Марiя

Вже сходячи з трапа, Герцен побачив радісні великі очі Марії і руку, піднесену вгору. Вона тільки усміхалась, а немов лунало:

«Я тут! Я чекаю на вас!»

— Он дивись, — каже він Саші, — Марія Олександрівна нас зустрічає.

— Ну як, як ви перепливли? Як Олександр Олександрович? Не качало? — питала Марія, тиснучи руки.

— Уявіть собі, вперше Саша спав цілу дорогу. Ну, а я здоровий, як риба, качка на мене не діє!

— Ми вам номер у нашому готелі приготували. Опанас Васильович з Богдасем чекають вдома з сніданком. Яка я рада, що ви приїхали! Значить, можливо, переберетесь до Брюсселя?

— Ну, це ще вилами по воді писано. А хотілося б! Поїдемо — побачимо.

Увесь день, крім години відпочинку перед від'їздом, були разом. Гуляли берегом, раділи вітру з відкритого моря, чайкам, яких тут літало сила-силенна.

— А може, ви все-таки приїдете до Брюсселя? — спитав Олександр Іванович на вокзалі. — Це ж лише кілька годин поїздом. Не знаю, що вийде з моєї поїздки до цього Недопарижа, або Переніцци. Я так Брюссель зву... А проте я побачусь там із старим знайомим Прудоном, посперечаємось із ним. вилаю його за злочинні думки про жінок.

Може, Марія все-таки приїде? Ще два-три дні з Герценом. І нове місто...

— Опанасе, а чому б нам і не поїхати?

З Брюсселя Герцен писав Марії Каспарівні Рейхель. Він завжди відчитувався перед нею. От здивується, побачивши, що лист не з Лондона, а з Брюсселя!

«І-го жовтня, а не квітня, а то Ви не повірите.

Брюссель.

Он так-то, так-то, матінко Маріє Каспарівно. Візьму, думаю, та й поїду. Не пощастить — посадять у розправу — що буде, те й буде. І от я прибуваю з Сашею в Остенде — Марій Олександрівна була дуже рада, а я ж це приймаю, як велике щастя, коли є люди, що радіють зустрічаючи, і тому провів з нею прекрасно час. Вона привезе Вам «Под суд», «Думи», «Колокол».

А втім, переїздити все ж таки, здається, не модель — воно й світліше тут, і фензерв котлети — ну, а в туманному вепрячому барлозі якось спокійніше».

І все ж він написав листа бельгійському міністру юстиції з проханням дозволити оселитися з родиною на кілька років у Брюсселі. Герцен пробув у Брюсселі кілька днів. Дуже хотілося, щоб Марія Олександрівна хоч на день-два приїхала сюди.

Він знову писав їй:

«І жовтня 1859, Bruxelle. Hotel Belle Vue, Chambre № Іб.

Ми зупинились, як бачите, в Hоtel Belle Vue. Напишіть, коли Ви їдете, або просто приїздіть. Я, можливо, поїду в середу ввечері. Тепер, Маріє Олександрівно, дозвольте Вам щиро подякувати за вчорашній прийом, за те, що Ви зраділи нам. Ви мене багато знаєте а livre ouvert (З відкритої книги (франц.), але не знаєте а coeur ouvert (З відкритого серця (франц.)».

Герцен згадав її радісне обличчя на причалі, одверту щирість — з нею можна було бути.

«Я такий глибоко вдячний і так довго пам'ятаю хороше, не тому, що я мало його зазнав, а тому, між іншим, що життя з іноземцями, і особливо з англійцями, так надзвичайно підносить всіляке почуття людського благовоління і приязні — холодно туманним фоном своїм відштовхуючим, безсердечним. Шкода, що Ви їдете, багато ще показав би Вам з рукописів, але залишимо це до майбутнього року...»

їй хотів би він показати той розділ з книги «Былое и думы», що написаний був кров'ю серця. Він його читав лише Огарьовим, а тепер йому хотілося почути щиру думку жінки розумної і чулої і в той же час сторонньої, почути її пораду, чи давати це на люди, чи ні.

Він хотів би читати їй обов'язково віч-на-віч, десь у полі або на березі моря, як там, в Остенде, і не жартувати за звичкою, не сипати дотепами, а бути сумним, якщо стане знову нестерпно сумно, і почути присуд її серця. Не розуму, а серця, хоч серце і відстає від розуму, тому що воно страждає і любить, і коли розум засуджує і карає, — воно ще прощає.

Він би їй одверто розповів про себе, про той стан, коли він випивав повнісінький німецький пивний кухоль, тільки не пива, а рому, і не міг забутися, випивав другий — і так само. Він розумів — це надто вже по-російськи він хотів забутися, — але не міг інакше.

Проте переміг себе... Дорого коштувала ця перемога і йому, і дружині.

По-різному сприйняли читання найболючішого розділу і Огарьов, і друга Наталі. Наче саме це дало волю її почуттям. Ні, зараз не про неї, це якесь безнадійне коло, навіть думка про неї... Зараз хочеться спочити від усього заплутаного, самолюбивого, егоїстичного, що ніяк не дає налагодити життя. Хочеться побути з свіжою, щирою людиною. Як добре провели кілька годин в Остенде! Вона, ця молода українська письменниця, зовсім інша, ніж ті дівчата, молоді жінки, яких він стрічав замолоду на батьківщині. Може, це новий час там, на батьківщині, творить таких жінок?

* * *

У Брюсселі доживав свій вік старий Лелевель, всесвітньовідомий вчений, історик, етнограф, нумізмат, до того ж тонкий майстер-гравер, що сам гравірував свої «Атласи», свої книги з нумізматики. Та ще більше славетний як радикальний ідеолог польського визвольного руху, і за це на все життя вигнанець за межі Росії. За його заклик до спільної боротьби проти самодержця — імператора російського — був висланий і за межі Франції.

Та він і в Брюсселі не заспокоївся. На роковини смерті скатованого польського революціонера Конарського він влаштував у Брюсселі вечір пам'яті декабристів — «Пестелівське свято». Це був пам'ятний вечір не лише для друзів емігрантів, а й для робітників Брюсселя. У ресторані «Під лебедем» найняли залу, на естраді стояло шість стільців, вкритих чорною матерією, як символ п'яти повішених декабристів і шостого поляка. Тоді, у сорок восьмому році, на вечорі був присутній палкий нестримний Михайло Бакунін... Минуло багато часу з того вечора...

З чого жив старий вигнанець? Він гордо відмовлявся від подачок і субсидій заможних співвітчизників, він жив з своєї праці—тепер, правда, випадкової. Він волів бути незалежним! Тепер він був дуже-дуже старий. Але дух його, «демократичний дух», не заспокоювався. Герцен вирішив обов'язково зустрітись із ним.

— Його ви можете побачити щовечора в його кав'ярні, — сказав учора Прудон Герцену.

— В його кав'ярні? — здивувався Герцен.

— Він і мешкає там, тому між емігрантами вона й зветься:

«кав'ярня Лелевеля», — і Прудон точно описав, як знайти цю кав'ярню.

Олександр Іванович і Марія — от добре, що вона таки приїхала до Брюсселя, — обоє, хвилюючись, підходили до третьорядної простенької, але чистенької кав'ярні. Так, і Олександр Іванович хвилювався, це Марія бачила. Він сказав їй:

— Ви, певне, прочитали, що я написав про нього в квітневому листі «Колокола»: «Талант — теж помазання, і гоніння самого імені людей, визнаних усім світом, які чисто і свято трудяться до похилого віку, таке гоніння б'є рикошетом саме самодержавство. Коли ж воно, нарешті, це зрозуміє?»

Вони вже відчинили двері до невеличкої «зали».

— От ніколи й уявити не могла, що побачу самого Лелевеля, — пошепки мовила Марія. — У Немирові від поляків дуже багато про нього чула, він для них просто святий!

— Він і для мене святий, — мовив м'яко Герцен. — Підійдемо до нього. Я його впізнав.

За маленьким столиком у кутку сидів сухорлявий сивий старик. Його благородне, ще гарне обличчя було спокійне, зосереджене, наче нічого цю людину не обходило, нічого не відволікало від далеких цьому оточенню думок. Старий навіть не бачив, що до нього підходять. Він саме допив свою чашку кави, вийняв з кишені простої робітничої блузи загорнені в папірець гроші і подав їх офіціанту, який з повагою вклонився, не розгортаючи папірець, — він знав — там були загорнені вечірні два су. Старий встав із-за столу.

— Дозвольте привітати вас і потиснути вашу руку, — промовив шанобливо Олександр Іванович.

— Олександр Герцен? — підвів кущаві брови старий, і враз засяяли і ожили його очі, немов їх збризнули якоюсь цілющою живою водою. — Олександр Герцен, — повторив він. — Великий дзвонар! Отак несподівано доля посилає подарунок!

— Нам більший. Дозвольте представити мою співвітчизницю. Це українська письменниця Марія Олександрівна Маркович, а книги підписує псевдонімом «Марко Вовчок».

Лелевель з вишуканою галантністю поцілував Марії руку.

— Коли вас не злякають досить круті і вузькі сходи, я хотів би вас запросити в моє помешкання. Вас-то не злякає ніяка крутизна, але дама...

— О, дама теж не з боязких, — засміявся Герцен, — вона з нашого сміливого табору!

Помешкання.. Це були дві невеличкі мансардні кімнатки, низенькі, з пологою стелею. Герцену одразу впала в око широка труба вздовж стіни.

— Це просто мені пощастило, — якось наївно добродушно мовив Лелевель. — Тут проходить труба від хазяйського комина, взимку вона обігріває мою квартиру, і опалення нічого мені не коштує.

Не скупість чи бережливість говорили тут, а емігрантські злидні.

Крім книжок, здавалося, нічого не було в цій кімнатці. Книжки на дешевих нефарбованих полицях від підлоги до стелі. Ні, все-таки були стільці, ліжко, невеличкий комодик, що заміняв і стіл, — вони просто губилися серед цієї сили-силенної книжок, а меблі були навіть не прості: комодик з інкрустаціями, але все різнокаліберне, древнє — як випадкові речі, знесені на горище. Та ні Марія, ні Герцен не бачили їх. Здається, і для господаря це все не мало ніякісінького значення. Тільки книги, зв'язані рукописи. І вже кілька хвилин згодом розгледіла Марія в не дуже освітленій кімнаті на стіні портрет Міцкевича.

— Мій учень по університету, — з гордістю сказав Лелевель, спіймавши погляд Марії.

— Ми всі ваші учні, — мовив Герцен, — не тільки ті, хто слухав ваші курси історії. Хоча саме і в науці історії ви сказали власне слово, зробивши її літописом життя народу, поневолених селян, а не війн та інтриг королів і царів. Але у вас ще більше учнів у стійкості й незламності ваших поглядів, в тому, що ви не йдете на згоду й примиренство з вашими співвітчизниками-консерваторами, які спекулюють на тому, що вони також емігранти, і нагадують це, щоб мати вплив на молоде польське покоління, хоча ідеї їхні ніяк не служать ані прогресу людства, ані поліпшенню життя рідного народу.

— Я читаю уважно ваш «Колокол», — сказав Лелевель, — і я нічого не можу заперечити проти ваших позицій щодо Польщі. Треба розрізняти народ і уряд. Уряд, який є катом і для свого російського народу, і для всіх загнаних в Російську імперію, і, з другого боку, народ, який мусить зрозуміти, що ненависть між нами — лише міцний ланцюг, що пригнічує народи ще дужче. Зараз, я гадаю, «Молода Польща» повинна зрозуміти свій шлях, і ви в «Колоколе» багато для цього робите.

— Не можна боротися за свою свободу, поневолюючи інший народ, — гаряче сказав Герцен. — На жаль, проводирі польської еміграції в Парижі, польські аристократи, мріють лише про відновлення старої Польщі, старих звичаїв, поезії можновладних маєтків і покладають надію на Європу.

— Аристократи, ясновельможні пани, не раз губили Польщу, — сумно мовив Лелевель, — губили успіх наших повстань, у яких молодь горіла полум'ям, але замість революційного прапора, демократичних настанов, — панство захоплювалось своїми вузькопатріотичними закликами і дурманило палкі юні голови. Я радію, що живу не в Парижі, де пани Черторижські, Мерославські гризуться між собою. Ці безконечні емігрантські чвари! Невже вони й тепер загублять справу? Сліпа, безсовісна шляхта гальмує справу, губить себе, а селянин ще й досі сидить на напівволоку.

Це йому боліло. Все життя було віддано за визволення рідного народу, польського народу — саме народу, а не оспіваної старими романтиками Жечі Посполитої. А він, Лелевель, народ бачив у зубожілому вкрай селянстві, злиденному міському населенні робітників, ремісників, ще тоді, у тридцяті роки, коли він був на чолі визвольного руху, такого розпливчатого, такого незлагодженого. Один з небагатьох радикально, революційне настроєних, він був членом тимчасового польського уряду і висловився за наділи селян землею. Він вважав, що історія Польщі починалася з сільської общини, він твердив, що так було у всіх слов'янських народів.

— Вони можуть зовсім загубити справу, — старий безнадійно опустив голову, і Герцену захотілося підбадьорити його.

— Це ви, ваше покоління, мій друг Ворцель, — сказав Олександр Іванович, — зробили те, що для всієї Європи слова «поляк» і «революціонер» стали синонімами. Вийшовши в еміграцію, ви не лишили батьківщини, ви взяли її з собою — і хіба не виходили всі народи вклонитися полякам? А хіба й зараз не йдуть ваші виученики скрізь туди, де спалахує полум'я визвольної боротьби? Скільки вашої молоді в загонах Джузеппе Гарібальді! І невже ви гадаєте, що російська і польська молодь не знайдуть спільної мови? Вже дістаються і до нас відомості: є випадки, що російські офіцери відмовляються «усмиряти» поляків і повстають на боротьбу з вашими словами, що ви колись кинули, і вони стали гаслом: «За нашу і вашу свободу!»

В глибоко посаджених очах Лелевеля зажеврів зовсім молодий вогник, а його обличчя осяяла вдячна усмішка.

Так, це він давно сказав: «За нашу і вашу свободу!» Невже ці слова ведуть молодь? Як добре!

— Це лише початок, — вів далі Герцен. — Я вірю в ідею федерації слов'янських народів, коли кожен народ вільно вступить у союз з іншими. На рівних правах об'єднаються Польща, Україна, Росія. Народ мусить об'єднатися проти спільних ворогів — царя, панства, кріпацтва, за землю і волю, а не один проти одного, і не буде полякам причин ненавидіти росіян!

— А українцям поляків! — сказав Лелевель, поглянувши на Марію і усміхнувшись їй.

При всій його простоті в ньому все ж таки проглядало багато тонкого виховання — і як поцілував руку, і підсунув старий стілець, і як шанобливо пропустив наперед, а по сходах навпаки — йшов попереду, немов не вузька напівтемна драбинка вела на мансарду, а широкі сходи, застелені оксамитовими килимами. Це було щось невловиме, але відчутне Марії. Вона не встрявала в розмову, вона упивалася нею, вона милувалась шанобливим ставленням Герцена і граничною внутрішньо аристократичною простотою старого революціонера-вченого, ім'я якого з побожністю вимовляли її немирівські друзі — Дельсалі, Шуазель, інші поляки. Вони, певне, не уявляли, як він живе. Вона згадала іншу двоповерхову кімнату — кімнатку-майстерню, антресолі, опочивальню, майже порожні, такі ж випадково бідно обставлені, тільки замість великої кількості книжок у кімнатці «нижчого» поверху — майстерні — висіли картини, етюди, на мольберті натягнуте полотно і накреслений новий ескіз, скрізь всіляке художницьке начиння, яке вона так любила прибирати, він їй навіть не забороняв мити пензлі! І такі ж святі, дорогоцінні й прості в своїй граничній мудрості і любові до людей і батьківщини слова лунали в ній.

Як їй пощастило, Марусі Марковичевій! Вона розкаже батькові, батькові Тарасові про те, як Герцен водив її до Лелевеля!

Вони повертались зворушені, розчулені.

— Святий старець! — вимовив Герцен. — І яка простота в усьому. Я стрічався у Парижі з Міцкевичем, поляки були навколо нього, наче навколо архієрея, і він усі почесті приймав як належне. Правда, саме тоді він був під величезним впливом єзуїта Товянського, і я не міг сприймати спокійно ані його тодішнього містицизму, ані схиляння перед Францією з її героєм Наполеоном. Він у той час вірив, що Франція на чолі з нащадком Наполеона поведе революцію вперед. Це вічне бажання — мати якогось кумира — католицизм розвинув безмежно, особливо містичну екзальтацію, і як вона пошкодила такому великому поету Міцкевичу! А Лелевель своїми старечими мудрими очима бачить, що не ветхій Європі рятувати нас! Я переконаний, що саме із Сходу, з Росії, з її півдня — вашої України, — підіймаються свіжі міцні сходи.

— Яка я вам вдячна, що ви повели мене до Лелевеля! — вирвалось у Марусі.

— І я вам вдячний, що ви були зі мною, — мовив привітно Герцен.

10

День був як день, нічого особливого. Вони знову жили в Дрездені. І вечір мав бути звичайний, їх запросила на чай Тетяна Петрівна Пассек. Опанас Васильович сказав Марії, що йому зовсім не хочеться йти.

— А може, все-таки підеш? — спитала його знову увечері Маруся.

— Я вже сказав, що ні. Знову слухати це квоктання. наче не дорослі хлопці, а справді курчата якісь, — вередливо мовив Опанас Васильович, — або слухати вдесяте спогади, який був Герцен маленьким, як його Шушкою звали і він у неї хлопчиком закохався, як звірявся у всьому. І що за хвороба у старих жінок — тонесеньку свічечку, маленький вогник, що блимнув колись, сто років тому, роздмухують у спогадах, як ціле багаття. Набридло! А чого ж не їде до свого Шушки?

— Ти сьогодні злий, — зауважила Марія. — Хіба важко зрозуміти жінку? Вона з такими труднощами дістала паспорт за кордон, з такими труднощами збилася на цю подорож...

Чесно кажучи, Марія в душі була трохи згодна з Опанасом — навіть листа написати Герцену «керченська кузина» боїться. Але вона так жадібно розпитує Марію про побачення в Лондоні, Остенде, Брюсселі! Вона лагідна, доброзичлива жінка, ця Тетяна Петрівна Пассек, ще зовсім не стара, усім цікавиться і надзвичайно гостинно приймає усіх земляків, не роблячи ніякої різниці — професор, студент, художник, — усім вона рада, і, певне, здається кожному, хто сидить за її затишним столом, що це не за кордоном, у Дрездені, а опинився він знову десь у Москві на Сивцевім Вражку чи на Остоженці — і російський чай на столі, і російські люди за столом, і російські нескінченні сперечання і розмови, немов саме від цих розмов залежить все майбутнє батьківщини.

Спочатку й Опанас Васильович залюбки заходив, а оце знову наїжився, насупився, ніби якийсь неприкаяний.

— Іди, біжи, — сказав ущипливо.

Марії зараз не хотілося сперечатися, псувати настрою. Вона ще жила тими побаченнями з Герценом, тому її й тягло до «корчевської кузини», бо та без кінця розпитувала, а ще дужче вабило до справжнього його друга — Марії Каспарівни.

— А може, проведеш мене до Рейхелів? — миролюбиво спитала Маруся. — Ми умовились з Марією Каспарівною разом піти. Якщо не хочеш до Пассеків, посидиш з Адольфом Рейхелем. Ти ж казав, що він тобі до вподоби, що тобі цікаво з ним говорити про музику, що він має великий смак і душа в нього просто кришталева — ясна та добра.

— Нічого мені не цікаво, — буркнув Опанас. — Я лишуся з Богдасем. Дитина завжди самотня.

— Ну що ти кажеш, — знизала плечима Марія. — Навіщо? Богдасик охоче бігає до школи, і няню полюбив, і Сашу Рейхеля, у нього стільки товаришів завелося. Та йому треба лягати спати. Не хочеш іти — твоя воля. Я піду з Марією Каспарівною.

Опанас Васильович іронічно дивився, як вона одягла капелюшок, оглянула свій скромний, але такий елегантний темний костюм — він дуже личив її русявому волоссю і стрункій постаті. Як це вона так швидко призвичаїлась із шиком носити прості, недорогі речі!

— Gute Nacht, mein lieber (На добраніч, мін любий (нім.), — цілує вона Богдася. І вона, й Богдась ретельно вивчають німецьку мову. Вона як збожеволіла з цими мовами! Двічі на тиждень приходить стариганчикнімець, двічі — підозрілий італієць, двічі — кумедна англійка. Марія просто наче якась дівчинка з пансіону. Раптом Опанас помітив — вона справді помолодшала, стала схожа на дівчину.

— Я зайду за тобою, — все ж таки сказав він.

Йому було сумно. Нудно й сумно. Краще б уже швидше додому. Куди?

Марія справді помолодшала... Не кожен поворот у житті робить людину старшою. Інколи навпаки, опинишся серед інших людей, інших інтересів і немов скинеш із себе звичайний тягар турбот, буденної відповідальності, подивишся ширше на весь світ і змолодієш душею.

Ще тоді, в ніч перед кордоном, маленька каретка, в якій їхала з Іваном Сергійовичем та Богдасем, відвозила далі й далі від оманного петербурзького фіміаму, нещирих лестощів, і коні наче рвали копитами і відкидали геть усі поплутані, непотрібні їй взаємини — вона молодшала знову душею.

А тепер, після побачення з Герценом, їй здалося: він простягнув їй дружню руку, і вона легко піднялася на кілька щаблів угору. А! не треба думати про Опанаса та його нудні настрої. Зовсім іншим живе вона зараз!

Тетяна Петрівна зустріла радісно, привітно, заквоктала (Опанас таки вірно підмітив) над Марією Каспарівною: «Дружочок Машенька, я ніяк не отямлюсь, що таку радість доля послала — на старість зустріла тебе знову». Потім над Марією Олександрівною: «Люблю ваші твори, дуже люблю. Я молодою з моїм Вадимом на Україні довго в різних місцях жила. Читаю і плачу нишком... щоб хлоп'ята не бачили».

«Хлоп'ята» перезирнулися — і видно було, що все вони завжди чудесно бачать і нічого їхні зіркі очі не минають.

Коли скликала всіх до столу, знову скидалася на клопітливу квочку, що збирає курчат.

— Ви ще не знайомі з моїми синами, я тільки розповідала вам про них, — сказала вона Марії. — Оце мій старший, той самий Саша, для якого ми, власне, й приїхали. Закінчив Московський університет, юрист, кандидат, йому тут треба вдосконалюватися. А це мій молодший — Володя, ще студент. А це Іполит — ще гімназист, мій племінник, та я його також сином вважаю!

— Саша — викапаний ваш чоловік, Тетяно Петрівно, — зауважила Марія Каспарівна. — Я ж пам'ятаю його молодим.

Тетяна Петрівна сумно закивала головою, а молодий, дуже гарний, чорнявий юнак почервонів так, що Марії навіть шкода його стало, і вона привітно йому всміхнулася.

Молодші хлопці, особливо чотирнадцятирічний Іполит, навпаки, тримали себе впевнено н вільно, брали участь у розмові дорослих, але в міру, як належить вихованим спокійним «дітям». Видно було, що Тетяна Петрівна пишається усіма трьома.

«Яка мила, дружна родина, — подумала Марія. — Як вони її люблять і поважають, а вона вже просто тане над ними і справді квокче, як курка над курчатами. А може, вже занадто?»

Прийшли милі Станкевичі, з якими заприятелювала в Остенде і які дуже гаряче взялися допомогти у виданні її творів. У них були знайомства і зв'язки.

— Яка я рада вас бачити, Маріє Олександрівно! — зраділа Олена Костянтинівна.

— І я не менше, — тиснув їй руку Олександр Володимирович. Вона не встигла ще й відповісти на щирий привіт, тільки всміхалась, бо тут її обняла орловська подруга Сонечка Рутцен.

— Марусенько, я тебе не бачила ще сьогодні і вже скучила за тобою! Де ти була?

— Схопила у мене герценівські «Прерванные рассказы» і побігла з ними в парк, — відповіла за Марусю Марія Каспарівна.

— І заздрила, що вони присвячені вам, Маріє Каспарівно! — призналася Маруся.

— Ну, Олександр Іванович так про вас пише в своїх листах, що нема чого заздрити! Він вами просто зачарований.

— Як і всі ми! — підхопила Олена Костянтинівна. — Правда? — звернулась вона до чоловіка.

— Ніде правди діти, зачаровані вашим прекрасним талантом.

— І вами! І вами! — закричала Олена Костянтинівна. —Ти сам казав, що Марія Олександрівна — просто душенька!

— Hv, годі, — замахала руками Марія, — я можу справді занестися!

— Неправда, ви ніколи не заноситесь, хоча б і могли, бо ми всі вас любимо.

Марія знала — це правда, її тут люблять від душі, не так, як у Петербурзі Кулішиха та інші, а тут зараз і жінки, і чоловіки дивились на неї з любов'ю, наче раділи, що бачать її, і навіть «хлопчики» Тетяни Петрівни не зводили з неї очей.

— Я заздрю вам, що ви бачили Олександра Івановича, — зітхнула Тетяна Петрівна.

Програма, накреслена Опанасом Васильовичем, виконувалася. Коли б він був тут, Марія йому б підморгнула, але їй не хотілося ображати навіть у думках цю приязну, добросердну жінку, і вона мовила:

— У тій «Полярной звезде», що я привезла, надруковані листи Бєлінського до Олександра Івановича. Як Бєлінський вірно і влучно написав про нього: «У тебе страшенно багато розуму, так багато, що я не знаю, навіщо його стільки одній людині».

— Отож-бо й є! — закивала докірливо головою Тетяна Петрівна. — Оцей розум йому всю біду накоїв!

— Що ви! Яку біду! Людину вся Росія знає! Він — її вільний голос! — спалахнула Марія.

— Недарма кажуть: у нас два Олександри — два царі, — вставив Станкевич. — Один Олександр у Петербурзі, а другий — у Лондоні.

— Так у Лондоні ж у вигнанні, без батьківщини... Навіщо йому так різко писати, він усі мости спалив для повернення...

Тетяна Петрівна говорила з позиції старої кузини, неспроможної охопити всю велич герценівської діяльності, і в той же час їй хотілося чути про нього багато. Боже мій, господи, оці родичі — скільки випадковостей у зв'язках з ними! Марія посміхнулась своїм думкам — от її він одразу прийняв як «свою»!

— А ви знаєте, — роздумливо мовив Станкевич, — у ваших оповіданнях, в «Игрушечке», приміром, є багато спільного з повістями Олександра Івановича, особливо з «Прерванными рассказами». Це не дивно. Ви бачили багато подібного, тільки в різних варіаціях. Звичайно, ви розповідаєте по-жіночому лірично, а він з властивим йому безпощадним сарказмом.

— Справді, є щось споріднене в стилі, — зауважила Марія Каспарівна, — недарма йому так одразу припало до душі оповідання «Игрушечка».

— І так само, як «Прерванные рассказы», Маріє Каспарівно, вам присвячене, — ревниво сказала Олена Костянтинівна.

— А вам я обов'язково присвячу нову повість, — заспокоююче погладила її по руці Марія.

До чого їй було приємно! Може, вони справді глибоко рідні — вона і Герцен, — нікому вона цього не скаже.

Сьогодні в парку, на самоті перечитуючи його книгу, вона немов вела з ним розмову, як у Лондоні, в Остенде, Брюсселі... І вона була трохи розгублена, бо наче він ворушив те, що їй хотілося заглушити, закидати чимось іншим, часто, може, й зовнішнім. «Обов'язок перш за все», «обов'язок», який вбиває почуття, радість, захоплення, все життя!.. їй усе здавалось, що її справжнє життя ще не почалось. Звичайно, творчість, «Народні оповідання» — так, це її життя, але ж є ще життя почуттів! Вона не могла збрехати Герцену. Тільки йому раптом щиро сказала на його питання про її подружнє життя: «Я дуже добре ставилась до Опанаса Васильовича, це було якесь спокійне, дружнє почуття, і вийшла за нього, щоб бути самостійною, незалежною. Я не могла більше жити у родичів з їхньої ласки, і з їхніх поглядів, і нас дуже зв'язала праця. Він багато допоміг мені».

Вона навіть не вимовила слова «любов», бо тепер знала: це була б неправда.

Вона згадала зараз ту розмову й загубила нитку сперечань за столом. А за столом, як і кожного такого вечора, сперечалися про шляхи розвитку в Росії, прогрес і як має пройти розкріпачення селян, сперечалися, як завжди, гаряче, начебто від цих розмов справді щось залежало.

Вона навіть не зрозуміла тої нитки, того логічного засновку, і їй здалося чимось абсолютно недоречним, коли вона почула слова Сонечки Рутцен:

— Ви краще попросіть Марію Олександрівну поспівати українські пісні, тоді зрозумієте...

Про що йшла мова? Вона раптом знову стала центром, і хтось із чоловіків казав, що навколішках проситиме її поспівати. Тетяна Петрівна благальне склала руки. Марія обвела здивовано всіх очима, і її зворушив гарний і скромний Саша — кандидат Московського університету. Він дивився з таким неприхованим захопленням, немов не помічав, що навколо стільки людей. Вона усміхнулась усім і трошки довше йому одному, склала руки на колінах, з мить помовчавши, замріяно дивлячись кудись повз усіх, і заспівала неголосно, немов трохи спочатку стримуючи себе отак, як дівчина або жінка, що лишилась у хаті коло віконця над своїм вишиванням і може нарешті побути сама, з своїми думками, з своїми почуттями, — бо треба ж їх колись вилити, колись поскаржитись, колись заплакати без сліз. Але відчувалось, що при нагоді, у гурті, цей голос може покрити без зусилля весь хор, — а зараз їй, співачці, це непотрібно. Вона співала для себе, і тому прохоплювалися в співі, в цьому низькому грудному контральто щемливі, розпачливі звуки, такі притаманні жіночим пісням і непідвладні ніяким правилам сольфеджіо і всім вимогам класичного вокалу, яких дотримувалась пунктуально Сонечка Рутцен, співаючи романси. Але ж Сонечка і за кордон приїхала удосконалювати свій голос, а Марія ніколи не вчилась співати, і все те багатство відтінків, усі своєрідні, несподівані нюанси, які раптово розцвічували мелодію, йшли від справжньої внутрішньої музикальності, і головне — «від душі».

І вигляд був зовсім не такий, як у артистки, ба навіть «аматорки» пані чи панночки, що виступає прилюдно. Навіть її обличчя слов'янського типу зараз особливо здавалось обличчям простої, милої жінки, що не звикла виказувати свої почуття, от тільки брови, густі, далеко темніші за коси, то ледь здіймались угору, то сходились на переніссі, то знову ставали звичайні, немов підкорені долі, і це надавало пісні ще дужчої виразності. Це справді був спів «для себе»:

Ой хмелю, мій хмелю,

Хмелю зелененький,

Де ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не розвивався?

Вона ні на кого не дивилась, коли співала, а як скінчила, так само замріяно, ледь усміхаючись, дивилась мимо всіх і зовсім без ламання й кривляння, коли всі почали просити співати ще — заспівала і другу, і третю пісню. Вона любила ці пісні, знала їх безліч і любила співати сама наодинці. Правда, в Петербурзі вона кілька разів співала в маленькій майстерні — кімнатці Тараса Григоровича, — і він підспівував їй уже осиплим голосом. А казали, колись був чудовий співак... Він дуже любив, коли вона співала для нього і для себе.

Від однієї пісні вона легко переходила до другої:

Ой, у степу річка,

Через річку кладка.

Не покидай, козаченьку,

Рідненького батька..

Та от Маруся схопилась із стільця, на якому сиділа, — вона й не вставала співаючи, а то раптом схопилась, обвела всіх лукавим поглядом і весело проспівала:

Час додому, час!

Час і пора!

Буде мене мати бити,

Та нікому боронити,

Час додому, час!

Справді час! Опанас мій не прийшов, буде мене дома бити, час додому, час!

Сонечка й Олена Костянтинівна кинулись її обіймати.

— Порадувала, порадувала! — мовив вдячно професор. Тетяна Петрівна зовсім розімліла від насолоди.

— Замолоду, на Україні, чули з Вадимом... — зітхала вона. — Як же ви, Маріє Олександрівно, підете, дорогесенька? Чом же Опанас Васильович не прийшов?

— Нам же по дорозі з Марією Каспарівною!

— Я проведу, — підвівся раптом Саша, червоніючи і сам лякаючись своєї рішучості.

— От і гаразд, Сашенько, проведи ти Марію Каспарівну і Марію Олександрівну. Дякую, дякую за цей вечір, — розчулено мовила Тетяна Петрівна, дуже задоволена з такої чемності й вихованості сина.

Ох, якби знав, до упав, то й соломки б підклав...

* * *

Як же це все почалося? Коли вона попрощалась з Марією Каспарівною, і вони йшли поряд, і вона взяла його під руку, переходячи місточок, і спитала, що він тут робить?

Ні, ні раніше, до того наче вже вічність минула, бо кожна мить була — не виміряти часом. Час зник. Саша тільки знає — далеко раніше.

Тоді, коли заспівала?

І не тоді. Тоді він уже був на іншому світі, який заповнила тільки вона — її голос, усмішка, очі.

Так, може, все й почалося з тої усмішки, з якою глянула на нього так просто, дружньо, підбадьорливо, коли ці тітки почали недоречні зітхання і він почервонів.

Ні, ще раніше, бо та усмішка була вже, як несподіваний королівський дар.

Певне, з першої ж миті, коли вона увійшла, а мати перед цим казала, як добре, що він сьогодні увечері вільний і нарешті познайомиться з цією чудесною письменницею — Марком Вовчком. Йому було, звичайно, цікаво, але чомусь, хоча про неї багато чув розмов, він уявляв собі «Марка Вовчка» якимось чоловікоподібним, екстравагантним створінням, як ті жінки «емансіпе», що намагаються насамперед своїм зовнішнім виглядом, незалежними, надто сміливими висловлюваннями довести, що вони — «передові»

А тут раптом увійшла чарівна, молода жінка. Здається, вона була скромно, звичайно причесана, але йому русяві коси на голові здалися короною, і кожен рух, жест були сповнені грації і жіночності, а коли вона заговорила про Герцена, запально, щиро, переконливо, — тільки її хотілося слухати й бачити. Всі і все померкло перед нею.

Як це він, хлопчисько, насмілився запропонувати провести її? Ах, мама, вона нічого не розуміє! Хіба вона знає його справжнє життя, життя душі, серця, хіба здогадується про всі ті питання, що непокоять його, що терзають уночі, — про майбутню діяльність, про місце в житті, свій обов'язок не перед родиною, а перед своїм власним життям. Матері здається: її слухняний, вихований син завжди як на долоні перед нею. А насправді він такий далекий в усьому і таким самотнім почувався весь час. Здавалося — приїхав за кордон, завжди з людьми. Але ж це найбільша самотність, коли один серед чужих людей, які тільки зовні, для годиться цікавляться тобою, а їм і діла нема до скромного і в усьому благополучного юнака.

Мама зраділа, що він проведе гостю, і ніхто не звернув уваги н;і таку його «зухвалість».

Спочатку дами йшли попереду — тьотя Мата, Марія Каспарівна, і вона — Марія Олександрівна.

— Холодно, адже все-таки жовтень, — зауважила турботливо тьотя Маша Рейхель. — Ви застудитесь, ви так розгарячилися!

— Я повернуся, візьму у мами шарф, — одразу запропонував він.

— Що ви, що ви! Нізащо, так дихати приємно на свіжому повітрі після задушної кімнати.

Потім вони попрощалися з Марією Каспарівною і пішли вдвох.

І вона взяла його під руку, коли переходили якийсь місточок. І спитала, що він робить, і так здивувалась, коли він сказав:

— Я хочу тут удосконалюватись з моєї спеціальності — тюрмознавства.

Вона аж здригнулася. Та коли він додав: «Нам треба багато змінити в Росії в цій справі!» — сказала:

— От не подумала б, що вас може цікавити це. А може, й треба, щоб цим зайнялися молоді чесні люди і все, все змінили.

Вона зовсім інакше про все сказала, не так, як мати, знайомі, родичі, які говорять про його кар'єру, і хто буде йому протегувати в цій справі, і може, коли тут він напише вдалу роботу, він повернеться і одержить кафедру в університеті, бо спеціалістівтеоретиків з цього питання не так уже багато.

Йому захотілося їй, саме їй розповісти про всі сумніви, питання, що хвилюють його. Вона слухала уважно, і зовсім непомітно вони дійшли до будинку, де мешкали Маркевичі, а проте здавалось — минуло безліч часу, бо кожне слово, кожен найменший рух, поворот голови, усмішка, потиск руки — все було цілою історією, явищем, подією, які закарбовувалися в серці, і коли зупинилися коло будинку, — вона вже була усім світом і життям для нього.

А вона, письменниця Марко Вовчок, з якими думками і почуттями повернулась додому?

«Який милий симпатичний юнак! — подумала вона. — Такий якийсь чистенький, наче не може бути ані плямочки бруду, ні зовні, ні всередині». І як він звірився їй одразу, і вона з ним була, як з ровесником — вільна, одверта. Що не кажи, але з Іваном Сергійовичем і Олександром Івановичем треба внутрішньо підтягатися, вони далеко старші. Крім цікавих розмов, вони, звичайно, ще й одверто милуються нею, і що не кажи, як кожній жінці, це приємно. І вона міряла свої вчинки і слова їхнім ставленням.

Цей хлопчик також дивився на неї весь вечір, не зводячи захоплених очей.

Вона засміялась і похитала сама собі докірливо головою.

— Чому це ти така весела повернулась? — похмуро спитав Опанас Васильович, відриваючись від книги, яку читав, лежачи на дивані.

Вона хотіла зауважити, чого він не скинув черевиків, не поставив попільнички, а накидав на підлозі гору цигарок, у кімнаті задуха, і він сам наскрізь пропах тютюном, та глянула на його обличчя, наче розпухле від лежання, нечесану, скуйовджену голову, знову вловила вираз, який останнім часом не сходив з його обличчя — нудьги, скепсису, образи, — і злякалась, що знову почнуться розмови — нудні, дріб'язкові, — тому відповіла коротко:

— Ні, як завжди! — і пройшла в кімнату, де спав Богдасик, кругловидий, з густими чорними віями, схожий на батька. Тільки навіть і тепер, уночі, вираз його дитячого обличчя був такий, немов снились йому казкові сни з усілякими пригодами, де він воює, захищає, мчиться на баскому коні.

Вона стояла мовчки над ним і наче поволі відходила молода, натхненна, сповнена надій і мрій, а тут лишалась, здавалось їй самій, звичайна літня жінка...

* * *

«П'ятниця. 2З жовтня 1859 p.

Франкфурт, Hotel Lyon.

Ви прийшли попрощатись на залізницю, мій милий, милий друже, і ми не побачились, поїзд уже рушив. Я на мить побачив Вас, кинувся до вікна — ще раз побачив, але навіть погляди наші не зустрілись...»

Вона теж хотіла вловити його останній погляд, але вона запізнилась, побачила на пероні Рейхелів, Станкевичів, Сонечку Рутцен, поспішила до них, — вони ж, певне, стояли коло того вагона, в якому були Пассеки. Справді щось кричала у вікно Тетяна Петрівна, от в останню хвилину стрибнув у вагон Іполит, і всі захвилювались, Сонечка аж зойкнула. Поїзд поволі рушив. Тоді в сусідньому вікні вона побачила стривожене обличчя Саші, він шукав когось очима — її, звичайно, її, — але він не дивився на цей гурт знайомих, шукав її далі, і от поїзд рушив, і вони не попрощалися...

Ніхто, звичайно, на це не звернув уваги. Адже її побачила Тетяна Петрівна, впевнена, що Марія прийшла з поваги до неї, а для решти інакше і не могло стояти питання. Ну й добре. Але шкода бідного хлопчика... який він був стривожений...

«Ви розумієте, як мені сумно, тяжко було, — читала вона, — з кожною хвилиною я був все далі й далі від Дрездена, де зустрів стільки симпатії, стільки ніжного співчуття, де обновився душею.

Дякую всім серцем за світлі хвилини, які Ви мені дали. Вже давно я не поділяв ні з ким душі своєї, багато думок і почуттів накопичилось у ній, я жадав поділу і не знаходив. У такій душевній самотності можна зачерствіти, заглохнути або впасти. Душа не може лишатися живою і свіжою без опори, їй потрібний поділ з іншою душею, з якою одна в одній могли б знаходити підпору. Важкість неподільності пригнічує. Душа, почуття просяться жити і, не зустрінувши істинного життя, часто хочуть знайти вихід у падінні...»

...Так, чужа душа — темний ліс. Хто б міг думати про цього гарного, вихованого, витриманого хлопчика, що у нього на душі. І які «падіння» могли загрожувати йому?

«Мені було важко, та от з'явились Ви. Сама доля врятувала мене. Ви якимось внутрішнім почуттям зрозуміли мене і благородно не зупинились перед тим, щоб виказати співчуття, я почув рідний мені голос, немов відгук душі моєї, — і з чистою вірою і відданістю поспішив на нього. Мені стало легше, коли я побачив, почув Вас. Я ожив душею, і Ви мені стали милі й дорогі. Я не хотів сумніватися і віддався Вам з повним довір'ям, я волів за краще обманутися, ніж не вірити в людей — адже разом з тим і в щастя! Я став щасливим, але ненадовго. Невже ми ще довго не зустрінемось? Невже зустріч була лише грою випадку?

Наше близьке знайомство тривало лише п'ять днів, але яким животворним було воно».

Невже усього п'ять днів? їй теж здалося — вони півжиття разом. Вони розуміли одне одного з півслова, з швидкого погляду, — ні з ким, ніколи в житті не було так!

«Тепер лише спогад про Вас свіжить мою душу. Я став добрішим і відчув силу приголубити і Вашу душу в своїй — і ми розлучились. З яким почуттям я згадував кожне Ваше добре слово, як на щось рідне дивився на місця, де і Ви проїздили, — не вважайте це за сентиментальність, — в прагненні до розумного погляду на все і до практичності насамперед так бояться потрапити хоча б на щось подібне до романтизму, що потроху віднімають усю поезію від життя, і з'являється на все якийсь жорстокий, однобічний погляд...»

«Або, — подумала вона, читаючи ці рядки, — всі тільки описують свої почуття, намагаючись бути об'єктивними, по змозі тонкими художниками. А тут просто саме почуття, сама юність, невипробувана й недосвідчена», її зворушує, що він так відкривається перед нею без усяких меж, безоглядно... І він наче продовжує її думки:

«Вам я не боюся нічого сказати, тому що я вірю Вам. Але досить — вже дуже пізно. Я не хочу перечитувати цього листа, він писався якось мимоволі, підкоряючись вимогам душі, і я боявся перечитавши не послати його, а я обіцяв не рвати писаних до Вас листів і додержуюсь слова».

Так. Напередодні від'їзду вони зустрілись у Дрезденській галереї, напівумовившись про це. Навіщо обманювати себе? Вона ж сказала:

— Я завтра хочу ще піти в Дрезденську галерею. Іван Сергійович доручив мені у листі передати поклін від нього Мадонні. Я люблю ходити туди сама.

— І я б вам там заважав? — спитав він з жалем.

— Ні, ви б мені не заважали.

Та вона не запросила його... А він все-таки пішов. Сам... Справді, не хотів заважати. Він підійшов до неї, коли вона вже відходила від рафаелівської Мадонни, і вони майже мовчки поминули ще кілька залів, а потім не кваплячись попрямували додому.

— Як мені не хочеться їхати! — несподівано вирвалось у нього. — Я так поспішав у цей Гейдельберг, це ж головна мета моєї поїздки, а зараз наче у безвість мене хтось штовхає. Наче від сонця в якусь темряву.

— Що ви! Там нарешті почнуться ваші справжні заняття, робота. Ви слухатимете таких знаменитих професорів. Ви напишете мені про все? Я чекатиму ваших листів.

— Обов'язково напишу. Але я не звик писати і пишу дуже рідко. Я не люблю листів для годиться, формальних, і коли вже пишу комусь із товаришів, то тільки для того, щоб розмовляти як у дійсності, без переліку буденних справ. Потім, було, перечитаю сам, жахнусь, що це я написав, швидше рву листа і обмежуюсь трафаретними рядками.

— Я розумію це. Інколи в мене буває так само. Та ви обіцяйте мені не перечитувати своїх листів до мене і ніколи не рвати. Гаразд? Я прошу про це. І наказую. Тоді і я писатиму вам.

— Обіцяю, — почервонів він.

Він червонів, як дівчина, сам сердився за це на себе і, звичайно, не здогадувався, яким гарним ставав у ту мить.

«Ви зрозумієте все недоговорене в листі і всміхнетесь з досадою, і цього вже багато, а я сподіваюсь ще й на співчуття.

Прощавайте, мій добрий друже, пам'ятайте душею люблячого Вас Ол. Пассека.

Не забудьте Вашої обіцянки писати до мене. Не рвіть і Ви Ваших листів, Ви знаєте, які вони мені дорогі, як вони будуть сприйняті.

Та невже ми з Вами більше не побачимось?

Моя адреса поки що в Гейдельберзі: Poste restante (До запитання (франц.).

Поцілуйте за мене Богдася».

Як добре, що він не перечитав цього листа, а то справді міг порвати. А вона чомусь перечитує його наодинці, і на устах мимоволі з'являється усмішка.

Певне, він уже в Гейдельберзі. Чи напише звідти? А може, Гейдельберзький університет, цікаві лекції, нові знайомства затьмарять ці випадкові п'ять днів?

Власне, що їй цей юнак? її дружби бажає Герцен, з такою увагою і ніжністю пише їй листи Іван Сергійович Тургенев. Макаров збожеволів зовсім, милий Макаров, до якого вона тут, за кордоном, стала ставитись теж не зовсім байдуже — обоє весь час жартують, і обом приємно бути вдвох. Але то все не те, не те! То все досвідчені «дорослі», старші за неї, статечні, а тут зовсім інше. Він щасливий від її погляду, її подиху, і це починає мати якусь владу над нею, і вона все повертається до думки, а чи напише він з Гейдельберга? Чи пам'ятає? Чи забув? Власне, нічого ж було і забувати, і пам'ятати нема чого, — інколи думає вона скептично. Але часом їй здається — трапилось страшенно багато за ті п'ять днів.

Лист прийшов через чотири дні... Чи читала хоч колись чиї листи з таким нетерпінням, з таким бажанням одразу, одразу охопити все, що є на цих аркушиках — чи не холодніший він за перший? Чи не лист це для годиться? Ні! ні! ні!

«От ми вже й у Гейдельберзі, мій милий друже. Тут, напевне, дуже добре, та на душі у мене якось темно, неясно, а від цього все, що оточує, здається не в справжніх своїх барвах. Вже давно відома істина, що щастя в нас самих, і від стану душі нашої залежать погляди на речі, які нас оточують...»

...В юності їй також здавалось це незаперечною істиною, але ж чому вона й досі прагне якогось «щастя»; і, здається, воно могло бути «завтра», — а «сьогодні» його нема, нема і, напевно, його вже не може бути. Щастя — це коли, як писав цей хлопчик, — поділ з іншою душею, з якою знаходять одна в одній опору. Давно-давно не відчуває вона ані опори, ані поділу з Опанасом. Спочатку він був «старшим другом», а потім, потім — нудним, прискіпливим чоловіком, якого треба терпіти. Що ж — вона терпить...

Вона ще ніколи, навіть у думках, не зраджувала його. Хіба то зрада, що їй далеко цікавіше з іншими, що з ними вона відчуває себе людиною, живою жінкою, а з ним — невдалою дружиною?

Але при чому тут цей хлопчик? І не цікавіший, і не розумніший за багатьох інших, а саме від нього зовсім особливо чекала листа з Гейдельберга і радіє, що він написав одразу, як приїхав. Він дивився на нове місто і думав про неї, про неї!

«...Що б там не було, а тут, напевне, дуже добре. Місто лежить між горами на березі Неккара, вулиці чисті, красиві, по всій головній вулиці — крамниці, які тут далеко кращі за дрезденські.

Як на самому місті, так і на всьому житті у Гейдельберзі нема ані найменшого відтінку повітового містечка або дрібного міста Німеччини, це щось на зразок колонії вільних, освічених людей, які живуть тут з метою мати насолоду від усіх естетичних сторін життя — тому Ви розумієте, як легко тут живеться...»

Як він наївно дивиться на все і бачить тільки хороше, те, що зовні, на поверхні, — який він ще молодий!

Може, про когось іншого вона б додала «і дурний», але це не в'язалось із його виглядом, довірливими теплими очима... У неї, навпаки, виникає якесь почуття ревнощів — там так добре, легко, зручно, що йому літня, неспокійна, нещаслива жінка? Вона в цю мить відчуває себе зовсім нещасливою — грошей з Петербурга не надсилають, і вона, власне, не знає, чим сплатити за пансіон, у якому мешкають. Опанас лежить, палить цигарку за цигаркою і в думках обвинувачує все і всіх, а найдужче її. А про гроші треба клопотатись їй, і що найважче — говорити з найближчими друзями, позичати у них.

Лист раптом здався далеким, звідкілясь з іншого світу. Вона читає вже майже байдуже: «Я подумав про Дрезден, як би добре було Вам тут. Вчора ми найняли квартиру, і потроху в нас встановлюється звичайний уклад життя»...

Звичайно. Так само, як і в Дрездені — «мала квартирка» на п'ять кімнат! Затишний московський чай навколо вечірнього столу. Земляки. Розмови.

«...Я почав відвідувати університет, хочу продовжувати вивчати англійську мову, займатися музикою. Сидітиму вдома, читатиму, вчитимусь».

Вихований мамин син. Марія гірко кусає губи. Затишне спокійне кубелечко. Спокійне професорське майбутнє, їй уже не хочеться дочитувати листа. Ну, що можна відповісти на нього, крім банальних епістолярних звичайностей? Але вона читає далі.

«Та, проте, я буду самотній... Чи приїдете Ви сюди, мій друже? Я все сподіваюсь. А як би тут Вам було добре, спокійно — і для Вас, і для мене, і для Богдася».

Він збожеволів? Що з ним? Що за дурний хлопчисько? А може, просто він згадав спільну розмову за столом, що, можливо, Опанас Васильович поїде до Петербурга прискорити її нове видання, а вона ще лишиться долікуватися. Ну, звичайно, він про це й пише: «Здоровий клімат і, можливо, спокій духу... Влаштуйте справи так, щоб можна було сюди приїхати. Як добре може скластися наше життя тут. Ви побачите, що Ви здорові і тілом, і душею...»

Адже вона скаржилась у Тетяни Петрівни, що досі лікування їй не дуже допомагає, можливо, у неї щось серйозне, чого лікарі не доберуть, у неї знову жахливі головні болі...А він так наївно висловлює свою турботу про неї.

«Прощавайте, мій милий друже, приїздіть швидше.

Душею відданий вам

О. Пассек».

«Наша адреса: Anlade 6 neben Mьller. Hotel. Сюди Ви можете вислати наші портрети, а писати, мені здається, краще Poste restante. Якщо Вас не обтяжить, пришліть мені слова двох українських пісень: вашої любимої і пісні про Галю. Або ні — адже Ви самі приїдете і тоді самі скажете слова і наспіваєте мотив. Так?»

...Вона не покаже цього листа Опанасові, як і першого. І сама писатиме «Poste restante».

...А добре було б переїхати до Гейдельберга...

* * *

Жінка належить тому, хто її найдужче любить — про це вона прочитала у Стендаля, одного з найулюбленіших своїх письменників.

Так, як Саша, її ніхто ще не любив. Вона подобалась, нею милувались, пишались, розвивали, виховували, а для Саші вона стала всім — повітрям, без якого не можна жити.

Але як можна належати цьому хлопчику? Чи не збожеволіла вона?

І чому це увірвалось у життя, коли такі широкі обрії розкрилися перед нею після поїздки в Лондон, зустрічей в Остенде і Брюсселі? І нема чого себе обманювати — це досить далеке від Саші. Він — благородний, чесний хлопчик, і він навіть дуже любить все українське, бо з цим зв'язана пам'ять про батька, у якого були праці з етнографії України. А тепер ще дужче цікавиться Україною через неї, її оповідання, її пісні, але це все — не його життя. Так само, як і про свого дядю — Герцена, він слухає з інтересом, співчуттям — і тільки. Він заклопотаний своїми лекціями, навчанням.

Досі вона виправдувала своє ставлення до Опанаса тим, що він одійшов від своїх юнацьких революційних настроїв і мрій, а вона загорілась тут бажанням діяльності, бажанням стати ближче до людей справжнього революційного табору. Зрозумівши їхні ідеї, вона жадала писати співзвучне цим ідеям, бути помічницею в їхній діяльності — не лише в розмовах за чайним столом. Але ж Саша — цей хлопчик з ідилічної родини?..

Жінка завжди може підвести беззаперечні теоретичні підвалини будь-яким своїм почуттям, навіть коли вони кардинально змінюються. Він ще молодий. Якщо Опанас «відійшов», то Саша ще «-не прийшов» — через свою юність, оточення, зовсім інший напрямок всієї родини. Він тільки починає життя, і тут уже тепер вона, саме вона, може йому допомогти. Але про це, правду кажучи, думалось мало. Більше згадувались вираз його очей, його тонкі пальці, що так ніжно й лякливо торкались її руки, вона згадувала кожну рису його юного гарного обличчя, зміну виразів на ньому і мимоволі то всміхалась, то супила брови, наче сама себе ловлячи на цьому. Раптом згадувала, якою «недоступною» її всі вважають, як казився Куліш, «страждав» милий приємний Макаров, з яким вона вже тут — нема де правди діти, почала трохи, трохи кокетувати по-своєму: була безпосередня і одверта більше ніж треба. А Тургенев? Хіба вона не відчуває, що йому хотілося б зайти трохи далі в їхніх взаєминах? А як вона одразу сподобалась Кавеліну!

Боже мій, господи! А цей хлопчик «взрушив» її серце, наче до нього вона й не відчувала нічого, і не розуміла нічого, і тільки з пісень, яких сотні переслухала й сама наспівувала, дізнавалась, як «всі мислоньки забирає», ані роздум, ані розсуд нічогонічогісінько не вдіє.

Раптом вона почала доводити Опанасові, що їм необхідно переїхати до Гейдельберга, що там дешевше, що там зручніше, там кращі лікарі і можна з'їздити на ванни, а до Петербурга зараз не можна повертатися, поки тут не віддадуть усі борги, і тут у неї робота йде, аж шкварчить. Закінчила «Червонного короля», закінчує «Лихого чоловіка». І ще задумала цікаву для неї повість — «Три долі».

Чого вона і зараз не зраджувала — це роботу. Вранці зачинялась і писала, писала. Вночі, прокинувшись, Опанас бачив у напіввідчинені двері — сидить Маруся за столом, схилилась над своїм зошитом. Вона працювала, як навіжена, весь час працювала. Що він їй міг закинути? Поки що він не помічав нічого особливого. А що всі упадають, крутяться навколо неї — він уже до цього похмуро звик. Може, справді в Гейдельберзі буде все дешевше, простіше? А поки що журналу нема, і, власне, що на них чекає у Петербурзі, де життя куди дорожче? Панько Куліш зовсім змінився і голосу не подає. Опанас не такий уже дурний, розуміє, що Марусенька дала тому самолюбу одкоша. Каменецький писав, що подався Куліш із своєю Сашунею на Кавказ. У самого Каменецького багато неприємностей з друкарнею, скаржиться. Нарешті Тараса-бідолагу пустили на Україну.

Несподівано нові знайомі — земляки-студенти принесли чеську газету — «Празькі новини».

— Вітаємо! Вітаємо! Маріє Олександрівно! Опанасе Васильовичу! Ставте могорич! От — у червневому номері надруковано чеською мовою оповідання Марії Олександрівни «Одарка» Слухайте примітку перекладача: «Взято із збірки Марка Вовчка «Народні оповідання». Ця збірка містить народні малоросійські оповідання, котрі вийшли торік і користуються великим і заслуженим успіхом, саме тому відомий російський романіст Тургенев переклав їх російською мовою».

— Це вперше тебе переклали чужою мовою, — врочисто сказав Опанас Васильович.

— Йдете вже далі у світи! — захоплено вигукнув хтось із хлопців.

— Таку подію треба відзначити!

— Обов'язково, обов'язково, аякже! Опанасю, ходімо всі до кав'ярні на Брюлівську терасу, — радо запропонувала Марія Звичайно, їй було приємно!

Хлопці натякнули — краще б у якийсь погрібець, де з діжок точать пиво, але Маруся замахала руками:

— Що ви! Незручно!

І щось давнє, миле, немирівське майнуло в обличчі. Що ж, справді, іде його Маруся у світи. Хай робить, як знає Що він може їй наказувати, коли й не заробляє нічого? І ще дужче хмурніє, і супиться Опанас Васильович, і не може зрозуміти, — в чому ж його провина? І їй ніякої провини не може закинути. І не хоче, відганяє від себе думку, що коли любов зникає — нема правих, нема винних. А що й не було любові — просто щира приязнь, дружба, довір'я, — про це він ніколи і не здогадувався. Просто вважав — така вже холодна, спокійна вдача.

Та при очах вона ставала зовсім іншою людиною, і це було ніяк незрозуміле.

То що ж, їхати до Гейдельберга?

* * *

Усі як змовились — питають, коли їде на батьківщину. У листопаді одержала два листи від Герцена. У першому здивування: «Я ніяк не гадав, Маріє Олександрівно, що Ви так заживетеся у Дрездені, мені здавалося, що Ви незабаром будете на Русі. Там цікавіше...»

Досадно і незручно — вона ж узяла доручення від Олександра Івановича, сама напросилася. Тепер, пишучи, обминала це питання. Розповідала про Тетяну Петрівну, «корчевську кузину», цікавилась, що відповів міністр про дозвіл оселитися в Бельгії. З її коротеньких листів важко було уявити, як і чим вона живе.

А втім, хіба листи у всіх і завжди відбивають особисте життя, не кажучи вже про життя суспільства, злободенні події, які в дійсності і цікавлять, і зачіпають усіх?

Не всім дано рівнятися з Герценом. Він встигав писати ділові, друзям, синові Саші, який поїхав учитися в Швейцарію, в кожному листі, іноді спеціально, іноді мимохідь торкаючись того, що хвилювало Росію, всю Європу, бо не міг одразу не поділитися своїми думками, почуттями, переконаннями.

Він, звичайно, не гадав, що колись, зібравши навіть не всі, а тільки частину збережених листів, можна буде уявити всю добу — з її боротьбою, вибухами, стражданнями, пошуками, досягненнями і зневірою. А цей відгомін доби лунав мимоволі у кожному його листі.

Читаючи другого листа, що його одержала невдовзі, Марія зовсім зніяковіла: «Виходить, ви рішуче, Маріє Олександрівно, оселилися у німців. Росіяни не терплять німців, а люблять їх. Як це розібрати? З Брюсселя ніякої відповіді не було, вони, певне (щоб не лишити документа), повідомили в посольство, а я не хочу йти, та й їхати неможливо. На превеликий смуток наших доктринерів — Захід ще підупав і ще ближче до смерті. Брутальне втручання Наполеона в справи Італії і відставка Гарібальді — це такі два кроки, від яких не буде добра. Читали Ви листівку Гарібальді? Як я вгадав цю людину, назвавши його в «Полярной звезде» античним героєм, постаттю з історії Корнелія Непота. Тут усе готується до війни. Англія з 1860 року буде вкрита вільними стрільцями.

Усе падає... Ми передбачали, але від цього не легше. Кінь — звір, а хропе, коли бачить мерців. Живий не любить смерті. Справді, трапляються хвилини такої втоми, що так би й утік з полку... Але геть слабкість. Марш, марш!»

Ох! Коли б спроможність за ним іти — марш, марш!

«...Строганов просив царя шмагати селян шпіцрутенами — ну, вже я відшмагав його сіятельство за це. Прочитайте в наступному «Колоколе».

Ну, це обов'язково. Адже на адресу Марії Каспарівни він тепер висилає і їй номер «Колокола».

«Що робить Тетяна Петрівна? Чи одержала мого листа?»

Марія червоніє. Як легко, спокійно написала вона ще недавно Олександру Івановичу про Тетяну Петрівну, її синів, небожа, а зараз — ні, хай сама вона пише. Якщо побачиться у Гейдельберзі, вона обов'язково передасть, що Олександр Іванович цікавиться.

Він усім і всіма цікавиться, навіть Богдася не забув.

— Опанасе тобі привіт. Слухай: «Кланяюсь дружньо Оп. В. Прощавайте. Огарьов і діти вітають. Огарьов написав прекрасного, граничного листа про общинне володіння в «Колоколе», а потім поїхав у Дувр — писати вірші. Завтра повернеться. Тисну Вам руку міцно. О. Герцен».

Цей лист свіжить їй голову і надихає знову думати не тільки про того гейдельберзького хлопчика.

А за її короткі листи і Іван Сергійович її картає.

Вони більше не бачились за кордоном. Все умовлялись, списувались зустрітися то в Швальбаху, то в Аахені, то в Остенде — скрізь, де вона літала, — але все якось не виходило. То вона не відповідала своєчасно, бо сама не знала, де буде, то слала телеграми і — змінювала раптом маршрути. Над звичкою слати телеграми, несподівані і незрозумілі, замість того, щоб написати спокійно листа, — Іван Сергійович та й усі друзі підсміювались, але й сам Іван Сергійович теж завжди без кінця змінював свої плани, бо був зайнятий, як завжди, трьома справами: по-перше, за кордоном час і почуття ділились між дочкою і madame Віардо, власне, не ділились, останній завжди належала лев'яча частка. Але все-таки дочка росла, закінчувала пансіон, і він намагався зробити для неї те, що належить, і якнайліпше.

Та найдужче попри всі ці сімейні й інтимні справи він зайнятий був новою повістю, в яку хотів вкласти все, що здавалось йому, ще лишилось у душі. Він навіть уві сні бачив їх, своїх героїв, вони жили з ним, не давали спокою і зненацька змінювали всі плани, настрої, бажання. Це було дужчим над усе.

От і трапилось, що з «милою», «наймилішою» Марією Олександрівною так і не зустрілись, і тепер у Петербурзі він розпитував спільних знайомих, чи не знають, коли повернеться і чи повернеться взагалі на зиму до Петербурга «пані Маркович», і, одержавши її «листа», писав уже з свого Спаського: «Якби я сам не був в усьому винний перед Вами, люб'язна Маріє Олександрівно, то, справді, поремствував би на Вас, як це можна у таку далину писати коротеньку записку — ніби ми живемо в одному місті, бачимося щодня».

Справді, це був зовсім не лист — кілька слів, — але Іван Сергійович писав далі: «З другого боку, все ж таки добре, що Ви про мене згадали — і я Вам за це дуже вдячний».

І, не бажаючи мати підставу для такого ж докору собі, Іван Сергійович докладно написав про себе, свою нову повість, здоров'я, про переклад «Інститутки», про який домовився з «Отечественными записками». Він цікавився: «З Вашого маленького листа не видно, чи вирішили Ви провести зиму в Петербурзі — чи ні. Приїздіть, далебі, мені здається, що ми добре проведемо цю зиму. Я боюся, коли б Ви вдвох або втрьох (ні, не-втрьох — Богданові скрізь буде весело) не занудьгували б за кордоном».

«Занудьгувала...» Коли б він знав! Добре, що він далеко і не знає. А може, краще, коли б тут був?

«Ви мені нічого не пишете про Ваше здоров'я, одне слово. Ви мені" ні про що не пишете: сподіваюсь, що воно хороше, що і чоловік Ваш, і Богдан здорові. Вклоніться від мене їм і всьому сімейству Рейхелів і дрезденській Мадонні. Бувайте здорові, веселі, працюйте й приїздіть. Кажу Вам до побачення і дружньо тисну Вам руки.

Відданий Вам Ів. Тургенев».

Ні, Петербург, літературні вечірки у Карташевських, Білозерських уже не манили, тим більше, пише Макаров, що й досі ніяк не домовляться з приводу журналу і доручені йому справи про видання оповідань не вирішені. Від листа Макарова повіяло атмосферою петербурзько-українського середовища.

«З Кожанчиковим (видавцем) мені не пощастило поговорити за дорученням Опанаса Васильовича. Кожанчиков хворий і ні з ким не бачиться. Тургенева ще нема і не буде раніше кінця цього місяця. «Інститутки» Вашої також все ще нема. Журналу українського також нема. Скільки розладу виникло тут від того, що вихід журналу затримується! Куліш і Симонов аж із шкури вилазять, вживають різних заходів, клопочуть, метушаться. Білозерський огризається, виправдується і бажає підтримати й здійснити ту ідею журналу, яку собі склав».

Ох, вона знала цю куцу ідею Василя Білозерського. «Основою журналу, — писав він, — буде просвіта. Зрозуміння загальної користі й окремих вигід усіх станів і взагалі сприяння до становища морального й матеріального побуту країни».

На жаль, він не тільки писав це в реляції Цензурному комітету, щоб дозволили видавати український журнал, — в реляції можна було писати як завгодно, аби дозволили, — але він і думав так насправді!

Та от Марусине обличчя ясніє.

«Шевченко, як і раніше, дуже любить Вас, здається, навіть більше, ніж раніше. Він часто замислюється і, здається, обмірковує і вже складає щось дуже хороше. Куліш тепер у Москві, але незабаром буде тут».

От уже кого не хочеться зовсім бачити. Навіть не уявляє, як вони зустрінуться. Уже долітали чутки, поводить себе так і натякає так, немов вона, Марія, була його коханкою, а тепер він порвав з нею. Гидота!

«Шевченко гадає, що Вам краще залишатися в Дрездені на зиму». Правильно думає!

«А я гадаю інакше. Без Вас важко і навіть неможливо вести тут Ваші справи».

Звичайно, він хворіє, кожен зайнятий своїм, своєю роботою, своїми турботами, вони, може, й незадоволені, от, мовляв, гуляє вона по заграницях, а їх примушує влаштовувати її твори, клопотатися про гроші. Чому ж тоді завжди освідчуються в дружбі, любові, повазі? От і Макаров Микола Якович все ж таки пише:

«Що ж до мене, то мені без Вас сумно. Весь цей час або бачив Вас, або писав Вам, або знав, що швидко побачу Вас. Тепер же нічого про Вас не знаю, ні на що не можу сподіватися. Правду кажучи, дуже сумно. Ми раз на тиждень збираємось у сестри. Говоримо про Вас і читаємо Вас. Згадайте ж і Ви про нас колине-коли. Ваш М. Макаров. Тисну міцно руку Опанасу Васильовичу і цілую Богдася».

Дочитавши цього листа, вона подумала: «Хай краще читають і говорять».

Нікого з них не хотілося бачити. Не хотілося й чути усіх цих «добрих» людей з «добрими» думками, які весь час сперечаються, чиї думки кращі.

Хіба що одного Тараса Григоровича побачила б на хвильку. Посиділа б мовчки або поспівала б з ним тихенько, потурбувалась би про нього — як він любив, коли вона прийде, було, і, не питаючи нічого, хазяйнує. Зібралась би з думками біля нього.

Коли попрощалися з Рейхелями, сіли в поїзд, їй стало тривожно і від покірного вигляду Опанаса Васильовича, і від радості Богдася (а власне, чого вона його шарпає, адже хлопчик почав учитися!), і від підсвідомого хвилювання: як зустріне її Саша. І раптом відчула — вона опинилась зараз на шляху якоїсь півправди, яку змалку ненавиділа, якою гидувала.

11

«Говоримо про Вас і читаємо Вас».

Це справді так. У Петербурзі аж ніяк не забувають про неї. Говорять і читають. Читають і говорять. Збираються то у Варвари Петрівни Карташевської, сестри Макарова, то у Василя Михайловича Білозерського.

Сьогодні Надія Олександрівна, молоденька дружина вже не дуже молодого Білозерського, надіслала записку Макарову. Одержали нове оповідання від Марка Вовчка. Приходьте і сестрі, будь ласка, перекажіть. Може, й Куліші будуть, може, ще хтось із земляків завітає. Тарас Григорович, на жаль, нездужає, певне, не прийде.

— А я б хотіла, щоб і Куліші не приходили, — раптом сказала вона чоловікові.

— Ну, що ти, Надієчко, це ж наші родичі, сестра моя, — зупинив її Василь.

Та Надієчка, дарма що молоденька, має свою думку і свої уподобання.

— Не ображайся, Василю, я ж знаю, що ти мене розумієш. Вона не любить Марії Олександрівни, Сашуня твоя, і ти зовсім не любиш Пантелеймона Олександровича — тільки зійдетеся, так і починаєте дряпатись з приводу кожної дрібниці.

— У сперечаннях народжується істина! — спробував жартом відбутися Василь Михайлович. Але дружина була не з піддатливих.

— Не в таких сперечаннях. А щодо сьогоднішнього вечора, їй же богу, хотілося б, щоб самі друзі читали новий твір Марії Олександрівни. Макаров їй друг — він радітиме, коли добре, і щиро вболіватиме, коли не так. А твоєму Кулішеві я не йму віри, ні, ні! І я не хочу слухати натяки і наклепи на Марію Олександрівну, я її люблю щиро, я пишаюсь нею, я їй добра зичу від усього свого серця, а не просто цікавлюсь, як, приміром, Варвара Петрівна Карташевська. Адже вона всіма знаменитими людьми цікавиться і хоче з ними приятелювати.

«Устами младенца истина глаголет», — подумав чоловік, але, щоб не образити дружини «младенцем», сказав миролюбно:

— От розпалилась! Нічого в тому дивного нема, що їй хочеться розумних, цікавих людей до себе залучати. А що, краще, коли зберуться панночки та пані і кісточки відсутнім перебирають? Та, мовити правду, волів би я просто з тобою, Надієчко, вдвох почитати, як ми обоє любимо. Але ж ти знаєш, яке це буде задоволення і для інших. Хіба можна їх позбавляти цього? Ти швиденько вкладай Миколку спати, а я тим часом перегляну пошту та й, може, треба самому спочатку оповідання прочитати, щоб не мекати, розбираючи на людях.

— Ні, ні, не читай сам, я хочу, щоб уперше разом зі мною, — заперечила Надія.

Пошти багато. Ще й дозволу на журнал нема, а якимось вітром по всіх усюдах рознеслось, що готується український журнал і люди шлють та й шлють і статті, й начерки, й вірші, і просто привітання та побажання. Ій-право, матеріалу вже на кілька номерів є!

А офіційного дозволу на видання українського журналу і досі нема. Більш-менш погоджуються у Цензурному комітеті та в міністерстві, що редактором буде Василь Білозерський, — людина поміркована, спокійної, лагідної вдачі, ніяких «крайностей».

Був у Кирило-Мефодіївському братстві? Був арештований? Та то ж було давно, й серед усіх і тоді він тримався найпоміркованіших поглядів. І, — чого не знали товариші «братчики» та що добре знали у Третьому відділі, — виявився на допитах досить слабкодухий, легковірний. Завдяки його легковірній одвсртості багато про що дізналися, про що решта мовчала...

Отже, з Третього відділу була дана цілком пристойна характеристика для того, щоб саме йому дозволили бути редактором.

Куліш ремствував. Він знав, що однаково заправлятиме усім він. Куліш, але скільки перешкод завжди вигадуватиме в усьому цей Василь, який в юності, в студентські київські роки, молився на Панька Олельковича Куліша.

Одержавши сьогодні записку — запросини до Білозерських, Куліш вирішив не поспішати. Хай трошки почекають, похвилюються.

— Ти підеш, Сашуню? — спитав дружину.

— Та у мене щось голова болить, — поскаржилася вона. Так хотілося, щоб чоловік почав умовляти або принаймні занепокоївся!

Але чоловік байдужісінько мовив:

— Ну, то й нема чого йти. І я швидко повернуся, тільки розпитаю про справи у Василя. А ти краще полеж.

Справді, навіщо їй нервуватися, слухаючи Вовчкові оповідання?

Підсвідоме йому хотілося, щоб вони були гірші, гірші за ті, над якими він так працював. Він стільки про це казав, що й сам увірував, що праці було бозна-скільки!

Коли, нарешті, досить пізненько, до вітальні Білозерських зайшов Куліш, усі сиділи якісь самі не свої. Надія Олександрівна була просто зарюмсана, а Варвара Петрівна хоч і не плакала одверто, та нервово м'яла хустинку в руках і, завжди така балакуча, зараз мовчала.

Видно, його і не чекали, і хвилювались зовсім не з того, що він не прийшов.

Невже Марко Вовчок знову сипнула тим багатством, про яке давно казав Куліш?

На нього майже не звернули уваги, бо були всі наче приголомшені, ошелешені. Чемно привітались, хазяїн запросив сідати.

— Як це вона написала, ви помітили, панове, — сказала Надія. — «А я й не нажився у світі, я й не навчився, а я й не знаю нічого. Не жив я, мамо, тільки збирався жити...» Даруйте мені, ці слова всю душу перевертають! — і вона просто пальцями витерла очі.

— Ні, ні, — раптом рвучко схопилась Карташевська і заговорила, як завжди, швидко, переконливо, немов вона одна могла підмітити найголовніше. — Це не може бути, що вона така проста, звичайна, як була з нами. Вона тільки удавала з себе таку. Бо інакше, як вона могла б так тонко розібратись у почуттях!

— Варю, — знизав плечима Макаров, її брат, — це дуже освічена, розумна, талановита жінка.

— Знаю, знаю, — замахала руками на брата Варвара Петрівна, — ти закоханий у неї!

— Що поробиш, у неї не можна не закохатися. Хіба я криюсь із цим? — не заперечував Макаров, досить спокійно, з усмішкою глянувши на сестру. Він давно знав, що саме такі відповіді припиняють безглузді натяки, підсміювання, все, що зберігається в жіночому арсеналі про такий випадок. Але ж правда — вона йому страшенно подобалась! Коли б вони побачили її тепер за кордоном — незалежну, самостійну, дотепну, із вишуканим умінням носити найпростіше вбрання!

І тут ще дужче, ніж за кордоном, відчув, як вона змінилась.

Торік, — у цьому ж колі, часто в цій же вітальні, — степова мовчазна красуня. Зараз — елегантна, розумна молода жінка. Жадоба життя світиться в ній у всьому. І чоловіки відчувають, вгадують — жадоба ще непізнаного жіночого життя, не те, що пізнається жінкою в спокійному статечному шлюбі, — і це тягне до неї ще дужче. Торік зупинялись перед її холодно-байдужим поглядом — наче не бачить, не розуміє, як дивляться на неї. А зараз — ці мінливі настрої, що відбивались на обличчі: то лукава усмішка, жвавий іронічний вогник, а то якийсь непідробний розпач в очах, навіть у всій постаті, в опущених безсило руках. Наче стоїть людина перед стежкою, що в'ється над прірвою, між скелями, і вагається — рушати чи ні. І вабить її, і лякає невідома стежка, а втім, обов'язково ступить крок.

Може, Куліш раніше за всіх відчув ці приховані незаймані почуття і так настирливо домагався її прихильності і навіть любив давати якісь натяки, що, мовляв, Марковичка — не така свята та божа? Жінки клювали на цих черв'ячків, а чоловіки розуміли — коли б що було — хто-хто, а такий, як Куліш, мовчав би, а головне — не казився б. Тарас Григорович навіть казав: «Боюся, що він таки насправді збожеволіє».

— Ви б побачили, як вона змінилась, — сказав Макаров, — ви б її не впізнали.

Куліш почервонів. У нього було відчуття, що його коханка його зрадила і всі про це знають. Він узяв зошит, списаний її почерком, — чого це Опанас не переписав, на Каменецького понадіявся? — розкрив початок, кінець. О! Він добре знав і розбирав цей красивий, тонкий, дрібний почерк!.. «Прокинусь — пусто! Робота дожидає, треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько... Живу. Дивлюсь, як хата валиться, чую, що й сама я пилом припадаю — дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу...»

Так. Це вона, її слова, її звороти, її проникнення у людський біль.

Але він стулив тонкі губи.

— Що ж, — мовив замислено Василь Михайлович, — шкода, що нема зараз з нами Марії Олександрівни, шкода, що вона хворіє і примушена лишатися за кордоном, але, правду сказати, добре, що вона там — вільна, незалежна від тутешніх обставин. Я певен, що вона, як Гоголь «из прекрасного далека», бачить ще яскравіше все наше, далеко не прекрасне. Я певен, що тут вона б не написала таку чудову річ, яку ми тільки-но прочитали — оці «Два сини».

— Мені здається, — сказала Надія, — це оповідання ще краще від того, що вона писала раніше.

— Добре, коли вже не гірше! — скептично процідив крізь зуби Куліш.

Не стерпів-таки — кинув гадючку. Надія з неприхованою злістю глянула на нього.

— Що ви, Пантелеймоне Олександровичу, — заперечив Білозерський, — такого про жінку-матір ніхто ще не писав, крім нашого Тараса Григоровича, звичайно, в поезії. Я розумію мою дружину, я сам не можу отямитися від цього враження. Наче всі наші бідолашні матері постали переді мною — мільйони матерів з їхніми слізьми, з їхнім безправ'ям. А хлопчики як вималювані! Це буде окрасою нашого журналу. А ще ж Марія Олександрівна пише, що закінчує невеличку повість — «Три долі».

— Незабаром уже вийде мій альманах «Хата», — сказав Kvліщ. Йому нестерпні були ці похвали новому твору Марії, надісланому з-за кордону. Він хотів звести розмову на інше, але сам не стримався і додав ущипливо:

— Коло неї ж Опанас, так що пишуть, пишуть.

— Що ви хочете цим сказати? — скипіла знову Надія. Але Куліш нічого не відповів, тільки якось двозначне усміхнувся, мовляв: ви мене й так розумієте.

— Вона працює, як несамовита, — сказав Макаров, немов не помітивши камінця Куліша. — Де б не була, як би себе не почувала, щодня сидить і пише, і ніхто нічим її від роботи не відтягне. Хіба можна не захоплюватися такою людиною?

Чи він навмисне дратує?

— Я в своїй «Хаті» теж друкую оповідання Марка Вовчка «Чари», — вів далі Куліш, не повернувши й голови в бік Макарова. — На мою думку, це слабеньке фантастичне оповідання, я не вмістив його в «Народні», і вона навіть дякувала за це!

— Чого ж тепер друкуєте? — спитав Макаров.

— Думки розходяться з приводу нього. Декому воно подобається, скажімо. Костомарову. У всякому разі, воно не гірше він решти творів, вміщених в альманасі, надрукувати можна. Хай читачі висловлюють свій присуд самі. Я вважаю, що після «Народних оповідань» особливого поступу нема, навіть в «Інститутці» я не вбачаю самостійної творчості. Крізь картину все ще проглядають натурщики і натурщиці, з яких Марко Вовчок списує свої етюди.

— Ви кажете так про «Інститутку»? «Інститутку», яку так хвалив і переклав сам Іван Сергійович Тургенев! — схопилася Варвара Петрівна.

Куліш удостоїв її побіжним примруженим поглядом.

— Я сам дуже високо поставив Вовчкові оповідання, але вважаю, що це почин новому ділу, а що вийде — те побачимо. Ну, та мою думку прочитаєте в передмові до «Хати».

— Ви прочитайте це оповідання, — гаряче заговорила Надія, — тільки камінь може не зворушитися після нього! — Вона демонстративно встала і пішла з кімнати. — Мені треба до сина, пробачте, — кинула вона.

— Надієчко, розпорядись там чаєм, — попросив чоловік. Вона справді була вже неспроможна вислухувати єхидності Куліша, а крім того, прослухавши це без краю журливе оповідання, їй, молодій матері, захотілося швидше до свого хлопчика. Кілька хвилин вона сиділа коло нього, поправила ковдрочку, відкинула волоссячко з очей і, вже трохи заспокоївшись, пішла на кухню. Вона господиня, треба «розпорядитися» чаєм. Після чаю вийшли разом — Куліш і Макаров.

— Побоююсь, — сказав Куліш, — що наш майбутній журнал годуватиме читачів юшкою непевного смаку.

— Ну, це ви даремно, Пантелеймоне Олександровичу, адже твори Шевченка й Марка Вовчка вже у Василя Михайловича.

— То лише для приманки читачів, а, певне, наш редактор у Кочубея говітиме, у Галагана сповідатиметься, а у Тарновського причащатиметься, щоб йому цей гріх відпустили.

«Що правда, то правда», — подумав Макаров, та мовчав, не хотів підтримувати Куліша.

— Але я дав сам собі слово стояти на сторожі простонародної прямоти в нашій українській словесності, щоб вона не зрадила свого величного тону правди.

Макаров знову ледь стримав себе, тільки плечем нервово здвигнув: «Хіба не найбільша правда у Тараса Григоровича і у Марії Олександрівни?» Розпрощавшись з Кулішем, міркував над тим же. Звичайно, Білозерський дуже-таки поміркований і догідливий з усіма і надто до українських панів прислухається. Але ж і Кулішеві волі не давай — таке тобі хуторянство розведе! Шкода, що Шевченко не може тепер за це взятися, та з його настановами, правда, з другого номера журнал цензура б заборонила! Ні, хай пише. От коли б Марія Олександрівна була іншої вдачі! З її розумом, смаком. Енергії, сміливості в ній багато, але лише в своїй роботі, в своїх творах. Вона стоїть зовсім осторонь від організаційних справ — ані тіні честолюбства і владолюбства. Вона б розсміялась, коли б їй сказали, що вона, найкраща письменниця після Шевченка, може і мусить стати на чолі журналу. Йому й самому стало смішно від цієї думки. Хоча й дуже вона змінилась за кордоном, але така діяльність аж ніяк не в'язалась із її принадним жіночим образом!

Дивно! Про те саме, тільки в іншому аспекті, думала Надя Білозерська.

Чому всім завжди заправляють чоловіки, а жінки — от тільки така незвичайна, такий талант, як ця Марковичка, можуть стати самостійними? Та й то вона самостійна, діяльна лише в своїй особистій сфері, в своїй роботі, в своєму писанні, а всі справи — видання, журнали, альманахи — то все ведуть чоловіки. Невже вона, Марія Олександрівна, така освічена, розумна, талановита, як ніхто з цих чоловіків, не могла б бути нарівні з ними? Нарівні з ними вирішувати, редагувати, організовувати, радити? Вона була б вище за них! А певне, вище!

Невже ніколи не зміниться життя жінки? І тільки досягне відносної самостійності, як оця, мила її серцю Марковичка, як одразу починаються плітки, пересуди, і що прощають або просто не помічають у звичайної жінки, те самостійній, талановитій уже поставлять у докір...

12

Марія, звичайно, не знала, що сказав Макаров у Петербурзі:

«Ви б її не пізнали», — але вона й сама себе не впізнавала. Вона тільки відчувала внутрішньо, що заметалась, не може знайти собі місця, то їй хотілось на люди, то зачинялась від усіх і писала, писала. Опанас Васильович зауважував, що і тут, у Гейдельберзі, «як затята» вивчала мови — одразу учитель німецької, учитель англійської, учитель італійської.

— Ти й свою рідну забудеш! — процідив якось крізь зуби. Знизала плечима і нічого не відповіла. Але якою добірною мовою написала «Три долі»! Він навіть не «зчеркнув» нічого.

Як і раніше, закінчивши твір, сказала йому:

— Опанасю, друже, прочитай уважно.

Але не було вже в очах, як колись, учнівської тривоги: а що, як почне багато правити, заперечувати. А Опанас майже нічого и не поправив. Сумно було йому читати. Якісь нові нотки з'явились н оповіданнях, якийсь відчутніший дотик до людських почуттів і аналіз їх, наче щось сам для себе хоче вирішити його Вовчок. Хто ж для неї править за ідеал з цих трьох дівчат, що покохали одного парубка, який пустився берега від четвертої? Ні, нічого автобіографічного не було і в цих оповіданнях, але вона сама, Марія, була в кожному слові, її погляд, її подих, її думки, і у нього щеміло серце, коли він читав.

Навіщо вона пише тепер так багато і по-російськи? Але що він міг закинути, коли опинилась вона в такому товаристві, де з інтересом і з повагою ставились до українських її оповідань, до української мови, до України, — це ж бо були культурні, прогресивні люди, — але ж це не було їм рідне, не пекло, не боліло, як йому. Вони вважали її чудовою письменницею, — а якою — українською чи російською, — для них не мало тої ваги, як для нього.

А вона зовсім інакше почала й до товариства ставитись, до людей. Після годин рвучкої роботи їй просто не терпілося швидше опинитися між людьми. Вона, колись замкнена і мовчазна (він забув про Немирів — та що там! У Немирові вона була ще дитина), тепер бігла до Єшевських, до цих Пассеків, у яких, як і в Дрездені, одразу почали збиратися всі земляки. Коли розібратися — товариство було цікаве, багато молодих, і йому самому незрозуміле, чом він, такий товариський, такий колись легкий у взаєминах з людьми, був тут з ними далекий, насуплений, похмурий. Ні про кого не міг би він сказати щось негативне. Ну, що можна мати проти знайомства з Степаном Васильовичем Єшевським, професором стародавньої та середньовічної історії? Він ще зовсім не старий, трохи понад тридцять, та його заглибленість у свою науку надала йому старший за його вік вигляд, притаманний людям, захопленим якоюсь одною сферою. Неуважність до всього іншого була причиною навіть часто кумедних випадків. Але він був доброзичливий, поблажливий до людей, і одразу в пансіоні славнозвісного серед росіян професора Гофмана відзначив між усіх Маркевичів. Його дружина — Юлія Петрівна — була ровесницею Марії, вони одразу заприятелювали. Дивно, тут, за кордоном, у Марусі з'явились справжні подруги — і Юлія Петрівна, і Олена Костянтинівна Станкевич, і давня орловська знайома Сонечка Рутцен. У Петербурзі в неї не було таких приятельок. Дружба з Юлією Петрівною була приємна професору Єшевському, і до Опанаса Васильовича він ставився з щирою повагою, певне, коли б охота Опанаса Васильовича, вони б далеко більше часу проводили б разом. Піл час спільних екскурсій, відвідин цікавих пам'яток старовини, професор міг розповісти, здавалося, не лише про кожен замок, а й про кожен камінь, і Марія слухала його з насолодою.

Як вона могла слухати! Коли бачили її очі, жадібні до знання, до всього нового, — хотілося розповідати й розповідати, вона наче надихала оповідача.

А Опанас Васильович дивився сумно, втомлено. Він утомився від цього внутрішнього незадоволення, і стороннім, хто не знав обох їх добре, шкода було молодої живої жінки поряд з чоловіком, немов уже віджилим своє найцікавіше у житті. Сум приймали за похмурість, найменше незадоволення — за ревнощі, і починали жаліти не його, а її. Так, не в очі, а коли пані Маркович не було, звичайно, і не при ньому. Тетяна Петрівна квоктала, — як бідній Марії Олександрівні важко з чоловіком, у якого такий нестерпний характер.

Єшевський, людина розумніша, делікатна, — жалів обох, добре ставився до обох і з ще дужчою ніжністю дивився на свою Юленьку.

Все-таки з Єшевським і Опанасові Васильовичу було легше. З молоддю він зовсім не зійшовся. А саме того року в Гейдельберзі зібралось стільки молодих талановитих вчених для вдосконалення своєї професії. Для них їхні лабораторії, сміливі власні експерименти, пошуки, лекції німецьких світил були істинною суттю життя. Жили вони всі на стипендії, не звертали на умови побуту ніякісінької уваги і, навіть заощадивши гроші від друкування статей, подорожували найдешевшим способом до Парижа, Італії, ходили пішки по Саксонській Швейцарії. Вони дивували закордонних професорів фанатичним ентузіазмом у науці, і тоді ще ніхто не уявляв, що їхні імена впишуться в славну історію не тільки російської, а й світової науки, що вони навіки прославлять свою батьківщину. Менделєєв. Сеченов. Бородін. Юнге...

Вони всі залюбки проводили вільні вечори у Пассеків, читаючи часто вголос нові російські журнали, нові книги і з найбільшою цікавістю журнали і книги з Лондона, які тепер регулярно одержувала Марія Олександрівна через Рейхелів. На неї саму вони дивились як на старшу заміжню даму. Бородін, про якого ще не знали, який він композитор, — радів, що познайомився з «літераторшею», яку вважав «милою, навіть дуже милою». Сеченов, на якого сердобольне квоктання Тетяни Петрівни мало зворотну дію, навпаки — не прагнув ближчого знайомства. Але ж сходились всі часто разом і були в одному товаристві. Нічого проти них не міг закинути Опанас Васильович. Може б, колись він сам зацікавився б ними далеко більше, бо дивно — ці хіміки, медики майже всі захоплювались музикою, відвідували музичні й співочі товариства, а у Бородіна навіть стояло піаніно напрокат.

Ходив за нею, за Марією, тут, у Гейдельберзі, як тінь, молодий Пассек. Можливо, це все починало впадати в око, бо вона не заперечувала. Але всі мовчали. Опанлсові Васильовичу він був чомусь неприємний, і саме тому він з ним, з молодим Пассеком, тримався навіть привітніше, ніж з рештою. Адже був Дорошенко його найближчим другом у Немирові!

Він знав, що обманює сам себе. Не такий був Дорошенко, і не така була тоді Маруся.

О господи! Швидше б закінчувалося лікування і повернутися «додому».

Але Марусі раптом стало гірше... Він бачив, що це не «баринські» витребеньки, як у інших. Раптово вона зовсім мліла, а то цілісінькі дні у неї нестерпно боліла голова і вона навіть не виходила, а потім з'являлась на люди бліда, з синцями під очима, і жаліслива Тетяна Петрівна ще багатозначніше зітхала, ніби він, Опанас Васильович, спричинився до цього.

Лікар у Лондоні, який оглянув її, — про це написав і Олександр Іванович у своєму дружньому листі, — не знайшов ніякої небезпечної хвороби, сказав, що це на нервовому грунті. Вони обоє боялись гіршого, адже почала вона хворіти після важких перших пологів, лікувалася і ніколи не доводила до кінця лікування, бо різні лікарі говорили і радили різне. Лондонський лікар теж сказав, що треба лікуватись.

Багато чоловіків вважали жіночі «нерви» — жіночими вередами. Але ж цього ніколи не можна було закинути Марусі. Навпаки, її пригнічувало, вона наче соромилась, коли хворіла. Вона любила бути міцною, дужою, працьовитою, сама все робити. Вона й при головних болях часто писала, обмотавши голову хусткою або рушником, як чалмою. Тоді Опанас Васильович картав себе і присягався сам собі: «Поки Марусечка- не вилікується, будемо тут. Скільки потрібно — стільки й будемо. Гроші... гроші... Яке це нещастя».

— Манічко, а Каменецький нам же не все ще переказав за останнє видання? Ти б підрахувала.

— Почекай, Опанасю. Я неспроможна зараз підвестися. Потім підрахую. Ну, що тобі приспічило?

— Я міркую, на скільки нам ще вистачить. Гофману багато завинили?

— Він обіцяв почекати. Зараз не вистачить з усіма розплатитися. Ти ж сам добре знаєш. От одержу за «Синів», тоді заплатимо.

Хазяїн пансіону професор Гофман ніколи не вимагав і завжди обіцяв почекати. Навіть сам у скрутну хвилину міг позичити.

Колишній викладач Московського університету, він тепер оселився з дружиною в Гейдельберзі, викладав тут в університеті і тримав пансіон, де залюбки зупинялися його друзі, землякиросіяни. Він навіть влаштував для дітей школу. Це було дуже зручно. Свавільний Богдась відвідував цю школу і дуже цим пишався.

Що ж, у Гейдельберзі зовні вони влаштувались непогано, недорого, зручно!

І обидва почували — наче на піску, на березі невідомого моря збудували будиночок, який від подиху першого вітру розсиплеться. І поки що — обоє мовчали. Мовчали. Бо про що могли говорити?

13

А Тетяна Петрівна Пассек, «корчевська кузина», усім тішилась і відпочивала душею. Тут, у Гейдельберзі, все складалось якнайліпше. Помешкання, як і в Дрездені, на кілька кімнат, але далеко дешевше, при ньому садочок, та весь невеличкий Гейдельберг як чудовий парк. Не намилуєшся на ці круті гори, що височать зеленими стінами, на вузький швидкий Неккар, який нестримно кидається з гір, на будиночки з гостроверхими червоними дахами. Все затишно, гарно, спокійно. Можна зітхнути полегшено після важкого життя.

Чоловік — Вадим Олександрович — помер, лишивши її зовсім молодою. Двох синів вона підіймала самотужки, поховавши маленьку жадану дівчинку, яка народилась одразу після смерті Вадима. Сини дали їй силу пережити страшні втрати. Треба було пережити. Матеріально вона була зовсім не забезпечена. Так, бідувати довелось немало, їй здавалось, після багатьох років невтомної праці, клопотів, тривог, турбот, вона нарешті може перепочити. А з якими труднощами дістався їй цей дозвіл поїхати за кордон! Скільки довелось прожити у Петербурзі, клопочучись про паспорти! Правда, вона здобула там чудесних друзів. Графиня Толстая, вся благородна родина Толстих взяли таку участь, немов вона здавна була їм близькою людиною. Саме в той час вони клопотались про звільнення з заслання художника, українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Тетяна Петрівна переживала разом з Толстими усі його перипетії на шляху до волі, усі труднощі, пов'язані з цим. Вона навіть переписала для себе усі його листи з далекого заслання за Каспієм і з дороги, коли він був затриманий у Нижньому, —до графині Анастасії Олексіївни.

Та й не тільки для себе... Вона одразу відчула, що ці листи — дорогоцінність, яку треба зберегти для дітей, для людей.

Одно муляло зараз: їй до нестями хотілось побачити друга дитинства, брата «Шушку» — Олександра Герцена. Але ж дозвіл на поїздку за кордон саме через цю небезпечну рідню і не давали. Вона не мала права зашкодити своїм синам, проте журилася: так близько — і не побачитись!

Особливо сьогодні спогади про нього не лишали її. Адже' з ним, тоді ще палким, гарячим, нестримним у своїх щирих захопленнях підлітком, вона вперше читала Шіллера. Вони напам'ять натхненно проказували рядки, виголошували цілі монологи з «Розбійників», «Змови Фієско», «Підступності й любові» і не боялися один перед одним бути надто патетичними, не боялися здатися і сентиментальними, коли не могли стримати сліз. Як багато важив Шіллер у їхньому юному житті!

І хіба вона могла колись подумати, що буде свідком ювілею цієї геніальної людини на його ж батьківщині!

Цей гомін, бюст поета на площі, безліч народу, дівчата в білих убраннях, у вінках на світлому волоссі, з гірляндами квітів у руках — їй здавалось, вона бачить якусь чудову картину, але картина була рухлива, все рухалось, як у театрі, тільки великому, надзвичайному театрі. Лунали пісні на його слова, і їй вони нагадували чисті молитви юності, її добре серце сповнювалось подякою поетові за світлі спогади, за ті далекі чисті мрії і сльози. Що казати — вона була безмежно зворушена і зараз також недалека від сліз!

Але ні в які хвилини ані радості, ані розпачу Тетяна Петрівна не забувала своїх жіночих обов'язків. Вона знала, що сьогодні всі друзі-земляки, з якими так заприятелювала в Гейдельберзі, обов'язково після цієї ілюмінації, фейєрверків, хорів, вистав, взагалі ювілейного свята, що справляє усе місто, зберуться у них, Пассеків, і треба самій навідатися на кухню, куди їй було дане від хазяйки право входу, і самій поглянути, як приготували їхню російську вечерю, а головне — кулеб'яку. Хотілося побалувати гостей, особливо молодих вчених. Професор Єшевський, Кітарри, Маркович! — це люди сімейні, а от Сеченов, Менделєєв, Бородін, Борщов, хоча вже й не студенти, але живуть зовсім постудентському і такі захоплені своїми дослідами, що інколи й пообідати або забувають, або не встигають. Та й свої хлопці прибіжать зголоднілі.

Вона вийшла з дому у великому товаристві, але всі розгубилися в натовпі, навіть Єшевські зникли з очей. Та нічого, їй навіть приємніше було ходити самій у незнайомій юрбі, постояти, де схочеться, віддатися спогадам, не соромитися сліз, що виступали й зараз на очі. А всіх і так попереджено про чай і кулеб'яку. Проте поспішила додому, швидко переодяглася, заглянула на кухню, де її, як завжди, привітно зустріли і господиня, і помічниці. Вони любили ділитися таємницями своїх національних страв, і коли хазяйська дочка сумлінно записувала «schtschi», себто — «щі», гадаючи, що це матиме успіх у клієнтів-росіян, Тетяна Петрівна, записуючи «пивний суп з бичачими хвостами», була впевнена, що ніколи цієї «гидоти» дома не зварить.

Усе було гаразд. Навіть самовар уже кипів, а чай вона заварить при гостях, міцний, запашний, як любить професор Єшевський.

Тетяна Петрівна сіла у вітальні в крісло, щоб кілька хвилин до приходу гостей відпочити. І знову перенеслась думками в далеке минуле. Згадала Вадима, покійного чоловіка, але зараз без болю. Вона завжди була віруючою, як не намагалися «збити її з пантелику», як вона казала, кузен Саша Герцен і його друг — Нік Огарьов. Вона щиро вірила, що побачиться зі своїм Вадимом на тім світі, і зараз їй здавалось, що Вадим десь тут, близько. Незримий. Він взагалі був завжди коло неї. їй хотілося разом з ним і з Сашею Герценом переживати це свято. Вадим і Саша також були друзями, потім вони, правда, розійшлися в поглядах. Тетяна Петрівна, звичайно, в усьому була згодна з чоловіком. Його діяльність ученого-історика, етнографа здавалась їй найважливішою, найблагороднішою справою. Вона не знала, що Герцен і Огарьов були впевнені, що саме вона, Таня, подруга їхньої юності, так оплела Вадима сімейним затишком, своєю відданою любов'ю, що відтягла їхнього друга від одчайдушного гуртка молодих ентузіастів, для яких вірою стали — Соціалізм, Революція, докорінна зміна всього устрою.

Звичайно, причина була не лише в ній, Тетяні, а в натурі Вадима — м'якій, зовсім не бойовій. Його захоплення етнографією, дослідження старовинних звичаїв, зближення його з слов'янофілами. Арешт Герцена й Огарьова боляче вплинув на нього, налякав. Саме тоді, уже сімейний, він мав посісти кафедру російської історії в Харкові й поспішав туди з дружиною. Але, тільки-но прибувши в зовсім чуже місто, довідався, що йому, як близькому до арештованих, взагалі причетному до цієї справи, кафедри не дадуть. Це його зовсім підкосило. Отоді й почалася важка темна смуга їхнього життя і духовний розрив з Герценом. Після повернення Герцена з заслання вони ще зустрілись, і давня дружба дала себе відчути. Вадим зовсім відійшов від революційне цілеспрямованих товаришів юності, але лишались взаємна любов і пошана. Вадима, доброго, лагідного, не можна було не любити, не поважати, як прекрасного чоловіка й батька, як надзвичайно порядну людину. Та незабаром Вадим помер. Тетяна Петрівна лишилась ще молодою, досить гарненькою, але думка про другий шлюб ніколи не спадала їй у голову, здавалась просто-таки святотатством, все життя зосередилось у дітях, і тільки зараз, коли старший Саша вже закінчив університет і перед ним відкривався певний шлях, хоча вона й далі хвилю валась з;і кожен крок, все ж таки начебто можна було перепочити. Їй здавалось: з Володею і з племінником Іполитом буде легше. Адже Саша вже ставав дорослою людиною. Коли б його побачив Вадим! Хай хоч побачить як-небудь тут, за кордоном, її синів Олександр Іванович Герцен.

У неї трохи плутались думки, вона опустила повіки. Поки зберуться гості, вона так, сидячи, подрімає. Такі симпатичні, розумні люди зустрілись тут...

Першими прийшли Єшевські. Коротенький сон підбадьорив, і Тетяна Петрівна вже стрічала їх, як завжди, гостинною привітною хазяйкою.

— Надзвичайне свято, чудесний ювілей, — мовила вона. — Мені здається, сьогодні все людство може воздати небу хвалу, а Німеччина пишатися своїм генієм!

— Коли б тільки генії після смерті могли це бачити, — усміхнувся Єшевський. — За життя їм доводиться ще гірше, ніж простим смертним. Адже Шіллер майже весь час бідував, не міг заробити достатньо своєю літературною працею, і лише наприкінці свого недовгого життя, нарешті, одержав кафедру в університеті. Мати більш-менш спокій від матеріальних турбот йому допоміг Гете, коли близько зійшовся з ним.

Тетяна Петрівна не могла, щоб про її бога говорили, як про звичайну смертну людину. Вона вела далі, похитавши тільки з докором головою — докором не Німеччині, а професору Єшевському, що в такий урочистий день міг згадувати низькі прикрості:

— Який пам'ятник зрівняється з тим, що він звів собі в людстві!

Її зворушливу мову урвав прихід нових гостей. Степан Васильович Єшевський і його дружина Юлія Петрівна радо тиснули руки Івану Михайловичу Сеченову — медику-фізіологу, хімікам Дмитрові Івановичу Менделєєву, Олександрові Порфировичу Бородіну, окулісту Юнге і ще зовсім молодому Іллі Григоровичу Борщову. З ним з'явились Володя й Іполит Пассеки, а з ними — невід'ємний від них гомін, галас, сміх.

— От добре; сідайте, панове, питимемо чай! — одразу заметушилась Тетяна Петрівна. — Ви, звичайно, також бачили все це прекрасне свято?

— Ще б пак, ми почали його з самого ранку, — мовив Сеченов. У нього було трохи калмицьке обличчя, у вузьких очах світився розум і в той же час якась насмішкуватість чи скепсис. — А що ми побачили під час обіду! Ми, як завжди, пішли обідати в ресторан «Hоtel d'Agneau». Ви, певне, вже бачили тутешніх баронів студентів...

— Чисті барани! — чмихнув іполит. Тетяна Петрівна хотіла грізно подивитись, але не вийшло.

— Які набундючені вони ходять по місту в білих капелюхах з довгими нагаями в руках і з величезними датськими догами на повідках, — вставив красивий, ставний Бородін.

— Це у них форма така, — підморгнув хлопцям Борщов.

— Мене попервах просто сміх брав, коли я стрічав тутешніх студентів — їхні різні партії — з різними кашкетами — жовтими, червоними, білими, величезні ботфорти неймовірної форми. Ніяк не розбереш, у чому ж різниця їхніх партій... У неділю вони лише нудно пиячать та викликають один одного на дуель через якусь дрібну дурницю. Бевкне хтось — «dummer Junge» (Дурний хлопець (нім.) — от уже й дуель, на щастя, далеко не смертельна, так, подряпають одне одному фасад!

Усі зареготали.

— Але ми відійшли від теми, — зауважив Степан Васильович. — Ви, Іване Михайловичу, почали про ювілейний обід.

— Так, так. Ми справді потрапили на ювілейний обід. З прусськими баронами сидів старий професор юридичного факультету. Він виголосив промову, в якій сказав, що йому випало в юності щастя на власні очі бачити цю велику людину.

— Це справді щастя, — зітхнула Тетяна Петрівна, і Юленька Єшевська співчутливо кивнула їй головою.

— Професор говорив про гуманність і широту поглядів Шіллера, зупинився на жіночих образах у його творах. Одверто кажучи, нічого захоплюючого, піднесеного в промові не було. Спокійна собі лекція. Не те полонило нас у Шіллера, коли ми читали його вперше. В цій спокійній лекції зникло, не чути було «Sturm und Drang'y» (Натиску і'і бурі (нім.).

— Наче всі його ідеали обмежились міщанським спокоєм і добробутом, який ми бачимо в цих затишних будиночках, — мовив Менделєєв.

— А ювілей — просто академічний обов'язок чемності, — іронічно сказав Борщов.

— Що ж, «наш век для идеалов не созрел. Я — гражданин грядущих поколений»! — процитував Єшевський слова маркіза Поза.

— Увечері ми були тільки на площі, — розповідав далі Сеченов. — Ми опинились на театральній виставі. Давали «Табір Валленштейна». Апофеоз. Але, правду кажучи, ми не досиділи до кінця і вирішили відзначити й закінчити свято у вас, Тетяно Петрівно, в колі друзів.

— Ми можемо навіть і самі воздати шану Шіллеру! Проспівати, приміром, шіллерівську пісню, перекладену нашим Пушкіним, — лукаво, змовницьки усміхнувшись, запропонував Бортов. — Пам'ятаєте, панове, «Пуншеву пісню». Це нічого, що ми питимемо не пунш, а чай!

— Обов'язково! Обов'язково! Усі хором! — аж закричав Іполит:

— Що ви! Хіба можна! — сполошилася Тетяна Петрівна. — Що подумають господарі, сусіди? Вони гадатимуть, що ми справді п'яні!

— Але ж Шіллер! Ми співатимемо пісню Шіллера! Хай знають, як росіяни шанують його! Олександр Порфирович заграє! — доводив, розвеселившись. Менделєєв.

— Ні, ви тільки погляньте, як розійшлася наша Леонора! — засміявся Бородін. «Леонорою» товариші жартома називали Менделєєва, бо він дуже любив слухати «Леонору» Бетховена і завжди просив Бородіна заграти її.

— Шкода, нема нашої Марії Олександрівни, — мовила Юленька, — вона б напевне заспівала шіллерівські пісні.

— А справді, де Марія Олександрівна? — спитав занепокоєно Степан Васильович. — Може, вона захворіла?

— Від такого чоловіка захворієш! — зітхнула Тетяна Петрівна. — Хіба можна до творчої талановитої людини так присікуватися, як він до неї?

— Ви помиляєтесь, Тетяно Петрівно, — сказав миролюбно Єшевський. — Опанас Васильович дуже приємна людина. Звичайно, Марія Олександрівна талант, її думкам потрібні воля, простір...

— А не постійні обмеження. Ні, ні, вона дуже терпить від його характеру! — стояла на своєму Тетяна Петрівна. — Може, він просто не пустив її сьогодні?

— Ну, скажете! Марію Олександрівну — не пустити!

— Звичайно, не просто заборонив, але вигадав безліч перешкод, висловив своє невдоволення, а Марія Олександрівна ніколи не хоче з ним сваритися.

— Та ні, тьотю, не хвилюйтесь, — втрутився всезнаючий Іполит, — ми з Володею бачили Марію Олександрівну разом... — але тут Володя непомітно сіпнув його ззаду, і саме в цю мить до кімнати увійшла Марія Олександрівна разом з Сашею Пассеком.

— Ну, нарешті! А ми вже турбувались про вас, Маріє Олександрівно! — кинулась до Марії Тетяна Петрівна і обняла її й тому не побачила, як Маруся зніяковіла. Зніяковіли і Єшевські — і чоловік, і жінка, а молодь, на щастя, галасливо сперечалась і особливої уваги не звернула.

Тетяна Петрівна так була переконана, що Опанас Васильович пригнічує свою дружину, що навіть не спитала, де ж він, і не цч 'і я чя ніякого значення тому, що Марія Олександрівна й Саша з'явились удвох і сіли поруч за стіл. Мати тільки побачила, що її завжди блідуватий смаглявий Саша зараз наче палає.

«Як він переживає це свято, — подумала вона задоволено. — Усім, усім він схожий на батька».

Вона поправила таким звичним материнським рухом волосся, що впало йому на чоло. Він з поблажливою усмішкою відвів її руку — дорослі сини не розуміють, що вони завжди малі діти для матері!

— А що ти встиг побачити? Правда, сьогодні чудесний день?

— О, так, так, ми все бачили.

Коли б його розпитали, — він нічого не міг би сказати. Хоч йому щиро здавалось, що він бачив усе. Поряд з ним була вона!

— А де ви зустрілись з Марією Олександрівною? — без жодної прихованої думки спитала мати.

— А ми весь час були вдвох, — просто відповіла Марія. Раптом вона подумала: що їй ховати? Навіщо їй брехати? Так, вони були вдвох, і мати нічого не сказала на це, але чомусь її підсвідомо вколола ця одверта спокійна відповідь, на яку нічого не скажеш. Ні, ні, вона підсвідомо хотіла зберегти свій піднесений розчулений настрій.

— Мій Саша, як і я, змалку захоплювався Шіллером. Я гадаю, це для нього виняткова радість бути свідком його ювілею. Я певна, що і ви, Маріє Олександрівно, схиляєтесь перед цим геніальним письменником і він і для вас також багато важить, — поринула вона в свою стихію.

— Я думала сьогодні, — мовила замислено Марія, — як усі німецькі патріархальні родини, всі бюргери, всі філософипрофесори, у ці дні уславляють Шіллера за те, що він висловив їхні ідеали, їхні мрії, він так багато промовляє саме до них.

— Але ж, мила Маріє Олександрівно, за «Розбійників» Французька республіка оголосила його своїм Громадянином! — нагадав Єшевський.

— Він у цьому творі революціонер, як можна заперечувати? І я завжди любила «Розбійників», але деякі його твори мене трохи дратували. Безперечно, він дав такі надзвичайні образи і в «Марії Стюарт», і в «Орлеанській діві», але ж хіба це той самий заклик до боротьби, біль за щастя всього людства?

— Але ж скільки в них, у цих творах, благородних, загальнолюдських ідей! — сполошилася Тетяна Петрівна.

— Звичайно, людям приємніше сприймати його пізніші погляди, — гаряче мовив Борщов, — адже вони виправдовують і спокій, і втому, і пасивність. Пам'ятаєте? В перекладі нашого Курочкіна:

Заключись в святом уединеньи,

В мире сердца, чуждом суеты.

Красота цветет лишь в песнопеньи.

А свобода — в области мечты.

Це вже далеке від палких рядків з «Розбійників»!

— Ні, ні, ви навели прекрасні слова... «В мире сердца, чуждом суеты»! — похитала головою Тетяна Петрівна. — Ви згодні зі мною, Маріє Олександрівно?

— З німецьких поетів я люблю найдужче Гейне, — ухильно відповіла Марія, — але йому й не гадають поставити пам'ятник і, певне, ще довго не святкуватимуть його ювілей на батьківщині.

— А Гете? Олімпійський бог Гете? — спитав Бородін.

— Він надто відчув себе на Олімпі, — усміхнулась Марія.

— Ви не можете йому простити чину веймарського сановника. Пам'ятаєте, ви обурювались, — нагадав Єшевський якусь розмову з Марією. — А Гейне ви симпатизуєте як людині, вигнанцю.

— Мені багато говорить кожен його твір, його іронія, навіть його підсміювання над самим собою, що робить його поезію такою своєрідною, несподіваною, людяною, але головне, звичайно, його непримиренність до пошлості, міщанства, як він ненавидів це все в своїй Німеччині і як болів за неї і не тільки за неї. Як він писав, що «через його серце пройшла тріщина, яка поділяє весь світ», а він помер вигнанцем, і більшість німців не визнає його.

Саша слухав Марію, як заворожений.

— Що ж, нові часи, нові пісні! — сказав Єшевський.

— А проте повернемось до ювіляра. Все ж таки наш великий вигнанець взяв гаслом'для «Колокола» слова Шіллера — «Vivos voco!» — мовив Борщов, той, що так хотів заспівати «Пуншеву пісню».

— О, так. Це навіки його слова! Vivos voco! Як чудово! — гаряче підхопила Марія.

— Ілля Григоровичу, ви збираєтесь у Лондон, — сказала Тетяна Петрівна, — а Марія Олександрівна нещодавно була там.

— І ще поїду! — впевнено вигукнула Марія.

Ілля Григорович Борщов тільки-но повернувся з надзвичайно цікавої наукової експедиції в Прикаспії, та він більше ніж хто інший з молодих вчених цікавився і соціальними питаннями.

Як завжди, коли збирались, мимоволі розмова поверталась на своє рідне — «Колокол», реформа, яку нетерпляче чекали, новини з Росії.

— Гейдельберг став просто зупинкою на шляху до Лондона, — зауважив Єшевський. — А я ніяк не зберуся поїхати. Ще хочу закінчити тут свою роботу, послухати декого в університеті і обов'язково поїду.

— Може, тому, що я не буваю в університеті і на ваших наукових засіданнях, а бачу тільки вас усіх, мені здається, що тут, у Гейдельберзі, росіян більше, ніж німців, — пожартувала Юленька Єшевська.

— Олександр Іванович писав: «Німців не люблять, а їдуть сюди», — згадала Марія лист Герцена.

— А втім, деякі тутешні професори дивуються з наполегливості наших студентів і молодих вчених і багатьом пророкують велике майбутнє в науці. — Степан Васильович багатозначно глянув на Менделєєва і його товаришів.

— Тут, на жаль, є багато старих професорів, — сказав Бородін, — які, власне, лише пишаються вченістю, а по суті далекі від науки, їхні лекції і заняття це лише наукоподібність. Та, правда, скрізь є Вагнери в науці, а студенти не далеко відійшли від наших школярів.

— Але ж для таких, як Гельмгольц, як папаша Бунзен, так всі його звуть, варто їхати на край світу, — мовив Сеченов. — Для них наука — подвиг, любов, віра.

— Ви запевняли, що у Гельмгольца очі як у Сікстинської мадонни, — засміявся Менделєєв.

— Справді, це людина «не від світу сього», а вираз очей, придивіться — вираз очей Мадонни. Знаєте, на лекціях цим буршам, дурним баронам з догами, він читає так нецікаво, я б сказав, зовсім елементарно.

— Так, як вони того варті, — вставив Бородін.

— Йому, певне, самому завжди нудно, та нещодавно мені довелося бути на вечірньому засіданні вченого товариства, і уявіть собі, мало сказати, що його було цікаво слухати. Його було слухати весело! Я запевняю вас — весело! Він жив у кожному слові, у кожному факті, який подавав, адже немає факту дрібного для науки. Він описував аналіз звуків, а суддею обрав папашу Бунзена, глухого, як ви знаєте, вставляв йому у вухо резонатор, і ви б бачили щасливу усмішку цього добряги Бунзена, коли Гельмгольц, експериментуючи на ньому, доводив свої гіпотези.

А Бунзен, він так звик безбоязно сам нюхати всілякі речовини, сам експериментувати, що вже не раз влаштовував справжні вибухи. У нього і око одне постраждало від вибуху.

— Я нічого не розумію ні в хімії, ні в фізіології, — шепнула Юленька Марусі, — але я захоплююсь їхньою відданістю науці. Я розумію свого Степана Васильовича — він перевертає гори архівних пожовклих паперів і радий якомусь одному рядочку.

— Ваш чоловік, Юленько, і мене заразив історією, — призналася Маруся. — Зараз я не можу відірватися від Маколея — історії Англії. Як це я раніше його не читала? Звичайно, історія вабить мене дужче, але я схиляюсь, як і ви, перед їхньою відданістю науці, своїй роботі, і я розумію, що і для науки треба віддати всього себе. Це теж їхня віра й любов.

Саша ревниво мовчав. Він приїхав сюди удосконалювати свої юридичні знання, написати працю — новий проект тюрем. Марія якось сказала йому:

— Треба не удосконалювати, а всі тюрми знищити. Буде ж такий час, коли вони будуть непотрібні і їх знищать.

— Це утопія, — похитав тоді головою Саша. — Поки що треба принаймні поліпшити всю систему, це було б навіть на користь уряду — як це уряд не розуміє?

— Треба докорінно все змінити, весь устрій, інакше нічого не вийде з ваших проектів!

— О, ви стаєте справжньою послідовницею Герцена. Але ж бачите, сам імператор дбає про нові реформи, йому треба в цьому допомогти, і потрібна зміна багатьох законів, зміна покарань.

Ні, її вернуло від цього і в той же час все дужче й дужче тягло до Саші. Вона переробить його! От і зараз він не втручався в розмову, тільки її бачив і чув. Вона була для нього повітрям, світлом, розумом. Звичайно, він повинен тут і лекції прослухати, і роботу написати, але все це другорядне. Найголовніше, щоб він її бачив і чув. Щоб вона була близько.

Нарешті заметушилась хазяйка, поспішила на кухню, звідти полинули невимовне приємні пахощі.

— Щось нагадує лабораторію папаші Бунзена, — пожартував Бородін.

— Куди йому до лабораторії мамаші Пассек! — схопився Володя. — Я не можу витримати, я сам мушу внести це чудо, я відчуваю, що там створено чудо! — він широко розчинив двері й побіг за матір'ю.

За мить служниця внесла самовар, а Володя на витягнутих руках — величезне блюдо, на якому височів, пахтів рум'яний спокусливий пиріг.

— Просто наче якогось королевича несуть! — сплеснула руками Марія.

Усі засміялись цьому порівнянню, забряжчали склянки, задзвеніли ножі, виделки. Кулеб'яка, справжня московська кулеб'яка мала надзвичайний успіх. Сиділи довго, самовар подавали двічі. Ще грав Бородін, і всі, як завжди, дивувались, як він, хімік, так добре грає напам'ять, по слуху, і багато речей зовсім нікому не відомих, а коли питають, чия це музика, він тільки кине: «Забув, десь чув».

Тетяна Петрівна була вже досить втомлена, але раювала. Вона ч синами в Гойл.рльї'іерчі, перед Сашею прекрасна кар'єра. У ньому, правда, нема такого божевільного заповзяття в праці, як у цих милих молодих учених, але ж він ніколи і не пасе задніх. Вона відчувала себе щасливою.