Поліційний офіцер їхав верхи гімалайським лісом, попід замшілими дубами, а за ним трюхикав його ординарець.
— Негарне діло, Бір Сінху, — мовив поліцай. — Де вони?
— Дуже негарне, — відповів Бір Сінх. — А вони… вони тепер, напевне, печуться у вогні, гарячішому, ніж можна розпалити з ялинових дров.
— Сподіваюся, що ні, — сказав поліцай. — Адже, як відкинути різницю між народами, це та сама історія Франчески да Ріміні, Бір С інху.
Та Бір Сінх нічого не знав про Франческу да Ріміні, отож він мовчав, поки доїхали до вуглярської вирубки, де над купою білого вугілля, догоряючи, тихенько посвистували тремтливі вогники: фіть-фіть-фіть… Мабуть, у повному розпалі то було величезне вогнище. Аж у Донга-Па, по той бік долини, люди бачили, як воно пломеніло в нічному мороці, і казали, що то, мабуть, вуглярі в Код-ру перепилися. Але то були тільки Сукет Сінх, сіпай із сто другого полку панджабської тубільної піхоти, та жінка на ім’я Атхіра, і вони горіли… горіли… горіли…
Ось як усе сталось; і запис у поліційному журналі підтвердить мої слова.
Атхіра була дружина вугляра Маду, одноокого і лихого чоловіка. За тиждень по шлюбі він уже налупцював Атхіру важким дрюком. А ще за місяць до Кодру завітав сіпай Сукет Сінх, що прибув з полку у відпустку до прохолодного гірського краю, і збентежив усіх людей у селищі своїми оповіданнями про військову службу і славу та про те, в якій він шані у сахіб-бахадура полковника. І Дездемона слухала Отелло, як слухають Дездемони всього світу, а слухаючи — покохала.
— Та в мене вже є жінка, — сказав Сукет Сінх. — А втім, як подумати, це пусте. І до полку мені скоро треба вертатись, а втекти зі служби я не можу, бо хочу дослужитись до хаваль-дара[56].
В Гімалаях нема своєї версії рядків:
Так палко я б не зміг тебе любити,
Якби палкіше честі не любив[57], —
але Сукет Сінх був недалекий від того, щоб її придумати.
— Дарма, — відказала Атхіра. — Зоставайся поки що зі мною, а як Маду почне мене бити, то ти відлупцюєш його.
— Гаразд, — погодився Сукет Сінх і справді немилосердно налупцював Маду, на превелику втіху всім вуглярам у Кодру. — Ну, годі, — промовив сіпай, турнувши Маду з косогору. — Тепер ми матимемо спокій.
Одначе Маду підкрався травистим косогором назад і з люттю в очах тинявся довкола своєї хатини.
— Він мене вб’є, — сказала Атхіра Сукетові Сінхові. — Забери мене з собою.
— Ох, буде в полку буча. Жінка мені бороду вискубе; та дарма, — відказав Сукех Сінх. — Я тебе заберу.
В полку справді збилася чимала буча, і жінка скубла Сукета Сінха за бороду, а тоді забрала дітей і пішла жити до своєї матері.
— От і добре, — сказала Атхіра.
І Сукет Сінх погодився:
— Авжеж, добре.
Отак Маду зостався сам у своїй хатині на горі, навпроти Донга-Па: а таким нещасливим чоловікам, відколи світ світом, ніхто не співчуває.
І він пішов до Джасіна Дадзе, ворожбита, що стереже Голову Балакучої Мавпи.
— Верни мені мою жінку, — сказав Маду.
— Не можу, — відказав Джасін Дадзе, — поки ти не завернеш Сатледжу, щоб тік нагору, до Донга-Па.
— Ти мені баків не забивай, — розсердився Маду й потрусив сокиркою над сивою головою Джасіна Дадзе.
— Віддай усі свої гроші старійшинам селища, — порадив Джасін Дадзе, — і вони зберуть громадську раду, а рада пошле твоїй дружині наказ вернутись.
Отож Маду віддав громадській раді Кодру все своє земне багатство — двадцять сім рупій, вісім ан і три пайси, та ще срібний ланцюжок. І рада присудила, як сказав Джасін Дадзе.
Атхіриного брата послали до табору, де стояв Сукет Сінхів полк, щоб він забрав сестру додому. Сукет Сінх носаками обігнав його раз довкола табору й передав хавальдарові, а той ще відчухрав його поясом.
— Атхіро, вернися! — репетував її брат.
— Куди? — спитала вона.
— До Маду!
— Ніколи в світі!
— Ну, то Джасін Дадзе нашле на тебе прокпін, і ти засохнеш, як обдерте дерево навесні! — кричав брат.
З думкою про те Атхіра й заснула. А вранці її схопив ревматизм.
— Я вже сохну, як обдерте дерево навесні, — сказала вона. — Це проклін Джасіна Дадзе.
І вона справді почала сохнути, бо серце її в’ялив страх. Ті, хто вірить у прокляття, й справді вмирають від проклять. Сукет Сінх теж злякався, бо він любив Атхіру дужче за власне життя.
Минуло два місяці, і Атхірин брат знову з’явився біля табору та почав гукати:
— А, бач! Ти вже сохнеш! Вернись!
— Я вернуся, — відказала Атхіра.
— Скажи краще — ми вернемось, — озвався Сукет Сінх.
— А коли? — спитав Атхірин брат.
— Колись ізранку до світанку, — відповів Сукет Сінх і подався просити в сахіб-бахадура полковника відпустки на тиждень.
— Я сохну, як обдерте дерево навесні, — квилила Атхіра.
— Скоро тобі полегшає, — сказав їй Сукет Сінх, а тоді відкрив, що в нього на думці, і обоє разом засміялись, бо вони любили одне одного. Тоді Атхірі справді полегшало.
Вони вибрались удвох — зразу поїздом, третім класом, згідно з правилами для солдатів, а даті, в підгір’я — гарбою, а ще далі, в гори — пішки. Атхіра вдихала сосновий запах рідних своїх гір, вологих Гімалаїв.
— А добре бути живому, — сказала вона.
— Еге, — погодився Сукет Сінх. — А де дорога на Кодру і де лісникова оселя?..
— Я за неї сорок рупій віддав дванадцять років тому, — сказав йому лісник, подаючи рушницю.
— Ось тобі двадцять, — відказав Сукет Сінх. — Тільки дай мені найкращих куль.
— А таки добре бути живому, — мовила Атхіра сумно, вдихаючи запах опалої глиці; і стали вони ждати, поки на Кодру й Донга-Па впаде ніч.
На прискалку вище хатини Маду склав сухі дрова, щоб завтра випалити вугілля.
— Чемно вчинив Маду, що позбавив нас хоч цієї мороки, — сказав Сукет Сінх, вилізши на стос дров, що мав дванадцять футів удовж і вшир та чотири фути заввишки, — Заждімо, поки місяць зійде.
Коли зійшов місяць, Атхіра стала на дровах навколішки.
— Якби це хоч солдатський снайдер, — мовив Сукет Сінх із жалем, прицілюючись уздовж ствола скрученої дротом лісникової рушниці.
— Швидше, — сказала Атхіра. І Сукет Сінх упорався швидко. А тоді підпалив стос з усіх чотирьох рогів, виліз на нього сам і знову зарядив рушницю.
Між колодами, накладеними поверх тоншого гілля, вже визирали язички полум’я.
— І чом нас у полку не вчили натискати курок ногою! — похмуро сказав Сукет Сінх до місяця. То були останні слова сіпая Сукета Сінха на цьому світі.
А зранку, на світанку до того похоронного вогнища прийшов Маду і аж закричав з великої досади, а тоді побіг кликати поліцая, що об’їздив свою округу.
— Той низькородний завдав мені збитку на цілих чотири рупії! — пробелькотів захеканий вугляр. — Та ще й жінку мою вбив. І зоставив листа, а я не вмію прочитати. Прив’язав до гілки на сосні.
Твердим, рівним письмом, якого навчають у полкових школах, сіпай Сукет Сінх написав:
«Нехай нас спалять разом, коли що залишиться, бо ми проказали потрібні молитви. І ще ми прокляли Маду й Атхіриного брата Малака, бо вони обидва лихі люди. Перекажіть моє шанування сахіб-бахадурові полковникові».
Поліцай довго, зчудовано дивився на шлюбне ложе з червоного жару й білого попелу, де лежав тьмяно-чорний ствол з лісникової рушниці. В задумі він ударив острогою по недогорілій колоді, і з неї, затріщавши, злетів рій іскор.
— Дивовижні люди… — мовив поліцай.
«Ф’ю-ф’ю-ф’ю», — озвались посвистом вогники.
Поліцай записав до журналу самі сухі факти, бо панджабський уряд не полюблює романтики.
— А хто ж мені верне чотири рупії? — спитав Маду.