Місіс Делловей

Леді Брутн стояла біля крісла міс Перрі, наче примарний гренадер, зодягнений у чорне, і запрошувала Пітера Волша на званий ланч; задушевна, але не здатна на коротку бесіду про флору й фауну Індії. Певна річ, вона там бувала, гостювала в трьох віцекоролів, вважала декого з тамтешніх посадових осіб навіть дуже хорошими хлопцями; але яка ж то трагедія — становище в Індії! Прем’єр-міністр щойно розповідав (тим часом міс Перрі поправляла шаль, їй було начхати, про що там прем’єр-міністр щойно розповідав), тому леді Брутн також хотілося почути думку Пітера Волша, адже він повернувся із самісінького осердя, і вона збирається влаштувати йому зустріч із сером Семпсоном, бо через оту дурість, а як донька солдата, то дозволить собі навіть сказати, через оте безумство вона ночами не може спати. Вона — уже немолода, уже не здатна на щось велике. Але її будинок, її слуги, її добра подруга Міллі Браш — чи пам’ятає він її? — усі на місці, тільки чекають, аби до них звернутися — словом, коли виникне потреба. Бо вона ніколи багато не говорить про Англію, але цей острівець людей, ця дорогоцінна земля в неї в крові (хоча Шекспіра вона не читала), і якщо якась жінка таки народилася, щоб одягнути шолом і випустити з лука стрілу, щоби повести на ворога загони й правити дикими ордами з невичерпною справедливістю, а потім безносою спочити в церкві під щитом або розчинитися в зеленому пагорбі на якомусь доісторичному схилі, то її звати Мілісент Брутн. Позбавлена з огляду на стать і на своє манкірування здатності розмірковувати логічно (виявилося, не може написати листа в «Таймс»), вона ніколи не припиняла думати про імперію, а спілкуючись з тією панцирною богинею, вона набула солдатської постави й нестримності в поведінці так, що вже неможливо собі уявити, як навіть після смерті вона розлучиться з цією землею та ходитиме просторами, над якими, звісно, у духовному вимірі, не розвівається британський стяг. Бути не англійкою хоча б серед мертвих? Ні! Ніколи! Нізащо!

Та невже це та Леді Брутн (яку вона колись знала)? І хіба це Пітер Волш так посивів? Запитувала сама в себе леді Россетер (у дівоцтві Саллі Сітон). Авжеж, оце міс Перрі, та стара тітка, що дуже сердилася, коли вона жила в Бортоні. Ніколи не забуде, як голяком побігла коридором, а тоді її викликала до себе міс Перрі! І Клариса! О, Клариса! І Саллі вхопила її за руку.

Клариса зупинилася.

— Але я не можу, — сказала вона. — Я зараз. Почекайте, — сказала вона, озираючись на Пітера й Саллі. — Мусите почекати, поки гості розійдуться.

— Я повернуся, — сказала вона, озираючись на своїх давніх друзів, Саллі й Пітера, які саме потискали одне одному руки, а Саллі, аякже, пригадуючи минуле, сміялася.

Однак її голосу вже бракувало колишньої захопливої пишноти; її очі вже не так палали, як замолоду, коли вона закурювала сигару, коли вона побігла, в чому мати породила, коридором за губкою, а тоді Еллен Еткінс запитала: а якби побачив хтось із джентльменів? Але їй усе пробачали. Вона поцупила курча з кухонної шафки, бо вночі дуже зголодніла, вона курила сигари у своїй кімнаті, у човні залишила безцінну книжку. І всі її обожнювали (за винятком хіба що тата). Завдяки її теплоті, її жвавості; вона малювала, вона писала. Старі жінки в селі по нинішній день питають: «А як там ваша подружка, та, у червоному плащі, ну, що приїжджала до вас і була такою бистрою». Приписала Г’ю Вітбреду, і це треба ж таке (он він говорить з португальським послом), буцімто він поцілував її в курильній кімнаті — як покарання за її прагнення вибороти для жінок право голосу. Паскудник він, ось хто він такий, сказала вона. І Клариса, пригадує, як іще вмовляла її не розповідати про це на сімейній молитві, а вона така, що й могла розповісти — відчайдушна, зухвала, із постійним нарочито емоційним бажанням бути в центрі уваги, щоразу створювала в неї відчуття, як, бува, думала Клариса, ніби все от-от має закінчитись дуже трагічно, її смертю, її мучеництвом; а вона вийшла заміж, і то досить несподівано, за лисого чоловіка з великою бутоньєркою, що володів, за чутками, текстильними фабриками в Манчестері. Має тепер п’ятьох хлопців! Вони влаштувалися з Пітером одне біля одного. Розмовляли, до болю знайома картина — вони за бесідою. Говорили про минуле. Саме з ними обома (навіть більше, ніж з Річардом) і пов’язане її минуле; із тим садом, тими деревами, старим Джозефом Брейткопфом, що співав Брамса без голосу, шпалерами у вітальні, із запахом сплетених з очерету мат. Саллі завжди залишатиметься частиною минулого, і Пітер залишатиметься. Але вона мусить від них піти. Он немилі її серцю Бредшоу. Має підійти до леді Бредшоу (у сірому і в сріблі, немов вухата тюлениха, що балансувала на краю водойми, вона щось дзявчала про запрошення та герцогинь, типова дружина успішного чоловіка), має підійти до леді Бредшоу і сказати…

Але леді Бредшоу її випередила.

— Ми жахливо запізнилися, дорогенька місіс Делловей, навіть не наважувалися заходити, — сказала вона.

Сер Вільям, який мав дуже поважний вигляд, оті сірі вуса й блакитні очі, сказав, що так, але все ж таки не змогли втриматися від спокуси. Він розмовляв із Річардом, мабуть, про той законопроект, який вони хочуть провести через палату громад. І чого це її аж замлоїло під серцем, коли побачила, що він говорить із Річардом? Скидався він на того, ким і був, — на великого лікаря. Видатну постать у своєму фахові, дуже впливового, завжди втомленого.

Тільки подумати, з якими випадками до нього звертаються: люди у своїх нестерпних муках, люди на межі божевілля, чоловіки і їхні дружини. Мусить вирішувати приголомшливо складні питання. Але, відчувала вона, щось дуже не хотілося би потрапити до сера Вільяма з якимись питаннями. Ні, він не та людина.

— Як справи у вашого сина в Ітоні? — запитала вона леді Бредшоу.

Недавно пропустив екзамени, розповіла леді Бредшоу, через свинку. Його батько навіть більше переживав, ніж син, «бо він сам», — подумала вона, але не сказала: «немов велика дитина».

Клариса поглянула на сера Вільяма, що розмовляв із Річардом. Він нітрохи не скидався на хлопчака, аж ніяк не скидався на велику дитину. Одного разу вона повела когось зі своїх знайомих до нього на прийом. Він мав у всьому рацію, був дуже розсудливий. Але, Господи, яке ж то полегшення було опинитися знову на вулиці! А якийсь бідолаха, пригадувала вона, весь час плакав у приймальні. Але вона ніяк не могла збагнути, що такого відразливого є в сері Вільямі, що конкретно в ньому їй так не подобалося. І Річард її підтримав, «на смак якийсь не такий, на запах також не теє». Але у своєму фахові дуже компетентний. Говорили вони про законопроект. Сер Вільям, стишивши голос, розповідав про якийсь випадок. Мав стосунок до відкладених наслідків воєнних неврозів, про що перед тим і заходила мова. Цей стан речей треба відобразити в законі.

Понизивши голос і втягуючи місіс Делловей під покров загальних жіночих справ, загальної гордості за своїх чоловіків з їхніми знаменитими якостями й схильністю до перевантажень на роботі, леді Бредшоу (от бідолашна гуска, нема її за що не любити) тихим голосом казала, що «лишень ми зібралися їхати, як чоловікові телефоном повідомили про сумний випадок. Молодий чоловік (саме про нього сер Вільям розповідає містерові Делловею) наклав на себе руки. Був на війні». Ох! — подумала Клариса, посеред мого прийому — раптом смерть. Перетнула вітальню та зайшла до маленької кімнати, де нещодавно усамітнювалися прем’єр-міністр із леді Брутн. Може, є хтось там. Нікого. Крісла досі тримали відбитки постатей прем’єр-міністра і леді Брутн: вона присіла скраєчку, а він непорушно спирався на спинку, сидів владно, поважно. Говорили про Індію. Тепер тут порожньо. Тож велич прийому осіла долі, так дивно зайти сюди у своєму пишному вбранні трохи постояти на самоті.

І навіщо Бредшоу на її прийомі розповідати про смерть? Молодий чоловік наклав на себе руки. А вони про це просторікують на її прийомі — Бредшоу балакає про смерть. Молодий чоловік наклав на себе руки, але як? Спочатку вона все пропустила крізь себе, наче це з її тілом сталося, коли почула про нещасний випадок, немовби сукня її зайнялася, неначе аж тіло запекло. Викинувся з вікна. Умить земля підійнялася; заржавілі прути загорожі враз його пронизали, смертельно скалічивши. Він лежав, у голові бухало, а тоді — задушлива темрява. Ніби в неї на очах. Але чому він так зробив? І ці Бредшоу на її прийомі розповідають про смерть!

Одного разу вона викинула в Серпантин шилінг і більше ніколи нічого не викидала. А він себе викинув. Вони й далі собі житимуть (треба повертатися до гостей, кімнати переповнені, люди ще й досі приїжджають). Усі вони (від самого ранку думала про Бортон, про Пітера, Саллі) далі собі старітимуть. Тут було щось дуже важливе, оповите всілякими розмовами; щось таке, що стиралося й тьмяніло в її житті, день за днем скрапувало в бруді, брехні й плітках. А він зберіг оте щось. Смерть — це виклик. Смерть — це спроба поєднатися; люди безконечно прагнуть досягти осердя, яке містичним чином увесь час від них вислизає; близькість розчахується розлукою, захват блякне, і залишається самотність. А в смерті — вічні обійми.

Але чи той молодий чоловік, що наклав на себе руки, — чи він викинувся, притискаючи до грудей свій скарб? «Я зараз міг умерти! Я ж боюсь, що щастя більшого мені в майбутнім ніколи вже не подарує доля!»

Є ж бо люди з душею поетів і мислителів. Припустимо, ним оволоділа якась пристрасть, і він пішов до сера Вільяма Бредшоу, знаного лікаря, але, як на неї, то до прихованого зла, без статі й жаги, надзвичайно ввічливого до жінок, але здатного на невимовну наругу — на зґвалтування душі, ось на що, — і якщо той юнак пішов до сера Вільяма, і він ось у такий спосіб на нього спробував вплинути, то чи не міг він потім сказати (так, вона вже була певна), чи не міг той юнак сказати: життя — нестерпне; вони зробили життя нестерпним — отакі люди, як сер Вільям?

А тоді (вона відчула це сьогодні вранці) з’явився страх, ота непідвладна нездатність прожити життя до кінця, спокійно перейти ту довгу ниву, яку передали тобі твої батьки; вглибині душі зачаївся величезний страх. І якби поряд не було Річарда зі своєю «Таймс», і вона не мала змоги припасти до землі, як та пташка, й опісля поволі ожити, гучно виплеснути свою незмірну радість, потерши паличку до палички, притуливши патичок до патичка, вона б загинула. А юнак наклав на себе руки.

Якимось чином це була її катастрофа і її ганьба. Це було її покаранням — бачити, як тоне й зникає якийсь чоловік чи жінка в темряві, а вона змушена стояти тут у своїй вечірній сукні. Вона плела інтриги, вона шахраювала. Вона ніколи від себе не була в захваті. Хотіла успіху. Хотіла стати схожою на леді Бексборо, ну, й таке інше. А ще колись раніше вона ходила по терасі в Бортоні.

Це все завдяки Річарду; вона ніколи ще не відчувала такого щастя. Але щастя не затримаєш, його не зупиниш. Нема більшого блаженства, думала вона, вирівнюючи крісла, випрямляючи книжковий ряд на поличці, аніж, полишивши позаду тріумфи юності, поринути в перебіг життя, нарешті з несподіваним вибухом радості побачити, як устає сонце й минає день. Не раз у Бортоні, коли всі розходилися зі своєю балаканиною, вона йшла дивитися на небо; або за обідом бачила небо поміж плечима інших; бачила його в Лондоні, коли не могла заснути. Підійшла до вікна.

У ньому, хоча це й безрозсудна думка, було щось від неї, у тому сільському небі, у небі над Вестмінстером. Вона розсунула штори, дивилася. О, яка несподіванка! — з кімнати навпроти виглянула старенька! Вона збиралася лягати спати. А небо? Думала, воно буде урочистим, буде ледь підсвіченим небом, що повертає свої ланіти в прощальній красі. Воно ж виявилося блідим, як попіл, а над ним проносилися подовгасті хмари. Ніколи не бачила такого неба. Мабуть, вітер здійнявся. А в кімнаті навпроти старенька лягала спати. Просто заворожує, коли дивишся, як вона ходить по кімнаті, виглядає надвір. А чи вона і її бачить? Погляд годі відірвати від старенької, коли вона так повільно, так звагом готується лягати спати, а за стіною у вітальні — сміх, розмови. Ось, вона вже затягла штори. Почав бити годинник. Наклав на себе руки молодий чоловік; вона його не шкодувала; а годинник бив — раз, двічі, тричі, вона його не шкодувала, хоча все решта далі тривало. Ось! Старенька загасила світло! Будинок навпроти поринув у пітьму, а все інше далі тривало, повторила вона, і тут до неї прийшли слова: «Вже не бійся влітку спеки». Треба повертатися. Який незвичайний вечір! Відчувала себе дуже схожою на нього — на того юнака, що наклав на себе руки. Навіть тішилася, що він так учинив — взяв і все викинув. Бив годинник. У повітрі розходилися свинцеві кола. Через оту смерть якось гостріше відчувала красу, відчувала веселість. Але їй треба повертатися. Треба зібратися докупи. Треба знайти Саллі з Пітером. І вона вийшла з маленької кімнатки.

— А де Клариса? — запитав Пітер. Він із Саллі сидів на канапі. (Навіть після стількох років він не міг її називати «леді Россетер».)

— Куди ж поділася ця жінка? — запитав він. — Де Клариса?

Саллі припускала, а Пітер загалом погоджувався, що там були впливові люди, політики, їм не знайомі, хіба що з газетних фотографій, тому Клариса мусила їм догоджати. Вона з кимось із них. А Річард Делловей так і не потрапив до кабінету міністрів. Видно, не вдалося йому, припускала Саллі. Щодо неї, то вона майже не читає газет. Так, іноді трапляється його ім’я. А вона, ну, вона живе дуже окремішнім життям, у пустелі, як сказала б Клариса, серед великих торговців, великих фабрикантів, людей, які, зрештою, таки щось роблять. І вона дещо зробила!

— Маю п'ятьох синів! — сказала вона.

Боже, як вона змінилася! Охоплена материнською ніжністю, егоїзмом також. Останній раз вони бачилися, пригадував Пітер, серед цвітної капусти в місячному світлі — листя «немов нечищена бронза», сказала вона, уживши цей літературний зворот, і зірвала троянду. Тієї жахливої ночі вона безперестанку тягала його туди-сюди, туди-сюди після сцени біля фонтана; йому треба було сісти на нічний потяг. Господи, він плакав!

Он, його стара звичка — відкривати й закривати лезо складаного ножика, подумала Саллі, завжди відкриває й закриває той свій ножик, як тільки починає хвилюватися. Вони страшенно зблизилися, вона з Пітером Волшем, коли він закохався в Кларису, а тоді за обідом сталася та жахлива, сміховинна сцена з Річардом Делловеєм, коли вона назвала Річарда Делловея «Вікемом». Не так назвала, ну, то й що? А Клариса як скипіла! Відтоді вони майже не бачилися, — вони з Кларисою, — не більше п’яти-шести разів за останні десять років. Тим часом Пітер Волш подався до Індії, і вона щось таке чула, ніби одружився й ніби не дуже вдало, навіть не знала, чи має дітей, а спитати якось не випадало, він так змінився. Якось зіщулився й подобрів, вона одразу відчула: для неї він залишався надзвичайно близькою людиною, бо з ним пов’язана її юність, вона навіть мала подаровану ним книжечку Емілі Бронте, адже колись він збирався писати, аякже! У ті дні він хотів писати.

— Щось написали? — запитала вона його.

— Ага, написав! — сказав Пітер Волш, і вона засміялася.

А вона досі приваблива, досі впадає в око ця Саллі Сітон. Але що то за Россетер? На весіллі був із двома камеліями в петлиці — це все, що Пітер про нього знав. «Мають тьму-тьмущу слуг і безліч гектарів теплиць», — писала Клариса; ну, щось у тому дусі. А Саллі не заперечувала, лишень сміялася.

— Так, я маю десять тисяч на рік, — уже й не пам’ятала чи то після сплати податків, чи до сплати, бо все за неї робив чоловік, — із яким вам обов’язково треба познайомитися, — казала вона, — він обов’язково вам сподобається.

А Саллі в ті часи була бідна як руда миша. Аби приїхати до Бортона, мусила закласти бабусин перстень, подарований її прадідові Марією-Антуанеттою.

Так, Саллі пам’ятає; вона досі його зберігає, той перстень з рубіном, який Марія-Антуанетта подарувала її прадідові. У ті дні вона не мала й пенні за душею, а щоб поїхати в Бортон, мусила завжди щось придумувати, якось викручуватися. Поїздка до Бортона для неї дуже багато важила — не давала зійти з розуму, настільки нестерпним здавалося життя вдома. Тепер усе вже в минулому. Містер Перрі помер, а міс Перрі жива. Це його страшенно ошелешило, нічого схожого ще не пережив у житті! — сказав Пітер. Адже був певен, що вона померла.

А зі шлюбом у Клариси, припускала Саллі, здається, все гаразд? Он та дуже гарна, спокійна юна леді — це ж бо Елізабет, он там, біля вікна, у рожевій сукні.

(Вона як тополя, вона як річка, вона як гіацинт, думав Віллі Тіткоум. Ох, скоріш би вже за місто й роби, що хочеш! Здається, почула скавучання свого бідного песика, так, Елізабет направду почула його скавучання.) Нітрохи не схожа на Кларису, сказав Пітер Волш.

— Ох, Клариса!

А Саллі не забувала про Кларису. Вона багато чим зобов’язана Кларисі. Вони були подругами, не знайомими, а справжніми подругами, навіть тепер вона іноді бачить, як Клариса, уся в білому, йде по будинку з оберемком квітів у руках — до сьогодні листя тютюну нагадує їй про Бортон. І постійно — але чи Пітер розуміє? — їй чогось бракує. І чого б це їй бракувало? Гарна собою, навіть надзвичайно гарна. А якщо відверто (Пітер — давній друг, справжній друг — хіба має значення розлука? Хіба значить щось відстань? Іноді їй так хочеться написати йому листа, вона навіть напише, а потім усе порве, він же розуміє, бо тут не обов’язково щось говорити, люди розуміють одне одного й без слів, ну, коли приходить те відчуття, коли бачиш, що ти вже немолода, а вона вже направду немолода, сьогодні бачилася з синами в Ітоні, хворіють на свинку), а якщо відверто, то як вона могла? Як Клариса могла вийти заміж за Річарда Делловея? За того мисливця, у якого тільки й розмов, що про псів. Коли заходив до кімнати, то від нього аж тхнуло конюшнею. Ну, а оце все? Вона помахала рукою.

Попри них ступав Г’ю Вітбред у білій жилетці, немов за матовим склом, товстий, незрячий, не бачив нічого, крім власної самоповаги та свого благополуччя.

— Ви подивіться, він навіть не збирається нас упізнавати, — сказала Саллі й розгубилася — ось такий той Г’ю! Пречудовий Г’ю!

— Чим він займається? — запитала вона Пітера.

Мастить ваксою королівські черевики й лічить пляшки у Віндзорі, пояснив їй Пітер. Ні, Пітер таки не розучився сипати дотепами! Ну, а тепер Саллі вже мусить зізнатися, сказав Пітер. Щодо того поцілунку.

Аякже, в губи, запевнила вона його, у курильній кімнаті ввечері. Зразу побігла до Клариси, страшенно розгнівана. Г’ю не міг цього зробити! — сказала Клариса. Ні. Тільки не пречудовий Г’ю. А які він мав шкарпетки, оцей Г’ю, завжди найліпші, таких ні на кому не бачила — тільки погляньте, у якому він вечірньому вбранні. Бездоганному! А він має дітей?

— Так, усі в цій залі мають по шестеро синів в Ітоні, — сказав Пітер, — за винятком мене. І дякувати Богові, що немає. Ані синів, ані доньок, ані дружини. Що ж, здається, він не нарікає, сказала Саллі. А на вигляд за нас усіх молодший, подумала собі.

Ну, це він упоров дурницю, із якого боку не поглянь, сказав Пітер, що отак одружився, із «наївною простачкою», сказав він, але одразу додав: «Але ми, до речі, непогано жили». А як це може бути, допитувалася Саллі; що він має на увазі? Аж дивно, ніби близько знаєш людину й одночасно нічого не знаєш про те, як склалося в неї життя. А може, він не признається через свою гординю? Дуже навіть може бути, бо йому принизливо (та він такий несусвітній, якийсь ніби ельф чи що, не такий як усі люди), йому, мабуть, дуже самотньо; у його віці і не мати власного дому, не мати куди піти. Він може пожити в них, скільки душа забажає. Він може в них пожити, йому сподобається. Звісно, він може це зробити. За всі ці роки Делловеї жодного разу до них не навідалися. А не раз їх запрошували. Але Клариса (тільки Клариса) не схотіла. Бо вона, казала Саллі, глибоко в душі справжня снобка, треба визнати, вона снобка. І ще одне заважало їй приїхати, вона в цьому певна. Клариса вважала, що вона вийшла заміж за людину нижчого від себе соціального стану, адже її чоловік — і вона цим пишалася — був сином шахтаря. Кожен пенні, який вони мають, він заробив. Малим хлопцем (її голос затремтів) тягав здоровезні мішки.

(І в такому ключі, відчував Пітер, це триватиме годинами: син шахтаря; люди вважають, що вона вийшла заміж за чоловіка нижчого від себе соціального стану; має п’ятьох синів; або про інше — про рослини, про гортензію, жасмин, ну, і дуже рідкісні гібіскусові лілії, що й не ростуть північніше від Суецького каналу, а в неї на околицях Манчестера вони ростуть цілими клумбами, і то лишень із одним садівником, буквально цілісінькими клумбами! Клариса ж, така нематеріальна, цього уникла.)

Чи була вона снобкою? Так, багато в чому. До речі, де вона ходить? Уже пізно.

— Коли почула, — сказала Саллі, — що в Клариси прийом, то зрозуміла, що не можу просто так взяти й не прийти — мушу з нею побачитися (зупинилася на Вікторія-стріт, он там, по сусідству). Тож всунулась без запрошення. — А це хто, — прошепотіла вона, — скажіть мені, будь ласка. Хто це така?

Це місіс Гілбері ніяк не могла знайти виходу. Адже було вже пізно! А коли надходить ніч, бурмотіла вона, коли люди розходяться, тоді й знаходиш друзів; затишні кутки й закапелки, а ще й чудові види з вікна. Чи вони знають, питала вона, що довкола чарівний сад? Ліхтарики на деревах, чудове мерехтливе озеро й небо. Лишень кілька китайських ліхтариків, сказала Клариса Делловей, у задньому саду! Але вона справжня чарівниця! Це ж бо парк… Та вона не знає їхніх імен, але вони, звісно, її друзі, а друзі без імен і пісні без слів — завжди найліпші. Але, на біду, стільки дверей, стільки всього нежданого, вона таки заблукала.

— Стара місіс Гілбері, — сказав Пітер. А хто он там стоїть? Он та леді, що біля фіранки цілий вечір підпирає стіну і ні з ким не говорить? Її обличчя звідкись мені знайоме, здається, має якийсь стосунок до Бортона. Це вона кроїла білизну за великим столом біля вікна? Девідсон її звати, хіба ні?

— Ага, це Еллі Гендерсон, — сказала Саллі. На неї Клариса ще весь час напосідалася. Її кузина, дуже бідна. А Клариса вміла напосістися.

Таки вміла, сказав Пітер. Але все ж, сказала Саллі дуже емоційно, із поривом того ентузіазму, який Пітер колись у ній так любив, а тепер трохи навіть його побоювався, бо вона могла бути вже аж занадто багатослівною у виявленні своїх почуттів — наскільки великодушною була Клариса до своїх друзів! А це доволі рідкісна риса, і тепер часто вночі чи на Різдво, коли вона перераховує всі свої щасливі дарунки, то на перше місце ставить дружбу. Вони були молодими, і все. Клариса мала чисте серце, і все. Пітер скаже, що вона сентиментальна. А вона сентиментальна. Бо зрозуміла, що варто говорити тільки про те, що відчуваєш. Усі ті розумування — дурниця. Те, що відчуваєш, те й кажи.

— Але я не знаю, — сказав Пітер Волш, — що я відчуваю.

От, бідний Пітер, подумала Саллі. Чого це Клариса навіть не підійде до них поговорити? Він цілий вечір уже чекає. Вона все бачить. Він увесь час тільки й думає про Кларису та бавиться своїм складаним ножиком.

А виявилося, що життя — навіть дуже непроста штука, сказав Пітер. Його стосунки з Кларисою були непростими. Тому й життя пішло йому не так, як хотілося, сказав він. (Вони були дуже близькими — він і Саллі Сітон, тож не сказати цього було б нерозумно.) Людина не може закохуватися двічі, сказав він. А що тут скажеш? Усе ж таки ліпше, коли ти кохав (але він вважатиме її сентиментальною — він завжди це казав). Йому треба приїхати до них у гості, у Манчестер. Абсолютно згоден, сказав він. Абсолютно згоден. Йому вже самому так захотілося в них погостювати, він неодмінно до них приїде, як тільки владнає свої справи в Лондоні.

А Кларисі він більше подобався, ніж Річард. Саллі була певна.

— Ні, ні! — сказав Пітер (Саллі не треба було зачіпати цієї теми, це вже занадто). Он той любий друг — на протилежному боці кімнати, просторікує собі, як завжди, — давній друзяка Річард. Із ким це він говорить? — запитала Саллі. Із кимсь дуже поважним? Живучи в пустелі, вона страшенно хотіла знати, що то за люди навколо неї. Але Пітер не знав, із ким. І незнайомець не викликав у нього захоплення, мабуть, хтось із кабінету міністрів. З усіх чинуш Річард чи не найліпший, сказав він, найбезкорисніший.

— І чим він займається? — запитала Саллі. Сама ж і запропонувала відповідь: громадською діяльністю. І щасливі вони разом? — запитала Саллі (бо, власне, вона надзвичайно щаслива), бо вона про них нічого, по суті, не знає, робить якісь поспішні висновки, а втім, що ми знаємо навіть про людей, з якими живемо разом, питала Саллі. Ми, як ті в’язні, хіба не так? Недавно прочитала чудову п’єсу про чоловіка, що дряпав на стіні тюремної камери, і це так близько до життя, ми ж бо всі дряпаємо на стіні наших тюремних камер. Розчарувавшись у людських стосунках (люди настільки складні), вона часто йде в сад, і їй з квітами стає так спокійно, як ніколи не буває з чоловіками чи жінками. Але ні, йому капуста не до вподоби; він воліє мати справу з людьми, сказав Пітер. А, правда, молодь хороша, сказала Саллі, поглядаючи на Елізабет, що проходила вітальнею. Геть не схожа на Кларису в її віці! Він хоч знає, чим вона живе? Вона рота не відкриє. Так, справді, погодився Пітер, він поки що про неї дуже мало знав. Вона як та лілія, сказала Саллі, лілія в ставку біля берега. Але Пітер не погоджувався, що ми нічого не знаємо. Ми знаємо все, сказав він, принаймні він усе навіть дуже добре знав.

А он ті двоє, шепотіла Саллі, що вже збираються йти (ох, так, так, і їй доведеться скоро піти, якщо Клариса не з’явиться), он той дуже поважний пан і досить простакувата його дружина, які розмовляли з Річардом, — що можна знати про тих людей?

— Що вони кляті шахраї, — сказав Пітер, кинувши на них побіжний погляд. Розсмішив Саллі.

Тим часом сер Вільям Бредшоу зупинився біля дверей поглянути на гравюру. Придивлявся до імені гравера в куточку. Його дружина також придивлялася. Сера Вільяма Бредшоу досить-таки цікавило мистецтво.

Коли ти молодий, сказав Пітер, тобі страшенно хочеться пізнати людей. А тепер, коли постарів, а точніше, коли тобі п’ятдесят два роки (Саллі минуло п’ятдесят п’ять, її тілу, сказала вона, а серцем вона двадцятирічна дівчина); тобто коли ти в зрілому віці, то вмієш бачити, вмієш розуміти, і ти не втрачаєш здатності відчувати, сказав він. Таки він має слушність, сказала Саллі. Вона з кожним роком відчуває ще глибше, ще пристрасніше. На жаль, чуттєвість збільшується, сказав він, на жаль, але, можливо, цьому треба тільки радіти — вона і в нього з досвідом збільшується. А в нього навіть дехто залишився в Індії. Йому хотілося б якось розповісти про неї Саллі. Хотів би познайомити її з Саллі. Вона заміжня, сказав він. Має двох малих дітей. Він обов’язково має привезти їх до Манчестера, сказала Саллі, він мусить пообіцяти це їй уже зараз, поки вони не пішли.

Он, взяти, наприклад, Елізабет, сказав він, вона й половини того не відчуває, що вони відчувають, поки що. Але все ж таки, сказала Саллі, дивлячись, як Елізабет підходить до батька, вони дуже віддані одне одному. Це видно з того, як Елізабет підійшла до батька.

Бо тато поглядав на неї під час розмови з Бредшоу й думав: а хто це така гарна дівчина? І раптом усвідомив, що то його Елізабет, а він її не впізнав, їй так личить оця рожева сукня! Елізабет відчула на собі його погляд, коли розмовляла з Віллі Тіткоумом. Отже, вона підійшла до тата, і вони стояли разом, а прийом уже майже закінчився, усі розходилися, кімнати ставали дедалі порожнішими, усюди на підлозі валялися якісь дрібнички. Навіть Еллі Гендерсон і та вже збиралася додому, чи не найостанніша з усіх, хоча ніхто з нею так і не заговорив, але їй хотілося якнайбільше побачити й розповісти про все Едіт. Річард із Елізабет, здається, аж тішилися, що все скінчилося, до того ж Річард ще й дуже пишався своєю донькою. Він не хотів їй цього казати, але не втримався. Поглянув на неї, казав він, і подумав: хто ж це така гарна дівчина? А це була його донька! Вона щасливо всміхнулася. Але її бідний песик підвивав.

— Так, Річард став ліпшим. Твоя правда, — мовила Саллі. — Підійду поговорю. Скажу на добраніч.

— Що таке розум, — запитала леді Россетер підводячись, — порівняно з душею?

— Я зараз, — сказав Пітер, але ще хвильку посидів. Що ж це за страх? Що за піднесення? — думав він. Що наповнює мене незвичною тривогою?

Це — Клариса, сказав він собі.

Он вона, уже йде.

Видавництво «Комубук» висловлює щиру подяку Артему Долотову за щедру підтримку проекту.