Мертва тиша - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Барнс С. А. (Начало книги) #1

Барнс С. А.

МЕРТВА ТИША

Моїм мамі й татові, які дозволяли мені читати все, що я хотіла, лише б я не пробуджувала їх кошмарами. Бачите? Я казала вам, що це окупиться. Крім того, ви можете залишати світло у ванній?

ЗАРАЗ

Вежа Миру та Реабілітації Верукс, Земля, 2149

Моя голова знову пульсує, розпечена до білого смуга болю тягнеться від задньої частини черепа до правого боку щелепи, і мертвий чоловік сигналить мені з іншого боку вітальні. Його рука несамовито махає жестом «іди сюди», а очі — шалені від паніки.

Я рішуче відводжу погляд від галюцинації й намагаюся знову зосередити свою увагу на живих відвідувачах, що сидять навпроти мене за пошарпаним і поцарапаним пластиковим столом.

«Вибачте, що ви сказали?» Мій язик здається товстим, громіздким. Це наркотики. Їх і забагато, і замало.

«Я сказав, ти нам збрехала». Рід Дарроу нетерпляче нахиляється вперед. Збоку сидить старший чоловік у чорному костюмі з вінтажним годинником, спостерігаючи за нашою розмовою, з задумливим — і трохи несхвальним — поглядом.

“Щодо чого?” Я збентежена. Сьогодні це зробити неважко, але з Рідом, молодшим дослідником з відділу забезпечення якості у Веруксі, я майже завжди можу порозумітися. Він приходив кожні кілька днів, відколи три тижні тому пошуково-рятувальна команда Ралі доставила мене під опіку Верукса.

Макс Донован, другий відвідувач, голосно відкашлюється. «Верукс хоче вам допомогти. Але нам потрібно, щоб ви допомогли нам допомогти вам». Він підбадьорливо киває мені, його знайоме обличчя вкривається зморшками, до яких я ще не звикла. Коли я бачила його востаннє, він був просто співробітником компанії, але зараз він, очевидно, очолює цілий відділ контролю якості.

«Я розповіла вам все, що пам’ятаю». Мій пролом черепа, за словами лікарів Вежі, зажив. І під час місячної зворотної подорожі на Землю співробітники Raleigh’s MedBay перевірили мене на всі віруси, бактерії та паразити, які живуть під цим сонцем. Не кажучи вже про всю «пошукову» діагностику та процедури за останні три тижні у Вежі. Результати завжди однакові: видіння, біль і втрата пам’яті, швидше за все, мають психологічне, а не фізичне походження.

Рід ігнорує мене. «Знаєте, деякі люди думають, що ви вбили свою команду заради більшої частини знахідок, перш ніж сісти в рятувальну капсулу».

Я напружуюсь, стискаючи руки, щоб уникнути бажання вдарити його.

«Тоді ви приїхали сюди автостопом з командою Ралі, зробивши ставку, що ми купимося на всю цю історію про амнезію та психотичний розрив, і ви зможете сховатися у Вежі». Він махає рукою навколо, наче створює образ із повітря.

Вежа Миру та Реабілітації Верукса є звалищем для всіх зламаних і пошкоджених співробітників компанії. Включаючи мене. Верукс має більше кораблів і більше екіпажів, які працюють у космосі, ніж будь-яка інша корпорація. І іноді док-хомути не роз’єднуються. Іноді люди не можуть впоратися з роками ізоляції в космосі. Іноді витік охолоджуючої рідини забруднює кисень, вбиваючи клітини мозку, перш ніж це можна виправити. Лайно трапляється. Іноді навіть з тобою. Іноді навіть якщо ви не пам’ятаєте.

Я важко ковтаю, язик впирається у моє пересохле, як пил, горло. «Моя команда… вони мертві, але я їх не вбивала».

«Ви впевнені, що хочете залишитися з цією історією?» — запитує Рід з лаконічною посмішкою. Він тримає складений аркуш паперу — справжній папір, що означає, що він надійшов з найвищих рівнів Верукса. «Ми стежили за K147», — каже він.

Одна лише назва сектора змушує мене здригнутися. Я там все втратила.

“І..?” запитую я.

«Ми її знайшли, Клер», — м’яко каже Макс.

Неможливо. Мої губи німіють, а у вухах починає гучно гудіти. «Аврору»? шепочу я.

Макс киває.

«Твій корабель з привидами у русі, Ковалик», — самовдоволено відзначає Рід.

Макс нахиляється вперед у своєму кріслі, щоб зустрітися зі мною очима. «Можливо, настав час розповісти нам усе ще раз. З самого початку.”

ТОДІ

Сектор К147, два місяці тому

Напевне послаблений гвинт. Десь.

Дивовижно. Ми живемо на інших планетах і місяцях протягом ста років і відвідуємо космос ще довше, і все одно крихітний шматочок металу з невідповідними канавками може все зіпсувати.

— Як там справи, Ковалик? Голос Веллера пронизує тишу мого шолома і заглушає м’який і заспокійливий приплив кисню. Чомусь він голосніший тут, ніж при особистому контакті.

Я ігнорую його.

«Ковалик», — вигукує він моє прізвище. «Аллоооо?»

“Все добре. Краще б ти замовк і дав мені зосередитися». Я хапаю викрутку, яка бовтається на шнурку для інструментів, прикріпленому до мого костюма.

Він зітхає, шум на межі вдаваного роздратованого скиглення. «Лурдес каже, що ми все ще маємо коливання сигналу, ТЛ.((ТЛ - тимчасовий лідер - який виконує обов’язки капітана)) І ми пропустимо побачення з транспортником, якщо не полетимо найближчим часом». Ніби я не знаю про це як керівник команди. Але знову ж таки, Веллер чудово вміє констатувати очевидне і надзвичайно дратувати при цьому. Після двадцяти шести місяців у тісних приміщеннях я готова убити його за це так само, як і за хропіння, яке гуркотить через вентиляційні отвори в мою кімнату, не даючи мені спати. На жаль, він хороший пілот.

Я ігнорую його й зосереджуюсь на перевірці з’єднань маяка, особливо там, де ми об’єднали нове зі старим. Оновлення програмного забезпечення можна завантажувати за допомогою сигналу будь-де, але залізо? Прикручування і з’єднання. І навіть з роками практики та рукавичками, призначеними для делікатної роботи, потрібна концентрація. Пошкрябаєте шматок плати або втратите занадто багато гвинтів, і потрібна ціла операція, щоб отримати заміну на краю сонячної системи.

Не те, щоб не було заміни, але це останній маяк. Не лише для цього туру чи цього сектору, а й останній для нас, у всякому разі. Наступного разу, коли Сommweb — мережа маяків по всій Сонячній системі, розроблена для посилення передачі даних кораблів і колоній для майже прямого зв’язку — потребуватиме оновлення, це робитиме робот з Verux SmarTech.

Можливо, машина втрачатиме менше гвинтів.

Але відсутність потреби в командах технічного обслуговування commweb означає відсутність потреби в керівниках команд технічного обслуговування commweb. Не буде потреби в мені.

Ось воно. Це останній раз, коли я буду тут. Не просто як ТЛ, а взагалі. Більше ніякого спокою і тиші величезної порожнечі. Ніякого нескінченного поля крихітних зірок навколо мене. Більше не буде корабля з яскравими вогнями, які манять мене повернутися з темряви.

Я відкидаю цю думку. Це шлях вниз.

Можливо, справа в приймачі. Я ковзаю рукою по металевій опорній конструкції, підтягуючись на інший бік, намагаючись не заплутатися в процесі. Мої прив’язки до маяка та нашого корабля, сніфера обслуговування спільної мережі під назвою L1N4, який ми звемо ЛІНА — не дають мені спливти, але вони також неприємні.

Я підтягую всі гвинти, які можу знайти, і зрештою мій канал зв’язку тріщить. «Ти знайшла, ТЛ», — каже Лурдес, моя спеціаліст по зв’язку. Її хрипкий голос звучить м’якіше у моєму вусі. «Ми закінчили. Повертайся з холоду».

М’яке потягування червоного троса ЛІНИ говорить мені, що хтось сидить за пультом керування лебідкою, готовий змотати трос за моїм сигналом. Ймовірно, Кейн, мій механік і заступник. Він не любить, щоб інші люди торкалися механізмів ЛІНИ, навіть таких простих, як лебідка. Усе може зламатися, каже він. А можливість ремонту тут обмежена.

Зараз це не має значення. Я майже впевнена, що ЛІНУ все одно спишуть, коли ми закінчимо. Вона була вже стара, коли я успадкувала її з цим секторним призначенням. Пошарпана, подряпана, з запахом перегрітого металу, з непрактичними ущільнювачами повітряного шлюзу, які потребують майже повного робочого дня для того, щоб піна затверділа, навіть коли Верукс міняє їх на такі ж хрінові заміни щоразу, коли ми закінчуємо роботу.

Але ЛІНА це наш дім.

Від’єднавши синій шнур від маяка, я прикріплюю кінець до призначеної петлі на моєму костюмі. Поки я це роблю, мої пальці в рукавичках торкаються карабіна, який з’єднує мене з червоним шнуром, з ЛІНОЮ та майбутнім, якого я більше не маю.

Все своє життя я нічого не хотіла більше, як бути тут. Подалі від усіх. У красі космосу. Тут нічого немає. Звичайно, зірки, планети та комунікаційні маяки, але немає людей.

А тепер… усе скінчене.

Якусь мить я розглядаю це, моя рука зависла над замком. Це було б так просто: повернути запобіжник, відчепитись від тросу і просто… відштовхнутися. Відплисти. Зрештою мені доведеться вирішувати між тим, чи замерзнути до смерті, чи задихнутися, оскільки в моєму костюмі закінчиться повітря, але це буде мій вибір. Мій вибір тут, серед зірок, далеких мерехтливих планет і абсолютної тиші космосу.

— Ковалик? — запитує Кейн. «Ти готова?»

Ні. Я не маю на меті бути байдужою. Не надовго і точно не назавжди. Без корабля ви потрапляєте в пастку. І коли ви не можете літати, трапляються погані речі. Одна лише думка про те, що я знову буду постійно прикутою силою тяжіння й оточена великою кількістю людей, змушує моє дихання прискорюватися.

Здогадайтеся, що це означає - що задуха, ймовірно, постане першою моєю проблемою.

«Керівник групи Ковалик, ви мене чуєте?» — повторює Кейн, і його голос набуває різкості.

«Клер?» - у розмову вривається Лурдес.

— Рухайся, Ковалик. Веллер звучить роздратовано. «Мене на Гінзбурзі чекає руда і пачка скотчу. Просто тому, що ти не можеш впоратися…

«Замовкни, Веллере», — каже Кейн.

Мої пальці лягають на запобіжник.

“Ковалик. Не рухайся. Я зараз вийду”, - додає він.

Мій зір затуманюється слізьми, розмазуючи зоряне поле в загальний серпанок. Звичайно, Кейн не відпустить мене просто так. Він подбає про те, щоб вони дістали мене, як гумове каченя, що вилетіло з води. Йому б це сподобалося. Неважливо, що качці, гумовій чи іншій, не місце поза водою.

Йому знадобилося би п’ятнадцять хвилин, щоб спорядитися та пройти через шлюз на вторинній прив’язі, а тим часом, згідно зі стандартним протоколом, наш судновий журнал записуватиме все, передаючи відео до Верукса.

Може бути щось гірше, ніж ніколи більше не бути тут, і це бути замкненим у Вежі Миру та Реабілітації Верукса на Землі. У Флориді. Якщо від неї взагалі щось залишилося. Саме туди компанія відправляє всі свої розбиті яйця. Я чула, що як тільки ти заходиш туди, то ніколи не вийдеш, навіть щоб подивитися на зірки.

Я роблю глибокий вдих і кліпаю, щоб прояснити зір. “Відбій”, - кажу я, змушуючи себе відірвати пальці від прив’язки. “Зрозуміла. П’ять на п’ять. Миттєвий… збій”.

«Так, правильно», — бурмоче Веллер.

Я ігнорую його. «Готова, як і ти, Беренс».

Кейн намотує прив’язь, повільно тягнучи мене в безпечне місце, хоча здається, що це зовсім протилежний напрям.

«Що це було?» — питає Кейн, щойно я виходжу з шлюзу й вилізаю з костюма. Я вішаю його разом зі своїм шоломом на кілочок, на якому на скрученій магнітній стрічці написано моє ім’я. Важко не дивитися на цей шматочок дефектної стрічки — і на все інше — з надмірно сентиментальною любов’ю, просто тому, що вона скоро зникне.

Я уникаю погляду Кейна, надягаючи комбінезон поверх футболки та компресійних шортів. Такі яскраві блакитні очі сьогодні рідко зустрічаються, окрім старих фільмів, і таке відчуття, що Кейн бачить мене наскрізь.

«Нічого». Я проводжу пальцями по волоссю, вологому від поту, світле пасмо прилипає до чола й звисає в очі. Тепер, коли я повернулася всередину, мій миттєвий політ суїцидальної фантазії здається дурним і жалюгідним. Я могла би поставити під загрозу всю свою команду, змусивши їх спробувати врятувати мене. Можливо, ми не завжди ладнаємо, але берегти їх у безпеці — моя робота. Робота, яку я так хотіла, що навіть думала про те, яким чином її завершити.

З гарячим обличчям я проштовхуюся повз Кейна й нахиляю головою через перила, що ведуть вздовж рампи на нижню палубу.

«Нісус», — кличу я.

Ніякої відповіді.

«Нісус!» кричу я знову.

Через секунду він висувається зі своєї улюбленої схованки, «відсіку для обслуговування серверів», що трохи більше, ніж закуток із дверима, біля машинного відділення. “Що?” Він кліпає на мене очима, чорне волосся колами скуйовджене його руками, погляд мрійливий і нетерплячий, все ще зосереджений на тому, що він робив до того, як я його покликала. Напевне він на форумі.

«Ми поставили маяк?» запитую я.

Він киває. «Канал відкритий».

Не звертаючи уваги на Кейна, який усе ще стоїть поруч, я повертаюся й прямую рампою вгору до нашого основного рівня, а потім вузьким провулком через невеликий камбуз до мостика. Кейн іде за мною, але повільніше, тому що йому доводиться трохи нахилятися, щоб не вдаритися чолом об обладнання. ЛІНА, як і всі сніфери, маленька. Ми короткострокове судно. Евакуатори випускать нас у космос і приймають, займаючись поповненням запасів. На борту достатньо місця для п’яти членів екіпажу — пілота, зв’язківця, техніка, механіка та керівника команди — та обладнання, необхідного для нашої роботи.

Сам місток заледве більший за ті старомодні космічні капсули, які Верукс демонструє в музеї компанії. Тут достатньо місця для трьох з нас одночасно. Чи чотирьох, якщо хтось захоче маячити в дверях. Але місця тільки для зв’язківця, пілота і мене, керівника команди. І я все одно більшу частину часу стою.

“Статус?” — запитую я у Лурдес, яка сидить у своєму кріслі біля комунікаційної панелі, притиснувши один бік навушників до вуха. Її кучеряве темне волосся знову відросло там, де вона його поголила, і вона заплела його набік, подалі від улюбленого боку слухання.

Вона обертається, щоб подивитись на мене, її вираз обережний. Тонке золоте намисто блищить на її коричневій шкірі, крихітна відповідна капсула в центрі містить щільно згорнутий уривок Святого Письма. Там вірш, призначений її церквою. «Зараз перевіряю вирівнювання та з’єднання. Ви впевнені, що з вами все гаразд?»

«Я в порядку», — кажу я різкіше, ніж хотіла.

Її брови здивовано піднімаються вгору, очі розширюються від болю, і я змиряюся з долею.

«Просто у мене було … запаморочення».

Веллер, розкинувшись у своєму кріслі за пультом керування, звисаючи та волочачи підлогу, повертається, щоб переконатися, що я бачу, як він закочує очі.

Лурдес починає щось говорити, але потім її погляд йде вдалину, і вона притискає руку до навушника біля вуха.

«Ми повинні поговорити», — каже мені Кейн, щойно виходить з коридору, ніби Лурдес і Веллер відсутні. Але навіть якби вони не були, це не моя розмова.

Я ігнорую його і дивлюся на Веллера. «Ми готові йти?»

«Як тільки буде наказ», — каже він, хрумтячи кісточками пальців. Це його покерна фішка. Я не граю з ними, але спостерігала достатньо, щоб знати. Це те, що він робить, коли має виграшну руку. Він стає нетерплячий і різкий.

Кейн підходить ближче. «Ковалик…»

«Нічого», — кажу я і намагаюся, щоб це звучало як правда. «Ви зробили попередню перевірку?»

«Гей, люди», — каже Лурдес. «Я думаю, що в мене щось є».

«Так, Кейн, це було нічого», — глузуючи, каже Веллер. «Якщо Ковалик хоче стати постійним жителем К-довбаного-серед-ніде-147, чия справа…”

Я зиркаю на нього. «Це не те, ким я…»

«Заткнись, Веллере», — водночас каже Кейн. «Я призначений медиком…»

«Який хоче залізти в її божевільні штани?» пропонує продовження Веллер.

В шоці я йду на місце.

«Стережись, — різко каже Кейн.

«Чому ти завжди її захищаєш?» запитує Веллер. «Ми не справжня команда. Ми всі просто застрягли з хріновим завданням в останньому рейсі». Він кидає на мене огидний погляд. Очевидно, що я є частиною цього лайна. «Хто, до біса, просить про постійне призначення тут?»

Веллер не помиляється. За звичайних обставин це вісімнадцять місяців або більше, без перерв, без найближчих колоній для відвідування, або можливості спати у своєму ліжку. Ніхто ніколи не хоче, щоб його приписували до найвіддаленішого розділу спільноти, від L52 до K147.

Ніхто, звичайно, крім мене.

Я попросила цей розділ, коли очолила команду вісім років тому, і Верукс не міг дочекатися, щоб закрити вакансію. Що, мабуть, здобуло мені певну репутацію. Але тут більше свободи, ніхто не дивиться, і зазвичай нова команда з кожним раундом, чому я віддаю перевагу. Навіть з урахуванням бонусів, люди неохоче беруть участь у пробігу L–K.

Цього разу особливо. Оскільки це востаннє, чергування навіть довше, ніж зазвичай. Двадцять шість місяців і підраховуючи, поки ми виконуємо останні перевірки та звичні налаштування, востаннє людські руки торкнуться маяків, перш ніж цю роботу перехоплять машини.

Кейн взяв це завдання лише тому, що йому потрібні були додаткові гроші. Веллер опинився тут за замовчуванням, усі кращі сектори були зайняті пілотами, які не мають постійної посмішки та можливого розладу особистості. Лурдес ще зелена, щойно закінчила навчання, і змушена йти туди, куди її посилає компанія. А Нісус, ну Нісус є Нісус. Йому байдуже, в якому секторі ми перебуваємо, якщо він має доступ до форуму.

«Прояви трохи поваги», — каже Кейн, проштовхнувшись повз мене, щоб стати над стільцем Веллера. «Ти тут не головний».

«А можливо, мав би бути», — зухвало каже Веллер, його погляд рухається на мене, змушуючи мене щось сказати.

Я повинна втрутитися, закрити це, перш ніж воно стане чимось фізичним. Кейн правий; Я головна, але теоретично. Принаймні ще трохи. Але я, здається, не можу змусити себе висловитися. Це так, наче те, що ми запустили маяк у мережу, забрало у мене останню енергію, і мені більше нічого не залишилося, щоб віддати. Крім того, який сенс?

“Гей!” — кричить Лурдес, привертаючи нашу увагу. «Я сказала, що у мене щось є».

За мить Кейн відступає, щоб стати поруч зі мною, але його щоки все ще червоні від злості. Коли Кейн замішаний, холодніші голови — ніж його — зазвичай переважають. Зазвичай.

З мого досвіду напруга наприкінці ротації завжди зростає, але вони двоє були впритул один до одного майже з того моменту, як прийшли на борт на початку свого призначення разом зі мною. Кейн відповідає за двигуни і функціонування ЛІНИ, але Веллер є тим, хто контролює її. Вони постійно перебувають у конфлікті: один відповідає за тіло, інший — за мозок судна.

«О, добре», — каже Веллер Лурдес, гладячи рукою свою пом’яту футболку. На сьогоднішній футболці написано FUCK ME зі смайликом, який висунув язика. Я не можу сказати, чи це запрошення, чи лайка. Знаючи Веллера, мабуть, обидва. «Ви можете виконувати свою роботу. Чи можемо ми вибратися звідси зараз?»

Лурдес ігнорує його. «Це автоматичний сигнал лиха, я думаю, — каже вона. «Один з тих повторюваних маяків R-5».

Мій інтерес невиразно миготить до життя, дивуючи мене. «Тут?» запитую я. Тут нічого немає. Дослідницькі судна Верукса мають бути далеко поза зоною нашої дії, навіть з оновленою мережею. Якщо тільки якесьсь з них не повернулося раніше.

«Але це дивно. Ні назви корабля, ні персоналізованого повідомлення, ніяких інших даних. Лише координати та попередньо запрограмований SOS. І він передає не на екстреному каналі». Лурдес робить паузу. «Принаймні не на тому каналі екстреної допомоги, яким ми користуємося зараз». Її чоло зморщилося від задуми, вона обертається на стільці й бере свій планшет, пальці літають по поверхні в запиті.

«Це просто відлуння. Старі дані. Нове обладнання, ймовірно, щось пов’язане з цим», — каже Веллер з нудьгою.

«Нісус?» Питаю повітря. “Ти слухаєш?” У цьому турі мені знадобилося лише кілька днів, щоб зрозуміти, що мій блискучий, але інтровертний технік підключив внутрішні канали зв’язку на мостику та в зонах загального користування, щоб вони залишалися для нього відкритими завжди. Він завжди міг почути, що відбувається, навіть якщо вирішить не відповідати.

«Це… можливо», — каже Нісус через мить. Як завжди, він звучить віддалено, розсіяно. Ніби він на зовсім іншому кораблі, ніж ми решта, і потурбували його в невдалий час. «Оновлення дозволяє мережі вловлювати слабші сигнали. Цілком можливо, що ми маємо якесь перекриття, чи відлуння».

“Бачиш? Я ж казав я тобі. Сигнал привида». Веллер крутиться на своєму кріслі, вказуючи координати, і двигун виходить із холостого ходу з гуркотом, який я відчуваю крізь настил. “Летимомо. Попереду все більше та краще. Навіть для тебе, Кейн».

Кейн, спираючись на перегородку, крутить йому пальцем.

«Або ми можемо вловити сигнал від корабля на більшій відстані, ніж очікувалося. Нове обладнання на сто двадцять відсотків ефективніше», — каже Нісус.

Веллер стогне.

Нерозумна надія викликає в мені яскравий відчай. «Якщо це екстрена ситуація, ми зобов’язані спробувати надати допомогу», — кажу я через мить, намагаючись звучати нормально, наче це не було відстроченням страти, якої я перестала чекати.

«Ні, ні, ти не захочеш». Веллер обертається на стільці й тикає пальцем у мій бік. «Я знаю, про що ти думаєш. Якщо ми пропустимо рандеву з Гінзбургом, ми застрягнемо тут ще на місяць. Без доплати. Те, що ти не маєш куди йти, тобі відмовили у трансфері і ти застрягнеш решту життя на офісній роботі, коли хотіла стати капітаном, не означає, що це стосується всіх нас».

Його слова звучать шокуюче голосно в тісному просторі. Кейн, Лурдес і Нісус нічого такого не знають, але почути факт, виголошений вголос, приносить новий рівень приниження.

Моє обличчя розпалюється від сорому, і я не можу зустрітися з Кейном поглядом. Якби йому знадобилися ще якісь докази того, про що я думала там, під час моєї останньої прогулянки у космос…

«Я кажу, якщо це не на екстреному каналі, це не надзвичайна ситуація». Веллер піднімає руку. «Хто за?»

«Веллер», — починає Кейн, хитаючи головою з відразою.

«За винятком того, що тут не клята демократія», — кажу я, вражаючи себе запалом у своєму тоні. Я не з тих, хто нав’язує комусь свою владу. Бути лідером команди ніколи не було моїм бажанням, лише побічним ефектом мого бажання залишатися тут якомога довше.

Кейн різко піднімає голову, його рот відкривається від здивування.

«Насправді, — говорить Лурдес, — щодо цього. Я думаю, що це екстрений канал».

«Але ти щойно сказала…» — починає Кейн.

«Він просто не той, який ми зараз використовуємо», — каже Лурдес. «Вони на старому каналі». Вона тримає свій планшет. «Я подивилася. Коли Верукс зробила останнє велике оновлення, після того, як вони поглинули Сіті, вони змінили номер екстреного каналу. Років п’ятнадцять, може двадцять тому. Аж до сьогодні».

Раніше їхнього часу, але не мого. Можливо, і не Кейна. Мені здається, він лише на кілька років молодший за мене, а п’ятнадцять років тому, мені було вісімнадцять, я вийшла з інтернату і групи, спонсорованої Веруксом, і пішла на борт свого першого сніфера Верукс для навчання.

«Я це пам’ятаю», — кажу я. «Злиття компаній». Це була велика новина навіть вдома.

Нісус говорить. «Вона має рацію».

«Навіщо комусь використовувати старий канал?» — запитує Кейн.

«Я не впевнена, що це свідоме рішення. Я маю на увазі, ми дізналися про це, коли я вчилася. Автоматизовані сигнальні маяки … вони автоматизовані. Вони спрацьовують і вимикаються за програмою. Старий канал чи новий канал». Лурдес піднімає плече, знизуючи плечима. «Просто це означає, що хтось там досить далеко і з дуже старим обладнанням».

Це виключає дослідницьке судно Верукса. Вони всі були новиими, коли пішли кілька років тому.

“Як далеко?” запитую я.

«За цими координатами? У поясі Койпера, напевне», — каже Лурдес. «Дев’яносто і ще кілька годин від нашого поточного місцезнаходження».

«Ні», — каже Веллер, хитаючи головою. “У жодному разі. Це протилежний напрямок, у якому ми повинні йти, щоб зустрітися з Ґінзбургом, і далеко поза нашим завданням».

«Це не чиєсь завдання», — нагадую йому. Останній з маяків commweb зависає задовго до поясу астероїдів. Це, так би мовити, кінець шляху. Лише купа каміння, льоду та карликових планет, надто малих, щоб викликати інтерес. За мільярди кілометрів від усього іншого. Що на даний момент звучить не так уже й погано.

«Точно так», — кидає Веллер. «Це в тому довбаному місці, і це небезпечно. Ми б опинилися поза картою та позначеним космосом, а там літає всяке випадкове лайно. Компанія не хоче, щоб команда технічного обслуговування commweb займалася цим. Якщо ви так стурбовані сигналом, зв’яжіться з диспетчерською і скажіть, щоб вони прислали когось іншого».

«Однак мине кілька місяців, перш ніж вони зможуть відправити сюди ще один корабель», — зазначає Лурдес. «Якщо їм доведеться запустити…»

«Вони нічого не запускатимуть», — каже Веллер. «Я кажу тобі, це сигнал привида».

Звук їхньої сварки посилює постійний дзвін у моєму лівому вусі. З цього боку я маю обмежений слух. Дитяча хвороба. Єдині звуки, які доносяться голосно та чітко, це постійне дзижчання та тріск у вухах. Лікарі Верукса намагалися це виправити, коли я була дитиною, але все, що їм вдалося зробити, це зробити шум у вухах голоснішим і чіткішим. Вони хотіли спробувати ще раз, але я відмовилася.

Лурдес випрямляється в кріслі, перекидаючи заплетене волосся через плече. «Тож ти зараз експерт з комунікацій, Веллер? Так?”

«О, давай, ти взагалі проклятий стажер і…»

— Досить, — різко кажу я.

Вони троє дивляться на мене, і я відчуваю очікувальну тишу у відкритому каналі Нісуса.

«Хтось потрапив у біду. Ми зобов’язані спробувати надати допомогу. Розділ п’ятий, правило тридцять третє». Звичайно, ті ж самі правила також пропонують спочатку зв’язатися з диспетчерською компанії, якщо це взагалі можливо. Але це було би не перше правило, яке ми проігнорували тут, подалі від корпоративних типів, які встановили правила, не виходячи з земної гравітації. Ми також завжди маємо носити уніформу Верукс і бути застебнутими. Ніби тут ще хтось бачить нас. Ніби є хось, на кого ми можемо наткнутися. І якщо наш генератор мікрогравітації вийде з ладу, у нас не буде більше проблем, ніж обмежувачі безпеки.

Крім того, якщо ми зв’яжемося з диспетчерською службою, вони просто затримають нас, щоб отримати дозвіл від наступних рівнів управління, і кожен перекладатиме відповідальність на іншого, доки не досягне когось, хто справді може прийняти рішення. Якщо хтось дійсно в біді, кожна хвилина на рахунку.

«Веллер, набери курс на координати, які тобі дасть Лурдес», — кажу я.

Веллер відкриває рота на знак протесту, а поряд зі мною Кейн напружується. Але я отримую це.

«Я можу бути кандидатом у капітани», — кажу я. «Але якщо ти хочеш, щоб ця твоя блискуча нова робота залишилася твоєю, ти будеш робити те, що я скажу, поки ми не повернемося на «Гінзбург». Можливо, тобі байдуже, що я думаю, але я впевнена, що твій новий капітан, справжній капітан, - я можу прикинутися, що мене це не зачепило, - матиме тоді про тебе кращу думку”.

З похмурим виглядом Веллер закриває рот з чутним клацанням, а потім повертається на стільці обличчям вперед.

Лурдес усміхається мені. Вона хороша дитина. З кращим майбутнім, ніж усі ми. І я рада, що була частиною цього під час своєї останньої ротації, якщо нічого іншого.

«Гаразд, дайте мені знати, коли будете готові», — каже вона Веллеру з перебільшеним терпінням.

Я чекаю його відповіді, на випадок, якщо він спробує відштовхнути її. «Дитинко, я народився готовим», — каже він похмурим голосом. Але його руки без вагань літають по дошках.

Лурдес закочує очі, але передає координати.

Відвернувшись, я прямую до своєї каюти. Мені уже здається, що тут занадто… тісно. Забагато людей, забагато емоцій. Не кажучи вже про відчуття того, ніби я щойно врятувалася від гільйотини з короткою стрижкою.

Веллер мав рацію; Я могла хотіти заробити собі ще місяць тут. Але наприкінці цього місяця не буде жодного продовження, жодного таємничого сигналу, за яким слід поганятись.

Я закінчила. Після цього більше ніякого корабля, ніяких чітких точок зірок на вічному чорному тлі, ніякого контролю.

І скрізь люди.

Від цієї думки паніка знову дряпає мої ребра, наче кігті.

Мені доведеться знайти житло. Якесь крихітне приміщення розміром з шафу, яке можна було б назвати домом, де я зможу почути, як кашляє мій сусід, наступні тридцять років, коли я човгатиму туди-сюди пітним, переповненим пабом між «домом» і моїм робочим місцем серед тисяч роздумів… і німих сторінок навчальних посібників для перегляду та висновків на основі мого “багаторічного цінного досвіду”. Мені лише тридцять три, майже тридцять чотири, а здається, що моє життя закінчилося.

Кейн йде за мною. Я відчуваю його позаду, його запитання перед тим, як він його вимовить. Я зупиняюся на порозі крихітної каюти. І все ще відчуваю в повітрі апельсиновий аромат чаю Лурдес.

«Я сказала, що у мене все гаразд», — кажу я. Якщо я зараз обернусь, Кейн буде на кілька кроків позаду, схрестивши руки на грудях і нахмуривши чоло від занепокоєння. За п’ятнадцять років я працювала з вісьмома різними командами, тридцять шість різних членів команди. Деякі більш вправні, ніж інші. Деякі… складніші. Залиште це останній команді, моїй останній ротації, щоб містити одну людину, яку я зустріла, з кращим детектором фігні, ніж мій, і моральним почуттям докору, щоб використовувати його.

«Я тобі не вірю», — тихо каже Кейн. “Поговори зі мною.”

Завдяки додатковій підготовці, як медик, Кейн знає про мене більше, ніж будь-хто інший на борту. Це має погіршити спілкування з ним. Люди, які чули мою історію, зазвичай не можуть стриматися, дивлячись на мене з огидою або сумішшю жалю та дошкульної цікавості, що межує з образою. Але Кейн інший.

Я перебуваю між бажанням розсердитися, відштовхнути та зміцнити свої довго охоронювані межі та бажанням зустрітися з ним, відкрити рот і дозволити словам виплеснутися. Останнє відчувається як фізична сила, що тисне на мої нутрощі. Я знаю, що він буде слухати, його погляд уважно прикутий до мене.

Від самої думки про це мої груди стискаються й зігріваються від емоцій.

А цього не повинно бути.

Я могла би звинувачувати в цьому тривалість цього останнього завдання або жахливу вразливість, яка виникає через те, що вас звільнили з єдиної роботи, яку ви коли-небудь любили. Можливо, я відчула би цей зв’язок з будь-ким із добрим обличчям і чуйним слухом, хто опинився поруч у найгірший момент мого життя.

Але зараз це трохи більше. За останні пару років я кілька разів чула, як Кейн і його дочка розмовляли у відеочаті. Теплота і ласка у його голосі викликала у мене сильний і небезпечний біль.

Кейн змушує мене відчувати себе кимось. Він змушує мене відчувати…

Ісусе. Чи є щось могутніше і небезпечніше за це?

Я стискаю тремтячі руки в кулаки, намагаючись не звертати уваги на вологий піт на долонях. «Мені нема що сказати, і у вас є робота». Неважливо, що це частина роботи Кейна, перевіряти нас. Особливо, коли один із нас, здається, схильний відштовхнутися в небуття.

Кейн зітхає. «Клер. Ти іноді лякаєш мене до біса, розумієш?»

Перелякана, я повертаюся, щоб подивитися на нього. «Чому?»

Він уважно дивиться на мене, і я змушую себе залишатися нерухомою під цим поглядом. «Це нормально засмучуватися тим, що все змінюється, турбуватися про майбутнє. Але у тебе?” Він хитає головою. «Я ніколи не зустрічав нікого, хто б настільки був сповнений рішучості довести, що йому байдуже. Це жахливо».

Слова Кейна вражають м’яку точку в моєму серці зі швидкою й болючою точністю, наче сильний удар,змушуючи мене відсахнутися, мої зуби приземляються на край мого язика й викликають здивовані сльози.

Але я розправляю плечі й піднімаю підборіддя, щоб зустрітися з ним лоб у лоб. «Тоді, я думаю, це добре, що тобі не доведеться терпіти це довго».

«Клер…» — починає він. «Я мав на увазі не це…»

«А мені байдуже, що ти мав на увазі», — кажу я. “Бачиш? Ти правий.”

Його щелепа закривається, і темно-рум’яний колір заливає щоки.

«Зайдіть до Нісуса, переконайтеся, що він працює з Лурдес, щоб відстежити сигнал». Дурне завдання, оскільки навіть скажені собаки та реінкарнація його особистого героя, Берклі Блю, не зможуть відтягти Нісуса від таємничого сигналу, але наказ тим не менше є наказом.

Я відвертаюся від Кейна й прискорюю крок, намагаючись ігнорувати його та дивну суміш гордості й образи, що наростає в мені. Гордості, що мені вдалося хоча б частково обдурити його; і болю, тому що я все ще чомусь очікувала, що він прозріє через цей вчинок.

«Ми на місці», — каже Веллер по внутрішньому зв’язку в моїй каюті через дев’яносто чотири години. «З’явилося багато порожнього місця, ТЛ». Його оголошення містить більше, ніж відтінок радості.

Укол розчарування швидкий, але не несподіваний. Ми класифікуємо джерело сигналу, позначимо його як привид і вирушимо до нашої точки зустрічі з Гінзбургом. Ми навіть можемо встигнути повернутися, щоб поїхати з ними, якщо вони трохи почекають на нас.

Назад до “нуля”.

Відкритий ящик для зберігання з-під ліжка займає весь простір на підлозі. Я перелізаю по ліжку, щоб дістатися до перемикача внутрішнього зв’язку на стіні та відкриваю канал, щоб відповісти. «Так. Зараз буду».

Я майже все склала. Немає сенсу чекати, поки ми досягнемо Гінзбурга, а потім поспішати. Я закінчую вкладати клаптик ковдри — її край забруднений червоним нальотом, незважаючи на те, скільки разів його прали, і пошарпані так, що їх неможливо відновити, — і обережно кладу його у відкритий ящик. Річ справді трохи огидна за своїм віком і станом. Але це одна з небагатьох речей, які я маю, і яка належать мені, фактично моя, подарована мені кимось, хто знав і любив мене, а не незнайомцем з добрими намірами. Моє ім’я та номер проживання вишиті в одному кутку двома абсолютно рівними рядками. Моя мати була лікарем, і спонсорувала Верукс — як одна з небагатьох лікарів у Ферріс — і її навички шиття підкріплені багатою практикою.

Ферріс-форпост, ще навіть не повноцінна колонія, був жахливим місцем, нічим іншим, як серією взаємопов’язаних модулів Верукс-хаб і відчайдушних людей, які намагалися впоратися з цим майже без допомоги свого корпоративного спонсора. Але якби Ферріс вижив після десятирічного рубежу, встановивши своє місце проживання на Марсі та продовживши свої зусилля, тоді Верукс увірвалася би туди і заявила про ще одну колонію.

«Тобі доведеться відповідати за свої речі», — сказала вона мені, коли ми вперше переїхали до Ферріса. Мені було п’ять років, і мій батько помер рік тому. Вона прийняла посаду — небезпечну, але високооплачувану — з відчаю. Мабуть, я погано перенесла смерть батька. Крім того, на той момент MedBots вже були дешевшими та вважалися надійнішими, ніж лікарі загальної практики, яких вони замінили на Землі. Вони робили менше помилок, згідно з деякими нечіткими джерелами статистики. (Хоча, коли вони промахувалися, то повністю втрачали контроль, як роботизований еквівалент бейсболіста, який так сильно замахувався на м’яч, що крутився на місці, коли біта не потрапляла в ціль. Їм бракувало образного мислення та творчих навичок вирішення проблем, які притаманні людям). “У хабі недостатньо місця для того, щоб кожен міг розкидати свої речі. У них тут є правила”.

Вона намагалася мене попередити, але я ще не була в колонії, а була дитиною і розпещеною землянкою, яка звикла до розкоші дихати скрізь і мати куди піти, навіть якщо це був просто людний тротуар надворі.

Мама врятувала мене, присвятивши останні хвилини свого життя моєму навчанню. Намагаючись врятувати усіх інших. Ймовірно, так було би, якби вона мала більше часу — Верукс у підсумку розробила новий потужний (і дорогий) противірусний препарат на основі її результатів дослідження.

Але я їй все зіпсувала.

Ходячи босоніж по коридору, де під пальцями ніг і рук все ще відчувався пісок ґрунту з теплиці, я зупиняюся, побачивши блискучу синьо-білу застережну стрічку через шлюз до сусіднього модуля, що м’яко тріпоче на вітрі з рециркулятора повітря. Слово КАРАНТИН тремтить, як живе.

Я хитаю головою, штовхаючи цей спогад униз, під кришку ящика для зберігання, зминаючи ковдру. Коли пошуково-рятувальні служби знайшли мене, вони підняли мене з місця й забрали — без пакування і без валіз. Я трималася за ту ковдру, хоча в одинадцять років вже була надто старою для комфорту, який вона давала. Тому я все ще тримаюся за неї. Я не знаю чому, адже вона частіше нагадує мені про мої помилки, ніж моя мати.

Перш ніж прямувати до мостика, я оглядаюся на свою каюту. Стіни безособові, порожні, відлуння металу. У каюті лише ліжко з подушкою, постільна білизна та кілька достатньо офіційних комбінезонів Верукс, щоб їх носити, коли ми дістанемося до Гінзбурга. Це зовсім не схоже на обжитий дім, як на мене. Але краще тримати перед собою сувору реальність. Здавалося, що це трюк — продовжувати вдавати, що цього не станеться раніше чи пізніше, що цей мій дім не зникне. Принаймні таким чином — незалежно від того, скільки днів у мене залишилося тут — я вирішую зіткнутися з реальністю, а не чіплятися за відчайдушну ілюзію.

Так я це бачу. Хтось інший може мати інший погляд.

Виходячи з дверей, я наштовхуюся на Кейна — моє плече в його грудях — коли він виходить зі своєї каюти, безсумнівно, на виклик тріумфуючого Веллера або через відчуття сповільнення корабля, коли він досяг заданих координат.

“Після вас.” Кейн відступає, жестом закликаючи мене йти вперед, уникаючи зустрічатися зі мною очима. Його кучеряве волосся скуйовджене, а відбиток спання прикрашає ліву скроню. Його поношений комбінезон відкритий до талії, рукави зав’язані посередині, відкриваючи бавовняну футболку на тілі. На дотик він виглядає потертим і м’яким, і уявне відчуття моєї щоки, притиснутої до його грудей, до цієї тканини, на мить зупиняє мене.

Але лише на мить.

Я без жодного слова проходжу повз нього. Проте моє плече досі відчуває тепло і електрику від непередбаченого контакту.

Припини це, Клер. Не уявляй далі.

Веллер ледве витримує, коли я переступаю поріг мостика. «Бачиш, я тобі казав». Він викидає руку в бік оглядового вікна в передній частині мосту, яке показує порожній простір. «Нічого».

«Сигнал лиха?» — запитую Лурдес.

Вона обертається на стільці до мене. «Слабенький. Але координати правильні». Вона хмуриться, її гладке чоло морщиться. «Я просто не розумію…»

«Тому що commweb посилював сигнал лиха», — вривається Нісус у домофон. «Зараз ми ближче до джерела, але це означає, що ми вловлюємо сигнал безпосередньо від маяка. Зараз ми поза межами спільноти, тому сигнал не підсилюється».

За межами спільноти. Я ніколи не літала так далеко. Ніхто з нас не літав. Наша робота – це буквально commweb. Ми живемо і працюємо над мережею, як павук, що знову і знову пряде свою павутину, перевіряючи і налаштовуючи точки з’єднання.

Важко не відчути запаморочення, дивлячись у вікно огляду, ніби ви дивитесь на землю з надзвичайної висоти. Або в нескінченне чорне море, яке просто поглине вас цілих без докорів сумління і не залишить жодних ознак вашого існування.

«Як у нас з паливом?» — запитую я Веллера. Якщо ми потрапимо в біду так далеко, єдиним судном у радіусі, здатним прийняти сигнал лиха, за іронією долі, були б ми. Якби ми були там, де були раніше. І де нас більше немає.

«Так, з цим у нас все добре», — каже Веллер, махаючи рукою, щоб відкинути моє занепокоєння. «Але чи можемо ми втекти звідси зараз?» Він нахиляється вперед, щоб подивитися вгору через вікно перегляду. «Ми знаходимося далеко за межами відомої території, і я б волів, щоб мене не вдарив якийсь лайновий астероїд чи щось інше».

Веллер справді звучить трохи неспокійно вперше, відколи я його знаю.

«Зрозуміло», — кажу я. «Як тільки класифікуємо сигнал».

Він стогне.

«Отже, Нісусе, ти хочеш сказати, що сигнал, який ми зараз отримуємо, — з самого маяка», — кажу я.

«Ви зрозуміли», — каже Нісус.

Веллер витирає руками обличчя. «Тут немає ніякого корабля!»

Лурдес пильно дивиться на нього. «Є щось. Воно не дає відлуння, як у сигналу-привида. І це має бути саме тут. Але я не отримую сповіщень про зіткнення. Я нічого не бачу ні через вікна перегляду, ні на камерах». Лурдес махає рукою в бік шести моніторів, вишикуваних по боках маленьких товстих скляних панелей у передній частині мостика.

Вона звучить розчаровано. І це зрозуміло. У нас є камери назовні, щоб охопити майже всі можливі кути нашого корабля та прилеглої території. Але у нас немає сканерів, як на великих транспортних, військових і дослідницьких суднах. Сніферам короткої дії, які переміщуються від одного маяка до іншого, вони просто не потрібні. Ми робимо короткі перельоти у відомому просторі між точками, які були нанесені на карту, відстежені та відвідувані роками, далеко за межами смуг руху, що використовують великі хлопці, тож немає ризику наштовхнутися на щось.

Але тут? Тут усе трохи менш звичне, трохи менш визначене. Більше схоже на те, щоб знайти дорогу крізь ліс, а не йти добре асфальтованою автомагістраллю.

Отже… що тепер?

«Увімкніть робоче світло на кормі», — каже Кейн позаду мене.

Я озираюся назад і бачу, як він сперся на перегородку, склавши руки на грудях.

Веллер кидає на нього презирливий погляд. — Напевне я б помітив, якби ми пролетіли повз нього, ХО.

Кейн ігнорує його і навіть іде за мною. Відкритий простір у центрі мостика тісний для нас двох. Його рука торкається моєї. «І нахиліть нашу поточну позицію до мінус двадцяти п’яти відсотків».

Раптом я бачу, до чого Кейн веде. «Зроби це», — кажу я Веллеру. У всіх сніферів є сліпа зона. Ми, як народжені на поверхні планети, часто про це забуваємо.

Веллер хитає головою, але робить те, що я прошу, весь час бурмочучи собі під ніс.

«Лурдес, давай», — кажу я.

Яскраві промені світла, які ми використовуємо для освітлення маяків, щоб ми могли працювати — закручувати чи замінювати всі ті крихітні гвинти — вмикаються. Монітори реагують раптовим спалахом яскравості, затушовуючи зображення на екрані білим спалахом, поки камера не налаштується, а потім…

«Прокляттяова чортівня», — видихає Веллер.

На моніторі перпендикулярно до нас пливе корабель, як блискучий металевий клин лимона в темному чаї космосу.

«Я не… як ти…» Лурдес дивиться на зображення. Слід визнати, що це більше схоже на магічний трюк. Подивіться он туди, та-да!

Кейн посміхається мені. «У космосі немає «внизу». Ця фраза повторюється знову і знову під час навчання команди Верукс commweb, аж до того моменту, коли вона стає жартом серед команд commweb. Під час попереднього туру один із членів моєї команди, Ґерта, вивісила над унітазом табличку: «Можливо, у космосі немає «внизу», але він точно є тут. Прицілься, будь ласка».

Але ідея про те, що щось є так само ймовірно під вами, як і вище, є важкою концепцією для тих із нас, хто виріс з брудом під ногами та небом над головою.

Бажання посміхнутися Кейну у відповідь занадто сильне, щоб протистояти йому, і я здаюся. Але лише на мить.

Він затримує мій погляд на секунду занадто довго, і відчуття зв’язку пронизує мене, як приємний удар електрики.

«Зачекайте, зачекайте», — каже Лурдес, повертаючи нашу увагу до неї. Вона примружується на монітори, а потім підводиться, щоб подивитися через плече Веллера, доки він не відмахується від неї, як від дзижчачого комара. «Ми ще щонайменше за двадцять кілометрів. Це означає…”

«Він до біса величезний», — категорично каже Веллер, безсумнівно, незадоволений тим, що його було проведено в такому великому масштабі. «Що ти очікуєш від нас з цим, ТЛ? Ми не можемо перевозити пасажирів з корабля, який…

«Чому він виглядає… так дивно?» Лурдес збільшує контури корабля на екрані, округле дно, загострені кінці, крихітні темні кнопки ілюмінаторів уздовж видимого боку.

Впізнання раптово і неузгоджено брязкає всередині мене. Ні, цього не може бути.

«Я ніколи не бачила такого пасажирського судна, — каже Лурдес. «А ті труби зверху? Для чого? І виступи з обох кінців. Це не може бути правильно. Це означало б величезні скляні куполи. Ніхто цього не робить. Це було б занадто ризиковано».

Мороз пробігає по моїй шкірі, а ліве вухо знову гуде й тріщить. Лурдес має рацію. Більше ніхто такого… не робить. Чесно кажучи, наскільки я знаю, вони зробили це лише один раз.

Поруч зі мною Кейн мовчить. «Це виглядає як…»

«Так», — кажу я, але це звучить надто близько до благоговійного шепоту. Я пробую знову. “Так.”

Веллер частково піднімається зі стільця, щоб уважніше розглянути. “Ні. В жодному разі.” Він недовірливо озирається на нас.

“Що?” — запитує Лурдес.

Кейн прочищає горло, але слова все одно звучать грубо. «Вони хотіли, щоб це викликало ностальгію. Щоб людям було комфортніше, нагадувало пасажирам про щось знайоме. Конструкція мала імітувати прогулянкове судно, круїзне судно для океану на Землі. Тоді, коли вони могли це зробити». Він робить паузу. «Мій тато і мій дядько… вони тоді працювали у Сіті, ще до того, як Верукс придбала цю компанію. Вони робили деякі сантехнічні роботи на цьому кораблі. А інше, дочірнє судно, я не пам’ятаю, як воно називалося…».

«Кассіопея», — тихо кажу я.

Кейн киває. “Так. Вони вивели його з експлуатації… після».

«Але що…» — починає Лурдес.

«Судно було зруйноване. Підірване!” — каже Веллер, сперечаючись з усіма і ні з ким просто фактом існування корабля. Він тикає пальцем у бік екрана. «Катастрофічний збій двигуна. Сіті поквапилася з датою запуску, і хтось облажався. Компанія збанкрутувала через цю помилку».

«Чутки в чаті, безпідставні припущення», — каже Ніскус по внутрішньому зв’язку, із заклопотаним виглядом, що свідчить про те, що він копається у своїх завантажених темах форуму для отримання додаткової інформації. «Після зникнення пошуково-рятувальні кораблі знайшли уламки металу на проектованому курсі, які могли бути частиною корпусу. Чи ні. Сіті подала заяву про повну втрату, але доказів не було. Тоді у всіх були теорії, а потім почалися судові процеси».

«Які позови?» — майже кричить Лурдес. «Про що ви говорите?»

Я відриваю погляд від таємничої реальності, яка зараз ширяє на моніторах переді мною, і дивлюся на Лурдес.

Вона роздратовано піднімає руки, німо вимагаючи пояснень. Здається неможливим, щоб вона не знала, але потім я розумію, що вона, мабуть, була ще маленькою дитиною, коли все це відбувалося.

«Це», — я показую на екран, — «Аврора». Перший і єдиний розкішний прогулянковий космічний крейсер. Усі можливі зручності, які ви можете собі уявити. Золоті крани». Це деталь, яка назавжди запам’яталася в моїй голові.

«Справжня дерев’яна підлога, кава зі справжніх зерен, м’ясо, яке колись було живим», — додає Веллер з благоговінням і гіркотою.

«Двадцять років тому п’ятсот пасажирів і сто п’ятдесят членів екіпажу вирушили в перше плавання на екскурсію сонячною системою», — кажу я. «Це мало зайняти цілий рік. Але «Аврора» зникла через шість місяців. Усі люди вважаються загиблими».

«Одна з найбільших космічних катастроф в історії людства і займає одне з перших місць у списку нерозгаданих таємниць», — додає Нісус, звучачи надто схвильовано. У кожного “ботаніка” свій день.

Погляд Лурдес ковзає туди-сюди між зображенням Аврори на моніторі та мною. «Поки що», — прошепотіла вона.

«Так. Поки-що, — кажу я.

«Прокляттяова чортівня», — шепоче вона, свідомо чи несвідомо повторюючи Веллера. «Де вона була весь цей час?» — питає вона нормальнішим голосом.

«Не знаю», — кажу я, склавши руки на грудях, наче це допоможе уповільнити серцебиття. Аврора. Тут. «Це Пояс, і вони зникли звідти, де вони востаннє зареєструвалися. Я не думаю, що вони навіть повинні були бути так далеко».

«Тому що ніхто не шукав», — бурмоче Веллер, але вже не так похмуро, як раніше.

Пальці Лурдес літають над панелями керування, і зображення на моніторах мерехтить, розпливаючись на мить, перш ніж повернутися трохи більшим, ніж раніше.

«На жаль, камери не призначені для такого масштабування. Це найкраще, що я можу зробити, — каже Лурдес. «Але подивіться, точно жодних ознак вибуху. Принаймні не з цього боку».

Вона має рацію. Правий борт корабля виглядає таким же блискучим і незайманим, як і на відеозаписах відльоту, які новинні видання показували знову і знову на початку круїзу, а потім знову після зникнення.

Я дивилася ці відео вдома в групі, захоплена і вже плануючи свій шлях до зірок. Якби я була на кілька років старшою, то благала би, позичала і шантажувала, щоб пробити собі дорогу до екіпажу корабля. Тижнями після відправлення я мріяла про майбутні круїзи, майбутні шанси.

«Корабель дрейфує», — каже Веллер. «Немає тяги».

«Також ніяких комунікаційних балачок», — неохоче додає Лурдес. «Я надсилала відповідь на їхній сигнал лиха з тих пір, як ми його вперше вловили, але… нічого». Вона вагається. «Як ти думаєш, там хтось ще живий чи…?»

Шістсот п’ятдесят життів. Шістсот п’ятдесят тіл.

Місток замовкає. Корабель здається холодним і нерухомим, іній блищить легким блиском на його корпусі. Навіть проблиск світла в одному з крихітних ілюмінаторів не свідчить про життя.

«Записи свідчать про те, що «Аврора» мала систему відновлення води. Найсучаснішу на той час, — нарешті каже Нісус по внутрішньому зв’язку. «Але вони мали їжі лише на вісімнадцять місяців. Я думаю, вони думали, що цього буде достатньо, щоб хтось зв’язався з ними, якщо вони зіткнуться з проблемами».

За винятком того, що з будь-якої причини цього не сталося.

«Боже мій», — шепоче Лурдес, смикаючи капсулу-сувій на ланцюжку на шиї. «Ці бідні люди. Померти від голоду тут, зовсім самим і…

«Ми цього не знаємо», — заспокійливо вставляє Кейн. «Можливо, вони використали рятувальні капсули. Звідси ми не можемо цього сказати». Він пильно дивиться на мене, але я не бачу сенсу брехати Лурдес.

Це можливо? Звичайно. Але якщо так, то ці рятувальні капсули так ніколи і не були знайдені. І що, якби пасажири катапультувалися тут? У них закінчилося б повітря задовго до того, як хтось прибуде, щоб їх врятувати. Інша, така ж жахлива смерть.

Але я мовчу про це. Мені казали, що я маю «кавалерське ставлення до смертного життя». Психолог, якого Верукс залучила, щоб оцінити мене після Ферріса, першим позначив мене цим самоцвітом, і відтоді він супроводжує мене. Ця оцінка — коли я була ще дитиною — не дозволила мені брати участь у дослідницьких місіях Верукса, і я підозрюю, що зіграла роль у тому, що мені відмовили в посаді капітана транспортника. Очевидно, бути «кавалером» також тлумачиться як «безрозсудним».

Що неправда. Я не безрозсудна ні з ким, крім себе, і ніколи нікого не втрачала у своїх командах. Але я скажу ось що: як тільки ви спостерігаєте, як помирають усі, кого ви коли-небудь знали, як світло повільно гасне з їхніх очей, перетворюючи їх з чарівної сукупності примх, звичок, уподобань і мрій на інертну купу відпрацьованої плоті та кісток, ви розумієте не лише те, що життя є дорогоцінним, але й те, що смерть абсолютно неминуча. Що б ви не робили. Люди, яких ти любиш, одного разу помруть, і іноді це відбувається раніше, швидше і жахливіше, ніж ти можеш собі уявити. Іноді це навіть ваша вина.

Я віддаю перевагу зіткнутися з цією конкретною неминучою реальністю, а не вдавати, що її не існує. З тієї ж причини я б обмежила свої вкладення. У будь-що. Навіщо налаштовуватися на цей біль? Але, очевидно, таке мислення робить мене «відстороненою», «холодною» і, як я одного разу почула, «якоюсь моторошною».

«Нам потрібно повернутися», — каже Кейн. «Зв’язатися з дисперчерською. Вони пришлють когось. Пошук і порятунок».

Я ціную оптимізм Кейна, надію, з якою він живе. Це частина, якої мені не вистачає.

Але рятувати там нема чого. Це просто виявлення, зрозуміле і просте. І якщо це так…

Я вивчаю «Аврору», темні вікна, холодні двигуни, ймовірну розкіш — і жахи — усередині. Тільки витрати на будівництво мали бути мільярдними. І це було двадцять років тому.

У моїй голові формується потворна ідея. Наші правила базуються на старих морських законах. Навіть щодо відносно незрозумілих речей, які трапляються не так часто, як це було за часів іспанських галеонів і навігації при світлі зірок.

Але незатребуваний уламок є незатребуваним уламком.

“На що ти чекаєш?” — запитує Лурдес Веллера, його руки не рухаються на дошках. «Летимо звідси і повідомимо про це». Вона здригається. «Це як дивитися на братську могилу».

Вона не помиляється. І все ж… дюжини тих золотих кранів, за чутками, під назвою Aurora, було би більш ніж достатньо, щоб відкрити власну транспортну компанію. Якби це не було справжньою ринковою ціною, чорний ринок дивацтва/сувенірів, безумовно, зробив би це. Тоді вам не обов’язково бути «найнятим» або «людиною», якщо ви бос.

Нога Веллера підстрибує в нервовому ритмі, але його руки залишаються нерухомими.

Чи можливо, що хоч раз ми з Веллером на одній хвилі?

Лурдес невпевнено озирається на мене. “ТЛ?”

«Клер», — каже Кейн, і в його голосі звучить попередження.

Відчувши моє мовчання, Веллер повертає свій стілець до мене, уважно схиливши голову. Усе, що він бачить у моєму виразі обличчя, повинно підтверджувати те, що він думає, тому що повільна усмішка розпливається по його вузькому обличчю.

«О, так», — каже він, вказуючи на мене. «Точно. Ось про яке божевілля я говорю. До біса Гінзбург. Ми станемо багатими!»

Веллер обертається на місці та задає напрям, і ЛІНА прискорюється, спрямовуючи нас до Аврори, а не геть від неї. Наші тіла злегка тягне вбік під час різкої зміни напрямку, коли генератор мікрограва наздоганяє зміни, перераховуючи для нас «низ». На мить мене охоплює нудота, але я не впевнена, чи це від раптового руху, чи через рішення, яке я щойно прийняла.

«Ми поняття не маємо, що там трапилося», — каже мені Кейн, трохи віддаляючись, щоб у нього було місце, щоб повернутися до мене обличчям. «Ми навіть не знаємо, чи це безпечно…»

«Не завадить перевірити», — кажу я, склавши руки на грудях.

“Таке твоє рішення?” не вірячи своїм вухам, запитує Кейн. “Ти жартуєш?”

“Що відбувається? Що ви вирішили?” — запитує Лурдес у Веллера, і в її голосі дедалі більше тривоги.

«Закон пошуку, крихітко», — кричить Веллер.

Я кривлюся. Він має рацію, але це не означає, що він повинен бути таким огидним.

“Що це означає?” Лурдес дивиться на мене і Кейна.

Але Кейн відступає, піднімаючи руки в знак капітуляції чи розчарування, перш ніж зникнути з мостика.

«Це означає, що ми знайшли «Аврору», і вона покинута, — кажу я. Або, принаймні, не зайнята ніким, хто ще дихає і може претендувати на нєї. “Що означає…”

Веллер врізається: «Що вона наша».

«Аврора» надзвичайно велика, як тільки ми підлітаємо до неї. У LINA нам здається, що ми — кліщ, що повзе по гладкому сріблястому звіру, який ще не помітив нашої присутності або настільки роздратований, що пробує скинути нас з себе.

Наші робочі ліхтарі ковзають по гладкій поверхні, коли ми летимо над нею. Час від часу вони вловлюють відблиски скла в ілюмінаторах, як зараз, які посилають спалах у бік камер, і моє серце підскакує.

Але зсередини нам ніхто не сигналізує. Жодних ознак життя немає. І є кілька ознак чогось набагато гіршого.

На кормі зникла дюжина аварійних капсул, їхні зовнішні доки порожні і темні, як гнилі фрукти в гронах здорових, блискучих ягід, які все ще тримаються на стеблі.

Кілька інших схожі на невдалі запуски. Вони звисають, трохи викривлені, але все ще прикріплені, їхні боки почорнілі. Схоже, хтось почав евакуюватися, а потім просто не запустив капсулу, коли опинився всередині. Двигуни, сконструйовані як автоматичні, спалахували, але не могли відійти, якщо не відпускали затискачі.

Паніка, можливо. І недосвідченість. Це говорить мені, що, ймовірно, це були пасажири, які намагалися втекти без члена екіпажу, який би їх супроводжував.

З аварійними капсулами на кормі, в одному з двох великих скляних корпусів, нас зустрічає шокуюча зелена смуга.

Мені перехоплює подих. Трава? Якщо їм вдалося виростити траву, то, ймовірно, вони вирощують і їжу, і …

Але майже відразу, як тільки виникає думка, прописуються й інші подробиці - реальність перевіряється важко.

Трава надто зелена. А веселий червоний прапор досі стоїть на протилежному кінці, встромлений у імітацію землі. Столи та стільці, прикріплені болтами по периметру, надають кафе вигляду заміського клубу.

«Паттінг-грін», — каже Нісус по внутрішньому зв’язку. «Поле для гольфу. У специфікаціях сказано, що з іншого боку корабля басейн».

Коли ми рухаємося навколо зовнішнього краю скляного купола, я вловлюю відблиски світла, що відбиваються на нас. Крихітні, покручені ключки для гольфу ліниво плавають всередині, натикаючись одна на одну та на стіни. Аварійний вогнегасник з деформованим і побитим днищем крутиться нескінченною дугою.

«Генератор гравіації вимкнений», — кажу я.

Біля входу у внутрішній коридор зелене покриття пошматоване і борознисте, наче щось тягнули. Або когось. А металеві двері в коридор пом’яті та погнуті, навіть частково зірвані з петель. Що тут сталося?

Лурдес, яка стоїть поруч зі мною та спостерігає за моніторами, підходить ближче. Її холодні пальці знаходять мої й міцно стискають.

Я дозволяю це на мить, перед знайомим мені занадто близько, занадто! початком паніки, і відриваю руку.

Вона кидає на мене зранений погляд, і я мушу вдавати, що не бачу його.

Я не хочу образити її почуття. Бути лідером команди - це часом поєднання батька, консультанта і суворого, але доброзичливого директора. Але з деякими речами я просто… не можу. Люди можуть потребувати мене лише доти, доки я не натисну на кнопку всередині мене, змушуючи себе піти геть. Мені взагалі не можна бути нікому потрібним. Хіба що в найсуворішому сенсі - я фізично не можу керувати “Ліною” сама. Я б керувала, якби могла.

«З цього боку також немає жодних пошкоджень», — каже Веллер, коли ми обходимо корму і повземо над лівим бортом. «Нічого, що було би схоже на вибух. Або катастрофічну відмову двигуна». Він відкидає цю версію, хоча насправді це не його сфера знань. Просто Веллер знову став провокаційним мудаком.

Тиша триває довгу мить. Потім клацає домофон. «Поломка двигуна не завжди призводить до вибуху», — каже Кейн з явною неохотою. І все ж він явно дивиться на монітор, ймовірно, у своїй кімнаті. Тож він злий на мене, але не настільки. «Це може бути навіть не видно ззовні».

«Правильно, правильно». Веллер робить дратівливий рух, не відриваючись від екрану.

Лівий борт такий же гладкий і непошкоджений, як і правий. Жодних скручених клаптів металевого корпусу, які б свідчили про примусову розгерметизацію, жодної дірки, пробитої внаслідок несподіваного зіткнення з метеоритом. Я припускаю, що мікрометеорити все ще можливі, але захист корпусу мав би захистити корабель від усього, крім їх масового штурму, і ми побачили би ознаки цього.

Але в основному він виглядає як абсолютно цілий… і покинутий корабель.

«До біса», — каже Веллер. “Подивіться на це.”

Коли ми підходимо до носа, скляний корпус у передній частині корабля світиться яскравіше під нашими вогнями, зазвичай прозора поверхня стає білою і матовою.

Веллер наводить нас ближче до верхньої частини корпусу, звідки ми можемо бачити вниз і всередину.

Великий басейн прямокутної форми має далекий край, що, ймовірно, створює враження, що пасажири плавають серед зірок. Але вода піднялася з басейну, ймовірно, коли впав гравітаційний генератор, а потім замерзла в повітрі та на склі. Дерев’яні шезлонги, які, очевидно, не були прикручені, стирчать з льоду під дивними кутами, як зубочистки.

Отже, екологія також відсутня. Ні тепла, ні повітря, ні життєзабезпечення.

«Якщо щось пішло не так із системами навколишнього середовища, то, можливо, це перша кістка доміно», — кажу я, намагаючись програти сценарій у своїй свідомості. Це ніколи не лише один фактор, один елемент у грі. Занадто багато безвідмовних і запланових резервів і заходів безпеки. Щоб така кількість людей опинилася під загрозою, і щоб така складна система дала збій, має бути поєднання несподіваних подій.

Наприклад, невідомий раніше вірус лежить у стані бездіяльності в зразку ґрунту, доки не оживає під впливом кисню завдяки швидким процедурам дезактивації. І потім цей вірус поширюється, зокрема, через затримку заміни фільтрів, признацених для очищення повітря — скорочення бюджету. Додайте до цього самотню одинадцятирічну дівчинку, яка розуміє карантинні процедури, але якій…

«ТЛ». Лурдес хапає мене за зап’ястя, відриваючи мої думки від Ферріса і минулого. “Що це?” Вона вказує на суміш дивних форм під поверхнею льоду, схожих на тіні в ньому, з кількома зразками яскравої тканини.

Я дивлюся на екран, і мій мозок неохоче виявляє відповідності. Цей довгий, тонкий силует із елементом, схожим на морську зірку, на одному кінці… це тіло з витягнутою рукою, яка нібито благає. Рука, раптово відсічена, однак без плеча чи пов’язаного з нею тіла…

Це все люди. Люди, заблоковані льодом. Їх близько десяти. Або це… їх шматки.

«Що за біс?» — шепоче Веллер.

Мимоволі я роблю крок назад, і Лурдес хмуриться на мене, потім знову на зображення на моніторі. І цього разу вона бачить моє обличчя.

Лурдес хрипко вдихає повітря. “Боже мій. Боже мій. Вони мертві!»

«Це добре, — кажу я Лурдес. «Ми ще живі. Очікувалося кілька летальних випадків, пам’ятаєте?»

«Але не так!» — протестує вона.

Як не дивно, деякі з тіл — принаймні вони цілі — навіть не одягнені для плавання. Там жінка в облягаючій бальній сукні мідного кольору з воланами біля босих ніг. «Русалка», я пригадую, що так іронічно називали цей стиль. Один чоловік у смокінгу, краватка-метелик все ще на місці, а інший одягнений у те, що схоже на піжаму, з блискучою темно-синьою тканиною, яка відповідає верху та низу. Це означає, що вони не були в басейні, коли це сталося, або вони не очікували бути в басейні, але загинули досить близько до нього, щоб бути поглиненими водою, коли генератор гравітації вимкнувся. Важко точно сказати, яка послідовність подій є правильною.

Червоне коло оточує голову Піжамного Хлопця, як кривавий ореол у воді, тепер назавжди закутий у лід.

Ці люди померли не від голоду. Або збою систем навколишнього середовища. Усе, що тут сталося, було жорстоким і, здавалося б, неочікуваним.

Маленькі чорні плями повзають по маминій щоці, як цвіль, що поширюється на хліб. Я намагаюся їх змити, але її шкіра така холодна…

Я на мить заплющую очі та хитаю головою, щоб очистити її від спогадів.

«Заколот?» — пропонує Нісус.

Веллер глузує. «На такому розкішному кораблі? Ці мудаки збунтувалися, тому що їхні простирадла були недостатньо м’якими? Вони заплатили, щоб бути тут».

«Це міг бути екіпаж», — зазначає Нісус.

— Правильно, — каже Веллер. «Звичайно. «Ми не маємо рівного доступу до басейну в космосі, тому давайте візьмемо пожежну сокиру і відрубаємо цьому хлопцеві руку», — він хитає головою з відразою. «Ні, ні в якому разі, чоловіче. Це була легка робота. Я бачив відео. Приміщення екіпажу були вдвічі, втричі більші, ніж у нас. Плюс справжня їжа».

«Якщо в навколишньому середовищі щось пішло не так, можливо, вони страждали від гіпоксії або…» — продовжує Нісус.

«Відколи гіпоксія перетворює вас на довбаного маніяка-вбивцю?» вимагає відповіді Веллер.

«Ніхто не знає, що трапилося», — каже Нісус, звучачи трохи холодно, як на допиті. «Сіті припинила пошук через рік, і вони так і не зробили жодних офіційних пояснень. Ось, подивіться».

Один з моніторів блимає з поля зору Аврори на екран із текстом, безсумнівно, зі скарбниці Форуму:

Пошуково-рятувальна операція «Аврора» завершується

Джессі Калберт

3 травня 2130: шведський прапор приспущений у Стокгольмському королівському палаці та резиденції королівської родини Дроттнінггольмському палаці після того, як офіційні особи Сіті оголосили сьогодні про скасування річних спільних пошуково-рятувальних робіт щодо зниклого судна Aurora. Пошуки припинені. Принцеса Швеції Маргарета Софія — популярна фігура в усьому світі завдяки своїй благодійній діяльності та її вірусному поп-хіту «Just Enough» була серед 657 людей на борту, які зараз офіційно вважаються мертвими.

Сіті втратила зв’язок зі своїм кораблем, новою розкішною моделлю космічного лайнера, який був у своєму першому рейсі, через шість місяців після початку річної подорожі. Жодних слідів судна не виявлено, і офіційна причина зникнення не встановлена.

«Аврора» представляла новий спосіб космічної подорожі, розкіш замість виживання за непомірну ціну. Зручності на борту включали люкси преміум-класу, спа-центр, казино, магазини та вишукані страви від приватного шеф-кухаря.

Подейкують, що повний маніфест пасажирів для її першого рейсу, ще не оприлюднений на даний момент, складається з світил з усіх сфер суспільства.

Вболівальники «Х’юстон Сігокс» подвоїли свої зусилля щодо звернення про Тео Грейвза, колишнього зіркового захисника Ліги нульової гравіації (ZGL), щоб його ввели в Зал слави. Вважається, що Грейвс і його дружина Лайла перебували на борту, хоча родина Грейвза і ZGL відмовилися це підтверджувати.

Сіті разом зі своїм основним конкурентом Верукс Inc. і додатковою підтримкою з боку Національного управління з дослідження космічного простору (NASA) і Національного космічного управління Китаю (CNSA) розпочали найбільшу на сьогодні пошуково-рятувальну операцію незабаром після того, як Сіті не змогла вийти на зв’язок і на аварійних каналах. Жодних сигналів лиха чи екстреної ситуації не виявлено.

“Звичайно, це жахлива трагедія”, - сказав сьогодні представник Верукс. «Ми спільнота, а не конкуренти, коли справа доходить до спільної роботи людства по прокладенню шляху до зірок. Немає винагороди без ризику, але прикро вважати, що серед нас вже немає тих, хто, можливо, пожертвував своїм життям заради просування вперед. Ми висловлюємо наші глибокі співчуття сім’ям пасажирів і екіпажу «Аврори».

на борту «Аврори» під час її зникнення перебували приблизно 150 членів екіпажу, включаючи командний склад: капітана Лінден Джерард, першого офіцера Кейджа Уоллеса і пілота Джеймс Нгуєн.

Коментарі під статтею, заархівовані з дати публікації, стосувалися того, чого я очікувала: скорботи через втрату двох знаменитих сестер на борту, диких теорій змови за участю інопланетян і коментаторів, які сваряться між собою за найбільш вірогідну теорію змови.

«Бідні сім’ї», — прошепотіла Лурдес, опускаючись на крісло. Вона хапається за край дошки перед собою, ніби їй це потрібно, щоб утриматися на місці. «Але чи можемо ми піти зараз? Поставити прапорець, надіслати повідомлення чи що завгодно, щоб заявити про знахідку, і полетіти звідси? Будь ласка?»

Тиша триває довгу мить. Лурдес не знає, як працює закон пошуку, але ніхто не хоче надати їй інформацію, якої їй бракує.

Веллер обертається до мене обличчям. «Ми летимо?» — запитує він, кусаючи кожен склад.

Харчовий принтер майже пустий. Залишилося всього три пачки протеїну. І вода починає мати дивний присмак. Як метал. Мама каже, що це означає, що фільтр зіпсувався. Вона каже, що мені потрібно вибратися звідси, інакше я назавжди опинюся в пастці, мертвою, як і всі вони, як вона…

Я з зусиллям відганяю спогади. Це не те саме. Зовсім не те саме. Цього разу я не одна. І я не налякана маленька дитина на віддаленому форпості. Я керую командою, і ЛІНА перебуває під моїм контролем. Я можу піти, коли захочу.

У тому числі прямо зараз, є у когось претензії чи ні.

Але це означало б втекти від єдиного шансу, який у мене залишився, щоб побудувати життя, яким я хочу жити, — сама, без Верукса. Верукс відправив мою маму — і мене — до Ферріс-форпосту. Після всього, що там сталося, Верукс повернув мене назад і залишив в одному з своїх групових будинків. Поки я не виросла для роботи. І тоді вгадайте, хто був єдиним, хто захотів найняти мене з моєю історією?

І тепер Верукс покінчив зі мною, за винятком офіційного, адміністративного погладжування по голові. Погоджуюсь я чи ні.

Гнів і розчарування знову охоплюють мене.

Моя частка цієї знахідки означатиме свободу, більше Верукс не буде смикати мене за ниточки і я більше не буду залежати від їхньої щедрості, щоб тримати мене тут, роблячи те, що я добре вмію робити.

— Ні, — кажу я нарешті. «Ми не летимо». На кону занадто багато.

Веллер тріумфально кричить.

«Нісус, мені потрібен причал», — кажу я.

— Шукаю, — негайно каже Нісус.

“Всередину?” — запитує Лурдес. «Чому ти хочеш увійти всередину?»

«Ковалик, нам треба поговорити. Зараз, — каже Кейн, і його кінець внутрішнього зв’язку раптово клацає. Він буде на мостику за кілька секунд. Це буде весело.

«Веллер, повернися до лівого борту», — каже Нісус. «У мене обмежені дані без доступу до спільноти, але вантажний відсік для завантаження пасажирського багажу та припасів там. У мене є дещо, що допоможе нам, якщо припустити, що опублікованих специфікацій не було оновлено в останню хвилину. Док має бути достатньо великим, щоб ви могли зайти туди і сісти».

«Клер?» — запитує Лурдес. “Що відбувається?”

Я вагаюся. Вона така молода і … незаймана. Було б добре, якби вона залишилася такою. У будь-який звичайний день як члена команди обслуговування commweb це не буде проблемою. Так, аварії все ще трапляються. Космос небезпечний. Лурдес не дурна; вона це знає. І щоденна й час від часу похмура реальність роботи тут з часом візьме своє, але я відчуваю, що ми завдамо їй шкоди на десяток років одразу.

«Серйозно сумніваюся, що вони встигли зробити будь-яку модернізацію, будучи мертвими і все таке», — усміхаючись каже Веллер Нісусу.

Лурдес здригається і звертає увагу на комунікаційні панелі перед собою. Її руки тремтять, коли вона перевіряє систему зв’язку, хоча ми ні з чим тут не підключені. У цей момент ми можемо надіслати повідомлення та сподіватися, що воно матиме достатньо сили, щоб досягти спільної мережі, так само, як сигнал лиха «Аврори» дійшов до нас. Але це приблизно все. І якщо наше повідомлення отримають, це призведе до того, що диспечерська Верукса накаже нам повернутися у відомий простір і чекати подальших інструкцій, що я… не збираюся виконувати.

З іншого боку, в рутині є комфорт, і я не з тих, хто це заперечує. Вона має право бути наляканою. Це нормальна реакція. Що б не означала нормальність.

«Лурдес», — кажу я й чекаю, поки вона подивиться на мене.

Зрештою вона це робить, її пальці стискають сувій на шиї, її очі сяють від невиплаканих сліз.

«Це частина закону пошуку», — кажу я. «Ви повинні показати задокументований артефакт і зробити публічну заяву». Але я не хочу ризикувати. Один артефакт можна проігнорувати. Він може навіть «зникнути», залежно від того, наскільки залишки Сіті, які зараз належать Веруксу, хочуть приховати все, що тут сталося, і свою потенційну провину.

«Але люди…» — починає вона.

«Ми не збираємося турбувати їх чи їхні речі», — кажу я.

«ТЛ, ніхто інший не був би таким конкретним», — протестує Веллер, обертаючись у своєму кріслі.

Я зиркаю на нього.

«З усією повагою», — швидко виправляється він, хоч і не дуже щиро. - «Але це наш єдиний шанс. Ми повинні хапнути все, на що натрапимо, незалежно від того, кому воно належить. Все одно технічно це все наше. Це те, що зробив би кожен на нашому місці».

На жаль, він правий. Ми подамо претензію, але інші кораблі — рятувальники, скрапери, торговці, звичайні старі найманці — щойно почують про нашу знахідку, прийдуть сюди й візьмуть усе, що зможуть, щоб продати. Звернуться до сімей жертв або до зацікавлених сторін, які бажають володіти частиною історії. Претензія «Закону пошуку» настільки ефективна, наскільки ви можете її захистити, і оскільки Верукс спочатку потрібно буде надіслати команду для перевірки нашої претензії, це залишає достатньо часу для інших зацікавлених сторін, щоб поживитися.

«Ми не всі інші», — кажу я.

Його обличчя червоніє від злості. Але потім він затискає рота, здається, із зусиллям, і повертає свою увагу на пілотування.

«Це буде швидко», — обіцяю я Лурдес. «Мені просто потрібно буде схопити кілька речей — можливо, один з тих золотих кранів — щоб довести, що ми були тут і щось знайшли. Зовсім не небезпечно».

Кейн, який підійшов до мостику саме вчасно, хитає головою, стиснувши щелепи.

Я ігнорую його. «І подумайте про це ще таким чином. Сім’ї тих людей на «Аврорі»?» Я вказую на зображення корабля на наших моніторах. «Вони двадцять років чекали відповіді про своїх близьких. Ми в цьому допоможемо. Допоможемо їм знайти мир».

Лурдес глибоко вдихає. «Правильно. Гаразд.” Вона розправляє плечі.

Я не кажу про те, що хоча сім’ї можуть захотіти відповідей, з мого досвіду вони, ймовірно, не захочуть відповідей, які ми матимемо.

«Ти не уявляєш, у що ти вступаєш», — каже Кейн, склавши руки на грудях, спостерігаючи, як я намагаюся одягнути свій костюм для роботи назовні. Біля моїх ніг слизькою купою лежать біологічно безпечні поліетиленові пакети, які я взяла з шафки, яка служить нам медичним відділенням. Усе, що я вивезу, піде на карантин. Просто щоб бути в безпеці.

«Я знаю, що якщо це був екологічний провал, я захищена костюмом», — кажу я. «Якби це була пробоїна корпусу, те саме. Але якщо це якийсь вірус чи чума…» Від цієї думки мої долоні пітніють, а у вухах дзвенить голосніше. «Фільтри на моєму…»

«Я маю на увазі не це», — каже Кейн з надто серйозним поглядом. Мені доводиться відводити погляд, зосереджуючись на згинанні пальців, щоб розмістити рукавички.

«Умови там не будуть хорошими, — продовжує він. «Розкладання припинилося, коли середовище остигло, але це буде не дуже добре. Не на основі того, що ми бачили досі». Його голос спокійний, навіть практичний, але теплий від занепокоєння. За мене.

Я працюю, щоб ігнорувати це.

«Тобі не потрібно цього робити», — каже він, підходячи ближче. «Ніхто не очікує від вас цього після всього, через що ви пройшли».

Оскільки я була неповнолітньою, моє ім’я ніколи не розголошувалося, але Кейн, як головний медик на борту, має доступ до відповідних деталей. Деталей, які не можуть бути більш актуальними, ніж зараз.

Але справа в тому, що ніхто насправді не знає, чого від мене чекати, тому що ніхто не знає, що сталося, ніхто не знає, що я колись була Дитиною №1. Єдиною, яка вижила на Феррісі.

Іноді я задаюся питанням, чи це також є частиною того, чому я продовжую відчувати потяг до Кейна. Він занадто багато знає і чомусь не звинувачує мене, хоча повинен.

Я роблю крок назад, незважаючи на маленьку, але кричущу частину мене, яка стверджує протилежне. «Якщо ти збираєшся мені допомогти, то допоможи», — кажу я Кейну. «Якщо ні, то відійди. Зачекай у своїй каюті».

Він подається назад, приголомшений. «Клер, я намагаюся допомогти».

“Ні. Ти намагаєшся мене відмовити». Я висмикую кепку з середини коміра свого костюма й заправляю волосся всередину.

Кейн робить паузу, а потім сміється.

Сміх застає мене настільки зненацька, що я вперше дивлюся прямо на нього. Він дивиться на мене, розчарування та захоплення ворогують у його обличчі. «Чи комусь коли-небудь вдавалося тебе відмовити?» запитує він.

Неохоча усмішка тягне куточки моїх ротів. “Ні.”

Він підходить ближче й простягає руку, щоб засунути пасмо волосся, яке я пропустила, під шапку. Край його великого пальця шорсткий від роботи та багаторазового чищення жорстким милом у машинному відділенні, але його дотик ніжний і теплий. Всупереч попереджувальному голосу в моїй голові я схиляю голову до його дотику, як кіт, який шукає сонця.

«Ви хороший лідер, сильна людина. Вам нема чого доводити, — каже він, проводячи лінію по моїй щоці.

У моїй голові чути дзвоник. Це небезпечно. Дозволяти собі відчувати. Я не зможу забрати це назад, і буде боляче, коли все закінчиться. Це біль, якого я старанно намагаюся уникати більшу частину свого життя. «Хто сказав, що я намагаюся щось довести?» шепочу я.

“Ви самі. Кожен клятий день. Ніби ти повинна показати, що ти заслужила на те, щоб вижити». Він зупиняється, шукаючи поглядом моє обличчя. «Або ви повинні дати долі другий шанс забрати вас, тому що вона зіпсувала все першого разу».

Це приголомшливо точний підсумок кількох потворних внутрішніх монологів, які я загнав так глибоко, що майже не чую їх шепоту на задньому плані.

Жар збентеження обпікає мою шкіру. Звідки він мене так добре знає? Що саме написане в тих файлах? Я почуваюся оголеною, ніби стою голою перед ним, але не в тому спільному, приватному порядку, який я ледве дозволяю собі уявити. Ні, це суворе, оціночне світло клінічного візиту.

Ужалена, я відступаю від нього. «Дякую за оцінку, докторе». Моє серце б’ється занадто сильно під моїм костюмом. Я змушую себе зробити глибокий вдих, щоб сигналізація моїх життєво важливих органів не спрацювала до того, як я покину корабель.

Я очікую, що Кейн буде штовхати, переслідувати мене щодо мого нібито бажання смерті — чому всі так думають? — але замість цього він складає руки на грудях, кидаючи на мене розуміючий погляд. «Йти одній надто ризиковано. Ти б ніколи не дозволила зробити це комусь з команди».

Я знизую плечима, намагаючись триматися в тісній тканині. «Тому що я відповідаю за безпеку своєї команди».

«Включно з собою», — стверджує він. «Тобі доведеться відключитися. Ми не зможемо повернути вас назад, якщо ви потрапите в біду». Він проводить рукою по волоссю. «І всередині цього корабля можлива велика небезпека. Ви можете потрапити в уламки або порвати свій костюм…» Він робить паузу, його обличчя хмурніє. «Або щось ще гірше».

«Гірше? Як що?” Задихнутись від мікроскопічного розриву на моєму костюмі, перш ніж я встигну повернутися до LINA, звучить досить погано. Не те, що це станеться. Коли я в костюмі, на мені завжди є кілька нашивок — ми всі їх маємо. Кейн просто параноїк.

Або надмірно захищає. Я не можу вирішити, як я ставлюся до цього. Здається, що голка застрягла між роздратуванням і ностальгічною оцінкою. Давно ніхто так не дбав про мене.

Кейн починає говорити, але в коридорі з’являється Веллер, який плюхається біля нас.

«ТЛ не піде сама», — оголошує Веллер.

Кейн вагається, але потім чітко вирішує, що будь-який союзник краще, ніж жодного. “Бачиш?” — каже він мені. «Навіть Веллер вважає, що це занадто…»

Але тоді Веллер проштовхується повз нас, кидає ще пару мішків з біологічною герметизацією на підлогу поруч з моїми і хапає свій костюм. «Система приятелів, правда?»

Мені потрібна додаткова секунда, щоб зрозуміти, що він має на увазі, просто тому, що я не можу в це повірити, навіть маючи докази прямо переді мною. «Ні», — рішуче кажу я. “У жодному разі. Ви не збираєтеся.”

Кейн крокує перед ним. «Якщо хтось піде з нами, то це має бути той, хто має медичну освіту. Ви пілот. Що, в біса, ти збираєшся там робити, якщо будуть проблеми?»

Моя стрілка нахиляється до стану роздратування. «Я справлюся сама, — кажу я Кейну. «Біда чи ні».

Кейн з огидою озирається на мене. «Ви ТЛ. Ви повинні бути розумнішою. Ніхто не потрапляє в потенційно небезпечну ситуацію без підтримки».

«Ти пам’ятаєш, що я головна, так?» запитую я.

«Точно так», — одразу ж каже Веллер.

«Ні, до біса, — каже Кейн. “Не ти.”

Але замість того, щоб завдати удару, як я наполовину очікувала, Веллер приємно посміхається. Що викликає у мене гнітюче почуття. Він щось задумав.

«Вона керівник команди, а ви помічник. Ви не можете піти обоє, — занадто розумно зауважує Веллер. Неважливо, що коли в минулому піднімалося питання командної структури, він завжди наголошував, що пілот «технічно» також є “другим”. Хоча двох “других” бути не може, навіть «технічно». В іншому випадку це не стільки ланцюг командування, скільки коло. «Лурдес збожеволіє, а Нісус стає вередливим, коли йому доводиться залишати свою технічну печеру».

Він не помиляється.

«Це залишає мене, — каже Веллер. Він сідає на сусідній ящик для зберігання, щоб почати одягати на себе костюм.

«Мені не потрібно, щоб хтось йшов зі мною», — різко кажу я, перекриваючи зітхання Кейна.

«Ти знаєш, як витягнути чорну скриньку?» — запитує Веллер, зводячи брови зі знаючою посмішкою.

«Чорна скринька» — це застарілий термін, якого ми дотримуємося з перших днів авіації. Це незалежна система запису, резервна копія навігаційного комп’ютера, журнал капітана, записи мостика, показання навколишнього середовища, тощо.

Іншими словами, це єдине, що розповість Веруксу про те, що насправді сталося на «Аврорі».

Як я обіцяла Лурдес.

Прокляття. Я потираю чоло, забуваючи, що кашкет уже на місці, і збиваю його навскоси. «Гаразд. Добре, — кажу я, знову прибираючи волосся під шапку. Якщо нічого іншого, чорна скринька допомогла б підтвердити наше право по Закону Знахідок. «Кейн, ти головний, поки мене не буде. Веллер…”

«Гей, ТЛ?» Нісус говорить через домофон. «Я думаю, що ми повинні втягнути аварійний маяк і вимкнути його, перш ніж ви підете шукати. Він приблизно за три кілометри від носової частини».

«Я можу це зробити», — негайно каже Веллер, і мене знову вражає відчуття, що він надто хоче допомогти. Некомфортне відчуття.

«Чому?» запитую я. «Нісус, це просто чудовий сувенір».

Але Кейн відповідає. «Тому що, опинившись на кораблі, ви стаєте вразливими, якщо хтось інший вловить сигнал і захоче перевірить його». Він піднімає руку, щоб відбити мій протест. «Хоча це малоймовірно. Можливо, тут немає інших сніферів, але рятувальники є скрізь».

Рятувальники, які зазвичай добре озброєні та значно менше стурбовані правильним вчинком, а не тим, що їм може зійти з рук. Наприклад, випотрошити з Аврори все, що вони можуть винести, забрати ЛІНУ, щоб ми не могли повідомити про них, і залишити нас мертвими. Або просто вбити нас для початку.

Кейн не… помиляється, як би я не хотіла, щоб він був неправий. Тому що якщо він помиляється в цьому, то він може помилятися в усьому. В тому числі думаючи, що вся ця експедиція погана ідея.

«Добре», — кажу я, зітхаючи. «Спочатку ми витягуємо маяк».

Я очікую вибуху подальших протестів чи бурчання, але я отримую тишу, за якою слідують різноманітні схвальні слова. Потім Кейн нишпорить в одній із шафок, що стоять біля стіни, а Веллер, уперше за своє існування (ймовірно), встає і без нарікань повертається на мостик, його костюм наполовину піднятий до талії. Тиха поступливість має відчуватися як перемога в тому, що зі мною принаймні ніхто не сперечається, але це в кращому випадку гіркий компроміс з мого боку.

«Ось», — каже Кейн, простягаючи мені чорний пластиковий футляр.

Я дивлюся на це, а потім на нього. «Плазмовий дриль?» Ми використовуємо його в рідкісних випадках, якщо нам потрібні нові діри у зовнішній структурі для маяка commweb. «Чому?»

«Тому що це найближче до зброї, яку ми маємо», — каже він, і його губи похмуро стягуються.

Я дивлюся на нього. «Ви думаєте, що Веллер…»

“Ні ні.” Він хитає головою. «Не Веллер».

«Ну, більше там нікого живого». Я відсуваю річ, але він не здається.

«Ти цього не знаєш», — каже він, відкриваючи кришку та відтягуючи ремінь, прикріплений до основи ручки дрилі, щоб її можна було прикріпити до костюма. «У місцях, які ми бачимо, погіршений стан навколишнього середовища. Це не означає, що вони знищені на всьому кораблі».

«За двадцять років?» Я недовірливо сміюся. «Магазини їжі та води не…»

«Для однієї чи двох осіб, якщо бути обережними з нормуванням?» Він вагається. «І з наявністю значного запасу білка, якщо вони достатньо відчайдушні?»

Білок. Образ відірваної руки, застиглої в колишньому басейні, знову спливає в моїй пам’яті, несучи з собою нові жахливі наслідки.

«Таке траплялося», — нагадує мені Кейн.

Але я знаю історію Марса так само добре, як він, можливо навіть краще. Ферріс був чи не першою його трагедією. — Дедал, — кажу я.

Приблизно вісімдесят років тому перші колоністи Марса, з наукової експедиції під назвою «Дедал», потрапили в пастку, коли ранні сутички під час першої Корпоративної війни завадили виробництву та перевезенню частин для човників, яких НАСА потребувала для надсилання додаткових запасів. Серія неврожаїв у рудиментарній теплиці Дедала призвела до голоду, а потім NASA втратила зв’язок. До того часу, коли Сіті та Верукс, два переможці в аерокосмічній промисловості і раунду підвищення цін і корупції, нарешті прибули на сцену на своїх власних кораблях через рік… усе було дуже погано. Поганий старовинний Джонстаун. Більшість колоністів померли від голоду. Кілька тих, хто вижив, вдавалися до відчайдушних заходів, щоб вижити, їли все, що могли, щоб залишитися в живих.

У тому числі своїх колишніх колег.

«Я сумніваюся, що тут сталося саме це», — кажу я.

Але я беру дриль, прикріплюючи її до свого костюма. Про всяк випадок.

ЗАРАЗ

«Тож ви визнаєте, що взяли дриль на борт», — каже Рід, нахиляючись уперед у своїй нетерплячості. «І згідно з вашим власним звітом, Кайл Веллер помер від травм, отриманих під час вашої вилазки».

Я скрегочу зубами. Але підігравати — це єдиний спосіб отримати потрібну мені інформацію. І все-таки я направляю свою відповідь Максу. «Я також сказала, що він убив себе».

Макс киває. «Так, ви казали це».

Як за командою, десь у глибині закладу хрипким криком вигукує чоловічий голос. Рід здивовано здригається, а потім оглядається.

Рід, мабуть, на десять років молодший за мене, йому близько двадцяти, і він має точно підібраний костюм, який межує з метушливістю. З першого погляду можна зрозуміти, що для нього тільки його світ має сенс, і він не прийме іншого результату. Знову ж таки, як молодший дослідник із забезпечення якості однієї з найбільших компаній на Землі, як би він особисто відчув щось інше? Його існування має чіткі грані, чіткі лінії, без тіней і невизначеностей.

Вежа та її мешканці — не що інше, як тіні та невизначеність.

У дальньому кутку біля екрану тулиться Віра, жінка, яка плаче вночі в кімнаті навпроти моєї. Дисплей діє як вікно з видом на зимову сцену. Сьогодні це Центральний парк у Нью-Йорку, десь у минулому столітті, заснований на автомобілях, що працюють на викопному паливі. Але вона, здається, не помічає і не піклується про це. Вона дихає на екран, проводячи пальцями крізь неіснуючий туман на неіснуючому склі.

По обличчю Ріда пробігає огида. «У вас є відповідь на все».

«Якщо вам не подобаються відповіді, задавайте інші питання», — кажу я, коли гудіння в моїх вухах посилюється. Хтось іде. Мої руки тремтять, і я стискаю їх у кулаки на колінах. Веллер, можливо, або Лурдес. Здається, вони по черзі, Кейн, Веллер і Лурдес, переслідують мене. Хоча ніколи Нісус. Я не знаю чому.

Лікарі кажуть, що це галюцинації, спровоковані «важкою психічною та фізичною травмою». Але я так не думаю. Привиди, можливо. Мстиві примари приходять, щоб попередити мене, у стилі Джейкоба Марлі, про мої гріхи. Щоб звинуватити мене в їхній смерті. І я на це заслуговую.

Я не зводжу погляду з піджака Ріда та блискучої емблеми Верукс, пришпиленої там. Я носила такий символ на плечі більшу частину свого життяe, так чи інакше, хоча зазвичай з позначенням назви корабля і завжди як нашивку з ниток і тканини замість дорогоцінних металів.

Булавка Ріда — це злобно загострена V з золота, довша з одного боку, ніж з іншого, більше схожа на галочку, ніж на букву. Три діаманти блищать на довгій стороні, але це лише привертає більше уваги до двох поки що порожніх місць на коротшій. Хтось зі служби безпеки не звернув увагу, щоб пропустити його через двері таким різким ударом. Або, можливо, Рід отримав звання, і тепер хоче довести, що він його гідний. Я бачила таких. Він пишається своїм сімейним статусом. Третє покоління, я думаю, щоб отримати цю шпильку. А це просто означає, що він набагато більше відчайдушно прагне довести, що він гідний посади. Мені цікаво, коли він вирішив, що я – шлях до цього.

З-за лівого плеча Ріда з’являється Лурдес, і з її появою дзижчання в моїх вухах тимчасово зникає. Її повіки блимають над червоними та порожніми западинами, де колись були її очі, а її губи рухаються ледь помітно, так, що мені знадобилися тижні після її першої появи, щоб зрозуміти її слова: «Я не розумію».

Мої ноги здригаються від бажання поворухнутися, кинутися до неї на допомогу.

Але їй, як і всім нам, тепер уже неможливо допомогти.

«Клер?» Макс повертає голову, щоб прослідкувати за моїм поглядом, але нічого не бачить. Більше ніхто цього не бачить. І Лурдес все одно зникає через мить. Вона ніколи не залишається надовго. На відміну від Кейна. Ще одна причина, чому так важко не простягнути руку і не спробувати схопити її, утримати її тут.

Проти моєї волі мій погляд блукає по кімнаті. Повернувся Кейн. Він виглядає таким же солідним і справжнім, як і будь-хто інший тут, — що мало про що говорить, — за винятком того, що його торс різко й тривожно закінчується на спинці потертого сірого дивана, і коли він говорить, не чути жодного звуку.

Це як відео в циклі повтору. Він рішуче жестикулює, загрібаючи рукою своє коротко підстрижене волосся, класичний рух розчарування у Кейна, а потім, коли тривога повільно заповнює його вираз, він нахиляється вперед, щоб крикнути та спонукати мене підбігти до нього.

Як тільки це закінчується, він починається спочатку. І знову і знову.

«Знову галюцинації? Як зручно, — каже Рід, його губи викривляються в глузливій усмішці. «Мушу визнати, ви досить переконливі, коли…»

«Який курс?» запитую я. Мені важко залишатися зосередженим; наркотики тягнуть мене, шепочуть, щоб я відпустив.

Рід кліпає очима, явно здивований. «?»

Перемикаю увагу на Макса. “Корабель. Ви сказали, що він переміщається. Який курс?» повторюю я.

Рот Макса стягується в тонку сумну лінію. «Я думаю, що буде краще, якщо ми зосередимося на тому, що ви знаєте».

Двадцять три роки тому Макс Донован був провідним дослідником компанії Верукс по забезпеченню якості у розслідуванні інциденту з Феррісом, і я впевнена, що Верукс надіслав його сьогодні, тому що ми маємо продовження історії. Він приносив мені тюбики газованої води, коробки справжніх цукерок і одного разу одну з викинутих ляльок його доньки — неважливо, що мені було одинадцять і я була вихованцем колонії, тож ідея бавитися в дитячому садку була для мене зовсім чужою. Навіщо мені гратися тоді, коли від мене цього очікують?

Але незграбність Макса з благих намірів, очевидно, не зупинила його сходження у Веруксі. Можливо, тому, що ця незграбність свідчила про те, що він справжня людина, хтось, хто зрозуміє потворність і недосконалість буття людиною. І як це іноді вибухає тобі в обличчя.

Він, мабуть, наближається до пенсійного віку, але зморшки біля його очей і глибокі борозни на лобі все одно дивують щоразу, коли я на нього дивлюся. Мій уявний образ про нього — це його молодий образ.

Тоді Макс був добрий до мене. Безіменна сирота в новинах, у якої не залишилося сім’ї, щоб її повернути. Він кілька разів приходив до мене в груповий будинок після того, як я вийшла з карантину, щоб переконатися, що я влаштувалася. Я майже впевнена, що він сказав за мене кілька добрих слів багато років тому, коли я подала заявку на участь у навчальній програмі Verux commweb. І зараз він намагається мені допомогти, навіть якщо мені так не здається.

Макс думає, що це зробила я. Він вважає, що я відповідальна. Це була я?

Я витираю руками обличчя, намагаючись вибратися з трясовини, в яку добровільно поринула останні кілька місяців.

Рід уважно дивиться на мене. «Тож, можливо, ви не вбивали всю свою команду. Просто вирішили втекти одна і отримати усі права. І щоб підкріпити вашу історію. Зрештою, на кону мільйони доларів».

Його слова запалюють спалах невпевненості. Я не пам’ятаю, як покидала корабель. Чи можливо, щоб хтось прожив так довго?

Я здригаюся, але рух здається повільним, як під водою. «Краще сподівайтеся, що корабель пливе в темряву, щоб про нього більше ніколи не було чути», — кажу я, ретельно вимовляючи кожне слово.

«Ми не можемо відпустити його, Клер. Ти це знаєш, — м’яко каже Макс. «Ми надішлемо судно, щоб перехопити Аврору, ґрунтуючись на ваших рекомендаціях».

Мабуть “ми” — це Верукс. Я примружую очі на нього. «Це не рекомендація». Триматися від Аврори подалі було б для них найкращим вибором.

«Ну, твій раптовий і вагомий приїзд унеможливив будь-яке альтернативне рішення», — зауважує Макс, виявляючи першу нотку роздратування.

Я хитаю головою. «Ви не можете дозволити тому, що є на борту, повернутися у систему…»

«Ви маєте на увазі «присутність”, яку ви, як ви стверджуєте, відчули на кораблі, під час своїх досліджень, які ви не мали права проводити», — говорить Рід із відкритим скептицизмом.

Я шукаю допомоги у Макса, але він піднімає руки, віддаючи розмову Ріду.

«Ви розумієте, як зручно це все звучить», — каже Рід. «Ви та ваша команда здобули найбільшу та найсуперечливішу знахідку в історії пілотованих космічних польотів прямо перед тим, як вас викреслили зі списку, як лідера команди». Він ставить галочку на пальцях. «Усі інші працевлаштувалися на інші судна, але вашу заявку на позику, щоб відкрити власну транспортну компанію, відхилили». Ще один палець. «У вас не було ні грошей, ні майбутнього, крім безглуздої офісної роботи, адміністративна кістка, яку вам підкинули з жалю. І ніхто з вашої команди не вижив, щоб розповісти про цю велику знахідку, але ви це робите». Ще два пальці. «Це означає, що все ваше». Він піднімає останній палець, а потім опускає руку.

За винятком того, що моєї частки, однієї п’ятої від десяти відсотків від утилізованої вартості, було би більш ніж достатньо для досягнення моїх цілей. На практичному рівні вбивати мою команду, щоб отримати все — і звинувачувати в цьому таємничу “присутність” — було не тільки непотрібним, це фактично ускладнило ситуацію, приземливши мене тут, у Вежі. Але це не та відповідь, яку хоче почути Рід Дарроу, він хоче поставити галочку біля мого імені.

«Ви коли-небудь бачили, як хтось покінчив життя самогубством за допомогою плазмової дрилі? Або виколов нею очі?» запитую я. «Це не зовсім зручно».

«І все ж вам якось вдалося вижити. І це навіть не перший раз, коли слова «вижила одна» додається до вашого імені. Так?” — запитує Рід, хоча він явно вже знає відповідь.

Відчуття зради — холодне й гостре, мов ніж у горлі, — вражає мене. Я думала, що все це минуло. Мій погляд перекидається на Макса, який дивиться на свої руки.

«На Феррісі ви порушили протокол карантину, стверджуючи, що хтось із інших дітей колонії викликав вас через попереджувальну стрічку в запечатаний сектор», — каже Рід, читаючи нотатки на дисплеї свого комунікаційного імпланта.

Бекка. Я все ще бачу її в спогадах. Маленька та бліда, у великій білій нічній сорочці з маленькими синіми квіточками. Вона була босоніж, її темне волосся прилипло до чола від поту, але її очі блищали пустощами, коли вона махала мені з іншого боку стрічки, закликаючи йти за нею до її сімейного будинку.

Я пам’ятаю, як була здивована і вражена тим, як швидко і тихо моя подружка прослизнула через шлюз. Здавалося, вона навіть не відкривала його.

Але Рід має рацію: я пішла за нею. Минуло кілька днів, відколи я бачила її на роботі чи в нашій імпровізованій школі. Усі хвилювалися, що її сім’я — та інші в тому ж секторі — померли. Я була рада бачити, що з нею все гаразд. Зрозуміло, що небезпека минула, якщо Бекка встала з ліжка й стояла прямо за стрічкою.

«Неважливо, що дівчина була мертва на той момент вже більше доби», — продовжує Рід.

Я стискаю очі, щоб не допустити тремтіння. «Мені було одинадцять, і я провела місяць на самоті в цьому будинку. Мої спогади…”

«Після? Можливо, — каже Рід. «Можливо, ваші спогади були заплямовані стресом або посттравматичним… чим завгодно». Він махає рукою, відкидаючи роки терапії та численні професійні оцінки та плани мого лікування одним жестом. «Але це було до того, як усі померли. Пояснення вашої матері про перерву в карантині згадується в її записках».

Я завмираю при згадці про маму. Я навіть не пам’ятаю, як розмовляла з нею про Бекку. Усе про ті останні дні у Феррісі розмите.

«Коли вас знайшли пошуково-рятувальні служби, ви сказали їм, що ваша мати допомогла вам подати їм сигнал», — продовжує Рід. «Ви знаєте, що це було неможливо».

Тому що я спостерігала, як вона помирає кілька тижнів до того. Рідина наповнювала її легені, поки вона не могла дихати.

Крім… я пам’ятаю шепіт її слів мені на вухо. Легкі ласки її руки до моєї маківки. Обидва моменти задовго після того, як я залишила її тіло в будинку MedBay.

Змішані спогади та травмована дитина, яка вигадує речі, щоб втішитися. Це все було. Кожна моя оцінка підтверджувала це.

Намагаючись зібратися, я звертаюся до Макса. «На тому довбаному кораблі щось є. І якщо він прилетить сюди, Верукс повинна його знищити».

«Разом із усіма доказами вашого службового злочину», — завершує Рід. «Ви щиро намагаєтесь натякати, що якась інопланетна форма життя…»

«Де зараз «Аврора»?» наполягаю я, ігноруючи його. «Дотримується курсу чи просто дрейфує після початкового форсування двигуна? Ви бачили виправлений курс?» Це означало б, що судном керує думаюча людина або навігаційний комп’ютер. Якщо ні, судно може просто слідувати курсу Веллера. Як і раніше. «Ви пробували з ним спілкуватися?»

Макс пересувається в кріслі, пластик злегка скрипить під його вагою. «Спочатку нам потрібно дізнатися решту вашої історії, Клер». Він здається втомленим. Або вже змирився з якоюсь відповіддю, якої я не знаю.

«Але я розповіла вам все, що пам’ятаю! Я не вбивала свою команду!» кричу я. Медсестра на чергуванні неподалік встає, щоб попрямувати до нас.

Але Макс хитає головою, зупиняючи її.

— Ось у чому справа, Ковалик. Рід нахиляється вперед. «Як ти можеш бути такою впевненою, якщо нічого не пам’ятаєш? Якщо ця річ, яка, як ви стверджуєте, була на борту, змусила всіх інших втратити розум, звідки ви знаєте, що це не змусило і вас теж втратити свій розум?»

Мій рот працює, але звуку не виходить.

«Ти справді здаєшся особливо сприйнятливою до … скажімо так, нестабільності, для початку», — зазначає Рід.

У мене десь ослаблений гвинт. Ось у чому справа. Бульбашка істеричного й відчайдушного сміху застрягає в горлі.

І справа в жахливому усвідомленні, що він може мати рацію. Я не можу довести, що те, що я пам’ятаю, є правильним. А що, коли мої спогади — ті кілька, які я зберегла — помилкові, навіяні? Що, коли я вигадала цілі розмови та сценарії? Інший інопланетний розум? Це траплялося раніше. І не тільки з Беккою.

Ліки в моїй системі роблять все м’яким і туманним, а це означає, що моє намагання зберегти раціональне мислення вислизає набагато легше. Таке відчуття, ніби кімната обертається навколо мене по спіралі, силою руху затягнучи мене вниз. Корабель, що стрімко падає на скелясту поверхню. Я підтягую коліна до грудей, намагаючись утриматися. Я не можу дихати, не можу…

У моїх легенях щось стискається під час боротьби, я чую, як дихаю, але, здається, це не допомагає.

— Клер, — обережно перериває Макс. А потім трохи різкіше: «Клер!»

Переводжу погляд на нього.

«Завершіть свою розповідь», — починає Макс.

Я вже хитаю головою, тремчу. Я просто хочу повернутися до своєї кімнати.

«Завершіть свою розповідь», — продовжує він. «І я розповім вам про курс «Аврори» та про те, що ми знаємо на даний момент».

Рот Ріда відкривається від здивування та заперечення, але Макс кидає на нього застережливий погляд. Від Ріда долинає приглушений звук протесту, але це все.

Навіть у стані паніки я смутно розумію, що це цікава взаємодія. Вони щось знають. Щось, чого вони — чи принаймні Рід — не хочуть, щоб я знала.

«Макс», — обережно каже Рід, його голос різкий, як тріск льоду на наших запасах замороженої води, коли він починає танути. «Ви впевнені, що це добра…»

Макс відкидає його занепокоєння нетерплячим голосом і дивиться на мене, чекаючи відповіді.

Мені потрібна хвилина, щоб розподілити свої ресурси, цікавість повільно закрадається, перемагаючи страх. Можливо, я божевільна, можливо, ні. Є тільки один спосіб дізнатися. «Гаразд», — кажу я через мить, намагаючись перевести подих.

Макс відкидається на спинку свого сидіння, ще один зачарований глядач у казці про горе.

Я відкриваю рота, а потім знову його закриваю, і мені спадає на думку дещо, коли я намагаюся привести свої думки в порядок. — Спроби спілкування теж, — додаю я.

Здається, Рід готовий відтягнути Макса вбік для сердитої дискусії пошепки, просто поза межами мого чуття.

Але Макс легко знизує плечима, погоджуючись. Очевидно, він керує цим розслідуванням, хоч би що сказав Рід, коли вперше представився. «Так, і я також поділюся деталями наших спроб спілкування з «Авророю».

Досить добре.

ПОТІМ

«Теоретично «Аврора» може отримувати вантажі з суден поповнення під час крейсерської подорожі. Найсучасніше обладнання на той час, — каже Нісус високим і рипучим від хвилювання голосом. «Отже, зовнішніми дверима можна було керувати незалежно, якщо були ввімкнені налаштування та у вас був код перевизначення».

І, очевидно, він цим зараз займається.

Після того, як Веллер успішно підхопив аварійний маяк, який зараз займає більшу частину обмеженого простору на нашій крихітній кухні, я спостерігаю на моніторах за межами шлюзу, як зовнішні двері «Аврори» відчиняються з поривом повітря, що виривається, і випадкових частинок сміття. які вказують на те, що в трюмі був тиск. Темний і схожий на печеру вантажний відсік поглинає нас цілком, камери назовні на мить тьмяніють, і я тремчу. Таке відчуття, ніби на нас впала гігантська тінь, хоча освітлення всередині Ліни залишається рівним і яскравим.

Тоді наші зовнішні робочі ліхтарі вмикаються, щоб ми вперше зазирнули всередину «Аврори».

Усе вражаюче нормально, за винятком куп сміття, шматочків обльоту та реактивного каменю в повітрі, які піднялися з підлоги під час відсутності сили тяжіння. Пакети, якась деревина, розкладний стілець, листи захисного пластику, рулони пакувальної стрічки. Чашка кави, абсурдно вертикальна, яка пропливає повз, ніби її несе привид, який шукає кофеїну.

Сотні великих ящиків для зберігання у твердих футлярах вирівнюють стіни від підлоги приблизно до восьми футів. Більшість з них все ще надійно прив’язані. Приблизно півдюжини, без кришок, м’яко хитаються по периметру, де їх покинули. Хтось щось шукав? Їжу, можливо.

Але з іншого боку…

Над ящиками в дальньому лівому куті безцільно дрейфує чотирилапий об’єкт, поблискучий чорною фарбою, який відбиває на нас світло.

«Прокляття». Я нахиляюся ближче до екрану, намагаючись зрозуміти, що я бачу. Моєму мозку потрібна секунда, щоб перевернути зображення в більш очікуване положення.

Це дитячий рояль, який плаває догори ногами.

Верх складений і ретельно закріплений ремінцем з пухнастої тканини, щоб не пошкодити деревину, зараз марний запобіжний захід. Навіть з такої відстані я бачу, що краї піаніно пом’яті та розбиті, виявляючи блідіший відтінок дерева під лаком, де піаніно врізалося об стіни чи інші предмети.

Це виглядає дуже неправильно. Я тремчу.

«Вони мали проводити шоу на борту», — пропонує пояснення Нісус. «Розваги».

У протилежному куті між планками гігантської дерев’яної скрині блищить жовтий метал. Якась будівельна техніка? MIRA запалюється хрест-навхрест на передній частині ящика. Три величезні плоскі пакети, які я впізнаю як розширення для проживання, лежать складені перед ним, прикріплені до палуби.

«Нісус, чому тут є речі з Міри?» запитую я. «Аврора» — це… корабель Сіті, а «Міра» — колонія на Марсі, спонсорована Веруксом. Вони були свого роду конкурентами. Верукс у той час був більш наземним, зосередженим на поселенні та колонізації. Сіті ж захопила ринок суднобудування. Хоча «Аврору» можна було сприйняти як особливу перевагу над Веруксом, пропонуючи розкіш у космосі на кораблі, а не важке існування в наземному будинку.

«Почекай». Він звучить розсіяно. «Гм, добре. Судячи з деяких старих дописів на форумі, схоже, що Сіті погодилася зробитити поставку від Верукса на Міру на їхньому зворотному шляху».

Важко повірити, що достатньо людей настільки зацікавлені в подробицях діяльності екіпажу корабля, який так давно зник безвісти, щоб мати конкретні теми в чаті про нього в Інтернеті. Але знову ж таки, Нісус, очевидно, має інформацію в архіві та доступну в автономному режимі або просто пам’ятає. Так що…

«Я вважаю, Верукс і Сіті тоді добре ладнали», — додає він.

І вони стали ладнати ще краще через кілька років, коли трагедія та скандал з «Авророю» спричинили банкротство Сіті, а Верукс налетів і підібрав останки.

Я закочую очі. Звичайно, Верукс пожирає без вагань. Компанії. Обладнання. життя. Сім’ї. Що завгодно, щоб заспокоїти правління та акціонерів.

Ферріс-форпост був знищений, тому що Верукс затримала надсилання нових повітряних фільтрів, намагаючись вичавити ще кілька місяців зі старих. А потім їм знадобився місяць, щоб зв’язатися зі мною, тому що вони відмовилися перезамовити найближче судно — шахтарське судно, яке йшло за рудою — для порятунку. Це коштувало би занадто багато часу та операційних витрат — про це я дізналася лише після того, як стала працювати всередині і змогла трохи покопатися в старих файлах і архівах компанії.

І все ж вони без вагань рекламували мій порятунок на всіх сайтах ЗМІ як «чудо». Дивом було те, що я взагалі стільки прожила. Іноді я думаю, що Верукс сподівалася, що якщо вони залишать мене надовго, проблема вирішиться сама собою.

Шкода для них.

Вогні продовжують охоплювати територію, поки Веллер направляє нас до центру вантажного відсіку Аврори.

Цього разу прожектори вловлюють знайому низьку форму, лобове скло, яскраве та блискуче, кобальтово-блакитні вигини металу - такі ж незаймані, як і того дня, коли він зійшов з заводської лінії на автомагістраль. Автомобіль міцно прикріплений до металевого настилу знизу, без видимих ременів чи механізму фіксації, магніт все ще тримає його тут весь цей час. Двадцять років тому це був один з перших у своєму роді. У той час транспортні засоби Mag-lev були більшими, нагадували гігантів, що працюють на викопному паливі, від яких вони походять, і керувалися вручну, зовсім не схожі на сучасні персональні транспортні засоби з автопілотами.

“Якого біса?” — каже Кейн із благоговінням у голосі. «Це Мах-десять. Я бачив лише один у музеях онлайн».

«Десять Махів, спеціальне видання», — виправляє Нісус. «Так, один з пасажирів доплатив, щоб взяти його на борт».

«Чому?» глузує Веллер. «Це не той транспорт, на якому вони могли їздити тут куди завгодно».

Це багато говорить про тип людей, які купили путівку на цей перший круїз по сонячній системі. Знову ж таки, це не те, що ви встановлюєте безглуздо розкішні крани для людей, які не очікують такого рівня лікування.

«Відколи практичність заважала багатому хлопцю щось робити?» — сухо запитує Лурдес, вона звучить спокійніше, більше схожою на себе.

«Звідки ти знаєш, що це хлопець?» — із справедливим обуренням вимагає Веллер.

Лурдес хихикає.

«Будь ласка», — бурмочу я водночас з нею.

— Правильно, — каже Веллер. «Звинуватити у всьому чоловіків. Ніби на цьому човні з регульованою температурою немає сотні справжніх шуб, незважаючи на те, що синтетика навіть тепліша, ніж…

«Гм, Ендрю Дейвіс?» каже Нісус. «Це прізвище є в офіційних документах. Через кілька років після аварії хтось передав на Форум перевірені маніфести вантажів і пасажирів».

Різкий вдих Кейна чутний навіть через домофон. «Почекай, він… Дейвіс був тут?» — запитує Кейн.

“Хто це?” запитую я. Ім’я звучить віддалено знайомо, але недостатньо, щоб я могла його згадати. Іноді моя освіта на Феррісі ставить мене в оману.

«Він той… що став мільярдером, так?» — запитує Веллер. «Старий хлопець. Заробив усі свої гроші ще давно на коді, який підключав протези кінцівок до чіпа в мозку чи щось подібне».

Тепер лікарі можуть просто роздрукувати нову кінцівку з ДНК пацієнта — нерви, тканини тощо — і прикріпити її. Але в той час код Дейвіса, очевидно, був великою справою, люди все ще мали справу з механічними замінами — і прямий зв’язок із мозком був величезним проривом.

«Але потім він витратив більшу частину свого статку, інвестувавши в технологію mag-lev», — каже Кейн, і його слова швидко випливають від хвилювання. «Він є причиною того, що в Сполучених Штатах є шосе та швидкісні поїзди, не кажучи вже про автомобілі. Він як Ендрю Карнегі та Генрі Форд разом узяті».

І, очевидно, щось на зразок особистого героя Кейна.

Кейн робить паузу. — Отже, Дейвіс загинув на «Аврорі»?

«Підтвердження немає, але згідно з Форумом, це те, що всі припускають», — каже Нісус. «Він був зазначений у маніфесті, його багаж і машина потрапили на борт, і більше про нього ніхто не чув. Але його дружина — третя місіс Дейвіс — наполягала на тому, що він в останню хвилину скасував поїздку через екстрену ділову зустріч на Філіппінах. Вона стверджувала, нібито його викрав суперник або якась група, яка намагалася вимагати гроші. Вона боролася проти того, щоб його оголосили мертвим протягом багатьох років після зникнення «Аврори», і витратила тисячі на приватних детективів, щоб знайти його. На Землі, тобто».

Веллер пирхає. «Дозволь мені вгадати, чика хотіла, щоб ча-чінг продовжував ча-чінг».

«Чи можна бути менш образливим?» — запитує Лурдес.

«Напевне», — задумливо каже Веллер через мить. «Але мені доведеться докласти до цього чималих зусиль».

«Будь ласка, не роби цього», — каже Лурдес з огидою.

«Досить», — кажу я, втручаючись до того, як Веллер відчує потребу довести це.

«Ходять чутки, що остання місіс Дейвіс не могла би отримати багато, якби їхній шлюб протримався менше десяти років», — визнає Нісус.

«Імовірно, саме тоді вона припинила свою «боротьбу», щоб знайти його, правда?» — запитує Веллер.

«Веллер», — кажу я, зітхаючи.

Але Нісус мовчить, що саме по собі є підтвердженням здогадки Веллера.

«Я тобі казав», — бурмоче Веллер. Але решту шляху він проходить мовчки, поки я не відчую знайомий стукіт/потяг шасі ЛІНИ, що прикріплює нас до палуби.

«Без затискачів не так надійно», — каже Веллер. «Але магніти повинні тримати нас досить міцно».

Черговий спадок від містера Дейвіса та його любові до маглева? Можливо. Намагнічене шасі мало бути запасним варіантом на випадок відмови стикувального затискача або поломки гравігенератора на самоскиді. Скрізь дублювання. Необхідність у космосі.

«Закриваємо двері вантажного відсіку», — оголошує Нісус. Цей випадок відзначається лише легким тремтінням під моїми ногами та посиленням страху в моїх кишках. З точки зору раціональності, це безпечніший хід, особливо коли ми двоє почнемо пересування по кораблю, неприв’язані. Принаймні таким чином ми утримаємося в межах корабля.

Виконано. Ми в пастці.

Якусь мить я дивлюся на монітор, уламки у вантажному відсіку крутяться навколо нас. Дивне відчуття знати, що кожна людина, яка востаннє торкалася цих предметів, померла двадцять років тому, але, ймовірно, все ще десь тут. На Феррісі це було миттєвіше. Якби я змогла знайти правильну послідовність дій, я змогла би перемотати час назад за ці кілька годин чи днів і повернути всіх до життя. Тут усе більше схоже на стародавні руїни, покинуті, а потім знову відкриті через століття. А втім, все це якесь зловісне і загрозливе.