Марiя

Але ж Михайло Олександрович Бакунін розвинув таку діяльність серед поляків!

А Герцен хоч і каже, що Бакуніна треба сприймати, як його маленьку Лізу, а от же друкує його статті в «Колоколе». Бакунін бере гарячу участь у переговорах з поляками...

Може, Іван Сергійович помиляється і в Бакуніні, як помилявся в Добролюбові й Чернишевському, а тепер говорить про них не тільки з повагою, а навіть з теплотою. Розповідали, що й Герцен так само... Правда, Бакунін і ті двоє — зовсім різні. Аж серце защеміло, коли згадала Добролюбова. Коротка була їхня дружба, але така щира, міцна, значима. І які дні провели вони в Неаполі! Він прожив три місяці після того. Тільки три місяці... І вже хворий писав їй і правив коректуру її «Трёх сестёр». Радів, що вона надіслала йому свою фотографію. От з ким їй треба було б поговорити!

Це неправда, що Тургенев хотів змалювати в Базарові пасквіль на Добролюбова. Вона слухала «Отцы и дети», ще в читанні на паризькій квартирі Івана Сергійовича, читала в рукопису все, написала тоді Добролюбову: «Тургенев сюди приїхав. Я його часто бачу (тоді ще часто бачила) і читала нову його повість «Отцы и дети». Найкраща з усіх постатей там Базаров, хоча й нігіліст...»

О боже мій милий! Скільки за цього Базарова пережив Іван Сергійович! Як його — сам він їй писав — «били руки, які б я хотів потиснути, і пестили руки інші, від яких я б утік за тридев'ять земель». А потім він із задоволенням казав їй, що найвірніше його зрозумів Писарєв, так, так, її брат у других Митя Писарєв. Він встиг написати статтю про новий роман, який наробив неймовірного розголосу, особливо постать Базарова. Так Митіна стаття і зветься: «Базаров», і з'явилася вона цього року в березні місяці в «Русском слове».

Тургенев здивовано і обрадувано сказав: «Чудова стаття». Він не чекав такого розуміння саме від запального, задерикуватого Писарєва.

«Як дивно, — додав він, — ще Достоєвський до того повно і тонко схопив те, що я хотів показати в Базарові, що я тільки руками розвів». Справді, Достоєвський і Писарєв — такі далекі між собою люди.

Марія читала цю статтю з захопленням, і було таке відчуття, що Митя, її молодший братик, поруч з нею, як колись у їхньому Грунці, де вони часто вдвох читали й палко розмовляли. Тільки він якось раптово став дорослий, і в ньому самому та ж чесність, тверда непримиренність, бажання ламати старі підвалини, що і в Базарові, і недарма він пише «ми», розуміючи, що він разом з Базаровим належить до тієї молодої сили, яка зараз веде перед, почуває на собі відповідальність за громадянські справи Вони розуміють, що треба народу і в чому не лише хиби, а злочин ліберальствуючих панків. Як їй захотілося тоді побачити Митю, але невдовзі їй переказали — Митю заарештовано. Він сидить у Петропавловській фортеці. За що саме — ніхто достеменно не знав. Казали, нібито він написав щось на захист Герцена, якусь листівку, але то все були лише чутки.

Тургенев мав підстави, коли не радив їй їхати до Петербурга. Скількох заарештовано! По всій Росії розлітаються листівки, підписані «Великоросе» та «Молодая Россия». Це ж «Великоросса» передрукував у Києво-Печерській лаврі Стефан Бобровський... Невже і Митя причетний до них?

Влітку спалахнули в Петербурзі пожежі. Звичайно, уряд, поліція ширили чутки, що це діло рук революційної молоді, поляків. Роздмухували ворожнечу. «А коли ж на Русі не горіло?» — питав у «Колоколе» Герцен, доводячи, що це брутальна провокація. Але ж після того пішли арешти. Закрили на кілька місяців «Современник», «Русское слово» — два бойових журнали.

— Ну, куди ви їдете? — питав докірливо Тургенев.

— Я швидко повернуся, — запевняла, всміхаючись, Марія. Вона мусила нарешті сама, сама хоч трохи побачити, відчути, що робиться вдома! Прохання Сахновського стало рішучим поштовхом.

І тут, у вагоні, на самоті виринула думка: а може, треба буде зовсім лишитися там, у Петербурзі, поки що?.. Хіба можна зараз Думати про особисте щастя, коли люди, такі люди життям накладають?

І всміхнулась якось і розгублено, й гірко, і з докором собі водночас. Оце. ж вона сама писала в своєму «Пройдисвіті», що так сподобався Єшевському:

«Боже, боже з високого неба! Чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого, ні літнього, ні молодого, ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього, боже світе? Не перелічить ніхто, скільки потопилось, задушилось, пострілялось, порізалось від нього — а посохло, пов'яло то більш ніж билля у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, та там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся»...

Вона знала, що заплуталася з цим коханням. Може, відрубати все і лишитися на батьківщині?

8

Він зайшов тихий, благоліпний, погляди, рухи, кожна риска обличчя промовляли: «Я не належу собі, я — слуга господа бога. Я прийшов вам принести слово втіхи, просити вас думати про нього, Всевишнього і всеблагого».

Він так звик вірити в себе, свою непогрішність, своє призначення передавати нещасним, нерозумним людям, заблудлим вівцям отари господньої, слово боже, що звичайна зовнішня пристойність добре влаштованого в житті протоієрея, а до того ж ще-університетського професора богословія аж набула єлейності. Ця єлейність до обожнювання зворушувала дам вищого світу й доводила до нестями, наче простих баб, кликуш-салопниць.

І голос був у святого батюшки єлейний, спокійний, що мусив насамперед заспокоїти своїм тембром, своїм тоном, таким несподіваним у цих проклятих від заснування мурах.

Батюшка розмовляв — не умовляв, а розмовляв, спокійно, тихо, тоном простого домашнього мудрагеля. Що ж, це була якась різноманітність, від цього можна було хоч трохи відчути себе людиною... Але всі вони, ув'язнені, всі без винятку знали про таємну мету цих візитів, і сподівання батюшки були даремні.

Адже не просто для їхньої розваги пропускають у найжорстокіше місце Петропавловської фортеці — Олексіївський равелін, протоієрея Полісадова! Деякі ув'язнені розмовляли з ним, аби скоротити тюремний чорний час, говорили на абстрактні богословські теми, і ці розмови ніби зовсім не стосувалися їхньої діяльності, їхнього життя на волі. В той же час самі ув'язнені стежили, чи не прохопиться панотець якимось натяком, з чого вони хоч трохи довідаються про своє становище.

Точилася гра: обидві сторони удавали, що вірять щирості й простоті, і обидві чекали, хто перший спіткнеться.

От і сьогодні протоієрей Полісадов пройшов вузьким темним коридором під низьким склепінням, вийняв з широкої кишені темно-фіалкової ряси гребінку, розчесав сивуваті кучері, що з належною ліпотою падали на плечі, скорбно-благочестиво поблагословив по дорозі вартових і попрямував до камери, зробивши в міру батьківський, у міру докірливий вигляд. Вартовий відкрив камеру, батюшка зайшов туди і — не минуло й хвилини, як раптом цей благоподобний пастир зовсім не благоподобно вистрибнув звідти, та ще й підхопивши полу ряси, щоб не заплутатися в ній і не впасти. А за ним навздогін летіла товста книга й лунав дзвінкий юнацький голос:

— Не заважайте мені! Забирайтеся геть!

Замість єлейної усмішки губи пастиря злісно й безсило тремтіли, з лиця немов скинули маску, постійну, застиглу, і на якусь мить з'явилося справжнє обличчя з дрібними лисячими рисами, презирливими зморшками, наче потріпане й втомлене від постійної гри, і до того ж зараз просто перелякане. Та тільки на мить. Коли до нього квапливо підійшов вартовий, що крокував далі після того, як відімкнув камеру, благосні руки батюшки вже звично пригладили волосся, потім зробили жест — мовляв, все спокійно, не турбуйся, не надавай значення. Ногою ієрей відсунув книгу назад у камеру.

— Я зайду поряд, — сказав він.

Вартовий, намагаючись не виявити жодної емоції, — тут усе небезпечно! — слухняно відчинив камеру поряд.

— Добрий день чи вечір, — лагідно, як завжди, мовив панотець.

— Добрий день чи вечір, батюшко! — відповів спокійно арештант без здивування, без роздратування і без ніякісінької поштивості. Спокійно й байдуже. Він, цей арештант, був ще не старий, з розумними, трохи монгольськими очима, з борідкою клинцем. До приходу гостя він сидів на вузькому твердому ліжку, вкритому жорсткою брудною арештантською ковдрою. Від багаторічного бруду вона давно загубила свій колір.

Арештований трохи підвівся і знову сів, спокійно, звичайно, немов у звичайних умовах мусить прийняти звичайного нецікавого знайомого.

Протоієрей сів на ослінчик.

— Дуже мені шкода вашого сусіди, — мовив він. — Прекрасний, розумний молодий чоловік, але завжди такий збуджений, нервовий. Дмитро Іванович Писарєв. Ви його знали, Миколо Васильовичу?

— Так, бачив, — відповів Микола Васильович, не виявивши ніяких почуттів. О, як важко це йому було: не виявити! — Знав мало. У редакції бачив. Справді, шкода, прекрасний юнак!

Невідомо, до чого стосувалося це «шкода» — чи до того, що сидить, чи до того, що завжди збуджений, нервовий.

— Уявіть, хотів поговорити, розрадити, розважити трохи, адже зовсім юний хлопець, а він у крик: «Не заважайте!» Книгу навіть у мене кинув. Ну, я не звертаю уваги. Я розумію. Такі незвичні умови, обстановка, адже з порядної дворянської родини.. «Не відають-бо, що творять...» Я не звернув уваги, цілком природні вияви неврівноваженої натури. Я навіть затурбувався, що хтось почує з наглядачів, з караулу, і йому ж, бідному юнакові, неприємність вийде Я не хочу бути причиною Мої бажання інші. Полегшити. Заспокоїти

— Так, так, — мовив арештант, а в цей час його пронизала думка: значить, поряд з ним, Миколою Васильовичем Шелгуновим, сидить цей чудесний юнак, якого він бачив у редакції «Русское слово», — Дмитро Іванович Писарєв...

Одразу він виник в уяві таким, яким уперше побачив його Високий, стрункий, але не худий. Від нього пашіло здоров'ям, чаруванням юної сили й упевненості в цій силі. Юнак тримався прямо, дуже прямо, здавалось, його щось підносить угору Великі світлі сірі очі дивились з неприхованою цікавістю і увагою. на всіх і на все. Здавалось, він чує не тільки те, що кажуть, а одразу намагається розкрити саму суть, і причини, й можливі наслідки думки іншого й одразу кинутися в бій, словесну пересварку на захист своїх поглядів, своїх ідей. Так само, як і з його статей, так і з перших слів його відчувалась незалежна самостійність думки, своїх власних настанов, і не з бажання оригінальничання, а з власних переконань, власних роздумів.

Але тоді юнак не кинувся в словесний бій з Миколою Васильовичем Шелгуновим. їх познайомив редактор «Русского слова» Благосвєтлов, юнак приязно усміхнувся, блиснули білі зуби, і наче чоло, з якого він відкинув хвилясте русяве волосся, і світлі очі проясніли ще дужче, ще приваблившіе. Саме таким він і уявлявся Шелгунову, коли той читав його статті: весь — щирість, порив, абсолютна чесність із собою. Можна було не погоджуватися з ним, сперечатися проти його надто радикальних висновків, своєрідних тлумачень загальноприйнятих істин, але не вірити, що це власні його переконання без найменшого пристосовництва до когось чи чогось, було неможливо.

Як же це важко зараз почути і нічим не виказати, як це жахливо, що він тут, цей бойовий чесний юнак, поряд, в цих кам'яних мурах, під цим гнітючим склепінням, і що він збуджений, роздратований, нервовий! Він, для якого над усе — «емансипація особистості», воля інтелекту. Шелгунов знав, що років два тому Писарєв нервово захворів, він навіть короткий час був у лікарні, та коли вони познайомилися в редакції, ніщо не нагадувало хворобу Певне, то було нервове збудження від крайньої перевтоми, і казали, від якогось нещасливого кохання. Між іншим, як це могло бути у такого чудесного юнака нещасливе кохання?

Але ж все те давно минулося, від хвороби не лишилося і сліду Він закінчив блискуче університет. Його дисертація всіх здивувала ерудицією, глибиною аналізу. А він після одужання так поспішав з нею, що навіть не встиг переписати набіло! Він сам весело розповідав, що поставив «Єже писах писах» і зовсім не встиг обробити!

Коли професор попросив у нього другий примірник, він признався, що й чернетки нема! А потім пішли його статті в «Русском слове», і журнал одразу виріс в очах читачів, він набув своє обличчя, свій бойовий тон і став популярним, майже як «Современник». О! передбачливий і діловий редактор Благосвєтлов одразу зрозумів, який скарб потрапив йому в руки!

Як, через що Писарєв тут? В Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці? Невже він також був зв'язаний з тим таємним, пильно законспірованим гуртком, що складало ядро «Землі і волі»? Шелгунов знав, що Писарєв не такий близький з Чернишевським, не встиг добре познайомитися з Михайловим Останнім часом Шелгунов з дружиною не були в Петербурзі, вони поїхали за своїм другом Михайловим, якого заслали в Сибір, щоб полегшити там долю засланого і з таємним бажанням організувати його втечу. Та звідти самого Шелгунова повернули заарештованим.

Чи знає Писарєв, що поряд, зовсім близько сидять Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, він сам, Шелгунов, і десь у цьому ж коридорі — Михайло Бейдеман, який зник раптово, як у воду канув. Знали, що він, вихованець столичного військового училища, блискучий офіцер, був у загоні Гарібальді в Італії, потім перебував у Лондоні, працював у друкарні, де друкують «Колокол», і Герцен відзначив його своєю увагою і прихильністю. Він, Бейдеман, мусив повернутися на батьківщину і раптом—зник, ніяких слідів його не могли розшукати. І тут ось у цьому страшному коридорі несподівано пролунав його голос і майнуло його лице, яке ледь можна було пізнати...

Що ж з Писарєвим? Коли б можна було переказати йому якимось чином, хто його сусіди, трохи заспокоїти. Невже він в такому нестямному стані роздратування? Це ж тільки шкодитиме... Може, він даремно вигнав цього Рейнеке-Лиса в рясі — Полісадова?

* * *

Ні, недаремно. І зовсім Писарєв не був у такому збудженому нервовому стані, як повідомив Полісадов Шелгунову Навпаки, він, Писарєв, не хотів дратуватися... А Полісадов дратував його самим своїм виглядом. Він заважав арештованому Писарєву Обурював і дратував. Писарєв з першого ж візиту, з першого слова не вірив жодному єлейному звуку його мови, оздобленої богословськими псевдофілософськими прикрасами, жодному благосному погляду, благоліпним рухам рук у широких рукавах ряси на шовковій підкладці. Цей ієрей просто заважав арештованому, звичайно, не такому витриманому, як його старші сусіди по камерах. Розради і заспокоєння, як не дивно, цей арештований зовсім не потребував.

Як не дивно, Митя Писарєв був тепер цілком спокійним Турбувало його лише одне — те, що «душечка maman» і старша сестра Віра безмежно хвилюються і переживають за нього.

Від книг, що передавали йому для читання, він відривав тоненькі смужечки на берегах, і бісерним, найдрібнішим — літери просто з макове зернятко — почерком писав листи, скочував їх у кульки і передавав матері, коли їй дозволяли прийти на побачення.

Мати вдома довгі години розбирала їх і переписувала, їх важко було розібрати. Одразу здавалось — зовсім неможливим. Вона надівала окуляри, які дотепер і не носила, її ніхто не чіпав у той час, ні про що не питав. Тільки б очей вистачило розібрати кожне слово. А терпіння — хіба його позичати матері, коли це пише її Митя, її син, її скарб?..

Очі червоніли й сльозилися, але це все було дрібницею, порівнюючи з кожним розібраним словом, яке вона переписувала, і це було єдиною нагородою за безсонні ночі, за ходіння до Петропавловки, за всі приниження прохань у кам'яних душ...

«Друже мій, maman, не журись зараз...» «Душечко maman, я бачу, що ти так само сумуєш і турбуєшся... Не знаю, як мені запевнити тебе, що я дійсно нічого не потребую і не відчуваю анітрохи страждання, ні фізичного, ні морального...»

Як вона могла вірити?.. Але ж він їй ніколи в житті не брехав...

Ох, коли б вона вірила, коли б міг він її переконати, що не страждає!

Він вирішив, постановив для себе — треба зберегти сили Життя попереду Всеньке життя.

Ну що ж, він переживе призначені йому вироком роки ув'язнення в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці.

Коли вирок було оголошено і він уже знав напевне, що йому присуджено, — він заспокоївся. Він уже знав, вирішив для себе, що робитиме, чого домагатиметься, а головне — він знав, скільки це триватиме.

Колись, він ще був тоді підлітком, гімназистиком, вчився у Петербурзькій гімназії і, звичайно, завжди нетерпляче чекав канікул, щоб їхати швидше додому в любий Грунець.

З однією з петербурзьких кузин — він жив у родичів — вони вираховували, скільки лишається місяців, днів, годин, і навіть хвилин і секунд до жаданих днів дозвілля. Він взагалі любив тоді підраховувати все, що міг

Його сестра Віра сміялася, коли читала: «Cher ami Vera! Я тобі не пишу, тому що ти мені 2 752 години не писала!»

Йому хотілося і тепер підрахувати й написати, але числа виходили такі астрономічне великі! Навіщо їх лякати? 32 місяці. 975 днів. 22 760 годин.

Двадцять дві тисячі сімсот шістдесят годин у цьому казематі, де постійно за ним стежили. У дверях до коридора було зроблено віконце, прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завіскою, — караульний міг коли завгодно підглядати, що робить арештант Повз камеру весь час ходили двоє караульних із шаблями наголо, їхніх кроків не було чути. Коридори були застелені товстою м'якою пілкою. Це підглядання найдужче дратувало кожного ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги на око, що зненацька з'являлось у віконці.

От вже на це Митя Писарєв не звертав ніякісінької уваги. Хай «вони» дратуються, а не він! Що ж, він зачинений у казематі, за гратами, під пильним наглядом. Але ж дух його, розум його — вільний! Його людський розум, волі якого ніхто не може поставити меж! І воля його розуму переможе.

Які не були передбачливі тонкі спеціалісти жандармерії, а не змогли вони ані передбачити, ані подолати ту силу, що протидіяла їм. Навпаки, вони немов навмисне зібрали в один час, в одну фортецю, в одну найстрашнішу катівню — Олексіївський равелін, куди споконвіку, від його заснування царі кидали своїх найнебезпечніших ворогів, — саме сюди тепер посадили гурт людей, розум яких подолав не лише ці грати, він подолав простір і час. У цьому равеліні сиділи в різних камерах-одиночках, але воднораз Микола Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, Микола Шелгунов, Дмитро Писарєв, Михайло Бейдеман.

Вони всі були зайняті, і не лише Писарєву заважав протоієрей Полісадов. Просто «старші» були розважливіші. Хоч «старші» теж були далеко не старі! Чернишевському минав тридцять третій рік, Сєрно-Соловйовичу — двадцять дев'ятий. Та, звичайно, Писарєв, який потрапив у каземат двадцяти двох років, був серед них зовсім молодий.

Ці «старші» знали, що нема в руках царського правосуддя ніяких доказів провини, і тому були переконані, що їхнє ув'язнення скороминуче. Вони ж бо і не уявляли, що «правосуддя» гарячкове фабрикує фальшиві докази, наймає людей, які пишуть підроблені листи й підписують підробленими підписами, свідчать, — а проти цього ув'язнені безсилі, безправні й безпомічні. Вони не знали всієї цієї смердючої кухні, інакше хіба писав би і двічі, і тричі, настійно, з благородною вірою, що він може переконати імператора, свої листи Сєрио-Сояовйович, щирі листи, викладаючи в них думки і плани щодо устрою державного управління на благо всього народу? Яка наївність! Ці листи судова комісія, судді не вважали за потрібне давати перед всемилостивіші очі імператора. А що б імператор сказав, коли б і прочитав, приміром, хоча б ці сторінки:

«Я настійно говорю з глибини своєї тюрми: старий державний устрій скінчив своє існування в історії. Тепер ще уряд сам може провести переворот мирним шляхом і зробити Росію найщасливішою країною. Але часу згаяно немало, і його небагато попереду. Кожен пропущений рік несе в сучасному і готує на майбутнє лихі біди й наближає нас до страшних потрясінь. Я благаю вашу імператорську величність ім'ям усього для вас священного і дорогого звернути увагу на мої слова, бо я кажу свідомо і беруся підтвердити вражаючими історичними зіставленнями. Переворот у державі неминучий, тому що відбувається переворот в поняттях...»

Звичайно, комісія боялася, що імператор — «ангел-визволитель» — міг би прочитати:

«Низка безперервних хитань і напівмір з боку уряду посилює роздратування в суспільстві. Докази перед очима: скасування кріпаччини, яке мусило викликати в усьому світі безмежне захоплення, призвело до екзекуцій, розвиток письменності — до закриття недільних шкіл, тимчасові цензурні полегшення — до небувалих каральних заходів проти літератури, безліч фінансових заходів — до чимдужчого розладнання фінансів і кредиту... Хто знає історію — знає, що провина усього цього не в людях, а в установах, які не відповідають вимогам часу, і це приведе до страшних наслідків...»

Він, двадцятидев'ятирічний чоловік, відкинув абсолютно страх, він наче сам готував собі петлю на шию або принаймні шлях до Сибіру відвертим викладом своїх ідей і міркувань. Адже по справедливості ні в яких кримінальних діях його не могли обвинуватити, ніяких «улик» для суду не було. Йому здалося — звідси, «з глибини тюрми», його голос долине до найвищого земного судді — імператора, і він зможе з ним чесно й одверто, по-людському говорити, і ув'язнений писав абсолютно одверто про себе, про «найстрашніших» ворогів самодержавства, за зв'язок з якими, власне, його було забрано — про Герцена й Огарьова. Адже справа судова так і іменувалася: «За зв'язок з лондонськими пропагандистами».

Микола Сєрно-Соловйович писав про них:

«Пізнавши їх особисто, важко не віддати справедливості їхньому серйозному розуму й найбезкорисливішій любові до Росії, навіть коли б я не поділяв їхніх думок... В Огарьові я знайшов невтомного трудівника й одного з найглибших знавців нашого економічного стану...» І він наполягав: «Зло не в окремих особах, а в часі і в обставинах. Ми хворі радикально, і тому лікування повинно бути радикальним і серйозним. Відшукувати в такий час зловмисників, щоб знищити їх, — однаково, що намагатися позбутися якогось сипу чи віспи, зриваючи її... Не пропаганда викликає роздратування, а загальне становище справ. І лондонські, і всілякі інші пропагандисти — продукт часу. Знищіть цих людей — їхнє місце посядуть інші, ще небезпечніші, якщо не зміняться обставини...»

Він мав сміливість повчати самого імператора!

«Істинна державна мудрість у тому, щоб зрозуміти, що всі ці люди не зловмисники, а люди міцних переконань, і що від їхніх здібностей розумний уряд зумів би здобути величезну користь для держави. Справедливість цих думок я міг би довести позитивними даними й фактами, і якщо уряд побажає, — всі мої здібності й знання до послуг вітчизни».

Він наївно сподівався, що уряд «прислухається і використає його знання і досвід», адже він так одверто написав: «Мої переконання були й лишилися чесні й чисті. Визнаю, що вони не урядового відтінку і не схвалюють канцелярського порядку, якому я протидіяв словом і ділом».

Він гадав, що його одвертість допоможе йому вирватися з фортеці і він знову працюватиме, як він вважав можливим для себе у цей жахливий час. Він зовсім не дивився як на провину, що він відкрив книгарню і першу в Санкт-Петербурзі читальню при цій книгарні. Так працювати — він міг. Служити — нізащо! Не дивно, що читальню закрили!

Нікого-нікогісінько він не заплутав у свою судову справу. «Я не називаю співучасників, тому що зарані обміркованої пропаганди я не вів. Але мені довелося б назвати безліч людей...» Звичайно, з ким не доводилось зустрічатися і за кордоном, і тут, у крамниці! І T In за дурне питання! І яка порядна, чесна людина може давати список своїх знайомих? «...крім того, я, зі своїми поняттями про честь, швидше пішов би на страту, ніж став би Іудою...»

Уряд і готував йому повільну, але неминучу страту. Недарма Герцен говорив про нього, як про одного з найчистіших і благородніших людей свого часу.

Микола Гаврилович Чернишевський не звертався з листами й викладами своїх переконань до царя. Він не був таким наївним, і потім — він вважав, що його обов'язок надалеко більший.

Він звертався до всіх людей. Особливо до молодих людей і цього часу, і до молодих людей майбутніх поколінь, які жадали відповіді на питання — а що ж робити? Що треба робити тепер? Які вогні світитимуть їм? До якого ідеалу їм прагнути? Яких людей їм брати за зразок?

Микола Гаврилович там, в Олексіївському равеліні, писав твір, який відповідав, «що робити» — «Что делать?».

Він поспішав. Він ще не знав, що на нього чекає, та вже передбачав: хмари збираються щільніше й щільніше, його оплітає мерзенне плетиво нахабних фальшивок, наклепів. Йому брутально брешуть в очі наймані провокатори й шпигуни на очних ставках, і навколо немов зсуваються ще міцніше, ще вужче ці мури. Судова комісія не мала аж ніякісіньких доказів, але ж відчувала, що головний проводир революційної молоді тут, у Росії, —це він, Чернишевський, і коли нема наявних доказів, — їх треба сфабрикувати!

Він був безсилий розірвати це брутальне плетиво нахабної брехні й підробок, так само як розбити мури. Але він мав, він мусив так багато сказати людям, молоді і за всяку ціну передати рукопис на волю. Треба було поспішати, поспішати, адже він не знав, що його чекає. Можна було чекати усього від цього «праведного» суду! І він поспішав. Він встиг написати!

Ох, коли б він тоді ж дізнався, що трапилося з його рукописом! Рукопис пройшов потрійну цензуру. Великорозумні цензори не добрали ні глибокого змісту, ні тайнопису твору. Вони вирішили, що нічого небезпечного в цьому романі нема. З багатьма печатками і підписами дозволу Микола Олексійович Некрасов, редактор «Современника», нарешті, одержав його в руки і тримав як найдорогоцінніший скарб. Після восьмимісячної заборони «Современник» знову мав право виходити. Як чекали в редакції і всі друзі твір Миколи Гавриловича! Твір, написаний в Петропавловській фортеці!

Некрасов сам повіз його до друкарні Вульфа, де друкувався журнал. Це було неподалечку від його квартири. Раптом, вже під'їжджаючи, Некрасов пополотнів. Який жах! У кишені пальта рукопису не було. Не було на сидінні, ані долі під ним. Він вронив його десь по дорозі. А може, в метушні забув дома найголовніше, для чого поспішав до друкарні? Мерщій повернули додому. По дорозі дивилися на брук, на панель.

Авдотія Миколаївна Панаева, вірний соратник і любимий друг, злякалася, побачивши схвильоване обличчя Некрасова, але одразу, з жіночою винахідливістю, почала вигадувати, які заходи треба вжити. Треба одразу, не гаячи часу, дати оголошення в газеті, пообіцяти нагороду. Це, справді, був жах — адже чернетки твору не було і не могло бути в автора у фортеці! Був один примірник, написаний у таких неймовірних умовах, і з цього примірника треба було одразу набирати в друкарні. Більшого нещастя не могло трапитися!

— Так, так, цей рукопис підібрав якийсь неписьменний дядько, продав за гривеник у першій крамничці, де його розірвали і загортають у подертий папір оселедці та свічки, або якась куховарка підняла і розтоплює ним пічку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! І я, я в усьому виною! — картався Некрасов.

Авдотія Миколаївна, як могла заспокоювала, але ж і сама розуміла, яка трагічна подія сталася.

Другого дня в газеті «Полицейские ведомости» з'явилося оголошення про загублений пакунок, і саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за щось, пішов до Англійського клубу, лакей доповів Авдотії Миколаївні, що якийсь чоловік бажає бачити особисто редактора.

Панаева квапливо вийшла до нього. Перед нею стояв бідно вдягнений, немолодий, з виснаженим худим обличчям чиновник, тримаючи в руках потріпаний портфельчик. Авдотія Миколаївна одразу зрозуміла — принесли рукопис! Після перших же слів відвідувача негайно послала лакея за Некрасовим.

Радість усіх, особливо Миколи Олексійовича, була безмежною. Та чи не менше радів чиновничок несподіваній великій нагороді. Він випадково побачив на вулиці і підібрав пакунок з рукописом, чекав довго, оглядався, чи не підійде хтось, а потім відніс додому. І ще не вирішив, що з пакунком робити далі. А сьогодні почув від товаришів про оголошення, от і прийшов, і тепер сам врятований, бо якраз опинився і без роботи, і без грошей.

Чернишевському вирішили поки що нічого не розповідати. Хай потім, уже на волі. Довго ж довелося цього чекати! Та й невідомо, чи розповів йому хтось про це «потім», бо це «потім» наступило через довгі-довгі роки. І він не знав, не уявляв, яку бурю, ні, не бурю, навіть не ураган — адже ураган не може бути життєдайним, а цей його роман, сколихнувши з силою урагану людські душі, дав їм ще силу життя, боротьби, віри.

Він, Чернишевський, ніколи не дізнався і не міг дізнатися, що вже «потім», коли був старим і повертався з двадцятирічного далекого заслання, -його роман прочитав один молодий студент і прочитане так вразило його, що написав той студент листа авторові. «В. Ульянов» — був підпис на тому листі. Але лист не дійшов. Може, загинув десь на перевірці в жандармських відділах, може, загубився просто так, на довгих гонах степових поштових шляхів. Та той студент ніколи в житті не забував свого враження від роману Чернишевського — немов освітився шлях далеко наперед, підтримував почуття бадьорості, віри. І одразу після читання виникло непереможне бажання сказати слова подяки нещасному страдникові. До адресата не долинули ці слова. Та й про лист дізналися багато років згодом, коли згадала про нього та людина, котра писала, а ім'я її стало відомим усьому світу — Ленін.

А ще Ленін згадував, як у юності любив він читати твори Писарєва, і в своє сибірське заслання взяв він його фото. Його тоді ще наречена — Надія Костянтинівна — також призналася, як любить і вона Писарєва. Це був не виняток. Вся молодь любила його!

* * *

Отут, у казематі, хоч і не знав, які люди сидять поряд, Митя Писарев однаково не почував себе самотнім.

З ним були ті, про кого він ще дуже хотів, мусив написати Адже він не написав усього, що думав про людину, яка була для нього живою постаттю, він любив її майже як самого себе. А про любов до себе він одверто признавався і казав, що він — «егоїст». Та це був зовсім не той егоїзм у загальному розумінні слова, самозакоханий і тому неприємний і навіть небезпечний для оточення. Він пояснював, що, «люблячи» себе, він хоче бути розумним, діяльним, корисним людям, щоб було за що любитиі «Любов до себе, — думав і казав він ще там, на волі, в колі колег, — ставить собі за мету насолоду, але не обмежує вибору насолоди. Егоїзм — це система розумових переконань, що веде до цілковитої емансипації людини і збільшує в людині самоповагу» Отаким був цей своєрідний, дивний «егоїзм»! Він казав, що не може мати ніякої насолоди від життя, коли знає, що поруч люди голодують, безправні, забиті, значить, він мусить боротися за докорінну зміну усього.

А людина, яку він «любив» майже, як себе, — був Базаров, тургенєвський Базаров, нігіліст, на якого обурилися «батьки» і зрозуміли далеко не всі «діти». І він знав: ніхто не зрозумів, не відчув так Базарова, як він, Писарєв.

Він, звичайно не міг знати, що його любима кузина Маша Маркович писала Добролюбову торік: «Булаву Івана Сергійовича на читанні «Отцы и дети». Мені найдужче подобався Базаров, хоча й нігіліст...»

Миті здавалося, що навіть сам творець цього образу — Тургенев — не зрозумів його до кінця. Він тільки правдиво, як справжній великий чесний художник, змалював його так само, як чесно змалював «батьків». От — я показую вам життя без навмисних гіпербол, навмисного осуду, — розбирайтесь! Так воно зараз ведеться! Суперечки поколінь. А з ким я, автор, творець? Я розумію неспроможність, слабкість одних — «батьків». Я не розумію до кінця других — «дітей». Але чому молодь не повірила, що я сам полюбив Базарова, що я трохи не плакав, коли він умирав?..

Стаття Писарєва, що з'явилася майже перед його арештом, була несподіваною радістю для Тургенева. Адже колись Іван Сергійович казав жартома самому Чернишевському, що він, Чернишевський, просто змія, Добролюбов — очкова, а ще наближається — гримуча, це юний Писарєв! І раптом ця «гримуча змія», молодий публіцист, найвірніше зрозумів і оцінив його Базарова.

Тургенев не міг навіть уявити, як цей задерикуватий критик жив його образом, домислював поведінку Базарова, його діяльність, його думки й ідеали, його любов.

Письменник, змалювавши портрет нової молодої людини, немов питав при цьому: хто ж це такий? Я знав Онєгіна, я знав Печоріна, я дав публіці Рудіна — вони всі зрозумілі мені. А цей лікар? Я не розумію його...

А сам Писарєв був з покоління «синів», і, коли вперше читав він «Отцы и дети», він читав про свого ровесника, близнюка, — це його брат і друг, він був живий, він був поряд, цей одержимий нігіліст, що боровся з пошлістю, рутиною, брехнею, нищив всі і вся авторитети і забобони, він вірив тільки в науку, у тверезу потрібну діяльність. Пишучи про Базарова, Митя часто вживав слово «ми». Так, ми — Базаров, Писарєв і подібні їм люди, молодь, що прагнуть чесної діяльності, боротьби в ім'я зовсім нового життя...

Він зрозумів з гіркотою і болем, що навіть наукові відкриття, які мали б служити лише прогресу, тепер часто збільшують людські страждання, так само як технічні винаходи, нові машини, що мусили б бути джерелом достатку і щастя, породили, навпаки, хронічну і невиліковну в теперішніх умовах бідність і злидні. Він доходить до основного — на світі не повинно бути голодних, пригнічених. Наука, мистецтво в руках меншості — це не добро, а зло, а треба, щоб вони були надбанням усіх. Так само, як труд, праця повинні бути не тільки обов'язком, а смислом життя. Не невільничий труд більшості, за рахунок якого може розкошувати меншість, а творчий труд усіх без винятку людей. Отак логічно він доходив до соціалізму.

Кожна книга, кожен новий твір, який він читав, примушував замислюватися не лише над образами, виведеними в творі, а аналізувати всі явища життя в їхній складній взаємодії.

У цьому було багато спільного з молодим Герценом — бажання, сміливість домислюватися до глибини, виявляти коріння, безстрашно уявляти наслідки й кидати виклик усталеним авторитетам. Звичайно, він ішов далі — життя, наука за ці понад двадцять років, що минули з часу появи «Дилетантизма в науке» та інших праць Іскандера, зробили неймовірні кроки вперед, і молоді навіть Герцен здавався тепер поміркованим лібералом, і в теоретичних підвалинах Митя вже багато в чому не погоджувався з Герценом. Приміром, він не поділяв думок Герцена, що шлях в Росії до соціалізму — це шлях селянської общини. Та однаково — вони були в одному таборі борців і саме за Герцена опинився зараз Писарєв у Петропавловській фортеці. Так, за Герцена.

Він не був зв'язаний, як припустив Шелгунов, з організацією «Землі і волі», він навіть не брав участі в студентських виступах і заколотах, бо вже закінчив на той час університет, він тільки писав для «Русского слова» статті, і сповнені вони були такої пристрасті, розуму і дотепної юнацької задерикуватості водночас, дохідливого викладу і величезної ерудиції, що та молодь, яка йшла на демонстрації, збиралася на мітинги протесту проти утисків, консервативних нововведень, які обмежували вступ до університету, проти рутини у навчанні, — вся та молодь відчувала в ньому свого соратника — молодого, бонового, хай навіть такого, що надто захоплюється в боротьбі проти усталених поглядів і, може, помиляється в своїх радикальних висновках, але ж саме цей радикалізм і захоплював молодь.

Його думки, його переконання були співзвучні ідеям соціалізму, неминучості революції, і хоча він ще не був зв'язаний з гуртками, що виникали повсюди, та йому вірили, в нього вірили, і не дивно, що студент Петро Баллод запропонував саме йому написати листівку-відповідь мерзенному Шедо-Феротті. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов від себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росію, вона скрізь розповсюджувалася урядом.

Написати на захист Герцена! Митя погодився. Який блискучий памфлет вилився з-під його пера!

Та листівку Писарєва не встигли надрукувати в таємній «кишеньковій» друкарні. Баллода було заарештовано, а серед його паперів знайшли рукопис Писарєва.

Члени комісії, які розглядали справу «пропагандистів» та «кишенькової друкарні», навіть не могли читати вголос ці рядки зухвалого юнака. Це уже було б злочином проти царствуючої особи імператора, бо весь постріл проти примітивного Шедо-Феротті, звичайно, рикошетом бив проти недоторканної особи імператора, проти них самих. Він писав, цей хлопчисько, цей новоспечений кандидат університету: «Шедо-Феротті дорікає Герцена в тому, що той ніби порівнює себе з коронованими особами. В цьому докорі виявляється як моральна низькість, так і розумова малість Шедо-Феротті. Яка ж різниця між простою людиною і помазаником божим? І яка ж охота чесному діячеві думки порівнювати себе з царственими лежебоками, які, користуючись довірливістю простого народу, пожирають із своїми придворними гроші, добробут і робочі сили цього народу! Якщо хто-небудь надумав би провести паралель між Олександром Івановичем Герценом і Олександром Миколайовичем Романовим, то, певне, перший серйозно образився б таким порівнянням».

З яким сарказмом, нищівно, без краплини поваги написав він:

«Слабкі люди, поставлені високо, легко стають злочинцями. «Злочин», на який ніколи не наважиться Олександр II як чесна людина, буде неодмінно зроблений ним як самодержцем всея Росії. Тут місце псує людину, а не людина місце».

І він цілком одверто закликав у своїй листівці до революції: «Повалення благополучно царствуючої династії Романових та зміна політичного й громадського устрою становить єдину мету і надію всіх чесних громадян. Щоб за сучасного становища справ не бажати революції, треба бути або зовсім обмеженим, або цілком підкупленим на користь панівного зла».

Писарєва рятувало лише одне — його листівку не встигли надрукувати і розповсюдити. Спочатку він взагалі відмовлявся від усього. Та потім, коли вже зрозумів, що саме відомо слідству, зізнався, що написав він під впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, — одне слово, ніхто через нього не постраждав і сам він намагався весь час запевнити себе, що він витримає цей термін ув'язнення, не загубивши ані часинки! Тридцять два місяці — дев'ятсот сімдесят п'ять днів — двадцять дві тисячі сімсот шістдесят годин — один мільйон триста шістдесят п'ять тисяч шістсот хвилин...

Поряд з усім, що піднесло його на стільки щаблів угору, в ньому лишалося ще стільки зовсім дитячого, адже було йому, коли його заарештували, двадцять два роки!

Нічого, ці години і хвилини, які він, як маленький, смішний гімназист, вирахував для себе, він не промарнує навіть тут. А попереду ж іще все життя!

Коли б тільки йому дозволили писати для журналу! Як багато йому хочеться написати, про що він тепер передумав і заново переоцінив. Та й про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хіба він усе написав? Йому хочеться написати далеко глибше, майстерніше, і він вірить, що це він зуміє зробити.

На черговому побаченні з матір'ю він просить:

— Мамо, голубонько, виклопочи мені дозвіл займатися літературною працею! Адже і гроші потрібні, я ж знаю, як ви там бідуєте.

Мати перелякано слухає цю неймовірну просьбу...

* * *

Варвара Дмитрівна звернулась до генерал-губернатора князя Суворова з- «прошенієм». «Прошеніє» матері по-жіночому наївне, по-материнському просте — дозволити її синові, що сидить заарештований в Олексіївському равеліні, займатися літературною працею, мотивуючи це тим, що заробіток потрібний не лише для самого заарештованого, але й для його родини — матері й сестер, які жили з цього заробітку.

Суворов здивувався, запросив Сенат. У Сенаті розміркували тггчим, власне,- це може пошкодити? Адже всі статті, які напище заарештований, проходитимуть найсуворішу цензуру.

Дозвіл було дано.

Митя, як одержимий, кинувся до роботи. Разом з листами, написаними найдрібнішим почерком, передавалось такими ж «кульками» те, що мусило поминути цензуру. Мати розбирала їх так само і переписувала чітко і красиво. Яке щастя! Митя міг знову писати і знову друкуватися! Після восьмимісячної заборони «Русского слова» журнал знову почав виходити. За місяць вже туди була передана стаття «Наша университетская наука», а ще за місяць — «Очерки из истории труда».

Але ж він хотів написати ще про Базарова — велику статтю, він обов'язково напише її тут і присвятить матері — найкращому своєму другові.

Звичайно, лицемірний піп Полісадов заважав йому своїми солодкогласними теревенями!

Митя потурив його і забув про нього. Він думав про майбутнє. Не своє майбутнє. Зараз він уникав думати про це. Про майбутнє людей — незалежних, чесних, вільних.

* * *

Щоразу, коли мати під'їздила до цих проклятих стін на випрохане приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собі все, що терзало її дні і ночі, повсякденно і повсякчасно. Витираючи хусточкою бризки збаламученої веслами невської води, вона наче хотіла зітерти вираз розпачу, муки, безмежного болю. Зараз він вийде до неї, її юний кучерявий ясноокий син, її первісток, — зараз безправна казенна істота під номером, і їй важко збагнути, второпати, чому її Митю, «кришталевого хлопчика», так злякались, як страшного ворога, злочинця, що замкнули в найстрашнішу тюрму. А ще важче їй збагнути, що все, що він пише, а вона переписує, — молодь читає й сприймає з ентузіазмом, захопленням, вірою.

Митя вийшов, як завжди, усміхаючись їй. І усмішка була як завжди — така, що всі зуби блищали! І в очах така ж ніжність і любов до матері, яка світилася, коли був маленьким хлопчиком. І очі, і усмішка вмовляли: «Мамо, дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як і був. Мій розум, мою душу цим стінам не перемогти».

...І вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою віру, що все оточуюче зараз — скороминуче, тимчасове, неспроможне їх перемогти.

— Митюшо, стаття твоя за дозволом друкується, — казала мати, — але, знаєш, цей Благосвєтлов, не люблю я його, зменшив гонорар, сказав — у нього там у фортеці мало витрат, вистачить і п'ятдесят карбованців...

Ну що ж, Благосвєтлов не вперше показує свою світлу душу.

— Чорт з ним! — добродушно сказав Митя. Хотів висловитися міцніше, та при матері стримався. — Аби тільки можна було друкувати. Він знає, що я зараз неспроможний відстоювати свої інтереси. Не будемо думати про це, мамо, я постараюсь більше написати, щоб ви не терпіли нестатків.

Все ж таки добре, що його люба робота — журналістика — дає засоби існування 'родині навіть тепер, коли він ув'язнений.

— Ну, а дома як? Вірочка, Катюшка? — спитав він про сестер.

— Вірочка читає від рядочка до рядочка все, що ти пишеш, і намагається дістати всі ті книжки, всіх тих авторів, яких ти хоч побіжно згадуєш, щоб прочитати до твого повернення.

— О, — засміявся Митя. — Вона гадає, я не повернусь ще багато років? Адже вона людина сумлінна, не те, що я, який інколи тільки листав, а при нагоді згадав.

Мати зітхнула. Він — не сумлінна людина? Він тільки перелистував? А хто ж написав після лікарні, важкої хвороби, за три місяці дисертацію і одержав за неї срібну медаль, та й то половина професорів вимагала золотої! Отакий він завжди, а інші журналісти — де їй розібратися в усіх угрупованнях — лають його егоїстом, нігілістом, зарозумілим.

— А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: «Це для мого Миті»...

— Ну, от вона в іншу крайність впадає, — знову засміявся Митя. — Яблука, звичайно, погниють, поки я приїду, в цьому вже нема ніяких сумнівів. Хай з'їсть за моє здоров'я, хоч бачиш, мамочко, дружочок, я нівроку. Запевняю, коли був я на волі, ти б непокоїлась дужче, — жартував він. — Скільки дурниць я міг би накоїти! Я міг би програти в карти всі гонорари, я маю підозру, що Благосвєтлов навмисне влаштовував для мене гру «по маленькій», щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну, я жартую! Я міг би знову побитися, як хлопчисько, з Раїсиним чоловіком, я міг би знову закохатися!

Отак він завжди жартував і втішав, щоб применшити перед нею важкість свого становища. Як їй хотілося притиснути зараз його рідну голову, цілувати його розумні, але такі дитячі очі і сказати:

— Грай в карти, закохуйся, роби які завгодно дурниці, тільки будь коло мене, на волі! Що це все, порівнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями при свідках-жандармах!

Адже їй не спадало на думку, що на волі він накоїв би інших «дурниць» —далеко серйозніших навіть, ніж прокламація-відповідь Шедо-Феротті на захист Герцена!

— Да, от ще новини, про Марі Маркович. Вона, кажуть, зовсім розійшлась з Опанасом Васильовичем.

—Правда? Як добре!

— Що ж тут доброго? — заперечила мати. — Я не дуже симпатизувала йому, та коли ти вийшла з своєї доброї волі, маєш уже чималенького сина, отак покинути чоловіка, зійтися з молодшим за тебе юнаком...

— З ким? — зацікавився Митя.

— Кажуть, це племінник Герцена, син його кузини Тетяни Петрівни Пассек, кандидат наук, юрист. Перед ним була відкрита певна й гарна кар'єра, він поїхав за кордон, зустрів там нашу Марі, і, незважаючи на матір, тиняються скрізь удвох.

— Хіба вона тиняється? — здвигнув плечима Митя. — Вона ж працює. Ти ж сама казала, та й я бачив у журналах її нові твори, їх люблять, я сам мрію написати про неї. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплює в Марі її самостійність у всьому Я не любив, признаюсь, Опанаса Васильовича і дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врешті розгледіла і мала сміливість покинути, не фальшивила, не лицемірила. Я не знаю, який він — цей її коханець, але, справді, мамо, я заздрю йому. Я б хотів, щоб мене любила така жінка — розумна, талановита, самостійна!

— Надто самостійна!

— І для якої поговір — ніщо, — вів далі Митя, — і яка не створена для кислої метушні хатніх злиднів, а живе вищим інтелектуальним життям, може бути другом-товаришем. Ні, мамо, я радий за Марі. Коли буде нагода, передай їй привіт від мене. Вона завжди добре ставилась до мене, я це відчував змалку.

— Побачення скінчено, — байдуже повідомив черговий жандарм.

Ах, скільки ще хотілося сказати синові. І так завжди. При чому тут Марі і її легковажний романі І в той же час подумала — може, й добре, що трохи розважила його сімейними плітками Вона, як завжди при несподіваному закінченні побачення, — завжди це ставалося несподівано, хоча знала — двадцять хвилин, не більше, — заметушилася, дрібно-дрібно почала хрестити Мнтю, хоча знала, що він давно невіруючий, але ж це було споконвічне материнське прощання.

Зашепотіла:

— Бережися, голубчику мій, я клопотатиму, далі клопотати му!

— Не турбуйся, не тривожся так, мамо, дружочок, — ласкаво мовив найрадикальнішнй у Росії нігіліст. — Все буде гаразд. Поцілуй від мене усіх наших.

— Арештований, до камери, — байдуже, як автомат, проказав жандарм.

9

— Марусенько, мила моя, дорога! Нарешті!

— Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер?

Вони обіймалися і цілувалися, дві подруги — Марія і Сонечка, яча була вже не панночка Рутцен, а пані Пфьоль, бо нещодавно вийшла заміж за орловського поміщика Пфьоля Олександра Карловича. Він давно вже не був орловським. Жив і служив у Петербурзі, навіть не в малих чинах, і мав прекрасну комфортабельну квартиру, куди так гостинно запрошував Марію, зустрівшись з нею цього літа в Парижі. Сонечка теж не так давно повернулася з-за кордону, але з Марією вона досить довго не бачилась. Після студій співів і музики в Дрездені вона вчилася в Лондоні.

Як багато хотілося розпитати, розповісти подругам! Навіть добре, що Олександра Карловича не було дома і вони могли говорити вволю. Розмова була, як завжди при таких зустрічах, непослідовна, хаотична, але не припинялася ні на мить: і коли Сонечка влаштовувала Марусю у відведеній їй кімнаті, і коли Маруся пішла митися з дороги, а Сонечка теж пішла за нею; не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася і, звичайно, коли, нашвидку перекусивши і випивши кави, сиділи вже на низеньких пуфах у затишному Сонеччиному будуарі.

— Так ти познайомилась у Лондоні з Герценом? — спитала Маруся.

— Аякже! Мої милі Рейхелі — от чудові люди, вони просто були мені за батьків, написали заздалегідь Герцену, і, коли я приїхала в Лондон, він від них перейняв опіку наді мною Він, правда, дивувався, чому я поїхала до Лондона, а не в Париж, але ж я воліла брати уроки у Гарсія, брата мадам Віардо Я й не мріяла потрапити до неї в учениці, ти ж, напевне, знаєш її характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у неділю, я завжди приходила до Герценів. Свої ж, росіяни... Я, правда, більше бу вала на жіночій половині, з жінками — Татою. Не Мейзенбуг, Наталією Олексіївною, коли та була вільна.

Але ж ти багатьох бачила, не тільки жінок, я гадаю?

Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунін, коли ді знався, що я від Рейхелів, заспокоїтися не міг Німців він не любять, з Мальвідою Мейзенбуг весь час сперечався, а втім — цікавився, чи пам'ятають його дрезденці.

— Я теж познайомилася з ним, коли він приїздив до Парижа, — докинула Марія. — А от у Лондоні так і не була більше.

— Був там Саша — Герцен-Юніор, — вела далі Сонечка. — Він, як повернувся з Гейдельберга, став іншим, зовсім наче підмінили його. Тільки й розмов про Росію, про революційні справи.

— Певно, Олександр Іванович задоволений? Він страждав, що його діти далекі від цього.

— Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у цю діяльність, став просто політичною людиною. А наукова його діяльність?

— Уяви, він не кинув своєї зоології, працює, пише статті, виступає з лекціями. Він, між іншим, був переконаний, що скоро повернеться до Росії. Я гадаю, для сина Герцена це неможливо.

— І я тієї ж думки, — погодилася Маруся.

— Хоч яка я завжди далека від політики, але ж хіба можна лишатися байдужою? — мовила Сонечка.

— Та ще після року, проведеного в Лондоні, близького знайомства з Герценом та Огарьовим.

— Безперечно, — сказала Сонечка. — Я на багато речей тепер іншими очима дивлюся, хоча і я, і чоловік зовсім осторонь від усього.

«Це й добре, — подумала Марія, — для мене зручніше, що я саме у них зупинилася».

— Хоча б ці пожежі, — зітхнула Со'ня. — Ти не уявляєш, який то був жах бачити, як займається один будинок за іншим. Ніколи не було таких величезних пожеж.

— Ти читала, Герцен писав: «А коли на Русі не горіло?» Це ж абсурд, що уряд приписав ці пожежі студентам, таємній організації. Невже ти віриш у це?

— Звичайно, ні, ніхто з освічених людей у це не вірить. А які утиски почалися! Мій чоловік каже, що вони зовсім не потрібні, такі утиски. Вони лише викликають обурення навіть у тих людей, які й не хочуть втручатися у політичні справи. А їх навпаки — наштовхують на небезпечні роздуми. Ну, чому, приміром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися літератори...

— Саме тому...

— Наче всі літератори вороги уряду.

— Коли б так! — засміялася Марія. Соня насварила їй пальцем.

— Будь обережна, ти не уявляєш, що тут діється. Ну, що Чернишевського забрано, це вже всі знають, і твого кузена Писарева. Взагалі після пожеж все так круто повернулося, всі стали такі підозріливі, недовірливі, неприємно стрічатися з людьми. їй же богу, я заздрю тим, хто тепер за кордоном.

— А я, навпаки, тим, хто тут, — і, з мить помовчавши, Марія додала:— Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернігові. Ти ж у Чернігові бувала — коло Красного мосту. Це краще, ніж у Стародубі. Він раніше писав, що в Стародубі житимемо. Взагалі, весь час у нього плани міняються. То він сповістив так задоволене, що в Чернігові видаватиметься газета «Десна», там такі добрі друзі в нього — Глібов, Ніс, Дорошенко. Ти ж Дорошенка Іллю Петровича знаєш? Я вже просила, хай і мене там у газеті наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пісні чеські переклала. У мене там, у Парижі, завелися друзі чехи. Коли оце лист знову від Опанаса. Переходить працювати в акциз. Така я з цього невдоволена, написала, що копієчки щербатої з тих грошей, зароблених в акцизі, не візьму. Не подобається мені, навіщо він ту свою працю чесну та хорошу на цю змінив.

Сонечка цього не розуміла. Яка різниця — аби сам чесно працював.

— Ні, ні, — переконливо заперечила Марія, — то зовсім інші гроші, вони пектимуть мені руки.

— А багато він тобі надсилає взагалі, що не печуть? — спитала, усміхаючись, Соня. Вона знала безгосподарність Опанаса.

Марія засміялась і обняла подругу.

— Правду кажучи, поки що ні, тільки ті, що за мої книги одержує.

— Оце вже дійсно чесно зароблені. Ти там дуже бідуєш, певно, Марусенько?

— Ні, якось викручуюсь. Я вже звикла. Ну, та я тепер побачуся з Білозерським, побуваю в редакціях російських журналів. А у Каткова я свої рукописи забрала, в цього мракобіса нізащо не друкуватимуся, хай хоч без копійки сидітиму. Я була незадоволена, що Іван Сергійович мої оповідання йому передав.

— Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже і «Современник» і «Русское слово» тимчасово припинені.

— Я знала, але що поробиш, мені не було вже кому доручати свої справи. Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.

— А все ж таки, коли ти гадаєш зовсім повернутися? Марія щиро призналася:

— Їй же богу, не знаю.

— Але ж ти поїдеш тепер до Чернігова?

— Аякже, — сказала Марія, хоча знала: до Чернігова вона тепер не поїде. Та як вона про це скаже Пфьолям?

Її виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сиділи за обідом. І знову Соня чомусь наполегливо завела розмову про Чернігів.

— Не радив би я Марії Олександрівні тепер туди їхати, — сказав багатозначно і солідно Олександр Карлович. — Там були арешти, обшуки, взгалі становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне щось більше, ніж просто незадоволення. Ні, ні. Коли вже Опанас Васильович стільки чекав на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марія Олександрівна там, а син у Парижі, уявляю, скільки буде хвилювання. Хіба неправда?

— Ваша правда, — зітхнула Марія. Не могла ж вона сказати, що й не думала до Чернігова тепер їхати. А що поляки напередодні рухавки, вона й сама знала краще за них.

* * *

Дівчинкою Сонечка була завжди спокійною, сором'язливою, дуже милою і доброю і майже ніколи не втручалася в чужі справи, що так не схоже на панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на неї трохи знизу вгору, без заздрості, наче так і належало. І тепер, ставши заміжньою дамою, лишилася такою ж милою та доброзичливою.

Вона й раніше ніколи не розпитувала ні про що. Знала — Маруся, як захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тільки ніяково буде за свою цікавість. Та їй не тільки з цікавості, а й з співчуття хотілося знати, як же живе Маруся насправді, що гадає робити. Вона зрозуміла: коли чоловік Олександр Карлович сказав, що тепер небезпечно їхати на Україну — Маруся майже зраділа з цього приводу. Чоловік, як усі самовпевнені солідні чоловіки, цього не помітив. Він був задоволений, що Марія Олександрівна не заперечує, погоджується з його думкою і порадою. Але ж Сонечка, як жінка, підмічала завжди більше нюансів і деталей. З тактовності вона не питала зайвого.

Як тільки приїхала Маруся, майже з другого ж дня стали до неї надходити листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи від сина Богдася, і вдвох вони сміялися над їхньою різномовністю та були зворушені їхньою безпосередністю.

«Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, їй тут виповнилось двадцять дев'ять років!) і обіцяю добре вчитися et d'кtre sage (Бути розумним (франц.) і мені дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем і з m. Vachi, і привези мені іцо-небудь до різдва. Я дуже дякую за timbres (Марки (франц.), які ти мені надіслала. Je t'aime de tout mon coeur і обіцяю бути courage et sage (Я люблю тебе від усього серця обіцяю і бути мужнім і розум ним (франц.).

Твій хлопчик Богдась».

— Ну, а як Пассек? — не стерпіла, ніби між іншим, спитала Сонечка. — Застряв також у Парижі?

— Застряв, — комічно зітхнула Марія. — Париж — то вже таке місто... Люди зовсім іншими стають. Ти ж сама там також бувала і ще приїдеш, певне, мрієш?

Отак вона завжди повертала, коли не хотіла відверто говорити. І вже Соня не наважувалася розпитувати про «маленького Пассека», але ж бачила, що листи линуть зливою саме від нього, а не від Богдася.

О, ці листи. Вони не давали спокою Марії. Добре, що вдень було дуже ніколи. Справді, їй треба було якнайшвидше поладнати не тільки доручення Сахновського, а й свої особисті справи.

Насамперед з «Основою». Побачитись з редактором Василем Білозерським. Він так рідко їй писав, вона ніколи до ладу не знала, що він одержав, що друкує з її творів, які гроші вже надіслав, скільки ще надішле. Вона казала: «Скоро я питатиму у місяця, у зірок, у сонця, де Василь Михайлович?»

Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадів їй, він ставив її найвище серед усіх українських письменників, але ніколи вона не сподівалася, коли прийшла до них, такої щирої радості його дружини Надії.

Марія принесла їй подарунок, який так обережно везла з-за кордону, — фото Олександра Івановича Герцена. Вона тут же написала на звороті картки: «Вам від мене. М. О.»

— Ви бачили Герцена, — прошепотіла Надія Білозерська. — Ви там зовсім інше життя ведете.

— Але я б не того хотіла, — сказала Марія. — Все ж таки життя на чужині — не справжнє життя.

Василь Михайлович замахав руками. Він був якийсь розгублений, неспокійний, наче прибитий. Весь час здавалося: він хоче в чомусь виправдатися перед нею не за її видавничі справи, тут він робив, що міг, а за справи українського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся.

— Сидіть поки що там і не рипайтесь. Я не знаю, що там з «Основою» буде, такі утиски з цензурою, такі присікування, такі сперечання між своїми, а тільки ж по почали.

Надія насупилася і, коли чоловік чогось вийшов, сказала Марії:

— Не можна всім догоджати. Тоді якраз усі й будуть незадоволені.

— Але ж справді становище Василя Михайловича тяжке, — для годиться спробувала його захистити Марія. — От же закрили російські журнали. Це ж буде дуже прикро, коли й «Основу» припинять.

— Принаймні у них, у тих журналів, була тверда програма, ясний напрямок. А у нас? Василь виправдується тим, що український журнал значно трудніше вести.

— Це ж правда. Так було добре, що вийшов, нарешті, наш український журнал, але ж мало того, що він — український. Адже серед українців різні люди, різні напрямки, а він, журнал, один і стає мимоволі рупором найрізноманітніших уподобань.

— Та ще коли керує така людина, як Василь. Ви ж знаєте його безвольний, добрий характер, — мовила Надія. Може ж вона бути з Марією Олександрівною, Марком Вовчком, цілком одвертою! Це одразу відчула Марія.

— Я сама дивувалася, читаючи, — сказала Марія. — То така розумна стаття про промисловість України, піднесення її господарства, щоб була вона головним постачальником хліба в Європі, щоб витримала конкуренцію Угорщини, Північноамериканських Штатів, Дунайських князівств, Туреччини, які можуть забити нашу хлібну торгівлю, і наші величезні запаси просто згниють. Я раділа, коли читала, що насамперед треба дбати про шляхи сполучення, про залізниці, про судноплавство, щоб наш Дніпро став великим судноплавним шляхом.

— Як колись із варягів у греки.

— Але набагато далі — від України в європейські держави. Справді, я читала й бачила нашу Україну розквітлою, багатою, культурною...

— Так, так, — із захопленням підтакувала Надія.

— І раптом стаття Пантелеймона Олександровича. Знову його хуторські мрії: «Щоб уся земля селом стояла». І сам же собі суперечить! А ці його твердження, що є нації «одвічно демократичні». Що він, забув наших українських панів?

— А про ту ж залізницю, яка так піднесла скрізь життя, написав: «Нехай собі гуркотять і свищуть чугунки, кому їх треба», — додала Надія, — і зовсім уже одверто: що «як є такі люди як ангеляни, які попереду пішли, то, мабуть, треба, щоб інші, як от ми, українські хуторяни, позаду зіставалися». Не можу я простити Василеві, що він це надрукував. Сам сердився, а друкував, і мені було просто соромно читати.

— До речі, де він зараз, Куліш? Я його ще не бачила. Кажуть, на мене злий до нестями.

— Його зараз нема в Петербурзі. І добре, що нема. Правду кажучи, я спочиваю, коли його нема. Він ніяк не може простити Василеві, по-перше, що він редактор «Основи», по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув. А Василь і так його часто просто побоюється і друкує, що треба, чого й не треба. Ви уявити не можете, Маріє Олександрівно. Ви от підписуєте свої твори «Марко Вовчок», і всі знають единого, любимого, справедливого Марка Вовчка. А в нього в самій «Основі» я підрахувала двадцять вісім псевдонімів! Ій-богу!

— Та що ви? — здивувалася і розсміялась Марія. — То ви вже, мабуть, перебільшили, Надієчко.

— Аж ніскілечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка, Козак Белебень, Ломус, Петро Забоцень, Іван Горза, Необачний, Вишняк...

— Годі, годі, — замахала руками Марія.

— А як він редагує, — не втихомирювалась Надія. — Часто від думки автора нічого не залишається!

— Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, — і додала лукаво, по-жіночому, — в усіх відношеннях.

— Хіба я цього не зрозуміла щодо вас, — засміялась Надія, — тому він і плете хтозна-що. — (Нізащо вона не скаже Марії, які паскудні віршики він написав про неї і давав читати чоловікам, а Василь, звичайно, поділився з дружиною!).

— Хай собі плете. Мені байдужісінько. Тільки подумати, скільки у людини сили, енергії, розуму. Тільки згадати, адже це він нашу абетку до ладу привів, хіба дарма її кулішівкою звуть! І так назавжди й залишиться. За це йому всі вдячні мусять бути. А в той же час такий він поплутаний, що часто нашій справі шкодить. Може, він просто хворий? Я на нього серця не маю. А бачитись? Ні, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я люблю і хотіла б дуже побачити.

— А його тепер теж нема в Петербурзі.

— Знаю. То добра, сердечна людина, робітник щирий і скромний. Ну, нічого. Незабаром я повернуся назовсім, тоді вже всіх побачу. Усю вашу громаду, усіх «основ'ян».

— Не знаю, чи матимете з цього велику втіху. З одного боку, наш журнал начебто й дуже прогресивний, а з другого — їй же право, «Современник» справедливо нам дорікнув.

Марія подумала: «От коли б видавати за кордоном — тут не можна, звичайно, — український журнал на зразок «Колокола», вільний, революційний». Про це попа мріяла в Парижі з Фрічем, і зараз вона розповіла про це Надії.

— Ви гадаєте, не вистачило б v нас сили. матеріалів? — захоплено казала вона. —Скільки з України полинуло б звісток, скільки молоді, що прагне діла, адже в кожному університеті і в Києві, і в Харкові, і в одеському ліцеї ростуть гуртки. Лондонські видання через Одесу поширюються, певне, не менше, ніж тут, у Петербурзі або в Москві. Мені розповідали хлопці, які зараз за кордоном. А всі слов'янські країни? Хіба для них це н( було б живлющою справою? Я там з чехами заприятелювала про поляків і казати нема чого.

— Ну, поляки не «однакі». Деякі мріють українців усіх під Польщу.

— А ми «однакі»? Ви ж так не думаєте, Надієчко! Це побоювання Василя Михайловича. А згадайте друзів Тараса Григоровича, Желіговського, Сераковського, Станкевича? З Желіговським ми часто зустрічаємося в Парижі, я буваю у нього. І знаєте що, я б до журналу притягла б багато жінок. Оце була б сила!

— Як я часто думаю про це, скільки нашої жіночої сили гине в оцих хатніх турботах, в цих кубелечках удаваного сімейного щастя! — аж загорілася Надія. — Це було б надзвичайно!

— Про що ви так палко розмовляєте? — спитав, заходячи, Василь Михайлович.

— Мені Марія Олександрівна розповідає про паризькі моди, —з викликом кинула Надія.

— Жінки завжди лишаються жінками, — добродушно-насмішкувато зауважив Василь Михайлович. Йому було легше, що вони ведуть такі жіночі розмови, ніж небезпечні тепер — на політичні теми.

Прощаючись, Марія міцно обняла Надію. «Поки я тут, я вас часто бачитиму».

Саме від Надії вона дізналася докладно і про весняні студентські заколоти, бо її брата Анатоля, студента Медико-хірургічної академії, було також тоді заарештовано, і Надія не тільки переживала за молодшого брата, вона всією душею співчувала молоді.

Але ці розмови також точилися не в присутності її чоловіка, Василя Михайловича Білозерського.

* * *

«От не пощастило!» — подумала з жалем Марія, коли їй сказали, що Миколи Олексійовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсім немає зараз у Петербурзі. У нього помер батько, і він поїхав на похорон. Знову не познайомилася!

Заочно вони були давні знайомі, так само як і з Чернишевським. Ніколи не бачилися, а немов були близькі знайомі. Адже їх звів її друг Добролюбов, коли вона зустрілася з ним у Неаполі. Короткий час, усього три місяці, а здавалося, їхня дружба тривала довгі, довгі роки! Для неї його смерть була великим горем. Аж до самої смерті його вони листувалися. І поки вистачало у нього сил, він читав коректури її творів, в «Современнике» вони надрукували «Жили-были три сестры». Завдяки Добролюбову Чернишевський узявся за її літературні видавничі справи, Некрасов вважав її своєю.

Тепер нема надії скоро побачити Чернишевського, а от і з Некрасовим не познайомилася.

З «Современника» у 1863 році вже мали зняти заборону видання, тому в редакції готували наступні номери, анонс на підписку.

Марії хотілося поговорити про свою участь у журналі. . Найдіяльнішим і найенергійнішим помічником Некрасова у справах журналу був тепер секретар редакції Василь Олексійович Слепцов.

«Добре, що хоч з ним познайомилась», — подумала Марія в першу мить знайомства.

«Як добре, що ми познайомилися! — з радістю думала Марія весь час перебування в Петербурзі. — А Саліас Єлизавета Василівна зовсім не права. Хоча, чому не права? Просто вона дуже поверхово і однобічно дивилася на нього!»

Ще в Парижі чула про Слепцова від Єлизавети Василівни Саліас. Він був товаришем її сина Євгена, був замішаний у московських студентських історіях, а в її журнальчику «Русская речь» надрукував свої перші нариси. Талановиті, розумні нариси своїм напрямком пролунали дисонансом у її невиразному плутаному журналі, та Слєпцов незабаром переїхав до Петербурга й одразу відчув своє справжнє рідне місце в «Современнике».

Графиня Саліас, згадуючи його, казала: «Він напрочуд красивий, просто красень, і жіночим питанням займається не лише в своїх статтях».

Він, справді, був дуже красивий, але спочатку здався стриманим, холодним. Та ж Марія, коли хотіла, вміла швидко розтопити будь-який холод! Василь Олексійович одразу відчув, що ця молода, гарна жінка, на якій Париж уже лишив свій відбиток, перш за все — колега, товариш по роботі.

Вона такими сумними, теплими словами згадала Добролюбова, як вони подружилися в Італії, сподівалися на зустріч у Петербурзі, і он як трапилось...

І Миколу Гавриловича так і не побачила, тільки листовне познайомились.

— Він також дуже хотів вас побачити, — сказав Слєпцов. — Ви б чули, як він говорив про вас, про ваші твори, як високо їх цінив. Він казав, що після Гоголя ви тепер один з кращих прозаїків.

— Ну, це занадто, — почервонівши, засміялася Марія. — Іноді й великі уми надто захоплюються і помиляються.

На щастя, вона надто критично й тверезо ставилася до своїх творів, і перебільшені похвали її не псували. Але, звичайно, їй було приємно, що Чернишевський так відгукнувся, і ще дужче боліло за його долю.

В них обох, і в Марії, і в Слепцова, підсвідомо було вже таке відчуття, що саме Микола Олександрович Добролюбов і Микола Гаврилович Чернишевський наказали їм зійтися, і подружитися, і бути в одному таборі.

Вони знали, що можуть розмовляти одверто, що можуть не думати, як триматися, і Марії було байдужісінько, що він був такий красивий, Дон-Жуан, як казала графиня Саліас. До того ж вона зрозуміла, що це неправда. Звичайно, жінки закохувалися в нього, інакше й не могло бути, але ж він справді був захисником і борцем за жіночі права, тут він перейняв естафету від Михайлова, і він радів, що познайомився з жінкою-письменницею, яка розуміла, що справа не в дрібних подачках, полегшеннях і дозволах, а жіноче питання — одне з основних засад докорінної зміни всього устрою життя. Марія швидко зрозуміла, що він тої ж віри, на яку навертав її Добролюбов, — соціалістичної.

Слепцов багато їздив, ходив по селах, відвідував фабрики й заводи не тільки для того, щоб записати влучні слова та приказки і ефектно використати в літературній праці, а справді дізнатися, як живе народ, показати це і боротися за нього.

Він зображував перед нею майстерно різні сценки, зустрічі на фабриках, з селянами, так що інколи не можна було втриматися від сміху, та раптом зовсім іншим тоном він робив серйозні висновки з цього.

— Не може бути ніяких полюбовних згод з поміщиком, народ обманутий, і чим більше загострюються їхні взаємини, тим швидше знайдуть пригнічені вірний шлях.

— Шлях революції?

— Атож. І ми не маємо права стояти осторонь. Мені становище нас, літераторів, малюється, як в старих казках: перед кожним три шляхи-дороги: праворуч — «вузька стезя доброчесності», ліворуч — «тернистий шлях беззаконія», посередині — «двері милосердя», для всіх напіввідчинені, двері, через які ми можемо ступити на «шлях поблажливості». Звичайно, важко вибрати, навіть коли й віриш, що єдино чесний шлях — «тернистий шлях беззаконія». Ми ж знаємо, куди він завів Михайлова, Шелгунова, Чернишевського...

— Писарєва, — додала тихо Марія.

— Та попри все, хіба ми, літератори, маємо право стояти осторонь і не боротися не лише словом, але й ділом, особливо ті, кому, як вам, бог дав талант?

Хіба вона сама не замислювалась над цим?

А що їй робити з її заплутаним «сімейним» життям? Хіба не благає її Саша — все сказати Опанасу Васильовичу і одружитися з ним, ні перед ким не ховатися, бути завжди разом, хіба ж вони не люблять одне одного? Вона одержувала тут від нього листи, повні розпачу, суму за нею, зневір'я і навіть, навіть недовір'я. Боже, невже він їй не вірить? Невже він не бачить, як їй важко? Вона сама вже відчувала, як їй не вистачає його, вона звикла, що він коло неї, але ж яке вона мала право зв'язувати своє життя з його?

Хоч кожен день був заповнений справами, клопотом, вона нудьгувала і сумувала без нього все дужче і дужче. Хіба вона коли нудьгувала так без Опанаса? Розлука — теж найвірніше випробування.

— Марусенько, ти схудла за ці дні, — похитала докірливо головою Сонечка. — Ти весь час заклопотана, кудись поспішаєш, та так не можна. У Петербурзі зараз я відповідаю за тебе.

— Перед ким? — гірко всміхнулася Маруся.

— Перед усіма! — вихопилося у Сонечки, і раптом вона замовкла. Правда, перед ким? Ні, вона вірно відповіла — «перед усіма».

А Маруся увечері, перед тим, як лягти, уважно глянула на себе у дзеркало. Вона справді схудла? І що це? Зморшки коло очей? Ну, що ж! Нехай і так. Ні, ні! Я хочу, щоб він любив мене. Я не хочу старіти і марніти. Вона сіла за стіл, їй захотілося швидше написати йому, швидше — щоб він знав, що вона з ним, що їй важко без нього, щоб він чекав на неї. І хай не дивується, що вона змінилася.

«Чи пізнаєш ти мене, моє серце? Кажуть, я схудла дуже, і скажу тобі, що приїду сумнішою, ніж була, хоч відчуваю, що спочатку про це все забуду і, побачивши тебе, зрадію як божевільна»...

Ох, як вона хоче його побачити! Коли б він знав, цей дурненький Саша, який ще сумнівається в її любові!

«Я люблю тебе, мій друже, дуже люблю, вір мені. І завжди, і скрізь.

Не одержиш моїх листів — не думай, що любов моя змінилася. Твої приходять раптово і бог відає як і чи всі, — не знаю... Я завжди любитиму тебе, мій дорогий, милий, і не менше від того, якщо заміж за тебе не піду. Щоб заміж піти, на заваді стоїть Опанас Васильович, якому це буде гірше від смерті...»

Звичайно, як Саша не розуміє, не може вона цим убити Опанаса — офіційною розлукою, офіційним другим шлюбом. Не може... Та й чи потрібно це... «А потім, моє серце, чи будеш ти щасливий зі мною, як з дружиною?»

Вона часто над цим думала. Хоча вони майже завжди разом з Сашею, але чоловік і жінка — то вже зовсім інше, ніж закохані. Ні, ні, так складно зараз наважитись на це. А що, як мине ця його любов?

«Кажуть — все минає, і як часто я сама бачила, що все минає». Але про це гірко писати, хоча й думається.

«А потім третє і, може, найголовніше. Хіба час тепер щастю, коли стільки нещастя навколо скрізь.

Хіба час думати про себе, адже важко відірватися від свого куточка, коли його заведеш, і працювати для незнайомих, коли є таке знайоме і своє рідне.

Ось тобі, милий, зовсім не забутий, уся правда. Ти не сердься, я сказала тобі найпотаємніше, що в душі у мене.

Хіба ти думаєш, що можна, сміючись, відкинути від себе дороге й рідне і вийти з свого дому на бездомів'я? Не знаю, як іншим жінкам...»

І раптом вона уявила своє життя. А в неї, зараз у неї, хіба — через Сашу, через Опанаса — не бездомів'я?..

І вона заплакала, не скінчивши листа...

* * *

Їй не хотілося повертатися до Пфьолів, не хотілося заходити до Білозерських... Може, зайти до брата Валерка? Принаймні він такий далекий від усього її життя, а все ж таки брат, рідний брат, навіть незручно, дізнається, що була тут і не завітала. Навіщо вона розсентиментальничалась і зайшла? Валер'ян зустрів здивовано, якось звисока-поблажливо. Навіть зрозуміти не могла Марія — з якого дуру? Майже не розпитуючи її, почав з апломбом казати, як він клопочеться про встановлення свого дворянського звання, в якихось паперах щось було наплутано, він тепер установлює істину. До чого це було байдуже Марії!

— Ну, а ти вже нагулялася по заграницях? Досить уже — повертай додому, до чоловіка. Втеряти легше, ніж здобути, а то і'і пізно буде.

— Що ти верзеш? — здвигнула плечима Марія.

— А те, що не думай, що навіть така терпляча людина, як Опанас, буде до смерті чекати. І йому терпець увірвався. Тож моя порада, швидше кидай там свої баловства та їдь до нього, бо, може, скоро й повертатись не буде куди — займуть твоє місце. Святе місце порожнім не буває — хе-хе-хе!

Марія не знала, що сказати.

— Там, кажуть, така актрисочка-співачка коло нього зітхає. Він уже і на квартиру до неї переїхав, дарма що заміжня. Кажуть, там таке сопрано, що крига тане, як вона співає. А тиііі Опанас — ти ж сама знаєш — почує вашу малоросійську пісню, та й розтане — хе-хе-хе!

— Годі. Не твоє діло, — різко зупинила Марія.

— Та ти все-таки сестра, хоч і легковажна. Пора тобі за розум узятися і своїм хлопцем займатися, а не чужими молодиками. А то, може, надішлеш Богдана сюди? Все-таки родичі — не дадуть загинути.

— До побачення. Ні, краще прощавай! — встала Марія і, похапцем одягнувши шубку, вийшла, не обернувшись. Тільки чула за спиною: «хе-хе».

Який був уредний, такий і лишився. Геть його з думок! Чого це зайшла до нього? Інше муляло й пекло.

Опанас пише листи, кличе, а вже не вперше чує Марія про це «сопрано», якусь співачку Меланію Овдіївну. Та якось пропускала повз увагу, не надавала значення.

Влітку одержала від Дорошенка коротенького листа, що їде до Парижа добрий його знайомий студент Павло Косач, він розповість про їхнє життя, про Опанаса Васильовича. Марія радо, як завжди, прийняла земляка. Він про Опанаса Васильовича не так багато розповідав, їх обох інші справи більше цікавили. Проте казав, що Опанас Васильович захопився аматорськими виставами. «Наталка Полтавка» в Чернігові мала величезний успіх, брала участь чудова співачка Меланія Овдіївна Загорська. Була б вона першокласною актрисою, так у неї чоловік — звірюка, старий, ревнивий і горбатий до того ж. Опанас Васильович витягає її на світ. Тоді Марія не надала особливого значення, знала душевну добрість Опанаса, бажання допомогти людині та ще й талановитій. А зараз, хоч і обурилася до нестями на Валерка, якимось жіночим чуттям раптом повірила, відчула — Опанас уже не з нею.

А кличе ж її? Він сам не знає, що робити... Але ж він коло тої.

Швидше повертатись? Боротися за нього, за Опанаса, нелюбого чоловіка?

Ну й добре. Навіть якесь полегшення охопило її. Хай йому щастить. Вона ж не принесла йому щастя.

І в той же час, всупереч всій логіці, десь глибоко всередині муляло почуття образи — хоч яке вона мала право на це? Може, тому, що була певна, що Опанас ніколи її не розлюбить і що ніхто її замінити не може?

Геть це низьке жіноче почуття!

Хай він буде щасливим. Якщо він зміг полюбити іншу, вона ніколи в світі не повернеться до нього.

Вона раптом відчула себе самотньою. Саша? Ні, ні, не треба Саші. Коли Опанас розлюбив, то молодий гарний Саша також може.. Вона усміхнулася гірко, вона боялася розплакатися тут, на вулиці. Вона нікого не обвинувачувала, вона сама була винна в усьому. «Ніхто не винен, сама я, сама я», — як співала колись. І чому для своїх почуттів у неї інша мірка й інші вимоги? І чому вона хоче тільки брати, нічого не даючи? Вона згадала вірного Дорошенка. От хто її любив, не чекаючи нічого.

Вона повернулася до Пфьолів майже заспокоєною. Принаймні зовні. А сьогодні був таки важкий день, хоч і не понеділок. Сонечка повідомила досить весело:

— А ти знаєш, що мені розповіли? Твій друг Дорошенко, і я ж з ним знайома була, він, нарешті, одружився. От не уявляю!

— Чому? — спитала наче байдуже Марія. — Він досить цікавий, гарний чоловік, зовсім ще не старий і дуже порядна людина. Він мені пише інколи.

— Але він здавався мені якимось анахоретом і поза всякими почуттями.

— Аз ким же? — так само, наче байдуже, спитала Марія. Про себе подумала: «Далі очі, далі серце...» Так от чому останнім часом не було від нього листів.

— Кажуть, дочка начальника акцизного управління, нічого особливого собою не являє. Звичайна собі провінційна панночка. Ну, тепер зрозуміло, як твого Опанаса Васильовича влаштували в акциз.

— Він уже, здається, не мій, — примусила себе усміхнутися Марія.

— А й до тебе дійшло? — почервоніла Сонечка. — А може, це все неправда, плітки?

— Сонечко, коли ти знаєш, але не показуєш — і добре, між іншим, робиш, — то ти ж мусиш знати й розуміти, що мені це байдуже, а може, навіть і легше. Опанас — хороша, добра людина. Характер тільки нелегкий, правду кажучи. Ти цс також знаєш. Я йому тільки щастя бажаю, якщо це всерйоз.

— Не думаю, — похитала головою Сонечка. — А може, тобі краще швидше повернутись, їхати до нього в Чернігів?

— Тепер? Коли я знаю? Нізащо! Я повернуся в Париж.

— Як? Назовсім? — злякалася Сонечка.

— Ні, що ти! Я поладнаю там справи й приїду сюди. А там видно буде.

Коли вона вже лягла в ліжко, її охопило нестерпне бажання їхати, швидше їхати, завтра ж їхати. Боже мій, господи! Там же Богдась, там Саша, як зрадіють вони, як вони її люблять. Там друзі й вільне повітря. Швидше їхати з цієї імли, мжички, темряви...

* * *

На тій станції стрічалися поїзди — з Варшави до Петербурга, з Петербурга до Варшави. На станції був великий буфет. Інколи з «невідомих» причин поїзди стояли довше, ніж мали за розкладом, і простіші люди з другого й третього класів ремствували, що, певне, поїзд затримується, бо пани з першого класу просто не встигли пообідати. А тепер часто моталися великі сановники до Варшави і з Варшави.

Коли поїзд, яким поверталася Марія до Парижа, зупинився на цій «обіденній» станції, там уже стояв поїзд із Варшави. Марія ні з ким не познайомилась, як трапляється в подорожах, і рада була, що зараз сама.

Вона вийшла з вагона, теж пройшла в залу першого класу, де був буфет і стояли столики. Всі столики були вже зайняті, та їй їсти не хотілося, їй хотілося швидше їхати, бути «дома». Дім її там, де Богдась, Саша і її письмовий стіл з її рукописами.

Думала про своє, але мимоволі усе відбивалося наче на фотоплівці, усе, що бачила навколо.

От пробіг чепурун-повар з таріллю пиріжків — запахло м'ясним і капустяним фаршем. От щось ображено й пискляво доводила офіціантам, і сусідам заодно, худенька нервова дама в модному капелюшку, з-під якого вибивались дрібно завиті кучерики. Вона гірко ображена, що до телячої котлети їй подали не зелений горошок, а картоплю-фрі.

Даму заспокоює солідний пан з хвилястими баками кольору піску, з орденом на грудях.

За сусіднім столиком трохи не лаються пасажири за подану страву, кому першому взяти. За кожним столом кожен пасажир, а особливо пасажирка, розмовляють голосно, не стримуючи себе, наче вони не в громадському місці, а в своїй їдальні, і наче те, що вони кажуть, найважливіше і всі повинні чути.

Пройшовши поволі зал, щоб не зіткнутися з кимось із офіціантів, котрі стрімголов розносять борщі, пиріжки, котлети, Марія вловлює, навіть не бажаючи прислухатися, різноманітну розмову:

— Весілля буде а l'anglais...

— Хіба це риба, рибка повинна бути не більше за чотири вершки...

— Ваш брат посилає пару кадетів, він хоче вирвати дітей з поганого грунту й пересадити в добрий.

— Що за фантазія?

Марія виходить на перон. Краще подихати свіжим повітрям, а перекусити уже в вагоні тим, що нав'язала їй силоміць дбайлива Сонечка. На пероні не було такої метушні, як у залі. Вона одразу помітила двох хлопчиків у кадетській формі; одному було років дванадцять. «Старший трохи за Богдася, — відзначила зразу Марія, — а той менший, мабуть, років восьми, певне, братики».

Щось зацікавило її в тих хлопчиках. Може. тому, що їх супроводив фельдфебель, височезний, з хвацьким виглядом покорителя сердець куховарок та покоївок. Видно, чепурун, впевнений в своїй красі, але з досить добродушним рум'яним обличчям.

А от хлопчики були бліді й сумні. Безмежно сумні. По сірих очах під густими довгими віями, по цих тонких личках Марія одразу пізнала поляків.

Проходячи повз них, Марія із співчуттям глянула на хлопчиків, і так її вразила гірка журба дитячих очей, змучені бліді личка, що вона, не замислюючись, спитала по-польськи:

— Може, я можу чимось вам допомогти?

Вони були ошелешені, але старший, опанувавши себе, захлияаючись і поспішаючи, пояснив: їх забрано від мами. його, Адама, і братика, оцього братика Чесю, вночі забрали, і мама не знає, де вони, і писати їм не дозволяють... Якби міг він передати мамі, коханій мамі, що він усе пам'ятає, ніколи не забуде і Чесю берегтиме... І хай вона знає... Тільки якій передати...

— Я передам, — мовила Марія і сунула йому в руки свою маленьку записну книжечку.

Та тут фельдфебель, який задивився на щось, раптом схаменувся і суворо, що не в'язалося з його дурнуватим виглядом, сказав, що розмовляти з паничами-кадетами заборонено. Та ще по-польськи.

Марія не заперечувала, хлопчики, тремтячи, відійшли, а вона зупинилася коло фельдфебеля.

Недарма Тургенев казав, що вона може робити з людьми що завгодно! Вона так спокійно перепросила його й почала розмовляти з ним, що в нього не було ніяких причин не відповідати такій «благородній» дамі. Вона ж бо розпитувала про його службу й звідки він родом, чи не сумує в Варшаві за своєю родиною і зовсім непомітно для нього перейшла на розмову про цих хлопчиків. І він сказав, що це діти бунтівника, яких його превосходительство полковник везе в петербурзький Кадетський корпус, щоб з корінням вирвати у цих гадюченят бунтівливі замашки. Він говорив докладно, бо дама співчутливо дивилася на нього. А в цієї дами хололо серце, коли вона слухала його. Та їй треба було обміркувати, як же взяти наз-ад свою записну книжечку.

Після першого дзвоника починається метушня. Фельдфебель поспішає до хлопчиків, і тут розумненький Адам наче навмисне ронить свій кадетський кашкет з перону на рейки. Фельдфебель кидається його дістати, — адже він відповідає за цих «гадюченят». Вони мусять бути в повному порядку. І в цей час записна книжечка уже в руках Марії. Пасажири юрмляться коло вагонів. Поїзд рушить до Петербурга. Вона шукає очима у вікні голівки хлопчиків. От вони, братики, притулились один до одного. І не може забути, ніколи не може забути Марія останній погляд Адама, і як Чеся склав свої рученята на грудях...

10

Повстання було придушене. Настрої в суспільстві, давіть у людей співчуваючих до того полякам, мінялися. Це не первина в історії. Схиляння перед переможцями і картання переможених.

Тепер уже більше бачили не просто непідготовленість і огрі.хн проводирів і усього керування «рухавкою», а говорили обурливо про самі ідеї, прагнення повстрання. В Росії починав панувати реакційний «квасний», патріотизм, і вже голосно, особливо колишні ліберали, лаяли Герцена і його «Колокол», лаяли ті люди, що нещодавно схилялися перед ним, за його незламне співчуття полякам, і прірва між балакунами-лібералами і справжніми прогресивними чесними людьми ставала неперейденою. Ця польська справа тепер була критерієм дійсних переконань.

За кордоном також. Вже не з захватом говорили про молодь, яка йде у повстанські загони, вже з ледь прихованим докором за легковажність, нерозважливість або з лицемірним жалем стрічали поранених і переможних втікачів, чудом врятованих.

Марія проймалася ще дужчою повагою до Герцена й Огарьова, так само жадібно перечитувала «Колокол». Який невимовний сум огорнув її, коли прочитала в «Колоколе» про загибель Андргя Потебні в бою повстанського загону. З розповідей Сахновського вона наче добре знала його, і здавалося їй — вона бачила його, бачила. Може, у Желіговського? Може, у Салїас? Адже казав Сахн&вський, що він, Потебня, так змінював свій зовнішній вигляд і так перевтілювався для конспірації, що часто й' друзі його не впізнавали. Та, може, ті сірі уважні очі мовчазного юнака, що так пильно одного, вечора вглядався в неї, — може, то були його? Чому вона тоді не заговорила з ним?

Вона потім дорікала Сахновському, — чому не показав, не познайомив з Потебнею?

— Не довелося, — тільки й відповів Сахновський.

І Сераковський загинув. Його повісили...

Які жалібні, журливі години настали в родині Желіговських... Вона бувала там, як і раніше. Як і раніше, часто бачилася з Єлизаветою Саліас. У салоні Саліас, як завжди, точилися бурні розмови. Та порятунок для себе був тільки в роботі—тільки, коли сиділа за столом.

* * *

Писати для Марії — це ж щоразу жити чужим життям, коли і в своєму стільки, що не упораєшся, не встигаєш нічого. А час біжить, як шалений, і все змінюється, і всі навколо змінюються, і ти сама змінюєшся — не тільки зовні. У життя входять нові й нові люди, і приязнь до них накладає відповідальність. Так, відповідальність за них, бажання допомогти, підтримати, навіть не лише бажання, а й наче обов'язок. О, приязнь — куди складніша й відповідальніша, ніж ворожнеча або й просто антипатія. Але в той же час приязнь, дружба, це така незрівнянна ні з чим радість у світі!

З першої ж хвилини Марія пройнялася приязню до цього подружжя.

Єлизавета Василівна Саліас знайомить Марію з новими гостями.

— Художник Якобі Валерій Іванович, а це диво — його дружина Олександра Миколаївна.

Жінка — справді диво. Вона вражає ясною, чистою красою, що вабить і привертає до себе. У синіх-синіх очах, повненьких по-дитячому вустах стільки тепла й доброти. Пухнасте каштанове волосся відтіняє ніжну з легким рум'янцем матовість обличчя. Наче художник підібрав найлегшу, найтоншу пастель. Але головне не ці ніжні й тонкі риси, найбільша краса — усмішка, що немов усіх зігріває.

Трапляється така краса, що одразу скажуть — «яка мила», а потім уже «красива», бо це якась людяна рідна краса, в присутності якої легше дихати. Це одразу відчуває Марія і дружньо потискує немов виточену білу ручку.

Вона ще дуже молода, ця жінка. Марія прикидає в думках — певне, їй років двадцять — двадцять один. У ній непомітно ані зайвої сором'язливості, ані самозакоханої самовпевненості, як трапляється часто у красунь.

— Я дуже рада познайомитися з вами, — каже Олександра Миколаївна. — Я читала ваші твори, ваш роман у «Современнике» про трьох сестер і раділа, що побачу вас у Парижі.

— Я певна, що ви будете обидві задоволені знайомством, тому т;ж хотіла, щоб ви швидше у мене зустрілися, — підхопила графиня. — Я просто нудьгую, коли довго не бачу Марію Олександрівну.

— Хоча ми живемо в одному будинку і бачимось досить часто, — усміхнулась Марія. — У Єлизавети Василівни завжди стрічаєш цікаве товариство. Проте нам і вдвох не буває нудно.

— Так, так, навпаки, нам — двом письменницям, старій і молодій — завжди є про що поговорити.

— О, з вами про різницю віку не думаєш, — щиро сказала Марія. — Дай боже, щоб усі були такі молоді душею. Крім того, мені здається, в нашій праці стирається вік.

— Аби тільки в цій праці не стиралися, не нівелювалися наші жіночі риси, наша жіноча суть. Та приклади історії доводять, що ні — жінки-письменниці, жінки мистецтва лишаються жінками і страждають не менше від притаманних усім жінкам переживань, а може, ще й дужче, — засміялася графиня. — Тому нам, самостійним жінкам, далеко важче, ніж чоловікам, і я радію, коли наш гурт самостійних жінок збільшується.

— Щоб чинити опір?

— Можливо, просто допомагати, підтримувати одна одну. Я ще познайомлю вас з однією дівчиною, яка нещодавно приїхала до Парижа з Росії. Це також жінка нової формації, Аполлінарія Суслова. — Нахилившись до обох жінок — Марії і Олександри Миколаївни, — графиня Саліас мовила трохи тихіше, щоб почули лише вони: — Надзвичайно цікава дівчина, але зараз переживає особисту трагедію. Якось не находить місця в житті. — І додала багатозначно: — Вона була близьким другом письменника Достоєвського, ближче ніж другом, але чомусь наступив розрив.

— Шурочка, — покликав дружину художник, теж красивий, але не такий, як вона, звичайніший і старший за неї років на десять.

— Гарна пара, — мовила графиня і знову конфіденційно зашепотіла Марії: — Не зважайте на її молодість, вона самостійних передових поглядів і досить сміливо провадить їх у життя. Перший шлюб її був короткий і нещасливий, і вона покинула чоловіка, який не хоче давати їй розлуки. Отже,з Валерієм Івановичем вони живуть невінчані. Погодьтеся, для цього потрібна і рішучість, і сміливість. У них уже є син, немовлятко, і Олександра Миколаївна чудова мати. А з чоловіком вони закохані одне в одного, тільки він ревнивий до нестями. Певне, і до нас з вами ревнуватиме, — добродушно усміхнулася Єлизавета Василівна.

Вона все про всіх знала, але ж при всій своїй екзальтованості і експансивності завжди охоче по-справжньому допомагала чим могла, і справді, деякі жіночі риси аж ніяк не стиралися, як вона не намагалася удати з себе політичного діяча, її, як і кожну жінку, цікавило особисте життя, не вигадані в белетристиці, а в самому житті щасливі й нещасливі романи, вона охоче давал;і поради, переживала за своїх молодших подруг — одне слово, зберігала всі риси, притаманні підстаркуватим жінкам, коли свої романи уже відходять у спогади.

Марії було трохи неприємно, що так одразу графиня виклала про цю милу жінку, і в той же час, дізнавшись про її особисте життя, відчула її ближчою, її, як подругу, хотілося взяти під руку, піти кудись удвох, гуляти, блукати паризькими вулицями, багатолюдними, гомінкими, де на тебе ніхто не зверне уваги, або принаймні хотілося сісти десь. у куточку, подалі від усіх і розмовляти одвертіше й, щиріше, ніж із Єлизаветою Василівною.

А графиня Саліас дійсно високо цінила Марію і симпатизувала їй. Пригощаючи Олександру Миколаївну чаєм, вона встигла і тій сказати:

— Яка чудова, надзвичайна жінка! Який талант! Який розум! — Але, зітхнувши, додала: — І яке нещасливе життя Чоловік зараз у Росії — абсолютно не вартий її А тут — її так кохає один молодий чоловік. Ви познайомитесь з ним, та вона живе одна з сином, і, звичайно, обоє страждають.

— Вона і син? — спитала Олександра Миколаївна

— Ні, ні, вона й той молодий чоловік. Ви побачите його. Він як тінь коло неї,

А втім, иож.е, й добре, що графиня обом їм нашептала ці інтимні подробиці, їх ще дужче потягло одну до одної. І невдовзі вони вже відокремились від решти й сиділи удвох на низенькій канапці. Олександра Миколаївна розповідала, як їй пощастило перевезти через кордон у своєму альбомчику...

— Ну, знаєте, звичайний альбомчик, як у кожної дівчини, куди вона вірші записує. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.

— Михайлова? Боже мій, господи! — Марія схвильовано приклала обидві долоні до свого обличчя. — Михайла Ларіоиовича? Того, що заслали в Сибір, і у вас є ця фотографія, яка? — Марія дужче присунулась до Олександри Миколаївни.

— Це фотографія з невеличкого малюнка, як його заковують у кайдани перед відправкою у Сибір. Він вийшов такий схожий. Я бачила його раніше, тільки, звичайно, він дуже змінився в тюрмі. Але такий спокійний, сидить і спокійно дивиться, що з ним роблять. Мені здається, художнику пощастило схопити його суть, аж моторошно глянути.

— А хто ж зміг його змалювати в таких умовах?

— О. — підняла палець угору Олександра Миколаївна й похитала ним, а її тонкі, наче вимальовані брівки, строго зійшлися, мовляв, про це не можна го'ворити. Та в ту ж мить сині очі скосилися на чоловіка, і знову вона наче насварила пальчиком і похитала головою з високою зачіскою. Каштанове волосся було таке пишне, хвилясте, одразу можна було уявити, яке воно довге і багате, коли розпустити.

— В альбомчику, — вела далі Олександра Миколаївна, — в мене були переписані вірші Гейне і ті вірші Огарьова, які не друкуються ніде.

— Крім «Колокола».

— Авжеж. З «Колокола» ми всі в Росії і переписуємо.тце вірші Добролюбова. На кордоні ніхто на цей альбомчик не звернув уваги, а я намагалася таможенним чиновникам задурити голову розмовами.

— Ну, це вам легко вдалося, — усміхнулась Марія.

— Що поробиш? Тут навіть Валерій Іванович не ревнував і був задоволений, що я провезла фотографію.

— Ви покажете мені?

— Обов'язково. Ви ж прийдете до нас. Правда, ми ще похапцем влаштувалися. Одразу стільки турбот, роботи. Валерій Іаанович задумав велику картину, вона захопилавсі його думки. Уявіть собі: Володимирка — шлях до Сибіру. По етапу женуть нещасних. Невеличкий короткий привал. Вимушений привал, бо один із них помирає. Валерій тепер весь час міркує над композицією, над характерами, а мені доводиться йому позувати, і не тільки мені, а й моєму маленькому Володику. Я стою запнена хустиною і годую немовля. Так що і ми допомагаємо, — добродушно всміхнулась вона.

— Яка тема! Як добре, що ваш чоловік узявся за неї, — мовила Марія.

— Його дуже підтримував у цьому його молодший брат Павлуша.

Дивно, що цей чепурний веселий художник з модною за кордоном еспаньйолкою зупинився на такій темі, замислився над цим. Марія якось не звернула уваги на зауваження Олександри Миколаївни про молодшого брата.

— Обов'язково незабаром прийду до вас, — сказала вона, — і фотографії хочу подивитися, і картини вашого чоловіка, а найдужче ваш головний твір — вашого синка. Ви знаєте, я дуже люблю малят, — призналася вона, — мій Богдась уже досить великий самостійний парубчак. Ми з ним великі друзі. Та я завжди згадую, як мені було цікаво й приємно, коли він був таким малим, кумедним у своїй безтурботній дитячій порі.

Тепер уже було далеко не безтурботно і для Богдася... Рятувала його жвава й енергійна вдача. Але ж він уже добре знав, що таке сидіти без грошей, прожити цілий день лише на смажених каштанах... Він, правда, досить байдуже ставився до цього.

— Я хочу з вами часто стрічатися, — вирвалось у Олександри Миколаївни. — Ми тут хоча ще й недовго, та до нас завжди приводить багато людей, адже тут багато російських художників, товаришів і знайомих Валерія, стипендіатів Академії. Я інколи втомлююсь, бо їхні безконечні балачки відривають від роботи, адже мені треба також працювати. Я хочу сама заробляти, а треба ще й почитати. Я вже не кажу, ви самі знаєте, скільки часу забирає мала дитина. А скільки хочеться подивитися в Парижі! Ви, певне, вже все тут бачили? — спитала вона у Марії.

— Ну, що ви! По-перше, також треба багато працювати, по-друге, також люди. Добре, коли цікаві, але, може, не цікаві для тебе, а потребують твоєї уваги.

— Ми вже бачилися тут із Бакуніним, він у нас був, і ми його відвідали. Він живе польськими справами. Здається, і графиня також.

— Ну, це зовсім у них по-різному. Ви самі побачите — її відвідують поляки всіх напрямків і уподобань. Правда, — додала вона, усміхнувшись, — у неї можуть зустрітися люди, яким треба зустрітись, це ж також потрібно!

З скількома тут вона сама, Марія, познайомилась. Та от і з Бакуніним... А в цей його короткий приїзд до Парижа вони вдвох з ним писали листа до українців і всіх слов'ян. Він сказав, що передасть його на Україну. Цікаво, чи дійшов цей лист до адресата? Адже за цей рік стільки там трапилося! Головне — поразка польського повстання. Рік тому вона була в Петербурзі, майже напередодні подій.

Для Марії тепер ставлення до польських справ стає мірилом людини. Олександра Миколаїна розповідає, що в Росії стає помітним охолодження до «Колокола», до Герцена саме за його гаряче співчуття до Польщі. Марія знає, що Герцен, знітивши серце, відчуваючи біду — адже він розумів усю непідготовленість, незлагодженість, непорозуміння з «білими» і «червоними» між поляками, попри все це, коли вже нічого не можна було зупинити, писав свої полум'яні статті на сторінках «Колокола». Тепер Добролюбов нічого не міг би йому закинути. Цікаво, чи показував йому Бакунін той лист до слов'ян, що написав удвох із Марією? Там же відбилися думки Герцена про права кожного народу на свою мову, свій розвиток... А от Тургенев дуже критично ставиться до її «дружби» з поляками.

— Ви чули, — долітає до них голос Єлизавети Василівни, — Тургенева викликали зараз до Росії, до Сенату, в зв'язку з новими арештами, але ж він хворий, і йому дали відстрочку. Та й, здається, обмежились якимось листом із запитаннями щодо зв'язків з «лондонськими пропагандистами» так звуть у Третьому відділі наших лондонських друзів.

Марія спалахнула. Іван Сергійович весь час листується з ними, їздив до них, але в той же час такий далекий від них! От і з Бакуніним — він щедріше за всіх допоміг грошима, допоміг дружині Бакуніна, хоч і ніколи не бачив її, але ж між ним та Бакуніним неперейдена прірва! Це тут зрозуміло кожному Цікаво, як триматиметься він?

— Кажуть, ви дуже дружні з Тургенєвим? — питає Олександра Миколаївна.

— Була дуже дружна, — відповідає з ноткою суму в голосі Марія, — і тепер ми стрічаємось... та вже зрідка. Життя йде, люди змінюються... Але ми стрічаємось... — повторює вона. — Я вас познайомлю, коли хочете. А з Бакуніним, здається, Тургенев і не зустрівся...

— А ви бачили дружину Бакуніна?

— Бачила й здивувалась.

— І я також. Що їх зв'язує? Хіба тільки те, що полька?

— Та її начебто і не обходили польські справи, вона нічим таким не цікавилась. Взагалі її Париж наче звів з глузду. Михайло Олександрович так всепрощаюче лагідно казав: «Вона ж така молоденька — і вперше в Парижі!»

Марія подумала при цьому — от і Олександра Миколаївна молоденька, не старша за Антонію Бакуніну, і теж уперше в Парижі!

— Він бідкався, — згадала Марія, — що не може одягти її з шиком, купити все, чого їй хочеться, він з нею, як з дитиною, і, знаєте, вона теж до нього дуже добра, якось довірливо ставиться, але без тіні любові, усе приймає, як належне. А він її любить страшенно, навіть ніколи не уявляла, що він може так любити, з такою ніжністю та терплячістю. Вона досить гарненька, схожа на тендітного польського хлопчика, правда?

— А от розмовляти з нею нема про що!

От їм обом було про що розмовляти, навіть більше, ніж гадала Саліас, знайомлячи їх, і кожна з них подумала майже одними словами: як добре, що тут, у Парижі, ми зустрілися!

* * *

Саме тут, на кладовищі, не думалося про смерть, бо тут переплелися безсмертя і життя.

День був весняний, якийсь фіалковий, як взагалі повітря у Па рижі — синьо-фіалкове, з різними тонкими відтінками вранці, удень і ввечері.

Скрізь багато квітів, густого плюща, що заплів дерева, пам'ятники й хрести. І поки не підійшли до тої частини кладовища. де безліч забутих, занедбаних могилок, де великі бідняцькі спільні могили, вони зупинялися коло пам'ятників «знайомим людям».

Навколо буяла весняна зелень, людей сьогодні стрічалося зовсім мало, бо день був звичайний, буденний, а не свято, не неділя або субота, коли приходять родичі покійних. Просто дехто прогулювався так само, як і вона, Марія, з Олександрою Миколаївною, дружиною художника Якобі, з Шурочкою, як звали її близькі.

Вони полюбили вдвох блукати, ці дві такі гарні і такі несхожі між собою жінки, та в чомусь дуже рідні й зрозумілі одна одній. Щедрістю душі? Бажанням пізнати якнайширше і найглибше життя? А ще — відчуттям краси в якихось звичайних людських вчинках, і в цій першій весняній зелені на кладовищі, і в безсмертних рядках, що колись вимовили і написали ті, могили яких зараз вони оглядали.

Одні пам'ятники — мармурові й бронзові бюсти — були схожі на тих, кому були поставлені, інші —зовсім ні... Але все ж таки вони нагадували ще живих, з усім притаманним людям людським горем, щастям, славою і бідами, і хотілося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак.

Марія відхилила густий плющ, який майже зовсім закрив обличчя письменника на постаменті, — широке, веселе, жваве.

— Який він тут здоровий, міцний, впевнений, що підійме велетенську глибу — томи своєї людської комедії!

Вони обидві помітили, що збоку сидить молодий художник і змальовує пам'ятник.

— Пробачте, — мовила Марія і відійшла.

Шурочка не втрималась і мимохідь зазирнула з-за спини художника в його малюнок і ледь знизала плечима.

За нею і Марія непомітно поглянула туди ж. І обидві швидко пішли. Художник старанно перемалював постамент, квіти, але з рамки зелених гілок на малюнку дивилося не розумне жваве обличчя письменника, а гарненька жіноча голівка.

— Він заробить на цьому більше, а книжок Бальзака, може, і не читав ніколи, — іронічно мовила Марія. — Ходімо далі. От могила Беранже. Я схилялась завжди перед його незалежністю. Він ніколи не хотів одержувати ніяких почестей та нагород від уряду, ненависного йому. Він навіть не захотів виставляти свою кандидатуру в члени Академії, в число «безсмертних».

До могили підійшла купка чоловіків у робітничих блузах. Один із них гаряче розповідав решті про Беранже, показував на високу купу вінків коло могили, правда, уже прив'ялих.

Він знав, що лишиться в серці народу, — пошепки сказала Шурочка. — Це далеко почесніше.

А от до могили Шопена, напевне, давно ніхто не приходив із близьких.

— Ач, як розрослися квіти й кущі, треба просто мати силу, щоб розсунути гілля, — мовила Марія. — І стежки майже не І. видно.

— Яке страдницьке, змучене обличчя! — зітхнула Шуроч^; ка. — Його музика — моя найулюбленіша. Коли завгодно я можу слухати її. Стільки в ній суму, болю і проникнення в душу.

— Але ж у нього є один прелюд, де просто чуєш гуркіт барикадних боїв, — заперечила Марія. — Я теж його дуже люблю.

— Певне, кожен чує ліпше те, що йому ближче, — засміялася Шурочка. — Я от волію грати його ласкаві ноктюрни, сонячні мазурки.

— Це, справді, вам більше личить, — милуючись нею, мовила ^: Марія.

— Все ж таки не розумію, як його могла розлюбити Жорж Занд? — з жалем сказала Шурочка.

Ну, які б жінки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена і Жорж Занд?

— Його дуже любив художник Делакруа, — мовила Шурочка. — Він вивозив його хворого гуляти, називав його «маленький Шопен». Це розповідав мені чоловік, він працює тепер у майстерні Делакруа, пише копії.

— Делакруа не так давно помер, — сказала Марія. — Яка прекрасна його «Свобода на барикадах»!

— Знаєте, наші художник-и і мій Валерій стрічаються в цій майстерні з його друзями, і всі такої високої думки про Делакруа і про Коро — не тільки як про майстрів-художників, а як про людей. Уявіть, Коро, цього надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, і от на його ювілей художники — його друзі й учні — самі вилили для Коро золоту медаль. Він казав, що пишається нею більше, ніж будь-яким орденом. Я б хотіла, щоб такі щирі взаємини були і між нашими художниками, щоб не тримали в секреті свої роботи, не запобігали у начальства, — Шурочка зітхнула, мабуть, неспроста. — До речі, ми хочемо з Валерієм звести вас ближче з нашою російською художницькою колонією. Там є справжні високі таланти і дуже хороші люди. Між іншим, дехто вже хотів писати ваш портрет, — хитрувато примружила вона одне око.

Марія розсміялася.

— Познайомитися ближче — я з охотою. А портрет — не уявляю, щоб я позувала!

— А я уявляю, — переконливо сказала Шура. .

— Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, — запропонувала Марія. — От ще один нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати своїх коханців.

— Але ж вона їх уже не кохала, — заперечила Шурочка.

— Невже нічого не лишилося, ніякого почуття? — роздумливо сказала Марія.

Могила Мюссе була в сімейному колі — сестра, родичі. Невеличка плакуча верба схилила саме над його могилою віти.

Жінки сіли на лавочці. Шурочка тихо проказала:

Mes chers amis, quand je mourrai,

Plantez un saule au cimetiиre,

J'aime son feuillage йplorй;

La pвleur m'en est douйe et chиre,

Et son ombre sera lйgиre

A la terre ou je dormirai.

(Коли я вмру, посадовіть

Вербу плакучу наді мною.

Свою бліду прозору віть

Вона похилить в супокої,

І буде тінь її легкою

Для того, хто під нею спить.

(З франц. переклала Наталя Забіла).

— Правда, чарівні вірші?

Шура дуже любила вірші. Вона ніколи про це не казала, але тримала їх безліч у пам'яті. Для Марії це було чимось органічним у Шурі, невід'ємним від її синіх очей, дитячої усмішки, усього ніжного, поетичного обрису.

Звичайно, не при всіх, лише з близькими людьми любила Шура згадувати улюблені вірші, рядки, що вразили її. Вона любила, як і Марія, ритися в книгарнях, на лотках у букіністів, і коли знаходила, відкривала для себе раніше не знаного поета або й давнього «знайомого», зупинялась над якимось образом, що раптово розкривався по-новому, якоюсь особливою мелодією рядка, їй здавалось, вона одержувала дарунок, їй хотілось поділитися цим дарунком з іншими.

— «Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам мудрецов». Правда, Майков вірно сказав, — нагадала їй якось Марія.

З Марією можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи, читати напам'ять свої улюблені вірші.

От і зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:

— От послухайте ще його:

J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;

Je ne puis ici-bas que donner en chemin

Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie ^І.

(Та леле, генія Петрарки я не маю,

Я можу з ним зрівнятись тільки почуттям,

Кохати так, як він. Тій, що мене кохає, —

Пожертвувати можу всім своїм життям.

(З франц. переклала Наталя Забіла).

Чому Шура вибрала цей вірш і з такою милою усмішкою дивиться на Марію? Певне, вона думає те ж саме, що думає й Марія.

А Марія згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки і запевняв, що ніхто не виявив так його, Сашиних, почуттів, як італійський співець. Мабуть, йому до душі припаде Мюссе.

— Я вам інколи заздрю, — признається Шура. — Я не можу скаржитися на Валерія, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я інколи цілі дні його не бачу. Він не може, як і кожний художник, і дня прожити без картини. Мабуть, людям мистецтва потрібні жінки, які цілком живуть їхнім життям. І не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [ не лише перш за все, а просто все.

— Ну, звідки ви це взяли? — зашарілася Марія.

— О, любові, як кашлю, затаїти не можна, — переконливо мовила Шура. — Здається, так кажуть італійці. Робота для нього — що? Необхідний обов'язок, який треба швидше виконати і поспішити до вас. Певне, йому треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезій.

— І захворіли ним?

— О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати, один твір кращий за інший. Там такий надзвичайний вірш «Tristesse» (Журба (франц.). Але він навіває на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку і для вас? Я рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи, хоч йому, Альфреду Мюссе, часом не щастило в любові, — я певна, між іншим, що не менше й щастило, — проте коли твої вірші можна дарувати як дорогоцінність, — хіба це не найбільша радість поета? Мені здається, Олександру Вадимовичу це буде ще ближче до серця, ніж вам. Я знаю, ваш улюбленець Гейне — «Schlage die Trommel und fьrchte dien nicht».

Сильнее стучи и тревогой

Ты спящих от сна пробуди!

Вот смысл глубочайший искусства,

А сам маршируй впереди! —

підхопила Марія. — Наш Плещеев чудесно переклав, правда?

Вот Гегель! Вот книжная мудрость!

Вот дух философских начал.

Давно я постиг эту тайну,

Давно барабанщиком стал!

Але радійте, я відчуваю — Мюссе мені стане близьким... Може, справді через Сашу... — додала вона роздумливо. — Де ви купили Мюссе?

— Не смійте купувати, я ж вирішила, що я подарую вам.

— Шурочко! — Марія докірливо глянула на неї.

— Не турбуйтеся, ми одержали вчора гроші. Однаково прийдуть гості — і ми їх проїмо і проп'ємо на радощах, — мовила Шурочка. — Художники інакше не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це буде на згадку про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, — призналася вона щиро. — Ну, з ким можна отак просто читати вірші, так відчувати життя?