Мандри Гуллівера

Розділ І

Я прожив удома з дружиною та дітьми щось із п’ять місяців і, якби життєвий досвід навчив мене розуміти, що таке щастя, мусив би сказати, що прожив дуже щасливо. Я залишив вагітною мою бідну жінку і прийняв вигідну пропозицію стати капітаном великого купецького корабля «Едвенчюр» на 350 тонн. Я добре знався на мореплавстві, обов’язки корабельного хірурга, що виконувати їх я міг би коли завгодно, мені набридли, і на посаду цю я запросив на свій корабель молодого, дуже здібного медика Роберта П’юрфой. Ми відпливли з Портсмута 7 вересня 1710 року. 14 вересня, біля мису Тенеріфа, наздогнали капітана Покока з Брістоля, що плив до Кемпеші по сандалове дерево. 16 вересня знялася буря й роз’єднала нас. Як я чув, повернувшись до Англії, його корабель розбився на тріски, і врятувався з нього, переказують, один лише юнга. Капітан Покок був гарний моряк і чесна, але занад-то самовпевнена людина, і через самовпевненість загинув сам і спричинився до загибелі багатьох інших. А послухався б він тоді моєї поради, то й сидів би тепер спокійнісінько вдома зі своїми, як оце я сиджу.

Кілька матросів на моїм кораблі померли від гарячки, і на острові Барбадосі та на Лівордових островах, куди ми заходили з наказу власників корабля, я мусив набрати нових. Незабаром я каявся в цім, бо більшість із них виявилися морськими розбійниками. На судні в мене було п’ятдесят матросів, і я мав наказ торгувати з індійцями в Південному океані та досліджувати, скільки можливо, ті місцевості. Негідники, що їх я набрав, підбурили інших моїх людей і змовилися з ними захопити судно, а мене заарештувати. Одного ранку вся ця зграя вдерлася в мою каюту, зв’язала мені руки та ноги й загрожувала кинути в море, коли я чинитиму опір. Я сказав їм, що тепер я — їхній бранець і мушу коритися. Вони зажадали, щоб я заприсягся на цьому, а тоді, розв’язавши мені руки, одну ногу прикували до ліжка і поставили коло дверей вартового із зарядженою рушницею, який мав застрелити мене при першій же спробі втекти. В каюту мені посилали і їсти, і пити, а керування кораблем негідники взяли на себе, маючи намір зробитися піратами та грабувати іспанські судна, чого вони не могли робити, доки не мали досить людей для цього. Для початку вони вирішили продати індійцям крам, що був на кораблі, а потім зайти до Мадагаскару і набрати там новий екіпаж, бо чимало їх, поки я сидів ув’язнений, померло. Багато тижнів плавали вони та торгували з індійцями, але я не знав навіть курсу, якого тримався корабель, і, замкнений у своїй каюті, чекав найгіршої смерті, що нею вони часто мені загрожували.

9 травня до мене прийшов такий собі Джемс Велч і сказав, що з наказу капітана мусить зсадити мене на берег. Я почав був сперечатися, та даремно — він не назвав навіть імені їхнього нового капітана. Розбійники посадовили мене в човен, дозволивши вдягтись у найкращий костюм, що був майже як новий, і взяти з собою лише невеликий пакунок білизни. Із зброї мені залишили тільки кортик але були такі чемні, що не обшукали моїх кишень, куди я поклав усі свої гроші та деякі дрібні речі. Провеслувавши з лігу, вони зсадили мене на землю і на запитання, що то за край, заприсягалися, що знають про це не більше ніж я, але сказали, що так званий капітан, як тільки весь вантаж було розпродано, вирішив позбутися мене на першому місці, де вони побачать суходіл. Розбійники відразу ж відпливли, радячи мені не баритися, щоб не бути захопленим припливом, і побажали мені щасливої путі.

Залишившися в такому безпорадному становищі, я пішов від берега і, діставшись твердого ґрунту, сів на горбок відпочити та обміркувати, що його робити далі. Спочивши трохи, я попрямував у глиб країни, вирішивши віддатися в руки першим же дикунам, яких стріну, і відкупити своє життя браслетами, намистом та іншими дрібницями, що ними завжди запасається моряк, вирушаючи у таку подорож; кілька штук їх було і в мене. Місцевість перетиналася довгими, нерівними рядками дерев. Очевидно, їх не садовили, а вони виросли самі. Скрізь були сіножаті з високою травою і засіяні вівсом лани. Я посувався вперед, боячись, аби мене не захопили зненацька, або не влучили стрілою ззаду чи збоку, і вийшов на битий шлях, укритий слідами людських ніг, подекуди коров’ячих ратиць, але найбільш було там відбитків копит коней. Нарешті я вгледів у полі кілька якихось тварин, а двоє чи троє їх сиділи на деревах. Вони мали дуже дивний і надзвичайно бридкий вигляд, який навіть трохи вразив мене, і, щоб розглянути їх краще, я ліг і сховався за кущі. Деякі наблизилися до місця, де я лежав, і тим дали мені змогу виразно побачити їхні форми. Голови та груди в них були вкриті цупким, в одних — кучерявим, в інших — гладеньким волоссям. Бородами вони скидалися на цапів. По спині і по передній стороні ніг ішла в них довга волосяна смужка; решта тіла була гола, і я тому міг бачити темно-коричневий колір їхньої шкіри. Хвостів у них не було. Гадаю, природа примістила волосся там де треба, щоб захищати шкіру, коли вони сидять на землі, бо вони сиділи, лежали і часто стояли на задніх лапах. На високі дерева вони здиралися, мов білки, бо їхні пальці на задніх і передніх лапах закінчувалися гострими карлючкуватими пазурами, і стрибали, скакали та бігали з неймовірною прудкістю. Самиці на зріст були менші за самців. Вони мали довге, некучеряве волосся на голові, і майже не мали рослинності на тілі, їхні перса висіли між передніх лап, а коли вони йшли рачки, часто майже доторкалися до землі. Колір волосся і в чоловіків, і в жінок був щонайрізноманітніший: і русявий, і чорний, і червоний, і жовтий. Взагалі, ніколи за моїх подорожів не бачив я таких мерзенних істот, і жодна з тварин не викликала в мене такої огиди. Вважаючи, що дивитись на них більше нема чого, я підвівся, сповнений почуттям гидливості, і пішов далі, надіючись, що шлях приведе мене до халупи якого-не-будь індійця. Пройшовши недалеко, я зустрів на дорозі одну з цих тварюк, що йшла просто на мене. Угледівши мене, ця погань скривила гримасу і почала здивовано розглядати мене, як ніколи не бачену річ, а тоді впритул підійшла до мене й піднесла вгору передню лапу. Не знаю, був то рух цікавості чи злоби, але я витяг свій кортик і плазом ударив ним по її лапі, не бажаючи бити гострим кінцем, бо боявся, що налаштую проти себе тубільців, коли вони довідаються, що я вбив чи поранив належну їм худобу. Відчувши сильний біль, звір подався назад і заревів так, що з сусіднього поля прибігло ціле стадо, і не менш як сорок штук оточили мене, виючи та кривляючись. Спершися на стовбур найближчого дерева, я вимахував кортиком і не підпускав їх до себе. Проте кілька цих клятих тварюк, схопившись за галуззя ззаду мене, видерлися на дерево і заходились випорожнятися мені на голову. Щоправда, я досить щасливо уникнув цього, щільно притулившись до стовбура, але мало не задихнувся від смердючого калу, що падав навколо мене.

Під цей скрутний час я раптом побачив, що всі вони кинулися врозтіч. Тоді я наважився покинути дерево, пішов своєю дорогою, дивуючись, що могло так настрахати їх, і, тільки глянувши ліворуч, побачив коня, який повільно йшов полем і, помічений моїми переслідувачами, став за причину їхньої втечі. Підійшовши зовсім близько, він нібито здригнувся, але зараз же заспокоївся і пильно подивився мені в обличчя, очевидно, вкрай здивований. Потім він кілька разів обійшов навколо мене, розглядаючи мої руки та ноги. Я хотів продовжувати свою путь, та кінь заступив мені дорогу, дуже приязно дивлячись на мене і, видно, не бажаючи робити ніякого лиха. Деякий час ми поглядали один на одного, аж доки я насмілився піднести руку йому до шиї, щоб, посвистуючи, попестити його, як це роблять жокеї, коли приручають нового коня. Але до моєї ласки кінь, здається, поставився досить зневажливо, похитав головою, насупився й обережно підвів праву передню ногу, щоб відхилити мою руку. Далі він заіржав три або чотири рази, але щоразу так по-різному, що я майже почав думати, чи не говорив він якоюсь своєю мовою.

Тим часом до нас підійшов іще один кінь і дуже ґречно привітав першого: вони злегка стукнулись правими передніми копитами і по черзі кілька разів проржали щось, міняючи інтонацію так, що їхнє іржання здавалося майже членороздільним. Потім вони відійшли на кілька кроків, ніби радячись, стали походжати попліч, як дві поважні особи, що обговорюють важливу справу, і раз у раз повертали до мене голови, стежачи за тим, щоб я не втік. Така поведінка грубих тварин страшенно зацікавила мене, і я подумав, що коли мешканці цієї країни — обдаровані розумом у відповідній мірі, так то мусить бути наймудріший у світі народ. Підбадьорений такою думкою, я вирішив іти далі, аж доки знайду якийсь хутір чи село або здибаюсь із тубільцями, а обох коней залишу розмовляти досхочу. Помітивши, що я збираюсь іти, перший — чалий — кінь заіржав до мене так красномовно, що мені здалося, ніби я розумію, чого він хоче. Тоді я спинивсь і підійшов до нього, чекаючи подальших розпоряджень. Я, скільки міг, не показував страху, але починав уже трохи хвилюватися, не знаючи, чим може скінчитися ця справа, і читач легко може собі уявити, що я був не дуже задоволений зі свого становища.

Обоє коней близько підійшли до мене і почали пильно вдивлятися в мої руки та обличчя. Чалий кінь так потолочив мій капелюх, водячи по ньому копитом правої передньої ноги, що я мусив був здіймати й вигладжувати його, перше ніж знову надів на голову. Це, видима річ, здивувало їх обох, а коли другий, каро-гнідий, кінь, торкнувшися поли мого камзола, побачив, що вона висить вільно, вони виявили своє здивування новими знаками. Каро-гнідий узяв мою праву руку і, здавалося, був захоплений тендітністю та кольором моєї шкіри, але стиснув її між копитом і бабкою так, що я мусив скрикнути. Після того обидва доторкались до мене з великою обережністю. Дуже бентежили коней мої черевики й панчохи. Вони раз у раз торкалися їх, щось іржали один до одного і робили різні рухи, як ті філософи, що силкуються збагнути нове для них і незрозуміле явище.

Взагалі вся поведінка коней була така розважлива і їхні рухи такі доцільні, що я кінець кінцем почав вважати їх за чарівників, які, прибравши з певним наміром кінського вигляду, забажали побавитись із стрінутим на дорозі чужинцем. А мабуть, їх і справді вразили постать, обличчя та вбрання людини, зовсім не подібної до тих, що, може, живуть у цій далекій країні. Спонукуваний цими міркуваннями, я наважився звернутися до них з такими словами: «Джентльмени, якщо ви — чарівники, як я маю достатню підставу гадати, то ви мусите розуміти кожну мову. Отже, я насмілююсь побожно повідомити ваші милості, що я — бідний, покривджений долею англієць, викинутий у лиху годину на ваш берег. Коли ви дійсно — коні, дозвольте мені сісти на спину одного з вас і одвезіть до найближчої садиби або селища, де я міг би відпочити та попоїсти. На вдячність за таку послугу я подарую вам оцей ніж чи цей браслет», — і видобув їх із кишені.

Поки я говорив, коні стояли мовчки, здавалось, уважно прислухаючись, а коли скінчив, почали іржати, немов розмовляли на якусь серйозну тему. Я виразно помітив, що їхня мова дуже добре висловлює почуття, а слова їхні з невеликими труднощами можна розкласти на літери легше, ніж слова в китайській мові. Я виразно чув слово «єгу», що кожен із співбесідників повторив кілька разів, і хоч не міг зрозуміти, що воно значить, але, поки вони говорили, намагався й собі вправлятися в цім слові. Скоро вони замовкли, я сміливо й голосно вимовив «єгу», стараючись, скільки міг, наслідувати кінське ржання. Вони, очевидно, здивувались обоє, і чалий двічі проіржав «єгу», немов бажаючи навчити мене правильної вимови. Я повторював слідом за ним, як умів, і знайшов, що кожен раз роблю помітні успіхи, хоч далеко не дійшов ще досконалості. Потім каро-гнідий зробив спробу навчити мене нового слова, важчого щодо вимови, яке за англійською орфографією йдучи, треба було б написати «гуїгнгнм». Тут уже мені не повелося так, як з першим, а проте, по двох чи трьох спробах справа пішла краще, і обоє, здавалось, були вражені моїми здібностями.

По дальшій розмові, яка, очевидно, торкалася мене, приятелі розпрощалися, так само постукавши копитами один одного, і чалий кінь знаками звелів мені йти попереду нього, а я визнав за розумне слухатись, доки знайду кращого начальника. Коли я стишував ходу, кінь іржав: «гуун, гуун». Здогадавшись про значення цього слова, я показував, як умів, що втомився й не можу йти швидше, і він тоді спинявся, даючи мені хвилинку на відпочинок.

Розділ II

Пройшовши милі зо три, ми наблизились до довгої низької будівлі, зробленої з переплетених гіллям вертикальних колод, під солом’яною стріхою. Я аж повеселішав та побадьорішав і видобув з кишені деякі дрібнички, що мандрівники завжди мають із собою для дарунків дикунам, сподіваючись задобрити ними господарів будинку та забезпечити собі люб’язний прийом. Кінь знаком запропо-нував мені ввійти першому, і я ступив у велику кімнату з рівною, чистою долівкою і стійлами та яслами попід одною стіною. Там були троє лошат і дві кобили, які не їли, а деякі сиділи на стегнах, чим дуже здивували мене. Але я здивувався ще більше, побачивши, що решта, неначе звичайні слуги, справляли різні хатні роботи; а втім, це стверджувало мою першу думку, що народ, який зумів до такої міри цивілізувати грубу тварину, мусить своїм розумом перевершувати всі нації світу. Чалий кінь увійшов слідом за мною і цим запобіг негарному поводженню зі мною з боку інших. Кінь кілька разів заіржав владним тоном і дістав на це якусь відповідь.

Далі, вздовж усієї будівлі, йшли одна по одній іще три кімнати, куди потрапляли через троє дверей, розташованих одні проти одних, неначе просіка. Через другу кімнату ми пройшли до третьої, куди чалий кінь увійшов сам, знаком наказавши мені зачекати. Залишившися в другій кімнаті, я заздалегідь вийняв із кишені подарунки для хазяїна та хазяйки будинку — два ножі, три браслети з фальшивих перлин, маленьке дзеркало і поганеньке намисто. Кінь три або чотири рази заіржав. Замість людського голосу, який я сподівався почути, йому відповіли також іржанням, тільки трохи пронизливішим. Мені спало на думку, що цей будинок належить якійсь дуже поважній особі, бо потрібні такі церемонії перш ніж мене пустять до неї, але не міг зрозуміти, який же то мусить бути пан, що йому служать самі коні. Я боявся, чи не замутили мій розум усі мої муки та нещастя. Я опанував себе і оглянув кімнату, де мене залишили самого; умебльована була вона так, як і перша, тільки елегантніше. Я тер собі очі, але всі речі навколо були ті самі. Я щипав собі руки та боки, щоб пересвідчитися, чи то не марення. Тоді я остаточно прийшов до висновку, що все це лише чаклунство та магія. Але в мене не було часу спинятися на цих міркуваннях, бо чалий кінь підійшов до дверей і знаком запросив мене до третьої кімнати, де я побачив дуже милу кобилу з двома лошатами, що сиділи на абсолютно чистих, майстерно сплетених солом’яниках.

Коли я ввійшов, кобила підвелася зі свого солом’яника, підійшла до мене, пильно оглянула моє обличчя та руки, а тоді, з презирством зиркнувши на мене, повернулася до коня, і я почув часто повторюване в їхній розмові слово «єгу», якого тоді не розумів, дарма що воно було першим словом, яке я навчився вимовляти. Незабаром, проте, мені довелося довідатися про ганебне його значення. Кінь, прикликаючи мене головою і повторюючи «гуун, гуун», як робив дорогою, тобто, як я розумів, наказуючи мені йти слідом за ним, вийшов зі мною на двір, де на певній відстані від будинку стояла ще одна споруда. Ми ввійшли туди, і я побачив троє огидних істот, таких, як перші зустрінуті мною на березі, що жерли коріння й м’ясо якихось тварин — згодом я довідався, що то було м’ясо ослів, собак, а іноді, бувало, й корів, здохлих від нещасних випадків або від хвороби. Усі вони цупкими вербовими лозинами були прив’язані за шию до балки, тримали їжу пазурами передніх лап і пожадливо роздирали її зубами.

Хазяїн-кінь звелів одному зі своїх слуг — гнідому оги-реві — відв’язати найбільше з цих створінь і вивести його у двір. Нас поставили поруч, і господар із челядником почали старанно порівнювати нас, оглядаючи з усіх боків і раз у раз повторюючи слово «єгу». Не можна описати жаху, що схопив мене, коли, придивившись, я впізнав у тій мерзенній тварині справжню подобу людини. Щоправда, обличчя її було широке та плескате, ніс — приплюс-нутий, губи — широкі і рот — завеликий. Але ж такі властивості притаманні всім диким народам, що нівечать обличчя своїх дітей, кладучи їх ниць на землю і тягаючи на спинах, де вони обличчями труться об плечі матері. Передні лапи єгу відрізнялися від моїх рук тільки довшими нігтями, шорсткістю та коричневим кольором шкіри на долонях і волохатістю на тильному боці кисті. Така сама схожість і та ж різниця були й між їхніми задніми лапами і моїми ногами, але це добре знав лише я, а коням помітити її заважали мої панчохи і черевики; те саме треба сказати й про решту тіла за винятком кольору шкіри та волохатості, згаданих уже мною.

Найбільше, проте, здається, дивувала обох коней різниця в будові наших тіл, бо в мене воно було вкрите одежею, про яку вони не мали ніякого уявлення. Гнідий огир подав мені якесь коріння, тримаючи його способом, який ми опишемо далі, між копитом і бабкою. Я взяв корінець до рук, понюхав і повернув його якомога чемніше. Тоді він виніс із хліва єгу шматок ослячого м’яса, але воно так бридко смерділо, що я з гидливістю відвернувся. Він тоді кинув м’ясо єгу, який жадібно пожер усе. Потім огир показав мені оберемок сіна і гарнець вівса, але я похитав головою, показуючи, що й те, і те — їжа не для мене. Я почав уже побоюватись, що мені доведеться померти з голоду, якщо я не знайду тут когось із моєї породи. Щодо мерзенних єгу, то якби там і були тоді більші за мене шанувальники людства, вони теж взнали б, що нема тварин, огидніших за ці істоти, і що ближче знайомився я з ними, живучи в цій країні, то більше ненавидів їх. Помітивши це з моєї поведінки, хазяїн послав єгу назад до хліва. Потім він підніс до свого рота копито правої ноги, чим дуже здивував мене, дарма що рух його був легкий та цілком природний, і зробив ще кілька знаків, бажаючи знати, що буду я їсти, але я не міг відповісти йому так, щоб він зрозумів; а якби й зрозумів, то я не знав, звідки може він дістати підходящу для мене їжу. Саме на той час повз нас пройшла корова. Я показав на неї пальцем і намагався пояснити, що прошу дозволити мені подоїти її. Моє жестикулювання зробило своє діло, бо він провів мене назад до будинку і звелів кобилі-прислужниці відчинити одну з кімнат, де в цілковитому порядку стояло багато череп’яного й дерев’яного посуду з молоком. Кобила дала мені великий глечик його, я з насолодою випив і відразу відчув себе бадьорішим.

Близько полудня до будинку під’їхав екіпаж, який везли чотири єгу в запряжці, наче на сани. В екіпажі сидів старий кінь, очевидно, якась важнюща в них особа. На землю він зійшов задніми ногами наперед, бо при якомусь нещасному випадкові пошкодив собі ліву передню ногу. Він приїхав обідати до нашого коня, і той прийняв його дуже чемно. Обідали вони в кращій кімнаті й на переміну мали варений в молоці овес, що його всі, крім старого коня, їли холодним. їхні ясла стояли колом посередині кімнати, поділені на кілька відділків, де вони й посідали на солом’яники. Посередині була велика драбина, поділена відповідно яслам; отже кожен кінь і кожна кобила їли своє сіно та вівсяну кашу на молоці з окремого ясельця дуже пристойно та охайно. Лошата сиділи скромно й тихо, а хазяїн з господинею поводилися з гостем надзвичайно люб’язно та привітно. Чалий кінь звелів мені бути коло нього, і з поглядів, які він та старий кінь кидали на мене, і з часто повторюваного слова «єгу», я зрозумів, що вони говорять про мене.

Перед обідом я вдягнув рукавички. Глянувши на них, хазяїн дуже здивувався і знаками запитував, що сталося з моїми передніми ногами. Три чи чотири рази він торкнувся їх копитом, ніби показуючи, щоб я надав рукам попередній вигляд. Я так і зробив, знявши рукавички та поклавши їх у кишеню. Це викликало нові розмови, і моя слухняність, як я потім довідався, дуже їм сподобалась. Мені звеліли сказати кілька слів, що я вже вмів вимовляти, а під час обіду хазяїн навчив мене їхніх назв для вівса, молока, води та інших речей, і я повторював їх за ним, що було мені легко, бо я змалку мав хист до мов.

Коли обід скінчився, хазяїн одвів мене набік і почасти словами, почасти на мигах намагався пояснити, що його непокоїть те, що я нічого не їв. Овес по їхньому «глуунг». Я двічі або тричі вимовляв це слово, бо хоч відмовився від вівса спершу, але, поміркувавши далі, вирішив, що зможу приготувати з нього що-небудь на зразок коржів, які разом із молоком підтримуватимуть моє життя, доки я не втечу до іншої країни й до істот моєї породи. Кінь одразу ж наказав білій кобилі — челядниці в його родині — принести мені добру пайку вівса в посудині, що скидалася на дерев’яну тарелю. Я підсмажив принесений челядницею овес і тер його, доки не облущив лушпиння. Потім я потовк зерно між двох каменів, узяв води, учинив вівсяник, спік його і з’їв ще теплий з молоком. Попервах така їжа, хоч вона досить поширена по багатьох частинах Європи, була мені не до вподоби, але згодом я до неї звик. За життя свого мені часто доводилося зазнавати скрути, і це був не перший експеримент, що довів мені, як легко звикає до всього наша натура. Не можу не відзначити, що під час мого перебування в тій країні я не хворів жодної години. Щоправда, іноді я ловив кролика або пташину в сильця, зроблені з волосся єгу; іншим разом знаходив їстівну траву й варив її або готував з неї салат до мого хліба; зрідка розкошував, збиваючи масло й п’ючи сироватку. Спочатку мені бракувало солі, але невдовзі я відзвичаївся від неї і прийшов до висновку, що споживання її в нас — зайва розкіш, запроваджена вперше, аби збуджувати спрагу. Я не говорю, звичайно, про конечну потребу солі для збереження м’яса під час довготривалих подорожей або в місцевостях, далеких від великих ринків. Ми ж не знаємо жодної тварини, яка любила б сіль[33], а щодо мене особисто, то, покинувши цю країну, я довго не міг зносити смаку її в стравах, які їв.

Та годі вже розповідати про мою дієту. Інші мандрівники списують про це цілі томи, немов читачеві цікаво знати, добре чи погано вони харчувалися. Мені треба було згадати про це, бо інакше ніхто не повірить, що я більше трьох років міг прожити в такій країні й серед такого населення.

Надвечір мені, з наказу коня-господаря, виділили спеціальне помешкання, ярдів за шість від будинку, окремо від стаєнь єгу. Там я знайшов трішки соломи й, укрившись своєю одежею, заснув міцним сном. Та незабаром я влаштувався краще, як читач довідається далі, коли я докладніше говоритиму про моє життя.

Розділ III

Найперше дбав я про те, щоб вивчити мову, і мій господар (так називатиму я чалого коня надалі), його діти і вся челядь у господі радо заходилися мені допомагати, зважаючи, немов на диво яке, на розумові здібності в такій грубій тварині. Я показував на різні речі, запитував про їхню назву, записував слова в кишенькову книжку, коли залишався один, а потім виправляв свою вимову, просячи когось із родини повторювати їх. Дуже охоче допомагав мені в цім гнідий огир — один із молодших слуг мого господаря.

Своїм носовим і горловим акцентом мова їхня з усіх відомих мені європейських мов найбільше наближається до голландської або німецької, тільки вона куди красивіша та виразніша. Майже те саме відзначив й імператор Карл V, сказавши якось, що, коли б йому довелося говорити зі своїм конем, він уживав би німецьку мову[34].

Зацікавлення та подив мого хазяїна були такі великі, що він багато годин свого дозвілля віддавав моєму навчанню. Він був певний (як він потім розповідав мені сам), що я — єгу, але тоді ставали незрозумілими моя ввічливість, охайність і здатність до науки — прикмети, протилежні вдачі та властивостям тих тварин. Найбільше збивав його з пантелику мій одяг, і він тоді питав самого себе, чи не становить він частину мого тіла, бо я ніколи не знімав його, доки всі в родині не засинали, і вдягався перед тим, як вони ранком вставали. Він цікавився, звідки я прибув; де набув ознак розуму, що виявлявся в кожному моєму вчинку, хотів почути мою історію з моїх власних уст, і успіхи, які я робив у заучуванні слів та вимовлянні їх, давали йому надію, що це буде невдовзі. Щоб краще запам’ятати, я записував усе вивчене мною за англійською абеткою, а поруч ставив їхнє англійське значення. Одного разу я робив ці записи в присутності господаря і мав чимало клопоту пояснити йому, що я роблю, бо ні про книги, ні про літературу тубільці не мають ні щонайменшого уявлення.

Тижнів через десять я розумів уже майже всі його запитання, а через три місяці міг дати на них досить долад-ну відповідь. Господар надзвичайно хотів довідатись, із якої країни я походжу та яким чином навчився наслідувати розумних тварин, бо єгу (до яких, він бачив, я був надзвичайно подібний і головою, і руками, і обличчям, що їх тільки й було видно), будучи досить хитрими й маючи величезний нахил до злостивості, засвоюють науку гірше за всіх тварин. Я відповів, що приїхав з-за моря, з далекого краю, з багатьма такими ж, як і я, істотами, у великій порожній посудині, зробленій із дерева, і що мої товариші силоміць зсадили мене на цей берег, а потім залишили напризволяще. Зрозуміти мене було йому нелегко, і я допомагав собі численними жестами. Вислухавши, він зауважив, що це якесь непорозуміння або ж я кажу те, чого не було (в їхній мові бракує слова брехня або обман). Він вважав за неможливе, щоб по той бік моря була якась країна і щоб купка диких тварин могла примусити дерев’яну посудину посуватися по воді, куди їм забажається. Він був певен, що жоден гуїгнгнм не зробить такого корабля і не довірить орудувати ним єгу.

Гуїгнгнм по-їхньому означає кінь, або, перекладаючи буквально — вінець природи. Я сказав хазяїнові, що мені бракує ще виразів, але я постараюся вдосконалитись якнайшвидше в їхній мові та сподіваюсь невдовзі розповісти йому ще й не про такі дива. Тоді він ласкаво доручив своїй дружині, дітям та слугам використовувати кожну нагоду, щоб навчати мене, і сам щодня витрачав дві-три години на заняття зі мною. Прочувши про незвичайного єгу, що може говорити, як гуїгнгнм, і своїми словами та вчинками виявляє ознаки розуму, нас часто почали відвідувати сусіди — дуже поважні кобили та коні. Вони захоплено розмовляли зі мною і ставили безліч питань, на які я відповідав, як умів. Ці сприятливі умови дозволяли мені робити такі успіхи, що за п’ять місяців по прибутті я розумів буквально все, що вони говорили, і міг цілком пристойно висловлювати свої думки.

Гуїгнгнми, які відвідували мого господаря, щоб побачити мене та поговорити зі мною, вагалися визнати мене за справжнього єгу, бо моє тіло мало інше вкриття, ніж у тих. їх дивувала відсутність у мене звичайного волосся на шкірі (крім голови, обличчя та рук), і я зберігав свій секрет від хазяїна аж до випадку, що трапився тижнів зо два по тому.

Я казав уже читачеві, що кожного вечора, коли всі в домі вже вкладалися спати, я мав звичку роздягатись і вкриватись одежею. Одного ранку хазяїн удосвіта послав по мене свого лакея — гнідого огиря. Коли він увійшов, я міцно спав, одежа моя сповзла вбік, а сорочка закотилася вище попереку. Прокинувшись від шуму, який він наробив, я вздрів коло себе посланця, що, очевидно, збентежений, переказав мені доручення свого пана і наляканий побіг безладно доповісти йому про те, що бачив. Я одразу ж довідався про це, бо, коли, одягнувшися, пішов засвідчити свою пошану його милості, той зажадав пояснень. Його слуга, мовляв, каже, що уві сні я виглядав інакше, ніж завжди, і запевняє, ніби частина мого тіла біла, частина — жовтувата, і в усякім разі не така біла, а частина — рудувата.

До того часу, щоб якомога більше відокремити себе від клятих єгу, я зберігав таємницю свого одягу, але довше ховати її було не можна. До того ж я розмислив, що ввесь секрет цей однаково виявиться, бо і мій костюм, і мої черевики, які були вже в поганому стані, незабаром зносяться, і мені доведеться замінити їх виробами зі шкіри єгу чи якихось інших звірів. Отже, я й сказав господареві, що в тій країні, де ми живемо, всі подібні до мене істоти, почасти з пристойності, почасти через холодну або спекотну погоду завжди вкривають свої тіла спеціально обробленими шкірами тварин. Щодо мене, то, якщо він накаже, я можу зараз же підтвердити це, тільки прошу вибачити, що не покажу тих частин тіла, які ховає сама природа. Господар одповів, що слова мої здаються йому дивними, а особливо останні, бо він не може зрозуміти, чому природа вчить нас ховати те, що сама нам дала; що ні він, ні родина його не соромляться ніяких частин свого тіла, а проте я можу робити, як хочу. Тоді я розстебнув і скинув камзол, потім зробив так само з жилетом, роззув черевики, панчохи і скинув штани. Сорочку я спустив до поперека, підтягнув угору поли й підперезався нею, щоб приховати свою голизну.

Господар дивився на всі ці дії з великою цікавістю та подивом. Він одна по одній брав усі мої речі, затискуючи між копитом та бабкою, і уважно розглядав їх. З осторогою торкнувшись мого тіла і кілька разів оглянувши мене з усіх боків, він нарешті сказав, що я справжнісінький єгу, і тепер він не має в цім ніякого сумніву, але я дуже відрізняюся від решти моєї породи білістю, рівністю та м’якістю шкіри, відсутністю волосся на деяких частинах мого тіла, довжиною та формою пазурів на моїх передніх та задніх лапах і тим, що удаю, ніби завжди ходжу на задніх ногах. Більше він не захотів дивитись і дозволив мені одягтися, бо я починав уже тремтіти від холоду.

Я висловив невдоволення з того, що він так часто називає мене «єгу» — ім’ям огидних тварин, до яких я ставлюсь із щонайбільшим презирством та ненавистю, — і просив, щоб цим словом не називали мене ні він з родиною, ні їхні приятелі, яким він дозволяє мене бачити. Я просив також його милість зберегти секрет фальшивої оболонки мого тіла, принаймні до того часу, поки вона зноситься, і наказати гнідому огиреві — його лакеєві — мовчати про те, що той бачив.

Господар ласкаво погодився задовольнити всі мої прохання, і секрет цей зберігався, доки мій костюм не почав зношуватись і я мусив був удатись до різних хитрощів, про які говоритиму далі. Зі свого боку він висловив бажання, щоб я доклав усіх зусиль опанувати їхню мову. Мовляв, моя здібність розмовляти та розум дивують його значно більше, ніж моє тіло, незалежно від того, вкрите воно чи ні, і до того ж йому кортить узнати про дива, про які я обіцяв розповісти.

Відтоді він подвоїв турботи про мою освіту, виводив мене до всіх гостей і примушував їх поводитися зі мною якомога чемніше, пошепки пояснюючи, що це викликає в мене добрий настрій, а в гарному настрої я стаю ще втішніший.

Щодня бачачись зі мною під час лекцій і поза лекціями, він засипав мене питаннями про мене самого, на які я по змозі відповідав. У такий спосіб він поволі набував деяких, хоч і не досконалих, загальних уявлень. Було б нецікаво розповідати про поступовий перехід до справжньої розмови, але перша, більш-менш систематична оповідь моя про мене була приблизно така.

Я й давніш намагався пояснити йому, що приїхав із дуже далекої країни, що нас було близько п’ятдесяти душ і що подорожували ми морями у великій порожній дерев’яній посудині, більшій за будинок його милості. Я описав йому, як умів, корабель, за допомогою розгорненої хустки пояснив, як посуває його вперед вітер, розказав про те, як внаслідок сварки мене зсаджено на цей берег, як я ішов, сам не знаючи куди, доки він не врятував мене від переслідування тих огидних єгу. Коли він запитав, хто зробив корабель, і висловив здивування, що гуїгнгнми моєї країни довірили його диким тваринам, я мусив був попередити, що можу продовжувати своє оповідання лише тоді, як він дасть слово честі не ображатися, а тоді розкажу йому про обіцяні дива. Він згодився, а я повів розмову далі і сказав, що корабель будували такі самі, як і я, істоти, що на моїй батьківщині та й скрізь, де я був, є єдині розумні тварини, які всім керують; що приїхавши сюди й побачивши стільки розуму в гуїгнгнмів, був уражений не менше, ніж був би уражений він або його приятелі, знайшовши розумові здібності в єгу, що в них я визнаю схожість із собою в усім, але не розумію причин їхнього виродження та брутальної вдачі. Далі я запевнив його, що, якби мені судилось повернутися додому і розказати про їхню країну, як я й вирішив зробити, то всі подумали б, що я кажу те, чого не було, бо мої земляки (мушу сказати це при всій повазі до нього, його родини та друзів, і маючи його обіцянку не ображатися) навряд чи повірять, щоб на чолі нації стояли гуїгнгнми, а єгу були худобою.

Розділ IV

Мій господар слухав мене із виразом ніяковості на виду, бо сумнів або недовір’я так мало відомі в цій країні, що тубільці у відповідних випадках не знають просто, як триматися. Я пригадую, як в частих розмовах із моїм господарем, нам важко було порозумітися, коли, розповідаючи про натуру людську в інших частинах світу, я мусив торкатися неправди чи ошуканства. Завжди надзвичайно тямучий, він тут розумів мене з великими труднощами. На його думку, розмови мають на меті взаємне порозуміння та обізнання з фактами. Говорити ж те, чого в дійсності немає, значить перекручувати необхідне завдання розмови, бо тоді не можеш сказати, що зрозумів співбесідника, і краще залишити його в цілковитому невіданні, ніж подати неправдиві відомості, які змушують його чорне вважати за біле, а довге за коротке. Таке поняття було в нього про здатність брехати, таку зрозумілу людям і так повсюдно поширену серед них.

Але повернімось назад від цього відступу. Коли я запевнив його, що в моїй країні єдині панівні тварини — єгу, чого він аж ніяк не міг зрозуміти, господар мій захотів довідатися, чи є в нас гуїгнгнми і що вони роблять. Я сказав, що гуїгнгнмів у нас багато. Влітку вони пасуться на луках, а взимку їх тримають у будинках, де є овес і сіно, а спеціальні челядники єгу чистять їхню шкіру скребницями, розчісують їм гриви, миють ноги, дають їсти і роблять їхні постелі.

— Я добре розумію вас, — перебив мені мову хазяїн, — і мені цілком ясно, що хоч які розумні, як ви кажете, у вас єгу, та вашими господарями є все ж таки гуїгнгнми. Мені дуже хотілося б, щоб і наші єгу були такі слухняні.

На це я попросив його милість дозволити не розказувати далі, бо був певний, що моя оповідь буде йому дуже не до вподоби, але він наполягав, звелів мені познайомити його і з хорошим, і з поганим, і я сказав, що корюся йому. Зазначивши, що гуїгнгнмів у нас називають кіньми, я сказав, що це — найблагородніші, наймиліші, найміцні-ші й найпрудкіші серед наших тварин. У людей заможних і значних вони ходять під сідлом, возять карети та беруть участь у перегонах. Там їх доглядають і дуже піклуються про них, доки вони здорові й мають міцні ноги, а як тільки вони заслабнуть, їх продають або повертають на важку та брудну роботу, і вони служать так аж до смерті. По смерті ж їх білують, шкуру продають за безцінь, а тіло викидають у поле собакам та хижим птахам на з’їдення. Але коні звичайної породи не зазнають такої щасливої долі, бо більшість їх належить фермерам або візникам, які виснажують їх важчою працею і гірше годують. Я розповів також, як умів, як у нас їздять верхи, описав вуздечку, сідло, остроги, пугу, збрую та екіпажі, згадав про пластини з твердої речовини, що зветься залізом, які закріпляють їм до споду ніг, щоб їхні копита не бились об тверді кам’яні шляхи, якими ми часто їздимо.

Висловивши величезне обурення, мій господар сказав, що дивується і не розуміє, як насмілюємося ми сідати на спину гуїгнгнма, бо найкволіший із його челядників скине з себе найдужчого єгу або розтовче на смерть цю тварину, покачавшися з нею по землі. Я відповів, що коней у нас від трьох-чотирьох років починають призвичаювати до різної роботи, і тих, хто має непоправну впертість, використовують возити екіпажі. Коли вони ще молоді та вчаться, їх жорстоко б’ють за кожну помилку і нагороджують за добру поведінку; що самців, призначених під сідло або для запрягу, звичайно холостять у віці двох років, аби вибити їм дур з голови і зробити слухняними та прирученими; що всі вони дуже чутливі до нагород і до кари, але його милість мусить ласкаво взяти до уваги, що в них, як і в тутешніх єгу, нема і крихти розуму.

Мені доводилося часто відходити від теми, щоб дати моєму господареві певне уявлення про те, що я говорив. У них значно менше, ніж у нас, пристрастей і потреб, а тому їхня мова не така багата на слова, як наша. Але не можна описати благородного обурення, яке викликала в нього моя розповідь про наше поводження з гуїгнгнмами і надто про холощіння коней з метою перешкодити їм плодитися та зробити слухняними. Незважаючи на це, він усе ж таки визнав, що в тій країні, де з усіх тварин обдаровані розумом самі єгу, останні мають і керувати всіма, бо розум завжди й скрізь матиме перевагу перед грубою силою. Проте будова нашого, і зокрема — мого, тіла, на його думку, жодній тварині такого розміру не давала можливості використовувати цей розум для життєвих потреб, і він хотів знати, до кого більше подібні ті, серед кого я жив: до мене або до їхніх єгу. Я запевнив його, що я побудований так само, як і більшість моїх однолітків, але молодші від мене і самиці — куди тендітніші та ніжніші, і шкіра останніх, як правило, біла, немов молоко. На це він одмовив, що я, звичайно, відрізняюся від інших єгу, бо значно охайніший і не такий потворний, як вони, а щодо практичних переваг, то порівняння не на мою користь. Мої нігті і на передніх, і на задніх ногах зовсім некорисні для мене. Мої передні ноги він навряд чи може назвати ногами, бо ніколи не бачив, як я ходжу на них, вони занадто ніжні, щоб витримувати дотик до землі, тримаю я їх здебільшого невкритими, а вкривала, які я іноді вдягаю на них — не такого фасону й не такі міцні як ті, що на моїх задніх ногах. Через це я не можу ходити впевнено, бо якщо одна з моїх задніх ніг посковзнеться, я неодмінно мушу впасти. І він почав перелічувати всі хиби та вади мого організму: плоске обличчя, задовгий ніс, очі, розташовані спереду в лобі, так що я не можу дивитись убік, не повернувши голови; нездатність їсти, не підносячи до рота передніх ніг, для чого природа й дала їм ті суглоби. Не розумів він і того, навіщо стільки розколин і окремих частин на моїх задніх ногах, занадто ніжних, аби витримувати дотик до твердого чи гострого каміння без укриття, зробленого зі шкіри інших тварин; звертав увагу на непристосованість мого тіла до спеки та холоду, проти яких я мушу захищатись одягом, що його так нудно й клопітно вдягати й знімати щодня. Нарешті, знаючи, з якою огидою ставляться в них до єгу всі тварини (слабкіші — тікаючи, а сильніші — уникаючи їх), він, навіть припустивши, що ми обдаровані розумом, ніяк не міг збагнути, в який спосіб перемагаємо ми цю природну до нас антипатію з боку всіх живих істот, та ще й повертаємо її собі на користь. А втім, він волів відкласти обговорення всіх цих питань на потім, бо йому більше хотілося знати мою особисту історію, познайомитись із країною, де я народився, і з моєю діяльністю та пригодами перед тим, як я потрапив сюди.

Я запевнив його, що з надзвичайною охотою задовольню таке бажання, але боюсь, що не спроможуся висловитись досить ясно в багатьох питаннях, про які його милість не міг мати ніякого уявлення, бо в їхній країні я не бачив нічого схожого з ними. Проте я сказав, що намагатимуся зробити це якнайкраще, підшукуючи порівняння, й уклінно просив його допомогти, коли мені бракуватиме відповідних слів, на що він ласкаво дав свою згоду.

Я сказав, що походжу від чесних батьків і народився на острові, який зветься Англія і лежить так далеко, що наймоторніший із його слуг дістався б туди не менш як за річну путь Сонця. Вчився я на хірурга, тобто вмію лікувати рани й місця, забиті внаслідок нещасливого випадку або насильства. Моєю батьківщиною керує самиця, яку ми звемо королевою. Покинув я свою країну, щоб забагатіти й утримувати дружину та дітей, коли повернуся. Під час останньої подорожі я командував кораблем і під моїм керівництвом було близько п’ятдесяти єгу. Багато їх померло, і я мусив узяти на їхні місця інших, поназбираних із різних націй. Наш корабель двічі мало не потонув: один раз через бурю, а другий — ударившись об скелю. Тут мій співбесідник перепинив мене, поцікавившись, як я міг переконувати чужинців різних країн поїхати зі мною після всіх утрат і небезпек, що зазнав перед тим. Я роз’яснив, що то були відчайдушні хлопці, змушені тікати з рідного краю, хто через злидні, а хто від кари за злочин. Деякі з них звелися ні на що внаслідок нескінченних судових процесів, дехто проциндрив усе, що мав, на пияцтво, розпусту та карти. Одних обвинувачували в зрадництві, інших в убивстві, злодійстві, отруєнні, ошуканстві, шахрайстві, підробленні грошей, зґвалтуванні й мужолозтві. Були там такі, що дезертирували з війська, і такі, що перекинулися до ворога, а більшість їх утекла з в’язниці. Ніхто з них не насмілювався повернутись на батьківщину, боячись повішення або голодної смерті в тюрмі, і тому вони змушені були шукати засобів для існування десь інде.

Під час цієї розповіді мій господар зволив кілька разів перепиняти мене, і я манівцями мав описувати йому характер злочинів, через які більшість мого екіпажу мусила тікати з рідного краю. Я витратив багато днів, перш ніж він почав розуміти мене. Він аж ніяк не міг збагнути, яку користь або вигоду можуть дати ті злочини. Отже, я пояснив, як міг, що таке жадоба влади та багатства, і змалював жахливі наслідки зажерливості, нестриманості, злоби та заздрощів, і все це мусив визначати та описувати, наводячи приклади і порівняння. Після того він здивовано й з обуренням підвів угору очі, як людина, вражена чимось небаченим і нечуваним. Влада, уряд, війна, закон, кара і тисячі інших речей не мають їхньою мовою відповідного слова, і це ставило переді мною майже непереможні труднощі дати йому уявлення про те, про що я говорив. Та маючи великий природний розум, збільшений ще метикуванням і нашими розмовами, він, нарешті, добре усвідомив собі, на що здатна натура людська в нашій частині світу, і просив мене докладно розповісти йому про край, що ми звемо Європа, і особливо про мою батьківщину.

Розділ V

Нехай читач візьме ласкаво до уваги, що нижчеподаний витяг із численних моїх розмов із моїм господарем містить у собі лише головне з того матеріалу, який ми не раз обговорювали з ним протягом більше двох років. Його милість вимагав дедалі більших подробиць, у міру того як я вдосконалювався в мові гуїгнгнмів. Я розказав йому, як умів, про загальне становище Європи; розповів про торгівлю та промисловість, науки та мистецтва, і відповіді, що їх я давав на його запитання з найрізноманітніших галузей, давали матеріал для нових невичерпних розмов. Тут я подам тільки найістотніше з наших розмов про мою батьківщину, привівши його, скільки можу, до ладу, не зважаючи на хронологію чи інші подробиці, а дбаючи лише про істину. Турбує мене тільки те, що я навряд чи спроможуся передати як слід доводи й вирази мого господаря, які постраждають через мою нездатність добре перекласти їх нашою варварською англійською мовою.

Отже, з наказу його милості я розповів йому про революцію, що вибухнула за принца Оранського, про тривалу війну з Францією, розпочату цим принцем і поновлену його заступницею — нинішньою королевою, — де брали участь наймогутніші держави християнського світу, яка триває й досі, і вирахував, що під час її вбито вже близько мільйона єгу, здобуто понад сто міст і спалено або потоплено втроє більше кораблів.

На запитання про причини, які змушують країни воювати одна з одною, я відповів, що їх незліченна кількість, але я назову лише деякі, головніші. Іноді то чванство монарха, якому завжди замало землі і людей, що ними він порядкує. Іноді це розбещеність міністрів, які під’юджують короля розпочати війну, аби заглушити чи відвернути народний гнів проти їхнього поганого керування. Багатомільйонних жертв коштували й принципові різниці в поглядах, надто в питаннях релігії. Наприклад: визнавати хліб за тіло, або тіло за хліб, а сік деяких ягід за кров чи вино; чи є свистіння гріх чи доброчинність; що краще — цілувати стовп чи вкинути його в огонь; який колір найбільш придатний для верхнього одягу — чорний, білий, червоний чи сірий; мусить той одяг бути довгим чи коротким, широким чи вузьким, брудним чи чистим; і багато інших. Найкривавіші, найтриваліші та найнемилосердніші бувають звичайно ті війни, що виникають унаслідок розбіжності думок, і, здебільшого, думок у незначних питаннях.

Іншим разом суперечка між двома монархами має вирішити, кому з них належить позбавити третього володінь, на які жоден з них не має ніякого права. Подеколи один принц розпочинає сваритися з іншим з остраху, щоб той не зняв сварки першим. Іноді війну оголошують через те, що ворог занадто могутній, а іноді тому, що він занадто слабкий. Буває, що нашим сусідам бракує того, що є в нас, або вони мають те, чого нам бракує, — тоді ми обоє починаємо битись і б’ємось, доки вони візьмуть наше або віддадуть своє. За цілком законний вважають напад на державу, спустошену неврожаєм, зруйновану моровицею або заплутану в міжпартійні чвари. За законну вважають і війну зі своїм найближчим союзником, якщо якесь місто його лежить зручно для нас або якийсь клапоть його землі може округлити й поповнити наші володіння. Якщо король посилає своє військо в країну, де населення темне та незаможне, він має право винищити половину людності, а решту закріпачити, щоб цивілізувати її та відвернути від варварських звичок. Визнано за цілком королівський та чесний спосіб і часто практикується, що король, викликаний сусідом на допомогу проти напасника, переміг-ши ворога, сам захоплює землю і вбиває, ув’язнює або засилає монарха, якого прийшов захищати. Кровне споріднення й шлюби часто бувають за причину війни між монархами, і що ближча ця кревність, то більша в них схильність до чвар. Заможні нації — гордовиті, бідні — голодують, а голод і пиха завжди ворогують поміж собою. З усіх цих міркувань ремесло солдата скрізь вважають за щонайпочесніше, бо солдат — то єгу, що за гроші мусить убивати якомога більше таких, як і він, єгу, хоч ті не завдали йому ніякого лиха.

В Європі є навіть особлива категорія монархів-бідаків, які, не маючи сили воювати самі, віддають своє військо в найми заможнішій державі, встановлюючи певну плату за кожного солдата. Три чверті плати вони беруть собі й живуть майже виключно на ці гроші. Такі монархи в Німеччині та в інших північних країнах Європи.

— Те, що ви розповіли мені про війну, — промовив мій господар, — чудово свідчить про розум, який ви, кажете, маєте. Добре хоч, що у ваших діях більше ганьби, ніж небезпеки, і що природа не дала вам змоги чинити багато шкоди. Адже ваш рот лежить в одній площині з вашим обличчям, і ви можете вкусити один одного хіба з обопільної згоди. Пазурі у вас на передніх і задніх ногах такі короткі та м’які, що один наш єгу легко пожене пе-ред собою дюжину ваших. І тому, підсумувавши ще раз названі вами числа вбитих під час війни, я можу подумати тільки одне: ви кажете те, чого не було.

Я, не втримавшися, похитав головою та всміхнувся трохи на його простоту. Маючи певне відношення до мистецтва війни, я почав описувати наші гармати, кулев-рини, гаківниці, карабіни-пістолети, кулі, порох, шаблі, багнети, битви, облоги, відступи, атаки, підземні міни, контр-міни, бомбардування та морські бої, де тонуть кораблі з тисячним екіпажем. Я змалював йому картину бойовища, де гине по двадцять тисяч солдатів з кожної сторони; шматки тіла, що літають у повітрі, хрипіння поранених, дим, галас, метушню, смерть під ногами коней, втечу, переслідування і перемогу; поле, засіяне трупами, залишеними на здобич собакам, вовкам та хижим птахам; грабування, харцизство, насильства, підпали й руйнування. І, нарешті, щоб показати відвагу моїх любих земляків, я запевнив, що на власні очі бачив, як при одній облозі вони висадили в повітря понад сто ворогів та стільки ж на одному кораблі, і пошматовані трупи падали потім з-поза хмар на втіху глядачам.

Я хотів був докладніше спинитися на деяких подробицях, але господар звелів мені замовкнути. Кожен, хто знає натуру єгу, сказав він, повірить, що, маючи силу та хитрість, відповідні їхній злосливості, ці мерзенні тварини здатні на всякий із названих мною гидотних вчинків. Але те, що я розповів, збільшило його огиду до всієї їхньої породи і посіяло в його мозкові цілком незнаний йому досі неспокій. Він гадав, що, звикнувши до таких відворотних слів, буде ставитися до них спокійніше. Потім він сказав, що хоч єгу його країни й викликають у нього презирство, але він обвинувачує їх за їхні огидні якості не більше, як гнейх (хижих птиць) за жорстокість або гострий камінь за те, що той ріже йому ногу. Коли ж такі вчинки роблять створіння, які пишаються своїм розумом, то він боїться, що їхня розумова розбещеність гірша за саму жорстокість. Отже, йому здавалося, що замість розуму ми обдаровані особливою властивістю, яка збільшує наші природні вади на зразок каламутного потоку, що, відбиваючи образ потворного тіла, не лише збільшує його, а й спотворює ще дужче.

Додавши, що про війну він протягом цієї і попередніх розмов чув уже досить, мій господар заявив, що його тепер бентежить трохи інше питання. Я казав йому раніше, що дехто з екіпажу мого корабля залишив свою батьківщину через те, що закон відібрав у нього все його майно. Пригадуючи, як я пояснював йому це слово, він ніяк не міг збагнути, яким-то чином закон, поставлений охороняти людей, спричиняється до їхнього розору. Отже, йому хотілося, щоб я детальніше розповів, що таке закон і як його у нас застосовують тепер, практично, в житті. На його ж думку, розумним тваринам, якими ми претендуємо бути, цілком досить керуватися природою та розумом, які й мусять показати, що слід робити та чого уникати.

Я пояснив його милості, що закон — то наука, з якою я обізнаний мало і то лише тому, що вдавався до адвокатів, які марно намагалися захистити мене від кількох учинених мені несправедливостей, але обіцяв задовольнити його цікавість, як зумію, і сказав таке: «Серед нас є стан людей, яких змалку вчать мистецтва, збільшуючи навмисне кількість слів, доводити, що чорне — біле, а біле — чорне, і за те їм платять. Решта людей — кріпаки цього стану. Коли, наприклад, сусідові подобається моя корова, він наймає адвоката довести, що моя корова має належати йому. Я тоді, обстоюючи свої права, мушу найняти іншого адвоката, бо за нашими правилами, ніхто не може говорити за себе сам. У цьому випадку мені — справжньому власникові корови — загрожують дві небезпеки. По-перше, мій адвокат, звикнувши майже з колиски захищати брехню, почуває себе дуже ніяково, коли йому випадає боронити справедливе діло. Для нього це — неприродна робота, що її він провадить дуже незграбно, якщо не зловмисно. По-друге, обстоювати правду він мусить з великою осторогою, щоб судді не висловили йому догани, а товариші не виключили зі свого гуртка за ламання старих судових звичаїв. Отже, щоб зберегти свою корову, мені лишається два способи: перший — подвоєною платою підкупити адвоката супротивної сторони, і тоді той продасть інтереси свого клієнта, облудно натякнувши судові, ніби правда на його боці; другий — щоб мій адвокат виставив мою вимогу як зовсім несправедливу, сказавши, приміром, що корова в дійсності не моя, а мого суперника, і коли спритно зробити це, то прихильність суддів мені забезпечена.

Вашій милості треба знати також, що на суддів, які мусять вирішувати всі майнові суперечки і виносити постанову в карних справах, призначають у нас найспритні-ших адвокатів, що постаріли або зледащіли. Борючись все своє життя проти правди та справедливості, вони й тепер з фатальною необхідністю опікуються брехнею, клятвопорушенням та насильством. Я особисто знав багатьох суддів, які воліли краще відмовитись від хабара від правої сторони, ніж підірвати авторитет корпорації, вчинивши щось невідповідне природі її діяльності.

Адвокати вважають, що все, визнане за законне раніше, має бути законним і тепер, і через це особливо стараються згадати всі попередні вироки, нехай би вони й суперечили загальній справедливості й здоровому розумові людства. Оці вироки, що звуться «прецеденти», для них — головні авторитети. Ними вони обґрунтовують найнеправ-дивіші думки, і судді ніколи не втрачають нагоди керуватися ними.

Під час судового розбору адвокати старанно уникають заходити в суть справи, а все своє красномовство, нахабство та в’їдливість звертають на дрібниці, що не мають нічого спільного з цією справою. В наведеному вже випадку їм зовсім не цікаво знати, які права має на корову мій супротивник і чим може довести їх. Ні, вони починають допитуватись, мура вона чи муруга, довгі в неї роги чи короткі, паслася вона на круглому формою чи квадратному полі, доїли її в корівнику чи десь інде, на які хвороби вона хворіла, і таке інше. Після того вони розшукують прецеденти, просять відкласти справу, і вона розв’язується через десять, двадцять, а то й через тридцять років.

Треба зазначити також, що судові мають свою говірку і свій спеціальний жаргон, не зрозумілий простим смертним. Цією мовою писані і всі їхні закони, яких вони на-вмисне випускають безліч, зовсім заплутавши суть істини та брехні, правди та несправедливості. Щоб вирішити, наприклад, належить лан, який я дістав у спадщину від шести поколінь моїх предків, мені чи якомусь чужинцеві, що живе за триста миль звідси, треба витратити років тридцять.

У справах злочину проти держави судові методи значно простіші й скоріші. Суддя насамперед дізнається, як ставляться до випадку, який розглядається, властителі, і залежно від того, застерігаючи всі законні формальності, однаково легко може або повісити злочинця, або звільнити його.

Перебивши тут мені мову, хазяїн висловив жаль, що такі, за моїми словами, напрочуд здатні створіння, як ці адвокати, не заохочуються до того, щоб навчати інших мудрості та доброчесності. Відповідаючи на це, я запевнив його милість, що всі вони, поза межами своєї спеціальності, — найбільші серед нас дурні та неуки, обридливі в товаристві співбесідники, запеклі вороги науки та освіти, схильні в усякому питанні перекручувати здоровий розум людини так само, як перекручують його у своїй спеціальності.

Розділ VI

Мій хазяїн ніяк не міг збагнути, з яких міркувань судові діячі клопочуться, хвилюються, втомлюються і заходять в союз із неправдою — з єдиною метою зашкодити своїм же братам; не міг він зрозуміти, що я хочу сказати словом «найняти». Отже, я мусив зазнати великих труднощів, розповідаючи йому про роль грошей, про матеріал, з якого їх карбують, і про вартість благородних металів. Я пояснив, що коли в єгу є багато цієї коштовної речовини, він може придбати все, що забажає, — найліпший одяг, найкращий будинок, найбільшу ділянку землі, найдорожчі питва та страви, вибрати найкрасивішу самицю. Все це можна купити лише за гроші, і тому наші єгу ніколи не задовольняються тим, що вони мають, хочуть витрачати грошей якомога більше, залежно від того, скнари вони від природи чи марнотрати.

Заможний привласнює плоди роботи бідного, а бідних у тисячу разів більше, ніж багатих. Більшість нашого народу поневіряються, виснажуючи себе за мізерну плату, даючи змогу жити в розкошах меншості.

Я докладно спинився на цій темі, але його милості важко ще було зрозуміти мене, і він просив розповісти йому про інше. Він особисто думав, що кожна тварина має право на свою частку плодів землі, а надто ті, що головують, і цікавився, що то за коштовні страви і чому декому бракує їх. Я перелічив усі ті, що спали мені на думку, й, описуючи різні способи готувати їх, сказав, що по багато страв і напоїв, як от лікери або численні соуси, доводиться посилати кораблі до всіх частин світу. Я запевнив його, що, аби дати поснідати якійсь вродливій самиці єгу чи знайти для неї посуд на сніданок, треба принаймні тричі об’їхати навколо земної кулі. Це остаточно переконало мого хазяїна, що наша країна дуже бідна, бо не може сама прогодувати нас, але найбільше здивувало його те, що при таких просторих, як я їх описував, ґрунтах, нам бракує прісної води, діставати яку ми їздимо аж за море. Я пояснив, що Англія (люба моя батьківщина), як підраховано, продукує їжі втроє більше, ніж можуть спожити її жителі; так само, як і питва, зробленого із зерна або вичавленого з плодів деяких дерев, що дають чудові напої, і в такій же пропорції маємо ми й усе потрібне для життя.

Проте, щоб задовольнити жадобу розкоші та розбещеність в самців і чванливість у самиць, ми посилаємо більшу частину найпотрібніших нам самим речей за кордон, а звідти одержуємо те, що сприяє розвиткові серед нас хвороб, примх і пороків. Унаслідок цього багато з нас мусить підтримувати своє існування жебрацтвом, злодійством, грабіжництвом, облудництвом, клятвопорушенням, підкупами, підробленням грошей, грою в карти, брехнею, підле-щуванням, чванством, продажем свого виборчого голосу, астрологією, графоманією, труїнням, святенництвом, розпустою, вільнодумством та подібними до перелічених заняттями. Всі ці терміни були зовсім незрозумілі для нього, і я мав чимало клопоту пояснити їх.

Вино з чужих країв ми довозимо не тому, що нам бракує води або іншого питва, а виключно завдяки властивості цієї рідини звеселяти та туманити голову. Воно розвіює сум, викликає в мозку дивні, незвичайні картини, підживлює надію і проганяє страх, позбавляє на деякий час розумових здібностей і, відібравши нам ноги, занурює в глибокий сон. Щоправда, прокинувшись, ми почуваємо себе кепсько, недужими та пригніченими; і вживання цієї рідини спричиняється до захворювань, скорочує нам життя і робить його важким.

Але, незважаючи на це, більшість нашого населення живе з постачання необхідних речей і життєвих вигод заможним та одне одному. Вдома я, наприклад, ношу одежу, що на вироблення її пішла праця ста ремісників. Ще більше народу працювало над спорудженням та оздобленням мого будинку. А щоб прикрасити мою дружину, треба вп’ятеро більше людей.

Розповівши його милості про смерть від хвороб моїх матросів, я збирався розповісти йому і про тих людей, що живуть з лікування хворих, і зазнав надзвичайних труднощів, пояснюючи те, що хотів сказати. Він добре розумів, що гуїгнгнм слабне за кілька днів перед смертю чи ламає собі ногу через якийсь нещасний випадок. Але йому здавалося неможливим, що природа, яка робить усе досконало, дала змогу хворобам розвиватись у нашому тілі, і просив пояснити йому причини такого незбагненного лиха. Я сказав, що ми годуємось тисячею речей, які діють у супротивних напрямах; їмо, не відчуваючи голоду, і п’ємо, не знемагаючи від спраги. У нас пиячать цілі ночі, нічого не ївши, а це нахиляє до лінощів, викликає запалення в нашому тілі та розладнує травлення або перешкоджає йому; самиці єгу — повії — хворіють на особливу хворобу, від якої починають гнити кістки тих, хто потрапляє в їхні обійми; ця і багато інших недуг переходять від батька до сина, і тому багато хто з’являється на світ, несучи вже в собі складні хвороби; подати йому список усіх хвороб, які вражають тіло людське, було б нескінченною роботою, бо їх не менше, ніж п’ять чи шість сотень, і бувають вони на всякім члені нашого тіла і суглобі, коротко кажучи, кожна частина нашого тіла має свої, властиві їй самій, немочі. Щоб боротися з ними, у нас виховують спеціальну категорію людей, які лікують або удають, ніби лікують хворих, і я, розуміючись трохи на цих справах, на подяку його милості можу втаємничити його в секрети та способи їхньої роботи.

Основне положення їхньої науки полягає в тім, що всі хвороби походять від переповнення, і звідси вони роблять висновок, що насамперед треба зовсім спорожнити тіло або природним шляхом, або через рот. Для цього вони беруть трави, мінерали, смоли, олії, скойки, солі, соки, водорості, послід, кору з дерев, змій, жаб, павуків, кістки та м’ясо померлих людей, птахів, звірів та риб і роблять суміш, таку бридку й нудотну своїм смаком та запахом, що шлунок одразу ж з огидою викидає її назад; це вони називають блювотним. Іноді, приготувавши з тих же складових частин і додавши до них деякої отрути, такі ж мерзенні й нестерпні для кишок ліки, вони змушують нас (залежно від настрою лікаря) вводити їх через верхній або нижній отвір. Ліки ці, послабляючи черево, женуть усе вниз, і їх вони називають проносним або клістиром. Природа ж бо (так твердять лікарі), призначивши передній верхній отвір тільки для впровадження всередину твердих та рідких речовин, а задній нижній для випорожнювання, коли людина хворіє, за дотепною вигадкою цих артистів, неначе вибивається з сідла, і тому, щоб повернути її на місце, з тілом треба поводитися прямо протилежним способом: використовувати навпаки обидва отвори, впроваджуючи тверді та рідкі речовини у відхідник і змушуючи випорожнюватися через рот.

Але, крім справжніх хвороб, у нас існують ще й фальшиві, проти яких лікарі винайшли й фальшиві ліки. Ці недуги мають свої назви, і для них є спеціальні ліки. На них завжди хворіють самиці наших єгу.

Особливо визначається плем’я лікарів своїми прогнозами і рідко помиляється. У випадку справжньої хвороби, більш-менш лихої, вони, як правило, пророкують смерть, яка завжди в їхній владі, не так як одужання. А якщо після того хворому несподівано покращає, вони, щоб їм не закидали невірного прогнозу і щоб їхнє пророкування справдилося, знають, як довести світові свою мудрість, вчасно давши відповідну дозу ліків.

Вони бувають дуже корисні для чоловіків та жінок, яким обридли їхні дружини, старшим синам, міністрам і часто монархам.

Мені й раніше не раз доводилося говорити з моїм господарем про природу урядування взагалі й, зокрема, про чудову англійську конституцію, що з неї справедливо дивуються і їй заздрять всі інші країни. Коли ж я випадково згадав якось про міністра, то мій господар трохи згодом звелів мені розказати йому, яким саме єгу даємо ми таку назву.

«Перший або головний міністр, — відповів я, а його я й мав на увазі, — це — створіння, що не знає ні горя, ні радощів; ні любові, ні ненависті; ні жалю, ні гніву. В усякому разі, з усіх пристрастей йому відомі лише жадоба багатства, влади та титулів. Слова він уживає для різних потреб, тільки не на те, щоб висловлювати свою думку. Правду каже лише тоді, коли хоче, щоб її вважали за брехню, а бреше, — коли бажає, щоб йому повірили. Ті, кого він ганьбить поза їхньою спиною, стоять на прямому шляху до службового підвищення, а той, кого він вихваляє перед іншими, мусить вважати себе від того дня за пропащу людину. Найгірша ознака для вас — коли він щось обіцяє, а надто ще й ствердить це присягою. Тоді кожен, хто має розум, відразу ж тікає і кидає всяку надію.

Є три способи стати першим міністром: перший — уміло скористатися своєю дружиною, донькою або сестрою, другий — зрадити свого попередника або підкопатися під нього і третій — якнайзапальніше виступати привселюдно проти двірської розбещеності. І розумний король скоріше вибере того, хто застосовує останній метод, бо ці палкі виказувачі завжди якнайслухняніше потуратимуть бажанням і пристрастям свого пана. Маючи у своїм розпорядженні всі посади, ці міністри забезпечують собі владу, підкупаючи більшість членів сенату або великої ради, а нарешті, особливим способом, що зветься актом амністії (я описав йому її суть), уникають розплати і відходять від громадської діяльності, обтяжені награбованим у народу.

Палац першого міністра — то школа, де він готує інших до такої самої спеціальності. Його пажі, лакеї та швейцари, наслідуючи поведінку пана, самі стають міністрами у своїй галузі і навчаються трьох головних елементів цього мистецтва — брехати, підкупати та красти. Є і в них свої двори, що складаються з осіб вищого рангу. Іноді ж, завдяки своїй спритності та безсоромності, вони поволі підіймаються до того, що заступають свого пана.

Першим міністром керує звичайно яка-небудь стара розпусниця або його улюблений лакей, що правлять за канали, якими розливаються всі милості, і, власне, можуть бути названі справжніми управителями королівства».

Одного дня, почувши від мене про наше дворянство, мій хазяїн люб’язно зробив мені комплімент, якого я не хочу таїти. Він висловив думку, що я належу до якоїсь благородної родини, бо, поступаючись усім їхнім єгу силою та моторністю, я набагато вищий за них і формами тіла, і кольором шкіри, й охайністю, а це він приписував відмінному від інших звірів життю. До того ж мене обдаровано не самою здатністю говорити, а й розумом, і настільки, що всі його знайомі вважають мене за якесь диво.

Він сказав також, що й у них білі, гніді та мишасті гуїгнгнми трішки відрізняються будовою тіла і здібностями від гуїгнгнмів сірих, чалих та вороних і через те завжди виконують обов’язки слуг. Проте їм і на думку не спадає рівняти себе до їхньої породи, і тут таке прагнення вважали б за дике та неприродне.

Подякувавши уклінно за похвальну для мене думку, яку він люб’язно склав про мене, я запевнив його милість, що походжу від простих чесних батьків, які ледве-ледве спромоглися дати мені пристойну освіту. Разом із тим я пояснив йому, що наше дворянство зовсім не таке, як він його собі уявляє. Молоді дворяни з дитинства привчаються до розкошів та ледарства і, як тільки дозволяє їм вік, спалюють свої сили в товаристві розпусних самиць, які заражають їх мерзенними хворобами. Коли ж вони майже проциндрять свої маєтки, то тільки заради грошей одружуються з жінками простого роду, неприємними і негарними особами, яких вони ненавидять і зневажають. Діти в них звичайно золотушні, рахітичні та потворні, і рід їхній рідко переживає три покоління, хіба що жінка подбає про те, щоб знайти здорового батька серед своїх сусідів або слуг і тим поліпшити та продовжити той рід. Кволе, хворобливе тіло, худорлява постать і бліда шкіра — ось справжні ознаки благородної крові, а здорову міцну постать мають за ганьбу для людини значного роду, бо всі вважають тоді, що справжнім її батьком був грум або фурман. Розумові та моральні пороки супроводять тілесні дефекти і складаються з лінощів, спліну, темноти, примхливості, хітливості та чванливості.

Без згоди цієї славетної корпорації не можна затвердити, скасувати або змінити жодного закону, і ці ж такі дворяни беззвітно порядкують всією нашою власністю.

Розділ VII

Читач, мабуть, дивується, що я насмілився виставити своїх земляків у такому правдивому світлі перед тими, що й так схильні були до несхвальної думки про людський рід, цілком схожий з їхніми єгу. Мушу відверто признатися, що чесноти цих чудових чотириногих у порівнянні з розпустою людською розкрили мені очі й так поширили мій світогляд, що наші вчинки й пристрасті я почав бачити в зовсім іншому світлі й вирішив, що з честю мого роду нема чого церемонитись. Та це було б і неможливо з такою проникливою особою, як мій господар, який щодня викривав у мене тисячі поганих прикмет, що серед нас їх ніколи не вважали б за слабкості людські. Завдяки йому я навчився ненавидіти брехню та ошуканство і так полюбив правду, що заприсягся принести їй в жертву все.

Тепер я можу признатися читачеві, що в мене був іще один важливіший мотив для такого вільнодумного змальовування речей. Не проживши в цій країні й року, я так полюбив і пройнявся такою пошаною до її жителів, що твердо вирішив не вертатися додому, а залишитися тут, серед цих дивних гуїгнгнмів, споглядаючи їхні доброчесності та вправляючись у них і не маючи жодного прикладу пороку або спокуси на нього. Але мій постійний ворог — доля — не судила мені такого великого щастя. Мене, проте, втішає тепер трохи, що, розповідаючи про своїх земляків, я поменшив їхні хиби, наскільки це було можливо перед таким гострим допитувачем, і кожен пункт освітлював якомога сприятливіше для нас. Бо хто ж, справді, буде безстороннім, коли йдеться про місце його народження?

Я переказав у головних рисах зміст численних розмов, що їх провадив із моїм господарем більшість часу, поки мав честь бути на службі в нього, задля стислості випустивши багато більше, ніж тут є, подробиць.

Коли я дав відповідь на всі запитання, і його цікавість, здавалося, мала б уже бути задоволена, він одного ранку покликав мене і, запропонувавши сісти на певній відстані від нього (такої честі він доти ніколи мені не робив), сказав, що серйозно обміркував усе те, що чув від мене про мене та про нашу країну, і розглядає тепер нас як особливу породу тварин, обдарованих (він не знає, як то сталося) певною, невеликою часткою розуму, який ми використовуємо лише на те, щоб розвивати природжені наші хиби і набувати нових, не даних нам природою. Ми самі позбавляємо себе небагатьох здібностей, що ними нас обдаровано; дуже спритно вигадуємо собі нові потреби і все життя витрачаємо, здається, на намагання задовольнити їх різними, винайденими нами способами. Щодо мене особисто, то я, очевидно, не маю ні сили, ні моторності звичайного єгу, невпевнено тримаюсь на своїх задніх ногах, зумів зробити свої пазурі непридатними для захисту і спровадив собі з підборіддя волосся, яке має захищати від сонця та негоди. Нарешті, я не можу ні прудко бігати, ні лазити по деревах, як мої брати — так називав він їх — місцеві єгу.

Наші урядові установи і закони ясно свідчать про великі дефекти нашого розуму, а значить, і доброчесності, бо, щоб керувати розумним створінням, цілком досить і самого здорового розуму. Хоч я, аби трішки вигородити своїх земляків, багато чого утаїв від нього, а часто казав і те, чого не було, але, з моїх слів він ясно бачить, що ми не вбачаємо в наших порядках нічого поганого і не збираємося міняти їх.

Він тим більше певний цього, що я і ми всі, як він помітив, тілом своїм — справжні єгу, тільки справді нижчі за них щодо сили, прудкості, моторності, довжини пазурів та деяких інших прикмет, які здобули не від природи. Змальована ж мною картина нашого життя, наших звичаїв та наших учинків показала йому велику схожість між нами і щодо розуму та вдачі. Він сказав, що єгу ненавидять одне одного більше ніж яку іншу тварину, і за причину цього вважають звичайно бридкість їхніх постатей, яку вони помічають у решти своїх, але не в самих себе. Спершу йому здавалося, що ми робимо розсудливо, вбираючись в одежу, яка приховує наше нестерпно огидливе тіло, але далі він побачив, що помилився, бо незгоди поміж цими звірями походять у них з тих же таки причин, які я описував у нас. Коли п’ятьом єгу, казав він далі, кинути їжі на п’ятдесят, вони замість того, щоб спокійно їсти, видирають куски одне в одного, і кожне намагається захопити все для себе самого. Через це вдома доводиться тримати їх прив’язаних на певній відстані одне від одного, а коли їх годують поза домом — ставити спеціального слугу доглядати їх. Коли в гуїгнгнма, випадково або від старості, здохне корова, то раніше, ніж він устигне кинути падло своїм єгу, на труп кидаються зграї сусідських і зчиняють бійки на зразок тих, що я описував. Вони завзято б’ються й кусаються, завдають одне одному жахливих ран своїми пазурами, але вбити на смерть удається їм до-сить рідко, бо в них немає спеціальних інструментів, як у нас. Іншим разом такі бої без ніякої видимої причини відбуваються між єгу кількох суміжних місцевостей, і вони намагаються захопити сусідів зненацька, перше ніж ті приготуються. Коли ж їхні плани зазнають невдачі, вони повертають додому і, за відсутності ворогів, розпочинають, як я назвав її, громадянську війну поміж себе.

По деяких місцевостях у цій країні знаходять блискучі різнокольорові камені, що їх єгу страшенно люблять, і коли, як іноді буває, частина цього каменя сидить у ґрунті, вони цілі дні риють землю своїми пазурами, а виривши, несуть його додому, купами ховають у своїх хлівах, сторожко озираючись навколо, бо бояться, щоб якийсь сусід не знайшов цей скарб. Мій хазяїн спочатку не міг зрозуміти причин такого неприродного потягу й не бачив у тих каменях ніякого пожитку для єгу, а тепер почав думати, що це — та ж сама скнарість, що, як я казав, буває й у людей. Він розповів, що одного разу для спроби потаємно переніс купку каміння, прихованого єгу, в інше місце. Мерзенна тварина, не знайшовши їх, зняла страшенний лемент, перекусала та передряпала всіх своїх товаришів, що прибігли на її крик, а потім занудьгувала, не пила, не їла і не працювала, аж доки він звелів непомітно покласти камені назад. Знайшовши їх, єгу враз заспокоївся, повеселішав, закопав свої скарби в іншому, надійнішому місці й став дуже слухняною худобою.

Мій господар, так само, як і я, помітив, що на полях, де є поклади цього блискучого каміння, найчастіше відбуваються запеклі бійки, бо туди завжди вдираються сусідні єгу.

Він розказав також, що під час бійки між двома єгу за знайдений ними камінь дуже часто з’являється третій і забирає його собі. Він убачав у цьому певну схожість з нашими судовими процесами, і, в наших же інтересах, я не заперечував йому, бо судові вироки у нас бувають куди ще несправедливіші, ніж наведений ним спосіб розв’язання суперечки. Тут і позивач, і відповідач втрачають лише камінь, через який, судяться, наш же суд ніколи не припинить справи, доки обидві сторони не втратять усе, що мали.

Провадячи свою розмову далі, мій господар сказав, що найогиднішою рисою вдачі єгу є їхня невибагливість до їжі. Вони жеруть усе, що навертається їм на очі, — трави, коріння, ягоди, гниле м’ясо тварин або все це разом — і більше люблять здобуте в бійці або вкрадене, ніж те, що дають їм удома. Якщо здобичі вистачає, вони їдять, аж доки мало не луснуть, після чого природа підказує їм знайти якесь коріння, що допомагає їм начисто випорожнитись.

Є там й інший сорт коріння, що трапляється рідко, і знайти його важко. Єгу пожадливо шукають його, з насолодою смокчуть, і діє воно на них так, як на нас вино. Під його впливом вони то обіймаються, то б’ються, кривляються, белькочуть щось, похитуються, ідучи спотикаються, а тоді падають у грязюку й засинають.

Я зазначав уже, що в тій країні з тварин хворіють самі єгу. Та й те трапляється рідше, ніж у нас із кіньми, й пояснюється не поганим поводженням, а виключно неохайністю та ненажерливістю цих брудних тварюк, їхня мова знає лише одне, спільне для всіх хвороб, слово — «гні єгу» тобто: неміч єгу. Ліки проти неї — мікстура з їхньої ж сечі з калом, яку силоміць уливають їм у горлянку. Я часто бачив, з яким успіхом цих ліків уживали, і сміливо, в інтересах блага суспільства, рекомендую їх моїм землякам, як чудовий засіб проти всіх хвороб, спричинюваних переповненням шлунку.

Щодо наук, мистецтва, промисловості, порядку керування і таке інше, то мій господар визнав, що з цього боку між єгу їхньої країни і нашої нема або майже нема ніякої схожості. Його цікавило спостерігати тільки схожі риси нашої природи. Він, щоправда, чув, нібито деякі допитливі гуїгнгнми бачили, що в кожному табуні єгу є свій, сказати б, ватажок (як у нас головний олень у стаді), який відрізняється від решти тварин ще більш потворною постаттю і ще гіршою вдачею. У такого ватажка є, звичайно, фаворит, страшенно подібний до нього, і обов’язок його полягає в тім, щоб лизати ноги та зад свого хазяїна і приводити до його хліва самиць-єгу, за що йому іноді дарують кусень ослячого м’яса. Його ненавидять усі в стаді, і він для безпеки завжди перебуває коло свого пана. Цей улюбленець залишається на посаді, доки знайдуть когось ще гидотнішого, ніж він, і як тільки його звільнять, всі єгу цієї місцевості з його наступником на чолі — старі й молоді, самці й самиці — кидаються на нього і з голови до ніг загиджують своїми екскрементами. Вирішити, наскільки це нагадує наших міністрів і придворних, — мій хазяїн дав на волю мені самому.

Я не наважувався заперечувати цій злісній інсинуації, що ставила розум людський нижче здогадливості звичайного пса, який має досить спритності, щоб розібрати гавкання найбільш досвідченого пса в зграї і, не помиляючись, бігти слідом за ним.

Господар сказав, що єгу мають ще деякі цікаві особливості, про які я, здається йому, не згадував або згадав побіжно, коли розповідав про породу людську. У них, сказав він, як і в інших тварин, самиці — спільні, але різниця в тім, що самиця єгу пускає до себе самця навіть і тоді, коли вона вагітна, і що самці б’ються із самицями так само завзято, як і один з одним. І те, й інше свідчить про таке підле озвіріння, якого не знає жодне чутливе створіння.

Друге, що дивувало його в єгу, була їхня схильність до бруду та неохайності, тоді як іншим тваринам притаманна любов до чистоти. Перші два обвинувачення я волів залишити без відповіді, бо при всій моїй прихильності до людей, не міг сказати й слова на їхній захист. Зате мені легко було б зняти обвинувачення роду людського в особливій неохайності, якби в тій країні були свині (на нещастя моє, їх там не водилося). Ці чотироногі, мабуть, і приємніші на вигляд проти єгу, але, гадаю, не мають права претендувати на більшу охайність. Це мусив би визнати і його милість, коли б бачив, як відразливо вони їдять і барложаться та сплять у багнюці.

Згадав мій хазяїн про ще одну особливість, яку слуги його виявили в багатьох єгу і якої він ніяк не міг зрозуміти. Він розказав мені про примхи єгу, які іноді забиваються в куток, лягають там на землю, виють, стогнуть і женуть від себе всякого, хто підходить до них, дарма що вони — молоді та гладкі, і не хочуть ні їсти, ні пити. Не розуміють, що воно таке, і його слуги. Єдині ліки, які вони винайшли проти цього, це дати їм важку роботу, від чого єгу неодмінно приходять до тями. Я промовчав з любові до собі подібних, хоч ясно бачив, що то непомильні ознаки меланхолії, яка охоплює тільки ледарів, розбещених та багатих і від якої вони напевно вилікувались би, якби застосувати такий режим і до них.

Далі його милість зауважив, що самиця єгу, побачивши молодого самця, часто ховається за кущ чи за горбок і раз по раз визирає звідти, виробляючи якісь чудернацькі жести, і під цей час, як помітив він, від неї надзвичайно гидко смердить. Коли ж який-небудь із самців наблизиться, то вона повільно віддаляється, часто поглядаючи назад, і, вдаючи переляк, тікає до якого-небудь затишного місця, куди, знає, піде слідом за нею й самець.

Якщо серед єгу випадково опиниться чужа самиця, то три-чотири єгу її ж таки статі відразу ж оточують її, починають витріщати на неї очі, ґерґочуть, гримасують, обнюхують її кругом, а потім відвертаються від неї з жестами зневаги та огиди.

Мабуть, господар мій перебільшив трохи, описуючи те, що бачив сам, або чув від інших, але я не міг не засумувати і не здивуватися, подумавши, що зародки розпусти, кокетства, осуду й поговору — природжені в жіноцтва.

Я щохвилини чекав почути від мого господаря обвинувачення єгу в протиприродних пристрастях обох статей, таких звичайних у нас. Проте природа, здається — не дуже досвідчений навчитель, і ці вишукані насолоди є виключно продуктом мистецтва та розуму на нашому боці земної кулі.

Розділ VIII

Знаючи натуру людську краще, ніж, гадав я, міг знати її мій хазяїн, неважко було прикласти змальовану ним вдачу єгу до мене і до моїх земляків. Думаючи, що власні спо-стереження дозволять мені зробити ще й дальші відкриття, я часто просив у його милості дозволу відвідати їхні селища. Певний, що огида, яку викликають ці тварюки, не дозволить мені перейняти їхні погані звички, він завжди задовольняв моє прохання та ще й наказував одному зі своїх челядників — дужому каро-гнідому огиреві, дуже порядному та добродушному, обороняти мене; без його оборони, признаюся, я не наважився б на такі екскурсії. Читач знає вже, як неприязно, з першої ж зустрічі, поставились до мене ці гидкі тварини. І пізніше наші стосунки не поліпшились, і разів зо три або чотири я ледве врятувався від їхніх пазурів, коли, не взявши кортика, відходив далеко від дому. Я маю підстави гадати, що вони неясно відчували свою спорідненість зі мною, а надто тоді, як я, користуючись з присутності мого охоронця, закочував перед ними рукави сорочки і показував свої голі руки та груди. Тоді єгу присувалися ближче і, як мавпи, наслідували всі мої рухи, виявляючи разом із тим свою ненависть до мене. Так само робить і галич, що завзято переслідує приручену галку в шапочці і в панчохах, коли та з’явиться серед них.

Єгу — змалечку надзвичайно моторні, і мені тільки один раз пощастило впіймати трирічного самця. Я пестив його й усіма силами старався заспокоїти, але мале так верещало, дряпалось і кусалося, що я мусив випустити його. І це було вчасно, бо на гомін прибігло ціле стадо дорослих, але бачачи, що дитинча не постраждало (воно тим часом утекло), і, вгледівши неподалік гнідого огиря, вони не насмілилися підійти ближче. Я помітив, що тіло молодого єгу тхне дуже погано, і сморід його нагадує запах чи то тхора, чи то лисиці, тільки куди неприємніший. Я забув згадати ще одну деталь (думаю, читач вибачив би мені, якби я проминув її зовсім). Поки я тримав на руках це паршиве гадюченя, воно обкаляло мені своїми поганими, рідкими, жовтими екскрементами весь одяг. На щастя, тут же був ручаєць, де я помився чисто, як міг, хоч не наважився з’явитися до господаря, доки одяг мій не провітрився зовсім.

Скільки я міг помітити, єгу з усіх тварин найменше здібні до виховання. Максимум, чого їх можна навчити, це — носити або возити важкі речі. Але я гадаю, що головною причиною цього є їхня впертість, бо їм вистачає розуму на хитрування, ошуканство та помсту. Вони — витривалі й дужі істоти, але боягузи, і через це нахабні, в’їдливі та жорстокі. Помічено, що червоно-руді єгу обох статей злосливіші й похітливіші за решту їх, зате вони дужчі й більш роботящі.

Тих єгу, що працюють в їхньому господарстві, гуїгнгн-ми оселяють у спеціальних хлівах коло панського будинку. Решту ж вони виганяють у поля, де єгу викопують із землі коріння, їдять різне зілля, розшукують падло, а подеколи ловлять тхорів або люхімусив (порода польового пацюка) і жадібно пожирають їх. Своїми пазурами вони виривають по узгір’ях глибокі нори і живуть там поодиноко. Нори самиць — трохи більші, бо в них живуть ще двоє або троє малят.

Усі вони змалку плавають, як жаби, і можуть довго бути під водою, де ловлять рибу, яку матері приносять потім своїм дітям. Читач, сподіваюся, дозволить мені розповісти у зв’язку з цим одну пригоду.

Якось я пішов погуляти з моїм опікуном — гнідим оги-рем. Надворі була надзвичайна спека, і я попросив його дозволити мені покупатись у річці, що текла поблизу. Він згодився. Я миттю роздягся голий і спокійно ввійшов у воду. За піщаним горбком випадково стояла тоді молода самиця-єгу. Вона бачила всі мої рухи і, запалившися хіттю (так гадали ми з огирем), швидко підбігла до берега і кинулась у річку за п’ять ярдів від того місця, де я купався. Ніколи за життя свого не лякався я так. Огир, не підозрюючи ніякого лиха, щипав траву неподалік. Вона обійняла мене найогиднішим способом. Я закричав на весь голос, огир галопом примчав до мене, після чого вона дуже неохоче розчепила свої руки, вихопилась на протилежний берег, і там стояла та, виючи, дивилась на мене, поки я вдягався.

Ця пригода дуже розважила мого господаря та його родину і вельми образила мене. Тепер я не міг уже заперечувати, що я — справжній єгу, кожною частиною мого тіла, коли самиця їхня відчула природний потяг до мене, як до одного зі своїх. Та й волосся її було не руде (мабуть, це виправдувало б до певної міри її трохи ненормальні апетити), а чорне, як тернина. Обличчя її було не таке вже гидке, як у решти її родичів, і мала вона, я гадаю, не більш як одинадцять років.

Я прожив у цім краї три роки, і читач, певно, сподівається, що на зразок інших мандрівників, я подам йому опис звичаїв та побуту тубільців, які, справді, були головним предметом моїх дослідів.

Благородні гуїгнгнми мають від природи нахил до всіх чеснот і не уявляють собі, як то розумна істота може робити щось зле. Отже, головне правило в них це — культивувати розум і керуватися лише ним. Розум для них — не проблематичне начало, як у нас, де його використовують, аби захищати дві цілком протилежні думки, але вражає безпосередньою переконливістю, як воно й має бути там, де він не змішаний із пристрастю чи інтересом і не затемнений або знебарвлений ними. Згадую, як важко було мені пояснити моєму господареві значення слова «думка» або можливість заперечувати яке-небудь твердження, бо розум учить нас заперечувати чи твердити лише те, чого ми певні, а поза такою певністю ми не можемо ні твердити, ні заперечувати. Отже, суперечки, спірки, дискусії, обстоювання неправильних або непевних тез, це — лиха, яких не знають серед гуїгнгнмів. Так само, коли я намагався пояснити йому різні наші системи натурфілософії, він тільки сміявся з того, що тварина, яка претендує на розум, може пишатися тим, що знає думки інших людей і в таких питаннях, де це знання, коли б воно й було безсумнівним, не може мати ніякої користі. Тут він цілком згоджувався з Сократовими думками, як переказує їх Платон, і, наводячи цей факт, я, мабуть, роблю найбільшу честь цьому королю філософів. Відтоді я часто міркував про те, які спустошення вчинила б ця доктрина по бібліотеках Європи і скільки закрила б стежок до слави в ученому світі.

Головні чесноти вдачі гуїгнгнмів — непохитність у приязні та доброзичливість, і їх вони не обмежують певними об’єктами, а поширюють на всю їхню расу. Чужинець із найвіддаленішої частини краю приймається ними так само, як і найближчий сусід, і, приходячи в господу до першого-ліпшого гуїгнгнма, кожен почуває себе, як удома. Вони надзвичайно скромні та ввічливі, дарма що не обізнані ні з якими церемоніями. Вони не розбещують своїх дітей, а виховують їх виключно за правилами розсудливості. І я помітив, що мій господар ставився до дітей сусіда не менш прихильно, ніж до своїх власних. Вони кажуть, що природа вчить любити всіх однаково, і лише розум, розрізняє осіб за ознакою рівня їхньої доброчесності.

Мати родини в гуїгнгнмів, народивши по одній дитині кожної статі, не має більше зносин із батьком за винятком дуже рідких випадків утрати когось з потомства; тоді вони знову спаровуються. Якщо ж таке нещастя скоїться з особою, дружина якої не може вже завагітніти, тоді одного з дітей віддає їм інше подружжя, а саме спаровується, доки мати не завагітніє знову. Така пересторога конче потрібна, щоб запобігти перенаселенню країни. Але гуїгн-гнми нижчої породи, яких виховують на слуг, не так суворо обмежені в цьому: їм дозволяють сплодити по троє дітей обох статей, що мають бути за челядників у благородних родинах.

Одружуючись, гуїгнгнми беруть дружину такої масті, яка не дала б негарних кольором нащадків. У самця найбільше цінують міць, у самиці — гожість. Але кохання не відіграє тут ніякої ролі, а запобігають тільки звиродненню раси; і коли кобила відзначається своєю силою, то до неї підбирають гарненького жеребчика. Залицяння, кохання, дарунки, спадщина після чоловіка не відомі їм зовсім, і в їхній мові немає навіть відповідних слів. Молоде подружжя сходиться лише з волі батьків або приятелів. Таке робиться тут щодня, і дивляться вони на це, як на необхідний вчинок розумної істоти. Зате тут ніколи не чули про зраду або розпусту, і подружжя живе свій вік, ставлячись одне до одного так само приязно та доброзичливо, як і до інших гуїгнгнмів, зустрінутих на їхньому шляху, і не зна-ючи ні ревнощів, ні палкого кохання, ні суперечок, ні невдоволення.

Виховання молоді поставлено в них чудово і заслуговує на те, щоб ми його наслідували. До вісімнадцяти років їм, за винятком певних днів, не дають ні зернини вівса і дуже нечасто молоко. Влітку вони мусять, за прикладом батьків, пастися — дві години зранку і дві години ввечері. Слугам же дозволено пастися лише половину цього часу, і більшість трави приносять їм додому, де вони їдять її, коли вільні від роботи.

Поміркованості, працьовитості, охайності вчать у них молодь обох статей, і те, що у нас хлопці й дівчата виховуються по-різному, мій господар вважав за жахливе й потворне. Він казав, що чоловік і жінка мусять мати однакові знання, хіба що жінці треба трішки більше знатися на хатніх роботах. А в нас жіноча половина людей здатна лише приводити потомство. Доручати ж виховання дітей таким нікчемам було, на його думку, ще більшим доказом нашого дикунства.

У своєї молоді гуїгнгнми з дитинства розвивають міць, прудкість і відвагу, примушуючи їх бігати по горах та горбах і по кам’янистих шляхах, а після того упрілих — з головою занурюватись у ставок чи річку. Чотири рази на рік молодь кожного району сходиться показати свої успіхи в біганні, стрибанні та інших мистецтвах, які вимагають сили та спритності, і переможця винагороджують складеним на його честь гімном. Цього святкового дня слуги приганяють на поле отари єгу, навантажених сіном, вівсом та молоком для частування гуїгнгнмів, після чого цих тварюк одразу ж відганяють назад, аби вони не викликали огиди в зборів.

Кожні чотири роки, під час весняного рівнодення, на рівнині, миль за двадцять від нашого будинку, відбуваються загальні збори уповноважених від усієї нації, що тривають п’ять-шість днів. Тут вони обговорюють становище кожного з районів щодо забезпеченості його сіном, вівсом, коровами та єгу і, коли трапиться, що десь чогось бракує (це буває дуже рідко), одностайно ухвалюють допомогти коштом інших районів. Тут же розподіляють і дітей. Якщо, наприклад, в одного гуїгнгнма два жеребчики, він міняє одного з них на кобилку з тої родини, де їх дві, а коли випадково загине дитина в родині, де мати занадто стара, щоб породити нове дитинча, то збори вирішують, яка родина з цього району мусить його породити, щоб відшкодувати втрату.

Розділ IX

Одні з таких великих національних зборів відбулися при мені місяців за три перед моїм від’їздом, і мій господар брав у них участь як представник свого району. Обговорювалося на них старе вже, і, власне, єдине, що викликає в цій країні дебати, питання, і господар, повернувшися, докладно розповів мені про перебіг тих зборів.

На обговорення поставлено питання, чи слід винищити з лиця землі всіх єгу. Один із членів зборів, обстоюючи потребу такого заходу, наводив дуже важливі й переконливі міркування. Він указав на те, що єгу — найогидніші та найнеохайніші тварини у світі, до того ж найбільш уперті та неслухняні, злостиві та хитрі. Якби їх постійно не доглядати, вони потай ссали б корів гуїгнгнмів, вбивали та жерли їхніх кішок, толочили траву та овес і чинили тисячі інших прикростей. Він нагадав стародавній переказ, за яким єгу не завжди жили в їхній країні, але багато років тому двоє цих тварюк з’явилися на одній горі, причому ніхто не міг сказати, виникли вони з пригрітого сонцем багнища та твані чи з піни та мулу морського. Розмножившись із надзвичайною швидкістю, єгу протягом короткого часу загидили своєю присутністю всю націю гуїгнгнмів. Ті, щоб позбутися цього лиха, влаштували загальні на них лови й оточили все стадо. Перебивши дорослих, кожний гуїгнгнм узяв до свого хліва по двоє малих, гадаючи використати їх на хатні роботи, і цих диких від природи тварин нарешті приборкали, навчивши їх носи-ти важкі предмети й возити вози. У цім переказі, здається, багато правдивого, і ті створіння не можуть бути «ілн-гніямші» (чи аборигенами цього краю), бо їх страшенно ненавидять і гуїгнгнми, і всі інші тварини. Хоча ненависть цю досить виправдує злісна вдача єгу, а проте, вона не дійшла б такої міри, якби єгу були тутешніми аборигенами, бо тоді їх давно б уже знищили. Гуїгнгнми, намисливши собі використовувати послуги єгу, дуже необачно занедбали освоювання ослів — милих тварин, слухняніших та розумніших, без огидного духу, досить дужих для роботи, хоч і не таких спритних, як ті, ревіння ж їхнє, хоч і не дуже приємне, краще все-таки, за жахливе виття єгу.

У цім питанні висловилися ще кілька промовців, коли мій господар вніс нову пропозицію, що зародилася в нього через мене. Він цілком погоджувався з шановним попереднім промовцем щодо оцінки згаданого ним переказу, але думав, що перші, бачені серед них, єгу прибули сюди з того боку моря. Висаджені на землю й покинуті своїми товаришами, вони втекли в гори і поволі, з покоління в покоління, здичавіли проти тих із них, що залишились у країні, звідки прибули два їхні прародичі. Свою теорію він обґрунтовував тим, що тепер у нього самого є один дивовижний єгу (він мав на увазі мене), про якого більшість їх чули, а багато хто навіть і бачив. Далі він розповів, як знайшов мене. Розказав, що все моє тіло було вкрите виробами зі шкіри та волосся інших тварин, що я розмовляю своєю власною говіркою, але досконало опанував їхню мову, і що, побачивши мене без того покриття, він пересвідчився, що я — з усякого погляду справжній єгу, тільки з білішою та не такою волохатою шкірою і коротшими пазурами. Він додав, що я намагався переконати його, нібито на моїй батьківщині та й по інших країнах, всім орудують єдині обдаровані там розумом тварини — єгу, а гуїгнгнми — раби в них, але він особисто вважає мене за звичайного єгу, хіба що трішки цивілізованішого, завдяки крихті розуму; в усякому разі розумово я настільки ж нижчий від гуїгнгнмів, наскільки їхні єгу нижчі від мене. Він розповів, що між іншим я розказував йому про наш звичай холостити молодих гуїгнгнмів, аби приручити їх, і про те, що операція ця — легка і безпечна. Йому здавалося, що нема ніякого сорому вчитися мудрості у тварин: працьовитості — в мурашів, будівельного мистецтва — в ластівок (так я перекладаю слово «ліганг», хоч то куди більший птах). Таку ж операцію він гадав би зробити й тутешнім молодим єгу, бо вона допоможе не тільки скоріше освоїти їх і мати від них більше користі, а й знищити за одне покоління всю їхню породу, не вбиваючи їх. Разом із тим він радив відтепер же звернути увагу на ослів, бо, за всіма якостями кращі за єгу, вони мають ще ту перевагу, що можуть працювати з п’ятилітнього віку, а не з дванадцяти років, як єгу. Ось і все, що визнав за потрібне розповісти мені тоді про національні збори мій господар. Але він зволив приховати одну подробицю, яка стосувалась особисто мене. Нещасливі наслідки її я невдовзі відчув, як про те вчасно довідається читач, і відтоді, вважаю, починаються всі мої подальші нещастя.

Гуїгнгнми не знають письма, і через те всі їхні знання базуються на усних переказах. Але в народу, що живе в такій злагоді, плекає в собі самі чесноти, керується тільки розумом і відірваний від решти світу, історія — дуже проста і не обтяжує пам’яті. Я казав уже, що вони ніколи не хворіють, а тому не мають потреби в медиках. Проте в них є чудові ліки з трав проти порізів бабки або низу ноги об гостре каміння та синців та ран на інших частинах тіла.

Вони вираховують роки, стежачи за рухом сонця та місяця, але не мають поділу на тижні. Вони досить добре обізнані з рухом цих двох світил і розуміють природу затемнень. Тут і закінчуються їхні астрономічні знання.

Треба признатися, що в поезії вони перевищують усіх смертних. Точність їхніх порівнянь, точність і докладність описів — незрівнянні, їхні вірші, рясніючи на те і на те, вславляють звичайну дружбу та лагідність або ж складаються, як було вже зазначено, на честь переможця на перегонах та інших фізичних змаганнях. Будівлі в них, дарма що невигадливі і навіть грубі на вигляд, дуже зручні і захищають мешканців від спеки та від холоду. Там є дерево, в якого, коли воно досягає сорока років, підгниває коріння і стовбур падає від першої бурі. Росте воно надзвичайно прямо, і, загостривши вершок його спеціальним каменем (гуїгнгнми не знають валіза), вони встромлюють стовбури в землю дюймів на десять один від одного, а потім переплітають соломою або гіллям. У такий самий спосіб зроблені й покрівлі та двері будинків.

Западина між копитом і бабкою передньої ноги править їм за нашу руку, і вони діють нею з неймовірною спритністю. Я бачив, як, на моє прохання, біла кобила з родини мого господаря всилила нитку у вушко голки. Вони доять корів, жнуть овес і виконують усяку роботу, що вимагає рук. У них є тверді кремені, що, тручи ними об інші камені, вони обтісують собі з них клинки, сокири та молотки. Інструментами, зробленими з цих кременів, вони косять сіно і жнуть дикорослий овес, яким укрито майже всі їхні поля. На возах, запряжених єгу, копи та стоги відвозять до садиби, де слуги топчуть ногами овес у спеціальних, укритих дахом, приміщеннях, а зерно переховують у коморах. Вони виготовляють грубий череп’яний і дерев’яний посуд, обпалюючи перший під сонцем.

Якщо з ними не скоїться якогось нещасливого випадку, гуїгнгнми помирають тільки від старості; ховають їх у найпотаємніших місцях, які лише можна знайти. Ні друзі, ні родичі не виявляють по їхній смерті ні горя, ні суму, та й той, що вмирає, сумує за світом, що його покидає, не більше як той, що йде від сусіда додому. Пригадую, як одного разу мій хазяїн запросив до себе в якійсь важливій справі знайомого з родиною. Прийшовши пізно ввечері призначеного дня, пані дуже вибачалась і наводила на своє виправдання дві причини. Перше, що сьогодні вранці її чоловік «шнувнг». Це слово надзвичайно виразне і, перекладене англійською мовою, значить: пішов до своєї першої матері. Другою причиною запізнення були її наради з челяддю в питанні про місце, де краще було б поховати небіжчика, який помер пізнього ранку. Я помітив, що трималася вона так само весело, як і завжди, коли заходила до нас. Місяців через три померла й вона.

Живуть вони звичайно років до сімдесяти або сімдесяти п’яти і дуже рідко — до вісімдесяти. За кілька тижнів до смерті в них починають підупадати сили, хоча вони й не відчувають ніякого болю. На той час до них часто заходять їхні приятелі, бо їм самим виїжджати з дому вже не так легко та приємно. Проте, як їм лишається прожити близько десяти днів (а гуїгнгнми рідко помиляються у своїх розрахунках), вони вибираються нанести візити найближчим сусідам, що заїздили до них. Везуть їх в екіпажі на зразок наших саней, запряженім єгу, яким вони користуються й тоді, коли їдуть у далеку путь або ушкодять собі ногу. Наносячи ці візити, помираючий гуїгнгнм врочисто прощається з приятелями, ніби лагодячись виїхати до якоїсь далекої частини своєї країни, де він має перебути решту свого життя.

Не знаю, чи варто відзначити, що в мові гуїгнгнмів немає слова, яке значило б щось погане, крім слів, пов’язаних із потворністю або вадами єгу. Отже, щоб сказати про неслухняність челядника, примхи дитини, камінь, який порізав ногу, негоду або щось подібне, вони до основного слова додають «єгу». Наприклад — «гнм єгу, вгнаголмм єгу, інлгмнвдвілгма єгу», а погано збудований будинок — «інголмнролгнв єгу».

Я з великою приємністю міг би розказати ще багато чого про побут і чесноти цього прекрасного народу, але, збираючись незабаром опублікувати спеціальну книгу про них, відсилаю читача до неї, а сам тим часом почну розповідати про прикру катастрофу, яка скоїлася зі мною.

Розділ X

Я влаштував свою маленьку оселю цілком собі до вподоби. З наказу господаря мені збудували хатку їхнього ґатунку ярдів за шість від його дому, і я сам обмазав її стіни та долівку глиною і вкрив рогожками мого власного виробу. Витіпавши коноплі, що ростуть там дико, я зробив собі з них щось подібне до матраца і набив його пір’ям різних птахів, яких ловив у сильця, сплетені з волосся єгу, і харчувався пташиним пресмачним м’ясом. За допомогою мого ножа і гнідого огиря, що виконував важку фізичну роботу, я змайстрував два стільці. Коли мій костюм зносився й перетворився на лахміття, я зшив собі одежу зі шкурок кроликів та інших гарненьких звіряток майже такого ж розміру, які звуться «кнугног». З них же зробив я собі і дуже пристойні панчохи. Черевики я підбив кусками деревини, прикріпивши їх до передків, а коли й передки зносилися, поставив замість них висушену проти сонця шкіру єгу. З дупел дерев я часто діставав мед і домішував його до води або їв із хлібом. Ніхто не міг би краще за мене ствердити два вислови: «природу дуже легко вдовольнити» і «злидні є мати винахідливості». Я був абсолютно здоровий і насолоджувався цілковитим душевним спокоєм. Мене не хвилювали ні зрадництво чи невірність друга, ні образи явного чи прихованого ворога. Мені не доводилося ні підкупати, ні підлещуватись, ні звідникувати, запобігаючи ласки якогось вельможі чи його улюбленця. Я не потребував захисту ні від омани, ні від насильства. Тут не було ні лікарів, аби руйнувати моє тіло, ні адвокатів — аби виводити мене зі статків, ні шпигунів, аби стежити за моїми словами та вчинками, а тоді за гроші обвинувачувати мене в чомусь. Тут не було базікал, осудників, наклепників, злодюжок, розбійників, виламу-вачів, адвокатів, звідників, блазнів, гравців, політиканів, дотепників, іпохондриків, нудних балакунів, суперечників, насильників, убивців, шахраїв, лідерів партій чи політичних клубів, заохочувачів до пороків спокушанням або власним прикладом; не було в’язниць, сокир, шибениць, кари батогами і ганебних стовпів; не було дурисвітів-куп-ців і шахраїв-ремісників; не було чваньковитості, пихи, удаваної дружби; не було чепурунів, бешкетників, п’яниць, повій і венериків; не було лайливих, розпусних, марнотратних жінок; не було тупих, бундючливих педантів; не було в’їдливих, вибагливих, дріб’язкових, шумливих, га-ласливих, ледачих, самонадійних, зрадливих товаришів; не було негідників, що підвелися з грязюки завдяки своїм порокам, ні благородних людей, кинутих у грязюку за свої чесноти; не було лордів, скрипалів, суддів і вчителів танців.

Мій господар робив мені честь, знайомлячи з багатьма гуїгнгнмами, що приїздили до нього в гості, і ласкаво дозволяв мені бути присутнім у кімнаті під час їхніх розмов. І він, і його знайомі часто зволили розпитувати мене і вислуховувати мої відповіді. Іноді я мав честь супроводити його, коли він наносив візити. Я ніколи не дозволяв собі говорити, а лише відповідав на запитання і завжди робив це з великим жалем, бо шкодував часу, що використав би його доцільніше, слухаючи і вдосконалюючись. І дійсно, в тих розмовах кожне слово мало глибокий сенс, в усьому панувала надзвичайна чемність без щонайменшої манірності, усякий, хто говорив, задовольнявся сам і завдавав утіхи своїм слухачам, нікому ніколи не перебивали мову, не відчувалося ні нудьги, ні зайвого запалу, і не чути було різних думок. Гуїгнгнми гадають, що недовга мовчанка в товаристві є вельми корисною, і, я вважаю, вони мають рацію, бо тоді в голову набігають нові думки, які дуже пожвавлюютьсь розмову. На таких зборах звичайно обговорювалися питання про дружбу, доброзичливість, суспільний лад і економічний стан країни. Іноді темою були явища природи, стародавні перекази, межі доброчесності, закони розуму. Не раз дебатувалися суперечливі питання, що їх мали розв’язувати найближчі національні збори, або заслуги поезії. Не пишаючись, мушу додати, що моя присутність не раз давала їм багато матеріалу для розмов. Мій господар розповідав своїм приятелям про те, що чув від мене про мою батьківщину та про мене особисто, і це давало їм привід висловлювати не дуже похвальні думки про людство. Отож, я не буду повторювати того, що вони казали. Зазначу лише, що його милість, здавалося, розумів натуру єгу краще, ніж я сам. Він угадував усі наші хиби та вади (навіть і ті, про які я нічого не казав), уявляючи собі на нашому місці їхніх єгу, обдарованих невеликим розумом, і приходив до висновку, на жаль, занадто справедливого, що то мало б бути надзвичайно мерзенне та жалюгідне створіння.

Щиро признаюся, своїми маленькими знаннями, які можна вважати за більш-менш корисні, я завдячую тільки напучуванням мого господаря і розмовам його приятелів. Слухаючи їх, я пишався більше, ніж пишався б, наказуючи щось найбільшому та наймудрішому монархові в Європі. Мене захоплювали їхня сила, спритність і добротли-вість, а поєднання всіх цих чеснот в одній особі викликало в мене надзвичайну пошану до гуїгнгнмів. Спершу, щоправда, я не відчував перед ними побожного страху, властивого єгу і всім іншим тамтешнім тваринам, але незабаром, куди скоріше, ніж я гадав, він охопив і мене. Тільки до нього домішувалися шаноблива любов і вдячність за те, що вони ласкаво відрізняли мене від решти істот моєї породи.

Згадуючи свою родину, приятелів, земляків і людство в цілому, я бачив у них лише те, чим вони були в дійсності: справжніх єгу і виглядом, і вдачею, мабуть, трохи більш цивілізованих і обдарованих мовою, потрібною їм лише на те, щоб розвивати пороки, притаманні їхнім братам з тої країни. Коли мені траплялося бачити свою постать, відбиту у воді ставка чи озера, я відвертав обличчя і ладен був радше бачити звичайного єгу, ніж свою особу. Розмовляючи з гуїгнгнмами і з захопленням дивлячись на них, я поволі почав наслідувати їхні манери та рухи і нарешті настільки засвоїв їх, що мої приятелі ще й тепер кажуть, нібито я ходжу по-конячому. Я сприймаю це як комплімент і признаюся, що не вважаю за образу, коли хто глузує з моєї вимови, яка дуже скидається на іржання.

Одного ранку, коли я вважав уже, що щасливо влаштувався на все життя, мій господар покликав мене до себе раніше ніж звичайно. З вигляду його я зрозумів, що він почуває себе ніяково і вагається розпочати розмову. По короткій мовчанці, попередивши, що не знає, як я поставлюся до його повідомлення, він розказав таке. На останніх зборах, під час обговорення питання про єгу, уповноважені висловили незадоволення, що його родина тримає у своїй оселі єгу (тобто мене) і поводиться з ним майже як із рівним собі гуїгнгнмом, а не з диким звіром. Усім було відомо, що він часто розмовляє зі мною і нібито має якісь вигоди або приємність від мого товариства, що це суперечить законам природи та розуму і є нечуваним серед них явищем. Отже, збори запропонували йому або поводитись зі мною надалі як зі звичайним єгу, або ж вислати мене туди, звідки я прибув. Першу пропозицію гуїгнгн-ми, що бачили мене у нас чи у себе, рішуче відхилили. Вони доводили, що, маючи деякі зачатки розуму і природні пороки єгу, я з помсти можу підбити цих тварин утекти до вкритої лісом гірської частини краю і звідти нападати вночі на їхні садиби та нищити їхню худобу, що так природно для ненажерливих тварин, які ненавидять працю.

Господар додав, що гуїгнгнми — його сусіди, — щодня напосідають на нього, вимагаючи виконання постанови зборів, і що він не може далі зволікати. Йому здавалося, що вплав я ні до якої іншої країни не добудуся, і він думав, що мені слід було б збудувати віз, яким у нас, як я описував, їздять морем. У роботі мені допомагатимуть і його слуги, і, певно, багато хто з сусідів — гуїгнгнмів. Наприкінці він сказав, що, коли б не постанова зборів, він особисто охоче залишив би мене в себе на службі, бо бачить, як я вилікувався від деяких поганих звичок та нахилів, намагаючись, наскільки дозволяє моя нижча від них натура, наслідувати гуїгнгнмів.

Зазначу, до речі, що постанови національних зборів мають у них назву «гнлоайн», тобто умовляння. На їхню думку, розумну істоту не можна примушувати, а тільки давати їй пораду або умовляти. Ті ж, хто не скоряються розумові, втрачають право претендувати на ім’я розумного створіння.

Це повідомлення засмутило мене й призвело до розпачу, і я, не знісши свого горя, непритомний упав до ніг господаря. Коли я очуняв, він сказав, що вважав мене за мертвого (бо така дурна природна слабість їм невідома). Я кволим голосом відповів, що смерть була б для мене завеликим щастям, а далі сказав, що не наважуюсь осуджувати умовляння зборів чи наполегливість його приятелів, але своїм дурним і зледащілим розумом вважаю, що вони могли б бути менш суворими. Я зазначив також, що не пропливу й ліги, а до найближчої землі не менш як сто ліг, і що багатьох матеріалів, потрібних для побудування невеликого судна, яке могло б відвезти мене звідси, у них немає. Проте, скоряючись ласкавій пропозиції його милості, я спробую зробити човен, дарма що вважаю таку спробу за безнадійну, а себе самого — приреченим на загибель. Якби навіть я випадково і врятувався від смерті, то як же примирюсь я з тим, аби проводити свої дні серед єгу і знову занурюватись у старі свої гріхи, не маючи прикладів, що керували б мною та спрямовували на вірну путь? А втім, я добре знаю, що вирок мудрих гуїгнгнмів — добре обґрунтований, і не мені — жалюгідному єгу — похитнути його. Отже, уклінно подякувавши йому за обіцяну допомогу його слуги і попросивши дати мені достатній час на збудування човна, я сказав, що докладу всіх зусиль, аби вберегти свою нікчемну особу, а повернувшись до Англії, сподіваюсь прислужитися моїм землякам, вихваляючи преславних гуїгнгнмів і виставляючи їхні чесноти, як гідний наслідування зразок.

Ласкаво, кількома словами відповівши мені, господар дав мені два місяці на збудування човна і звелів гнідому огиреві, моєму приятелеві-челядникові (на такій відстані я насмілююсь називати його так) виконувати мої розпорядження, бо я сказав господареві, що мені досить буде його допомоги і що я знаю його прихильність до мене.

Разом із гнідим я насамперед подався до берега, туди, де колись змусили мене висадитися мої повсталі матроси. Я зійшов на горбок і, роздивившись навкруги, побачив у морі, у північно-східному напрямі, щось, схоже на острівець. Видобувши підзорну трубу, я виразно вгледів його, ліг за п’ять, за моїми розрахунками. Гнідому огиреві він здався лише блакитною хмаркою, бо не маючи ніякого уявлення про інші, крім своєї власної, країни, він не міг відрізнити в морі далеку річ так добре, як ми, що маємо багато справ із цією стихією.

Відкривши острів, я не дивився більше, бо вирішив, що він буде першим етапом у моїм засланні, і всіляко покладався далі на талан. Повернувшись додому і порадившися з огирем, я подався з ним до гайка, де я — моїм ножем, а він — гострим кременем, насадженим на дерев’яний держак, понарізували дубового гілля завтовшки із звичайну палицю, тільки трішки довшого. Не втомлюючи читача докладним описом нашої праці, скажу тільки, що з допомогою огиря, який виконував найтяжчу частину роботи, я за шість тижнів скінчив човен на зразок індійської піроги, тільки набагато більший, і обтяг його шкурами єгу, зшитими конопляними нитками мого власного виробу. На паруси пішли також шкури цих тварин, тільки молодших, бо у старих вони занадто цупкі та товсті. Я зробив чотири весла, наготував про запас вареного м’яса кролів та свійських птахів і поклав у човен дві посудини — одну з молоком, а другу — з водою.

Човна я випробував на великому ставку біля будинку мого господаря, потім виправив те, що було в нім не гаразд, і замазав усі шпарки лоєм єгу так, що він витримав би тепер і мене, і мій вантаж. Зробивши все це якомога краще, я на возі, запряженім єгу, під доглядом гнідого огиря та іншого слуги, обережно відвіз човен на берег моря.

Коли все було готове і настав день мого від’їзду, я з очима, повними сліз, і з серцем, що розривалося від жалю, простився з моїм господарем, його дружиною і всією родиною. Але його милість, почасти з цікавості, почасти з приязні до мене (коли я можу сказати це без чванливості), захотів подивитись, як я сідатиму в пірогу, і пішов на берег у супроводі багатьох своїх приятелів. Перечекавши з півгодини, поки скінчиться приплив, і побачивши, що вітер дме якраз на острів, куди я збирався попрямувати, я вдруге попрощався з моїм господарем, простягшися перед ним на землі і поцілувавши йому копито, яке він ласкаво і обережно підніс до моїх губ. Я знаю, як дорікали мені за згадування цих подробиць. Адже моїм наклепникам здається неймовірним, аби така славетна особа зробила стільки честі такій нижчій істоті, як я. Не забув я й того, як деякі мандрівники люблять чванитися незвичайними вчиненими їм милостями. Але якби ці критики були краще обізнані з благородною та доброзичливою вдачею гуїгнгнмів, то вони швидко змінили б свою думку.

Попрощавшися шанобливо з рештою гуїгнгнмів із компанії його милості, я сів у пірогу й відіпхнув її від берега.

Розділ XI

Я розпочав цю відчайдушну подорож 15 лютого 1714—1715 року, о дев’ятій годині ранку. Вітер був ходовий. Спершу я тільки веслував, але невдовзі, не бажаючи втомлюватись і боячись, аби не стишився вітер, наважився розпустити свій маленький парус і так, з допомогою відпливу, робив, гадаю, ліги півтори за годину. Мій господар із приятелями стояли на березі, доки я майже зовсім зник їм з очей, і до мене часто долинав голос гнідого огиря (який завжди любив мене), що гукав: «гнуй іла нига маяг єгу!» (бережи себе, любий єгу!).

Я мав намір дістатися баченого мною раніше острівця і оселитися там, заробляючи хліб власною працею. Це було б більшим щастям, ніж дістати посаду першого міністра при найчемнішому дворі в Європі, — такою жахливою здавалась мені сама думка повернутися до Європи, щоб перебувати в товаристві та під владою єгу. На самоті ж я міг би, принаймні, віддатися своїм думкам, обмірковуючи чесноти незрівнянних гуїгнгнмів і не ризикуючи погрузнути в розпусті моїх одноплемінників.

Читач, певно, пригадує, що, заарештований екіпажем, який змовився проти мене, я кілька тижнів просидів у каюті, не знаючи, куди пливе корабель, а матроси, зсаджуючи мене з баркаса на берег, правдиво чи брехливо, присягалися, ніби й самі не знають, яка то частина світу. Проте, я гадав тоді, що ми пливемо градусів на десять на південь від мису Доброї Надії, або близько 45° південної широти. Я зробив такий висновок із кількох підслуханих мною слів, а розмови про їхній намір іти до Мадагаскару навели мене на думку, що ми були на південний захід від нього. Хоч то було тільки припущення, я все ж таки вирішив узяти курс на схід, аби дістатися західного берега Нової Голландії чи якогось із островів, що лежать на захід від неї. Пройшовши при західному вітрі, за моїми розрахунками, щонайменше 18 ліг, я годині о шостій увечері помітив малесенький острівець на відстані півліги і незабаром пристав до нього. Це, власне, було не що інше, як скеля з вимитою в ній бурями невеличкою затокою. Витягши на берег пірогу, я зійшов на вершину скелі і на сході виразно вгледів землю, що смужкою тяглася з півдня на північ. Проспавши ніч у пірозі, я вранці вирушив у путь і о сьомій вечора досяг уже південно-східного берега Нової Голландії. Це ствердило мою давню думку, що на картах країну цю вміщують принаймні на зайвих три градуси на схід. Про це, здається, я багато років тому говорив моєму шановному другові — панові Герману Моле[35] і обґрунтовував свою думку, але він волів пристати до інших авторів.

Там, де я висадився, людей не було видно, але не маючи з собою зброї, я не наважився заходити далеко в глиб країни. На березі я знайшов молюсків і поїв їх сирими, бо боявся розпалювати багаття, щоб тубільці не помітили вогню. Заощаджуючи свої запаси, я протягом трьох днів годувався устрицями та іншими слимаками і, на щастя, знайшов джерельце з чудовою водою, яка добре збадьорила мене.

На четвертий день, відійшовши від берега трішки далі, я побачив — на відстані не далі як за п’ятсот ярдів, — двадцять чи тридцять тубільців. Усі вони — чоловіки, жінки і діти — були зовсім голі й сиділи навколо багаття, наскільки я міг судити з диму. Один, помітивши мене, показав на мене іншим, і тоді п’ятеро їх, залишивши біля багаття жінок та дітей, попрямували до мене. Я кинувся чимдуж до берега, сів у пірогу і відплив у море. Помітивши мій відступ, дикуни побігли слідом за мною і, перш ніж я встиг відпливти досить далеко, випустили стрілу, яка глибоко ввігналась у моє праве коліно, залишивши по собі знак на все життя. Побоюючись, що стріла отруєна, я, від’їхавши на веслах далі від берега (день був тихий), розрізав рану, висмоктав з неї кров і сяк-так перев’язав.

Я вагався, і не наважаючись повертати до місця висадки, вирішив податися на північ. Вітер, хоч і невеликий, дув проти мене — з північного заходу, і мені довелося веслувати. Роздивляючись на всі боки і шукаючи, куди пристати, я на північ-північний схід від себе побачив парус, що з кожною хвилиною ставав виднішим. Спершу я вагався, чекати його чи ні, а далі огида до єгу переважила, і, нап’явши парус та сівши гребти, я попрямував на південь і ввійшов у ту ж таки бухточку, звідки відплив вранці, воліючи краще потрапити до рук варварів, ніж знову жити з європейськими єгу. Витягнувши пірогу на берег, я заховався за прискалок біля того джерельця з прекрасною водою, про яке згадувалось вище.

Корабель підійшов близько до бухти, і з нього послали баркас по прісну воду (ця місцевість, здається, була добре їм відома), але я помітив човен, коли він уже пристав до берега, і було запізно шукати іншого сховища. Матроси, висадившись на землю, побачили мою пірогу. Оглянувши її, вони зрозуміли, що хазяїн мусить бути неподалік. Четверо їх, добре озброєні, обшукали всі щілини та розколини і нарешті надибали мене за каменем, де я лежав ниць. Вони здивовано розглядали мій незвичайний, незграбний костюм, мій камзол із кролячих шкірок, підбиті дерев’яними підошвами черевики, хутряні панчохи, і все це переконало їх, що я не тубілець, бо ті ходили голі. Один із матросів португальською мовою звелів мені встати і спитав, хто я такий. Я добре зрозумів цю мову і, звівшися на ноги, відповів, що я бідний єгу, вигнаний гуїгнгнмами, й уклінно прошу дозволити мені поїхати звідси. Вони здивувалися, почувши відповідь їхньою мовою, і з кольору мого обличчя впізнали в мені європейця; але їм не зрозуміло було, хто такі гуїгнгнми та єгу, і разом з тим моя вимова, що скидалася на кінське іржання, викликала в них сміх. Я ввесь тремтів з переляку та з огиди і, повторивши ще раз своє прохання, поволі пішов до піроги. Але матроси не пустили мене і знову почали розпитувати, звідки я родом, куди їду і таке інше. Я відказав, що народився в Англії і коли я їхав звідти п’ять років тому, наші держави були в дружніх стосунках, і це дозволяє мені думати, що вони не ставитимуться вороже до простосердного єгу, який шукає відлюдного місця, де міг би прожити свій нещасний вік.

Коли вони почали говорити, мені здалося, що я ніколи не чув і не бачив нічого такого протиприродного. Для мене це було так само дико, як собака або корова, які розмовляли б англійською, або єгу — мовою гуїгнгнмів. Чесні португальці й собі були здивовані моїм виглядом і незвичайною вимовою, хоч і добре розуміли мене. Вони поводилися зі мною дуже приязно і сказали, що капітан, напевне, без грошей відвезе мене до Ліссабона, звідки мені легко буде дістатися додому, що двоє їх поїдуть на корабель сповістити капітана про те, що бачили, і дістати від нього розпорядження, а мене тим часом, якщо я не заприсягнусь урочисто — не тікати, затримають силоміць. Я визнав за краще погодитися на таку пропозицію, їх дуже цікавила моя історія, але моя розповідь мало задовольнила їх, і вони вирішили, що нещастя звело мене з глузду. За дві години баркас, відвізши на корабель барильця з прісною водою, повернувся назад із наказом капітана приставити мене до нього. Я впав навколішки і благав не позбавляти мене волі, але даремно: вони зв’язали мене, поклали в човен, привезли на корабель і віднесли в каюту капітана.

Капітан звався Педро де Мендес. То була дуже чемна і благородна особа. Спитавши, чого дати мені попоїсти, він просив, щоб я розповів йому про себе, обіцяв доглядати мене, як себе самого, і наговорив стільки люб’язностей, скільки важко було сподіватися від єгу. Проте я сидів сумний та мовчазний і за малим не зомлівав від самого духу його і його матросів. Нарешті, я попросив дати мені попоїсти з моїх запасів у пірозі, але він звелів принести курча та прехорошого вина, а після того відвести в дуже чисту каюту і там укласти спати. Я ліг, не роздягаючись, а через півгодини, коли, на мою думку, екіпаж обідав, вийшов із каюти і хотів кинутись у море та спробувати дістатися берега, аби не жити серед єгу. На жаль, один з матросів затримав мене, повідомив капітана, і мене замкнули в каюті.

По обіді дон Педро зайшов до мене. Він хотів довідатися, що штовхнуло мене на такий відчайдушний вчинок, запевняв, що хоче єдиного: зробити для мене всі можливі послуги, і говорив так зворушливо, що нарешті я ласкаво згодився зважати на нього, як на тварину, що має певні розумові здібності... Коли я коротенько розповів йому про мою подорож, про змову проти мене моїх людей, про країну, на берег якої вони мене зсадили, і про моє трирічне життя в гуїгнгнмів, він поставився до моїх слів, як до марення або вигадки. Це страшенно образило мене, бо я й забув уже, що таке брехня, без якої єгу всіх країн не можуть обходитися самі і в якій підозрюють усіх своїх одно-племінців. Я спитав його, чи існує в їхній країні звичка казати те, чого нема, запевнив, що майже забув про брехню, і що, проживши в Гуїгнгнмії хоч тисячу років, не почув би й слова брехні від найостаннішого челядника. Сказавши далі, що мені байдуже, чи вірить він моєму оповіданню, чи ні, я, проте, на подяку за його люб’язність обіцяв поблажливо поставитися до порочності його натури, відповідати на всі заперечення, які він зволить робити, і тоді він легко виявить істину.

Капітан, людина розумна, по кількох спробах спіймати мене на перекручуванні істини, почав краще ставитися до моєї правдивості і сказав, що, коли я дам йому слово не робити замахів на своє життя, він звелить звільнити мене, а в противному разі триматиме, як в’язня, до самого Ліссабона. Я дав таку обіцянку, зауваживши разом із тим, що мені легше було б терпіти найбільше лихо, ніж повертатися жити серед єгу.

Під час нашої подорожі не трапилось нічого цікавого. На вдячність за капітанову ласку, я іноді розмовляв із ним, докладаючи всіх зусиль, аби не виявляти своєї огиди до людства; вона, проте, часто прохоплювалась у мене, але капітан удавав, що не помічає цього. Здебільшого ж я сидів у себе в каюті, уникаючи бачити будь-кого з екіпажу. Капітан часто умовляв мене скинути дикунське вбрання і пропонував позичити свій найкращий костюм, але сама думка одягти на себе те, що було на єгу, завдавала мені жаху. Я попросив лише позичити мені дві чисті сорочки, що випрані після нього, не зможуть, здавалося мені, дуже забруднити мене. Я сам прав їх, міняючи щодня.

Ми прибули до Ліссабона 5 листопада 1715 року. Коли ми сходили на берег, капітан, щоб уберегти від глузування юрби, змусив мене вкритися його плащем. Він провів мене до свого дому і на моє настійливе прохання примістив у кімнаті на горішньому поверсі, з вікнами на двір. Я благав дона Педро нікому не казати про мої пригоди в гуїгнгнмів, бо найменший натяк на таку історію загрожував би мені не тільки силою відвідувачів, але й переслідуванням від інквізиції, ув’язненням, а можливо, і спаленням на вогнищі. Капітан переконав мене замовити костюм, але я ніяк не міг дозволити кравцеві взяти з мене мірку. Проте дон Педро був майже однакового зі мною зросту, і його костюм досить добре підходив і до мене. Він позичив мені ще й інші потрібні, зовсім нові речі, які я спочатку провітрював протягом двадцяти чотирьох годин.

Капітан був неодружений і мав у господі лише троє слуг, яким ніколи не дозволялося подавати страви на стіл. Уся поведінка дона Педро була така люб’язна, і він виявив стільки гарної людяної чутливості, що я нарешті звик до його товариства. Далі, під його впливом я визирнув на задвірок, потім вийшов до інших кімнат, але подивившись звідти на вулицю, аж відскочив назад з переляку. За тиждень він спокусив мене зійти вниз, до дверей. Острах мій перед людьми поволі зменшувався, зате огида та презирство до них, здавалося, зростали. Зрештою, набравшися відваги, я пішов із ним прогулятися по вулиці, хоч і мусив затикати собі носа рутою або тютюном.

Через десять днів дон Педро, обізнаний уже до деякої міри з моїми родинними обставинами, сказав, що моя честь і моє сумління вимагають, аби я повернувся на батьківщину і жив удома з дружиною та дітьми. Він казав, що в порту є корабель, готовий відплисти до Англії, і обіцяв дати мені все потрібне для дороги. Нудно було б наводити його аргументи та мої заперечення. На його думку, знайти безлюдний острів, де я хотів оселитися, тепер уже неможливо, а у себе вдома мені ніхто не завадить жити цілком відлюдно.

Нарешті, вважаючи, що мені не залишається нічого кращого, я погодився і 24 листопада виїхав з Ліссабона на англійському торговельному судні, але хто був капітан на нім, я так і не довідався. Дон Педро провів мене на корабель і позичив двадцять фунтів стерлінгів. Прощаючись, він дружньо стиснув мене у своїх обіймах, що не завдало мені великої втіхи. Дорогою я не розмовляв ні з капітаном, ні з матросами, і, вдавши із себе хворого, просидів увесь час у своїй каюті. 5 грудня 1715 року близько дев’ятої ранку ми об’якорилися в Даунсі, а на третю годину вдень я вже прибув до свого дому в Редріффі.

Жінка і діти, що вважали вже мене за мертвого, дуже здивувались і зраділи, а я, мушу зізнатися, дивився на них з ненавистю, огидою та зневагою, згадуючи про споріднення з ними, бо хоч по вигнанні з Гуїгнгнмії я й змусив себе переносити вигляд єгу і мати стосунки з доном Педро де Мендес, усе ж пам’ять і уява мої завжди були повні чеснот та ідей цих чудових гуїгнгнмів. Думка ж про те, що, спаровуючись з одною з представниць породи єгу, я став батьком кількох їх, викликала в мене сором, збентеження і жах.

Тільки-но я ступив у дім, дружина обняла й поцілувала мене, а я, відзвичаївшись за стільки років від дотику цих поганих тварин, упав непритомний і пролежав майже годину. Тепер, коли я пишу це, минуло вже п’ять років по останнім моїм поверненні до Англії. Перший рік присутність дружини або дітей були нестерпні для мене, я не переносив їхнього духу і ще менше міг їсти з ними в одній кімнаті. Вони й досі не насмілюються торкатися мого хліба або пити з мого кухля, не дозволяю я їм і брати себе за руку. На перші ж вільні гроші я придбав двох жеребців і розмістив їх у чудовій стайні, їхній конюх — мій перший приятель, бо самий дух, що він приносить із стайні, ба-дьорить мене. Мої коні досить добре розуміють мене, і я буваю з ними не менш як чотири години на день. Вони не знають ні сідла, ні вуздечки, дуже люблять один одного й приятелюють зі мною.

Розділ XII

Історію моїх мандрів протягом шістнадцяти років і семи місяців, я розказав тобі, любий читачу, дбаючи не стільки за прикрашання, як за правду. Мабуть, я міг би, як і інші, дивувати тебе неймовірними оповідями, та я волію викладати самі факти найпростішим способом і стилем, бо моє завдання в тім, аби інформувати, а не бавити тебе.

Нам, хто подорожує по далеких країнах, рідко відвідуваних англійцями чи іншими європейцями, легко описувати дивовижних морських або суходільних тварин, але головною метою кожного мандрівника мусить бути виховування розуму та вдачі своїх слухачів і гарними, і поганими прикладами, що дають чужі краї.

Я дуже хотів би, щоб видали закон, який зобов’язував би кожного мандрівника, перш ніж йому дозволять опублікувати відомості про свої подорожі, заприсягтися перед лордом-канцлером, що все надруковане ним буде в міру його розуміння абсолютно правдивим. Тоді світ не по-шиватиметься більше в дурні, як це звичайно буває тепер, коли деякі письменники, щоб догодити публіці, обдурюють необережного читача колосальними побрехеньками. Замолоду я з величезною насолодою прочитав багато книжок про мандри, але, об’їхавши відтоді більшу частину земної кулі і маючи змогу на підставі власних спостере-жень заперечувати силу казкових оповідань, набув великої огиди до такого читання і обурююсь таким безсоромним зловживанням довірливості людської. Отже, оскільки мої знайомі ласкаво вважають, що мої скромні зусилля можуть бути не безкорисні для моєї батьківщини, я взяв собі за принцип, від якого ніколи не ухиляюся, — суворо додержуватися істини. Та в мене й не може бути ні щонайменшої спокуси відійти від цього принципу, доки я тримаю у своїй пам’яті приписи та приклад мого благородного господаря й інших доброчесних гуїгнгнмів, скромним слухачем яких я мав честь тривалий час бути.

— Nec si miserum Fortuna Sinonam finxit, vanum etiam mendacemque improba finget[36].

Я дуже добре знаю, як мало слави дають твори, що не вимагають від автора ні таланту, ні освіти, ніякого взагалі хисту, крім гарної пам’яті або акуратних записів у щоденнику. Мені відомо й те, що автори мандрів, як і складачі словників, ідуть у непам’ять через вагу та розміри тих творів, що з’являються пізніше і, значить, лягають зверху. Дуже можливо, що мандрівники, які відвідають описані мною краї після мене, викриють мої помилки (коли вони є) і додадуть багато власних відкрить, відсунувши мене назад і ставши на моє місце, а світ і забуде, що був такий письменник. Якби я писав заради слави, це було б дуже мені неприємно, але єдина моя мета — благо суспільства, і тому я, взагалі, не можу засмутитися цим. І справді: хто ж, якщо він вважає себе за розумну, пануючу в своїй країні істоту, читатиме про описані мною чесноти благородних гуїгнгнмів, не соромлячись своїх власних пороків? Не кажу вже про ті далекі нації, де панують єгу. Найменш розбещені серед них, мабуть, бробдінгнежці, погляди яких на урядування та мораль нам треба було б наслідувати. Не хочу вже просторікувати більше, нехай розсудливий читач уважніше вивчає ці записки сам і робить належні висновки.

Вельми приємно мені те, що мій твір не підлягає осуду. Які ж бо закиди можна робити письменникові, що розповідає лише про голі факти, котрі мали місце в таких далеких країнах, де ми не маємо ні найменших торговельних чи комерційних інтересів? Я старанно уникав усяких помилок, що за них, часто занадто справедливо, дорікають авторам мандрів. До того ж я не маю нічого спільного ні з якою партією і пишу безсторонньо без упередженості або лихого наміру проти якоїсь людини чи групи людей. Я пишу з благородною метою навчити людство, над яким, без зайвої скромності, маю право претендувати на певну перевагу, що її дало мені тривале перебування серед най-довершеніших істот — гуїгнгнмів. Пишу я, не думаючи ні про користь, ні про похвалу. Я ніколи не прохоплююсь словом, що скидається на огуду або може хоч трохи образити тих, кого найлегше образити. Отже, сподіваюсь, я маю право назвати себе цілком бездоганним письменником, проти якого не спроможуться виявити свої таланти племена оглядачів, спостерігачів, досліджувачів, викривачів та наглядачів.

Мені, признаюся, шептали, що, оскільки я є англійським підданцем, я мав одразу ж подати меморіальну записку державному секретареві, бо всі нововідкриті англійцем землі мусять належати англійській короні. Але я не думаю, щоб завоювати їх було так легко, як колись Фердинандові Кортесові подолати голих індійців в Америці. Навряд чи варто відряджати армію або флот для того, щоб завоювати ліліпутів. Гадаю, що небезпечно було б напасти на бробдінгнежців, і не знаю, чи добре почуватиме себе англійське військо, маючи над головою летючий острів. Гуїгнгнми, щоправда, нібито не дуже готові до війни, бо зовсім не обізнані з військовою наукою і особливо зі зброєю. Але, якби я був міністром, не порадив би нападати на них. їхня розважливість, одностайність, безстрашність і патріотизм цілком замінять їм брак військових знань. Уявіть собі, що то буде, як двадцять тисяч їх вдеруться в середину європейської армії, поперемішують лави, поперекидають обози і почнуть вихати копитами задніх ніг по обличчях солдатів, бо вони цілком заслуговують на характеристику, дану Августові: recalcitrat undique tutus[37]. Але мені здається, що замість пропозиції завойовувати цей великодушний народ, краще було б попросити його прислати достатню кількість своїх представників цивілізувати Європу. Вони, принаймні, навчили б нас принципам честі, справедливості, правдивості, поміркованості, солідарності, цнотливості, дружби, доброзичливості та вірності. Назви всіх цих чеснот збереглися ще в більшості наших мов, і їх можна зустріти і в давніх, і в сучасних авторів. Я можу твердити це на підставі мого невеликого книжкового досвіду.

До того ж я маю ще й іншу підставу не бажати поширювати своїми відкриттями володіння його величності. На мою думку, правду сказати, королі в таких випадках роблять не дуже справедливо. Наприклад, буря захопила зграю піратів і жене їхній корабель невідомо куди. Нарешті юнга з вершка щогли вгледів землю, і всі сходять на берег пограбувати та пошарпати лагідне населення, що ставиться до них цілком приязно. Країні дають нове ім’я, приєднують її до володінь свого короля і зводять на честь такої події пам’ятник із трухлявої дошки або каменя. Потім пірати вбивають два чи три десятки тубільців, пару їх силоміць завозять як зразок із собою і, повернувшись додому, дістають пробачення. Нову колонію здобуто, кажуть, з божественного права. При першій нагоді туди надсилають кораблі, тубільців виганяють або нищать, а їхніх королів катують, допитуючи, де вони сховали своє золото. Дається воля всім нелюдським вчинкам, розпусті. Кров населення вкриває землю, а банда мерзенних різників зветься — колоністи, що мають своїм завданням навертати на християнство й освічувати язичників та варварів.

Але опис цей, мушу зізнатись, аж ніяк не стосується британської нації, яка може бути за приклад для цілого світу своєю мудрістю, дбайливістю та справедливістю в колонізуванні, своїми високими прикметами, що сприяють прогресові релігії та освіти, своїм добором побожних священиків, здібних проповідувати християнство, своєю обачністю в заселенні своїх провінцій виселенцями з метрополії, стриманими на язик і зразкового життя, своїм суворим додержанням справедливості при призначенні на урядові посади в усіх колоніях людей найбільш талановитих і не розбещених, і на довершення всього — відрядженням туди найбільш дбайливих і доброчесних губернаторів, які турбуються лише про добробут народу, що ним вони керують, і про честь короля, їхнього володаря.

Я гадаю, в описаних мною країнах ніхто не мав охоти, щоб колоністи завойовували або закріпачували, вбивали чи висилали його. Немає в них ні золота, ні срібла, ні цукру, ні тютюну, тобто нічого, гідного бути об’єктом нашої відваги, старання або зацікавленості. Проте, якщо ті, кого це більше стосується, додержуються іншої думки, я ладен перед судом довести, що переді мною там не було жодного європейця. Я вважаю, що тубільцям у цім треба вірити і сперечатися можна хіба що про двох єгу, яких, переказують, багато років тому побачили на одній горі в Гуїгнгнмії.

Щодо формального заволодіння цими країнами іменем мого монарха, то це мені ніколи й на думку не спадало, а якби й спало, то за тих обставин мені з міркувань розсудливості та самоохорони краще було б відкласти здійснення його до кращої нагоди.

Відповівши так на єдиний закид, що можна було зробити мені як мандрівникові, я остаточно прощаюся з моїми люб’язними читачами і повертаюся розкошувати своїми думками в моїм маленькім садку в Редріфі; застосовувати до життя чудову науку доброчесності, якої я навчився серед гуїгнгнмів; повчати єгу з моєї власної родини, наскільки вони піддаються вихованню; частіше розглядати себе самого в дзеркалі, щоб таким чином привчатися поволі терпіти вигляд людини; оплакувати некультурність наших гу-їгнгнмів, але завжди ставитися до них з пошаною заради мого благородного господаря, його родини, його друзів і всієї благородної раси гуїгнгнмів, що на них мають честь бути схожі своєю будовою наші гуїгнгнми, хоч інтелектуальні здібності їх і виродились.

Останнього тижня я почав уже дозволяти своїй дружині сідати обідати разом зі мною на дальшому кінці нашого довгого стола і відповідати, якомога коротше, на мої запитання. Проте запах єгу ще й досі викликає в мені огиду, і я завжди затикаю собі носа рутою, лавандою або тютюновим листям. Хоч як важко літній людині відмовлятися від старих звичок, а я, проте, сподіваюся призвичаїтись колись до моїх сусідів-єгу настільки, щоб не боятися їхніх зубів та пазурів.

Взагалі мені не важко було б помиритися з нашими єгу, якби вони задовольнилися самими своїми природними пороками та нерозважливістю. Мене не обурює вигляд адвоката, кишенькового злодія, полковника, блазня, лорда, картяра, політичного діяча, звідника, лікаря, викажчика, клятвопорушника, зрадника і подібних до них людей, бо вони — неминуче зло. Але коли я бачу, що якийсь виродок духовний і фізичний починає ще й величатися, отут мені вже рветься терпець. Ніколи також не буду я здатний зрозуміти, в який спосіб з’єднується така тварина з таким пороком. Мудрі і доброчесні гуїгнгнми, щедро обдаровані всіма досконалостями, що можуть прикрашати розумну істоту, не мають у своїй мові відповідного цьому порокові слова. У них нема виразів для визначення чогось поганого, окрім тих, якими вони описують огидні властивості єгу. А гордощів у єгу вони не помічали, бо зовсім не розуміють натури людської, як вона виявляється по інших країнах, де головує ця тварина. Я ж, маючи більше досвіду, виразно побачив зачатки гордування навіть у диких єгу.

Гуїгнгнми, які слухають тільки голос розуму, пишаються своїми чеснотами не більше, як я пишаюсь тим, що маю руки або ноги. Не пишатиметься ними й жодна розумна людина, хоч без них кожне має почувати себе нещасним. Спиняюся докладніш на цьому питанні через те, що хочу зробити суспільство англійських єгу менш нестерпним, і проситиму тих, хто хоч трохи хибує на цей абсурдний порок, не наважуватися навертатись мені на очі.