Морське вовченя

Розділ LХIV ЗДИВУВАННЯ КОМАНДИ

Я розмірковував, яким би то чином відшкодувати заподіяні мною збитки, та всі мої зусилля були даремні. Я чудово усвідомлював, що в мене нічогісінько немає, хіба що старий годинник, — а ним, — ха-ха-ха! — навряд чи можна було сплатити вартість ящика з галетами.

А втім, у мене була ще одна річ, набагато дорожча за годинник. Навіть за тисячу таких годинників. Цю річ я зберігаю й досі. Однак вона, така дорогоцінна для мене, коштувала не більше шести пенсів. Здогадуєтесь, про що я кажу? Так-так, ви вгадали, я маю на увазі саме свій ніж!

Звичайно, мій дядько не допоможе мені. Він дозволив мені жити в його домі лише з необхідності, а не з почуття відповідальності. Він не зобов'язаний платити за те, що я перевів, і, власне кажучи, я й не думав про це.

В мене була тільки одна надія, що здавалась більш-менш розумною: я можу найнятись до капітана «Інки» юнгою, слугою, ким завгодно, аби тільки відробити свій борг.

Якщо він згодиться взяти мене (а йому нічого іншого не лишається робити зі мною, хіба що викинути за борт), тоді все владнається.

Це підбадьорило мене, і я вирішив піти до капітана і запропонувати йому свої послуги.

Саме в цю хвилину надо мною почувся важкий тупіт. Скидалось на те, що з обох боків люка і по всій палубі ходять люди.

Потім почулися голоси — голоси людей. О, який це був приємний звук! Спочатку мій слух вловлював тільки окремі вигуки та слова, що згодом злилися в пісню. Голоси були хрипкі, але чарівнішої музики, ніж та робоча пісня матросів, я більше ніколи не чув.

Вона повернула мені впевненість і сміливість. Я не міг далі терпіти свого ув'язнення! Не встигла пісня закінчитися, як я кинувся до люка і постукав дерев'яною колодочкою ножа по дошках.

Потім прислухався — мене почули. Там, нагорі, про щось радились, і я міг розібрати вигуки здивування. Але хоч голоси не стихали і їх ставало чимдалі більше, ніхто не наважувався підняти кришку люка,

Я знову постукав, цього разу дужче. Спробував навіть кричати, та голос мій був тоненький і кволий, мов у малої дитини, і я замовк.

Знову до мене долинув хор вигуків здивування. Мабуть, навколо люка зібралась уся команда,

Я постукав утретє, щоб переконатись, що мене почули, і відступив трохи вбік, з завмиранням серця чекаючи наслідків.

Невдовзі над люком зашаруділо — це знімали брезент. І як тільки його зняли, в трюм з усіх щілин полилося світло.

Ще мить — і надо мною відкрилося небо. Сніп світла ударив мені в обличчя й осліпив мене. Більш того, від нього запаморочилась голова, і, поточившись, я впав назад на ящики. Знепритомнів я не одразу, а поступово, відчуваючи якесь дивне приголомшення.

Зразу ж як люк відкрився, я встиг побачити голови та обличчя людей, що з'юрмились навколо отвору і зазирали вниз. Я помітив, як усі вони враз відсахнулися з виразом справжнього жаху. І ще я почув вигуки, в яких бринів той самий жах. Але звуки поволі завмерли, світло згасло, і свідомість остаточно залишила мене, — я ніби вмер.

Насправді ж я лише зомлів. Я не чув і не знав, що діялось навколо мене. Не бачив, як ці обвітрені обличчя знову з'явились над люком і дивились на мене з тривогою. Не бачив і того, як один з них нарешті наважився спуститися вниз, за ним другий, третій і ще кілька. Всі вони, схилившись надо мною, щось здивовано вигукували і висловлювали силу-силенну здогадок. Я не чув, як вони обережно піднімали мене, мацали пульс і прикладали свої величезні долоні до моїх грудей, щоб перевірити, чи б'ється серце. Не чув я також і того, як кремезний матрос взяв мене на руки, пригорнув до грудей, а потім, коли в люк спустили коротку драбину, виніс із трюму і обережно поклав на шканцях. Я нічого не чув, не бачив і не усвідомлював, поки холодна вода, якою бризнули мені в обличчя, не пробудила мене і не повернула до життя.