Мандрівка в безвість

ДО КАРИ СМЕРТ І

Олена Ярош стояла перед суддею, що одноманітним і байдужим голосом читав їй вирок.

«За дезертирство під час повітряного нальоту з фабрики, що має військове значення, і спробу втечи за кордон, згідно законів, діючих у військовий час, обвинувачену Олену Ярош, українку, віком двадцять два роки, засудити до кари смерті».

Рій якихось фантастичних фіалкових бджіл, прикрашених золотими цятками, розлетівся перед очима дівчини.

Суддя ледве глянув на засуджену зеленими, немов вода, очима і запитав:

— Вам зрозумілий вирок?

Олена мовчала.

— Вас привезено до Німеччини на працю. Але ви пробували втекти. Всі злочини, скоєні під час повітряного нальоту, караються смертю. Тепер зрозуміло?

— Так, — байдуже відповіла засуджена, — навіщо ця бридка й дурна форма? Адже ж я приготувалася до смерті. Вона навіть не лякає і здається єдиним порятунком від жаху війни і насилля людини над людиною…

Два поліцаї не дали закінчити їй останнього слова і відвели засуджену до невеличкої камери.

— Маріє! — в розпачі вигукнула Олена, побачивши свою приятельку. — Мене засуджено до смерті!

— Сьогодні вночі ми розстанемося з життям, — відповіла Марія — Ах, як я втомилася, Олено!

— Помолимося, Маріє!

Дві засуджених стали на коліна і довго молилися.

— Боже! Прийми до себе сиріт з України, будь милостивий до нашої скривавленої батьківщини… — шепотіли губи Олени, і Марія повторювала за нею слова цієї незвичної молитви…

Коли настав вечір і сутінки наповнили камеру, вони мовчки думали кожна про себе, намагаючися нічим не порушувати спокою останніх хвилин життя. Кожній хотілося залишитися лише з своїми думками і спогадами, що роїлися в пам’яті.

Коли смерть простягає до людини свої кістляві руки, тоді жива істота мимоволі замислюється над головною таємницею світобудови. Чи варто тоді, коли вже не можна нічого виправити, шкодувати за минулим, чи мріяти про будучину, яка невідома і лише умовно створена людською фантазією.

Чутлива душа Олени Ярош, що так гостро і хоробливо сприймала події, які поставили шкереберть все її мислення і навіть саме життя, ця душа, відчуваючи близьку розлуку, шкодувала за молодим і гарним тілом, з яким так лагідно вона пережила двадцять другу весну.

Приреченому на знищення й тлінь мозкові дуже хотілося пізнати ту ще невідому таємницю — куди подінеться супутник тіла при житті людини — душа. Що діється з нею після смерті тіла?

— Чи вмирає душа разом з тілом? Чи живе далі? Чи переноситься вона або до пекла, або до чудового саду Господа Бога? — запитує Марія.

— Цю найбільшу таємницю всесвіту ми незабаром розв’яжемо… — та грюкіт залізного засова на дверях повертає дівчат до суворої дійсності.

— Мабуть, за нами? — прошепотіли разом вони.

Тюремник не поспішаючи викликав:

— Ярош Олена?

Дівчина кинулася на шию Марії.

— Ми йдемо не разом… може, тебе ще помилують. І колись, коли ти повернешся на Україну — згадай за мене…

— Люба Олено!.. Я не вірю в це…

Довгий коридор немов провалювався під ногами Олени.

— Нікс шлим, — підбадьорював її поліцай.

— Кінчайте тут, дияволи! — вигукнула у розпуці дівчина.

Кремезний тюремник у зеленому з брунатним оксамитовим коміром однострої, вштовхнув її до невеликої, майже порожньої камери…