Мушкетери

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий

Далебі, ми не хотіли розпочинати свою книжку словами, якими починається переважна більшість усіх пригодницьких романів, повістей та оповідань. Це трапилося не з нашої волі.

Кожний, хто хоч раз у житті щось написав — скажімо, шкільний твір або допис до стінгазети, добре знає, що найважче — придумати початок. Очевидно, якби можна було починати одразу з половини, то знаменитих письменників стало б куди більше, ніж зараз.

Але навіть ті, кому довелося на своїм віку написати з сотню шкільних творів і тисячу дописів до стінгазет, навряд чи уявляють собі, як важко придумати початок, коли пишеш не сам, а вдвох.

Коли всі події, що трапилися з героями цієї книжки, стали відомі авторам з усіма подробицями, між ними виникла така розмова:

— Давай почнемо з того, як Халід опинився в таємничій печері. Коли я був малим, то страшенно любив читати про хлопчаків, що потрапляли до печер.

— Ти був несучасною дитиною. А от як я був малим, усі мої друзі найбільше любили читати про шпигунів. Отже, розпочнемо із Сміта, з того, як він…

— Стривай! Хіба йдеться про Сміта? Хто він, цей Сміт? П’яте колесо у возі! Давай не будемо петляти! Напишемо відразу ж про те, як Майя знайшла в ущелині…

— Теж мені не петляти! Не те головне — хто знайшов, а що знайшов. А чому б не почати просто із зірки?

— Почати з кінця? Щоб кожний уже з перших сторінок книжки довідався, чим усе скінчилося? Який же дурень читатиме далі?

— А що ти пропонуєш?

— Я пропоную почати з того, як Халід опинився в печері… Коли я був малим…

— Ти був несучасною ди… і так далі.

Після того, як уся ця пластинка прокрутилася двічі, ми вирішили порадитися з одним дуже досвідченим чоловіком.

Дуже досвідчений чоловік, мудро усміхаючись, вислухав нас і спитав:

— Ну, а справді, з чого все почалося?

— Із Серьогіна! — не вагаючись ні на мить, вигукнув один із нас.

— З того, як двері відчинились і до кімнати зайшов невідомий! — випалив другий.

— От і добре, — ласкаво сказав досвідчений чоловік. — Як було, так і пишіть.

Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий.

Це трапилося в суботу, 5 лютого 196… року, о 14 годині 59 хвилин за московським часом. Саме такий час показували стрілки годинника, глянувши на які Леонід Серьогін із задоволенням подумав, що робочий день у редакції закінчується рівно через хвилину. І що через дві хвилини він уже мчатиме до автобуса, який іде на лижну базу.

Він замкнув шухляди письмового столу і, почувши стукіт у двері, звів очі.

Перед Серьогіним стояв невисокий худорлявий чоловік років двадцяти п’яти, на диво знайомий з обличчя. Не могло бути ніякого сумніву, — він чимало разів бачив ці веселі, дуже розумні, трохи витрішкуваті очі, кучеряве, ледь рудувате волосся, енергійно стулені вуста.

“Можливо, що сам Пушкін був ще більше схожий на свої портрети, — промайнуло в голові у Серьогіна. — Але навіть найближчі родичі поета, без сумніву, скидалися на нього значно менше, ніж цей відвідувач”.

— Добридень, — сказав той, що зайшов.

— Добридень, — машинально вимовив Леонід, не відводячи погляду від кучматої чуприни незнайомця. — Вам, очевидно, треба у відділ поезії, а тут…

Губи незнайомця ледь здригнулися, ніби він хотів усміхнутись, але потім стримався.

— Я думаю, в наш час він займався б не віршами, а кібернетикою або радіоелектронікою. Проте не ручуся. Але мені треба саме у ваш відділ.

Незнайомець ступнув до столу і поклав на нього жовтий, такий товстелезний портфель, що в нього цілком могли вміститися “Євгеній Онєгін”, “Капітанська дочка”, “Історія Пугачовського бунту” і ще з десяток книжок.

Серьогін із жахом дивився на відвідувача. В редакції не можна сказати: “Вибачте, товаришу, робочий день кінчився, заходьте завтра”. Завтра, цілком імовірно, вже буде пізно: або застаріє новина, що приніс відвідувач, або сам він опиниться уже не в Москві, а десь на Далекому Сході.

З виглядом приреченого Серьогін показав господареві велетенського портфеля на крісло.

Рукопис, який витяг незнайомець, був несподівано тонкий — зо п’ять-шість сколених скріпкою аркушиків.

“Якщо вміло повести справу, — подумав Серьогін, — вечір можна ще врятувати!”

І, не глянувши, перегорнув першу сторінку. Все одно всі автори, як правило, починають суть справи лише на другій, — на першій вони беруть розгін.

На другій сторінці Серьогін прочитав:

“…рабель, керований Володарями Розуму з далеких сфер космосу, побував на нашій Землі…”

— Дуже цікаво, дуже! — сказав він якомога приязніше. — Але науковою фантастикою займається не відділ науки, а відділ художньої прози. Отже, пробачте…

Серьогін розвів руками і трохи підвівся, ніби закінчуючи розмову.

— Отже, пробачте, — повторив Серьогін, — але я нічим…

Однак незнайомець і оком не моргнув.

— Уже пробачив, — не поспішаючи сказав він. — А тепер, будь ласка, прочитайте мою статтю.

— Статтю? — тамуючи роздратування, запитав Серьогін. — Статтю про те, що корабель із космосу відвідав Землю?

Незнайомець спокійно кивнув головою.

“Дивний чоловік, — подумав Серьогін. — Очі блищать і волосся закучмане. Треба обережніше. Головне, не сперечатись. Удавати, що все гаразд”.

— Ну що ж, — бадьоро сказав він. — Добре! Залиште вашу статтю. Ми з нею уважно ознайомимося, обговоримо з товаришами і вас повідомимо.

Серьогін звів очі й зустрівся з уважним поглядом відвідувача.

Що б йому іще таке сказати?..

— Поза всяким сумнівом, вашу статтю прочитають цілком доброзичливо… До речі, чи немає у вас якогось прапорця з Великої Ведмедиці? Розумієте, вимпела або значка, залишеного тими самими… про котрих ви пишете. Якщо є, беріть портфель і давайте сюди!

Серьогіну дуже сподобалась власна думка. Головне, бути з цим громадянином логічним до кінця. Він чув колись, що божевільні логічніші за всіх інших.

Справді, відвідувач сприйняв ці слова, як належить. Він узяв портфель зі столу, поставив його на коліна, клацнув одним із численних блискучих замків і за мить поклав на рукопис невеликий предмет — щось на зразок лампочки від кишенькового ліхтарика.

Губи незнайомця здригнулися вдруге, і він, як і раніше, стримався від усмішки, підвівся з крісла й сказав:

— Я не сумніваюсь, що моя стаття попала в надійні руки. Якщо ви захочете бачити мене завтра, то прошу дзвонити до десятої ранку. На все добре!

Кілька хвилин Серьогін прислухався до кроків у коридорі, побоюючись, що дивний відвідувач вернеться.

Нарешті він насмілився виглянути за двері. Там не було ні душі.

Зітхнувши з полегкістю, Серьогін витягнув сигарету й клацнув запальничкою.

На столі щось яскраво блиснуло.

Серьогін узяв маленький предмет, котрий раніше вважав за лампочку. Предмет був прохолодний, блискучий і напівпрозорий, ніби коштовний камінь. За формою він справді нагадував лампочку або грушу.

Серьогін ще раз клацнув запальничкою, і в глибині цієї дивної груші спалахнув таємничий блакитнуватий відблиск:

— Що за чортівня? — вголос вимовив Леонід. — Ану глянемо на адресу…

На останній сторінці рукопису було надруковано:

“Кандидат фізико-математичних наук М. Бєлов. Московський інститут астрономії”.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ Самміліт № 17

Добре, що Серьогіну не заманулося простежити за дивним відвідувачем, а то б він остаточно переконався у своїй невтішній для Матвія Бєлова думці.

Збігши зі сходів, Бєлов спитав гардеробницю:

— Скажіть, будь ласка, який сьогодні день?

— Сьогодні субота, — насторожено відповіла літня жінка.

Відвідувач розсміявся. Потім пробурчав: “Бідний Серьогін”. Знову розсміявся: “Субота!” — і вискочив на вулицю. Гардеробниця з острахом подивилась йому вслід.

Бєлов зупинився, побачив зелений вогник таксі, підняв руку:

— Ломоносовський!

Всю дорогу зосереджено мовчав. Тільки наприкінці шляху задумливо спитав шофера:

— Сьогодні дійсно субота?

— Абсолютно справедливо, — усміхнувся шофер. — А вчора, до речі, була п’ятниця. А завтра-неділя. Можете вважати, що одержали вичерпну інформацію! Приїхали…

Розплатившись, Матвій вийшов із машини, глянув на темні вікна інституту і розчинив навстіж важкі двері.

Співчутливо усміхаючись, вахтер подав йому ключ від лабораторії:

— Чому ж не відпочиваєте?

— Встигнемо! — впевнено відповів Матвій і, перескакуючи через сходинки, побіг нагору.

Треба поспішати! Уже двадцять шість років, а як мало зроблено!

Школа, університет, сто сорок п’ять метеоритів і шістнадцять саммілітів — цих дивних створінь природи.

Що знав він про самміліти чотири роки тому, коли вперше поклав на долоню блискучий напівпрозорий предмет? Майже нічого. Знав, що через сторіччя після того, як у пустелі, побіля оазису Саммілі, знайшли кілька десятків таких груш, ніхто не сумнівався, що це скло. Не зовсім звичайне, але скло, котре незрозуміло як опинилося тут і невідомо ким зроблене.

Потім більшість учених почали вважати самміліти особливим видом небесного каміння — метеоритів. Щоправда, ніхто й ніколи не бачив їхнього падіння. На землю летіли інші метеорити — камінні або залізні. Але було чимало думок щодо винятковості саммілітів. Один відомий вчений навіть вважав, ніби це шматочки Місяця, які були вибиті з нього кометою і рикошетом упали на Землю…

Тепер Матвій дещо знав про ці таємничі, схожі на затверділі великі краплі, предмети.

Бєлов увімкнув термоаналізатор. Злегка дзенькнули реле, і поруч з великим скляним екраном здійнявся вузький стовпчик світла — внизу вишнево-червоний, вище рожевий, ще вище жовтий, потім білий і аж геть у горі блакитний.

— З чого розпочнемо? — голосно сказав

Матвій і глянув на довгий стіл, заставлений найрізноманітнішими речами: скляними та порцеляновими посудинами, пластмасовими іграшками, металевими зливками, каменями. На прикріплених до них етикетках були цифри, що означали найвищі температури, які діють на ці предмети. На важкому і темному свинцевому зливку стояло “327”. На такому ж важкому, але світлому, платиновому — “1755”. Найбільшу цифру — “2200” — було записано на етикетці, приліпленій до чорного кристала, що виблискував гострими гранями.

Бєлов узяв за вуха білого пластмасового зайця, відкрив покришку приладу і опустив туди іграшку.

Екран був, як і раніше, темний. Стовпчик світла анітрохи не змінився. Отже, цього звіра виготовили при температурі меншій чотирьохсот градусів.

Наступною була склянка, звичайна гранчаста склянка із зеленкуватого скла. Екран відразу ж засвітився темно-червоним вогнем.

Матвій поклав руку на маленький штурвал поруч з екраном. Стрілка на циферблаті приладу повільно сповзла з нуля і пішла по колу. Коли вона досягла цифри “654”, екран погас. Збоку, на стовпчику, що світився, з’явилась чорна смужка — саме навпроти багрового кольору.

За хвилину в аналізаторі була вже не проста склянка, а найтонша колба із тугоплавкого кварцового скла. Екран запалав ясно-червоним вогнем. Бєлов повернув штурвал. Екран погас. Стрілка на циферблаті зупинилася біля цифри “1800”. Якщо самміліти — продукт стародавнього скляного виробництва, то ця величина для них найвища.

Матвій відчинив шухляду столу, витягнув звідти велику напівпрозору краплю і поклав її в прилад.

Ого, як спалахнув екран! Блакитне сяйво розлилося по всій лабораторії. Заблискотіли на столі склянки і колби, блакитнуваті зайчики застрибали по стінках і стелі. А стовпчик біля екрана став ледве помітний. Бєлов повернув штурвал до краю. Стрілка на циферблаті зробила повний оберт і зупинилась. Екран світився, як і раніше. Він погас лише після того, коли самміліт знову опинився на столі.

Ні, самміліт — не скло! Ні єгиптяни, ні вавилоняни ніколи не могли виготувати ніякого самміліта! Це Матвій зрозумів ще рік тому.

І все ж рік тому, та й що там рік — ще місяць тому він нічого не розумів. Або скло, або метеорит… Якщо не скло, то — метеорит. Якщо не метеорит, то — скло… Так і повторював, услід за підручниками, як папуга. Нібито на світі існують лише ці дві можливості: або-або.

Прилад перевірено. Тепер можна переходити до нових зразків, одержаних сьогодні вранці.

Першим ліг в аналізатор важкий гладенький камінь — уламок метеорита. Екран яскраво засвітився. Райдужний стовпчик перерізала чорна смужка. Стрілка на циферблаті показала “43 000”. Матвій вимкнув прилад і записав результат. Колись камінь було нагріто до сорока трьох тисяч градусів…

Уламок другого метеорита.

Тридцять вісім тисяч градусів…

Усе правильно. Під час польоту через щільні шари атмосфери небесне каміння не може нагріватися дужче.

Бєлов з обережністю опустив у прилад самміліт і загвинтив покришку. Як же поводитиметься цей, сімнадцятий числом, зразок?

Кімната засяяла яскравим біло-голубим сяйвом, і колби на столі заблискотіли, як електричні лампи.

Стрілка миттю виписала повне коло, але сяйво не зменшилось. Кілька хвилин Матвій сидів примружившись, потім вимкнув прилад. Відразу зробилося темно.

Коли очі звикли до світла звичайної лампи, він підсунув до себе аркуш паперу і записав: “Самміліт № 17 — вимірювальна межа приладу 100 000 градусів, температуру утворення не встановлено”.

Правильно чи неправильно він зробив, віддавши рукопис у редакцію?

Доказів походження саммілітів у нього ще немає. Але чому ж він повинен корпіти сам, ніби середньовічний алхімік, і зберігати мовчання, якщо впевнений — впевнений! — що йому пощастило натрапити на першу стежинку, яка приведе до відкриття?

Матвій тримає на долоні напіврожеву краплю, яка мерехтить у слабкому світлі настільної лампи.

— Хотів би я глянути на тих, хто тебе нагрівав]

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Д’Артаньян де Тарасюк

На дверях, на тому місці, де звичайно висить табличка з прізвищем мешканців і цифрами — кому скільки разів дзвонити, білів великий квадратний шматок грубого картону. На ньому в яскраво-червоному плащі з хрестом красувався вусатий мушкетер. Шпага його вказувала на кнопку дзвоника.

П’ятнадцять років тому, коли третьокласник Льоня Серьогін вперше побачив ці двері, поруч з мушкетером був напис:

“Тут живе твій брат і друг — д’Артаньян де Тарасюк”.

Серьогін обтрусив з пальта сніг, намацав у кишені таємничу грушу і натис кнопку.

Добре, що все це сталося взимку, а не влітку. Григорія Тарасюка можна було застати вдома лише взимку. Влітку він був “у полі” — то в Середній Азії, то на Єнісеї, а то й на Чукотці. Але взимку археологи звичайно сидять у своїх Інститутах і копирсаються в утилі, який встигли відкопати за літо.

Почулися швидкі кроки, і двері розчинилися навстіж. В коридорі стояв баскетбольного зросту чоловік з чорними вусами — не такими розкішними, як у мушкетера на дверях, але все ж із справжніми вусами. Не дивуючись з приводу нежданого візиту опівночі, господар зробив жест-запрошення.

Поки Серьогін стягував з себе пальто, де Тарасюк з цікавістю придивлявся до його обличчя і нарешті вимовив:

— Із дому вигнали чи з газети?

— Ще тримають, — пробурчав Леонід. — Але скоро виженуть…

— За що? Знову написав, що турбіну обертає електрика?

— Ось викличу тебе зараз на дуель, — похмуро пообіцяв Серьогін, — тоді знатимеш!

— Чудово!

Тарасюк вискочив на диван, зняв із стіни одну рапіру, зробив випад у бік гостя і продекламував:

Він кинув рапіру у велику коркову кулю на тумбочці в кутку кімнати, підкрутив вуса й весело сказав;

— Ну, брате, розказуй, яка біда в тебе?

Замість відповіді Серьогін подав йому аркуші сколеного скріпкою паперу.

Тарасюк поринув у читання.

За першим разом він прочитав рукопис дуже швидко і навстоячки. За другим — дуже повільно і сидячи. За третім він прочитав лише кінець, і до того ж вголос.

“Усе написане вище дає змогу дійти таких висновків.

По-перше. Виявлені нами особливості фізичних характеристик речовини саммілітів не дозволяють віднести їх ні до жодного виду відомих на землі природних чи штучних утворень.

По-друге. Можливе припущення, що самміліти свідчать про відвідування нашої планети розумними істотами з іншої зірки.

По-третє. Настав час вилучити питання про відвідини нашої планети посланцями інших космічних цивілізацій із монопольного вжитку авторів фантастичних літературних творів і почати систематичні пошуки вимпела, котрий міг бути залишений на Землі”.

Тарасюк акуратно поклав рукопис на стіл, ліг на диван, заклав долоні за голову і став вивчати стелю.

Через кілька хвилин він байдужим тоном поцікавився:

— Ти цю штуку сам вигадав?

— На жаль, не сам. А що, зачепило?

— Доведи! — не відповідаючи на запитання, все тим же байдужим тоном сказав Тарасюк.

— Прошу!

Серьогін обережно витяг із кишені й поклав на диван блакитнуватий, схожий на краплю предмет. Тарасюк не поспішаючи підвівся, взяв лупу і почав розглядати камінь.

— І як ця штука називається? Самміліт?

Серьогін мовчки кивнув.

Тарасюк підійшов до полиці, дістав одну з темно-синіх книжок, що стояли зверху.

— Поглянь! Поглянь! — сказав Серьогін. — Том дванадцятий, сторінка сто сорок шоста, між “Саммером” і “Самнітами” нічогісінько немає.

— Ти маєш рацію, — підтвердив Тарасюк. Він закрив книжку й поклав її на місце. — І все-таки настав час забрати це питання з-під відання писак і почати пошуки. Чи не так?

— А як ти думаєш? — спитав Серьогін.

— Що ж тут думати! — вигукнув Тарасюк. — Починати, то починати!

Він зняв з полиці ще одну книжку і, перегорнувши з десяток сторінок, простяг її Серьогіну:

— Читай!

Леонід прочитав:

— “Саммілі — оазис в Сірійській пустелі, за двісті миль від Хірбетського нагір’я. Розташований в населеній місцевості. Висота — 800 метрів над рівнем моря. Клімат континентальний. Шляхів немає. Визначних пам’яток немає. Відомий знахідками предметів, які вчені відносять до скляних виробів стародавніх народів”.

— Зрозумів? — Тарасюк значуще глянув на друга. — Книжка ж 1923 року. Поки що все збігається… Стривай! Стривай! Як там написано — “За двісті миль від Хірбетського нагір’я”? Той самий Хірбет!

— Який той самий? — здивовано, розтягуючи слова, мовив Серьогін.

— Якщо не брати до уваги працівників довідкових бюро, то найбільш непоінформовані люди на землі — журналісти, — зауважив Тарасюк.

— А все-таки?

— Тиждень тому одна французька газета опублікувала фотокопію пергаментного сувою, знайденого нещодавно поблизу Хірбету. В сувої згадується Христос. А рукопис — другого століття до нашої ери. Зрозуміло?

Серьогін кивнув головою.

— А я думав, наша ера починається з дня народження цієї легендарної істоти…

— Правильно думав! — підтвердив Тарасюк.

— Як же може людина з’явитися на світ до свого народження?

— Справді, дивно. Не ти один — весь світ дивується…

— А в тебе не завалялася часом ця газетка?

— Чого нема, того нема. Адже мені, сам розумієш, один біс — що Бог-отець, що Бог-син… Самий факт цікавий. В наш час знайти такий стародавній рукопис… Хотів би я побувати в цьому Хірбеті!

Тарасюк схопив стілець, поставив на нього табуретку, підсунув усю споруду до дверей і поліз угору — на антресолі.

Серьогіну не лишилося нічого іншого, як ухопитися за табуретку й по можливості краще підтримувати всю піраміду, поки Тарасюкові ноги не зникли між кінцями лижних палиць, альпенштоків та якихось ящиків.

Не менше як з півгодини Леонідові було чутно лише сопіння, сердитий шепіт і кількаразове “ап-чхи”. Нарешті з-за ящиків вихопилася хмара пилюки, а потім виткнулася Тарасюкова голова.

— Тримай! — І Григорій почав кидати вниз грубезні книжища з обшарпаними корінцями. Серьогін ледве встигав їх ловити.

Григорій зіскочив з антресолей і злісно просичав:

— От тобі й Близький Схід — в найдальшому кутку лежав!

Леонід узяв перший, що трапився, пошарпаний том, стер пилюку і почав роздивлятись фотознімок якогось храму.

— Не те, не те! — Тарасюк безцеремонно відсунув книжку набік. — Давай біля Саммілі. Здається, є там поблизу одна цікава штуковина… Та ось вона!

На кольоровій літографії-вклейці Серьогін побачив на тлі гір кілька напівзруйнованих стін і коло них тригранну піраміду.

Книжка була німецькою мовою.

Леонід сказав:

— Дер, ді, дас… — і розвів руками.

Крім слова “Хірбет”, він зовсім нічого не розумів.

Тарасюк презирливо примружився:

— Між іншим, Льоня Серьогін вивчав, здається, у школі і в інституті іноземні мови? Ех ти! Гаразд, слухай!

“Той, хто знехтує труднощами важкої подорожі, порадує себе спогляданням дивної, геометрично правильної піраміди, вирубаної із суцільної скелі. Висота її близько двадцяти метрів, три кути спрямовані точно на північ, схід і захід. Можна лише гадати, навіщо здався стародавнім завойовникам, які прийшли в ці краї в четвертому столітті до нашої ери, такий величний пам’ятник і на честь якої події його споруджено…”

— Ну й старожитність! — зневажливо сказав Серьогін. — Четверте століття до нашої ери!

— Багато ти розумієш! — заперечив Тарасюк. — Скажи, будь ласка, звідки він узяв, що піраміду збудували “стародавні завойовники”? Не знаєш? Ну, то я тобі скажу. Це найпростіший спосіб. Приміром, я знайшов стародавній шолом. Хто тут жив у тому столітті, котре я вивчаю? Монголи. Але монголи не носили таких шоломів. Біда! Дізнаємося, хто тут жив до монгольської навали. Печеніги? Чудово. Так і запишемо: я знайшов печенізький шолом! Зрозумів?

— Ти й справді знайшов печенізький шолом?

— Не я — Дудников.

Серьогін вихопив з кишені блокнота і коротко там записав: “Шолом. Печеніги. Дудников”.

— А хто це — Дудников?

Тарасюк осудливо зиркнув на Серьогінський блокнот.

— Є у нас в інституті одна така особа. З тих, кому все на світі ясно і просто. Простіше од дірки від бублика…

— Я бачу, в тебе з ним контри, — усміхнувся Леонід.

— Хай йому грець, — відмахнувся Тарасюк. — Не про нього зараз мова. Ти зрозумів, про що я тобі казав?

— Так, взагалі зрозумів, — невпевнено обізвався Леонід. — Але ти ж не знаєш, звідки цей німець узяв “стародавніх завойовників”, котрі побудували…

— Нізвідки! — відрубав Тарасюк. — Зараз переконаєшся. Ходімо далі!

…Автори другої, третьої і четвертої книги писали про піраміду: мовляв, вона “завжди викликала подив” уже тим, що існує не в Єгипті і що в ній навіть не можна було поховати ніякого царя, бо вона висічена із суцільної скелі.

В п’ятій і шостій книжках були посилання на першу й третю та копії тієї ж літографії.

— Отже, — радісно сказав Тарасюк, — пам’ять мені не зрадила. В Хірбеті, за двісті миль від оазиса з твоїм загадковим камінням, стоїть не менш загадкова споруда правильної геометричної форми. Ні про. час її зведення, ні про будівників ніхто нічого сказати не може… Як ти думаєш, Льонько, хто побудував Хірбетську піраміду?

Серьогін відірвавсь од літографії, глянув на друга і побачив в його очах той же дивний блиск, котрий вісім годин тому бачив у автора статті.

— Грицьку, не втрачай глузду! — заволав Серьогін. — Давай-но краще спати! А завтра обмізкуємо все це на свіжу голову.

Але Тарасюк дістав звідкілясь логарифмічну лінійку і почав орудувати нею, шепочучи собі під ніс якісь цифри.

Через кілька хвилин він сказав:

— Вага піраміди — за моїм обережним підрахунком — понад дві тисячі тонн. До речі, найпотужніші підйомні крани не підіймають більше п’ятисот. То хто ж усе-таки збудував Хірбетську піраміду?

— Спати! Негайно спати! — закричав Серьогін і заходився витягати з-за шафи розкладачку.

…Його розбудив тихий, але дуже настійливий Тарасюків бас.

За вікном сяяло сонце. Повільно спадали блискучі парасольки сніжинок.

Григорій, прикривши долонею телефонну трубку, твердив:

— Розумію. Все розумію… Розумію, неділя. Розумію, сімдесят шість років. А тепер ви зрозумійте: справа невідкладна! О, тепер дякую! Рівно об одинадцятій? Єсть. Будемо обоє. Зі всіма документами.

Він поклав трубку й оглянувся.

Серьогін зажмуривсь, але пізно, — у повітрі просвистіла подушка і вдарила його в плече.

— А киш з-під ковдри! Сніданок готовий!

Серьогін розплющив одне око.

— Через півгодини відрекомендуєш мене тому мушкетерові, а через три години я мушу бути в академіка…

— Якому мушкетерові? — не розплющуючи другого ока, спитав Серьогін.

— Бєлову! Кандидатові фізико-математичних наук Бєлову, — нетерпляче повторив Тарасюк і стягнув з приятеля ковдру.

А коли Леонід з подушкою в руці кинувся на нього, — вихопив із пробкової кулі рапіру і, зайнявши бойову позицію, урочисто вигукнув:

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ Безпрограшна лотерея

Двоє лижників зупинилися біля останнього в селищі паркану.

— Приїхали? — відсапуючись, промовив Бєлов.

Тарасюк кивнув, подивився на годинник, потім запитливо глянув на свого супутника і показав палицею на ліс. Туди вела голубувата, добре об’їжджена лижня.

Бєлов благально підвів руки вгору.

— Ганьба! — похмуро пробасив Тарасюк. — Ходять чутки, що мавпа перетворилася в людину не тоді, коли стала на ноги, а тоді, коли стала на лижі.

— Але ж нам уже час? — Бєлов з надією глянув на вкритий інеєм частокіл, за котрим виднілася суцільна стіна обліпленого снігом чагарника; над сніговою стіною стирчав гостроверхий дах з квадратним, рожевим від сонця віконечком мансарди.

— Ми ще маємо двадцять хвилин… Та гаразд, ходімо.

Тарасюк швидко зняв лижі і почав витирати рукавичкою іній з пригвинченої до хвіртки латунної пластинки.

— Нас не покусають? — запитав Бєлов.

— Зараз довідаємось, — відповів Тарасюк і, закінчивши своє заняття, вголос прочитав: — “Заходьте! Злих собак немає!”

На величезному письмовому столі височіла купа паперу впереміж із розкритими книжками.

— Так ось що ви робите в неділю! — грізно сказав Тарасюк. — Буду скаржитись у місцевком! Директор порушує конституцію: кожний громадянин має право на відпочинок!

— Пишіть скаргу, Грицьку, пишіть, — спокійно відказав академік, потискаючи їм руки. — Але майте на увазі, за даними Центрального статистичного управління, сімдесятирічний громадянин в середньому живе ще тринадцять років. Отже, мені належить лише років сім. Але покінчимо з етикетом. У вашому розпорядженні тридцять хвилин.

— Мені вистачить і десяти, — сказав Бєлов.

Академік слухав не перебиваючи. І лише коли Матвій закінчив своє коротке повідомлення, сказав:

— Так, припустимо, ви довели, що самміліти — не скло і не метеорити. Що ж ви збираєтесь доводити далі?

— Треба визначити, коли і при якій температурі вони утворилися, — ¦ відповів Бєлов. — Час і температуру.

— Гаразд, припустимо, ви встановили: температура-мільйон градусів, час — сто тисяч років. Хіба це свідчить, що каміння штучне, — і, тим паче, що його існування пов’язане з прибульцями на Землю?..

— Ні, але…

— Звичайно, ні! — втрутився Тарасюк. — Проте якби пощастило довести, що самміліти з’явилися сто тисяч років тому і що саме цими роками датується якась історична пам’ятка, то…

— Стривайте! — академік заспокійливо постукав по столу олівцем. — Історична пам’ятка сто тисяч років тому — це фантазія.

— А п’ятдесят тисяч? — палко запитав Тарасюк. — А двадцять п’ять?

— Двадцять п’ять, мабуть, теж забагато.

— Ну, звичайно, — усміхнувся Тарасюк. — Дудников має рацію — Венеру Мілоську зліпили вчорашні пітекантропи. Людська цивілізація виникла десять тисяч років тому… А на мою думку, єдиний доказ надзвичайної близькості людини до пітекантропа — це існування самого Дуд…

Бронзова шпага стрілки старовинного, схожого на вежу, годинника увіткнулась у цифру “6”. За вікном злегка виблискував проти місяця сніг.

Академік, Матвій і Тарасюк розглядали розстелену на письмовому столі карту Близького Сходу.

Тарасюків бас звучав тепер дуже спокійно:

— Десятки знахідок за останні роки зроблено в шарах, котрі неможливо датувати звичайними методами хоч у якійсь мірі точно. Те, що робить Бєлов, досліджуючи свої самміліти, необхідно нам, археологам, як повітря… Адже лотерея безпрограшна — це найголовніше! Якщо навіть космос тут непричетний, якщо ми не знайдемо ніяких слідів стародавніх астронавтів… Визначити точний вік усіх пам’яток — хіба цього замало?

Академік відірвався од карти і присунув до себе папери, що лежали перед Тарасюком і Беловим.

Запанувала тиша. Тільки зрідка поскрипував товстий червоний олівець у руках академіка.

— Шансів мало, — сказав він нарешті. — Для найголовнішого шансів дуже мало. Один на мільйон.

— Але одиниця — це не нуль, — з обережністю сказав Матвій.

— Безумовно!

Академік встав з-за столу, зробив кілька кроків по кімнаті і зупинився перед Беловим.

— Не люблю гучних фраз, але одиниця, про котру зараз ідеться — це універсальність життя. Всемогутність розуму. Доведені не логікою, а досвідом!

Він сів у своє крісло і розгонисто провів на одному з аркушів червону смугу:

— Підіб’ємо підсумки. В принципі згоджуюсь. Вашу назву, Грицьку, поки що доведеться відкинути. Не будемо дратувати гусей. “Сектор палеоастронавтики… Палеоастронавтика…” Треба простіше! Ну, скажімо, “Сектор фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток”. Не заперечуєте? До речі, про гусей. Я неодмінно призначу до вас когось із тих, хто вміє охолоджувати гарячі голови до нормальної температури! На середу підготуйте міркування щодо програми роботи сектора.

Першим пунктом у плані, прийнятому вченою радою інституту після тривалих обговорень, значилося: “Вивчення Хірбетської піраміди з метою встановлення часу спорудження пам’ятки”.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Літак прибуває в Бейрут

Григорій Тарасюк зовсім не відчував ніякого задоволення від польоту на літакові. Звичайно, він визнавав його перевагу у швидкості і тому користувався авіацією майже у всіх випадках, коли йому треба було подолати простір, що перевищував кількасот кілометрів. Але визнання переваги ще не означає любові.

Коли ж говорити про любов, то понад усе в світі Тарасюк любив ходити пішки — по-перше, все видно як слід, по-друге, де захотів, там і зупинився.

Навіть мандрівка поїздом була для нього цілковитою прикрістю — так хочеться вискочити біля якоїсь дивовижної могили чи осипу, що підозріло блиснув у горах. Але вагон мчить мимо, мимо, мимо — бачить око, та рукою не вхопиш.

А про літак що казати. Тут навіть око бачить головним чином суцільну пелену хмар, які закривають усе, що є цікавого на землі.

Тарасюк зазирнув у круглий ілюмінатор. У схожому на снігову пустелю верхньому мереживі хмар не було жодного “вікна”.

Тяжко зітхнувши, Григорій знову почав переглядати іноземні журнали. В останньому аеропорту він радикально поновив їхній запас і тепер майже в кожному знаходив нові висловлювання з приводу “дивної”, “безглуздої”, “приголомшливої”, “обурливої”, “антинаукової”, “легковажної”, “розрахованої на ефект”, “божевільної” і т. д. і т. ін. гіпотези російського астронома Бєлова, днями опублікованої в московській газеті.

Ось і на першій сторінці паризького “Пті” підстрибуючі жовтогарячі літери сповіщали:

Тарасюк усміхнувся і взяв інший журнал, на цей раз — солідний віденський тижневик.

— Інтерв’ю із Зінгером? — пробурчав він. — Це вже серйозніше.

Читаючи це сердите інтерв’ю, Тарасюк уже не усміхався.

Ні, не таким уявляв він раніше знаменитого ракетника. Ну, продав свій талант фабрикантам гармат, але за віщо ж так зневажливо говорити про свою Землю?

Виходить, для вас, пане Зінгере, відвідання Землі нераціональне… А що ж раціональне? На що б ви витратили цю “фантастичну кількість енергії”, якби мали її? На якусь надфантастичну зброю?

Що й казати, не перевелися ще дикуни на нашій маленькій планетці!

Григорій розгублено гортав журнали, вже не придивляючись до великих заголовків з “космічним відтінком”, як раптом його погляд зупинився на знайомому імені.

Клайд? Професор Френсіс Клайд? Кому-кому, а йому мала б бути до вподоби думка про те, що Хірбетська піраміда побудована прибульцями з космосу! Адже він ще в своїй першій славетній роботі про походження єгипетських пірамід відзначав: їх пропорції свідчать про великі математичні знання тих, хто будував ці дивовижні споруди. Ні в яких інших пам’ятках архітектури Стародавнього Єгипту і сусідніх країн таких свідчень немає!

“А може, — подумав Тарасюк, — Хірбетська піраміда навела єгиптян на думку про форму усипалень для фараонів?”

Однак відомий професор не справдив його надій.

Тарасюк спохмурнів. Невже він справді зробив погану послугу Матвієві, підсунувши йому цю піраміду?

Але між єгипетськими і Хірбетською пірамідами — велика різниця. Ті складені з окремих плит — ця суцільно витесана. Ідоли з острова Пасхи мають вагу зо два десятки тонн, а Хірбетська піраміда — тисячі. її нічим підняти навіть сьогодні!

— Прошу застебнути ремені! — пролунав голос стюардеси. — Приготуйтесь до посадки. Через десять хвилин наш літак прибуває в Бейрут!

Григорій закинув журнали на полицю, застебнув ремені й дістав із внутрішньої кишені бумажник, щоб востаннє, перевірити, чи на місці документи.

Закордонний паспорт… Посвідка про відрядження… А це що за папірці?

Тарасюк витяг із кишені телеграми, одержані в редакції відразу ж після опублікування Матвієвої статті. Серьогін дав їх приятелеві перед вильотом — “на дорогу”!

Він розгорнув бланки. На першому стояло:

“Відразу видно — наша!” — подумав Тарасюк.

А ось інша — теж цікава, хоч і явно “не наша”:

А це, мабуть, дружній жарт:

Літак сильно гойднуло. Григорій заховав бумажник у кишеню. Машина пішла на посадку.

Хмари розійшлися, і внизу яскраво заблакитніло море з білими поплавцями кораблів. Скраю воно було облямоване блискучим мереживом прибою.

Але ось море нахилилося і пішло кудись убік, а прямо на літак почала насуватися стрімка коричнева гора з темно-зеленими плямами. Потім гора теж нахилилась, і літак почав провалюватись униз.

Назустріч побігли зграйки білих хаток з червоними дашками, потім кілька іграшкових димарів з іграшковим витким димком, потім вигулькнуло справжнє місто — з багатоповерховими будинками, різнобарвними цяточками автомобілів і довгастими трамваями.

Мотори перестали ревіти. Зовсім близько шалено промайнула бетонна стрічка посадочної смуги.

Через три години маленький бувалий “додж” вибіг з міста і помчав уздовж невеличкої гірської річечки в напрямку гір, що півколом заступали обрій.

— Не знаю, чи пощастить проїхати, — сказав шофер, немолодий смаглявий чоловік, з такими ж точно вусами, як у Григорія. — Я зроблю все, що зможу, але пан не мусить сердитись, якщо це не вийде. Я відразу попередив пана, що на дорозі в Хірбет стоять застави.

— Тайм із маней! Час — гроші! — сказав Тарасюк. — У мене мало часу. Тому ви одержите вдвічі більше, якщо приїдемо сьогодні… А давно у вас тут стан облоги?

— Ніякої облоги немає, просто водії кажуть: сьогодні ввечері краще не їздити, на дорозі будуть застави, — відповів шофер.

— А чому?

— Зараз ніхто не знає. А мине тиждень — все буде відомо! Як з печерами…

— З якими печерами?

— А тижнів зо три на всіх дорогах, що ведуть у Хірбетські гори… Та що там на дорогах — на всіх стежках з’явилися жандарми! Стоять і нікого не пускають. І стояли так днів з десять. А знаєте, що сталося? Виявляється, губернаторові розповіли, що в горах є печера, а в печері — скарб, сто глечиків золотих монет. От він і наказав оточити гори й нікого туди не пускати, а сам викликав з Америки найкращих шукачів…

— Ну і як-знайшли скарб?

— Звичайно, знайшли. Якби не знайшли, то й досі нікого б не пускали у печери.

— А зараз пускають?

Шофер у відповідь кивнув.

— І ви самі теж там були?

— Звичайно! Всі були!

— І знайшли що-небудь? Хоч одну золоту монету?

Шофер лише усміхнувся.

Дорога врізалась у гори і хитромудро запетляла. Ще п’ять чи шість разів відкривалася на поворотах блакитна морська гладінь, а потім машина помчала вузьким тунелем поміж скель. Час від часу тунель перетворювався в нешироку долину, а схили ставали пологішими. Серед темної зелені листя рожевіли незнайомі квіти.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ Скачка з перешкодами

В одній такій долині водій зупинив машину біля невеличкого будиночка із світлого каменю. Звелівши Тарасюкові чекати, він увійшов до будинку.

За хвилину вибіг назад, скочив на своє сидіння, увімкнув мотор і, розвернувши машину, не кажучи ні слова, погнав її назад. Неподалік від початку долини дорога спускалася до самого берега річки. Власне, річкою її не можна було назвати. Це був потік метрів п’яти-шести завширшки з дрібної, добре промитої гальки, і тільки посередині цього кам’яного потоку шумував і булькав струмочок.

Машина тихенько з’їхала на кам’яне річище і, ідучи по ньому, стала віддалятися од шосе. Лише тоді, коли машина від’їхала далеченько, шофер зупинив її і з полегкістю зітхнув:

— Мало не вскочили в халепу! Добре, що хлопці попередили! Я піду до шосе, гляну навколо…

Він вискочив із “доджа” і зник у прибережному чагарнику.

Тарасюк теж виліз з машини. Витяг з багажника і заховав про всяк випадок у кущах чемодан.

Поклав до кишені ключ від запалювання, який залишив шофер і, шурхочучи галькою, рушив у тому ж напрямку.

Шосе було ще приховане деревами, коли Тарасюк почув важкий гул — мабуть, їхала якась дуже навантажена машина. Він побіг по вузькій стежечці до шосе, заховався за густим чагарником. Повз нього з оглушливим тріском промчали два мотоцикли з поліцейськими. Потім виповз тягач військового зразка з довгим шестивісним причепом. Причеп мав високі борти, тому роздивитися, що було в кузові, не вдалося.

Як тільки Григорій вирішив вийти на шосе, знову почувся тріск мотоциклів. За мотоциклами проїхав ще один тягач з причепом:

Потім настала довга перерва.

Тарасюк вернувся до машини, знову поклав чемодан у багажник і став терпляче ждати.

Минула година, півтори — шофера не було.

Час від часу од шосе долинав приглушений тріск і відразу ж після нього сильний гул. Рух ішов повним ходом!

Почало смеркати. Великі, а за ними й малі зорі встелили темно-синє небо. Під колесами машини, немов скло, вигравала вузька течія струмка.

Нарешті неподалік зашурхотіло каміння, і почувся знайомий голос:

— Живі?

— Умер! — спокійно відказав Тарасюк.

— Зачекаємо до ранку чи спробуємо проскочити?

Григорій подивився на годинник. Пів на другу.

— Догнав — не догнав, а погнатися можна, їдьмо!

Шофер увімкнув мотор і вивів “додж” на шосе.

Вони проїхали долину з будиночком, що невиразно білів, і знову помчали вузькими тунелями. Праворуч та ліворуч пливла темрява, і лише зверху висріблювалась від місячного сяйва смужка неба з великими зорями.

Під рівномірне рокотання мотора Тарасюк задрімав.

Його розбудили гучні голоси.

Машина стояла на узбіччі шосе. Шофера на місці не було.

Почулися швидкі кроки, і до машини підійшов водій.

— Прокинулись? Можете спати далі! — буркнув він. — Напоролись!

— Поліція? — запитав Григорій.

Шофер мовчки кивнув.

— І скільки доведеться чекати?

— Кажуть, недовго. Але до пуття ніхто не знає. Може й до ранку. Я ж попередив пана…

— Та що там! — сердито сказав Тарасюк. — До вас у мене претензій немає. Ви ж зробили все…

Попереду на шосе засвітився ліхтар, промінь мацнув машину.

Григорій вийняв із чемодана пачку московських сигарет, дав шоферові, а потім виліз із машини й попрямував до ліхтаря.

Він підійшов зовсім близько І побачив високу постать поліцейського в плащі та фесці.

— Нізащо не можу, — сказав поліцейський, як тільки Тарасюк підійшов до нього. — І не просіть!

— І не треба, — байдуже мовив Григорій. — Я ще молодий. Мені поспішати не обов’язково.

Поліцейський усміхнувся. Він був принаймні вдвічі старший від Григорія.

— Нема закурити?

Тарасюк подав поліцейському пачку сигарет.

— Чому одну? Беріть з півдюжини! Стояти ж усю ніч!

— Мабуть, ви маєте рацію, — добродушно промимрив той. — Це лише так кажуть: “трошки”…

— В порівнянні з вічністю одна ніч — зовсім небагато, — зауважив Григорій, клацнувши запальничкою.

Поліцейський, підморгнувши Тарасюкові, прикурив свою сигарету і як зачарований втупився очима в запальничку.

Запальничка й справді була незвичайна: золота ракета з іскрами, що вилітали з дюз.

…Віддалік почулося натужне гудіння, а через кілька хвилин з-за повороту випливли сліпучо сяючі фари.

Поліцейський засвітив зелений ліхтарик.

Земля задвигтіла, і мимо Тарасюка повільно проїхав тягач із причепом. Слідом за тим вдалині знову почувся натужний гул.

— Ну й здоровенні! — захоплено сказав Тарасюк. — Не автомобіль, а цілий вагон! Ви не знаєте, скільки може підняти така махина?

— Сімдесят тонн! — з гордістю повідомив поліцейський.

— Закладаюсь на запальничку, — тихо мовив Григорій, — що на третій раз відгадаю, який вантаж вони везуть!

Поліцейський підійшов трохи ближче і явно зацікавленим тоном спитав:

— А якщо не вгадаєте?

— Раз козі смерть! — розсміявся Тарасюк. — Якщо не вгадаю, доведеться купувати нову.

Вогненні очі наступного тягача появилися з-за повороту.

Поліцейський засвітив червоний ліхтарик.

— Що трапилось? — крикнули з кабіни, коли тягач із страшним скрипом зупинився за два кроки від Тарасюка.

— Перевірка! — оголосив поліцейський, легесенько підштовхнувши Григорія до причепа, а сам, з більшою спритністю, ніж можна було передбачити, глянув на його кремезну постать, скочив на колесо, підтягнувся й зазирнув за високий борт.

— Ну! — нетерпляче шепнув він.

— Атомна бомба! — вимовив Тарасюк трагічним шепотом.

Поліцейський презирливо фиркнув:

— Раз!

— Нова дзвіниця для монастиря святого Гільйома?

— Два!

— Марсіанський корабель для туристів?

— Три!.. Ану лізьте-но сюди!

Григорій не барився. Одним стрибком він вискочив на колесо і зазирнув у кузов.

Там було порожньо!

Поліцейський з переможним виглядом подивився на Тарасюка, перший зіскочив з при-цепу, люб’язно подав Григорієві руку і засвітив зелений ліхтарик:

— Все гаразд! Можете їхати!

Випустивши на Тарасюка хмару дизельного диму; тягач заревів і тяжко зсунувся з місця.

— Ну як? — весело запитав поліцейський,

— Не хочеш — не берись, а взявся — не журись! — в тон йому відповів Тарасюк і віддав запальничку.

…Лише на світанку, коли довга колона тягачів, натужно ревучи, поїхала в зворотному напрямку — до Бейрута, старенький “додж” зміг рушити далі.

Поліцейський доторкнувся до фески і вклонився Григорієві, наче старому знайомому.

Через дві години машина їхала кривими вуличками Хірбету, утвореними — як і скрізь на Сході — не будинками, а глухими парканами із саману.

— В готель? — стомлено запитав шофер.

— Спершу до піраміди!

Проскочивши Хірбет за якихось п’ять-шість хвилин, “додж” заплигав по ґрунтовій, покрученій важкими скатами тягачів дорозі, потім виїхав на кам’янисте плато з залишками цегляних, як видно, дуже давніх споруд і, нарешті, зупинився.

Поламані кущі, погнуті стовбури молодих дерев, глибокі відбитки шин на землі — все це, без сумніву, свідчило, що тягачі були тут. Але для чого? На засипаному щебінкою майданчику, що нагадував справжнє футбольне поле, були розкидані невеликі валуни. А далі, скраю горба, височіла знайома Тарасюкові з десятків фотографій тригранна піраміда.

Перестрибуючи через дрібне та оминаючи на бігу велике каміння, Тарасюк, засапавшись, підбіг до камінного велетня і кроків за двадцять від нього зупинився.

Ближче підходити не хотілося. Дуже великі предмети краще розглядати на віддалі. Григорій стояв і думав про тих, хто лишив цей дивний знак. Знак чого? Поки що, на жаль, цього ніхто не знає.

Григорій підійшов до піраміди і поклав долоню на її шерехату грань.

І одразу ж відсмикнув руку, сильно вражений.

Чи він збожеволів, чи тільки що зробив велике відкриття. Хірбетська піраміда була збудована не з пісковика. І не з базальту, не з доломіту, не з граніту, не з мармуру…

Григорій ще раз погладив стінку, уважно оглянув її, машинально всунув у рот сигарету, чортихнувся, не знайшовши в кишені запальнички, і з хвилину простояв, глибоко роздумуючи.

— Нісенітниця! — нарешті вигукнув він. — Неймовірна нісенітниця! В старовину не знали залізобетону!

— Ви маєте цілковиту рацію! — пролунав поруч незнайомий голос.

Тарасюк обернувся. Біля нього стояв високий, дуже худий чоловік у білій сорочці й грубих парусинових штанях.