Мандрівка в безвість

ЧЕТВЕРО СМІЛИВИХ

Чотири обдертих і перевтомлених істоти поволі йшли слизьким льодом глетчера, прямуючи до засипаного снігом гірського перевалу. Вони були одягнені в убоге вбрання і черевики на грубих дерев’яних підошвах, серед них було дві жінки.

Струнка й вродлива кароока дівчина, що поставила своє життя, як останню шансу в грі з фортуною, на хвилину зупинилася оглядаючи величний і суворий альпійський краєвид, що все ясніше вимальовувався з ранішньої сизої імли. Але вона була надто схвильована і втомлена, щоб милуватися горами чужої і негостинної землі. Їй видавалося, що люди, й навіть ці гори, чатують її друзів недалеко кордону.

З південного сходу примчав шквал теплого вітру, в ньому Олена Ярош відчуває якісь особливі, ще невідомі терпкі пахощі. Вона заздрить вітрові й шепоче до його, немов до якоїсь живої істоти:

— Який ти вільний! Тобі немає жодних кордонів… — І, глянувши на південь, додала, звертаючись до своїх супутників. — Там за горами Швейцарія…

І в її голосі відчувається якась особлива повага і навіть любов до неї, простої географічної назви.

— А далі й Франція! Коли б нам пощастило дістатися туди… — промовив молодий чорнявий парубок.

— Інакше — смерть! — коротко, немов суддя, що читає суворий вирок, додав Ярослав Доморацький, молодий чоловік з мужнім лицем.

На його давно неголеному обличчю поросло золото-русе волосся.

— О, Боже! Дай нам сили перейти цей кордон… — шепоче Олена.

Але чим ближче до цієї заповітної мети, тим видається їх план більш ризикованим.

Талановита львівська музика Олена Ярош була знана на своїй батьківщині, але несподівана війна принесла їй багато лиха. Зруйновано її родину й вона, разом з багатьма земляками, була привезена в державу наці на правах раба. Але її натура не могла звикнути до табору з колючим дротом і примусової праці.

Ризикуючи своїм життям, вона вирішує втекти до нейтральної країни, а потім дістатися до південної Франції, де мешкала її старша сестра — видатна фільмова акторка.

Разом з своїми земляками і друзями по нещастю, під час страшного повітряного нальоту, вони втекли і після семиденної важкої мандрівки пішки дісталися до Альп.

Їх ноги були в кривавих ранах, і лише непереможна воля до життя підганяла цих людей.

— Ще трохи зусиль, Ярославе! — промовляє Олена до свого супутника, молодого талановитого скульптора. — Коли ми вдало перейдемо кордон, я дам безкоштовно сто концертів. Адже ж скрізь люблять добру музику.

— Це будуть чудові концерти. Я чув твою скрипку в нашому рідному Львові.

— Невже чув, Ярославе?

— Так, Олено! Коли ми доживемо до кінця війни, я повернуся сюди й висічу з каменя пам’ятник про чотирьох сміливих.

— А я напишу вірші. Поему про останню шансу, — додав Юрій.

— Я проста селянка і більш скромна… Коли б ми перейшли, я спекла б великий хліб і роздала б без карток голодним.

— Хліб… Він зараз був би до речі… добре було б з’їсти хоча б шкуринку з нього, — додала Олена.

— До речі, друзі. Час снідати, але в нашій торбі залишився лише один сировий буряк, — промовила Марія і, розрізавши на четверо, роздала супутникам.

Вони мовчки їли свій вбогий сніданок і не зупиняючися йшли далі.

Білі хмари, немов завісою, закрили від мандрівників увесь світ… Холодний березневий вітер шпурляв у їх обличчя жмені гострих льодових голок.

Сніговим схилом гори, навпрошки до них, мчали три лижники.

— Прикордонна варта! — вигукнув Ярослав.

— Злий дух наслав їх! — відповіла Олена.

— Генде гох! — вигукнув один з прикордонників, підіймаючи карабіна.

— Прощавайте друзі! Краще розбитися об каміння! — промовила Олена і побігла з метою кинутися у провалля.

Залунало кілька пострілів і вона упала. Гаряча кров пофарбувала сніг.

— Я не дійшла до мети! — прошепотіла дівчина.

Над нею схилився Ярослав. У нього великі й затуманені, немов незірвані сливи, очі. В них стільки невимовного суму. Олена ще більш знервувалася від безнадійності їх положення.

— Маєш щастя, куля не зачепила кістку, — промовив він, перев’язуючи поранену ногу.

— Навіщо це! Я шкодую, що куля не влучила в серце!

— Олено заспокойся! Може, ще не все скінчено.

— Ярославе! Ти ж добре знаєш, що тепер нас розстріляють немов собак… Ви спробуйте втекти.

— Я тебе не залишу.

— Благаю тебе, Ярославе — тікай…

Вояцька команда перервала їх коротку розмову.

— Маршірен! — командував вахтмайстер.

Двоє чоловіків підняли поранену на плечі. Сумна процесія поволі спускалася з гори.