Марiя

— Яка людина! — мовив між тим Налбандян, кивнувши готовою на Бакуніна, котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою поляків. — Та чомусь поряд з подивом і навіть захопленням мені трохи й шкода його. Він не вважає на реальні можливості, і вражає якась дитяча безпорадність в реальному житті, якої він сам не помічає...

— Тому ви так гаряче взялися допомогти йому влаштувати приїзд його дружини сюди? — спитала Марія. — Ви ж при мені радилися про це з Іваном Сергійовичем.

— Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати в поміч. Але це необхідно зробити для нього. Слава богу, дружина вже вирвалася з Сибіру, зараз вона у його рідних. Треба, щоб її випустили сюди. Адже вона зовсім юна, він каже — просто дитина. Він безмежно сумує за нею і непокоїться.

— Важко уявити його одруженим, — замислено мовила Марія і подумала: «А ще до того ж щасливим одруженим». — Які вони не схожі — Герцен і Бакунін, — раптом сказала вона.

— О, так, — погодився Мікаел. — Вони тепер після радості першої зустрічі багато сперечаються. Бакунін далеко ближчий з Миколою Платоновичем Огарьовим, і, уявіть, Герцен, хоч і нехотя, інколи поступається і діє за їхнім бажанням.

— Герцен? Людина таких міцних власних уподобань, з таким тверезим, блискучим, самостійним розумом?

— Не скидайте з терезів сили дружби.

Справді. Сила дружби. Пам'ять молодості! І — схиляння перед перенесеними муками, перед слідами від ланцюгів. Це щось та значить, їй, Марії, розповідали, як з приводу одного інциденту в Сибіру, що торкався Бакуніна, Герцен відмовився дати спростовання в «Колоколе», сказавши: «Що ж, правда — правда-матка, але й Бакунін мені Бакунін!»

Все-таки ця жадоба дії така заразиста. Швидше б побачитись віч-на-віч з Бакуніним. Хочеться дізнатися, що він думає про конкретні дії. Про це, звичайно, не заговориш у салоні Єлизавети Василівни. Вона одразу відзначила Марію серед усіх жінок, які бувають тут, — жінок, правда, буває дуже мало, — і завжди запрошує до себе, не лише вечорами, коли буває багато народу, а й просто посидіти, погомоніти вдвох.

— А ви не збираєтесь скоро до Росії? — спитав Налбандян.

— Збиралась і збираюсь. Та от Іван Сергійович у листах настійно радить тепер не їхати, — враз посмутнівши, відповіла Марія.

— Справді, може, вам і небезпечно їхати після такого розгрому? Михайлов засланий, Чернишевський сидить у Петропавловській фортеці, там же Писарєв, Шелгунов. Журнали закриті. Ви з багатьма з заарештованих листувалися чи були просто знайомі. Звичайно, знають і про ваші зв'язки з Лондоном. Ні, таки справді вам не варто їхати тепер. Зачекайте трохи.

— Я й так довго чекаю, а треба бути дома, — тихо відказала Марія. Вона замовкла, думаючи про своє. Треба бути «вдома». Де?.. Одразу перед нею з'явилося обличчя Саші... Між іншим, він уже, певне, повернувся з лекцій і чекає, може, вона зайде до нього сьогодні увечері... а може, чекає на неї в її пансіоні, тут же в цьому домі... Вони ж мешкають з Саліас в одному домі, тільки на різних поверхах.

...Сумну її мовчанку увірвали ще голосніші, ніж раніше, вигуки Бакуніна. Він душив у обіймах невеличкого чоловіка, який тільки-но зайшов.

— Ви задушите милого Фріча! — кинулася рознімати їх графиня, але Бакунін не випускав з обіймів чоловіка, та й той, кого назвали Фрічем, не пручався, він припадав головою до грудей Бакуніна.

— Скільки років! Подумати, скільки років!

— О, це чеський письменник Фріч, — шепнула Марія Налбандяну. — Та ви ж його, певне, знаєте, він же був у Лондоні, про нього писали мені і Олександр Іванович, і Іван Сергійович, щоб я обов'язково з ним познайомилася. Ви ж знаєте його?

— Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись?

— Встигла, встигла і дуже цьому рада, — проясніла знову Марія. — Яка чудесна людина і над усе любить свою Чехію! А яка в нього мила родина, і жіночка, і хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них.

Фріч уже звільнився від обіймів Бакуніна і з щасливим розчервонілим обличчям дивився на присутніх.

— Пані Марія! Добрий вечір! — гукнув він по-чеськи.

— Ви не знайомі? — спитав він Бакуніна. — Це ж українська Вожена Немцова! Пам'ятаєте нашу прекрасну письменницю Божену? Так от — це українська Вожена — Марко Вовчок, їй тільки розкажеш якусь чеську казку, а вона у відповідь з десяток українських варіантів! Наш Неруда заграв колискову, — а вона двадцять українських проспівала, одна від одної краще! Познайомтеся!

— А ми вже знайомі, — відповів Бакунін, і цього разу Марії здалося — він глянув справді на неї.

Єлизавета Василівна запросила всіх до дуже скромного столу Що було на столі — не мало значення, адже вона жила зовсім небагато. Вона раділа, що у неї в салоні відбувалися такі зустрічі, вона пишалася ними, їй здавалося: саме тут, у неї, вершаться великі справи, розв'язуються серйозні політичні питання. Вона з гордістю любила згадати, що саме вона була редактором журналу «Русская речь» (правда, дуже обмежено-ліберального і досить скромного щодо передових ідей). Але ж після студентських заворушень у Москві, в яких брав участь її син, а в її московському «салоні», як і тепер тут, у Парижі, збиралися різноманітні люди — від поміркованих професорів до революційної молоді, — їй все-таки натякнули, щоб вона поїхала з Москви.

Участь її сина в студентських заворушеннях була зовсім невеличка, його й не заарештовували, навіть не затримали, коли він сам прийшов до поліції і сказав, що хоче поділити долю товаришів. Але потім він поїхав у числі трьох делегатів від студентів до Петербурга клопотатися за потерпілих. Взагалі це був чесний порядний хлопець. У всякому разі, ні мати, ні син не стояли осторонь громадського життя. Переконання їхні були нестійкі і якісь строкаті, як і їхнє оточення в Парижі. Та хіба мало було таких? І від цієї строкатості голова йшла обертом.

Інколи Марія думала: «Всі наче вбираються на свято якесь, а свято це не веселить, а тільки шумить їм». І коли їй здавалось, що з'явилась от людина дії, — вона загоралась і хотіла пізнати її дужче. Адже її жива душа жадала живих людей! А коли вже хтось цікавиться Україною, як цей милий Фріч, або неймовірний Бакунін, та ще з таким революційним вантажем за плечима, — як не спалахнути надіями на участь у справжньому, потрібному, живому ділі?

3

Саша нервово поглядав на годинник і вже не думав про те, які матеріали треба замовити на наступні дні в цій бібліотеці, де він часто працював, — треба ж було, нарешті, закінчити свій проект, треба написати деякі статті, як радила йому Маша. Він уже не міг думати про це. Він дивився на стрілки — і на ту, що показує години, і на ту, що показує хвилини, і розраховував у думках, де зараз може бути Машенька, Марія?

Вона, мабуть, уже закінчила свою працю за столом, своє писання, над яким сиділа цілу ніч, тільки-но вони розсталися, і, певне, всенький ранок. Оці ще дячки, попи та черниці, які, вона признавалася, їй навіть сняться і не дають спокою, поки вона про них не напише! Та зараз уже перша година — сніданок у всьому Парижі! Значить, вона нашвидку поїла в пансіоні, де мешкає, або по дорозі в якійсь «crйmerie», якщо спізнилась своєчасно спуститися до їдальні і не схотіла завдавати зайвих турбот господині і служницям, і побігла. Куди?

Вчора вона сказала, що їй неодмінно треба забігти хоч на хвилинку до лікарні, до госпіталю для бідних, відвідати нещасну жінку, яка жила на мансарді того ж дому, де й Маріїн пансіон Вона, ця ще не стара жінка, зовсім самотня, і, крім Марії, ніхто не відвідує її, безнадійно хвору, вже приречену Саша знає — Марія обов'язково купить по дорозі якісь фрукти, найдешевший букетик квітів, заощадивши на власному сніданку.

Марія казала, — ніде, в жодному місті, вона не бачила, щоб так любили квіти, як у Парижі. Хіба можна уявити паризькі вулиці, бульвари, парижан без квітів? Біжить якась бідна модисточка з роботи і обов'язково зупиниться купити мікроскопічний букетик з кількох фіалочок. «Дивись, дивись, Сашенько, — часто в захопленні торсала Сашу за руку Марія, — он, бачиш, робітник на риштованні, та он, у синій блузі, каміння кладе, а на кашкеті у нього квітка!»

Вона була в захваті від квіткових базарів. Скільки їх тут, у Парижі, і в самому центрі, і на набережних Сени, і в передмістях. Один, найпишніший та найдорожчий, коло церкви святої Магдалини, туди приходять і приїздять розчепурені пані і купують розкішні квіти, дивовижні рослини, що їх квітникарі викохують і доглядають як дорогоцінні скарби і серед зими продають дари літа й півдня. Звичайно, вони коштують недешево! Але ця купівля не хвилює Марії, її більше зворушує, коли якась бідна жінка, рахуючи і перераховуючи в своєму гаманці заощаджені кілька су, виторговує малесенький горщик з квіткою і пуп'янками — обов'язково приглядається, щоб були пуп'янки, з надією, що цвістимуть довго, вона поставить його у себе на вікні десь високо-високо, десь на сьомому поверсі у своїй мансарді, і радітиме, і милуватиметься шматочком живого поля серед цих кам'яниць.

Найвеселіші й найдешевші старі базари на набережній Сени — цілі поля троянд раптом виникають перед очима. І зовсім тут інші продавщиці, ніж на звичайних ринках з м'ясом, рибою, птицею. На квітникових — вони найпривітніші, невимушене люб'язні, доброзичливі, особливо люблять продавати й давати різні інтимні поради при цьому молодим дівчатам та юнакам.

Але Маруся воліє купувати квіти у вуличних продавщиць — невеличких дівчаток, їх тут безліч — і підлітків, і зовсім маленьких. Одні жваві, моторні, задерикуваті, вони своїм базіканням забивають памороки покупцям, вулиця — їх рідна домівка, вони й співають, і пританцьовують, а вже як посваряться між собою, то такий ґвалт здіймуть, вчепляться у волосся одна одній, зберуть навколо себе юрбу людей і раптом, несподівано для всіх, вмить усе припинять! Маруся купує не в таких розбещених, а в скромних, худеньких,тихих дівчаток.

Якось довго не могла заспокоїтись. Побачила одну дівчинку, бліденьку, як прив'яла квітка, і останній крихітний букетик у її кошичку був уже прив'ялий, жалюгідний... Дівчинка в благенькому платтячку — їй явно було не тепло — сиділа на сходах церкви і мрійно дивилася на блискучі, залиті газовим світлом, галасливі, багатолюдні вулиці. Звідси, з горба, де стояла церква, відкривалася чудова панорама вечірнього Парижа. І Марію вразив цей мрійний, відчужений від злиденної повсякденності звичних принизливих турбот погляд, у якому були і милування, і насолода, і мрія про щось неясне, але казково чарівне.

Марія не могла пройти мимо. Зупинилася, купила той останній прив'ялий букетик, складений з коротеньких, негодящих для справжнього букета квітів. Дівчинка спокійно пояснила, що вона живе у дорослої квітникарки, яка продає квіти на базарі, а вона робить свої букетики із забракованих рослинок, і коли продасть усі, все-таки дещо приносить додому і, значить, сама заробляє на хліб, а ця квітникарка — мамина подруга, а мама померла.

— Ти знаєш. — схвильовано розповідала Маруся Саші, — мене дивує в цих дівчатках, і в цьому бідняткові, якась власна гідність, абсолютна відсутність бажання викликати до себе жаль. Вона раптом спитала мене: «Ви, певне, з чужої сторони? Я це бачу. Правда, наш Париж чарівний? Я не можу намилуватися ним. Увечері, коли мені пощастить розпродати все, так, як сьогодні, я люблю сидіти, і дивитися, і дивитися, і думати». — «Про що?» — спитала я її. «Про все. Про все, що хочу, можу думати».

Марусі так хотілося ще побачити те дівча. Вона кілька разів проходила вечорами повз ту церкву, приглядалась на бульварах до кожної юної квітникарки, щоб знайти ту маленьку мрійницю. Але хіба це можливо в Парижі, де так легко загубитися маленькій самотній душі. Спочатку Марії важко було призвичаїтися до цього переплутаного життя, вона в цьому навіть Саші не признавалась, навпаки, усіх дивувало, як швидко вона пристосувалась до всього. Може, в своїх попередніх мандрах і в Італії, і в Лондоні, і в перших поїздках до Парижа вона вже звикла і до різноманітної юрби, блиску багатства і поряд жахливих злиднів жебрацтва, до галасу великих міст.

Та тепер, коли вона надовго оселилася в одному місці, вона більше почала приглядатися і прислухатися до цього небезпечного руху, дражливого гомону блискучих вулиць, до таємничого мороку старих занедбаних провулків, де селилася злиденна біднота, — ой, як боявся Саша, коли вона блукала там сама! — до околиць, звідки натовпом сунули вранці, коли ще й на світ не благословлялось, робочі люди... Люди! Скрізь її притягали, вабили, цікавили люди. Не багатії, не «вищий світ» — про них вона ніколи не писала й не напише, а найдужче — робочі, працьовиті люди: старі, молоді і особливо дівчатка, підлітки, діти. І в кожній істоті їй хотілося розгледіти власне життя цієї істоти. Вона думала, як же воно розвинеться і збережеться у цьому вирі такого великого, живого, грішного, і чарівного, і бездомного, і такого, що всіх може притулити, міста, як Париж. Бо так легко загубитися в ньому...

І от зараз вона йде до хворої жінки, яка лежить у величезній лікарні для бідних. І коли Марія вперше прийшла туди, їй здалося: хвора, безсила людина, опинившись там, серед сотень таких же хворих, на таких же койках, в таких халатах, усіх цих чужих і незнайомих людей, і в чомусь схожих до жаху, — може відчути лише розпач і безнадійний кінець.

Але ж це були живі люди, з жадобою життя. Вперше проходячи по палатах, Марія боялася, що не знайде свою сусідку. Але знайшла. А потім уже, придивляючись до кожної з сусідок у довгій, як казарма, палаті, познайомившися з ними, вона дізнавалася про драму кожної, чимось подібну до драми іншої, але в чомусь свою особисту, своєрідну, і відчувала, як потрібна інколи одна рідна усмішка, одненька квітка, щоб допомогти людині видряпатися звідси, напружити останні сили в боротьбі за життя, або... або не такою безнадійно холодно-самотньою залишити цей світ...

Саша знову поглядає на годинник. Зараз вона, Марія, певне, вже в іншому кінці Парижа. Вона попередила, що їй треба обов'язково зайти до мадам Бенні, обов'язково тоді, коли Карл Бенні, молодший її син-лікар, брат загадкового знайомого Герцена — Артура Бенні, у своїй клініці. Вона уточнила це не для того, щоб Саша, бува, не занепокоївся з ревнощів. Карл Бенні її «придворний медик», її Богдася, та й самого Саші. І хоч Карл, звичайно, чудово розуміє їхні взаємини, все ж таки і сам інколи так млосно дивиться на Марію і сумно недвозначно зітхає. Багато їх сумно зітхають. Що поробиш? Саша до цього звик... Але сьогодні, справді, їй треба побачити матір Карла наодинці. Старший її син Артур нещодавно був у Лондоні, часто навідувався до Герцена й Огарьова, тепер повернувся до Петербурга, і від нього мати давно не має листів, дуже хвилюється. Марія знає: його заарештовано. Але ж, може, це ненадовго, може, це не через «лондонські зв'язки»? Може, поки що нічого не треба говорити матері? Краще запевняти, що материнське передчуття помиляється?

— Ой, як я не люблю брехати, і головне, те, що вона знатиме, нічого не допоможе...

Вона радиться з Сашею і, звичайно, зробить усе по-своєму.

...Вона вміє заспокоїти людину. Навіть Іван Сергійович казав не раз: «У вас дар робити з людьми, що хочете».

А з ним, із Сашею? Так, і з ним також, може, ще й дужче, ніж з будь-ким... Варто тільки побачити її, вловити її погляд, її усмішку при зустрічі, варто їй шепнути на людях, мимохідь «серце моє», якесь ласкаве, тільки «їхнє» слово — і він знає: вона з ним, адже вона з ним!

Але чому ж увечері, вірніше вночі, треба розходитись по різних квартирах, чому ж вранці не можна прокинутися разом, і для всіх вона — «пані Маркович», і інколи сама, сама вона так спокійно каже знайомим: «Оце одержала листа від чоловіка, з України, він пише...»

У цьому сучасному Вавілоні — Парижі — ніхто особливо не звертає уваги на їхні взаємини, наче все це природно, наче так і повинно бути: гарна молода самостійна жінка, ну й, звичайно, при ній, як тінь, стовбичить молодий чоловік.

При людях вони на «ви», і вона йому каже: «Олександр Вадимович...» А як усе може бути інакше? Він не знає...

Він дивиться на годинник і знову підраховує. Зараз вона у свого давнього знайомого — польського поета Сови-Желіговського. Саша інколи також заходить з Марією до нього. Але частіше вона буває там сама. Сьогодні вона також буде у Желіговського сама. Там вона зустрінеться, — вона сказала Саші про це, — з офіцером Олександром Сахновським, який приїхав оце з Лондона, а зовсім нещодавно вирвався з Росії. Вона сказала:

«Олександр Іванович просив йому допомогти тут перебути, влаштуватися, знайти якийсь заробіток. Я вирішила, поки що там знайдемо — хай зараз піджене Богдася в математиці, ми ж з тобою в математиці не дужі мастаки! Ти не уявляєш, з якого пекла вирвався цей Сахновський! Я потім тобі розкажу все — зараз ніколи...»

Вона часто так каже: «Я потім тобі розкажу». Можливо, це «потім» і не настане...

Що з того, що вона сама сказала Саші: «Ми повинні бути зовсім прозорі одне для одного. Ми нічого не повинні таїти в собі. Я вся перед тобою розкрита, і ти також!»

Що з того, що вона це казала? У нього й справді нема ніяких таємниць від неї. Які у нього можуть бути таємниці, якими він не поділився б з нею?

Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось різних життєвих справ і її особистого, сердечного... Хіба вона щось своє приховує від нього? Але ж це не стосувалося її зв'язків, її взаємин з людьми, з якими вона стрічалася у Желіговського, у Саліас, які приїздили з Гейдельберга, з Лондона. То ж були не її особисті власні таємниці, не її власні справи. Про те вона не мала права говорити навіть Саші. Саша це розумів. От і зараз. Сахновський, який «вирвався з пекла». Уроки Богдасеві — це лише привід тактовно допомогти. Саша знає, вона без роздумів поділиться останнім франком, не підкреслюючи, не роблячи сумних співчутливих очей, поставить просто тарілочку смажених каштанів, коли нічого іншого нема вдома, або, проходячи разом з якимось бідолашним прибульцем метушливими паризькими вулицями, запропонує, наче між іншим, зайти до кав'ярні випити чашечку кави і спокійнісінько попередить при цьому: «Не турбуйтесь, я ж тут господиня, а ви ще не призвичаїлись, і зараз вам кожне су дороге». І ніхто, ніхто не почуває себе ніяково.

Порівнюючи з Іваном Сергійовичем Тургенєвим, вона, зви чайно, була людина, яка потопає в боргах і не знає, як виплутатися, і Іван Сергійович не раз писав у Росію друзям, що треба поклопотатися про її гонорари, адже не можна, щоб Марія Олександрівна опинилася в Кліші! Але порівнюючи з емігрантами, яких стільки зараз прилинуло до Парижа, особливо польської молоді, — одні втекли від репресій, інші приїхали для налагодження зв'язків, з важливими таємними дорученнями і просто не мали змоги дбати про своє власне життя і добробут, — порівнюючи з усіма такими, вона ж письменниця з досить відомим ім'ям, і хоч нечітким, нерівним, а втім, якимось постійним літературним заробітком, вона має квартиру — недорогий пансіон, і хоча часто боргує в ньому, але ж це дах над головою! Звичайно, порівнюючи з ними — емігрантами, вигнанцями, часто з чужими паспортами, без будь-якої професії, якою могли б тимчасово заробити, — вона здається їм просто заможною! І для них вона може позичити в інших... і в неї було легше позичити, ніж у справді «імущих».

Саша це все бачить, і розуміє, і... хвилюється. Хвилюється за неї, і в цьому він, не признаючись їй, на боці Тургенева, який казав і писав щоб «не підпадала вона під вплив польського елемента»

* * *

Не має вона права розповідати навіть йому, найближчій для неї людині. Адже Марії довіряють дуже багато. Навіть добре, що є заборона хоч комусь прохопитися цими відомостями, і добре, що Саші не можна казати — навіщо його підставляти під небезпеку? Хоча в ньому Марія була певна, як у собі самій, — ні за яких обставин він нікого не викаже, не зробить нічого зайвого. Перш за все, думаючи про неї. Але навіщо ставити його, бодай випадково, у прикре становище?

Часто, вже після того, як Марія дізнавалася про ті чи інші події від своїх польських друзів, від герценівських посланців, вони про це читали вдвох у «Колоколе», і тоді Марія раптом щось додавала, пояснювала. І Саші було зрозуміло, що вона знала про це раніше.

«Колокол» їй завжди надсилав Герцен з будь-якою оказією. Листів уже не писав, як колись, а «Колокол» і майже всі видання надсилав, передавав різні доручення, певний, що Марія сумлінно виконає. А листів не писав.

Чому? Марії було це прикро. Розчарувався? Через Сашу?

Вона ні з ким про цене говорила. Незважаючи на переоцінення багатьох цінностей після дружби з Добролюбовим, — до Герцена вона ставилася, як і раніше, з найглибшою повагою, і він стояв майже найвище з усіх знайомих тепер людей, їй приємно було, що він доручає їй прийняти, влаштувати, допомогти комусь із його «соратників», значить, довіряє, але їхня інтимна дружба урвалась. Може, вони колись усе ж таки побачаться, і знову виникне те взаєморозуміння, що так одразу зародилося при першому побаченні? Добре вже й те, що він їй довіряє.

От і тепер вона відчуває себе відповідальною за цього Сахновського. Скільки він їй розповів! От би записати все, але ж все було ніколи, хай потім — заспокоює вона сама себе.

На жаль, так багато завжди люди відкладають на «потім». А час лине, несе нові зміни, враження, зустрічі з новими, іншими людьми.

Як картала вона себе «потім», багато років згодом, що поспішала виконати якісь буденні невідкладні справи, то бігла на побачення з Сашею, то слухала з чемності теревені сусідок по пансіону або випадкових знайомих у салоні графині Саліас, а когорта вславлених потім героїв повстання, революційної боротьби промайнула повз неї. І невславлених... За це ще болячіше. Про «вславлених» пише одразу і напише потім полум'яні свої рядки Герцен. Про фантастичні захоплення і помилки Бакуніна. Про фанатичну відданість однодумців Шевченка, Добролюбова, Чернишевського, Зигмунта Сераковського. З сторінок «Колокола» дізнаються і про другого благородного друга Кобзаря — підполковника Красовського. їхні імена, з'явившись на сторінках «Колокола», перейдуть потім по праву в літописи революційної боротьби, в історію.

Але ж поряд з ними діяли й діють сотні і тисячі «невславлених» виконавців-бійців. Хіба можливо згадати всі імена тих, котрі, кинувши тепло й затишок рідної домівки й сім'ї, йшли «до лясу»? Хто, зневаживши сталою кар'єрою, чинами, орденами в царській армії, відмовлявся стріляти в поляків, карати повсталих селян!? Скільки було їх, імена котрих загубилися, які, ризикуючи на кожному кроці життям, друкували й розповсюджували листівки, переправляли зброю, заборонені лондонські видання, налагоджували зв'язки, вели пропаганду серед війська.

Одним із таких був Олександр Сахновський, і «потім», багато років згодом, Марія згадуватиме його й інших «невславлених», незнаних, забутих. І захоче написати про них. І знову не встигне. З-поміж них став близьким ще один «невславлений», але поки що він був далеко, поки що він вимірював з таємними завданнями шляхи і стежки України...

4

А історія Олександра Сахновського була пов'язана з історією його друзів, членів комітету російських офіцерів у Польщі Арнгольдтом, Сливицьким та Ростковським, яких розстріляли у червні 1862 року, і рядовим Левом Щуром, засланим на довічну каторгу. Те саме загрожувало і Сахновському — розстріл або каторга в Сибір. Але він утік. Від нього Герцен дізнався подробиці справи і в кількох номерах «Колокола» написав про це. Вони, троє офіцерів і рядовий Щур були різних національностей:

Іван Арнгольдт — латиш, Петро Сливицький — українець, Францішек Ростковський — поляк, рядовий Щур — єврей. Та всі вони були одних переконань і вели агітацію серед солдатів, читали листівки, написані спеціально для російських військ у Польщі, надіслані з Лондона, і таки добре попрацювали, бо коли цих офіцерів було арештовано, жоден із солдатів, незважаючи на різки, ляпаси, загрози командира й слідчих, — не дав найменшого показання на шкоду своїм офіцерам.

Головним обвинуваченням проти Арнгольдта був його лист до російського намісника у Варшаві генерала Лідерса, який провадив найжорстокішу політику щодо поляків, був нещадний до співчуваючих їм. Лист не був підписаний, та коли судова комісія пред'явила його Арнгольдту й спитала, чи не він писав його, — Арнгольдт твердо відповів: «Так, я, але не закінчив його». Він тут же взяв зі столу перо й підписав під листом своє прізвище.

Така «зухвалість» найдужче розлютила суд і уряд. Солдати їхніх частин зуміли переказати у фортецю ув'язненим, що хочуть звільнити їх, організують втечу. Але ув'язнені заборонили це робити, переказавши, що треба берегти сили для наступної боротьби. їх було таємно вивезено до іншої фортеці і розстріляно. Потай і одверто і солдати, і офіцери, і цивільні справляли по них панахиди. За це знову карали.

Варшава була як на вулкані. Лідере тремтів. Він не знав, що робити, і тремтів за своє життя. І недаремно. Якось уранці він гуляв у Саксонському парку, до нього підійшов молодий офіцер і вистрелив. «Цей постріл, — прочитали в «Колоколе», — був зроблений в Саксонському саду, в десяти кроках, посеред публіки, яка гуляла, військової і цивільної. Той, що стріляв, холоднокровно продув пістолет, поклав його в кишеню і вийшов через кондитерську з саду. Гуляння тривало далі. Ніхто з публіки не зробив жодного руху, щоб зупинити його. Поліція і загальна думка приписують постріл росіянину, якого спонукали до цього почуття помсти за ствердження вироку». Цей номер «Колокола» знову ж таки передав Марії Сахновський.

— Це просто неймовірно, — сказала вона схвильовано. — Ви не знаєте, спіймали сміливця?

— Ні, не спіймали. Поки поліція отямилась, він справді через кондитерську вийшов на іншу вулицю і зник.

— І ніхто не дізнався, хто ж це був?

— Чому ж? — Сахновський усміхнувся. — Товариші добре знають, хто це, бо він зайшов до друзів після цієї ранкової прогулянки й повідомив: «Я всадив Лідерсу в голову кулі за Арнгольдта, Сливицького й Ростковського. На жаль, не дуже вдало. Лише поранив. Та чорт із ним, однаково буде пам'ятка на все життя». Звичайно, Лідерсу довелося поїхати з Варшави, куля потрапила в щелепи.

— А офіцер? — нетерпляче спитала Марія.

— Ну, звичайно, він уже не повернувся до своєї військової частини. Йому довелося зникнути. Він тоді ж у друзів переодягся ксьондзом і спокійно пройшов вулицями міста. Залізничники, робітники знову дали йому переодягтися в своє робітниче вбрання і вивезли на дрезині у передмістя Варшави — Прагу, а звідти вже він переправився за кордон, до Лондона, до Олександра Івановича і Миколи Платоновича, яким і раніше писав і яких питав, як бути їм, російським офіцерам, у Польщі в разі повстання. Ну, а тепер уже наочно познайомилися. Між іншим, Маріє Олександрівно, він ваш земляк—українець, дуже любив співати українських пісень, знав напам'ять вашого Шевченка...

— Він молодий? — спитала Марія.

— Трохи молодший за мене. Років двадцять три — двадцять чотири.

— Зовсім молодий. Хотіла б я побачити таку надзвичайну людину.

— А що ж, може, й побачите.

— Невже він тут?

— Ви знаєте, завжди важко сказати, де він у даний момент. Здається, він якимось фантастичним засобом переноситься з Варшави до Брюсселя. Уявіть, після того пострілу він знову повертався до Варшави, але зовсім змінивши свій зовнішній вигляд. Оглядітися не встигли, — він уже в Лондоні, а потім Парижі, і наче в передмістя метнувся — вже опинився в Петербурзі. І от ви сказали — надзвичайна людина. Коли ви його зустрінете, і ніхто вам не скаже, хто це, вам і на думку не спаде, що це той самий надзвичайний хлопець. Скромний, тихий, дуже мовчазний. От тільки зрідка було, коли товариші зберуться, так розспівається або, як я казав, почне напам'ять з Кобзаря читати — та з таким почуттям, що й зупинити не можна. Якось зайшов до нього, ще у Варшаві, коли він легальний ще був, поручиком шліссельбурзького полку, сидить один на дивані, по-турецькому підібгавши ноги, награє на гітарі й співає ваші козацькі пісні, сумні й суворі водночас. Знаєте, його і Герцен, і Огарьов дуже полюбили. Повірили. Огарьов, ну просто, як на сина улюбленого дивився. Та ми всі його любимо. Ніколи не питала Марія сама перша, а тут спитала.

— А можна мені знати, як звуть?

— Чому ж ні? Може, вам і йому доведеться тут допомогти, а він же про себе нічого ніколи не скаже. Ні пихи, ні хвастощів ані грана. Андрій Потебня його звуть.

— Так я ж знаю! У Гейдельберзі був молодий вчений, з України, Потебня.

— Ні, то його старший брат, Олександр. Лінгвіст. Теж дуже хороша людина. Але Андрія змалку віддали у корпус, і він пішов іншим шляхом. Як він тут буде — я вас познайомлю. Але, мила Маріє Олександрівно, доведеться на короткий час уроки з Богдасем припинити. Мені треба ненадовго до Лондона.

— Ну от, а ще кажете, що цей Потебня в один і той же час у кількох місцях перебуває, наче літає між ними. А ви самі такий!

— Що поробиш. Таке наше діло, — усміхнувся Сахновський. — Так що не гнівайтесь, потім з Богдасем надолужимо, він дуже здібний.

— Та про Богдася не турбуйтесь, це дрібниці. Він справді з вами математику полюбив, а я й не чекала. Вітайте в Лондоні від мене щиро.

— Дивно ж ми тут, в Антонія Едварда, зійшлися, у нашого Антонія Сови, — мовив Сераковський, тиснучи руку Марії. — От і Броніслав прийшов, — кивнув він на Залеського, — і ви, наче від батька Тараса до нас посланниця.

— Я часто тут буваю, правда, Едварде? —сказала Марія.

— І так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнанні, так і пані Марія нам рідна, — цілуючи Марії руку, проговорив Желіговський, він же поет Антоній Сова.

Plеmienni bracia, brada moi z ducha,

Choc w roznej wierze choc w roznej mowie,

Nas wychowali і chrzcili ojcowie,

Lecz my ogniwo jednego lancucha... —

(Брати по племені, мої брати по духу,

Хоч в різній вірі і хоч в різній мові

Нас виховали і хрестили батьки,

Але ми кільця одного ланцюга.)

проказала Марія так само по-польськи, як і розмовляла часто в товаристві Желіговського, уривок з його твору.

— О, матка боска, — гірко усміхнувся Саратовський, — коли б справжні брати одної віри і одної мови могли б порозумітися між собою, як діти одного справедливого духу, хоч і різних народів.

— Ти був в отелі Ламберт, в цьому гнізді білого польського орла? — спитав Желіговський. — А може, тобі дав аудієнцію генерал Мерославський, який гадає звідси з Парижа керувати рухавкою і, головне, — в'їхати диктатором на білому коні до Варшави. Боюся, що врешті він знайде спільну мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому білому гнізді, з аристократами. А проти Герцена и Огарьова Мерославський просто пашить люттю!

— І Бакуніна, — додала Марія. — Це навіть і я знаю, бо коли Михайло Олександрович Бакунін був тут, він з обуренням розповідав мені й Фрічу про його лист.

— Лист Мерославського?

— Еге ж. Мерославський написав йому, що не визнає українців, білорусів і литовців як окремі народи, він назвав нас фантастичними національностями.

— І вважає ганьбою те, що наш Центральний комітет визнає права литовців, українців і білорусів на самовизначення, — сказав Желіговський.

— От саме з ним і була в мене розмова. І важко після неї заспокоїтися, — сказав Сераковський. — Я бачу, що Марія Олександрівна добре в курсі наших справ.

— І бере їх близько до серця. Герцен і Бакунін дають Марії Олександрівні доручення, довіряють, — підтвердив Желіговський.

— Інколи мені здається, що Бакунін надто багатьом довіряє, — мовила Марія. — Але ніде правди діти, зараз він живе польською справою і здивований, що партія Мерославського всіляко уникає його.

— Коли б тільки його! — обурено мовив Сераковський. — Цей зарозумілий генерал ненавидить росіян, ненавидить і кревних поляків, які вважають, що лише в міцному союзі з росіянами, з усіма племенами й народами Російської імперії ми можемо вийти на вірний шлях. Я почав суперечити йому, сказав напрямки, що не згоден з його програмою. Боюся, що він нам наробить ще немало лиха. А як зарозуміло він тримався, ледве розмовляв з нашим Падлевським, із Стефаном Бобровським.

— Бобровським? — перепитала Марія.

— А, до речі, він же з України, він вчився спочатку в Немирівській гімназії.

— Та невже? Адже і я жила в Немирові! Мій чоловік там учителював, але я не пам'ятаю такого гімназиста, може, в інші роки це було? А прізвище наче відоме.

— Там у вас чудесні люди на Україні. Недарма мали такого Кобзаря! Там зараз і мій, і його друг — підполковник Красовський.

- — Він і з моїм чоловіком у Чернігові познайомився, — вставила Марія. Чом.у нічого більше про Красовського не пишуть ані Опанас, ані Дорошенко? Ой, та що вона, звичайно, тепер зрозуміло, чому не пишуть, там такі діла кояться!

— А Бобровський втік із Києва з одним українцем-студентом. Уявляєте, яке на них враження справили настанови Мерославського?

— Ви довго маєте тут пробути, у Парижі? — спитала Сераковського Марія. От з ким їй хотілося б ще зустрічатися. Вона ж з ним познайомилася ще в Петербурзі, Тарас Григорович познайомив, і, вона знала, дуже любив Зигмунта Сераковського, а той просто схилявся перед Шевченком, їй у Петербурзі розповідали, як Сераковський ходив до графів Толстих просити, щоб вони клопоталися за звільнення українського поета з солдатчини, з заслання, — він і сам цього скуштував досить! Але ж таким, як і Тарас Григорович, повернувся незламним, одразу зав'язав знайомство, а потім і дружбу з Добролюбовим і Чернишевським, почав працювати в «Современнике», вступив до Військової академії, блискуче закінчив її і з усім запалом став боротися проти фізичних мір покарання в армії. Йому навіть пощастило поїхати представником від Росії на Міжнародний статистичний конгрес у Лондон, і там він підносив своє питання, воював за нього. І тоді ж він познайомився з Герценом і став у нього своєю людиною.

Ясно, він був тепер одним із керівників підготовки до рухавки — повстання, але це ніколи не було видно з його поведінки — ані тіні, ані натяку на якусь зверхність, право на владу, честолюбність, ніякої пози й красномовності. Людина палкої дії, упертої праці. Добролюбов, згадуючи його, казав, що, захищаючи свої пакти проти зміни мір покарання, він добрав неймовірні цифри, і статистика його діяла просто вбивчо на опонентів! Його статті в «Современнике», міжнародні огляди теж впливали не красотами стилю, а сумлінно дібраними фактами, і всі били в одну ціль.

— Марії Олександрівні хотілося б, щоб ти лишився тут якнайдовше, і я бажаю того ж! — сказав Броніслав Залеський — також «соізгнанник» старих часів.

— Що ви, друзі, — махнув рукою Зигмунт. — Хіба можна тепер десь надовго затримуватися! Я хотів тут залишити на довший час свою дружину, — звернувся він до Марії, — але вона стала хворіти, й ми вирішили за краще, щоб вона повернулася до батьків. Обставини можуть скластися, що я зовсім не зможу потурбуватися про неї.

— А яка мила і гарна твоя дружина, — усміхнувся Залеський. — Недарма кажуть: перша красуня на Литві.

Майже завжди строгі сірі очі Сераковського під чорними, немов у жалобі, віями враз проясніли.

— А ще друзі кажуть про наше весілля: «Остання мазурка на Литві». Ми ж зовсім нещодавно побралися. Це був, між іншим, слушний привід нам усім зібратися. І, уявіть собі, раптом з'явилися зовсім непрохані гості в «блакитних мундирах»! А втім, мої аксельбанти офіцера генерального штабу російської армії примусили їх збентежитися і зникнути, хоч Аполлонія їм люб'язно запропонувала чарку з вином.

— Шкода мені твоєї милої Аполлонії, —зітхнув Желіговський, — одразу, мабуть, відчула, які несподіванки на неї чекають.

— Вона знала це наперед, — заперечив Сераковський, — вона добре розуміла, на яке життя себе прирікає. Але ж це для неї не новина, її дід, батько, брати — усі постраждали в боротьбі за ойчизну Я певний, коли б я стояв осторонь, спокійно собі жив, — вона б і не погодилася стати моєю дружиною.

— Не можна уявити тебе спокійним, — заперечив Желіговський.

— А хіба хтось із нас усіх може бути зараз спокійним? — гаряче спитав Зигмунт. — Зараз, напередодні?

* * *

Спокійним, звичайно, не можна було бути, але ж як не було пов'язане своє особисте з тим ширшим життям і свого народу, і боротьбою, все ж таки ніколи не могло припинитися життя інтимне кожної окремої людини — і закохувалися, і одружувалися, і розлучалися, і люди народжувалися, вмирали, і цьому віддавались і сили, і час, і не менші страждання, і виникали, як споконвіку, колізії між суто своїм і громадським, але це було найчастіше не видно для сторонніх очей.

Марія згадала сімейні нелади у Герцена, які не припинялися і тепер, коли людина мусила перемогти нелади, що виникали з поляками, хоча за його ставлення до польських справ проти нього усякими провокаційними засобами настроювали ліберали на батьківщині.

А Бакунін із своєю пташкою-дружиною! Вона нарешті вирвалася з Сибіру, їй допомогли виїхати за кордон, і тепер вона тільки мріє про Париж! Париж — і нічого більше! І Бакунін губиться перед бажаннями цієї дитини і просить графиню Саліас розважати в Парижі його милу Антонію!

А який смутний Желіговський напередодні свого одруження. Так, він одружується незабаром з дочкою Міцкевича і рве цим довготривалий зв'язок з письменницею Буташевич. Буташевичка приїхала з Петербурга й ридає на грудях у Марії! Щоб розважити й заспокоїти її, Марія вже обіцяла поговорити з Іваном Сергійовичем, щоб той прочитав і написав кілька слів про повість Буташевички «Щоденник дівчинки». Добрий Іван Сергійович не відмовить Марії. Звичайно, Желіговський почувається не дуже добре.

А який там спокій у самої бідної Марусі! Усе непевне, усе тимчасове, хіба лише коли сидить за своїм столом і пише, трохи заспокоюється. Та починається інший неспокій. Може, їй і писати треба зовсім не те, що пише? Вона пише «Записки дячка» і не може покинути отих дячків-попів, та попівен, та черниць з далекого свого дитинства та юності. Вони їй спокою не дають ні вдень ні вночі. Інколи вона наче не бачить цих бульварів, вулиць, різноманітної' юрби, бо перед очима зовсім інші картини. І не можна ж життя розкласти по поличках — оці години я з ними, потім Богдась, потім Саша, потім Сахновський з його дорученнями... Ні, ні, не можна ні роботи, ні почуттів, ні думок розкласти по поличках, але як впоратися з цим усім?

Сахновський повернувся з Лондона ще дужче стурбованим та заклопотаним.

— У Герцена й Огарьова були зустрічі, на яких домовлялися про дальші дії. Я не був, звичайно, на цих зустрічах. Моя справа — виконувати, але я знаю, були серйозні розмови з Падлевським та іншими проводирями польськими. Ну, звичайно, Бакунін був, і Андрій Потебня якраз знову туди приїхав. Ви знаєте, зараз найрішучіший момент. У Варшаві Велепольський у змові з урядом вирішив оголосити рекрутський набір, явно незаконний і підтасований — тільки по містах і тільки по списках. А до списку внесли усю підозрілу для уряду молодь. Це ж значить одразу відрізати головну силу від повстання. Отже, поляки настоюють, щоб рухавка — повстання — почалася напередодні набору, поки всі наші молоді сили — і революційне настроєні, і співчуваючі — не опинилися в казармі.

— Так це ж справедлива й вірна думка!

— Вірна-то вірна, але хіба невірно й несправедливо говорять Герцен і Огарьов, що не можна відривати руху поляків від спільної нашої боротьби за землю і волю селянам, від боротьби на Україні, в Білорусії, на Литві. Хоча весь час на Русі то там, то тут виникають заколоти, але ж відчувається і деякий спад революційного настрою, народ ще не готовий до відкритого великого повстання, треба ще почекати — принаймні до весни, коли вийде термін уставним грамотам, тоді легше буде підняти всіх селян на спільні дії, — а коли не буде цього союзу і спільної боротьби, рухавка може перетворитися у боротьбу між поляками і росіянами.

— Але ж і серед поляків не мало таких, що йдуть за настановами «Колокола», — мовила Марія.

— Не мало, та й не так багато. — помовчавши, додав Сахновський. — Бідний Потебня, нелегко йому доводиться з його армійськими друзями на території Польщі. Я, звичайно, не знаю подробиць усіх переговорів.

— Але ж врешті дійшли до згоди?

— Та дійшли, знітивши серце й ідучи на взаємні поступки. Сахновський привіз нові листівки. Він зайнятий був налагодженням доставки їх до Варшави, Вільно, Києва, Петербурга Треба було користатися всілякими нагодами, різноманітними каналами, треба було бути максимально обачним, адже шпигунів і провокаторів було вдосталь. Через провокаторів улітку було стільки провалів і арештів. Сахновський показав деякі листівки Марії.

— Вони однаково всі будуть надруковані в «Колоколе».

Читаючи листівки, Марія хотіла за стилем відгадати, хто їх писав — і вона часто наче чула енергійний голос Герцена, роздумливу російську вимову Огарьова...

Оце, напевне, була огарьовська: «Що треба робити війську» А оце Герцена: «Російським офіцерам у Польщі». Вона згадала свою розмову з Олександром Івановичем у 1859 році про Україну, він пише про її рідну Україну в цій листівці: «Скажемо разом з поляками — бути Литві, Білорусії й Україні, з ким вони хочуть, або ні з ким, аби волю їхню пізнати не підроблену, а істинну»..

А щодо військових, офіцерів, які належали до «Землі і волі», він настійно радив: «Вступаючи, як росіяни, в спілку з поляками, ви мусите вступити як самобутня організація і тому вимагати участі і права в нарадах. Не розчинитися в польській справі повинні ви, а зберегти себе в ній для російської справи».

Але ж «російську» справу лондонці розуміють не вузько, лише по відношенню до росіян, а думаючи про всі народи й племена, що населяють неосяжну матінку Русь.

«Російський народ не повстане ні за які фантастичні ідеали, він не піде ні в який хрестовий похід за гроби, нам потрібне не фантастичне царство, а царство земне, себто, ми хочемо власну, нашу землю, чужої нам не потрібно...

Нема визволення без землі! Нема волі без шматка хліба!

— Ну хіба це не ясно? — просто з розпачем спитала Марія.

— Але ж поляки, навіть такий однодумець Герцена й Огарьова, як Падлевський, доводять, хоча теоретично і згоджуються, — що рекрутський набір, настрій всього населен ня не дозволяють відкладати...

— Що ж робитиме Олександр Іванович?

— Знітивши серце, — все, що зможе, хоч як його лаятимуть російські «патріоти» в лапках. Він сказав, що польська справа — це випробування нашої революційної честі й совісті. Хіба ці листівки і всі настанови «Колокола» не доказ цьому? І як можуть ще деякі поляки просто встромляти палки в колеса! Коли б ви бачили, як їм обом, і Олександру Івановичу, і Миколі Платоновичу, попри все не хотілося відпускати Потебню з Лондона! Я ж то знаю настрої там, у Польщі, — люди ладні віддати життя, а до них ставляться з недовірою, наче ті якісь місця хочуть зайняти. Та Андрій казав: «А що ж ми, російські офіцери, повинні чинити? У нас єдиний шлях». От почитайте це, — Сахновський простяг Марії ще один тонесенький надрукований аркушик. — Бачите назву: «Офіцерам російських військ від Комітету офіцерів у Польщі»

Марія прочитала:

«Ми не хочемо бути катами. Коли б ми були самі, ми б склали зброю і пішли б геть. Але за нами солдати, і вони також не хочуть бути катами. Примусити цілі полки скласти зброю, не приєднуючись ні до тої, ні до іншої сторони, нема ніякої можливості. Ви бачите, що для нас вибору нема: ми прилучаємось до діла свободи. Ми оголосили, що російський народ підносить прапор визволення, а не поневолення слов'янських племен. Ми не зганьбимо російського імені продовженням гріхів петербурзького імператора. Краще поляжемо жертвами очищення, жертвами спокутування».

— Це ви вже не пізнаєте, хто писав, — мовив Сахновський.

— Ні. не пізнаю.

— Той самий Андрій Потебня. Листівка у Лондоні дуже сподобалась. Наші славні редактори майже нічого не виправляли. їм до серця припало, що він знову висунув гасло: «За нашу і вашу свободу!».

— Гасло старого Лелевеля! — підхопила Марія. — Ви ж знаєте, я була у нього в Брюсселі, разом з Олександром Івановичем. Ніколи не забуду Цих відвідин.

— Ав Парижі не бачилися? Він же тут помер.

— Ні, більше не бачила. Я була тоді в Італії.

— Ну, а я ще був дома! Коли б ви знали! Скрізь — у Польщі, Петербурзі, Києві, —та скрізь правили за ним панахиди, і цебуло приводом для маніфестацій і демонстрацій, і сутичок з поліцією. І от слова, що він кинув, знову ожили і стали гаслом: «За нашу і вашу свободу!» Але читайте далі цю надзвичайну листівку. Ні, давайте я сам прочитаю вам: «Щоб урятувати Росію, військо повинно бути другом народу і слугою його свободи», — Сахновський знову зупинився. — А як відповідають Андрієвій вдачі ці слова: «Ми не самолюбиві. Ми не вважаємо себе Центральним комітетом. Нехай нами і вами керують найздібніші. Назвіть їх, і ми підемо за ними. Але поспішайте. Час дорогий. Якщо доля вирішить, що ми раніше за вас повинні будемо відмовитись від справи катів і приєднатися до справи свободи, то заповіт справжньої волі народної, прийнятий нами від Пестелів і Рилєєвих, ми передаємо вам... Товариші, ми, що на смерть ідемо, вам кланяємось!»

— Morituri te salutant, — прошепотіла Марія. — Написати так, це дійсно відчувати, що йдеш на загибель. Кілька хвилин вони обоє мовчали.

— В Потебні, незважаючи на всю простоту, звичайність, видно якусь приреченість. Так не хотів Огарьов особливо його відпускати, а ще коли їхня маленька Лізочка, — вона дуже заприятелювала з Андрієм, з жінками він був дуже сором'язливий, майже завжди мовчав, а от з Лізочкою заприятелював, навіть якусь українську пісню веселу наодинці їй співав, — так от Лізочка прямо-таки вчепилася в нього, й розплакалася, і каже: «Милий Потебня, не їдь від нас, тебе уб'ють». А він засміявся і каже: «Та що ти, Лізонько, я тільки в Париж і знову до вас» А та своє: «Ні, ні, не треба їхати, ти не в Париж!» Невже дитина щось передчуває?

— Та ні, просто наслухалась розмов дорослих, — мовила Марія, щоб заспокоїти товариша, але їй самій було аж моторошно читати цю листівку: «Ми, що на смерть ідемо, вам кланяємось» Вона уявила собі цього скромного, тихого офіцера, що любить співати українські пісні, знає напам'ять Кобзаря, — і спокійно, на людях, всаджує за товаришів кулю в ката-генерала. І, навіть передчуваючи загибель, іде битися з гаслом: «За нашу і вашу свободу».

5

Андрій Потебня, член молодої організації «Земля і воля» і Комітету російських офіцерів у Польщі, приходив до Герцена і Огарьова звичайно не в дні «великих прийомів», коли навідувався кожен, хто хотів, і господарям уже часто ставало неспокійно — чи не зайшов, бува, хтось, спеціально надісланий, зв'язаний з «батьківщиною» III відділом. Траплялося й таке. Більше розмовляли гості, ніж хазяї. Микола Платонович Огарьов признався Андрієві в своїй кімнаті, куди той зайшов напередодні одного із своїх раптових приїздів та від'їздів:

— Останнім часом Лондон мені нестерпний від цього гультяйства язиків, воно мене просто бісить.

З Андрієм непотрібно було ані зайвих красивих слів, ані запевнень. Огарьов дуже любив Сашу Герцена, сина Олександра Івановича, як і всіх його дітей, він з великою турботою (з далеко меншою любов'ю, але з дужчою турботою) ставився до Генрі, сина Мері Сетерленд, яку так ненавиділа Наталі, вірної Мері, яка була йому віддана, як ніхто в житті. Та Андрій був сином «по духу». Він, Огарьов, жадав би мати рідного сина — саме такого! Він мріяв, що люди, молоді люди в майбутньому будуть саме такі, як цей молодий офіцер, українець родом. До речі, коли Микола Платонович показав йому свої записки, свої потаємні, заповітні «записки про таємне товариство», які почав писати ще в 1857 році, у розділі про федеративний поділ майбутньої республіки на території теперішньої Російської імперії в переліку членів цієї республіки під пактом «б» стояло: Малоросія.

— Ми звемо наш край Україною. Для України й українців звучить зневажливо — Малоросія, малороси, — зауважив Андрій. Тоді, при цій розмові, навідався і Олександр Іванович.

— Ще б пак! Звичайної Це ж славна Україна! — підхопив він і, взявши ручку, енергійним рухом закреслив «Малоросія» і надписав: «Україна».

Адже і в статтях своїх, завжди тепер писав — Україна, українці!

— Ну, ви тут займайтеся ділом, а мені треба спуститися до марномовних «гультяїв язиками», як каже Микола Платонович. Я б хотів, щоб ви, Андрію Панасовичу, лишили нам список російських офіцерів, причетних до нашої організації, на яких можна спертися. Я ще повернуся до вас. — Герцен пішов.

— Запишіть сюди. — Огарьов простягнув Потебні свою записну книжечку, і той акуратно став писати назви полків і прізвища офіцерів

— Я пишу вам не просто імена співчуваючих, а тих, що стоять на чолі в кожному полку, а співчуваючих, звичайно, далеко більше.

— Та, на жаль, все ж таки не стільки, як уявляє Бакунін! — зітхнув Огарьов.

— Нічого, щодня нас стає більше, — переконливо мовив Андрій.

— Як ви тримаєте в пам'яті всі імена, — зауважив Огарьов, дивуючись, як швидко пише Андрій, наче справді не з пам'яті, а переписуючи з якогось списку. Андрій усміхнувся.

— І не лише прізвища, а й вдачі їхні. От Костянтин Гнатович Крупський — це розсудливий, завжди справедливий до всіх, користується великим авторитетом і серед офіцерів, і серед нижніх чинів. Солдати його люблять і слухають беззаперечно.

Потебня давав такі коротенькі характеристики кожному своєму товаришеві.

— А тепер запишемо і наші адреси, і наші назви міст, — сказав Огарьов.

І вони записали свої конспіративні означення. Паролем організації була назва — «Єрусалим», Центр польського революційного руху — «Берлін», хоча насправді це означало Варшаву, а тому й Польський центральний народний комітет назвали «берлінським банком», а військовий комітет— «берлінською поштою». Другий великий, центр польського руху — Краків — звався умовно «Гамбург», а Петербург — «Любек», і Російський революційний центральний комітет — «любецький банкір».

Через багато, майже сотню років, була розшукана ця дорогоцінна записна книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармів III відділу. Разом з планами й програмами майбутнього республіканського устрою, соціалістичного устрою суспільства, разом з усіма прекрасними, хоча й багато в чому утопічними мріями й положеннями, ще досить далекими від справжнього наукового підходу до розвитку суспільства, але вже стремлінням до цього, — ці неоціненні сторінки потрапили до рук вдячних нащадків, коли вже багато з цих мрій і планів було здійснено. Але ж не тільки в цих записних книжках ховалися ці думки! З сторінок «Колокола», «Веча», з листівок, з усних розмов та настанов вони линули по всіх усюдах і закладали основи перших революційних організацій.

А тоді не лише далеке майбутнє, а тривожне сьогодні турбувало і вже немолодого мислителя Огарьова, і юного одчайдушного діяча — офіцера російської армії — Андрія Потебню.

— От все. Вам на пам'ять від мене, — усміхнувся Андрій своєю дитячою посмішкою, яка рідко й завжди несподівано з'являлась на його обличчі.

Огарьову стало якось не по собі, навіть моторошно від цих слів, наче справді Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять.

— Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами і Лізочкою я попрощався, — сказав Андрій. — Мені вже треба йти.

— Я проведу вас трохи, хочеться на повітря, — мовив Огарьов.

— Надворі ж така мряка і досить холодно, — турботливо зауважив Андрій.

— Так завжди в Лондоні. Не те щоб я звик до цього, а намагаюсь не звертати уваги, поки не примушує мій організм.

А надворі справді була типова осіння лондонська мряка, густий туман наче заволік усе навколо.

— Таки справді неприємно, я вже змерз, — мовив, здригнувшись, Микола Платонович. Дерева почорніли від дощу, насувалися сутінки, і від них ставало ще вогкіше, незатишніше. — Отут, у Річмонд-парку, я знаю один кабачок, можна чаю гарячого випити, навіть з вершками. Зайдемо погріємось, — запропонував він Потебні.

Кабачок був невеличкий, звичайний лондонський кабачок для скромного службового люду. Зараз відвідувачів було мало. Дене-де сиділи дрібні клерки за маленькими столиками. Хто пив чай, а хто зігрівався трохи солідніше.

— Може, попросимо грогу? Ви п'єте? — спитав Огарьов.

— Де б ви бачили військового, який би при нагоді не випив? — добродушно усміхнувся Андрій.

І чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намагається удати з себе якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами.

— Ну, вип'ємо за ваш успіх! — мовив Микола Платонович

— Наш успіх, — поправив Андрій.

— Звичайно, за наш спільний. Та зараз я хочу випити цей кухлик за вас особисто, конкретно, щоб ви знову після всіх подій приїхали в Лондон!

— А ще краще, щоб ми зустрілися з вами в Росії.

— Щоб ми могли там уже вільно всі зустрітися! — зрозумів його Огарьов.

— Та випити по добрій чарці і в нас десь у якійсь корчмі на Україні. Ви бували там?

— Лише проїздом, коли їхав до Криму.

— І я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...

Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлів.

Власне, обидва думали про одне...

На думку Андрія раптом спливли, замайоріли далекі, майже забуті спогади. Маленький хутір, смерть матері, і його, ще зовсім мало-го хлоп'ятка, відвозять у Кадетський Корпус. І з того часу — військова муштра, військове училище в Петербурзі, військова служба. Та на щастя, — зустрічі й дружба з старшими товаришами по училищу і по військовій службі, з поляками Падлевським, Домбровським, Врублевським, а через них — знайомство з членами «Землі і волі» в Петербурзі. На військовій службі у Варшаві — вже велика відповідальність за все: за налагодження зв'язків, за солдатів, за той народ, який цих солдатів посилає «усмиряти», приборкувати. За все, за все відчув він відповідальність і вирішив, що життя його належить тій справі, яка змінить долю людей, пригнічених і безправних, де б не жили вони — в Росії, на Україні, — від якої беріг у глибині серця пісні почуті в дитинстві, та вірші Кобзаря, змінить долю людей розтерзаної Польщі, жебрацької Білорусі та всіх, усіх... Що ж, старший брат вчився в гімназії, закінчив університет, він присвятив себе науці, а його, Андрія, тихого, мрійного хлопчика, який наче не мав ніякого потягу до буйних хлоп'ячих забав та розваг, — віддали у корпус, він і пішов шляхом військової професії. Але ж е обов'язки вищі понад будь-які професії і присяги!

Дивно! У ці хвилини Огарьов, дивлячись на Потебню, також думав, що цьому юнакові лише двадцять три роки! І з семи років він уже «військовий» — корпус, військове училище, полк. Та як пізнав він людей, а головне, — свій обов'язок, свій головний обов'язок! Ні, він таки правий, Огарьов, коли твердив, що тепер саме серед військових, офіцерів, розвинулися зовсім інші, відмінні від старого, почуття честі, обов'язку, почуття відповідальності за свою діяльність... Коли б тільки зрозуміли проводирі польського повстання, з якими чистими помислами й прагненнями, позбавленими честолюбства і жадання особистої слави, йде ця молодь за «нашу і вашу свободу!»

Щось є в цьому юнакові від його предків, славних запорожців, від небагатослівного, одчайдушного Остапа, сина Тараса Бульби. А може, трохи мрійності та ліричності і від Андрія? Коли б він повернувся живий і цілий з того виру, що вже шумує на південному заході матінки Росії, по всіх шляхах, великих і малих містах і селах України і Польщі. Та і йому, Огарьову, і Герцену звідси, здалека, зрозуміло, що там, на жаль, усе діється без керма і без вітрил, а може, ще гірше, з кермом, яке скеровують не ті руки, що треба, з вітрилами, які напинає надто свавільний вітер, і чи має право Бакунін, хай навіть з найщирішим почуттям, — в цьому нема сумнівів, — так безоглядно запалювати і використовувати віру і відданість такої молоді? Не раз Герцен спиняв Бакуніна:

— Де купка співчуваючих — тобі вже уявляються тисячі готових до повстання! А в дійсності їх нема.

— Нема — так буде! — впевнено виголошував Бакунін. А за цього юнака, за Андрія Потебню, що вирушає тепер

битися на боці повстанців, боязко і тривожно, як за кревного

сина.

— Ну, останній, на доріжку! Щасти вам!

— А як мені і друзям моїм, російським офіцерам, не пощастить, невже не спом'януть нас, за Росію розп'ятих во оставленіє її гріхів? — раптом спитав Андрій з якоюсь гіркою посмішкою.

6

Перепочити. Трохи перепочити. Зараз це було єдиним бажанням Тедзика Шуазеля, студента Київського університету, колишнього немирівського гімназиста, який зараз тікав із Києва і мусив, що б там не було, дістатися до Чернігова.

Здавалося, коли б, ну дві-три години абсолютно спокійних, без думки, що це може обернутися непоправною бідою, просто заснути, в якомусь закапелку, в якійсь комірчині, тоді б він вільно подолав цю відстань.

Хай він ще молодий і сили йому не позичати, але ж він утік з-під арешту, і біда може спіткати його на кожнім кроці. Житомир. Васильків. Київ. Бровари. Козелець. А по дорозі скільки тих Іванівок, Лемешів, Бобриків та хуторів без числа і без наймення! І невідомо, де краще — у великому містечку чи на малолюдному хуторі. Як знати, де його приймуть і сховають, а де одразу віддадуть сторожі?

Хоч би швидше Чернігів, і там, у друзів, перш за все — заснути і не бачити перекривлене люттю обличчя полковника жандарів... лінію солдатів..

Він згадав розширені жахом очі матері, коли він забіг додому, вислизнувши з казарми, куди їх зігнали.

— Тедзику, тікай з Києва, негайно тікай!

Бідна мама, вона не мала спокою все життя. У повстанні 1830 року брав участь її батько і батько Тедзика. З ними були її свекор і її брат... Тепер сини...

Вона змолоду зазнала жах переслідувань, ризикованих втеч, обшуків, приниження дозволених побачень крізь тюремні грати, чекання з заслання... Усього було. Вона все те зазнала. Але ж хіба сини могли йти іншим шляхом?

Вона хрестила і сама квапила:

— Швидше, швидше. Тільки не в Житомир. Тільки не лишайся в Києві...

Звичайно, він про це сам знав. Адже в Житомирі його розшукували після маніфестації з хрестом, а в Києві його заарештували з юрбою студентів, і він утік з-під арешту.

— Мамо, не турбуйся, я поїду до Чернігова.

— Ти гадаєш, там спокійніше?

— Ніде не спокійніше. Але в Чернігові є надійні друзі, і мені було наказано пробратися туди. Ще раніше було наказано. І ти ж розумієш, однаково вчитися спокійно не довелося б. Тепер усі збираємося до лясу.

До лясу! Он де тепер їхня батьківщина.

— Може, ти зможеш якось перебратися за кордон?

— Якщо мені буде наказано — тоді кордон. Ти ж сама знаєш, кого я мушу слухатись і кому підкорятись. Що накаже Жонд. Хіба ти, полька, дружина мого батька, дочка мого славного діда, хотіла б, щоб я ховався вдома? Щоб я зразково й спокійно закінчив університет і пішов на службу, коли готуються до великої рухавки за святу справу визволення?

Звичайно, цього вона хотіти не могла!

І вона нічого не просила, нічого не наказувала, що вона могла просити або наказувати? Берегтись? Ховатись? На це вона не мала права. Бути сміливим? Не бути зрадником? У цьому вона й так певна — він триматиметься за всяких умов гідно.

— Мамо, пам'ятай: професор Ізидор Коперницький і його дружина — це для тебе найближчі люди.

— О, я знаю, дарма що пані Коперницька українка, вона завжди до серця бере наші справи. Ми ж знайомі були ще дівчатами, коли вона була панночкою Березовською...

— Ну, от-от. Може, мені буде легше дати звістку про себе панові Коперницькому, ніж тобі.

Грошей вдома було обмаль. В останню хвилину прибіг якийсь не знайомий зовсім студентик і похапцем сунув конверта:

— Від професора Коперницького. Відповіді не треба. До відзення!

У конверті були гроші без записки і конверт без.адреси. Значить, у комітеті дізнались, що він утік. Мама не знала, що професор Коперницький не просто професор Київського університету, а й стоїть на чолі таємного польського комітету.

Треба було поспішати!

Вона ще хрестила його, коли він уже зник за дверима, і у вікно вже не видно було його стрункої постаті, а вона все стояла і хрестила, хрестила, шепочучи: «Матка боска, збережи його, хоч його збережи мені в цьому житті...»

Тедзику треба було поспішати. Але як поспішати?

Деколи він ішов пішки, деколи під'їздив на випадкових санях, а то раптом йому пощастило. Перед заїздом невеличкого містечка стояла каретка, видно, наймана. Він спитав у фурмана:

— Куди ви? Кого везете?

— Та двох паній до Козельців.

«Може, вони дозволять йому сісти поряд з фурманом на козлах?» — майнула думка.

З брудного будинку, заляпаного аж по вікна грязюкою, — лютий місяць, а розвезло наче в березні, — вийшли дві дами: одна вже літня, друга молода. Обидві суворі й смутні, в глибокій жалобі. «Наші. Польки», — збагнув Тедзик. Підійшов, вклонився, спитав чемно й дуже тихо:

— Пшепрошем, ясні пані, чи не дозволите проїхати з вами до Козельців? Я сяду поруч з фурманом на передку.

Молодша глянула перелякано.

— Будьте ласкаві, — тихо й спокійно відповіла старша і поважно кивнула головою. — Сідайте в карету. Я дуже потурбую вас, вам буде тісно. Там є відкидний ослінчик, — наказовим тоном мовила старша пані.

Вони їхали мовчки. О! Тедзик давно добре знав, що й серед співвітчизників-поляків є різні, і серед великих панів, і серед дрібної шляхти. Одні великі магнати допомагали войовничо настроєній частині, особливо бажали мати вплив на молодь, щоб навернути її на шлях боротьби за стару «Жеч Посполиту», інші — зараз їх була меншість, — боячися втратити свої місця і привілеї, які мали тепер, — навпаки, запобігали перед російським імператором і присягалися у вірності російському престолу. Та була невеличка частина і серед можновладців, діти яких йшли разом з ремісниками, біднотою, дрібною шляхтою, не вважали кожного росіянина чи українця ворогом. Правда, крім купки запроданців, що запобігала перед урядом, майже всіх поляків об'єднувало одне прагнення — прагнення національного визволення.

Та все-таки краще мовчати ці кілька годин переїзду.

— Дзенькую бардзо, — подякував він скромно, коли карета зупинилася коло гарної садиби. Обидві жінки вийшли з карети, і раптом старша пані, озирнувшись і побачивши, що фурман підійшов до коней і не дивиться на них, поквапливо перехрестила так само, як мати, й промовила:

— Хай береже вас матка боска Ченстоховська!

Він нахилився і з почуттям поцілував їй руку. А в цей час двері будинку відчинилися і молодша з плачем кинулася до старого чоловіка, який вийшов на ганок. Тедзик поспішав далі...

Так, важко було зараз знайти польську родину, в якій би не зазнали горя... А жінки, — усі без винятку, чи втратили кого, чи ні, — носили жалобу. У жалобі були всі жінки, коли правили панахиду по розстріляних у Варшаві в житомирському соборі. У жалобі були всі'жінки у київському костьолі, коли правили панахиду по Лелевелю, і вже генерал-губернатор віддав наказ — заборону носити жінкам жалобу, так само, як юнакам заборонено було одягати національне вбрання — чи польське, чи українське. Урядовці казали зневажливо — «хлопське».

...Однаково носили. І жалобу, і «хлопське» вбрання. Навіть підполковник Красовський, з котрим Тедзик познайомився у Коперницьких, вдома носив вишиту сорочку. Цей одяг був і знак приналежності до свого народу, і знак протесту. Красовський був давній знайомий Коперницького, ще з Кримської війни, а тепер, незважаючи на свій військовий чин, він ще більший чин мав серед молоді в революційній роботі, він стояв на чолі таєм-ного товариства на Україні — «Земля і воля», і це так добре було, що вони обидва — Красовський і Коперницький — давні, випробувані в боях друзі. Авторитет їхній серед молоді був непохитним, і до того ж обидва такі розумні, освічені, завжди тримались з усіма зовсім просто.

Тедзик згадав про них, і наче легше стало йти, легше було забути одну з небезпечних зупинок на хуторі, — як його назва — Колодяжне, чи що? На тому хуторі писарчук почав пояснювати дядькам, що вони повинні приглядатися до кожного клятого ляха, бо ляхи знову хочуть усе Подніпров'я спольщити, перевернути на свою віру, щоб усі люди, як колись, під польськими панами та ксьондзами були, а треба тільки царя-батюшку російського імператора слухати, за нього бога молити і його ворогів нищити.

Тедзик ледве стримав себе, щоб не втрутитися в розмову, та цього ніяк не можна було зараз робити — його б схопили і все, а він же мусив за всяку ціну дістатися до Чернігова.

Та весь час по дорозі з усіх уривків розмов, чуток він відчував, який розгублений, який роздратований народ, зневір'я у нього до всіх і до всього, і що не давши народові того, що він по праву мав одержати — землю і волю, уряд у південному краї підкладав тріски для розпалення ворожнечі між поляками й українцями, а поляки теж у нестямній образі на утиски вже не зважали на права українців, не розуміючи, хто ж справжній винуватець. Хтозна-що творилося на очах.

Коли б можна було розтлумачити всім, хто справжній ворог, де корінь зла, щоб разом боротися. Як палко, проникливе звертався До своїх співвітчизників і До поляків Герцен на сторінках «Колокола», закликав об'єднатися в боротьбі не за Польщу «від можа до можа», а за права народів — польського, українського, російського...

Тедзик сам стільки разів переписував статтю з «Колокола» і сам роздавав, підсовував її скрізь, де було можливо й неможливо, та ще одного разу з газеткою «Великоросе», що надрукував їхній меткий організатор, невловимий Стефан Бобровський.

Він підходив до невеличкого сільця. Навіть бідні села на Україні влітку не виглядають жалюгідними. Завдяки щедрій зелені, вишнякам, маку та соняшникам, а слізьми загорьована осінь, безніжна зіма або холодна несмілива провесінь начеви валяють, дужче підкреслюють усі злидні, убозтво, безпросвітність життя. І невідомо, куди м зайти. Хто одразу повтрить, що він поспішає з сусіднього хутора у Чернігів до родичів, тільки усього! Але ж затримався, треба переночувати. Зайде до когось, a той «хтось» і побіжить до станового. Адже по всьому Правобережжю дано наказ: про кожного подорожнього, особливо ляха, доносити. Власне, вже й до міста недалеко, та хлопець відчував, що сил майже нема... Гарна висока молодиця несла воду.

— З повними? На щастя? — спитав Тедзик, намагаючись говорити весело й безтурботно, блиснув синіми очима. Знаючи свою принадну зовнішність, він завжди волів розпитувати дівчат або молодиць, взагалі жінок. Він умів з ними пожартувати без образливої вольності і навести на потрібну розмову.

— Коли б тільки від моїх повних відер та щастя, — я б їх з ранку до ночі по селу носила! — кинула молодиця, і не жарт, а щось гірке пролунало у відповіді.

— Щоб кожному на щастя? А коли б якийсь лях клятий, то, мабуть, крижаною так і ошпарила б?

Молодиця раптом із злістю зиркнула на юнака:

— А що як лях? Не людина, чи що?

— Воно й правда. Чорт з ним, з ляхом, хай і йому повні! Краще тільки з зайцем, попом та становим не спіткатися, еге ж? — добродушно мовив Тедзик.

Молодиця з острахом глянула на нього.

— Та ви ж самі з яких? Видно ж, панич?

— Та скорше недопанок! — засміявся Тедзик. — Нас таких зараз багато, хоч греблю гати. Вчився — не довчився. Залицявся — не оженився. Гуляв — усе прогуляв, а йшов, тебе побачив — не дійшов.

— А куди ж ви йдете? — ледь стримала усмішку жінка.

— До Чернігова.

— Пішака? Чого ж так?

— Кажу ж: гуляв — усе прогуляв. Та тут же недалечко. А може, й добрі люди стрінуться то й підвезуть! Не знаєш таких добрих людей? Ти-то гарна, а чи добра?

— Як до кого. До всіх доброю будеш — проковтнуть.

— Твоя правда. А втім, будь хоч трошки доброю до мене. Скажи, де мені тут краще перепочити, їй же богу замерз, аж дрижаки беруть.

Тедзик базікав та весь час стежив за собою, щоб за звичкою не заприсягнутися «маткою боскою», не запевнити «словом гонору», або йе встругнути якогось польського комплімента.

Молодиця з мить вагалася. Вона-то, видно, була не з боязких, і слівця гостренького їй позичати не доводилось, та такий час тепер непевний... Все ж таки стало шкода гарного хлопця. Може, й справді прогулявся, а тепер пішака верстає. Вона одразу збагнула — чоловікові треба завтра до Чернігова їхати, мо, й візьме, а як не чоловік, то брат ного молодший — Петро. Той. хоч і не треба, а Марина, тобто вона, накаже — усе зробить. А Тедзик, почувши, як вона відрубала про ляха, одразу впевнився, що цю молодицю можна попросити.

Вже за кілька хвилин сидів він, здалося йому, в теплій хаті. Правда, незабаром він відчув, що не дуже теплій, але чистій, охайній, хоч і досить порожній. Чоловік навіть не дуже здивувався, коли вона з Тедзиком увійшла до хати.

— Василю, паничу треба до Чернігова. Ти ж намірявся їхати, то, може, підвезеш? їм ще й сьогодні треба було б.

— Як треба, то й треба, — спокійно відповів чоловік. — Сідайте в нашій хаті. Ти б. Марино, обідати дала, а по обіді рушимо.

Як усе просто, легко оберталося! Тедзик про себе дивувався — чому?

Молодиця швиденько загуркотіла рогачем, витягла з пічки казанок з темними галушками, миску картоплі.

— Призволяйтесь, паничу, — приязно мовив хазяїн, подаючи дерев'яну ложку. — Мамо! Злазьте там та йдіть до столу.

Пришкандибала стара-престара, ну, зовсім древня бабуся, уся схожа на зморщений сердитий маслюк. Тедзик вклонився їй, вона й не подивилася на нього.

Перехрестилися, почали сьорбати юшку, і здалася вона хлопцеві дуже смачною, і, може, те, що він з таким смаком, не гребуючи, їв з ними з однієї миски, — а він був просто голодний, — одразу привернуло до нього хазяїв.

— Сказано Злидні, нема чим людину подорожню пригостити, — несподівано зашамотіла беззубим ротом стара.

— Це наше прізвище Злидні, — пояснив Василь таким тоном, ніби хотів застерегти: не звертайте уваги, хай патякає, що заманеться.

— Хіба ми злидні, мамо, — заперечила Марина. — Он у сусідів і жменьки борошна вже нема, і картопля — одне гнилля перемерзле, а у нас юшка і з цибулею, і з сіллю.

— Ще й така смачна! — похвалив Тедзик. Стара підсмикнула губи, сердито закивала головою, аж страшно стало, що відвалиться.

— Як у тюрязі ще посидить, так і без солі звикне!

— Хіба він один сидів? — заступилася Марина.

— А ти б язика придержала. Забула, що й тебе різками вчили.

— На свою голову навчили! — огризнулася молодиця.

— Помовч, — спокійно стримав її Василь. — Тобі що, небезпремінно, щоб твоє зверху було? Вони старі, хай говорять.

Та я хіба що? Мамо, їжте! Я й справді така язиката вдаідася, ви ж, мамо, знаєте. Беріть картоплі, паничу, у нас ще добра! —раптом весело мовила Марина, і Тедзик зрозумів, що справжньої сварки тут нема. Отак за звичкою стара свекруха бубонить, невістка без серця огризається, для годиться чоловік репиняє, але й відчув одразу, що в цій хаті траплялось щось незвичайне, коли й тюрягу згадали, і різки, якими молодицю вчили. Чоже, тому й до хати впустили, бо вже самі біди немалої скуштували? Шкода, що не можна було розпитати — незручно.

— Хай краще Петро їде, —після обіду раптом сказала Марина, — а то староста побачить, що не один їдеш, присікається.

Вона дивилася на Василя стривоженими очима, і Тедзик подумав, що їй не хочеться Василя відпускати, непокоїться за нього. Може, це він і сидів у тюрязі?

Прийшов Петро, схожий на брата, тільки похмуріший.

— Василь нездужає, — заторохтіла Марина. — Ти замість нього поїдеш, а за одним заходом панича одвезеш.

— Про мене, хай їдуть.

— Та ти не кажи нікому, вже вечоріє, отак простенько на шлях і беріть. А як що — скажеш, тільки-но сів.

— Про мене, — знову буркнув Петро.

— Киньте кожуха Миколиного, а то замерзне, — проскрипіла, вмощуючись на своєму сідалі на печі, стара, і закашлялась, закректала, наче якийсь нічний лісовий птах. — Ох-хо-хох, старій бабі і на пічці ухаби.

Марина, всміхаючись, допомагала їй. Василь витяг із скрині старого кожуха.

— Може, й нашому Миколі хтось кожуха кине по дорозі, охох, — долітало з печі шамотіння. Поїхали.

— Хороша ваша мати, — сказав Тедзик. — Удає, що сердита, а добра. Старенька вже зовсім.

— Не такі вони старі, як спрацьовані та згорьовані. З восьмерих дітей нас двійко лишилося — я та Василь. А тих — кого хвороба згубила, кого в солдатах смерть надибала, сестру пани до Петербурга забрали — однаково, що вмерла, а Миколу жандарі застрелили, ще як я малим був, та матері брати сказали, що його в Сибір заслано, а то збожеволіла б. Нехай дожидають, їм так легше, а побачаться вже на тамтешнім світі.

— А батько? — спитав Тедзик.

— Батько ще у Кримську загинув... Сама вона з нами, як та чайка при дорозі, а була — ого! — молодиця на все село. Не гірша за Марину... То вона так на невістку для порядку бурчить... а сама любить... Як ту різками торік карали, мати наша, як вовчиця, вила-голосила та так кляла, ми боялися, що її заберуть або такого штурхана дадуть, що й не встане. Насилу в хату затягли сусіди. Василя ж забрали до в'язниці. А Марина причвалала додому й каже: «Мамо, не побивайтесь так, аби Василько живий був, а мені, як на собаці, хіба на панському дворі не куштувала, не звикла?» Вона, справді, на панському дворі дівчам ще була. Каже: «Як поб'ють — то не повісять, а як повісять — то не поб'ють». А мати їй: «Цур тобі пек за такі слова, горличко ти моя бідолашная», — та цілісіньку ніч над нею просиділи.

Так і уявилася Тедзикові та ніч страшна — лежить побита Марина та намагається жартом заспокоїти стару, а стара бідкається коло неї, і обидві думають: усе перетерпимо, аби Василь живим повернувся.

І в кожній хаті своє, своя драма, як і в його власній.

— А Марина й не соромилася аж ніяк, що її різками покарано було, — помовчавши, навіть з якоюсь гордістю сказав Петро. — На третій день вийшла, усім людям у живі очі дивиться та й каже: «Я гадала, нам воля, а воно воля тільки різкам — яка була, така й лишилася». І дарма що баба, а її на селі всі слухають.

— А ви жонатий? — спитав Тедзик.

— Та ні! — І раптом по-доброму засміявся. — Хіба таку другу Марину знайдеш? А гіршу — не хочу! Но-но! Чого ви пристали, злиденні! — гукнув він на коней, раптом стало ніяково, що з чужим подорожнім так розбалакався, може, тому, що хлопець приязний і в таких же літах, як він сам.

Вже їхали мовчки. Тедзик і носа сховав у високий комір кожуха і вже трохи куняв, навіть щось верзлося — мішанина з баченого за останні дні та почутого від Петра.

— А он уже й місто! — почув раптом Тедзик. Він таки справді задрімав, і не хотілося вилазити з свого кубла.

Та вже замайоріли вогники — то в хатах на околиці засвічували світло.

— До побачення, Петре! Дякую вам щиро, передайте подяку і мамі вашій, і братові, і братовій. Може, коли ще побачимося?

— А що ж, на віку, як на довгій ниві. То, може, я вас куди треба підвезу.

— Ні, спасибі, трошки розімнуся, мені близько, треба сон прогнати.

Справді, свіже повітря одразу наче вмило, підбадьорило, і він пішов упевнено й швидко.

Адресу він знав напам'ять. Ніяких папірців із ним не було, крім одного, зашитого в підкладку рукава на піджаці. Він не розпитував поодиноких зустрічних, хоча раніше ніколи не бував у Чернігові. Та йому добре пояснили київські товариші, як вийти на гору, як поминути собори, вийти на потрібну вулицю, і там на розі будинок. «Повтори номер будинку, — казали, — постукаєш або подзвониш і тоді спитаєш, чи дома».

Останнім часом Тедзик дуже натренував пам'ять на таких прогулянках.

У відвідинах нічого дивного не було. Колишній учень дізнався, що саме тут учителює його колишній улюблений учитель. Учитель математики. Що може бути безневинніше? Це про всякий випадок. Але «всякого» випадку тут не мусить статися. Його тут ніхто не знає.

Тедзик смикнув на дверях саморобне калатальце. Визирнула покоївка, певне, хазяїв — моторна, гостроносенька.

— Чи вдома добродій Дорошенко Ілля Петрович?

— Ні, ні, пана Дорошенка нема дома. От тобі й маєш!

— А чи скоро буде?

— Ні, авжеж, ні! Хіба ви не знаєте? Вони ж на виставі. Усі, усі туди пішли. Ви краще теж ідіть туди! Там усі! Сьогодні ж вистава знову.

Яка вистава? Хто усі? Але Тедзик, не виказуючи ніякого здивування, мовив у тон дівчині:

— Я й не знав! От досада! Певне ж, квитків уже не дістати.

— Так пан же Дорошенко сам квитки продавав, може, лишився хоч одненький. — Явно, що для дівчини якась там вистава заступала зараз цілий світ.

— А як ні? — Тедзик усміхнувся. — Що тоді робити? Додому мені далеко вертатися. Ти ж мене до себе не пустиш? — пожартував він.

Дівчина чмихнула.

— Такого гарного панича і без квитка пропустять, а мене матір божа від нього врятує! Ви ж знаєте, де вистава? У тому будинку, де пани завжди збираються, тут же недалечке, ви навпростець, площею, може, ще й на початок встигнете. Пані недавно пішли.

— Пані Дорошенкова? Дівчина знову чмихнула.

— Та ні ж бо, вони ж ще нежонаті, хіба не знаєте? Моя пані з дочкою.

— Ну, спасибі, чорнявко. Я після вистави все ж таки прийду до тебе! Чекай!

Чорнявка зойкнула, зашарілась, і коли він пішов, ще з мить дивилася услід відверто заздрісним поглядом. Такі неймовірні втіхи, як вистава, були не про неї. їй наказано було стерегти хату, переробити безліч роботи. Але гарний панич їй усміхнувся, і вона, наспівуючи пісеньку, зовсім як Попелюшка з незнаної їй вічної казки, побігла на кухню. А що, як справді він теж прийде з панами вечеряти?

Тедзик прискорив кроки. Справді, що може бути природніше і простіше, як зайти на виставу, де сьогодні, певне, вся інтелігенція міста? Але ж, мабуть, там і поліція? Та саме там на нього не звернуть уваги! Крім думки, що, певне, він побачить своїх друзів і знайомих і, головне, — Іллю Петровича, виникло раптом підсвідоме легковажне бажання, таке природне у молодої людини — бажання світла, вогнів, безтурботних облич, посмішок, веселого гомону. Хай ненадовго. Тільки як перепочинок. Він оглянув себе, струснув соломинки з пальта, під пальтом у нього цілком пристойний одяг, не для світських вечорів, звичайно, але цілком пристойний!

Він підтягнувся і зовні, і внутрішньо, усміхнувся. Кому? Просто тому, що з'явилося таке легковажне рішення, і попрямував навпростець до будинку, який весь світився вогнями і був дворянським зібранням.

Вистава вже почалася, видно, народу було багато, швейцар і капельдинер теж стояли у дверях і з цікавістю дивилися на сцену. У нього ніхто не спитав квитка. Він з таким безтурботним і впевненим виглядом зайшов, що служителям і на думку не Могло спасти, що в нього нема ні квитка, ні контрамарки. Він скинув пальто, віддав на вішалку і поспішив до зали, на ходу причепурюючи хвилясте волосся.

У залі було глядачів, що й яблуку ніде впасти. Багато стояло попід стінами, попід колонами, і на нього ніхто не звернув ніякісінької уваги, бо він теж став під стіною позаду всіх. Він не знав, що за вистава, він не зупинився біля великої афіші, що висіла біля дверей, йому було до цього цілком байдуже.

Та раптом знайомі слова, знайома музика примусили його внутрішньо стрепенутися. Щось дуже далеке виринало, наче з іншого, але його, його життя! Йому здалося, наче хтось голу-бить його, як у дитинстві, ніжно й весело. Так, так, оця проста музика, скомпонована з народних пісень — скільки разів довелося йому повторювати на своїй скрипочці одну й ту ж музичну фразу, а педантичний і невблаганний щодо музики капельмейстер оркестру графа Потоцького старий Йоганн Ляндвер, якщо вже й узявся підготувати гімназичний оркестр, — не припускав ніяких потурань. Він простоював коло кожного і рукою відмахував такти. Старий музикант переживав кожну ноту Адже він сам оркестрував весь акомпанемент, і він же допомагав учителю Марковичу скомпонувати знайомі пісні. Тедзику не набридало повторювати десятки разів те ж саме, він був гордий, що його взяли в той невеличкий гімназичний оркестр, і він хотів грати якнайкраще, бо саме тоді він таємниче безтямно закохався в Марію Олександрівну, дружину вчителя Марковича. Він сам знав, що це безглуздя, але ж в той час йому здавалися безглуздими всі люди, які спокійно, а не закохано дивилися на неї. Правда, своїм ревнивим серцем підлітка він відчував, що таких мало.

Зі сцени линуло:

Он я дівчина Наталка,

А зовуть мене Полтавка...

І губи Тедзика мимоволі розтягалися в посмішку. Зараз співала якась молода жінка, а тоді, в Немирівській гімназії, звичайно, і жіночі ролі грали хлопці. Наталку грав гімназист сьомого класу, кругловидий і рум'яний, як дівчина. На ньому була спідниця, керсетка, вишита сорочка і багато намиста, а на голові перука з косою і віночок з стрічками. Прегарна вийшла дівчина з того Грицька! Серце Тедзика щеміло від заздрості не тому, звичайно, що не він переодягнутий був дівчиною, а тому, що вбрання принесла «вона», Марія Олександрівна. Може, це було її власне? А може, вона сама вишивала цю сорочку? І вона так спокійно й весело розмовляла з Грицьком, який червонів чи від того, що був переодягнутий, чи й від того, що й сам був закоханий так само, як і старий капельмейстер Йоганн Ляндвер, і вже всі хлопці помітили, що з нього одразу немов водою змивало усю строгість та педантичність, коли приходила Марія Олександрівна. Музиканта аж ніяк не дратували її запитання, в яких завжди знаходилась якась крихітка поради. Вона їх робила дуже чемно й скромно, немов між іншим питала і перепрошувала при цьому, і пан Ляндвер брався виправляти, а інколи він просив проспівати її те або інше місце, і вона, трохи почервонівши, неголосно наспівувала.

На репетиції вона частіше заходила не одна, а з своїм чоловіком Марковичем та з Іллею Петровичем. Вона готувала всі костюми, і їх було зроблено з таким смаком і знанням народного вбрання!

Зараз він згадував мимоволі ту виставу, підготовку до неї, ту щасливу «Наталку Полтавку», адже цим жила вся гімназія, вся інтелігенція Немирова! Не хотілося відходити від тих спогадів, але йшла вже остання дія, і, коли гримнули оплески, Тедзик мерщій почав шукати очима того, для кого сюди прийшов.

Звичайно, він був тут — Ілля Петрович Дорошенко. Він стояв коло Опанаса Васильовича Марковича. Опанас Васильович щось гаряче говорив, шукав когось поглядом, комусь усміхався, одне слово — ще жив цією виставою, успіхом, він був у своїй улюбленій сфері! А Ілля Петрович, хоч і плескав у долоні, і кричав, як усі, «браво» — обличчя у нього здалося Тедзику сумним. Він не те щоб постарів за ці роки, що Шуазель його не бачив, а начебто якось висох, посірів. Гіркі зморшки лягли навколо рота, зморшки прорізали чоло, зблизу помітне було тонке павутиння на скронях.

— Пане вчителю! Ілля Петровичу! — прошепотів, нахилившись до нього, Тедзик.

Дорошенко підвів голову, якусь мить дивився ошелешено і раптом схопив хлопця обома руками й притис до себе.

— Тедзику! Як? Наче з неба звалились! Опанасе! Пізнаєш? Це ж Теобальд! Шуазель!

Ще не розібравши, хто це і чому так радіє друг, Опанас Васильович, сам перебуваючи в піднесеному настрої, міцно обняв Тедзика. Адже той прийшов на його «Наталку Полтавку»!

— Ви бачите, бачите, який успіх! Ми вже вдруге повторюємо.

— Я щасливий, що потрапив одразу сюди, — мовив Тедзик. — Ілля Петровичу, ви зараз додому? Адже вистава скінчилась.

— Що ви? — замахав руками Опанас Васильович. — Хіба ви не читали афіші? Поверніть, либонь, голову, мій голубе!

На стіні і в залі також висіла афіша, яка повідомляла про те, що

«На тутешнім театрі

на підмогу убогим студентам нашої губернії товариством, кохаючим рідну мову, представлятиметься «Наталка Полтавка» — оперета І. Котляревського».

Далі йшов перелік дійових осіб.

— А яка Терпилиха! — захоплено сказав Опанас Васильович. — Це ж дружина нашого чернігівського поета — байкаря Глібо.ва. А Микола? Наш милий лікар Степан Данилович Ніс. Та він будь-якого столичного актора за пояс заткне! Шкода тільки, що Наталку не Меланія Овдіївна Загорська співає, правда, Ілько? Її сопрано не порівняти з цим! Ну, та вона в дивертисменті у третьому відділі виступить у хорі, ви її почуєте — увесь хор перекриє!

— Хіба буде ще відділ? — спитав Тедзик. Він хотів би одразу піти з Іллею Петровичем.

— Аякже, ще два відділи. У другому аз багатогрішний прочитаю повістку Стороженка «Вуса», а в третьому — читайте. Так, Тедзик прочитав:

За тим товариство співатиме наські пісні:

1. Ой не пугай, пугаченько! (удвох)

2. Ой Морозе-Морозенко (гуртова)

3. Ой котилось та яснеє сонце (гуртова)

4. Ой по горі, по горі вівчар вівці гонить (гуртова).

Ще було оголошено, що «перед починком театру музики гратимуть увертюру з «Наталки Полтавки», зложену Іваном Ляндвером».

— Це ж ще робота нашого немирівського Иоганна Ляндвера, — пояснив Маркович.

— А я пізнав, згадав, уявіть собі, я ж сам грав у нього в оркестрі!

— Нас просять ще повторити ближчими днями, — з задоволенням мовив Маркевич. — Шкода, що великий піст починається, а то заробили б для нашої молоді! Навіть дорогі квитки розхватали й отямитися не встигли, а боялися, що надто дорогі! Він з гордістю показав на тій же афіші:

«Ложі: середні — 15 крб. літерні унизу — 10 крб. крісла — 3 крб. Місця за кріслами — 75 коп. Галерея — 30 коп.

Білети продаватимуться у І. П. Дорошенка, а в день представлені? у театрі.

— І жодного не лишилося! — похвалився Опанас Васильович. — Добре, хто зарані купив.

— Або, як я, зовсім не купував, — засміявся Тедзик. — Капельдинер і швейцар так були захоплені дією, що я спокійно пройшов без квитка.

— От і добре! — зрадів Опанас Васильович. — Ні, це таки подія для Чернігова, та й взагалі для театрального, культурного життя України. От ще послухаєте хор! Мене можете не слухати — в цей час покуріть собі та погомоніть з Іллею Петровичем у буфеті, а от хор обов'язково послухайте, і хай Ілько зверне вашу увагу на Меланію Овдіївну — такого голосу в нас ще не чували, обов'язково надалі Наталку вона співатиме. Ну, любі мої, перепрошую; мені треба навідатися до хору. Ми побачимося після концерту!

Він поспішив за лаштунки, діяльний, задоволений. Коли б зараз побачили його закордонні знайомі, Марія.

Та він зараз про них не думав. Він радів, що вистава має такий успіх. Він радів, що так добре грав Ніс. Він радів, що серед аматорок хору виявилося чудесне сопрано.

— Марія Олександрівна теж тут, у Чернігові?

— Ні, — похитав головою Дорошенко. — Вона ще за кордоном, у Парижі.

— Що? Знову поїхала?

— Вона й не приїздила.

— Як? З того часу?

— Так, з того часу. Опанас Васильович некає їх у ближчому часі. Марію Олександрівну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. — Він говорив про це надто сумно, сам це відчував. — Де ви зупинилися?

— Поки ще ніде. З корабля на бал, вірніше, просто з воза на «Наталку Полтавку» в чернігівському театрі.

— Значить, у мене, — зрадів Ілля Петрович.

— А ви не боїтеся? — напрямки спитав Тедзик. — Може, я навіть дуже легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.

— Навіть коли є чого боятися, ви повинні зупинитися у мене. Хіба не так? Так що ж, слухатимемо «Вуса» у виконанні Марковича і хор з незрівнянним сопрано пані За горської? Чи чкурнемо просто до мене?

— Слово гонору, до сопрано мені байдуже. Крім того, не треба випробовувати долі — поки що кавалери в блакитних мундирах на мене не звернули уваги.

— От і добре. Ходімо мерщій до дзвоника, а сопрано за нас Опанас Васильович залюбки послухає. Та одразу втекти не пощастило.

— Ілля Петровичу! Невже ви не будете до кінця? — спитала, як проспівала, підходячи назустріч і стаючи так, наче брала його в полон, огрядна, ще не стара пані. — Ми з Лізонькою сподіваємося, що після вистави ви повечеряєте у нас у невеличкому товаристві, і Опанас Васильович попереджений.

— Вельми вдячний, але ніяк не зможу, я дуже зайнятий сьогодні, тому й тікаю, — відповів чемно, але категорично Дорошенко. Він не сказав, що до нього приїхав приятель, дами могли б запросити й того! Він і не представив Тедзика, не знаючи, може, тому не слід зараз називати своє прізвище. Та Тедзик сам тактовно відійшов, але бачив, як Лізонька, певне, дочка, зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.

— Я обов'язково завітаю до вас цими днями, — вирішив пом'якшити свою відмову Ілля Петрович. — Мені треба побачитись із вашим чоловіком.

— Аз нами? — кокетливо спитала мати. Дочка була скромніша й приємніша, але з досить невиразним обличчям.

— Це зрозуміло без зайвих пояснень, — вклонився Дорошенко.

— Ви користуєтесь тут успіхом, — зауважив Тедзик, коли вони вийшли на вулицю.

— Це для мене потрібне знайомство, — виправдуючись, відказав Дорошенко. — Чоловік цієї пані — керуючий Акцизним управлінням. Він обіцяв влаштувати на службу Опанаса Васильовича.

—Ну, а дружина цього чоловіка, певне, має намір влаштувати вас?

— Я сподіваюсь, що це їй не вдасться. Хоча я нічого поганого не можу сказати про дочку, вона не схожа на матір, та я вже звик бурлакувати.

Ще краще, ніж у світлі, піднесеному гомоні, на людях, було опинитися в невеличкій кімнатці Іллі Петровича, звичайній кімнатці провінційного гімназичного вчителя, що йому здають від себе хазяї великої квартири або власники будинку. Кімнатка була наче рідна сестра його немирівської, куди досить часто навідувався Тедзик — канапка, поличка книг, портрет Тараса Шевченка на стіні. А на столі — Тедзик одразу підійшов до столу — фото Гарібальді, якогось хлопчика (він не пізнав Богдася) і Марії Олександрівни Маркович!

У пам'яті вона лишилась такою, якою бачив колись у Heмирові, — зовсім-зовсім молода, коси заколоті ззаду, певне, важкі, здавалося, через них вона ходила завжди так прямо і не хилила голови, погляд ясних великих очей, привітна доброзичлива усмішка. Тут, на картці, вона була в накинутій на голову мереживній темній косинці, і очі здавалися на фотографії зовсім темними, і в них були неспокій і тривога, як у людини, яка не тільки зазнала вже багато прикрощів, але й передчуває, що й попереду невідоме майбутнє не віщує радощів.

Ні, вона не була несхожа на ту, немирівську, але здалася юнакові ще кращою, привабливішою, якоюсь таємничою через цей незвичайний, несподіваний для нього вираз обличчя, тривожний погляд.

Тедзик не міг відвести очей від картки.

— Як вона змінилася! — вирвалося у нього.

— Кажуть, взагалі дуже змінилася, — тихо мовив Ілля Петрович, і щось безмежно сумне й безнадійне бриніло в його голосі, але він зовсім не зніяковів, як колись у Немирові, коли Тедзик побачив картку Марії Олександрівни в нього на столі. Тепер це було як цілком належне. — Вона надіслала мені цю картку, а Богдась — картку Гарібальді ще з Італії. Вона з ним торік в Італії була. Писала, що дуже там з Добролюбовим заприязнилася. Він аж до своєї смерті їй писав і її справами турбувався разом з Чернишевським. Еге ж, багато побачила світу й людей До Лондона їздили, це ще разом з Опанасом Васильовичем Опанас Васильович хвалився, як її Герцен уподобав, листується з нею, про неї в «Колоколе» написав, захистив від несправедливої критики Читали?

Тедзик кивнув головою.

— Що їй Чернігів? У неї зовсім інші обрії тепер. Не бачу я, щоб вона так уже рвалася сюди, — і знову сум і безнадійність бриніли в його голосі.

— А може, й не треба, щоб вона їхала тепер? Просто не можна? Самі ж кажете, з якими людьми зв'язана, це ж неспроста! Ні, можливо, їй небезпечно повертатися! — палко сказав Тедзик, ніби повинен був виправдувати Марію Олександрівну перед Дорошенком.

— Я й сам інколи так думаю, — відповів той. — У листах до Опанаса Васильовича вона весь час обіцяє незабаром приїхати. Він так за ними сумує.

— Ну, я сьогодні не помітив!

— Це він за своєю улюбленою справою трохи ожив. Але що я — теревені розводжу, а ви з дороги, певне, голодні.

— Та ще з якої дороги!

— Ну, то я швиденько чай зберу, і якщо дівчина-покоївка ще не спить, — щось вигадає для нас.

— От через мене ви втратили нагоду добре повечеряти в гостях.

— Скажете таке, — вже весело махнув рукою Дорошенко. — Ризикувати своєю волею заради «чечевичної похльобки»!

— А тепер скажіть мені, яким вітром занесло вас до нашого Чернігова, — спитав Ілля Петрович, коли вони вже сиділи за вечерею.

— Злим вітром, Ілля Петровичу, — серйозно відповів Тедзик.

— Я вам можу допомогти? Я вам потрібний?

— Безперечно. Саме ви мені потрібні. Ви ж тут уже майже старожил. Ви, певне, знаєте Івана Олександровича Андрущенка Того, що закінчив у Москві Межовий інститут?

— І працює тут у Межовій палаті землеміром, — підхопив Дорошенко. — Він живе в «курені» у батька «отамана курінного» — Носа. Ви його бачили сьогодні в ролі Миколи.

— А, так? Значить Андрущенко близький з Носом? Ніс у вас тут проводир, чи що?

— Я б не сказав. Це Куліш охрестив Носа «курінним отаманом», та ви ж знаєте самі, який далекий сам Куліш від революційних настанов. Мені здається, що й з Носом у Андрущенка глибокого взаєморозуміння у поглядах і справжнього контакту нема, особливо останнім часом, коли чекають дії, а не балачок у приємному товаристві. Ніс — добра людина, нічого не скажеш, порядна, український просвітитель, але далі цього не піде. Андрущенко, його товариші — це люди, котрі зв'язані з ділом.

— Зрозуміло. Власне, в київській «громаді» таке ж розшарування, не лише в українській, у польській гміні немало людей, які дбають лише про національне відродження. Це природно, ви ж самі, Ілля Петровичу, бачите, що полякам терпець урвався.

— А українцям?

— Звичайно, також. Але коли б усі зрозуміли, що справа не лише в польських та українських школах. Я знаю, знаю, — гадаючи, що Дорошенко хоче йому заперечити, зупинив його рухом руки Тедзик, — рідна мова, навчання на рідній мові, це, може, й перший крок визволення нації, але ж ви самі давали мені читати Герцена — і школа, й освіта ніщо, коли народ безправний і голодний, коли все в руках панівної верстви, якої б нації вона не була! Тепер, ви самі знаєте, ми напередодні великої рухавки — польського повстання. Але ж треба, щоб зрозуміли, за що повстання! Чи підтримає нас народ? У деяких селах по дорозі я мусив критися, щоб селяни не відвели мене до військової сторожі, тільки тому, що я лях, селян нацьковують, і я б сказав, дуже влучно використовують настанови й настрої тих груп польських панів, які мріють про відродження Польщі в якихось ефемерних кордонах сивої давнини...

— Нехтуючи тим, скільки тоді українці терпіли від шляхти.

— Звичайно, це одна з найбільших погроз для рухавки.

— А ви, Тедзику, гадаєте — наші села, наш народ не напередодні повстання? Адже здебільшого не хочуть підписувати уставні грамоти, відробляти за землю. От коли б усе це обурення, народний гнів та в одне річище... Адже я певен, не скрізь і не всі селяни ладні кожного ляха відвести до поліції!

— О ні, я сам потрапляв зовсім у протилежні умови... — І Тедзик хотів розповісти про останню свою зупинку в сім'ї Василя та Марини, але Дорошенко вів роздумливо далі:

— Мені здається, саме на нас велика провина, по-перше, що ми далеко від народу, по-друге, і серед нашої інтелігенції, серед нашої молоді нема також цілковитого розуміння нагальних потреб і навіть просто взаєморозуміння поміж себе. Інколи мені здається, що і Герцен, і листівки «Молодої Росії», і все — це глас вопіющого в пустині. А тих, що розуміють і ладні життя віддати, — таких жменька. Але що ж, хай поки що жменька, з кожним днем вона ростиме, наша жменька!

— Я й приїхав, власне, прийшов, щоб зв'язатися з вашою жменькою і розповісти, що робиться у нас і що ми гадаємо робити.

— Це я зрозумів одразу. Я зведу вас з Андрущенком. — За це ви матимете від мене подарунок. Може, ви пам'ятаєте маленького гімназиста Немирівської гімназії Стефана Бобровського. Та ні, певне, ні, вчився він тільки в молодших класах, а потім переїхав до Санкт-Петербурга.

— Але це відоме прізвище, я не раз його чув.

— Один брат, юрист, зараз на Бердичівщині, другий — офіцер, штабс-капітан, а сестра Евеліна — дружина нашого польського поета. Його вірші співають тепер у костьолах,, як гімни й молитви! Вони, брати і сестра, рано лишились сиротами, і Стефан мусив просто змалку заробляти репетиторством, щоб самому вчитися. Але здібності в його блискучі, в шістнадцять років він був уже студентом Петербурзького університету, та, здається, з другого чи третього курсу перевівся до Києва й швидко перейшов на нелегальне становище.

— Значить, не для навчання перевівся?

— Ні, звичайно. Він налагодив у нас, у Києві, друкарню. Тепер я можу вам розповісти про це. Він передрукував російську листівку «Великоросе», видав польську газетку «Відродження», в якій писав саме за настановами Герцена: кожен народ має право на самостійне життя, на спілкування з іншим лише за власним бажанням...

— До нас вони не дійшли, — здивувався Дорошенко. — Може, в Андрущенка є, так він мені показав би.

— Певне, нема, оце й є мій подарунок вам! Але тільки прочитати, я мушу подарувати братикам-полякам, щоб у них у головах трохи проясніло. Ви не уявляєте, з якими труднощами я зберіг ці аркушики! Але я обіцяв Стефану... До речі, Стефан був у великій дружбі з підполковником Красовським.

— Чому «був»?

— Бо зараз Стефан далеко. Невідомо де.

— Його заарештовано?

— На щастя, ні. Він встиг утекти, коли викрили його таємну друкарню. Уявіть собі його винахідливість і сміливість! Він налагодив друк прокламацій і своєї газетки — знаєте де? У друкарні Києво-Печерської лаври!

— Києво-Печерської лаври!? — не вірячи власним вухам, перепитав Ілля Петрович.

— Так, так, там, де друкували житія святих та портрети архієреїв та митрополитів і дещо, — Тедзик лукаво примружився, — на замови поліції, ну, там усякі бланки тощо, і поряд із цим — перші у Києві революційні листівки!

— Нова історія для Києво-Печерського патерика! — усміхнувся Дорошенко. — Коли б у нас був свій Дюма, він би використав це для роману.

— На жаль, це не в романі, а в дійсності. Якийсь негідник, мерзотник-провокатор виказав майже весь підпільний гурток у Києві. Нагрянули з обшуком і в друкарню, знайшли літографські камені, примірники надрукованого, що не встигли винести. А втім, дещо встигли винести раніше й розповсюдити, навіть під час київських славнозвісних контрактів.

— А сам Бобровський?

— Стефан утік, попереджений про обшук, а з ним і мій добрий товариш, студент Сашко Крилов, українець, закоханий у Шевченка і Марка Вовчка. Де вони зараз — не знаю. Може, навіть за кордон подалися. Він не раз казав, Стефан: «Коли б мені за кордоном опинитися і віч-на-віч побачитися з тими князями та панами, що з Парижа намагаються керувати польським рухом». Я певен, що він уник арешту, а арештів було досить за цей час! Сам собі не вірю, що я тут із вами сиджу. Після кожної панахиди по розстріляних поляках, по Лелевелю у Житомирі, Києві та скрізь — сотні арештів. Наче якийсь морок насунувся на світ. Знаєте, у мене весь час перед очима величезний чорний хрест з білими смугами і червоними квітами...

— Тедзику, я знав, що ви всі трохи містики, але до такої міри... Який хрест? Чому це вам ввижається хрест?

— Це зовсім не містика, а цілком реальний хрест. Хіба ви не чули? У Житомирі вночі проти собору на площі водрузили хреста, мабуть, близько шести аршинів заввишки, пофарбованого у чорне з білим і з написом: «Na pamiatkй zamordowanych polakov 1861 року». На хресті цьому висіли вінки з живих квітів. Я бачив цей хрест, мене саме тоді з Сашком Крилевим послали до Житомира. Цей хрест — для мене наче початок усієї трагедії. Поліція ще вдосвіта зняла його й кинула & дровник пожежної команди, де валявся пожежний реманент.

— Яке безглуздя! Це ж, певне, лише викликало обурення!

— Несамовите. Але спочатку люди намагалися стримати свої ображені почуття. Зібрався великий натовп, всі житомирські поляки. Серед натовпу, що рушив до начальства — генерала, — найбільше було жінок. Так, так, пань і панянок, усі в жалобі. Серед них Ганна Пустовойтова — дівчина, яка і в костьолі заспівувала заборонені польські гімни під виглядом молитов, її потім хотіли запроторити в монастир, так мати зуміла довести, що вона католичка, і якщо її зашлють в православний монастир — вона дійде до самого папи у Ватікані. Так от, на переговори з генералом пішли три пані — жінки, а не чоловіки, підкреслюю це! Вони просили віддати хрест і дозволити справити панахиду. Нічого з того не вийшло. Телепень-генерал перелякався, розгубився, тримав себе брутально. І що ж? Врешті йому довелося військом, зброєю, пострілами розігнати тисячний натовп, який цілісінький день уперто й сміливо стояв на майдані. Постріли, звичайно, зробили своє. Вночі арешти, облави. Житомир оголосили на військовому становищі. Я з Сашком ледве втекли. А коли б ви побачили, що робилося в Києві на панахиді по Лелевелю! Тисячі зібрались, не лише поляки. Костьол не міг всіх умістити. Навколо церкви стояли навколішках і співали! Наче зараз бачу, як з церкви виходять разом Стефан Бобровський, підполковник Красовський і професор Коперницький. Разом. А потім, потім, не можу і зараз не засміятися, коли згадаю чудову картину — студенти примусили жандармського полковника, відому архібестію, який привів військо, стати навколішки й співати «Боже, котрий Польщу...». Ні, ви тільки уявіть його перелякану огидну пику! Він ледве врятувався від люті й самочинної розправи натовпу. Сашка таки захопили, одразу віддали в солдати, та він з казарми втік і на Подолі переховувався. Я скористався його досвідом і також втік, коли й мене забрали в казарми.

— Ой, милий мій Тедзику, і попри всі страшні пригоди ви зберегли почуття гумору і життєрадісність.

— Дорогий мій Ілля Петровичу, пригоди ще не скінчилися. Вони лише починаються. А зараз на мене просто повіяло таким спокоєм тут у вас, у Чернігові, після Житомира, Києва. Я розумію, і тут, певне, свої справи й пригоди, але зараз, після всього, що я зазнав, — раптом «Наталка Полтавка»... Чудове сопрано... А по дорозі, в одній хаті, де мене трохи відігріли, — одного сина забито, другий у в'язниці посидів, а жінку його, прегарну молодичку, пороли з іншими селянами, коли каральні загони розтлумачували людям про волю! Чого я тільки не набачився і не начувся по дорозі! Хвилинами здавалось: тільки підклади скіпочку — і займеться пожежа...

— Але, як трапляється на пожежі, — війне вітер, та саме на солом'яні стріхи. Та буває — люди біжать рятувати — хто з відром та цебром, хто з багром, а баба Христя з іконою. Поки що багато наших балакунів у ролі баби Христі — там горить, а вони з молитвами!

— Але ж треба, щоб горіло!

—· Коли інакше не можна — звичайно, треба. Але, бідний хлопче, ми так забалакалися, ви зовсім з лиця спали. Лягайте швидше і можете в мене цілком спокійно спати. Мої хазяї до того статечні й поважні у місті добродії, що ніякої підозри не викличуть. Мене, правда, одного разу потурбувало начальство з наказу попечителя, та потім майже перепросили, що на такого смирного та тихого учителя недобре подумали, — засміявся Дорошенко.

— А може, це все-таки негаразд, що я у вас?

— Облиште це. Завтра я зведу вас з Андрущенком. Він часто буває у нашого байкаря Глібова. А втім, може, краще Глібова не вплутувати. Я сам до Андрущенка зайду і домовлюсь, як і де вам побачитись. Отже, вмощуйтеся тут, на ліжку.

— Нізащо в світі. А ви ж де?

— Я на канапі.

— Ні, я на канапі.

— Ну, ви вже не командуйте над хазяїном! Господаря треба слухати, та ще й учителя, хоч і колишнього.

Тедзик знав, незважаючи на тиху вдачу, як Ілля Петрович скаже, так тому й бути. Загасили лампу.

— Вам не холодно? Зручно? — спитав турботливо Ілля Петрович.

— Чудово. Як боже дєцко в колисці.

За ці дні втечі він справді вперше спокійно заснув, бо, нарешті, міг перепочити. Трохи перепочити, а там знову хай буде, що буде. А зараз — вірний друг поряд.

7

Що ж, весь час на її шляху були такі несподівані круті повороти, які цілком змінювали її життя, хоч зовні це нікому не було видно. До її раптових подорожей, зміни міст, адрес якось всі знайомі вже звикли. Навіть дивно було, що вже понад рік не виїздила Марія Олександрівна з Парижа. Правда, весь час казала дальшим знайомим, що незабаром повернеться до Росії, а ближчі, знаючи її вдачу, і не розпитували дуже...

...І от поїхала. І зовсім не так, як гадала навіть у листах до Опанаса.

...Її спитав Сахновський, повернувшись з Лондона, чи зможе вона швидко, не гаючись, зібратися і поїхати до Петербурга? «Це було б для нас надзвичайно зручно. Адже ви поїдете в своїх видавничих справах, бачитиметеся з багатьма людьми, з тими, що вам потрібні, побачитеся і з тими, що й нам зараз потрібні, принаймні передасте їм на словах навіть через спільних знайомих. Для вас небезпеки ніякої не буде».

Марія аж спалахнула. Вона поїде, звичайно, поїде, про що тут може бути мова? Їй справді давно треба самій навідатися до Петербурга.

— І ви ж скоро повернетесь. Чи не так?

— Я зроблю все так, як вам потрібно. Вам треба, щоб я там не забарилась?

— Авжеж.

* * *

І от вокзал. Поїзд.

— Не сумуй. Я незабаром повернуся. Полагоджу всі справи в редакціях і швиденько до вас, — шепоче вона Саші.

Карл Бенні, їхній «придворний лікар», і Олександр Сахновський делікатно відійшли вбік.

— Ав Чернігів ти не поїдеш? — пошепки вже вкотре питає Саша.

— Звичайно, ні. Ти сам же розумієш, там таке зараз робиться! Ще застряну, а Богдась тут. Ти мені пиши щодня, обов'язково щодня. — І раптом додає несподівано для нього, бо його вже трошки вкололо, що тільки про Богдася: — Ми ж це вперше з тобою розлучаємось. Як я там без тебе буду, серце моє?!

їй здається, вони все життя були разом — вона і Саша. За ці слова, за цей погляд любимих ясних очей він вмить і прощає, і забуває свої ревнощі до Богдася, до Опанасових листів, до «придворного» медика Карла Бенні, до таємничого Сахновського, ласкавої уваги Тургенева, небезпечних побачень з Бакуніним і Фрічем.

Саша сам звертається до Бенні і Сахновського:

— Панове, правда, Марії Олександрівні нема чого турбуватися про Богдася? Адже ми всі відповідаємо.

— Така шкода, що він зараз на заняттях і не зміг прийти, — зітхає Марія. — Я вас усіх дуже прошу!

— Про це і просити не треба, — запевняє меткий, швидкий Карл Бенні. — Щодня Олександр Вадимович надсилатиме вам бюлетені. — І, схаменувшись, що сказав не дуже тактовно, виправляється: — Я так звик писати історії хвороб, що боюся обмежитись лише повідомленням про температуру, шлунок або просто писати habitus normalis. Ну, а Сахновський, ви ж знаєте, і п'яти хвилин не може на місці всидіти.

— Не перебільшуйте, Карле, і не вселяйте тривоги в материнську душу. Я обіцяв перевіряти всі уроки з математики, і це я виконаю найсумлінніше, навіть коли б для цього треба було приїхати з Лондона хоч на кілька годин.

— З вас станеться! — засміявся Бенні.

— Дле, Маріє Олександрівно, я тепер нікуди не збираюсь, отже, математика і здоров'я забезпечені, за решту відповідає Олександр Вадимович — історію, літературу й право.

— Я розумію, право Богдася на розваги? Чи не так? — пожартував Саша.

— Побалуйте його без мене, але не дуже, — з м'якою усмішкою обвела всіх поглядом Марія.

— Та я вас прошу теж нам писати, — попросив Сахновський, — як там у Петербурзі, і швидше повертатися. Ви ж знаєте, без вас нам усім буде не те життя, не лише Богдасеві.

— Просто таке нудне, що це може зле відбитися на моїх пацієнтах!. — додав Карл.

А Саша не міг нічого сказати! Та вона й без цього знала, як йому буде погано без неї.

— Треба вже сідати у вагон. До побачення! — вона тисне руки усім трьом.

Кожному з цих трьох хочеться зайти за нею в купе, і кожному здається, що саме йому треба це зробити.

Але вона дивиться у вікно на цього щасливчика — Олександра Вадимовича, і, певне, той зараз опиниться коло неї. Але Саша не стрибає у вагон, хоча йому здається — він мусить бути там у останню хвилину, він просто вагається... Та тут сюрчок — і поїзд рушає, і вони троє махають руками, скидають навіть капелюхи, біжать кілька секунд по перону поруч з вагоном, кожен намагається вловити востаннє погляд, прощальну усмішку, і кожен з них, не кажучи про це решті, думає: «Чому такий неспокій у очах, такий сум, незважаючи на усмішку? Та ні, то просто Reisefieber і неспокій за сина...»

Вона стоїть біля вікна, поки зникає з очей перон, її вірні Друзі, увесь вокзал, але ще довго в темряві мигтять вогні Парижа, поволі рідшають, рідшають і нарешті зовсім зникають, поїзд мчить у пітьмі. І їй здається, що вона, одна-однісінька, вирвалася із звичайних берегів і мчить кудись у безвість.

Вона їхала до Петербурга, де не була більше як три роки. І не поверталася, а їхала наче нишком, поспіхом, треба було, і сама вона хотіла, щоб якнайменше людей знали про цю подорож, і не тільки з тих причин, про які дбали Сахновський і його товариші, а й через саму себе. Хіба вона знала, як обернеться ця поїздка...

За цей час усе так змінилося. Змінилися люди. Взаємини з ними. Хоча вона ще часто питає, що думає про те або інше Іван Сергійович, але вирішальною буває своя власна оцінка.

Марія вже лежить на нижній полиці спального вагона. Сусідка спить. Вона й не розглянула її як слід. Якась немолода, провінційна жінка. Для годиться привіталися і, на щастя, швидко вмостилися спати.

Їй треба бути самій із своїми думками. Хоч вона й дуже втомилася за останні дні квапливих зборів до несподіваної подорожі, але сон, як то часто буває у перевтомленої людини, не опановує її.

...Так от. Думки Івана Сергійовича про нових у її житті людей.

Вона, звичайно, спитала про Бакуніна, товариша його юності, і їй прикро було прочитати в листі:

«Що за людина Бакунін, питаєте Ви? Я в Рудіні змалював досить вірний його портрет, і тепер це Рудін, не вбитий на барикаді. Між нами — це руїни Рудіна. Буде ще копошитися і підіймати слов'ян, але з цього нічого не вийде. Шкода його. Важкий тягар — життя агітатора, який уже видохся. Ось моя відверта думка про нього, а Ви не базікайте».