Містичний вальс

Глава 22

Розкішний номер, у якому замість неї оселився старий жебрак, був порожнім. Причому не таким порожнім, як щойно залишений, де без великої напруги можна відшукати сліди нещодавнього перебування людини, а зовсім порожнім — таким, ніби його прибрали днів зо два тому, а потім у ньому ніхто не жив. І при цьому в кімнаті пахтіло ладаном, мандаринами і хвоєю; нічого дивного в цьому не було б, якби десь на тумбочці біля ліжка лежала забута мандаринка, або шкірка від неї, якби в кутку стояла невеличка ялинка — але ж нічого подібного тут і близько не було. Ні, ялинка була — строкато вбрана, у різнокольорових кульках і цукерках, але штучна, і пахтіти вона не могла, а от звідки взявся запах цитрусових і ладану — то знав, певно, лиш Пан Бог. Лана зайшла ще у ванну, частково з цікавості, частково — тривожачись за старенького; випраної одежі там не було. Ото ще пригода, починаючи сердитись, і радо відчуваючи, що гнів приносить їй бодай тимчасове полегшення, подумала вона — ну і куди подався цей дідусь у вогкому лахмітті, коли на вулиці мороз і мокрий сніг? Чи так уже зрадів, що отримав гроші, що вирішив втекти від гріха подалі, доки та дивачка, що виклала таку суму, не отямилась, не повернулась, і не відняла свій внесок назад? Можливо і таке, проте… чомусь Лані у це не вірилось. Не хотілось вірити, що старець, який з такою вдячністю, не принижуючи своєї і, що дуже важливо, її гідності, прийняв від неї допомогу, міг подумати, що вона пожалкує про свій порив. Проте факт залишався фактом — номер був порожнім, і не скидалось на те, що тут хтось з’явиться. Знизавши плечима, Лана вийшла в коридор.

— Він пішов годину тому.

Зачувши знайомий голос, Лана, що причиняла двері, підскочила і озирнулась, відчуваючи, що мимохіть її вуста розпливаються у посмішці.

— Крістіане! Ти? Що ти тут робиш?

— Я? — вбивчо елегантний у своєму сірому костюмі, та з темно-сірою шовковою краваткою, яку вмів зав’язувати — як неодноразово переконувалась Лана на власні очі — із витонченою недбалістю — Крістіан Мюллер, начальник відділу імпорту ліків і один із співвласників компанії «Острайхфарм», відлипнув від стіни, що напроти номера, і підійшов до неї, привітно сяючи лагідними зеленуватими очима. Губи його, здавалось, навік склалися у сардонічну мефістофельську гримасу — усміх віковічного спокусника, а русяве волосся, розтріпане, як у дворового хлопчиська, різко контрастуючи із загальним офісним виглядом — дорогими черевиками, діловим костюмом — створювало імідж студента, який, прагнучи справити на роботодавця правильне враження, вбрався не у свої речі. Загалом Крістіан був дуже симпатичним, хоч і невисоким, як для чоловіка — одного зросту з Ланою. — Я тут живу. Тимчасово. Зупинився на кілька днів, поверхом вище, у люксі. Сюди спустився у справі, і бачив, як звідти, — Крістіан кивнув на номер, — виходив якийсь дід.

— А в якій же справі ти сюди спустився? До дівки ходив?

— А ти ревнуєш? — із надією спитав австрієць.

— Ні.

Крістіан зітхнув.

— Піднімешся до мене? Може, чогось вип’ємо?

Світлана вагалась недовго.

— Так, чом би й ні? Розкажеш, як це вийшло, що католик опинився на Різдво так далеко від дому.

— Все дуже просто, — говорив Крістіан вже у своєму номері, прямуючи до бару. — І дуже сумно. Бізнес стає нашою релігією, нашою вірою, Богом, якому ми здатні принести будь-які жертви — свій час, сім’ю, себе… Що будеш пити?

— Горілку.

— Що? — від здивування рука Крістіана здригнулась, і дороге французьке вино, яке він наливав у тонкостінний бокал, тонкою цівкою пролилось на поліровані відкидні дверцята міні-бару. — Ти — і раптом горілку?

— Так, я — горілку, і зовсім не раптом, Крісе.

— Та ти ж не пила нічого, окрім отих жахливо солодких місцевих вин, ну, як там їх…

— Масандрівських мускатів.

— Еге ж, мускатів. І раптом — така зміна смаку. Чому?

Бо хочу напитися. Щоправда, це вже буде постфактум, проте задля власного спокою завжди можна навіяти собі, що була п’яна і три години тому.

— То я ж перейшла із солодкого на гірке, Крістіане — чим ти незадоволений?

— Я? Та я… про мене… як ти казала тоді, ота приказка, що мені подобалась?

Лана всміхнулась.

— Про мене, Семене, хоч вовк траву їж.

— Саме так, — Крістіан дістав із бару товстостінну склянку і пляшку «Гайдамацької». — А чим тобі розбавити? Тонік, содова?

— Крісе, тільки-но спробуй зіпсувати газ-водою хороший продукт, і я за себе не відповідаю. Якби я хотіла липкого пійла, що садить печінку, неодмінно купила б собі якусь «ром-колу», що їх повно на кожному кроці. А я просто хочу горілки.

— Прошу, — із деяким здивуванням, яке не могла приховати навіть його традиційна німецька витримка, мовив він, подаючи їй склянку. А коли Лана з явною насолодою зробила великий ковток, бідолашний Крістіан ледь не зомлів — такою він її ще не бачив.

— У тебе щось трапилось, люба? — обережно спитав він, вмощуючись у її ногах, мов відданий кімнатний песик. Лана, розвалившись у кріслі в стилі рококо — червоний оксамит, позолочена витіювата оздоба на спинці, золочені ж ручки у формі лев’ячих лап, різні дугоподібні ніжки — зробила ще ковток горілки і відповіла якомога спокійніше:

— Ні, все добре. А з чого ти взяв?

Її показна незворушність Крістіана не обманула.

— Твоя німецька, — почав він із компліменту, — стає дедалі кращою. Ти говориш правильно, вірно добираєш слова. Але мова — це не тільки слова. Щось інше… твоя інтонація, голос… усе це сказало мені, що у тебе болить душа.

Лана відвернулась і заходилась підкреслено уважно споглядати зимову ніч у вікні. Крістіан терпляче чекав.

— То як ти опинився у Львові?

— Сів на потяг у Відні — і ось він я!

— На Різдво?

— А ти?

— Ну, я не католичка. Якісь нагальні справи?

— Так. Я вчора мав зустріч із керівником «Галичмедсвіту», паном Олексієм Яницьким. Ми підписали кілька цікавих угод.

— Ти бачив його? — Світлана підстрибнула на кріслі, втративши будь-яку цікавість до вікна. — Розмовляв із ним?

— Із ким?

— Та з паном Олексієм.

— Ну, звичайно.

— І який він?

Гарячковий інтерес Лани, яка хвилину тому виглядала такою втомленою, практично напівмертвою, а тепер раптом ожила, Крістіану не сподобався.

— Ніякий. Чоловік як чоловік. Дуже діловий.

— Опиши його.

Крістіан надувся, як миша на крупу.

— Не буду я його описувати.

— Чому?

— Бо не пам’ятаю, як він виглядає.

— Крісе, — мовила Лана із неприємною вкрадливістю, — як довго ти з ним розмовляв?

— Дві години, — буркнув той.

— І ти не пам’ятаєш його?

— А я до нього не приглядався, — Крістіан розкрив для неї обійми так широко, що місця для сумнівів стосовно його намірів просто не лишилося. — Мене цікавлять тільки дівчата.

— Крістіане, — вправно ухилившись від простягнутих рук, Лана підвелася, і йому теж довелося встати із підлоги, — давай зізнаємось одне одному, що ми наробили чортову купу помилок, а найголовніша з них та, що нам не варто було спати разом.

— Ти жалкуєш?

— Я ніколи ні про що не жалкую, Крісе, — збрехала Лана з милосердя, бо вигляд у австрійця став нещасний — далі нікуди. — Я просто намагаюсь розтлумачити тобі, що більше цього не повториться. Я зайшла сюди тільки випити.

— Тобі було погано зі мною, Лано?

— Ні, чому ж? Було файно, тільки давай домовимось, що ключовим словом у наших теперішніх стосунках залишиться саме «було».

— Світлано…

— Крісе, не треба, — уникаючи чергової спроби обійняти її, простогнала Лана. — Ти знаєш мене ледь не краще, ніж я сама себе. І якби я чогось хотіла, ніколи не стала б комизитись. Але я — не хочу. Нічого не хочу. Пробач.

— А я думав, буде мені подарунок на Різдво.

— Думав? — від гніву — здається, і цей її річчю вважає — у Лани з очей бризнули злі сльози. — А ти навчився думати? Проблиск інтелекту подолав бунт гормонів? Видовище, мушу зізнатися, не менш вражаюче, аніж мавпопітек, що вперше став на задні лапи.

— Ти хочеш образити мене? — тихо спитав Крістіан, і лють дівчини почала поволі затихати. Кріс — хороша людина, і один із небагатьох чоловіків у її житті, який дійсно ставиться до неї з розумінням. Він не заслужив того, щоб вона зганяла на ньому зло. Тим більше, через те, що закохалась у мужчину, якого не існує.

— Ні. Я хочу, щоб ти дав мені спокій.

Крістіан помовчав, а потім повільно сказав:

— Я люблю тебе, Лано. По-справжньому.

— Якщо це так, то мені шкода, — так само повільно відмовила вона, зі щирим жалем поглядаючи на зажурене лице австрійця. — Дійсно шкода, любий. Бо я не люблю тебе.

— Натяк вийшов прозорим, як щойно вимите скло, — усмішка Крістіана з награно-бадьорої помалу перетворювалась на жалюгідну. — І хто він, той щасливчик?

— Не знаю, Крісе. Нічого не знаю. Навіть того, чи ми ще з ним зустрінемось. Швидше всього, що ні, — і до власного жаху, Світлана заридала. Це було настільки несподівано для неї самої, що від розпачу і сорому сила ридань подвоїлась. Крістіан обережно обійняв її і заходився стирати сльози зі щік своєю ідеально чистою носовою хустинкою.

— Все буде добре, Лано. Він повернеться, ось побачиш.

Звідки? З глибини віків?

— Ти не розумієш… він не…

— Звісно, повернеться. Жоден чоловік не піде від тебе просто так, маленька феє.

— Це кара Божа. За те, що я так ставилась до чоловіків.

Крістіан засміявся.

— А може, твоя поведінка — то відплата за всіх ображених жінок світу, за всіх, хто потерпає від нас, мужчин. Як тобі така версія?

— О, Крісе… та, яка стане твоєю дружиною, дуже щаслива жінка.

— Але нею будеш не ти?

— Це питання?

— Вважай, що пропозиція.

— Тоді — ні. Нею буду не я. Ми використовували одне одного, Крістіане, йшли на мотузочку своїх бажань, прикриваючись висмоктаною з пальця необхідністю… Скажи, адже ти підписав би з нами контракт навіть без деяких поступок із мого боку?

— Ти знала, — Крістіан кивнув. — Так, я підписав би контракт із «Київлікпрепаратом» за будь-яку ціну, навіть якби ти щодня посилала б мене куди подалі у нецензурних виразах. Спочатку ви ганялись за нами, це правда, але потім для «Острайхфарм» це стало куди важливішим, аніж для вас. Ліків із таким співвідношенням ціни та якості, як у вас, ми не знайшли більш ніде в Європі. Але я вирішив представити все так, щоб ти почувалась зобов’язаною піти зі мною в ліжко. Вважав, що інакше мені тебе не отримати. Це було підло, — австрієць схилив чубату голову. — Пробач.

— Не треба вибачатись. Я теж підшукала собі прекрасне виправдання, любий. Мені доведеться з ним переспати, сказала я собі, бо інакше я втрачу свої відсотки, якщо контракт не буде підписано. Але ж мені було відомо, що плутати бізнес і секс неприпустимо, а також те, що від моєї згоди чи відмови нічого не зміниться, і що «Острайхфарм» працюватиме з нами за будь-яких умов. Насправді я зробила це, бо хотіла тебе.

— Але не любила? — обережно спитав Крістіан. — Навіть тоді?

— Ні. Не любила, хоча ти дуже милий.

— Дуже милий — звучить жахливо, — Кріс усе ще намагався тримати марку і жартувати. Виходило непереконливо, проте Лана поважала мужніх людей.

— За два місяці наша делегація приїде до Відня, — виказала вона невеличку таємницю. Крістіан помітно підбадьорився.

— А ти будеш у її складі?

— Навряд чи, та я пришлю тобі Юлю — ну пам’ятаєш, заступницю начальника відділу технологічного контролю?

— Таку невисоку білявочку з карими очима? Ще в неї усмішка така… заразлива?

— Ах ти, негіднику, — Світлана засміялась. — Отаке твоє кохання, що ти на інших дівчат заглядаєшся?

— Ну, я закоханий, але ж не сліпий. А навіщо ти пришлеш її до мене?

— Бо вона залюблена в тебе по самісінькі вуха вже цілу вічність, Крісе, і якби ти дивився на те, що дійсно варте уваги, ти б це помітив.

— А з чого ти взяла, що вона залюбилась у мене? Вона сказала тобі?

— Ні, о ні. Тільки не Юля. Вона ніколи такого не скаже. Просто… вона дивиться на тебе так, як може дивитись тільки закохана жінка.

— Та вона ж мене зовсім не знає.

— Кохання і знання ніколи не були взаємонеобхідними речами. Крім того, Юля — то справжня господиня, у хорошому значенні цього слова — у найвищому значенні. Не прогай свій шанс, Крісе — із неї вийде прекрасна гаусфрау.

— Що для тебе, звичайно, неприйнятно.

— Та ні, — Світлана замислилась. — Ти знаєш, ні. Зараз мені ця ідея подобається, як не дивно. Вести дім — чому ми не вважаємо це окремим фахом? Адже для цього потрібен хист. Можна навіть сказати, талант. Щоб у домі був затишок і звучав дитячий сміх.

Очі Крістіана вилізли з орбіт.

— Ти не захворіла?

— Я видужала.

— І де ж той дім, який би ти хотіла вести?

Лана усміхнулась — вустами, але в очах плескалась гіркота.

— Там, де й той чоловік, заради якого я хотіла б усе це робити, — вона торкнулась пальцями свого чола. — Ось тут.

Кріс викликав їй таксі, і вони тепло, мов подружжя при розлученні, яке, втративши із роками кохання, не втратило поваги і тепла, розпрощались. Вже у вестибулі, раптом щось пригадавши, Крістіан спитав:

— Лано, а той дідусь, до якого ти приходила? Він тобі хто?

— Та ніхто, власне кажучи. Просто знайомий. А що?

— Дивно він якось виглядав, коли виходив із номера.

— Уявляю собі, — фиркнула Лана. — Мокре дрантя, натягнуте на худеньке тіло, і сам синій, немов охляле курча. Я зараз тобі поясню. Це…

— Поясни спочатку, про кого ти говориш, — перервав її Крістіан. — Той старий, якого я зустрів у коридорі, зовсім не такий.

— А який? — в грудях у Лани виникло лоскітливе передчуття чогось цікавого.

— Він виглядав так, як ваші священики… православні… у дні великих церковних свят. Риза із золотої парчі, акуратна сива борода…

— Як борода? — Світлана абсолютно точно пам’ятала, що її жебрак був неголеним, але безбородим.

— Борода, — повторив Крістіан. — Не надто довга, біла, широка та густа. Погляд такий дивний — він лише мить на мене дивився, але мені здалось, що очі в нього теплі і зимні водночас… блакитно-сірі. І зовсім він не худенький, хоча під ризою важко роздивитись, та що не синій — це я тобі абсолютно точно кажу. І ще, на голові він мав вінець, схожий на ті, що їх тримають над головами молодих свідки. Я був колись на православному вінчанні — дуже красиво. Так от, у нього був точнісінько такий — тільки золотий, по-моєму.

Від всього почутого голова у Лани пішла не просто обертом, а дзиґою закрутилася. Подали таксі, Крістіан ледь не на руках виніс її до машини, запхнув у салон, стягнув обіцянку передзвонити, коли дістанеться до Києва, і пішов святкувати Різдво, а Світлана, охопивши руками голову і погойдуючись в такт підстрибуванню автомобіля на бруківці, намагалась упорядкувати свої думки. Думки шикуватися в лави категорично не бажали, а лізли поперед батька в пекло, та ще й наввипередки, обганяючи одна одну, перестрибуючи зі слова на слово, від чого здавалось, що її думки — то не думки, а самі уривки, клапті порваних раціоналізмом містичних ідей: «Святий Миколай… Зимовий Микола… То се ти закинув мене в Рутенію? Отак ти віддячив мені?»