Мандри Гуллівера

Розділ I

Мій батько мав маленький маєток у Ноттінґемширі. Я був третій серед п’ятьох його синів. Чотирнадцятилітнім хлопчиком мене віддано до Емануелевого коледжу в Кембриджі, де я жив три роки і ревно віддавався вченню. Та хоч як мало допомагав мені батько, але й те було великим тягарем для його вбогих статків, і через три роки я мусив піти в науку до видатного лондонського хірурга — містера Джемса Бейтса, в якого вчився чотири роки. Від часу до часу батько присилав мені трохи грошей, і я витрачав їх на вивчення навігації та інших галузей математики, корисних тому, хто збирається подорожувати, бо завжди думав, що рано чи пізно мені доведеться заробляти хліб мандрами. Покинувши містера Бейтса, я приїхав до батька, де дістав від нього, дядька Джона та декого з родичів сорок фунтів стерлінгів готівкою і обіцянку дава-ти тридцять фунтів щороку на утримання мене в Лейдені. Там протягом двох років і сімох місяців вивчав я медицину, знаючи, що це може знадобитися мені в довгих мандруваннях. По поверненні з Лейдена я, за рекомендацією мого милого патрона містера Бейтса, вступив як лікар на корабель «Ластівка» під командою капітана Ебрегема Пен-неля, з яким прослужив три з половиною роки, побувавши на Близькому Сході та в інших країнах. Повернувшися до Англії, я вирішив улаштуватися в Лондоні, до чого заохочував мене мій патрон містер Бейтс, який порекомендував мене багатьом своїм пацієнтам. Я купив у компанії будиночок на Олд-Джюрі і, діставши пораду змінити своє родинне становище, одружився з Мері Бертон — другою дочкою містера Едмонда Бертона, власника панчішної крамниці на Ньюгейтській вулиці, який дав за нею чотириста фунтів посагу.

Але за два роки мій милий патрон Бейтс помер. Приятелів у мене було небагато, і практика моя почала підупадати, бо сумління не дозволяло мені наслідувати нечесні вчинки багатьох моїх співбратів-медиків. Отже, порадившись із дружиною та де з ким із знайомих, я вирішив знову стати моряком. Я служив лікарем на двох кораблях і протягом шести років не раз відвідав Індію та Вест-Індію і значно збільшив цим свої статки. На дозвіллі я читав твори найкращих сучасних і давніх авторів, бо мав завжди чимало книжок, а буваючи на березі, я приглядався до побуту та звичаїв людей і разом із тим вивчав чужі мови, до яких мав великий хист, бо в мене була гарна пам’ять.

Остання подорож була не дуже щаслива: море втомило вже мене, і я вирішив жити вдома з дружиною та дітьми. З Олд-Джюрі я переїхав до Феттер-Лейна, а звідти до Вопінга, гадаючи, що матиму практику серед моряків. Сподіванки мої, проте, не справдилися. Три роки чекав я, що справи підуть на краще, і нарешті прийняв вигідну пропозицію капітана Вільяма Прічарда — господаря «Антилопи», що вирушав до південних морів. Ми відпливли з Брістоля 4 травня 1699 року, і спочатку наша подорож відбувалась за дуже сприятливих умов.

З деяких міркувань, читача не годилось би втомлювати подробицями наших пригод у тих морях. Досить буде сказати, що коли ми йшли до Ост-Індії, нас захопив жорстокий шторм і відніс на північний захід від Ван-Дімено-вої Землі, як ми довідалися з вимірів, до тридцятого градуса і двох мінут південної широти. Дванадцять наших матросів померли від надмірної роботи та поганого харчу, решта зовсім знесиліли. 5 листопада — тобто як на ті місцевості, на початку літа, тоді дуже туманного, — матроси помітили скелю, що стриміла з води на віддалі з півкабе-льтова, але навальний вітер мчав нас просто на неї, і корабель вмить розбився. Шістьом, і мені в тому числі, пощастило спустити на воду човен і оминути і корабель, і ту скелю. Ми гребли, за моїми підрахунками, ліги[9] зо три, доки виснажилися зовсім, бо сили наші виснажила вже робота на кораблі. Далі ми пустилися на волю хвиль, і за півгодини ураган з півночі перекинув наш човен. Що сталося з моїми товаришами з човна і з тими, що врятувалися на скелі або залишилися на судні, — сказати не можу, але гадаю, що всі вони загинули. Я плив навмання, підштовхуваний вітром та припливом, раз у раз шукаючи ногами дна і не знаходячи його. Кінець кінцем, знесилившись і не маючи більше сил боротися, я раптом відчув, що стою на мілині. Під той-таки час помітно вщух і шторм. Дно тут було таке пологе, що я брів щось із милю, перш ніж під восьму годину вечора дістався берега. Я пройшов ще з півмилі, але не бачив ознак ні житла, ні людей, а може, знесилений, не помітив їх. Я був страшенно втомлений; і втома, спека та півпінти бренді, що я випив, по-кидаючи корабель, схиляли мене до сну. Я ліг на низеньку, м’яку траву і заснув таким міцним сном, яким не спав ніколи за свого життя. Спав я щонайменше дев’ять годин, бо, коли прокинувся, був уже білий день. Я хотів підвестись, але не спромігся й ворухнутись: я лежав на спині, а мої руки та ноги були міцно з обох боків прив’язані до чогось на землі, так само, як і моє довге, цупке волосся. Відчував я й тоненькі шворки на всьому тілі від пахов до стегон. Я міг дивитися лише вгору; сонце починало вже припікати, і світло його сліпило мене. Навкруги чути було якийсь гомін, але виявити його причину я не міг, бо, лежачи в такій позі, бачив тільки небо. Незабаром щось живе заворушилося на моїй лівій нозі, і, поволі посуваючись уперед, опинилося в мене на грудях, а потім підійшло майже під саме підборіддя. Спустивши очі, я вздрів чоловічка, дюймів шести на зріст, із луком та стрілою в руках і з сагайдаком за плечима. Слідом за ним сунули, здавалося мені, принаймні ще сорок таких самих чоловічків. Вражений украй, я так голосно скрикнув, що всі вони з переляку кинулися врозтіч і, як я довідався згодом, дехто навіть забився, зіскакуючи з мене на землю. А втім, вони скоро повернулись, і один із них, наважившися стати так, аби бачити все моє обличчя, на ознаку здивування підніс угору руки і верескливо, але цілком виразно згукнув: «Гекіна дегул!» Ці слова, багато разів повторені іншими, були тоді для мене незрозумілі. Тим часом, як легко може уявити собі читач, я лежав у дуже незручній позі. По довгих спробах мені пощастило нарешті розірвати шворки і витягти з землі кілки, до яких було прив’язано мою ліву руку, бо, піднісши її до свого обличчя, я зрозумів, як вони зв’язували мене. Разом із тим, шарпонувши головою, що завдало мені невимовного болю, я трішки звільнив своє волосся зліва і міг уже повернути дюймів на два шию, але чоловічки втекли раніше, ніж я встиг упіймати їх. Потім своїми пронизливими голосами вони здійняли галас, а коли він ущух, один із них голосно сказав: «Толго фонак», і в ту ж таки мить я відчув, як у мою ліву руку ввігналися близько сотні стріл, вколовши її, наче голки. Крім того, вони вистрелили в повітря, як ми в Європі стріляємо з гармат, і багато стріл впали мені на тіло (хоч я й не відчув їх), а деякі влучили в саме обличчя, яке я відразу ж прикрив лівою рукою. Від цієї зливи стріл я аж заревів з болю і знову почав робити спроби звільнитися; чоловічки тоді випустили ще більше стріл, а деякі намагалися списами колоти мене в боки. На щастя, на мені була куртка з буйволячої шкіри, якої вони не могли проштрикнути. Я збагнув, що найрозсудливіше буде лежати поки що тихо, а вночі за допомогою вільної лівої руки визволитися зовсім. Мені здавалося, що коли і всі тубільці такого ж розміру, то я подужаю і численнішу армію. Але доля судила інакше. Помітивши, що я не рухаюся, чоловічки перестали стріляти. Гамір, який долітав до мого слуху, свідчив, що кількість їх збільшувалась, а ярдів з чотири від мене, саме проти мого правого вуха, чути було стукіт, що тривав уже цілу годину. Повернувши шию, наскільки дозволяли кілки та шворки, я помітив поміст фута на півтора заввишки, з двома чи трьома сходами, що вільно вміщав чотирьох тубільців. Звідти один із них — певно, якась поважна особа — виголошував до мене довгу промову, з якої я не второпав ані складу. Слід, правда, згадати, що, розпочинаючи її, він тричі крикнув: «Лангро дегул сан!» (ці слова, так само, як і наведені вище, повторено і пояснено мені згодом). Одразу ж по тому до мене підійшли щось із п’ятдесят тубільців, розрізали нитки, якими було прив’язано мою голову зліва, і тим дали мені змогу повернути її праворуч і бачити промовця та всі його рухи. На вигляд це був чоловік середнього віку, нібито вищий на зріст за тих трьох, що супроводжували його. Один із останніх, трішки довший за мій середній палець, тримав йому шлейф, а двоє інших підтримували його з боків. Він промовляв як справжній митець, і в його фразах я вчував і загрози, і обіцянки, і співчуття, і люб’язність. Я відповів небагатьма словами, але найчемнішим тоном, знявши вгору ліву руку й звівши очі до сонця, немов закликаючи його за свідка. Не маючи ні крихти в роті вже кілька годин перед тим, як покинути корабель, і майже помираючи з голоду, я так піддався вимогам природи, що не міг утриматись і не виявити нетерплячки (мабуть, усупереч суворим правилам чемності), кілька разів поклавши пальця на губи на знак того, що хочу їсти. Гурго (так звуть вони великого лорда, як я довідався згодом) зрозумів мене дуже добре. Він зійшов із помосту, звелів притулити до мене багато драбин, і ними до мого рота полізли сотні тубільців з кошиками їстівного, що його звелів зготувати та прислати мені король, як тільки дістав перші відомості про мене. Я розсмакував, що то — м’ясо різних тварин, але не міг розібрати, яких саме. Там були і стегна, і лопатки, і полядвиці, порубані як баранина і дуже добре приготовані, тільки менші за жайворонкове крило; я ковтав їх по два, а то й по три разом, заїдаючи трьома буханцями хліба, кожен з мушкетну кулю завбільшки. Чоловічки підносили мені їжу так швидко, як могли, і тисячею способів виявляли своє здивування з мого апетиту та зросту.

Потім я подав знак, що хочу пити. Бачивши, як я їм, вони зрозуміли, що малою кількістю питва мене не задовольнити, і, будучи найвигадливішим народом у світі, дуже спритно підкотили до моєї руки одну з найбільших своїх бочок і вибили в ній дно. Я вихилив її одним духом, бо там містилося менше півпінти легкого вина, яке скидалося на бургундське, але було куди смачніше. Випивши так само і другу бочку, я на мигах показав, що хочу ще, але вина в них більше не було. Побачивши ці дива, чоловічки з радощів почали стріляти з луків і, витанцьовуючи на моїх грудях, раз у раз повторювали, як і спершу: «Гекіна дегул!». Вони знаком запропонували мені скинути вниз обидві бочки, попередивши спершу тих, що стояли внизу, голосними криками: «Борач мівола!», а коли побачили в повітрі обидві посудини, пролунав загальний вигук: «Гекіна дегул!». Признаюсь, почуваючи на своєму тілі тих чоловічків, мені не раз кортіло схопити в жменю сорок чи п’ятдесят із них, що перші навернуться під руку, і кинути на землю. Пам’ятаючи, однак, чого я зазнав (воно, ймовірно, було не найгіршим із того, що вони могли ще мені зробити), і дану мною обіцянку (так тлумачив я свою принижену поведінку), я тієї ж миті відмовився від свого наміру. До того ж я вважав себе зв’язаним вдячністю до людей, які поводилися зі мною з такою гостинністю і так щедро частували мене. У думках своїх я не міг не дивуватися з безбоязкості цих маленьких істот, що наважувались підніматися й походжати по моєму тілу, коли одна з моїх рук була вільна, і не тремтіли перед постаттю такого гігантського створіння, яким я мусив їм здаватися. Трохи згодом, коли вони побачили, що я не прошу більше їсти, переді мною, за дорученням його величності, з’явився якийсь поважний урядовець. Його ясновельможність, піднявшись по моїй правій нозі, наблизився до мого обличчя в супроводі почту осіб із десяти і, підсунувши мені під самісінькі очі вірчий лист за королівським підписом, хвилин десять говорив зі мною без будь-яких ознак невдоволення, але дуже рішучим тоном. Промовляючи, він часто показував пальцем, як виявилося потім, у напрямку столиці, що лежала за півмилі звідси і куди королівська рада ухвалила перевезти мене. Я відповів небагатьма словами, яких, проте, не зрозуміли, і вільною рукою кілька разів торкнувся другої (але поверх його ясновельможності, бо боявся зачепити його чи когось із його почту), а тоді своєї голови та тіла на знак того, що хочу бути вільним. Він, здається, досить добре зрозумів мене, бо заперечливо похитав головою та рухом руки пояснив, що мене відвезуть до столиці як полоненого. Разом із тим знаками він дав мені зрозуміти, що я матиму вдосталь пити та їсти і що зі мною добре поводитимуться. Після того я ще раз подумав про спробу розірвати мої пута, але, знову відчувши пекучий біль од стріл у руках та на обличчі (вони були в пухирях, а багато дротиків там ще лишилося) і помітивши, що ворогів моїх більшає, я на мигах показав їм, що вони можуть робити зі мною що хочуть. Гурго з почтом пішли, чемно вклонившись, у дуже веселому настрої. Незабаром я почув крики, серед яких голосно повторювалися слова: «Пеплом селян», і біля мого лівого боку закомашилося безліч людей, які попустили мені шворки так, що я міг повернутися на правий бік і дати собі полегшення, помочившися. Помочився я дуже рясно і здивував тим людців, які, здогадавшися з моїх рухів, що я збираюся робити, в ту ж мить розступилися на обидва боки, щоб уникнути бурчака, який лився з мене з таким шумом та силою. Перед тим вони намастили мені обличчя й руки якоюсь маззю, що дуже приємно пахла, і біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин ущух. Усе це на додаток до їхніх дуже поживних страв та питва схилило мене на сон. Я спав щось із вісім годин, як довідався згодом, і те було не дивно, бо лікарі, з наказу імператора, підсипали сонного зілля в бочку з вином.

Здається, тубільці, як тільки мене знайшли на березі, де я спав, добувшись суходолу, про це негайно, спеціальним гінцем, повідомили імператора, і на засіданні ради ухвалили зв’язати мене описаним вище способом (зроблено це вночі, коли я спав), прислати мені багато їжі та питва і приготувати машину, щоб перевезти мене до столиці. Ухвала ради приставити мене в столицю може здатися надто сміливою і небезпечною, і я певен, що в таких обставинах її не наслідував би жоден європейський монарх. На мою думку, проте, вона надзвичайно розумна і великодушна. Адже якби вони схотіли вбити мене сонного своїми списами та стрілами, я неминуче прокинувся б од першого ж дотику, розлютившися, подер би всі мотузки, і вони, не спроможні боронитися, не могли б чекати собі пощади.

Людці ті — видатні математики і, підтримувані та заохочувані своїм імператором, відомим протектором наук, досягли особливих успіхів у механіці. У цього монарха багато машин на колесах, аби перевозити дерева та інші великі вантажі. Він часто будує величезні військові кораблі, деякі до дев’яти футів завдовжки, в місцевості, де росте будівельне дерево, звідки його цими машинами перевозять ярдів за триста-чотириста до моря. П’ятсот інженерів і теслярів, як тільки було ухвалено приставити мене в столицю, зараз же заходилися будувати щонайбільшу машину, яку будь-коли бачили в цій країні. То була дерев’яна платформа дюймів на три від землі та футів сім завдовжки й чотири завширшки, покладена на двадцять два колеса. Всю цю роботу виконали протягом чотирьох годин по моєму прибутті на острів, і поява машини саме й викликала гомін, який я чув, прокинувшись. Її поставили поруч зі мною. Але найбільші труднощі були в тім, щоб підняти мене й покласти на платформу. Для цього вони поставили вісімдесят стовпів в один фут заввишки і гачками з канатом (що був не товщий за нашу мотузку) зачепили за мотузки, які робітники обв’язали круг моєї шиї, рук, ніг і тулуба. Дев’ятсот найдужчих робітників тягли мотузки, просунуті в баранці, почеплені до стовпів, і за три години я лежав уже на платформі, щільно прив’язаний до неї. Про все це мені розповіли згодом, бо під час усієї тієї операції я спав глибоким сном, у який поринув від підсипаного до мого питва снодійного зілля. Тисяча п’ятсот найбільших імператорських коней, кожен чотири з половиною дюйми заввишки, перевозили мене до столиці, до якої, як я казав, було півмилі.

Години через чотири від початку нашого переїзду мене розбудив один дуже кумедний випадок. Коли платформа спинилася на хвилину, бо треба було полагодити щось, двоє чи троє молодих тубільців зацікавились, який я маю вигляд, коли сплю. Вони здерлися на машину і обережно наблизилися до мого обличчя. Один із них, гвардійський офіцер, засунув мені досить далеко в ліву ніздрю вістря своєї піки, яке залоскотало мене неначе соломинка; я чхнув і прокинувся, вони ж непомітно зникли, але про причину мого раптового прокинення я довідався тільки через три тижні. До вечора ми їхали, а на ніч спинилися, обабіч платформи стало по п’ятсот гвардійців — половина зі смолоскипами, а решта з луками та стрілами напоготові, щоб стріляти, тільки я поворухнуся. На світанку ми поїхали далі й до полудня були вже за двісті ярдів від столиці. Тут нас зустрів імператор із царедворцями, але міністри, боячись за життя його величності, відрадили його наражатися на небезпеку й забиратися на моє тіло.

На площі, де зупинився екіпаж, стояв старовинний храм, що його вважали за найбільший у цілому королівстві. Кілька років тому, осквернений жахливим убивством, він утратив для цього релігійного народу своє значення, і його почали використовувати як звичайний будинок, винісши звідти все начиння та церковні оздоби. Цю будівлю й призначено було мені на оселю. Крізь головні північні двері, що мали чотири фути заввишки і два завширшки, я вільно міг пролізти всередину храму. Обабіч дверей, дюймів на шість від землі, було по невеликому вікну. Крізь ліве вікно двірські ковалі просунули дев’яно-сто один ланцюжок, на зразок тих, що на годинниках європейських дам, і майже такі ж завдовжки, і прикріпили їх тридцятьма шістьма замками до моєї лівої ноги. Через дорогу, футів за двадцять від храму, стояла не менш як п’ятифутова башта. Сам я не бачив, але чув від інших, що імператор із багатьма вельможами зійшов на башту і звідти дивився на мене. Переказують, що з міста з тою ж метою вийшли понад сто тисяч мешканців, і я думаю, що принаймні десять тисяч їх на драбинах здерлися того дня на мене, незважаючи на сторожу. Невдовзі, щоправда, це було заборонено наказом під загрозою смертної кари. Переконавшись, що визволитися з ланцюгів буде мені над-силу, майстри перерізали всі мотузки на моєму тілі, після чого я звівся на ноги в найсумнішому настрої, що будь-коли був у мене. Бракує слів описати подив людей і гамір, який вони зняли, побачивши, що я підвівся і ходжу. Ланцюги на моїй лівій нозі були зо два фути завдовжки і дозволяли мені не тільки ходити туди і сюди, описуючи півколо, а, закріплені на чотири дюйми від дверей храму, давали змогу заповзати всередину його і лежати там, простягнувшись на весь зріст.

Розділ II

Підвівшись, я роздивився навкруги і мушу сказати, жоден краєвид не пестив мені очей більше, як той, що розстилався оце переді мною. Вся місцевість здавалася суцільним садом, а обгороджені лани, майже кожен сорок квадратних футів завбільшки, нагадували грядки з квітами. Ці лани чергувалися з лісами, де найвищі дерева, на мою думку, мали сім футів заввишки. Ліворуч від себе я бачив місто, що мало вигляд театральної декорації.

Уже кілька годин мене надзвичайно мучила природна потреба, і це не дивно, бо минуло майже два дні відтоді, як я сходив до вітру востаннє. Я вагався між необхідністю та соромом. Найкраще, що я міг придумати, було залізти в мій будинок. Так я й зробив і, зачинивши по собі двері та відійшовши від них, скільки дозволяла довжина ланцюга, звільнив своє тіло від тягаря, що непокоїв його. Але то був єдиний раз, коли я вчинив так неохайно, і читач, сподіваюся, пробачить його мені, розважно та безсторонньо обміркувавши тодішнє моє скрутне становище. Потім я завжди робив це, як тільки вставав, просто неба, відійшовши від свого будинку на довжину всього ланцюга. Потребу свою я задовольняв щоранку, перед тим, як приходило товариство, і двоє спеціально приставлених для цього слуг вивозили огидний послід на тачках. Я не спинявся б так довго на питанні, з першого погляду, мабуть, не дуже важливому, якби не вважав за потрібне виправдатися перед світом щодо охайності, що її, як я чув, дехто з моїх ворогів при всякій нагоді охоче бере під сумнів.

Коли цей акт відбувся, я вийшов зі свого будинку, відчуваючи потребу в свіжім повітрі. Імператор тим часом зійшов із башти і верхи наближався до мене. Це могло коштувати йому дорого, бо хоч як добре був вимуштрува-ний його кінь, але, побачивши таку незвичайну постать — якусь рухому гору, — він злякався і став дибки. На щастя, його величність — чудовий їздець і всидів у сідлі, поки підбігли царедворці, вхопили коня за вуздечку й допомогли імператорові злізти. Зійшовши на землю, він із великим здивуванням розглядав мене з усіх боків, не підходячи, проте, ближче як на довжину мого ланцюга. З його наказу двірські кухарі та різники, що були вже напоготові, підвезли до мене на спеціальних візках їжу та напої й поставили їх так, аби я міг дістати. Я взяв ці візки й хутко спорожнив їх. На двадцяти було повно м’яса, на десяти — питва. Кожного візка із м’ясом ставало мені на два чи три добрих ковтки, а вино з десяти череп’яних посудин я вилив просто у візок, випив його одним духом; так само зробив і з рештою. Імператриця, молоді принци та прин-цеси з двірськими дамами сиділи спершу в кріслах віддалік, а після пригоди з конем усі вони встали й підійшли ближче до імператора, якого я зараз опишу. Він майже на ширину мого нігтя вищий за першого-ліпшого зі своїх підданців, і саме це мусить викликати у глядача особливу пошану до нього. В імператора різкі мужні риси обличчя з австрійською губою й орлиним носом. У нього оливкового кольору шкіра, ставна постать, пропорційні частини тіла, руки та ноги, граціозні рухи й велична постава. Він не такий уже молодий — має двадцять вісім років і дев’ять місяців, королює щось із сім років і королює щасливо та здебільшого переможно. Щоб краще бачити його, я ліг на бік, і його обличчя було тоді на одному рівні з моїм. Він стояв ярдів за три від мене, потім я не раз брав його на руки і тому не можу помилятися в моєму описові. Його вбрання було дуже звичайне та однобарвне і являло собою щось середнє між азіатським та європейським одягом. На голові мав він легкий золотий шолом, прикрашений самоцвітами, з плюмажем. На випадок, коли б я звільнився, він тримав у руці, щоб захищатися, витягнений із піхов меч дюймів три завдовжки. Піхви та держало його були всіяні діамантами. Голос імператора верескливий, але такий ясний і виразний, що я добре чув його, навіть стоячи на повний зріст. Дами й придворні були розкішно вдягнені, і місце, де вони стояли, нагадувало розстелену на землі спідницю, гаптовану сріблом і золотом. Його величність раз у раз звертався до мене; я відповідав йому, але ні він, ані я не розуміли один одного. Тут же було багато священиків та юристів (судячи з їхнього одягу), яким велено було розмовляти зі мною, і я говорив до них усіма мовами, які знав хоч трохи, в тому числі німецькою, голландською, латинською, французькою, іспанською, італійською, але без наслідків. Через дві години імператор і почет повернули до міста, і я залишився сам під доглядом великого загону солдатів, що мали охороняти мене від настирливості, може, і лихих вчинків черні. Юрба безцеремонно тиснулася навколо, а коли я сидів біля дверей свого будинку, деякі наважилися навіть вистрелити в мене, і одна стріла мало не влучила мені в ліве око. Полковник наказав схопити шістьох заводіяк і визнав за найкращу кару віддати їх зв’язаних у мої руки. Підштовхувані тупими кінцями солдатських списів, злочинці наблизилися до мене. Я взяв усіх їх у жменю, а потім, поклавши п’ятьох із них у кишеню мого камзола, вдав, ніби хочу з’їсти живцем шостого. Бідолаха відчайдушно репетував, а полковник та офіцери дуже хвилювались, особливо побачивши, що я видобув із кишені ножика. Та я хутко заспокоїв їх, бо, приязно дивлячись на полоненого, розрізав ножем мотузки, якими його було зв’язано, і обережно пустив на землю. Він одразу втік. Так само зробив я і з іншими, дістаючи їх одного по одному з кишені, і побачив, що моя великодушність справила гарне враження на солдатів та народ і дуже прислужилася мені згодом при дворі.

Проти ночі я не без труднощів уліз у мій будинок, де ліг просто на долівку, і робив так протягом двох тижнів, доки не був готовий матрац, замовлений для мене імператором. На возах привезли шістсот звичайного розміру матраців. Сто п’ятдесят їх зшили докупи в моєму ж будинку, зробивши з них один, що підходив мені й довжиною, і шириною. Таких матраців було покладено один на один четверо, хоч я міг обійтися й без них, бо підлога в храмі була з м’якого каменю. За таким самим розрахунком пошили мені простирадла та ковдри, досить пристойні, як на людину, що стільки часу жила поневіряючись.

Коли про моє прибуття стало відомо в усій імперії, то подивитися на мене посунуло стільки заможного, ледачого й цікавого люду, що багато селищ спорожніли зовсім, і, якби не видано було спеціального імператорського декрету, сільське та хатнє господарство країни могло б зазнати збитків. Декрет цей наказував, щоб усі, хто бачив мене один раз, негайно ж поверталися додому, і забороняв підходити до моєї оселі ближче, ніж на п’ятдесят ярдів без особливого дозволу від двору, чиновники якого заробили на цім чимало грошей.

Тим часом імператор часто скликав державну раду обговорювати питання про мою подальшу долю і — як я пізніше довідався від одного мого приятеля, особи вельми поважної і втаємниченої в усі секрети, — двір дуже турбувало питання про те, що робити зі мною. Боялися, щоб я не визволився, але й утримування моє обходилося дуже дорого і могло б викликати голод. Іноді рада постановляла заморити мене голодом або принаймні обсипати мені лице та руки отруйними стрілами, але такий план викликав побоювання, що величезний труп, гниючи, спричиниться до пошестей у столиці, які, можливо, поширяться і на ціле королівство. Під час цих нарад до дверей великої зали ради підійшли кілька офіцерів, і двоє з них, впущені туди, розповіли про щойно згаданий випадок із шістьма злочинцями. Це справило таке сприятливе враження на його величність і на всю раду, що зараз-таки було видано імператорський наказ, який зобов’язував усі села на дев’ятсот ярдів від столиці доставляти для мене щоранку шість корів, сорок овець та різну живність разом із відповідною кількістю хліба, вина та інших напоїв. Платили за них зі скарбниці його величності, бо цей монарх живе переважно прибутками від своїх маєтків, і рідко, хіба в найважливіших випадках, бере допомогу від своїх підданців, зобов’язаних виступати на війну за нього, озброївшись власним коштом. Прислужувати мені призначено шістсот осіб, які діставали чималу платню, достатню для їхнього утримування, і жили у зручних наметах, поставлених для них обабіч моїх дверей. Триста кравців дістали розпорядження пошити мені вбрання за місцевою модою; шестеро найвизначніших учених мусили навчити мене їхньої мови, і, нарешті, всіх коней з імператорських стаєнь, так само, як і коней двораків та гвардійську кавалерію, мали часто муштрувати в моїй присутності, щоб призвичаїти до мене. Всі ці накази негайно було виконано, і за три тижні я зробив великі успіхи у вивченні їхньої мови. Під той час імператор не раз ушановував мене своїми візитами і любив бути присутнім на лекціях, що їх давали мені мої вчителі. Ми почали вже сяк-так розмовляти з імператором. Перші слова, які я вивчив, висловлювали моє бажання, щоб він ласкаво повернув мені волю, і їх, схиливши коліна, я повторював щодня. Як я зрозумів, імператор відповів, що це справа часу, що розв’язати її він може тільки по згоді з радою і що я мушу «люмос келмін песо десмар лон Емпосо», тобто мушу заприсягти-ся жити в мирі з ним і його державою. Проте він обіцяв, що зі мною поводитимуться цілком пристойно, і радив заслужити своєю поведінкою симпатію до себе з боку його — імператора — і його підданців. Він просив, аби я не ображався, коли б він звелів спеціальним чиновникам обшукати мене. В мене, мовляв, напевно, є зброя, що мусить бути небезпечна, якщо відповідає розмірам такої колосальної особи. Я відповів, що його величність може заспокоїтись і що я ладний роздягтися тут же перед ним і повивертати всі мої кишені. Все це я переказав почасти словами, а почасти на мигах. Імператор відповів, що, згідно з законами держави, обшук зроблять двоє його чиновників, і додав, що зробити його, він знає, вони можуть лише з моєї згоди та з моєю допомогою; отже, певний мого благородства та справедливості, він з довірою передає їх мені до рук; все відібране в мене буде повернено, коли я вертатимусь додому, або буде куплено за цінами, які я сам маю встановити. Взявши в руки обох чиновників, я поклав їх спершу в кишені мого камзола, а тоді в усі кишені, крім двох: для годинника та одної потайної, якої я не хотів давати обшукувати, бо в ній лежало кілька дрібних, потрібних тільки мені, речей. В одній із жилетних кишень був мій срібний годинник, а в другій — гаман з кількома золотими монетами. Ці джентльмени, маючи при собі пера, чорнило й папір, склали докладний список усього, що бачили, а закінчивши роботу, попросили пустити їх на землю для доповіді імператорові. Акт, що подали вони про наслідки обшуку, перекладений мною згодом англійською мовою, був дослівно такий:

«По-перше, у правій кишені камзола Чоловіка-Гори (так я перекладаю слова «Квінбус Флестрін») ми, якнайпильніше обшукавши, знайшли тільки шмат цупкого полотна, якого вистачило б укрити, як килимом, парадну залу вашої величності. В лівій знайдено величезну срібну скриню з таким самим віком, що його ми, обшукувачі, не могли зрушити. Ми попросили підняти віко, і один з нас, влізши всередину, опинився по коліна в якомусь поросі, що, злетівши вгору, до наших облич, змусив нас обох довго чхати. В правій кишені жилета виявлено величезний стос білої тонкої речовини як три людини завтовшки, обв’язаний грубим канатом і вкритий чорними знаками, кожен у півдолоні завбільшки, що їх ми смиренно дозволяємо собі вважати за літери. В лівій кишені лежала якась машина з дванадцятьма довгими палями на спинці, на зразок огорожі перед палацом вашої величності. Гадаємо, що ним Чоловік-Гора розчісує собі волосся, але ми не питали його про це, бо порозумітися з ним дуже важко. В більшій кишені з правого боку його середньої покришки (так я перекладаю слово «ранфуло», яким назвали мої штани) ми побачили порожній залізний стовп з людину завбільшки, з’єднаний з куском дерева ще більшого розміру; з одного боку стовпа випиналися величезні шматки заліза, вирізані у вигляді дивних фігур, призначення яких ми не знаємо. Така ж машина була й у лівій кишені. В меншій, правій, кишені лежало кілька круглих, плескатих речей з білого та червоного металу різного розміру. Білі, зроблені, здається, із срібла, були такі важкі та великі, що ми з товаришем ледве підняли їх. У лівій кишені були два чорні стовпи неправильної форми; нам важко було дістати їх верха, коли ми стояли насподі його кишені. Один з них, здавалося, зроблений із суцільної брили, а на верхньому кінці другого була якась біла, кругла річ, з дві наші голови завбільшки. В кожен зі стовпів закладено величезну сталеву пластину, яку ми змусили його показати нам, бо боялися, чи не небезпечні то знаряддя. Він витяг їх і сказав, що у своїй країні одною з них він звичайно голить собі бороду, а другою — ріже страви. Там же були ще дві кишені, куди ми не могли ввійти, і які він називає годинниковими. Вони являють собою два великі розрізи в його середній покришці, дуже стиснуті черевом. З правої кишені звисав довгий срібний ланцюг з якоюсь чудною машиною, що лежала на дні кишені. Ми звеліли йому видобути те, що було прикріплене до цього ланцюга, і воно видалося кулею — внизу срібною, а зверху — зробленою з якогось прозорого металу. На прозорому боці ми побачи-ли чудні знаки, розташовані колом, але доторкнутися до них не змогли, бо нашим пальцям заважала та прозора речовина. Він прикладав машину нам до вух, і ми чули безперервний шум, як од водяного млина. Вважаємо, що то якась невідома тварина або ж його бог. Схиляємося більше до останньої думки, бо він запевняв нас (наскільки ми могли зрозуміти, бо висловлює він свої думки дуже погано), що не робить майже нічого, не порадившися з ним. Він називає це своїм оракулом і каже, ніби воно показує йому час кожного його вчинку. З лівої годинникової кишені він вийняв сітку з рибальський невід завбільшки, але зроблену так, що відкривається і закривається вона як гаманець і править йому за нього. Всередині ми знайшли кілька монет із жовтого металу, котрі, якщо вони дійсно золоті, мусять мати колосальну вартість.

Обшукавши пильно з наказу вашої величності всі його кишені, ми помітили навколо його поперека черес із шкіри якоїсь велетенської тварини. З правого боку на ньому висіла довга шабля, уп’ятеро довша за середній людській зріст, а з лівого — торба, або ладівниця з двома відділеннями. В кожнім з них умістилося б троє ваших підданців. В однім відділенні було багато куль з людську голову завбільшки, з дуже важкого металу; щоб підняти їх, треба великої сили. У другій лежала купка чорних зерняток, доволі дрібних і легких, які ми брали по п’ятдесят штук у жменю.

Тут точно перелічено все, знайдене на тілі Чоловіка-Гори, що поводився з нами чемно, з великою пошаною, гідною представників вашої величності. Підписано й закріплено печаткою четвертого дня вісімдесят дев’ятого місяця щасливого королювання вашої величності.

Клефрін Фрелок, Марсі Фрелок»).

Вислухавши цей список, імператор у вишуканих, щоправда, виразах запропонував мені здати йому деякі із зазначених речей. Насамперед він назвав мою шаблю, піхви й усе, що було при них. Тим часом трьом тисячам добірних вояків (які того дня охороняли його) він звелів оточити мене на певній відстані й мати напоготові стріли та луки; але я того не помітив, бо очі мої були втуплені в його величність. Далі він побажав, аби я витяг шаблю з піхов, і хоч вона й узялася трішки іржею, але коли я став вимахувати нею, заблищала проти сонця так, що все військо скрикнуло чи то з ляку, чи то з несподіванки. Його величність, що був найвідважнішим монархом, злякався менше, ніж я міг сподіватися. Він звелів мені вкласти шаблю в піхви й кинути її якомога обережніше на шість ярдів від кінця мого ланцюга. Далі він звелів показати один із порожніх стовпів, як назвав він мої пістолети. Я видобув одного, на бажання його величності, пояснив його призначення і зарядив самим порохом, що, на щастя, не змок у щільно закритій порохівниці (для цього кожен розсудливий моряк уживає спеціальних заходів). Попередивши імператора, щоб він не лякався, я вистрелив у повітря. Це справило враження куди більше, ніж шабля. Сотні людей попадали, наче мертві, і навіть імператор, хоч і втримався на ногах, деякий час не міг прийти до тями. Я віддав обидва пістолети разом із порохівницею та кулями і просив тримати порох якнайдалі від огню, щоб він не спалахнув від якоїсь іскорки й не висадив тоді в повітря палац його величності. Так само передав я й мого годинника. Імператор дуже зацікавився ним, оглянув його і звелів двом найбільшим на зріст гвардійцям віднести його, просунувши крізь вушко палицю, на зразок того, як в Англії носять бочки з елем. Йому вельми сподобались безнастанний шум механізму та рух хвилинної стрілки, що його він виразно бачив, бо зір у них гостріший за наш. Від своїх учених він зажадав пояснень. Читач легко уявить собі, скільки різних думок довелося йому вислухати і, хоч я й не дуже розумів їх, повірить, що думки ті були плутані й далекі від правди. Потім я передав їм срібні та мідні монети, гаман, бритву, гребінець, срібну табакерку, носову хусточку і записник. Шаблю, пістолети та порохівницю відвезли в державні склепи, а решту мого добра повернули мені.

Я казав уже про мою потаємну кишеню, якої не помітили обшукувачі, де лежали окуляри (ними я, через слабкість своїх очей, іноді користуюся) кишенькова підзорна труба та кілька дрібничок. Вони не становили ніякого інтересу для імператора, і через це я вважав, що маю право не показувати їх, боячись до того ж, аби мені їх не попсували або не загубили.

Розділ III

Моя лагідність і добра поведінка так вплинули на імператора з його придворними, армію й увесь народ, що я почав сподіватися незабаром здобути собі волю. Я вживав усіх можливих заходів, аби підтримувати прихильне до себе ставлення. Тубільці поступово перестали лякатися мене. Іноді я лягав долі й дозволяв п’ятьом-шістьом людцям танцювати на моїй долоні; і нарешті навіть хлопчики та дівчатка насмілювались гратися в піжмурки в моєму волоссі. Я досяг добрих успіхів у вивченні їхньої мови й міг уже розуміти їх та розмовляти з ними. Одного разу імператорові спало на думку потішити мене видовищем місцевих ігор, у яких вони перевершують усі відомі мені нації і спритністю, і розкішшю. Найбільш розважили мене канатні танцюристи, що виконують свої вправи на тоненькій білій нитці зо два фути завдовжки, натягненій на висоті дванадцяти дюймів од землі. На цім дійстві я, з дозволу терплячого читача, трохи зупинюся.

У грі беруть участь лише кандидати на якусь високу посаду або ті, хто домагаються зажити великої ласки при дворі. Вони вправляються в цім мистецтві змалку і не завжди бувають хорошого роду або добре виховані. Коли через смерть чи через неласку (що трапляється часто) хтось звільняє високу посаду, то п’ять-шість кандидатів просять в імператора дозволу розважити його та двір, танцюючи на канаті, і хто підстрибне найвище і не впаде, той дістає посаду. Дуже часто навіть найголовніші міністри дістають наказ показати свою спритність і довести імператорові, що вони не втратили своїх здібностей. Флімнеп, державний скарбник, підстрибував на натягненому канаті принаймні на дюйм вище від усіх інших вельмож імперії. Я бачив його стрибки на дошці, покладеній на канат, не товщий за нашу звичайну англійську шворку. Мій друг, Релдресель, перший секретар таємної ради, посідає — на мою, якщо вона безстороння, думку — друге після скарбника місце. Решта великих урядовців далеко нижчі своїм умінням.

Нещасні випадки часто супроводжують ці розваги; про багато з них згадують ще й досі. Я на власні очі бачив, як двоє чи троє конкурентів поламали собі ноги. Але небезпека стає куди більшою тоді, як виявляти свою вправність випадає міністрам. Намагаючись перевершити самих себе і своїх колег, вони занадто ризикують, і мало хто з них не падав двічі, а то й тричі. Переказували, що за рік чи два перед моїм прибуттям державний скарбник Флімнеп не скрутив собі в’язи лише тому, що, падаючи, потрапив на королівську подушку, яка випадково лежала на землі й послабила удар.

Є в них ще й така розвага, яка влаштовується дуже рідко і тільки в присутності імператора, імператриці та прем’єр-міністра. Імператор кладе на стіл три тонкі шовкові нитки у шість дюймів завдовжки: одну — синю, другу — червону і третю — зелену, що стають за нагороду тим, кого імператор захоче відзначити своєю ласкою. Церемонія відбувається у великій тронній залі, де кандидатів піддають іспитам зі спритності, дуже відмінним від іспитів у будь-якій іншій країні Старого чи Нового Світу. Імператор тримає в руках ціпок горизонтально, а кандидати один за одним то стрибають через нього, то підлазять попід ним, залежно від того, підносить чи опускає ціпок імператор. Буває, що другий кінець ціпка доручають тримати прем’єр-міністрові, а іноді міністр орудує ціпком сам. Хто виконує всі вправи найдовше й з найбільшою спритністю, дістає на нагороду синю нитку; дру-гий приз — червона нитка, третій — зелена. їх обмотують круг поперека, і рідко побачиш царедворця, не прикрашеного таким поясом.

Кавалерійські коні та коні з імператорських стаєнь, яких підводили до мене щодня, не боялись уже мене і не жахалися, підходячи аж до моїх ніг. Вершники змушували їх перестрибувати через мою руку, коли я лежав долі, а один єгермейстер на високому коні перескакував навіть через мою ногу, взуту в чобіт. Це вже, безперечно, був колосальний стрибок.

Пощастило якось і мені потішити імператора, і ось яким способом. Я попросив його звеліти, щоб приставили мені кілька палиць по два фути заввишки та у звичайний ціпок завтовшки, і його величність дав відповідний наказ своєму головному лісничому. Наступного ранку шість лісників привезли їх на шести возах, запряжених вісьмома кіньми кожен. Взявши дев’ять палиць, я встромив їх у землю по квадрату зі стороною два з половиною фути. На чотирьох кутках, футів на два від землі, я прив’язав горизонтально ще чотири палиці. Потім до дев’яти вертикальних палиць я прикріпив мою хусточку й натягнув її так, як шкіру на барабані; чотири ж горизонтальні палиці, лежачи дюймів на п’ять над хусткою, правили за бар’єр з усіх боків. Закінчивши ці приготування, я попросив імператора дозволити загонові найкращої кінноти у двадцять чотири вершники провести на цім плаці свої вправи. Його величність пристав на цю пропозицію, і, коли кіннотники прибули, я підняв їх одного по одному в повному озброєнні разом з кіньми і поставив на хустку вправлятися під командою своїх офіцерів. Вишикувавшись у бойовому порядку, вони поділилися на два загони і розпочали воєнні дії — пускали тупі стріли, видобували з піхов свої шаблі, тікали та переслідували, нападали та відступали, одне слово, виявили найкращий, будь-коли бачений мною, військовий вишкіл, а горизонтальні палиці не дозволяли вершникам та їхнім коням падати на землю. Імператор був у такому захваті, що кілька днів наказував повторювати цю розвагу, а одного разу захотів піднятися туди сам і командувати особисто. З великими трудноща-ми вдалося йому переконати імператрицю дозволити мені підняти її на два фути від плацу, в кріслі, звідки вона добре бачила всю виставу. На моє щастя, під час цих розваг не скоїлося жодного прикрого випадку. Тільки один раз гарячий кінь якогось капітана копитом продірявив хусточку і, спіткнувшися, скинув вершника та упав сам. Але я в ту ж мить підняв обох і, прикривши одною рукою дірку, другою одного по одному зсадив на землю все військо у такий самий спосіб, як і піднімав. Кінь, що впав, звихнув передню ліву ногу, а вершник не постраждав. Я, як міг, полагодив свою хусточку, але не надіявся більше на її цупкість для таких небезпечних вправ. Днів за два чи за три перед моїм звільненням, саме коли я розважав двір такими витівками, до його величності прибув гінець повідомити, що кілька його підданців, проїжджаючи верхи поблизу місця, де мене знайдено, бачили на землі велику чорну річ, дуже дивної форми, з круглими краями, площею з опочивальню його величності та з виступом посередині з людський зріст заввишки. То була не жива істота, як вони боялися спочатку, бо лежала вона на траві нерухомо, і дехто з них кілька разів об’їхав навколо неї. Ставши на плечі один одному, вони дісталися верха, плескатого та рівного, а постукавши по ньому ногами, переконались, що річ — порожня всередині. Вони гадають, що це мусить належати Чоловікові-Горі, і, якщо буде воля його величності, беруться привезти його сюди п’ятьма кіньми. Я відразу здогадався, про що йдеться, і дуже зрадів цій новині. Здається, діставшися берега після розбиття корабля, я був такий збентежений, що не помітив, як дорогою до місця, де я заснув, з мене впав капелюх, що його я прив’язав під підборіддям, коли веслував, і насунув на голову, коли плив. Шнурок, мабуть, увірвався, я не помітив цього і думав, що капелюх мій загубився в морі. Я попросив його величність звеліти привезти його мені якнайшвидше, описавши призначення та природу капелюха. Найближчого ж дня візники приставили його, але не в дуже гарному стані: в його крисах пробили дві дірки на півтора дюйма від краю й застромили в них два гачки. Ці гачки довгою мотузкою прив’язали до упряжі і з пів-милі тягли мій капелюх. Але постраждав він менше, ніж я гадав, бо ґрунт у тій країні надзвичайно м’який і рівний.

Через два дні після цієї пригоди імператор, звелівши привести в бойову готовість усі військові частини, розташовані в столиці та в її околицях, вигадав собі вельми оригінальну розвагу. Він попросив мене стати на зразок Колосса Родоського і якнайширше розкарячити ноги, що я й зробив, а одному зі своїх найкращих генералів (старому досвідченому полководцеві і великому моєму протекторові) наказав провести всю армію в зімкненому ладі між моїми ногами. Піхота йшла по двадцять чотири в ряду, кіннота — по шістнадцять, вистромивши піки, з барабанним боєм і розгорнутими прапорами. В параді брали участь три тисячі піхоти й тисяча кінних. Його величність, під загрозою смертної кари, наказав, аби кожен солдат під час церемоніального маршу додержувався якнайбільшої чемності щодо моєї особи. Це не завадило, проте, кільком молодим офіцерам, проходячи піді мною, підвести догори очі, і, правду сказати, штани мої тоді були в такому жалюгідному стані, що дали їм підставу попосміятись та подивуватись де з чого.

Я подавав стільки доповідних записок та прохань про моє звільнення, що його величність поставив нарешті цю справу на обговорення в кабінеті міністрів, а потім і в державній раді. Там ніхто не заперечував, крім Скайреша Болголама, який, без будь-якого приводу з мого боку, став моїм смертельним ворогом. Але наперекір йому всі висловилися на мою користь, й імператор затвердив постанову. Цей вельможа був гелбет, або адмірал королівського флоту, користувався цілковитою довірою свого монарха, але мав дуже похмуру та сувору вдачу. Примушений згодитись на моє звільнення, він наполіг, аби йому було доручено остаточно зредагувати текст умови, на підставі якої я діставав волю, заприсягнувшися точно додержуватися всіх параграфів договору. Скайреш Болголам привіз мені договір особисто в супроводі двох секретарів та багатьох поважних осіб. Прочитавши всі пункти, від мене зажадали, щоб я поклявся додержуватися їх спершу тим способом, яким присягаються на моїй батьківщині, а потім так, як велять їхні закони: тобто взявши в ліву руку свою праву ногу і приклавши середній палець правої руки до лоба, а великий — до правого вуха. Мабуть, читачеві цікаво буде познайомитися з особливостями стилю та висловів цього народу і знати умови, на яких мене звільнено, і тому я наводжу тут зроблений мною, по змозі дослівно, переклад усього акту.

«Голбасто Момарем Евлам Гурділо Шефін Мелі Елі Гью, наймогутніший імператор ліліпутів, що його володіння мають п’ять тисяч блестрегів (щось із двадцять миль) в обводі; гордощі й жах всесвіту, монарх над усіма монархами; вищий за всіх синів людських; той, що ногами спирається на центр землі, а головою сягає сонця; владика, перед яким усі принци земні схиляють коліна; лагідний, як весна, розкішний, як літо, рясний, як осінь, лютий, як зима; його найвеличніша величність пропонує Чоловіко-ві-Горі, який нещодавно прибув до його небесних володінь, такі пункти, що їх той під урочистою присягою обіцяв додержуватися:

Перше. Чоловік-Гора не залишить наших володінь без нашого дозволу, скріпленого нашою печаткою.

Друге. Він не вступатиме до нашої столиці без нашого спеціального дозволу і мусить попередити про свій прихід принаймні за дві години, щоб мешканці мали час увійти до своїх будинків.

Третє. Зазначений Чоловік-Гора має обмежувати свої прогулянки великими шляхами, не ходити й не лягати на луках і на ланах.

Четверте. Гуляючи зазначеними шляхами, він мусить якнайпильніше дбати про те, щоб не наступити на когось із наших любих підданців, чи на їхніх коней, чи на екіпажі, і не має права брати наших підданців на руки без їхньої згоди.

П’яте. Якщо буде потреба негайно послати якесь розпорядження, Чоловік-Гора зобов’язується віднести у своїй кишені, куди скажуть, кур’єра разом із конем, і в разі потреби, приставити їх назад цілими і неушкодженими.

Шосте. Він буде в союзі з нами проти нашого ворога — мешканців острова Блефуску — і докладе всіх зусиль, аби знищити їхній флот, який саме тепер готується до нападу на нас.

Сьоме. Названий Чоловік-Гора у вільний час має допомагати нашим робітникам підіймати великі камені, що з них будують мури навколо головного парку та інші наші королівські споруди.

Восьме. Згаданий Чоловік-Гора мусить протягом двох місяців визначити розміри наших володінь, обійшовши для цього навколо острова та підрахувавши кількість своїх кроків.

Останнє. Зазначений Чоловік-Гора, урочисто запри-сягшися виконувати всі вищенаведені умови, діставатиме щодня їжу і напої в кількості, достатній, аби утримувати 1728 наших підданців, матиме вільний доступ до нас і користуватиметься всіма ознаками нашої до нього прихильності.

Дано в нашому Бельфаборакському палаці у дванадцятий день дев’яносто першого місяця нашого царювання».

Хоч деякі з умов, через лукавство головного адмірала Болголама, були й не такі почесні, як мені хотілось, але я заприсягся і підписав їх з великою радістю та щирим задоволенням. Одразу ж з мене ланцюги було знято, і я опинився на волі. Імператор сам особисто зробив мені честь бути присутнім на цій церемонії. Я висловив свою подяку, припавши до ніг його величності, але він звелів мені підвестися і в дуже милостивих виразах, що їх, уникаючи докорів у чваньковитості, я не хочу переказувати, висловив надію бачити в моїй особі корисного для себе слугу, гідного вчиненої вже мені ласки і вартого майбутньої прихильності.

Нехай читач ласкаво пригадає, що останній параграф договору передбачав видачу мені від імператора їжі та питва в кількості, достатній, аби прогодувати 1728 ліліпутів. Коли я трохи згодом запитав одного з моїх двірських приятелів, як саме визначили мені таку цифру, той пояснив, що імператорські математики, квадрантом вимірявши висоту мого тіла та знайшовши, що до їхнього зросту вона відноситься як дванадцять до одиниці, вирахували, що при однаковій з ними будові тіла мій об’єм дорівнює принаймні 1728 об’ємам їхніх тіл, а значить, і їстівного я потребую у відповідній кількості.

Цей факт мусить показати, які здібні люди ті ліліпути та який розумний і разом з тим ощадливий монарх — їхній імператор.

Розділ IV

Здобувши волю, я насамперед попросив дозволу оглянути Мілдендо — столицю ліліпутів. Імператор охоче дав мені його, нагадавши тільки про мою обіцянку не чинити шкоди ні людям, ні будівлям. Населення спеціальними оголошеннями повідомили про мій намір відвідати місто. Мур, що оперізує столицю, має два з половиною фути заввишки і не менш як одинадцять дюймів завширшки і ним, навколо всього Мілдендо, вільно проїде карета, запряжена парою коней. По кутках муру, на відстані десяти футів одна від одної, стоять міцні башти. Я переступив Великі Західні ворота і обережно, боком, пройшовся двома головними вулицями в самому жилеті, щоб не попсувати полами свого камзола дахи та карнизи. Я посувався вперед надзвичайно обачно, уникаючи наступити на яко-го-небудь гульвісу, що міг залишитися на вулиці, дарма що наказ суворо велів усім сидіти вдома й не наражатися на небезпеку. Вікна на горищах і покрівлі будинків були обсипані народом, і мені здалося, що я ніколи ще не бачив такої кількості людей. Місто являє собою правильний квадрат зі сторонами п’ятсот футів кожна. Дві великі вулиці перетинають і поділяють його на чотири квартали. Ширина цих вулиць дорівнює п’яти футам, а бічних, куди я не міг увійти, а лише бачив їх, — від дванадцяти до вісімнадцяти дюймів. У Мілдендо, безперечно, вмістилося б не менше як 500 тисяч мешканців. Будинки в ньому мають від трьох до п’яти поверхів, на базарах і в магазинах багато різного краму.

Палац імператорський — у самісінькому центрі столиці на перехресті двох головних вулиць. Навколо палацу, на відстані двадцяти футів від нього, тягнеться мур два фути заввишки. Я дістав дозвіл імператора переступити через мур, і тому, що простір між ним та палацом досить широкий, зміг оглянути останній з усіх боків. Зовнішній двір являє собою квадрат із сорокафутовими сторонами і містить у собі ще два внутрішні двори; у другому з них містяться царські покої. Я дуже хотів подивитися на них, але зробити це було надзвичайно важко, бо головні ворота між дворами мають лише вісімнадцять дюймів заввишки і сім завширшки. Будинки ж на зовнішньому дворі мають щонайменше п’ять футів заввишки, і я не міг переступити через них, не завдавши їм великої шкоди, хоч стіни їхні — з міцного тесаного каменю й мають чотири дюйми товщини. Імператорові неодмінно хотілося показати мені свої апартаменти в усій їхній пишноті, але виконати його бажання я зміг тільки через три дні, вирізавши ножиком у королівському парку, ярдів на сто від міста, кілька найбільших дерев. З них я змайстрував собі два ослони, футів зо три заввишки кожен, досить міцні, щоб витримати вагу мого тіла. Коли народ було повідомлено вдруге, я знову пройшов містом до палацу, тримаючи в руках свої ослони. Підійшовши до зовнішнього двору, я став на один ослін, тримаючи другий у руці. Потім я переніс його через дах і обережно поставив на майданчик із вісім футів завширшки між першим і другим дворами. Далі я дуже зручно переступив через будівлі з ослона на ослін і перетягнув до себе перший ковінькою. Опинившись у такий спосіб у внутрішньому дворі, я ліг на бік, зазирнув у вікна середнього поверху, що прийшлися якраз проти моїх очей та були навмисне відчинені, і побачив розкішні покої. Там я вгледів імператрицю з молодими принцами в їхніх світлицях із найближчими особами з їхнього почту. її імператорська величність привітно всміхнулася до мене і ласкаво подала скрізь вікно свою руку для поцілунку.

Я не обтяжуватиму читача подробицями, залишаючи їх для більшого свого твору, майже готового до друку, де містяться загальний опис цієї імперії від часу її заснування, історія довгого ряду її монархів, спеціальні оповідання про їхні війни, політику та закони, про її рослини та тварини, звичаї та установи і багато чого іншого цікавого та корисного. Тепер же головна мета моя — розповісти лише про події, які сталися в цій імперії під час дев’ятимісячного перебування мого в ній.

Одного ранку, тижнів зо два по моєму звільненні, до мене приїхав перший секретар (так вони звуть його) таємної ради — Релдресель у супроводі одного лише челядника. Наказавши фурманові стати віддалік, він попросив дати йому годинну аудієнцію, на що я радо погодився, зважаючи на його високу посаду та гарні прикмети і беручи до уваги також його клопотання за мене перед двором. Аби краще чути, я хотів лягти на землю, але він волів перебувати під час розмови на моїй долоні і, привітавши мене з визволенням, у чому, сказав він, було трохи і його заслуги, додав:

«Якби не сучасне становище, вас не звільнили б так скоро. Річ у тім, що хоч на око чужинця у нас нібито все гаразд, над нами, проте, тяжіють два лиха — партійні розбіжності серед нас самих і можливий напад з боку сильного чужоземного ворога. Треба вам знати, що протягом уже сімдесяти місяців у нашій імперії існують два ворожі угруповання — тремексени й слемексени, тобто партії високих і низьких підборів. Дарма, що стародавнім звичаям відповідають більше високі підбори, його величність звелів використовувати на адміністративних і на всіх посадах, на які призначає корона, самих тих, хто носить низькі підбори, чого ви не могли не помітити. Помітили ви, певне, і те, що й підбори його величності нижчі принаймні на один друр проти інших (друр — приблизно одна чотирнадцята дюйма). Ненависть між обома партіями дійшла до того, що члени одної партії не п’ють і не їдять в присутності членів іншої партії. Тремексенів, або прихильників високих підборів, ми вважаємо — числом більше, ніж нас, але влада цілком у наших руках. Ми боїмося, що і його високість — наступник трону — симпатизує тремексенам. В кожному разі один із його підборів вищий за другий, і він через це навіть трішки шкандибає. І ось серед оцих чвар нам загрожує ще й напад війська з острова Блефуску — другої великої імперії світу, яка майже дорівнює, щодо могутності та розмірів, державі його величності. Мушу зазначити, що хоч ви й розповідаєте про країни, де живуть люди вашого зросту, та наші філософи не вірять цьому і вважають вас за жителя місяця чи якоїсь зірки. Адже сто таких, як ви, знищили б за найкоротший час усі овочі та всю худобу, що є у володіннях його величності. А до того ж у нашій історії, що нараховує вже шість тисяч місяців, згадується лише про дві великі імперії — Ліліпутію і Блефуску. Ці дві потужні держави вже тридцять шість місяців перебувають у стані запеклої війни, і ось із якої причини. Всім відомо, що яйця, перед тим, як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і так ведеться споконвіку. Але коли дід його величності, уживаючи цього способу, ще хлопчиком, порізав собі пальця, його батько видав декрет, де всім, під страхом найсуворішої кари, пропонувалося розбивати яйця тільки з носика. Закон цей так обурив населення, що від того часу історики занотували шість повстань, внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий — корони. Монархи Блефуску завжди підбурювали наш народ на заколоти, а коли заколоти придушували, давали у своїй імперії притулок вигнанцям. Нараховують одинадцять тисяч осіб, які не погодилися розбивати яйця з носика, воліючи піти на страту. Сотні томів книжок видано з приводу цього питання, але творів тупоконечних не можна розповсюджувати, а членів їхньої партії заборонено приймати на службу. Під час цих заколотів імператори Блефуску не раз подавали нам через своїх посланців протести, обвинувачуючи нас у єресі та в порушенні основної доктрини великого пророка Ластрога, викладеної в 54-му розділі Блендекроля, що заступає їм Коран. Та їхні протести — просто перекручування тексту, бо там сказано, що «всі вірні мають розбивати яйця з належного кінця». А що таке «належний кінець», на мою думку, мусить підказати кожному його совість або, в крайньому разі, вирішити головний суддя. Останнім часом вислані від нас тупоконечники набули такої сили при блефускуанському дворі і мають таку підтримку з боку своїх однодумців тут, що між нами почалася кривава війна і з перемінним успіхом точиться вже тридцять шість місяців. Ми втратили сорок великих кораблів і ще більше меншого розміру з тридцятьма тисячами наших кращих солдатів та матросів. Втрати ворога ще тяжчі. Але тепер вони закінчують будівництво нового величезного флоту і готують десант на нашому березі, ось чого його величність, покладаючись на вашу міць та відвагу, звелів мені розповісти вам про все це».

Я доручив секретареві переказати його величності мою глибоку пошану й довести до його відома, що як чужоземець не вважаю за можливе втручатися в їхні партійні справи та ладен накласти головою, захищаючи його і його державу від усякого ворожого вторгнення.

Розділ V

Імперія Блефуску — це острів, що лежить на північний схід од Ліліпутії, від якої вона відділена лише протокою вісімсот ярдів завширшки. Я ще не бачив його, а довідавшись про агресивні наміри блефускуанців, уникав показуватися на березі, щоб не бути викритим з якого-небудь ворожого корабля, де про мене ще нічого не знали, бо всякі відносини під час війни між обома імперіями були суворо заборонені під загрозою смертної кари, і наш імператор наклав ембарго на всі судна, куди б вони не йшли. Я доповів його величності про свій проект захоплення всього ворожого флоту, що, як запевняли наші розвідники, стояв тоді коло гавані, готовий нап’ясти паруси з першим ходовим вітром. Я спитав найдосвідченіших моряків про глибину протоки, яку вони часто вимірювали, і вони сказали мені, що глибина посередині не перевищує сімдесяти глемглефів (або приблизно шести європейських футів) навіть під час припливу, а в інших місцях сягає щонайбільше п’ятдесяти глемглефів. Я пішов на північно-східний берег, звідки можна бачити Блефуску, приліг за горбком і, глянувши у свою маленьку кишенькову підзорну трубу, угледів щось із півсотні військових кораблів і безліч транспортних суден, що стояли на якорі. Повернувшись додому, я звелів (на що мав повноваження) доставити мені найцупкішого канату і залізних брусів. Канат був з нашу шворку завтовшки, а бруси своїм розміром були не більші за спиці для плетіння. Я сплів утроє канат, аби зробити його міцнішим, і з тією ж метою скрутив по три залізні бруси, зігнувши їхні кінці гачком. Прив’язавши п’ятдесят таких гачків до п’ятдесяти канатів, я знову подався на північно-східний берег. Там я скинув камзол, черевики та шкарпетки і в самому шкіряному жилеті ввійшов у воду за півгодини перед припливом. Я ішов швидко убрід, посередині проплив ярдів з тридцять, доки не опинився на мілині, а ще за півгодини дійшов уже й до флоту.

Вороги, побачивши мене, так перелякалися, що поплигали в море і вплав дісталися берега, де їх зібралося не менш як тридцять тисяч. Тоді я взяв своє знаряддя, повстромляв гачки в дірки, що були в носі кожного корабля, а шворки від них зв’язав докупи. Поки я порався з цим, вороги пускали тисячі стріл, і багато з них в’їдалися мені в руки та в обличчя, завдаючи пекучого болю і заважаючи працювати. Але найбільше непокоїли мене очі, і я, безперечно, втратив би їх, якби раптом мені не спав на думку спосіб захистити їх. Між інших дрібниць у мене збереглися в потаємній кишені окуляри, що їх, як я вже казав, не помітили імператорові обшукувачі. Я видобув їх, якнай-кріпше начепив на ніс і, озброєний так, сміливо став до роботи, незважаючи на ворожі стріли, що багато їх улучали в скельця окулярів, але не чинили мені ніякої шкоди.

Зачепивши всі кораблі гачками і взявши в руки вузол, я почав тягти їх за собою, але жоден з кораблів не зрушив з місця. їх не пускали якорі, й мені лишалася ще найважча частина справи. Не виймаючи гачків, я кинув шворки, рішуче перерізав ножем линви, що йшли від якорів, діставши при цім сотні дві стріл у руки та в обличчя, і тоді вже, взявши в руки зроблений мною вузол з канатів, до яких були прив’язані мої гачки, легко потягнув за собою п’ятдесят найбільших військових ворожих кораблів.

Блефускуанці, не маючи ніякого уявлення про мої наміри, спершу остовпіли. Вони бачили, як я перерізав линви, і вирішили, що я хочу тільки пустити судна в чисте море, де вони порозбивалися б одне об одне. Помітивши ж, що ввесь флот пливе у цілковитому порядку слідом за мною, вони зняли такий лемент і впали в таку безнадію, що ні описати, ні уявити цього собі не можна. Позбувши-ся небезпеки, я на деякий час спинився, повитягав стріли з рук і з обличчя, намастив їх маззю, про яку вже згадувалося, зняв окуляри і, переждавши з годину, поки вода спала трохи, перебрів середину протоки з усією моєю здобиччю і цілий та неушкоджений прибув до королівського порту Ліліпутії.

Імператор і ввесь його двір стояли на березі в очікуванні кінця цієї великої події. Вони бачили, як широким півколом наближаються до них ворожі кораблі, але мене не помітили, бо я був по груди у воді, й зовсім підупали духом, коли ми дісталися середини затоки, а я занурився у воду по шию. Імператор вирішив, що я потонув, а флот наближається з ворожими намірами, та скоро заспокоївся, бо з кожним новим моїм кроком канал мілішав, мене незабаром можна вже було чути, і я, піднісши вгору вузол од канатів, до яких був прив’язаний флот, голосно гукнув: «Хай вічно живе наймогутніший імператор Ліліпу-тії!» Великий монарх віддав мені належну честь і тут же — на березі — надав мені чин н а р д а к а, що в них вважають за найвищу нагороду.

Його величність висловив бажання, щоб я привів до його портів решту ворожих кораблів і (ось вона пиха царська!) захотів, здається, не що інше, як перетворити цілу імперію Блефуску на свою провінцію з призначеним від нього віце-королем, стратити всіх емігрантів із секти ту-поконечних і примусити блефускуанців розбивати яйця з носика, після чого він став би єдиним монархом світу.

Я, проте, старався відрадити його від такого наміру, аргументуючи і політичними доводами, і міркуваннями справедливості, й нарешті рішуче відмовився бути знаряддям закріпачення вільного та відважного народу. Коли це питання обговорювали потім у державній раді, то найрозумніші міністри всі були на моєму боці.

Відверто й сміливо висловлена мною думка настільки суперечила політичним поглядам його величності, що він ніколи не міг дарувати мені цього. Він дуже майстерно дав відчути це на засіданні державної ради, де, переказували мені, найрозумніші підтримували мене, принаймні своєю мовчанкою; зате інші, мої потаємні вороги, не могли втриматися від деяких висловів, які посередньо, але відбились-таки на мені. І відтоді розпочалися інтриги з боку його величності і ворожої мені кліки міністрів, що через два місяці вибухнули з новою силою і ледве не скінчилися моєю загибеллю. Ось як мало важать найбільші послуги, зроблені монархам, коли покласти їх на шальку терезів проти відмови догодити примхам царським.

Через три тижні після цих подій з Блефуску врочисто прибула делегація, що покірливо просила миру і незабаром підписала договір на умовах, дуже вигідних для нашого імператора, але я не хочу докучати ними читачеві. До складу її входило шість послів з почтом у п’ятсот осіб, і вступили вони з великою пишністю, яка відповідала величі їхнього імператора та важливості дорученої ним справи. Коли договір було підписано, в чім я, завдяки тодішньому моєму впливові при дворі, чимало допоміг їм, посли, яких приватно повідомили, що я був їм щирим другом, нанесли мені офіційний візит. Почали вони з компліментів моїй відвазі та великодушності, від імені свого монарха запросили мене відвідати їхню державу і, нарешті, попросили продемонструвати їм мою незвичайну міць, про яку вони чули просто дива. Я охоче виконав їхнє прохання, але не хочу надокучати читачеві подробицями.

Поговоривши деякий час із послами, я, зі свого боку, попросив їх ясновельможності засвідчити мою найглибшу пошану імператору, їхньому володареві, слава про чесноти якого поширюється по всьому світу, і пообіцяв відвідати його королівську особу перед своїм від’їздом на батьківщину. При першому ж побаченні з нашим імператором я звернувся до нього з проханням дозволити мені відвідати Блефуску. Він ласкаво погодився, але, як я помітив, зробив це дуже холодно. Я не міг зрозуміти причини цього, доки мені не пояснили нишком, що Флімнеп і Болголам виставили мою розмову з послами як ознаку зневаги до імператора ліліпутів, хоч моє сумління перед його величністю було чистим. Ця обмова була першою причиною моїх не дуже похвальних думок про міністрів і царедворців.

Треба зазначити, що розмови мої з послами точилися з допомогою перекладача, бо мови обох імперій відрізняються одна від одної так само, як і мови двох європейських націй, і так само, як і в нас, кожен народ пишається давністю, красою та виразністю свого діалекту, зневажаючи мову сусіда. Наш імператор, проте, використовуючи свою перемогу над їхнім флотом, зажадав, щоб посли подали вірчі листи і виголосили промови виключно мовою ліліпутів. Щоправда, завдяки тісним торговельним зносинам, постійному обмінові емігрантами і звичаєві посилати дворянську та поміщицьку молодь вдосконалювати свої знання та манери, серед вищих класів обох країн, торговців та моряків із приморських місцевостей, мало хто не володіє обома мовами. І я за кілька тижнів особисто переконався в цьому, коли вирушив засвідчити свою пошану імператорові Блефуску. Серед великих нещасть, які спіткали мене через лють моїх ворогів, той візит був щасливою подією, і про це я розповім у належному місці.

Читач, напевно, пам’ятає, що серед пунктів договору, яким мені повернено волю, були також образливі для мене умови, і підписав я їх тільки з необхідності. Але тепер, коли я мав найвищий в імперії титул нардака, такі зобов’язання принижували б мою гідність і, мушу віддати йому належне, імператор жодного разу не нагадав мені про них.

Незадовго перед тим я мав нагоду зробити його величності незвичайну — так принаймні я думав тоді — послугу. Опівночі мене розбудили крики натовпу коло моїх дверей, і, раптом прокинувшись, я трохи злякався. Я чув безнастанно повторюване слово берглам. Кілька придворних, протиснувшися крізь натовп, благали мене зараз же з’явитися до палацу, де покої її імператорської величності горіли через необережність одної фрейліни, яка заснула, читаючи роман, і не погасила свічку. Я миттю встав. Звелено було очистити мені дорогу, і, тому що ніч була місячна, я добувся до палацу, ні на кого не наступивши. Я побачив, що вони приставили вже драбини до стін палацу і запаслися безліччю відер, але вода була досить далеко. Відра ті були з великий наперсток завбільшки, і бідолахи подавали їх мені хутко як могли. Огонь, проте, лютував так, що користі з них було мало. Я легко міг би загасити полум’я своїм камзолом, але, на нещастя, поспішаючи, залишив його вдома, прийшовши в самій шкіряній куртці. Справа, здавалося, була сумна та безнадійна, і цей розкішний палац згорів би геть чисто, якби незвичайна для мене присутність духу не навіяла мені думки про один спосіб. Напередодні ввечері я випив багато чудового вина, званого елімігрі м (блефускуанці називають його флюнек, але наш сорт вважають за кращий), дуже сечогінного. З найщасливішої випадковості я не полегшив себе ні на частину його. Жар од полум’я і робота, яку я виконував, гасячи його, обернули вино на сечу. Я випустив її так багато і так добре влучив нею в належне місце, що за три хвилини вогонь зовсім згас, а решта цієї прекрасної будівлі, спорудженої коштом стількох поколінь, уникла руйнації.

Був уже білий день, і я повернувся додому, не чекаючи, поки мені подякує імператор, бо хоч послуга, що її я зробив йому, і була величезна, але я не знав, як його величність поставиться до способу, яким її зроблено. Річ у тім, що основні закони держави, під загрозою найсуворі-шої кари, забороняли будь-кому, незалежно від стану особи, мочитися на території, що межує з палацом. Мене, щоправда, трохи заспокоїв лист імператора, в якому він обіцяв, що звелить найвищому судові формально простити мені. Прощення, проте, я так і не дістав, а приватно мене повідомили, що імператриця, страшенно обурена моїм вчинком, виселилась у найвіддаленішу частину палацу, твердо вирішивши ніколи не ремонтувати для своїх потреб того приміщення, і в присутності найближчих осіб заприсяглася помститись мені.

Розділ VI

Бажаючи подати докладний опис імперії ліліпутів у спеціальнім трактаті, я, проте, хочу тим часом задовольнити цікавість читача деякими про них відомостями загального характеру. Середній зріст тубільців — трішки менший за шість дюймів; відповідні пропорції мають там і всі інші тварини, рослини та дерева. Зріст найбільших биків і коней, наприклад, не перевищує чотирьох-п’яти дюймів, овець — півтора дюйма; їхні гуси — такі, як наші горобці, і так аж до найменших тварин, майже невидимих для мого зору; очі ж ліліпутів природа пристосувала до таких розмірів, і вони бачать чудово, але тільки зблизька. Ось приклад того, який у них гострий зір на близькі речі: я з великою цікавістю спостерігав, як кухар скуб жайворонка з нашу муху завбільшки, а дівчинка шила незримою голкою з невидимою ж ниткою. Найвищі дерева там — щось із сім футів; я маю на увазі екземпляри з великого королівського парку, верховіття яких я ледве міг дістати, піднісши вгору руку. Решта рослин — відповідно нижчі, і нехай уже фантазія читача уявить собі їхні справжні розміри.

Я не говоритиму тут багато про освіту ліліпутів — наука в усіх її галузях завжди процвітала в них, — а спинюся лише на їх манери писати. Літери в них ідуть не від лівої руки до правої, як у європейців, і не від правої до лівої, як в арабів, і не згори вниз, як то роблять китайці, а пишуться навскоси, перетинаючи сторінку, на взірець листів англійських дам.

Своїх померлих вони ховають униз головою, бо через одинадцять тисяч місяців, мовляв, усі мерці воскреснуть, а що тим часом земля, яка по-їхньому має плескату форму, мусить перекинутися догори дном, то їм легше буде стати на ноги. Вчені, щоправда, вважають таку теорію за нісенітницю, але цей звичай, зважаючи на забобони простого люду, зберігається ще й досі.

Деякі закони та звичаї в імперії надзвичайно своєрідні, і якби не були вони цілком протилежні законам моєї любої батьківщини, я спокусився б сказати дещо на виправдання їх. Бажано тільки, щоб їх як слід додержувалися. Насамперед згадаю про викажчиків. За всі злочини проти держави карають тут надзвичайно суворо, але якщо судом буде доведено безневинність обвинуваченого, неправдивого викажчика відразу ж віддають на ганебну смерть, а з рухомого й нерухомого майна його стягують чотирикратну пеню на користь безвинного, компенсуючи йому витрачений час, небезпеку, якій він підпадав, злидні, яких зазнав, перебуваючи у в’язниці, та всі його витрати на захист. А якщо майна на це не вистачає, то потерпілого щедро нагороджує корона. До того ж імператор привселюдно виявляє свою до нього прихильність, і про безневинність його розголошують у всім місті.

Шахрайство ліліпути мають за злочин більший, ніж крадіжка, і тому рідко не карають за нього смертю. Мотивують вони це тим, що дбайливість та увага разом зі звичайним здоровим глуздом мусять уберегти майно від злодія, а проти спритного шайхрайства чесність не має чим боронитися. А оскільки при продажу та купівлі неминуче потрібний кредит, при потуранні шахрайству і при відсутності законів, які карають його, чесний комерсант завжди постраждає, а шахрай матиме зиск. Пригадую, як одного разу я клопотався перед королем за злочинця, що обдурив свого хазяїна на велику суму грошей, які той доручив йому одержати, і втік із ними. За обставину, яка зменшує його провину, я навів його величності міркування про те, що тут було тільки зловживання довірою; імператор же визнав за потворний вчинок мій захист обвинуваченого аргументом, який лише збільшує його провину. Правду кажучи, мені залишилось одповісти тільки те, що кожна нація має свої звичаї, але, признаюся, мені було дуже соромно.

Хоч ми й говоримо, що нагорода та кара є найголовнішими важелями в руках кожного уряду, але ніде, крім Ліліпутії, не бачив я, щоб це втілювалося в життя. Кожен, хто подасть достатні докази, що на протязі семидесяти трьох місяців він точно виконував усі закони країни, має право на певні пільги відповідно до свого стану та гідності і на деяку суму грошей і спеціальних коштів. Крім того, йому дають титул снілпола, або законника, який додається до його імені, але не переходить у спадщину. Коли я сказав їм, що в нас закон підтримують тільки за допомогою кари і не згадують про нагороди за дотримання його, вони визнали це за величезний дефект нашого державного ладу. Через це статуя правосуддя в їхніх судових установах має шість очей — двоє спереду, двоє ззаду і по одному з боків (що означає пильність), а в руках у неї: в правій — розкритий мішок із золотом, а в лівій — меч у піхвах, і це означає, що вона радше нагороджує, ніж карає.

Призначаючи кого-небудь на посаду, ліліпути насамперед звертають увагу на його моральні якості, а лише після того — на здібності. Вони вважають, що коли вже влада є чимось необхідним для людства, то кожна звичайна людина здатна бути на тій чи іншій посаді; і що провидіння ніколи не мало наміру робити таємницю з громадських обов’язків, виконувати які дано нібито небагатьом, найбільшим геніям, котрих народжується навряд чи й по троє на сторіччя. Вони гадають, що правдивість, справедливість, поміркованість і подібні до цього якості — до снаги кожному і що вправи в цих чеснотах, у супроводі досвіду та добрих намірів, роблять кожного здатним служити своїй країні, крім випадків, коли потрібні спеціальні знання. На їхню думку, найвища розумова обдарованість не може замінити моральних чеснот, і найбільш небезпечно — віддавати посади до рук таких людей, бо помилка, зроблена з незнання, але з добрим наміром, ніколи не матиме для загалу таких фатальних наслідків, як вчинки людини з нахилом до пороків та з великими здібностями приховувати, розвивати й захищати їх.

Невіра в божественне провидіння так само внеможли-влює призначення на державну посаду, бо, на думку ліліпутів, коли королі представляють на землі провидіння, то було б безглуздям, якби вони користалися з послуг людей, що заперечують існування того, чиїм ім’ям вони діють.

Розповідаючи про ці та про інші закони, про які йтиметься далі, я попереджаю, що маю на увазі лише споконвічні інституції країни, а не скандальну розбещеність — наслідок звироднілості природи людської. Ганебну, приміром, практику здобувати високу посаду витанцьовуванням на канаті або звичай давати відзнаки за стрибки через ціпок чи лазіння під нього — хай занотує це собі читач — запровадив лише дід теперішнього імператора, і сучасного розвитку свого вони дійшли тільки через невпинне зростання ролі партій та фракцій.

За невдячність ліліпути карають смертю (як — читали ми — бувало і в інших народів), вважаючи, що той, хто відповідає злом на добро, мусить бути ворогом решти людності, якій він нічим не зобов’язаний, і тому така людина не достойна жити.

їхні погляди на обов’язки батьків і дітей дуже різняться від наших. Оскільки поєднання самця з самицею базується на великому природному законі розмноження та продовження роду, то ліліпути гадають, що чоловіки з’єднуються з жінками, як і інші тварини, саме з цих мотивів і що на природному ж принципі побудована і їхня любов до своїх малят. Із цих міркувань вони не дозволяють, аби дитина вважала себе зобов’язаною батькові за те, що він дав їй життя, або матері за те, що та породила її на світ, бо, по-перше, життя людське, в якому стільки злиднів, зовсім не благо само по собі, а по-друге, кохаючись, батьки дбали зовсім не про їхнє щастя. З таких та інших міркувань, ліліпути вважають, що батькам менше, ніж будь-кому іншому, слід довіряти виховання їхніх дітей, і в кожному місті є державні дитячі будинки, куди всі батьки, крім селян та робітників, мусять віддавати на виховання та навчання своїх нащадків обох статей, як тільки вони досягнуть двадцятимісячного віку, коли в них, гадають ліліпути, з’являються певні зачатки слухняності. Ці школи бувають різних типів, залежно від стану батьків, окремі для хлопців та дівчат. Учителі там дуже досвідчені й готують дітей до життя, відповідно до становища їхніх батьків та їхніх власних здібностей і нахилів. Спершу я скажу дещо про будинки для хлопців, а тоді — для дівчат.

У хлоп’ячих будинках для синів вельмож і значних дворян — поважні та вчені педагоги з багатьма помічниками. Дітей там одягають і годують дуже просто, прищеплюючи їм принципи честі, законності, сміливості, скромності, милосердя, віри в бога та патріотизму. Крім короткого часу на їжу та сон і двох годин на розваги, присвячуваних фізичним вправам, діти завжди мають якусь справу. До чотирьох років їх одягають спеціальні доглядачі, а старші вихованці, хоч якого б хорошого роду вони не були, мусять одягатися самі. Жінки-доглядачки, не молодші, як на наш вік, за 50 років, виконують лише чорну роботу. Розмовляти з прислугою вихованцям заборонено, і все своє дозвілля діти проводять, збираючись у більші чи менші групи, завжди в присутності вчителя або його помічників, і це рятує їх од ранніх шкідливих вражень, од розпусти та пороків, що так псує наших дітей. Батьки можуть бачити своїх дітей тільки двічі на рік, щоразу не більше години. Цілувати дітей дозволяють лише при побаченні та при прощанні, а вчитель, який завжди буває тут же, стежить за тим, аби дітям нічого не шептали, не вживали ніяких пестливих слів і не приносили іграшок, ласощів тощо.

Якщо родина не платить вчасно за пансіон і за навчання, належні гроші стягають з неї імператорські службовці.

На такий самий зразок улаштовано й будинки для синів звичайних дворян, купців і ремісників; тільки діти, що їм судилося бути ремісниками, починаючи з одинадцяти років, вивчають своє ремество, а діти осіб хорошого роду здобувають загальну освіту до п’ятнадцяти років, що відповідає нашим двадцяти одному; але останні три роки з ними поводяться вже не так суворо.

Система виховання в дівочих будинках дуже подібна до тієї, що панує по будинках для хлопців, тільки дівчат одягають поважні слуги їхньої ж статі, і завжди в присутності вчительки або її помічниці, не до чотирьох, а до п’яти років. Виховательок, що розповідають дітям казки чи якісь жахливі або фантастичні історії (а в нас це трапляється нерідко), прилюдно тричі батожать, завдають на рік до в’язниці, а потім засилають назавжди до найдальших частин імперії. Через це тамтешні молоді панни не менше за хлопців соромляться бути дурними чи полохливими і за прикраси, що личать жінкам, визнають лише цнотливість та охайність. Особливостей в жіночому вихованні проти чоловічого я не помічав. Хіба що фізичні вправи для них вимагають меншої сили та освіта їхня трішки вужча; зате дівчат навчають хатнього господарства. Ліліпути додержуються погляду, що у вищих класів дружина, не маючи змоги лишатися вічно молодою, мусить, проте, завжди бути розумною і приємною подругою. Дванадцятилітню дівчину, яка в них вважається відданицею, батьки або опікуни, висловивши велику подяку її навчителям, забирають додому, і рідко буває, щоб, розлучаючися з подругами, молода леді не плакала гіркими сльозами разом зі своїми приятельками.

У будинках для дівчат менш значного роду їх навчають різних реместв, відповідно до їхньої статі та становища в суспільстві. Тих, що мають заробляти собі на хліб самі, випускають із будинку семилітніми, а решту тримають до одинадцяти років.

Менш значні родини, крім невисокої річної плати за пансіон, регулярно вносять керівникові будинку дещо зі свого місячного заробітку на посаг дочці. Отже, витрати всіх батьків обмежені законом, бо, на думку ліліпутів, не може бути більшої несправедливості, як, догоджаючи собі, народити дітей, аби потім накидати на суспільство тягар опікування ними. Значні ж особи зобов’язуються забезпечити своїх дітей певною сумою, відповідно до їх громадського становища. Капітали ці завжди вкладають як-найвигідніше й використовують точно за призначенням.

Селяни та робітники тримають дітей удома, бо їхня робота полягатиме тільки в оброблянні землі, і держава не надає великої громадської ваги їх вихованню. Проте, для старих та хворих улаштовано спеціальні шпиталі та лікарні, і тому в країні не знають жебрацтва. Тепер, мабуть, цікавий читач хотів би довідатися про моє хатнє життя та побут у країні, де мені довелося перебувати дев’ять місяців і тринадцять днів. Маючи природний хист до механіки й спонукуваний потребою, я з найбільших дерев королівського парку змайстрував собі досить пристойні стіл і стілець. Двісті швачок шили мені сорочки і білизну до столу та на ліжко, і хоч полотна їм дали щонайцупкішого та найтовщого, вони, проте, мусили класти його в кілька шарів, бо навіть таке було тоншим од нашого батисту. Сувої цього полотна мають три дюйми завширшки й три фути завдовжки. Коли я ліг на підлогу, швачки взяли з мене мірку натягненою шворкою, яку тримали за кінці, одна, стоячи на моїй шиї, а друга — на коліні; третя ж лінійкою в дюйм завдовжки виміряла довжину шворки між ними. Далі вони зміряли обвід великого пальця моєї правої руки і задовольнилися тим, бо в них математично точно вирахувано, що обвід великого пальця дорівнює половині обводу зап’ястя, і так само встановлено співвідношення між зап’ястям, шиєю та грудьми. Отже, користуючись своїми розрахунками і моєю старою сорочкою, розстеленою перед ними на землі як зразок, швачки виготовили сорочки, що цілком пасували до мого зросту. Одяг шили мені триста кравців, які знімали з мене мірку вже іншим способом: я став навколішки, а вони приставили до моєї шиї драбину і, вилізши на верхній її щабель, спустили від мого коміра до підлоги важок на мотузочці, довжина якої мусила відповідати довжині мого камзола. Поперек і руки я виміряв сам. Працювали кравці в моєму будинку, бо найбільший у цілій країні дім не вмістив би мого костюма, і коли він був готовий, то виглядав неначе печворк[10], пошитий англійськими дамами; тільки мій був однокольоровий.

Триста кухарів працювали в невеличких зручних бараках, збудованих біля мого будинку, де вони жили зі своїми родинами, готуючи по дві страви до сніданку, обіду та вечері. Я брав у жменю двадцять лакеїв і ставив їх на стіл; сотня їх прислуговувала внизу, на підлозі: одні — підносячи тарелі з їжею, інші — підкочуючи бочки з вином та різними напоями. Ті, що були нагорі, на мою вимогу, піднімали їх дотепним способом за допомогою валу з вірьовкою, як в Європі ми витягаємо відро з криниці. Тарілки їжі і кухля напоїв вистачало мені на один ковток, їхня баранина поступається нашій. Яловичина зате — просто чудова. Іноді мене частували окостом такого розміру, що я тричі одкушував од нього; тільки це траплялося рідко. Прислужники були страшенно здивовані, побачивши, як я їв його разом із кістками, як їдять у нас ніжку жайворонка. Я за одним разом ковтав цілу гуску чи індика і, мушу зізнатися, вони були куди смачніші за наших. Дрібної ж птиці я брав штук по двадцять, а то й по тридцять на кінець ножа.

Одного дня його величність, повідомлений про мій побут, висловив бажання пообідати в мене разом зі своєю дружиною та молодими принцами й принцесами крові. Коли вони з’явились, я розмістив їх у парадних кріслах із почтом по обох боках стола, якраз навпроти себе. Був з ними і Флімнеп, лорд скарбниці, із білим жезлом в руці. Я спостеріг, що він раз у раз скоса поглядав на мене, але їв більше ніж звичайно на честь любої моєї батьківщини і на подив двору. Я маю деякі підстави гадати, що цей обід дав Флімнепові привід обмовити мене перед його величністю, бо хоч він зовні поводився зі мною більш по-приятельському, ніж дозволяє його похмура вдача, але завжди був моїм потаєнним ворогом. Флімнеп змалював імператорові скрутне становище скарбниці; указав на великі відсотки, за які мусив брати позику; на падіння на дев’ять відсотків проти паритету курсу кредитних білетів; на те, що я коштував уже його величності понад півтора мільйона спрагів (найбільша в ліліпутів золота монета з лелітку завбільшки) і, нарешті, сказав, що порадив би імператорові позбутися мене при першій же нагоді.

Тут я мушу реабілітувати одну премилу леді, яка безневинно постраждала через мене. Лордові скарбниці спало на думку приревнувати до мене свою дружину, бо якісь злі язики повідомили його, ніби її ясновельможність закохалась у мою особу, і при дворі один час ширилася скандальна поголоска, ніби вона таємно приїздила якось до мене. Я урочисто заявляю, що все це — найпідліша брехня, побудована лише на тім, що її ясновельможність обдарувала мене невинними знаками прихильності та приязні. Я зізнаюсь, що вона часто під’їздила до мого будинку, але ніколи не ховалась із цим, і в кареті її завжди бувало ще троє — здебільшого її сестра, донька та подруга, але так само відвідували мене й інші придворні дами. Прошу слуг моїх сказати, чи бачив хто з них коли-небудь біля моїх дверей карету, не знаючи, хто в ній сидить. У таких випадках, коли слуга повідомляв мене про гостей, я зазвичай тієї ж миті підходив до дверей і, привітавши їх, обережно брав у руки карету з двома кіньми (бо коли їх бувало шестеро, форейтор завжди випрягав чотирьох) і ставив її на стіл, навколо якого я зробив переносний бар’єр із п’яти футів заввишки, щоб запобігти нещасним випадкам. Часто на столі в мене було відразу по чотири карети з кіньми, повні товариства. Я сидів тоді в кріслі, нахиливши до них голову, і, поки був зайнятий отак одною, фурмани повільно об’їжджали навколо мого столу з іншими. У таких розмовах я провів багато дуже приємних пообідніх годин. Але ні лордові скарбниці, ні двом його інформаторам — Кластрілеві та Дранло (я називаю їх тут, а вони хай собі роблять що хочуть) — не пощастить довести, що будь-яка особа приїздила до мене інкогніто, крім державного секретаря Релдреселя, відрядженого до мене спеціальним наказом його величності, як я оповідав раніше. Я не затримувався б так довго на деталях, якби тут не йшлося про репутацію знатної дами, не кажучи вже й про мою власну, дарма що я мав тоді титул нардака, якого не мав і сам лорд скарбниці. Всі ж знають, що він тільки гламглам, тобто має титул на один ступінь нижчий, ніж я, як маркіз в Англії нижчий проти герцога. Я згоден, проте, визнати, що його посада дає більше прав, ніж моя.

Ці обмови, про які я довідався згодом при одній, не вартій згадки, нагоді, на певний час озлобили лорда скарбниці проти його дружини, а ще більше проти мене, і хоч він, нарешті, переконався, що його обдурено, і помирився з дружиною, але я назавжди втратив його довір’я, а незабаром побачив, що хутко втрачаю й прихильність його величності, на якого, безперечно, дуже впливав той його улюбленець.

Розділ VII

Раніше ніж розповідати про мій від’їзд із Ліліпутії, слід, мабуть, сказати читачеві кілька слів про інтригу, що два місяці поспіль точилася проти мене.

Через незначне своє походження я завжди стояв осторонь царських дворів і, хоч і чув чимало про коверзування великих монархів та міністрів, ніколи не сподівався таких жахливих наслідків од них у цій далекій державі, керованій, як здавалося мені, принципами, зовсім не подібними до європейських.

Саме тоді, як я зібрався відвідати імператора блефус-куанців, одного вечора, дуже таємно, в закритих ношах прибув до мене один поважний придворний (якому я зробив дуже велику послугу під той час, коли він був у нелас-ці в його величності) і, не називаючи свого імені, зажадав побачення. Носіїв одіслано. Поклавши в кишеню камзола ноші разом із його ясновельможністю, я звелів вірному челядникові казати всім, що нездужаю і уклався спати, а сам увійшов до помешкання, зачинив двері, поставив своїм звичаєм ноші на стіл і сів коло них. Коли ми обмінялися привітаннями, я помітив велику заклопотаність на виду його ясновельможності й запитав про її причини. Тоді він попросив терпляче вислухати його в справі, яка великою мірою стосувалася моєї честі та мого життя. Сказав він — бо я записав його слова зараз же, як він пішов, — таке:

— Насамперед, — почав він, — вам треба знати, що останнім часом кілька разів і найтаємнішим способом скликали засідання державної ради з приводу вас, і два дні тому його величність ухвалив остаточне рішення.

Ви дуже добре знаєте, що Скайреш Болголам (гелбет, або головний адмірал) мало не від часу вашого прибуття сюди є вашим запеклим ворогом. Перші причини цього мені невідомі, але ненависть його особливо збільшилася після вашої перемоги над блефускуанцями, що зовсім затьмарила його славу як адмірала. Цей лорд, спільно з лордом скарбниці Флімнепом, про неприязнь якого до вас через його дружину знають усі, генералом Лімтоком, камергером Лалконом і найвищим суддею Белмафом, склали акт, де вас обвинувачують у державній зраді та в інших злочинах, за які карають смертю.

Цей вступ так роздратував мене, свідомого своїх заслуг і невинності, що я зібрався був перебити його, але він попросив мене мовчати і вів далі.

— На подяку за вчинені вами мені послуги, я, ризикуючи головою, здобув, протоколи засідань ради і скопіював акт обвинувачення. Ось він:

ПУНКТИ ОБВИНУВАЧЕННЯ КВІНБУСА ФЛЕСТРІНА (ЧОЛОВІКА-ГОРИ)

Пункт І

З огляду на те, що за царювання його імператорської величності Келіна Дефара Плюна спеціальним актом, під загрозою кари, як за державну зраду, заборонено мочитися на садибі імператорського палацу і що, незважаючи на це, вищеназваний Квінбус Флестрін, явно порушуючи згаданий закон, під тим приводом, ніби гасить пожежу, яка спалахнула в покоях її імператорської величності, найлю-бішої дружини імператорської, злісно, по-зрадницькому і по-гаспидському звільнившися від своєї сечі, погасив зазначену пожежу в зазначених покоях, будучи і перебуваючи в садибі зазначеного імператорського палацу всупереч наявному щодо цього закону й своєму обов’язкові і таке інше, і таке інше.

Пункт II

Що зазначений Квінбус Флестрін, привівши до королівського порту флот імператора Блефуску й діставши від його імператорської величності наказ захопити і всі інші кораблі зазначеної імперії Блефуску з тим, щоб обернути імперію Блефуску на нашу провінцію з призначеним од нас віце-королем і знищити та скарати не тільки емігрантів із секти тупоконечних, а й усіх тих тубільців, що не зречуться зараз же своєї тупоконечницької єресі — вищеназваний Квінбус Флестрін як перекинчик і зрадник його найласкавішої та найпресвітлішої величності просив увільнити його від виконання цього розпорядження, бо він, мовляв, не хоче позбавляти безневинний народ волі та життя.

Пункт III

Що, коли до його величності прибула, як відомо, делегація блефускуанців благати замирення, зазначений перекинчик Флестрін почав допомагати послам, радити й підмовляти їх, хоч і добре знав, що вони служать монархові, який тільки-но був одвертим ворогом його величності й одверто воював із ним.

Пункт IV

Що зазначений Квінбус Флестрін, усупереч обов’язкам вірнопідданого, діставши тільки усний дозвіл його величності, має намір одвідати державу та двір імператора Блефуску і під приводом цього візиту хоче в дійсності по-зрадницькому та віроломно допомогти й підмовити імператора Блефуску проти нашого імператора, одвертим ворогом якого він тільки-но був і воював із ним.

— Є там ще й інші статті, та я наводжу найважливіші. Під час обговорення пунктів обвинувачення його величність, треба визнати, виявив надзвичайну поблажливість, згадуючи раз у раз про ваші заслуги і намагаючись зменшити тим вашу провину. Міністр скарбниці й адмірал, проте, наполягали, щоб вас стратили щонайжахливішим і щонайганебнішим способом, підпаливши вночі будинок, де ви живете. Генерал Лімток вважає за краще вислати проти вас тисяч двадцять солдатів з отруйними стрілами для ваших рук та обличчя. Дехто пропонував намастити ваші сорочки та простирадла маззю, від якої все тіло свербить так, що ви самі розпанахаєте його й умрете в невимовних муках. Генерал приєднався до цієї думки, так що тривалий час більшість була проти вас. Але імператор, вирішивши по змозі щадити ваше життя, притяг, нарешті, на свій бік камергера.

Тоді ж таки Релдресел, перший секретар таємної ради, який завжди давав докази щирої до вас приязні, дістав од імператора наказ висловитись, що він і зробив, виправдавши вашу гарну про нього думку. Він погодився, що злочини ваші великі, але вони не виключають милосердя, найбільшої чесноти монарха, що так справедливо вславила його величність. Він сказав, що дружба між ним і вами відома кожному і що високі збори, мабуть, вважатимуть його через це за небезстороннього, але, скоряючись одержаному наказові, він відверто висловить свою думку. Якби його величність, зважаючи на ваші заслуги й слухаючись своєї милосердної вдачі, захотів би зберегти ваше життя і тільки дав розпорядження вийняти вам обидва ока, то, на його нікчемну думку, такий спосіб і задовольнить правосуддя, і змусить увесь світ вітати лагідність імператора та розум і великодушність тих, що мають за честь бути його радниками. Брак очей аж ніяк не відіб’ється на вашій фізичній силі, якою ви ще можете бути корисним його величності; темнота навіть збільшить вашу відвагу, бо ви не бачитимете небезпеки, бо саме побоювання за ваші очі найбільше перешкодило вам привести сюди ввесь ворожий флот, і для вас досить буде дивитися й очима міністрів, бо так само роблять і найбільші монархи.

Державна рада зустріла цю пропозицію дуже неприязно. Адмірал Болголам не міг стриматися і, підвівшися, розлютований, сказав, що дивується, як секретар наважується захищати зрадника, і додав, що заслуги ваші, з міркувань державного порядку, тільки обтяжують вашу провину; що коли ви, лише помочившися, здатні були погасити пожежу в покоях її величності (про це йому гидко й згадувати), то іншим разом ви тим-таки способом можете викликати повінь і затопити палац; що та сила, яка дозволила вам полонити кораблі блефускуанців, дасть вам змогу по першій же сварці відвести їх назад. Він запевняв, крім того, ніби має певні підстави вважати вас за однодумця секти тупоконечних, а що зрада в серці з’являється раніш, аніж її виявляють, то він обвинувачував вас у зраді й категорично вимагав вашої смерті.

До цієї думки приєднався й міністр скарбниці. Він доводив, що утримувати вас коштувало вже його величності багато грошей, а далі буде й зовсім надсилу державі, що пропозиція секретаря не тільки не зарадить цьому лихові, ще й збільшить його, бо, як то показали спроби осліплення деяких тварин, після цієї операції їдять ще більше і швидко гладшають. Він підкреслив також, що його свята величність і рада, які судять тепер вас, в сумлінні своїм певні вашої провини, і це одне дає вже право засудити вас, не шукаючи формальних доказів за вимогою букви закону.

Його ж величність, виступаючи рішуче проти нашої страти, ласкаво пояснив, що коли рада вважає осліплення за недостатню міру, то її можна збільшити додатковою карою. Тоді ваш прихильник, секретар, попросив ще раз слова і, відповідаючи міністрові скарбниці з приводу великих витрат на ваше утримання, сказав, що його ясновельможність, розпоряджаючися усіма прибутками імператора, може легко запобігти цьому лихові, день у день зменшуючи вам пайку, і тоді, не маючи вдосталь харчів, ви почнете слабішати, худнути, втратите апетит і загинете за кілька місяців. Перевага цього способу ще й у тім, що розкладання вашого трупа буде менш небезпечне, бо ви зменшитеся більше ніж удвоє, і відразу ж по вашій смерті п’ять чи шість тисяч підданців його величності спромо-жуться за два-три дні відділити на трупі м’ясо від кісток, поскладати його на вози, одвезти та закопати, щоб не було зарази, десь далеко, а скелет залишиться як пам’ятник, на подив нащадкам.

Отже, через велику приязнь до вас секретаря, справу було розв’язано компромісом. Проект поволі заморити вас голодом ухвалено тримати в суворій таємниці, а вирок про осліплення вас запротокольовано. Заперечував проти нього тільки адмірал Болголам, креатура імператриці, якого її величність безнастанно підмовляла наполягати на вашій смерті, завжди злостячись на вас за ганебний та беззаконний спосіб, яким ви загасили пожежу в її покоях.

Через три дні до вас відрядять вашого друга-секретаря. Він зачитає вам акт обвинувачення, а тоді відзначить велику поблажливість та ласкавість його величності і ради, завдяки яким вас засуджено тільки на втрату очей. Його величність не має сумніву, що ви покірно та з подякою скоритесь присудові. Двадцять хірургів його величності будуть присутні при цім, аби стежити за перебігом операції, яку робитимуть, пустивши у ваші очні яблука дуже гострі стріли, коли ви лежатимете на землі.

Полишаю на вашу розсудливість ужити відповідних заходів; я ж, аби не збуджувати ні в кого підозри, маю негайно повертати додому так само таємно, як і прибув.

І його ясновельможність поїхав, а я залишився стурбований і збентежений.

У ліліпутів є звичай, запроваджений цим монархом та його міністрами і дуже відмінний, запевняли мене, від практики колишніх часів. Якщо, задовольняючи мстивість монарха або злість якогось його фаворита, суд виносить особливо суворий вирок, то імператор на зборах державної ради завжди виголошує промову, виявляючи в ній свою велику лагідність і добрість як прикмети його вдачі, відомі та визнані всіма. Промову відразу ж розголошують по всій державі, і ніщо не жахає народ так, як це вихваляння милосердя його величності, бо чим довша та переконливіша промова, тим, як спостережено, більш нелюдською буде кара і тим невиннішою жертва. Мушу признатись, що не призначений ні народженням своїм, ні вихованням до ролі придворного, я був поганий суддя в таких питаннях і не вбачав у присуді ні лагідності, ні ласкавості, і вважав його (мабуть, помилково) скоріше за суворий, ніж за милосердний. Іноді мені спадало на думку виступити самому на захист себе, бо хоч я й не міг заперечувати наведених у пунктах фактів, але сподівався, що вони дозволяють трохи пом’якшити вирок. Щоправда, перечитавши за життя свого про багато подібних процесів, я помітив, що вони завжди закінчуються так, як бажають судді, і не наважився при таких критичних обставинах звірятися на таких могутніх ворогів. Іноді мене спокушала думка про опір, бо, коли я був вільний, мене навряд чи подолали б усі сили тої імперії. Я легко міг закидати камінням і зруйнувати столицю; але, згадавши дану мною імператорові присягу, ласку, якою він обдаровував мене, і високий титул нардака, відразу ж із огидою відкинув цей проект. Я аж ніяк не міг засвоїти двірську вдячність і переконати себе, що теперішня суворість імператора звільняє мене від усіх колишніх моїх зобов’язань.

Нарешті я спинився на ухвалі, за яку мене, мабуть, слід було б піддати справедливому осудові, бо треба зізнатися, що очі свої, а значить і волю, я зберіг лише завдяки моїй жвавості та цілковитій недосвідченості. Якби я знав тоді натуру монархів та міністрів і їхнє поводження зі злочинцями, винними ще менше за мене, так, як я вивчив їх згодом, придивляючись до багатьох інших дворів, то не перечив би і навіть з охотою скорився такому милостивому присудові. Але я був молодий, мав дозвіл його величності відвідати імператора Блефуску і написав своєму другові секретареві листа, повідомляючи про свій від’їзд, дозволений його величністю. Не чекаючи відповіді, я того ж ранку подався до берега, де стояв наш флот. Там я взяв великий військовий корабель, прив’язав канат до його носа, витяг якір, роздягся, поклав, на корабель свою одіж і ковдру, що приніс під пахвою, і, тягнучи за собою судно, де вплав, а де вбрід, дістався королівського порту Бле-фуску, де блефускуанці давно чекали на мене. Вони дали мені двох людей, аби провести мене до столиці, яка так само зветься Блефуску. Я поніс їх на руках і, не дійшовши двохсот ярдів до міської брами, спинився і попросив оповістити якого-небудь секретаря, що я чекаю розпоряджень його величності. Через годину мені відповіли, що імператор разом з усією родиною та найвельможнішими царедворцями вирушив мені назустріч. Я пройшов ще сто ярдів. Імператор та почет злізли з коней, а імператриця й дами вийшли з карет, при цьому я не помітив з їхнього боку ніяких ознак здивування або страху. Я ліг на землю, щоб поцілувати руку його величності та імператриці. Привітавшись, я сказав, що прибув до них з дозволу імператора ліліпутів, аби мати честь побачити такого могутнього монарха та прислужитися йому, наскільки це не шкодитиме інтересам мого імператора. Про неласку царську я не згадав і словом, бо мене офіційно про неї не повідомлено, і я міг нічого не знати про такі наміри. Разом із тим я мав підстави гадати, що імператор не захоче розголошувати секрет, коли я не буду вже під його владою; але, як виявилося пізніше, я помилявся.

Я не буду стомлювати читача докладним описом мого прийому при дворі, що цілком відповідає гостинності великого монарха, й омину незручності, викликані відсутністю придатного будинку та ліжка, що змусили мене спати просто на землі, вкриваючись своєю ковдрою.

Розділ VIII

За три дні по прибутті, пішовши з цікавості на північно-східне узбережжя острова, я, на відстані щось із пів-милі, помітив у морі річ, що скидалася на перевернутий догори дном човен. Роззувшись та скинувши шкарпетки і пройшовши бродом ярдів двісті, я виразно побачив, що то й дійсно був човен, який, одірваний, гадав я, бурею від якого-небудь корабля й підштовхуваний припливом, наближався до мене. Я відразу ж повернувся до міста і попросив його величність довірити мені двадцять найбільших кораблів із числа тих, що лишилися в них після розгрому флоту, та триста моряків з віце-адміралом на чолі. Флот поплив навколо острова, а я найкоротшим шляхом пішов назад до місця, де вперше побачив човен, і переконався, що приплив підігнав його ще ближче. У всіх матросів були мотузки, які я заздалегідь позсукував до належної товщини. Коли прибули кораблі, я роздягнувся й увійшов у воду; спочатку брів мілиною, а ярдів за сто від човна мусив поплисти. Матроси кинули мені кінець мотузки; його я закріпив в отворі в передній частині човна, а другий кінець прив’язав до військового корабля; тільки користі з цього було мало, бо я не діставав дна ногами і мусив гнати човна, пливучи ззаду та підштовхуючи його одною рукою. Приплив допомагав мені. Я плив дуже швидко і незабаром міг уже стати на дно по підборіддя у воді. Перепочивши дві-три хвилини, я знову почав штовхати човен і штовхав його, доки вода опустилася мені під пахви. Тепер, коли найважчу частину роботи було закінчено, я взяв інші мої мотузки, складені на одному з кораблів, і прикріпив їх спершу до човна, а потім до дев’яти суден, що супроводили мене. Вітер був сприятливий, матроси тягли човен на буксирі, я підштовхував його ззаду, і в такий спосіб ми наблизилися на сорок ярдів до берега. Коли приплив скінчився, я витягнув човен на сухе, з допомогою двох тисяч матросів вірьовками та машинами перекинув його догори дном і побачив, що він постраждав мало.

Не буду надокучати читачеві, розповідаючи про труднощі, які довелося мені подолати, щоб за допомогою, весел (робив я їх десять днів) привести свого човна до королівського порту Блефуску, де мене дожидала юрба народу, яку страшенно вразили велетенські розміри судна. Я сказав імператорові, що цей човен прислала мені моя щаслива доля, щоб приставити мене до місця, звідки я зможу дістатися батьківщини, і просив його величність звеліти, щоб мені дали потрібні для обладнання судна матеріали, а разом із тим і дозволити виїхати. Зробивши кілька похвальних для мене заперечень, його величність ласкаво задовольнив моє прохання.

Увесь цей час я дуже дивувався, що до блефускуан-ського двору не приїздить по мене посланець од нашого імператора. Він, як згодом виявилося, не знав, що мені відомі його наміри, і думав, ніби я вибрався до Блефуску з візитом, згідно з його, добре відомим при нашому дворі, дозволом, і за кілька днів, по закінченні всіх церемоній, повернуся назад. Зрештою, така тривала відсутність почала непокоїти його і, порадившись зі скарбником та його прибічниками, він вирядив до Блефуску поважного урядовця з копією акта обвинувачення. Посланцеві було доручено висвітлити монархові Блефуску все милосердя імператора, що задовольнився такою незначною карою, як позбавлення мене обох очей, і переказати, що я втік од правосуддя і протягом двох годин мушу повернутися до ліліпутів. У противному ж разі у мене мали відібрати титул нардака і оголосити зрадником. Імператор не має сумніву, додав до цього посланець, що його брат — володар Блефуску, — аби зберегти мир і приязнь між обома країнами, негайно вишле мене зі своєї держави, закутого по руках і ногах, як перекинчика.

Імператор блефускуанців по триденній нараді послав дуже чемну відповідь із безліччю перепрошень. Він писав, що вислати мене закутого, як то добре знає і його брат, — неможливо; з другого боку, хоч я й позбавив його флоту, але завдяки моїй допомозі було підписано мирну угоду, і, нарешті, незабаром питання розв’яжеться само собою на обопільну користь, бо я знайшов величезного човна, який він звелів опорядити за моїми вказівками та власною допомогою, і через кілька тижнів, як сподівається він, обидві імперії позбудуться такого нестерпного тягаря.

Із цією відповіддю посланець вернувся до Ліліпутії, а блефускуанський монарх розповів мені про все, що сталось, і в той же час, під великим секретом, запропонував захищати мене, якби я погодився вступити до нього на службу. Дарма що вірив його щирості, я не хотів більше покладатися ні на монархів, ні на міністрів і, висловивши глибоку вдячність за честь, уклінно просив пробачити мені мою відмову. Я сказав, що, коли вже лиха чи щаслива доля посилає мені човен, то я волію краще загинути в океані, ніж бути причиною розбрату між двома такими могутніми монархами. Імператор нічим не виявив свого незадоволення, а потім я випадково дізнався, що і він, і більшість його міністрів були навіть дуже раді моїй відповіді.

Зазначені міркування змушували мене виїхати швидше, ніж я збирався, і двір, нетерпляче чекаючи його, дуже охоче допомагав мені. П’ятсот майстрів шили двоє парусів, склавши в тринадцять шарів сувої свого найцупкішо-го полотна. Скручуючи по двадцять-тридцять щонайтов-щих канатів, я сам поробив собі снасті. Великий камінь, який мені, по довгих розшуках, пощастило знайти на березі, став мені за якір. На промащування човна та інші потреби використано лій із трьохсот здоровенних корів. Із неймовірними труднощами зрізав я кілька найбільших будівельних дерев на весла та щогли, в чім, щоправда, обробляючи їх, допомагали мені корабельні теслі його величності після того, як я зробив їх начорно.

Приблизно через місяць, коли все було готово, я попросив у його величності аудієнції, щоб попрощатися з ним і дістати його розпорядження. Імператор і королівська родина вийшли з палацу; я ліг ниць поцілувати йому руку, яку він ласкаво подав мені; так само зробили імператриця та молоді принци. Його величність подарував мені п’ятдесят гаманів з двомастами спрагів у кожному та свій портрет на повний зріст; портрета я заховав у рукавичку, щоб не зібгати його. Церемоніал від’їзду був занадто складний, аби втомлювати ним читача.

У човен я поклав сто бичачих туш та триста овечих, відповідний запас води та хліба і стільки печеного та вареного м’яса, скільки спромоглися приготувати чотириста кухарів. Крім того, я взяв живих шість корів, двох бугаїв і стільки ж овець та баранів, щоб вирощувати їх в

Англії, а також чималу в’язку сіна та мішок збіжжя їм на годівлю. Я охоче забрав би з собою з дюжину тубільців, але імператор не дозволив цього і, не задовольнившись обшуком у моїх кишенях, зажадав урочистої обіцянки не завозити нікого з його підданців навіть з їхньої згоди або бажання.

Закінчивши якнайкраще всі приготування, 24 вересня 1701 року, о шостій годині ранку, я розпустив паруси і, пройшовши при південно-східнім вітрі близько чотирьох ліг у північному напрямі, ввечері того ж таки дня помітив на відстані півліги на північному заході якийсь маленький острів. Я повільно посувався вперед і кинув якір із завітряного боку, здавалося, безлюдного острова. Я трохи підживився і ліг відпочити. Спав я добре і, гадаю, щонайменше шість годин, бо через дві години по тому, як я прокинувся, почало розвиднятись. Ніч була світла. Я поснідав перед світанком і, піднявши якір, при сприятливім вітрі, рушив у тому ж таки напрямі, як і вчора, орієнтуючись по своєму кишеньковому компасові. Я мав намір дістатися, коли буде змога, одного з островів, що лежали, гадав я, на північний схід од Ван-Діменової Землі. Того дня я не бачив нічого, але наступного дня, близько третьої години, від’їхавши від Блефуску, за моїми розрахунками, на двадцять чотири ліги, побачив парус, що прямував на південний схід, тоді як я плив просто на схід. Я гукав, але не дістав ніякої відповіді; потім вітер ущух, і я міг спробувати наздогнати судно. Я розпустив усі, які мав, паруси, а через півгодини з корабля побачили мене, викинули прапор і вистрелили з гармати. Нелегко висловити радість, яка охопила мене від несподіваної надії побачити знову улюблену батьківщину та залишених там любих близьких людей. Корабель згорнув частину парусів, і я підплив до нього 26 вересня між п’ятою та шостою вечора. Серце моє закалатало сильніше, коли я побачив на нім англійський прапор. Я поклав своїх корів та овець в кишені камзола і ступив на корабель з усім моїм маленьким вантажем. То було англійське торговельне судно, що південними та північними морями поверталося з Японії під командою капітана Джона Бідделя з Дентфорда — дуже чемної людини й прегарного моряка. Ми були тоді під 30 градусом південної широти. Екіпаж судна складався з п’ятдесяти моряків, і тут я зустрів одного свого давнього товариша Пітера Вільямса, який дав перед капітаном гарну характеристику мені. Цей джентльмен поводився зі мною дуже люб’язно і спитав, звідки я повертаюся та куди прямую. Я розповів йому про це кількома словами, але він подумав, що я марю і що пережиті нещастя потьмарили мій розум. Тоді я видобув із кишені своїх корів та овець, які, дуже вразивши його, переконали в правдивості моїх слів. Потім я показав йому подароване мені імператором Блефуску золото, портрет на повний зріст його величності та деякі інші дивинки з тої країни. Я подарував йому два гамани з двомастами спрагів у кожному та обіцяв презентувати, як повернемося до Англії, ще тільну корову та кітну овечку.

Не втомлюватиму читача подробицями нашої, загалом щасливої, подорожі. Ми прибули в Дувр 13 квітня 1702 року. Я мав на судні єдину неприємність — пацюки затягли одну з моїх овечок, і я знайшов коло їхньої нірки тільки обгризені кістки. Решта худоби доїхала благополучно і, пущена на пашу в Грінвічі, чудово відгодувалася на смачній травиці тамтешніх луків, хоч я й побоювався шкідливих наслідків. Я не міг би зберегти їх під час такого довгого переїзду, якби капітан не давав мені іноді найкращих своїх сухарів, які я товк на пил і, змішуючи з водою, завжди годував ними мою худобу. За недовгий час мого перебування в Англії я заробив чималі гроші, показуючи її різним поважним особам та просто цікавим, а перед другою моєю подорожжю продав за шістсот фунтів. Повернувшися з останньої подорожі, я побачив, що худоба дуже розплодилася, особливо вівці, і, сподіваюся, їхня тонка вовна буде дуже корисною нашій вовнопрядильній промисловості.

Із дружиною та дітьми я прожив тільки два місяці, бо невситима жадоба бачити чужі країни штовхала мене на нові пригоди. Залишивши дружині тисячу п’ятсот фунтів готівкою та влаштувавши її в гарному будинку в Редріфі, решту грошей я взяв із собою, обернувши їх частково на крам і сподіваючись збільшити свої статки. Старший мій дядько Джон залишив мені маєток біля Епінга, який давав близько тридцяти фунтів щорічно; тримав я в довготерміновій оренді ферму «Чорний бугай» у Фетер-Лейні, яка давала стільки ж. Отже я не боявся, що родину мою змушена буде підтримувати парафія. Син мій Джоні, названий так на честь свого дядька, навчався в початковій школі і був слухняним хлопчиком. Моя донька Мері (вона тепер одружена й має дітей) училася тоді шити. Я попрощався з дружиною, сином та донькою, не без сліз з обох сторін, і сів на торговельний корабель «Едвенчюр», місткістю в триста тонн, який під командою капітана Джона Ніколеса йшов із Ліверпуля до Серата.

Та описові цієї подорожі треба присвятити окрему частину моїх спогадів.

ВІНБУСОВІ ФЛЕСТРІНОВІ, ЧОЛОВІКОВІ-ГОРІ

Ода

Тітті Тіта, есквайра поета-лауреата його величності імператора Ліліпуті ї

(Англійський переклад)