Мандри Гуллівера

Розділ І

Прожив я вдома не більше десяти днів, коли до мене завітав капітан Вільям Робінсон, корнуелець, командир великого корабля на триста тонн «Добра Надія». Раніше я служив хірургом на іншому судні, що в четвертій частині належало йому, як власникові, і відбув з ним подорож до Леванту. Він завжди поводився зі мною більше як з братом, ніж як із молодшим офіцером, і, почувши про мій приїзд, прийшов, я думаю, просто з приязні, бо при першій зустрічі нашій все було лише так, як буває в друзів, що один із них довгий час був відсутній. Згодом Робінсон став учащати до нас і одного разу, висловивши задоволення бачити мене в доброму здоров’ї, спитав, чи влаштувався я вдома довічно, і додав, що через два місяці відпливає до Ост-Індії, і по багатьох компліментах моїм здібностям запропонував посаду суднового хірурга. Він обіцяв призначити мені подвійну платню, дати в поміч ще одного лікаря та двох лікарських помічників і згоджу-вався навіть зумовити на письмі, що слухатиметься мене як рівного, бо з досвіду знає, що в морських справах я розуміюсь, принаймні, так, як і він сам.

Капітан говорив багато приємних мені речей; і, знаючи його за цілком порядну та чесну людину, я не міг йому відмовити; та й, незважаючи на все перетерплене лихо, моя жадоба бачити світ була не меншою, ніж будь-коли. Залишалось умовити мою дружину, і я дістав-таки її згоду, спокусивши матеріальними вигодами, які ця подорож обіцяла її дітям.

Ми відпливли п’ятого серпня 1706 року і 11 квітня 1707 прибули до Форту Святого Георга[20]. Простоявши там три тижні, щоб дати перепочинок екіпажеві, серед якого було багато хворих, ми вирушили на Тонкін, де капітан вирішив пробути деякий час, бо замовлений ним крам не був іще готовий і навряд чи міг бути висланий йому раніше, ніж через кілька місяців. Щоб хоч би частково повернути витрати, заподіяні цією вимушеною стоянкою, він купив великий баркас, навантажив його різним добром, яким тонкінці зазвичай торгують із сусідніми островами, відрядив на нього чотирнадцять матросів, з яких троє були тубільці, призначив мене командиром баркаса і доручив торгувати крамом два місяці, доки справи затримуватимуть його в Тонкіні.

Не пропливли ми під парусами і трьох днів, як почався величезний шторм, що п’ять днів гнав нас на норд-норд-ост, а потім на схід. Далі буря вщухла, і почало розпогоджуватись, але ввесь час подував чималий вітерець із заходу. На десятий день за нами погналися два піратські судна і скоро наздогнали нас, бо мій баркас, занадто завантажений, глибоко сидів і ми йшли дуже повільно та нездатні були захищатися.

Порівнявшися з нами майже водночас, капітани з обох суден на чолі своїх людей як навіжені скочили на баркас, де всі, з мого наказу, лежали ниць. Тоді вони пов’язали нас міцними мотузками і, поставивши вартових, кинулися обшукувати судно.

Серед них я помітив одного голландця, який, хоч і не був капітаном жодного з кораблів, все ж, очевидно, мав деякий авторитет. З нашого вигляду впізнавши в нас англійців, він забелькотів поганою англійською мовою і заприсягався, що прив’яже нас спиною один до одного та повикидає всіх у море. Я досить добре розмовляв по-гол-ландському і просив його, зваживши на те, що ми християни і протестанти та ще з дружньої держави, ублагати капітана зглянутись на нас. Це й зовсім розлютило голландця, який, повторивши свої загрози, повернувся до товаришів і з великим запалом почав говорити щось, гадаю, японською мовою, раз у раз повторюючи слово «кристіанос».

Більшим піратським судном командував капітан-япо-нець, який говорив трохи голландською мовою, але дуже недосконало. Підійшовши, він поставив мені кілька запитань і, діставши на них відповідь у дуже приниженому тоні, сказав, що «ми не помремо». Низько вклонившися капітанові, я звернувся до голландця і сказав йому, що мені боляче бачити в язичника більше милосердя, ніж у свого ж таки брата-християнина. Та незабаром мені випало каятися за ці нерозумні слова, бо клятий нечестивець, не спромігшись умовити капітанів кинути мене в море (на це вони, обіцявши вже, що я не помру, не могли погодитись), наполіг таки на карі, що кожному здалася б гіршою за смерть. Матросів моїх розподілили нарівно між обома кораблями, а на баркас призначили нову команду. Мене вирішили залишити в невеликому човні з парою весел, парусом і харчем на чотири дні. Японець-капітан зі своїх власних запасів ласкаво подвоїв мою пайку і не дозволив нікому обшукувати мене. Коли я сідав у човен, голландець, стоячи на палубі, обкладав мене найжахливі-шими лайками та прокльонами, які тільки міг знайти у своїй мові.

Приблизно за годину перед тим, як ми побачили піратів, я робив виміри й визначив, що ми були на 46° північної широти й 183° східної довготи. Опинившися на деякій відстані від піратів, я за допомогою кишенькової підзорної труби виявив на обрії пасмо островів, що лежали на південний схід від мене. Вітер був ходовий. Я нап’яв парус, маючи намір дістатися найближчого з островів, і за три години спромігся зробити це. То була гола скеля, але в розколинах її я знайшов чимало пташиних яєць і, викресавши вогонь та розпаливши верес і сухі водорості, спік собі ці яйця на вечерю. Нічого іншого я не їв, вирішивши якомога довше ощаджувати мої запаси. Ніч я перебув під захистом скелі на оберемку вересу і спав дуже добре. Наступного дня я доплив до другого острова, далі — до третього, потім до четвертого, подеколи веслуючи, подеколи йдучи під парусом.

Не докучаючи читачеві подробицями моїх лихих пригод, скажу лише, що на п’ятий день дістався нарешті п’ятого з бачених мною островів, який лежав на південь-південний схід від першого. До нього було далі, ніж я сподівався, і дістався я туди тільки за п’ять годин. Я об’їхав його майже кругом, перш ніж знайшов місцину, де можна було зручно висадитися: маленьку затоку, разів у три ширшу за мій човен. Острів являв собою суцільну скелю; лиш подекуди там росли кущики кизилу та запашні трави. Я забрав з човна свій невеличкий запас харчу і, підживившися трішки та заховавши залишки їжі в одну з печер, яких тут було чимало, заходився збирати по скелях яйця, сухі водорості та трави, щоб ранком спекти собі на них яйця, бо при мені були кремінь, кресало, сірники й запалювальне скло. Ніч я пролежав у печері поруч з моїми запасами. За ліжко мені правили та сама трава та водорості, які я назбирав на вогнище. Спав я дуже мало, бо душевний неспокій брав гору над утомою і змушував мене пильнувати. Я думав про неможливість зберегти життя в такій безлюдній місцевості та про трагічну смерть, яка мені судилася. З туги і в безнадії я не мав навіть сил підвестись і виліз із печери тільки тоді, як був уже білий день. Я блукав межи скель. Небо сяло блакиттю. Сонце було таке жарке, що доводилось одвертати від нього обличчя. Раптом потемнішало, але зовсім не так, як буває, коли набіжить хмара. Обернувшися назад, я побачив між собою і сонцем якесь велике непрозоре тіло, що посувалося в напрямку острова. Воно було, здавалося, на висоті двох миль і застувало сонце протягом шести чи семи хвилин, але я не помітив, щоб у повітрі похолоднішало або небо потемнішало більше, ніж тоді, коли б я стояв у затінку під горою. Коли тіло наблизилося до мене, я пересвідчився, що воно з якоїсь твердої речовини з рівним, пласким дном, яке дуже блищало, відбиваючи поверхню моря. Я стояв ярдів на двісті над берегом і бачив, як це велике тіло знижувалося майже паралельно мені на відстані з якусь англійську милю. Я дістав свою підзорну трубу і міг угледіти багато людей, що сновигали по його спадистих, здавалося, боках, але, що вони там робили, розібрати я не міг.

Природна любов до життя викликала в мене приплив радощів, і я готовий уже був надіятися, що ця пригода допоможе мені визволитися так чи інак з цього безлюдного місця та з безпорадного становища, в якому я опинився. Але читач навряд чи зрозуміє почуття здивування, яке огорнуло мене, коли я побачив у повітрі острів, заселений людьми, що своєю волею могли (так здавалося) підіймати й опускати його або примушували посуватися вперед. Проте я не мав тоді охоти вдаватися у філософію з приводу цього явища, і мене значно більше цікавило питання, яку путь вибере острів, бо на той час він нібито спинився. Незабаром острів підійшов ще ближче, і я міг уже вгледіти на ньому кілька поверхів, галерей і сходи, які через певні інтервали сполучали їх. На нижній галереї сиділи люди з довгими вудками в руках. Коло них стояли глядачі й дивились, як ті рибалять. Я почав вимахувати нічним ковпаком (бо мій капелюх давно вже зносився) і носовою хусткою, а коли острів присунув ще ближче, заходився гукати якомога голосніше. Придивляючись, я вгледів натовп, що юрмився на оберненому до мене боці. З того, що вони показували одне одному на мене пальцями, я зрозумів, що вони побачили мене, хоч і не озиваються на мої покрики. Потім я побачив, як п’ять або шість людей побігли сходами вгору і зникли у верхній частині острова. Мені спало на думку, що їх послано сповістити про моє з’явлення якусь поважну особу та дістати від неї належні розпорядження, і я не помилився.

Натовп більшав, і менше ніж за півгодини острів посунувся і піднявся так, що між нижньою галереєю і висотою, де я стояв, лишалися які-небудь сто ярдів. Тоді я прибрав найблагальнішу позу і заговорив до них приниженим тоном, але не одержав ніякої відповіді. Над самою моєю головою стояли, очевидно, якісь поважні особи, як я зробив висновок із їхнього вбрання. Вони про щось серйозно радилися, часто поглядаючи на мене. Нарешті один із них крикнув кілька слів чистою, ніжною, співучою мовою, що скидалася на італійську. Бажаючи догодити їм приємнішими для їхнього слуху звуками, я й собі відповів по-італійському. Ми хоч і не зрозуміли одне одного, але мій вигляд досить виразно свідчив про моє жалюгідне становище.

Вони знаками звеліли мені зійти зі скелі й наблизитися до берега, що я і зробив. Коли летючий острів піднявся й став своїм краєм саме наді мною, з нижньої галереї спустили ланцюги з прикріпленою до них дошкою. Я сів на неї, і мене одразу ж підняли за допомогою блоків.

Розділ II

Ступивши на острів, я опинився серед великого натовпу. В перших рядах стояли, здавалося, люди вищого стану. Всі вони з цікавістю розглядали мене, і я платив їм тією ж монетою, бо ніколи ще не бачив людей, таких чудних постаттю, одежею та поводженням. Голови в них були нахилені або в правий, або в лівий бік. Одне око дивилося всередину, а друге — просто в зеніт, їхнє верхнє вбрання було прикрашене фігурами сонця, місяця та зірок, упереміж із зображеннями скрипок, флейт, арф, сурм, гітар та багатьох інших музичних інструментів, незнаних у нас в Європі. Між народом я помітив кількох чоловіків, убраних як слуги, кожен з яких тримав у руках коротеньку паличку з прив’язаним на кінці, неначе ціп до ціпилна, надутим пузирем. У кожен пузир, як мені казали потім, покладено певну кількість сухого гороху або камінчики. Цими пузирями вони час від часу били по губах і по вухах своїх сусідів, але тоді я ніяк не міг второпати, навіщо те робилося. Здається, мозок цих людей так захоплюють глибокі роздуми, що вони не можуть ні говорити, ні чути слів інших, і вивести із цього стану їх можна, лише торкнувшись ззовні їхнього органу слуху та мови. Через це ті, хто мають на це змогу, завжди тримають у своїй господі спеціального ляскача (по-місцевому — клайменоле) і ніколи не виходять без нього, ідучи на прогулянку чи в гості. Обов’язки ляскача полягають у тім, щоб, коли зійдуться двоє, троє чи більше осіб, злегка торкатися пузирем рота того, хто має говорити, і правого вуха того, до кого звертаються. Цей ляскач супроводжує свого хазяїна й під час прогулянок і при нагоді злегка б’є його по очах, бо той завжди так заглиблюється в думки, що явно підпадає небезпеці впасти в провалля чи стукнутись головою об стовп, а на вулицях або збити когось із ніг, або, зіткнувшись із кимось, опинитись у рівчаку самому.

Подати читачеві ці пояснення треба негайно, бо інакше він, так само, як і я, не зрозумів би їхньої поведінки під час нашого переходу на вершину острова і далі — до королівського палацу. Поки ми йшли, вони раз у раз забували, куди їм треба, і залишали мене самого, доки ляс-качі не будили їхньої пам’яті; їх, здається, не вражали ні незвичні для них мій одяг та загальний вигляд, ні крики юрби, думки та манери якої були вільніші.

Нарешті ми дісталися палацу й увійшли до парадної зали, де на троні сидів король, оточений з обох боків першими своїми вельможами. Перед троном стояв великий стіл, ввесь заставлений глобусами, планетаріями та різним математичним приладдям. Його величність не звернув на нас ніякої уваги, хоч наша поява викликала чималий шум, бо позбігалися всі придворні. Він заглибився в якусь дуже важливу задачу, і ми чекали щонайменше годину, доки він розв’язав її. Обабіч, коло самого трону, стояли два молоденькі пажі, з пузирями на палицях у ру-ках. Побачивши, що король скінчив свою задачу, один із них злегка торкнувся пузирем його рота, а другий — правого вуха, після чого його величність здивовано озирнувся, неначе раптом прокинувся, і, помітивши мене з товариством, очевидно, пригадав, що йому говорили вже про мене. Він промовив кілька слів, і один з пажів зараз же ляснув мене по правому вуху, але я на мигах, як зумів, пояснив, що не потребую цього інструмента. Як виявилося згодом, така поведінка дуже зашкодила мені, бо на підставі її його величність і ввесь двір склали дуже низьку ціну моїм розумовим здібностям.

Король, наскільки я міг здогадатися, ставив різні запитання, і на них я відповідав усіма мовами, які знав. Побачивши, що нам не порозумітися, король (одмінний від усіх його попередників своєю гостинністю до чужинців) наказав дати мені окрему кімнату в палаці й приставити до мене двох челядників. Мені принесли обід, і четверо вельмож, яких я бачив дуже близько від особи його величності, зробили мені честь пообідати разом зі мною. Обід складався з двох перемін, по три страви в кожній. На першу переміну ми мали баранячий окіст у формі рів-ностороннього трикутника, кусок яловичини у вигляді ромбоїда та пудинг у формі циклоїда. В другій переміні були дві качки, порізані на частки, кожна з яких скидалися на скрипку, сосиски й ковбаси, які обрисами нагадували флейти та гобої, і теляча грудинка, за формою — точнісінька арфа. Хліб слуги різали у формі конусів, циліндрів, паралелограмів та багатьох інших математичних тіл і фігур.

За обідом я дозволив собі запитувати про назви різних речей їхньою мовою, і ці благородні особи, за допомогою своїх ляскачів, охоче задовольняли мою цікавість, бо їм, очевидно, самим кортіло навчити мене їхньої мови, щоб потім і ще більше вразити своїми великими здібностями. Незабаром я міг уже попросити подати не тільки хліба й води, а й усього, чого хотів.

По обіді мої компаньйони пішли, а до мене, з наказу короля, завітала нова особа в супроводі ляскача. Вона принесла із собою пера, чорнило, папір та три-чотири книги і мімікою дала мені зрозуміти, що її прислано на-вчити мене їхньої мови. Ми просиділи чотири години, протягом яких я записав багато слів із поясненнями проти кожного і примудрився вивчити кілька коротеньких фраз, бо мій навчитель наказував челядникові давати йому той або інший предмет, повертатися, вклонятися, сідати, вставати, ходити тощо, а я записував, як усе це називається по-їхньому. В одній із книжок він показав мені малюнки сонця, місяця, зірок, знаків зодіаку, тропіків і полярних кіл, а також назви багатьох плоских фігур і стереометричних тіл. Далі він назвав і описав усі музичні інструменти та познайомив мене з технічними термінами, використовуваними для гри на кожному з них. Коли він пішов, я переписав за абеткою усі слова з перекладами їх. У такий спосіб, завдяки моїй незрадливій пам’яті, я за небагато днів досяг чималих успіхів у вивченні їхньої мови.

Слово, що його я перекладаю «летючий» або «плавучий острів», звучить у них як Лапута, і походження його мені так і не пощастило дошукатись. «Лап» стародавньою, невживаною тепер мовою означає «високий», а «Унту» — «керівник». Злиття цих слів і дало, вони кажуть, Лапута, перекручене Лапунту. Я особисто не погоджуюсь із таким словотворенням, бо воно видається мені малопереконли-вим, і висунув перед тамтешніми вченими іншу теорію. Я виводжу слово Лапута з лап аутед. Лап означає, власне кажучи, відбиток сонячного променя в морі, а аутед — крило. Я, проте, не буду наполягати на цім і полишаю розв’язання питання на суд безстороннього читача[21].

Ті, хто за дорученням короля опікувалися мною, побачивши, в якому поганому стані моє вбрання, другого ж ранку викликали кравця і звеліли йому зняти з мене мірку. Майстер виконав це зовсім не так, як роблять майстри в нас у Європі. Вимірявши мій зріст квадрантом, він за допомогою лінійки та компаса вирахував розміри та обводи всього мого тіла, записав усі їх на папері і через шість днів приніс готовий костюм. Він був зроблений дуже погано і зовсім не пасував мені, бо швець помилився на одну цифру в своїх розрахунках[22], але я заспокоював себе тим, що такі випадки трапляються часто, і на них не варто зважати.

Під час мимовільного ув’язнення через брак одежі і через недугу, яка затримала мене ще на кілька днів, я набагато розширив свій словник і, з’явившися перший же раз при дворі, міг розуміти багато з того, що казав король, і трохи відповідати на деякі його запитання. З наказу його величності, острів спрямували на південний схід та схід — до Лагадо, земної столиці всього королівства, до якої було щось із дев’яносто ліг. Наша подорож туди тривала чотири з половиною дні, причому я зовсім не відчував поступального руху острова в повітрі. Наступного дня, близько одинадцятої ранку, король, власною персоною, разом зі своїми придворними, дворянами та службовцями, наготувавши всі свої музичні інструменти, влаштували концерт і протягом трьох годин безупинно грали на них, цілком оглушивши мене. Змісту музики я не розумів, аж поки мені пояснив його мій учитель. Він сказав, що вуха місцевих мешканців здатні чути музику небесних сфер, що це можливо лише в певні періоди, а тепер, мовляв, кожен придворний готується взяти участь у цім концерті на інструменті, на якому він грає найкраще.

Простуючи до Лагадо, їхньої столиці, його величність наказував зупиняти острів над деякими містами та селами, щоб його підданці могли подати йому свої прохання. Для цього з острова спускали багато шворочок з важками на кінцях. Прохачі прив’язували до них свої заяви, і ті відразу ж піднімалися вгору, як то буває з клаптиками паперу, що їх школярі пускають по нитці до змія. Іноді нам знизу передавали вино та їстівне, і лапутяни підіймали їх до себе за допомогою блоків.

Мої математичні знання стали мені у великій пригоді при засвоєнні фразеології, значною мірою побудованої на цих дисциплінах та на музиці, що з нею я був добре обізнаний. Всі їхні ідеї пов’язані з лініями та фігурами. Бажаючи, наприклад, розповісти про красу жінки чи якоїсь тварини, вони описують її ромбами, колами, паралелограмами, еліпсами та іншими геометричними термінами або уживають порівнянь, запозичених із музичного лексикону, повторювати які тут було б недоречно. У кухні королівській я бачив найрізноманітніші математичні та музичні інструменти, форми яких кухарі наслідують, ріжучи печеню, подавану до столу його величності.

Будинки лапутянські збудовані надзвичайно погано. Стіни викривлюються, ніде в помешканнях немає прямого кута. Всі ці недоладності пояснюються зневагою до прикладної геометрії, якою вони нехтують, як вульгарним, механічним знанням. Хитромудрі ж вказівки, які лапутяни дають робітникам-будівничим, недоступні для їхнього розуму і завжди спричиняються лише до помилок. Хоч як уміло поводяться вони на папері з лінійкою, олівцем і циркулем, але в повсякденному, хатньому житті я ніколи не бачив людей незграбніших, вайлуватіших і таких нетямучих у всьому, що не стосується математики та музики. Міркують вони дуже погано і з запалом сперечаються, крім тих випадків, коли мають рацію, але такі випадки бувають рідко. Мрії, фантазії, вигадливість невідомі їм зовсім, і в лапутянській мові немає навіть слів для таких понять. Обсяг їхніх думок та інтересів обмежено двома зазначеними науками.

Більшість лапутян, а надто ті, що працюють в астрономії, з великою довірою ставляться до астрологічних віщувань, хоч і соромляться визнати це привселюдно. Але найчуднішою і найнезрозумілішою здавалася мені їхня пристрасть до новин та політики, в якій вони надзвичайно кохаються, раз у раз дискутуючи питання державного характеру та гаряче обстоюючи кожну дрібницю партійної думки. Щоправда, такий самий нахил я спостерігав і в більшості моїх знайомих європейських математиків, але ніколи не міг знайти нічого спільного між цими двома галузями науки. Мабуть, вони гадають, що керувати та орудувати світом не важче, ніж повертати глобус, бо в найбільшому колі стільки ж градусів, як і в найменшому. А втім, я думаю, що ця характерна для математиків риса походить від загальнолюдської властивості втручатися саме туди і цікавитись саме тим, до чого ми найменше підготовані навчанням та природою.

Лапутяни завжди хвилюються і не мають ані хвилини спокою, але їхні страхи викликані причинами, які майже не впливають на інших смертних. Вони бояться змін, що відбуваються в тілах небесних: того, приміром, що Земля, через постійне зближення Сонця з нею, мусить із плином часу бути поглинена або знищена ним; що поверхня Сонця поступово вкриватиметься його викидами і перестане давати світло світові; що Земля, уникнувши нещодавно зіткнення із хвостом останньої комети, який неминуче спопелив би її, дуже можливо, буде зруйнована найближчою черговою кометою, яка з’явиться, — вирахували вони, — через тридцять один рік. А якщо ця комета, перебуваючи в перигелії, наблизиться до Сонця на певну відстань (чого на підставі своїх розрахунків вони побоюються), то вона дістане від нього тепла в десять тисяч разів більше, ніж є його в розпеченім до червоного залізі. Віддаляючись від Сонця, вона понесе з собою і свій вогняний хвіст у мільйон чотирнадцять миль завдовжки; Земля ж, якщо вона, проходячи крізь той хвіст, опиниться на сто тисяч миль від ядра, або головного тіла комети, дорогою мусить зайнятися і спопелиться. Побоюються вони й того, що Сонце, випромінюючи щодня своє тепло й нічим не поновляючи його, має кінець кінцем зовсім згоріти та зникнути, а це супроводитиметься зруйнуванням Землі і всіх планет, які дістають від нього своє світло.

Завжди стривожені страхом перед цими та подібними до них неминучими небезпеками, вони не можуть спати спокійно у своїх ліжках і позбавлені можливості насолоджуватися звичайними розвагами та втіхами життя. Зустрівшися ранком зі знайомими, кожне з них насамперед питає про стан і вигляд Сонця вчора ввечері та сьогодні вранці й хоче знати, чи є надія, що Земля не зіткнеться з кометою, яка наближається. Ці розмови вони можуть вести з захопленням, з яким наші хлопчики слухають різні страхіття про духів та домовиків і, з насолодою наслухавшись їх, бояться вкладатися спати.

Жінки на Лапуті надзвичайно жваві. Вони зневажають своїх чоловіків і страшенно люблять мешканців континенту, чимало яких завжди бувають на острові, то тому, що вони належать до двору, то з доручення різних міст та цехів, то у своїх приватних справах. На острові мешканців континенту глибоко зневажають, бо в них різні дарування. З-поміж них острівні дами вибирають собі коханців; погано тільки те, що поводяться вони занадто вільно й почувають себе в цілковитій безпеці, бо їхні чоловіки так заглиблюються у свої розумування, що коханці можуть дозволяти собі в їхній присутності найбільші фамільярності, а надто, коли чоловік сидить над папером та над інструментами і коло нього нема його ляскача.

їхні жінки та доньки скаржаться на свою самотність на острові, хоча, як на мене, то це найчарівніше місце у світі. Живуть вони там у розкошах і роблять, що хочуть, а все ж їх завжди приваблюють столичні втіхи. Проте спускатись у Лагадо можна їм тільки з особливого дозволу короля, а дістати його нелегко, бо вельможі з власного довгочасного досвіду дізнались, як важко умовити жінку повернутися звідти. Ось, наприклад, що переказували мені про одну дуже поважну придворну даму. Дружина прем’єр-міністра, першого багатія в королівстві, — людини дуже милої і страшенно закоханої в неї, — мати кількох дітей, вона покинула свій чудовий палац на острові і, посилаючись на недугу, переїхала до Лагадо. Там вона ховалася кілька місяців, доки король не видав наказ розшукати її. Даму знайдено в темній корчмі, у лахмітті, бо вбрання своє вона заставила, щоб утримувати старого спотвореного лакея, який щодня бив її й від якого її взяли силоміць. Повернувшись додому, де чоловік і словом не дорікнув їй і поводився з великою ніжністю, вона незабаром знову втекла до свого коханця, занесла з собою всі фамільні коштовності, і відтоді про неї нічого не чули.

Читач скаже, мабуть, що ця історія може трапитись скоріше в Англії чи в Європі, а не в такій далекій країні. Але я прошу взяти до уваги, що примхи жіноцтва не обмежені ні кліматом, ні нацією, і всі вони набагато одноманітніші, ніж можна собі уявити.

За якийсь місяць я настільки опанував їхню мову, що міг вільно відповідати мало не на всі запитання короля, коли мав честь бувати в нього. Його величність не цікавили ні наші закони, ні урядування, ні історія, ні релігія, ні побут країв, де я був, і він обмежував свої запитання самим станом математики, та й те сказати, слухав мене неуважно і зневажливо, дарма що обабіч нього завжди стояли два ляскачі, які частенько збуджували його увагу своїми пузирями.

Розділ III

Я попросив монарха дозволити мені оглянути визначні місця острова, і король ласкаво дав мені дозвіл на це, звелівши моєму навчителеві супроводжувати мене. Найбільше хотів я дізнатись, якими природними чи штучними причинами пояснюються різноманітні рухи острова, і тепер по-філософському розповім про це читачеві.

Летючий або плавучий острів має форму правильного кола діаметром сім тисяч вісімсот тридцять сім ярдів або близько чотирьох з половиною миль, і, значить, з поверхнею десять тисяч акрів. Заввишки він має триста ярдів. Основа, або нижня поверхня, що її видно тільки якщо дивитися знизу, являє собою алмазну плиту ярдів двісті завтовшки. На ній у звичайному порядку лежать різні породи мінералів, укриті зверху шаром чудового чорнозему десять-дванадцять футів завглибшки. Горішня поверхня острова нахилена від обводу до середини, і через це роса та дощова вода, що падає на острів, пройшовши рівчаками, стікають у чотири великі водозбори. Кожен з них має близько півмилі в обводі і лежить на двісті ярдів од центра. Вода у водозборах удень випаровується проти сонця, і тому переповнені вони не бувають. До того ж монарх з власної волі може підняти острів понад хмари та випари і у такий спосіб, коли тільки схоче, запобігти дощеві чи росі, бо хмари, як кажуть усі натуралісти, не можуть здійматися вище як на дві милі над землею; у тій країні, принаймні, такого ніколи не бувало.

У самому центрі острова є провалля близько п’ятнадцяти ярдів діаметром. Через нього астрономи сходять у велику печеру, яка має форму купола, зветься через те Фландона Ганьйоле, або льох астрономів, і лежить на сто ярдів під горішньою поверхнею алмаза. У цій печері завжди горять двадцять ламп, і їхнє світло, відбиваючись від рівних стін, заливає все навкруги. В льоху понаставлено найрізноманітніших секстантів, квадрантів, телескопів, астролябій та іншого астрономічного приладдя, але головне диво, від якого залежить доля цілого острова, то величезних розмірів магніт у формі ткацького човника. Він має шість ярдів завдовжки і в найтовщому місці три ярди завширшки. Магніт прикріплений до міцної алмазної осі, що проходить крізь його середину, і на ній він підвішений так точно, що обертається від найменшого дотику руки. Його вміщено в порожній алмазний циліндр чотири фути заввишки, стільки ж має товщина стінок, і дванадцять ярдів у діаметрі, поставлений горизонтально на вісім алмазних ніжок, кожна шість ярдів заввишки. У середині внутрішньої поверхні циліндра є два гнізда у дванадцять дюймів завглибшки, куди вставлено кінці осі і де вона, коли треба, обертається.

Ніяка сила не може зсунути магніт з місця, бо циліндр із ніжками є єдине, суцільне тіло з алмазною плитою, що становить основу острова.

За допомогою магніту острів і рухається то вгору, то вниз або пливе в одній площині, бо щодо частини землі, підвладної Лапуті, магніт з одного кінця має відштовхувальну, а з другого — притягальну силу. Поставивши його сторч, притягальним полюсом до землі, лапутяни знижують острів, а коли повернути вниз відштовхувальний полюс, острів рухається просто вгору. Поставлений навскоси, магніт примушує Лапуту йти так само навскісно, бо його сили завжди діють уздовж ліній, рівнобіжних його напрямові.

Той навскісний рух пересуває острів від одної частини володінь монархії до іншої. Щоб зрозуміти принцип його поступу, припустимо, що АВ становить лінію, яка проходить через володіння Белнібарбі, лінія CD — магніт, де D — відштовхувальний полюс, а С — притягальний, і що острів перебував над точкою С. Коли магніт поставлено в положення CD, і його відштовхувальний полюс повернений униз, тоді острів піде навскісно вгору в напрямі до D. Коли він дійде D, повернімо магніт навколо осі так, щоб його притягальний полюс обернувся до Е, тоді й острів ітиме навскісно в напрямі до Е. Коли повернути магніт знову навколо осі й поставити його в положення EF, відштовхувальним полюсом униз, то острів піде навскоси вгору в напрямі до F, звідки, повернувши притягальний полюс до G, острів можна перевести до G і від G до Н, повернувши магніт так, щоб його відштовхувальний полюс спрямований був просто вниз. Отже, міняючи, коли треба, положення магніту, ми змусимо острів то підніматись, то знижуватись у навскісному напрямі, і таким чергуванням підіймань та опускань (навскісний рух буває незначний) острів пересувається від одної частини держави до іншої.

Слід тільки зауважити, що острів не може виходити поза межі своєї держави або піднятись вище, як на чотири милі. Астрономи (які написали силу розвідок про той магніт) пояснюють це тим, що магнітне тяжіння діє лише на відстані чотирьох миль і тим, що мінералу, який з-під землі та з моря, на відстані шести ліг від берега, насичує своєю силою магніт Лапути, немає ні в якому іншому місці земної кулі, крім володінь його величності. Користуючись перевагами такого вигідного становища, король легко може привести до покори всяку країну, що лежить у полі притягання магніту.

Коли магніт стоїть паралельно до площини горизонту, острів зупиняється, бо в такому положенні полюси магніту, перебуваючи на однаковій відстані від землі, діють з однаковою силою, один — штовхаючи острів угору, а другий — тягнучи його вниз, через що не буває ніякого руху.

Доглядати магніт доручено надійним астрономам, що за наказом короля час від часу змінюють його положення. Більшу частину свого життя вони проводять, вивчаючи небесні тіла крізь підзорні труби, яким наші телескопи значно поступаються своєю якістю, їхні найбільші телескопи хоч і не довші за три фути, але є чильнішими за наші стофутові та ще й дають чистіше відображення зірок. Ось чому у відкриттях своїх вони випередили наших європейських астрономів і вмістили в своєму каталозі неба десять тисяч зірок, тоді як у найповнішому нашому немає і третини цього числа[23]. Окрім того, вони відкрили дві менші зірки, або супутники Марса, що обертаються навколо нього і лежать від центру головної планети на віддалі, рівній трьом діаметрам її — ближній і п’ятьом — дальній. Перший обертається за десять годин, а другий — за двадцять одну з половиною. Отже, квадрати часу їхніх обертань майже пропорційні кубам їхньої віддаленності від центру Марса, і це наочно доводить, що вони підлягають тому ж таки законові притягання, який керує всіма небесними тілами.

Вони спостерігали дев’яносто три різні комети й з великою точністю встановили періоди їхнього обертання. Якщо це правильно (а вони твердять це з великою впевненістю), то дуже бажано було б опублікувати їхні спостереження, і тоді вся теорія комет, що й досі шкутильгає на обидві, набула б довершеності інших галузей астрономії.

Король міг би стати найабсолютнішим монархом у світі, якби йому пощастило переконати міністрів приєднатися до нього, але в кожного з них є маєток на континенті і, вважаючи за дуже хистке становище придворних фаворитів, вони ніколи не погодились би на закріпачення своєї вотчини.

Коли б яке-небудь місто зняло бунт проти нього або відмовилося сплачувати звичайні податки, король має змогу привести жителів до покори двома способами. Перший і менш жорстокий полягає в тім, аби поставити острів якраз над містом та навколишніми землями і тим позбавити їх благодіянь сонячного світла та дощу, тобто викликати голод і хвороби. Якщо на думку короля провина їхня заслуговує більшого, їм, крім того, скидають на голову здоровенні камені, од яких можна врятуватись, тільки заховавшись у підвали або льохи, при чім покрівлі їхніх будинків розбиваються зовсім. А коли повстанці правлять усе ж таки своє, то до послуг королівських останній засіб — острів просто спускається на їхні голови і руйнує дощенту все — і будівлі, і людей. Проте це — крайнощі, вдаватися до яких король буває змушений дуже рідко. З одного боку, йому й самому це не до вподоби, а з другого — і міністри не наважуються радити, бо це накликало б на них ненависть народу і спричинилось би до великих пошкоджень їхніх маєтків унизу, острів же належить тільки королеві.

Є ще й інша важливіша причина, з якої королі цієї країни завжди відчували огиду до такого жахливого вчинку і вдавались до нього хіба в крайньому випадку. Якщо в місті, засудженому на зруйнування, є якісь високі скелі — а вони бувають у більшості великих міст, розташованих там, імовірно, саме з метою запобігти цій катастрофі, — або в нім багато високих шпилів чи кам’яних стовпів, то раптове падіння може пошкодити основу острова, що, як я вже казав, складається з одного суцільного алмаза двісті ярдів завтовшки і може розколотись від міцного поштовху або тріснути, занадто наблизившись до охоплених вогнем будинків унизу, як часто трапляється зі стінами наших залізних і кам’яних димарів. Підданці короля добре знають про все це і, обстоюючи свою волю чи власність, розуміють, до якої межі можна доводити свою впертість. Та й король, хоч і вирішить іноді розчавити яке-небудь місто, але наказує опускати острів якнайделікатніше, нібито з любові до населення, насправді ж, боячись пошкодити алмазний диск. Тоді ж бо, на думку всіх їхніх філософів, магніт не триматиме більше острова в повітрі і вся його маса впаде на землю.

Років зо три перед моїм прибуттям на Лапуту, коли його величність літав над своїми володіннями, трапилася незвичайна подія, яка ледве не стала фатальною для тої монархії, принаймні, для її теперішнього державного ладу. Ліндаліно, друге за своїми розмірами місто в монархії, було першим, що його, подорожуючи, відвідав король. Через три дні по його відбутті городяни, які часто скаржилися на великі утиски, зачинили міську браму, заарештували губернатора і з дивовижною енергією та швидкістю спорудили на кутах міста (територія його має форму правильного чотирикутника) чотири великі башти, такі заввишки, як і гранітна гостроверха скеля в самому центрі міста. На вершку кожної башти, так само як і на вершині скелі, вони поставили по великому магніту і заготували колосальну кількість легкозаймистого палива, надіючись сильним полум’ям розколоти величезну основу острова, якщо їхній план з магнітами зазнав би невдачі.

Тільки через вісім місяців короля повідомили про те, що ліндалінці зчинили бунт, і він тоді наказав скерувати острів до того міста. Людність його була однодушна, запаслась провіантом. Посеред міста протікає велика річка. Король кілька днів літав над повстанцями, позбавляючи їх дощу і сонця. Він звелів спустити з острова безліч мотузок, але нікому й на думку не спало подати йому прохання, зате до Лапути полетіла сила надзвичайно зухвалих претензій; у них вимагалося відшкодувати всі вчинені місту несправедливості, повернути привілеї, надати населенню право обирати губернатора і подібні до цього безглузді речі. У відповідь його величність звелів усім островитянам кидати з нижньої галереї великі камені на місто, але городяни врятувалися від цього лиха, поховавшись зі своїм майном у чотирьох баштах та інших кам’яницях і по льохах.

Тоді король, твердо вирішивши приборкати цих гор-дунів, наказав опустити острів на сорок ярдів від верхів башт і скелі. Наказ королівський виконано, але урядовці, які здійснювали його, виявили, що спуск відбувався куди швидше проти звичайного. Повернувши магніт, вони ледве спромоглися вдержати острів у непорушному положенні, але з’ясувалося, що він все ж таки має тенденцію падати. Негайно повідомивши короля про це дивне явище, вони просили в його величності дозволу підняти острів вище. Король згодився, скликали велику нараду, й урядовці, які відали магнітом, одержали наказ бути присутніми на ній. Один із найстаріших та найдосвідченіших серед них дістав дозвіл провести досвід. Він узяв міцний шнурок завдовжки сто ярдів, а коли острів піднявся над містом на таку висоту, що помічена ними притягувальна сила перестала діяти, прикріпив до кінця шнурка кусок алмаза з домішкою залізняка такого складу, як в основі острова, і почав повільно спускати його з нижньої галереї на верхівку одної з башт. Не встиг алмаз спуститися й на чотири ярди, як урядовець відчув, що камінь тягне вниз із такою силою, що він ледве витяг його назад. По тому він скинув з острова кілька уламків алмаза і спостеріг, що всі вони з великою силою були притягнені верхівкою башти. Таку ж спробу проведено з іншими трьома баштами та зі скелею, і наслідки щоразу були однакові. Ця подія розладнала всі плани короля, і (ми не будемо зупинятись на подробицях) йому довелося дати спокій тому місту.

Прем’єр-міністр запевняв мене, що якби острів опустився над містом так низько, що не міг би піднятися знову, то городяни назавжди позбавили б його здатності пересуватися, вбили б короля з усіма міністрами і цілком змінили державний лад.

Основний закон цієї держави забороняє королю, двом його старшим синам і дружині, поки вона може ще народжувати дітей, залишати острів з будь-якого приводу.

Розділ IV

Не можу сказати, щоб зі мною тут погано поводились. Проте я почував деяку зневагу в ставленні до себе, бо й король, і його підданці з усіх галузей знання цікавляться лише математикою та музикою, а я тут був куди нижчий проти них, і тому поважали вони мене дуже мало.

Зі свого боку, і я, оглянувши все, варте уваги, дуже хотів покинути острів, та й мешканці його мені вже вкрай набридли. Вони, щоправда, великі знавці у двох згаданих мною галузях науки, які я завжди поважав та дещо й сам тямлю в них; але разом із тим вони такі абстрактні й так заглибилися в умоглядні спекуляції, що я ніколи не зустрічав неприємніших співбесідників. Під час мого двомісячного перебування в Лапуті я розмовляв лише з жінками, крамарями, ляскачами та придворними пажами, через що мене надзвичайно зневажали, хоч тільки від них і міг я почути розумні відповіді.

Старанно працюючи, я добре засвоїв їхню мову і вирішив за першої ж нагоди залишити острів, де мене так негідно трактували.

При дворі був один вельможа, близький родич короля, якого всі вважали за найбільшого неука та дурня і тільки через споріднення з королем давали йому належну шану. Він зробив великі послуги короні, мав чималі природні здібності та добру освіту, був безумовно порядною і чесною людиною, але не мав музичного слуху і, як кажуть його виказувачі, «часто грав невлад». Крім того, його вихователі лише з великими труднощами навчили його доводити найлегші теореми з математики. До мене цей вельможа ставився надзвичайно прихильно і часто вшановував мене своїм візитом, під час якого розпитував про європейські справи та закони, звичаї, побут і освіту в тих численних країнах, що їх мені довелося бачити. Він дуже уважно слухав мої розповіді й завжди робив цілком слушні зауваження. Відповідно до свого стану він мав двох ля-скачів, але брав їх із собою тільки до двору або коли наносив офіційний візит, і відразу ж відпускав, коли ми лишалися тільки вдвох.

Ось цю видатну особу я й просив поклопотатися за мене перед королем у справі мого від’їзду. Він так і вчинив, хоч і з жалем, як зволив мені сказати, і робив різні вигідні пропозиції, які я відхиляв, висловлюючи, проте, найглибшу за них вдячність.

16 лютого я попрощався з королем і його двором. Його величність дав мені подарунки, що коштували близько двохсот англійських фунтів, і на таку ж суму обдарував мене й мій протектор, його родич, давши, крім того, ще й листа до свого приятеля в тамтешній столиці, в Лагадо. Острів під той час плив над горами милі за дві від столиці, і мене спустили з нижньої галереї так само, як колись підіймали.

Частина континенту, що становить володіння монарха Лапути, зветься в цілому Белнібарбі, а столиця — це я згадував і раніш — носить ім’я Лагадо. Я з деякою приємністю відчув під ногами твердий ґрунт і без ніяких перешкод, одягнений по-їхньому і досить обізнаний з місцевою говіркою, дістався міста. Швидко знайшовши будинок особи, що до неї я мав рекомендацію, я передав хазяїнові листа від мого друга — вельможі з острова — і був прийнятий дуже люб’язно. Цей великий лорд, на ймення М’юноді, дав мені кімнату в своїм будинку, де я й мешкав увесь час мого перебування в Лагадо, вшанований із надзвичайною гостинністю.

Другого ранку по моїм прибутті господар повіз мене на візку оглянути місто, разів у два менше за Лондон, тільки будинки в нім дуже оригінальної форми, серед них багато зовсім зруйнованих. Люди, одягнені здебільшого в лахміття, з диким виглядом вирячивши очі, бігали по вулицях. Поминувши одну з міських брам, ми проїхали милі зо три полем, де я бачив багато селян, що з якимись знаряддями порпались у землі; але що саме вони робили, я розібрати не міг. Не помітив я також ніде ні трави, ні хліба, дарма що ґрунти були, очевидно, дуже родючі. Незвичайний вигляд міста й села не міг не здивувати мене, і я насмілився попросити пояснень у свого супутника. Я не розумів, яким чином при безлічі заклопотаних облич, при стількох головах і руках, нібито за ділом і в місті, і на селі, ніде не бачиш добрих наслідків їхньої праці; навпаки: лани стоять необроблені, будинки занедбані та зруйновані, а зовнішній вигляд людності та їхній одяг свідчить лише про злидні та нестатки.

Лорд М’юноді був дуже знатним урядовцем і протягом кількох років губернаторував у Лагадо, доки, через намову міністрів, його не було звільнено як непридатного адміністратора. Проте король не позбавив його своєї прихильності і вважав за добропорядну людину, хоч і низьких розумових здібностей.

Вислухавши мою відверту думку про країну та її мешканців, лорд зауважив тільки, що я не досить довго живу тут, аби правильно судити про них; що різні нації мають різні звичаї; і сказав ще кілька фраз загального характеру. Коли ж ми повернулися до його палацу, він запитав, як подобається мені його будинок, які недоладності знайшов я в нім і що можу закинути щодо зовнішнього вигляду та одягу його слуг. Таке запитання він міг поставити цілком вільно, бо все в будинку вражало розкішшю, порядком і охайністю, тож я щиро відказав, що його розум, здібності та статки охороняють його від усіх хиб та вад, до яких призводять божевілля та убозтво в інших. Його ясновельможність, аби обговорити цю справу на більшому дозвіллі, запропонував відвідати його маєток, ліг за двадцять від міста. Я сказав, що я ввесь до його послуг, і наступного ранку ми поїхали туди.

Дорогою він показував мені різні способи, якими фермери обробляють свої лани, але всі вони були незвичайні для мене, бо лише подекуди я міг угледіти якусь билинку або бадилля. Та за три години картина стала зовсім іншою. Ми вступили в надзвичайно гарну місцевість. Одна біля одної стояли чепурненькі хатки фермерів, наділи було обгороджено тинами і розбито на луки, лани й виноградники. Не пригадаю, щоб будь-коли я бачив приємніше видовище. Його ясновельможність, помітивши, що обличчя моє прояснюється, зітхнувши сказав, що це починаються його маєтки і так буде до самого його дому; що майже всі земляки глузують з нього і дорікають йому за кепське господарювання та поганий приклад, який він дає державі. Проте, додав лорд, наслідувачів у нього обмаль: такі ж старі, уперті й недолугі люди, як і він сам.

Нарешті ми під’їхали до будинку благородного стилю, спорудженого за найкращими правилами стародавнього будівельного мистецтва. Фонтани, сади, алеї, гаї — все це було розташовано дуже розумно і з великим смаком. Я віддав належну хвалу всьому, що бачив, але його ясновельможність начебто не звертав уваги на мої слова. Тільки по вечері, коли ми залишилися віч-на-віч, він із сумним виглядом сказав, що йому, напевно, доведеться зруйнувати свої будинки тут і в місті, перебудувати їх на сучасний манір, знищити всі плантації та почати господарювати, як і всі, видавши такий же наказ і своїм орендарям. У противному разі його обвинувачуватимуть у гордуванні, химерності, афектації, неуцтві та фантазуванні, й це збільшить, мабуть, незадоволення його величності.

Він висловив думку, що я перестану або буду менше захоплюватися, коли дістану від нього деякі відомості, про які я навряд чи чув при дворі, бо там народ занадто заглибився у свої розумування і не дивиться на те, що робиться внизу. В загальних рисах його розповідь сходила на таке: років сорок тому кілька людей із землі, чи то в якихось справах, чи то задля розваги, піднялись на Лапуту. Проживши на острові п’ять місяців і поверхово ознайомившися там з математикою, вони повернулися назад, ущерть повні легковажних ідей, що панують у тій повітряній країні. Вдома ці особи почали зневажати ввесь земний лад і забрали собі в голову повернути на новий лад і мистецтво, і науку, і мову, і техніку. Щоб здійснити свої мрії, вони виклопотали в короля дозвіл заснувати в Лагадо академію прожектерів, і ця манія так прищепилася до народу, що тепер у цілому королівстві немає жодного чималого міста, де не було б такої установи.

В академіях професори вишукують нові методи й правила рільництва та будівництва і вигадують незнані ще інструменти та приладдя для торгівлі й промисловості. Вони кажуть, що внаслідок їхніх досліджень одна людина робитиме за десятьох; протягом тижня можна буде спорудити палац із такого міцного матеріалу, що він стоятиме вічно, не потребуючи ремонту; земні плоди достигатимуть тоді, коли ми того захочемо, а врожай буде більший за теперішній у сто разів. І це тільки незначна частина їхніх незліченних пропозицій. На превеликий жаль, в усьому тому є єдина хиба — жоден із цих проектів ще не закінчений; а тим часом ціла країна зубожіла, будинки поруйнувались, і люди ходять голодні та обірвані. Але, замість зневіритись, вони заходжуються вигадувати з енергією в п’ятдесят разів більшою, спонукувані водночас розпачем і надією. Щодо нього, то не вважаючи себе людиною підприємливою, він задовольняється старими формами життя, мешкає в будинку, спорудженому його предками, і завжди робить так, як вони робили, уникаючи будь-яких новацій. Так, як він, роблять ще небагато вельмож і поміщиків; але дивляться на них косим оком та з презирством і вважають за неуків, ворогів мистецтва і шкідливих для держави людей, що дбають лише про свої вигоди та неробство, віддаючи їм перевагу перед загальним прогресом країни.

Давши мені зазначені пояснення, його ясновельможність додав, що ні в якім разі не хоче подальшими подробицями позбавити мене приємності особисто побачити їхню Велику академію, куди він вирішив мене повезти. Він просив тільки, щоб, їдучи до неї, я звернув увагу на руїни під горою, милі за три від шляху, і розказав мені історію їх. У нього за півмилі від садиби був гарненький млин, що стояв на великій річці і задовольняв потреби не лише його родини, а й багатьох його орендарів. Років сім тому до нього з’явилися члени клубу прожектерів і запропонували зруйнувати той млин, а збудувати новий на схилі гори, де треба було прокопати довгий канал, що правив би за водозбір, куди машини трубами подаватимуть воду до млина. Вітер та повітря на вершині хвилюватимуть воду й тим надаватимуть їй руху, і коли вона тектиме вниз схилом гори, то, щоб крутити колесо млина, її буде потрібно вдвоє менше, ніж тоді, коли б вона текла рівною місцевістю. Під той час між ним і двором була незлагода, і з поради приятелів він погодився на таку пропозицію. По двох роках роботи, до якої було притягнено сто людей, проект зазнав невдачі, а прожектери подалися собі геть, скинувши всю провину на нього, і відтоді ввесь час глузують із нього та підмовляють на таку ж спробу інших, з однаковою гарантією успіху та розчарування.

Через кілька днів ми повернулися до міста, але його ясновельможність, з огляду на погану свою славу в Академії, не хотів їхати туди сам, а попросив одного із своїх друзів провести мене туди, відрекомендувавши як людину, що дуже кохається в проектах, вельми допитливу та легковірну. І в цім була частка правди, бо замолоду я й сам був трохи прожектер.

Розділ V

Академія — це не одна споруда, а міститься вона в кількох сусідніх будинках обабіч вулиці, на місці пустки, купленої і пристосованої для неї.

Ректор прийняв мене дуже привітно, і я відвідав Академію не один раз. У кожній кімнаті працює один або кілька прожектерів. Думаю, що я бачив не менше як п’ятсот кімнат.

Перший учений, до якого я зайшов, був худорлявим чоловіком із задимленими руками і обличчям, з розпатланим волоссям і бородою, обсмаленими в багатьох місцях. Його одяг, сорочка й шкіра були однакового кольору. Він уже вісім років працював над проектом здобування з огірків сонячного світла, що, переховуване в герметично закоркованих посудинах, могло нагрівати повітря за хмарного, дощового літа. Від нього я довідався, що через вісім років він, безперечно, зможе постачати за недорогу ціну сонячне проміння для губернаторових садів. Але він скаржився, що на той час акції його стояли низько, і просив подарувати йому хоча б що-небудь, аби підохотити його до винахідливості, надто тепер, коли огірки коштують так дорого. Знаючи їхню звичку циганити в кожного, хто до них заходить, лорд М’юноді дав мені грошей, і я міг зробити йому невеликий подарунок. Зайшовши до іншої кімнати, я мало не поспішився відразу ж вийти, бо ледве не задихнувся в жахливому смороді. Мій провідник, проте, підштовхував мене вперед, пошепки благаючи не завдавати вченому образи, яка боляче вразить його, і через те я не міг навіть затулити собі носа. Винахідник із цієї кімнати був найдавнішим членом Академії. Обличчя й борода його були блідо-жовтого кольору; руки й одяг — загиджені калом. Коли мене відрекомендували йому, він обійняв мене, притиснувши до себе, але я радо уникнув би такої честі. Робота його від перших же днів появи в Академії полягала в перетворенні людських екскрементів на їжу, якою вони були до цього. Він відокремлював від них деякі складові частини, знищував забарвлення, якого надала їм жовч, і випаровував сморід та відокремлював піну від слини. Місто щотижня давало йому в подарунок велику посудину, повну людських екскрементів, з брістоль-ське барило завбільшки.

Я бачив іншого вченого, що перепалював лід на гарматний порох. Той показав мені написану ним роботу під назвою «Ковкість вогню», яку він збирався видати друком.

Був там надзвичайно вигадливий архітектор, що вдосконалював новий метод спорудження будинків, починаючи з даху і завершуючи фундаментом. Свій проект він обґрунтовував мені дослідженням над розумними комахами: павуками та бджолами, які роблять так само.

Працював там і сліпонароджений із багатьма незрячими ж таки учнями, що робота їх полягала в змішуванні малярських фарб, які вони за вказівками вчителя навчались одрізняти одна від одної по запаху та навпомацки. Мені, очевидно, не пощастило, бо під час лекції учні часто помилялися, та й сам професор рідко вгадував фарби. Проте все товариство дуже поважає його і заохочує на подальшу роботу.

В іншій кімнаті мене дуже потішив прожектер, що знайшов новий метод орати землю свиньми і в такий спосіб запобігати витратам на плуг, худобу та робітників. За його системою, на одному акрі поля, яке мають обробляти, через кожні шість дюймів віддалі, на глибині восьми дюймів закопують жолуді, фініки або каштани, що їх так люблять ці тварини. Далі на поле випускають шістсот, а то й більше свиней, і ті, шукаючи їжі, зорюють увесь ґрунт і до того ж удобрюють його своїм гноєм. Щоправда, досвід довів, що витрат і часу такий спосіб бере багато, а врожай, якщо він взагалі буває, не можна назвати гарним. А проте, ні в кого немає сумніву, що цей проект може бути дуже вдосконалений.

У наступній кімнаті всі стіни й стеля були в павутинні. Лишався тільки вузький прохід для вченого. Ледве я вступив у кімнату, професор, голосно скрикнувши, просив не турбувати його павуків. Далі він почав говорити про оману, в яку впав світ, розводячи шовкопрядів і не беручи до уваги безлічі звичайних хатніх павуків, що не тільки тчуть, а й сукають нитки. Далі він зазначив, що, використовуючи павуків, можна буде не фарбувати шовку і цілком переконав мене, показавши велику кількість різнобарвних мух, якими він годує їх, певний, що мушині барви, засвоєні павуком при перетравлюванні їжі, нададуть певного кольору й павутинню. Він сподівався, що спроможеться задовольнити всі смаки мухами всіх відтінків, а згодом, коли знайде підходящу для них їжу з якої-небудь гумової, олійної чи взагалі глеюватої речовини, йому пощастить зробити цупкішим та густішим і саме павутиння.

Був там астроном, який заходився примістити сонячний годинник на великий флюгер на ратуші, щоб узгодити річні та добові рухи Землі і Сонця з випадковими змінами вітру.

Я поскаржився на те, що мене трохи схопили кольки, і мій провідник одразу ж провів мене до кімнати, де працював лікар, уславлений своїм лікуванням цієї хвороби за допомогою двох протилежних операцій, роблених одним і тим самим інструментом. Він мав міх із довгим, тонким наконечником зі слонової кістки, заводив його на вісім дюймів у пряму кишку і запевняв, що, роздимаючи міх, висушить кишки, неначе сухий пузир. Якщо ж недуга була впертіша й гостріша, він заводив наконечник тоді, як міх був повний повітря, що його він уганяв потім у кишку пацієнта; далі він витягав інструмент, щоб знову наповнити його повітрям, великим пальцем затуляючи на той час задній прохід. Коли повторити цю операцію три або чотири рази, то нагнічене повітря рине назовні, виносячи із собою, немов вода з насоса, всі шкідливі речовини, і пацієнт одужає. Я бачив, як він провів обидві спроби над собакою, але не міг помітити ніяких наслідків од першого способу. Після другого способу тварина мало не луснула й спорожнилась із такою силою, що мені із моїм супутником стало гидко. Пес здох тут же, і, коли ми покидали доктора, він намагався тою ж таки операцією оживити його.

Я відвідав ще багато кімнат, але, дбаючи про стислість викладу, не буду втомлювати читача описом усіх дивин, які я там бачив.

Досі я оглядав одну лише половину Академії; друга була призначена для тих, хто рухав уперед умоглядні науки. Скажу дещо й про неї, згадавши спершу ще за одного славетного вченого, якого вони поміж себе звуть «універсальним генієм». Він розповів нам, що вже тридцять років віддає свої думки поліпшенню умов життя людського. У нього дві великі кімнати, ущерть повні різних дивовижних речей, і п’ятдесят помічників. Дехто з них згущує повітря й перетворює його на суху, щільну речовину, вилучаючи азот і проціджуючи воду та інші рідкі частки. Дехто намагається розм’якшити мармур так, щоб із нього можна було робити подушки для постелі й подушечки для шпильок; дехто перетворює на камінь копита живого коня, щоб вони не зношувалися. Сам геній під той час розробляв два великі винаходи: перший — засівати лани околотом, де, він каже (і доводить це численними експериментами, які я не здатний був зрозуміти), саме й міститься продуктивна сила, а другий — прикладаючи до шкіри двох молодих ягнят суміш із камеді мінеральних та рослинних речовин, запобігти ововненню їх. Він сподівався, що невдовзі постачатиме голих ягнят на ціле королівство.

Далі ми перейшли до другої половини Академії, де, як я сказав, працювали прожектери, що вивчають умоглядні науки.

Перший професор, якого мені довелося бачити, мав велику аудиторію, де було сорок учнів. Привітавшися, я з цікавістю почав розглядати верстат, який займав більшу частину кімнати. Вчений помітив це й просив не дивуватися, що його система студіювання суто філософських знань базується на практичних та механічних операціях. А, проте, ввесь світ незабаром змушений буде визнати їхню доцільність, і він пишався тим, що благороднішої, величнішої думки ніколи ще не виникало в мозкові людському. Кожен знає, як важко опанувати те чи інше мистецтво або досконало вивчити якусь галузь науки. Користуючись же його системою, найбільш невдатна людина, доклавши небагато фізичних зусиль і невеликих витрат, зможе писати книги з питань філософії, поезії, політики, права, математики та теології, і для цього не треба ні геніальності, ні знань. Він підвів мене до верстата, коло якого, вишикувавшись у лави, стояли його учні. Верстат цей має двадцять квадратних футів і стоїть посеред кімнати. Поверхні його складаються з дерев’яних дощечок із гральну кісточку завбільшки, іноді більших, іноді менших і зв’язаних тонким дротом одна з одною. На дощечках були наліплені клапті паперу, списаного всіма словами їхньої мови в усіх відмінках, часах і способах, але без ніякого ладу. Професор попередив, що пускає машину в хід, і просив мене дивитись уважніше. За його наказом учні взялися кожен за залізну ручку, що в кількості сорока виставлені були по краю рами верстата, і враз крутнули їх, змінивши тим розміщення слів. Тоді він звелів тридцяти шістьом учням повільно читати рядки, як вони лягли на верстаті, і ті, коли потрапляли на три-чотири слова, що разом давали якийсь натяк на розумне речення, диктували його іншим чотирьом хлопцям. Такі вправи повторено було тричі; машина була збудована так, що з кожним поворотом слова розташовувалися по-іншому, бо дощечки переверталися з боку на бік.

Юні школярі витрачали на це заняття по шість годин на день, і професор показав мені безліч фоліантів записаних уже уривків. Він збирався з’єднати їх і, користуючись із цього багатющого матеріалу, дати світові повний огляд усіх наук та мистецтв, що, на його думку, розвивалися б куди краще, коли б суспільство утворило спеціальний фонд, аби поставити в Лагадо ще сот із п’ять таких верстатів, і змусило керівників допомагати йому складати фрази з численних комбінацій слів.

Він розповів мені, що цей винахід змалку полонив усі його думки; що тепер на його верстаті цілий словник; що він якнайточніше вирахував пропорції, вживані по книгах, між артиклями, іменниками, дієсловами та іншими частинами мови.

Я щиро подякував цьому славетному чоловікові за лекцію та демонстрування й пообіцяв, якщо повернуся колись на батьківщину, оголосити його там єдиним винахідником цієї дивної машини, форми якої я просив дозволити мені накреслити на папері в поданому тут вигляді. Я сказав також, що, хоч наші європейські вчені й мають звичку красти один в одного винаходи (в чім, проте, є й гарний бік, бо це викликає суперечки про право першості), я вживу заходів, аби честь його винаходу належала лише йому, без суперників.

Потім ми відвідали школу мовознавства, де троє професорів працювали тоді над удосконаленням рідної мови.

Перший проект пропонував скоротити розмову, переробивши багатоскладові слова на односкладові та скасувавши дієслова і прикметники, бо в дійсності всі мислимі речі — самі іменники.

Другий передбачав цілковите знищення всіх слів узагалі, що було б дуже корисно для здоров’я та зберігало б силу-силенну часу, бо всім відомо, що кожне вимовлене слово роз’ятрює легені і, значить, укорочує нам життя. Виходячи з того, що слова по суті позначають речі, він казав, що людям, замість говорити, зручніш було б носити з собою ті предмети, про які може бути мова. І таку спробу, безперечно, зробили б на велику користь здоров’ю та часу людства, якби жінки не змовились із черню та неписьменними і не пообіцяли повстати, якщо їм не дадуть волі говорити власним язиком за зразком їхніх дідів та прадідів. Отак простий люд завжди буває непримиренним ворогом знання. А втім, багато найбільш учених і мудрих людей пристали на систему висловлюватися речами. Єдина її незручність, а надто для тих, хто має багато чого сказати, полягає в потребі тягати на спині цілу купу різних речей, що подеколи вимагає допомоги одного-двох здоровенних наймитів, яких не кожен може мати. Я часто бачив, як двоє таких мудреців, зігнуті під вагою торб і пакунків, неначе наші рознощики, стрічалися на вулиці. Вони розкладали все своє добро на землі, і, порозмовлявши якусь годину, знову навантажували торби, піддавали їх на плечі один одному і розходилися, попрощавшись.

Щодо коротенької розмови, то потрібне для неї приладдя вільно вміщується в кишені чи під пахвами, а вдома вона взагалі не є проблемою. В помешканнях, де відбуваються побачення послідовників цієї науки, повнісінько різних речей, і співбесідники завжди мають на похваті все, що може здатися для їхніх хитромудрих балачок.

З другого боку, цей винахід міг би заступити міжнародну мову, бо міміка — річ зрозуміла для всіх націй, а речі — скрізь зовсім або майже однакові, і тоді посланці можуть порозумітися з першим-ліпшим монархом або міністром, мови яких вони зовсім не знають.

Був я і в школі математики, де викладач навчає учнів за методом, що його важко уявити у нас в Європі. Теореми й доведення їх пишуться на тоненьких облатках чорнилом, зробленим з порошку проти головного болю. Учень натщесерце ковтає облатку і протягом трьох днів живиться лише хлібом та водою. Коли облатка перетравлюється, чорнило разом із кров’ю переходить у мозок і вносить туди ж і теорему. На жаль, наслідки цієї системи не відповідають сподіванкам почасти через те, що закралась якась помилка у визначенні суміші чи пропорцій складових частин чорнила, а почасти й через зледащіння самих учнів. Та облатка така несмачна, що хлопці стараються виплюнути її раніше, ніж вона почне діяти, а до того ж їх не можна вмовити утримуватися від їжі так довго, як приписано.

Розділ VI

Школа політичних прожектерів справила на мене погане враження. Професори її, по-моєму, скидаються на божевільних, а таке видовище завжди засмучує мене. Ці невдахи пропонували винайти способи переконати монархів вибирати своїх улюбленців із числа людей розумних, здібних та доброчесних; навчити міністрів зважати на благо суспільства; винагороджувати чесноти, великі здібності та видатні заслуги; навчити царів розуміти свої власні інтереси, базуючи їх на інтересах народу; на урядовців призначати осіб, гідних своєї посади. Вони плекали багато ще й інших нездійсненних і диких химер, які ніколи доти не спадали на думку нікому з мислячих людей, і я зайвий раз пересвідчився в справедливості старого спостереження, що на світі нема такого незвичайного та безглуздого, чого дехто з філософів не захищав би як істину.

Проте я мушу визнати, що не всі в цій частині Академії були химерниками. Там був один надзвичайно талановитий доктор, який чудово знався на природі та системах керування. Ця славетна особа вельми корисно витрачала свій час, знаходячи ліки проти всіх хвороб, на які недужають урядові органи, з одного боку, через хиби та вади самих урядовців, а з другого — через розбещеність тих, хто мусить їх слухатись. І дійсно, відколи геть усі письменники і вчені визнають цілковиту схожість між природним тілом і організмом політичним, безперечним стає, що й запобіжні засоби, і засоби лікування їхніх хвороб мають бути однакові. Ми знаємо, що сенатори і члени високих зборів нерідко запалюються і бувають занадто балакучими та не в доброму настрої. Вони часто хворіють на біль голови, а надто серця, на конвульсії, коли їм болісно корчить нерви та мускули обох рук і особливо правої, на сплін, нетравлення шлунка, запаморочення та марення, на золотушні пухлини, повні смердючого гною, на відригування кислим, на вовчий апетит та розлиття жовчі, не кажучи вже про інші хвороби, про які не варто згадувати.

Тому доктор цей пропонує, щоб під час засідань сенату протягом перших трьох днів у залі були присутні медики, які щовечора (по закінченні дебатів) мацали б пульс кожному сенаторові, а потім, порадившись і докладно обговоривши характер кожної недуги та способи лікування, на четвертий день поверталися до зали засідань уже з аптеками та потрібними ліками. Перш ніж сенатори почнуть засідати знову, лікарі мають дати кожному з них, залежно від хвороби, легкого пом’якшувального, проносного, очисного, роз’їдного, паліативного, лаксативного; ліків проти головного болю, проти жовтяниці, проти греця, проти харкотиння, проти глухоти і на наступному засіданні, залежно від дії ліків, повторити, змінити або припинити вживання їх.

Цей проект не може коштувати дорого суспільству і, на мою скромну думку, буде, мабуть, дуже корисним, бо прискорить проведення справ у тих країнах, де сенат бере якусь участь у законодавстві; він породить одностайність, скоротить дебати, розкриє кілька ротів, тепер закритих, і закриє куди більшу кількість розкритих, вгамує запал молодої людини і виправить завелику черствіть старої; збудить тюхтіїв і заспокоїть дратівливих.

Знову ж таки: всі скаржаться, що улюбленці монархів завжди мають коротку та ледачу пам’ять, і цей доктор пропонує, щоб кожен допущений до першого міністра, коли перекаже йому коротенько та ясно свою справу, відходячи, дав йому цибульки, або штовхнув у живіт, або наступив на мозоль, або тричі потягнув за обидва вуха, або вколов голкою крізь штани, або до синця ущипнув за руку і тим не дав міністрові забути про його справу. Таку операцію треба повторювати кожного приймального дня, доки справу не розв’яжуть остаточно або категорично відмовлять задовольнити прохання.

Він пропонує також, аби кожен сенатор, висловивши на великій національній раді свою думку й захистивши її, неодмінно голосував би за прямо протилежну, бо наслідок голосування неодмінно буде тоді кращим для загального добра.

Аби примирити ворожі партії, коли суперечки між ними стають занадто запеклими, він рекомендує такий дивний спосіб: взяти з кожної сторони по сто лідерів і посадовити їх парами один проти одного, добираючи в пари людей по змозі з головами однакового розміру. Далі двоє хірургів мусять воднораз розпиляти їм потилиці так, щоб рівно навпіл поділити їхні мізки, і негайно ж прикласти потилицю кожного до передньої частини голови його партійного супротивника. Робота, звичайно, вимагає деякої точності, але професор запевняв, що коли операцію буде зроблено добре, то одужання забезпечене. Аргументує він так: дві половини мозку, змушені дискутувати про якесь питання, в порожнині одного черепа незабаром порозуміються й дадуть поміркованість та правильність мислення, такі бажані в головах тих, які вважають, ніби вони з’явилися на світ спеціально для того, щоб стежити за його рухами та керувати ними. Що ж до різниці мізків — якісної чи кількісної — у проводирів партій, то, як запевняв нас на підставі своєї практики доктор, це — суща дрібниця.

Я чув палкі дебати двох професорів із приводу найви-гіднішого та найефективнішого способу діставати гроші, не чинячи прикрості населенню. Один твердив, що най-справедливіше буде оподаткувати пороки та дурість, і хотів, щоб розмір податку на кожного встановлювало журі з сусідів. Другий додержувався діаметрально протилежного погляду. На думку його, оподатковувати треба якраз ті якості душі та тіла, яким людина сама складає найвищу ціну. Розмір податку має залежати від рівня їхньої досконалості, а оцінку їх треба дати визначити її власному сумлінню. Найбільше податків, казав він, слід стягати з тих, кого люблять особи іншої статі, а суму встановлювати залежно від рівня та характеру успіху, бо тут можна взяти за свідків і самих зацікавлених осіб. Однаково власним суддею може бути кожен і в питанні про свою дотепність, відвагу та чемність, які теж мають підлягати великим податкам. Щодо чесності, розуму, справедливості та освіти, то їх передбачалося не оподатковувати зовсім, бо це такі своєрідні якості, яких ніхто не визнає в сусіда, і кожен завжди помиляється, оцінюючи їх у себе.

Жінок пропонувалось оподатковувати за їхню вроду та вміння одягатися, причому їм надавалося таких же пільг, як і чоловікам: складати самим собі ціну. Але вірність у коханні, доброчесність, розсудливість та гарну вдачу від податку треба звільняти, бо він не покрив би витрат на збирання його.

Аби зв’язати сенаторів з інтересами корони, він пропонує жеребкувати посади між членами сенату, причому кожен мусить спершу присягнутися, що голосуватиме в інтересах двору, незалежно від того, виграє чи ні; але тому, хто програє, вільно брати участь у новому жеребкуванні на першу ж вакансію. У такий спосіб у них завжди житиме надія; ніхто не скаржитиметься на невиконану обіцянку і всі свої невдачі скидатиме цілком на долю, що плечі її ширші та дужчі, ніж у міністрів.

Інший професор показав мені величезну написану ним інструкцію для викриття змов проти уряду. Він радить, аби видатні державні діячі довідувались, яку їжу споживають усі підозрілі особи, коли їдять вони, на який бік лягають, вкладаючись спати, якою рукою підтираються, старанно досліджувати їхні екскременти щодо кольору, запаху, смаку, консистенції, проносу чи закріплення і таким способом скласти собі уявлення про їхні думки та наміри, бо ніколи люди не бувають такими серйозними, замисленими та зосередженими, як тоді, коли сидять на стільчаку, в цьому він переконався з власного досвіду. У такому-бо становищі перебуваючи, коли він — лише для спроби — думав про найкращий спосіб убити короля, послід його набував зеленого забарвлення і мав зовсім інший колір, коли він думав тільки про те, щоб підняти повстання або підпалити столицю.

Усю розвідку написано дуже гостро, і містить вона в собі багато спостережень, цікавих і корисних для державних діячів, але, здалося мені, не зовсім повних. Я дозволив собі сказати це авторові й запропонував йому, коли б він схотів, кілька своїх додатків. Професор прийняв мою пропозицію прихильніше, ніж це буває в письменників, особливо з породи прожектерів, і заявив, що радий буде дістати зауваження.

Я сказав йому, що в королівстві Трібнія, яке тубільці звуть Ленгден¹, де я жив під час однієї подорожі, основна маса населення складається з розвідників, свідків, інформаторів, обвинувачів, переслідувачів, позивачів і різних їхніх помічників та підручних, і всі вони дістають вказівки та платню від міністрів і депутатів. Змови в тому королівстві бувають, звичайно, наслідком діяльності осіб, які бажають зміцнити свою славу глибоких політиків, надихнути новою силою нікчемну адміністрацію, придушити або відвернути громадське невдоволення, наповнити свої скрині конфіскованим майном, зміцнити або підірвати державний кредит, залежно від того, що вигідніше для них самих. Насамперед вони погоджуються поміж собою і встановлюють, кого з підозрілих осіб обвинуватити в змові, далі намагаються перехопити все їхнє листування та папери, а злочинців закувати в кайдани. Папери ті передають спеціалістам-митцям, що дуже спритно вміють знаходити таємниче значення слів, складів і літер.

Вони, приміром, можуть виявити, що стільчак означає таємну нараду, табун гусей — сенат, кульгавий пес — загарбника, моровиця — регулярну армію, сарич — першого міністра, подагра — архієпископа, шибениця — державного секретаря, уринал — комітет вельмож, решето — фрейліну, мітла — революцію, пастка для мишей — державну службу, бездонний колодязь — скарбницю, помийниця — царський двір, блазенський ковпак — фаворита, зламана очеретина — судову палату, порожня діжка — генерала, гнійна рана — адміністрацію.

Коли цей метод видається недостатнім, у них є ще два ефективніші, що їх учені звуть акростихами та анаграмами. Перший дозволяє розшифрувати всі початкові літери щодо їхнього політичного змісту.

Отже, N позначатиме змову, В — кінний полк, Z — флот у морі. Користуючись другим методом і переставив-ши літери підозрілого листа, вони можуть виявити найглибше приховані наміри незадоволеної партії. Якщо, приміром, у листі до приятеля я скажу: «наш брат Том дістав геморой», то спритний дешифрувальник виявить, що літери, з яких складається ця фраза, мають становити фразу: «опирайтеся, змову викрито»[24]. Це і є анаграматичний метод.

Я не бачив нічого, що могло б затримувати мене в цій країні, і почав думати про повернення до Англії.

Розділ VII

Континент, що частину його становить це королівство, тягнеться, як я маю підставу гадати, на схід — у напрямі до невідомого краю Америки, західнішого від Каліфорнії, і на північ — до Тихого океану, від якого до Лагадо не більш ніж сто п’ятдесят миль. На березі океану розташований зручний порт, що провадить жваву торгівлю з островом Лагнегом, який лежить на південний захід під 49° північної широти й 140° західної довготи. Цей острів Лагнег лежить на південний схід від Японії, на відстані близько ста ліг від неї. Японський імператор живе в дуже дружніх стосунках в королем Лагнегу, і між цими двома островами існує часте сполучення кораблями. Вибравши тому цей шлях, щоб повернутися до Європи, я найняв провідника показувати мені дорогу та два мули для мого невеличкого багажу і попрощався з моїм благородним протектором, який так ласкаво ставився до мене і перед моїм від’їздом презентував мені розкішний подарунок.

Моя подорож відбулася без будь-яких вартих розповіді пригод або випадковостей. У порту Мелдонада, коли я туди прибув, жодного корабля на Лагнег не було. Не чекали його і найближчого часу. Місто це з Портсмут завбільшки. Невдовзі я мав уже знайомих, що дуже привітно поставилися до мене. Один видатний джентльмен сказав, що корабель на Лагнег буде готовий не раніш, як за місяць, і що мене, мабуть, розважило б відвідати острівець Глабдабдріб, ліг за п’ять на південний захід від Мелдона-ди. Він обіцяв дістати зручний баркас і висловив бажання поїхати разом зі мною, запросивши до компанії ще й свого приятеля.

Глабдабдріб, якщо я вірно перекладаю це слово, значить острів магів, або чаклунів. Розміром він такий, як третина острова Вайта, і має надзвичайно родючу землю. Керує ним голова одного племені, що складається з самих чаклунів. Одружуються вони тільки поміж собою, і старший у роді в них — монарх або управитель. У нього розкішний палац із парком три тисячі акрів, оточений муром із тесаного каменю з двадцять футів заввишки. В парку кілька обгороджених ділянок для худоби, посівів і садів.

Управитель та його родина мають досить незвичайних слуг. Завдяки своїм знанням некромантії, він може викликати до себе тіні яких схоче мертвих і має право протягом двадцяти чотирьох годин, але не більше, користуватись їхніми послугами. Ту саму особу йому заборонено викликати більше одного разу на три місяці, і порушувати це правило дозволено тільки з якоїсь незвичайної нагоди.

Прибули ми на острів близько одинадцятої ранку, і один з моїх супутників пішов до управителя попросити прийняти чужинця, який приїхав спеціально, щоб мати честь побачитись із його високістю. Дозвіл дано відразу ж, і ми пройшли крізь ворота палацу між двома лавами варти, озброєної та вдягненої за дуже старовинним зразком. На обличчі у кожного вартового було щось таке, що примусило мене здригнутися від невимовного жаху. Ми пройшли кількома кімнатами між такими ж слугами, ви-шикуваними обабіч, доки дісталися приймальної зали, де віддали три низькі поклони, і по кількох загальних запи-таннях нас запросили сісти на три ослінчики біля нижньої сходинки трону його високості. Він розумів мову Белнібарбі, хоч вона й відрізняється від мови їхнього острова, і просив мене розповісти про мої мандри. Щоб я почував себе вільніше, він рухом пальця відпустив увесь свій почт, і слуги, на велике моє здивування, миттю щезли, наче сонні примари, що зникають, як прокинешся. Я опом’ятався лише тоді, коли губернатор запевнив, що мені не загрожує ніяка небезпека. Побачивши ж, як спокійно поставилися до цього обидва мої супутники, що їх часто приймали так, я зовсім заспокоївся і почав розказувати його високості про свої пригоди, подеколи, щоправда, оглядаючись на те місце, де нещодавно стояли оті потойбічні слуги. Я мав честь обідати разом з управителем, і за обідом нам прислуговувала нова партія привидів, але тепер, як сам помітив, я лякався їх уже менше, ніж уранці. Ми залишалися в управителя до вечора, і я уклінно просив його високість пробачити мені відмову на його запрошення зупинитись у палаці. Разом із двома приятелями я перебув ніч у приватному помешканні в сусідньому місті — столиці цього маленького острова, а вранці ми знову пішли засвідчити свою пошану управителеві й віддати себе йому в розпорядження.

Так прожили ми на острові десять днів, гостюючи більшу частину дня в управителя, а ночуючи в місті. Я скоро так призвичаївся до духів, що за три чи чотири візити вони не викликали вже в мене ніякого хвилювання, або якщо острах і залишався, то цікавість брала гору над ним. Нарешті, його високість запропонував мені викликати самому з того світу будь-якого з померлих, кого я захочу і в якій завгодно кількості, від початку світу й дотепер. Я міг сам і питати їх, з одною лише умовою, щоб запитання ті стосувалися тільки часу їхнього життя на землі. Принаймні в одному я мав бути впевненим: вони казатимуть саму правду, бо брехня в потойбічному світі — талант зовсім не корисний.

Я уклінно подякував його високості за таку його велику ласку. Ми стояли в кімнаті, перед нами прегарно стелився парк, настрій у мене, відповідно до парку, схилявся до розкошів та пишноти, і тому я зажадав побачити Александра Македонського на чолі його війська після баталії під Арбелою. І по першому ж рухові пальця управителя вони з’явилися на широкому полі перед вікном. Александра ми запросили до кімнати; мені дуже важко було зрозуміти його грецьку мову, а він мало розумів мою. Він заприсягався, що його не отруїли, а він помер від гарячки після доброї пиятики.

Далі я побачив Ганнібала, коли той переходив Альпи, і він сказав мені, що не має й краплі оцту в своїм таборі.[25]

Я бачив Цезаря і Помпея на чолі їхніх військ, готових до бою, і Цезаря під час його останнього тріумфу. Я просив показати мені римський сенат в одній великій кімнаті, а для порівняння з ним сучасну палату представників — в іншій. Перший виглядав як збори героїв, півбогів; друга — як набрід рознощиків, злодюжок, грабіжників та розбійників.

На моє прохання управитель знаком звелів Цезареві і Брутові наблизитися до нас. Побачивши Брута, я перейнявся глибокою пошаною до нього: про його надзвичайну доброчесність, безперечну відвагу, щирий патріотизм і любов до всього людства промовляла кожна риса його обличчя. Я із задоволенням переконався, що вони живуть у цілковитій злагоді, а Цезарь признався, що най-славетніші його вчинки не варті й малої частини слави його вбивці.

Я мав честь довго розмовляти з Брутом, і він сказав мені, що його предок Юній, Сократ, Епамінонд, Катон Молодший, сер Томас Мор і він сам — завжди вкупі; секст-умвірат, до якого вся історія людства не може додати сьомого члена.

Я надокучив би читачеві, перелічуючи величезну кількість славетних осіб, викликаних, аби задовольнити моє невситиме бажання бачити перед собою світ в усі епохи його давньої історії. З найбільшим задоволенням зупиняв я свої очі на нищителях тиранів та узурпаторів і на поборниках волі пригнічених та покривджених народів. Але я не можу висловити свого почуття в такій формі, яка досить розважила б читача.

Розділ VIII

Бажаючи побачити стародавніх діячів, найбільш уславлених своїм розумом та освітою, я присвятив один день спеціально цьому. Я попросив, аби з’явилися Гомер та Арістотель на чолі всіх їхніх коментаторів, але останніх було стільки, що кілька сот їх мусили дожидати надворі та в зовнішніх кімнатах палацу. Я побачив цих героїв одразу і міг не лише розпізнати їх серед юрби, але й відрізнити одного від одного. Гомер був вищий на зріст і приємніший на вигляд. Як на свій вік, тримався він дуже прямо, а очі його були найжвавіші та найпроникливіші з усіх, будь-коли бачених мною. Арістотель дуже горбився й спирався на ціпок. Обличчя його було худорляве, волосся — пряме і рідке, голос — глухий. Я швидко запримітив, що обидва вони були зовсім чужі решті компанії і ніколи не бачили та не чули про них раніше. А один із привидів, імені якого я не називатиму, шепнув мені, що на тому світі коментатори ці завжди тримаються якнайдалі від своїх принципалів, бо соромляться, почуваючи себе винними в такому жахливому тлумаченні цих авторів для нащадків. Я познайомив Гомера з Дідімом та Євстафієм[26] і переконав його поставитися до них краще, ніж вони, мабуть, на те заслуговували, бо він незабаром виявив, що їм бракує таланту зрозуміти дух поета. Арістотель же страшенно розсердив-ся, коли я, познайомивши його із Скотом та Рамусом[27], розповів йому про них, і спитав мене, чи й усе плем’я коментаторів такі йолопи, як оце вони.

Я попросив управителя викликати нагору Декарта з Гассенді і намовив їх викласти свої системи Арістотелеві. Цей великий філософ одверто визнав свої помилки в природознавчій філософії, бо багато думок, як мусять робити і всі люди, він висловлював, базуючись на самих здогадах, і сказав, що Гассенді, який пристосував, як міг, доктрину Епікура до сучасних смаків, і вихри Декарта — однаково будуть відкинуті в майбутньому. Він провістив таку ж таки долю теорії тяжіння[28], яку теперішні вчені боронять із таким запалом. Він сказав, що нові системи природи — тільки нова мода, яка міняється з кожною новою генерацією, і що навіть ті, що намагаються вивести їх з принципів математики, матимуть успіх лише недовго і призначеного часу вийдуть з моди.

П’ять днів я витратив на розмови з багатьма іншими стародавніми вченими. Я бачив більшість римських імператорів. Я умовив управителя викликати знизу Геліогаба-лових кухарів, щоб вони приготували нам обід, але через брак матеріалу вони неспроможні були показати нам своє вміння. Один ілот Агезілая зробив нам спартанську юшку, але я не міг проковтнути й другої ложки її.

Два джентльмени, що привезли мене на цей острів, мусили були в своїх справах повернутися днів на три додому, цей час я використав на побачення з деякими з сучасних покійників із числа тих, що відігравали велику роль два-три останні сторіччя у нашій і в інших країнах Європи. Вважаючись завжди великим поклонником славетних старовинних родів, я попросив управителя викликати дюжину чи дві королів з їхніми предками з восьми-дев’яти поколінь. Розчарування моє було гірке і несподіване, бо, замість довгого походу людей в царських коронах, я побачив в одній родині двох скрипалів, трьох спритних куртизанів в одного італійського прелата, а в другій — цирульника, абата і двох кардиналів. Я занадто шаную короновані голови, щоб затримуватися на цій делікатній темі. З графами ж, маркізами та герцогами я був не таким ввічливим і, признаюся, не без певної приємності простежив за особливими рисами, що вирізняють деякі роди від самого початку. Мені легко було виявити, звідки в одного роду довгі підборіддя, в другому — протягом двох поколінь так рясно шахраїв, а протягом двох наступних — дурнів, чому в третьому — стільки пришелепуватих, а в четвертому — картярів, чим пояснюються слова, сказані По-лідором Вергілієм[29] про один славетний рід: Nec vir fortis, пєс faemina casta[30], як жорстокість, фальш та боягузтво стали характерними прикметами певних родів і вирізняють їх серед інших, так само як відрізняються їхні фамільні герби; хто перший приніс у благородну родину сифіліс, що в ряді поколінь обернувся на золотушні пухлини їхніх нащадків. Усе це не дивувало мене більше, коли я побачив, скільки разів родову лінію переривали пажі, лакеї, фурмани, гравці, скрипалі, актори, полководці та злодюжки.

Найбільшу огиду викликала в мене нова історія, бо, уважно придивившись до всіх осіб, що в минулому сторіччі зажили такої бучної слави при дворах монархів, я зрозумів, як обдурювали світ продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради — дурням, щирість — підлабузникам, римську доблесть — зрадникам батьківщини, побожність — атеїстам, цнотливість — содомістам, правдивість — наклепникам. Я побачив, скількох безневинних і прекрасних людей було засуджено на страту або на заслання через те, що міністри підкупили суддів або через партійну злостивість; скільки мерзотників діставали найвищі посади, і їм довіряли, давали їм владу, достойності та багатства; яку велику учать брали у двірських рухах та подіях, у державних радах та сенатах — звідники, повії, паразити і блазні. Як почав я зневажати людську мудрість та чесність, коли почув правду про пружини та мотиви великих світових авантюр та революцій і про нікчемні випадки, яким завдячують вони своїм успіхом!

Тут я викрив шахрайство та темноту тих, хто пнеться писати анекдоти або мемуари, хто келихом отрути одря-джає до ями стількох королів, хто переказує розмову між монархом та його першим міністром, яка не мала жодного свідка, хто викриває думки й кабінети посланників та державних сенаторів і завжди, на нещастя своє, помиляється. Тут я довідався про справжні причини багатьох визначних подій, що здивували світ, бачив, як повія може керувати чорним ходом, чорний хід — радою міністрів, а рада міністрів — сенатом. Один генерал у моїй присутності признався, що здобув перемогу виключно через своє боягузтво та погане командування, а один адмірал сказав, що завдав поразки ворогові, якому збирався вже здати свій флот, тільки тому, що той був погано обізнаний зі справжнім станом речей. Три королі запевнили мене, що за свого царювання давали перевагу гідній особі хіба що помилково або через зрадництво міністра, на якого вони покладались, але такої помилки, якби вони жили знову, більше не сталося б. І вони дуже переконливо показали мені, що втримуватися на царському троні не можна без зледащі-лості, бо позитивна, смілива, настійлива вдача, якої надає людині її доброчесність, завжди буває завадою в державній діяльності.

Мені цікаво було розпитати приватно, в який спосіб більшість їх дістали свої високі почесні титули й колосальні статки. Але я обмежив свої дослідження найостанні-шим періодом, уникаючи, проте, сучасного, щоб не образити чужоземців, бо читач, сподіваюся, не потребує запевнень, що я не маю ні найменшого наміру говорити тут про мою батьківщину. Було викликано величезну кількість певних осіб, і я, по найповерховішому ознайомленні, побачив таку мерзоту, що й досі не можу спокійно думати про це. Віроломство, насильство, підкуп, омана, звідництво й подібні вади були ще одними з найпрости-міших засобів серед згаданих ними, і тому я, як того вимагає розум, поставився до них поблажливо. Але коли декотрі призналися, що свої багатства та велич вони здобули завдяки содомському гріхові або кровозмішанню, інші — проституюванню їхніх дружин та дочок, ще інші — тому, що зрадили свого монарха або батьківщину, дехто — отруті, а найбільше — підкупові правосуддя, щоб занапастити невинного, то ці відкриття (сподіваюся, мені пробачать це) зменшили глибоку повагу, яку я, природно, відчуваю до вельмож, що завдяки своїм надзвичайним чеснотам мусять бути так трактовані нами — нижчими за них людьми.

Я часто чув про великі послуги, зроблені монархам та державам, і хотів побачити осіб, що вчинили ці послуги. На моє запитання мені відповіли, що імен їхніх не можна знайти в жодному архіві, крім кількох осіб, змальованих історією як найзапекліші шахраї та зрадники. Про інших я ніколи не чув. Усі, хто з’явилися, мали пригнічений вигляд і вбоге вбрання, і більшість із них сказали мені, що вони померли в злиднях та неласці, а решта на ешафоті або на шибениці.

Серед них був один, доля якого здалася мені незвичайною. Коло нього стояв юнак років вісімнадцяти. Він сказав, що багато років командував кораблем, і в морській баталії при Акціумі йому пощастило прорватися крізь лінію ворожих кораблів, потопити три судна першого рангу і взяти в полон четверте, що було єдиною причиною втечі Антонія і вирішило долю бою, під час якого був убитий його син-одинак, який стоїть поруч із ним. Далі він розповів, що свідомий своєї заслуги, він по закінченні війни поїхав до Риму і просив при дворі Августа призначити його на більший корабель, командира якого було вбито, але на його прохання не звернули ніякої уваги і дали цю посаду хлопчиську, котрий ніколи не бачив моря, синові вільновідпущениці, служниці однієї з коханок імператора. Коли він повернувся на свій корабель, йому поставили в провину недбайливість у виконанні службових обов’язків, і корабель передали улюбленому пажеві віце-адмірала Публіколи, після чого він подався до себе, на вбогу ферму, далеко від Риму, і там помер. Мені цікаво було знати правду в цій історії, і я попросив викликати Агріппу, командувача флоту під час тої баталії. Агріппа, з’явившися, ствердив усе і додав ще чимало подробиць, які промовляли на користь капітана, що із скромності применшив або приховав більшість своїх заслуг.

Мене здивувала розбещеність, що так швидко й широко розвинулася в цій імперії через розкіш, яка з’явилась там дуже пізно, і я менше вже дивувався в аналогічних випадках по інших країнах, де різноманітні пороки панували значно довший час і де всю хвалу і всю здобич привласнював собі головнокомандувач, який, мабуть, мав на них найменше прав.

Усі викликані особи зберігали точнісінько той зовнішній вигляд, який мали на цім світі, і це навернуло мене на смутні думки про виродження людської раси протягом останнього сторіччя. Я бачив, як сифіліс, з усіма його відмінами та різними назвами, змінив кожну рису на виду англійця, зменшив йому зріст, розслабив нерви, покво-лив мускули та сухожилки, пожовтив обличчя, зробив усе тіло млявим і безсилим.

Я спустився так низько, що попросив викликати кілька англійських селян старого гарту, що колись так славилися простотою їхніх звичаїв, їжі та вбрання, чесністю в торгівлі, справжнім духом волі, сміливістю й любов’ю до рідного краю, — і був глибоко зворушений, порівнявши померлих із живими та побачивши, як усі ті національні чесноти знеславлювали заради грошей їхні внуки, які, продаючи свої голоси під час парламентських виборів, набули всіх вад та розпусти, котрих можна навчитися при дворі.

Розділ IX

Настав день від’їзду, і я, попрощавшися з його високістю управителем Глабдабдрібу, повернувся з моїми ком-паньйонами до Мелдонади, де чекав два тижні на корабель, що мав відплисти до Лагнегу. Обидва джентльмени і ще дехто із знайомих великодушно дали мені їстівного на дорогу і прийшли проводжати на пристань. Плив я місяць. Дорогою нас захопив шторм, і ми змушені були взяти курс на захід, щоб потрапити в смугу пасату, яка сягає тут шістдесяти ліг. 21 квітня 1708 року ми ввійшли в річку Кламегніг, де лежить морський порт на південно-східному краї Лагнегу. Об’якорившись на відстані одної ліги від міста, капітан сигналом викликав лоцмана. За півгодини двоє їх були вже на кораблі і провели нас між дуже небезпечних тут мілин та порогів до великої бухти, де безпечно розмістився б цілий флот, стоячи на відстані кабельта від міського муру.

Деякі з матросів, чи то з необачності, чи то зі зрадництва, розповіли лоцманам, що я — чужинець і відомий мандрівник. Ті, у свою чергу, повідомили про це начальника митниці, який взяв мене на допит, тільки-но я зійшов на берег. Говорив він до мене мовою белнібарбі, що її завдяки торговельним зносинам знають там усі, а особливо моряки й митні урядовці. Я стисло і якомога докладніше розказав йому свою історію, утаївши тільки, що я — англієць, і назвавшися голландцем, бо я мав намір їхати до Японії і знав, що з європейців туди пускають тільки голландців. Отже, я розповів йому, як, зазнавши корабельної аварії коло берегів Белнібарбі, був викинутий на скелю та взятий на Лапуту, або летючий острів (про який він часто чував), і тепер пробираюсь до Японії, сподіваючись знайти там нагоду виїхати на батьківщину. Завідувач сказав, що мусить заарештувати мене й запитати вказівок від двору, куди напише негайно, і сподівається мати відповідь через два тижні. Мені дали непогану кімнату, і, хоч коло дверей її стояв вартовий, я міг користуватися великим садом. Поводилися зі мною досить гуманно і годували ввесь час коштом короля. До мене часто заходили різні люди, найбільше з цікавості, бо в місті стало відомо, що я з далеких країн, про які вони ніколи не чули.

За перекладача я найняв одного юнака з корабля, на якому приїхав. Він був родом з Лагнегу, але проживши кілька років у Мелдонаді, досконало знав обидві мови. З його допомогою я міг підтримувати з моїми гістьми розмову, яка складалася тільки з їхніх запитань та моїх відповідей.

Лист від двору прийшов саме тоді, як на нього чекали. У нім був наказ відвезти мене з моїм почтом, під охороною десяти кіннотників до Трелдрегдаба або Трілдрогдрі-ба (це слово, скільки пам’ятаю, вимовляють там двома способами). Увесь мій почт складався з одного бідного хлопчика-перекладача, і на моє уклінне прохання нам дали кожному по верховому мулові. За півдня перед нашим від’їздом послано було гінця повідомити короля про моє наближення і просити його величність призначити день і годину, коли б я з його ласкавого дозволу міг «вилизати пил коло його ніг». Такий там при дворі стиль, і я знайшов, що він цілком відповідає дійсності, бо за два дні по прибутті сам змушений був плазувати на животі до його трону, вилизуючи дорогою підлогу. Добре, що для мене як для чужинця, підлогу заздалегідь помили, і пилу на ній було мало. Таку увагу мають тут за особливу ласку, і виявляють її лише до найвельможніших осіб, коли вони просять аудієнції. Більше того: коли король приймає особу, яка має могутніх ворогів при дворі, то для неї підлогу навмисне вкривають пилом. Мені особисто довелося бачити одного вельможу, якому набилося в рот стільки пилюги, що, приплазувавши на належну відстань до трону, він не міг вимовити й слова. Становище, дійсно, безпорадне, бо тому, хто плюне або втре рота в присутності його величності, загрожує смертна кара. Є тут ще й такий звичай, якого я аж ніяк не можу похвалити. Бажаючи заподіяти кому-небудь зі своїх дворян не люту, спокійну смерть, король наказує посипати підлогу отруйним коричневим порошком, що полизавши його людина протягом двадцяти чотирьох годин неминуче мусить умерти. Треба визнати лагідність цього монарха та його піклування про своїх підданців (дуже бажано було б, аби європейські монархи наслідували його в цім) — він видав найсуворіший наказ ретельно мити після такої екзекуції заражену частину підлоги, і слуги, які не виконують його, ризикують накликати на себе гнів його величності. Я на власні вуха чув, як він розпорядився відбатожити пажа, що злісно не доглянув за миттям підлоги, і внаслідок його недбайливості отруївся на аудієнції один молодий, що подавав великі надії, лорд, якого король на той час і на думці не мав страчувати. Щоправда, цей добрячий монарх ласкаво звільнив бідолаху-пажа від батогів, коли той обіцяв, що надалі не робитиме так без спеціального наказу.

Але повернімось до моєї аудієнції. Проплазувавши до трона, я за чотири ярди від нього став навколішки і, сім разів стукнувши лобом у підлогу, вимовив слова, що їх мене навчили день тому: «Інкплінг глофсроб скватсерам бльоп млешнелт дзвін тнодбелкафслхіефед гардлабе ешт». Ця фраза, встановлена місцевим законом для всіх, кого приймає король, означає: нехай ваша небесна величність переживе сонце на одинадцять з половиною місяців. Король одповів щось на це, а я, не зрозумівши його відповіді, відмовив йому так, як мене вчено: «Флафт дрин єле-рик двалдом престред мірпаш», тобто: мій язик у роті мого друга, і це свідчило, що я прошу дозволити ввести сюди мого перекладача. Тоді ввели згаданого юнака, і з допомогою його я відповідав на запитання, які понад цілу годину ставив мені його величність. Я говорив мовою бел-нібарбі, а товмач перекладав мої слова лагнегською мовою.

Королю моє товариство дуже сподобалось, і він звелів своєму бліфмарклабу, або першому камергерові, надати мені і моєму перекладачеві помешкання в палаці, годувати з його столу і дати великий гаман золота для моїх особистих витрат.

Я прожив у цій країні три місяці, корячись тільки бажанню його величності, що вшановував мене високими милостями і робив дуже почесні пропозиції. Але я вважав за розумніше та справедливіше прожити решту моїх днів із дружиною та дітьми.

Розділ X

Лагнежці — люди дуже ввічливі та великодушні. Щоправда, як і інші східні народи, вони до певної міри гордовиті, але з чужинцями, а надто з тими, до кого при дворі ставляться добре, поводяться надзвичайно чемно. Я мав багато знайомих серед вищого світу, і завдяки тому, що мене завжди супроводив мій перекладач, розмовляти з ними було приємно.

Одного дня, перебуваючи в такій великопанській компанії, я зустрівся з вельможею, який спитав мене, чи бачив я коли-небудь їхніх стрелдбрегів, або невмирущих людей. Я сказав, що ні, і просив пояснити, як розуміти таку назву в застосуванні до смертних істот. Він одповів, що іноді, але дуже рідко, в деяких батьків народжується дитина з круглою червоною плямою на лобі, якраз над лівою бровою, і це — безперечна ознака, що така дитина ніколи не помре. Пляма при народженні завбільшки така, як срібний трипенсовик, але з часом вона росте і змінює свій колір. У дванадцять літ вона робиться зеленою і лишається такою до двадцяти п’яти років, коли набуває темно-синього кольору. У сорокап’ятилітніх пляма досягає вже розмірів шилінга і стає чорною як вугілля, але відтоді не зазнає вже ніяких змін. Такі діти, сказав він, народжуються дуже рідко; навряд чи в усьому королівстві набереться сот одинадцять стрелдбрегів обох статей. Осіб із п’ятдесят їх живе в столиці, і між ними одна дівчинка, що народилася три роки тому. Такі люди не є властивістю якихось певних родів, і народження їх тільки випадковість; навіть діти стрелдбрегів — смертні, як і решта населення.

Мушу признатися, що ця розповідь просто захопила мене. Скориставшись тим, що мій співбесідник розумів мову белнібарбі, якою я володів досконало, я не втримався і в надпориві скрикнув, мабуть, занадто палко:

— Що то за щасливий народ, що кожна дитина в нього має шанс народитись невмирущою! Що то за щасливі люди, які завжди бачать живі зразки давніх чеснот і мають учителів, які щохвилини можуть навчати їх правил мудрості всіх минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно найщасливіші ті дивні стрелдбреги. Позбавлені загального лиха природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхній — не пригнічений безнастанним жахом перед смертю.

Я висловив здивування, що ніколи не бачив при дворі цих видатних осіб, — а чорна пляма на лобі це така помітна ознака, яка не могла не кинутися мені в очі, — і не міг зрозуміти, через що його величність, такий розумний монарх, не використовує великої кількості стрелдбрегів як корисних і мудрих радників. Мабуть, думав я, доброчесність цих шановних мудреців занадто сувора для розбещених та розпусних придворних. А мабуть, як ми знаємо й по собі, молодь занадто легковажна та зарозуміла, щоб керуватися тверезими приписами старших. В усякому разі я вирішив при першій же нагоді поговорити в цій справі з королем, якщо він ласкаво допускатиме мене до своєї царської особи, і з допомогою перекладача відверто й докладно викласти йому свою думку. А втім, незалежно від того, пристане він на мою пораду чи ні, я вирішив з глибокою подякою прийняти посаду, яку він часто пропонував мені у своїй державі, і провести життя тут, розмовляючи з цими вищими істотами, якби вони ласкаво прийняли мене до свого товариства.

Джентльмен, що говорив мовою белнібарбі і до якого я оце звертався, посміхнувся, як звичайно з жалем посміхаються до неуків, сказав, що буде радий усякій нагоді затримати мене тут, і просив дозволу переказати мої слова решті товариства. Так він і зробив, і вони деякий час розмовляли поміж себе їхньою рідкою мовою, з якої я не розібрав і складу, а з виразу їхніх облич не міг зрозуміти, яке враження справили на них мої слова. По короткій мовчанці той-таки добродій сповістив, що його і моїм друзям (саме так він визнав за слушне висловитись) дуже приємно було вислухати мої розумні зауваження з приводу великого щастя та переваг безсмертя, і вони дуже хотіли б знати докладно, як би я сам улаштував своє життя, коли б мені судилося народитись стрелдбрегом.

Я відповів, що на таку багату та чудову тему легко говорити проречисто, а особливо мені, бо я завжди тішив себе мріями про те, що робив би, ставши королем, генералом чи знатним вельможею; щодо цього випадку, то я часто обмірковував у подробицях, як би я жив та що робив, коли б жив вічно.

— Отже, промовив я, — якби мені пощастило народитися стрелдбрегом, то, ледве навчившись одрізняти життя від смерті і тим зрозумівши своє щастя, я, по-перше, всіма способами намагався б забагатіти й, ощаджуючи та зберігаючи з такою метою, мав би підстави сподіватися років за двісті стати найзаможнішою людиною в королівстві. По-друге, я із самого дитинства почав би вивчати всі науки та мистецтва і, кінець кінцем, перевершив би всіх учених і артистів. Нарешті, я записував би кожну видатну подію в країні, безсторонньо занотовував би риси характеру цілих поколінь королів та міністрів, додавав би до цих нотаток свої зауваження і пильно слідкував би за змінами звичаїв, мови, одягу, їжі та розваг; це дозволило б мені бути живою скарбницею знання та мудрості, і я зробився б оракулом для всього народу.

Після шістдесяти років я ніколи б не одружився і жив би гостинно, але не витрачаючи разом із тим багато грошей. Розважався б я, виховуючи і наставляючи на праву путь молодих людей, які подають надії, і численними прикладами з моїх спогадів, досвіду та спостережень переконував би їх у користі доброчесності в громадському та приватному житті. Але найпершими і постійними товаришами моїми були б мої невмирущі брати, серед яких я вибрав би собі осіб із дванадцять, від найстаріших і до моїх сучасників. Якби кому бракувало статків, я дав би тому пристойне помешкання в моїм будинку і завжди запрошував би кількох до столу, закликаючи на додаток ще й невелику кількість найбільш гідних поваги смертних. Згодом втрата їх мало або й зовсім не смутила б мене, і я дивився б на їхніх нащадків так само, як ми щороку милуємося новими тюльпанами та гвоздиками в нашім садку, не шкодуючи за тими, що пов’яли минулого року.

Із цими стрелдбрегами я завжди обмінювався б думками, спогадами та спостереженнями, нагромадженими за довгий час. Ми стежили б за тим, як розпуста проймає світ, і на кожному кроці ставили б їй опір, попереджаючи та застерігаючи людство. І наші слова разом із дужим впливом нашого прикладу, мабуть, затримали б безперервне звиродніння натури людської, що на нього так справедливо скаржаться споконвіку.

До цього додайте ще приємність бачити різні революції по державах та імперіях і зміни у вищих та нижчих колах суспільства; руйнуються стародавні міста, а мізерні селища стають столицями; славетні річки, змілівши, перетворюються на ручайці, океан одходить від одного берега і затоплює протилежний; одкривають багато невідомих іще країн; найкультурніші народи перетворюються на варварів, а варвари — на цивілізовані нації. Я бачив би тоді винахід вічного руху, медицину для всіх, а інші галузі науки перед моїми очима дійшли б найвищого рівня досконалості.

А які дивні відкриття зробили б ми в астрономії, маючи змогу самі перевіряти всі наші передбачення, спостерігати віддалення та повернення комет і зміни в русі Сонця, Місяця та зірок!

Я довго говорив ще й на багато інших тем, що їх підказувало мені природне бажання нескінченного життя та земного щастя. Коли я скінчив, і зміст моїх слів було перекладено для всього товариства, між ними знялася жвава розмова місцевою говіркою, не без посмішок у мій бік. Нарешті той джентльмен, що ввесь час був мені за перекладача, сказав, що з доручення всіх дозволить собі з’ясувати мою помилку, якої я припустився через властиве всім людям недоумство, що до певної міри виправдовує мене. Виявилося, що стрелдбреги ті — особливість їхньої країни, бо такого народу нема ні в Белнібарбі, ні в Японії, де він мав честь бути посланником його величності. Населення обох держав з недовірою ставилося до його розповідей про них, та й моє, мовляв, здивування, коли він уперше сказав про стрелдбрегів, свідчить про те, що для мене це новина, яку я вважаю за малоймовірну. Під час свого перебування в обох згаданих королівствах він багато говорив на цю тему й помітив, що всі мріють про довге життя і вважають його за щастя, і той, хто одною ногою стоїть уже в домовині, щосили чіпляється другою за землю. Найстаріші люди сподіваються пожити ще хоч один зайвий день і вважають смерть за найбільше лихо, від якого природа завжди спонукає тікати. Тільки тут на Лагнегу жадоба життя не така гостра, бо приклад стрелдбрегів завжди у всіх перед очима.

Вигаданий мною план життя — нерозумний і нездійсненний, бо виходить він із припущень віковічної молодості, здоров’я та сили, а сподіватися на це не може й найхимерніша людина. Питання не в тім, чи захоче хто бути вічно юним, заможним і здоровим, а в тім, як провести нескінченне життя в тяжких умовах старечого зубожіння. Мало хто захотів би бути безсмертним у таких жахливих умовах, а, проте, в обох згаданих королівствах — і в Белнібарбі, і в Японії — він помічав, що кожен намагається якомога віддалити смерть, хоч як пізно вона приходить, і дуже рідко чував про людей, що помирають з радістю, хіба що змушені до цього пекучою журбою або фізичними муками. І він спитав, чи не спостерігав і я такого явища по тих краях, де мандрував, і на моїй власній батьківщині.

По цій передмові, він докладно розповів мені про їхніх стрелдбрегів. Він сказав, що до тридцяти літ вони живуть зазвичай так, як і всі смертні. Потім їх поволі огортають сум і пригнічений настрій, що раз у раз зростають, аж доки їм не мине вісімдесят років. Про це вони казали йому самі, бо в одному столітті народжується їх тільки двоє чи троє і узагальнювати спостереження через малу кількість об’єктів не можна. Дійшовши вісімдесяти років, що тут вважають за крайній вік, вони не тільки мають всі примхи та недуги інших старих людей, але й — на додаток до всіх їхніх немочей і недоумства — охоплені ще жахом перед страшною перспективою безсмертя. Вони не тільки вперті, зажерливі, похмурі, балакучі люди, але й нездібні до приятелювання, позбавлені будь-якої природної прихильності, яка ніколи не поширюється далі як до їхніх онуків. Головні пристрасті їх — то заздрість і нездійсненні бажання, причому заздрять вони найбільше порокам молоді і смерті старих. Роздумуючи про перші, вони бачать себе назавжди позбавленими можливості зазнавати почуттів приємності, а коли вздрять похорон, починають пхикати і ремствують, що інші йдуть до спокійного притулку, якого їм ніколи не дістатись. Вони пам’ятають лише те, чого вчили або що бачили замолоду, або за середнього віку, та й те погано, і, щоб дізнатися про якусь подію чи подробиці її, краще вдаватися до народних переказів, аніж до їхніх найясніших спогадів. Найменш нещасні серед них ті, що перейшли на дитячий розум і остаточно втратили пам’ять, їх більше жаліють і охочіше допомагають, бо їм бракує багатьох огидних прикмет, яких така кількість в інших. Якщо стрелдбрег одружиться з собі подібною, то держава з ласки своєї розриває шлюб при досягненні молодшим із членів подружжя вісімдесяти років. Закон вважає, що було б величезною несправедливістю карати ще й тягарем шлюбу тих, кого й так безневинно засуджено на нескінченне життя.

Коли стрелдбреги досягають вісімдесяти літ, їх вважають за померлих громадянською смертю, і їхні спадкоємці зараз же відбирають спадщину, їм дають лише невеличку допомогу, аби сяк-так підтримувати їх, а бідних утримують громадським коштом. Відтоді як їх вважають за нездатних обіймати будь-яку посаду, пов’язану з довірою чи з прибутками, вони не можуть ні купувати, ні орендувати землю; їм не дозволено виступати за свідків ні в цивільних, ні в карних справах, ні навіть у справах про межі земельних ділянок.

У дев’яносто років у них випадають зуби і вилазить волосся. Вони втрачають почуття смаку і без ніякого апетиту їдять та п’ють усе, що трапиться. Хвороби, на які вони хворіли, не покидають їх, не зменшуючись і не збільшуючись щодо інтенсивності. Під час розмови вони забувають назви звичайнісіньких речей і навіть імена своїх найближчих приятелів та родичів. Через це вони не мо-жуть і читати, бо, прочитавши кінець речення, не пригадують уже його початку і, значить, позбавлені єдиної, доступної для них розваги.

Мова в цій країні завжди змінюється, і тому стрелд-бреги одного віку не розуміють стрелдбрегів іншого. З тієї ж причини, проживши двісті років, вони не здатні вже розмовляти (хіба кількома загальновідомими словами) з сусідами — смертними і мають нещастя жити як чужинці на своїй батьківщині.

Оце приблизно, скільки я пам’ятаю, розказали мені про стрелдбрегів. Потім я бачив п’ять чи шість їх різного віку, приведених до мене моїми друзями, причому наймолодший мав уже понад двісті років. Хоч їм і сказали, що я — великий мандрівник і бачив цілий світ, та вони не поцікавилися поставити мені жодного питання, а тільки канючили слемскедаск, тобто подарунок на спомин. То — пристойний спосіб жебрати в обхід закону, який суворо забороняє це, бо їх утримує громада, хоч і скупенько, звичайно.

Усі ненавидять і зневажають цих людей. їхні народження (які родина вважає за лиху ознаку для себе) реєструються особливо докладно. Завдяки цьому ви можете в архівах дізнатися про вік кожного з них, якщо йому не більше, ніж тисяча років, бо попередні документи знищено чи то часом, чи то за якогось народного заколоту. Звичайно ж вік стрелдбрега встановлюється розпитуванням його самого про імена королів або видатних осіб, що зберегла йому пам’ять, і потім історичною розвідкою, бо останній монарх, про якого він іще пам’ятає, безперечно, почав царювати перед тим, як стрелдбрегові виповнилося вісімдесят років.

Я ніколи не бачив злиденніших істот, і жінки були огидніші за чоловіків. Крім звичайної бридкості, властивої всім старим, вони з часом набувають такого потворного вигляду, що й описати його не можна. Придивившись, я швидко впізнав найстарішу, дарма, що їх було шестеро, і різниця між ними була не більше як у двісті років.

Читач легко повірить, що після всього чуваного та баченого моя жадоба безсмертя значно зменшилася. Мені дуже соромно було за принадні фантазії моєї уяви, і я подумав, що жоден тиран не вигадав би смерті, яку я не прийняв би з приємністю, аби позбутися такого життя. Король, довідавшися про цю мою розмову з приятелями, люб’язно покепкував із мене і порадив узяти з собою парочку стрелдбрегів, аби одбити моїм землякам страх перед смертю. На жаль, основні закони держави забороняють це, а то я не пошкодував би клопоту і грошей і відвіз їх до Англії.

Не можу не визнати законів щодо стрелдбрегів за цілком доцільні і гадаю, що такі самі, за подібних обставин, виробила б у себе і кожна інша країна. В противному разі ці безсмертні, через скупість, неминучу в їхньому віці, стали б власниками всього, що є в нації, і захопили б до своїх рук усю владу, а це, у зв’язку з їхнім невмінням керувати, призвело б до зруйнування держави.

Розділ XI

Гадаю, що моє оповідання про стрелдбрегів досить розважило читача, бо воно, здається, трохи незвичайне. Я, принаймні, не згадую, щоб зустрічав щось подібне в книгах про мандри, які мав у своїх руках. А якщо я помиляюсь, то виправдати мене може те, що мандрівники, описуючи ту саму країну, неминуче дуже часто довго зупиняються на однакових подробицях, не заслуговуючи, проте, на догану за запозичення або переписування сказаного вже тими, що писали передніше.

Між королівством Лагнегом і великою Японською імперією існує постійний торговельний зв’язок, і дуже можливо, що японські автори й розповідають десь про стрелдбрегів, але в Японії я жив недовго, мова її була мені зовсім чужа, і я не міг розпитати про це. Сподіваюся, проте, що нотатки мої зацікавлять голландців, і вони спроможуться виправити мої помилки.

Бачачи, що я категорично відмовляюся від його пропозиції взяти будь-яку посаду при дворі й уживаю всіх заходів, аби повернутися додому, його величність ласкаво погодився на мій від’їзд і навіть дав мені писаного його рукою листа до імператора Японії. Крім того, він подарував мені чотириста сорок чотири великі золоті монети (тут люблять парні числа) і червоний діамант, який я продав в Англії за тисячу сто фунтів стерлінгів.

6 травня 1709 року я мав урочисту прощальну аудієнцію в його величності і попрощався з моїми приятелями. З ласкавого наказу монарха загін гвардійців супроводжував мене до Гленгенстелда — гавані на південно-західному березі острова. За шість днів я знайшов корабель, що відпливав до Японії, і витратив п’ятнадцять днів на переїзд. Пристали ми до невеличкого портового міста Ксемо-ші у південно-східній частині Японії. Лежить воно у найбільш західній точці країни, від якої йде вузька протока в північному напрямі, а на північно-західному кінці її стоїть Єддо, столиця держави. Зійшовши на берег, я показав митним урядовцям листа від короля Лагнегу до його імператорської величності. Вони добре знали королівську печатку, з мою долоню завбільшки, де витиснено образ короля, що підводить із землі кривого жебрака. Почувши про лист, міський магістрат прийняв мене як посланця. Вони дали мені екіпаж та слуг і своїм коштом доставили до Єддо, де я відразу ж дістав аудієнцію у монарха. Коли листа з великою церемонією розпечатали і переклали його величності, він через перекладача просив, щоб я сказав, чого мені треба; він, мовляв, з поваги до свого брата, короля Лагнегу, радо задовольнить моє прохання. Перекладач цей не раз уже обслуговував голландців і, впізнавши в мені європейця, повторив наказ його величності голландською мовою, якою розмовляв досконало. Я відповів, як вирішив заздалегідь, що я — голландський купець, зазнав морської аварії дуже далеко звідси, потім морем і суходолом дістався до Лагнегу, звідти кораблем до Японії і тепер, знаючи, що вона провадить торгівлю з моїми земляками[31], сподіваюся мати нагоду невдовзі повернутися до Європи й уклінно прошу його величність ласкаво звеліти довезти мене під охороною до Нагасакі. До цього я додав ще прохання: з поваги до мого патрона — короля Лагне-гу — звільнити мене від обряду, обов’язкового для моїх земляків, топтати розп’яття[32], бо потрапив я сюди через нещасний випадок і без ніякого наміру торгувати. Вислухавши моє останнє прохання, імператор трохи здивувався і сказав, що з моїх земляків я, здається, перший вагаюся в цій справі, і він не певен тепер, чи й дійсно я голландець, але гадає, що я — християнин. Проте, зважаючи на причини, що їх я навів, і, головне, щоб показати королю Ла-гнегу свою незвичайну до нього прихильність, він згоджувався задовольнити моє оригінальне бажання. Тільки все це треба було зробити дуже обережно, й урядовці мали, з наказу імператора, пропустити мене ніби випадково, бо інакше, запевняв він, мої земляки-голландці, довідавшись про це, переріжуть мені дорогою горло. Я через перекладача подякував імператорові за його незвичайну ласку. Того ж таки дня вирушав до Нагасакі військовий загін, і командир його дістав наказ обороняти мене дорогою та спеціальні вказівки щодо розп’яття.

По дуже довгому й утомливому переході 9 червня 1709 року я прибув у Нагасакі, де невдовзі познайомився з кількома голландськими матросами з корабля «Амбоїн» місткістю в 450 тонн. Я, навчаючись в Лейдені, тривалий час жив у Голландії і добре розмовляв голландською мовою. Матроси незабаром довідалися, звідки я прибув, і з цікавістю розпитували мене про мої мандри та життя. Я вигадав коротеньку правдоподібну історію, але втаїв більшу частину. У Голландії в мене було багато знайомих, і мені неважко було вигадати імена моїх батьків, нібито маленьких людей із провінції Гельдерленд. Я хотів заплатити капітанові (одному такому собі Теодорові Фангруль-тові), скільки він призначив би за мій переїзд до Голландії, але, довідавшись, що я хірург, він з мене взяв тільки половину звичайної ціни з умовою, що я служитиму на його кораблі за своїм фахом. Перед віплиттям у мене часто питали, чи виконав я згаданий мною вище обряд, але я відбувався ухильною відповіддю, і задовольнив цілком імператора й двір. Проте злісний негідник шкіпер пішов до японського урядовця і, показуючи на мене, сказав, що я не топтав іще розп’яття. Урядовець же, маючи інструкції пропустити мене, вгатив негідникові двадцять бамбукових київ по плечах, після чого мене не турбували вже такими запитаннями.

Під час переїзду не трапилося нічого цікавого. Під ходовим вітром ішли ми до мису Доброї Надії, де взяли запас прісної води, і 10 квітня 1710 року щасливо прибули до Амстердама, втративши дорогою тільки трьох матросів, які померли від різних хвороб, а четвертий, неподалік від берега Гвінеї, впав з бізань-щогли в море. З Амстердама на маленькому судні, що належало цьому місту, я невдовзі відплив до Англії.

16 квітня ми об’якорилися в Даунсі. Наступного ранку я зійшов на берег і знову побачив рідний край, де не був рівно п’ять з половиною років. Звідти я пробрався просто до Редріфа, куди прибув того ж таки дня о другій годині і застав дружину й родину в доброму здоров’ї.