Мандрівка в безвість

СНІДАНОК У КОСМОСІ

Освітлена ракета мчала з страшенною швидкістю. Стрілка спідометра показувала 2 800…

Не дивлячись на шалений лет, у каюті було тепло і навіть затишно. Олена Ярош звикла до вибухів ракетового мотора, що відбувалися у розміреній послідовності, щокілька хвилин. Навпаки, ці вибухи заспокоювали її, надаючи рівноваги і впевненості з цієї надзвичайної машини, сконструйованої талановитим німецьким інженером. Вона прислухалася до гудіння машин, відчуваючи в них особливу симфонію понадшвидкості.

Ярослав, сидячи біля керма, спостерігав у телескопа.

— Ми рухаємося без жодного відхилу від курсу просто на Марс, — передавав він телефоном.

Юрій відчинив регулятори балона з стисненим киснем.

— Як легко дихати, друзі, — промовила Олена, сидячи в зручному м’якому фотелі. — Чудово, — закінчує вона, але думки не залишають її.

Вони, немов хижі кажани, шугають в її напруженому мозку. Чим скінчиться ця мандрівка у безвість? Вона не знає. І цього не знає ніхто. Ще ніхто з мешканців Землі так далеко не віддалявся від своєї планети.

Олена Ярош надзвичайний фантаст. Вона ось уже п’ять років, відколи почалася війна, живе подвійним життям: одне вона бачить щодня, — таке несправедливо-жорстоке, повне всяких гірких недоречностей, турбот і нестатків, і друге життя, — життя її душі, що кохалася у музиці і мріях. І це життя більш до вподоби цій розумній, широко розвиненій дівчині. Іноді вона ділиться своїми думками з Ярославом. Лише він один розумів її.

Олена уявляє здивовані обличчя людей, що випадково спостерігатимуть, як над Землею піднялася яскраво освітлена ракета і мчала у синю місячну ніч.

З цим останнім спогадом вона вирішила більше ніколи не згадувати про планету, на якій для молодої життєрадісної української дівчини не знайшлося місця. Невеличкого місця десь над річкою, порослою вербами, чи у садку, де б вона могла мріяти і грати на скрипці. Ні, навіть це скромне, таке мізерне бажання стало для неї неможливим… О, люди, люди!

Вона дивиться в кругле вікно і немов школяр, показавши язика, заспівала пародію:

«Що сталося? — збентежено подумала вона, прислухаючися. — Чомусь не чути вибухів ракети».

Настала довга пауза. Олена дивиться в напружені і здивовані обличчя її супутників.

— Зіпсувався мотор! — вигукує першим Ярослав. — І тепер, якщо ми минули сферу впливу земного магнетизму, нас притягне якась інша планета, чи ми будемо блукати в космічних просторах.

— Час від часу не легше, — промовив Юрій.

Ракета мчала ще за інерцією до якоїсь невідомої мети. Дрижачі стрілки показують незначне зменшення швидкості.

Минула година, друга. Трохи розвіялося напруження. Олена відчула, що їй хочеться їсти.

— Може, поснідаємо? — запропонував Ярослав.

— Атож, — підтримує Юрій і разом Олена, — звичайно, може, навіть з вином.

— Коли це пропонують наші жінки, тоді з великим задоволенням підтримаю компанію, — веселішає Ярослав.

— Маріє, дістань-но пляшку.

Незабаром у келихи з прозорої пластмаси ллється червоне густе вино. Ярослав промовляє:

— За щасливе прибуття на Марс!

Цей тост усі зустріли з радісними вигуками.

— За Марс!

— Марс, — урочисто промовляє Олена м’яким, немов оксамит, голосом, — я відчуваю особливу красу в цій назві планети. Марс — звучить гарно і велично!..

— А Дніпро! Україна! Карпати! Чорне море! Невже це не милі й прекрасні назви? — питає її Доморацький.

— Це найдорожчі назви, любий Ярославе! Але для нас — це минуле. Сон… Нам нема туди вороття… ми — безсилі щось вдіяти, повернути цю шалену машину туди. Та й чи потрібно це?.. Чи були б ми там щасливіші, чи не відчули б те саме, що пережили в передгір’ях німецьких Альп? Мені здається, що різниці не було б. Я хочу носити до гроба в своєму серці, як особливу святиню, ці назви… з батьківщини. Коли ми потрапимо до безлюдної планети і там найкращі степи, гори, ріки і моря ми назвемо рідними іменами.

Вино розтікається по кінцевостях, торкається мозку. Порівняння і згадки, здається, офарблюються в м’який, теплий, рожевий колір.

Обличчя Олени Ярош жевріє. На щоках вона відчуває якийсь невідомий ще, особливий вогонь. Такого ще ніколи не траплялося з нею.

— Мені здається, що я випила не шклянку вина, а якогось особливо міцного трунку, — шепоче Олена до Марії.

— Олено! Я не знаю, що сталося, але я тепер згодна упасти і розбитися. Будь що буде, — відповідає Марія.

— О, Маріє! Розбиватися не варто. Адже-ж нам цікаво — що станеться з нами. Те, що було — ми знаємо, і перекреслено раз і на завжди. Але мене цікавить, що станеться з нами. Людину завжди хвилює невідомість її будучини, і вона, немов сліпець, йде навпомацки назустріч своїй долі, яка, до речі, часто-густо готує різні несподіванки. Щось станеться з нами, і, можливо, станеться швидко. Але що? — збентежено питає Олена Ярош.

— співає вона.

Шалений рух у невідомість все збуджує Олену.

Її захоплює незвичайна мандрівка в космічних просторах, про яку вона ніколи не могла й помислити й яка через примхи їх долі і збіг випадків стала дійсністю.

Але в перевтомленому мозку дівчини настає якась плутанина, і все летить сторч.

Незабаром хміль і сон, немов два змовники, поволі оволоділи тілами перевтомлених мандрівників. Олена засинає у своєму фотелі. Поряд на плече Юрія схилилася голова Марії. Штурман Ярослав Доморацький куняє, тримаючи в руках стерно ракети, що мчить у космічному просторі…