Мандрівка в безвість

ШУКАЧІ ОАЗИ

Вранці не сталося жадних змін у житті нових мешканців невідомої планети. Олена куталася в плаща від ранішньої прохолоди, Марія готувала сніданок з консервів і галет, старанно розділяючи порції.

Під час сніданку розпочався жвавий обмін думками з приводу їх положення.

— Залишатися у пустелі подібно підписуванню смертного вироку, — рішуче сказав Ярослав.

— Коли на цій планеті таке саме повітря, як і на Землі, то я цілком впевнена, що десь повинна бути вода і рослинне життя, — міркувала Олена.

— Доля врятувала нас від смерті на Землі й під час фантастичної мандрівки, але що очікує нас? Загибель від спраги і голоду в гарячій пісковій пустелі? — песимістично промовив Юрій.

— Адже-ж щастя людини дається лише раз, — загадково додала Марія.

Настала довга павза. Кожен з чотирьох міркував, як знайти порятунок.

Ярослав Доморацький доїв свою галету, рвучко підвівся на ноги й рішуче промовив:

— Ми повинні ще до початку спеки вирушити у далеку розвідку. Хто шукає — той знаходить! Жінки залишаться тут, а ми з Юрком негайно рушаємо в подорож. Ти йди на захід, а я піду на схід, — наказує мужній молодий чоловік.

— Ми підемо з вами, — запропонувала Олена, звертаючися до Марії.

— Залиште це чоловікам. Вам потрібно зберегти сили, — рішуче спротивився Юрій.

— Ми хочемо разом розділити нашу загальну долю, — пропонує Олена.

— Ви без розмов залишаєтеся біля місця падіння ракети. Адже ж комусь потрібно охороняти наші харчі. Не час сперечатися. Краще побажайте нам успіху, — промовив Ярослав.

Незабаром чоловіки розійшлися в різні сторони від місця падіння ракети. Їх ноги грузли в сухому й сипучому піску. Як не намагався Ярослав прискорити ходу, але дарма.

— Я рухаюся не швидше черепахи, мабуть, менше кілометра на годину, — промовив він вголос, розглядаючи якісь рухливі кулі, що котилися пустелею.

Мандрівник спостерігав, то були клубки дивних сухих рослин.

— Звичайно, це Марс! Тут навіть і рослини не як на Землі. Вони живуть без води і пересуваються з місця на місце, — промовив сам до себе Доморацький. — Але як мучить спрага!

Сонце вже піднялося високо й нестерпимо пекло.

— Води, — прошепотіла людина. — Як добре було б доторкнутися пересохлими губами до шклянки з коктейлем з шматочками льоду. Але що таке коктейль! Вода ще краще.

В уяві людини шклянка води немов настирливо дрочиться і збільшується в мільйон разів, стає подібною до дивовижного поганського храму.

Минулого нема. Воно здається якоюсь фантастичною примарою і поховано назавжди. Перед ним, немов марево, стоїть і роздратовує та фантастична шклянка з благословенним напоєм. Коктейль!

— Ні! До біса той коктейль! — вигукує змучений чоловік, що згодився б напитися з смердючої гнилої баюри.

Його Величність Випадок глузує над людиною, насміхається над нею, що вона опинилася в безпорадному стані на невідомій планеті без ознак життя.

— Але яка різниця — загинути від кулі ката на далекій Землі, чи померти від спраги в пісковій пустелі на Марсі? — розважав чоловік, та між першим і другим існував якийсь надзвичайний зв’язок.

Людина мріє про баюру. Баюру брудної води, яка може врятувати життя. Баюра з болотом. Більш нічого. Ярослав так реально, немов справді, бачить цю баюру, що поросла ряскою, водоростями, з мулом на дні.

Людина хитається, але йде назустріч полум’яному сонцю. Воно сушить мозок. Здається, кров стала густою. В пустелі маячить постать людини, що безнадійно вдивляється в обрій.

— Господи! Врятуй і помилуй! — промовляє вона, падаючи на гарячий пісок…

Коли Ярослав прийшов до пам’яті, над ним висіла темно-блакитна безодня неба і світилися зорі. Вони були набагато ясніші від тих, що молодий чоловік звик бачити на Землі. Він згадав, що вже три доби знаходиться в пустелі. Першого дня випита пляшка дорогоцінної води, другий і третій пережиті у страшенній спразі Щоправда, вночі спрага не так дошкуляє, як вдень. Згадавши за своїх друзів, він, напружуючи останні зусилля, підводиться і йде.

— Чи знайду воду, чи побачу ще кохану Олену?

А перед ранком, коли яснішала блакить неба, він опустився на пісок і ще деякий час плазував, немов дитина, і зовсім знесилений упав обличчям у пісок. Він довго лежав нерухомим, здавалося, що життя залишило змучене тіло.

Коли настав ранок, Ярослав ледве підвів голову, і йому видалося, що марево знов дрочиться з ним. У віддалі трьохсот ступенів у глибокій впадині долини, немов у річищі пересохлої річки, він побачив кілька десятків струнких пальм і якихось, подібних до фігових, дерев, що, здавалося, теж задихалися від спраги.

— Марево! Чи не галюцинація знов!? — вигукнув він і, напружуючи останні сили, побіг до оази.

За кілька хвилин мандрівник, радісно охопивши стовбур пальми, оглядав свої володіння. Жодної ознаки житла або слідів людини. Ярослав зірвав кілька фіг і з жадобою поїдав цей перший подарунок суворої пустелі.

— Які смачні! Але тут десь під піском повинна бути вода. Інакше не росли б дерева, — міркував він.

Вдень в затінку спека видавалася не такою страшною. Відламавши з дерева сухий сучок, Ярослав почав розривати пісковий і каменистий ґрунт. То була важка і малопродуктивна праця, і він шкодував, що не мав лопати або хоч шматка якоїсь бляхи чи то заліза.

— Тут можна викопати криницю, але до того потрібно мати деякі інструменти, — міркував Доморацький.

Назбиравши фініків і фіг, він на ніч вирушив назад до місця падіння ракети…