Морське вовченя

Розділ XVII НАДТО МАЛИЙ!

Думки мої були не з приємних. Я ще ніколи не засмучувався так страшенно. Мрії про те, як я братиму рифи на парусах, як побачу невідомі краї, розвіялись, мов дим. Всі мої плани були вщент зруйновані.

Я відчував приниження й сором. Мені здавалось, що всі перехожі знають, що зі мною трапилось і в якому я зараз неприємному становищі. До того ж я бачив на палубі коло бортів кількох матросів, які дивились на мене та іронічно посміхались. Деякі навіть голосно сміялися.

Я не міг витримати цього і швидко пішов геть.

Неподалік на пристані лежали тюки з товарами, стояли ящики та бочки. Вони по були звалені в одну купу, і між ними утворилися проходи. Я прошмигнув в один з таких проходів, де мене ніхто не бачив. Там я відчув полегшення, ніби уник якоїсь небезпеки — адже так приємно втекти від глузувань, навіть тоді, коли і не заслуговуєш на них.

Серед ящиків був один невеликий, я сів на нього й задумався.

Що мені робити? Розпрощатися з усіма мріями про море і повернутись на ферму до свого буркотливого старого дядька?

Ви скажете, мабуть, що це було б найрозумнішим і найприроднішим рішенням у моєму тодішньому становищі. Можливо. Але мені не хотілося повертатись. Тільки подумавши про такий вихід, я одразу ж відмовився від нього.

«Ні, — сказав я собі, — я ще не переможений і не відступлю від свого задуму, як боягуз. Я вже зробив один крок — зроблю й інші. Немає значення, що мене відмовились узяти на цей великий корабель. В порту стоять десятки інших! Хоч на одному з них, та мені зрадіють. Я обійду всі кораблі, перш ніж відмовлюсь від свого плану».

«Чого ж мене не взяли? — питав я себе, продовжуючи свій монолог. — Чого? Навіть нічого не пояснили. Яка ж причина відмови? Ах, он воно що. Маленький зріст! Адже вони порівнювали мене з кнехтом. А я знаю, що кнехт маленький. Значить, цим образливим порівнянням вони натякали про те, що я надто малий, щоб бути матросом. Але ж я можу бути юнгою! Я чував, що є юнги й менші за мене. Цікаво, який у мене зріст? Ех, якби в мене була теслярська лінійка, я швидко зміряв би себе. Треба було зробити це дома! А чи не можна зміряти свій зріст тут? Невже це неможливо?»

Тут хід моїх думок порушився, бо раптом я помітив, що на одному з ящиків щось нерозбірливо написано крейдою. Придивившись пильніше, я прочитав: «4 фути». Я одразу зрозумів, що це довжина ящика, бо для висоти надто багато. Можливо, цей напис належав тесляреві або його зробили для матросів, щоб вони знали, як вантажити ящик. Проте, як би там не було, через три хвилини з допомогою цього ящика я зміряв свій зріст.

Я зробив так: ліг вздовж ящика п'ятами врівень з одним краєм, потім витягнувся на весь зріст і помацав рукою, чи не дістаю головою до другого кінця. Від маківки голови до кінця ящика лишалося менше дюйма. Я витягувався щосили, але дотягтися до краєчка не міг. Втім, точно визначати зріст не мало для мене великого значення. Зрозуміло, що коли довжина ящика чотири фути, то мій зріст — трохи менший. А хлопчик такого зросту — справді дуже маленький. Я підвівся, неабияк засмучений цим відкриттям.

Досі я не знав, що я такий маленький. Та й який хлопчик не вважає себе майже дорослим? Але тепер я в цьому переконався. Не дивно, що Джек Уотерс назвав мене малюком, а його товариші порівняли з кнехтом.

Свідомість того, що я справжній ліліпут, зовсім засмутила мене. Тепер я майже впевнився, що на жоден корабель мене не візьмуть, бо маленьких юнг не буває. Я таких не зустрічав. Навпаки, мені траплялося бачити на бригах і шхунах, що відвідували нашу маленьку гавань, високих на зріст хлопців, майже дорослих, яких чомусь називали юнгами. Ні, влаштуватися на корабель — справа безнадійна. Доведеться повернутися додому.

Однак я знову сів на ящик і продовжував думати. Ще в дитинстві мій розум відрізнявся винахідливістю. Скоро у мене виник новий план, який, здавалось, цілком годився для того, щоб здійснити свій намір.

Мені допомогла пам'ять. Я згадав, що чув і читав про хлопців і дорослих, які непомітно прокрадались на кораблі і ховалися на них, а коли судно було вже далеко від берега, виходили із схованок і продовжували подорож як матроси чи юнги.

Не встигла згадка про цих відважних людей промайнути в моїй голові, як я вирішив учинити так само. Рішення прийшло блискавично: сховатися на борту якогось корабля, та хоч би й на «Інці», з якої мене вигнали з ганьбою. Це, здавалось, був єдиний корабель, який мав відплисти найближчим часом. Але, казати правду, якби в гавані стояла дюжина кораблів, готових до відплиття, я все одно вибрав би «Інку».

Ви, мабуть, здивуєтесь, чого я задумав прокрастися саме на цей корабель. Втім, це неважко пояснити. Я так сердився на моряків, особливо на помічника капітана за його брутально поводження зі мною, що мені захотілось утнути таку штуку, щоб якось помститись над ними. Я знав, що вони не викинуть мене за борт. Якщо не брані до уваги помічника — всі вони люди не жорстокі. Правда, вони посміялися з мене, але я пам'ятав, що дехто з них пожалів мене, коли довідався, що я сирота.

Отже, вирішено: завтра я вирушаю в подорож на цьому великому кораблі — наперекір помічнику, капітану і команді!