Марiя

«Що на неї чекає там? Фальшиве становище в суспільстві, фальшиве становище з матір'ю», — так доводив він усім. Він дав їй освіту, забезпечив майбутнє. Тепер влаштував подібність родини — жив «своїм домком»: він, дочка, розумна, освічена і, головне, тактовна старенька miss Інніс, яка полюбила Полінетт і дуже поважає його.

Але спільного у нього з самою Полінькою дуже мало. Може, він сам винний, що вона не любить ані поезії, ані природи, ані полювання... Вона пишається ним, та які далекі їй його твори, всі ті проблеми, що постають на їхніх сторінках перед російською молоддю!

...У неї таке хороше, одверте обличчя, такі щирі очі... Зовні вона далеко більше російська мила дівчина, ніж француженка. Але внутрішньо — аж ніяк не схожа на улюблених героїнь його романів. У ній нема польоту, пориву, шукання істини, жадання діяльності. Він винний у цьому?

Він певний — Полінька буде хорошою дружиною, зразковою матір'ю, практично розумною взагалі.

Але що поробиш — Клоді він любить більше! Просто любить!

Добре вже, що з дочкою тепер нема сперечань, взаємини рівніші, спокійніші... Може, тому, що, йому здавалось, серце його вже завмерло? Тепер йому здавалось, що минуле відійшло від нього. Минуле — це Куртавнель. Але він відчував себе так, немов у нього вже нічого не лишилось особистого. Що ж, жити було можливо. Новий роман. Дочка. І десь у глибині думка: «А що, як знову все повернеться там, у Куртавнелі, і знову тимчасово?» Це було б надто важко!

На щастя, зараз, на кінець грудня, він відчув уже захват, ту гарячку в роботі, яка перемагала все, все! Йому хотілося швидше закінчити, швидше поїхати до Росії, повезти новий твір!

Хазяйським пильним оком Іван Сергійович оглянув стіл у невеличкій їдальні і тут почув дзвоник і голоси, метушню в передпокої. Він радісно побіг зустрічати, добре, що він усім іншим знайомим відмовив, майже втік від усіх. Так і є. Марія Олександрівна з своїми вірними лицарями — професором Єшевським та Олександром Вадимовичем. Весела і збуджена, вона низько, поселянськи вклонилась і заспівала:

Щедрик, ведрик!

Дайте вареник,

Грудочку кашки,

Кільце ковбаски!

І раптом, вийнявши з сумочки жменю дрібних цукерок, сипнула ними в Івана Сергійовича:

— На щастя, на здоров'я, на той Новий рік, щоб було ліпше як торік! Отак у нас щедрують. Трохи не так, звичайно, і не цукерками посипають, але ж ми й не дома, а в Парижі.

— Хай сьогодні ми будемо всі як дома, — розвівши обидві руки, мовив Іван Сергійович. — Прошу до столу, дорогі друзі.

Тост Єшевського за новорічним столом: «За нову повість нашого великого майстра!» — Іван Сергійович сприйняв добродушно, весело. З палким почуттям цокнулася з ним Маруся, з шанобливим захопленням — Саша Пассек. Шкода, що не прийшов приємний Бородін.

— Будемо сподіватися, що доля цього твору буде ліпшою, ніж «Накануне». А втім, як казав один мій товариш по університету, це все в руках «урны судьбы», — мовив з усмішкою Іван Сергійович.

— Як? Як? «Урны судьбы»? Чудесно! — засміялась Марія. — Ви вже закінчили писати? Я чекаю нетерпляче.

— Хотів би закінчити до березня. Повезу в «Русский вестник», і коли, бог дасть, мої сімейні справи налагодяться, з дочкою...

При цих словах Марія трохи насупила брови. Іван Сергійович бажав швидше видати Поліньку заміж. Але ж вона ще нікого не любила! І взагалі це було не до серця Марії...

— Так от, коли все буде гаразд, — вів далі Іван Сергійович, — я лишуся вже зовсім у Росії, я ніколи не повернуся сюди жити.

Він справді думав про це, і хотів цього, і хотілося вірити, що це можливо.

— Герцен б'є по живому, коли картає, дорікає, що я не повертаюсь саме тепер додому. Я ображаюсь, доводжу, що це зараз неможливо, а правди ніде діти. хіба не там треба бути зараз письменникам, дома, де відбуваються такі докорінні зміни. Нам треба це бачити на власні очі.

Марія почервоніла, і в неї защеміло серце. А вона, вона, звичайно, мусить бути «вдома», не тільки бачити! Тепер, коли вона побувала в Лондоні, коли такі міцні зв'язки з Герценом, коли дізналась, що робилося і робиться в Харкові, в Києві, — треба бути ближче з тими людьми, з тією молоддю. З яким хвилюванням прочитала вона про себе в статті Добролюбова: «Марко Вовчок є одним з перших борців у літературі проти кріпосництва». Але ж...

— А я так хочу зараз поїхати до Італії, — мовила вона наперекір своїм думкам. Що ж, в Італію їй легше було поїхати! — От Степан Васильович збирається до Італії, і я дуже бажаю.

— Просто до Гарібальді? — спитав Іван Сергійович, а про себе подумав осуджуючи: «Ну, чого її понесе до Італії, тільки ж нібито влаштувалась і трохи уговталась». — Гарібальді зробив чудеса з своєю «тисяччю» в Сіцілії. Уявляю, що зараз в Неаполі. Ні, навіть уявити неможливо. Адже я бачив Неаполь зовсім за інших обставин. Ви зараз в Італії у самий вир потрапите: там по всіх усюдах спалахне війна.

— От тому й треба швидше поїхати, — уперто мовила Марія, — а то зовсім не можна буде. А коли повернусь додому, тоді вже напевно не побуваю в Італії, не побачу Рима, Венеції, Неаполя.

— Vedi Napoli е poi mori (Побачити Неаполь і потім умерти (італ.), — нагадав Єшевський.

— Тоді тільки й жити. Ніде мені не працювалось так добре, як у Римі, — сказав Іван Сергійович. — Рим — дивовижне місто! — замислено додав він. — Мені здавалось, до деякої міри воно може замінити все — товариство, щастя, навіть любов.

— Так обов'язково треба поїхати! — вигукнула Марія.

— А хіба це так потрібно заміняти? Навіщо? — спитав Пассек, усміхнувшись.

Тургенев, також усміхнувшись, глянув на нього. Він був милий і приємний молодий чоловік; цей Олександр Вадимович, але ж що особливого знайшла в ньому Марія? Все-таки не слід їй іти по цій доріжці.

— Панове, дванадцята година! Хай здійсняться наші бажання! І перший мій-тост: хай почуємо ми святу вість — що нарешті указ підписано і реформа здійснена! Я благав Анненкова сповістити мене негайно телеграмою.

Все особисте відходило на задній план. Перший тост повинен був бути тільки за це, чого так нетерпляче чекали мільйони людей, — знищення кріпацтва.

По-різному чекали. По-різному уявляли майбутнє, а уявити було дуже важко, особливо тут, у Парижі, що робиться там, на безмежних просторах Російської імперії.

3

Опанаса Васильовича зустріли в Петербурзі спочатку здивовано, потім жінки дивилися зі співчуттям, жалісливо. Куліш, примруживши свої гарні з поволокою очі, усміхнувся. Кулішиха — Ганна Барвінок — глибоко зітхнула, похитала головою.

— Отакого чоловіка, нашу квітку... — не доказала... Опанас глянув на неї аж люто.

— Що ви говорите? Я ж її справи приїхав поладнати. Бо ви всі: Марко Вовчок! Марко Вовчок! А як до грошей — то хай та нехай, якось викрутиться, а вона ж на чужині! Нам виїхати не було за що, ледве для мене нашкрябали. Я привіз нові твори: і повість, і оповідання. Марко Вовчок працює аж шкварчить, тільки друкуйте!

«Основа» мала нарешті от-от вийти. По понеділках були «журфікси» — збирались, як у клубі, всі співробітники і знайомі. Коли вперше пішов туди з Чубинським і знайомим композитором Сєровим, знову почув шепотіння: «Це чоловік Марка Вовчка!» Професор Костомаров зрадів, питав, чи видужала, що пише, що привіз нового. Як завжди, діяльний, не розбереш, чи добродушно, чи сердито сперечається з Кулішем, обидва підколюють шпилечками один одного. Багато незнайомої молоді, студентів — той з Києва, той з Харкова, якийсь добродій привіз статті з Полтави.

Молодь шанобливо питає, цікавиться, яка ж вона — Марко Вовчок? Як би хотілось її побачити! О Марусенько, ти й не уявляєш і віддаля не припускаєш, що ти важиш для всіх!

...Та він і сам не осягав усього, не усвідомлював.

Опанас Васильович побував у редакціях журналів, куди наказала зайги Маруся, де вона друкувалася, переказував від неї привітання, і коли одержував листи з-за кордону — усі друзі знали.

Може, розуміла Маруся, яке його становище, і писала досить часто, підписувалася: «Обнімаємо тебе, наш друже, твої М. та Б. Маркович!».

Ближчі друзі це бачили... І Тарасові Григоровичу листи й поклони переказував.

Але Тарас Григорович дивився підозріло і відчужено, немов догадувався, що не все гаразд у його «доні», і, нічого не знаючи напевне, звинувачував у душі Опанаса.

Ніхто, мабуть, до кінця не розумів, як йому, Шевченкові, важко, як нестерпно гірко було тієї зими... Безглузде сватання, брутальний розрив з Ликерою... Усі ж застерігали, а він не вірив. Не розуміли його — хотілося тепла, сім'ї, своєї, найріднішої, діток. Хіба ж він старий був? Сорок сім років... Хіба він старий роками? То він зістарівся бідами...

Тарас Григорович сердився на Опанаса. Значить, щось не до ладу в їхній родині, значить, не зумів Опанас дати Марусі щастя. А може, від заздрості плещуть люди на його «доню», повторюють єхидні кулішівські вигадки? Чия б корова мичала, а чия б і мовчала! Сам бігав, як навіжений, за нею, спокою не давав, лютився, коли бачив її з ним, з Тарасом...

І Тарас Григорович згадував її голос, як вона тут у його майстерні співала рідні його пісні, її очі — щирі, ласкаві, ніжні до нього... її малого Богдасика... Перечитував її «Інститутку», йому, «батькові», присвячену. Він пишався нею. При ньому й словом недобрим тепер ніхто не прохоплювався про Марусю Марковичку.

— Хворіє мій Вовчок! — сказав йому сумно Опанас.

— А чого ж ти не бережеш її? — буркнув Тарас.

На новому «Кобзарі», що вийшов у 1861 році накладом Симеренка, Шевченко поставив присяту: «Марку Вовчку». Наче справу життя свого в її руки, як спадщину, передав. Вона йому була ближча за всіх, хто був тут, поряд.

...З нею він міг би й про Ликеру говорити. А коли б і не говорив, то вона своїм чулим серцем усе б зрозуміла. І не глузувала б із «старечої» недоречної любові, як дехто поза очима глузував.

Ще важче, ще болячіше було йому від спогадів про подорож на Україну, про сестер, братів, про Ярину, безталанну сердечну улюблену сестру Ярину, з викупом яких на волю справа ніяк не посувалась. Літературний фонд узявся за це, особливо Іван Сергійович Тургенев, коли був тут. Разом з Кавеліним і Ковалевським писали листи і панові, — наймоднішій бестії цього часу, — хитрому й лукавому, який дурив, обплутував, петляв, як той заєць, і лише забивав памороки бідолашним, затурканим братам і сестрі.

А воля, реформа... відтягалася, відтягалася... І Тарас Григорович дивував усіх похмурим своїм виглядом. До того ж дуже хворів.

Не міг із ним говорити, радитись Опанас Васильович про своє особисте життя. Та й про що він міг говорити? Скаржитись? На що? Маруся працює, привіз її твори, дала багато всіляких доручень. На просьбу Тургенева, Ковалевський написав листа, щоб улаштувався Опанас тут, у Петербурзі, на якусь підходящу роботу. Поки щось не виходило, незважаючи й на лист.

Побачився з її родичами. Насамперед з Варварою Дмитрівною Писарєвою — матір'ю троюрідного брата Миті. Маруся цю тітку звала, як усі, — «maman», вона її любила більше, ніж інших родичів. Маруся Митею дуже непокоїлась. Справді, від перевантаження той нервово захворів, навіть був у психіатричній лікарні.

— О, ви не уявляєте, Опанасе Васильовичу, що довелось пережити! — стримано, але стискуючи руки, казала Варвара Дмитрівна. — Ви не уявляєте, який це був жах! І раптом я дізнаюсь, що він утік із лікарні! Так, так, він утік! Я поїхала на короткий час із Петербурга додому, а він утік до дяді свого товариша, і той не віддав його лікарям, коли за ним приїхали. Знаєте, він добре зробив, цей старий дивак, інакше Митенька загинув би в .тій лікарні. А старий сказав лікарям: «Якщо ви його не вберегли, то нема чого й забирати. Я не віддам. Добре, що саме до мене прийшов». І дійсно, Митенька відпочив у нього, потім дома, на селі у нас, і зараз уже закінчує свою дисертацію. Скільки книжок перечитав за цей час — страшно сказати!

— Може, йому й не можна так уже перевантажувати себе, — вставив Опанас Васильович, — щоб знову погано не стало?

— Він і слухати про це не хоче, каже, і так через хворобу час загубив, усе хочу надолужити. І уявіть: встигає ще й статті писати. Його дуже цінують в «Русском слове», багато замовляють, і він дуже радіє своїй журнальній роботі. Я, звичайно, воліла б, щоб він ішов своєю науковою стежкою, я певна, що його дисертація про Аполлонія Тіанського матиме високу оцінку, але я не можу протидіяти його захопленню літературною працею, він там доконче потрібний, прямо-таки головний у редакції.

Вона і переживала, згадуючи страшний час Митиної хвороби, і пишалась, як кожна мати, його успіхами, і навіть цікавилась зовсім не цікавим для неї Аполлонієм Тіанським, про якого й Опанас Васильович мало знав. І, звичайно, на його щастя, більше розповідала про свого Митеньку, аніж розпитувала. В її очах усе було нормально. Опанас Васильович приїхав влаштуватися, а Маша поки що лишилась за кордоном і невдовзі теж повернеться.

Опанас Васильович у думках мимоволі порівняв Варвару Дмитрівну з іншою матір'ю — Тетяною Петрівною Пассек. Та теж жила своїми синами, але перевагу він віддав Варварі Дмитрівні. Та й сини вдачею були зовсім різні — Митя Писарєв і Саша Пассек.

Там — сини були при матері. Тут — мати стала при синові, нестримному, неврівноваженому, але самостійному, палкому. Такий молодий, а скільки власних думок і уподобань навіть у кожній рецензії, та хіба в нього рецензії? Запальні статті, які всі з цікавістю чекають і перечитують, хай хоч і не згоджуються! Яку щиру, хорошу статтю, зовсім своєрідну, написав про Марусю! За це вже Опанас з симпатією о співчуттям слухав про нього.

Далеко неприємнішим було коротке побачення з старшим Марусиним братом — Валеріаном. Валерка Маша не любила. Вони жили в дитинстві у різних родичів, ніколи не дружили, не листувалися. Вона любила, як мати, молодшого — Митю, якого одразу забрала до себе, коли вийшла заміж, і він був як син і для Опанаса Васильовича, а тепер лишився на піклуванні вірного Дорошенка. Валерко — як його звала Маруся — і зараз з якоюсь єхидною усмішечкою розпитував про сестру, немовби він знав про неї далеко більше, ніж сам Опанас. Як це завжди дратує! А як письменницею він ніколи нею не цікавився, хіба що тільки тим, скільки їй платять.

«Заздрить! — подумав Опанас. — Та він зовсім чужа людина».

Опанас вважав, що всі родичі мусять пишатися нею.

Він любив показувати її листи, в яких вона писала: «Була на лекції Лабуле», «Слухала обідню Керубіні», «Відвідала музичну вечірку у Трубецьких», «Познайомилась з письменником графом Толстим, Левом, тим, що написав «Детство», «Юность», «Семейное счастье».

Бачиться з Желіговським-Совою, а найчастіше стрічається з професором Єшевським та Іваном Сергійовичем Тургенєвим, які завжди передають йому дружні вітання. Про того, Пассека, ані слівця... Хоч би вона швидше приїхала!..

Щемить серце за нею і за хлопцем. Може, правий Тарас Григорович, що з таким осудом мовчки дивиться на нього? Коли читає йому Марійчині листи, Опанас завжди пропускає рядки, де йдеться про гроші.

В останніх листах все настійніше звучить просьба.

«...Я вже кілька разів тобі писала, що хотілося б уже мені поїхати в Італію, що їде Єшевський туди, і коли б гроші, я б з ним побралась. Та ще грошей нема, отже, й «Основи» нема. Зараз одібрала твій лист, то думаєш продати Тіблену «Оповідання». Коли се лучче, ти думаєш, то прошу тебе дуже — хутче гроші. Мені так грошей треба, що й сказати не можу. Зараз, зараз-таки і присилай, присилай хутко. Полонському я кланяюсь і для нього щось постараюсь зробити, коли він просити буде».

Поет Яків Полонський працює в редакції «Русского слова», він добрий знайомий — треба йому переказати.

«Тепер я хочу перевести «Три долі» і перевод продати».

Ой, бідна Марієчка, їй таки непереливки. Краще не перекладала б сама, а писала. Але чого це їй так до Італії закортіло?

«В Італію дуже б хотілося мені тепер з Єшевським, а то й не можна буде, кажуть, буде більша війна».

Воно й тепер небезпечно. Не менш розмов, як про реформи в Росії, про італійські події, Гарібальді, Кавура. Про Гарібальді навіть серед простих людей неймовірні балачки. Оце на «журфіксі» в «Основі» розповідали: якийсь одчайдушний хлоп'яга коло застави зібрав юрбу й трохи не вголос доводив: «Поки Гарібалка за наших панів не візьметься — нічого не буде!»

Опанас Васильович розуміє, що це значить взагалі побувати в Італії, а все ж таки думає тими ж словами, що й Тургенев подумав: «І куди її понесе?»

Але ж пише, пише його невгамовна Маруся:

«Прошу тебе, хутко продай ти вже кому-небудь і ті 300 карбованців мені хутче висилай. Не можна вибирати, що краще і вигідніше, коли мені тут конче треба. Прошу ж тебе дуже, як цей лист одбереш, зараз висилай гроші. Зараз напиши мені одвіт. Подумай, що як мені тут треба. Прошу, прошу тебе. Зроби усе те хутко, як тільки твоя сила. Мені, знов говорю тобі, мені гроші треба конче».

Лишенько ж ти моє, ще так наполегливо ніколи не писала. Пробіг очима кілька рядків. От рядочок, немов вона сама, усміхнувшись йому, сказала: «Сьогодні знов як весна, тепло, славно, ясно...» А воно ж лютий, і тут зимно, вітри, огидно, як і на душі... І знову! «Прошу ж тебе, гроші присилай хутко. Прошу тебе, прошу. Богдася з його писанням не дожидаю. Єшевський дуже кланяється. Ми здорові обоє. Я роботаю багато, та думаю, коли б мені хоч чотири руки! Бувай здоров, наш друже. М., Б. Маркович!».

Він уже знає. Нічого не вдієш. Чи будуть, чи не будуть гроші — вона поїде до Італії. Краще, звичайно, роздобути ці осоружні гроші, які він не вміє ані заробляти, ані своєчасно діставати нею ж зароблені. «Коли б чотири руки»! І однією стільки написала!

Зараз в Італії Добролюбов, головна тепер постать в «Современнике». Певне, побачаться, познайомляться, домовиться і про «Современник», її твори саме для них.

...А йому так хочеться на Україну, «додому»...

4

Що там казати, авжеж Єшевському було б приємно, коли б до Італії разом з ним поїхали Марія Олександрівна, Бородін, Пассек, і в той же час бентежило: по-перше, як це Марія Олександрівна говорить про подорож, не маючи абсолютно на неї коштів? По-друге, навіть не бажаючи встрявати в чужі справи, все ж таки замислювався над її взаєминами з Олександром Вадимовичем Пассеком і ніяк не міг зрозуміти їх. А втім, розробляли маршрут: Ліон, Марсель, морем до Чівіта-Веккія, потім залізницею до Рима.

Тургенев зовсім несхвальне ставився до того, що Марія Олександрівна збирається їхати. Але вона переконливо доводила, що їй треба неодмінно побувати в Італії, і, головне, з професорам Єшевським. який стільки покаже, пояснить.

План несподівано зірвався, і, ніде правди діти, Єшевський зітхнув з полегшенням і вирушив у подорож сам. Може, Юленька турбуватиметься, що її непристосований до життя професор мандрує сам-один, але що поробиш — йому відкладати подорожі не можна було. З Марселя він писав дружині:

«Марія Олександрівна лишилась. Не знаю, чи поїде вона до Італії, чи лишиться в Парижі, чи поїде кудись-інде, її жахливо шкода. Пассек попрощався з своїми, щоб їхати до Італії...»

(Юленька знала, що основним супутником чоловіка мав бути цей милий послужливий Пассек).

«...та лишився в Парижі на кілька днів, щоб почекати її від'їзду, і раптом захворів так, що мусив чотири дні лежати в ліжку і тільки напередодні мого від'їзду (2/14 лютого) міг встати і пересісти в крісло. Вийти з кімнати неможливо раніше, як за два тижні... До того ж М. О. майже без грошей і чекає надаремно присилки через Станкевича грошей з «Русского вестника» за повість, яку вона послала наприкінці лютого і за яку мусили вислати гроші наперед».

І жадана подорож до Італії, і ця хвороба Саші були причиною такого нестерпного чекання грошей.

Ох, часто якесь нещастя, як, приміром, хвороба, буває причиною і несподіваних поворотів у житті й рішень, які кардинально відмінні від попередніх, начебто обгрунтованих і остаточних. Людина вдається до зовсім неймовірних для себе вчинків, які стають єдино можливими, необхідними, неминучими.

Важка хвороба. Уява кінця. Безповоротного, невблаганного кінця. Яке значення мають умовності, осуд, усі ці нікчемні земні перешкоди, коли йдеться про життя і смерть?

Вона дивилась на палаюче схудле обличчя, безсилі руки на ковдрі...

Він, який кохав її як ніхто, який так віддано допомагав, коли захворів Богдасик, і наче байдуже зносив усі докори матері, яку гаряче любив і поважав. Ні, не байдуже, а терпляче, він гірко усе переживав, але любов до неї, Марії, була над усе. І що він мав за це? Він просив тільки бути коло неї, не проганяти його, не забороняти любити її. А вона? Вона сама вже відчувала, що не може бути без нього, без його відданого почуття. Вона не казала йому, але він став якоюсь невід'ємною часткою її життя, і коли його не було поряд, його вже не вистачало, спочатку вона казала сама собі, що він їй просто не заважає, ні в чому не заважає, і не хотіла й собі признаватися, що не тільки це...

А от зараз він лежав безпомічний, безсилий перед нею. І лікарі шепотілись щось про спадковість — батько його помер від сухот, — про небезпечний стан, і вона махнула на все і на всіх рукою і лишилася з ним.

Вона стояла навколішках коло його ліжка — так само, як зовсім недавно біля ліжка Богдасика, голубила ці безсилі руки, це юне змарніле обличчя, і коли він починав марити, шепотіла схвильовано:

— Заспокойся, я з тобою, я буду завжди з тобою, я тебе не покину нізащо, дурний мій хлопчику. Тільки видужуй, тільки видужуй. Ми поїдемо вдвох до Італії, ми побуваємо в Римі, Неаполі, Венеції... Тільки живи... тільки видужуй... Ми будемо щасливі...

Щасливі? Хіба вона зможе бути щасливою за таких обставин? Хіба це не буде горем для неї, для нього, для Опанаса?

«Що ж, коли не судилося щастя, нехай миле горе буде». Найменше вона думала, як деякі теперішні жінки, про право на вільну любов, щастя, навіть нові форми сім'ї, адже стільки, приміром, говорилося про надзвичайну дружбу і любов подружжя Шелгунових і літератора Михайлова, захисника жіночих прав. Ні, вона, Марія, не думала про це, нічого не хотіла доводити, нічим не «кидати виклик суспільству», як, захлинаючись, бажали деякі молоді дівчата, вбачаючи в своїх захопленнях якийсь подвиг. Ні, це було і простіше, і складніше, це було її «миле горе»...

Вона відчувала, що відповідає за життя цього хлопчика, бо поламала йому спокійне, звичайне, впорядковане життя, і зараз їй хотілося все зробити, щоб він був щасливий. Тільки щоб видужав! Тільки щоб жив! Невже це кінець? А як же вона буде без нього? Боже мій, господи! Я буду з ним, лиши його мені, дай, боже, зробити його щасливим! І хай буде, що буде! Адже важливіше бути чесною у вчинках з найближчими, з любимими, аніж удавати себе порядною перед чужими людьми. Та це зараз і не непокоїло її. Аби він жив!

Він прийшов до тями і перше, що побачив, усвідомив — її усмішку. Ніколи не бачив він її такою — близькою, рідною, зовсім своєю. Марія нахилилася над ним і, пригладжуючи спітніле чорне кучеряве волосся, тихесенько заспівала:

Нехай брешуть, брешуть, добрешуться лиха.

А ми з тобой, моє серце, кохаймося стиха.

І тоді тільки зрозуміла, відчула, про що писала колись — як можна опинитися, наче в божому раї, в своєму непевному щастячку.

* * *

Усе було знайоме з дитинства, принаймні з школярських років, коли захопився історією, і все вражало так, як жодне місто, жодне місце на світі.

Велично і врочисто промовляли руїни тисячолітньої давнини — форум, Колізей, храм, а поряд, і навіть вперемішку, гули сучасні вулиці, лунала темпераментна і в той же час незрівнянна музична італійська мова. Серед мальовничо-кольористої юрби хлопчаків, красунь дівчат чорними воронами миготіли черниці різних орденів, монахи й католицькі попи різних рангів. І хоча проходили загони стрільців, нагадуючи про напружений і неспокійний стан у країні, на кожнім кроці стрічалися групи туристів з усієї Європи. Безпомилково можна було пізнати російських художників. Як завжди, в Римі їх перебувало багато і тепер — стипендіатів академії і «самих по собі». Як завжди, більшість бідувала, але не звертала на це уваги. «Хоч голі, та на волі». Ніяковіючи насправді від незнання мови, недосконалої підготовки, робили вони незалежний вигляд, раювали, що вони вирвались на цей розкішний південь, омріяний Рим. Вони поринали в життя мистецтва і начебто ставали в своїх постійних розмовах, сперечаннях, студіях, роботі на пленері, в музеях, якщо не близькими знайомими, то в усякому разі або закоханими, або норовистими учнями старих богорівних митців, жили переказами про них. І все ж таки, все ж таки ці російські молоді художники хоч і сперечалися, і дискутували без кінця, до сварок про завдання, мету, напрямки мистецтва, — вони були співвітчизниками і Карла Брюллова, і Олександра Іванова — таких різних і попри все рідних усім їм, геніальних художників, яких поважав сам великий Рим!

Усе було переплутано, як завжди в цьому світовому місті, — стародавнє, сучасне і навіть майбутнє, що проривалось у схвильованому настрої римлян, у словах гарібальдійського гімну, що виникав то тут, то там, незважаючи на насторожені пильні дозори папської гвардії. А гімн цей створив поет Луїджі Меркантіні — боєць-гарібальдієць.

Bastone tedesco l'Italia non doma;

Non crescono al giogo le stirpi di Roma.

Ptu Italia non vuole stranieri e tiranni.

Gia troppi son gli anni ehe dura il servir.

Va fuori d'Italia, va fuori. ch'е l'ora.

Va fuori d'Italia, va fuori, stranier!

(Австрійська дубинка не скорить люд Рима,

Не зборить Італію непобориму.

Не стерпить вітчизна чужинців-тиранів, —

Занадто вже довго триває їх гніт!

Геть з Італії, геть, час настав вам тікати,

Геть з Італії, геть, чужоземні кати!

(Переклав з Італ. М. Бажан)

...Професор історії Степан Васильович Єшевський поринув найдужче у минуле. Він відчував себе наодинці з руїнами, стародавніми храмами, з сивими пам'ятками дивовижної культури. І не було меж у часі. То він жив у віках до християнства, і вся історія Риму, його розквіту й занепаду вставала зримо перед очима. То він опинявся в Середньовіччі, в добі Відродження.

Він радів із своєї самотності. Він уявляв із задоволенням, як тепер оживуть його лекції з історії перед студентами Московського університету, бо він тепер відчував себе свідком і навіть часто співучасником різних етапів величної історії вічного міста.

Але інколи, інколи він шкодував, що Марія Олександрівна не поїхала разом з ним. Він звик до неї за життя в Парижі. У листах Юленьці, та й сам собі, він доводив, що далеко краще без грошей сидіти на одному місці, а не подорожувати... І крім того, з ними був би Пассек. Ситуація складна.

«Ох-хо-хо, мила Маріє Олександрівно, і я, і Юленька дуже вас любимо і поважаємо — і як людину, і як чудесну письменницю, та якби деякі риси зникли з вашого таємничого характеру!» І це легковажне ставлення до грошей — до позичок, авансів. Перший час вона відмовлялась від пропозицій позичити їй, боялась цього, а тепер сама забуває, скільки кому винна, скільки їй винні в якій редакції, на що вона може розраховувати. Врешті, добре, що вона залишилась у Парижі.

До Рима приїхав Бородін. З ним накреслили план екскурсій.

От і сьогодні умовились зустрітися увечері коло фонтана Берніні, а до обіду Єшевський ще хотів зайти на пошту. Рідна Юленька, вона знає, що він турбується про неї і про дітей, особливо про новонародженого Петрусика, заочного хрещеника Марії Олександрівни, і не скупилася на листи.

— Prego! (Будь ласка! (Італ.) — усміхнувся йому службовець пошти, подаючи лист і ще аркушик паперу — якусь записку.

Лист від Юленьки! Він з насолодою прочитає його у себе, а аркушик, маленьку записочку, він розгорнув одразу. Що воно таке?

Знайомий стрімкий почерк. «Милий Степане Васильовичу! Ми сьогодні приїхали і зараз тут, в Hоtel Russie на del Popolo. Чекаємо на вас швидше!

Віддана Вам Марія Маркович і Богдась. З нами Олександр Вадимович Пассек».

От тобі й маєш! Але він зрадів, слово честі, просто зрадів. Йому здалося все навколо веселішим, і він відчув себе не в колосальному музеї, як досі, а живою людиною серед живих, сучасних людей. Він поспішив в Hоtel Russie, і коли побачив якісь особливо яскраві, зараз зовсім блакитні очі Марії Олександрівни, щасливе обличчя схудлого Саші й веселого Богдася, у нього вихопилося одразу:

— Як прекрасно, що ви приїхали!

— Що ж, всі дороги ведуть до Рима! — сміючись, тиснула йому руку Марія. — Але нам треба швидше влаштовуватися з кімнатами, адже в готелі неймовірно дорого для нас!

— Ну, це влаштуємо! Сьогодні я з Олександром Порфировичем Бородіним будемо у наших художників — тут брат Боткіна Микола, художник Орлов, багато інших, вони допоможуть знайти для вас помешкання.

— І щоб не дуже дорого, — нагадала Марія, — ви ж знаєте, у мене, як завжди, з грошима негусто, але дуже бажано, щоб недалеко одне від одного, хоча б на одній вулиці з Олександром Вадимовичем.

— І недалеко від вас, дорогий Степане Васильовичу, — мовив Саша. — Який я радий вас бачити! Невже ви все-все оглянули вже без мене, без Марії Олександрівни?

— Не турбуйтесь, тут на роки вистачить, не те що на якісь там два тижні!

Єшевський радів, що все так просто, і не було чого хвилюватись через їхні незрозумілі взаємини. Надаремно він заспокоїв себе. За короткий час він зрозумів, що зовсім усе це не «дуже просто».

Та ніколи він ще не бачив Марії Олександрівни такою щасливою, розквітлою, гарною. Щасливим, наче трохи завжди сп'янілим, виглядав і Саша.

Можливо, їм тільки заздритимуть люди. Хіба щастя може бути винним? Omnia vincit amor... (Все перемагає любов (лат.)

* * *

Вони були такі щасливі, що з ними неможливо було ходити по музеях. Про Сашу і не говорити — хоча він, правда, погоджувався одразу на все, всілякі екскурсії, але лише тому, що мала йти і Марія Олександрівна. Вони жили в іншому світі, може, інколи трохи смішному для сторонніх, може, навіть обурливому для пуританського ока, але, безперечно, заздрісному для всіх, — для кого потай, для кого одверто, — у світі своїх почуттів.

Степану Васильовичу часто здавалось, що вони нічого не бачать і не чують, крім одне одного. Та щодо Марії — він незабаром зрозумів, що помилився. Вона раптом ставила питання, які свідчили, що вона з якогось свого, іншого боку дивиться на все і цікавиться всім по-своєму.

Професор помітив, що Марія Олександрівна далеко більше за нього приглядалася до сучасного — не сучасного міста, а людей. Вона швидко опановувала мову, яку почала вивчати давно, і любила розмовляти з випадковими зустрічними. То з жінками коло Maria Miracle — Марії Чудотворної, — які розповідали, що саме ця мадонна найприхильніша до жінок і робить чудеса — miracle, то починала розмову з красунею дівчинкою, яка приходила прибирати кімнату і одразу пройнялася такою симпатією до приїжджої дами, що розповідала їй усі свої домашні і навіть вуличні новини.

Навіть з юрбою хлопчисьок, що не давали спокою приїжджим, вона одразу входила в якийсь незрозумілий решті контакт. Ці хлопчиська, як рої настирних мух, обліпляли коляски не тільки на загородніх екскурсіях, а навіть на вулицях міста, настирно, немов це беззаперечний обов'язок, якесь законне мито, вимагали милостині. Навіть милостинею це не можна було назвати, так це було зухвало і безапеляційно! Такі сценки дратували Єшевського, дивували Бородіна, Саша немовби почувався винним, а Марія була в захопленні, і реготала, і ладна була віддати всі гроші, аби чути хлоп'ячі вигуки, спостерігати їхні мінливі, задоволені, замурзані мордочки.

А сьогодні увечері вона кинулася на Єшевського:

— Як! Ви досі не були в «Ель Греко»? У тому ж кафе, казав Анненков, завжди бував Гоголь, там бував ще раніше Байрон;

Ви вже тут три тижні — і не були там!

Єшевський почав перераховувати, де він встиг побувати за ці три тижні, але Марія і слухати не хотіла:

— Сьогодні, зараз же ми йдемо туди! Ви навіть не знаєте дороги? Нічого, я розпитаю!

Вона повела все своє маленьке товариство так упевнено, немов жила тут уже хтозна-скільки часу. По дорозі з привітною усмішкою вона питала напівіталійською, напівфранцузькою, як дійти до п'яцца Іспанія. Від неї кілька кроків до кафе «Ель Греко». Це вона знала з розповідей Анненкова.

Єшевський відзначив про себе, що їй усі так відповідають, наче для кожного приємно послужитися такій привітній молодій дамі.

— Невже це тут? — здивувався Саша.

— Я уявляв кав'ярню далеко більшою і багатшою, — мовив і Степан Васильович, коли вони зайшли в досить маленьку кав'ярню з двох кімнат.

— Саме такою вона мені й подобається, — переконано сказала Марія. — Тільки подумати — тут бував Байрон!

Балакуча, вже в літах, огрядна господиня, яка царювала за касою, охоче показала, де сидів завжди синьйор Ніколо — так вона називала Миколу Васильовича Гоголя. Тоді кав'ярня належала її дядькові з дядиною, а вона була ще маленькою дівчинкою, а втім, пам'ятає синьйора Ніколо. Його всі поважали і, сказати правду, побоювались. Він розмовляв чужою для неї мовою, і вона дивувалась — інколи він з таким серйозним виглядом щось розповідав, певне, щось дуже серйозне, думала вона, але ж то, певне, було щось дуже смішне, як вона вже потім здогадувалась, бо всі починали так сміятися, що дядина приносила сидр, щоб заспокоїти. А взагалі всі намагалися синьйору Ніколо догодити, дядя навіть власноручно варив для нього каву. Що казати, синьйор Ніколо любив повередувати!

— О, так, — сміючись, сказала Марія своїм супутникам, — мій чоловік був з ним добре знайомий, колись, невдовзі перед нашим одруженням, він із Гоголем цілий день провів. Що за людина! Та йому всі його вереди і примхи прощали, навіть не те слово, не «прощали», а залюбки зносили, аби бути близько коло нього.

Господиня кав'ярні, немов розуміючи, про що йдеться, закивала головою.

— Так, так, його всі синьйори художники дуже любили, а мій дядя був просто щасливий, коли синьйор Ніколо приходив до нас, і вже ні на кого з гостей більше не звертав уваги. О! — підняла вона палець угору, очевидно, удаючи дядька, — це великий російський пітторо! У нас всі великі письменники і поети бували і пили нашу каву, — мовила вона з погордою. — Он у тому куточку любив сидіти сам синьйор поет Байрон!

Марія здивовано глянула на неї:

— Хіба ви...

— Ні, ні, мила синьйоро, звичайно, я не пам'ятаю його, бо мене ще не було тоді на світі, але ж дядько повісив, бачите, от на стіні, його портрет і розповідав про нього. А чому, гадаєте, так зветься наша кав'ярня, і чому у нас любив бувати Байрон? О! Всі це знають! Він був і за греків, і за італійців, за всіх, кому потрібні були його пісні про свободу. Це наш поет! — вона глянула на двері й сказала зовсім іншим, довірливим, конфіденційним тоном: — Можете бути спокійні, я одразу пізнаю людей, зайві люди до нас не заходять. Присягаюся святою мадонною! Прего, чашечку кави? А тістечка я сама готую, я певна — такій прекрасній синьйорі буде до смаку!

— Звичайно, звичайно, — загорілася Маруся. — Ми вип'ємо по чашечці кави з вашими тістечками, і ми сядемо в тій кімнаті, ну, не на тому місці, але ж у тій кімнаті, де любили сидіти і Гоголь, і Байрон.

— І Брюллов, — нагадав Саша.

— І Герцен, — додала Марія.

— І Марко Вовчок, — в тон їй проказав Єшевський.

— А ну вас, — жартома ляснула його по руці Маруся. — Я справді зворушена всім цим, а яка чудесна ця балакуха господиня! Все-таки шкода мені, що я не встигла побачити на власні очі Гоголя. Опанас стрічався з ним не раз, але Гоголь невдовзі помер, коли ми побралися.

Вона замислилась, тримаючи в руках малесеньку чашечку з запашною кавою.

— Звичайно, — мовила вона роздумливо, — Куліш зробив потрібну справу, перший зібравши його твори, листи, але, мені здається, він подав його зовсім не так, як треба, не таким, яким він був у дійсності, він зменшив його...

— Однаково на суд нащадкам лишаються твори, і тут ніхто вже не владний зробити по-своєму, — мовив Єшевський. — Як не репетує Англія, всі її лорди, всі її святенники, а от, бачите, поет Байрон лишився в серцях усіх народів, кому потрібні були його пісні!

— Він у мене змалку зв'язувався з Італією і Грецією, — сказала Марія. — Яке життя! З карбонаріями боровся за Італію, як за свою батьківщину, віддав життя за Грецію. З його піснями свободі йдуть гарібальдійці!

— Сміливому вся земля батьківщина! — мовив Єшевський, З кав'ярні, де дружньо попрощалися з господинею і дали слово прийти ще, Марія йшла мовчазна й замислена.

Треба швидше зустрітися з хлопцями, які приїхали з Гейдельберга не як цікаві туристи, а щоб бути в загонах Гарібальді, з тими поляками, росіянами й українцями.

— Милий Степане Васильовичу, ви ще не дізналися, я вас просила, де тепер Добролюбов? Чоловік писав, що він у Римі, але ж його тут нема. Чоловік радить познайомитись з ним і працювати для «Современника».

— Що ж, вам і карти в руки, — задоволене сказав Єшевський. — І не дорікайте мені, ви ж знаєте, я для вас про все дізнаюсь — навіть про що зараз думають Кавур, Меттерніх і король Віктор-Еммануїл, бо про це пише в «Современнике» Добролюбов так само гаряче, як і про твори Марка Вовчка, тому вже я пройнявся до нього величезною симпатією і дізнався, що зараз він у Неаполі.

— Ну, тоді ми з ним незабаром побачимось, — впевнено сказала Марія. — Я не встигла познайомитись з ним у Петербурзі, треба це тут виправити!

* * *

Художники знайшли для Марії Олександрівни чудову кімнату! Досить велику, але зовсім недорогу, на першому поверсі. У внутрішньому дворику був навіть фонтан і квіти. Обставлена кімната була екзотично: прикрашена вазами, бюстами, висіли картини — ніби куточок якогось музею або старого палаццо. Так воно й було — колишній занедбаний, ветхий палаццо, але Марії дуже подобалось. А художники найбільше були задоволені й пишались, що знайшли помешкання з великим ліхтарем на сходах. Більшість будинків у Римі була з темними й просто страшними під'їздами.

На тій же вулиці у маленькій кімнатці оселився Олександр Вадимович. Богдась лишався на його піклуванні в той час, коли мама працювала. Першу половину дня мама завжди працювала. І часто вночі. Увечері інколи сходилися усі разом. Свої відвідини музеїв і різних пам'яток професор, як і до їхнього приїзду, робив сам... Що ж, йому не хотілося заважати цим явно щасливим людям...

Інколи він виходив пізно увечері, отак як сьогодні, майже вночі, щоб поглянути на руїни форуму, храм Венери, Колізей при місячному освітленні. Сьогодні він попрямував до Колізею. Людей зовсім не було. Там і тут бігали кішки, чомусь їх тут багато ховалося в стародавніх руїнах. Якась жіноча самотня постать вийшла з брами.

— Маріє Олександрівно! Ви? Самі? Чому?

— Хіба ви не знаєте, що я люблю блукати сама?

— Але вночі, в Колізеї?

— Хіба страшно? Саме отак і відчуваєш те далеке життя. Під цією брамою проходили гладіатори з вигуком: «Ave Caesar, morituri te salutant!» (Живи, Цезарю, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! (лат.) Я люблю тут блукати і згадувати.

— І ви згадуєте те далеке життя? — пожартував Єшевський.

Марія нічого не відповіла. Вони пішли вдвох мовчки. Навіть такому доброму другові, як Єшевський, не хотілося казати, що вона «згадувала». Вона згадувала тут рядки «Неофітів», які Тарас Григорович власноручно переписав для неї і подарував перед подорожжю. Вона не раз перечитувала їх, але зараз, тут у Римі, коло стін Колізею, уночі, вона особливо переживала усю їхню силу слова, уяви, мислі.

Шевченко малював Колізей, перших неофітів, перших нескоримих борців, віддану матір, але ж усе це було про їхню рідну землю, про рідний народ, і не лише про рідний, а про кожен уярмлений, про кожен поневолений, про кожен, що конає під владою тиранів.

Марія йшла мовчки, і, як часто бувало, в думках повторювала рядок за рядком:

Ликуе Рим. Перед кумира

Везуть возами ладан, мірро,

Женуть гуртами християн

У Колізей. Мов у різниці

Кров потекла. Ликує Рим!

І гладіатор, і патрицій,

Обидва п'яні. Кров і дим

Їх упоїв. Руїну слави

Рим пропиває. Тризну править

По Сціпіонах. Лютуй! Лютуй,

Мерзенний старче! Розкошуй

В своїх гаремах! Із-за моря

Уже встає святая зоря.

Не громом праведним, святим

Тебе уб'ють. Ножем тупим

Тебе заріжуть, мов собаку,

Уб'ють обухом.

Вона думала про всіх неофітів, усіх борців, і для неї найближчою ставала Італія Байрона, Італія Гарібальді і, як не дивно було б почути комусь, Італія її «батька», Тараса Григоровича.

Захотілося йому написати про всі враження, його розпитати. Опанас повідомляв у останньому листі, що хворіє, писав про невдале сватання, про сумну подорож на Україну і брутальний арешт. Тургенев збирався написати про цей обурливий арешт Олександру Івановичу, щоб той надрукував у «Колоколе».

Мабуть, важко йому, Тарасові Григоровичу, нема коло нього по-справжньому близьких, з теплими, рідними руками. Як це страшно бути на самоті, самотнім. Не тоді, коли сам цього хочеш, а весь час... Певне, це найстрашніше в житті. От і люблять його, і шанують, а він однаково самотній — її названий батько, і ніяка слава, ніякі успіхи не можуть замінити найріднішої, найближчої людини.

Уночі, після прогулянки до Колізею писала йому листа. Бажалось якнайтепліше зігріти його, приголубити, як дочці.

«Мій друже дорогий, Тарасе Григоровичу!

Чую, що Ви усе нездужаєте та болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як-то Ви не бережете себе і які сердиті тепер. Оце добрі люди скажуть: «Тарас Григорович! Може, Ви шапку надінете: вітер!» — а Ви зараз і кирею з себе кидаєте. «Тарас Григорович, треба вікно зачинити, — холодно...» — а Ви хутенько до дверей — нехай на стежі стоять. А самі Ви тільки одне слово вимовляєте: «одчепіться», та дивитесь тільки у лівий куток. Я все добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам і прошу Вас дуже: бережіть себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засіяно?»

Чомусь сльози застилають очі. Ніхто, ніхто не важив так для неї.

Згадала, як уперше дівчинкою «Кобзар» читала, і сама собі присягалася, своїм життям, принести якусь користь для народу, не прожити пустотливою панночкою або великорозумною баринею. І біль, неймовірний жаль за ним — чого так склалось його життя?

Згадала — розповідав Опанас — дуже Тараса Григоровича любила хрещена мати Богдасика — княжна Рєпніна, Варвара Миколаївна, ще до заслання, ще як був молодим. Вона, Варвара Миколаївна, вразила Марію своїм прямодушним розумом, сердечною простотою. Та хіба серцю накажеш? Шевченко поважав її, звірявся їй багато в чому, але ж не любив. І він самотній. І вона вже нікого не полюбила і теж сама-одна доживає свій вік. А от здалося йому, що полюбив цю Ликеру, кріпацьку дівчину Макарова. Макаров, звичайно, одразу «вольну» дав, але жахався, казав Марусі: «Гарна тварина — і більше нічого, лукава, ледаща і не любить його аж ніскілечки». Нещасливий «батько»! Шкода, що її не було поряд, уявляє, як усі «друзі» з порадами лізли, з осудами та пересудами. Вона розуміє, він жахнувся своєї самотності, а те, що кріпачка, — це тільки полонило його дужче. І всі кажуть — гарна! Її й Тургенев бачив, теж сказав: «Я зрозумів, чому його до неї потягло, але одразу бачив, не те що щастя — ніякого пуття не буде».

Може, й добре, що одразу все порвалось.

Не пощастило йому у подорожі, такій жаданій, такій чеканій, на Батьківщину.

«Їздили Ви на Україну, були Вам там пригоди, писали мені Коли-то побачимось? Буду дожидати».

Вона й так ті три місяці у Петербурзі найчастіше з ним бачилась, усі навіть нарікали. Але ж так мало того часу було. Він і не хотів спочатку, щоб вона їхала, а потім казав: «їдь, доню, подивись світа!»

«Я тепер пишу до Вас з Рима: коли б же Вас сюди заніс який човничок, щоб Ви не од людей почули, а на свої очі побачили, які тут руїни, дерева, квіти,а яке тепло, яке сонце. Я була в Колізеї на самому вишку, на вікні сиділа, а як звідти зійшла, то й сама не знаю...»

Еге ж. Єшевський і Саша далі стояли, і Саша тремтів і бліднув, бо не помітив, як вона швидко нагору побігла, а вже побачив, як звідти махала, щоб стояли там унизу, на неї чекали.

«Була у Ватікані...»

Як глянула на Аполлона, на Лаокоона, «живих», не копії, а «справжніх», так аж дихання зайшлося, говорити не могла, трохи відстала, щоб не бачили її супутники, незручно стало за свою таку вразливість, вона й сама не чекала такої реакції. Потім, уже отямившись трохи, слухала пояснення Єшевського. А в Сікстинську капелу ходила потім не раз; і, закинувши голову, їй хотілося найдовше дивитись на стелю, на створення світу, як бог Саваоф торкається пальцем Адама. Вона мимоволі всміхалась, і ніби все набувало іншого значення. На це створення світу вона воліла більше дивитись, ніж на страшний суд, там тільки одна божа матір її заспокоювала, яка наче благала сина про милосердя. Вона і в дитинстві найдужче любила образ діви Марії... А створення світу було для неї чимось життєствердним. Не те що страшний суд — хай хоч і заслужені кари.

«Коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене є для Вас фотографії, та як їх передати? Я тут і працюю, і вчуся, і гуляю. Ви напишіть мені словечко, коли час буде. Ви забули чи ні, що ви названий батько? Коли взяли ім'я, то взяли й біду батьківську. Тепер думайте і не забувайте».

Вона всміхнулась трохи сумно. Чи було б її сьогоднішнє щастя, її «миле горе» — бідою батьківською?

Ой, леленько, вона й не знала, й не відала досі, яка то є справжня любов! А любові, як долі, конем не об'їдеш, не обминеш...

«Прощавайте. Бережіть же себе, прошу Вас дуже».

Вона знала — йому буде приємно, радісно, коли вона багато працюватиме, писатиме. Оце для нього головне. Вона уявила, як у нього, в його скромній кімнаті-майстерні в Академії художеств вона затишно вмоститься на його турецькому дивані — єдиній розкоші! — і розповідатиме про подорожі, зустрічі, враження, і він прочитає їй нові свої твори, а потім попросить її заспівати, і вона співатиме не тільки українські пісні, а й італійські, що чує тут.

Обов'язково треба швидше побачити Добролюбова, він-то далеко більше знає, ніж Єшевський та Бородін, та й російські художники, з якими вони стрічаються, що робиться насправді навколо, бо щось дуже схоже на затишшя перед бурею, а в день іменин Гарібальді на всіх вулицях і на площі папські солдати ходили великими юрбами, побрязкували, наче застерігаючи, шаблюками, і народ у чеканні затих, немов збирався з новими силами.

В останньому «Современнике» була дуже прихильна рецензія на нове видання «Кобзаря» — вона ще його не бачила, і їй тільки написали, що на ньому стоїть присвята їй!

Але їй так хотілося одержати листа від самого Тараса Григоровича. Надходили листи від Тургенева — не дуже приємні, від Опанаса — після них ставало сумно й ніяково, а інколи вона ображалась і дратувалась про себе.

А від Тараса Григоровича — ні, не було. Невже він так тяжко нездужає, що й написати нема сили?

Вона про нього тут останнім часом багато думала, і навіть приснився він їй, веселий і добрий, — удвох співали «Зіроньку». І вона прокинулась весела, розповіла за сніданням про сон Богдасеві й Саші. Вони, як завжди, пішли втрьох на пошту — Саша, Богдась і вона.

— Prego, синьйора! — як знайомій, з усмішкою простягнув їй листа чорненький юнак.

Вона вже впізнала досить товстенький конверт з адресою, надписаною почерком Івана Сергійовича, — він їй пересилає пошту з Парижа: так і є — в першому конверті ще другий, це від Опанаса Васильовича. Саша ніколи не питав, намагався нічим не виявити свого хвилювання, але від Марії не крилося, як він завжди бліднув і мінився в обличчі.

— Від тата! Лист від тата! — закричав Богдась і потягнув її за руку. — Читай, читай швидше!

Вони вийшли на вулицю, присіли коло стіни, повитої плющем і трояндами. Саша удавав, що цікавиться невеличкою статуєю мадонни, їх тут багато стоїть в нішах коло невеличких стінних фонтанчиків, звідки прості люди п'ють воду. Богдась торсав матір за руку, і вона квапливо надірвала другий, Опанасів, конверт, почала читати, і раптом Богдась побачив, як великі, наче дощові краплини, сльози потекли по щоках мами.

— Мамо! Що таке? — кинувся він до матері, підбіг і зляканий Олександр Вадимович.

Марія слабо махнула рукою:

— Підіть, підіть удвох кудись. Я сама хочу бути. Тарас Григорович помер...

Вона блукала сама по відлюдних вулицях та вуличках, сиділа над Тібром, не звертаючи ні на кого і ні на що уваги і не стримуючи сліз. Тараса Григоровича, її «батька», вже не було на світі. Як у неї боліла душа! Ніколи, ніколи вона вже не побачить його, і не розповість вже йому нічого, і, написавши новий твір, вже не думатиме, як завжди: «А йому сподобається?» Адже його слово було найвище визнання, найвищий суд для неї.

Як же це трапилось, як же таке горе, така біда увійшла в її життя? А вона так багато думала про нього останнім часом, як ніколи за все перебування за кордоном. Так то вона прощалася з ним навіки, коли їхала з Петербурга? То вона прощалася, коли підписувала оце тепер останній свій лист звідси: «Прощавайте»?

Ой, а де ж та даровизна, що наділив він нею, а вона залишила у нього до повернення — його автопортрет, що писав він, коли був молодим. Вона такий бачила і у княжни Варвари Миколаївни, отаким та його любила й не пізнала після заслання, а вона, Марія, побачила його вже не таким, але одразу зрозуміла, що душа його ще палкіша, ще непримиренніша стала, воля його ще міцніша, куди міцніша, ніж у всіх, хто оточував його.

Він подарував їй ще свій зошит, що списав у Орській фортеці, своє євангеліє, що читав там. Він усе те дорогоцінне її серцю подарував їй, сам подарував, хіба вона насмілилась би просити, навіть натякнути? А вона сказала притуливши ті подарунки до грудей- «Нехай у вас буде, поки повер'нуся». Кому вона могла що довірити, як не йому самому?

А тепер — де вона, ця найдорожча в світі спадщина? Треба, щоб Опанас потурбувався, забрав для неї, зберіг для неї. Яка вона була легковажна, нерозсудлива, непередбачлива... Та хіба вона думала, що ніколи вже не побачить свого Тараса Григоровича? Хіба коли думаєш, що близькі підуть від нас одного разу і ніколи вже не повернуться?..

Вона опівночі прийшла до свого помешкання. Вже зовсім було темно і тиша скрізь. Добре, що у під'їзді світив цей ліхтар, яким так пишались художники. Саша сидів коло Богдана, що спав, та, поглянувши на її заплакані очі, мовчки поцілував їй руку і, нічого не спитавши, пішов до себе.

Він завжди був такий. Нічому не заважав і розумів її бажання з півпогляду.

Нікого вона не хотіла бачити, нікого.

Цілу ніч вона наче розмовляла з «батьком», присягалася, що вона не зверне з дороги, його дороги, адже він вірив у неї, Марію, Марка Вовчка, і хай ця віра не стане даремною! Але як закінчив він це своє страдницьке життя? Чи був хтось коло нього, чи тримав його знесилену руку, чи так на самоті, як завжди? А вона, його «дочка», була так далеко, й невідомо, чи встиг він прочитати її останній лист із Рима? Невже не дізнався він, як вона думає про нього, схиляється перед ним?

Вона наче оглядала своє життя і червоніла за багато днів і годин цих двох років і думала, думала над своєю працею і над тим, що та як треба робити і як прожити, як він, у кого нема «зерна неправди за собою».

Як це важко жінці, молодій ще жінці, якій здавалось, що тільки зараз вона пізнала справжнє жіноче життя, жіноче щастя, і як важко все поєднати і бути ще матір'ю.

Адже завжди жадала вона бути доброю, гідною матір'ю — не для оточення, не про людське око, а по-справжньому, щоб самій знати, що перш за все вона — Людина. Мати. Адже їй присвятив Тарас Шевченко свій «Кобзар»! Це щось-таки значить! Не тільки для слави, для відзнаки її, а щоб вона, Марко Вовчок, так само, як він, любила Україну, народ пригноблений, скривджений, для нього працювала.

Писати? Так, багато писати, щоб народ її любив і розумів. Не для купки «избранных», а для всіх людей, народу, для нього й про нього.

Ніч — час роздумів над життям, над метою його, над добром і злом.

А день — це саме життя з своїми повсякчасними турботами, дрібними щоденними обов'язками, легкими радощами, побутовими неприємностями і втіхами.

Може, коли б «бог» не посилав людям різні дрібні напасті, які відвертають увагу від того, що терзає до глибини душу, і жити не можна було б!

Вночі здається: зайшла людина в безвихідь. Як можна далі жити, не розв'язавши для себе головних протиріч, питань, проблем?

А настане день, відійшла ніч переплакана, безсонна, треба дитині швидше дати поснідати, треба навідатися, чи надійшли гроші, треба швидше перекласти «Три долі», а то не встигнуть надрукувати в черговому номері.

А тут ще Саша...

5

Наближався Великдень. Як це було в дитинстві? Давно-давно?

Вона сиділа коло фонтана, поринувши в спогади. Це наближення свят, незвичне готування до них у Римі розбуркало далекі-далекі спогади, далекі картини, що нічого спільного не мали з тим, що бачила зараз. Ще б пак! Маленька глуха Катеринівка на Орловщині — і Рим!

Який ясний піднесений настрій був тоді, у дитинстві, в дні цих великодніх свят! Коли ще дуже вірила, коли ходила на сповідь, причащалася, відчувала себе чистою, безгрішною і дуже любила з мамою і нянею відвідувати весь страсний тиждень убогу сільську церковку. Вона з особливим палким почуттям вистоювала всі дванадцять євангелій у страсний четвер, і тремтіла від жалю і сліз, коли у святу п'ятницю виносили плащаницю, і щиро молилась, як усі в церкві — старі, молодиці, дівчата. Багато з них плакали. Чому?

У страсну суботу після хатньої метушні — адже, мабуть, цілий тиждень пекли паски, смажили, варили, — готували «пасхальний стіл», як якийсь вищий обов'язок, а ще весняна святкова приборка, і завжди лишалось на останній час щось недороблене, що конче треба було зробити. І от, нарешті, на вечір, коли вже в усьому домі так смачно і врочисто пахло святом, вона і старший брат Валерко одягали святкові вбрання, в її тугі довгі коси няня вплітала широкі сині або рожеві стьожки, вбирались святково мама й тато, так, і тато був ще живий, і увечері в страсну суботу теж їхав з ними до церкви, — і всі люди були у святкових вбраннях, квітчастих хустках. У церкві було дуже парко, тісно, дихати було важко, але всі наче нетерпляче чекали чогось надзвичайного, хоча щороку відбувалось те ж самісіньке. О дванадцятій лунало «Христос воскресе!» — і враз немов усе-все мінилося на очах, і люди всі мінилися, старі бабусі й діди, жінки, дівчата, літні дядьки і навіть хлопці! Всі здавалися такими добрими, ясними, і вірилось, що Христос, і божа матір, і всі святі ангели саме тут зараз, невидимі летять поперед хресного ходу навколо церкви. А на дзвіниці бамкав великий дзвін, тоді здавалося: голоснішого, гучнішого і прекраснішого нічого не може бути.

Як бувало весело в цей день удома! Давно-давно. Коли живий ще був тато...

Потім вона вже з острахом чекала великодня. А втім, і кожного свята. Але особливо великодня. Бо саме тоді напивався до нестями вітчим. Зовсім інші, ніж раніше, при татові, почали приїздити до них гості. Ні, не до них, до нього. Мама заводила дітей у спальню, забороняла виходити, щоб вони нічого не бачили й не чули. Старший Валерко цікавився, якось неприємно цікавився, намагався заглянути у щілинку, прислухався, а їй, Маші, було огидно, і найдужче чомусь вона боялася, щоб не почули меншенькі діти — Митя і Вірочка. Вірочка — вже дочка вітчима, але ж її сестричка, і вона її любила й жаліла. І самій їй не хотілося нічого чути.

Якось вона втекла. Вона бігла до своєї колишньої няні на село. їй здавалось, що всі ті люди, яких вона бачила вночі в церкві, які з жалем і співчуттям шепотілись за її спиною: «Хоч і панночка, а сирітка», зустрінуть її, сховають. Але на вулиці гуляли, і вона засоромилась, звернула з вулиці, побігла городами.

Треба було ще поминути попівський двір. З попівського дому лунав гомін, безладні співи, п'яні голоси. От рипнули двері з чорного ходу. Вона причаїлася за кущем ліщини з ще ледь помітним зеленим листячком: здавалось — на кущ накинуто зелений прозорий серпанок.

З дверей вийшли, підтримуючи один одного, піп і дяк, вони щось верзли, переконуючи в чомусь один одного. Єлейна борода попа була скуйовджена, дяк обіймав попа і намагався поцілувати йому руку, потім підвів свою правицю і таким громоподібним як у церкві голосом загорлав: «Єдин бог без гріха!» Аж тут вибігла попадя і почала обох лаяти верескливим голосом і штовхати у двері додому, а піп, так само піднявши руку, виголошував козлиним тенорком: «Єдин бог без гріха!»

Дівчинка найдужче злякалась, що її помітять, і, коли вони зникли в хаті, дременула далі знайомою стежкою.

Нарешті підперта з усіх боків, наче полатана, пощерблена нянина хижа. Дівчинка постукала у маленьке віконце. Вийшла няня. З того часу, як мама віддалася вдруге, няню відпустили з двору, вона жила з дочками і внуками.

— Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася до неї, притулилась, нічого не сказала. Стара зрозуміла без слів.

— Гуляють?

Дівчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона не кликала до хати. І раптом Маша зрозуміла — вона не може її покликати! Адже не раз плакалася няня мамі, як важко дочці, про себе ніколи ані слівця, але ж, певне, і їй непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба повертатися. Мама кинеться, що її нема, хвилюватиметься. Бідна мама, їй ще гірше буде. І потім, поки бігла, хвилювалась, щоб не побачили, поки попівський двір поминула, наче те хвилювання та домашня біда відійшли далі. Може, просто свіже повітря підтримало її.

— Я піду, нянечко, — мовила вона, — то я так, захотілося просто до тебе.

Немов уранці не бачились, не христосувались.

— Я піду з тобою! — Стара обняла дівчинку, прикрила своєю темною хусткою — подарунок ще пані. Пішли обережно вдвох. Де-не-де виринали пісні, голоси.

— От і наші розгулялися. Треба ж колись відпочити, людьми себе почути, хоч у свята...

Мама стояла коло хвіртки, перелякана, стривожена.

— Мамо, прости мені, я до няні ходила, — цілуючи їй руки, перепрошувала Маша. — Ти хвилювалась за мене?

— Дуже! — прошепотіла мати. Вона не сміла сказати, вона боялась признатись сама собі, — вона злякалась, що Машу затягли оті мерзенні гості чоловіка, і дівчинка все те бачитиме, що там коїться. Дяка богові! Вона ходила до няні.

— Голубонько пані, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провідати ходила! — мовила няня. Дорога її няня, вона так любила цю дівчинку, яка завжди за всіх покоївок, за всю челядь заступалася! Хто що не розіб'є, хто яку шкоду ненавмисне зробить, — Маша завжди казала: «Мамо, то я, пробачте».

— Ні, ні, нянечко, — обняла стару мати, — я не сердюся на Машу. Ти ж знаєш, вона добра, хороша дочка. Я от що гадаю: краще Маші не жити тут, краще я її до якоїсь із сестер відвезу. Однаково з осені у пансіон. Ти згодна, Машенько?

— Як скажеш. Як ти хочеш, — розгублено відповіла Маша. їхати з дому? Але ж коли «дому» й не було?

— Нянечко, правда, Маші краще там буде, або у Каті Мардовіної, або у Варюші Писарєвої? — наче виправдуючись перед старою селянкою, казала пані.

— Звісно, краще, — сумно зітхнула няня.

Ніде їй не було краще. Ніде їй не було гірше. Усе було тимчасовим — чеканням справжнього.

Проте — більше показового, зовнішнього у Мардовіних, строгіше й чистіше — у Писарєвих. Тому їх любила дужче.

Не раз із рідними їздила на прощу в монастирі. І багато переживань, думок, здивування і навіть перший час захоплення викликали у дівчинки черниці — їхнє самозречення, їхня дол-я. Потім, коли підросла, уважні її очі, бажання про все дізнатися, зрозуміти відкрили багато такого, від чого жахнулася. Темний страшний побут монастирський, жорстока непохитна ієрархія, безмовні рабині, честолюбна владарка-ігуменя, вражена навіки в особистому житті тиранка, і такі ж уражені, заздрісні, дрібніші тирани — її помічниці й підлабузниці — мати-казначея, інші, на нижчих сходинах чернечої імперії. О! Як рідко можна було побачити справжню християнську віру. Відкривалися перед нею і штучне творення чудес, і різні релігійні ефекти, які підстроювали служителі церкви, і поряд з цим — дитяча сліпа віра скривджених простих людей, оцих старих бабусь, молодих жінок, котрі з немовлятами на руках проходили десятки верстов, щоб поклонитися чудотворній іконі, святим мощам, за останній мідяк налити у пляшечку святої водички, яку напередодні наливала із звичайного колодязя на монастирському подвір'ї одна з цих жирних лицемірних чорних гусениць.

Інколи ще хотілося вірити, як у дитинстві, світлою, ясною вірою, але це було вже неможливо. Давно неможливо.

Дивно! Опанас був релігійна людина — які листи писав він їй, коли була ще нареченою, їздила з родичами в Задонськ! Ще тоді вона вірила, але його листи, сповнені сентенцій, моралізуючі, якось не відповідали її настроям, її вірі, в якій вона найдужче шукала не фанатичної покори, не захоплення аскетичними ідеалами, що відгонили у звичайних людей звичайним святенництвом (трохи цього було і в Опанасових листах), а ствердження любові до людей, ближчих, живих людей, шукала правди і добра. Потім вона почала сперечатися з ним. Потім перестала сперечатись. Коли вчителював, він повинен був і до церкви ходити, і всі обрядності виконувати. Вона, як дружина вчителя, звичайно, виконувала все з ним, але вже ніякої ваги цьому не надавала. Дещо, правда, робила навіть залюбки, тому що нагадувало дитинство: на Великдень пекла паски, фарбувала крашанки, приходила «розговлятися» вся комуна (яка й не постилася!). На «зелені свята» вбирала хату клечанням. Ну, а на різдво, звичайно, і свят-вечір був напередодні, і кутя з медом, і взагалі все, як належить. Але ж це все не мало ніякого відношення до віри!

Ці два роки за кордоном весь час перебувала в оточенні таких людей, для яких питання віри, релігії давно вже не мало особистого значення. Це було лише тією темною силою, яку треба було враховувати в своїй боротьбі проти монархів церкви і всього їхнього війська. Так робив весь час Олександр Іванович Герцен. І саме тут, у Римі, був центр найміцнішої і найпідступнішої клерикальної сили, тут був центр держави намісника апостола Петра на землі — самого папи. Він жив у Ватікані. Важко було поєднати в думках, у розумінні Ватікан — місце мешкання монарха католицької церкви, і Ватікан, про який писав Герцен: «Коли нестерпні сумніви ятрять серце, коли перестаєш вірити, що люди могли бути здатні на щось путнє, коли самому стає огидно и соромно жити, — я раджу йти до Ватікану. Там людина заспокоїться і знову щось благословить у житті». Він писав про Ватікан Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, а не папський.

Але там, у цьому ж Ватікані, за стіною, що відмежовувала від залів Рафаеля, його станціє, від Сікстинської капели, вже багато віків плутав таємничий зловісний лабіринт клерикальної держави і мав свої палати папа. У страсний тиждень він мав сам правити відправи у Сікстинській капелі, а у вербну неділю — в соборі святого Петра.

— Ми мусимо бути на відправах папи в соборі і в Сікстинській капелі, — такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустріла Марія своїх постійних супутників, до яких ще приєднався сусіда по дому, один швейцарець, якого дуже полюбили всі діти з ближніх будинків.

— Бути в Римі і не бачити папи! — удавано осудливо мовив і Єшевський.

— Вас схопив уже азарт туриста? — спитав сусіда-швейцарець.

— Усе, усе разом! — відповіла Марія. — Я хочу бачити папу, я хочу бачити народ у дні найбільших релігійних свят, адже італійці так палко, пристрасно вірують! Я хочу бачити всі їхні врочисті церемонії, і я рада, що ми опинились у Римі саме на великдень.

— А я волів би краще опинитися під час карнавалу, хоча вже й спостерігав його. Оце видовисько незрівнянне, і справді треба саме на карнавалі бачити італійців! У церкві — це зовсім не те.

— Ви вже не раз бували тут, тому так спокійно ставитесь до всього, — заперечила Марія. — Та тільки як нам дістати квитки?

— Скрізь і завжди усім хочеться побувати на таких церемоніях, як на прем'єрах у театрі, — сказав швейцарець.

Вона даремно хвилювалась — люб'язний швейцарець приніс їй з поштивою усмішкою квиток на відправу у вербну неділю. Йому дуже хотілося прислужитися цій чарівній дамі! Але напередодні Марії вже надіслали з російського посольства квитки на всенький страсний тиждень! Це вже потурбувався професор, та, звичайно, вона про це не сказала швейцарцю — подарунки треба вміти приймати і не затьмарювати насолоди даруючого!

Вона була страшенно задоволена, що піде, і — розчарована, коли пішла.

Це справді була ніяка не релігійна відправа, — швейцарець мав рацію, — своєрідна театральна вистава, навіть не прем'єра, бо учасники зовсім не хвилювались, як артисти на прем'єрах, а виконували свої ролі завчено-машинально, бо виконували їх .багато років, а до того багато років бачили, як виконували інші, їхні попередники.

Єшевський побачив: Марія Олександрівна ледь стрималась, щоб не чмихнути, коли, на ношах у кріслі винесли папу — невеличкого, з круглим байдужим, навіть добродушним обличчям.

— Наче пиріг! — шепнула Марія.

Ніякісінького натхнення, врочистого піднесення не побачила вона на обличчі намісника Петра на землі — тільки втома й байдужість. Він сидів під балдахіном, з обох боків його обмахували павичими опахалами.

Поперед нього спочатку пройшли кардинали в довгих червоних мантіях і високих клобуках, потім єпископи, каноніки, різні високі чини чорного війська, що нагадували часи інквізиції, потім звичайне військо у незвичайному одязі — швейцарські латники у середньовічних убраннях, загони папських гвардійців. Від усієї .червоної, золотої пишноти аж очі сліпило. Усі в церкві стали навколішки, але Марія помічала лише цікавість на обличчях, навіть не можна було сказати — молільників, молільників не було, були цікаві глядачі. Одна тільки жінка, явно іноземка, що виявилось з її запитань, стоячи поблизу Марії навколішках, плакала розчулено. Зараз у цей славетний собор святого Петра можна було попасти лише по квитках, і більшість була така, як вона сама, — цікаві глядачі у справжнісінькому театрі. Але ні, вона помиляється: цей вдосконалений театр — це ж величезна, ще непоборима сила. Яка сила у цього байдужого, з обличчям втомленого хазяїна, папи, у зловісних кардиналів, деяких висхлих, наче кістяки, з обличчями хижих птахів, зголоднілих хижаків, а деяких відгодованих, випещених. І не можна сказати про якусь тупість, глупоту, ні, ні в якому разі, бо в багатьох погляди горіли таким злим розумом і хитрістю, що, певне, моторошно було б глянути сам на сам у живі очі. Це були очі суддів-інквізиторів, які одним поглядом, одним невблаганним рухом руки, не замислюючись, посилають на смерть, на вогнище, в темниці фортеці Святого ангела. І нічого християнського не було в них, нічого спільного з тими першими неофітами, що при світлі смолоскипів спускалися в катакомби і там молилися з відданою вірою і самозреченням, і там ховали своїх перших мучеників за віру. О! Катакомби справили на Марію куди глибше враження!

Їй захотілося швидше з цього театру на свіже повітря. Нарешті кінець урочисто театральної відправи.

— Вийдемо тим ходом! — кивнула Марія професору й Саші. Саша знав — Марія не може піти з собору святого Петра, куди вони вже приходили кілька разів, щоб не затриматися хоч би на хвилинку коло «Пієти» Мікеланджело.

Вже витиснувшись із натовпу і переводячи подих, Єшевський сказав:

— Справді, треба погодитись з вашим улюбленим Стендалем:

«Яку' радість могло б дати перебування в античному Римі, коли б волею злої долі на його грунті не виник як найбільша образа — Рим попівський».

— Але ж не забувайте, — мовила Марія, — Стендаль не тільки захоплювався античним і іншим мистецтвом Рима, він був зв'язаний і з карбонаріями! Погляньте на майдан — скільки тут їхніх синів і дочок!

На майдані була сила-силенна людей, живих людей, — не глядачів, а палких римлян, італійців з гарячими серцями, жадобою волі, хай у більшості ще віруючих і в мадонну, і у всіх улюблених святих, але в той же час вже пройнятих зневагою до абатів, монсиньйорів і, головне, — з вірою і любов'ю до свого Гарібальді, якого чекали, чекали! Та він, незрозуміле для більшості чому, після свого славетного, героїчного походу «тисячі», тріумфальної перемоги в Неаполі, знову поїхав на свою Капреру. Але ж він сказав: «Рим або смерть!»

Переказували його слова: «До побачення — в Римі!»

Так, Рим був володінням папи, в тенетах європейських дипломатичних інтриг, ще Венеція була під п'ятою австрійців, у Турині домовлялись король Віктор-Еммануїл, Кавур, інші міністри, але народ, весь народ Італії бачив у об'єднанні своє визволення і вірив Гарібальді! Це розуміли король і міністри і поки що загрібали жар його руками, бажаючи об'єднання і боячись народного запалу, коротко кажучи — революції.

— Ви пам'ятаєте, — сказала Марія, — рядки Альфієрі: «Siarn servi, ma servi ognor frementi!» Так, ми раби, але повстати ми готові!

— Ви робите надзвичайні успіхи в італійській мові, — зауважив професор, — коли б я з таким же успіхом знався в старовинних італійських хроніках!

— Марія Олександрівна вивчає мову по Альфієрі і Данте, — вставив Саша.

— А ви, я знаю, не розлучаєтесь з Петраркою і Боккаччо, хоча вони такі несхожі! — засміявся Єрошевський.

— Свята істина, — погодився Саша. — Щоб не тільки вивчити мову, а пізнати й дух італійців, необхідно знати і того, й другого. Крім того, це в мене підступи до Беккаріа, якого я жадаю прочитати в оригіналі.

Звичайно, треба ж йому, врешті, займатися не лише Петраркою і любов'ю, а подумати й про свою неприємну спеціальність!

Але ж Марія надихає його, повертає його думки і в цьому на якийсь зовсім інший шлях. І йому соромно нічого не робити, коли вона так невтомно працює. Він використає також подорож до Італії для досконалого знайомства з батьком юриспруденції — Беккаріа.

— Я тут також читаю Боккаччо по-італійськи, — сказала Марія. — Скільки там викривається притаманного всілякому попівству! І як про це ще мало в нас у літературі. Про наші рідні, — усміхнулась вона, — святі монастирі, про наших власних черничок та ченців, та й про попів, у нас щось нічого не написали, а скільки там несподівано вражаючого! Я в юності і в дитинстві не раз їздила на різні прощі і дивувалась та жахалась. Звичайно, кожен народ, кожна країна має в усьому свою специфіку Але я дедалі все дужче закохуюсь в Італію, в справжню, живу, волелюбну. Я хочу швидше в Неаполь! Адже там ще так недавно був Гарібальді! Я хочу саме зараз побачити народ Неаполя, звідки прогнали короля! Степане Васильовичу, невже ви не поїдете з нами до Неаполя?

— На жаль, ніяк не зможу.

— А от Бородін буде з нами.

«Дуже їм там потрібний Бородін, — подумав професор. — І як вона майже без грошей полетить у Неаполь!» І сам себе дорікнув у думках: адже ти вже бував у Неаполі, а вона ще ні. І, може, просто заздрісне дивитись на двох щасливих, закоханих одне в одного, в Італію, в життя, людей, що помчать до Неаполя?

6

Нарешті Іван Сергійович одержав уперше такі чекані, такі жадані звістки. Телеграма від Миколи Петровича Макарова, слідом за нею лист від Павла Васильовича Анненкова. Маніфест про визволення селян підписано й оголошено. Телеграма від Макарова. Звичайно, коротка, але як багато в ній!

Тремтячими руками Іван Сергійович розриває конверт з листом Анненкова. Той, з властивою йому спостережливістю і точністю, малює картину — адже благав його Іван Сергійович все-все описати!

«...вийшов піп після обідні, розгорнув друкований аркуш Народ раптом принишк, у мертвій мовчанці вислухали промову, складену з суміші канцелярської редакції і фальшивобіблійної витіюватості... Все це дивовижно і невже так буде по всій Росії, а напевне...»

Та незважаючи на це, хотілося швидше побачити своїх співвітчизників, росіян, відзначити цю подію, за яку стільки кращих людей віддавали своє життя, про яку мріяли...

...Увижу ль, о друзья! народ неугнетенный

И рабство, падшее по манию царя...

«Рабство, падшее по манию царя».

У російській посольській церкві сьогодні багато людей. Не розходяться після обідні. Багато старих людей.

Іван Сергійович підходить до свого далекого родича — Миколи Івановича Тургенева — одного з славних братів Тургенєвих, декабриста, приреченого до смертної кари Миколою Першим. Але Микола Іванович волів залишитися у вічному вигнанні за кордоном, аніж самому з'явитися в кращому разі на довічне ув'язнення.

— Тепер я можу сказати: «Нині отпущаєши раба твого», — говорить він, — чом не дожили до цього брати мої, чом не дожили обидва Олександри — мій брат і Олександр Пушкін!

Книга Миколи Івановича Тургенева про налоги, що вийшла у 1818 році, викликала величезний інтерес своїми прогресивними настановами. Вона давала якісь нові економічні підвалини, які доводили, що необхідно змінити все в житті країни. Микола Тургенев був тісно зв'язаний з керівною верхівкою декабристів, і ще в своєму «Евгении Онегине» Пушкін присвятив йому рядки, якими можна було пишатися:

Друг Марса, Вакха и Венеры,

Тут Лунин дерзко предлагал

Свои решительные меры

И вдохновенно бормотал.

Читал свои ноэли Пушкин,

Меланхолический Якушкин,

Казалось, молча обнажал

Цареубийственный кинжал.

Одну Россию в мире видя,

Преследуя свой идеал.

Хромой Тургенев им внимал

И, плети рабства ненавидя,

Предвидел в сей толпе дворян

Освободителей крестьян.

Не менше любили й шанували найкращі люди Росії — вчені, літератори — його старшого брата Олександра Івановича, хоча той і не поділяв радикальних революційних поглядів брата, але не боявся стояти в чесній благородній опозиції уряду. Олександр Тургенев увійшов у літературу своєю «Хроникой русского», листами з-за кордону, які друкувалися в тому, першому «Современнике» Пушкіна. Це була надзвичайна людина по душевному благородству, завжди молодій жвавості й допитливості розуму, освіченості, працьовитості. Він не хотів кидати вигнанця брата, він сам прирік себе на мандрівне життя за кордоном, час від часу повертаючись на батьківщину і все життя клопочучись про брата. За кордоном він весь час віддавав роботі — розшукам, дослідженню російських зв'язків у закордонних архівах Парижа, Лондона, Рима. Він приятелював із видатними людьми Європи, такими, як Стендаль, бував не раз у Веймарі в Гете.

А в російській літературі він лишився ще в пам'яті тим, що один, один він з вірним камердинером Пушкіна Микитою проводжав труну гаряче любимого Олександра Сергійовича в Святі Гори...

Іван Сергійович познайомився з ним ще в молоді свої роки під час навчання в Німеччині, потім стрічався з ним до самої його смерті.

А з Миколою Івановичем і його родиною він підтримував постійний зв'язок у Парижі.

Зараз у церкві поряд із старим уже Миколою Івановичем Тургенєвим стояв другий живий творець російської історії, який відбув важку кару, пізнав сибірські рудні, кайдани, — уславлений декабрист князь Сергій Григорович Волконський. Тільки зовсім нещодавно йому дозволено було повернутися з родиною з Сибіру.

— Все-таки дожили ми до цього великого дня...

Виходить священик служити молебень, який замовили вони всі, борці й соратники різного віку, різних поколінь, хай віруючі й невіруючі, але якось треба відзначити разом цю подію, не тільки за столом. І вони слухають промову священика і не можуть стримати сліз. Витирає очі старий Волконський, майже ридає Микола Іванович Тургенев, плачуть їхні жінки й діти. Плаче Іван Сергійович, який ще підлітком дав свою «ганнібалову клятву» боротися проти кріпацтва і своїми «Записками охотника» примусив замислитись навіть царську родину.

Він знає: багато російських панів, мандруючих і відпочиваючих за кордоном, не лишились після обідні. Вони схвильовані зовсім інакше, вони обурені, вони переконані, що їх «пограбовано» цим знищенням кріпаччини, навіть цим куцим, важким для селян визволенням.

Та тепер не хоче, не може Іван Сергійович про це думати. Він хоче щастя своєму народу, в який вірить, який любить.

Це в Парижі.

Лондон. Орсет Хауз. «Колокол» — квітень 1861 року.

«Визволення селян!

Вольна Російська Друкарня в Лондоні і видавці «Колокола» святкують увечері І0 квітня початок звільнення селян в Orsett-house, Westbourne-terrace. Кожен росіянин, до якої б партії він не належав, але який співчуває великій справі, — буде прийнятий по-братерськи».

Олександр Іванович кипить, горить, він живе тільки цим, він чекає листів від Тургенева, він чекає телеграм з Росії, офіційних повідомлень у газетах. Він пише друзям, знайомим, пише в «Колокол».

Одному з перших надсилають удвох з Огарьовим листа Миколі Івановичу Тургеневу.

«Вельмишановний Миколо Івановичу! Ви були одним із перших, що почали говорити про звільнення російського народу; Ви нещодавнозворушені, з слізьми на очах, святкували перший день цього звільнення. Дозвольте ж нам, вихованцям Вашого Союзу, висловити Вам наше поздоровлення і з почуттям братерської, або краще, синівської любові потиснути Вам руку і обняти Вас гаряче від усього щирого серця. Такий же наш привіт просимо передати князю Волконському. З живим розчуленням ми написали ці рядки й підписуємо наші імена з тією глибоко релігійною відданістю, яку ми на все життя зберегли до старших діячів російської свободи.

Олександр Герцен Микола Огарьов».

Не тільки цих двох старійших діячів російського визволення хочеться Герцену зараз обняти. Йому хочеться, щоб його почув, зрозумів кожен росіянин, кожна людина, якої б не була національності, які населяють безмежні простори батьківщини, а також і ті, що примушені були втекти з неї, сотні емігрантів-росіян, українців, поляків, вірменів, грузинів. Йому хочеться, щоб його настрій зрозуміли, поділили сотні емігрантів Франції, Італії, всіх країн, люди, які прагнуть волі й щастя для всіх.

Олександр Іванович гаряче обмірковує: ілюмінація, прапор з словами «Emancipation in Russia» — визволення в Росії. Раут для всіх росіян, для всіх робітників друкарні, для всіх політичних емігрантів, якої б національності вони не були. Обов'язково прийде друг-італієць Мадзіні, славний Мадзіні!

Буде музика. «Марсельєза». Князь Голіцин — емігрант, аматор-композитор, створив прекрасну російську фантазію «Визволення» — аранжемент улюбленої російської пісні «Вниз по матушке по Волге». Потім обов'язково «Еще Польска нє згінєла»...

Звичайно, обов'язково оркестр князя Голіцина виконає увертюру й марш з «Вільгельма Телля» — «Це мій співгромадянин по швейцарській прописці», — жартує Герцен. Адже він з родиною натуралізований в одному з швейцарських кантонів, де ним пишаються і приймають на славу, коли він приїздить.

Потім для всіх частування. Дами й діти в святкових вбраннях. Усім раді. Усіх запрошуємо, хто співчуває справі визволення!

Він, Герцен, ще не знає — можливо, він підійме бокал за імператора, який підписав цей маніфест?..

Італія. Неаполь.

— Ви гадаєте, дуже полегшає нашим мужикам від цієї реформи? Мудрували, мудрували, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі!

Хто-хто, а вовки ситі залишаться, виділять мужичкам негідні шматки землі, одроблятимуть за неї, може, й гірше, ніж на панщині, та ще й ні реманенту, ні коней, усе позичай, за все одробляй. Земля ж то поміщицькою лишилась! — говорив Микола Олександрович Добролюбов Марії.

— А все ж таки не кріпаки більше! Як сумно, що Тарас Григорович не дожив до цього дня! І шкода, що на власні очі ми не бачимо, як там, удома, — зітхнула Марія. — Мені важко уявити, як це прийняли селяни. Чи розуміють свої права?

— Які там права, Маріє Олександрівно! Друзі пишуть — нічого вони, селяни, поки що не розуміють, але відчувають — обплутують, оббріхують їх. Оце зараз саме слушна година, щоб роз'яснити їм, що насправді треба.

— А що треба?

— Хіба ви не знаєте? Докорінна зміна всього А то цар кинув подачку — і всі радіють: цар, мовляв, визволитель! А що селя нин насправді одержав? Поміркуйте над цим!

Україна. Чернігівщина (Та, мабуть, не тільки на Чернігівщині, а так було по багатьох селах) Усім загадали йти до церкви.

— Волю читатимуть.

Вдосвіта зашаруділо все село.

У кожній хаті прокидалися ще поночі. Надягали що було ліпше, святкове. Баби витягали приховані на Великдень хустки, дітлашня вовтузилася, метушилася під ногами, та сьогодні батьки нікого за це не наділяли штурханами й не гримали Навпаки, наказали матерям і їх зібрати.

— Хай і воно почує, що вже вільне, ніхто від батька-матері не відніме, не забере.

А коли почало ледь ясніти на сході і з'явилась лише рожева передранкова смужечка, село загомоніло, ще неголосно, несміливо, ще стиха, немов голосний гомін завадив би врочистості небувалого дня. Ще не закалатав старий дзвін на дзвіниці, а вже купи людей стояли біля церкви, і тільки-но відчинили браму — враз стало в ній повнісінько, так тісно, що й вужу не пролізти.

І тихо. Навіть жінки не шепотілися, навіть дівчата потай не зиркали на парубків. А парубки, а дядьки, а старі діди аж шиї повитягали, боячися хоч слово пропустити. Та поки що тяглася звичайна обідня. Втім, ніхто не виходив з церкви.

Вуж не проліз би, а от коли після обідні почав отець Пантелій, начебто й несподівано, хоча всі чогось незвичайного чекали, правити молебня — усі заворушилися, потіснилися і невеличким проходом, що невідомо якою силою проклався аж до самісінького олтаря, пройшов і зупинився поліцейський пристав. І він дивився не на ікони і не на олтар, а, ставши поруч з панотцем, на людей. І від цього багатьом стало якось ніяково і навіть моторошно. Та поки що не розбиралися в своїх почуттях, чекали. От поглянув пристав багатозначно на батюшку. Хтось прошепотів:

«Маніфеста читатимуть». Всі завмерли.

— Осени себя крестним знаменем, православний народ... — почав читати батюшка розгорнутий аркуш і широко перехрестився, і всі, зітхнувши, почали хреститися.

Та як напружено не слухали, далі важко було щось зрозуміти, второпати, зв'язати, бо як не чекали — не почули простих і жаданих слів, що цар і бог дарують їм волю і землю. Про волю були якісь слова, але ж після читання маніфесту батюшка промимрив якось навіть ніяково, що ще два роки треба обробляти поміщикам землю і викуповувати її, і тут же додав своїм звичайним церковним голосом, яким правив відправи:

— Вознесемо ж подяку за цей день цареві-визволителю і помолимося за нього богові! Амінь!

Селяни мовчали, і як не хотів би пристав доповісти потім по начальству, що люди «з радістю звеселилися», не міг він побачити на обличчях дядьків (на одних — строгих та суворих, на інших — здивованих та розгублених) ані радості, ані задоволення.

— За що ж дякувати? — вирвалося неголосно, але всі почули, у молодого дядька — Василя Злидня.

— Тихше! — сіпнула його за рукав свити мати, стара Злиденчиха. — Он бачиш — солдати.

Справді, у відкриту браму видно було солдатські папахи. Вийшли усі з церкви, та ще не розходилися. Торочив щось мировий посередник, що не можна ж так задаром відібрати у панів-поміщиків землю, треба її ще викупити, ще одробити, отже, треба ще обробляти і підписати з поміщиком «уставну грамоту», де про все буде записано, скільки і що мають вони зробити.

— Та як же «обробити»? Ще наші діди й прадіди наших дідів з давнього-давна своєю кров'ю її обробили!

— Що там ще підписувати з папами? Чого? Нам цар волю дав, а вони нас знову у кріпацтво?

— Та то не цю волю нам читали! Царську волю, певне, пани г заховали, а цю по-своєму написали, як схотіли! Отакі вигуки покривали слова і пристава, і мирового посередника, і несміливі репліки отця Пантелія.

— А бабам! — раптом закричала Василева жінка Марина. — Про бабів усі забули! Ані слівця про нас! Не піду більше на Панщину і на панський двір ногою не ступлю! ...

— Авжеж! — підхопила її сусідка, вже літня і, видно, також, ' як і Марина, не з мовчазних та боязких. — Робиш, робиш, ні за Тобою, ні перед тобою, не те що світу божого, своїх вилупків нещасних не бачиш!

— Тихше ви! — аж сердито гукнув пристав. — Ще бабів тут не чули! Не вашого розуму справа!

— А як робити — то нашого?

— І жати, і прясти, і садове одробляти!

— І пані, і панові годити!

Це вже жінки кричали та верещали.

— Цитьте мені! — аж затрусився пристав. — Батюшко, та що це у вас таке?

Піп зовсім розгубився. Заздалегідь наказано було йому втлумачити селянам, що треба дякувати богові й цареві, смирно й тихо працювати і ще два роки панщину одробити за ту землю, яку дадуть. А знав же, бачив таке страшне убожество, злидні, голодну босу дітлашню. Що ж їм ця воля? Та що він може? Треба ж про себе і про свою сім'ю дбати — проти пана не підеш.

— Коли почнете тут баламутити, — сказав пристав, як трохи притихли, — управа на всіх знайдеться.

— Наші діди зазнали біди, а наші внуки зазнають муки, — зітхнувши, прошамотіла стара Злиденчиха. — Тихше ти, язиката, — сіпнула вона невістку.

— Дружній череді вовк не страшний! — глузливо мовила Марина, дивлячись просто в очі приставу.

Гарна була молодиця, нічого не скажеш, хоча і справді язиката і за вдачею, видно, пара своєму Василеві. «Гайдамацьке насіння! — майнуло в голові у пристава. — Ох, буде тут роботи! Недарма стільки війська по всіх губерніях наслано. Тут тільки трісочка займеться — одразу пожежі чекай!»

Звідки йому було знати, цьому звичайному приставу, що петербурзький губернатор граф Панін попереджав:

— Перед тим як обнародувати положення про селян, необхідно оголосити всю Росію в облозі. Облога почалася.

7

Торік, у 1860 році, всі європейські країни цікавилися «чобітком з носком і шпорами», як називали, власне, не дуже великий за розміром півострів та на якому вміщувалося безліч італійських князівств, королівств, папська держава. Усіх хвилював «похід тисячі» — так називали похід Гарібальді за визволення Сіцілії. Після Сіцілії — Неаполь. Неаполітанського короля було вигнано. Неаполітанці у захваті стрічали народного героя.

Разом з Гарібальді до Неаполя прибув, як його гість і друг, славнозвісний французький письменник Дюма-реге (батько), а одним із вірних соратників Гарібальді був падре Гавацці. Тоді, восени 1860 року, почути Гавацці збігалися всі. От хто вмів запалити людей!

— Дайте мені Везувій, дайте мені цю затоку, всі ті красоти природи, які роблять з Неаполя земний рай, — дайте мені їх без волі — ви мені даєте пустелю, ніч, пекло. І дайте мені пустелю, голу скелю, дайте мені шматок землі найдикішої, безплідної, занедбаної — і я зумію зробити з них рай.

Отець Гавацці перевів дух. Наче рокіт моря, загомонів натовп, залунав плескіт у долоні. Але оратор підвів руку. Від широкого жесту міцної руки розпахнулася ряса ченця, і всі побачили червону сорочку — узаконений народом одяг гарібальдійців. На поясі висіла зброя.

Він, падре Гавацці, міг вистрелити не лише влучним словом, а й звичайним пістолетом. На його буйному рудому волоссі, що немов загорілося від проміння сонця, не було чорного чернецького капюшона. Замість цього на потилицю зсунулось кепі і ледь трималося на цій неслухняній гриві.

Народ враз затих. Кожен боявся пропустити хоч одне слівце незвичайного бійця-монаха.

— Народ, який не має волі, блукає в темряві, а ті, що мають її, ходять при ясному світлі. Благословенне світло, і хай буде благословен той, хто нам приніс його! Що вам дав Гарібальді? Свободу! Свободу! Свободу!

Тут уже ніщо не могло спинити народ.

— Evviva Гарібальді! Evviva Italia! (Хай живе Гарібальді! Хай живе Італія! (італ.) — ревів натовп, особливо молодь, особливо жінки, жінки Неаполя, бо це ж їм казав цей самий отець Гавацці в останній промові на площі перед церквою San Francesco (Святого Франціска (італ.): «Жінки! Коли наші італійки зрівняються в героїзмі з жінками Спарти, у нас буде нація! Матері! Не тим ви можете тепер увінчати й прикрасити себе, що зробите з своїх синів лицемірів і святенників, а тим, якщо ви зможете сказати мій син допомагав відродженню Італії!»

Жінки переказували ці слова одна одній, і, коли падре Гавацці знову збирався десь говорити, — а говорив він скрізь: на вулиці, на площі, на паперті церкви, у театрі в антракті між діями, — завжди траплялось так, що люди раніше дізнавались, що падре Алессандро збирається промовляти. Той самий падре Алессандро Гавацці, який прибув до Неаполя з першим загоном гарібальдійців, разом з героєм і вождем, їхнім любим і рідним «дядьком Джузеппе» — славним Гарібальді.

Падре Гавацці не обмірковував заздалегідь свої проповіді — їх люди все-таки називали проповідями, бо він все ж таки був піп, але ж як діставалось у його проповідях саме попам, ченцям і найвищому духівництву, усім, хто використовував у інтересах сильних світу сього просту, щиру, часто фанатичну віру народу! Жагучі обвинувачення посилав він сьогодні Бурбонам, королівській династії Неаполітанської і Сіцілійської земель у тому, що хотіли вони з неаполітанців — високих по розуму, поезії, по художніх нахилах, по силі філософської думки, по стремліннях серця і любові до свободи — зробити останніми з народів Італії!

Він, падре Гавацці, сам був високих художніх почуттів і, звертаючись до «дітей Везувія», поетичні звороти, метафори, влучні епітети ніколи не підготовлював наперед. Вони виникали експромтом, лились нестримним потоком там, де .треба було якнайяскравіше подати свої думки слухачам, пояснити мерзенну дипломатію Бурбонів, підступність міністрів. Хоча й визволив Гарібальді Неаполь від короля Франческа і його кліки, — та за кілька днів життя змінитися не могло. Сам народ повинен відстоювати, боротися за свої права і, головне, повинен зрозуміти, що лише в возз'єднанні всієї Італії — сила й перемога італійського народу над всіма ворогами — зовнішніми і внутрішніми

Його розуміли «Evviva Italia!» — кричали неаполітанці - Якщо ми задовольнимося визволенням Сіцілії та Неаполя, не дбаючи про всю Італію, що лишається в рабстві, — і Неаполь, і Сіцілія знову потраплять у рабство Треба закінчити, треба завершити відродження Італії... Ми повинні бути однією сім'єю або нічим!

І він знову звертається до жінок, до священиків, до газетярівжурналістів. Падре Гавацці весь час наполягає на ці три сили. Він-то добре знає ціну лицемірства католицького духівництва, але ж він добре знає, якою моральною владою, яким довір'ям користуються вони в народі, особливо серед селян, і хіба нема ще таких, як він, котрі йдуть з народом?

У кожній своїй промові він звертається і до журналістів. у чиїх руках могутня зброя — перо.

Йому плещуть у долоні, кричать у захваті, і разом з усіма плеще в долоні і кричить молодий чоловік, високий, в окулярах, з русявою борідкою навколо блідого серйозного обличчя, що зараз ледь-ледь зарожевіло.

Зараз він мало чим відрізняється від усіх, захоплених надзвичайними недавніми подіями, полум'яними промовами, цим повітрям волі, бажанням діяти. Хіба що не так голосно вигукує, як темпераментні сусіди, хіба що стриманіше поводиться. Але самому йому здається, що він ніколи не відчував так пульсу життя, єднання з людьми на майдані, куди всі линуть в непереборному пориві, йому здається, він ніколи не дихав так широко, так вільно й ніколи ще пам'ять не закарбовувала так блискавично чітко й промову цього незвичайного попа-бійця, і обличчя жінок, юнаків, статечних. Ні, слово «статечний» зараз не личило жодній людині тут на площі! Здавалось, тут не було статечних, старих — усі наче помолодшали, та й, власне, в цьому запалі хто помічав, хто думав про старість?

— Prego, signore, — почув він коло себе напрочуд ніжний юний голос. Якась дівчина хотіла просунутися ближче до паперті, з якої промовляв падре Гавацці, і трошечки відсторонила його рукою.

— Прего, синьйорина, — дав їй пройти молодий чоловік і мимоволі глянув на неї, і в першу мить йому захотілось скинути окуляри, начебто він не міг довіряти їм зараз, начебто вони могли ошукати, — а насправді ця дівчина не могла бути такою несподівано чудесно-гарною, немов саме втілення ідеальної італійської краси. Вона теж глянула на нього, машинально, так як на кожного, хто дав би їй дорогу, і так само машинально усміхнулась тою простою, нічого не значущою усмішкою, що рониться в натовпі, мимохідь, без думок, без якогось бажання, просто від звички бути чемною, доброю, від внутрішньої повноти життя. Усміхнулася — і вже подалася далі, наперед, і тільки видно було голівку в чорному тонкому мереживному шарфі, накинутому на чорні кучері. Вона ще раз оглянулася, не на нього, ні, за нею поспішав, протискувався невеличкий на зріст сухорлявий чоловік.

— Падре! я тут! — кинула вона йому. — Не відставай!

— Прего, грація, грація прего, — кидаючи праворуч і ліворуч, прошмигнув у юрбі за нею батько, і вони обоє зникли з очей молодого чоловіка, і він знову перетворився весь у слух і увагу, бо він не все добре розумів.

Але десь, у глибині, закарбувався і цей образ — тонке живе, трохи видовжене обличчя, темні очі, вологі від сліз зворушення, темні кучері, що вибилися з зачіски, усмішка, вронена за звичкою. Ще рука з довгими тонкими пальцями, яка ледь відсторонила його...

Та він одразу примусив себе переключитися. В голові вже складалися цілі сторінки статті, яку він напише про ці знаменні дні в Неаполі, про Гарібальді, падре Гавацці, який так застерігав від дипломатії закулісних змов, настійно звертався до журналістів. А він же сам і був журналіст, правда, не італійський, і не для італійських газет чи журналів збирався він писати і не італійцям, а рідним росіянам у свій рідний російський «Современник», бо це був російський літератор-журналіст Микола Олександрович Добролюбов.

Сюди його загнала хвороба. Його оглядали й трохи лікували в Парижі, в Швейцарії, а потім лікарі наказали їхати до Італії і лікуватися тут. Часом йому здавалося, що стає краще, часом він переставав вірити і лікарям, і лікам.

У Петербурзі йому і хотілось, і не хотілось їхати за кордон. Адже одна справа, коли їде здорова людина, та ще й не з порожніми кишенями. А у нього все складалось негаразд у його особистому житті. Дуже негаразд було із здоров'ям, він це відчував, хоча намагався заспокоїти друзів. Друзі самі бачили, що Миколі Олександровичу зле, але, правду кажучи, і не уявляли, до якої міри, бо він сам бадьорився і не терпів розмов про здоров'я, лікування, лікарів. Лише одного разу прорвався сумний жарт. Родичі з Нижнього Новгорода набридали питаннями — що з ним, чого їде за кордон, чому не приїздить до них відвідати сестер. Надокучали йому настирними питаннями й порадами люди, зовсім далекі від його життя, інтересів, роботи, але — родичі! Писали частіше не безпосередньо йому, а дядькові, який жив з молодшими братиками в Петербурзі — їх трьох перевіз і утримував Микола Олександрович. Дядько щоразу і в Петербурзі, і потім в листах переказував усі ці родичанські піклування, і Микола Олександрович врешті порадив: «Написали б ви їм найкоротше, що я помираю і за кордон за саваном поїхав, — от вони і відчепилися б».

Це, звичайно, був жарт. Про смерть він не думав.

Мало хто з читачів, особливо молоді, які нетерпляче чекали й виривали один у одного черговий номер «Современника» й жадібними очима шукали перш за все його статті, часто і не підписані або підписані псевдонімом, але ж вгадували за стилем, за гостротою сміливої думки, за новою концепцією — так писав тільки Добролюбов, — мало хто з цих читачів уявляв, що цьому критикові, який прийшов на зміну Бєлінському, усього лише двадцять п'ять років!

Правда, вже починав лунати голос зовсім юного, задерикуватого, схильного до найрадикальніших несподіваних висновків — Дмитра Писарєва. Але він тільки починав. А голос Добролюбова лунав уже зріло, вагомо, і з ним найдужче рахувалися в «Современнике» його старші колеги й друзі — Чернишевський і Некрасов. І вони знали, що треба його зберегти, і нап.олягали на тому, щоб він їхав лікуватися.

От він і опинився в Італії. В Італії.

Добролюбов хотів сам побачити й розібратися в усьому, і він розумів, що хоч яка величезна справа національного визволення, національного об'єднання всієї Італії — це лише перший крок у справжньому відродженні всього народу. Цей перший крок можуть зробити всі італійці — в ньому зацікавлена і верхівка, і навіть король П'ємонту, а що потім матиме від цього народ Італії? І п'ємонтський король Віктор-Еммануїл, і перший його міністр Кавур зрозуміли, що без Гарібальді нічого не вдіють, народ вірить лише Гарібальді, а Гарібальді так любив Італію, так жадав усім своїм єством визволення від чужоземного ярма і об'єднання, об'єднання перш за все, що він, республіканець, в даному разі поступився тимчасово своїми республіканськими переконаннями. Свою перемогу він віддав королю, і що ж — він став і королю, і Кавуру не тільки непотрібним, а просто небезпечним, бо він хотів далеко більшого для народу.

Російський літератор Микола Олександрович Добролюбов багато зрозумів у всіх інтригах і підступній політиці лібералів, які йшли на угоду і з французьким імператором Наполеоном III, і з папою і боялися, що запал народу під проводом Гарібальді перейде в справжню революцію, тому обплітали Гарібальді своїми тенетами.

Вони мали рацію, що боялися народного вибуху, революції. Микола Олександрович восени 1860 року на власні очі бачив в'їзд Гарібальді в Неаполь під час зустрічі з королем.

Гарібальді був схожий на портрети, які бачив Добролюбов, — благородна постать, благородне обличчя античного героя, і в той же час жоден портрет не міг передати в повній мірі тієї чарівливої простоти, якою світилися сині ясні очі.

До Неаполя на короткий час прибув п'ємонтський король Віктор-Еммануїл. Під його егідою тепер мала бути вся частина об'єднаної Італії, боротьбу якої очолив Гарібальді і, вірячи, що так треба для Італії, відійшов на другий план, віддавши перемогу — власне, королівську корону — Віктору-Еммануїлу. Гарібальді вірив, що так краще для справи об'єднання.

Народ вітав його, Гарібальді. Віктор-Еммануїл супився і хвилювався. У короля немов не вистачало сили навіть на роблену усмішку, якою треба було привітати людей.

Серед гарібальдійців лунали різні мови, не кажучи вже про різнобарвні італійські діалекти — Північної, Південної Італії, Корсіки, Сіцілії. Скільки людей збиралося під гарібальдійські прапори! Та серед італійців було ще багато й чужоземців — угорців, поляків і росіян!

Це не було новиною для Добролюбова. Деякі з студентської молоді пробралися з Гейдельберга, деякі, опинившись у вирі італійських подій несподівано для себе, не могли залишитись осторонь.

Хіба думав юнак Комісаржевський, який приїхав до Італії удосконалюватися в вокалі, що він стане під знамена гарібальдійців? Хіба не написав чудесну музику для хору на честь Гарібальді композитор Кашперов, що перебував у Італії? І хоча кореспондент «Русского вестника» Берг і не викликав особисто у Добролюбова симпатії своїми нечіткими ідейними настановами, проте, нема де правди діти, — він був у війську повсталих, і Гарібальді зарахував Берга до свого почту, наказав дати коня, і Берг не покинув загону до кінця війни. В одному з загонів були зовсім юні, майже підлітки, руські хлопці — сини розжалуваного предводителя дворянства Саратовської губернії Бернова, який жив у Флоренції. Невідомо, чи з дозволу батька, чи таємно, а втім, втекли хлопчаки до Гарібальді.

Як і вдома у Петербурзі, Добролюбов щодня переглядав безліч газет, журналів, листівок. О, скільки аналогій можна провести з рідними справами, викриваючи діла лібералів, парламентських балакунів, які найменше дбали про злиденний народ Італії! Своє власне лікування, як і вдома, відходило кудись далеко. Лікарі були незадоволені, особливо підстаркуватий, зовні суворий, а насправді доброзичливий, уважний до найменшої дрібниці, синьйор Чезаре. Він наказав Добролюбову показуватися йому обов'язково кожні три дні, записав чіткий обов'язковий режим, навіть меню. Чомусь він одразу пройнявся симпатією до серйозного молодого чоловіка, який приїхав до Італії не як вільний мандрівник-турист, а якого загнала сюди хвороба. Молодий чоловік сам не знає і не здогадується, наскільки вона небезпечна і як далеко вже зайшла, інакше він не працював би стільки. Цей російський молодий чоловік, синьйор Ніколо, приходить до нього на прийом і додому, і в лікарню, але інколи лікар Чезаре і сам заходить до свого пацієнта, бо живе поблизу і йому приємно з ним поговорити. Синьйор Добролюбов говорить французькою мовою, але вже досить добре розуміє й італійську, бо надзвичайно цікавиться італійськими справами. Це привертає до нього лікаря — звичайного лікаря, який лікує не пишне панство, а працює у звичайній лікарні, проте славиться в цілому Неаполі своїм досвідом, умінням, і до нього у важких випадках звертаються і великі пани, бо вірять його мистецтву. Але й неаполітанські лаццароні можуть спокійно звернутись до нього, і він огляне і дасть пораду так само уважно й сумлінно, не роблячи ніякої різниці між голодранцем і князем.

* * *

Того ясного вересневого дня Гаванці закінчив свою промову і зник так само швидко, як і з'явився. Здавалося, він не може ходити поволі, говорити поволі, от тільки майнула його руда грива, його руда борода, долинуло кілька вигуків з натовпу, і площа спорожніла. Люди розходились.

Тоді тільки помітив Добролюбов свого неаполітанського лікаря Чезаре й помахав йому рукою.

— Так от ви де, замість того, щоб полежати, як я вам радив, — похитав лікар головою, але очі, усмішка, міцний потиск руки показували, що лікареві дуже приємно зустріти тут свого пацієнта.

— У вас тут влежиш! — в тон йому відповів Добролюбов. Вони пішли вдвох.

— Мені вже час у госпіталь, — сказав лікар, поглядаючи на годинник, — повідомили, що туди привезли важкопоранених з гарібальдійських військ. Проте я бажав би ще зустрітися з вами сьогодні, синьйор Ніколо!

— Знову оглядати, вистукувати й вислухувати? — з удаваним острахом спитав Добролюбов.

— О, ні! Я вже вас досить добре знаю, щодо ваших легенів, серця, шлунка! На жаль, ви тільки не дуже ймете мені віри і не слухаєте моїх порад. Та зараз я просто хотів би вас побачити після госпіталю як приємну мені людину, і просто поговорити.

— Давайте зустрінемося в кав'ярні проти Опери, — запропонував Микола Олександрович. Йому самому було цікаво розмовляти з синьйором Чезаре.

— Я захоплю для вас останні журнали. Але що журнали, порівнюючи з тим, що ми бачимо й чуємої Я не міг не зробити гаку перед своїм госпіталем і не затриматися на площі — подивитись на падре Гаванці, на моїх співгромадян, неаполітанців! — признався лікар.

— І це той народ, про якого я стільки перечитав тепер, щоб знати про нього, і в Гондона, Мішо, лорда Гледстона, — мовив Добролюбов. — Гледстон пише: в усій Європі не можна знайти народу лагіднішого, відданішого і слухнянішого, ніж народ неаполітанський. А Мішо ще краще: цей народ любить абсолютну владу своїх королів. Він просить у них ілюмінації, парадів і, в разі необхідності, — хліба.

— А король запевняв: «Мій народ не має потреби думати. Я сам піклуюсь про благополуччя і гідність!» — підхопив Чезаре. — Тим більше, що й піклуватися особливо не доводиться, якщо повірити Лемерсьє, який запевняв у своїй писанині, що зовсім немає якихось потреб у країні, де живуть на вільному повітрі й майже не їдять. Що правда, то правда: їдять мало, бо просто нема за що. Таких жахливих злиднів, що їх набачився я в Сіцілії, важко уявити! Але ж, але ж ви читали в «Revue de Paris» опублікований лист Луї-Філіппа нашому колишньому королю Фердінанду і його відповідь: «Свобода згубна для фамілії Бурбонів». Хе-хе, він напророкував!

— Тому-то й дивно, — мовив роздумливо Добролюбов, — що подих свободи виявив надзвичайні якості народу. Скільки писали про його покору, релігійність, любов до короля.

— І в той же час серед цього «покірного, смиренного» народу загинуло через любов до свободи за приблизними підрахунками з кінця минулого сторіччя до двадцять четвертого року нашого близько ста тисяч чоловік, а в царювання Фердінанда і Франческа — ще п'ятдесят тисяч. В усіх містах, де пройшов Гарібальді, він звільнив тисячі ув'язнених, і причетних до справи визволення, і зовсім у цьому не замішаних, які сиділи з наклепу або й просто тому, що підвернулися в недобру мить на око поліції і чомусь здалися неблагонадійними. Що ж, це хіба може пройти марно для народу? Для підготовки його свідомості? А таємна література? Пробачте, синьйоре Ніколо, ми нашу розмову продовжимо увечері. От уже мій госпіталь. Тільки прошу вас, все ж таки прошу вас, синьйоре Ніколо, вже як лікар, ну, до нашого побачення ви можете відпочити? І не забудьте ліки.

— Обіцяю не забути.

— Не тільки не забути, але й прийняти. Отже, після «Ave Maria», а до того — лежати на балконі й дивитись на затоку.

Надвечірня молитва «Ave Maria» була для всіх завжди визначенням часу.

Спочивати? Це було неможливо. Не терпілось, і треба було швидше писати — і про цю метаморфозу неаполітанського народу, і про підступну тактику Кавура щодо Гарібальді, і про падре Гавацці і його «проповіді». Шкода, коли цензура не пропустить або покалічить. Вдома, себто в своїй невеличкій кімнатці недорогого неапольського пансіону, він перечитав знову листи, які одержав справді «з дому» — з Петербурга.

Так, як він і чекав — знову Некрасову довелось говорити з цензором з приводу його статті про оповідання письменниці Марка Вовчка «Черты для характеристики русского простонародья». Невже викреслять ті сторінки, де він пише про дівчинку Машу, її неспроможність працювати на панщині, її жадобу волі? В голові лунали слова падре Гаванці: «Що мені ця затока, ця краса без волі...»

Невже Некрасов і Панаєв не відстоять його праці, яка була його боротьбою, його вірою?

Оповідання Марка Вовчка, незнайомої йому особисто жінки, привабили саме тим, що вона розповідала не про якісь там особливо кричущі зловживання панів, ні, вона писала про звичайних панів, звичайних кріпаків, звичайні їх взаємини, але саме виявляла суть цього ганебного становища, що спотворює людину, і .цим наче суд історії чинила.

Шкода, що не познайомився з нею в Петербурзі, шкода, що не познайомився з нею в Парижі, — розминулися. Навіть точно не могли сказати йому земляки, де вона саме перебувала в той час. А може, вже й повернулася до Росії?

Він тут уже, в Італії, про неї писав, тут же нещодавно закінчив статтю і про останню драму Островського — «Грозу». Над цією статтею він працював з натхненним проникненням, майже болем душевним. Поставав перед ним такий знайомий Нижній Новгород, береги Волги і той темний, безпросвітний побут, який і він знав дуже добре, і до Катерини він пройнявся живим співчуттям, наче знав її в житті. «Луч света в темном царстве» — так назвав він свою статтю. І дуже йому хотілось, щоб і його молодші сестри, з якими він так рідко бачився, ніколи не розмовляв ні про що, крім родинних справ, вряди-годи листувався, але любив їх ніжно, жалів, що ростуть сиротами по родичах, хотілось, щоб прочитали вони його статтю, зрозуміли його думки, замислились. З російськими невідкладними «боргами» було покінчено, він може перейти до італійських справ. А втім, мова буде про одне про людину, її свободу, її права на життя, на щастя, і не тільки про поодиноку людину, про народ. Народи!

Але ж треба написати такою «езопівською мовою», щоб читачі розуміли, а цензура — ні. Невже, читаючи про кліщі цензури в Італії, читачі не згадають свою ріднесеньку?

Або про втручання короля Фердінанда в справи морального виховання народу: приміром, яке велике державне значення має висловлення короля про те, якої довжини мусять бути спіднички у артисток балету, а трико — обов'язково зеленого кольору, щоб не так дратували уяву глядачів!

Хто не згадає при цьому турботи російських імператорів про наш балет, що набувало значення державної діяльності!

І головне, головне, найбільше, найбарвистіше і проникливіше хотілось написати про героя народу — Гарібальді.

Треба швидше писати про нього. От зараз, хочеться зараз, після цього народного піднесення на площі, написати в свій «Современник»...

Синьйор Чезаре наказав не забути про ліки?

Так, так, я пам'ятаю От допишу цю сторінку і прийму.

* * *

Лікар Чезаре трохи запізнився. Уже минула година після «Ave Maria». Він прийшов занепокоє.ний і схвильований, зовсім не схожий на того щасливого й піднесеного, з яким Микола Олександрович розійшовся удень після проповіді отця Гаванці. Але Микола Олександрович не здивувався, він звик до блискавичних змін у настрої свого неаполітанського приятеля. Та начебто змінювався не лише настрій, а й зовнішній вигляд, і навіть вік. Сьогодні на площі він здавався зовсім молодим, — зараз це була серйозно стурбована людина на всі свої шістдесят п'ять.

— Що з вами, милий лікарю? — спитав Микола Олександрович.

— Дуже важкий випадок. І як це не прикро вам казати — з вашим співвітчизником.

— З ким же?

— Артилерійський офіцер — почекайте, щоб вірно сказати прізвище, я записав! — Чезаре вийняв з кишеньки записну книжку й прочитав: — Лев Меч-ні-ков.

— Я знаю це прізвище. У нас є молодий вчений, він зараз також за кордоном, але Ілля...

— Ні, ні, я вірно записав — Лев. Він зовсім молодий юнак, прекрасний юнак, йому років двадцять один — двадцять два, не більше, але він дуже освічений, з ним можна розмовляти будьякою мовою...

— Так що з ним?

— Почекайте. Він вчився — як це? — я можу сплутати назви ваших міст — спочатку в Хар-ко-ві, так, у Харкові, на медичному факультеті, тому ми одразу знайшли спільну мову, нашу медичну, лікарську. Не знаючи про його освіту, я, оглянувши його страшні рани, повідомив по-латині, звичайно, свій діагноз помічникам, а він усміхнувся і спитав, чи так уже обов'язково він піде ad patres (Піти до праотців — померти (лат.) і чи це швидко може статися. Я мусив заспокоїти його. Я справді прикладу всі зусилля, щоб врятувати його. Я мушу врятувати його. Слухайте, що я встиг почути. Він потім учився у вашому Санкт-Петербурзі, у Військово-медичній академії, а потім на фізико-математичному факультеті університету. Я гадаю, що він не за власною охотою міняв свої місця перебування, але, певне, за власним бажанням — різні факультети. З ним цікаво було розмовляти, хоча я й заборонив йому говорити багато, але в нього був момент гострого збудження, йому начебто хотілося мені все розповісти. Я дізнався, що, врешті, він вчився за кордоном, у нас, у Венеції. І чому б ви гадали? Живопису! Ні, я певен, живопис був для замилювання пильних очей. А звичайно, який там живопис! Він був зв'язаний з борцями проти тедеско-австрійців. Він сказав, що не міг займатися живописом, бачачи прекрасну Венецію під огидним чоботом тедеско. Він примушений був втекти від жандармів до Флоренції. Далі вже розповіли його друзі-італійці, теж поранені разом з ним на річці Вольтурно, але поранені легше, бо юнак знову після перев'язок знепритомнів, а коли прийшов до пам'яті, був зовсім слабий.