Місто Страшної Ночі

Життя Мухаммед-Діна

Куля для гри в поло була стара, побита, подряпана. Вона лежала на каміні між люльок, що їх прочищав для мене мій хідматґар[24] Імам-Дін.

— Ця куля дуже потрібна Неборожденному? — шанобливо спитав мене Імам-Дін.

Неборожденному куля була не дуже потрібна; але нащо вона здалася хідматґарові.

— З вашої ласки, сахібе, я маю синочка. Він бачив цю кулю й хоче нею погратися. Я не для себе прошу.

Нікому б і на думку не спало, що літній, опасистий Імам-Дін захоче гратися кулею. Він виніс ту обдерту кулю на веранду, і зразу я почув нестямний радісний виск, тупіт маленьких ніжок і глухий стук дерев’яної кулі об землю. Видно, синочок дожидався жаданої іграшки за дверима. Але як він угледів ту кулю на каміні?

Другого дня, вернувшись зі служби на півгодини раніше, ніж звичайно, я застав у їдальні малесенького чоловічка — пухкенького малюка в кумедно куцій сорочині, що ледве прикривала випнутий животик. Малюк походжав по кімнаті, смокчучи палець, щось муркотів і розглядав картини. Очевидно, то й був Імам-Дінів синочок.

До їдальні він, звичайно, зайшов без дозволу, але так захопився розгляданням, що й не помітив, як я ввійшов. А як помітив, то перелякався страшенно. Охнув і сів додолу. Очі його широко розплющились, ротик роззявився. Знаючи, що буде далі, я вибіг, а за мною полетів протяглий, хрипкий рев; у кімнатах для прислуги той рев почуто куди швидше, ніж будь-який мій наказ. Через десять секунд Імам-Дін уже був у їдальні. Тоді звідти почулось гірке ридання, і я, вернувшися, побачив, що Імам-Дін вичитує малому провинникові, а той утирає очі й ніс своєю сорочиною.

— Цей хлопець бадмаш[25], — докірливо сказав Імам-Дін. — Великий бадмаш. Він напевне колись попаде у в’язницю за свої пустощі.

Хлопчик знову заверещав, а Імам-Дін почав пишномовно перепрошувати мене.

— Скажи малому, що сахіб не сердиться, і забери його. — відповів я.

Імам-Дін сказав малому винуватцеві, що я його вибачив; хлопчик тим часом зібгав усю сорочину в джґут на шиї і вже не ридав, а тільки хлипав. Батько на руках поніс його до дверей.

— Його звуть Мухаммед-Дін, — сказав мені Імам-Дін таким тоном, немов і те ім’я теж було провиною, — і він великий бадмаш.

Порятований від близької небезпеки, Мухаммед-Дін обернувся до мене й поважно промовив:

— Правда, мене звуть Мухаммед-Дін, тахібе[26] але я не бадмаш. Я хлопець.

Із того дня й почалось моє знайомство з Мухаммед-Діном. Він більш ніколи не заходив до їдальні, але на нейтральній території садка ми, зустрічаючись, церемонно вітали один одного, хоча він промовляв тільки: «Талам, тахібе», а я теж відповідав коротко: «Салам, Мухаммед-Діне». Щодня, вертаючись зі служби, я бачив пухкенького чоловічка в білій сорочечці, що підводився назустріч мені в холодку обплетеної зеленню альтанки, і щоразу я спиняв коня, щоб привітати малюка як годиться.

Мухаммед-Дін завжди грався сам. Він цілими днями товкся в садку, порпався в рицинових кущах, заклопотаний якимись своїми таємничими справами. Якось я натрапив у глибині садка на один його витвір: куля для поло була до половини закопана в землю, а кругом неї встромлено шість зів’ялих нагідок. Усе це було обкладено квадратом із битої цегли й білих черепочків, а квадрат обведений валом з піску. Бгішті[27] біля колодязя наважився замовити слово за малого будівничого: мовляв, це тільки дитяча забавка й садка вона не зіпсує.

Бог свідок, я й на думці не мав ламати дитині забавку; проте того самого вечора, прогулюючись по садку, ненароком розтоптав і нагідки, й вал, і черепки з мильниці, — одне слово, знівечив усе так, що й не поправиш. А вранці побачив там Мухаммед-Діна, що тихо плакав над руїною, якої я наробив. Хтось суворо сказав, що сахіб розсердився за таке неподобство в садку, дуже лаявся і сам розкидав усе. Мухаммед-Дін з годину прибирав рештки піщаного валу та черепочки, і коли я вернувся зі служби, сказав мені своє «шалам, тахібе» зі сльозами на очах і з винуватим виразом. Я розпитався, в чому річ, а тоді через батька переказав Мухаммед-Дінові, що з моєї особливої ласки він може бавитись у садку, як йому захочеться. Тоді малий повеселішав і заходився розмічати на землі план споруди, що мала затьмарити розтоптану.

Кілька місяців це пухкеньке диво тихо оберталося по своїй орбіті в рицинових кущах і піску, невтомно будуючи пишні палаци з викинутих на смітник зів’ялих квітів, гладеньких круглих камінців, скляночок та пір’я — добутого, мабуть, на моїй пташарні. — весь час у самоті, весь час щось муркочучи само до себе.

Якось я нишком підкинув до останньої з його споруд строкату морську черепашку і став чекати, що тепер Мухаммед-Дін, використавши ту черепашку, збудує щось особливо величне. З годину він міркував над планом, і ось його мугикання залунало, як пісня тріумфу. Він почав креслити на піску. Палац справді мусив вийти казковий — два ярди завдовжки і ярд завширшки. Але він так і не був збудований.

Другого дня я не побачив на алеї Мухаммед-Діна й не почув його вітання: «Толам, тахібе!» І це стривожило мене, бо я вже звик до того вітання. А ще через день Імам-Дін сказав мені, що дитина трохи занедужала, і попросив хініну. Я дав йому ліки й покликав лікаря-англійця.

— Ні крихти витривалості в цих пуцьверінків, — сказав лікар, виходячи з Імам-Дінового помешкання.

Через тиждень — хоч я дорого дав би, щоб цього не сталось — я зустрів Імам-Діна на дорозі до мусульманського кладовища. Поруч нього йшов іще якийсь чоловік; а Імам-Дін ніс на руках згорток у білій полотнині — все, що лишилось від Мухаммед-Діна.