Місіс Делловей

На весла сів Делловей. Мовчав. Якимось незрозумілим чином, коли він скочив на велосипед, аби проїхати двадцять миль лісом по звивистій доріжці, і перед тим, як зникнути за поворотом, помахав їм рукою, стало очевидним: він усе це відчуває інтуїтивно, сильно, глибоко: ніч, романтику, Кларису. Він її заслужив.

А сам він був просто до смішного наївним. Його вимоги до Клариси (він тепер усе добре розумів) були сміховинними. Хотів неможливого. Влаштовував жахливі сцени. Вона, мабуть, усе одно прийняла б його пропозицію, якби він не був настільки недоладним. Так і Саллі вважала. Ціле літо писала йому довгі листи, вони про нього говорили, вона його похвалила, а Клариса розплакалася! Шалене літо — листи, сцени, телеграми, прибуття до Бортона рано-вранці, вештання під будинком, допоки встануть слуги, жахливі розмови tête-à-tête зі старим містером Перрі за сніданком, грізна та добра тітонька Гелен; Саллі весь час його витягувала на слово до саду; Клариса в ліжку з головним болем.

Заключна сцена, моторошна сцена, що, на його думку, означала найбільше в його житті (може, це й перебільшення — але саме так воно виглядало тепер), сталася о третій годині пополудні дуже спекотного дня.

Усе почалося з дурнички — Саллі за обідом сказала щось про Делловея, назвавши його «Яделловей», після чого Клариса наїжачилася, почервоніла, як це з нею буває, і виплеснула: «Уже наслухалися твого дурного жарту». І більше нічого, але для нього це все одно, якби вона сказала: «Я тільки забавляюся з тобою, а з Річардом Делловеєм у мене все серйозно». Так він її зрозумів. Ночами не спав. «Треба якось із цим покінчити, так чи інак», — сказав він собі. Через Саллі надіслав їй записку, просячи зустрітися біля фонтана о третій. «Маю щось важливе запитати», — приписав укінці.

Фонтан був посеред невисоких кущів, далеко від будинку, довкола гущавінь, дерева. Туди вона й прийшла, навіть трохи зарано, і вони стояли обабіч фонтана, із випускного отвору якого (забився) безперестанку сочилася вода. Як тільки побачене тоді відклалося в пам’яті! Наприклад, той яскраво-зелений мох.

Вона стояла нерухомо.

— Скажіть мені правду, скажіть мені правду, — промовляв він раз за разом. Здавалося, чоло його розтріскається, вибухне. Вона зіщулилася, закаменіла. Стояла нерухомо.

— Скажіть мені правду, скажіть мені правду, — повторював він, коли ж раптом вигулькнула голова старого Брейткопфа з газетою «Таймс», витріщився, роззявив рота й пішов собі геть. Обоє стояли нерухомо.

— Скажіть мені правду, — повторив він. Відчував, що наразився на щось фізично дуже тверде, неподатливе. Була як залізо, як кремінь, із непохитною волею. А коли вона сказала: — Годі вам. Годі. Це кінець (і то тільки тоді, коли він зі сльозами на щоках говорив, може, й годинами поспіль, як йому тоді здавалося), то вона ніби ляснула його по обличчю. Повернулася, залишила його самого, пішла геть.

— Кларисо! — вигукнув він. — Кларисо! — Але вона не озирнулася. От і все. Він поїхав тієї ж ночі. Більше її не бачив.

То було жахливо, кричав, жахливо, жахливо.

А тим часом сонце припікало. Потроху все забулося. Життя не стояло на місці і додавало собі днів. Все ж таки, думав він, позіхаючи й приходячи до тями, Ріджентс-парк не дуже змінився з часу мого дитинства, хіба що білки, — але ж, мабуть, з’явилося щось інше — аж тут мала Еліс Мітчел, що збирала камінці для колекції, яку вони з братиком тримали на каміні в дитячій кімнаті, кинула жменю гравію няні в поділ і, щодуху тікаючи назад, налетіла на ноги якоїсь пані. Пітер Волш засміявся.

Але Лукреція Воррен-Сміт казала собі: от лишенько, чому я маю мучитися? — питала вона себе, ідучи по широкій доріжці. Ні, я більше не витримаю, казала вона, покинувши Септімуса, який уже й Септімусом не був, виголошуючи ці безглузді, жорстокі, злосливі речі, говорячи сам із собою, он там, на лавці, з покійником говорить; аж тут дитя щодуху набігло на неї, ляпнуло на землю й розплакалося.

Аж легше стало. Поставила дівчинку на ніжки, обтрусила її сукеночку й поцілувала.

Вона нічого поганого не робила, любила Септімуса, була щасливою, мала чудовий дім, де її сестри досі живуть, роблять капелюшки. Чому вона має так мучитися?

Дитя побігло назад до няні, і Реція бачила, як няня сварила дівчинку, втішала її, а потім узяла на руки, відклавши плетіння, і добросердий на вигляд дядечко дав їй свій годинник, аби вона подула, і кришка відчинилася — але до чого вона тут? Чому було не залишитися в Мілані? Навіщо оці муки? Навіщо?

Похитувалася від сліз широка доріжка, няня, дядечко в сірому, дитячий візочок, підіймалися й падали перед її очима. Ось так хитатися через злого мучителя і є її доля. Але чому? Вона як та пташка, що заховалася під тоненьким листочком, поворухнеться листок — і пташка погляне на сонечко; хрусне десь гілка — вона й злякається. Геть беззахисна, оточена височезними деревами, великими хмарами байдужості світу, зовсім беззахисна, терпить муки; і чому вона так страждає? Чому?

Насупила брови, тупнула ногою. Мусить вертатися до Септімуса, бо вже майже пора йти їм до сера Вільяма Бредшоу. Треба вернутися і сказати йому, треба вернутися до нього, бо він сидить на зеленому стільчику під деревом і говорить сам із собою або з тим небіжчиком Евансом, якого вона бачила тільки одного разу в крамниці. Був тихий хороший чоловік, найліпший друг Септімуса, загинув на війні. Але на війні таке стається. Усі мають друзів, що загинули на війні. Усі від чогось відмовляються, коли одружуються. Вона покинула дім. Приїхала сюди, у це страхітливе місто. А Септімус узявся думати про жахливі речі, і вона б так змогла, якби схотіла. А їй із ним уже непереливки. Каже, що за стіною в спальні чути якісь людські голоси. Місіс Філмер вважає його дивакуватим. Уже всяка всячина йому привиджується: недавно бачив голову старої жінки в листі папороті. Але ж може бути щасливим, коли хоче. Їхали в Гемптон-Корт на другому поверсі автобуса й були щасливі. У траві висипали червоні й жовті квітки, як плавучі лампочки, сказав він, і всю дорогу балакав, щебетав і сміявся, вигадуючи всілякі історії. І раптом каже: «А тепер ми покінчимо з життям», вони стояли на березі ріки, і він подивився на воду таким поглядом, який вона бачила в нього, коли повз них проходив потяг чи проїжджав автобус, ніби щось його заворожує; відчула, що він хоче піти від неї, і вхопила його за руку. Але по дорозі додому був цілком спокійний, цілком розсудливий. Наводив докази, чому їм потрібно покінчити з життям; пояснював, наскільки злими є люди, як він наскрізь бачить їхнє брехливе єство, коли вони йдуть вулицею. Він знає геть усі їхні думки, казав він, він знає геть усе. Навіть про сенс буття, казав він.

А потім, коли вони прийшли додому, то він уже й на ногах не міг встояти. Ліг на канапу й благав тримати за руку, щоб не впасти донизу, бо він падає, падає, кричав, що падає в полум’я! Бачив обличчя людей на стінах, які з нього сміялися і всілякими паскудними словами його обзивали, а ще руки, що показували на нього пальцем з-за ширми. Але ж нікого не було. Почав гучно говорити, наче комусь відповідати, сперечався, сміявся, плакав, зробився дуже збудженим і казав їй записувати всілякі дурниці. Суцільну маячню, про смерть, про міс Ізабел Поул. Вона з ним більше не витримає. Але треба вертатися.

Ось вона вже недалечко від нього, бачить, як він видивляється на небо, щось белькоче, потискує собі руки. Але доктор Голмс каже, що нічого серйозного. А що це тоді? Чому він, коли вона сіла біля нього, аж кинувся, подивився скоса на неї, відсунувся, відсахнувся, показав на її руку, схопив руку і так моторошно дивився на ту руку?

Мабуть, тому, що зняла обручку? «Рука дуже схудла», — сказала вона. «Поклала обручку в сумочку», — сказала вона йому.

Він відпустив руку. Усе, нема їхнього шлюбу, подумав він, із болем, із полегшенням. Мотузка перерізана, він підносився, вільний, як і було сказано: він, Септімус, повелитель людей, має бути вільним; єдиного (аякже, дружина викинула обручку, пішла геть від нього), єдиного його, Септімуса, покликано значно раніше за масу інших людей з метою осягнення істини, для розуміння сенсу буття, яке нарешті після всіх трудів цивілізації — греків, римлян, Шекспіра, Дарвіна, а тепер, власне, його — має відкритися… «Кому?» — запитав він уголос. «Прем’єр-міністрові», — відповіли голоси, шерхотячи над його головою. Про верховну таємницю слід повідомити кабінетові міністрів; по-перше, дерева живі; наступне, злочину нема; наступне, любов, всеосяжна любов, мимрив він, хапав ротом повітря, тремтів, із великими потугами видобував слова для надзвичайно глибоких і складних засадничих істин, які для свого висловлення потребували неймовірних зусиль, зате змінювали світ цілковито й повік.

Злочину нема, любов, повторив він, намацуючи картку й олівець, аж тут надбіг скай-тер’єр і почав нюхати його штани, і він страшенно здригнувся. Пес перетворювався на людину! На його очах. Він не міг на це дивитися! Жахливо, просто жахливо бачити, як собака стає людиною! Собака за мить подріботів собі геть.

Божественно милостиве небо, безконечно благе. Воно пожаліло його, пробачило його слабкість. Але яке наукове пояснення (позаяк пояснення обов’язково мають бути науковими)? Чому він здатний бачити крізь тіла, зазирати в майбутнє, знати, що собаки перетворяться на людей? Очевидно, теплова хвиля впливає на мозок, який завдяки еонам еволюції і став аж настільки чутливим. Якщо висловлюватися науковою мовою, то, імовірно, плоть розчиняється у світі. Отже, його тіло настільки піддано мацерації, що залишилися самі нервові волокна. Воно вуаллю лежить на скелі.

Він відкинувся на спинку стільчика, виснажений, але вдоволений. Відпочивав, чекаючи, коли знову почне з великим зусиллям, із великим болем тлумачити для людства істини. Тепер лежав він дуже високо, аж на крижах світу. Під ним тремтіла земля. Крізь його плоть проростали червоні квіти, їхнє шорстке листя шелестіло біля його голови. Вдарилася об скелі, задзвеніла музика. Автомобільний ріжок на вулиці, промимрив він, але тут, на висоті, гудок відбивався від скелі до скелі, розщеплювався, а відтак звукові удари збиралися докупи й підіймалися гладкими стовпами (музика — видима, велике відкриття), перетворювалися на гімн, на гімн, що обвивав сопілку пастушка (дідок свистить на металевій дудці в пабі, промимрив він); і коли хлопчик стояв нерухомо, то із сопілки мелодія линула бульбашками, а коли пастушок підіймався вище, то вона ставала ніжним плачем над гамором вулиці. Хлопчик грає свою елегію просто на дорозі серед вуличного руху, думав Септімус. Тепер хлопчик підіймається в сніги, і навколо нього схиляються троянди — товсті червоні троянди, що ростуть на стіні в мене в спальні, пригадав він. Музика затихла. Ага, старому дали кілька пенні, здогадувався він, і той пішов до іншого пабу.

Але сам він залишався високо на своїй скелі, немов той моряк-потопельник, викинутий на берег. Ага, я нахилився через облавок човна і впав у воду, подумав він. Пішов на дно моря. Був мертвий, а тепер ожив, не чіпайте мене, благав він (знову говорив сам із собою — просто жах!); і перед пробудженням, коли пташині голоси, вуличний передзвін і людський гомін у дивній гармонії стають дедалі гучнішими, кожен сплячий відчуває, як його прибиває до берега життя, тож і він відчував, як його прибивало до берега життя, сонце припікало сильніше, крики ставали різкішими — от-от мало статися щось геть жахливе.

Йому треба тільки розплющити очі, але на повіки щось тиснуло — страх. Він натужився, він смикав, розплющив очі, побачив перед собою Ріджентс-парк. Довгі струмені світла ластилися біля його ніг. Дерева хвилювалися, похитувалися. Ласкаво просимо до нас, здавалося, казав світ, ми приймаємо, ми створюємо. Ось яка краса, здавалося, казав світ. І наче на підтвердження цього (все по-науковому), хоч би куди поглянув: на будинки, загорожу, на антилоп, що витягували шиї з-за частоколу, йому одразу в очі впадала краса. Було неймовірно радісно споглядати за тріпотінням листка в лагідному леготі. А в небі ластівки пірнали, вивертали набік, шугали то вгору, то вниз, коло за колом, але завжди дуже впевнено, ніби прив’язані до еластичної нитки; мухи сідали й підіймалися; а сонячне проміння падало то на один листок, то на інший, ніби в хорошому настрої передражнювало, осліплювало блиском м’якого золота; час від часу по трав’яних стеблах ішов божественний передзвін (можливо, перегукувалися клаксони) — і все це, спокійне й урівноважене, складалося зі звичайних речей і ставало істиною; краса — ось що тепер істина. Краса була всюди.

— Уже час, — сказала Реція.

Слово «час» скинуло свою шкаралупу, вилило на нього свої багатства; і з його губ, як шкірка, як стружки з рубанка, здійнялися невимушені, тверді, білі, невмирущі слова і щодуху полетіли, аби зайняти свої місця в оді Часу, у безсмертній оді Часу. Він співав. Еванс відповідав десь із-за дерева. Мертві у Фессалії, співав Еванс, серед орхідей. Там вони перечікували війну, а тепер там небіжчики, тепер і сам Еванс там…

— Зради Господа Святого, не підходьте! — вигукнув Септімус. Бо він не міг дивитися на небіжчиків.

Але галузки дерев розсунулися. Чоловік у сірому таки до них ішов. Це ж бо Еванс! Але грязюки щось на ньому не видно, нема ран; він геть не змінився. Треба сповістити всьому світові, вигукнув Септімус, піднісши руку (коли небіжчик у сірому підійшов ближче), піднісши руку, немов би який колос, що оплакував долю людей у пустелі на самотині з приставленими до чола руками, із борознами відчаю на щоках, і тепер побачив світло на краю пустелі; воно ширшало і вдарило в темну, як залізо, постать колоса (і Септімус трохи підвівся зі стільця), і з легіонами людей, простертими позаду нього, він, велетенський плакальник, однієї чудової миті раптом отримує по обличчю…

— Але я така нещаслива, Септімусе, — сказала Реція, намагаючись його посадити.

Мільйони заридали, віками вони горювали. Він зараз повернеться, він їм зараз усе розповість, зараз їм усе скаже, зараз, зараз, розповість про цю полегкість, про цю радість, про це дивовижне відкриття…

— Година, Септімусе, — повторила Реція. — Котра година?

Він говорив сам до себе, він здригався, той чоловік, видно, все побачив. Він на них дивився.

— Я тобі зараз скажу котра година, — сказав Септімус, дуже повільно, дуже сонно, загадково усміхаючись. Коли він підводився, усміхаючись чоловікові у сірому костюмі, саме пробило чверть години — за п’ятнадцять дванадцята.

І це називається бути молодим, подумав Пітер Волш, проходячи повз них. Влаштовувати отакі жахливі сцени — бідна дівчина, здається, доведена до розпачу, а ще й полудня нема. Але чого це вони зчепилися, хотів угадати він, що такого міг їй сказати молодий чоловік у плащі, аби ввергнути у такий розпач; що це в них сталося, що обоє настільки сумні і це такого чудового дня? Найцікавіше, коли повертаєшся до Англії по п’ятьох роках відсутності, то принаймні в перші дні все видається дуже дивним, ніби ти цього ніколи не бачив: закохані сваряться через дрібниці під деревом, незвичне домашнє сімейне життя у парках. Ніколи не бачив Лондона настільки чарівним — м’яка далечінь, розкіш, зелень; після Індії справжня цивілізація, думав він, ідучи по траві.

Ця сприйнятливість і вразливість, поза сумнівом, — його загибель. Навіть у своєму віці він, як той хлопець чи скоріш дівчина, мав юнацькі перепади настрою; хороший день, поганий день, без жодних на те причин, був украй пригнічений, коли бачив якусь нечупару, і ставав вельми щасливим від гарненького обличчя. Аякже, після Індії закохуєшся в перше-ліпше обличчя. Якось так посвіжішали, почепурнішали жінки; навіть найбідніша — одягнена вишукано, не так, як п’ять років тому, аякже; і мода тішила його око: довгі чорні плащі, стрункість, елегантність, а відтак цей приємний і, вочевидь, загальний звичай фарбуватися. У кожної, навіть найбільш респектабельної жінки, на щоках ніжні троянди; уста наче вирізьблені; кучері темні, як туш; усюди відчувається смак, мистецтво; але, певна річ, відбулися зміни. І про що ж тепер думають молоді голови? — запитав себе Пітер Волш.

Ті п’ять років — з 1918 по 1923 — відіграли, на його думку, особливу роль. Люди тепер мали інший вигляд. Газети стали іншими. Ось один писака, наприклад, узяв і надрукував у поважному тижневику цілком відверту статтю про вбиральні. Десять років тому ніхто б не наважився відверто писати про вбиральні в поважному тижневику. Або жінки беруть виймають помаду з пудрою і фарбуються на людях. Коли повертався додому, то на кораблі було багато молодих хлопців і дівчат — Бетті і Берті особливо запам’яталися, — фліртували безсоромно, нітрохи не ховаючись; стара мати сиділа, дивилася на все те з плетивом на колінах, спокійна як удав. Дівиця могла стати собі і пудрити носа у всіх на очах. А вони навіть не були заручені, так собі, пустували; і ніхто не ображав нічиїх почуттів. Міцним горішком була вона — ота ціла Бетті — і непогана на вроду. Десь так під тридцять стане чудовою дружиною — вийде заміж, коли прийде час; одружиться з якимось багатієм і житиме у великому будинку під Манчестером.

А хто ж це саме так і вчинив? — запитав себе Пітер Волш, звернувши на Широку алею. Хто вийшов за багатія і живе у великому будинку під Манчестером? Хто писав йому нещодавно довгого, сентиментального листа про «блакитні гортензії»? Побачила блакитні гортензії і згадала про нього, про колишні часи — Саллі Сітон, от хто! Саме Саллі Сітон, від якої ніколи в світі не чекали, що вийде за багатія й житиме у великому будинку під Манчестером, ота несамовита, відчайдушна, романтична Саллі!

Але з усього тодішнього товариства, з усіх Кларисиних давніх друзів — отих Вітбредів, Кіндерлів, Каннінґемів, Кінлох-Джонсів — Саллі, мабуть, була наймудрішою. Вона хоча б намагалася розібратися в чомусь. Вона й розкусила Г’ю Вітбреда — цього пречудового Г’ю — коли ж Клариса і всі решта перед ним падали ниць.

— Вітбреди? — чув він голос Саллі. — А хто такі Вітбреди? Торговці вугіллям. Гендлярі середньої руки.

Вона з якихось причин не терпіла того Г’ю. Казала, що йому в голові тільки його зовнішність. Йому треба було народитися щонайменше герцогом. Але він ще жениться на одній із принцес. Певна річ, Г’ю мав неймовірне, найбільш непідробне, якесь божественне замилування у британській аристократії, чого Пітерові не доводилося бачити більше ні в кому. Навіть Клариса мусила це визнати. Ох, він же був таким милим, таким безкорисливим, навіть не йшов на полювання, лишень би догодити старій матінці, і завжди пам’ятав про дні народження тітоньок, ну, і все таке інше.

Треба віддати Саллі належне, вона бачила його наскрізь. Добре пам’ятає, як одного недільного ранку в Бортоні зчинилася суперечка щодо прав жінок (допотопна тема), коли Саллі раптом втратила самовладання, спалахнула й сказала Г’ю, що він втілення всього найогиднішого в житті середнього британського класу. Сказала, що вважає його винним у долі «тих бідолашних дівчат на Пікаділлі» — отой Г’ю, бездоганний джентльмен, бідолаха Г’ю! — варто було побачити його розгублене обличчя! А зробила вона це навмисно, розповіла йому потім (вони мали звичку виходити на город і обмінюватися враженнями). «Він нічого не читає, нічого не думає, нічого не відчуває», — казала своїм надривним голосом, який трохи перебільшував усе те, що вона хотіла сказати. Хлопці в конюшнях і то людяніші, ніж Г’ю, казала вона. Типовий представник закритої привілейованої школи, казала вона. Ніде у світі, тільки в Британії міг такий виплодитися. Вона чогось була дуже уїдлива; тримала на нього якусь образу. Щось сталося — вже й забув що — ага, так, у курильній кімнаті. Він насміявся з неї — поцілував її? Неймовірно! Ніхто не повірив жодному слову. Аякже! Поцілував Саллі в курильній кімнаті! Якби це була яка, може, високоповажна Едіт чи леді Віолетта; але не ота обірванка Саллі без гроша за душею, у якої чи то батько, чи то мати мали звичку за картами в Монте-Карло тринькати гроші. Г’ю був найбільшим снобом з усіх людей, яких він коли-небудь бачив — найулесливіший — ні, він не те щоб стелився. Для такого він був надто самовдоволений. Висококласний камердинер — перше, що спадало на думку, той, хто йде позаду з валізами в руках, якому цілковито довіряють у справі надсилання телеграм, — тобто людина, незамінна на господарстві. Тож він і знайшов роботу під стать собі — одружився з високоповажною Евелін; отримав незначну посаду при дворі, завідував королівськими пивницями, чистив на туфлях монарші пряжки, ходив у бриджах і мереживних гофрованих манжетах. І все ж таки наскільки безжалісне життя! Служба при дворі!

Отже, одружився він із цією леді, із цією високоповажною Евелін, і вони собі десь тут живуть-поживають, думав він (дивлячись на помпезні будинки з вікнами в парк), він навіть одного разу в них обідав, у будинку, який, як і всі його надбання, мав щось таке, чого не мали інші будинки — здається, шафу для білизни. Тож він мусив стояти й милуватися нею — мусив довго захоплюватися хай би чим там — шафою для білизни, наволочками, старими дубовими меблями, картинами, які Г’ю вдалося купити дуже дешево. Але місіс Г’ю іноді псувала йому ту показуху. Вона була однією з тих непомітних жінок-мишок, яким подобалися високі чоловіки. Довший час її навіть не чути. І тут раптом вона загне щось геть неждане — і щось досить-таки хльостке. Видно, залишки аристократизму. Бачиш, як на неї, то вугілля для розпалювання парового котла було дещо теє, аж занадто — повітря спирає. От і жили вони тут зі своєю шафою для білизни, старими майстрами й наволочками зі справжнім мереживом десь так за п’ять, а може, й десять тисяч на рік, тоді ж бо як йому, а він на два роки старший за Г’ю, таки доведеться тепер у нього канючити хоча б якусь роботу.

У свої п’ятдесят три роки він змушений просити в них допомоги з роботою: знайти місце вчителя латини для малих хлопчиків чи якусь секретарську посаду, де він був би на побігеньках у якогось мандарина в офісі заради п’яти сотень на рік; бо після одруження з Дейзі вони не проживуть на меншу суму навіть з огляду на його пенсію. А Вітбред, імовірно, зміг би таке втнути, або Делловей. А чому б не звернутися до Делловея? Він непоганий хлопець, трохи обмежений, трохи тугодум, так, але досить непоганий. За що би не взявся, завжди робив це однаково нудно, без натяку на фантазію, без іскорки захоплення, але по-своєму мило. Йому б поміщиком у селі бути, а він пропадав у політиці. Найліпше проявлявся він на лоні природи біля коней і псів; як уміло він усе залагодив, наприклад, коли Кларисин великий волохатий пес потрапив у капкан і йому мало не відірвало лапу, тож Клариса ледь не зомліла, а він зробив усе, як слід: перев’язав псові лапу, наклав шини, сказав Кларисі не робити дурниць. Саме за це вона його, мабуть, і любила — саме це їй і потрібно. «Люба, не роби дурниць. Тримай ось тут, принеси теє», — і весь час говорив із псом, ніби з людиною.

Але як тільки могла вона ковтати всі ті небилиці про поезію? Як вона могла вислуховувати його патякання про Шекспіра? Цілком серйозно й урочисто Річард Делловей наприндився і сказав, що жодна порядна людина не повинна читати сонетів Шекспіра, бо це все одно, що підслуховувати під замковою щілиною (до того ж він і стосунків тих не схвалював). Жодна порядна людина не пошле свою жінку відвідати сестру покійної дружини. Просто неймовірно! Хотілося вцілити в нього зацукрованим мигдалем — саме вечеряли. Проте Клариса буквально на льоту хапала його слова, оту дуже незалежну думку; тільки одному Богу відомо, чи вона, бува, не вважала його найоригінальнішим розумом, який коли-небудь бачила!

Це також сприяло його зближенню із Саллі. Там був такий городець, де вони любили гуляти, обнесений парканом, із кущами троянд і велетенською цвітною капустою; пригадує, Саллі зірвала троянду, зупинилася й вигукнула в захваті від листя капусти в місячному сяйві (аж дивно, як чітко він усе те пригадує, про що вже роками не думав), і почала благати його — напівжартома, зрозуміло, — викрасти Кларису, врятувати її від усіляких там Г’ю, Делловеїв і їм подібних «бездоганних джентльменів», які «загублять її душу» (в той час Саллі списувала віршами цілі стоси паперу), зроблять із неї винятково господиню свого дому, розвинуть її суєтність. Але треба віддати Кларисі належне. Хай там як, вона не збиралася заміж за Г’ю. Вона мала чітке уявлення про те, чого хотіла. На поверхні тримала свою чуттєвість. Усередині була дуже практичною — значно ліпшим знавцем людей, ніж, наприклад, Саллі, а до того ж дуже жіночною — з тим незвичайним жіночим даром створювати свій власний світ, хоч би де вона опинялася. Зайде в кімнату, стане, як не раз він бачив, у дверях, а навколо купа народу. Але тобі запам’ятається саме Клариса. Не те щоб відзначалася яскравістю і впадала в око; можна навіть сказати, що не була красунею, не мала в собі чогось вже надто колоритного, ніколи не казала чогось надто розумного, але ось — я, власного персоною; ось я, тут, перед вами.

Ні, ні, ні! Він більше в неї не закоханий! Просто побачив її вранці з тими ножицями й нитками, коли вона готувалася до прийому, і вже не може відігнати від неї своїх думок; вона настирливо повертається до нього, як той пасажир, що спить і щоразу хилиться до тебе у вагоні потяга; а це зовсім не кохання, це думання про неї, критикування її, після тридцяти років він знову намагається її збагнути. Можна з певністю казати про її суєтність; надто вже вона переймається рангами, становищем, успіхом серед свого оточення, що певного мірою є доконаним фактом; вона навіть йому в цьому зізналася. (Якщо добре постаратися, завжди вам зізнається у своїх вадах, вона чесна.) Казала, що не любить задрипаних, зачуханих, ледачих людей, мабуть, таких, як він; вважала, що люди не мають права тинятися без діла, запхавши руки в кишені, мусять щось робити, мусять кимось бути; а щодо всіх отих великих цяць, отих герцогинь і прадавніх сивих графинь, яких він частенько бачив у її вітальні, отих людей, невимовно далеких, на його погляд, від усього того, що хоч трохи важило в житті, то вона відгукувалася з великим пієтетом. Леді Бексборо, якось сказала вона, тримається дуже прямо, вона просто незгинна (так само і Клариса, вона ніколи не гнеться ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова, пряма, як метальний спис, навіть аж трохи занадто пружна). Вона каже, що в них є відвага, яку вона щорік більше поважає. В усьому цьому дуже часто вгадується Делловей, аякже; дуже багато тут від громадянсько-духовного, британсько-імперського, протекціоністсько-урядового духу, який у її особі знайшов благодатний ґрунт. Удвічі розумніша від чоловіка, вона змушена дивитися на речі його очима — також одна із трагедій заміжнього життя. Маючи власний розум, мусить вічно цитувати Річарда — так, ніби комусь складно здогадатися, про що думає Річард, читаючи вранішню «Морнінґ пост»![21] А всі ці прийоми влаштовуються саме заради нього або заради нею ж створеного його образу (насправді, Річард, варто віддати йому належне, був би щасливішим, якби зайнявся рільництвом у Норфолку). Вона перетворила його вітальню на місце зустрічі потрібних йому людей, вона просто геній у цій справі. Не раз і не два був свідком того, як вона брала якогось молокососа, викручувала, націлювала, пробуджувала його й пускала в життя. Навколо неї перетворюється в загальну масу безліч нудних людей. Але раптом — раз, і з’явиться незвичайна людина: іноді митець, іноді письменник, хоча дивний вигляд мали вони в тій атмосфері. А за всім стояв взаємопов’язаний ланцюжок усіляких зусиль, візитівок і вміння бути до людей доброю, біганина з букетами квітів і невеличкими презентами; такий-то їде до Франції — йому потрібна надувна подушка; скільки клопоту завдають такі завдання, ота безкінечна метушня, яку постійно підтримують жінки її кола; але робила вона все щиро, від внутрішньої природної потреби.

Як не дивно, але вона була одним із найзапекліших скептиків, яких він коли-небудь бачив, і можливо (це теорія, яку він придумав, аби пояснити собі Кларису, іноді дуже прозору, а в інших випадках геть незбагненну), можливо, вона казала собі: оскільки ми — приречена раса, прикована до корабля, що тоне (колись дівчиною зачитувалася Гакслі і Тиндалем[22], що полюбляли отакі морські метафори), і навколо нас усім кінець, то принаймні виконуймо свою роль і полегшуймо страждання своїм побратимам-в’язням (знову Гакслі), прикрашаймо темницю квітами й надувними подушками, будьмо, наскільки це можливо, пристойними. Не вийде в тих негідників, у тих богів так, як їм хочеться, — у її розумінні боги не пропускають жодної нагоди завдати людині болю, не цураються нічого, лиш би хоч чимось зашкодити людині, лиш би хоч трохи зіпсувати її життя, але дуже вже вибиваються з колії, коли хтось поводиться як леді. Почалося це в Клариси після смерті Сильвії — одразу після тієї сумної історії. Так, побачити, як падає дерево і на твоїх очах убиває рідну сестру (цілковита провина Джастіна Перрі — усе через його недбальство), оту ще зовсім малу дівчинку, найобдарованішу серед них, як завжди казала Клариса, виявилося достатньо великим враженням для появи озлоблення. Опісля вона, може, і зм’якла, але тоді вважала, що нема ніяких богів, а значить, нема кого винити; звідси й бере початок її атеїстична релігія вчинення добра заради самого добра.

Звісно, вона дуже любила життя. Життєлюбність була закладена вже в самій її вдачі (хоча ніхто нічого не знав достеменно, вона всього не виказувала; це ж бо тільки її ескіз, як часто любив казати він, адже навіть йому після стількох років не вдавалося до кінця збагнути Кларису). Хай там як, але злоби в ній не було; не було також тієї моральної цноти, яка надзвичайно відразлива в хороших жінках. Вона тішилася, по суті, усім. Якщо піти з нею на прогулянку до Гайд-парку, то це могла бути клумба тюльпанів чи дитя у візочку, або візьме вона отак, без роздумів, і щось придумає геть незвичайне. (Мабуть, почала б розмову з тими закоханими, що сварилися, якби побачила, що їм погано.) Мала прекрасне чуття до комедії, але потребувала довкола себе людей, їй завжди були потрібні глядачі, аби продемонструвати свій дар, і, як наслідок, вона розтрачувала час за обідами, вечерями, влаштовувала нескінченні прийоми, городячи дурниці, кажучи багато чого бездумно, затупляючи гостроту свого розуму, утрачаючи здатність розрізняти. Вона, бувало, сидить на чолі стола й докладає величезних зусиль, аби догодити якомусь йолопу, що може бути корисним для Делловея — вони знають найжахливіших зануд на світі — а ввійде Елізабет — і все розступається перед коханою донею. Коли минулого разу він заходив до них, то вона вчилася в школі в якомусь там класі, така круглоока, блідолиця дівчина, геть не схожа на маму, мовчазне, флегматичне створіння, сприймала все довкруж себе як належне, дозволяла матері трохи поцяцькатися з собою, а тоді казала: «Можна я вже піду?» — немов чотирирічне дитя; іде, пояснювала Клариса з тією сумішшю втіхи й гордості, до якої її спонукав, здається, сам Делловей, іде грати в хокей. А тепер Елізабет уже, мабуть, «виходить у світ», вважає його старим задрипанцем, насміхається з материних друзів. Ну, і нехай. Що хорошого в старості, думав Пітер Волш, виходячи з Ріджентс-парку, тримаючи капелюх у руці, так це те, що пристрасті залишаються тими ж пристрастями, але ти — нарешті! — відчуваєш у собі певну силу, яка додає тобі великого натхнення у житті, — силу скористатися досвідом і все повільно розглядати, обертаючи на світлі.

Аж страшно про це казати (він знову надів капелюх), але тепер, у віці п’ятдесяти трьох років, люди не вельми потрібні. Вистачає самого життя, кожної його секунди, кожної його краплини — ось тут, у цю мить, тепер, на сонці у Ріджентс-парку, цього йому досить. Аж забагато. Тепер, коли маєш отаку силу, то й усього життя забракне, аби сповна насолодитися цим натхненням, аби отримати кожну унцію задоволення, зрозуміти кожен відтінок значення, бо те й те стало набагато ґрунтовнішим, ніж раніше, і набагато менш особистим. Тепер просто неможливо, аби він знову зазнав страждань, схожих на ті, яких він зазнав колись через Кларису. Упродовж годин поспіль (Господи, як добре, що можна сказати і ніхто не почує!), упродовж годин, навіть днів поспіль він тепер не думає про Дейзі.

А чи, може, він далі закоханий у Кларису, коли так ясно пам’ятає ті страждання, ту муку й незвичну тугу тих днів? Але тепер усе перемінилося, все стало значно приємнішим — річ у тім, що тепер вона закохана в нього. Тому ж то, мабуть, коли корабель відчалив, він і відчув неймовірну полегкість, нічогісінько не хотілося, лишень побути на самоті; тільки дратувався, коли знаходив у своїй каюті її знаки уваги — сигари, записки, плед. Кожен чесний чоловік вам у цьому зізнається: після п’ятдесяти вже не потрібно людей, після п’ятдесяти вже не хочеться казати жінкам, які вони гарні, і це підтвердить більшість чоловіків, яким за п’ятдесят, думав Пітер Волш, якщо вони, звичайно, чесні перед собою.

А ще ті дивовижні напади емоцій — вранішні сльози, що це таке? Що подумає про нього Клариса? Та подумає, що він дурень, і вже не вперше подумає. Справжньою причиною були ревнощі. Ревнощі переживуть усі інші людські почуття, думав Пітер Волш, тримаючи складаний ножик на витягнутій руці. Бачиш, зустріла вона майора Орда, пише Дейзі йому в останньому листі; каже це навмисно, він добре знає; каже це, аби викликати в ньому ревнощі; він собі уявив, як вона морщить чоло, думаючи, що б йому такого написати, аби ще більше його дійняти, але все ж таки він страшенно розлютився! Усю цю метушню з приїздом до Англії й відвідинами адвокатів він зчинив не заради одруження з нею, а заради того, щоб не дати їй одружитися з кимось іншим. Ось що його терзало, ось що спало йому на думку, коли він побачив Кларису, настільки спокійну, холодну, настільки зосереджену на своїй сукні чи на чому там; пригадав, як він, старий осел, схлипував і шморгав носом, але ж могла б пожаліти, могла б не доводити його до такого стану. Та жінкам, подумав він і закрив свій складаний ножик, не відомо, що таке кохання. Вони не розуміють, що воно значить для чоловіків. Клариса холодна, як бурулька. Сиділа на канапі поряд, дозволила взяти себе за руку, навіть цмокнула у щоку… Ага, уже перехід.

Якийсь звук привернув його увагу — нестійкий, тремтливий звук, голос, що здіймався без жодного напрямку чи моці, без початку чи кінця, плив кволо і пронизливо, позбавлений будь-якого змісту:

і ум фа ум со

фу сві ту ім о[23]

Голос без віку чи статі, голос прадавнього джерела, що б’є з-під землі; і долинав він з місця навпроти станції метро «Ріджентс-парк», від високої тремтливої фігури, немов із димоходу, із заржавілої помпи, із пошарпаного назавжди безлистого дерева, коли вітер гуляє його віттям і співає:

і ум фа ум со

фу сві ту ім о

і хитається воно, і скрипить, і стогне у вічному пориві.

Крізь усі віки — коли на місці тротуару росла трава й хлюпало болото, крізь віки бивнів і мамонтів, крізь віки тихих світанків пошарпана жінка — бо вона була в спідниці — з правою простягнутою, а лівою притиснутою до себе рукою, стояла й співала про кохання — про кохання, що тривало мільйон років, співала вона, про кохання, що торжествує, і про те, як її милий, що вже століттями лежить у могилі, ішов, наспівувала вона тихо, із нею у травні, але вже віки, довгі як літні дні, що палали, вона добре пам’ятала, саме червоними айстрами, його немає; жахливим серпом зжала смерть ті величезні гори, і тепер, коли вона нарешті припаде до землі, до цієї заледенілої золи своєю сизою і страшенно старою головою, вона благатиме Богів покласти біля неї пучок фіолетового вересу, он там, на високому поховальному місці, яке голублять останні промені останнього сонця; і тоді пишна вистава всесвіту завершиться.

Поки здіймалася старовинна пісня навпроти станції метро «Ріджентс-парк», земля залишалася зеленою і квітучою, хоча пісня лунала з моторошного рота, немов з діри у тій землі, дуже брудної, задернілої корінням і травою; тож пробивалася стародавня буркотлива пісня крізь вузлувате коріння безконечних віків, крізь скелети й скарби, пливла струмком по тротуару вздовж Мерілебон-роуд униз до Юстона, удобрюючи ґрунт і залишаючи вологі плями.

Вона пам’ятала, як в доісторичному травні гуляла зі своїм милим, ця заржавіла помпа, ця пошарпана стара жінка з однією рукою, простягнутою за мідяками, а з другою — притиснутою до себе, яка співатиме і через десять мільйонів років, пам’ятала, як одного разу гуляла в травні там, де тепер хвилюється море, а з ким, уже й не має значення — ага, із чоловіком, так, із чоловіком, що її кохав. Але з плином віків ясність правічного травневого дня затуманилася, яскраві пелюстки квітів укрилися інеєм, мороз їх посріблив; і вона більше нікого не бачила, коли благала (це вона робила зараз дуже чітко): «Поглянь мені у вічі ніжним поглядом», — не бачила ані карих очей, ані темних бакенбардів чи засмаглого обличчя, а тільки якусь навислу примару, до якої вона щебетала зі старечою пташиною жвавістю: «Подай мені руку й дозволь м’яко стиснути» (Пітер Волш не втримався і, коли сідав у таксі, подав бідолашній монетку). «А якби хто побачив, хіба нам не байдуже?» — запитувала вона; а кулак притисла до себе і всміхнулася, ховаючи шилінг, і всі допитливі погляди, здавалося, стиралися, а покоління, що проходило повз, — тротуаром товклося безліч люду середніх статків — зникало, як листя, що потім його притлумлюють, і воно, просякнувши вологою, перетворюється на перегній тієї вічної весни…

і ум фа ум со

фу сві ту ім о

— Бідолашна старенька, — сказала Реція Воррен-Сміт, чекаючи на переході.

Нещасна старенька!

А якби вночі пішов дощ? А якби батько чи хтось інший, що знав її за ліпших часів, проходив повз неї і побачив, до чого вона дожилася? І де вона тільки спить?

Бадьоро, майже весело тягнулася невидима нитка звуку вгору, немов дим із комина заміського будинку, обвивала вона чисті верхівки буків і викидала струминку блакитного диму серед найвищих листків. «А якби хто побачив, хіба нам не байдуже?».

Відколи стала нещасною, вже впродовж кількох тижнів Реція надзвичайно вразливо реагувала на все довкола себе, іноді їй хотілося просто підійти до хороших, лагідних людей і сказати: «Добродії ласкаві, я така нещасна»; коли ж побачила стару, що співала: «А якби хто побачив, хіба нам не байдуже?» — то в ній з’явилася впевненість: усе буде добре. Вони йшли до сера Вільяма Бредшоу, навіть його ім’я милозвучне, він одразу вилікує Септімуса. Ось стоїть пивоварів віз, у хвостах сірих коней стирчить солома; он — стенд з газетами. Їй тільки наснився дурний сон, що вона нещаслива.

Тож вони перетнули перехід, містер і місіс Септімус Воррен-Сміт, і чи могла б ця пара привернути до себе увагу, чи міг би хтось із перехожих запідозрити, що цей молодий чоловік, який несе в собі найбільше послання людству, є найщасливішим у світі, і найнещаснішим теж? Хіба що йшли вони повільніше за інших, і в кроках молодого чоловіка відчувалася непевність і тягучість, але якою має бути природна хода конторського службовця, який упродовж років не бував у Вест-Енді о цій порі буднього дня, і як йому не заглядати на небо, не кидати поглядом туди-сюди, не оглядатися по боках, буцімто Портлед-Плейс — це кімната, куди він увійшов, а нікого нема вдома, люстри зачохлені, доглядачка, підійнявши кінець довгої штори, впускає довгий промінь світла на самотнє, дивакувате крісло й пояснює візитерам, як тут гарно, як гарно, але водночас, думає він, коли дивиться на крісла й столи, якось трохи моторошно.

Він скидався на конторського службовця, але найліпшого ґатунку: ішов у жовтих черевиках, мав інтелігентні руки, також його профіль — кутастий, носатий, розумний і вразливий профіль, але профіль загалом, не беручи до уваги губ, що були розслабленими; його очі (такими бувають іноді очі) — просто очі, горіхового кольору, великі; ось таким він був, не вгадаєш, ні те ні се, може купити будинок на Перлі ще й авто на додачу, а може все життя винаймати квартири по завулках, такий собі недоук, самоук, який знання свої черпає з книжок, узятих у публічних бібліотеках і прочитаних увечері після роботи за порадою, отриманою поштою від відомих авторів.

Щодо інших вражень, себто переживань, які охоплюють людей наодинці в їхніх спальнях, конторах, у полях, на вулицях Лондона, то він їх мав, пішов з дому ще підлітком, через маму; вона казала неправду; тому що вже сотий раз пив чай, не вимивши рук; тому що не бачив себе як поета в рідному Страуді; тож, довірившись своїй малій сестрі, втік до Лондона, залишивши недоладну записку, ну, таку, яку пишуть великі люди і яку світ із захопленням читає згодом, коли історія про їхню життєву боротьбу набуває широкого розголосу. Лондон проковтнув багато мільйонів молодих людей на прізвище Сміт, не зважав також і на майже неймовірні християнські імена, на кшталт Септімус, за допомогою яких батьки намагалися виокремити своїх чад з-поміж інших. Якщо ви мешкаєте на Юстон-роуд, то маєте досить переживань, знову ж таки переживань для того, аби ваше обличчя, рожевий невинний овал, за два роки перетворилося на видовжену, худу, непривітну фізіономію. Але що сказав би найспостережливіший друг, так це те, що каже садівник, коли вранці відчиняє двері оранжереї та бачить новий цвіт на своїй рослині: «Розцвів»; розцвів від суєти, честолюбства, ідеалізму, пристрасті, самотності, відваги й лінощів звичайної насінини, усе перемішалося (у кімнаті на Юстон-роуд), і він зніяковів, почав затинатися, того ж бо йому дуже схотілося виправити такий стан справ, і він закохався у міс Ізабел Поул, яка читала лекції про Шекспіра на Ватерло-роуд.

Хіба не схожий він на Кітса? — запитувала вона себе й розмірковувала, як прищепити йому любов до «Антонія і Клеопатри» та й до всього іншого, давала читати книжки, писала всілякі записочки і запалила в ньому багаття, що палає тільки раз у житті, без жару, палахкотить червоно-золотавим полум’ям, безкінечно неземним і нереальним, понад міс Поул, «Антонієм і Клеопатрою», а також понад Ватерло-роуд. Він вважав її красунею і непогрішимою жінкою; вона снилася йому, він присвячував їй вірші, які вона, ігноруючи тему, правила червоним чорнилом; одного літнього ранку він побачив її в зеленій сукні на площі. «Розцвів», — сказав би садівник, якби відчинив двері, якби він зайшов, так би мовити, якось увечері в цю пору й застав його за писанням, а точніше за тим, як він рве написане, як він закінчує шедевр о третій ночі і йде гуляти вулицями, як він учащає до церков, один день постить, а наступний п’є, як він буквально пожирає Шекспіра, Дарвіна, «Історію цивілізації» і Бернарда Шоу.

Щось тут не так, одразу запримітив містер Бруер, містер Бруер, секретар-управитель у «Сібліс і Ерроусмітс» — у конторі аукціоністів, оцінників, агентів із продажу землі й маєтків, — щось тут не так, подумав він, хоча, ставлячись по-батьківськи до своїх хлопців, був високої думки про Смітові здібності, пророчив йому за років десять-п’ятнадцять шкіряне крісло у внутрішній кімнаті з верхнім світлом і скриньками для документів навколо за умови, що «здоров’я не підведе», як любив казати містер Бруер, але саме в цьому і крилася найбільша небезпека, бо він мав кволий вигляд, радив йому побігати у футбол, запросив на вечерю і розглядав можливість подати клопотання про підвищення платні, коли ж вибухнуло таке, що сплутало всі розрахунки містера Бруера, забрало його найздібніших хлопців і згодом, настільки настирливо допитливими й підступними були пальці тієї європейської війни, розбило гіпсову статую Церери, зорало клумби з геранню й геть розладнало нерви кухарці містера Бруера в будинку на Максвелл-Гілл.

Септімус одним із перших пішов на війну добровольцем. Поїхав до Франції рятувати Англію, яка майже цілковито складалася з п’єс Шекспіра та міс Ізабел Поул у зеленій сукні на площі. Там, в окопах, умить відбулася зміна, якої бажав містер Бруер, коли радив зайнятися футболом, — він змужнів, його підвищили у званні, він привертав до себе увагу, навіть став другом офіцера на ім’я Еванс. Це була дружба двох псів, що бавилися на камінному килимку: один терзає паперовий пакет, повискує, клацає зубами і час від часу ущипне за вухо старого пса, інший лежить сонно, лупає очима на вогонь, підіймає лапу й гарчить добродушно. Їм доводилося часто бувати разом, ділилися один з одним геть усім, билися вони й сварилися один з одним. Але коли Еванса (Реція бачила його тільки один раз і казала на нього «тихий чоловік», був кремезним, рудоволосим, небалакучим у товаристві з жінками), вбили в Італії саме напередодні перемир’я, Септімус, не виявляючи жодних емоцій чи усвідомлення того, що прийшов кінець дружбі, привітав себе з тим, що майже не відчуває ніякого смутку і сприймає цей факт дуже розсудливо. На війні всього навчишся. Це було велично. Він зазнав усіляких випробувань, пройшов крізь дружбу, війну, смерть, домігся підвищення на службі, ще не мав тридцяти і мусив вижити. Так і сталося. У нього не поцілили останні снаряди. Він байдуже дивився на вибухи. Мир застав його в Мілані, на постої в господині готелю, в будинку з внутрішнім двориком, із квітами в коритцях, із невеличкими столиками просто неба, а ще з доньками, що займалися виготовленням капелюшків, і з Лукрецією, молодшою донькою, до якої він посватався одного вечора, охоплений панікою через те, що нічого не відчував.

На той час усе скінчилося, підписали перемир’я, поховали мертвих, але його дуже діймали, особливо ввечері, ці напади страху. Він нічогісінько не відчував. Коли відчиняв двері кімнати, де сиділи дівчата-італійки й робили капелюшки, то бачив їх, чув їх; вони нанизували бісеринки з блюдечок, крутили на всі боки клеєним полотном; був стіл, устелений пір’ям, блискітками, нитками, стрічками; на столі дзенькали ножиці, але чогось бракувало; він нічого не відчував. Втім, дзенькали далі ножиці, сміялися дівчата, оберталися капелюшки, і йому ставало спокійніше, він почувався в безпеці, він мав прихисток. Та не міг він там сидіти цілу ніч. А ще прокидався удосвіта. Ліжко провалювалося, він провалювався. Треба отого дзенькання ножиць, світла лампи й клеєного полотна! Запропонував Лукреції вийти за нього заміж, молодшій, веселій, легковажній, із тими невеличкими пальчиками майстрині, які вона, бувало, показує йому й каже: «Це все вони». Нитки, пір’я — усе в них оживало.

— Найголовніше — це капелюшок, — казала, коли вони виходили на прогулянку. Вона звертала увагу на кожен капелюшок, що їх минав, і на плащ, і на сукню, і на те, як трималася жінка. Недбало одягнутих і виряджених вона ганьбила, не грубо, а так, недбалим помахом руки, як той художник відмахується від кричущого кітчу, а тоді дуже щедро, але завжди критично вітала яку-небудь продавчиню, що маленькою дрібничкою ошатно підкреслювала решту одягу, чи з професійним захопленням знавця хвалила француженку, яка в шиншиловому хутрі, перлах і в шовках сходила зі східців екіпажа.

— Чудово! — казала вона пошепки, легко штовхаючи Септімуса під бік, щоб він подивився. Але краса для нього була мовби під склом. Навіть смаки (Реція любила морозиво, шоколад, інші солодощі) не тішили його. Він ставив філіжанку на маленький мармуровий столик. І дивився на людей за вікном: вони здавалися йому щасливими, вони гуртувалися на вулиці, щось вигукували, сміялися, сварилися через дрібниці. Але він не мав смаку, не мав відчуттів. У кав’ярні серед столів і балаканини офіціантів його охоплював моторошний страх — він нічого не відчував. Він міг розмірковувати, міг читати Данте, наприклад, і то досить легко («Септімусе, відклади свою книжку», — казала Реція, лагідно згортаючи «Пекло»), він міг звірити свій рахунок, його мозок працював, але, видно, не все гаразд у світі, коли він нічого не відчуває.

— Англійці — такі мовчуни, — казала Реція. А її це навіть тішило. Вона поважала цих англійців і хотіла побачити Лондон, англійських коней і костюми, пошиті в англійських кравецьких майстернях, а ще ті чудові крамниці, про які розповідала їй тітка, що вийшла заміж і жила в Сого[24].

Дуже навіть може бути, думав Септімус, дивлячись на Англію з вікна потяга, коли вони виїхали з Ньюгейвена, дуже навіть може бути, що світ узагалі не має сенсу.

У конторі його відразу призначили на досить-таки поважну посаду. Вони пишалися ним, був нагороджений хрестами.

— Ви виконали свій обов’язок, тепер наша черга… — було почав містер Бруер, але не зміг закінчити, настільки розхвилювався. Молода пара поселилася недалеко від Тоттенгем-Корт-роуд.

Тут він знову розгорнув Шекспіра. Юнацьке оп’яніння мовою «Антонія і Клеопатри» минулося. І як тільки Шекспір відчував відразу до людськості — до отого вдягання одіянь, народження дітей, надмірностей і пожадливості в споживанні їжі! Ось що тепер збагнув Септімус — послання, приховане за красою слів. Таємний сигнал, який одне покоління завуальовано передавало наступному, — це огида, ненависть, розпач. Так само Данте. Так само (в перекладі) Есхіл. А Реція сиділа за столом і прикрашала капелюшки для подружок місіс Філмер, вона прикрашала їх годинами. Мала блідий, загадковий вигляд, неначе лілія під водою, думав він.

— Англійці такі серйозні, — казала вона, обіймаючи Септімуса, тулячи до нього свою щоку.

Кохання між чоловіком і жінкою було відворотним і гидким для Шекспіра. Під кінець злягання для нього стало розпусною непристойністю. А Реція казала, що хоче дітей. Вони були одруженими вже п’ять років.

Вони разом ходили в Тавер, у Музей Вікторії та Альберта, чекали в натовпі на короля, який мав відкрити парламентську сесію. А ще були крамниці — із капелюшками, із сукнями, із сумочками у вітринах, біля яких вона так любила постояти. Їй хотілося хлопчика.

Їй хочеться такого сина, як Септімус, казала вона. Але ніхто не може бути як Септімус: настільки ніжним, настільки серйозним, настільки розумним. А їй також можна почитати Шекспіра? Що, Шекспір складний автор? — питала вона.

У такий світ не можна приводити дітей. Не можна увіковічувати страждання чи збільшувати кількість цих хтивих тварин, які не мають тривких почуттів, лише примхи і суєтність, та й крутяться у їхньому вирі туди-сюди.

Він дивився, як вона дзенькає ножицями, обертає тканиною, немовби стежив за пташкою, яка стрибає в траві, і навіть не наважувався поворухнути пальцем. Бо правда полягає в тому (хай вона про це не знає), що люди не мають в собі ні доброти, ні віри, ні милосердя понад те, що слугує для збільшення задоволення від моменту. Вони лишень полюють зграями. Їхні зграї нишпорять безлюдними місцинами і з завиванням зникають у пустелі. Вони покидають своїх загиблих. Вони надягають облудні маски. Он у конторі Бруер зі своїми навощеними вусами, кораловою шпилькою, білою сорочкою та приємними емоціями, а всередині — холодність і липкість, через війну пропала його герань, а в куховарки нервовий розлад; чи он та Амелія, як же її прізвище, подає в горнятках чай рівно о п’ятій, глузлива, єхидна, безсоромна маленька гарпія; або всі ті Томи й Берти у своїх накрохмалених комірцях, із яких уже сочиться порок. Побачили б вони, як він їх малює голими у своєму блокноті, спіймавши на гарячому. На вулиці повз нього торохкотіли фургони, з плакатів волала брутальність: чоловіки наступали на міни, жінки згорали заживо; а нещодавно водили шеренгою скалічених божевільних чи то на прогулянку, чи то напоказ, аби розважити народ (а народ таки вголос сміявся), ішли неквапом і кивали головами, скалили зуби зовсім поряд, на Тоттенгем-Корт-роуд, кожен трохи вибачливо, проте з тріумфом ніс свій безнадійний смуток. Як би самому не збожеволіти.

За чаєм Реція сказала, що донька місіс Філмер матиме дитину. Переживала, що постаріє і вже не зможе мати дітей! Вона дуже самотня, дуже нещаслива! Вперше заплакала, відколи вони одружилися. Звідкись здалека долинало до нього її схлипування; він чітко все чув, він ясно все бачив, він порівнював її схлипування з роботою поршня. Але нічого не відчував.

Його дружина плакала, а він нічого не відчував; щоразу, коли вона схлипувала, дуже проникливо, тихо і безнадійно, він опускався на ще одну сходинку нижче в пекельну прірву.

Нарешті з мелодраматичним жестом, який він зробив геть механічно, цілком усвідомлюючи його нещирість, Септімус схилив голову на руки. Він оступився, тепер нехай люди йому допомагають. Хай за кимось посилають. Він здався.

Ніщо не могло його підняти. Вона поклала його в ліжко. Послала за лікарем — за лікарем місіс Філмер доктором Голмсом. Доктор Голмс оглянув його. Нічого серйозного, сказав доктор Голмс. Яке полегшення! Що за добра людина, що за хороша людина! — думала Реція. Коли він отак почувається, то йде до мюзик-холу, казав про себе доктор Голмс. Він бере вихідний, і вони разом з дружиною грають у гольф. Чому б не спробувати перед сном дві таблетки брому, розчинених у склянці води? Ці старі будинки в Блумсбері, казав доктор Голмс, постукуючи по стіні, часто обшиті чудовими панелями, а господарі беруть і клеять на них шпалери. Он тільки днями, провідуючи пацієнта, сера такого й такого на Бедфорд-сквер…

Отже, ніякого виправдання, абсолютно нічого серйозного, тільки гріх, за який людська природа прирекла його на смерть, і він нічого не відчуває. Він не сумував за вбитим Евансом — і це найгірше, але попіднімали голови всі інші злочини, погрозливо махали пальцями, і кпили, і насміхалися з-над билець ліжка рано-вранці, вдосвіта над простертим тілом, що лежало, терзаючись своїм виродженням; як же він міг одружитися зі своєю дружиною без жодного почуття, обманув її, спокусив, поглумився з міс Ізабел Поул, і настільки вкрився віспинами пороку, що жінки сахаються від нього на вулиці. Вирок людської природи щодо таких мерзотників — смерть.

Знову прийшов доктор Голмс. Великий, зі свіжим кольором обличчя, видний, цокав, дивлячись у дзеркало, він усе відмів — головний біль, безсоння, страхи, кошмари — нервовий розлад і більше нічого, сказав він. Досить докторові Голмсу навіть на пів фунта схуднути при його звичайній вазі одинадцять стоунів шість фунтів[25], як він на сніданок уже просить у дружини додаткову тарілку вівсяної каші. (Реції також варто навчитися варити вівсяну кашу.) І далі торочив своє — здоров’я значною мірою залежить від нас самих. Треба чимось захопитися. Якоюсь улюбленою справою. Він розгорнув Шекспіра — «Антонія і Клеопатру», таке не підходить. Якимось хобі, сказав доктор Голмс, бо він сам має чудове здоров’я (працює не менше за інших у Лондоні) тільки завдяки тому, що завжди може переключитися з пацієнтів на старовинні меблі. І який же гарненький гребінчик, він таки дозволив собі сказати, у волоссі місіс Воррен-Сміт!

Коли той дурень прийшов наступного разу, Септімус відмовився його бачити. Що, справді? — запитав доктор Голмс, усміхаючись люб’язно. І мусив по-дружньому торкнутися плеча тієї чарівної маленької місіс Сміт перед тим, як увійти повз неї до спальні її чоловіка.

— Отже, хандра, світом нудимо, — сказав він люб’язно, сідаючи біля пацієнта. Невже щось казав про самогубство дружині, ще зовсім юній дівчині, вона ж іноземка, правда? І що тепер вона подумає про англійських чоловіків? Хіба чоловік не має обов’язків перед дружиною? Хіба не ліпше зайнятися якоюсь справою і не вилежуватися на ліжку? У нього за плечима сорокарічний досвід, і Септімусу треба повірити докторові Голмсу на слово: з ним нічого серйозного, хай буде певен. Дуже сподівався, що коли прийде наступного разу, то Сміт уже не лежатиме і не завдаватиме прикрощів своїй чарівній маленькій леді.

Словом, людська природа накинулася на нього — оця відразлива тварюка з криваво-червоними ніздрями. На нього накинувся Доктор Голмс. Він приходив доволі часто, мало не щодня. Досить тобі спіткнутися, — написав Септімус на поштовій листівці, — як одразу напосідається на тебе людська природа. Тебе змагає Голмс. Єдиний вихід — втеча, тільки б Голмс не довідався, в Італію — будь-куди, будь-куди, подалі від доктора Голмса.

Але Реція його не розуміла. Доктор Голмс такий добрий. Він такий уважний до Септімуса. Каже, що хоче їм тільки добра. Він має четверо малих дітей і навіть запросив її на чай, сказала вона Септімусові.

Тож він покинутий. Увесь світ волає: убий себе, убий себе заради нас. Але чому він має вбивати себе заради них? Їжа смачна, сонце гаряче, і це вбивання себе, як його вчиняти, столовим ножем — огидно, ріки крові, смоктати газову трубу? Він надто слабкий, він і рукою не поворухне. До того ж тепер, коли він сам, приречений, покинутий, цілком на самотині, як усі ті, що мають померти, то в цьому є певна розкіш, є усамітнення, сповнене величавості, є свобода, якої не пізнати інакше. Так, Голмс переміг, певна річ, та тварюка з червоними ніздрями перемогла. Але навіть сам Голмс не зможе торкнутися цього самітника, що заблукав на краю світу, цього вигнанця, який озирається на заселені місця й лежить, немов моряк-потопельник, винесений на берег світу.

Саме в цю мить (Реція пішла на закупи) і сталося те велике одкровення. З-за ширми голос промовив. Говорив Еванс. З’явилися мертві.

— Евансе! Евансе! — вигукнув він.

— Містер Сміт щось кричить сам до себе, — вигукнула служниця Аґнес до місіс Філмер на кухні.

— Евансе, Евансе, — казав, коли вона принесла тацю. Вона аж підскочила, направду злякалася. Умить збігла сходами донизу.

А Реція повернулася з квітами, пройшлася по кімнаті, поставила троянди у вазу, куди саме падав сніп сонячного проміння, яке засміялося, застрибало по кімнаті.

— Довелося купити троянди, — сказала Реція, — у якогось бідного чоловіка на вулиці. Але вони дуже зав’яли, — сказала вона, розправляючи троянди.

Отже, надворі був чоловік, імовірно, Еванс; і троянди, які майже зів’яли, він зірвав на полях Греції. «Спілкування — це здоров’я, спілкування — це щастя, спілкування…» — бурмотів він.

— Що ти кажеш, Септімусе? — запитала Реція, захоловши від страху, бо він говорив сам із собою.

Послала Аґнес за доктором Голмсом. Чоловік збожеволів, сказала вона. Навіть її не впізнає.

— Тварюка! Тварюка! — кричав Септімус, побачивши людину, себто доктора Голмса, що зайшов до кімнати.

— Ну, і чого це ми розійшлися? — сказав доктор Голмс найлюб’язнішим голосом на світі. — Говоримо дурниці, щоб налякати дружину?

Він, мабуть, дасть йому снодійного, нехай поспить. А якщо вони багаті люди, сказав доктор Голмс, обвівши кімнату іронічним поглядом, то можуть звернутися на Гарлі-стріт, ну, якщо вони йому не довіряють, сказав доктор Голмс уже не з таким добрим обличчям.

Була рівно дванадцята година, дванадцята за Біґ-Беном, чий передзвін плив над північною частиною Лондона, зливався з передзвоном інших годинників, змішувався ніжно, невловимо з хмарами та димом і гинув там серед чайок — пробило дванадцяту, коли Клариса Делловей вже поклала на ліжко зелену сукню, а Воррен-Сміти саме крокували по Гарлі-стріт. Мали прийти на дванадцяту. Ото, мабуть, подумала Реція, і є будинок сера Вільяма Бредшоу, он той, де спереду сірий автомобіль. Свинцеві кола розчинилися в повітрі.

І справді, це був автомобіль сера Вільяма Бредшоу, низький, потужний, сірий, з простим плетенням вензеля на панелі, так, ніби геральдична пишність була недоречна для його власника — духовного цілителя, жерця науки, а оскільки автомобіль був сірого кольору, то і під стать цій стриманій чемності всередині нього лежали сірі хутра, срібні, сірі пледи для зігрівання її світлості, поки вона чекала. Адже серові Вільяму іноді доводилося виїжджати з Лондона навіть за шістдесят або й більше миль, провідуючи заможних хворих, що могли собі дозволити заплатити навіть дуже поважні гонорари, які належним чином установлював сер Вільям. Тому її світлість із пледами на колінах чекала годину, а може, й більше, відкинувшись на спинку сидіння, думаючи іноді про пацієнта, а іноді, вже даруйте, про стіну золота, яка росла щохвилини, поки вона чекала на чоловіка; стіна золота, що росла між ними й усілякими змінами і тривогами (зносила їх відважно, вони також свого натерпілися), аж поки не відчула, що її винесло на тихі води, де віють тільки духмяні вітри; мала все: повагу, захоплення, заздрість, чого ще хотіти, хоча дуже комплексувала через свою огрядність; щочетверга — прийом для колег чоловіка, інколи відкриття благодійних ярмарків, привітання членів королівської родини; і так мало часу, на жаль, проводила разом із чоловіком, чия практика розширювалася і розширювалася; а хлопець добре вчився в Ітоні; вона хотіла б також іще донечку; багато чим вона цікавилася: охороною здоров’я дітей, доглядом за епілептиками, фотографією, тож коли натрапляла на церкву, що будувалася, або на церкву, що руйнувалася, то підкуповувала сторожа, брала ключ і фотографувала, так що її роботи просто так і не відрізниш від робіт професіоналів, — поки чекала на чоловіка.

Сер Вільям уже немолодий. Багато працював, домігся свого становища тільки завдяки своїм здібностям (був сином крамаря), дуже любив свій фах, вельми вправно, хоча й номінально, головував на церемоніях, добре говорив — тому з огляду на все це вже напередодні отримання дворянського титулу він мав важкий погляд, втомлений погляд (потік пацієнтів — просто нескінченний, обов’язки і привілеї — досить-таки обтяжливі), і ця втомленість разом із сивим волоссям тільки збільшували незвичайну шанобливість до його присутності та створювали йому репутацію лікаря (особливо в лікуванні нервових захворювань) не тільки з блискучими вміннями і зі здатністю майже безпомилково встановити діагноз, але також і співчутливої людини, тактовної людини, яка розуміла людську душу. Він усе побачив, щойно вони зайшли до кабінету (їхнє прізвище Воррен-Сміт), він одразу був певний, як тільки їх побачив, що це дуже важкий випадок. Це випадок цілковитого розладу — цілковитого фізичного й нервового розладу з усіма симптомами занедбаності, стверджував він через дві чи три хвилини (поки записував на рожеву картку відповіді на запитання, стримано бурмочучи собі під ніс).

Як довго доктор Голмс його лікував?

Шість тижнів.

Прописував бром? Казав, що нічого серйозного? Зрозуміло (ці терапевти, думав сер Вільям. Половина часу йде на виправлення їхніх помилок. А деякі вже й не підлягають виправленню).

— Ви відзначилися на війні?

Пацієнт повторив слово «війна» запитально.

Він надає значення символічним словам. Важливий симптом, треба записати в картку.

— На війні? — запитав пацієнт. На світовій війні — на тих хлопчачих ігрищах із використанням пороху. Чи він відзначився на війні? Він, справді, чомусь не пам’ятає. Із нього бездарний вояка.

— Так, він навіть дуже відзначився на війні, — запевнила лікаря Реція, — його підвищили на службі.

— На роботі вони про вас найвищої думки? — пробурмотів сер Вільям, зиркаючи на лист містера Бруера, щедро всипаний словами. — Отже, вам нема чого хвилюватися, ніяких фінансових страхів, нічого такого?

Він учинив страхітливий злочин, і людська природа засудила його на смерть.

— Я… я… — почав він, — учинив злочин…

— Та нічого злого він не заподіяв, — запевняла Реція лікаря.

Якщо містер Сміт тут сам посидить, то він переговорить з місіс Сміт у сусідній кімнаті. Її чоловік дуже хворий, сказав сер Вільям.

— Він погрожував себе вбити?

— Так! — вигукнула вона. — Але це нічого не означає,— сказала вона. — Нічогісінько.

— Просто йому потрібен відпочинок, — сказав сер Вільям, — відпочинок, відпочинок і відпочинок, довгий відпочинок у ліжку.

Є дуже гарний будинок за містом, де її чоловікові надаватимуть кваліфіковану допомогу. Без неї? — запитала вона. На жаль, так; товариство людей, про яких ми найбільше турбуємось, не є помічним, коли ми хворіємо. Але ж він не божевільний, правда? Сер Вільям сказав, що ніколи не веде мову про «божевілля»; він називає це відсутністю відчуття міри. Але її чоловік не любить лікарів. Він не схоче там жити. Коротко і чуйно сер Вільям розповів їй про стан справ. Він погрожував убити себе. Варіантів нема. Це вже питання закону. Він лежатиме в ліжку в чудовому будинку за містом. Там кваліфіковані медсестри. Сер Вільям провідуватиме його раз на тиждень. Якщо місіс Воррен-Сміт упевнена, що не має більше запитань — він ніколи не квапить своїх пацієнтів — то вони повертаються до її чоловіка. Вона не мала більше запитань — запитань до сера Вільяма.

Тож вони повернулися до найпіднесенішого з людей; до злочинця, який відповідав перед суддями, жертви, залишеної на небесах, вигнанця, моряка-потопельника, творця безсмертної оди, Господа, що помер, до Септімуса Воррен-Сміта, який сидів у кріслі під верхнім світлом і вдивлявся у фотографію леді Бредшоу в придворному вбранні, бурмочучи послання про красу.

— Ми тут перекинулися словом, — сказав сер Вільям.

— Він каже, що ти дуже хворий, дуже хворий, — вигукнула Реція.

— Домовилися, що ви поживете в одному домі, — сказав сер Вільям.

— В одному з Голмсових холів? — пирхнув Септімус.

Хлопець справляв неприємне враження. Позаяк серові Вільяму, синові крамаря, була притаманна природна повага до гарних манер та одягу, занедбаність його дратувала, ба більше, сер Вільям, у якого не було часу на читання, мав зуб, і то неабиякий, на всіх тонких особистостей, які входили до його кабінету й натякали, що лікарі, чий фах вимагає від них постійного інтелектуального напруження у своїй галузі, є неосвіченими людьми.

— В одному з моїх, містере Воррен-Сміт, — сказав він, — де ми навчимо вас відпочивати.

І було ще дещо.

Він мав цілковите переконання, що якби містер Воррен-Сміт був здоровий, то ніколи в житті не лякав би своєї дружини. А він усе ж таки погрожував самогубством.

— Усі ми в якийсь час переживаємо хвилини духовного занепаду, — сказав сер Вільям.

Щойно ти впав, повторив Септімус про себе, людська природа вже на тебе напосілася. Голмс і Бредшоу на тобі. Вони нишпорять пустищем. Вони втікають, дзявкаючи, в пустелю. У хід іде диба й лещата. Людська природа безжальна.

— В нього іноді стаються напади, правда? — запитав сер Вільям з олівцем напоготові над рожевою карткою.

Септімус сказав, що це його власна справа.

— Ніхто не живе лише для себе, — сказав сер Вільям, кинувши погляд на фотографію дружини в придворному вбранні.

— А перед вами чудова перспектива, — сказав сер Вільям. На столі лежав лист від містера Бруера. — Винятково чудова кар’єра.

А що, якби він таки висповідався? Якби він усе розповів, про все виговорився? Чи дали б вони йому тоді спокій, його мучителі?

— Я… я… — затинався він.

Але в чому полягав його злочин? Він не пам’ятав.

— Так, так, — заохочував його сер Вільям. (Але вже робилося пізно.)

Любов, дерева, тут нема складу злочину — а що він хотів сказати світу?

Він не пам’ятав.

— Я… я… — затинався Септімус.

— Намагайтесь якнайменше думати про себе, — сказав сер Вільям люб’язно. Ні, насправді, його не можна просто так залишати без нагляду.

Чи хочуть вони поставити йому ще якісь запитання? Сер Вільям про все подбає (пробурмотів він до Реції) і дасть їй знати сьогодні ж увечері між п’ятою і шостою.

— Довіртеся мені у всьому, — сказав він і відпустив їх.

Ніколи, ніколи в житті так не страждала Реція! Вона звернулася по допомогу, а від неї відвернулися! Він їх просто відшив! Сер Вільям Бредшоу — недобра людина.

Саме лишень утримання того автомобіля коштує кругленьку суму, сказав Септімус, коли вони виходили на вулицю.

Вона притиснулася до його ліктя. Так, від них відвернулися.

А чого вона чекала?

Своїм пацієнтам він приділяє три чверті години; і якщо в цій суворій науці, яка має, зрештою, справу з тим, у чому ми нічого не тямимо — з нервовою системою, людським мозком — лікар утрачає відчуття міри, то він як лікар перестає ним бути. Здоров’я понад усе, а здоров’я — це розміреність; ось чому, коли пацієнт приходить до вас у кабінет і каже, що він Ісус Христос (дуже поширений розлад) і йому дано одкровення, як це зазвичай буває, а тоді він ще й погрожує, як вони часто роблять, заподіяти собі смерть, ви звертаєтеся до відчуття міри, тому припишете спокій у ліжку, спокій на самоті, тишу і спокій, спокій без друзів, без книжок, без послань, шестимісячний спокій, аж поки пацієнт, що важив сім стоунів, шість фунтів, уже важить дванадцять стоунів[26].

Оту розміреність, божественну розміреність, богиню сера Вільяма, він набув під час здійснення обходів у лікарнях, а ще під час рибної ловлі, народження єдиного сина на Гарлі-стріт його дружиною леді Бредшоу, яка також захоплювалася рибною ловлею і займалася фотографією, і її роботи навіть не кожен міг відрізнити від робіт професіоналів. Поклоняючись розміреності, сер Вільям не тільки сам процвітав, але також сприяв процвітанню Англії, ізолюючи її безумців, забороняючи народження дітей, караючи за відчай, унеможливлюючи проповідування своїх ідей недієздатними, допоки вони також не починали поділяти його відчуття міри — себто його, у випадку з чоловіками, і його дружини леді Бредшоу, у випадку з жінками (вона вишивала, плела, проводила чотири вечори на тиждень удома з сином), тож не тільки колеги поважали й підлеглі боялися, але також друзі й родичі його пацієнтів висловлювали йому найсердечнішу вдячність за наполягання на тому, аби пророчі Месії і Месіянки, що передрікали кінець світу чи пришестя Боже, пили молоко в ліжку, саме так, як і приписав сер Вільям, а сер Вільям, маючи за спиною тридцятилітній досвід медичної практики, зі своєю непомильною інтуїцією вмить розпізнавав — ось тут безумство, а ось тут уже здоровий глузд; по суті, своїм відчуттям міри.

Розміреність мала сестру, менш усміхнену й більш грізну богиню, яка навіть нині промишляє серед спеки й пісків Індії, у грязюці й болотах Африки, на околицях Лондона, усюди, де клімат чи диявол спокушає людей відвертатися від істинної віри, тобто від її віри, яка навіть нині розбиває капища, скидає ідолів і на їхньому місці встановлює власне суворе зображення. Звати її Навернення, а отримує вона задоволення від волі кволих, подобається їй справляти враження, покладати обов’язки, обожнює також вона свої власні риси, відбиті на обличчі населення. Вона проповідує в Гайд-парку, стоячи на підвищенні, закутується в біле й ходить покаянно, перевдягнена в братську любов, фабриками й парламентами, пропонує допомогу, але прагне влади, розтрощує на своєму шляху інакодумців або незадоволених, дарує благодать усім тим, хто, дивлячись угору, покірно ловить у її очах власне відображення. Ця леді також (Реція Воррен-Сміт здогадалася) знайшла собі місце в серці сера Вільяма, хоча й переховується, як зазвичай вона це робить, під іншою личиною, під гідним шани іменем любові, обов’язку, самопожертви. А як уже він трудиться, як гарує, аби залучити кошти, пропагувати реформи, засновувати заклади! Але навернення, ця перебірлива богиня, любить кров більше за цеглу й найвище задоволення отримує від людської волі. Наприклад, леді Бредшоу. П’ятнадцять років тому вона не втрималася на плаву. Не було навіть до чого причепитися, не було ніяких сцен, жодних різких слів, вона йшла повільно на дно, її воля тонула в його волі. Вона приємно всміхалася, вона люб’язно підкорювалася; вечеря на Гарлі-стріт складалася з восьми чи дев’яти страв, за столом десять чи п’ятнадцять персон шляхетного фаху, тому все йшло гладко й пристойно. Тільки коли вечір приносив легку приглушеність чи, можливо, стривоженість, то якесь нервове посмикування, якась заминка, затримка й збентеження вказували на те, у що дуже не хотілося вірити — що бідолашна леді брехала. Колись давно вона вільно вудила рибу, тепер же, швидка прислужитися жадобі до влади, яка так виразно горіла в очах її чоловіка, його прагненню домінувати, вона стиснулась, стягнулась, урізалась, скоротилась, здала назад, крадькома підглядала; тож і не знати, що зробило вечір неприємним і спричинило такий тиск на маківку голови (що можна цілком пояснити фаховою розмовою або ж втомою великого лікаря, чиє життя, як казала Леді Бредшоу, «вже не йому належить, а його пацієнтам»), тож хай там як, але вечір не вдався, а гості, щойно годинник пробив десяту, вдихнули повітря на Гарлі-стріт навіть із якимсь захватом; до речі, такого полегшення не дозволялося мати його пацієнтам.

Там, у сірому кабінеті з картинами на стіні, серед дорогих меблів, під світлом мансардного вікна вони дізнавалися про міру своїх прогріхів; зіщулившись у кріслах, вони бачили, як він заради їхнього ж добра вдавався до дивовижних трюків зі своїми руками, які він розставляв, а тоді раптом притискав до боків, аби довести (якщо якийсь пацієнт був надто впертий), що сер Вільям — господар власних дій, а от пацієнти — ні. Слабші розклеювалися, хлипали, підкорялися; інші, натхнені Бог знає яким безумством, називали сера Вільяма просто в лице ошуканцем; навіть ще більш нечестиво ставили під сумнів саме життя. Навіщо жити? — допитувалися вони. Сер Вільям відповідав, що життя — чудове. Аякже, коли леді Бредшоу із страусовим пером висіла над каміном, а щодо його доходу, то він становив близько дванадцяти тисяч на рік. Але щодо нас, заперечували вони, життя виявилося не настільки щедрим. Він неохоче погоджувався. Їм бракувало відчуття міри. А може, зрештою, і Бога нема? Він знизував плечима. Словом, жити чи не жити — це наша справа? Але тут вони помилялися. Сер Вільям мав друга в Сурреї[27], де їх і вчили, як відверто зізнавався сер Вільям, цьому нелегкому мистецтву відчуття міри. Тим паче, що були ще й усілякі вподобання з боку сім’ї, честь, відвага і чудові перспективи. Рішучим поборником всього цього і виступав сер Вільям. Якщо вони не допомагали йому, то на допомогу він кликав поліцію й загальне громадське благо, яке там, у Сурреї, казав він дуже тихо, піклувалося про те, щоб покласти край цим антигромадським виявам, результату чи наслідку недоброї породи. А тоді зі схованки крадькома виходила й займала свій трон та богиня, чия жага — долати спротив, неминуче штампувати на інших святилищах свій образ. Оголені, безборонні, виснажені, всіма покинуті, вони отримували відбиток волі сера Вільяма. Він накидався, він пожирав. Він зачиняв людей. Саме це поєднання рішучості з людськістю в серові Вільямі і вселяло любов до нього з боку родичів його жертв.

Але Реція Воррен-Сміт вигукнула, йдучи по Гарлі-стріт, що він їй нітрохи не сподобався.

Відрізаючи й відсікаючи, відділяючи й відокремлюючи часточку за часточкою, годинники на Гарлі-стріт підточували той червневий день, радили покірність, підтримували владу й хором вказували на граничні переваги почуття міри, аж поки насип часу настільки не зменшився, що комерційний годинник над крамницею на Оксфорд-стріт сповістив по-братськи, добродушно, немовби панам Ріґбі і Лоундсу було дуже приємно надавати потрібну інформацію безкоштовно, що зараз о пів на другу.

Коли глянути вгору, то виявляється, що кожна літера їхніх прізвищ відповідала якійсь годині; підсвідомо ти відчуваєш вдячність Ріґбі і Лоундсу за отримання відомостей про час за Ґринвічем, і ця вдячність (розмірковував Г’ю Вітбред, гаючи там час, під вітриною крамниці), природно, виливається в купівлю шкарпеток і туфель від Ріґбі і Лоундса. Ось так він розмірковував. Мав таку звичку. Ніколи в ніщо не заглиблювався. Завжди все пригладжував: мертві мови, живі мови, життя в Константинополі, Парижі, Римі, верхова їзда, стрільба, теніс — були колись. Недоброзичливці стверджували, що тепер він у шовкових панчохах і в бриджах до колін невідомо що стереже у Букінгемському палаці. Але робить він це з винятковим успіхом. Упродовж п’ятдесяти п’яти років він тримався на плаву серед вершків англійського суспільства. Був знайомий з прем’єр-міністрами. Його почуття вважали глибокими. І навіть якщо виявиться правдою, що він не брав участі в жодному з великих рухів свого часу і не займав важливих посад, зате одне чи два скромні поліпшення можна сміливо поставити йому в заслугу: перше — це поліпшення стану громадських бомбосховищ; і друге — захист сов у Норфолку; тому дівчата-служниці мали всі підстави бути йому вдячними; а його прізвище в кінці листів до газети «Таймс» із проханням про виділення коштів або зі зверненням до громадськості про захист і збереження довкілля, про сприяння прибиранню сміття, зменшенню задимленості й викоріненню аморальності з парків заслуговувало на повагу.

Справляв чудове враження, коли спинився біля вітрини (стихав бій годинників) і критичним, авторитетним оком придивлявся до шкарпеток і туфель; бездоганний, солідний, немов споглядав світ із якогось підвищення, ну, і був відповідно одягнений; усвідомлював свої обов’язки, покладені на нього значущістю, багатством, здоров’ям, ретельно дотримувався, іноді навіть тоді, коли це не було вкрай потрібно, манер чемності й старомодних формальностей, які додавали гідності його поведінці, вартій наслідування й пам’яті про нього, позаяк він, наприклад, ніколи б не пішов на званий ланч до леді Брутн, яку знав упродовж двадцяти років, не принісши у витягнутій руці оберемка гвоздик і не запитавши міс Браш, секретарку леді Брутн, про її брата в Південній Африці, що з якихось причин дуже не подобалося міс Браш, позбавленій будь-якої жіночої чарівності, і вона відповідала: «Дякую, дуже добре він поживає у Південній Африці», хоча його справи в Портсмуті вже шість років йшли препаскудно.

Сама ж леді Брутн надавала перевагу Річарду Делловею, що прибув одразу після Г’ю. Достоту вони зустрілись на порозі.

Аякже, леді Брутн надавала перевагу Річарду Делловею. Був скроєний із тоншої матерії. Але не дозволяла нікому сказати зневажливого слова і про хорошого, любого Г’ю. Не забувала про його люб’язність — одного разу він зробив їй велику послугу — вже й не пам’ятала, яку саме. Справді, якусь дуже велику послугу. Проте різниця між чоловіками видавалася їй несуттєвою. Вона ніколи не бачила сенсу в розрізненні людей, як це робила Клариса Делловей, спочатку їх розрізнить, а потім знову збирає докупи, адже їй уже шістдесят два роки. Взяла гвоздики від Г’ю зі своєю кривою суворою усмішкою. Сказала, що більше не буде нікого. А запросила вона їх під фальшивим приводом, бо їй потрібна допомога з дечим.

— Але спочатку поїжмо, — сказала вона.

Розпочалося безшумне вишукане ковзання крізь двостулкові двері, що відчинялися в обидва боки, вишколених покоївок у фартушках і в білих мереживних очіпках, не простих служниць із фінансової необхідності, а посвячених у таїнства або ж великі обмани, які влаштовували господині Мейфера[28] з першої тридцяти до другої, коли за помахом руки всі справи відкладалися набік, а натомість поставала ця грандіозна ілюзія, передусім щодо їжі, що вона безкоштовна, не куплена, і що стіл за власною волею обставився склянками й сріблом, серветками, блюдцями з червоними фруктами; саме собою з’явилося полите коричневим соусом тюрбо, керамічні каструльки, де плавали порізані курчата, а на додачу ще й палахкотів барвистий, неземний вогонь; тому після вина й кави (безкоштовних) перед задумливими очима поставали приємні видіння; перед очима, яким життя здавалося музикою, загадкою, перед очима, яким так хотілося споглядати привітну красу червоних гвоздик, поставлених леді Брутн (її рухи були завжди трохи вайлуваті) недалечко від себе, тож Г’ю Вітбред, почуваючись у злагоді зі всесвітом і водночас цілком певний свого становища, сказав, відклавши виделку:

— Хіба не чарівно вони виглядали б із вашим мереживом!

Міс Браш аж скорчилася від такої фамільярності. Вважала його дещо неотесаним. І це тільки смішило леді Брутн.

Леді Брутн піднесла гвоздики, тримаючи їх доволі силувано, майже так само, як на картині в неї за спиною генерал тримав сувій; стояла нерухомо, у задумі. Ким вона була тепер, генеральською правнучкою? Праправнучкою? — запитав себе Річард Делловей. Сер Родерік, сер Майлз, сер Толбот — саме так. Просто дивовижно, як у її роду передається схожість по жіночій лінії. Їй би стати драгунським генералом. І Річард пішов би до неї на службу, навіть із великою охотою, він дуже її поважав, він леліяв ці романтичні думки про доладно збудованих знатних старих леді, а з огляду на свою добродушність залюбки привів би до неї на ланч когось зі своїх молодих гарячих друзів, неначе з палких ентузіастів чаювання можна виховати таких, як вона, леді! Він знав її рідні місця. Він знав її родину. Вона мала виноградну лозу, яка все ще плодоносила і під якою сидів чи то Лавлейс, чи то Геррік[29] — вона не читала віршів, але таке їй переповідали. Ліпше зачекати з тим запитанням, що не давало їй спокою (про звернення до громадськості; якщо так, то якими словами тощо), ліпше зачекати, вже після кави, подумала Леді Брутн; і поклала гвоздики назад біля своєї тарілки.

— А як там поживає Клариса? — раптом запитала.

Клариса завжди казала, що леді Брутн її недолюблює. Справді, вважали, що леді Брутн більше цікавиться політикою, ніж людьми, що вона говорить, немов чоловік, що мала у вісімдесятих стосунок до якоїсь горезвісної інтриги, про яку почали вже згадувати в мемуарах. Достеменно в її вітальні була ніша і стіл у тій ніші, і фотографія над столом генерала сера Толбота Мура, тепер уже покійного, і генерал у тій ніші (якось увечері у вісімдесятих) за присутності леді Брутн, за її відома або ж навіть за її порадою склав телеграму з наказом британському війську перейти в наступ в одній історичній події. (Вона зберігала його перо й повсякчас розповідала про нього цю історію.) Тож коли вона безцеремонно сказала: «А як там поживає Клариса?» — чоловікам було складно переконати своїх дружин, навіть незважаючи на всю свою відданість, бо в глибині душі вони самі сумнівалися у її зацікавленні жінками, котрі так часто переходили дорогу чоловікам, не давали посісти їм посаду за кордоном і змушували посеред парламентської сесії везти їх на море для повного одужання після грипу. А проте в її запитанні («А як там поживає Клариса?») жінки неодмінно вбачали сигнал від доброзичливиці, від майже мовчазної товаришки, чиї ось такі висловлювання (не більше пів дюжини) вказували на визнання певної жіночої солідарності, що сягала поза чоловічі обіди й поєднувала дивними узами леді Брутн і місіс Делловей, які рідко зустрічалися й виявляли під час зустрічей одна до одної байдужість або ж навіть ворожість.

— Сьогодні вранці я зустрів Кларису в парку, — сказав Г’ю Вітбред, пірнаючи ложкою в керамічну каструльку й прагнучи віддати собі, хорошому, належне, бо ж він тільки приїхав до Лондона й одразу всіх зустрів; — але ж ненажерливий, такого ненажери я, мабуть, і не бачила, подумала Міллі Браш, спостерігаючи за чоловіками з непорушними моральними засадами, здатна на довічну відданість, зокрема своїй статі, будучи зігнутою, зашкарублою, кощавою і цілком позбавленою жіночої чарівності.

— А ви знаєте, хто приїхав? — раптом нагадала собі леді Брутн. — Наш давній друг — Пітер Волш.

Усі всміхнулися. Пітер Волш! А містер Делловей щиро втішився, подумала Міллі Браш; а містер Вітбред думав тільки про своє курча.

Пітер Волш! Усі троє — леді Брутн, Г’ю Вітбред і Річард Делловей — пригадали собі одне й те саме: як пристрасно Пітер був закоханий і як йому відмовили, як він поїхав до Індії, зазнав краху, геть у всьому заплутався; Річарду Делловею дуже подобався його давній товариш. Міллі Браш бачила це, бачила глибину в його карих очах, бачила, як він вагається, зважує; і їй було цікаво, її завжди цікавив містер Делловей, що він думає про Пітера Волша?

Що Пітер Волш був закоханий у Кларису і що сам він одразу після обіду піде, знайде Кларису і відверто скаже їй, що її кохає. Саме так і скаже.

Міллі Браш колись мало не закохалася в цю мовчазність; містер Делловей завжди був такий надійний, такий джентльмен; тепер їй минуло сорок, і леді Брутн варто було тільки кивнути або ж повернути голову трішки різкіше, і Міллі Браш уже приймала сигнал, як би глибоко вона не поринула у свої роздуми про незалежність духу і непідкупність душі, яку життя не зможе ошукати, бо ж не запропонувало їй навіть малоцінної дрібнички, жодного завитка, усмішки, ротика, носика, щічок — геть нічогісінько; леді Брутн досить було кивнути, як Перкінс уже отримував вказівку поквапитися з кавою.

— Так, приїхав Пітер Волш, — сказала леді Брутн. їх усіх це потішало. Він повернувся, побитий, нещасний, до їхнього безпечного берега. Але допомогти йому, розмірковували вони, просто неможливо; мав якусь ваду у своєму характері. Г’ю Вітбред сказав, що міг би замовити за нього слівце такому-то й такому. Він сумно, поважно зморщився, уявляючи, як доведеться писати листи до керівників урядових інстанцій про «свого давнього друга Пітера Волша», ну, і таке інше. Але це ні до чого не приведе — ні до чого тривкого, така вже в нього вдача.

— Видно, має клопіт із якоюсь жінкою, — сказала леді Брутн. Усі вони зійшлися, що саме в цьому причина.

— Та все ж таки, — сказала леді Брутн, бажаючи перейти на іншу тему, — ми все почуємо від самого Пітера.

(Щось барилися з кавою.)

— А його адреса? — пробурмотів Г’ю Вітбред; і одразу з’явилися збурення в сірій течії служби, що з дня на день омивала леді Брутн, оберігаючи, затуляючи, окутуючи її тоненькою павутиною, що запобігала потрясінням, пом’якшувала вторгнення й розставляла навколо будинку на Брук-стріт тонкі тенета, де все застрягало й одразу охайно витягувалося сивоволосим Перкінсом, який служив у леді Брутн останні тридцять років і тепер умить написав адресу, передав містеру Вітбреду, який вийняв свій записник, підійняв брови і поклав його серед документів найбільшої важливості, сказавши, що попрохає Евелін запросити його на обід.

(Кави не вносили, допоки містер Вітбред не закінчив.)

Г’ю дуже повільний, подумала леді Брутн. Потроху набирає вагу, помітила вона. А от Річард завжди в чудовій формі. Леді Брутн нетерпеливилося; усе її єство однозначно, незаперечно, владно відмітало непотрібні дрібниці (Пітера Волша і його справи) і прагнуло перейти до того, що цілковито поглинало її увагу і не просто увагу, але все її єство, той стрижень її душі, ту невід’ємну частину її сутності, без якої Мілісент Брутн була б не Мілісент Брутн; їй нетерпеливилося перейти до проекту переселення молодих людей чоловічої і жіночої статі з поштивих сімей до Канади, за умови їхнього повного облаштування і з перспективою тамтешнього процвітання. Видавала бажане за дійсне. Можливо, втратила відчуття міри. Для інших переселення аж ніяк не здавалося панацеєю від усіх бід чи якимось очевидним задумом. Усі інші (Г’ю, чи Річард, чи навіть віддана міс Браш) не уявляли еміграцію якимсь визволенням ув’язненого самолюбства, яке з такою силою шукало виходу в сильній войовничій жінці знатного роду, із хорошою підтримкою серед впливових людей, із поривами безпосередності, відвертими почуттями й незначною здатністю до самоаналізу (широка й щира душа — а чому б усім не бути широкою і щирою душею? — думала вона) — і то наполегливо шукало виходу, позаяк молодість уже давно минула, і вона спрямувала свою завзятість на якесь заняття — хай це буде еміграція чи емансипація; і хоч би чим було те заняття, навколо нього щоденно витала її душа, і воно неодмінно ставало мерехтливим, блискучим наполовину дзеркалом, наполовину дорогоцінним каменем; то глибоко захованим, на випадок глумливих насмішок, то гордовито виставленим напоказ. Словом, переселення значною мірою знаходило своє втілення в самому єстві леді Брутн.

Але ж треба іще писати. А навіть один лист до «Таймс», як казала міс Браш, забирав у неї більше сили, ніж відрядження експедиції до Південної Африки (у війну вона таки відрядила одну таку експедицію). Під час ранкової битви зі складанням листа — починала писати, рвала на клапті, знову починала писати — відчувала, як ніколи раніше, марноту своїх жіночих потуг, і тоді її думка з вдячністю звернула на Г'ю Вітбреда, який володів — ніхто в цьому не сумнівався — мистецтвом написання листів до «Таймс».

Влаштований від неї цілком інакше, із величезним словниковим запасом, Г’ю умів подати саме так, як потрібно редакторам; мав рису, котру не можна просто взяти й назвати жадібністю. Леді Брутн часто уникала суджень про чоловіків із поваги до тієї таємної змови, відповідно до якої саме вони, а не жінки, ставали перед судом всесвіту, уміли все влаштувати, знали, що сказати; тому якщо Річард порадить їй, а Г’ю напише за неї, то вона зможе бути певною у своїй правоті. Зачекала, поки Г’ю доїв суфле, запитала про сердешну Евелін, а коли вони закурили, взялася до діла:

— Міллі, будь ласка, принеси ті папери.

Тож міс Браш вийшла, повернулася, поклала папери на стіл; Г’ю видобув свою авторучку, свою срібну авторучку, яка прослужила йому вже двадцять років, зауважив він, відкрутив ковпачок. Досі в чудовому стані; він показував представникам фірми-виробника, там сказали, що нема жодних видимих причин, чому б вона могла вийти з ладу; якимсь чином це робило честь самому Г’ю і тим сентиментам, які (відчував Річард) виражало його вічне перо, поки Г’ю охайно виводив на полях великі літери з кільцями навколо них, чим зменшував у дивовижний спосіб сумбур леді Брутн у змісті й граматиці, тобто робив усе таким, до чого редактор «Таймс», відчувала леді Брутн, спостерігаючи за дивовижним перетворенням, обов’язково пройметься повагою. Г’ю був повільний. Г’ю був ретельний. Річард сказав, що справа вартує ризику. Г’ю запропонував деякі зміни з поваги до почуттів людей, які, як він висловився доволі ущипливо, коли Річард засміявся, «необхідно брати до уваги», і читав уголос, що «з огляду на це ми дотримуємося думки, що настав час, коли… надлишок молоді серед нашого дедалі чисельнішого населення… з обов’язку перед мертвими…», що Річард вважав зайвою надуманою дурницею, але загалом безневинною, і Г’ю продовжував насипати похвал в алфавітному порядку вищій знаті, струшуючи сигарний попіл зі своєї жилетки, час від часу підводячи підсумок зробленому ними поступу, аж поки нарешті не зачитав чорновий проект листа повністю, який здався леді Брутн справжнім епістолярним шедевром. Аж не вірилося, що вона могла так сказати.

Г’ю не давав жодних гарантій щодо публікації листа в газеті, але він ще збирався з деким переговорити за обідом.

Опісля леді Брутн, рідко коли вдаючись до такої граційності, запхала всі гвоздики Г’ю собі за пазуху і, розпростерши руки, назвала його «мій прем’єр-міністре!». Просто не знала, що б і робила без них обох. Вони підвелися. Річард Делловей пішов, як завжди, поглянути на портрет генерала, бо хотів колись на дозвіллі написати історію роду леді Брутн.

Мілісент Брутн дуже пишалася своєї ріднею. Та вони ще зачекають, вони можуть ще зачекати, казала вона, дивлячись на картину; її рід військових, управлінців, адміралів був родом людей дії, які виконали свій обов’язок, а перший обов’язок Річарда — це обов’язок перед вітчизною, проте обличчя чудове, сказала вона; тому всі папери вже чекатимуть на Річарда в Олдмікстоні, допоки прийде час, допоки прийдуть до влади лейбористи. «Ох, ці новини з Індії!» — вигукнула вона.

І тоді, коли вони стояли в залі, беручи жовті рукавички з чаші на малахітовому столі, і Г’ю з абсолютно недоречною галантністю пропонував міс Браш непотрібний йому квиток у театр чи якусь іншу дурничку, від чого її аж корчило, і вона червоніла, як цегла, Річад обернувся до леді Брутн з капелюхом у руці і сказав:

— Побачимося сьогодні у нас на прийомі? — після чого леді Брутн повернула собі величність, порушену написанням листа. Може, прийде, а може, і не прийде. Клариса сповнена енергії. А леді Брутн уже трохи лякають прийоми. Уже не ті роки. Говорила мимохідь, стоячи на порозі; красива, дуже пряма, чау-чау потягувалася в неї за спиною, а міс Браш зникла з купою паперів у руках десь на задньому плані.

Тим часом леді Брутн підійнялася поважно й велично до своєї спальні, лягла на канапі з простягнутою на спинці рукою. Зітхала, посапувала, але не спала, лишень дрімала й відчувала важкість, немов те поле конюшини на осонні нинішнього гарячого червневого дня, над яким кружляли бджоли й жовті метелики. Вона завжди поверталася на поля у Девонширі, де разом з Мортімером і Томом, своїми братами, перестрибувала через струмки на своїй конячці Патті. Там були ще собаки, були щури, там були її тато й мама в затінку дерев, із чайним набором, а ще на клумбах росли жоржини, мальви, пампаська трава; а вони, малі шибеники, завжди готові до якихось пустощів, кралися кущами, аби їх не побачили дорослі, геть заляпані багнюкою після чергової витівки. Ох, і приповідала стара няня над їхнім вбранням!

Господи, пригадала вона, це ж бо середа на Брук-стріт. Її любі друзі Річард Делловей і Г’ю Вітбред спекотного дня саме йшли вулицями, звідки гуркіт долинав і до її канапи. Вона мала владу, становище, прибуток. Жила в авангарді свого часу. Мала хороших друзів, знала найздібніших людей сьогодення. Буркотливий Лондон підпливав до неї, а її відкинута на спинку канапи рука обхоплювала жезл, який, мабуть, стискали колись її прадіди, і вона, відчуваючи твердість жезла, сонна й важка, наказувала батальйонам вирушати до Канади, а її любі друзі йшли Лондоном, своєю територією, тим невеличким килимком Мейферу.

Тож ішли вони все далі й далі від неї, і були вони зв’язані з нею тоненькою ниткою (відколи разом пообідали), яка тягнулася і тягнулася, ставала тоншою і тоншою в міру того, як вони йшли Лондоном; мовби друзі після спільного обіду були прив'язані до її тіла тоненькою ниткою, що вкривалася серпанковою поволокою (вона вже засинала) під бій дзвонів, які сповіщали про годину або скликали на службу до церкви; так на тоненьку павутинку нанизуються дощові краплі, і вона, обтяжена, провисає. Леді Брутн заснула.

А Річард Делловей і Г’ю Вітбред трохи завагалися на розі Кондит-стріт саме в ту мить, коли Мілісент Брутн, лежачи на канапі, випустила з рук нитку і вже посапувала. На розі зіткнулися зустрічні вітри. Річард і Г’ю поглядали на крамничну вітрину; вони не збиралися щось купувати чи про щось говорити, а хотіли тільки розпрощатися, але з огляду на зустрічні вітри на розі вулиці все наче заворушилося всередині тіла, обидві сили — ранок і полудень — завихорилися, тож вони й зупинились. Вгору підійнялася газета, спочатку, немов повітряний змій, зависла, а тоді тремтливо шуганула донизу; задерлася вуаль у дами. Дрижали жовті навіси. Вуличний рух стихав, лишень самотні вози безтурботно торохтіли напівпорожньою вулицею. А в Норфолку, який пригадався Річарду, ніжний спекотний вітер саме загинав пелюстки, ворохобив воду, куйовдив квітучі трави. Косарі, що примостилися під живоплотом, бажаючи відіспатися в затінку після вранішньої косовиці, розсували завісу зелених стеблинок і з-під тремтливих парасольок собачої петрушки дивилися на небо, блакитне, непохитне, спекотне літнє небо.

Упіймав себе на тому, що дивиться на срібний кухоль із двома ручками часів короля Якова, а Г’ю Вітбред із виглядом знавця поблажливо розглядав іспанське намисто, навіть хотів запитати про його вартість, адже воно могло сподобатися Евелін; Річард стояв геть заціпенілий: не міг ні подумати, ні поворухнутися. Уламки, викинуті життям на берег, повні кольорових стразів крамничні вітрини; він піддався летаргічному зачаруванню старовини, закляк від старовинної строгості й заглядав усередину. А Евелін Вітбред таки, може, й сподобається те іспанське намисто, дуже навіть може бути. Річард позіхнув. Г’ю надумав зайти всередину.

— А й справді, — сказав Річард і пішов за ним.

Бог тому свідок, що йому не хотілося йти купувати намисто разом із Г’ю. Але в тілі бувають припливи. Ранок перетікає в полудень. Немов нестійкий човен на глибоких-глибоких водах, накрило хвилею прапрадіда леді Брутн разом з його мемуарами і кампаніями в Північній Америці, і він потонув. Пішла на дно також Мілісент Брутн. Річарду було однаково, що станеться з еміграцією, опублікує чи не опублікує редактор того листа в газеті. Намисто повисло на пречудових пальцях Г’ю. Нехай би ліпше віддав його дівчині, якщо йому так уже хочеться купувати коштовності — будь-якій дівчині, першій зустрічній на вулиці. Зненацька Річарда сильно вразила безглуздість життя. Купувати намисто для Евелін. Якби він мав сина, то казав би йому: «Працюй і ще раз працюй». Але він мав Елізабет, він її обожнював.

— Я би хотів поговорити з містером Дюбоне, — уривчасто, з натиском сказав Г’ю. Виявилося, що цей Дюбоне знає розмір шиї місіс Вітбред і, що дивніше, навіть знає про її захоплення іспанськими коштовностями, а також про те, що вона вже має на зразок цього вдома (бо Г’ю не пам’ятав). Усе це дуже дивувало Річарда Делловея. Він ніколи нічого не дарував Кларисі, за винятком того браслета два чи три роки тому, який не мав успіху. Вона його не носила. Із болем пригадав, що вона жодного разу його не вдягла. І як та єдина павутинка, поколивавшись туди-сюди, прилипає до листка, так думка Річарда, звільнена від летаргії, полинула до дружини Клариси, яку Пітер Волш у свій час так палко кохав; і треба так статися, що вона раптом привиділася Річарду за обідом; він побачив себе з нею, своє спільне з нею життя, присунув тацю зі старовинними коштовностями ближче до себе, спочатку взяв брошку, потім перстень. «Скільки це коштує?» — запитав він, але смакові своєму не довіряв. А йому дуже хотілося зайти до вітальні, тримаючи щось у руці, подарунок для Клариси. Але що? Тим часом Г’ю вже знову набундючився. Був невимовно величавий. Скуповуючись тут упродовж тридцяти п’яти років, він тепер не збирався бути вмовленим якимось хлопчиськом, який і справи своєї до пуття не знав. Позаяк Дюбоне кудись вийшов, то Г’ю нічого не купуватиме, допоки Дюбоне не зволить повернутися; при цьому молодик зайнявся рум’янцем і злегка, дуже коректно вклонився. Усе було надзвичайно чемно. Але Річард ніколи б у житті не почав отак говорити! Не міг збагнути, чому люди терплять нахабство. А Г’ю робився просто нестерпним телепнем. Річард не зміг би з ним витримати навіть години. Тож на прощання махнувши капелюхом, Річард повернув за ріг на Кондит-стріт, жадаючи, нестримно жадаючи якнайшвидше дістатися тією об’єднувальною павутинкою до Клариси; він іде просто до неї у Вестмінстер.

Але йому хотілося прийти з чимось у руках. Квіти? Так, квіти, бо знову ж таки своїм уподобанням до золота не довіряв; багато квітів: троянд, орхідей, аби відсвяткувати, як не крути, велику подію; те почуття, що виникло в ньому до неї, коли за обідом вони заговорили про Пітера Волша; вони ж бо ніколи про це не говорять, вони не говорять про це вже роками і роблять величезну помилку, думав він, обхоплюючи червоні й білі троянди (напрочуд великий оберемок у шелесткому обгортковому папері). Прийде час, коли вже насправді буде не до снаги про таке заводити мову, адже якось наче соромно про таке говорити, подумав він, кладучи в кишеню решту, шість пенсів чи й двійко по шість, і попрямував із тим оберемком квітів до Вестмінстеру, щоб узяти й сказати (хай би що вона потім про нього подумала), простягаючи квіти: «Я тебе кохаю». А чом би й ні? Адже просто диво, коли думаєш про війну, про тисячі бідолашних хлопців, геть молодих, закопаних у братських могилах і вже наполовину забутих, просто справжнє диво. Ось він крокує Лондоном, аби відверто сказати Кларисі, що він її кохає. Чого він їй, власне, ніколи не казав. Почасти лінувався; почасти соромився. А Клариса… навіть тяжко про неї думати; хіба що якимись поривами, як за обідом, коли він побачив її дуже чітко, усе їхнє життя побачив. Зупинився біля переходу й повторював — простий за своєю природою, незіпсутий, він багато ходив лісами, полював; був упертим і завзятим захисником пригноблених, завжди щирим у палаті громад, завжди відвертим, але останнім часом надто мовчазним, навіть скованим — знову і знову повторював, що просто велике диво, що він одружився з Кларисою; та й усе його життя — диво, думав він; забарився біля переходу. Аж серце кров’ю облилося, коли побачив десь так п’ятирічних діток, що самі переходили Пікаділлі. Поліція б мала вмить зупинити дорожній рух. Але в нього не було ілюзій щодо лондонської поліції. Він власне збирав матеріал про її службову недбалість: он вуличні торговці, яким заборонено ставити свої візки на проїжджій частині вулиці, а он повії, Боже праведний, вони не винні, не винні і юнаки, а винен наш мерзенний соціальний устрій; і все, про що він розмірковував, знаходило своє відображення на його обличчі, коли він, сивий, похмурий, ошатно вбраний, дуже чистий, простував парком, аби сказати своїй дружині, що він її кохає.

А він саме так і скаже, коли прийде додому. Страшенно прикро, що він ніколи не висловлював того, що відчував, думав він, перетинаючи Ґрін-парк і з приємністю спостерігаючи, як у затінку дерев розсілися цілі сім’ї, бідні сім’ї; немовлята хвицяли ніжками, ссали молоко; виднілися розкидані паперові пакети, які з легкістю прибере (якщо надійдуть зауваження) хтось он із тих тлустих джентльменів у лівреях; на його думку, усі парки і всі сквери впродовж літніх місяців мали бути відчиненими для дітей (трава у парку вигоріла, вицвіла і тепер наче підсвічувала обличчя бідних матерів Вестмінстеру і їхніх непосидющих дітей, бо під травою немовби горіла лампа). Але що робити з тими бурлачками, як он та особа, що лежала, спершись на лікоть (і лежала собі на землі без найменшого сорому, спостерігала з цікавістю, зухвало розмірковувала й зважувала, що і як, нахабна, із відвислою губою, насмішкувата), він таки геть не знав.

Тримаючи квіти, немов зброю, порівнявся з нею, минав її зосереджений на своїх думках; однак цього вистачило, щоб між ними проскочила іскра — вона захихотіла при його появі, а він добродушно всміхнувся, розмірковуючи над жіночим бурлацтвом; їм не було про що поговорити. А Кларисі він таки відверто скаже, що кохає її. Колись раніше він ревнував її до Пітера Волша, ревнував до нього Кларису. Але вона часто йому казала, що зробила навіть дуже правильно, що не вийшла за Пітера Волша; і це правда, він добре знав Кларису, а їй потрібна підтримка. Не те щоб вона була слабкою, але їй потрібна підтримка.

Щодо Букінгемського палацу (немов стара примадонна в білому вийшла подивитися на глядачів), то не можна відмовити йому у величі, розмірковував він, ані зневажати те, що, зрештою, для мільйонів людей (гурт роззяв саме чекав біля воріт на виїзд короля) він таки є загальним символом, хоча й абсурдним; дитя з коробкою кубиків спорудило б щось ліпше, подумав він; дивився на меморіал королеви Вікторії (він її пам’ятав в окулярах у роговій оправі, саме їхала Кенсінґтоном), його білий вал, лавину материнської турботи; йому подобалося, що ним правлять нащадки Горси[30]; він любив безперервність, а також відчуття правонаступності. Це ж бо велика епоха, у якій він живе. Справді, його життя — це чудо, тут складно помилитися; ось він у розквіті сил іде додому у Вестмінстер сказати Кларисі, що він її кохає. Це і є щастям, думав він.

А таки так, сказав він, виходячи на Дінс-ярд. Саме почав бити Біґ-Бен, спочатку мелодійне попередження, а вже потім незворотно — година. Обіди ррзривають увесь день, подумав він, наближаючись до своїх дверей.

Передзвін Біґ-Бена затопив вітальню, де Клариса, незадоволена, сиділа за письмовим столом, стривожена, роздратована. Навіть дуже правильно, що вона не запросила Еллі Гендерсон на прийом, і зробила це свідомо. Тому місіс Маршем із цього приводу тепер писала, що «вона пообіцяла Еллі Гендерсон попрохати Кларису… адже Еллі так хочеться все побачити». Але навіщо на свій прийом їй скликати всіх зануд Лондона? І навіщо втручатися місіс Маршем? А тут ще й Елізабет зачинилася з Доріс Кілман. Аж нудить від усього. У таку пору молиться з тією жінкою. Аж звук передзвону затопив кімнату своєю меланхолійною хвилею, що вже спадала й знову збиралася налетіти, коли ж вона почула, дуже нечітко, як щось незграбно шкребеться біля дверей. Хто це так рано? Третя, Господи милий! Уже третя! Із непереборною прямотою та гідністю пробив годинник третю годину — і вона більше вже нічого не чула, бо дверна ручка повернулася й увійшов Річард! Яка несподіванка! Увійшов Річард, тримаючи цілий оберемок квітів. Вона підвела його тоді в Константинополі, а леді Брутн, про чиї обіди ходили легенди, не зволила її запросити. Він простягнув квіти — троянди, червоні й білі троянди. (Але так і не зміг присилувати себе сказати, що він її кохає; не відверто.)

— Яка краса, — сказала вона, беручи квіти. Вона зрозуміла, вона все зрозуміла без слів, його Клариса. Розставляла квіти у вази на каміні.

— Які ж вони гарні! — сказала вона.

— Було цікаво? — запитала вона. А чи питала леді Брутн про неї? Повернувся Пітер Волш. Отримала записку від місіс Маршем. Невже доведеться запрошувати Еллі Гендерсон?

А нагорі Кілман товчеться.

— Посидьмо кілька хвилин, — сказав Річард.

У вітальні зробилося якось порожньо. Усі крісла порозставляли під стіни. Чого це вони там стоять? Ага, це для прийому; ні, він не забув про прийом. Повернувся Пітер Волш. Так, він заходив сюди. Збирається розлучитися; страшенно закоханий у якусь жінку. Нітрохи не змінився. Саме лагодила собі сукню…

— Згадала про Бортон, — сказала вона.

— На обіді був також Г’ю, — сказав Річард. А вона також з ним бачилася! Ну, він став геть нестерпним. Купував Евелін намисто, ще товстіший, ніж був, нестерпний телепень.

— І тут на мене найшло: «А я ж могла вийти за нього заміж», — сказала вона, думаючи про Пітера, що сидів тут у своїй краватці-метелику, із тим своїм ножиком, відкривав його, закривав. — Ну, як завжди, ти ж пам’ятаєш.

— Вони говорили про нього за обідом, — сказав Річард. (Але далі ніяк не наважувався сказати, що він її кохає. Тримав її руку. Ось це і є щастям, думав він.) Вони писали листа до «Таймс» від імені Мілісент Брутн. Г’ю хіба що на таке і здатний.

— А як там наша люба міс Кілман? — запитав він. Кларисі дуже подобалися троянди, спочатку вони тулилися докупи, а тепер самі собою розпишнилися.

— Присунула зразу після обіду, — сказала вона. — Елізабет уся почервоніла. Зачинилися. Мабуть, моляться.

Господи! Йому таке геть не подобалося, але воно минеться, якщо їх не чіпати.

— У своєму макінтоші і з парасолькою, — сказала Клариса.

Він так і не наважився сказати: «Я кохаю тебе», — але він тримав її руку. Це і є щастям, справжнім щастям, думав він.

— Але чому я маю на свій прийом збирати всіх зануд Лондона? — сказала Клариса. Коли влаштовує прийом місіс Маршем, то хіба вона для неї запрошує гостей?

— Бідолашна Еллі Гендерсон, — сказав Річард, дуже дивно, що Клариса аж настільки переймається своїм прийомом, подумав він.

Але Річард навіть не звернув уваги на прибрану вітальню. Ага, що він хотів сказати?

Якщо вона так журиться своїми прийомами, то він заборонить їй надалі їх влаштовувати. Невже шкодує, що не вийшла заміж за Пітера? Але він має йти.

Йому треба йти, сказав він, підводячись. Якусь мить він іще стояв, немов хотів щось сказати; і вона дивувалася — що? Навіщо? Ось троянди.

— Якийсь комітет? — запитала вона, і він відчинив двері.

— Вірмени, — сказав він, а можливо, «бушмени».

У людей є гідність, усамітнення, навіть між чоловіком і жінкою — прірва; і ти мусиш брати це до уваги, думала Клариса, дивлячись, як він відчиняв двері; з нею і сама не хочеш розлучитися, і не забереш її від чоловіка проти його волі, не втративши водночас власної незалежності, своєї самоповаги — чогось, зрештою, безцінного.

Він повернуся з подушкою і стьобаною ковдрою.

— Після обіду годинку поспати, — сказав він. І пішов.

Так на нього схоже! Казатиме: «Після обіду годинку поспати» до кінця світу тільки тому, що колись їй приписав таке лікар. Він — весь у цьому, розуміє все, що сказав лікар, у буквальному сенсі; частина його божественної, святої простоти, якої немає стільки ні в кому іншому; тож він бувало йшов і займався своїми справами, а вони з Пітером поринали в безглузді суперечки. Він уже, мабуть, на пів шляху до палати громад, де його чекають вірмени чи бушмени, умостив її на канапі обличчям до троянд. І люди скажуть: «Клариса Делловей геть розпестилася». Їй більше подобалися троянди, ніж вірмени. Гнані, скалічені, закляклі жертви жорстокості й несправедливості (вона чула, як Річард про це не раз казав) — ні, вона нічого не почуває до них, бушмени вони чи він казав вірмени? Ох, як їй подобаються троянди (це ж бо не шкодить вірменам?) — єдині квіти, милі її серцю навіть зрізані. А Річард уже доходив до палати громад, може, вже й у своєму комітеті, цілком її заспокоївши. Але ж ні, на жаль, не зовсім заспокоїв. Він так і не зрозумів, чому вона не запросила Еллі Гендерсон. Гаразд, вона, звичайно, зробить усе так, як він хоче. Коли він уже приніс подушки, то вона трохи собі полежить… Але чому, чому їй раптом із якихось незрозумілих причин стало так сумно? Ніби загубила в траві перлину чи діамант і розгортає високі стебла дуже обережно, туди-сюди, скрізь шукає і все марно, але нарешті виявляє коштовність біля самих корінців, так і вона перебирала в пам’яті — те й те; ні, не тому, що Саллі Сітон казала, ніби Річард ніколи не потрапить до кабінету міністрів, бо він птах не того польоту (пригадалося їй); та ні, нехай собі каже; і не через Елізабет із тією Доріс Кілман, це вже точно. Мала відчуття, якесь неприємне відчуття, що з’явилося сьогодні дещо раніше; щось там таке Пітер казав, що мало стосунок до смутку, який найшов на неї в спальні, коли вона знімала капелюшок, а Річард також щось сказав, і їй стало навіть іще сумніше, але що ж він таке сказав? Ось троянди він приніс. Її прийом! Ось що! Її прийом! Обидва причепилися до неї із тим прийомом, геть несправедливо, геть незаслужено. Саме так! Саме так!

Ну, і як вона захищатиметься? Тепер, коли дісталася до причини смутку, ураз звеселіла. Вони думають, або Пітер принаймні, що вона отримує задоволення від виставляння себе напоказ, що їй подобається збирати навколо себе знаменитостей, гучні імена, словом, вона снобка. Ну, Пітер саме так, може, і думав. Річард просто вважав, що нерозумно з її боку мати замилування у всіляких турботах, коли хвилювання шкодить її серцю. Це несерйозно, думав він. І обидва помилялися. Що їй подобалося, так це — життя.

— Ось заради чого я це й роблю, — сказала вона, промовляючи вголос, до життя.

Оскільки вона лежала на канапі, усамітнена, від усіх вільна, то присутність життя, яке вона так сильно і настільки явно відчувала, виявлялася фізично; було зодягнене у вуличні звуки, осяяне сонцем, із гарячим віддихом, шепітне, воно заходилося ворушити шторами. А що, коли Пітер скаже: «Ну, так, але твої прийоми — який сенс у твоїх прийомах?» — і все, що вона зможе відказати (без сподівань на чиєсь розуміння): «Це — офірування», що звучить надзвичайно туманно. Але хто такий Пітер, аби стверджувати, ніби життя є звичайним плаванням під вітрилами? Той Пітер завжди закоханий і завжди не в ту, що треба. А твоє кохання, чим воно є? — може вона в нього запитати. І вона знає його відповідь: це найважливіша річ на світі, жодна жінка не спроможна цього збагнути. Ну що ж, дуже добре. Але чи може якийсь чоловік збагнути те, що каже вона? Про життя? Вона собі навіть не уявляє, аби Пітер чи Річард зайнялися влаштуванням прийому без видимих на те причин.