Морське вовченя

Розділ XXVI ЯЩИК З ГАЛЕТАМИ

Отже, твердо вирішивши не заподіювати собі смерті, я тим самим вирішив жити стільки, скільки буде можливо. І хоч двох сухарів не могло вистачити навіть для того, щоб наїстися й один раз, я прийшов до висновку, що треба розділити їх на чотири частини і їсти тільки тоді, коли голод стане нестерпним.

Бажання продовжити своє існування почало зміцнюватися в мені відтоді, як припинились муки жахливої спраги. Тепер це бажання стало ще сильнішим. У мене навіть було якесь передчуття, що я виживу, що не вмру з голоду, і це передчуття, хоч і дуже невиразне, час від часу з'являючись в моїй душі, підтримувало в мені щось схоже на надію.

Важко сказати, чому виникла ця надія в такому безвихідному становищі. Можливо, тому, що я згадав, як зовсім недавно надії вгамувати спрагу теж не було. Тепер же води в мене було стільки, що я міг би навіть утопитися в ній. Неймовірно, але саме я подумав, що маю змогу втопитися!

Вибираючи найлегшу смерть, я також згадав про це. Мені часто траплялося чути, що це найкращий спосіб накласти на себе руки. Власне кажучи, я був уже знайомий з ним.

Гаррі Блю врятував мене тоді, коли я вже потонув, тобто втратив свідомість. Я певний, що коли б пішов на дно, то зовсім не відчув би болю. Мені приємно було усвідомлювати, що смерть у воді не така жорстока, і я серйозно думав, чи не краще буде зняти кілька клепок на великій бочці й кинутись у неї, поклавши таким чином край своїм стражданням. Проте так міркував я тільки у хвилини відчаю, коли мені хотілося померти. Але ці хвилини минули, і я знову відчував непереможне бажання жити.

Зміну в моєму настрої пояснити не так уже й важко. Я не помер від спраги, знайшовши воду за таких обставин, наче сама доля зглянулась на мене і простягла руку допомоги. Ця рука може так само ще раз допомогти мені — врятувати від голоду. Цілком можливо, що з своєї в'язниці я теж виберусь. Ось чому невиразне передчуття, що я врятуюсь, дедалі міцніло.

Я з'їв півсухаря і напився води, бо мені знову захотілося пити. Потім, заткнувши дірку в бочці, я сів на дошки.

Я й не пробував нічого робити, бо знав, що від цього ніщо не зміниться. Та й що я міг зробити? Єдине, на що я сподівався — це на прихильність долі, на щасливий випадок, якщо на них можна було сподіватися. Але яким чином доля допоможе мені, що може трапитись — цього я не уявляв.

Важкі були години тиші й темряви. Тільки іноді передчуття, про яке я вам говорив, підбадьорювало мене. Решту ж часу настрій у мене був похмурий, і я почував себе нещасним.

Минуло, мабуть, годин з дванадцять, перш ніж я з'їв ще півсухаря. Я опирався скільки міг, але зрештою був змушений поступитися голоду. Звісно, малесенький шматок сухаря не задовольнив мене, від нього тільки більше захотілося їсти. Тоді я почав пити воду, але хоч і наповнив нею шлунок, заглушити відчуття голоду не зміг.

Годин через шість я знову поїв — ще півсухаря, — бо не міг далі терпіти мук голоду, — але навіть не відчув, що їв. Я був такий голодний, наче в роті у мене нічого й не було!

Наступна перерва тривала близько трьох годин. Мужнє рішення розтягнути два сухарі на кілька днів виявилось нездійсненним. Не минуло й дня, а сухарів не стало.

Що ж далі? Що їсти?

Я подумав про свої черевики. Мені траплялося читати про людей, які підтримували життя в своєму тілі тим, що жували чоботи, пояси, гетри, торби, сідла, — одне слово, все, що було зроблено з шкіри. Шкіра — органічна речовина, вона навіть після вичинки зберігає невеличку кількість поживності. Ось чому я й подумав про черевики.

Я нахилився, щоб розв'язати шнурки, але в цю мить щось холодне вдарило мене по потилиці. Це був струмінь води. Клапоть тканини вибило з дірки, і вода полилася просто мені на голову та голу шию. Несподіваний і холодний дотик змусив мене здивовано підскочити.

Звичайно, я перестав дивуватися, як тільки збагнув, у чому річ.

Заткнувши дірку пальцем, я помацав навколо себе, швидко знайшов клапоть тканини і всунув його в отвір. Це повторилось кілька разів підряд, і я втратив багато води. Тканина намокла, зробилась м'якою і не трималась там, де треба. Якщо затичка випаде, коли я спатиму, подумав я, більша частина води вибіжить. Значить, треба запобігти цьому, знайти кращий чіп.

З цією думкою я взявся до діла. Я обмацав усю підлогу свого закапелку, сподіваючись натрапити на яку-небудь товсту тріску, але марно. Потім з допомогою ножа я спробував відколоти кусочок деревини від шпангоута. Та фарбований дуб був дуже міцний, і я нічого не міг з ним зробити. Зрештою я, безперечно, домігся б свого, але тут мені спало на думку, що я можу значно простіше відколоти потрібну мені тріску від ящика. Помацавши його, я переконався, що він зроблений із звичайних соснових дощок. Сосна значно м'якша за дуб, вона легше ріжеться ножем, до того ж з м'якої деревини чопи кращі, ніж з твердої.

Одна з бокових дощок ящика була трохи довшою за інші. Приставивши до неї лезо, я натиснув на ножа, діючи ним і як клином, і як долотом. Але тут я помітив, що ця дошка ледве тримається. Цвяхи, якими вона була прибита, очевидно, розхиталися або повилітали, коли ящик необережно вантажили на корабель. Як би там не було, дошка хиталась у мене під руками і відвалювалась.

Я витягнув з дошки ніж, бо зрозумів, що можу одірвати її голими руками. Тоді її буде легко розщепити і зробити чіп. Поклавши ніж на підлогу, я схопився за дошку і щосили потягнув її на себе.

Вона піддалась. Заскрипіли цвяхи, щось затріщало. Потім новий звук змусив мене зупинитись і прислухатися: з ящика сипалося щось тверде і з стукотом падало на підлогу.

Мені захотілося дізнатися, що це. Я випустив дошку, нахилився і взяв у руку два кружечки однакової форми й розміру. Обмацавши їх, я не втримався від радісного вигуку.

Я вже казав, що відчуття дотику загострилось у мене і стало майже таким, як у сліпого. Та якби навіть воно й не загострилось, я все одно відразу впізнав би, що у мене в руках. Помилки не могло бути. В руках я тримав галети!