Марiя

— І ти, і ви всі знаєте, я не раз писав про українців, бо багато міркував над цим поетичним волелюбним народом, — гаряче, як завжди, коли хотів швидше поділитися своїми думками, заговорив Герцен. — Віки боротьби! Але в цій боротьбі, я писав про це, два стремління, два протилежних потоки: шляхетства, панів і нижчого шару — народу, козаків. Я писав про запорожців. Запорозька Січ являє собою дивовижне явище витязів-мужиків — рицарів чорного народу. Про це не можна забувати.

— А мова українська сповнена поетичної грації і чарівливості і тому досить важка для перекладу, — вставив Тургенев.

— З мовою, на жаль, я знайомий мало. Але ж ми знаємо, як українці люблять перекази, пісні про своє незалежне волелюбне козацтво. Свою незалежність, хай дику, але республіканську, демократичну, Україна відстоювала віки і не складала зброї, коли шматували її польська шляхта, турки, татари. Особливо складні взаємини були з поляками. Україна цілком добровільно приєдналась до Великоросії, а Катерина, ця баба-бабариця, яка роздавала землі з людьми своїм полюбовникам, закріпачила цей вільний чудесний народ.

— На щастя, сторіччя кріпацтва не знищили дощенту все поетичне й волелюбне, — мовив Огарьов, завжди меланхолійний, тихий, особливо поряд з гарячим, енергійним Герценом.

— Якщо ти, — звернувся Герцен до Тургенева, — ти ж знаєш, яким майстром в літературі я вважаю тебе, зупинився і сам переклав оповідання української письменниці, напевне, вони варті того.

— Ну до чого тут майстер, — замахав руками Іван Сергійович. — Ти прочитаєш і сам побачиш.

Як добре, що сьогодні за столом не було ніяких суперечок, що так часто виникали при зустрічах з друзями, і друзі раптом ставали «колишніми»... Зараз усі, навіть діти, дівчатка Тата і менша Ольга, не хотіли йти спати, поки був Іван Сергійович. Крім того, Герцен не так давно дізнався про лист Тургенева цареві з приводу арешту редактора польського журналу Огризка. Огризка випустили. Певне-таки лист мав значення!

Герцен задоволене сказав, розпитуючи про це:

— І я, і ти листуємося з Олександром Миколайовичем. Правда, з нашої дзвіниці я з ним і з його родиною більше запанібрата і одвертіше, без усяких церемоній!

— Інколи ти переборщуєш, — зауважив Тургенев. — Не забувай, зараз від нього багато залежить у справі визволення.

— Ти знаєш, що і я в перші роки його царювання чекав від нього швидких рішучих дій, але боюсь, що ми покладаємо багато марних надій, — похитав головою Герцен, — а за лист про Огризка... я був щасливий, щасливий, що саме ти це зробив.

— Не перебільшуй, будь ласка, моєї ролі і мого значення, — зупинив його Іван Сергійович.

Дивно, з роками, чим більше зростала популярність, слава Тургенева, тим більшою щирою скромністю він сам відзначався у своїй літературній і в громадській діяльності. Це помічали всі його близькі знайомі, усі його друзі. Та всі також знали, як Іван Сергійович непомірно захоплюється «молодими» талантами, допомагає їм і як часто вони зовсім не виправдовують його надій.

Цікаво, цікаво, чи ця тоненька книжечка української письменниці з дивним псевдонімом «Марко Вовчок» не чергове захоплення доброзичливого Тургенева?

— Почитай, почитай, — вгадавши думки Олександра Івановича, мовив Тургенев, — а тоді вже скажеш, чим повіє тобі в твоїх лондонських туманах.

* * *

Хіба могли б у туманах Лондона або на петербурзьких болотах вирости такі свіжі лісові квіти?

Оце було перше відчуття — відчуття свіжих пахощів, променистої ранкової роси.

Вже давно всі спали в домі, а він, наче захлинаючись, наче ковтаючи свіже степове повітря далекої рідної батьківщини, перегортав сторінки маленької книжечки. Одразу виникло бажання — швидше прочитати вголос. Кому? Перш за все своїм дочкам, своїм дітям, дітям вигнанця з рідної землі, щоб вони її відчули, щоб ще краще зрозуміли, чому все життя своє він, їхній батько, присвятив боротьбі за долю цих битих, січених, зґвалтованих дівчисьок, цих терплячих страдниць матерів, цих вірних одчайдушних жінок, про яких з такою чулістю, наче сестра, кревна сестра, пише Марко Вовчок. Який обвинувальний акт! О.т у цьому, в такій літературі, в таких письменниках, запорука порятунку батьківщини!

Швидше, швидше побачити її! Яке недоречне питання невитриманої Наталі — чи красива ця жінка? Яке це має значення? Вона вже стала йому другом!

До ранкової кави, на яку він просив прийти обов'язково Івана Сергійовича, він вбіг збуджений, бадьорий, енергійний.

— Це незрівнянно! Тата! Я прочитаю тобі сам ці оповідання! Огарьов! Марко Вовчок посяде славне місце в нашій літературі. Я просто жадаю бачити Марка Вовчка!

6

...Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Т. Шевченко

Хіба листи були нещирі й неправдиві? Адже краще зовсім не писати, ніж найближчим людям писати неправду або просто «для годиться». Так чому ж зовсім різне, відмінне писалося в її листах?

«Учора одібрала Ваш лист, добрий та щирий мій Тарасе Григоровичу. Тільки шкода, шо Ви мені не сказали, куди се Ви замислились втікати і де будете мені мачухи шукати?»

(Це ж Тарас Григорович написав, що хоче одружитися. Звичайно, мачуха їй буде, а не мати!)

«Жити у Дрездені добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Більше тут зробиш у місяць, як де-небудь у два роки».

Що ж, це правда, вона тут багато встигла написати з задуманого ще там, у Немирові та в Петербурзі.

Але ж хіба неправда той сумний рядок у листі Івану Сергійовичу?

«Працювати я почала, та робота нехороша й порожня щось».

Вона працює щодня, навіть більше, ніж дома, але ж вона незадоволена. Ні, незадоволена.

Отак швидко написала кілька нових оповідань, а перечитує і все порівнює: а чи кращі вони за перші, ті, «Народні оповідання», що здобули їй несподівану славу? Ті немов вилились, немов віддих легкий вилетіли, а тепер хочеться і ширше, і глибше схопити життя, людську душу. Треба знайти їй нові слова, тон, щоб виявити складні людські почуття, не тільки користатися готовими, хай найчудовішими образами з пісень. І їй хочеться поширити коло своїх героїв. І знайти їхню мову. їхні слова, їй не вистачає чогось, щоб бути задоволеною. Іван Сергійович зрозумів, що саме ці два рядки про власне незадоволення — головні в листі серед різних інформаційних новин.

«Ви пишете, що у вас поки що справа не клеїться. Це трапляється з двох причин. Від утоми й неохоти або від того, що людина вступає інколи непомітно для себе в нову добу розвитку і ще не знаходить нових слів, а старі не годяться. Дай вам, боже, йти вперед спокійно й вірно».

Він точно зрозумів — їй треба було нових слів, так само, як і нового життя.

Звичайно, тут було «тихо і добре», і як добре відпочив би від усього, що пережив, рідний Тарас Григорович, подивився б на світ. побачив би рафаелівську Мадонну, свою улюблену Марію, образ якої плекає усе своє творче життя і замислив написати велику поему.

Але ж їй, живій Марії, земній жінці, ще нема чого відпочивати. Хіба справді вона приїхала за кордон тільки для того, щоб лікуватися за методою лікаря Шипулинського? Вислухувати поради за table d'hоt'ом, на які води їхати, які ванни приймати, та разом з іншими приїжджими обов'язково оглядати всі примітні пам'ятки, музеї, старовинні церкви, галереї, будинки славетних людей і середньовічні замки!?

Добре, коли збирається невеличке товариство, в якому зовсім не потрібно трафаретне виявляти захоплення, але інколи вплутається якась настирлива дамочка, яка вважає ознакою вищої культури закочувати очі, голосно зітхати і при цьому сіпати всіх сусідів за рукава, бо без неї, певне, ніхто б не звернув уваги на «цей шедевр», «цю божественну красу», «ці неповторні лінії» — ніби вона одна зряча, а решті засліпило.

Маруся знає: до Дрезденської галереї треба ходити самій ще і ще раз і там стояти мовчки перед Мадонною, їй спадають на думку рядки з «Неофітів», що переписав їй Тарас Григорович на дорогу.

Маруся дивиться, не зводячи очей, і думає: вона, та свят Марія, сповнена найсвятіших материнських почуттів, відчуває, що щось незвичайне буде з її дитиною, в її очах і сум, і любов, і відданість. Але ж хіба вона знає про Голгофу?

Ні з ким не хочеться говорити про Мадонну, отак стояти, і дивитись самій, і ставати причетною до іншого, вищого життя.

Тут, у Дрезденьскій галереї, вона любить постояти .ще в одній залі, коло картини, біля якої гіди й туристи мало.зупиняються, — картини, що зображує євангеліста Іоанна. Вона звикла, що на іконах, в підручниках «Закону божого», на молитовниках євангелісти старі, а художник Гваріччіні написав Іоанна молодим, сповненим сили творчости й натхнення. Хочеться думати, Що він був таким насправді — письменником з палкою вірою і любов'ю до слова, бо це ж саме він наливав, що «вначале бє слово» і «слово бє бог».

«Боже ж мій, господи, хай хвалять, але сама знаю, не те в мене, як я хочу».

Він правий, Іван Сергійович, що немає нових сліп, а старі не годяться.

І, як завжди, пишеш одне оповідання, а вже майорять образи іншого, і гадаєш: от саме те зараз би вийшло як треба, швидше це закінчити, а оте, друге, вже, певне, вийде кращим, воно вже не дає спокійно жити. Та й взагалі про який спокій можна думати, коли пишеш? Чудні люди! Вони інколи дивуються, що сидить Марія і мовчить. Коли б знали, скільки розмов уже вела сьогодні наодинці і від себе, і від них, своїх зараз найближчих — Галі, Грушечки, Павла Чорнокрила...

Вона переглядала прислів'я, добирала якесь слово, єдине їй зараз потрібне, і раптово відчувала, як її охоплює наче інше повітря, наче в інше життя вона переходить, її опановувала радість писання, радість якогось відкриття, нового зародження. Тільки б її ніхто не чіпав, ніхто не гукав, вона вже не чула гомону, голосів, усе, крім цього іншого подиху, ставало байдужим. То були найкращі хвилини, не відомі ні для кого.

Так само не відомий ні для кого у неї був свій лік часу. У художника будь-якого мистецтва — найчастіше по творах. Отак і вона вже давно стала лічити час для себе по творах.

Життя було до «Народних оповідань» і після них. Правда, це було датою і для Опанаса — надто вже виразну віху поставили вони в житті і круто повернули шлях. Потім — початок роботи над «Інституткою». Спочатку вона її назвала «Панночкою». Це було зв'язано з першим побаченням з Шевченком. Вона йому присвятила цей твір і вже довше і вимогливіше працювала. Писала і часто ловила себе на тому, коли перечитувала написане, немов читає його очима. Вона «Інститутку» свою вже зовсім інакше писала, ніж ті, перші. Тоді поспішала, наче хотіла, щоб швидше, швидше всі люди дізналися про них, не про оповідання ці, Марією Марковичкою написані, а про тих людей. Тепер справді, як сказала вона під час подорожі Івану Сергійовичу, та «слава» наклала велику відповідальність.

Вранці Марія встає, коли весь пансіон, у якому мешкають, ще спить. Ще сплять вузькі вулиці з темними будинками, ще не прокинулись ці темно-червоні гостроверхі будинки, від яких віє давнім життям, і тільки з садків долітають ранкові пташині заклопотані розмови, а вже потім лине гомін здалека, з тої сторони, де міститься ринок. «Ідіть просто в юрбу, не бійтесь. «Greibt mir hinein ins folle Menschenleben» (В життя людське чим більше заглядайте (нім.), — казав Тургенев, цитуючи Фауста... Він іще в Петербурзі подарував їй гарне невеличке німецьке видання. Вона привезла його з собою.

У Дрездені зараз ярмарок, і Марія Каспарівна якось узяла її з собою. Певне, Маруся їй трохи заважала, бо Марусі цікаво було тільки дивитись та прислухатись, а Марія Каспарівна була заклопотана, щоб, скориставшись ярмарком, саме зробити «запаси» — це було цілком зрозуміло. Та упорядкований німецьким ярмарок аж ніяк не був схожий на ті пістряві базари на Україні. на гучні київські «Контракти». Перші дні в Дрездені їй здавалось, що й повітря тут інше...

Вона подумала тоді — це від мови, від чужої мови. Тепер вона опановувала з притаманною їй швидкістю і цікавістю цю чужу мову. З дитинства її вчили і німецької мови, але не так досконало, як французької, якою вона вільно читала і розмовляла.

Дивно, вона завжди робила записи там, у Києві, Качанівці, Немирові. їй Опанас привчив, а тут вона бачить стільки нового для себе, але нічого не записує. В її голові ще ті задуми і плани, які замайоріли ще там, удома, і ще виразніше, відчутніше те далеке і відмінне від цього життя, і коли й зароджуються нові задуми, то знову ж таки зв'язані з рідним, своїм. Але ж і Іван Сергійович пише тільки про російське, про рідне. І Гоголь писав «Мертві душі» у Римі. Батьківщина є батьківщина...

Вона блукала сама старовинними парками, вулицями. Деякі з них схожі в чомусь на похмурий Петербург, а інші — зовсім середньовічні, вузенькі, з старими будовами, дивними назвами, що збереглись з давніх-давен, і от вони всі на очах починають щоденне звичайне своє життя.

Поспішають заклопотані хазяйки, служниці. До будинку, де вона мешкає, іде солідно, наче якийсь професор, кухар їхнього пансіону. З почуттям власної гідності, але люб'язно, він трохи піднімає капелюх — він примітив цю молоду даму, бачив її не тільки в пансіоні, а й стрічає вранці саму.

— Guten Morgen, gnдdige Frau! (Доброго ранку, шановна пані (нім.)

Цей «пан», гер кухар, і покоївки, усі служниці і служники, перед якими часто просто-таки ніяковіють приїжджі з Росії, які вони не схожі на тих наймичок, парубків і дядьків — поміщицьку челядь по селах і в містах, що змальовує вона в своїх творах! Деякі критики їй дорікають, що наділяє вона їх надто тонкими почуттями, не властивими простому народу. Неправда, неправда — і горе, і біди, і кохання у них щирі, глибокі і безкорисливіші, — а певне безкорисливіші, на біду ж собі, — ніж у панів. Хіба вигадала вона з голови долю «Козачки» і зараз переживає за Чорнокрила? Навіть міцніше там у них кохання, ніж у тому оточенні, серед якого сама виросла.

А може, вона сама надто багато надає ваги коханню, якомусь незвичайному коханню, про яке мріяла, як кожна дівчина, і, може, так буває завжди, що, коли віддаєшся заміж, — насправді все не так? Ні, ні, вона не нарікає на Опанаса. Він їй здався кращим за всіх, кого досі зустрічала, і вони були друзі, і він був закоханий, але ж зовсім не так, як вона пише сама. А чоловіком він ставав усе нуднішим і нуднішим, а їй дорікав, що вона надто холодна й спокійна. «Така вродилася!» — інколи весело, інколи ображено відповідала. І звикла вже так і триматися. Та щось, щось змінилося за останні часи. Надто вже багато чоловіків почали упадати за нею, незважаючи на її «холодність» і неприступність.

Вона, звичайно, не знала, що її «холодний» спокійний зовніш ній вигляд говорив не про відсутність почуттів, а тільки про тс, що вони ще не розбуркані, і це інстинктивно відчувалось і манило до неї і трохи все-таки хвилювало її саму.

Тепер траплялось, що, сидячи над початим зошитом або блукаючи отак на самоті, вона думала не про кохання Павла і Варкії, а про себе... От про це вона вже нікому не напише... Ну, що за думки безглузді! Треба швидше дати поснідати Богдасеві, поснідати самій з Опанасом і сісти за працю.

Як їй хочеться багато написати. Коли б тільки не заважали люди, а з «дурними» своїми думками вона й сама впорається. Вона вміє. Про це й Опанас не знає — отак збоку глянути на себе і нещадно знайти не тільки слабкі, а навіть смішні свої риси. Сама з собою вона зовсім невисокої думки про себе. Вона не боїться картати себе тільки перед Іваном Сергійовичем, щодо своєї праці, звичайно. А може, це саме й збільшує його симпатії до неї?

Зараз вона про це не думала. Просто їй хотілося бути з ним гранично щирою.

Вона тільки пізніше стала усвідомлювати, що саме ця щирість діяла на всіх дужче, ніж наитонше кокетування. Це було вже пізніше. Інколи навіть як зброя.

* * *

А Опанас Васильович почувався ще гірше, ніж у Петербурзі. Одне заспокоювало — усі жінки, опинившись за кордоном, тримались далеко самостійніше й вільніше, ніж удома. Він з Марусею вже зробили деякі невеличкі подорожі в сусідні міста, курорти, і скрізь, де не стрічали своїх співвітчизників, він підмічав, що тут «барині» верховодять. Але ж Маруся не «бариня». Вона й тут сидить і працює, та якось упевненіше, категоричніше, відстоює свої права на свій час, свої бажання, нові знайомства.

І все частіше й частіше згадує він той «загублений pan» — тихий Немирів, куди тепер пише товаришам, колегам, і які, певне, заздрять йому, що він за кордоном... Поїхав би він кудись або в Полтаву, або в Чернігів, працював би десь у газеті, мандрував би по рідних околицях, а не по Саксонській Швейцарії...

Але ж Маруся тільки розпочала лікування. Щось досі їй не дуже кращає. Усі дами переконують, що коли спочатку стає гірше, то потім обов'язково буде краще. Що ж — «дамам» завжди все видніше, вони будь-якого лікаря заступлять.

Та ще оці постійні підрахунки.

Грошей обмаль. Треба весь час просто копійки лічити і заощаджувати на всьому — до чого він все життя мав презирство, щоб не сказати більше.

І от чекають щодня переказів з Петербурга. Там ще винні Марусі. Треба, щоб Каменецький потурбувався. З журналом українським щось нічого не чути. Почав би виходити журнал — все ж таки жива копійка. Куліш чомусь подався на Кавказ. Сидів у Берліні сам, розсварившись із своєю Сашунею, а тепер з нею ж у вояж. Перестав зовсім писати їм. Переказували його слова, мовляв, багато зробив для Марка Вовчка, відкрив їй шлях, хай тепер самостійно йде.

І піде. Он сидить пише. Богдасик повісив через плече школярську дощечку, узяв грифельок і, підстрибуючи, задоволений побіг до школи, де вже на нього чекає Саша Рейхель.

А що ж йому, Опанасові Васильовичу, тут робити?

7

Куди я йду, не пройду,

На твій слідок ізійду,

На слідочку постою...

Народна пісня

Загублений рай...

Загублений рай?

Він був тут — рай... А зараз те, що перед очима...

Закінчується врочистий акт. Іллі Петровичу Дорошенку здається, що ніколи він не затягувався так довго і ніколи не був таким нудним і беззмістовним. Ілля Петрович не слухає звіту директора гімназії. Вірші російською, французькою та німецькою мовами, що декламують з гіперболічними наголосами і неприродним, підкресленим «виразом» гімназисти, здаються недоречною нісенітницею, навіть без натяку на художній смак. Власний твір випускника, нагородженого золотою медаллю, хвалити бога, недовгий, зате промова Івана Яковича Сорокіна, словесника, надто велеречива, пишна. Що це його розвезло так у подяках? Оце вже поглузують колеги на прощальній вечірці! Два біленькі худенькі шестикласники, схожі між собою, як близнята, — а може, й справді близнята, — щось пробренькали в чотири руки на роялі. Та сьогодні чомусь усі здаються схожими — і учителі між собою, і гімназисти. Нарешті почалась роздача нагород. Граф Болеслав Потоцький сидить в першому ряду серед почесних гостей і задоволене покивує красивою головою. Більшість нагород придбане його коштом...

Він патрон усього міста, славного міста Немирова — малесенького містечка на Поділлі, за дві сотні верств від губерніального.

Поляки, яких більшість у цьому містечку, дивляться на графа Потоцького як на свого заступника в усіх справах, хоча він, розумний і передбачливий, відіграє ролю доброго духа не лише для своїх одноплемінників. От, приміром, збудував капличку для католиків, а водночас пожертвував основну суму для будування і православної в гімназії і звів дзвіницю в парафіяльній церкві — благо багатство дозволяє. Він утримує дитячий притулок, а в своєму палаці при будь-якій нагоді влаштовує концерти, коли можна заманити в Немирів більш-менш пристойного артиста. На ці концерти він гостинно запрошує всю немирівську інтелігенцію. Звичайно, він може відчувати себе владарем!

Та зараз поведінка магната зовсім не обходить Іллю Петровича, як ніхто і ніщо на цьому урочистому акті. Йому навіть дивно, що його товариші колеги — і Барщевський, і Теодорович, і Чайковський — хвилюються за своїх учнів, за весь порядок, хіба що один інспектор Олександр Миколайович Дельсаль, прекрасний викладач фізики, але дуже безтурботна і легковажна по характеру людина, зараз теж зовсім не хвилюється за це урочисте свято. Дельсаль поглядає на годинник і переглядається з дружиною, яка сидить поряд з графом Потоцьким. Інспектор турбується лише про те, чи все приготовлено до традиційної прощальної вечірки і чи не збіжиться це з традиційним прийомом у графа Болеслава, до якого ставиться без усякого пієтету і схиляння, та знає, що повинен підтримувати заведений етикет і взагалі добрі взаємини.

І торік, і позаторік Ілля Петрович так само хвилювався, і йому справді здавалося святом і закінчення учбового року, і прийом у замку, і найдужче сімейна «прощальна» вечірка.

Торік хотіли влаштувати вечірку спочатку у Маркевичів, але побачили, що буде тісно і меблі треба зносити з інших квартир, тож вирішили, що зручніше зібратись у гімназичного лікаря Опермана — старий завжди радо давав своє помешкання під такі вечірки.

А душею, як завжди, була Марія Олександрівна...

Звичайно, загублений рай...

От і він їде з Немирова. Та все одно, цей рік без Маркевичів — хіба життя? Тепер він згадує, як загублений рай, прогулянки по мальовничих околицях. Особливим, чарівним йому здавалося тоді все: і дивовижний ставок, що з трьох боків обрамляв місто, і давні козацькі могили, і вали. Хотілося їй про все розповісти, про все, що чув, що знав, і вона так цікавилась усім.

І маленьке місто Немирів починало здаватися поетичним, сповненим старовинної слави.

Ще чарівніше було під час дальніх прогулянок слухати пісні про героїв народних повстань, найчастіше про Кармелюка, який діяв тут, поблизу. Казали, багато родичів його тут лишилося.

Та найближче Марія Олександрівна цікавилась життям сьогодні. І спочатку незрозуміле було: зупиниться по дорозі чи з молодицею якою, чи з дядьком, чи навіть з дитиною і так розмовляє невимушене, не підшукуючи слів, не роблячи якогось особливого вигляду — наче до всього їй діло є. Хіба є щось схоже в цьому з панями та панночками — дружинами й доньками немирівської інтелігенції?

А який ходок була! Любила пішки мандрувати. Часто і з Іллею Петровичем. Отак вийдуть за місто і прямують собі цим шляхом, обабіч якого посаджені у два ряди липи, ще за Катерини II, коли тут проїздила і для неї шляхи-алеї висаджували і навіть цілі декоративні поселення. У них коло Немирова, дякувати богові, тільки алеї й лишилися, столітні розкішні алеї лип, що ведуть на далекі гони. Скільки вони сіл та хуторів виходили! От Мухівка — жалюгідне сільце, та яке гарне! Трохи підведешся на пагорби, і такі неозорі простори перед очима. Сам Немирів на горах. Це ж там, у Мухівці,- розбалакалися з старим Михайлом Мухою, і він розповідав про божевільну колишню красуню, улюбленицю села, Гафію Козаченко: як їй все село весілля справляло, як на щастя милувалися, а потім її на панщині замордували, дитинка маленька померла, і- збожеволіла нещасна мати. Все квітами бавилася і -немов дитя колихала. Всі люди її жаліли. Зайде до кого — посадовлять, як гостю, пригощають найкращим, що є в хаті.

Потім, коли прочитали «Горпину», багато впізнали...

А по той бік Немирова село таке — Вовчок — спускалося до річки, там вода коло млина шумувала. Гарне місце, і село гарне, майже коло кожної хатки маки, мальви, соняшники квітли, а хатки усі чисто були підмальовані якимись візерунками. Подобалося їй це село. «Чому Вовчок»? — питала, і всі сміялися. І жило тут багато Вовчків.

Чи не з того й літературне ім'я прибрала — «Марко Вовчок»? Бо сама Марковичка і миле село — «Вовчок». Отак підписала оповідання і спитала Опанаса: «Правда, добре: «Марко Вовчик»? І ніхто не знатиме, що жінка написала». Тоді хтось з учителів зауважив: «Як і Жорж Занд». Вона усміхнулася: «Далеко куцому до зайця». А потім, переказували, Тарас Григорович Шевченко її вище за Жорж Занд ставив. Що вже казати про нього, Іллю Петровича Дорошенка?!

Але і не в таких мальовничих, поетичних місцях все ставало іншим від її присутності. Як часто проходили вони удвох вузькими брудними вуличками єврейської частини містечка, густо заселеної, гомінливої, балакучої. Здавалося, в тих хижках аж ніяк, попри всі зусилля, не можуть вміститися всі діти, всі старі, весь господарчий мотлох, і тому майже все життя виноситься просто на вулицю — і ятки з різноманітним дрібним крамом, і шевці, і кравці, що десять разів латають-перелицьовують лапсердаки, плаття, черевики, так що від первісного стану не лишається й спогаду. Тут же казанки, каструлі, сковорідки на триногах, на яких шкварчить приперчена, начасничена риба, на мотузках сушаться розвішені дитячі пелюшки, пістряві спідниці, якесь лахміття, а долі в поросі вовтузиться кучерява дітлашня з великими чорними очима-чорносливами, і Дорошенко бачить, як кланяється Марії Олександрівні в не звичній улесливо-догідливій позі крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батькові, а не просто Гершко, як усі), а з щирою, приязною усмішкою, і вона відповідає йому так само, а мимохідь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика, і мати його тане від щастя.

Для неї, здавалось, не було «юрби» — вона скрізь розглядала людей. Може, це й робило з неї справжню людину?

А «ранки» у дитячому притулку графа Потоцького!

Хор блідих, пострижених, одягнених в однаковий казенний сірий одяг хлопчиків і дівчаток співає тонкими тремтячими голосами урочисту кантату — подяку за милість до них, за доглянуте дитинство бідних сиріт. Гості дивляться зворушено на графа Потоцького. Скільки він робить добра! А на цих однакових дітей, — як тільки їх розрізняють доглядачі, чи, може, й не розрізняють зовсім? — як на якусь мошкару.

А вона, Марія Олександрівна, підходить у перерві, і її враз обліплює ця мошкара, і вона гладить їхні стрижені голівки і навіть цілує меншеньких!

— А як Парасочка? Ти вже не плачеш? А Левко? Вже не бешкетує?

Вона навіть пам'ятає з минулого свята їхні імена! І після цього вона не дивиться, яке справила враження на публіку, і не витирає руки одеколоном, як зробила одна пані, вийшовши після «концерту» на вулицю, зауваживши гребливо: «У них якийсь специфічний дух!»

Вона йде після «свята» в притулку зажурена. Для неї це не «мошкара», не безіменна юрба, для неї — маленька Парасочка, жвавий Левко, сумна Настуся — діти, з притаманним їм бажанням ласки, радості, усмішки. Цього саме не вистачає в притулку, хоча, звичайно,вони тут одягнені, нагодовані (проте завжди хочуть їсти) і їх навчать якомусь ремеслу, а дівчат вивчать на швачок або досконалих панських покоївок.

...Та чи не наилюбіше і не найболючіше згадати ті години, коли вдвох читали.

Якось так сталося, що потаємну літературу, що її діставав Ілля Петрович, він читав з Марією Олександрівною. Ніхто б про нього не міг подумати — тихого, соромливого вчителя математики,'що саме він мав зв'язки з Києвом, з революційне настроєною молоддю, студентами, і що йому передавали лондонські видання — «Колокол», «Полярную звезду», «Голоса из России».

З нею, а не з Опанасом Васильовичем, який був колись причетний до Кирило-Мефодіївського братства, читали заборонену, небезпечну літературу.

Якось вона зайшла до нього, а в кімнаті сиділи старші хлопцігімназисти, і вони читали статтю Іскандера — Герцена. Так, так, тоді ще цей Теобальд (або Тедзик) Шуазель був, тоді він кінчав гімназію, а зараз він приїхав у Немирів до родичів і також сидить у залі.

Тоді виникла гаряча розмова про пригноблення Польщі і в висловлюваннях Тедзика лунала ненависть до росіян як до гнобителів. Ілля Петрович розтлумачував, наскільки це хибно — отака національна ворожнеча, і Марія допомогла йому, спитавши: «А ви не бачите хіба, як терпить і наш український народ, і російський, і хіба у нас з вами не один і той же ворог?»

Потім читали Герцена і наче знаходили відповідь на всі пекучі питання, і Тедзик схвильовано казав:

— Я розумію, розумію, я неправий, ви мені ближче, ніж інші поляки, навіть ближче, ніж рідні! — І раптом спитав Марію Олександрівну: — Але ж ви, певне, полька з походження, ви так добре розмовляєте по-польськи, наче у Варшаві народились.

Вона засміялась.

— Це я вже тут, у Немирові, вивчилась. А знаєте, моя бабка з материного роду—литвинка, вона з Радзівіллів.

— Ого, — задоволене вигукнув Теобальд, — з самих Радзівіллів!

— Але ж батько з роду Петра Могили, отже, я українка!

— Звичайно, українка, і мова ваша рідна українська! — радісно вигукнув Ілля Петрович. Хіба вона могла б інакше так писати?

Де вони зараз, Маркевичі? Навіть важко зрозуміти, куди ж подадуться з Дрездена? Коли повернуться? І куди? У Петербург? На Україну? Може, приїдуть у Чернігів, куди він перевівся? Адже там набагато краще, ніж у Немирові. Ширше поле діяльності.

От одержав від них днями п'ятдесят карбованців. Давній борг, це коли їхали ще до Петербурга, напозичались. Звідки молодшому вчителю географії мати «вільні» гроші? Ледь дотягали від получки до получки. Тепер Марія Олександрівна одержує гонорар за свої оповідання і розплачується. Надіслав Каменецький. Певне, і закордонна подорож, і все життя їхнє на її гонорар. Що ж може заробити без служби Опанас Васильович? Та нема чого журитись, нічого, повернуться додому і влаштуються. Про неї стільки тепер говорять. Пишуть у журналах про її оповідання. Одні хвалять, інші критикують, але радісно, що хвалять саме ті, кому чесна молодь вірить — «Современник», приміром. Яка вона тепер? Змінилася? Петербург. Закордон. Вряди-годи маленькі приписочки в Опанасових листах. Освідчення в дружбі на віки вічні. Треба вірити. Вона ніколи не розкидалася словами.

А може, отак і буде — приписочки, а потім зовсім нічого. Невже він її ніколи не побачить? Це ж неможливо, неможливо.

— Ілько, та ходімо ж. Про що чи про кого ти так замріявся? Ілля Петрович почервонів, ніби спійманий на гарячому. Коло

нього стояв Петро Гаврилович Барщевський, теж близький друг Маркевичів, теж член їхньої колишньої «комуни»: щира душа, учитель за покликом, загалом хороший, свій.

Іллі Петровичу стало шкода, що завтра-позавтра він уже розлучиться з ним. Він сам волів перевестися до Чернігова.

— Ти наче й не радієш, що їдеш з Немирова у губерніальне місто, — вів далі Петро.

— Не знаю, — щиро і сумно признався Ілля Петрович, — мені здається, що мені тепер буде скрізь однаково.

Барщевський враз посерйознів, хотів щось сказати, та підійшли хлопці-випускники. Квапився потиснути руку колишньому любимому вчителю Тедзик Шуазель:

— Я привіз вам гору привітів з Києва, — мовив він. — Адже я розшукав усіх ваших друзів, і, певне, свента Марія допомагала мені в усьому — я дуже заприятелював з ними, — лукавий вогник блиснув у його гарних синіх очах.

— А на якому ж ви факультеті, Тедзику? — спитав Ілля Петрович.

— Уявіть собі, на юридичному.

— Що ж ви мене зрадили? У вас же ніколи й четвірки не було з математичних дисциплін?

— Саме тому, що не зрадив вас, — заперечив юнак, так само лукаво усміхаючись. — Я хочу досконало знати закони і права людства. Щоб боротися, треба знати ворогів. Чи не так?

— А ти думаєш, коли я йду на медичний, то я відступаюсь від своїх намірів та переконань? — обурено заговорив один з гімназистів-випускників. — Що ж тоді, вся надія на гуманітаріїв?

— Тихше ви, гарячі голови, — спинив їх Баріцевський. — Тут не місце для таких розмов. Я сподіваюсь, ви прийдете на нашу прощальну вечірку з Іллею Петровичем.

— Як, ви кидаєте нас? — загомоніли юнаки.

— Що ви, — усміхнувся Дорошенко, — я лише переводжуся до Чернігова, та й ви, хіба забули, розлітаєтесь хто куди. Але ж я ніколи не покину вас, а ви мене.

— Оце ви добре сказали, — палко мовив Шуазель. — Це правда, панове, куди нас доля не кине, ми тепер завжди будемо разом. І ніколи не забудемо немирівських вечорів, наших перших учителів, наших перших читань.

Хлопці пройшли з педагогами цілий квартал.

Увесь квартал займали будинки гімназії, досить нудні, звичайні провінційні будови.

Яким усе живим здавалося раніше Іллі Петровичу, навіть ці кам'яні будинки, а тепер це була наче якась примітивна, грубо зроблена декорація.

Далі йшли вдвох з Петром Гавриловичем. Не змовляючись, вийшли на околицю. На все Ілля Петрович дивився тут, як на декорації на сцені, коли вже вистава скінчилась, і актори розійшлись, і глядачі поспішають додому до своїх справ, і лише дехто ще не може отямитись під враженням баченого. А декорації ще стоять.

Отак і Городинь тече, і садки зеленіють, і солов'ї змагаються по садах, а наче все неживе.

Невже я її ніколи більше не побачу? Як же жити?

Петро Гаврилович теж зажурений. І що це за Немирів? Ніяк тут не затримуються люди! А йому було б шкода кинути і хлопців, і бібліотеку, не свою, а гімназичну, куди він сам за свої власні гроші купує цікаві книжки, виписує журнали, от уже і «Современник» усі читають. Він відчуває, що він тут потрібний.

— Хоч би іменин моїх почекав, — каже Петро Гаврилович докірливо. — Пам'ятаєш, як торік справляли? Невже отак ми їх більше не побачимо? — виривається раптом у нього.

Торік... Вони всі поїхали справляти Петрові іменини на берег Бугу за Соколець. Так уже велося. Там, над порогами, завжди пікніки влаштовували. Це добре Барщевський вигадав — свої іменини так само відзначити. Наймали кілька бричок, їхали з самоваром, закусками.

Яка краса там! Невже за кордоном забуде це місце? Велике каміння, що споконвіку стирчить з води, а вода між ним вирує. З одного берега — з Сокольця — сади густі, верби схилилися гіллям до самісінького Бугу, а на другому березі, над долиною, на зеленій траві розташовували пікніки, розстеляли килими, рядна Здіймалися скелі, і на одній скелі височіла церковка з дзвіницею. Наче аж у хмари, в небо впирався хрест на дзвіниці. І що найдужче любила Марія — це дзюркіт поточків, безліч поточків виринали скрізь із скель, чисті прозорі джерельця і там і тут немов розмовляли і живили. Куди оком не кинь, усе манить, і всі наче на якомусь іншому світі опинилися. Що там рай! Отут, за Сокольцем, був справжній незайманий рай! І одразу хотілося лише дивитися та бродити мовчки — лише до гомону порогів, дзюркоту потічків прислухатися... Та все ж таки треба було назбирати сухого бадилля для кострища, і головне — крутити морозиво. Це був «гвоздь» їхнього торішнього пікніка на іменинах Петра Гавриловича.

Який жах! Погода немов вирішила від заздрості до веселого товариства зіпсувати іменини. Завітрило. Похмарило. Часом і дощ збирався, та тільки бризкав і, немов зглянувшись, припинявся. От тобі й петрівочка-нічка!

Сиділи навколо вогнища, тремтіли від холоду і їли-таки морозиво! Ілля Петрович не насмілився, а безпосередній Петро, і.не замислюючись, накинув на Марію Олександрівну свою розлітайку, навіть докорив Опанасові, що той нічого не взяв. І всетаки співали, сміялись, було весело, навіть ще веселіше від такого незвичайного пікніка, і шкода було, коли найманий Мошка, відома особа в Немирові своїми кіньми, приїхав за ними, як було умовлено.

— Нізащо я не справлятиму цього року іменини, — похмуро сказав Петро. — І тебе не буде, і нікого.

Звичайно, поїхала вона, Марія Олександрівна Маркович, і нікого в Немирові не лишилось. Нікогісінько.

* * *

Усе відбулося як годиться — і прийом у замку, і прощальна вечірка.

Вранці Ілля Петрович одправив братика Марії Олександрівни — Митю Вілінського — із знайомим до Києва, до родичів, на вакації, як умовились раніше з Параскевою Дмитрівною, матір'ю Марії Олександрівни, і в його маленькій квартирці стало зовсім порожньо. Він залюбки займався Митею — це ж був її брат, і вона перед від'їздом і в листах просила про це. Вона більше відчувала на собі відповідальність, ніж мати. Тільки-но вийшла заміж — забрала хлопчика до себе. «Він не повинен рости в тій атмосфері», — колись сказала йому, і більше — ніяких подробиць. Вже від Опанаса знав, яку там атмосферу створив вітчим. А втім, Марія завжди до матері ставилась поштиво, з любов'ю, зі співчуттям.

Йому було добре, що саме на нього переклала свої обов'язки щодо братика. Це його не обтяжувало. Коли він влаштується в Чернігові, він переведе і Митю туди, він звик до хлопця, і вони удвох чекатимуть повернення Маркевичів.

Раптом він почув шелест листя, сильніший ніж від вітру, шурхіт. Хтось стукав гілкою у відчинене вікно.

— А, це ви, Тедзику! Заходьте, я відчиню зараз двері.

— Не турбуйтесь, якщо це вас не шокує... — Тедзик оглянувся і перестрибнув у вікно.

В руках у нього була гілочка бузку, від усього його вигляду віяло енергією, бадьорістю, весною.

— Чом же ви вчора не прийшли на вечірку? — спитав Ілля Петрович.

— Там же зібрались лише педагоги, я не хотів вносити дисонанс, мені хотілося побачитись з вами наодинці. По-перше, от вам подарунок, — він вийняв з кишені якийсь згорток, — це останні номери «Колокола». По-друге, живі привіти від ваших давніх і нових, яких ви ще наочно не знаєте, друзів у Києві.

— Ну, розповідайте, розповідайте, — враз пожвавішав Ілля Петрович. — Сідайте, беріть цигарку і розповідайте. Чай питимете?

— Потім. До вас ще хлопці прийдуть, тоді, Я хочу вам розповісти, поки нікого нема. Звичайно, ви знаєте, як «неспокійно в Датському королівстві», і вже перестають потроху вірити обіцянкам реформ. Пирогов, наш попечитель, дай боже йому здоров'я і довгі роки в Києві, недарма каже: «Університети, студенти — це барометри суспільства». Так от, після торішньої харківської історії багатьох перевели до Києва, і головне, взимку приїхали перші заводіяки Митрофан Муравський, Яків Бекман, Сашко Тищинський, Павло Завадський. Що за хлопці! Коли б ви побачили їх! Наше життя стало зовсім іншим. Муравський привіз журнал харківських студентів «Свободное слово» — там докладний опис квітневих подій у Харкові.

— А у вас нема цього журналу?

— На жаль, ні. Та про ці події я розповім разом і хлопцям, коли прийдуть. А читали ми самі, уявляєте у кого? У професора Павлова. Ще багато цікавого, привіз нам Микола Мазуренко з Дрездена. Оте, що прочитаєте в «Колоколе» і в «Голосах из России» про наші події, Мазуренко передав Герцену. Іскандер про все поінформований. Харківський студент Богомолов був навіть у Лондоні і сам на власні очі бачив Іскандера, говорив із ним. Він, Богомолов, розповідав нам: Іскандер покладає особливі надії на Україну, на молодь, на нас, студентів. Ви розумієте це, Ілля Петровичу?

— Невже він так добре знає про наші справи? Це ж надзвичайно! — схвильовано мовив Ілля Петрович. Від його смутку вже й тіні не лишилося.

— Я радий розповісти вам про це! — палко вів далі Шуазель. — Ви ж перший познайомили мене з Герценом, і тоді я замислився, як жити, що робити, куди прикласти свої сили. А тепер, у Києві, я побачив, скільки молоді готової для справжньої діяльності і до рішучих дій. Недарма цар і уряд так бояться і ненавидять студентів, а всі порядні люди так нас люблять. Справді, це ж своєрідний барометр! — засміявся він.

— Нам треба виправдати цю любов, — мовив Дорошенко. Не замислюючись, він зарахував і себе до молоді, студентів. Адже він також був студентом Київського університету і пишався цим!

— Зараз ми зайняті організацією недільних шкіл, — гаряче розповідав Тедзик. — Ця надзвичайна людина, професор Пирогов, попечитель Київської округи, в усьому пішов назустріч, і дехто з професорів, особливо професор Павлов. Ой! Як на них тепер зуби точать і губернатор, і все вище начальство! А втім, дозволу добилися. Наш Київ повинен стати за взірець. Ви знаєте, ми викладатимемо і українською мовою, а в деяких школах, де поляки, — польською. Хіба це не перемога? Ми гадаємо, що скрізь треба заводити такі школи. Чому б і в Немирові не відкрити? Але ж ви їдете звідси...

— Про недільну школу потурбується Барщевський, —діловито мовив Ілля Петрович. — Ви ж знаєте, який він ентузіаст просвіти, бібліотек, безплатного навчання. Хороший парубок.

— Але про таємні товариства і таємні наші плани на недільні школи, про які ви здогадуєтесь, я йому не скажу. Це тільки вам, — засміявся Тедзик.

— Само собою зрозуміло, — спокійно відповів Ілля Петрович. — У кожної людини є свої кордони діяльності і переконань. Петро Гаврилович вірить, як, на жаль, і багато чесних людей, що все може перетворитися шляхом освіти. Я переконаний, як і ваші нові друзі, що цього замало. Потрібна докорінна зміна всього життя. А як це станеться, правду мовити, я ще не знаю, — признався він. — Але кожен хай робить те, на що він спроможний.

— Мабуть, це краще, що ви їдете до Чернігова, — сказав Теобальд, — ви там обов'язково зустріньтесь якнайшвидше з Петром Єфименком. Він теж з групи харків'ян, але перевівся до Московського університету. Зараз він у Чернігові. У нього зв'язки з московськими товаришами. І тільки для вас: він пише під псевдонімом «Царедавенко».

— Уявляю, що він пише, обравши такий псевдонім! — усміхнувся Дорошенко. — Так, звичайно, у Чернігові більше наших людей, ніж у Немирові. Там мій добрий товариш, лікар Степан Данилович Hoc, теж із київських студентів, завзята душа. Між іншим, хоч і малий Немирів, а ми також дещо передали Іскандеру. Через надійні руки. Якщо потрапить до нього, — він продзвонить.

...Надійні і милі руки. Він не сказав через кого не з мотивів конспірації.

Гедзик не поцікавився, через кого, хоча сам так одверто про все розповідав Іллі Петровичу, знав, що той ніколи зайвим словом не прохопиться. Він, Тедзик, тільки несподівано спитав:

— А де тепер Маркович!? Марія Олександрівна? — І раптом, почервонівши, долав: — Я її «Народні оповідання» поряд з Кобзарем і Міцкевичем бережу. Ми вирішили її книгу обов'язково ввести до читання в недільних школах.

— Вона зараз за кордоном. У Дрездені. Лікується.

— А-а-а, — протягнув Тедзик і більше нічого не спитав, і на хвилинку запанувала тиша.

— Ви знаєте, я був у неї безтямно закоханий, — раптом признався Тедзик. Він наче сам здивувався цьому зізнанню і не побачив, як почервонів і його вчитель. — Це, звичайно, минуло. Що таке безнадійна любов у сімнадцятирічного хлопця? — вів він далі, ледь іронічно всміхаючись (немов, за ці роки він став солідною статечною людиною!). — Але, слово гонору, мене після цього поки що жодна жінка не приваблює, мимоволі порівнюєш, і ніхто, звичайно, порівняння не витримує. Але я надто розбалакався.

...Він справді надто розбалакався. «Що таке любов у тридцятип'ятирічного чоловіка? — майнуло в голові у Іллі Петровича. — Це, певне, далеко важче і, може, зовсім не минає?»

Добре, що постукали в двері. Ілля Петрович швидко засунув у шухлядку «подарунок» Шуазеля. Зайшли ще гості — Барщевський і кілька випускників.

8

У Немирові це не могло бути навіть мрією, так далеко, майже потойбічне, не лише з погляду географії. У Петербурзі — це вже стало таємним найпалкішим бажанням: от би побачити! Адже всі, хто їде за кордон, не тільки мріє — здійснює це. У Дрездені все так наблизилось, що стало обов'язковою умовою перебування за кордоном. Може, тому, що повсякденно бачилась з Рейхелями, тому, що до Лондона поїхав Іван Сергійович і вона навіть насмілилась передати свою книжечку...

Марія Каспарівна ділилась не тільки спогадами про юнацькі роки, Італію і Париж 1847 і 1848 років, а й читала деякі листи, що одержувала тепер дуже часто, повні розпоряджень, прохань, сьогочасних турбот — політичних, ділових, сімейних. Ці листи справляли враження швидкої енергійної розмови. Іван Сергійович казав, що стиль Герцена і в листах, і в творах має своє неповторне особливе обличчя, і Марії справді здавалось, що вона чує живий голос і бачить живу людину, коли слухала герценівські листи.

Сьогодні Марія Каспарівна зустріла її ще привітніше, ніж завжди.

— Мила Маріє Олександрівно, я чекаю вас нетерпляче. Сідайте і слухайте.

— Лист?

— Авжеж! І він стосується вас. Марія зашарілась.

— Слухайте ж: «14 червня. Park House, Fulham». Марія Каспарівна завжди усе читала, починаючи з дати, така вже була пунктуальна людина, а може, тому, що цінувала кожне слово Олександра Івановича. Та коли хто з своїх підсміювався, вона виправдувалась:

— Я не люблю бігцем зазнавати насолоди, а так — «с чувством, с толком, с расстановкой». Як Фамусов! Маруся це знала і, між іншим, поділяла.

— «...Я вже не знаю, — читала Марія Каспарівна, — я чи Ви, хто писав останній. З того часу прийшли папери і Тургенев був...»

Марія насторожилась.

— «...а Марко Вовчок не був. Оповідання ці пречудові. Я автора чекаю нетерпляче». От бачите, а ви хвилювались, що Тургенев повіз вашу книгу. Ну, далі вам, певне, зараз уже нічого нецікаво? — усміхнулась добродушно Марія Каспарівна.

— Ні, ні, читайте далі, що ви, — заперечила Маруся, хоча, правду кажучи, їй захотілося схопитися, вибігти кудись, принаймні в садок, заспівати на повний голос. Але ж це був лист від Герцена і в нім завжди все було живим і цікавим.

— От бачите, — каже Марія Каспарівна, — час збиратися і їхати, адже й Опанас Васильович так хоче!

Легко сказати — збиратися і їхати! Треба ж закінчувати лікування, яке зовсім не допомагає, треба закінчити оповідання і надіслати до Петербурга, щоб мати гроші. Взагалі підрахувати гроші. Але ж це все дрібниці, які обов'язково виникають при кожній значній справі! Треба їхати — і все. Добре, що й Опанас цього жадає. Що ж, піду швидше похвалюсь йому, він любить чути про неї добрі слова!

Незабаром прийшов ще лист, де про неї також згадувалось. Його вже слухала трохи спокійніше, але в такому ж піднесеному стані, і його з такою ж насолодою читала вголос Марія Каспарівна.

«Зараз одержав Вашого листа і знаю, що має бути Кавелін, і чекаю його нетерпляче, а поки що надсилаю на Ваше ім'я «Колокол», якщо знаєте, де він, перешліть йому».

Професор Кавелін зараз у Дрездені, ще не траплялось нагоди Марусі говорити з ним, тільки інколи ловила швидкий, уважний, зацікавлений погляд. Тут зустрілись, як буває з земляками, наче добрі знайомі, умовились обов'язково бачитись.

— Кавелін — один із старих близьких друзів Олександра Івановича ще з московського гуртка, — мовила Марія Каспарівна. —Як то зустрінуться після дванадцятирічної розлуки?! Шляхи були надто неоднакові, — похитала головою Марія Каспарівна. — А от-от і до вас знову дійшло: «Марка Вовчка жадаю бачити, її книга така незрівнянна річ, що я не лише собі, але вголос читав Таті і навіть радив перекласти англійською мовою».

— Ви зовсім запишаєтесь, Маріє Олександрівно, — усміхнувся Рейхель.

— Почекай, почекай, тут є і для тебе, — спинила його Марія Каспарівна. — «За винятком Рейхеля — я вам серйозно раджу ненавидіти всіх німців. Рейхеля тому виключено, що сам Стасов його хвалить, і Прудон його звав «Ame d'archange» (Архангельська душа (франц.), а ви звете дружиною».

— Це чудово, — аж заплескала в долоні Марія, а Рейхель почервонів і поцілував руку дружині. Та жартівливо засуджуючи глянула на нього.

— А от і докоряє нам: «А що ж ви ні слівця не сказали про мою статтю «Very dangerous» (Дуже небезпечно (англ.). Справді, ми тоді прочитали ту статтю і нічого не написали йому з приводу неї. Але що ж писати? Як це можна зараз припиняти викривання? Викривальні статті та фейлетони? А може, я не уявляю, що робиться тепер дома, в Росії? — замислено сказала Марія Каспарівна.

— Мені дуже прикро, що він напав на «Современник», — ніяково мовила Марія. — Я не була знайома особисто, я тільки читала й Добролюбова, й Чернишевського, і це такі переконані в своїх поглядах, сміливі, передові літератори. «Современник» тепер найкращий журнал у Росії. Мені сумно, що Іван Сергійович розійшовся з ними.

Це було їй поки що незрозуміле й неприємно, бо вона знала, як Шевченко їх любить, вважає «своїми», а редакція «Современника» шанує Кобзаря.

Ta зараз, що казати, це не зупинило надовго її уваги і думок Вона раділа, що Герцен похвалив її твори.

* * *

Немов хтозна-скільки часу минуло з того дня, коли вона поїхала з Петербурга — нові міста, нові зустрічі, нові люди...

Дрезден, Емс, Швальбах, Аахен, Тарант, Ротен...

Вона швидко призвичаїлась до переїздів, готелів, пансіонів, наче усе життя мандрувала. Поки Опанас Васильович згадає, що та як треба спитати, хоча знає і німецьку, й французьку мови, вона вже швидко починає переговори з портьє, і той уже розпливається в люб'язній усмішці, і швейцар несе речі в номер — і недорогий, і не найдешевший, просто цілком пристойний.

Потроху всі турботи переходять до неї, і вона сама все планує: де побувати, кого відвідати.

«Любить вона ці подорожі, як отой Булах з її «Трьох доль», — думав Опанас. — А добре вона про це написала, їй-богу». — І згадував рядки, що оце переписував: «З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що він дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував, і бере, було, його з собою, малого, то ще тоді він закохався у дорогах».

Отак і вона, певне, «закохалася у дорогах».

Коли в листі Тургенев запропонував прокататися по Рейну, Марія одразу вирішила, що поїде. По-перше, треба ж домовитися, врешті, відносно перекладу — він і досі не закінчив «Інститутки», по-друге, коли ще випаде така можливість, а хотілося якнайбільше усього схопити, побачити.

Він запрошував її одну — тобто в листах не було мови ні про Опанаса Васильовича, ні про Богдася, лише привіти їм. А сам він збирався їхати з дочкою, він давно хотів їх познайомити.

— Може, й ти хочеш поїхати? — спитала чоловіка Марія, але таким тоном, що навіть обом незручно стало, бо їй і на думку не спадало їхати з ним.

— Я з Богдасем лишуся, — похмуро сказав Опанас Васильович. — Та й грошей не вистачить.

— Щось Білозерський нічого не шле, — мовила Марія. І питання начебто було вирішено. Але Тургенев не зміг поїхати. Дивно! Теж через гроші — не надіслали йому ті, на які розраховував. Та він питав у листі, де буде Марія у серпні. Він обов'язково приїде хоч на кілька днів побачитися перед від'їздом до Росії. Він писав, що взимку, в Петербурзі, вони часто зустрічатимуться. Може бути дуже добре.

— І мене вже тягне додому, — признався Опанас Васильович. — От закінчиш лікування — і поїдемо.

— Як додому? А Лондон?

Про Лондон тепер уже й питання не могло стояти — їдуть чи ні. Вони їдуть обов'язково. І вдвох.

— Ясна річ, після Лондона, — пожвавішав і Опанас Васильович, і, дружно зібравшись, поїхали до Остенде. Марія, звичайно, вибрала Остенде, що радили для ванн. Адже звідти лише одна ніч до Лондона!

Хоча й знала Марія, що на неї чекають, вирішила, що не гаразд буде — як сніг на голову, треба спочатку написати самій, з Остенде, і в умовлений день приїхати.

...Сьогодні мав відходити пароплав, от вона й напише. Все думала, як написати. Опанас вийшов з Богдасиком прогулятися, гадаючи, що вона працює, адже вона сиділа за столом, і чистий папір лежав перед нею, а вона ніяк не могла знайти вірного тону, першого рядка. Раптом схаменулась, що пароплав відійде і вона не встигне відіслати, швидко, хвилюючись, що запізниться і всі плани знову переплутаються, написала зовсім просто, неофіційно, мов людині, що її добре знає, як їй хочеться побачитись із ним, скільки вона мусить передати йому сердечних привітів і щирих подяк, а тому, коли вони з чоловіком приїдуть наступного понеділка — чи буде це зручно? А зараз вона в Остенде, де й чекатиме на його відповідь.

Глянула на годинник. Ой! Вона запізниться на причал.

— Опанасе! Де ти, Опанасе! Йди, я тобі прочитаю, що написала в Лондон!

Опанас не відгукувався. Він ще не повернувся. Швидко, навіть уже не перечитуючи, заклеїла конверт, накинула шарф і майже бігцем подалася до причалу. В її розпорядженні було кілька хвилин до відплиття.

Встигла. Глянула просто-таки з любов'ю на пароплав. Була певна, що за кілька днів і сама вирушить на такому ж.

Минуло кілька днів, а відповіді не було. Пішов у море ще один пароплав, і другий, і навіть той, що мав везти їх у понеділок. Виникали різні сумніви. Може, саме нема в Лондоні? А може, захворів. А може, щось сталося в сім'ї. А може, просто ніколи. Може ж таке бути?

Опанас Васильович теж непокоївся. Тоді вона так по-дитячому ображено накинулася на нього:

— Де ти ходиш? Я тобі свого листа хотіла показати, а ти десь з хлопчиком завіявся, і я мусила так одправити. Ніколи тебе нема, коли треба.

Потім аж самій стало соромно, і він її заспокоював, ніби й справді був винний.

— Одправила то й одправила, що ти сама написати не зуміла? Хіба всі листи даєш мені на правку читати? — усміхнувся.

— Не на правку, а так, порадитись. І як ти порівнюєш з іншими листами, то ж пишу своїм, друзям знайомим, які знають мене, а то — Герцену!

Але тут же подумала: «А може, й краще — написала, як написалось».

Щасливу звістку приніс Богдась. Прибіг червоний, захеканий.

— Мамо, отой дядько, що за прилавком стоїть і ключі дає...

— Портье, — поправила Марія.

— Еге ж, портьє, він казав тобі лист є, зараз хтось принесе, а мені не схотів віддати, — ображено мовив хлопчик.

Марія не чекала, що «хтось принесе», вмить була коло «прилавка», і портьє, люб'язно усміхаючись і перепрошуючи, простягнув листа — з Лондона'

«24 серпня 1859, Park House, Fulham.

Огарьов сповістив мене у Вентнор, що Ви будете у понеділок, і надіслав мені у Вентнор доброго, милого листа Вашого. Я одразу поїхав до Лондона — і чекаю вже другий день. Де ж Ви? Чи здорові Ви? Коли будете? Напишіть хоч два рядки. Та чи одержали Ви листа від Огарьова? Щиро, глибоко співчуваючий Вам і поважаючий Вас

Олекс. Герцен»

— Опанасю! Опанасю! Друже мій! Завтра їдемо! Значить, усе гаразд. Герцен був у Вентнорі. Відповідь надіслав Огарьов, а вона чомусь не одержала. Може, невірно сама адресу написала цього далеко не першорозрядного готелю — Hоtel l'Agneau, rue It. Paul. Ну, нічого, все з'ясувалось!

За вечерею зустрілись з милими Станкевичами, з якими заприятелювали в Дрездені.

— Завтра в Лондон, — радісно повідомила Марія, — паро плавом о шостій годині.

— Марія Олександрівна сяє, як іменинниця, — зауважила Олена Костянтинівна Станкевич, — ти тільки подивись, Сашо!

— Ще б пак! Головний пункт подорожі! Тепер для всіх нас центр Європи — Лондон! — усміхається Станкевич. —Я сам шкодую, що зараз не можу з вами поїхати, але й ми обов'язково пізніше завітаємо до наших славетних дзвонарів. Не заздри, Лєночко, Марковичам!

Що може порівнятися з причалом увечері, коли відходить пароплав?

Скільки разів Маруся приходила сюди прогулюючись, сама чи з друзями, і завжди їй здавалося, що саме в той день свято, бо збираються сюди осі мешканці невеличкого бельгійського міста Остенде, хоча більшості з них нема кого проводжати або стрічати. Просто так, для розваги, що вже перейшла в традицію. У літні місяці людей в Остенде збільшується принаймні вдвічі. Потроху невеличке рибальське селище перетворилось і на важливий порт, бо тут кінцеві станції залізниць з Німеччини та Швейцарії, і на досить значний лікувальний курорт — помірне легке підсоння, пляж на багато кілометрів з чудесним пісочком перед відкритим морем.

— Напевне, після Лондона я саме тут лишуся доліковуватися, — каже Марія Олені Костевні. Вони подружилися. Дивно, за кордоном у неї з'явились подруги. У Петербурзі зовсім не було.

— Ми на вас чекатимемо нетерпляче! — кричать Станкевичі, коли вона по вузенькому трапу сходить на пароплав, підстрибом біжить Богдась, повільно піднімається Опанас Васильович.

Юрба на причалі, звичайно, не розходиться, поки пароплав не рушає.

Перед очима Марії праворуч і ліворуч ліс щогл, рей, вітрил, а попереду море. Вона вперше попливе морем.

Сідає сонце, таке незвичне в морі, як величезна розпечена золота діжа, і море так блищить і міниться рожевими, червоними, золотими відблисками, рухливими, гойдливими, немов тисячі тисяч дивовижних кольористих рибок виграють у ньому. Сонце зникає, потопаючи в морі, і потроху запалюються вогні на березі, бо вже темрява спала на місто й воно через ці вогні здається великим, галасливим, святковим, і важко збагнути, де зорі, де вогники — земні ліхтарі, і раптом починають гуркотіти-стукотіти колеса, бурлити вода за кормою, і цей гуркіт заглушає останні вигуки різними мовами, що лунають із святкового причалу. І, нарешті, пароплав виходить у почорніле море, в ніч. Солоні бризки досягають палуби, падають на лице — як добре!

Нізащо вона не спуститься в каюту, як їй радили, запевняли, що тут, на цьому короткому шляху, завжди качка і краще одразу лягти й заснути. Але Марія тільки вклала Богдася і знову вийшла на палубу, їй зараз хотілося побути на самоті, самій вдивлятися в чорні хвилі, що їх так впевнено долає пароплав, немов перед ним ясна дорога, їй хотілося дивитись і дивуватися, що не може вона вже розрізнити, де там море сходиться з небом. Здається, тільки це самотнє споглядання могло привести її до внутрішньої рівноваги. Адже насправді вона дуже хвилювалася перед завтрашнім днем, і їй не хотілось, щоб хтось це помічав, навіть Опанас.

Вона жадала і боялася цього побачення, як ніколи, ні з ким.

Як з Тарасом Григоровичем уперше побачилася? Обняла його і все. А він її у чоло поцілував, а потім узяв за обидві руки і милувався: «Доню моя рідна!», і не треба було старатися, щоб видатися розумнішою, кращою. Тоді вона раптом подумала: «Я ж не пам'ятаю батьківської ласки». Вітчим — який то був жах! Через нього мати мусила відправити мене до родичів, і тому так до серця припало одразу, що назвав донею, а себе батьком...

Тут зовсім інше. Про Герцена й Тарас Григорович говорить «з благоговійним уклоном».

Хотілося, щоб уся зустріч відбулася так, щоб з радістю можна було розповісти «батькові». Почути те, що треба, сказати самій те, що треба, а не тільки хвалитися потім: «Аякже, і ми теж були у Герцена і Огарьова!»

А може, вона так розгубиться, збентежиться, що лише здивується він: «Невже ця жінка, ця невторопа, що двох слів зліпити не може, написала оті оповідання, які я читав своїй дочці, радив перекласти англійською мовою?» Якими очима гляне вона тоді на Іллю Петровича, на всіх друзів на Україні? Адже коли вона казала «додому», одразу не Петербург поставав в уяві, а Україна, не якесь конкретне місто, а якісь рідні, любі краєвиди, київські гори, Дніпро або Десна коло Чернігова... І рідні люди, яким вона розповідатиме про дзвонаря...

...Певне, вона все ж таки була втомлена, напівсонна, бо раптом так яскраво уявила високу-високу дзвіницю і величезний золотий дзвін на ній, куди більший, ніж «цар-колокол» у Москві!

І з тої дзвіниці, коли піднятися на неї, все видно у всесвіті, немов вона найвища на земній кулі, над усім височить. І дзвін калатає і всіх будить: «Vivos voco!» Які слова добрали вони! Живих кличу! І луна йде по світах по всіх усюдах, і в Петербурзі цар здригається від нього, і в якомусь її рідному-рідному українському куточку друзі пошепки натхненно присягаються не зрадити тому дзвону. Одна людина на таке спромоглася і все дужче й дужче розхитує серце дзвону, і раптом підносяться всі її думки і почуття над своїм особистим.

Хіба він нею, Марією, невідомою молодою жінкою, зацікавився? Він зацікавився Марком Вовчком, українською письменницею, автором «Народних оповідань», він Україну відчув, побачив через них. Треба вдержатись, не схитнутись на такій височині! Хай хоч як важко — не схитнутись. А їй здається — все йде обертом, все хитається, гойдається навколо. Вона хапається за борт.

— Мадам, — чує вона голос поряд, — ви б краще йшли в каюту. Все ж таки качає. Сім балів! — коло неї в чемній позі стоїть чоловік у морській формі.

— Дуже дякую, — ледве вимовляє вона і невірними кроками, тримаючись то за стінки, то за поручні, то за борти рятувальних шлюпок, простує до своєї каюти й одразу засинає на вузенькому ліжку.

* * *

Усе було в густому молочному тумані. Нічого-нічогісінько не видати. Пароплав якось неприємно, чи то застережливо, чи то закликаючи на допомогу, гудів, і стояв. Стояв.

Марія куталась у пальто й шарф. От так ранок! Навіть у вогкому Петербурзі ніколи такого не траплялось!

Опанас Васильович багатозначно мугикав, але нічого не спадало на думку, щоб сказати підходяще до цієї несподіванки — тим більше, що весь екіпаж тримався так, наче нічого непередбаченого і виняткового нема. Більшість пасажирів сиділи або в каютах, або в кают-компанії за сніданком, але теж, видно, не дивуючись, не вперше підпливали до туманних берегів Альбіону.

— Добре, що хоч Богдась ще спить, — мовила Марія, — ото б надокучав — чому та навіщо стоїмо.

— Тобі вже дитина стала надокучати! — буркнув Опанас Васильович.

— Перестань, не треба зараз, — примирливо сказала Марія. Не вистачало ще й з чоловіком сперечатися в день приїзду до Лондона! — Ти ж сам знаєш, який він нетерплячий. А зараз хочеться спокійно чекати, що ж ще робити?

— Оце справді — чекати коло моря погоди! — сказав уже добродушно Опанас Васильович.

Густа сизота оповила все навколо. Раптом десь удалині, не вгорі, а долі заблимав жовтий вогник. Його було ледь помітно крізь цю сизоту.

— Бачите, маяк! Уже видно плавучий маяк, — пояснив сусіда по-французьки, — значить, туман починає розходитись.

Справді, наче почали спадати серпанки один за одним, один за одним, і якісь не бачені і не знані досі контури почали вимальовуватися на обрії, і Маруся вже сама питала, притиснувшись до Опанаса:

— Що то? Ти пізнаєш, що то?

Будинки громадилися один на одному, випиналися височезні шпилі, велетенські полотнини закривали простори неба. Але серпанки потроху спадали, і вже очі розрізняли громаддя пароплавів, вітрила кораблів, царство щогол та рей. А за всім тим — темніли, сіріли, височіли колосальні споруди. Знову загуркотіли колеса. Пароплав поволі входив у Темзу.

Усе було таким дивовижним, вражаючим у цьому величезному місті, що не тільки Богдасик, який уже прокинувся, але й сама Марія стримувалася, щоб не ойкати, і Опанас Васильович, на її щастя, забував дивитись на її очі, щоб відзначати, як вона все тс сприймає.

— Боже мій милий, скільки ж тут людей! — все ж таки вихоплювалось мимоволі, коли вже після різних формальностей па причалі їхали вулицями Сіті. Був час, коли тисячі клерків, усього службового люду поспішали на роботу. Потім обличчя міста змінилося — тяглися парки — скільки зелені! скільки дереп! Які старезні! А Богдасика поки що найбільше цікавив кебмен — кучер кеба, який вони найняли. Він був у чудернацькому довгому пальті з численними комірами-пелеринами. Марії здавалось, що вона в'їхала в романи Теккерея і Діккенса і зараз їхні герої метушаться навколо.

* * *

Опанас Васильович дбайливо, як ніколи, пов'язав краватку перед темним старовинним свічадом, оглянув своє вбрання, не дуже модне, але цілком пристойне — такий собі поміркований батько — голова сімейства. Вона бачила — він щиро настроює себе на ролю старшого друга, вчителя, і це її дратувало. Невже він так поводитиметься «там»? Оце удаване сімейне щастя було зараз ні до чого.

Вона боялась непотрібних фальшивих нот, боялась першого враження і для себе, і від себе. Богдасик дратував як ніколи своїми нескінченними питаннями й несподіваними бажаннями.

«Хоч би він там поводив себе пристойно. Не вмію я з тім, зовсім не вмію. Надто все дозволяю».

Вони їхали мовчки знову кебом, і знову Богдась днпупався з численних комірів-пелерин і не давав змоги зосередитися.

Тільки задзеленчав дзвоник, відкрилися двері, як вона побачила Олександра Івановича, вона не могла не впізнати ного.

Він поспішно, легко, хоча був досить кремезний, спускався сходами з другого поверху, простягнувши обидві рукн назустріч. І цей перший жест, — вона ще не бачила усмішки, обличчя, очсії, чудесного ясного чола, — лише цей перший жест, такий дружній, гостинний, такий простий, російський, — одразу зняв усю ніяковість, хвилювання, страхи.

— Так от ви яка! — мовив Герцен, і тепер вона вже бачила широку усмішку. Вона сама засміялась, міцно, не по-жіночому потиснула обидві руки.

— Така, як бачите!

Він тоді радо привітався з Опанасом, без усякого офіційного етикету, потріпав по голівці Богдася: «Ач, козак який! Справж ній козак!»

— Тата! Ольго! — гукнув він. — Швидше сюди! Подивіться, які гості до нас! Який козак з України!

Прибігли дві дівчинки: одна підліток, років 15—16, друга — трохи старша за Богдася.

Богдась привітався з почуттям власної гідності — певне, також одразу вирішив довести, що він статечний козак з України. Пройшли у велику вітальню.

Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кілька місяців за кордоном так вплинули на його Марусю? Де її звичайна мовчазна, навіть сувора, стриманість з чужими людьми? З притаманним їй гумором, який розкривався тільки в колі близьких друзів, вона розповідала про подорож, про те, як замість Лондона вони опинились спочатку в царстві непроглядних туманів, у якомусь завороженому світі, і про приголомшливе враження від самого Лондона, коли він, нарешті, здобрів і ледь прояснився. Але поки що у жодного англійця вона не помітила навіть усмішки.

— І навіть найменшого руху в м'язах обличчя, що виявляли б будь-яку емоцію! — підхопив Герцен.

— Така самовпевненість і чемність, — мовила Марія, — що навіть ніяково стає, а коли що питаєш, лякаєшся, чи не порушуєш цим якісь непохитні правила поведінки. Певне, тут важко жити?

Спитала і схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцеві за межі Російської імперії?

Ніякісінької зверхності, ніякісінького тону «метра», а щось студентське, молоде і в рухах, і в усій поведінці, і, головне, ніякісінької навмисності і пози не було в господаря. Герцен одверто радіє, що приїхали люди з батьківщини, культурні, прогресивні, з -якими можна розмовляти.

Вийшов Микола Платонович Огарьов. Його таки ж одразу впізнали по портретах на «Колоколе» — русява борода, сумний погляд світлих очей, меланхолійна приязна усмішка, але щось хворобливе в усій великій постаті. «А справді, він схожий на Лаврецького, адже казали, що Тургенев з нього трохи писав, тільки він наче хворий», — майнуло у Марії.

Герцен, з якоюсь ніжною, уважною любов'ю глянувши на нього, познайомив з гостями.

«Він схожий на свої вірші», — подумала Марія. Ще дівчинкою на канікулах у Писарєвих переписувала в потаємний альбомчик «Старий дім». А про бойові статті в «Колоколе» коли б не знала напевне, то й не повірила б, що це він писав. От Герцен — увесь такий, як його твори, як він у своїх творах — наче кожну річ, кожне явище бачить з усіх сторін і наскрізь, і все, все його цікавить, що тільки стосується життя і людей, і все зв'язане між собою — і життя всіх людей і країн, і наука, і література, і мистецтво, і боротьба...

У залу вийшла ще досить молода жінка з малою дівчинкою на руках.

— Пані Огарьова, Наталя Олексіївна! — представив її Герцен. Огарьов, сидячи в затишному великому кріслі в кутку вітальні, не поворухнувся, а зірка Марія перехопила швидкий погляд Олександра Івановича на «пані Огарьову» — неспокійний, запитливий.

Наталя Олексіївна навіть вимучити не могла усмішки на тонких блідих губах, немов їй дошкуляла якась довготривала хвороба, мігрень чи що, до якої звикла і навіть не помічала, коли вона відпускала, проходила, а вираз обличчя по звичці лишався той самий. Дівчинка, навпаки, була весела, здоровенька, розумненька. Вона забелькотіла: «Дядя! Дядя!», простягнувши рученята до Герцена, потім, помітивши Огарьова, закричала: «Папа Ага!» І той, прояснівши радісною посмішкою, що так лишила його обличчю, хотів взяти її на руки, але мати не дала.

Малята завжди допомагають розрядити напружену атмосферу. Така атмосфера виникла одразу з приходом Наталі Олексіївни. Це влучно використав Опанас Васильович, який і при знайомстві з великою шанобливістю поцілував руку Наталі Олексіївни, а згодом сказав комплімент з приводу такої жвавої, м-илої донечки, співчутливо зауважив, як важко матері, «поки дитинча стане на ноги, але ж потім, коли скрізь бігає і всім цікавиться, стає ще важче». Як важливо сказати, хоча всім відомі істини, відповідним чулим тоном! Він заволодів її увагою, і це було дуже до речі.

— Вам, певне, не дають спокою ваші співвітчизники, — мовив він, звертаючись до Наталі Олексіївни, — кожен приїжджий не уявляє собі, як можна бути за кордоном і не завітати в Лондон до «Колокола»!

— Ох, — тільки зітхнула Наталя Олексіївна, — інколи я почуваю себе гідом у музеї, бо хочуть подивитися, де пишуться статті для «Колокола» і «Полярной звезды», як живуть видавці...

Але Герцен, не звернувши уваги на таку не дуже тактовну відповідь, оживився ще більше і на радість Марусі повернув усе інакше, але не заперечуючи Наталі Олексіївні.

— Не уявляєте, як це насправді трудно, але в той же час приємно, радісно! Перші роки я відчував таку самотність, відірваність від старих друзів, відчуженість. Та з приїздом Огарьова, початком нашої «вольної» друкарні, все почало мінятися і врешті набуло такого розмаху, масштабів, що ми й не гадали. Нам відомо, посол Кисельов просто питає кожного, хто при-ходить до нього з росіян: «А коли в Фулем?» Тобто до нас, наче це само собою зрозуміло, що до нас росіяни обов'язково завітають. Нещодавно приїхав один гвардії полковник. Я й досі не розумію, що у нього спільного з нами, з нашими ідеями, з нашою пропагандою. От він прийшов і одрапортував по-гвардійському: «Будучи в Лондоні, вважав своїм обов'язком представитися». Ну, я одразу прийняв і позу, і тон генерала.

Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито і враз закотився своїм надзвичайним молодим сміхом. Неможливо було також не засміятися.

— Це ж прекрасно, що кожен вважає обов'язком, — з почуттям мовила Марія, — хай нічого спільного в думках, але, значить, він відчував цю потребу і потім замислиться!

— Коли це не просто для моди або похвальби, — вставила Наталя Олексіївна. — Адже й таких трапляється багато.

— Врешті, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два дні на тиждень, від третьої години, — вів далі Герцен, — інакше неможливо було б працювати. Ми ж одержуємо сотні листів з Росії з усіх кутків, люди відчули, що можуть вільно висловитись. Нам належить лише думка стати паламарями, самий труд — калатати, дзвонити, а звуки — вони ж линуть з батьківщини, з Росії, і там чекають від нас найщирішої правди. Адже хіба ми самі з Огарьовим спромоглися б на такий дзвін?

Марія відзначила про себе: він підкреслено говорить «ми», «ми з Огарьовим», без усякого честолюбства, ревнощів і заздрощів у роботі. Які люди!

— Бути щирим — це головне для «Колокола», — озвався тихо Огарьов. — Щирість для нас найважливіша за всі дипломатичні впливи. Звичайно, коли вони підходящі нам, то й ними нехтувати не слід! — усміхнувся він своєю меланхолійно-мудрою посмішкою.

— З приводу нашої правди от вам ще цікавий анекдот! — підхопив Герцем. — Мій тезко, Олександр Миколайович — імператор всеросійський, кажуть, засмутився через мою статтю про .Паніна і заявив своїм ближчим сановникам: «Колокол» — єдиний непідкупний голос». Як це вам? Між іншим, нам відомо, що для нього стали передруковувати наш «Колокол», обминаючи особливо гострі й дошкульні справи. Ну. він помітив ш і завдав доброго прочухана. Деяким урядовцям він навіть дозволив виписувати «Колокол», — певне, щоб були в курсі спрап!

— Приміром, дяді Наталі, московському генерал-губернатору! — зауважив Огарьов.

— Та коли б ви тільки знали, як люблять вас, як нірять вам, чекають кожного вашого слова інші ваші читачі! — мовила Марія. Вона згадала немирівські вечори, коли переписувала статті з «Колокола», згадала лице Тараса Григоровича: «Доню, побачиш — вітай їх, великих вигнанців».

— Ця любов і віра — наша нагорода. Джерело сил і натхнення! — серйозно мовив Герцен. — Хочете, я покажу вам дорогоцінний подарунок. Під час війни під Балаклавою один офіцер, захищаючись від англійців, зламав шпагу. Він швидко зрізав грубу виноградну гілку і відбився нею! А потім з цієї славної гілки він зробив палицю, замовив набалдашник з різьбленого срібла з бірюзою і невеличким топазом згори і, уявіть собі, надіслав сюди в подарунок. Тато, — звернувся він до старшої дочки, — принеси з кабінету, покажи.

Він розповів це з такою проникливістю, здалося Марії, навіть якоюсь вологою затуманились його ясні живі очі. Він знову повторив:

— Це джерело наших сил.

Тата принесла палицю, і Маркович! з побожністю подержали її в руках.

Богдась теж схопився подивитись.

— Біжіть, дівчатка, з козаком у сад, — сказав Олександр Іванович, — бачите, сонце таки виглянуло як слід. Давайте і ми прогуляємось до обіду. Я розумію ваш переляк перед туманом, — звернувся він до Марії. — Ніяк не звикну до цієї лондонської гнилі, до цієї просто злочинної погоди — темряви з ранку до вечора. Коли трапляється ясний день або хоч кілька годин без дощу й туману, це для мене дар богів!

Марія подумала: «Він сумує за рідними лісами, степами, і невідомо, коли побачить їх і чи побачить взагалі. Усе це важче, ніж здається. От усі захоплюються, може, є такі, що й заздрять впливу, силі, діяльності, а Тарас Григорович казав: «Великі страдники -вигнанці». Він розумів, відчував по-людському, як важко на чужій землі...»

Богдасеві вже надокучило витримувати роль статечного дорослого «козака». Тільки вистрибнув з дому і побачив зелений лужок, так і покотився по траві, як м'яч. Наталя Олексіївна засміялась, але недобре, навіть якось злорадно, немов їй було приємно, що всі бачать, яка невихована дитина у цієї уславленої письменниці.

— Богдасю, встань! — досить різко зауважила Марія. Вона все помічала. Але Опанас м'яко заступився за хлопця. Завжди бувало навпаки — Марія все .дозволяла, а Опанас бурчав.

— Марусенько. він у захопленні від природи!

— Хай захоплюється, та не бруднить сорочки.

— Богдась, слухай мами, — удавано строго насупив брови Герцен. — Ходімте, Маріє Олександрівно, я покажу наш «парк», з дозволу сказати. Я радію цьому саду. На нас, дібровних жителів, ліси й дерева впливають як щось більш рідне, ніж море і гори!

Наталя Олексіївна підсмикнула тонкі губи, і знову Марія перехопила ледь помітний насторожений погляд Герцена в бік Огарьрвої.

Добре, що Опанас Васильович почав їй щось красномовно розповідати про старовинний парк у Качанівці. Марія швидше підійшла до Герцена. Вони попрямували вдвох стежкою попід височезними берестами. Олександр Іванович все ж таки обернувся і мовив лагідно, немов вибачаючись, Наталі Олексіївні:

— Лізі не завадить також більше побути на повітрі. Наталя Олексіївна тільки глянула зневажливо, нічого йому не відповівши.

Огарьов зовсім не вийшов. Він лишився сидіти в своєму затишному кріслі.

— А діти хай граються. Бачите, ваш Богдан вже цілком освоївся, он він навіть, здається, муштрує Ольгу, хоча та й сама не від того, щоб когось помуштрувати! — І, ніби читаючи думки Марії, мовив просто і сумно: — Справа виховання — одна з найскладніших проблем. Я це відчуваю на кожному кроці, та ще в умовах еміграції, та ще без рідної матері. Але деякі істини для мене беззаперечні: надання великої волі змалку — дія дуже шкідлива, так само як лестощі, поблажливість, наявна перевага одних дітей перед іншими в одній сім'ї — це все швидко псує дитину.

Ясно було, що це одне з болючих особистих питань. І знову подумала Марія: «Всі ми в захопленні від його незламності, непохитності, від його безприкладної діяльності, але ж він — людина, що зазнала стільки особистих нещасть, і, видно, такий уважний, люблячий батько, і так само, як в усіх питаннях великих, громадських, так і тут, у своїй сім'ї, він одразу розглядає проблему з усіх сторін, бачить далеко вперед, і не тільки для себе, для своїх дітей, а все підносить до важливих людських проблем, бо для нього все, що стосується людини, її росту, розвитку, життя, не може бути дрібним». Вона могла б говорити з ним про найменші дрібниці, адже для нього все було в якомусь взаємозв'язку. З ним було так цікаво і якось потрібно для неї!

Коли Олександр Іванович спитав:

— Ви рано вийшли заміж?

Вона відповіла так, як ніколи нікому не могла і не хотіла казати.

— Дуже. Мені тільки виповнилось шістнадцять років. Я мусила вирватися від родичів, у яких жила. Я хотіла самостійного життя. Я ставилася з повагою і приязню до чоловіка. Я гадала, що одразу стану самостійною. Але вийшло, що подружжя, шлюб не така вже проста річ і, звичайно, не таким шляхом можна досягти самостійності.

— Тисячоліття тягнеться ця несправедливість щодо жінок, — мовив Олександр Іванович. — І хіба тільки у нас, в Росії? Скільки забобонів мають силу навіть у прогресивно мислячих людей. Нещодавно я читав новий твір Прудона. Людина, яка рве стільки усталеного в питаннях розвитку суспільства, моралі, і нате вам — в розділі «Amour et mariage» — це в його останній книзі, — він пише цілий том римсько-католицьких наклепів проти жінок. Якось Прудон у розмові зі мною наче жартома сказав про одного знайомого: «Який щасливий! У нього жінка не настільки дурна, щоб не зуміти приготувати доброї страви, і не настільки розумна, щоб говорити про його статті. Це все, що треба для сімейного щастя». І повірте, в цьому жарті його справжні думки про шлюб і сім'ю — наскрізь реакційні, грубі почуття сільського чоловіка, який вважає жінку тільки за робітницю, а себе самодержцем — володарем у домі! Коли ми таке бачимо у Прудона, чи не означає це оскудіння думки в країнах Західної Європи? Між іншим, молодий літератор Михайлов блискуче проаналізував його твір і розбив ущент в своїй статті на сторінках «Современника».

— Я читала цю статтю, — сказала Марія. — Всі жінки вважають його своїм захисником.

— Та справа не тільки в тому, щоб говорити про права жінки на самостійну працю, вищу освіту, участь у житті суспільства, — справа в тому, щоб створити такі умови, коли жінка зможе підвестись над особистим, суб'єктивним, до життя соціального усім своїм єством, жити інтересами суспільства, а не вести виключно особисте життя. Як мало, майже нема таких жінок, — зітхнув він, — і це не ваша провина... І от, коли з'явилась одна талановита, виняткова жінка — Жорж Занд, — як не вузько поставила вона свої проблеми, — хоча б право на любов, — до чого ж сколихнула вона все світове жіноцтво!

— І в мене романи Жорж Занд зробили просто переворот в думках, — призналася Марія. — Але в житті надто важко провадити нові якісь принципи.

— Власне, справжнє життя жінки, інтелектуальний розвиток, в силу обставин, починається далеко пізніше, ніж у чоловіків.

— Невже ви так гадаєте? — спитала здивовано Марія Він бачив перед собою уважні, розумні очі. ані тіні жіночого кокетування не було в її молодому обличчі, лише бажання слухати, зрозуміти, — і йому хотілося ділитися своїми думками, своїми сумнівами, переконаннями.

— Не ображайтесь за всіх жінок, ви, напевне, все ж таки щасливий виняток, але я думаю і вболіваю за всіх, звичайних, і доведу вам, чому так гадаю. Поміркуйте самі: хіба ми, чоловіки, несемо такий тягар, як жінки? Навіть, коли візьмемо щасливий випадок — дівчина полюбила, її люблять також, все її серце, всі думки, емоції в цьому. Вона виходить заміж, почалися діти — треба носити, родити, годувати, виховувати, ростити. Адже все це на вас. Яка б не була творча інтелектуальна натура, — та справжня жінка — вона й справжня мати, дружина, до того ж уся своєрідна специфічна жіноча фізіологія, — де у неї, у жінки, береться час, сили на інтелектуальний розвиток, вище соціальне життя, інтереси ті самі, що і в чоловіків? А чим більше людина зосереджується на особистому, тим більше голих сторін вона одкриває ударам випадковостей. Якщо будувати благо життя лише на сімейній основі, — це будувати будинок на піску. От років у п'ятдесят, коли діти вже дорослі і внуки вийшли з пелюшок — бо ви ж знаєте, як дітям потрібні саме бабусі, — жінка нарешті звільняється від своїх жіночих пут і нарешті починається справжнє життя людини.

— О, значить, у мене ще все попереду! — пожартувала Марія.

— Не смійтесь. Я спостерігав багатьох жінок, я спостерігав рідну матір — саме в ці роки, коли вона звільнилась від цих специфічних жіночих пут, в ній прокинулися жадоба знань, мандрівок, цікавість до всього, до соціального життя, а не лише життя свого кубелечка, бо з жінки вона вже перетворилася на людину... На жаль, у неї рано обірвалося це справжнє життя...

Марія знала від Марії Каспарівни Рейхель про трагічну смерть матері Герцена. Вона загинула разом з маленьким внуком — сином Олександра Івановича — на пароплаві, де трапилась пожежа, врятувались одиниці.

— Я знаю про цю страшну катастрофу, — сказала Марія з безмежним співчуттям.

— Так, скільки аварій, скільки штормів, бур, катастроф підстерігає кожен корабель, що вирушає в плавання, — задумливо мовив Олександр Іванович. — Бурі, звичайно, загартовують матросів, але ж і реї, і щогли, і палуба — вони зношуються від кожної перемоги над штормом. І треба ж ще витримувати повсякденний натиск хвиль, дрібні аварії, дрібні нспол.члки і тримати вірний курс — попри все. Я кажу про «вірний кур» у своїй роботі щоденній, у своєму домі, і тут інколи потрібні більші сили, ніж на гучний подвиг на барикадах, подвиг зберегти творчість, здібності, натхнення. Я вірю, що ви збережете, — раптом, зупнинившись у кінці стежки на повороті, переконано мовив він. — Я б тільки бажав вашому ясному таланту поширити рамки, захопити більше елементів. Насмілюватися сягати вище, разом з вашою жіночою щирою чулістю, набувати більше людських узагальнень. Одне слово — я вірю у вас, мила Маріє Олександрівно! — І він якось широко подав їй руку і потиснув її, невеличку, але міцну, енергійну.

* * *

Обід був з відтінком російського — до м'яса подали гречану кашу, без якої, як казав Герцен, Огарьов почувається зовсім нещасним, а в решті, хоч і казали господарі, що намагаються зберегти вітчизняні традиції, все ж таки переважала англійська кухня — різна риба, м'ясо по-англійськи, різні кекси до чаю, Розпоряджався Олександр Іванович, допомагала Тата. Наталя Олексіївна виходила до Лізи, яку вкладала спати, на дівчаток вона не звертала уваги.

— Завтра я вас запрошую обідати в ресторан, я хочу, щоб ви відчули справжній англійський дух! — гостинно мовив Герцен Марковичам.

— Олександр Іванович певен, що треба починати з гастрономії! — шпигонула Наталя Олексіївна

— А хіба я не довів у «Письмах из Парижа» про значення кухні? — напівжартома заперечив Герцен. — Чому, наприклад, німець завжди схильний до золотухи, сліз, романтизму, платонічної любові і міщанського благополуччя? Він може жити або в захмарному ефірі, або в кухняному чаду. Я вас запевняю, реформація, тридцятирічна війна — це все причини другорядні, а головна, яку не розгледіли, бо вона надто близька, під носом, — це німецька кухня. Я не можу згадати без огиди цю прісно-пряно-мучнисто-солодку трав'яну масу з корицею, гвоздикою та шафраном, бр-р-р!..

Наталя Олексіївна роздратовано пересмикнула плечем, а Марія розсміялась. Факт! Вона також не могла звикнути в Дрездені до цього!

— Це справді цікаво, — підхопив Опанас Васильович,- хіба характер народу не виявляється і в їжі.

І розмова перейшла на різні звички, традиції у кожного народу, а від цього на народну творчість. Ну, тут Опанас Васильович почувався як риба у воді!

«Він по-справжньому любить і цікавиться тільки цим, — подумала Марія. — Що ж, коли людина по-справжньому захоплена чимось, так і те вже добре! Але ж хіба можна цим обмежитись на все життя? Хіба можна, щоб усе життя звелося тільки до пісень, приказок та прислів'їв? Це й мені потрібно, я без цього не можу писати, але ж це тільки частинка».

Проте їй було приємно, що Опанаса Васильовича з цікавістю слухають і Герцен, і Огарьов.

— .Я давно збираю фольклор, і коли б пощастило систематично укласти всі наші багатства — приказки, перекази, пісні, це дало б неоцінимий опис природи, побуту, моральних і духовних зав'язів нашої України, а ще й такі міцні основи для письменників.

— На жаль, цензура завжди викидає найкраще й найцікавіше — про попів, про панів, а скільки про них влучного та дошкульного створено! — сказала Марія. — Справді, у Опанаса Васильовича зібрані багатющі скарби. От, може, коли нарешті дозволять українцям видавати свій журнал, — «Основою» хочемо назвати, — можна буде і там частково вміщати.

— І скільки старої народної мудрості відкривається в цьому! — мовив Огарьов.

— Але не можна нехтувати і тим новим, що народжується в народі, — не міг не поділитися своїми виплеканими думками Опанас Васильович. — От, приміром, не в селі, а на фабриках, у руднях — в нових приказках, піснях, раптово народжених дотепах — народ розкриває своє ставлення до тих змін, що зараз відбуваються. Адже росте промисловість. У нас на Україні пани кинулися будувати цукрозаводи, вже тисячі селян працюють там, а не на полях, а це ж зовсім змінює побут. Треба весь час вивчати, затоеувати народну мову, і неабияк, а систематично, в різних варіантах, зазначати, де саме почув, від кого...

— Це дуже цікава й вірна думка — оце збирання фольклору не тільки на селі від дідів. Але, уявляю, скільки поезії розсипано в народі саме у вас, на Україні! — сказав Олександр Іванович. — Для мене народ український завжди привабливий своєю поезією та одчайдушністю. І які міцні суспільні основи були закладені ще в Січі, цій республіці звитяжців!

Я переконаний, що ми цілком вірно і справедливо ставимо питання в нашому «Колоколе» і щодо поляків, і щодо українців, взагалі про народи, що опинилися під владою російського самодержця. Хіба так легко забути і закріпачення, і набори, і безправ'я, і заборони аж до мови включно. Але і жовнірів.і шляхетних панів, і коронних чиновників — усе, що було за Речі Посполитої, народ український також пам'ятає. Поляки абсолютно неправі, коли говорять про відновлення Польщі «від можа до можа». Але я певен, якщо Росія звільнить селян з землею, якщо почне, нарешті, нову фазу історії, тоді Україна і не захоче відділятися, тоді не буде причини кидатися за поміччю, а з росіянами все-таки найтісніший духовний союз і спільний шлях прогресу.

Навіть з листів, що одержуємо ми, навіть з тих звісток про таємні студентські товариства, луна про які долітає до нас, я певен — у нас єдиний шлях боротьби. Але потрібне розуміння, повага до кожного народу — оце запорука волі, прогресу.

Одна справа читати і зовсім інше — чути з уст живої людини і чути, як близько бере вона до серця справи рідної України. У Марії одразу виникає рішення. Вона повинна бути не просто однодумцем, не просто захопленою шанувальницею, ні, вона хоче бути помічницею, вона сама повинна щось робити — налагоджувати зв'язки, передачу «Колокола», усіх видань «Вольной русской типографии» додому, на Україну і навпаки — матеріалів звідти. Вона мусить розпитати, як приїде, Дорошенка, його друзів — адже вони їй довіряють, — що тепер з тими таємними студентськими товариствами в Харкові і Києві, вона переконана, що Дорошенко зв'язаний, зв'язаний з ними, адже надіслав їй Дорошенко дописи про чернігівські події для передачі Герцену. І хай це буде не епізодично, а постійно, її обов'язком. Хіба вона не бачитиметься ще з Герценом і Огарьовим? Навіть коли тепер на зиму повернеться, хіба не приїде знову? А Опанасові і не казатиме, хоч він і дивиться зараз з побожністю на Герцена, але ж він далеко не тих радикальних поглядів, що примушують зв'язатися з діяльними революціонерами, з таємними гуртками. Він безперечно чесна і благородна людина, але він покладає надії лише на освіту, розвиток національної свідомості, ні, він не кулішівських поглядів на своєрідність, винятковість розвитку української культури, в нім вона не помічала ніколи й ворожнечі до росіян, але він обмежує свою діяльність і жтереси лише українською народною творчістю.

Три дні, які провели в Лондоні, були, звичайно, наповнені Герценом. Він приймав їх, наче відповідав за всю їхню поїздку. Другого дня, як і вирішив, обідали всі в ресторані, і Олександр Іванович як гостинний хлібосольний господар турбувався, щоб був знаменитий черепаховий суп і печеня з оленини. Чи подобається їм все, витримане на англійський смак?

— Але зауважте, Олександр Іванович не може без шампанського. Це вже цілком по-російськи! — іронічно мовила Наталя Олексіївна.

— Як я без каші почуваю щось не те, — миролюбиво хотів загладити її тон Микола Платонович.

— Ну, ти й від шампанського ніколи не відмовляєшся, — обрізала Наталя Олексіївна.

— Благородне шампанське не залишає гірких докорів на ранок, — пожартував Герцен. Наталя Олексіївна лише красномовно глянула на нього.

Марія з нею і двома словами не перекинулась — просто зовсім неможливо було знайти якийсь підхід, тому й особливого бажання не виникало.

А з Герценом і Огарьовим не могла наговоритися. Вони обидва були чудовими гідами в Британському музеї. А по всьому Лондону, починаючи від зовнішнього огляду палаців і кінчаючи трущобами, водив один Герцен. І вони були тільки вдвох. Маруся була рада, що нарешті сам на сам зможе розповісти і про немирівських друзів, про те, як вона хоче по-справжньому допомогти, і головне — про Тараса Григоровича Шевченка. Саме про нього їй чомусь хотілося розповісти Герцену наодинці, не підбираючи слів, не соромлячись своїх почуттів. Вона знала: Герцен одразу все відчує і зрозуміє, що то за людина.

І справді, вона хоч тихо, зовні стримано, але з таким внутрішнім запалом розповідала Олександру Івановичу про свого названого батька, який десять років страшної миколаївської солдатчини переніс у далекій пустині, в засланні, але повернувся звідти ще міцнішим, ще більшим ворогом царя, панів, усякого насильства.

— Він показував мені ваш портрет. На зворотному шляху з заслання, в Нижньому Новгороді, Тарас Григорович перемалював його, і знаєте, він казав, що поцілував його з благоговінням.

Герцен з пильною увагою, зворушено слухав Марію.

— Коли б він міг вас побачити! Та де там! От тільки тепереньки з великими труднощами йому дозволити поїхати на Україну, побачитись з рідними сестрами й братами. А вони й досі кріпаки. Він просив мене вітати вас від нього, кланятися вам. Він мріє надіслати вам свій «Кобзар», це так його книга віршів зветься і так його самого звуть на Україні — Кобзарем!

— Кобзарем, — повторив Герцен. — Я чекатиму його книги...

— Нічиє слово не править для мене так багато, як його, — казала з захопленням Марія. — І от які у вас одні думки, ті ж самісінькі міркування — про спільний шлях боротьби народів, поневолених Російською імперією, про федералізм і єднання. Я недовго була в Петербурзі, але Шевченко, Тарас Григорович, встиг познайомити мене з своїми «соізгнанниками», з Сераковським, поетом Совою-Желіговським...

— Аз Чернишевським ви знайомі?

— Ні, на жаль, ні. Ні з Чернишевським, ні з Добролюбовим я не встигла познайомитись, хоча їх дуже любить Тарас Григорович. Просто не встигла, якось не вийшло, а дуже хотіла, це ж справжні проводирі зараз, керівники «Современника»! Вона забула про ті рядки в листі Герцена до Рейхель і зараз наче просила пробачення, що не встигла познайомитись, і, захоплена розмовою, не помітила, як на мить начебто затьмарились чимось очі Герцена.

* * *

Є друзі й друзі... Друзі минулого. Друзі сучасного. Друзі майбутнього. Дуже рідко, коли це поєднується — то вже розкішне багатство. Але й старі друзі теж не проста річ.

Це літо, лондонське літо 1859 року, було насичене для Герцена зустрічами. Та й увесь рік.

Записки декабриста Пущина, які прочитав і видав Герцен у своїй «Вольной русской типографии», теж були «зустріччю», хоча й не побачив Герцен на власні очі цього друга Пушкіна, сподвижника страчених Рилєєва, Бестужева, засланих на каторгу Волконського, Якушкіна, Луніна. В пам'ять цієї великої когорти Герцен і Огарьов хлопчиками присягнулись на Воробйових горах нести далі їхній прапор і віддати життя за свободу народу.

Читання цих записок, написаних з дивовижною юнацькою свіжістю і бадьорістю, видання їх було ніби розмовою, потиском руки, що не ослабла від кайданів і каторги. Безмежно сумно, печальним реквіємом прозвучало в «Колоколе» трохи згодом повідомлення про смерть старого декабриста.

У 1859 році йшли листи звідусюди, приїздили люди. Одні, справді, просто побачити, інші «за ділом» — порадитися, налагодити зв'язки, розповісти.

Отак приїхав студент Харківського університету Богомолов і розповів про студентське таємне товариство на Україні. Про це товариство писав і інший студент з Гейдельберга — українець Мазуренко. Олександр Іванович радів за Україну, за свідому діяльну молодь, хотілося знати й про інші університети. Зв'язки налагоджувалися поволі, хлопці діяли дуже конспіративне. Це, звичайно, добре... Може, коли Марія Олександрівна поїде додому, їй легше буде, ніж будь-кому, обережно зв'язатися з ними. Мимоволі думка Герцена поверталась до неї. Тургенев не помилився, навпаки, він настільки зачарований нею, що, здається, не побачив її стремління до діяльності не лише літературної.

Близький і далекий Тургенев. Близький не лише спогадами молодих років. Близький справжнім почуттям любові до батьківщини, що проглядає в кожному творі, в кожному рядку. Живе більшість часу у Франції, а пише тільки про рідне.

Далекий — спокійним своїм лібералізмом. Та хіба його «Записки охотника» не варті сотні прокламацій та революційних статей? А лист за Огризка? У Тургенева є високе благородство, і, звичайно, він зараз найвидатніший письменник у Росії, хоча не все, ні, не все з його творів подобається Герцену. Приїзд його, що не кажи, завжди — «сімейне свято».

Потім цим літом трапилась, як назвав Герцен, — «липнева революція» Приїхав професор Кавелін. Колишній закоханий у Герцена Костя Кавелін. Вони були дуже дружні у сорокові роки! Не бачились дванадцять років. За цей час Костин лібералізм відкочувався все далі праворуч, і боявся Герцен, що навіть не буде він, Кавелін, десь посередині або навіть осторонь, а може скотитися до ворогів. Після від'їзду Кавеліна Герцен з глибоким болем сказав Огарьову:

— Такі теоретичні суперечки вже не суперечки, а цілковитий розрив. У глибині, всередині безмежне почуття смутку, але виступати можна лише зі словами ненависті.

...Чому ж, такий радикальний і небезпечний для давніх друзів, він, Герцен, здався таким поміркованим і наче аж застарілим Миколі Чернишевському — людині, яку молодь Росії вважала своїм проводирем. Та й сам Герцен відзначав непересічний розум, виняткову глибину аналізу в усіх його творах, що з'являлись в «Современнике» і хоч із запізненням та доходили до Лондона.

Герцену приємно було, що Чернишевський згадав і про нього в своїх «Очерках гоголевского периода», звичайно, не ім'я його, заборонене і кримінальне в Росії, а як «друга Огарьова» (тоді Огарьов ще не був «злочинцем»), як автора «Кто виноват?», — хто ж з читачів не зрозумів? Герцену було це приємно. Він радів, що, нарешті, заговорили про Бєлінського — саме в цій статті Чернишевського вперше після довгої мовчанки було згадано дорогоцінне для всіх них ім'я У творах Чернишевського стільки нових, оригінальних і цікавих думок Правда, стиль часто дратував.

З ентузіазмом згадували про Чернишевського і Добролюбова Михайлов і Шелгунови.

А Іван Сергійович кривився, коли говорив про цих «семінаристів».

Коли в «Свистке», додатку до «Современника», з'явились нападки і висміювання «викривальної» літератури, Герцен, не зрозумівши, що йдеться про псевдовикривальну літературу, написав свою статтю «Very dangerous!!!». Він був переконаний тоді, що чинить слушно. Як можна зараз припинити викривання, коли люди трохи дихнули вільним повітрям, яким повіяло після смерті імператора Миколи? Як можна припинити викривання напередодні реформ, які обіцяє імператор Олександр?

Неприємно згадувати..

..Навпроти Герцена в його великому кабінеті сидів невисокий, худорлявий, зовні нічим не показний чоловік і питав докірливо. наче мав на це невід'ємне право:

— Проти кого викривання? Хіба ви, ви, Олександр Іванович, Іскандер, не розумієте, що такі викривання не йдуть вище пристава й чиновника? Це ж тільки вигідно урядові, це тільки відвертання уваги й енергії від справжніх пекучих питань — знищення кріпацтва, звільнення селян із землею. Адже всі ці комітети, підкомітети — це влаштовує лише поміщиків, власників, а селянам буде ще гірше, вони будуть обдурені.

Раптом чоловік розпалився. Він говорив, як усі прислухаються до «Колокола», він говорив про свої почуття особисто до нього, Герцена, у нього з'явились навіть сльози на очах, і Герцену здалося його некрасиве обличчя одухотвореним, а очі прекрасними. Але він пристрасно докоряв, гаряче доводив, що Герцен тепер повинен змінити мотиви дзвону.

— Коли б уряд наш був трохи розумнішим, — говорив Чернишевський, — він би вам, Олександре Івановичу, дякував за ваші викривання. Ці викривання дають йому можливість тримати своїх агентів на припоні, лишаючи весь устрій недоторканим і непохитним. Вам тепер треба виставити свою певну політичну програму — чи конституційну, чи республіканську, чи соціалістичну, і ви б в усіх своїх викриваннях повторювали б «Cartnaginem esse delendam» — Карфаген мусить бути зруйнований.

Його, Герцена, обурили і самовпевненість, і накази, і поради, і він досить холодно відповів, що не може стати на таку вузьку позицію, і раптом Чернишевський зупинився, уважно поглянув і немовби розсердився сам на себе, що так «заінтимничав» з людиною, яку бачить уперше, так одверто виявив свої душевні почуття до нього. Адже казав він колись друзям: «Я так поважаю, так поважаю Герцена, мені здається, що нема такої справи, яку я не зробив би для Герцена!»

А тепер вони сиділи віч-на-віч, і того глибокого контакту, що жадав він сам, що жадали і чекали там, у Росії, ті, що послали його сюди, здавалось, не виникало.

Та чим більше минало часу, тим більше розумів Герцен, що ці «семінаристи» праві і, можливо, вони там, на батьківщині, швидше й вірніше збагнули, що потрібно. Дедалі він розумів, що їхній шлях єдино можливий.

Але ж не виникло дружнього, інтимного, людського контакту. Надто багато вимог виставили один до одного.

Другого дня була вже спокійна ділова розмова. Домовлялись про друкування «Современника» в Лондоні, якщо заборонять у Росії, домовлялись про дуже важливу справу — друк революційних листівок та пересилку їх, говорили про напрямок таємної російської організації, її перші вимоги.

— Головне — Земля і Воля! — впевнено сказав Герцен.

— Земля і Воля — це найперше і найголовніш — твердо повторив Чернишевськнй.

Це все було великою, важливою справою, вимагало наитоншої конспірації, про це можна було говорити лише в найтіснішому колі одиниць, і, може, саме через цю потребу і вимоги конспірації врешті і Герцен, і Чернишевський перебільшували перед знайомими і навіть друзями, які знали про побачення, своє взаємне розчарування і невдоволення. Правда, в «Колоколе» потім Герцен написав пояснення до своєї статті.

Той приїзд, те побачення не лишило радісного сліду. І Олександр Іванович зовсім не був тим гостинним господарем, як тоді, коли возив по всьому Лондону Шелгунових і Михайлова, або як нині — з такою радістю приймав Маркевичів.

Дивно, а Наталі так по-людяному, замислено й сердечно сказала по від'їзді Чернишевського:

— Яка людина! Зовсім не вродливий, коли розібратися, а який надзвичайний вираз обличчя! Ця особлива краса некрасивих. Не можна забути.

— Він, певне, погладив і похвалив Лізочку? —спитав Огарьов.

Наталі спалахнула:

— Так, і це було. Але я не про це зараз. Він знає свою важку, може, страшну долю, але відданий до глибини душі й розуму.

У всіх лишився якийсь ніяковий слід — не так, не так зустрілись, не так прийняли, і найскребучіший слід був у Олександра Івановича, хоча він про це мовчав.

Може, тому він так зрадів Марії Олександрівні, — цій безпосередності, легкості, з якою зустрілися. Здавалось, від неї самої, як і від її оповідань, віяло степом, лісом, рідним зіллям.

* * *

Домовились, що побачаться незабаром в Остенде.

— Набрид цей помийний туман, набридли англійці, які наче і не люди, противно не люди, — скаржився Олександр Іванович. — Я поїду до Брюсселя, напишу бельгійському міністру юстиції, — чим чорт не жартує, — а може, дозволять жити в Брюсселі? У кожному разі, проїздом в Остенде ми обов'язково побачимось. Я передам вами для Марії Каспарівни «Под суд», «Думы» і останній «Колокол». Так що тільки до скорого побачення.

Прощаючись із Наталею Олексіївною, Маруся щиросерде запропонувала:

— Якщо хочете щось передати в Росію — листи тощо, я з великою радістю це зроблю.

І, може, вперше за це короткочасне знайомство очі Наталі Олексіївни потеплішали.

— Може, я напишу сестрі. Вже стільки років її не бачила. А що ж можна одверто, докладно написати по пошті?

— Будь ласка, я з радістю все передам, — повторила Марія, і чомусь їй шкода стало цієї жінки, хоча ще вчора, повернувшись до готелю, вона думала: «Жити в такій сім'ї, з такими надзвичайними людьми і бути такою колючою! Ну анічогісінько схожого ні з Огарьовим, ні з Герценом». Але сьогодні вона вже думала інакше: щось надто складні і незвичайні взаємини у них, у трьох. Хоча що складного і незрозумілого між Герценом і Огарьовим? Довершена дружба, абсолютне взаєморозуміння, турбота, повага.

А «пані Огарьова», як представив її Герцен? Яка її доля у цій винятковій дружбі?

Марія Каспарівна пам'ятала Наталі ще дівчинкою, Наташею Тучковою. Вона казала: як добре, що вони побрались — Огарьов і Наташа. Вони були дуже закохані, але ж Огарьов був одружений, хоча давно не жив з першою жінкою, і та не давала згоди на розлучення. Так, звичайно, цю ситуацію використав Іван Сергійович у «Дворянском гнезде». Правда, Наташа ніколи не була схожою на Лізу Калітіну. Вона б у монастир не пішла! Та й не хотіла відступитися від свого щастя. Вони перебували в «гражданському» шлюбі, поки не померла «законна» жінка, і тоді тільки вони повінчались. Для Наталі, як для передової жінки, це була проста формальність, але все ж таки для такого вчинку, як «гражданський» шлюб, потрібні були і сміливість, і рішучість, і переконання.

— І любов! — сказала тоді Марія.

— О, вони, здавалося нам усім, народжені одне для одного, і ми всі раділи, бо й Нік, і Наташа обоє рідні нам. Правда, Наташа була ще дівчинкою закохана — в нашу Наталі, Наталі Герцен. AI звав її Консуелою. Ми були разом у сорок восьмому році в Італії і в Парижі, потім — друг Герцена і Огарьова Тучков повернувся з дочкою Наташею в Росію, а ми лишились, і яка була наша радість, коли дізнались про любов Ніка й Наташі. Багато труднощів довелося їм перебороти, пережити, але вони подолали все, а тепер так добре, що вони разом з Олександром Івановичем, його дітьми.

Тоді, в Дрездені, під час цієї розмови Марія змалювала собі привабливий образ жінки, яка після смерті близької старшої подруги вирішила взяти на себе турботи з її дітьми. Але те, що вона зараз побачила, зовсім не відповідало уявному образові і навіть тому, що розповідала щира Марія Каспарівна. Правда, вона так давно не бачила Огарьових...

До Миколи Платоновича Наталя Олексіївна була якась байдужа, а чи стала вона матір'ю дітям Герцена? Ще з старшою, Татою, були більш-менш пристойні стосунки. Видно було, що розумна дівчинка дуже витримана і дуже любить і батька, і Огарьова, і меншу сестричку і завжди як натягнута струна, щоб усе було в ладу. А от з меншою, дуже гарненькою смаглявою Ольгою, досить упертим і свавільним створінням, не було ніякого контакту — тільки дратування з обох сторін. А втім, дратування для всіх досить...

І раптом, згадавши перехоплений погляд Олексадра Івановича, ущипливі зауваження, майже шпилечки Огарьової, Марія своїм жіночим інстинктом угадала:

— Вона любить Олександра Івановича, саме Олександра Івановича, безтямно, ревниво, а Ліза — це ж його дочка! Його розумні живі очі, його ясне чоло, його чудесна усмішка...

Бідні, бідні люди! Там і не пахне щастям! Як натхненно, розумно пише він і говорив тепер з нею і про шлюб, і про любов, долю жінки, і як насправді негаразд у їхній сім'ї. І чи є взагалі сім'я? І як йому, це ж видно, попри все, хочеться мати її, нову сім'ю з ідеальними людськими, дружніми взаєминами. Але хіба це можливо за такої ситуації? Може, треба пожаліти бідного Огарьова? Але ж він такий спокійний і з такою ніжністю дивився на Лізу, на Тату, Ольгу! Яка мила, уважна з ним Тата!

Ні, ні. Марусі шкода саме Герцена. Це неймовірно, що вона зараз подумала: не Огарьов переживає і ревнує Наталі, а вона, Наталі, ревнує Герцена до їхньої абсолютної дружби, до дітей, до роботи, до пам'яті першої жінки, яку він вважав ідеалом, незважаючи ні на що.

Після розповідей Марії Каспарівни про те, як ішли вони, російські дівчата, в лавах народної демонстрації в Римі і несли прапор, Марія чекала побачити незвичайну передову самостійну жінку, врівень Огарьову й Герцену, а побачила роздратовану, ревниву, нервову, певне, все ж таки освічену й розумну, але якусь без стрижня, внутрішньо збентежену, що заблукала в цих віковічних прикрощах любові й шлюбу, їй, Марії, стало страшно. Дійсно, Герцен має рацію: жінці важче! Отже, в цих складних взаєминах у нього не припиняється, не послаблюється робота — про це й мови не може бути. Він підвівся так високо в своїй діяльності, як жодна людина, яку вона досі не тільки стрічала, а навіть спроможна була уявити. Але ж який тягар для нього оцей побут, для нього, з його підвищеними вимогами в усьому! Чи переможе колись людина побут, що жахливим тягарем нависає завжди над нею і забирає сили, такі потрібні для іншого, вищого?

* * *

Вони радіють, і Герцен, і Огарьов, з кожного візиту співвітчизників, більш чи менш однодумців, співчуваючих, не кажучи вже про соратників.

А їй, їй як? Чи думають вони про неї, звичайну живу людину, живу жінку?

Наталя Олексіївна сидить, закусивши губи і стиснувши під підборіддям пальці. «Пані Огарьова» — представляє її завжди Герцен. І він, такий непорівнянний ні з ким, блискуче розумний, найбільше «людина» з усіх, кого бачила, і знаю, і бачитиму, і знатиму, чом ставить він мене в таке прикре, фальшиве становище! І завжди виникає думка при зустрічах з кожним із давніх друзів: «Чи знають? Чи здогадуються?»

Звичайно, цікаво, коли приїздить Тургенев. Звичайно, він про все сам знає, і хоч він безмежно тактовний і ніколи й знаку не подасть, що його щось дивує (ще б пак його дивувало!), вона завжди при ньому дратується: «Він порівнює мене з Наталі, тою, першою Наталі». Вона починає підсвідоме ненавидіти Тургенева...

А оці Маркевичі? Як він, Герцен, розмовляв з пані Маркович, а вона й очей з нього не зводила і наче ковтала кожне слово. Чоловікам це подобається...

Він, певне, порівнював мене з нею, письменницею, самостійною жінкою?

А Огарьов? Ат, йому байдуже щодо мене, щодо всіх. Невже йому цікавіше з Мері, цією пройдисвіткою, яку підібрав на вулиці і тепер вештається до неї, йому краще з нею, простою, напівписьменною дівкою, ніж зі мною, бо так зовсім не боляче поставився до наших взаємин з Герценом? Невже вона могла йому замінити мене? Невже йому просто легше, що я не з ним? Навіть тіні образи, люті, непорозуміння не виникло з Герценом Тільки докори мені — і зовсім не за Герцена. «Ти не стала матір'ю дітям моєї сестри і брата», і ця його любов до Лізи! Він умліває коло неї, вона зве його татом, як і ті герценівські діти — «папа Ага», а Герцена, батька, «дядею», і це подобається Герцену! А їй щоразу — як кинджал у серце. Ну, як це може подобатись звичайній люблячій жінці? Він Огарьова любить більше за мене. Та чи любить він мене хоч трохи? Він любить Огарьова, Лізу, тих своїх дітей, усіх, тільки не мене. Ненавиджу Огарьова. Ненавиджу тих дітей. Ненавиджу Мейзенбуг, цю стару дівкуідеалістку. Теж свої риб'ячі очі не зводить з Герцена. Перекладає його статті. Любить, як божевільна, цю вередливу Ольгу — своїх не було, а це ж герценівське! Забирає з собою, щоб був привід листуватися, підтримувати зв'язок...

І всі вони праві, крім мене!

Де мені знайти порятунок!? Ліза! Ліза моя! Моя Ліза і Герцена. Наша дочка. Хан не любить. Але дочка — наша — обох нас. І нічого тут не поробиш. І не хочу нікого бачити і ні з ким говорити. Треба все ж таки лягати. Я обіцяла сама переглянути коректуру.

Кинути б усе й опинитися в Росії. З ким?

От заберу Лізу й поїду. Що тоді вони обидва без Лізи — і Герцен, і Огарьов? А як же Ліза без Герцена? Я, я сама в усьому винна і перед Лізою, і перед тими дітьми. Хіба я люта мачуха? Хіба я не друг і Огарьову, і Герцену на все життя? Боже мій, що мені робити?

Треба швидше переглянути коректуру...

9

Що було насправді спільне з Опанасом, так це — гостинність. Якось давно, коли вони тільки побрались і збирались поїхати до його родичів, він розповідав дружині, що пам'ятає — діди були досить заможні, не те щоб багаті, а поміщики в достатку, а потім дуже зубожіли.

— Чому? — спитала Маруся.

І Опанас Васильович серйозно і спокійно, зовсім без осуду, відповів:

— Через гостей. Дуже гостей любили приймати. Хто у нас тільки не жив! Місяцями, і свої, і чужі, і близькі, й далекі, і знайомі, і незнайомі. І всіх любили від щирого серця прийняти, а коли вже свято яке, іменини чиїсь, — то вже весь повіт знав — у Маркевичів столи і в хаті, і на дворі від частування вгинаються, і всім рівно раді будуть, ніхто ображеним не лишиться.

— Пиріжки та гулі не одного в постоли взули, — сміялася Маруся на це пояснення.

У «молодих» Маркевичів — Опанаса і Марії — з їхнім кочовим життям, зміною посад ані можливостей, ані умов до «прийомів» та свят не було, але всі друзі знали — більшої гостинності та привітності важко знайти. І в обох — на щастя чи на жаль — абсолютно легке ставлення до грошей. Завелися — значить, можна потратити! Ще була спільна риса — любов до подарунків. Не бажати подарунків собі, а навпаки — дарувати.

Не тому, що так чудесно приймав їх Герцен у Лондоні, не шкодував ані часу, ані ласки, не у відповідь на це хотілося якнайтепліше зустріти його тут, в Остенде, а тому, що відчула неспокій, неналагодженість внутрішню в його домі, і бажалося зробити все, як для рідної людини. Про все вона намагалася зарані подбати і влаштувати так, щоб ніякі дрібниці не заважали і не непокоїли і щоб той короткий час, який мали провести тут Олександр Іванович з сином Сашею — «Герценом-Юніором» (у Лондоні його тоді не було), можна було вільно погуляти, поговорити.