашу маму», але ні, тільки не перед Елізабет. — Я шкодую, — сказала вона, — інших людей.

Як те безмовне створіння, котре привели незрозуміло для чого під чужі ворота, і воно стоїть з одною думкою, як би звідси втекти, так Елізабет Делловей сиділа й мовчала. Міс Кілман хоче ще щось сказати?

— Не забувайте про мене, хоча б трохи пам’ятайте, — сказала Доріс Кілман, її голос затремтів. Аж ген туди, до краю поля, побігло перелякане безмовне створіння.

Велика рука розтулилася і знову стулилася.

Елізабет повернула голову. Підходила офіціантка. Треба заплатити в касу, сказала Елізабет і пішла, витягуючи, як здалося міс Кілман, із неї всі нутрощі, розтягуючи їх по всьому залу, а тоді, сіпнувши за них востаннє, дуже ввічливо кивнула на прощання головою та вийшла.

Пішла. Міс Кілман сиділа за мармуровим столиком серед еклерів; уже вдруге, втретє пронизана нападами страждання. Ну що ж, вона пішла. Місіс Делловей тріумфувала. Елізабет пішла. Краса пішла, юність пішла.

Ще трохи посиділа. Потім підвелася й важко поплелася поміж столиками, злегка похитуючись із боку на бік, її наздогнали, тицьнули пакунок зі спідньою спідницею; і вона раптом заблукала, опинившись серед валіз, приготованих для відправки до Індії; застрягла у відділі для породілей і білизни для немовлят; пробиралась крізь товари з усього світу, швидкопсувні та довготермінові, через ковбаси й ліки, квіти й канцелярське приладдя, що всіляко пахли: солодко й кисло, серед усього цього дива вона йшла непевною ходою, хиткою, у зсунутому набакир капелюшку, а тоді з геть розчервонілим обличчям побачила себе в дзеркалі на повен зріст і нарешті вийшла надвір.

Перед нею здійнялася вежа Вестмінстерського собору — помешкання Бога. Ось тут, посеред дорожнього руху, і жив Господь. Завзято покрокувала зі своїм пакунком до іншої святині, до Абатства, і, склавши молитовно руки перед обличчям, сіла біля таких, як вона, богомольців, що також знайшли собі тут притулок; здавалося, віряни всілякого помелу, допоки тримали перед обличчям молитовно складені руки, немов були позбавлені будь-якого суспільного становища і не мали статі, але щойно опускали руки, умить впадало у вічі: це набожні англійці й англійки середніх статків, і деяким із них навіть дуже кортіло поглянути на воскові фігури.

Міс Кілман не опускала своїх рук з-перед обличчя. Від неї то відходили люди, то знову її обступали. На зміну тим, що пішли, приходили інші богомольці, і поки вони розглядалися довкола й човгали ногами повз могилу невідомого солдата, вона затулила собі очі пальцями й намагалася в цій подвійній темряві, позаяк освітлення в Абатстві було безплотним, підійнятися над суєтністю, жагою і споживацтвом, звільнитися від ненависті й любові. Її руки сіпалися донизу. Здавалося, вона з чимось бореться. Бог для інших видався доступнішим, а стежка до Нього — рівнішою. Містер Флетчер, уже на пенсії, колишній службовець у державному казначействі, місіс Ґорем, вдова відомого королівського адвоката, підходили до Нього з легкістю і, сотворивши молитву, відкидалися на лаві й насолоджувалися музикою (велично лунав орган), а побачивши в кінці ряду міс Кілман, яка безперестанку молилася, все ще залишаючись на порозі їхнього земного світу, думали про неї зі співчуттям, як про душу, що блукає тією самою територією, нематеріальну душу, не про жінку, але про її душу.

Однак містер Флетчер мусив іти. Довелося її турбувати, а оскільки сам був, як нова копійка, то не зміг не звернути уваги на неохайність бідолашної жінки; розпатлана, пакунок долі. Вона не одразу його пропустила. Поки він стояв, озираючись довкола на білі мармурові статуї, сірі віконні рами й решту накопичених скарбів (він надзвичайно пишався Абатством), то дебелість, сила й потужність її тіла, що час від часу неспокійно терло коліньми, сидячи на лаві (настільки складним було приближення до її Бога, настільки непідвладні були її бажання), справили на нього неабияке враження, так само, як і на місіс Делловей (цілий день вона не йшла їй з голови), на преподобного Едварда Віттекера і на Елізабет також.

Елізабет чекала автобуса на Вікторія-стріт. Після задушливого приміщення так добре постояти на свіжому повітрі. Подумала, що, може, й не варто їй просто зараз повертатися додому. Адже так добре надворі. Вона сяде на автобус. І поки вона там стояла у своєму чудово скроєному одязі, уже починалося… Перехожі починали порівнювати її з тополею, раннім світанком, гіацинтом, ланню, протічною водою, садовими лілеями; її це страшенно втомлювало, тому воліла побути на самоті за містом і робити все, що заманеться, бо тут їм лишень би бачити в ній схожість із лілеями та змушувати ходити на прийоми, а відтак і Лондон здавався їй просто жахливим порівняно із самотою в селі разом із татом і собаками.

Зненацька під’їжджали автобуси, зупинялися, рушали — блискучі каравани, що мінилися червоним і жовтим лаком. Але на який сісти? Та все одно. Вона не штовхатиметься. Любила спокій. А їй і не вистачало експресії, бо ж очі мала чудові, розкосі, східні очі, а з такими гарними плечима і такою прямою поставою, казала мама, нею завжди можна милуватися; останнім часом, особливо вечорами, коли її щось захоплювало, бо ніколи не побачиш її схвильованою, вона здавалася майже красунею — величаво-тихою. Але що це вона собі думає? Усі чоловіки закохувалися в неї, а її брала страшенна нудьга. Усе починалося. Мама добре бачила, що починаються всілякі там компліменти. А їй байдуже до них, як і до одягу, і це дещо непокоїло Кларису, але, можливо, оті цуцики й морські свинки зі своїми чумками якраз і роблять її такою чарівною. А тепер додалася ще й дивна дружба з міс Кілман. Ну що ж, думала Клариса близько третьої години ночі, читаючи від безсоння барона Марбо, це означає, що дівчина має добру душу.

Раптом Елізабет зробила крок уперед і виявилася найспритнішою, першою зайшла до автобуса. Сіла нагорі. Поштовх — і піратський корабель рушив з місця, пустився летіти; мусила вхопитися за поруччя — справжній піратський корабель — відважний, зухвалий — нісся нахабно, вивертав небезпечно, забирав пасажира сміливо або геть не зважав на нього, звивався вугром і був самовпевнений, на всіх вітрилах мчався він пихато по Вайт-Голлу. І чи хоч раз Елізабет подумала про бідолашну міс Кілман, яка любила її без заздрості, для якої вона була ланню на весняній галявині, місячним світлом на тихій воді? Вона втішалася своєю свободою. Повітря таке п’янке й свіже. Не те що в задушливому Універмазі армії і флоту. Тепер їй здалося, що вона скаче на коні, ніби галопує по Вайт-Голлу; і на кожний порух автобуса струнке тіло в плащі кольору лані легко відповідало власним порухом, немов вершник, немов різьблена фігура над водорізом корабля, коли легкий вітерець лопотів її одягом; спека надала щокам блідості фарбованого дерева; а її гарні очі, не наражаючись на нічий погляд, дивилися вперед, невидющі, блискучі, з кричущою невинністю статуї.

Якби міс Кілман постійно не торочила про свої негаразди, то з нею було б легше. Хіба ні? А якщо цілими днями пропадати у всіляких комітетах (вона майже не бачила його в Лондоні) і полегшувати життя бідним, як це робив її тато, тоді вже не знати хто… якщо міс Кілман саме це має на увазі, коли говорить про християнство; тут дуже складно щось сказати напевно. Так, так, вона хоче проїхати трошки далі. Ще пенні до Стренду?[32] Ось, будь ласка, пенні. Вона під’їде до Стренду.

Вона любить хворих. А тепер будь-яке поле діяльності доступне жінкам вашого покоління, сказала міс Кілман. Тож вона може стати лікарем. Вона може стати фермером. Тварини також часто слабують. Може взяти у володіння тисячу акрів, мати у своєму підпорядкуванні людей. Вона б навідувала їх удома. Ось Сомерсет-гаус[33]. Так, можна стати хорошим власником ферми, і досить дивно, але на цю думку її наштовхнув, хоч і не без участі міс Кілман, передусім Сомерсет-гаус. Такий чудовий, серйозний, такий великий і сірий. Їй подобалося, що тут працювали люди. Їй подобалися, немов із сірого паперу, он ті церкви, що стримували натиск Стренду. Тут усе геть інакше, ніж у Вестмінстері, думала вона, виходячи на Чансері-лейн.

Усе таке серйозне, таке ділове. Словом, вона обов’язково здобуде якийсь для себе фах. Стане лікарем, матиме ферму, можливо, пройде до парламенту, якщо вважатиме за потрібне, і до всього цього її спонукав Стренд.

Швидко несли ноги перехожих у нагальних справах, камінь до каменя клали мозолисті руки, а голови були зайняті не звичайною балаканиною (порівнюючи жінок з тополями — що водночас доволі мило і страшенно нерозумно), але думками про кораблі, бізнес, закони, управління, тож з огляду на всю цю статечність (вона була в Темплі[34]), на всю цю радість (тут була річка), на всю цю набожність (тут була церква), вона твердо вирішила — хай би що казала мама — вона таки стане лікарем або фермером. Але, певна річ, їй трохи ліньки.

Ліпше про це нікому навіть не казати. Подумають: легковажна. Усе це скидалося на почуття, що охоплює людину, коли вона опиняється на самоті, — будинки, невідомо ким споруджені, скрізь юрми людей, що повертаються із Сіті, — і це почуття значно сильніше, ніж будь-який священник у Кенсінґтоні, ніж будь-яка книжка міс Кілман, бо воно розбурхує все сонне, неповоротке й боязке на піщаному дні свідомості і враз пробиває над собою зашкарублу поверхню, немов дитя протягує раптом ручки; саме так і є: зітхання, потягування, порив і відкриття, що залишається назавжди, а тоді знову все опускається на піщане дно. Треба повертати додому. Треба переодягатися до вечері. Але котра година? Де ж це годинник?

Кинула оком уздовж Фліт-стріт[35]. Трохи пройшлася в напрямку до собору святого Павла, неквапом так, ніби проникала в чужий будинок і тепер зі свічкою в руці навшпиньки оглядала його й тремтіла, щоб господар, бува, не розчахнув двері навстіж спальні і не запитав, що це вона тут робить; не наважувалася вона зайти в якийсь незвичний завулок, спокусливу бічну вуличку, як не наважилася б відчинити двері незнайомого будинку, які ведуть до спальні, вітальні або ж просто до комори з продуктами. Ніхто з Делловеїв не походжає щодня по Стренду, вона — зачинателька, що відбилася від своїх, виявивши ініціативу, довірившись сама собі.

Багато в чому, вважала мама, вона нітрохи не зріла, усе ще дитя, прив’язане до ляльок і старих капців, таке собі досконале немовля; і це дуже добре. А ще, певна річ, в родині Делловеїв існувала традиція йти на державну службу. Абатиси, начальниці, шкільні директорки, сановниці в жіночому царстві, хоча ніхто з них нічим так і не прославився, та все ж. Вона пройшла дещо далі в напрямку собору святого Павла. Їй подобався тутешній гамір — привітний, сестринський, материнський, братський. Він здавався їй дуже хорошим. Аж тут долинув страшенний гуркіт, ще й засурмив (безробітний) у сурми і щось затарабанило в гаморі — військовий оркестр; люди марширували; але якби тут хтось помирав — якби тут якась жінка, скажімо, дихнула своїм останнім подихом, а свідок цього найдостойнішого її вчинку відчинив би вікно в її кімнаті і поглянув униз на Фліт-стріт, то цей гамір, цей військовий оркестр, що долинув би до нього, здався б йому переможним, заспокійливим, безстороннім.

Гамір не був свідомо вчинений. У ньому не відчувалося визнання якогось щастя чи долі, і саме з цієї причини втішав навіть тих, хто приголомшено споглядав останній тремт свідомості на обличчях вмираючих. Людська забудькуватість може боляче зачіпати, невдячність ранити, але цей голос витікав безконечно, рік за роком, вбирав у себе геть усе: ось цю обітницю, цей фургон, це життя, цю процесію — усе це він загортав і ніс далі, так само нестримний льодовик повзе й підхоплює уламки кісток, блакитну пелюстку, дуби і котить їх далі.

Вона й не підозрювала, що вже так пізно. Ох, і не сподобалось би мамі її мандрування. Вона повернула у зворотний бік Стренду.

Пориви вітру (незважаючи на спеку, вітер не стихав) пригнали тонку чорну вуаль на сонце й затулили нею Стренд. Обличчя зблякли, автобуси втратили блиск. А хмари — хоч і були, та як ті білі гори, тому хотілося взяти до рук сікач і накраяти собі тієї білизни, а зі своїми широкими золотими схилами з лужками навколо небесних літніх садків вони скидалися на зручні осідки богів, що зібралися на якусь раду у височині, — усе ж таки невпинно рухалися. Ніби після обміну сигналами, відповідно до заздалегідь задуманого плану, якась вершина починала зникати, або навіть ціла пірамідальна вежа, що довго залишалася незмінною, раптом збивалася докупи чи поважно переміщалася до іншої якірної стоянки. Хоча вони, здавалося, на своїх постійних місцях у спокої, в повній одностайності, проте ніщо не було свіжішим, вільнішим, рухливішим, ніж оці сніжно-білі чи підпалені золотом поверхні; змінити, зрушити з місця, роззосередити урочисте скупчення для них було справою кількох секунд; і попри статечну нерухомість, тривку стабільність і твердість, на землю вони кидали ту незбагненну гру світлотіні.

Спокійно й упевнено сіла Елізабет Делловей на автобус до Вестмінстеру.

З’являючись і зникаючи, ваблячи, даючи сигнали, світлотінь то вкривала стіну тьмяністю, а банани — яскравою жовтизною, то приглушувала Стренд сірістю, а жовтою яскравістю запалювала автобуси, і все це на очах у Септімуса Воррен-Сміта, що лежав на канапі і спостерігав, як на трояндах і шпалерах із дивовижною спритністю живого створіння спалахувало й гасло рідке золото. Тим часом надворі, немов який невід, тягли дерева своє листя в повітряних глибинах; у кімнаті вчувався шум води, а крізь хлюпання хвиль долинали голоси птахів, що співали. Кожна потуга виливала йому на голову свої скарби, а руку він тримав на спинці канапи, немов на гребені хвилі, коли купався й плавав, а десь далеко на березі гавкали собаки, гавкали й гавкали собі десь дуже далеко. Більше не бійся, казало його серце в тілі, не бійся.

А він і не боявся. Щомиті Природа веселим натяком давала йому зрозуміти, як он тією золотавою плямою, що пливла по стіні, — ну, ну, заспокойся — про свою рішучість розкрити перед ним свій замисел, похитуючи плюмажем, так гарно, завжди так гарно струшуючи волоссям, помахуючи туди-сюди своєю накидкою і підійшовши до нього впритул, аби вдихнути через свої руки, складені гучномовцем, Шекспірові слова.

Реція сиділа за столом, обертала в руках капелюшок і приглядала за ним, бачила, як він сміявся. Він був щасливий. А вона вже дивитися не могла на його усмішку. Отакий вона має шлюб, адже чоловік не може бути аж настільки незвичайним, завжди здригається, сміється, годинами сидить мовчки, а тоді каже, аби вона писала під його диктовку. Уже шухляди в столі замало для тієї писанини — про війну, про Шекспіра, про великі відкриття, про те, що нема смерті. Останнім часом він чогось дуже збуджується (а доктор Голмс і сер Вільям Бредшоу — обидва кажуть, що найгірше для нього — це збудження), буває, розмахує руками, вигукує, що він знає істину! Він знає все! А його товариш Еванс, якого вбили, буцімто приходить до нього. І співає за ширмою. Вона все записує, а він диктує. Дещо з того навіть дуже гарне, але здебільшого просто маячня. Вічно зупиниться посеред речення й думає, хоче щось додати, хоче почути щось нове, прислухається з приставленою до вуха рукою.

Але вона ніколи нічого не чула.

А одного разу вони стали свідками, як дівчина, що прибирала кімнату, почала читати оту писанину й розреготалася. Усе вийшло просто жахливо. Септімус почав викрикувати про людську жорстокість — як люди роздирають одне одного на клоччя. Тих, що впали, казав він, люди роздирають на клоччя. «Голмс напосівся на нас», — казав він і таке вигадував, таке вигадував про Голмса, як Голмс їсть кашу, як Голмс читає Шекспіра — і регоче або шаленіє від люті, бо Голмс став для нього якимсь страхопудом. «Людська природа» — називав його. Потім з’являлися видіння. Йому здавалося, нібито він потонув і лежить на скелі і чайки над ним квилять. Із краю канапи заглядав униз у море. Або ж учувалася йому музика. А насправді то грала катеринка або хтось кричав на вулиці. «Як чарівно!» — вигукував він, і по щоках у нього котилися сльози, на що вона вже геть не могла дивитися, бо Септімус пройшов війну, його відзначили за хоробрість, а тепер невідь-чого плакав. Або лежить, прислухається, аж раптом почне кричати, що він падає, падає у вогонь! І мусила дивитися, чи, бува, насправді де нема вогню, так йому ввижалося. Але ніколи не було ніякого вогню. Вони були самі в кімнаті. Це тобі наснилося, казала вона, і він нарешті заспокоювався; а деколи самій ставало лячно. Зітхала за шиттям.

Її зітхання було ніжним і чарівним, як вечірній подих вітру під лісом. Ось вона відклала ножиці, повернулася щось узяти зі стола. Легенький порух, легенький скрип, легеньке постукування — і щось створюється на столі, за котрим вона сидить і шиє. Крізь вії він бачив її нечіткі обриси, невелике темне тіло, обличчя й руки; бачив, як вона повертається за столом, як вона бере котушку ниток або (у неї завжди щось падало) шукає долі моток шовку. Вона майструвала капелюшок для заміжньої доньки місіс Філмер на прізвище… він забув, яке вона мала прізвище.

— А яке прізвище у заміжньої доньки місіс Філмер? — запитав він.

— Місіс Пітерс, — сказала Реція. Переймалася, хоч би капелюшок не був замалий, казала вона, тримаючи його перед собою. А місіс Пітерс — досить дебела жінка, і вона її не любила. Просто місіс Філмер до них дуже добра. «Принесла винограду вранці», — сказала вона, тому ж то Реціії хотілося щось зробити також для неї на знак вдячності. Днями зайшла у кімнату, а місіс Пітерс, видно, думала, що їх нема вдома, сидить і слухає грамофон.

— Та невже? — запитав він. Вона слухала грамофон? Слухала, вона ж йому відразу й сказала: вона зайшла, а місіс Пітерс слухає грамофон.

Почав дуже обережно розплющувати очі, аби переконатися, чи є там насправді грамофон. Але реальні речі — надто збудливі. Треба бути обережним. Не зійти би з розуму. Спочатку ковзнув поглядом на журнали мод на нижній поличці, потім поступово перевів погляд на грамофон із зеленою трубою. Усе дуже чітко. А тоді, зібравшись із духом, поглянув на буфет, на тарілки з бананами, на гравюру із зображенням королеви Вікторії і принца-консорта, на камін із трояндами в глечику. Ніщо не мінилося. Усе було нерухоме, усе було справжнє.

— Ох, і язичок уже має та жінка, — сказала Реція.

— А чим займається містер Пітерс? — запитав Септімус.

— Ага, — сказала Реція, намагаючись згадати. Здається, місіс Філмер казала, що він роз’їзний агент у якійсь торговельній фірмі. — Наразі він у Галлі, — сказала вона.

«Наразі!» — сказала якось на італійський манер. Сама помітила. Він опустив повіки, аби зараз бачити тільки частину її обличчя, спочатку підборіддя, потім ніс, потім чоло; воно могло виявитись спотвореним чи мати якісь страхітливі знаки. Але ні, вона собі сиділа цілком природно й спокійно шила зі стиснутими губами, із тією застиглою сумовитою меланхолією, з якою зазвичай шиють жінки. Там нема нічого жахливого, переконався він, коли вдруге, втретє поглянув на її обличчя, на її руки, бо що може бути в ній страшним чи відразливим, коли вона сидить серед білого дня й шиє? Ага, і язичок же має місіс Пітерс. Містер Пітерс — у Галлі. А причім тут шаленство й пророкування? Причім тут бичування і знедоленість? Чого це йому тремтіти та вмиватися сльозами, коли пливуть хмари? Навіщо дошукуватися істин і їх потім сповіщати, коли Реція ось так сидить собі і встромлює шпильки спереду своєї сукні, а містер Пітерс — у Галлі? Чудеса, одкровення, муки, самотність, провалювання крізь море, усе нижче й нижче у вогонь, усе геть-чисто вигоріло, зникло, і поки він дивився, як Реція лагодить капелюшок для місіс Пітерс, то йому здавалося, що лежить під покровом квітів.

— А не замалий він буде для місіс Пітерс? — сказав він.

Уперше за багато днів він заговорив, як раніше!

— Авжеж, замалий, до смішного замалий, — сказала вона. — Але місіс Пітерс саме такого забаглося.

Узяв з її рук капелюшок. І сказав, що той капелюшок хіба на мавпочку катеринника надівати.

Як це її розвеселило! Уже тижнями вони так не сміялися, не жартували в родинному колі. Що вона мала на увазі, так це те, що якби зараз зайшла місіс Філмер, чи місіс Пітерс, чи ще хто-небудь, то й не зрозуміли б, із чого вони із Септімусом так сміються.

— Ось, — сказала вона, пришпилюючи троянду збоку капелюшка. Ніколи не була такою щасливою! Ніколи в житті!

А ще навіть смішніше, сказав Септімус. Тепер бідолашна жінка немов та свиня на ярмарку. (Ніхто її так не смішив, як Септімус.)

А що там вона має в кошику? Стрічки й намистинки, китиці й штучні квіти. Висипала все на стіл. І він почав підбирати кольори, хоча й мав дуже вже незграбні руки, навіть як слід не міг загорнути пакунок, але зате мав чудове відчуття кольору, і часто навіть дуже вдало підказував їй, іноді не до ладу, але загалом дуже вдало.

— Ох, і матиме вона всім капелюшкам капелюшок! — приговорював він стиха, беручи то те, то те зі столу; Реція на колінах заглядала через його плече. Ось уже й готово, себто, обкидання, тепер тільки зшити докупи. Тільки дуже уважно, казав він, аби нічого не порушити від його обкидання.

І вона шила. А коли вона шиє, думав він, то, немов той чайник у каміні, і пихтить, і буркоче, така зайнята; а її міцні гострі пальчики так швидко-швидко миготять; і голка тільки зблискує. Сонце може спалахувати і тьмяніти на китицях, на шпалерах, але він чекатиме, думав він, витягуючи ноги, дивлячись на свою зсунуту шкарпетку на кінці канапи, він чекатиме в цій теплій місцині, у цій тихій улоговині, на яку натрапляєш під лісом іноді ввечері, коли завдяки зниженню на місцевості чи якомусь особливому розташуванню дерев (до всього потрібний науковий підхід, передовсім науковий підхід) тепло затримується і повітря вдаряє в обличчя, немов птах крилом.

— Ось, — сказала Реція, вертячи капелюшком місіс Пітерс на кінчиках своїх пальців. — Поки що досить. А потім… — і її речення подзюркотіло далі: крап-крап-крап, як той самовдоволений, не до кінця закручений кран.

Просто чудо. Ще ніколи вона не зробила чогось, аби ним так пишатися. Такий м’якенький, такий справжній цей капелюшок місіс Пітерс.

— Тільки дивитися й милуватися, — сказав він.

Так, вона завжди тішитиметься тим капелюшком. Бо він тоді став собою, тоді він так сміявся. Вони зробили його разом, самі. Завжди любитиме цей капелюшок.

Сказав, аби вона його приміряла.

— Але я буду така смішна! — вигукнула вона, підбігаючи до дзеркала, а тоді дивилася на себе то з одного боку, то з іншого. І вмить різким рухом зняла капелюшок, бо постукали в двері. Може, сер Вільям Бредшоу? Уже прислав?

Ні! Маленька дівчинка з вечірньою газетою.

І все відбувалося, як і завжди відбувалося, як було щовечора в їхньому житті. Стояла дівчинка з пальчиком у роті біля дверей; Реція опустилася на коліна, туркотіла й цілувала малу, дістала торбинку з цукерками із шухляди стола. Так було щоразу. Спочатку одне, потім друге. Вона так усе влаштовує, спочатку одне, а тоді інше. Танцювали, стрибали по кімнаті. Він узяв газету. «Суррей»[36] знову програли, читав він. Настає спека. Реція повторила: «Суррей» знову програли, настає спека, і це також увійшло до її гри з онучкою місіс Філмер, обоє сміялися і гомоніли. Він був дуже втомлений. Він був дуже щасливий. Захотілося спати. Заплющив очі. Нічого не бачив, а звуки гри стихали й мінилися, уже лунали, немов голоси людей, що шукають когось і не знаходять, усе віддалялися й віддалялися звуки. Вони його загубили!

Здригнувся весь нажаханий. Що це таке? Тарілка з бананами на буфеті. Поряд нікого (Реція повела дитину до мами, пора в ліжечко). Ось так воно: залишитися самотнім. Вирок, оголошений йому ще в Мілані, коли він зайшов до кімнати й побачив, як вони тяли ножицями клеєне полотно, — залишитися самотнім.

Він був на самоті з буфетом і бананами. Самотньо лежав він на цій беззахисній висоті, розпростертий, але не на пагорбі чи на скелі, а на канапі у вітальні місіс Філмер. А що з видіннями, з обличчями й голосами небіжчиків, де вони? Перед ним стояла ширма з чорним очеретом і блакитними ластівками. Там, де колись він бачив гори, де бачив обличчя, де бачив красу, тепер — лишень ширма.

— Евансе! — покликав він. Ніхто не відповів. Десь пискнула миша чи зашаруділа штора. От тобі й голоси небіжчиків. Лишень ширма, коробка з вугіллям, буфет. Ну, що ж, нехай буде ширма, коробка з вугіллям і буфет… аж тут Реція влетіла до кімнати, швидко-швидко щось розповідаючи.

Прийшов лист. У всіх змінилися плани. Місіс Філмер не зможе поїхати до Брайтона. Уже не встигнуть попередити місіс Вільямс, і Реції все це дуже, дуже набридло, коли ж її погляд упав на капелюшок, то подумала… а може… їй… варто трішки… І голос Реції мелодійно затих.

— А хай тобі біс! — вигукнула вона (її лайка також входила до їхніх жартів), зламалася голка. Капелюшок, Брайтон, голка. Вона все нанизувала одне на друге, спочатку одне, потім інше, коли шила, вона все нанизувала одне на друге.

Хотіла почути його думку, чи став капелюшок ліпший, коли підійняла троянду трошки вище. Сіла на край канапи.

Тепер вони дуже щасливі, сказала вона, опустивши раптом капелюшок донизу. Тепер вона могла йому всіляке казати. Могла сказати геть усе, що спаде на думку. Мабуть, ось що вона передовсім подумала про нього ввечері в кав’ярні, коли він прийшов зі своїми товаришами-англійцями. Зайшов досить-таки боязко, увесь час озирався, а його кашкет упав, коли він його вішав на вішак. Вона так добре це пам’ятала. Знала, що він англієць, хоча не з тих дужих англійців, які так подобалися її сестрі; був худющий, але мав свіжий колір обличчя, а зі своїм великим носом і великими блискучими очима, зі своєю манерою сидіти, трохи згорбившись, скидався, вона часто йому про це казала, на молодого яструба; того вечора, коли вона його вперше побачила, а вони саме грали в доміно, як він увійшов до кімнати, він скидався на молодого яструба; але з нею він був дуже ніжний. Ніколи не бачила його збудженим чи п’яним, правда, інколи було видно по ньому, що він страждає через оту страхітливу війну, та хай там як, але щойно вона до нього заходила, усе недобре вмить кудись зникало. Про всіляку всячину, про все, що спадало їй на думку, про негаразди з роботою чи про щось інше — геть про все на світі могла вона з ним поговорити, і він усе розумів. Навіть рідні її так не розуміли. Був старший за неї і дуже розумний — такий серйозний він був, хотів, аби вона читала Шекспіра ще до того, як могла прочитати дитячу казочку англійською! — так багато знав, тому в усьому їй допомагав. І вона йому допомагала.

Поки що — капелюшок. А тоді (вже й пізно робиться) — сер Вільям Бредшоу.

Вона притулила руки до скронь, чекаючи, що він скаже про капелюшок, подобається він йому чи ні, тому сиділа й чекала, опустила очі долу, а він геть відчував її душу — вона, як пташка, перестрибувала з гілки на гілку і ніколи не помилялася, сідала в потрібному місці; він відчував усю її душу, коли вона сиділа в тій трохи недбалій позі, яку прибирала цілком невимушено, а коли хотіла щось сказати, то одразу всміхалася, немов та пташка, що усіма своїми кігтиками міцно вчепилася в сучок.

А він добре пам’ятав, щó казав Бредшоу: «Товариство людей, яких ми найбільше любимо, не є помічним, коли ми хворіємо». Бредшоу казав, що він має навчитися відпочивати. А ще Бредшоу казав, що вони мусять розлучитися.

«Мусять», «мусять», а чому «мусять»? Яку владу над ним має Бредшоу?

— Яке право має Бредшоу казати мені «мусиш»? — допитувався він.

Бо ти погрожував накласти на себе руки, — казала Реція. (На щастя, вона тепер усе могла йому сказати). — Отже, він їм підвладний! Голмс і Бредшоу напосілися й придушили його! Та тварюка з червоними ніздрями все винюхала! Каже «мусиш»! А де його папери? Його писанина?

Вона принесла його папери, начерки, усе те, що вона за ним записала. Кинула на канапу. Дивилися разом. Схеми, малюнки, маленькі чоловічки розмахують палицями, як зброєю, — та невже? — з крилами за спиною; обведені навколо шилінгів і шестипенсових монеток сонця й зірки; зигзагоподібні прірви з альпіністами, що підіймаються в одній зв’язці, схожі на ножі й виделки; море з невеличкими лицями, що сміються з-під чогось такого, немов хвилі; карта світу. Спали! — вигукнув він. А тепер його записи про те, як небіжчики співають у рододендроновому чагарнику, ода Часу, розмова з Шекспіром, Еванс, Еванс, Еванс — його послання з країни мертвих; не рубати дерев, повідомити прем’єр-міністрові. Всесвітня любов — сенс буття. Спали! — вигукнув він.

Але Реція поклала на них долоні. Дещо з цього — дуже навіть гарне, думала вона. Вона все зв’яже (не мала такого великого конверта) шовковим шнурочком.

Навіть якби вони його забрали, казала вона, то все одно вона з ним поїде. Без їхньої згоди вони не можуть їх розлучити, сказала вона.

Розпрямляючи кутики, вона рівно склала папери та перев’язала пакунок, майже не дивлячись собі під руки, і сиділа, подумав він, немов із пелюстками над головою. Вона — розцвіле дерево, а крізь гілля дивилося обличчя законниці, що досягла святилища й нікого тепер не боїться: ні Голмса, ні Бредшоу; диво, перемога, велика й остаточна. Бачив, як, вагаючись, підіймалася вона по страхітливих сходах, що вгиналися під вагою Голмса і Бредшоу — вони ніколи не важили менше, ніж одинадцять стоунів шість фунтів, посилали своїх дружин до суду, заробляли десять тисяч на рік і вели розмови про відчуття міри; їхні вироки різнилися (Голмс казав одне, а Бредшоу — інше), але обидва — судді, які плутають видіння з буфетом, нічого чітко не бачать, а все ж таки правлять, а все ж таки отруюють життя людям. «Мусиш», — вони кажуть. А вона взяла і їх перемогла.

— Усе! — сказала вона. Папери зв’язані. Ніхто їх не знайде. Вона сховає ті папери.

І ніщо їх не розлучить. Вона сіла біля нього й називала його яструбом чи то вороном; попри їхню злісність і шкідливість для врожаїв, він таки геть був викапаний птах. Ніхто не зможе їх розлучити, сказала вона.

Потім підвелася, щоб іти в спальню пакувати речі, але, почувши голоси внизу й подумавши, що це прийшов доктор Голмс, побігла вниз по сходах, аби його не пустити.

Септімус чув, як вона говорила з Голмсом на сходах.

— Дорогенька моя, я ж бо прийшов як друг, — казав Голмс.

— Ні, я не дозволяю вам заходити до мого чоловіка, — сказала вона.

Бачив, що вона, як та квочка, розпростерла крила й перегородила прохід. Але Голмс наполягав.

— Дорогенька моя, дозвольте… — казав Голмс і відтручував її (Голмс був міцної статури).

Ось уже Голмс підіймався нагору. Ще трохи — і він розчахне двері навстіж. І скаже: «Ну що, далі нудимо світом?». Голмс одразу візьме над ним гору. Але ні; ні Голмс, ні Бредшоу. Підвівся, заточився, переступив з ноги на ногу, поглянув на гарний чистий ніж для хліба місіс Філмер із вирізаним на ручці словом «хліб». Не хотілося його псувати. Газ? Пізно. Голмс уже підходив. Може, бритва, але Реція її заховала, завжди ховала. Залишається тільки вікно, велике вікно в мебльованій кімнаті на Блумсбері, хоча й дуже марудна і мелодраматична та справа з відчинянням вікна й викиданням. Але трагедія в їхньому дусі, не в його чи Рецїї (вона була за нього). Голмс і Бредшоу полюбляли схожі витівки. (Він сів на підвіконні). Він чекатиме до останньої секунди. Він не хотів помирати. Життя — хороша штука. Сонце світить. Але людські істоти — що вони хочуть? Якийсь старий, спустившись сходами в будинку навпроти, вп’явся в нього поглядом. Голмс — біля дверей. «Ось тобі!» — вигукнув він і з несамовитою рішучістю кинувся вниз на загорожу прибудинкової території місіс Філмер.

— Боягуз! — крикнув доктор Голмс, розчахнувши двері. Реція підбігла до вікна, вона побачила, вона зрозуміла. Місіс Філмер зіштовхнулася з доктором Голмсом. Місіс Філмер трясла фартухом і змушувала її зайти до спальні. Чулися важкі кроки по сходах угору-вниз. Зайшов доктор Голмс — білий як стіна, увесь тремтів, зі склянкою в руці, їй треба це випити, сказав він (що це? Солодка водичка), її чоловік геть покалічився, уже не прийде до тями, їй не треба його бачити, мусить подбати про себе, бідоласі доведеться ще дізнання проходити. Хто ж міг подумати? Щось найшло на нього, ніхто ні в чому не винен (розповідав він місіс Філмер). І чого це його дідько попровадив у вікно, не міг збагнути доктор Голмс.

Випила солодкої суміші, і їй здалося, що відчиняє скляні двері і ступає в якийсь сад. Але куди? Бив годинник — один раз, двічі, тричі; що за розсудливий звук, порівняно з усім цим гупанням і перешіптуванням, немов сам Септімус. Вона засинала. Годинник бив далі, вчетверте, вп’яте, вшосте, а місіс Філмер махала фартухом (сюди не заноситимуть тіло?) і здавалася частиною того саду чи прапором. Вона одного разу бачила прапор, що повільно розвівався на щоглі, коли вони з тіткою гостювали у Венеції. Там ушановували загиблих у боях, а Септімус також пройшов війну. Майже всі її спогади були щасливими.

Вона одягнула капелюшок і побігла в поля — але де це діється? — до якоїсь гори, десь неподалік моря, бо там були скелі, чайки, метелики; тож вони сиділи на скелі. Також сиділи вони в Лондоні, і до них, напівсонних, крізь двері спальні долинав шум дощу, шепотіння, шурхіт сухого колосся й ніжність моря, а їй здавалося, що море загорнуло їх у випуклу мушлю й тихо щось розповідає на березі, де вона лежала, всипана, немов та могила, квітами.

— Він помер, — сказала вона, усміхаючись до бідолашної старенької, що стояла біля неї і дивилася своїми чесними світло-блакитними очима, зверненими до дверей (вони не принесуть його сюди?). Місіс Філмер тільки стомлено зітхала. Ні, ні! Вони його вже відвезли. Чому б їй не сказати куди? Одружені люди мають бути разом, думала місіс Філмер. Але треба робити так, як велів лікар.

— Нехай вона поспить, — сказав доктор Голмс, намацуючи її пульс. Побачила великі обриси його тіла — темну пляму проти вікна. Це бовванів доктор Голмс.

Одна з перемог цивілізації, думав Пітер Волш. Це одна з перемог цивілізації, думав він, коли тоненько задзеленчав неспокійний дзвінок швидкої допомоги. Поквапно й вправно помчала «швидка» до лікарні, перед тим гуманно підібравши якогось бідолаху; хвилину-другу тому, видно, когось скосила хвороба, хтось потрапив під авто чи зазнав серцевого нападу на одному з цих перехресть, як це зазвичай з нами буває. Цивілізація. Після повернення зі Сходу його вражала діловитість, висока організованість, колективний дух Лондона. Кожен екіпаж чи автомобіль із власної волі з’їжджав на узбіччя, даючи дорогу «швидкій». Можливо, це надто похмуро, а можливо, навіть зворушливо, коли бачиш, як водії виявляють таку повагу до «швидкої» із жертвою всередині — ділова людина поспішає додому, але одразу згадує про дружину або про те, що він також міг би опинитися на ношах із лікарем і медсестрою поряд… Ах, в голову лізуть хворобливі, сентиментальні думки, в уяві зринають лікарі, мертві тіла, і невеличкий відблиск задоволення, схожий на хіть, особливо через візуальні враження, стримує від подальших розмірковувань про ці речі — фатально для мистецтва, фатально для дружби. Авжеж. Втім, думав Пітер Волш, коли «швидка» завернула за ріг і те високе надривне дзеленчання долинало вже з наступної вулиці і навіть коли воно, ні на мить не замовкаючи, перенеслося через Тоттенгем-Корт-роуд, саме в цьому й перевага самотності; коли ти наодинці, робиш те, що тобі хочеться. Якщо ніхто не бачить, можеш навіть заплакати. Його надмірна вразливість в Індії, у колі англійців, була для нього справжнім лихом; то заплаче не до ладу, то засміється не до речі. Щось є таке в мені, думав він, стоячи біля поштової скриньки, яка тепер розпливлася від сліз. А чому, тільки Богу відомо. Може, вплив краси чи втоми від важкого дня, що почався з візиту до Клариси, а тоді ще й виснажив його спекою, напруженістю і тим крап-крап-крап одного за одним враженням у такий собі глибокий льох, де вони лежатимуть у темряві, і ніхто про них не дізнається. Почасти саме з цієї причини, через оту таємність, цілковиту й непорушну, життя завжди видавалося йому незвіданим садом із усілякими поворотами й завулками, які завжди його ошелешували, так, направду, аж спирає віддих від таких миттєвостей, як і від тієї біля поштової скриньки навпроти Британського музею, коли в одну мить усе зібралося докупи й раптом розкрилася сутність речей; карета швидкої допомоги, життя і смерть. Здавалося, що буря емоцій винесла частину його єства на якийсь височенний дах, а решта його єства залишилася внизу цілком голою, і вона, немов пляж, виблискувала черепашками на сонці. Так, його вразливість в Індії, в колі англійців, була для нього справжнім лихом.

Якось вони з Кларисою їхали нагорі автобуса, а в ті часи вона легко піддавалася перепадам настрою: то раптом спохмурніє, то не знати чого засяє; але неодмінно немов аж трепетала, і з нею було дуже цікаво; згори автобуса вона безперестанку помічала смішні сценки, незвичайні назви, дивних людей, бо вони мали звичку мандрувати Лондоном і набирати повні сумки скарбів на Каледонському базарі — Клариса в ті дні дотримувалася хитромудрої, нею самою придуманої теорії — розмаїті теорії вони тоді вигадували, лишень теорії, як це завше буває з молодими людьми. Тож її теорія досить незвично пояснювала почуття невдоволеності: вони не знають інших людей достатньою мірою, інші ж люди, своєю чергою, також не знають уже їх достатньою мірою. Але як пізнати когось іншого? Ось ви щодня з кимось бачитеся; а тоді той «хтось» зникає на пів року чи навіть на кілька довгих років. Авжеж, погоджувався він з Кларисою, аж дивно, що люди одне одного так мало знають. І тут Клариса, сидячи нагорі автобуса, який йшов по Шафтсбері-авеню, сказала, що відчуває себе всюди, не ось тут-тут-тут, і плескала по спинці сидіння, а всюди. І махала рукою, ідучи по Шафтсбері-авеню. Вона була цим усім. А щоб пізнати її чи, наприклад, когось іншого, треба зійтися з людьми, що її доповнюють, потрібно побувати в певних, дорогих її серцю місцях. Незвичну близькість відчувала вона до людей, із якими ніколи й словом не перемовилася, до випадкової жінки на вулиці, до незнайомого чоловіка за прилавком, навіть до дерев чи повіток. Усе це знайшло своє відображення в її трансцендентальній теорії, і ось та теорія з огляду на Кларисин страх перед смертю дозволяла їй вірити або казати, що вона вірить (попри свій скептицизм) у те, що все наше видиме єство, себто та наша частина, яку видно, — надзвичайно скороминуща порівняно з іншою, невидимою частиною (вельми поширеною), тому після смерті залишається тільки невидима частина, переходячи до тієї чи тієї людини або ж навіть перебуваючи в якихось певних місцях… можливо, можливо.

Коли озирнутися на їхню довгу, майже тридцятирічну дружбу, її теорія, здається, таки справджувалася. Короткочасними, невдалими, часто болючими були їхні зустрічі, і то переважно через його часту відсутність і всілякі там перешкоди (сьогодні вранці, наприклад, зайшла Елізабет, немов довгонога лошиця, красива, мовчазна, саме під час розмови з Кларисою), але на його життя вони справляли просто незмірний вплив. Тут захована велика таємниця. Тобі дається гостре, тонке, непоказне зернятко — побачення, часто страшенно болюче, але потім, значно пізніше, в якомусь, здавалося б, неможливому місці воно проростає, розкривається, починає пахнути, ти можеш його торкнутися, скуштувати, відчути, збагнути — і це по сплину довгих років, коли воно вважалося вже втраченим. Ось так і Клариса до нього приходила: на облавок корабля, у Гімалаї; ось так візьме та й із якогось дива прийде до тебе (так само Саллі Сітон, дружелюбна, запальна дурепа! — згадала про нього, коли побачила блакитні гортензії). Ніхто інший не мав на нього такого впливу. Ось так неждано приходила вона до нього проти його волі, холодна, погордлива, критична або чудова, романтична, схожа на луг чи англійські жнива. Найчастіше вони бачилися на селі, не в Лондоні. Раз за разом бачилися в Бортоні…

Дістався готелю. Перейшов вестибюль із пагорбами рудуватих крісел і канап, із гостролистими, на вигляд зачахлими вазонами. Зняв свій ключ із гачка. Молода дівиця подала йому кілька листів. Підіймався нагору — найчастіше він бачив її в Бортоні, під кінець літа, коли приїжджав туди на тиждень або ж навіть на два, як це було тоді заведено. Ось вона стоїть на вершині пагорба, руками притримує волосся, її плащ роздувається, а вона кудись рукою показує і їх гукає — бачить унизу річку, це Северн. Або потім у лісі нагріває чайник — пальці неповороткі; дим звивається у реверансах, віє їм в обличчя; а за ним видніється її рожеве обличчя; або заходить вона до якогось будинку і просить води у старенької, яка потім навіть виходить на ґанок подивитися їм услід. Вони завжди ходили пішки, інші — їздили. Їзда її втомлювала, вона не любила тварин, хіба що собак. Не одну милю доріг вони з нею отак сходили. Аж раптом вона зупиниться й думає, куди ж це вони забрели, а тоді тягне його в протилежний бік; і постійно вони сперечалися — про поезію, про людей, про політику (на той час вона мала радикальні погляди); і ніколи нічого не помічали, допоки вона не зупиниться й не гукне його, побачивши якийсь незвичний краєвид чи дерево, бо хоче, щоб він також побачив; і так знову й знову по скошених полях вона йшла вперед із квіткою для тітоньки і, пропри свою тендітність, ніколи не втомлювалася; а щойно збиралися сутінки, вони поверталися до Бортона. Після вечері старий Брайткопф відчиняв кришку піаніно й без голосу виспівував собі, а вони, потонувши в кріслах, душилися від сміху, а потім таки не витримували, пирскали й реготали — геть безпричинно. Сподівалися, що Брайткопф не чує. А зранку вона знову пурхала то вгору, то вниз, немов та трясогузка перед будинком…

Ага, від неї лист! Блакитний конверт, її почерк. Доведеться прочитати. Знову зустріч із обіцянкою душевних мук! Читання її листів — справа не з нелегких. «Просто божественно, що його побачила. Мусила про це сказати». Усе.

Це його засмутило. Роздратувало. Ліпше б вона цього не писала. Після всіх його думок — ніби удар ліктем під ребра. Чому не залишити його в спокої? Вона одружена з Делловеєм і живе з ним щасливо вже купу років.

У готелях не дуже й одпочинеш. Або й зовсім не відпочинеш. Скільки ж то людей вішало свої капелюхи на той вішак. Навіть мухи встигли посидіти не на одному чужому носі. А чистота, що одразу впадає в око, — ніяка не чистота, а радше оголеність і холодність; щось таке загальноприйняте, що має тут бути і все.

Ще з удосвіта сопіла тут сухоребра матрона, усюди зазирала, ганяла покоївок із блакитними носами, казала щосили все скребти, буцімто наступний постоялець — це шматок м’яса, який треба подати на ідеально чистому тарелі. Для спання — одне ліжко, для сидіння — одне крісло, для чищення зубів і гоління — мийниця й дзеркало. А книжки, листи, халат на безликості волосяного матраца здавались недоречною зухвалістю. Саме Кларисин лист змусив його все це помітити. «Божественно, що Вас побачила. Вона мусила про це йому сказати!» Склав аркуш, запхав кудись між папери; нізащо не читатиме знову!

Для того, щоб він отримав цей лист до шостої години, вона мусила взятися за писання одразу після його відходу; наклеїла марку, когось відправила на пошту. Як то кажуть, так на неї схоже. Ага, її засмутив його візит. Розбудив почуття; поки цілувала йому руку, то пошкодувала про все, навіть позаздрила йому, можливо, згадала його слова (він же бачив усе з виразу її обличчя) — як вони змінять світ, коли вона вийде за нього заміж, а сталося інакше: середній вік, посередність; і тут вона змусила себе зі своєю невгамовною енергійністю все відмести набік; у ній була якась така нитка життя — надзвичайно міцна, витривала й напориста в подоланні перешкод і здобутті перемог, якої він ні в кому не бачив. Так, щойно він пішов, у ній відбулася зворотна дія. Вона почала його шкодувати, розмірковувала над тим, що б таке зробити, аби його хоч трохи втішити (ніколи не знала чим), і він навіть бачив, як вона зі сльозами на очах кидається до бюро й черкає скупий рядок слів, який має його зустріти… «Божественно, що вас побачила!» І це цілком щиро.

Пітер Волш уже й черевики розшнурував.

Але нічого доброго не вийшло б з їхнього шлюбу. Бо вийшло інакше, значно природніше.

Дуже дивно, але правда; багато людей це відчували. Пітер Волш, щойно більш-менш влаштований, оскільки зайняв неприглядну посаду, подобався людям, незважаючи на славу дивакуватого й трохи чванливого чоловіка, але тепер усіх дивувало інше, а саме те, що він, уже посивілий, чомусь мав уже надто вдоволений вигляд, немов відшукав у собі якісь внутрішні резерви. А це й приваблювало жінок, яким подобалася його чоловіча незвичність. Щось у ньому або навіть поза ним було незвичним. Можливо, його книжність — ніколи не зайде до вас, аби не розгорнути книжки на столі (він і тепер читав, зі своїми розв’язаними шнурівками на підлозі), а можливо, його джентльменство, яке одразу було видно навіть із того, як він вибивав люльку, як поводився з жінками. І ще така дуже мила й доволі смішна деталь: як легко перша-ліпша дівиця, без дрібки здорового глузду і без надмірних зусиль, могла обкрутити його довкола пальця. Але тільки на свій страх і ризик. Себто завдяки його згідливості, невдаваній веселості, а також його хорошому вихованню з ним приємно було мати справу, але тільки до певних меж. Іноді вона щось йому скаже, а він їй — ні, ні; бачив її наскрізь. Такого він не потерпить, ні, ні. Потім він міг про щось дуже гучно говорити, триматися за живіт і реготати з якогось жарту в чоловічому товаристві. Славився як шанувальник хорошої кухні в Індії. Так, він — чоловік. Але не той чоловік, якого мусиш поважати — Бог милував; не такий, як, наприклад, майор Сіммонс; нітрохи на нього не схожий, думала Дейзі, коли, попри двійко своїх малих дітей, частенько їх зіставляла.

Стягнув черевики. Вийняв усе з кишень. Разом зі складаним ножиком витягнув фотографію Дейзі на веранді; Дейзі вся в білому, із фокстер’єром на колінах, дуже мила, смаглява; найвдаліший її знімок. Усе вийшло в них дуже природно, значно природніше, ніж із Кларисою. Тихо. Мирно. Без прискіпувань, без зайвої метушні. Просто й гладко. І смаглява, надзвичайно гарненька дівчина кричала на веранді (дотепер чув її голос). Так, заради нього вона готова на все! — вигукувала вона (цілком нерозважливо) — готова на все! — вигукувала вона, біжучи йому назустріч, незважаючи на сторонні очі, а хай собі дивляться. Мала тільки двадцять чотири роки. А вже з двома дітьми. Ось так, ось так!

Ось в таку халепу він потрапив, і це в його віці. Серед ночі, бувало, прокинеться — і думка думку пробиває. Припустимо, він одружиться. Для нього — це навіть дуже добре, а для неї? Місіс Берджісс, розумна й не базіка, їй можна довіритися, припускала, що, поки він сидітиме в Англії, буцімто радячись із адвокатами, Дейзі ще й передумає, коли все добре обміркує. «На кону її становище, — казала Берджісс, — між вами соціальні бар’єри, на руках у неї малі діти. Одного чудового дня вона стане вдовою з минулим, животітиме по закутках у передмісті або ж навіть пуститься берега (ви знаєте, як живуть жінки, що люблять фарбуватися)». Але Пітер Волш не надавав цьому значення. Він не збирається вмирати. Хай там як, але це їй вирішувати, це їй усе зважувати, думав він, тьопаючи в шкарпетках номером, розгладжуючи сорочку, бо ж він отримав запрошення на прийом до Клариси, а може піти в мюзик-хол або залишитися в номері, дочитуючи захопливу книжку, написану його знайомим ще з Оксфорду. От, вийти б на пенсію, і тоді він матиме, чим зайнятися — писатиме книжки. Йому б іще підскочити до Оксфорду й поритися в Бодліанській бібліотеці[37]. Тож надарма бігла темноволоса надзвичайно гарненька дівчина до кінця тераси, надарма махала рукою, надарма кричала, що їй наплювати, що про неї скажуть люди. І ось цей чоловік, про якого вона не знати якої високої думки, бездоганний джентльмен, заворожливий, вишуканий (а вік його для неї не мав жодного значення), тьопає по готельному номері, що в Блумсбері, голиться, миється, і поки він бере коробку і складає бритву, продовжує ритися у Бодліанській бібліотеці, дошукується правди щодо якихось дрібниць, котрі його зацікавили. Він із будь-ким забалакуватиметься й усе частіше забуватиме про обід, не приходитиме на домовлену годину, а тоді — сцени, коли Дейзі проситиме поцілунків, і до того ж він не наважиться на вирішальний крок (попри свою щиру їй відданість) — словом, усе може бути значно ліпше, вважає місіс Берджісс, якщо вона його забуде або пам’ятатиме таким, яким він був у серпні 1922 року — постаттю, що стояла на перехресті в сутінках і поступово віддалялася, коли від’їжджала двоколка, відвозячи її, надійно стягнуту ременями на задньому сидінні, хоча і з розпростертими руками, тож вона бачила, як постать зникає та розчиняється в темряві, а вона далі кричала, що заради нього готова на все, на все, на все…

А він ніколи не знав, що думають люди. Дедалі важче було йому на чомусь одному зосередитися. Він захопився, погруз у своїх клопотах, похмурих і веселих, став залежним від жінок, став забудькуватим, а ще й додалися перепади в настрої, і щодалі (думав він, розклавши приладдя для гоління), то більше не розумів, чому б Кларисі не знайти їм житло й не підтримати Дейзі, чому б їй не познайомити дівчину зі своїм товариством. А він би тоді — він би тоді що? — часто б заходив і був десь поряд (у цю мить він саме перебирав ключі й папери), шугав би у висі й насолоджувався, сидів би наодинці, словом, був би самодостатнім, а поки що він надзвичайно залежний від інших (він защепив жилетку); це просто його погибель. Йому ж так хочеться постояти в курильних кімнатах, любив побалакати з полковниками, гольф йому подобався і бридж, а найбільше жіноче товариство, витонченість їхньої дружби, а ще їхня вірність, відважність і шляхетність у коханні — у коханні, яке, попри свої недоліки, видавалося йому (смагляве, надзвичайно гарненьке обличчя дивилося на нього зі стопки конвертів) чудовою, прекрасною квіткою, що росте на гребені людського життя, але на вирішальний крок він ніяк не наважувався, завжди хотів усе добре обдумати (щось таки зламала в ньому Клариса назавжди), до того ж він швидко втомлювався від німої відданості, прагнучи різноманітності в коханні, хоча сам, напевно, здурів би, якби Дейзі знайшла собі когось іншого, геть здурів би! Бо він ревнивий, за своєю вдачею він нестримно ревнивий. Завжди терпить страшенні муки! Але де його ножик, годинник, печатка, записник, Кларисин лист, який він нізащо вдруге не прочитає, але йому все ж таки подобалося про нього думати, і фотографія Дейзі? А тепер на обід.

Вони їли.

Сиділи за маленькими столиками навколо квіткових ваз, дехто причепурився до обіду, дехто ні, зі своїми шалями й сумками збоку, з удаваним самовладанням, бо вони не звикли до стількох страв на обід, а також із упевненістю, бо вони з легкістю заплатять за це, і з утомою, бо за цілий день находилися по лондонських крамницях і всіляких визначних місцях; тож із природною цікавістю поглядали на залу, і коли ввійшов приємний джентльмен у рогових окулярах, то радо, зі звичною для них добродушністю зробили б вони йому невеличку послугу, запомогли б розкладом чи якоюсь корисною інформацією; бажання, що в них пульсувало, смикало їх із самих глибин до намацування в бесіді чогось спільного, може, вони з одного міста (наприклад, з Ліверпуля) або, може, мають спільних знайомих тезок; зі своїм поквапливим позиркуванням, дивною мовчанкою і раптовим переходом на сімейні жартики; вони сиділи й обідали, коли зайшов містер Волш і вибрав собі столик біля фіранки.

Не те, аби він щось казав, бо він сидів за столиком наодинці, тому міг звернутися хіба що до офіціанта; але те, як він заглибився в меню, як відмічав вказівним пальцем вино, як присунувся до столика й заходився їсти, досить-таки серйозно, але аж ніяк не пожадливо, викликало у всіх до нього повагу, яка впродовж більшої частини обіду залишалася не вираженою і несподівано спалахнула за столиком, де на той час сиділи Морріси й почули, як містер Волш під кінець обіду сказав: «Груші Бартлетт»[38]. Чому б це йому промовляти досить стримано, але так твердо, із виглядом людини дисциплінованої, але свідомої своїх прав, що ґрунтуються на справедливості, ані юний Чарльз Морріс, ані старший Чарльз, ані міс Елейн, ані місіс Морріс не знали. Але коли він сказав: «Груші Бартлетт», сидячи наодинці за своїм столиком, то вони відчули, як він у цій законній вимозі розраховує на їхню підтримку, адже він став поборником справи, яка вмить стала також і їхньою справою, тому їхні погляди зустрілися, а коли вони підійшли до курильної кімнати, то було вже дуже навіть природно трохи з ними побалакати.

Так, про те, про се і ні про що конкретно — Лондон дуже переповнений, страшенно змінився за останні тридцять років; містер Морріс надавав перевагу Ліверпулю; місіс Морріс була на виставці квітів у Вестмінстері, усі разом бачили принца Валлійського. А все ж таки, думав Пітер Волш, жодна сім’я не зрівняється з Моррісами, жодна; із якою повагою вони ставляться одне до одного, і начхати їм на вищі класи, їм подобається те, що їм подобається; Елейн готується йти на роботу в батькову фірму, хлопець у Лідсі отримав стипендію на навчання, а старша дама (десь його віку) має вдома ще троє дітей; купили два автомобілі, але містер Морріс по неділях і далі ремонтує черевики; просто чудово, просто невимовно чудово, думав Пітер Волш, злегка похитуючись уперед-назад зі склянкою лікеру в руці серед ворсистих червоних крісел і попільничок, дуже задоволений собою, бо ж Моррісам він сподобався. Так, їм сподобався чоловік, який сказав: «Груші Бартлетт». Він відчував, що він усім їм сподобався.

Таки треба піти на прийом до Клариси. (Морріси попрощалися; вони ще обов’язково побачаться.) Він піде на прийом до Клариси, бо хоче запитати в Річарда, що вони затівають в Індії — ці консервативні бевзі. Які в театрах йдуть вистави? Яка музика… Аякже, також хочеться почути свіжі плітки.

А воно так і є з нашою душею, думав він, із нашим внутрішнім «я», яке, неначе та риба, мешкає в морських глибинах і постійно снує в мороці, плаває між величезними водоростями, а потім підіймається до осяйних товщ води, відтак знову поринає в пітьму, холодну, глибоку, незбагненну, аж раптом вистрибує на поверхню і хлюпається на збрижених вітром хвилях; себто виникає для людини потреба стрепенутися, струснутися, запалитися, ведучи ось такі нехитрі балачки. А все ж таки Річард Делловей мав би знати, щó уряд збирається робити з Індією?

Вечір видався доволі душним, і хлопчаки-газетоноші повиходили з плакатами, які великими червоними літерами провіщали спеку; на готельні сходи повиносили крісла з плетеної лози, і на них, попиваючи вино, покурюючи люльки, безсторонньо сиділи джентльмени. Пітер Волш також сів у таке крісло. Можна було подумати, що день, оцей лондонський день, тільки починався. Немов та жінка, що скинула буденну сукню й білий фартушок, аби вирядитися в синє й начепити перли, так і день переодягався, знімав із себе всілякий мотлох і вдягався в серпанок, чепурився на вечір, і з тим самим зітханням полегкості, із яким жінка зітхає, скидаючи на підлогу осоружну спідницю, так і вечір скидав пилюку, спеку, кольори; зменшувався вуличний рух; замість громіздких гуркотливих фургонів з’явилися автомобілі, дзвінкі й швидкі; де-не-де в розкішному листі дерев уже повисли насичені плями ліхтарів. Усе, я йду, здавалося, казав вечір-жінка, бліднучи й тьмяніючи над зубчатими стінами, виступами готелю й низкою крамниць, я блякну, казала вона, я розчиняюся, але Лондон навіть слухати не хотів і підіймав її на штиках угору, хапав за руки й силоміць утримував її на своїй гулянці.

Із часу останнього приїзду Пітера Волша до Англії сталася велика революція містера Віллетта — запровадили літній час. Тому для нього такий довгий вечір став новизною. Досить підбадьорливою. А коли неподалік проходила молодь із барвистими кейсами в руках, то страшенно тішилася своєю свободою і потайки дуже пишалася тим, що йде по цьому славетному тротуарі, і на їхніх обличчях сяяла радість, дешева, ілюзорна, якщо хочете, але все ж таки захват горів на їхніх обличчях. Були гарно вдягнуті, у жовтуватих панчохах, чудових туфлях. Попереду дві години в кінематографі. Підкреслювало й очищало їх те вечірнє жовто-блакитне світло; а листя на площі вже мінилося мертвенним, синювато-сірим відтінком, немовби замочене в морську воду, неначе листя затонулого міста. Почувався заскоченим довколишньою красою і натхненним; бо англійці, що повернулися з Індії, як їм і належало по праву (він знав таких без ліку), стовбичили тепер у Східному клубі й жовчно пасталакали про кінець світу, а він — ось тут, як ніколи, молодий і красивий, заздрить юні через літній час і ще невідь через що, ба, навіть більше, йому вчуваються у словах дівчини, у сміху покоївки якісь невловимі речі, до яких не доторкнутися рукою, бачить ту переміну в цілому пірамідальному нагромадженні, яке за його молодості здавалося непорушним. Воно налягало на них згори; воно притискало їх, особливо жінок, як ті квітки, які Кларисина тітонька Гелен притискала між аркушами сірого промокального паперу, покладеним на них словником Літтре[39], при цьому зручно собі вмостившись після вечері під абажуром. Уже померла. Про це Клариса йому написала; померла, осліпнувши на одне око. Було б дуже підхожим, навіть якимсь природним шедевром, якби стара міс Перрі перетворилася на скляну, їй би закоцюбнути, як тій птасі, що в мороз вчепилася кігтями за жердку. Вона належала до іншого покоління, але була настільки цільна, настільки завершена, що назавжди залишиться стояти на небосхилі білокам’яною та видною, немов маяк, що свідчить про пройдений етап у цій подорожі, у довгій-довгій мандрівці цього нескінченного (намацав у кишені мідяк, аби купити газету й дізнатися, як там «Суррей» зіграв із «Йорк-Широм» — він уже вкотре виймав той мідяк, «Суррей» знову програв), цього нескінченного життя. Але крикет — це не просто гра. Це значно більше. Він просто не може без крикету. Спочатку прочитав про рахунок матчу, потім — про спекотний день, потім — кримінальну хроніку. Роблячи одне й те ж мільйони разів, ти збагачуєшся, хоча можна сказати, що такий процес стає механічним, позбавленим свіжості. Минуле збагачує так само, як і досвід, і якщо ти любив одну-дві людини і в такий спосіб отримав здатність, якої бракує юним, — здатність умить покласти чомусь край, здатність зробити те, чого тобі насправді хочеться, і не перейматися тим, що кажуть люди, водночас не надто на щось сподіваючись (залишив газету на столі й пішов), чого, однак (пошукав очима капелюх і плащ), не скажеш про нього, себто сьогодні не скажеш про нього, бо він саме йшов на прийом, і це в його віці, із вірою в справдження своїх сподівань. А яких сподівань, щодо чого?

Щодо краси в будь-якому разі. Ні, не тієї грубої краси для ока. Не тієї простої краси, коли Бедфорд-плейс переходить у Рассел-сквер. Де не тільки є прямолінійність і простір, де не тільки є сама симетрія коридору, але також і світло у вікнах, гра на піаніно або звуки грамофона; відчуття якоїсь прихованої радості, що час від часу виринає на поверхню, коли крізь незашторене або незачинене вікно можна побачити людей за накритим столом, можна помітити кружляння пар у танці або ж навіть почути, як чоловіки розмовляють із жінками, покоївки знічев’я виглядають у вікно (ніби сповіщають, що вся робота вже перероблена), панчохи сушаться на верхніх підвіконнях, десь видніється папуга й кілька вазонів. Захопливе, загадкове, безцінне наше життя. А на просторій площі, куди мчать таксі й одразу зникають, завернувши за ріг, тиняються пари, гають час, обіймаються, сховавшись під водоспадом листя; настільки все це зворушливе, настільки воно тихе, настільки воно затамоване, що хочеться пройти повз нього дуже обережно, якось аж навіть полохливо, аби своєю нечестивою присутністю не порушити сакрального дійства. Так цікаво. Ну, що ж, тоді вперед — в іскрінь вогнів.

Його легкий плащ розвівався, а він крокував своєю швидкою, незвичною ходою, яку й не опишеш достеменно, трохи нахилившись уперед, руки за спиною, очі по-яструбиному напоготові; ішов Лондоном до Вестмінстеру, розглядаючись.

Невже сьогодні ніхто не вечеряє вдома? Швейцар відчинив двері перед величавою літньою дамою в туфлях із пряжками, із трьома багряними страусиними пір’їнами у волоссі. Ось відчинилися двері перед дамами, загорнутими, немов мумії, у квітчасті шалі, а ще перед дамами з непокритою головою. У респектабельних кварталах із ліпними колонами крізь невеличкі передні садки з гребенями в зачісках висковзали, випливали (підійнявшись перед тим нагору поцілувати на ніч дітей) жінки; за ворітьми біля автомобілів з увімкненими моторами їх уже чекали чоловіки в плащах, що розвівалися. Усі кудись ішли. Тому коли дивитися на розчахування дверей, на те, як звідти безперестанку виринали люди, то могло здатися, буцімто весь Лондон сідав у невеличкі, прив’язані до берега хиткі човники, і невдовзі все місто попливе карнавальною лавиною. А Вайтголлом ковзалися, просто по битому сріблу, ковзалися павуки, і було відчуття, що дугові лампи обліплені мошкою; стояла спека, люди зупинялися й балакали. Ось тут, у Вестмінстері, сидів, мабуть, суддя, дуже впевнено так сидів біля дверей власного будинку, увесь у білому. Можливо, також після служби в Індії.

Здійнявся ґвалт, підпилі жінки, п’яні жінки зчинили рейвах; тільки один поліцейський і навислі будники, високі будинки, із куполами, церкви, парламенти й гудок пароплава на річці — глухий і туманний крик. Це вже її вулиця, Кларисина; таксі завертали з-за рогу, як вода з-за паль мосту, а тоді зливалися в один потік, везучи, як йому здавалося, гостей на її прийом, Кларисин прийом.

Холодний потік зорових вражень тепер уже почав його втомлювати, неначе око — по вінця наповнена чаша, і решта вражень стікали її порцеляновими стінками вже не зафіксованими. Ну, що ж, пора вмикати розум. Тіло мусить стрепенутися, мусить жваво ввійти в будинок — освітлений, із розчиненими навстіж дверима, автомобілями біля входу, з яких виходили яскраві жінки; треба набратися хоробрості й витримати. Він клацнув великим лезом складаного ножика.

Щодуху збігла сходами Люсі, вона щойно заглянула до вітальні й поправила накидку, вирівняла крісло, постояла хвильку й достеменно відчула, що вже хто б зайшов, то одразу побачить, як тут чисто, яке все яскраве, як чудово все влаштовано, бо ж і справді, срібло — прегарне, прекрасні мідні камінні прибори, дивовижна нова оббивка на кріслах, а ще й штори із блискучої тканини з квітами й птахами, геть усе вона окинула досвідченим оком; почулися голоси — це гості вертаються з обіду; треба мерщій летіти!

Аґнес сказала, що буде навіть прем’єр-міністр; почула розмову в їдальні, коли зайшла з тацею склянок. А що їй до того, яке то взагалі має значення, буде прем’єр-міністр чи не буде прем’єр-міністра? Що старій місіс Вокер до того, а ще в таку пізню годину серед тарілок, баняків, друшляків, пателень, курячого холодцю, морожениць, зрізаних шкірок хліба, лимонів, супниць, глибоких мисок для пудингу, котрі, незважаючи на всі старання в посудомийній, були, здавалося, навіть у неї на голові, та й на кухонних столах і на стільцях; а вогонь палав і шумів, електрика сліпила очі, он уже пора накривати столи до вечері. Тож буде прем’єр-міністр чи не буде прем’єр-міністра — їй це байдуже.

— Пішли нагору, — сказала Люсі; одна за одною підіймалися леді, місіс Делловей ішла останньою і майже завжди передавала якісь послання на кухню. «Великий привіт місіс Вокер», — отаке сказала вона одного вечора. Наступного ранку вони перебрали всі страви — суп, лосось; а лосось, місіс Вокер добре знала, як завжди, не зовсім вдається, бо вона найбільше переживає за пудинг, тому лосось залишає на Дженні; от лосось і не вдається. Якась дама зі світлим волоссям і вся в срібних прикрасах запитала, переповідала Люсі, коли подавали антре; «Невже це ви самі приготували вдома?». Але якраз лосось і непокоїв місіс Вокер, поки вона обертала тарілками, збільшувала й зменшувала вогонь на плиті; аж тут долинув регіт з їдальні, хтось щось говорить, і знову регіт — джентльмени забавлялися, тоді ж бо як дами вже підійнялися.

— Токайське, — сказала Люсі, вбігаючи. Містер Делловей послав за токайським до імператорських пивниць, за найліпшим королівським токайським.

Кухнею пронесли вино. Через плече Люсі встигла кинути оком і помітити, що міс Елізабет дуже гарненька, не могла відвести від неї очей; і в дуже гарній рожевій сукні, із намистом, яке подарував їй містер Делловей. А Дженні хай не забуває про песика, того фокстер’єрчика міс Елізабет, бо він кусається і його замкнули нагорі, тож міс Елізабет переймається, а раптом йому чогось хочеться. Нехай Дженні не забуває про песика. Але Дженні навіть не збиралася йти до песика, коли стільки всюди людей. До парадних дверей під’їхало ще одне авто! Он дзвінок, а джентльмени досі в їдальні, п’ють токайське!

Уже пішли, перші пішли, а тепер вони прибуватимуть усе швидше і швидше, так, що місіс Паркінсон (найнята на прийом) залишала двері зали привідчиненими, і зала повнилась джентльменами, які чекали (вони саме стояли в очікуванні, пригладжували волосся), поки їхні дами знімуть накидки в кімнаті біля дверей, де їм дуже ввічливо допомагала місіс Барнет, яка прослужила в домі понад сорок років, вона приїжджала щоліта, ще дівчатками пам’ятала теперішніх матерів, віталася дуже скромно, проте зі всіма за руку, казала кожній дамі «міледі» з великим пошанівком і весело поглядала на юних панянок, дуже тактовно допомагала леді Лавджой, у якої трапилося щось зі спідньою спідницею. І вони, себто леді Лавджой з міс Еліс, не могли не відчути, як їм надають невеличкі привілеї щодо гребінця і щітки тільки тому, що вони знають місіс Барнет — «тридцять років, міледі», додавала місіс Барнет. Леді Лавджой зауважила, що раніше молоді дівчата не рум’янилися, ну, коли вона приїжджала в Бортон. А міс Еліс і не потрібно рум’янитися, сказала місіс Барнет, любо на неї глянувши. Місіс Барнет, було, сидить у гардеробній, погладжує хутра, рівненько складає іспанські шалі, прибирає на туалетному столику і вже достеменно знає, незважаючи на хутра й багаті візерунки, хто з них справжня леді, а хто ні.

— Дуже приємна особа, — казала леді Лавджой, підіймаючись сходами, — Кларисина няня.

Ураз леді Лавджой набрала манірного вигляду.

— Леді і міс Лавджой, — сказала вона містеру Вілкінсу (його найняли для прийому). У нього дуже гарно виходило, коли він схилявся й випрямлявся, схилявся й випрямлявся, а тоді оголошував із довершеною безсторонністю: «Леді і міс Лавджой… сер Джон і леді Нідем… міс Велд… містер Волш». Він тримався чудово; його сімейне життя, мабуть, бездоганне, за винятком того, що дуже вже не вірилося, що отакий джентльмен із зеленкуватими губами і гладко виголеними щоками зміг би припуститися помилки й надбати собі незручність у вигляді дітей.

— Дуже рада вас бачити! — сказала Клариса. Вона всім так казала. Дуже рада вас бачити! Мала не найкращий вигляд — якась нестримана, нещира. Було великою помилкою прийти сюди. Треба було залишитися вдома читати свою книжку, думав Пітер Волш, чи піти в мюзик-хол; треба було залишитися вдома, бо він тут нікого не знав.

Боже мій, це ж бо провал, повний провал, Клариса відчула це аж до самих кісток одразу після того, як старий лорд Лексем, стоячи перед нею, почав вибачатися за свою дружину, яка застудилася на прийомі в саду Букінгемського палацу. Також краєм ока вона бачила Пітера, якого аж розпирало від критики там, у його кутку. А й справді, навіщо їй усе це? Навіщо долати ці вершини, а тоді стояти охопленою вогнем? Він однаково її випалить! Випалить дотла! Та ліпше будь-що, ліпше помахати смолоскипом і жбурнути ним об землю, ніж зійти нанівець, знітитися, як он та Еллі Гендерсон! Аж дивно, що Пітер тільки з’явився і вже викликав у неї такий стан. Просто змусив подивитися на себе збоку, вона ж бо явно переграє. Якесь ідіотство та й годі. Але чого він сюди прийшов, лишень би відвести душу в критиканстві? Чому він завжди щось ганить, але ніколи нічого сам не робить? Чому б і йому не спробувати втнути якусь штуку? Уже зрушив з місця, треба з ним поговорити. Але жодної вільної хвилини. Ось яке воно, життя — приниження і самозречення. А тим часом лорд Лексем казав, що його дружина не схотіла одягти хутра на прийом у саду, бо «ви, жінки, дорогенька, одного поля ягоди», а леді Лексем уже, мабуть, щонайменше сімдесят п’ять! Аж любо було глянути, як вони милуються одне одним, оця пара літніх людей. Вона любила старого Лексема. І переконувала себе, що її прийом таки має значення; дуже переймалася, що все пішло якось не так, як треба, усе було ніяким. Та хоч би щось сталося, хоч би якийсь вибух емоцій чи що, тільки б не ходили вони безцільно й не стояли купками в кутках, як он та Еллі Гендерсон, що не зволить навіть випростатися.

Злегка надулася жовта фіранка з усіма райськими птахами, і здалося, що в кімнаті залопотіли пташині крила, а тоді знову все стало на свої місця (відчинені вікна). Протяг, мабуть? — подумала Еллі Гендерсон. Вона була схильна до простуди. Але то нічого, що вона завтра шморгатиме носом; а он дівчата — із голими плечима, вона думала про дівчат, вона завжди думала про інших, бо так привчив її старий батько, інвалід, вікарій у Бортоні, нині вже покійний; а застуда ніколи не чіпалася її грудей, ніколи. Так, переживала вона за дівчат, за юних дівчат з голими плечима, бо сама вона завжди була таким собі віхтем, із поріділим волоссям і марним профілем; але тепер, коли їй минуло п’ятдесят, крізь неї починав просвічувати м’який промінь, щось очистилось як нагорода за роки самозречення, але знову затьмарилось через її постійну тривожну поштивність, її панічний страх через дохід у триста фунтів на рік і безпорадність (не могла заробити навіть пенні), тому поводилася вона дуже полохливо, усе менше до снаги їй було обертатися серед добре одягнених людей, які робили це щовечора, бо їм було досить сказати своїм покоївкам: «Сьогодні я одягну те й те», — тоді ж бо як Еллі Гендерсон мусила сама набігатися по крамницях, он купила пів дюжини рожевих квітів, а свою стару чорну сукню прикрила шаллю. В останню мить прийшло запрошення на Кларисин прийом. Мала недобре передчуття. Ніби знала, що Кларисі дуже не хочеться запрошувати її на цьогорічний прийом.

А чого це їй має хотітися? Жодної причини, ну, хіба що вони завжди зналися. Так, вони — кузини, але що з того, їхні шляхи вже давно розійшлися, Клариса мала страшенну популярність. А для неї піти на прийом — справжня подія. Так приємно подивитися на гарно вбраних людей. Невже це Елізабет; як вона подорослішала, із такою модною зачіскою, у рожевій сукні. А їй ще й вісімнадцяти нема. Дуже, ну дуже мила. Видно, для дівчат уже не заведено вбиратися в біле, коли вони вперше ідуть на прийом. (Треба добре все запам’ятати, аби розповісти Едіт.) Дівчата носили тепер прямі сукні, які щільно їх облягали, а спідниці — значно вищі за щиколотки. Щось і не дуже їм пасує, думала вона.

Зі своїм слабким зором Еллі Гендерсон трохи аж витягнула шию і не дуже тим переймалася, що не має з ким поговорити (вона майже нікого не знала), бо цікаво навіть лишень подивитися на людей, переважно на політиків, Річардових друзів, але саме Річард Делловей додумався, що не гарно залишати бідолашну Еллі на самоті впродовж усього вечора.

— Як життя, Еллі, у сучасному світі? — сказав він привітним голосом, тож Еллі Гендерсон розтривожилася, розчервонілася, була дуже зворушена, що він підійшов до неї і заговорив, сказала, що багато хто, схоже, більше потерпає від спеки, ніж від холоду.

— Авжеж, — сказав Річард Делловей. — Таки так.

А що тут іще скажеш?

— Привіт, Річарде, — мовив хтось, беручи його під руку, о Господи, це ж бо Пітер, той самий Пітер Волш. Він дуже радий його бачити — просто страшенно радий його бачити! Нітрохи не змінився. І вони пішли собі разом, перетнули залу, поплескуючи один одного по плечу, буцімто довго не бачилися, думала Еллі Гендерсон, спостерігаючи за ними, аякже, вона вже десь бачила того чоловіка. Високий, середнього віку, із досить гарними очима, темним волоссям, в окулярах, нагадує Джона Бероуза. Едіт має його знати.

Знову напнулася фіранка з летючими райськими птахами. І Клариса побачила — вона побачила, як Ральф Лайен відбив ту фіранку назад і продовжував говорити. Отже, ще не провал! Може, усе ще буде добре. Усе тільки починається. Усе тільки набирає обертів. Але тримається все на волосинці. Поки що треба стояти тут і нікуди не рухатися. Здається, сходяться.

— Полковник і місіс Ґеррод… Містер Г’ю Вітбред… Містер Баулі… Місіс Гілбері… Леді Мері Медокс… Містер Квін… — інтонував Вілкінс. Вона перекидалася буквально кількома словами з кожним гостем, і вони йшли в кімнати; у щось же вони йшли, не в порожнечу ж, адже Ральф Лаєн все-таки рукою відбив назад ту фіранку.

Але це коштувало їй надто багато зусиль. Не відчувала ніякого задоволення. Ніби була кимось іншим, хто там собі стояв і стояв; будь-хто зміг би так; але оцим будь-ким вона навіть захоплювалася, просто не могла не відчувати, що саме вона, а не хтось інший доклав до всього своїх рук, а її пост нагорі сходів засвідчував про певну підсумкову стадію: на цьому посту вона відчувала себе — хоча дивно, навіть забула, як уже й виглядає, — відчувала себе віхою, поставленою нагорі власних сходів. Щоразу, коли влаштовувала прийом, мала те дивне відчуття, ніби вона — вже й не вона, та й усі решта були певною мірою не до кінця справжніми, зате значно справжнішими в іншому сенсі. Усе це, думала вона, почасти з огляду на їхній одяг, а почасти через їхню вирваність зі своєї щоденності та через незвичне зовнішнє тло; можна було казати речі, яких деінде в іншому місці ніколи не скажеш, себто речі, яких просто не наважишся сказати, бо можна заглибоко копнути. Але не їй, поки що не їй.

— Дуже рада вас бачити! — сказала вона. Любий старий сер Гаррі! Він тут усіх знав.

А найдивнішим було відчуття, яке ні на мить не полишало її, коли ось так, одне за одним, вони підіймалися сходами, місіс Маунт і Селія, Герберт Ейнсті, місіс Дейкерс — о, і леді Брутн!

— Як добре, що ви прийшли! — сказала вона і то дуже щиро, дивовижним було відчуття, коли отак стоїш, а повз тебе вони йдуть і йдуть, дехто досить старий, дехто…

Яке прізвище? Леді Россетер? Але що за леді Россетер?

— Кларисо! — так, саме той голос! Це ж бо Саллі Сітон! Саллі Сітон! Після стількох років! З’являлася, ніби з туману. Але виглядала вона зовсім не як та Саллі Сітон, коли Клариса обхоплювала грілку і думала: вона під цим дахом, вона під цим дахом! Зовсім не так!

Наввипередки одна перед іншою, збентежено, сміючись, посипали вони словами — проїздом у Лондоні; почула від Клари Гейдон; думаю, треба провідати! Тож і всунулась — без запрошення…

А грілку можна спокійно поставити долі. Осяйність уже її покинула. Але як чудово її знову бачити, старшою, щасливішою, уже не такою гарною. Розцілувалися — спочатку в одну щоку, потім у другу, біля дверей вітальні, тож Клариса з рукою Саллі у своїй руці обернулася й побачила повні гостей кімнати, почула шум голосів, побачила канделябри, фіранки, що гойдалися, і троянди, подаровані Річардом.

— Маю п’ять здоровезних синів, — сказала Саллі.

Вона не позбулася свого найпростішого егоїзму, найвідвертішого бажання, аби про неї завжди були високої думки, і Клариса впізнала в цьому колишню Саллі.

— Аж не віриться! — вигукнула вона й засвітилася задоволенням при згадці про минуле.

Але, на жаль, Вілкінс; вона потрібна Вілкінсу; Вілкінс, додавши своєму голосу владності, ніби виносив догану всьому товариству, а господині дорікав за легковажність, вимовив тільки одне слово.

— Прем’єр-міністр, — сказав Пітер Волш.

«Прем’єр-міністр? Та невже?» — дивувалася Еллі Гендерсон. Ох, і буде що розповісти Едіт!

Ну, із нього не посмієшся. Звичайний на вигляд. Міг би стояти за прилавком і продавати сухарики — бідолаха, увесь у золотому мереживі. Але якщо по совісті, то почесні кола перед гостями, спочатку з Кларисою, потім у супроводі Річарда йому навіть дуже вдалися. Тримався як важлива персона. Було навіть дуже цікаво за всім цим спостерігати. Бо ніхто на нього не дивився. Усі продовжували говорити, хоча цілком зрозуміло, що всі знали й відчували аж до самих кісток, що повз них ступає велич; символ того, що всі вони разом собою являли — англійське суспільство. Стара леді Брутн, а вона мала просто чудовий вигляд, дуже рішуча у своєму мереживі, ураз підпливла до нього, і вони подалися до маленької кімнати, куди вмить усі спрямували свої погляди, наче оберігаючи ту кімнату, а відтак якийсь шурхіт чи шелест уже відкрито прокотився товариством: прем’єр-міністр!

Господи, ох, цей снобізм англійців! — думав Пітер Волш, стоячи в куточку. Як же їм до вподоби натягати на себе золоте шитво і віддавати почесті! Еге ж! Господи милий, це ж бо Г’ю Вітбред, крутиться біля вельмож, став ще тлустішим, ще білішим, цей пречудовий Г’ю!

Він завжди ніби за виконанням службових обов’язків, думав Пітер; привілейований, але потайливий, ніби знав якісь таємниці, за котрі помре, та не видасть жодної, хоча тією таємницею могло бути базікання придворного лакея, що вже завтра з’явиться в усіх газетах. Ось такими були його калатальця-брязкальця, тож, ними бавлячись, він устиг посивіти і вже стояв на порозі старості, маючи шану й прихильність із боку всіх, хто удостоївся честі знати такий тип англійця — вихованця привілейованої приватної школи. Він завжди і неминуче саме ось такий, оцей Г’ю Вітбред; його стиль, стиль отих пречудових листів, які Пітер читав за морями-океанами в «Таймсі», і дякував Богові, що втік так далеко від згубних беззмістовних балачок, хай навіть довкола угукали бабуїни, а кулі[40] лупцювали своїх жінок. Он поруч із ним слухняно стоїть смаглявий юнак із якогось університету. Він ним опікуватиметься, вводитиме у всілякі кола, вчитиме жити. Бо йому нічогісінько не треба, лишень би чинити добрі справи, тільки б радісно тріпотіли серця літніх дам, бо про них дбають навіть у їхньому віці і навіть з їхніми бідами; а вони вже були подумали, буцімто про них геть забули, але ж ні, ось підходить Г’ю і цілу годину з ними теревенить про минуле, пригадуючи всілякі дрібнички, вихваляючи домашній торт, хоча Г’ю, якщо б захотів, то міг би з герцогинями щодня смакувати тими тортами, а коли глянути на нього, то не складно здогадатися, що він немало проводить часу саме за цим приємним заняттям. Всемогутній і Наймилостивіший нехай прощає. Але Пітер Волш немилостивий. Є, мабуть, нелюди, і Бог знає таких негідників, яких потім карають на горло за те, що розтрощили дівчині голову в поїзді, але навіть ті нелюди приносять загалом менше шкоди, ніж Г’ю Вітбред зі своєю добротою[41].

Тільки погляньте на нього, навшпиньки пританцьовує, кланяється й шаркає ногою, щойно з’явився прем’єр-міністр із леді Брутн, сповіщаючи всьому світові, що він удостоєний особливої честі щось сказати леді Брутн, щось приватне, в ту мить, коли вона проходить повз нього. Вона зупиняється. Хитає своєю шляхетною старою головою. Видно, дякує за якусь улесливість. Вона має своїх проноз, дрібних чиновників в усіх урядових установах, які виконують від її імені всілякі доручення, а вона за те їх годує потім ланчами. Родом із вісімнадцятого століття. Із нею все ясно.

І ось Клариса повела свого прем’єр-міністра вітальнею, гордо ступаючи, сяючи із величністю своєї сивини. У сережках і в сріблясто-зеленій русалчиній сукні. Ніби підстрибувала на хвилях, збираючи докупи волосся; видно, ще не втратила того славного свого дару — бути, існувати, цілковито зосереджуватися, поки йде вітальнею; оглянулася, спіймала свій шарф на сукні якоїсь жінки, відчепила його, засміялася, і все це з бездоганною легкістю та невимушеністю істоти, що плаває в рідній стихії. Але вік і її торкнувся; навіть русалка, мабуть, бачить у своєму люстерку призахідне сонце, що погожого дня сідає над хвилями. Від неї тепер віяло ніжністю, яка зігріла все: її суворість, її манірність, її скованість, а над нею, коли вона прощалась із товстуном, обшитим золотом, який аж зі шкури ліз, і щасти йому в цьому, лиш би мати значущий вигляд, витала невимовна гідність, цілковита сердечність, неначе вона бажала всьому світу добра, і тепер, стоячи на краю, на межі чогось дуже важливого, вона мусить піти. Змусила його задуматись. (Але він не був у неї закоханий.)

Направду, думала Клариса, навіть дуже добре, що прийшов прем’єр-міністр. І коли вона ступала з ним вітальнею, — а там були Саллі, і Пітер, і Річард, дуже задоволений, а ще всі люди, схильні, мабуть, до заздрості, — то відчула сп’яніння від моменту, відчула розширення серця, аж поки воно не затріпотіло, не забилося знову; зрештою, таке й інші відчувають; так, їй це подобалося, незважаючи на пощипування й поколювання в грудях, проте в тріумфах (любий друг Пітер, наприклад, вважає її просто дивовижною) є багато чого облудного й тлінного; і все це на відстані витягнутої руки, не в серці; може, вона просто старіє і вже не відчуває від тріумфів колишніх радощів; аж раптом, коли проводжала поглядом прем’єр-міністра, бо він саме спускався сходами, край роботи сера Джошуа[42] в позолоченій рамці, «Дівчинка з муфтою», нагадав їй про Кілман; про гіркого ворога Кілман. Це принесло задоволення; це було справжнім. Ох, як вона її ненавиділа — небезпечну, лицемірну, безчесну; і що це вона за таку силу має: спокушає Елізабет; ота жінка, що підкралась, аби поцупити й споганити (правда, Річард сказав би, що то маячня). Вона ненавиділа її і любила. Авжеж, людям потрібні вороги, а не друзі — не місіс Дарент з Кларою, не сер Вільям з леді Бредшоу і не міс Трулок з Елінор Ґібсон (вона саме підіймалася сходами). Тільки захочуть, вони її зараз знайдуть. Так, вона до їхніх послуг!

А ось і її давній друг сер Гаррі.

— Шановний сер Гаррі! — сказала вона, підходячи до ставного старого, що створив більше поганих картин, ніж будь-які інші два разом узяті члени Академії мистецтв (зображував на всіх картинах корів, що в призахідному сонці стояли в ковбанях і пили воду або ж передвіщали (він мав набір певних рухів) піднятою ратицею чи помахом рогів «Наближення незнайомця»; тож його життєва діяльність — обіди у клубах і кінські перегони — повністю залежала від корів, що пили воду з ковбань у призахідному світлі).

— З чого це ви смієтеся? — запитала вона. Бо Віллі Тіткоум, сер Гаррі і Герберт Ейнсті — усі сміялися. Ні, ні. Сер Гаррі не міг розповісти Кларисі Делловей (хоча дуже її любив, вважав її довершеною і погрожував відтворити її красу на полотні) того анекдоту з життя акторів. Натомість заходився жартувати з її прийому. Бачте, йому забракло бренді. А ці кола гостей для нього надто високі. Але він її любив, поважав її, незважаючи на осоружну вишуканість вищого суспільства, що не дозволяла попрохати Кларису Делловей посидіти в нього на колінах. Аж тут з’явився блукаючий вогник, ота нечітка фосфоресценція, старенька місіс Гілбері, простягаючи руки до полум’я його сміху (над герцогом і дамою), який долинув до неї через усю вітальню і, здається, заспокоїв її в одному питанні, яке іноді її турбує, коли вона вранці прокидається і не хоче будити покоївку через якесь горнятко чаю, про те, що всі ми неодмінно помремо.

— Вони не хочуть розповідати нам своїх анекдотів, — сказала Клариса.

— Люба Кларисо! — вигукнула місіс Гілбері. Вона сьогодні геть схожа на свою маму, коли та вперше побачила її в сірому капелюшку в саду!

І очі Клариси справді наповнилися слізьми. Мама гуляє в саду! Але, на жаль, їй треба вже йти.

Бо професор Браєрлі, знавець Мільтона, саме говорив з Джимом Гаттоном (навіть ідучи на прийом, не спромігся рівно пов’язати краватку чи хоча б трохи пригладити волосся), тож уже з цієї відстані вона помітила, що вони не ладнають. Професор Браєрлі був дивакуватим. З усіма своїми ступенями, заслугами, вченими званнями вмить міг запідозрити в усякого роду писаках несприйнятливість свого складу — незвичної вченості й соромливості, холодної безсердечної чарівності, невинності, замішаної на снобізмі; він аж трусився, коли розпатлане волосся студентки або нечищені черевики молодика нагадували йому про світ, поза сумнівом, гідний честі, а саме світ заколотників і гарячих молодечих голів, майбутніх геніїв, і тоді він з легким посіпування голови і гмиканням — гм! — у прийнятній формі доводив до відома свого співбесідника цінність поміркованості, необхідності певних знань у царині класики для розуміння Мільтона. Отже, думка професора Браєрлі щодо Мільтона не знайшла відгуку (Клариса тепер добре бачила) в душі Джіма Гаттона (в червоних шкарпетках, бо чорні віддав до пральні). — Тож вона втрутилася.

Сказала, що любить Баха. Гаттон також любив. Це їх пов’язувало, тому Гаттон (дуже посередній поет) і вважав, що місіс Делловей значно глибше обізнана з мистецтвом, ніж інші великосвітські дами. Аж дивно, наскільки вона має строгі погляди. Щодо музики досить-таки безликі. Педантка. Але яка чарівна! І будинок у неї чудовий, якби не її професори. Клариса мала на думці висмикнути його звідси й посадити в задній кімнаті за піаніно. Він божественно грав на піаніно.

— Але багато шуму! — сказала вона. — Багато шуму!

— Ознака того, що прийом вдався, — кивнувши ввічливо головою, професор делікатно відійшов.

— Знає про Мільтона геть усе на світі, — сказала Клариса.

— Невже? — сказав Гаттон, уже збираючись зображувати професора по всьому Гемпстеду[43]: професор розповідає про Мільтона, професор відстоює поміркованість, професор делікатно відходить.

Їй треба поговорити он із тією парою, сказала Клариса, — з лордом Ґейтоном і Ненсі Блоу.

Не те, аби вони помітно збільшували галас прийому. Вони й не розмовляли (помітно), а тільки стояли біля жовтої фіранки. Збиралися разом піти ще деінде, не дуже мали що сказати за будь-яких обставин. Зате мали вигляд. І все. І цього було достатньо. Мали вигляд дуже чистих і здорових, вона в пудрі й фарбі кольору персикового цвіту, а він, такий начищений, блискучий, із пташиними очима, такий, що жодного м’яча не пропустить, жодний удар його не заскочить зненацька. Він бив по м’ячу, він стрибав, точно й без роздумів. Роти поні тремтіли на кінці його віжок. Він знав, що таке почесті, пам’ятники предкам, стяги, що висіли в церкві вдома. Він знав, що таке обов’язок, мав орендаторів, маму й сестер, цілий день провів він у палаті лордів, тому говорили вони про крикет, кузенів, кіно, коли ж підійшла місіс Делловей. Лорд Ґейтон страшенно її любив. Також міс Блоу. Дуже приємна особа.

— Як мило, що ви прийшли, просто ангельськи! — сказала вона. Вона любила лордів, вона любила молодь, а Ненсі, одягнена в неймовірно дорогі речі від найславніших майстрів Парижа, мала такий вигляд, ніби її тіло саме собою, за власної ініціативи, поросло зеленою оборкою.

— Думала, може, потанцюємо, — сказала Клариса.

Але молодим людям не до бесіди. А навіщо? Їм би гукати одне одного, обійматися, ходити неквапом, вставати на світанку, годувати цукром поні, цілувати й пестити морди улюблених чау-чау, а тоді, мурашки по тілу, з розгону стрибнути у воду й плавати. А от неймовірне багатство англійської мови, та сила, яку вона нам дарує в передачі почуттів (у їхньому віці вони з Пітером сперечалися б цілий вечір) не для них. Вони стужавіють замолоду. Понад міру будуть добрими до людей у своєму маєтку, але наодинці, напевно, дуже нудні.

— Як шкода! — сказала вона. — А я сподівалася, що потанцюємо.

Дуже, дуже мило, що вони прийшли! А які танці! У кімнатах не протиснешся.

З’явилася тітонька Гелен у шалі. На жаль, вона мусить їх залишити — лорда Ґейтона та Ненсі Блоу. Он старенька міс Перрі, її тітонька.

Позаяк міс Гелен Перрі не вмерла, то була жива. Недавно їй минуло вісімдесят. Повільно, спираючись на ціпок, піднялася сходами. Посадили її в крісло (Річард подбав). Цікавилася вона хіба що людьми, які знали Бірму у вісімдесятих, тож їх і намагалися завжди до неї підвести. А куди це подівся Пітер? Адже вони були такими друзями. При згадці про Індію або ж навіть про Цейлон її очі (тільки одне було скляне) вмить глибшали, ставали блакитними, і бачила вона тоді не людей — бо не залишилося в неї ніжних спогадів чи гордих ілюзій ані про віцекоролів, ані про генералів і заколоти, — бачила вона орхідеї, гірські стежки, а ще себе на спинах кулі, що несли її в шістдесятих по безлюдних вершинах, або як спускалася вона в доли викопувати орхідеї (подиву гідні квіти, раніше не бачені), вона їх змальовувала акварельними фарбами; невгамовна англійка, яку страшенно дратувала війна, скажімо, коли бомба впала в неї перед самими вікнами й перервала її роздуми про орхідеї і про те, як вона в шістдесяті роки подорожувала Індією — аж тут і Пітер приспів.

— Поговори з тітонькою Гелен про Бірму, — сказала Клариса.

Але він іще з нею словом не перекинувся!

— Пізніше поговоримо, — сказала Клариса, ведучи його до тітоньки Гелен, у білій шалі із ціпком.

— Пітер Волш, — сказала Клариса.

Це їй нічого не говорило.

Клариса попрохала. Дуже їй уже тяжко, дуже тут шумно, але це Клариса її попрохала. Вона й приїхала. Дуже шкода, що живуть у Лондоні — Річард і Клариса. Із Кларисиним здоров’ям ліпше жити за містом. Але Кларисі завжди подобалося світське товариство.

— Він був у Бірмі, — сказала Клариса.

Ага! Не могла втриматися, аби не згадати про Чарльза Дарвіна, як він відгукнувся щодо її книжечки про орхідеї в Бірмі.

(Кларисі треба поговорити з леді Брутн.)

Певна річ, та книжечка про бірманські орхідеї дотепер уже забулася, але до 1870 року вона витримала аж три видання, розповідала старенька Пітерові. Ага, тепер згадала. Він бував у Бортоні (і покинув її, продовжував Пітер Волш, не сказавши й слова, у вітальні того вечора, коли Клариса покликала його кататися на човні).

— Річарду дуже сподобався ваш ланч, — сказала Клариса леді Брутн.

— Річард зробив мені величезну послугу, — відповіла Брутн. — Допоміг написати листа. А як ви?

— О, дуже добре! — сказала Клариса. (Леді Брутн мала відразу до хвороб жінок політиків.)

— Он Пітер Волш! — вигукнула леді Брутн (бо ніколи не могла придумати, що сказати Кларисі, хоча й любила її. Мала багато хороших рис, але в них не було нічого спільного — у них із Кларисою. Річард, може, досяг би більшого, якби одружився з жінкою не настільки чарівною, яка б допомагала йому в роботі. А йому так і не вдалося потрапити до кабінету міністрів) — Це ж бо Пітер Волш! — казала вона, потискуючи руку тому любому гріховодові, тому дуже здібному юнакові, який легко міг зробити собі ім’я, але так і не зробив (завжди мав клопіт з жінками), аякже, старенька міс Перрі! Дивовижна літня леді!