Місто Страшної Ночі

Три мушкетери

Малвені, Ортеріс і Ліройд — солдати другої роти одного піхотного полку і мої щирі приятелі. Гадаю (хоча й не певен), що другої такої трійки паливод і проноз нема в цілому полку.

Цю історію вони розповіли мені у станційному буфеті в Амбалі, де ми чекали поїзда на північ. Я замовив пива. Оповідка обійшлась мені недорого — півтора галона.

Ви, мабуть, знаєте лорда Бінайру Тріга — хто ж його не знає! Він має титул чи то герцога, чи то графа, чи ще який, крім того, він пер Англії, а також завзятий турист. З усіх трьох поглядів він, як каже Ортеріс, «не варт ніякісінької уваги». Він приїхав до Індії на три місяці — збирати матеріали для книжки «Наші східні тили» — і наскакував на кожного, мов якийсь козак у фраку.

Була в нього одна особлива вада — мабуть, через те, казали, що він радикал. Він любив робити огляди гарнізонам. А після огляду обідав з командиром і просто за столом у їдальні офіцерського клубу лаяв його за погану виправку солдатів. Ото така була в Бінайра звичка.

Тими оглядами він захоплювався аж надміру. До військового табору Гелантамі він прибув у вівторок, у середу захотів походити по базару і «висловив побажання», щоб у четвер улаштували огляд. У четвер! Командир гарнізону звісно, не міг відмовитись, бо ж Бінайра таки лорд. У офіцерському клубі відбувся мітинг обурених молодших офіцерів, і полковникові там перепало чималенько ласкавих слів.

— Але справжня демонстрація була в казармі другої роти, і влаштували її ми втрьох, — сказав Малвені. Він посунувся з стільцем ближче до буфетної стойки, вмостився вигідненько біля пива і повів далі: — Як розходилась буча на всю силу і друга рота ладна вже була вийти та вколошкати того Тріґа посеред плацу, Ліройд скидає шолома й каже — що ти тоді сказав, Ліройде?

— Я сказав, — відповів Ліройд, — трусіть капшуками. Складайте складку, хлопці, коли хочете, щоб той огляд скасували, а як не скасують — вертаю гроші. Ось що я сказав. А друга рота мене знала. Скинулись на чималий гріш — чотири рупії й вісім ан, і я рушив облагодити це діло. А Малвені з Ортерісом за мною.

— Ми як надумаємо щось устругнути, то завжди втрьох беремося, — пояснив Малвені.

Озвався й Ортеріс:

— Ви газети читаєте? — спитав він.

— Часом читаю, — відповів я.

— Ото й ми читаємо. І надумали влаштувати фальшиве дакай-ство[31] — викрадення. Прибрати того Бінайру кудись, поки четвер минеться, або зробити так, щоб йому не до огляду було. І не хто як я сказав: «Ми на цьому ділі ще й скількись заробимо».

— Провели ми військову раду, гуляючи поза артилерійськими казармами, — підхопив Малвені. — Я був за президента, Ліройд за міністра фінансів, а наш малий Ортеріс за…

— Самого чортячого Бісмарка! Це ж я все діло зладив.

— Той настирний Бінайра сам усе за нас і зробив, — провадив Малвені, — бо ми, їй-богу, й гадки не мали, що станеться за хвилину. Він ходив по базару, купував то те, то се. А вже сутеніло. Ми стояли та дивились, як той курдуплик бігає з крамнички в крамничку та силкується, щоб чорношкірі малум[32] його бат. Аж ось він підкочується до нас із оберемком усякого дріб’язку, що накупив, та й каже так поважно, випнувши черевце: «Слухайте, солдатики, — каже, — ви не бачили полковникової коляски?» — «Коляски? — перепитує Ліройд. — Ніякої коляски тут нема, тільки одна ікка». — «А що це таке?» — питає той Тріґ. Ліройд і показав йому ту ікку, що стояла трохи віддалік на вулиці, а він тоді: «Ох, та це ж справжній Схід! Поїду іккою!» Я й бачу, що наш полковий святий віддає нам цього Тріга в руки з усіма тельбухами. Біжу до тої ікки й кажу чортяці візникові: «Чуєш, ти, чорнопикий, онде той сахіб хоче твою ікку найняти. Щоб ти його джачьді відвіз до Падшахі-джхілю, — а це миль за дві звідти, — постріляти чірія — куликів. Вези його джаханнум ке муафік, малум? Як сто чортів! І не балакай до сахіба, бо він однаково твоєї мови не самджа. А як він що боло, ти собі чуп та чал. Дехкха? Перші адха милі від табору їдь ахіста. А тоді чал, шайтан ке муафік, і що довше будеш чуп та що джальдіше будеш чач, то дужче хуги буде сахіб. І на ось рупію». Візник зразу дотямив, що тут чимсь непростим пахне. Вишкірив зуби й відказує: «Бахут ачча! Гнатиму чимдуж!» А я молюся, щоб полковникова коляска не над’їхала, поки мій любий Бінайра з ласки Божої від’їде. А курдуплик кладе свій накуплений мотлох у ікку й сам туди лізе, як гладка морська свинка. Хоч би був на пиво дав нам за те, що помогли додому дістатись. Я тоді своїм хлопцям кажу: «Він поїхав до Падшахі-джхілю».

Далі повів Ортеріс:

— А тут саме надбіга малий Балду, синок одного артилерійського конюха. В Лондоні з нього був би добрячий газетяр, такий хлопець кмітливий та на всякі штуки вдатний. Він бачив, як ми садовили Бінайру в ту вутленьку коляску, отож і питає: «Що ви хочете з ним зробити, сахіби?» А Ліройд піймав його за вухо та й каже…

— Та й кажу, — підхопив Ліройд. — «Чуєш, хлопче, той пан хоче, щоб завтра, в четвер, викочували гармати, а це ж тобі зайва робота. Отож сідай на тат[33], бери лакрі[34] та жени чимдуж до Падшахі-джхілю. Перейми оту ікку й скажи візникові по-своєму, що ти їдеш його змінити. Той сахіб твоєї бат не тямить, і він чоловічок миршавенький. Ти зажени ікку в Падшахі-джхіль, просто в воду. Покинь сахіба там, а сам махай додому. І на ось рупію».

Потім заговорили навперемінку Малвені з Ортерісом.

Почав Малвені, а далі ви вже самі розбирайте, хто що сказав.

— Той Балду був з біса хитре чортеня… Каже: «Бахут ачча», — та й побіг… Та ще й моргнув нам… А я кажу, що тут можна грошенят добути… А я хотів побачити, чим скінчиться наша кампанія… То я й кажу: «Гайда, хлопці, до Падшахі-джхілю… Та порятуємо курдуплика від кровожерного дакайта Балду… З’явимось, наче рятівники у п’єсі, що ото в театрі Вікторії… Отож поперли ми до джхілю, аж чуємо, ззаду ніби чорти женуться, і випереджає нас чвалом троє хлопчаків на косарських конячках… Щоб я скис, коли Балду не зібрав цілу армію дакайтів… Аби все як слід упорати. Отож вони летять, і ми летимо, просто лускаємо зі сміху, а добігаємо до джхілю… і чуємо — жалібні зойки линуть у вечірній тиші. (Ортеріса пиво вже вкинуло в поетичний настрій).

Далі дует знову повів Малвені:

— Еге ж, чуємо, як дакайт Балду горлає на візника, а котрийсь із тих чортенят гатить ломакою по верху ікки, а Бінайра Тріґ усередині репетує: «Ґвалт! Убивають!» Балду, вибивши візника з позиції, вхопив віжки й помчав як скажений до джхілю… А візник нам назустріч та й каже: «Той сахіб, — каже, — з глузду з’їхав з переляку! В яку це чортівню ви мене вплутали?» — «Не бійся, — ми йому, — піймай он шкапу та гайда за нами. На сахіба дакайти напали, а ми біжимо його визволяти!» А він: «Дакайти? Які дакайти! То бадмаиі Балду!» — «Кий у біса Балду! — це ми йому. — То дикий розбійник-ишиан з гір! Там їх аж восьмеро чинять ґвалт сахібові. Затям це, то ще рупію дістанеш!» А тоді чуємо: лусь-лусь-лусь — ікка перевертається та бурх у воду! А Бінайра Тріґ уже волає до Бога, щоб простив йому гріхи… А Балду з товаришами хлюпощуться в воді, як лондонські хлопчаки в Серпентайні[35].

Три мушкетери воднораз приклалися до кухлів з пивом.

— Ну, а далі? Що ж далі? — допитувавсь я.

— Що далі? — відказав Малвені, втерши вуса. — Та невже б таки ми, троє бравих молодців-солдатів, попустили, щоб окрасу палати лордів пограбували й утопили в джхілі? Ми вишикувались зімкнутою колоною й налетіли на ворога. Певне, з десять хвилин там діялось таке, що ви б свого голосу не почули. Шкапина ірже в один голос із Бінайрою Тріґом та військом Балду, а ломаки аж свистять довкола ікки, а Ортеріс садить по її верху кулаками, а Ліройд горлає: «Стережися ножів!» — а я рубаю в пітьмі на всі боки, розганяючи цілий корпус патанів. Матінко пресвята! Більше гармидеру було, ніж під Ахмед-Келом та Майвандом заразом. Ну, врешті Балду зі своїми шибениками втекли. Чи ви коли бачили, як справжній лорд ховає своє лордство під півтора футами іржавої болотяної води? Ну достеменно водоносів козячий міх, та ще й труситься весь. Не хутко ми переконали нашого Бінайру, що йому кишок не випущено, а ще довше витягали з води ікку. Після бою вернувся й візник, та все божиться, що й він помагав проганяти ворога. А Бінайра ледь живий з переляку. Ми допровадили його до табору — поволеньки-поволеньки, щоб його тим страхом та холодом пройняло як слід. І таки пройняло! Хвала нашому полковому святому, лорда Бінайру Тріґа пройняло до кісток!

Тоді озвався Ортеріс — повільно, з безмежною гордістю в голосі:

— А він каже: «Ви мої одважні рятівники, — каже, — Ви слава британської армії!» — каже. 1 починає розписувати, яка страшенна ватага дакайтів насіла на нього. Мовляв, їх було душ сорок, і вони його тільки числом подужали, а то б нізащо в світі, й не злякався він, мовляв, нітрохи. Візникові дав п’ять рупій за його рицарську поміч, а нам сказав, що оддячить потім, як побалакає з полковником! Бо ми, мовляв, слава свого полку.

— А ми троє, — докинув Малвені з ангельською усмішкою, — вже не раз при-вер-тали до себе о-соб-ливу увагу Бобса Бахадура[36]. Але він таки добрячий чолов’яга, наш Бобе. Ну, Ортерісе, розповідай, синку, далі.

— Ну, висадили ми його біля полковникового дому, зовсім розкислого, а самі мерщій до своєї казарми й кажемо хлопцям, що ми порятували Бінайру од лютої смерті й що огляд у четвер навряд чи буде. А ще за десять хвилин несуть три конверти — кожному по конверту. Щоб я скис, коли старий шкарбан не одвалив нам по п’ять фунтів на писок — а це ж на базарі шістдесят чотири рупії! Четвер він пролежав у лазареті — оклигував після кривавої сутички з бандою патанів, а друга рота повзводно перепилась до гауптвахти. Отож ніякого огляду в четвер не було. Зате полковник як почув про нашу відвагу, то й каже: «Я знаю, що тут якась чортівня, — каже, — тільки нема чим довести, що це ваша робота».

— А моя гадка така, — сказав Малвені, підводячись із-за стойки й перевертаючи свій кухоль догори дном, — що якби й знали, то б навряд чи стали дуже доказувати. Бо робити огляди в четвер — це було б усупереч, по-перше, природі, по-друге, військовому статуту, а по-третє — волі Теренса Малвені.

— Гарно сказано, синку, — озвався Ліройд, — тільки нащо записувати?

— А нехай, — мовив Малвені. — Однаково ми за місяць відпливаємо на «Серапісі». Адже ж добродій нам хоче невмирущу славу подарувати. Тільки не пускайте нічого в світ, поки ми не будемо там, де нас мій приятель Бобе Бахадур не дістане.

І я виконав цей наказ Малвені.