Мушкетери

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Майя Кремньова

Чорні сліди атомів на платівці були набагато коротші, ніж треба. Майже вдвічі коротші. Матвій узяв таблицю еталонів і уважно переглянув її від початку до кінця.

Невже радіоактивні ізотопи берилію та алюмінію? Це ж чудово! Виходить, самміліт ще зовсім молодий — йому не більше за мільйон років.

Матвій відкрив футляр друкарської машинки і почав відстукувати результати досліду.

Ззаду рипнули двері, але він не звернув на це ніякої уваги і друкував далі.

— Ще одна стаття в газету? — трохи іронічно вимовив за його спиною дзвінкий голос.

Бєлов озирнувся. У дверях стояла тоненька дівчина в штанях і светрі.

— Ви до мене?

— Якщо ви Бєлов, то до вас.

— Вибачте, щось я вас не пам’ятаю.

— Нічого! Я вас теж не пізнаю. Я вас уявляла зовсім не таким. Дуже високим і обов’язково брюнетом.

— Астроному не обов’язково бути високим. До зірок все одно не дістанеш. Та ви сідайте…

— Страшенно не люблю сидіти. Насиділась на все життя! Дев’ять років у школі, п’ять — в університеті…

— А потім?

— А потому одержала диплома. Ви теж умієте говорити римою?

— Не знаю, — сказав Матвій. — Взагалі мені писати дуже важко.

— Це я давно помітила, — погодилась дівчина.

— Яким чином? — Бєлов подивився на агресивну гостю підозріло.

— А ви досі не спромоглися написати мені хоч би листівку.

Матвій здивувався:

— Вам? Листівку? Чекайте-но, а як вас звати?

— Майя Кремньова!..

Як відомо, все людство можна поділити на дві частини. І основою для такого поділу можуть бути найрізноманітніші ознаки. Можна, скажімо, поділити людей на тих, хто рано встає і рано лягає, і тих, хто пізно лягає, але зате пізно встає. На тих, хто робить зарядку, і тих, хто її не робить. На тих, хто, побачивши близько машину, швидко перебігає вулицю перед самою машиною, і тих, хто в такому випадку обов’язково відступає назад.

Майя належала до тієї половини людства, котра вставала рано, робила зарядку і ніколи не відступала назад.

Але й цю половину можна, в свою чергу, поділити на дві нерівні частки. До більшої належать люди, впевнені, що поспішати нікуди, що їх час ще не настав, а вже коли він настане, тоді вони покажуть себе. До меншої належать люди, завжди готові до дії, як заправлена ракета. Саме до такої частки належать ті, котрим, на думку решти, “страшенно щастить”, котрі “свого не пропустять”, “народжуються в сорочці” і так далі.

Майя не “народилася в сорочці”. Але вона завжди точно знала, чого хотіла, і прагнула до бажаного з усіх сил. І домагалася свого.

Талант? Правильно, в неї непогані здібності. Але тисячі її однолітків мали зовсім не гірші. Проте мало хто вмів, як Майя, збирати лінзою волі всі свої думки в єдиний пучок, здатний пропалити які завгодно перешкоди.

Вона росла без батька. Він загинув в останні дні війни.

Але в дечому їй справді пощастило. Перші кола свого чотирнадцятирічного життя Майя бігла за лідером. Лідера звали Сергійко. Сергійко був на три роки старший за неї, але ніколи не вихвалявся і завжди захищав її самостійність. До чотирнадцяти літ вона вміла робити майже все, що умів брат: їздити на мотоциклі, вільно читати по-англійськи, розпалювати вогнище під час дощу, займати перші місця на міських математичних олімпіадах. Майя підстригалась під хлопчика, ходила в штанях та ковбойці, і часто її вважали за молодшого Сергійкового брата.

Коли брат вступив до університету, на математичний факультет, вони вперше серйозно посварилися.

— Знаєш, Сергійку, я вирішила піти у вечірню школу, — сказала Майя. — Я не буду математиком. Ти не сердься.

— Збожеволіла! В тебе дуже виразні математичні… І взагалі наш вік — вік математики!

— Наш вік — вік соціалістичної революції! — відрубала Майя. — Розумієш, пригнічені народи не хочуть жити по-старому. Чому всім треба вивчати математику? Суо куікве, — сказала вона по-латині. — Кожному своє!

— І що тобі куікве? — сердито запитав

Сергійко.

— Мені куікве, щоб ти познайомив мене з арабами.

— Аякже? — сказав брат. — Я так гадаю, що пригнічені народи дуже просто обійдуться без тебе…

Наступного дня Майя знову завела мову про те ж саме.

Через день — знову. Ще через день — знову.

Врешті-решт Сергійко зрозумів, що життя йому не буде. І якось з’явився додому з низеньким смаглявим хлопцем. У хлопця було неприродно густе і блискуче чорне волосся та сліпучо-чорні очі.

— Наш товариш… Син іракського комуніста, — оголосив Сергійко сестрі. — Допоможеш Асафові вивчати російську?

— Почну сьогодні ж! А ви мені — арабську. Згода?

В шістнадцять років Майя одержала у вечірній школі атестат зрілості і подалась на філологічний факультет.

Секретар приймальної комісії — похмура і дуже розповніла жінка сухим, скрипучим голосом пояснила їй, що за останні чотири роки на арабістику не прийняли жодної дівчини.

— Сам Сергій Вікентійович особисто й персонально знайомиться з кожним, хто бажає складати екзамени, і як тільки бачить, що перед ним не юнак… А зараз професора взагалі немає.

— Будьте ласкаві, — ввічливо попросила Майя, — дайте мені професорів телефон. І домашній, будь ласка.

Жінка відмовила.

Майя подзвонила в довідкове. Потім — з першого ж автомата — на роботу професорові і додому. їй відповіли, що професор у відрядженні, і спитали, хто дзвонить. У Майї не було ніяких причин приховувати своє ім’я.

Назавтра вона подзвонила знову. її попросили подзвонити через тиждень. Але Майя подзвонила наступного дня.

— А раптом Сергій Вікентійович несподівано повернеться? Мені ж він не дасть телеграми, а вам може дати!

Через два дні професорова рідня пізнавала Майю з першого слова: відповідали, не чекаючи запитання, “не приїхав” і клали трубку.

Але ось нарешті Майї пощастило. Зовсім випадково. Щоправда, Наполеон казав, що випадок завжди на боці великих батальйонів.

Коли вона подзвонила професорові Бочковському додому вдванадцяте, вслід за нескінченно довгим басовитим гудком щось клацнуло, і чоловічий, на диво тихий голос (Майя сподівалася від професора лев’ячого рику) вимовив:

— Слухаю.

І тут Майя мало все не зіпсувала. Замість приготовленого заздалегідь “селям алейкум”, вона розгублено пробелькотіла:

— А мого брата теж звати Сергій…

— Гм… Буває, — сказав професор. — А як вас звуть?

— Майя…

-¦ Ах, це ви! Чував! Чував! Я до ваших послуг.

Аж тут нарешті Майя заспокоїлась. Вона набрала в легені якомога більше повітря і чітко вигукнула:

— Селям алейкум!

— Алейкум селям, — механічно відповів професор. — Я до ваших…

— Візьміть мене до себе, — по-арабськи сказала Майя.

— Куди — до себе?

— В університет. Світло вашої ученості розсіє темряву мого неуцтва! — по-арабськи сказала Майя.

— І скільки таких фраз вам пощастило завчити? — з цікавістю запитав Бочковський.

— Не злічити зірок на небі, не злічити піщинок у пустелі, але слів у людей ще більше!

— Почекайте! — заблагав професор. — Почекайте! Що у вас з тригонометрії?

— П’ять!

— З алгебри?

— П’ять!

— З фізики?

— П’ять.

На тому кінці проводу запала тиша. Очевидно, професор розмірковував.

Потім трубка промовила все тим же тихим, але вже абсолютно офіційним голосом:

— Чекаю вас на кафедрі о чверть на десяту.

— Дякую! — сказала Майя. І хвацько додала, звичайно, теж по-арабськи: — Краще один раз побачити, ніж тисячу разів почути.

Відтоді минуло шість років. “Наш наймолодший старший науковий співробітник”, — говорили про Майю Кремньову в Інституті східних мов.

— Майя Кремньова? — перепитав Матвій. — Так це ви прислали телеграму? — Він журно зітхнув. — Визнаю, винен. Справді, відповіді не послав. І навіть телеграму вашу віддав одному товаришеві. Як накажете спокутувати провину?

— Для початку покажіть мені, звідки вони прилетіли.

— А ви певні, що вони прилетіли?

Майя пильно глянула на Бєлова. Очі в неї були карі, дуже яскраві, а брови здіймались до скронь навкіс, що надавало її обличчю дещо здивованого виразу.

— Звичайно! Треба бути цілковитим дурнем, щоб не бачити слідів космонавтів буквально на кожному кроці!

— Наприклад? — губи в Матвія здригнулися.

— Це ще вам потрібний приклад? Та перша-ліпша легенда про будь-якого бога! “Зійшлі з неба були на землі днями тими”. Це Біблія. І не тільки християнський Бог. Магометанський аллах, іудейський Яхве, індійський, ескімоський, негритянський, полінезійський — всі боги дружно сходили, злітали, падали, спускались! Звідки? З неба! А хто тільки не здіймався на небо? І Єнох, і Христос, і Мітра, і Кецалькоатль, і сотні інших легендарних осіб.

Чому всі ці історії неодмінно треба було придумувати? Чому не припустити, що все відбувалося значно простіше? Прилетіли з неба могутні космонавти на ракетних кораблях. Неандертальці, зодягнуті в звірині шкури, почали їм поклонятись, як вищим істотам, а потім запам’ятали цей випадок і передали його в спадщину своїм нащадкам!

Хіба ви не знаєте, що інки визнали за богів іспанців, уся могутність яких полягала в вогнепальній зброї і конях.

— Не ображайтесь, будь ласка, але зовсім не обов’язково було прилітати космонавтам, щоб наші темні предки придумали собі богів.

— Не обов’язково! — знизала плечима дівчина. — Могло бути і так і сяк. Але ви збираєтесь спокутувати свою провину? Так показуйте, звідки вони прилітали!

— Що б я дав, аби тільки взнати це! — вимовив Матвій, помовчавши. — Довідатись і сказати людям: “Дивіться всі! Ось найближче місце в космосі, де живуть ваші брати по розуму!” Але, на жаль, космонавти, про котрих ми з вами говоримо, поки що не повідомили мені, в якому довідковому бюро можна спитати, звідки вони…

— Отже, будемо шукати це довідкове бюро? — Майя з надією глянула на Матвія. — Дайте мені завдання.

Рука Бєлова ненароком потяглася до потилиці, але він вчасно опам’ятався і зняв з плеча неіснуючу порошинку.

— Яке, власне, завдання? — сказав Матвій спроквола.

— Яке завгодно! — коротко, проте енергійно відповіла дівчина. — Треба їхати в Хірбет, про який написано у вашій статті, — поїду в Хірбет. Треба сидіти в бібліотеці — буду сидіти в бібліотеці. Треба мити підлогу в лабораторії — митиму підлогу.

Бєлов машинально глянув на чисту підлогу і тим самим невпевненим тоном промовив:

— Підлогу мити, мабуть, не треба. В Хірбет уже поїхали без нас з вами…

— Так і знала! — В голосі дівчини почувся відчай. — А ви ж чому не поїхали?

— Мені треба було залишитись. Я визначаю вік саммілітів. Хочете, покажу?

Матвій узяв зі столу фотопластинку і подав Майї.

Вона повертіла її в руках.

— І що ви взнали? Скільки йому років?

— Не більше за мільйон.

— А точніше?

— Точніше поки що не знаю. Треба зробити хитріший прилад.

— Гаразд! Ви будете робити свій прилад. А мені що ж — сидіти склавши руки?

Матвієві стало ніяково. На фізиці й астрономії він, щиро скажемо, дещо розумівся. Але історію або, наприклад, філологію знав досить поверхово. І якщо назвав у статті деякі загадкові явища в цій галузі, то зробив це за порадою Тарасюка. Швидше для того, щоб привернути увагу інших спеціалістів, а не з упевненості, ніби влучив у ціль. А тепер раптом його вважають за главу справ і чекають розпоряджень!..

— Знаєте що, — сказав Матвій, — дуже прошу вас — наберіться терпіння на п’ять днів.

— А що буде через п’ять днів?

— Буде Тарасюк.

— А хто він такий?

— Начальство. Завідуючий сектором палеоастронавтики… Тобто у сектора інша назва. Дуже довга — я ніяк не можу її запам’ятати. Зрештою, назва — це неістотне. Важливо, що Тарасюк обов’язково дасть вам завдання. І не одне, а цілу купу!

— Через п’ять днів… — невдоволеним голосом повільно сказала Майя. — А раніше не можна?

— Не можна.

— Він що — хворий?

— Він у Хірбеті.

З Майїних грудей вирвалося тяжке зітхання.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ Дивні боги

— Отже, повна поразка? — дивлячись Григорієві у вічі, спитав Матвій.

— Можна сказати інакше, — не опускаючи очей, сухо відповів мушкетер. — Тимчасові труднощі.

— А мені щастить! Та ще й як! Матвій схопився, підбіг до шафи і витяг звідти дві колби:

— Дивись!

Григорій узяв колби. Одна посудина була засипана дрібним жовтуватим піском. У другій лежав маленький самміліт, дуже схожий на пуп’янок чайної троянди.

— Різні речі! Чи не так?

— Нібито так, — згодився Тарасюк.

— А хімічний склад цього піску і цього самміліта абсолютно однаковий!

— Здорово! — сказав Григорій і трохи повеселішав. — Але, якщо говорити серйозно, то можливі два пояснення. Або самміліт виник із піску, або пісок — із самміліта!

— Можливо, все-таки перше припущення достовірніше? — спитав Матвій.

— Можливо, можливо… Інакше, мабуть, усі пляжі були б покриті саммілітами. Але коли з піску виник самміліт?

— Приблизно з мільйон років тому…

— “Приблизно”! — перекривив його Григорій. — Плюс-мінус скільки?

— Плюс-мінус мільйон, — бадьоро промовив Матвій.

— А точніше? Нам потрібна дата з точністю до п’ятисот, ну хоча б до тисячі років. Інакше ні про які аналогії з пам’ятками не може бути й мови.

— Попрацюємо — буде й точніше, — твердо сказав Матвій і очима показав на паперову стрічку, що висіла над столом.

На стрічці великими друкованими літерами було написано:

“Працюйте — і у вас вийде!”

— Лозунг прекрасний, — погодився Григорій. — Цілком і повністю підтримую. А поки ти будеш ворожити з приладом, пошукаю філологів. Для початку хай прочитають фрагменти з Мідного згортка. Може, не даремно пращури змайстрували таку дивовижну книгу!

Стенограма засідання Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток, 26 квітня 196… року.

ТАРАСЮК. Сьогодні ми зібралися, щоб заслухати повідомлення старшого наукового співробітника Інституту східних мов Майї Степанівни Кремньової про перші результати дешифровки Мідного згортка. Скільки часу вам треба, Майє Степанівно?

КРЕМНЬОВА. Двадцять хвилин.

ТАРАСЮК. Прошу вас.

КРЕМНЬОВА. Дозвольте не зупинятися на історії відкриття Мідного згортка професором Гізе і на обставинах загибелі згортка. В наші руки потрапили фотокопії розрізнених фрагментів. На сьогодні пощастило визначити, що всі написи зроблено арамейською мовою у другому сторіччі до нашої ери. Пощастило також прочитати однісінький фрагмент єдиного тексту. Ось цей текст.

Кафедра давньосемітичних мов, що зробила переклад цього тексту, вважає його записом раніше невідомої дослідникам релігійної притчі.

Однак таке пояснення стверджують лише два моменти: по-перше, слово “боги”, по-друге, розум і сила, що ними ці боги володіють. Що ж до стосунків між дійовими групами, то вони зовсім не схожі на взаємини між людьми і богами.

Впадає у вічі вже те, що й сама форма розмови вказує на рівноправність обох груп. І боги і предки розмовляють як рівні з рівними. Але справа навіть не у формі, а в суті, в змісті діалогу.

Боги не тільки не нав’язують своєї волі предкам, але більше того, закликають їх жити своїм розумом: “Чужим розумом не проживеш”.

Порівняйте ці слова з класичною промовою Бога до людини. Я процитую слова, котрі Бог, згідно Біблії, каже Мойсею:

“Якщо ви будете слухатися гласу мого і додержуватись завіту мого, то будете в мене народом святим”.

Думка про “чужий розум” — це, по суті, глибоко безбожна, раціоналістична, антирелігійна, гуманістична думка. Одне слово, боги Мідного згортка — справжні безбожники. Вони сповнені вірою в людський розум. Але одночасно вони не вірять у добрі наміри людей — вони відмовляються дати предкам свою силу, побоюючись, що ті скористаються нею, щоб робити зло. Чи немає тут якогось протиріччя? На перший погляд, безумовно, є.

Нарешті, останні фрази діалогу, вже зовсім загадкові. Кожне слово — загадка. Що таке найвища висота? Найглибша глибина? Про яку зірку опівночі йдеться? Що за день, котрий дорівнює ночі? Яке священне число?

На всі ці питання немає відповіді, якщо вважати текст релігійним. Ні Біблія, ні інші пам’ятки Ближнього Сходу не містять ніяких паралелей і аналогій, що проливали б світло на загадки Мідного згортка.

Єдину легенду, котру, на мою думку, можна пов’язати з діалогом Мідного згортка, мені пощастило знайти у творі Іоанна Бейрутського “Історія філістимлян”, виданому в середині XVIII сторіччя в Генуї. Ось ця легенда:

“До філістимлян жили тут первісні племена велетів з високими грудьми і міцною шиєю. В зарозумілості своїй надумали вони штурмувати саме небо і за своє сміливе починання зазнали ганебної смерті. Із споруджених ними височин їх було скинуто в найглибшу глибину пекла, ще глибше, ніж дно морське з його мешканцями”.

Відомо, що у своєму творі Іоанн спирався не тільки на Біблію. Він використав історичні легенди народів Близького Сходу, котрі старанно збирав на протязі майже вісімнадцяти років. Легенда, яку я процитувала, вражає своєю сучасною термінологією. “Штурмувати небо!” Адже це прямо про сучасну астронавтику! Важко відмовитись від думки, що в цій легенді відбито деякі реальні факти.

Беру на себе сміливість заявити, що цей переказ і діалог Мідного згортка — легендарні фрагменти реального факту відльоту з нашої планети гостей із космосу, тих самих, про котрих ідеться в гіпотезі Бєлова.

Причому на Мідному згортку записано основну, найважливішу частину легенди. А саме — вказано місце, де невідомі космонавти залишили свій вимпел. Про інше важко щось певне сказати, але найглибша глибина і найвища висота цілком можуть бути найхарактернішими геодезичними точками якоїсь конкретної місцевості.

Решта загадкових слів, мабуть, приховують у собі вказівку на певні предмети, що в комплексі дають можливість визначити координати вимпела.

Якщо стати на цю точку зору, то дуже важливо було б знати священне число. Воно може виявитися тим ключиком, яким відмикається вся система координат.

Отже, дозвольте зробити підсумок. Перше: легенда Мідного згортка — це не релігійна притча. Друге: слово “боги”, мабуть, має давніше походження і поставлене замість іншого слова, що стояло раніше. Третє: загадковість тексту легко пояснити з точки зору гіпотези Бєлова. Четверте: дуже необхідно вивчати усні перекази на місці уявного приземлення уявних палеоастронавтів. Усе.

ТАРАСЮК. У кого є запитання до доповідача?

ВОЛКОВ. Чи відомі товаришці Кремньовій ще якісь легенди, що можуть мати відношення до палеоастронавтики, як ви називаєте?

КРЕМНЬОВА. Звичайно! Так сама, як і всім присутнім! Я кажу про всі міфічні істоти, що спускалися з неба і злітали туди.

ДУДНИКОВ. Наше завдання — дослідження стародавніх пам’яток. А про що доповідає тут товаришка Кремньова? До чого ж тут міфи? Чому товаришку Кремньову не задовольняє визнана наукою теорія походження релігії?

КРЕМНЬОВА. Вона мене цілком задовольняє. Але я припускаю, що легенди про приземлення і зльоти окремих богів можуть бути пов’язані безпосередньо і з фактом приземлення і відльоту розумних істот. Не бачу ніяких підстав не визнавати такого припущення.

ДУДНИКОВ. Але чи розуміє товаришка Кремньова, що, підставляючи в релігійну маячню замість слова “бог” слово “космонавт”, вона тим самим дає підстави стверджувати істинність релігійних вчень Біблії, Корану, Веди тощо.

КРЕМНЬОВА. Чи розуміє товариш Дудников, що на відміну від бога у космонавтиці нема нічого надприродного?

ДУДНИКОВ. Але так можна дійти до підтвердження відомої біблійної тези про створення Землі не природою, а позаземною, небесною істотою! І тоді…

ІЛЬЇН. Пробачте, це вже не запитання, а виступ…

КРЕМНЬОВА. Не перебивайте. Хай товариш висловиться.

ДУДНИКОВ. Вважаю це за свій обов’язок, товариші! І тоді нам доведеться визнати, що не людина — вища істота, а хтось інший! Це попівщина! Це принизливо для людини!

БЄЛОВ. Не знаю, як для товариша Дудникова, для мене зовсім не принизливо було б довідатися, що нашу Землю і навіть усю Сонячну систему, ба навіть Галактику, врешті-решт, зліпили не безглузді закони стихій, а руки розумних істот. Більше того, це тільки надало б мені впевненості в своїх силах. Якщо хтось зміг, отже, і ми зможемо!

КРЕМНЬОВА. Правильно!

ТАРАСЮК. Ще є запитання? Немає? В такому разі дозвольте від вашого імені подякувати Майї Степанівні за надзвичайно цікаве повідомлення. Засідання закінчено. Президію прошу залишитись. І вас, товариші Кремньова й Бєлов.

…Мабуть, пропозиція Майї Степанівни про організацію збирання фольклорних матеріалів у районі Хірбету — Саммілі дуже своєчасна. Треба подумати, чи варто внести це питання до плану нашої експедиції.

БЄЛОВ. Експедиції?

ТАРАСЮК. Так. Я не встиг оголосити до засідання. Питання в принципі вирішено Академією. Головна мета — пошуки нових саммілітів. Тепер буде іще одна — пошуки легенд. Давайте офіційно приймемо рішення про необхідність включити до експедиції філолога-арабіста. Хто “за” — прошу голосувати. Проти? Хто утримався? Немає?

ДУДНИКОВ. Є.

ТАРАСЮК. Так і запишемо: прийнято одностайно при одному, що утримався.

Після засідання Григорій привів Матвія та Майю в інститутський музей і зупинився біля стіни, на якій висіла величезна — на три людських зрости — блакитнувата калька, де виднілися якісь дивні жовтогарячі штрихи.

— Відійдіть метрів на п’ять, інакше не зрозумієте! — сказав Тарасюк.

Матвій з Майєю послухались. І як тільки вони відійшли, лінії та штрихи, злилися в суцільні контури. На стіні з’явилася ціла череда бізонів — величезних крутошиїх тварин з важкими головами.

— Що це таке? — вигукнула Майя. — Раніше їх тут не було!

— Бики Саммілі, — коротко відповів Григорій. — Прислав Фернан Гізе…

— Зачекайте-но! — скрикнула дівчина. — Я мала на увазі лише усні легенди. Але ж люди вміли малювати і двадцять, і п’ятдесят тисяч років тому!

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ В піщаних степах аравійської землі…

…Цілий рік змарновано. Цілий рік!

Просто дивно, як йому спала ця божевільна думка — шукати наскельні малюнки в Хірбеті? Хіба він не знав, що вузька долина, затиснута між горами й пустелею, скидалась на справжній прохідний двір? Хто тільки не бував там протягом тисячоліть! Єгиптяни І ассирійці, хети і перси, греки і римляни…

Було б надзвичайне чудо, якби у печерах Хірбету зберігся хоча б один малюнок, зроблений рукою людини в кам’яному віці. І все-таки рік не минув марно. Коли б він не приїхав у Хірбет, хтозна, чи почув би про цих прекрасних биків Саммілі?

Фернан ще раз подивився на кам’яну стінку з жовтогарячими лініями і штрихами, що зливалися в силуети могутніх тварин. “Щось давненько немає листів од Грегорі, — подумав він. — Приїде чи не приїде. Або щось перешкодило?.. І Халід загостював у діда!..”

Фернан глянув униз. Там, коло підніжжя плато, виднівся гайок фінікових пальм. Серед зелені жовтіли хатки. А відразу ж за оазою — до самого обрію — безмежний океан дрібного піску з обрідними острівцями колючого чагарника.

І тут, на плато, зелені майже немає. Звідки їй бути, якщо на сотні кілометрів дзюрчить лише одне-єдине джерельце. Ось воно тече по прискалку тонким пульсуючим струмочком, наповнює видовбану чиїмись добрими руками круглу кам’яну чашу і зникає в ущелині.

Взявши відро, Фернан попрямував до своєї печери.

Власне кажучи, печер у звичайному розумінні цього слова — таких, наприклад, як у Піренеях чи в тому ж Хірбеті, — тут не було. Стародавні мешканці плато жили в нішах, утворених коло підніжжя скель і схожих на довгі, вузькі кімнати без зовнішньої стіни.

Кілька справжніх печер існувало лише у Джаббарі — в глибокій ущелині — колишньому руслі багатоводної річки, що перетинала плато. Але забиратись так далеко не було сенсу. Спочатку треба було дослідити прилеглі до джерела скелі.

Фернан увійшов у нішу, вона йому сподобалася. Стіни й стелю покрив товстий шар пилюки, а подекуди й сажі. Очевидно, тут розпалювали вогнище. Він заліз на дошки, що лежали на двох пласких каменях, і почав розчищати стінку зверху вниз. Спочатку Фернан працював металевою скребачкою але, коли до стіни лишилося не більше сантиметра, довелося взяти губку.

Він нахилявся до відра, вмочав у воду губку, вичавлював її і обережно водив по стіні. Знову нахилявся до відра — й знову водив мокрою губкою по стіні.

Минуло з півгодини, і Фернан робив це вже майже механічно. Вниз — угору, вниз — угору, вниз — угору…

Сонце спускалося все нижче, і в ніші зробилося темнувато. Але Фернан працював доти, поки не помітив, що тре стінку сухою губкою.

Зирк у відро — порожньо.

Підійшовши до джерела, він почув тихий незнайомий звук. Звук долинав звідкись знизу.

Прислухався — внизу чулося гудіння й чмихання перегрітого автомобільного мотора.

Фернан кинувся до намету, схопив бінокль, підбіг до краю плато і відразу ж побачив машину.

Маленька вантажівка застрягла у піску недалечко, за кілометр від оази. Біля машини вовтузився дебелий чоловік у європейському одязі й тоненький юнак з кучмою яскраво виблискуючого на сонці золотистого волосся.

Фернан попрямував до пальм. По дорозі він ще раз підніс до очей бінокль. Енергійні рухи чоловіка, що орудував лопатою біля задніх коліс автомобіля, здалися йому знайомими.

— Грегорі, — закричав Фернан, — їй-бо, Грегорі! — і побіг, притримуючи рукою бінокль, що теліпався на грудях.

Кілька хвилин місцевість сповнювалася глухими ляпасами — Фернан і Григорій радісно поплескували один одного по спині.

Потім француз вирвався із залізних Тарасюкових обіймів і усміхаючись промовив:

— Пустеля є пустелею, а ввічливість — ввічливістю!

— Знайомтесь, будь ласка, — галантно вклонившись, сказав Тарасюк. — Майя Кремньова — філолог. Фернан Гізе — покоритель надр земних!

Фернан низько зігнувсь і потис маленьку Майїну руку.

— Не певний, що на вас чекає тут якась пожива. Розраховувати на пам’ятки письменства в печерах Саммілі не доводиться…. Зрештою, — люб’язно додав він, — якщо філолог виявиться тут зайвий, то прекрасна дівчина — ніколи!

Майя зробила реверанс, а коли француз одвернувся, показала йому язика.

Фернан обійшов машину навколо, поколупав пісок під колесами, потім досить безцеремонно випхав із кабіни хазяїна вантажівки і скомандував:

— Усі, крім дам, по каміння!..

Через півгодини машина в’їхала в оазу.

— Прошу до шатра! — Фернан гостинно відхилив полу свого намету.

Речі були складені в одній з ніш. Здалеку все глухіше долинало торохкотіння вантажівки. На заході, на фоні ще світлого неба, виблискувала Венера.

— Не треба до шатра, — сказала Майя. — Тільки уявити собі — вечір у піщаних степах аравійської землі! Пальми, оаза, річища колишніх річок!.. Покажіть нам краще, чим ви тут займаєтесь?

— Але ви, мабуть, стомились? — невпевнено спитав Фернан.

— Встигнемо відпочити!

— Тоді беріть ліхтарі, а то нічого не побачите!

…В ніші була сиза напівтемрява. Фернан освітив риштовання, скребок, губку.

— Сьогодні я працював тут. Але поки що нічого не виявив…

Григорій також запалив свій ліхтар і почав роздивлятися стіни. Світле коло перескочило з одного кутка в інший і…

Радісний вигук залунав у сховищі: в жовтому колі, граціозно піднявши передню ногу з маленьким гострим копитцем, стояло смугасте лоша — зебра, а трохи далі, із темної, ще не розчищеної частини скелі, виглядала смішна голова жирафи — з маленькими ріжками і лякливо нашорошеними вухами.

— Це називається “нічого не виявив”! — вигукнула Майя.

— Вже сутеніло, і я справді нічого не помітив, — зніяковіло пробурмотів Фернан.

— Чудово! — крикнув з дощок Григорій. — Якщо таку красу виявлено “випадково”, то які відкриття можна зробити тут “навмисне”!

— Ви ще не бачили найцікавішого, — скромно сказав Фернан. — Що тоді скажете?

Він вийшов з ніші, швидко попрямував уздовж великої скелі і несподівано зник з очей. Майя і Григорій кинулися за ним. Помітивши світло від ліхтаря, протиснулись у вузьку печеру і прикипіли на місці.

На верхній частині стіни вони побачили намальовану синьою фарбою дівчину з важкою хвилею волосся, що збігало цо спині, з веселими синіми очима й тонким юним станом. Вузькими пальцями вона тримала люстерко в круглій оправі з довгою прямокутною ручкою.

Хто вона? Коли жила? Де тепер її нащадки? Куди пішла з цього краю, знищеного пісками і сонцем?

Тепер, коли цей малюнок відомий будь-якій освіченій людині із численних репродукцій, що є в кожному музеї, синя дівчина сприймається гак само умовним персонажем, як Мадонна Рафаеля чи Даная Рембрандта.

Але тоді — в гірських скелях Саммілі, в житлі невідомого стародавнього роду — вона здалася їм живою і близькою.

Слово честі, ніхто не здивувався б, якби вона зійшла раптом із стіни і мовила: “Добрий вечір!..”

Вони довго дивилися на синю дівчину. А потім мовчки вийшли із сховища.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ Зустріч з легендою

Майя ще трохи постояла біля кручі, слідкуючи за двома білими постатями, що ставали все меншими й меншими.

Фернан і Тарасюк поволі пішли до оази, неподалік од якої було колись знайдено самміліти.

Майї теж треба було до оази — скелі не повідають їй стародавніх легенд. Але сьогодні довелося лишитись.

Востаннє махнувши Григорієві рукою, дівчина пішла до намету і заходилася мити посуд. Найнеприємніші справи треба робити насамперед!

Вона замислено терла піском чавунний казанок, на якому зібралося на палець сажі, коли почула поблизу неголосне іржання.

Майя підхопилася й побачила, що стежкою йдуть до табору два чоловіки і ведуть за повід прекрасних вороних коней — таких вона бачила на картинках.

Подорожні наблизились, і один з них — білобородий дід з чорними, як смола, очима зупинився, з гідністю приклав руку до грудей і сказав:

— Селям алейкум! — і малозрозумілою англійською мовою додав: — Багато щасливих років тобі, молода пані!

— Алейкум селям! — відповіла Майя. І вела далі по-арабськи: — Тільки я не пані, а товаришка. Я — росіянка. Росія! Москва!

Подорожні недовірливо дивилися на дівчину.

— Москва! — повторила вона. — Радянський Союз!

— Супутник! — несподівано по-російськи промовив дід.

— Супутник! Супутник! — зраділа Майя. — А ви дідусь Джафар! Так? А ти — Халід? Мені розповідав про вас Фернан Гізе.

— Де зараз пан Гізе?

— В оазі. Він скоро повернеться. А поки що будьте моїми гістьми. Заходьте, батьку! Заходь, Халіде!

Погодувавши і напоївши гостей, Майя вирішила показати їм Фернанову знахідку.

Втрьох вони увійшли до стародавнього сховища. Вранішнє сонце яскраво освітлювало темну стіну, на котрій виступав силует дівчини.

Дідусь підійшов до самої стіни і доторкнувся сухими коричневими пальцями до темного каменю ніби не довіряючи своїм очам. А хлопчик дивився на Майю.

— Тобі подобається кам’яна красуня? — спитала вона.

— Вона схожа на тебе, — відповів хлопчик.

— Тепер мені навіть незручно повторювати своє запитання. Але ти все-таки скажи: тобі подобається кам’яна красуня?

Хлопчик промовчав.

Майя зрозуміла, що він не хоче відповідати, поки не висловив своєї думки дідусь.

Але дідусь не поспішав говорити. Він сів на кам’яну долівку ніші, дістав звідкись із ганчір’я люльку, набив її тютюном і глибоко затягся. Час від часу він зводив очі на синю дівчину, а потім знову зосереджено димів, дивлячись собі під ноги.

— Я живу сімдесят літ. Мій батько жив вісімдесят років. Батько мого батька жив дев’яносто років. Ніхто з нас не знав нічого про кам’яну красуню. Звірів на камені ми бачили не раз — биків, великих птахів бачили, коней бачили… Але про людей, намальованих на скелі, ми нічого не знали.

— Скажи, батьку, — спитала Майя, — а що ти чув про людей, які жили тут до вашого племені?

— Батько мого батька співав мені пісню про те, ніби раніше тут росла висока трава. Така висока, що вершник міг непомітно під’їхати до бика й убити його списом. А води було стільки, що кожний міг пити її коли завгодно і скільки завгодно. І міг напоїти свої дерева та своє поле. І була тут людей сила-силенна. І всі були щасливі…

Дідусь знову замовк. Можна було подумати, що він заснув, коли б не хмари диму, що час від часу здіймалися над люлькою.

— А куди пішли ці люди?

— Зникла вода. А за водою зникла трава. І дерева, і поля, і пташки, і бики, і люди…

— А чому зникла вода?

— Я чимало разів питав про це мудрих людей. Мені завжди відповідали, що жителі цієї землі розгнівили аллаха, і він перетворив родючі землі на білий пісок та чорний камінь. А чим розгнівили, ніхто вже не пам’ятає…

— Як же, дідусю, — раптом заговорив Халід, — як же не пам’ятаєш? Хіба не ти розповідав мені про велетів?

— Це казка, а ми ведемо розмову про серйозні речі! — сердито сказав дідусь і почав люто вибивати люльку. — Коли старші розмовляють, молодші повинні мовчати, — за хвилину пробурчав він.

Майя бачила, що дідусь не має бажання розповідати. Але не могла ж вона відмовитися од своєї мети!

— Росія — велика країна, — тихо мовила дівчина. — Коли в Москві лягають спати, на Сахаліні вже йдуть на роботу. Ось яка величезна моя країна… Є на ній теплі моря і прохолодні ріки. Є долини, вкриті апельсиновими гаями, і гори із сніговими шапками. І я могла б поїхати до будь-якого, найпрекраснішого місця… Але я приїхала до вас — у Саммілі!

Майя крадькома глянула на дідуся і, переконавшись, що він уважно слухає, вела далі:

— У моїй великій країні живе дуже багато людей — росіяни, таджики, вірмени, якути, чукчі та ще майже біля двохсот народів-братів. І я могла б вивчити прекрасну мову будь-якого з них… Але я вивчила вашу мову. Я вивчила в Москві вашу мову і приїхала до вас у Саммілі.

Якби ти спитав мене, батьку, чого я приїхала, я відповіла б тобі: “По казки”. А якби ти спитав мене: “Невже в Росії мало своїх казок?” — я відповіла б тобі: “Багато”. Але в кожного народу — своє серце. У кожного серця — своя пам’ять. Якщо хочеш пізнати серце іншого народу — узнай його казки!

Майя знову глянула на Джафара і зустрілася з його уважним поглядом.

— Далеко їздити — потрібні великі гроші, — сказав дідусь. — Твій батько, молода пані, мабуть, дуже багатий?

— Я не маю батька, — дивлячись у вічі дідусеві, сказала Майя. — Коли він був живий, все його багатство було в його розумові. І в його душі. І в його друзях. А потім він пішов на війну. І його вбили фашисти.

Він поспішав на допомогу нашим друзям-чехам. У чехів є гарне старе місто на повноводій блакитній ріці. Війна вже кінчалася. Але фашистам усе ще було мало людської крові. І вони вирішили зруйнувати це місто. Та чехи взяли в руки зброю, щоб врятувати свої хати, збудовані дідами й батьками. З рушницями вони пішли проти гармат. Треба було їм допомогти. І мій народ прийшов на допомогу. Тільки не всі повернулися додому. Мені тоді не було і п’яти…

— Дозволь мені розповісти! — прошепотів Халід, благально дивлячись на дідуся.

Старий насупив сиві брови, поклав суху темну руку на гостре хлопчикове плече і сказав:

— Слухай, донько!..

В ті дні, коли по Арабській землі текла Велика ріка, оточена густими лісами, там жило могутнє плем’я велетів. Величезні були вони тілом своїм, але ще більші — мудрістю.

Одного разу вирішили велети заволодіти самим сонцем. Збудували високі вежі й почали вилазити на небо.

Розгнівався аллах і в пітьмі нічній розбив їх засліплюючим вогнем. І кинув їх у пекло — нижче дна морського. І перетворилася Арабська земля на пустелю…

Майя затамувала подих. Адже це та ж сама легенда! Легенда, двісті років тому записана Іоанном Бейрутським…

…Увечері, за вечерею, вона розповіла дивну легенду своїм товаришам.

— Уявіть собі, що мудрі велети — наші брати з космосу. І їхні вежі — зоряні кораблі. І штурм неба — відліт. І стовп розпечених газів із дюз. І оглушливе ревіння двигунів. І наших далеких предків, що в чорну ніч спостерігали цю картину…

— Знати пташку по льоту, філолога — по уяві, — стомлено пожартував Фернан. — : Ви не ображайтесь — у кожного своя робота. Однак не віриться, щоб якась важлива істина могла зберігатися тисячоліттями в такому недосконалому сховищі, як казка. Казка — не рукопис і навіть не малюнок…

— Я не ображаюсь, — задумливо сказала дівчина. — Послухайте, Фернане, ви не знаєте, чому ущелина Джаббар називається саме так — “Джаббар”?

— Не знаю. А що?

— На одному із північноафриканських діалектів “джаббар” означає “велет”…

— А Гібралтар за старовини називався Геркулесовими стовпами! Ну й що далі?

— Що далі? А далі я хотіла спитати вас, чи знаєте ви пісеньку про шимпанзе?

— Начебто ні, — всміхнувся Фернан.

— Ну, то слухайте!

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ І сказала велети…

Від’їхавши од табору кілометрів з десять, Майя і Халід почули гуркіт мотора — низько над ними пролетів вертоліт. Він зробив коло над плато, ще раз пролетів над вершинами й подався у бік табору.

— Хто б це міг бути? — спитала Майя.

Халід тільки покрутив головою. Він ніколи раніше не бачив вертольота.

“Можливо, в таборі щось сталося? Чи не повернутись?” — подумала дівчина. Але потім вирішила, що за час, який минув од їхнього від’їзду, нічого особливого трапитись не могло.

І Майя знову торкнула підборами коня, і він пішов добрим клусом. За десять метрів попереду скакав Халід.

Сонце ще не зійшло, але ось-ось мало з’явитися й відігнати вранішню прохолоду.

Все-таки вони встигли доїхати до сховища раніше, ніж сонце почало припікати по-справжньому.

Важко було уявити собі, що цю похмуру ущелину між чорними скелями колись наповнював кришталевий блиск води, а мертві кам’яні схили вкривала соковита зелень трав та дерев. Здавалося, що тут ніколи не існувало ніяких ознак життя, ніби тут не наша планета, а Місяць або астероїд.

Майя проїхала вздовж ущелини кілометрів два і знову повернулась до її початку — туди, де, за Халідовими словами, містилися печери.

Печер тут було чимало, куди більше, ніж біля скелі з “биками”. Лише на західному боці ущелини Майя налічила шістнадцять ніш та одинадцять глибоких сховищ — вони нагадували вже справжні печери.

Особливо сподобалась Майї одна печера-найглибша і найширша. Піднявши руку, вона не могла дотягтися навіть до половини стіни величезної кам’яної зали. Вхід був з південного боку, і, незважаючи на триметровий коридор, що відділяв залу від входу в печеру, тут було досить видно.

— Можливо, велетами називали раніше ці дві гори? — Майя показала на дві скелі, що стояли насторожі ущелини, — високі, посічені глибокими тріщинами

— Не знаю, — озвався хлопчик. — Ці скелі не мають імен.

Вона зупинилась біля входу й подивилася на східний, положистий бік ущелини. Тут скелі були вивітрені й зруйновані значно більше. Вітер, трохи стримуваний на протилежному березі крутими пасмами скель, був тут єдиним господарем протягом багатьох. тисяч років.

Обстежити всі ці виїмки і печери?.. Таке під силу тільки великій, добре оснащеній експедиції. Навіть якби сюди приїхали й Фернан з Григорієм — все одно вони витратили б на це роки…

Все це Майя добре розуміла. Але водночас. вона мала таке відчуття, яке буває у рибалки, коли він уперше закидає спінінг у незнайому річку і крізь темні шари води “бачить” величезну щуку, що поривається до блешні.. Так само й зараз “бачила” Майя гостроносий міжзоряний корабель, зображений на скелях похмурої ущелини.

Їй самій було смішно, але, слово честі, вона не тільки відчувала, що тут її чекає чудове відкриття, вона навіть “знала”, де саме станеться це відкриття!

Майя не поспішаючи оглянула величезну залу. В гущі світла, що перетинало коридор, виблискували піщинки. Вони були такі малі й легенькі, що не видно було їхнього осідання. Все ж кам’яну підлогу вкривав товстий, злежалий шар піску.

Товстий шар пилюки покривав і стіни. Кіптяви не було видно.

Мабуть, вода зникла з ущелини дуже давно, тисячі років тому, і людині нічого було робити тут, серед мертвого каміння. Якщо люди потрапляли до Саммілі, вони зупинялися поблизу джерела.

Але тоді, коли в Джаббарі гомоніла ріка і шелестіло важке листя, а щоночі гавкали собаки і ревів голодний лев, — у ті часи люди не могли не використати для житла такого чудового природного сховища, як ця печера!

Майя вирішила, що очистку треба починати з північної стіни, бо на неї падає більше світла. Чим більше дівчина дивилася на жовто-буру кору, яка покривала чорний камінь, тим більше вона переконувалась у тому, що ключ до таємниці заховано саме тут. її охопило таке велике нетерпіння, що вона вийняла ніж і почала скребти цю кору. Але “штукатурка” майже не піддавалась. І, присоромлена власним нетерпінням І варварством, Майя заховала ніж.

Халід допоміг Майї затягти в печеру чотири шкіряних мішки з водою, кожний літрів на вісім, — на день мало вистачити.

Майя налила води у пластмасове відро, кинула туди капронову щітку й губку, щільно затулила відро кришкою, щоб вода не випаровувалась, і стала перед стіною, замислившись. За всіма правилами, які пояснив їй Фернан, треба починати зі стелі або хоч би з самого верху стіни. Інакше можна пошкодити нижні “яруси”: якщо внизу виявиться малюнок, на нього сипатиметься пилюга і тектиме вода.

Але як дістатися стелі? У низьких печерах до неї можна дотягнутись рукою, а тут? Драбин у таборі немає. Щоб зробити підставку, потрібні дошки, а дерева тут теж немає. Ні за які скарби старовинні вона не доторкнулась би до пальми біля великого джерела.

“Колись тут, можливо, теж було вдосталь лісу, — подумала Майя. — Зрубали ліс, і утворилася пустеля”.

Спочатку дівчина вирішила притягти в печеру кілька каменів, скласти з них підвищення і на ньому працювати. Спробувала разом з Халідом зрушити з місця першу ж підходящу брилу. І відразу зрозуміла, що лише на цю роботу вона витратить цілий день. Адже ж підвищення треба буде пересувати!

А що, коли розпочати прямо з того місця, де легко дістати? І коли на стінці щось з’явиться, можна буде зробити карниз, хоч би з глини. Тоді вся вода й грязюка стікатимуть зверху по карнизу і не зіпсують стінку внизу…

Халід схвалив цей план. Він сказав, що знає в ущелині одне місце, де є глина.

Вони спустилися на кам’яне дно колишньої річки, і недалеко від печери Халід показав Майї синю пляму на землі. Дівчина розім’яла в руках кавалок глини — він був м’який і в’язкий.

Вони понесли з собою кілька таких великих грудок у печеру. Там Майя замісила глиняне тісто і приліпила до стіни невеликий увігнутий, як жолоб, карниз. Потім налила в нього з півсклянки води. Вода стекла вздовж карниза, навіть не просочившись стінку.

Халід гордо глянув на чудову конструкцію.

— Тепер ти можеш спокійно мити камінь, — з гідністю промовив він. — А коли закінчимо внизу, придумаємо ще щось.

— Дякую, Халіде! — Майя ласкаво скуйовдила його коротке чорне волосся, жорстке, наче капронова щітка. — Ти молодець! Давай зробимо так: я змиватиму пісок там, де тобі не дістати, а нижче й до підлоги працюватимеш ти. А поки я розчищу стінку зверху, ти встигнеш з’їздити ще раз по воду.

Халід радісно кивнув і побіг до коня.

А Майя посунула відро в куток печери, вийняла з нього мокру щітку і почала уривчастими сильними рухами терти буру кору трохи вище своєї голови.

В кутку було значно темніше, ніж навпроти входу. Майя часто зупинялась, уважно приглядаючись до розчищеного шару. Він був трохи світліший, ніж решта стіни.

Вона вирішила не розчищати відразу до каменю якесь одне місце, а поступово змивати шар за шаром. Хай вийде ділянка завдовжки хоч би на два метри — “плацдарм” для Халіда.

Робота посувалася досить хутко, бура кора, як тільки розмочувалась, легко руйнувалася щіткою. Можна було б працювати ще швидше, але дівчина боялась сильно зволожувати “штукатурку”, щоб не пошкодити зображень, які могли бути під нею.

Майя не дуже й розраховувала знайти рисунок у кутку. Спочатку їй здавалося, що корабель мусить бути зображений прямо навпроти входу. Але було якось дуже страшно відразу побачити порожню стіну на “найкращому” місці.

Поки приїхав Халід, вона розчистила довгу смугу на метр заввишки. Кам’яна стіна під корою виявилась чорною, блискучою, абсолютно чистою.

“Так і знала”, — подумала Майя, і все-таки їй стало дуже прикро. Вона якось відразу уявила собі, як вони з Халідом зчистять усю кору і всі стіни будуть такими ж чорними, блискучими і недоторканими, як і ця…

Коли повернувся Халід, вони, швиденько попоївши хліба з сиром і випивши з термоса кави, запрацювали вдвох. Хлопець був тямущий. Він витрачав мало води і тер “штукатурку” дуже обережно.

Після обіду минуло всього півтори години, але Майя відчула, що більше не може терти цю кляту стінку. Поки вона стояла рівно, було ще байдуже, хоч руки й тремтіли від напруги, але коли треба було нахилитись, поперек так пекло, ніби її цілий день били по хребту.

Вона лягла просто долі й сказала Халідові:

— Треба закінчувати, я стомилась.

— Відпочинь! — мовив хлопчик. — Ти відпочинь, а я ж тільки почав!

Темрява мала настати годин через п’ять-шість, і Майя згодилася.

Полежавши з півгодини, вона підвелась І знову взяла щітку. Але тепер робота йшла дуже повільно, і Халід наздоганяв Майю.

Невдовзі весь куток аж до того місця, де вона стояла, звільнився від “штукатурки”.

Вони сіли разом навпроти чорної очищеної стіни.

— Ти не сумуй! — серйозно, наче дорослий, сказав хлопчик. — У темному кутку ніхто і не вішає картин. Картину вішають там, де видно. — Він рвучко підхопився і, відійшовши трохи вбік, доторкнувся до стіни там, де кінчила працювати Майя. — Ось тут уже можна вішати… Ти віриш?

— Вірю! — стомлено, але твердо промовила дівчина.

Халід схопив відро і знову почав хвацько зчищати пісок.

— Не хапайся! — крикнула Майя. — Не поспішай!

Халід нічого не відповів, навіть не повернув голови, але почав працювати обережніше.

В печері стало темніше — сонце хилилось на захід. Треба було кінчати.

— Ходімо, Халіде! — сказала Майя. — Не можна повертатися пізно — в таборі турбуватимуться.

Вона підійшла до хлопчика, взяла його за плечі і відвела од розчищеної стіни, що виблискувала краплями вологи.

…Халід відразу ж пустив свого коня чвалом, але Майя крикнула:

— Зачекай!

Халід здивовано глянув на дівчину:

— Стомилась?

— Стомилася. Сильна спека у вас. Навіть у печері.

Вони поїхали поруч.

— Ти чуєш, Халіде, мені треба приїжджати сюди щодня. Але я сама не впораюсь. А мої друзі не хочуть працювати в Джаббарі. Вони не повірили дідусеві Джафару, його розповіді…

— Ти думаєш, що велети жили в Джаббарі? — спитав хлопчик.

— Не знаю. Та все ж недаремно сховище названо іменем велетів? А якщо вони там жили, то чому б їм не намалювати на стінці якоїсь печери не тільки биків і жирафів, не лише своїх сестер і дочок, але й башту, звідки вони хотіли дістатися до сонця. Як ти думаєш, Халіде?..

Хлопчик відповів не одразу.

— Ну чого ж ти мовчиш? Теж, як Фернан, вважаєш, що все це — казка?

— Ні! — сказав нарешті Халід. — Хіба це казка, що тут раніше текли ріки, паслися бики і літали пташки? Все це правда.

І він знову замовк.

— А велети? — спитала Майя. — Ти віриш у велетів, віриш?

— А чому пан Фернан не вірить? — не відповідаючи на питання, мовив хлопчик.

— Він каже, що багато дечого можна придумати. Він каже, що треба більше працювати і менше вигадувати. Взагалі він сміється з мене!..

Блиснули чорні Халідові очі.

— Я скажу, що хочу їздити з тобою. Я допоможу тобі знайти вежу!

Він ударив п’ятами коня і помчав галопом, але метрів за двісті зупинився.

Коли Майя зрівнялася з ним, Халід, нахилившись до дівчини, тихо сказав:

— Дідусь мого дідуся розповідав, що якось сам бачив велета! Тільки не пояснив, де він його бачив…

— А може, він пояснив, тільки це таємниця? — серйозно спитала Майя.

— Ні, не пояснив… Зате він розповів дідусеві, як люди проводжали велетів. І я хочу, щоб ти знала про це. Тільки ти не записуй, — попросив він, побачивши, що Майя дістала олівець і блокнот. — Ти запам’ятай, це дуже просто.

— Зачекай! — крикнула Майя. — Зачекай! Слухай мене, Халіде! “…І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, зірку опівночі, день, що дорівнює ночі, і священне число…” Чи так, Халіде?

Страшенно здивований хлопчик дивився на Майю. Очі його від хвилювання спалахнули ще яскравіше, засмаглі вилиці залилися рум’янцем. Він не міг вимовити й слова.

— І священне число, — повторила Майя.

— А далі? — тихо сказав хлопчик.

— “І спитали предки…”

— Ні, “і спитали люди”, — поправив її Халід.

— “І спитали люди: яке це число?..”

— І що відповіли велети? — прошепотів Халід.

— А ти знаєш?

Халід здивовано глянув на дівчину:

— Я ніколи не чув про священне число.

Всю дорогу Майя не вимовила більше й слова. Вона думала про таємничі скарби людської пам’яті.

Могутній плин часу розмиває граніт історичних фактів, перетворюючи його величезні брили на розсипчастий пісок переказів і легенд. Але геологи, дослідивши пісок, можуть дізнатися, з якого каменю він утворився. Чому ж не можна з дрібочка легенди відновити події?

І сама собі відповідала: “Можна!”

…Ще здалеку вони побачили вертоліт. Він стояв на землі біля великої скелі — тієї самої, де була печера із зеброю і жирафою, знайденими Фернаном. А на верху скелі чорніла маленька людська постать.

Коли Майя з Халідом під’їхали ближче, незнайомий зліз із скелі і, скинувши капелюх, відрекомендувався:

— Уільям Сміт, Лайкський університет.

Майя зіскочила з коня і назвала своє ім’я.

— Ви любите прогулюватися верхи? — доброзичливо поцікавився юнак.

— Я люблю ходити на лижах, містер Сміт!

— Називайте мене просто Віллі, — запропонував, усміхаючись, приїжджий.

— А ви мене — просто Майя… А зараз, вибачте, я мушу вас покинути — стомилась!

Не заходячи у свій намет, вона підійшла до Тарасюка. Той сидів з Фернаном біля спиртівки, на якій булькав маленький кавник.

— Сідай! — Григорій підвівся, звільняючи для Майї найзручніше місце на повстині. — Далеко їздила?

— Далеко, навіть ноги болять від незвички. Я знайшла чудову місцину. Такі печери!.. А що це за Сміт?

Тарасюк стиснув плечима:

— Експедиція у складі однієї людини. З легкої Матвієвої руки півсвіту зацікавилось камінчиками із Саммілі. Конкуренти, так би мовити… Але хлопець він, здається, непоганий… А як твої печери?

— Які печери? — втрутився Фернан. — Джаббар? Даремне! Не можна розтринькувати сили!

— Ось я й кажу, — підхопила Майя, — навіщо розтринькувати сили? Давайте краще всі разом працюватимемо в Джаббарі! Я кину свою філологію і буду вашою рабинею, Фернане! І Віллі покличемо!

— Досить про це, — сердито сказав Фернан. — Я до вас нічого не маю. У містера Сміта теж своя програма, йому доручили зібрати проби майже з кожного квадратного метра плато… Ми з Тарасюком не зрушимо з місця! Ви згодні, Грегорі?

Тарасюк кивнув. І, усміхнувшись, сказав:

— Зараз вона вам знову про шимпанзе заспіває..

— Не треба співати! — Фернан підняв руку. — Я все розумію. Якщо вам сумно самій, я скажу Халідові, аби він працював з вами. Домовились?

РОЗДІЛ ШОСТИЙ Вертикаль

Майя з Халідом стрімголов кинулися до стінки печери і, вражені, зупинились перед нею: чорне поле каменю, очищеного напередодні, пересікала яскрава жовта вертикаль.

Майя здивовано подивилася на хлопця, хлопець на Майю.

— Невже ми могли вчора не помітити цієї смуги? — тихо сказав Халід. — Такого не може бути!

Вони мовчки стояли перед загадковою жовтою смугою.

— Я, здається, здогадуюсь, у чому річ! — промовила нарешті Майя.

Вона витягла з сумки губку, намочила її і провела по смузі. Жовта смуга почала блякнути і майже зовсім щезла. За п’ять-шість хвилин стіна висохла і яскрава вертикаль знову пересікла чорне поле.

Халід дивився на магічну смугу, затамувавши подих.

— Вона більше не зникне? — спитав він.

— Не бійся, — засміялась дівчина. — Тепер усе в наших руках! Зараз ми дізнаємось, що тут намальовано!

Вона енергійно взялася до роботи. Вертикаль проходила біля самого краю розчищеної смуги — там, де Халід тер учора ввечері в найостаннішу мить. Тепер треба було розчищати далі.

Дуже обережно, працюючи лише губкою і тільки на самому верхньому шарі користуючись щіткою, Майя оголювала чорний камінь праворуч від смуги. До цього місця вона не дозволила Халідові навіть наблизитися, звелівши йому працювати з іншого боку.

Минуло зо дві години, але на стіні не з’являлося нічого нового. Серед чорного поля яскравіла лише жовта, мов тонкий сонячний промінь, смуга. І більше нічого — ні ліворуч, ні праворуч.

Кожні десять хвилин Халід залишав свій куток і, затамувавши подих, стояв за Майїною спиною, пильно стежачи за повільними рухами губки.

— А що, коли піти за смугою? — подумала вголос дівчина. — Адже повинна вона десь закінчитися чи кудись повернути?

— Дозволь мені! — крикнув із свого кутка Халід.

Голос його звучав так благаюче, що Майя мовчки погодилася.

Спочатку вона раз у раз позирала на Халіда. Але скоро переконалась, що хлопець цілком призвичаївся. Його рухи були такі вправні, що вона спокійно розпочала роботу в іншому місці.

Коли Халідові треба було зчистити останній шар корки перед каменем, він покликав Майю.

— Я боюсь — вона зникне, — прошепотів хлопець, передаючи Майї свою губку.

Вона взяла його губку в одну руку, свою в другу і легко провела ними по найтоншій піщаній плівці.

Вертикаль ішла далі. На початку вона була тьмяною, але незабаром заблискотіла так само, як у верхній частині оголеної смуги.

Через годину вони очистили стіну приблизно на метр від жовтої смуги і не побачили ніяких малюнків. Вниз вертикаль ішла до підлоги. Можливо, вона мала продовження, та добратися до кам’яного дна печери було не так просто — його вкривав товстий шар злежалого піску. Щітка й губки тут не допомогли б.

Залишався один вихід — простежити за цією довгою лінією аж до самої стелі.

Але навіть Фернанового зросту не вистачило б для цієї печери. А Майя й поготів ледве сягала середини стіни, хоч і навшпиньки зводилася.

— Що ж робити, Халіде? Придумай що-небудь!

Халід постояв з хвилину, дивлячись собі під ноги, і кинувся до виходу з печери.

Майя не встигла навіть спитати, куди він подався.

Несподівано в печері стемніло. І в ту ж секунду з боку входу почулося невдоволене форкання. А ще через кілька хвилин змоклий від напруги Халід втягнув до кам’яної зали вороного коня.

Майя з захопленням дивилась на хлопця.

Той спокійно підняв з підлоги капронову щітку, скочив коневі на спину і, ніби нічого не сталося, попросив:

— Дай, будь ласка, відро. Поставивши відро тварині на спину, він почав терти мокрою щіткою під самою стелею.

Задерши голову, Майя дивилась на здовжену смугу чорного каменю. Халід уже розчистив метрів зо два, а під бурою корою все виднілась та ж сама чорна стіна без найменшої ознаки смуги.

Виходить, учорашня лінія не була вертикальною? Виходить, десь зверху вона повинна піти вбік? А може, вона просто обірветься, щезне?

— Спробуй ще далі вправо! — крикнула

дівчина. — На метр далі!

— Зараз! — відізвався хлопець і легенько поплескав коня по ніби виточеній шиї.

Кінь зробив два обережних кроки вперед.

— Послухай, Халіде! — сказала Майя. — Ти такий розумний! Ось підростеш — станеш знаменитим ученим, якщо вчитимешся. Тобі обов’язково треба вчитися.

— Дідусь обіцяв послати мене взимку в Ель-Кабір, — промовив хлопець. — В Ель-Кабірі є справжня школа.

— А потім приїжджай у Москву, в університет!..

— Тихше!.. — долинув згори шепіт. — Бачу фарбу!

— Обережно! Заради всього святого, обережно! — крикнула Майя.

— Було б краще, якби ти зараз була нагорі, а я внизу, — прошепотів Халід. — Мені дуже не хочеться спускатись, але я думаю, що так буде краще.

Вони помінялися місцями, і Майя кілька хвилин лише похитувалась на спині вороного коня, намагаючись утримати рівновагу. Але потім призвичаїлась і почала змивати плівку піску та пилу, крізь які тьмяно просвічувала жовта смуга. Незабаром стало помітно, що це не вертикаль. Жовта лінія кривуляла: один кінець її йшов униз, а інший повертав праворуч.

Давно минув час обіду, а вони навіть не згадали про це.

Кожної півгодини Халід з Майєю мінялися місцями, і волога капронова щітка йшла все далі й далі по товстій вохристій смузі. Яскрава лінія відхилялась праворуч-і щітка відхилялась праворуч; потім смуга раптом повертала вгору — і щітка йшла вгору. Ніби мисливський собака по звіриних слідах.

Коли дві розчищені смуги — нижня й верхня — зустрілися, Майя скочила вниз і кілька хвилин пильно дивилася на химерну покривулену лінію, яка вгорі під стелею щезала під брудно-бурою кіркою.

Потім дістала блокнот і замалювала цю дивну лінію.

Халід стояв за її спиною й дивився на кінчик олівця, що повторював малюнок, знайдений ними і не відомий нікому, крім них.

— Як ти думаєш, — спитала дівчина, — куди піде ця смуга? Догори? Вниз? Праворуч?

Хлопець кліпав очима.

— Завтра побачимо! Завтра все побачимо на власні очі! — вигукнула Майя. — А зараз треба їхати. Скоро почне смеркати.

— Давай нікуди не їхати! — запропонував Халід. — Давай залишимося тут. Я зовсім не стомився. Я можу працювати всю ніч!

— Іще заснеш і упадеш з коня, — засміялась дівчина. — А що я без тебе робитиму? Нічого! Доведеться потерпіти до завтра!

Повернувшись у табір, вона зайшла до Григорія.

— Ходім подихаємо свіжим повітрям на ніч!

Тарасюк розсміявся.

— А то його вдень не вистачає!

Вони вийшли з палатки і повагом рушили до джерела,

— Що чути з саммілітами? — спитала дівчина.

— Почав розкопки. В районі старих криниць.

— Послухай, Григорію, — мовила Майя, — чи не чув ти коли, щоб жителі кам’яного віку ділили свої печери, ну, скажімо, на дві половини?

— Тобто, як це — ділили? — не зрозумів Тарасюк.

— Не ширмою, звичайно. Ну, наприклад, смугою на стіні?

— А чого ти запитуєш? — Тарасюк з недовірою глянув скоса на Майю.

— Просто так, спало на думку.

Григорій знизав плечима. Завжди вона фантазує.

— Спитай Фернана. Він про кам’яний вік знає більше ніж самі неандертальці…

Вони повернули назад і, коли підходили до скелі з “синьою дівчиною”, почули над собою тихий тріск. Темна постать виднілась нагорі, прямо над печерою.

— Чого не спиш? — крикнув Григорій по-англійськи.

— Хелло, Тарасюк! — відгукнулось нагорі. — Як гуляється з дівчатами?

— Завзятий хлопець цей Віллі! — сказав Тарасюк. — Він тобі подобається?

— Хлопець як хлопець, — відповіла Майя. — А чого він усе лазить по скелях і чим там тріскотить?

— Бере проби, ти ж знаєш.

— А чому в темряві?

— А він працює і вдень і вночі. Ходім до нього? — запропонував Тарасюк.

Вони видерлися по нерівному, покритому великими тріщинами каменю і, намагаючись рухатися якомога тихіше, підійшли майже впритул до Сміта.

Віллі стиха висвистував якусь незнайому мелодію і повільно крутив рукоятку свердла.

— Підходьте, підходьте! — не повертаючись сказав він. — От іще пінкертони!

— Покажіть, що ви тут робите, — попрохала дівчина.

Сміт випростався і посвітив ліхтариком собі під ноги, В чорному камені виднівся невеликий круглий виямок. За два-три кроки від нього чорнів ще один.

— Нащо вам два зразки з одного місця? — спитав Тарасюк.

— По перше, не два, а десять, — зітхнувши, пояснив Віллі і скерував промінь ліхтаря убік.

Майя і Григорій побачили цілу шеренгу лунок, що пересікали скелю.

— А по-друге, така інструкція, котру я одержав від університетського начальства. Прошу вибачити: сьогодні я повинен взяти тут ще одну пробу. А завтра полечу по інших точках.

Він підняв бурову машинку, відміряв три кроки від того місця, де стояв, і Майя знову почула неспокійний тріск свердла.

За вечерею Майя подала Фернанові аркуш паперу з дивною покривуленою лінією.

Фернан пильно глянув на Халіда. Хлопець спокійно намазував на хліб акуратний шар масла. Його повністю захопило це цікаве заняття, з яким він ознайомився зовсім недавно.

— Ну, чого ж ви? — нетерпляче промовила дівчина. — Що це вам нагадує?

Фернан неуважно поглянув на аркуш і стиснув плечима:

— За столом не годиться… Але коли мадемуазель наполягає… Мені це нагадує черв’яка. Прошу вас, Грегорі!

Тарасюк покрутив аркуш в руках і поважно заявив:

— Відома картина абстракціоністів “Літній ранок”. Подивіться, Віллі.

Сміт уважно глянув на малюнок і, не кажучи й слова, почав перемальовувати його собі у блокнот.

Несподівано Фернан простяг свою довгоруку, вихопив аркуш з-під носа у Віллі і поклав перед собою, але не тим боком — так, що замість вертикалі вийшла горизонталь.

Майя засміялась.

Фернан рвучко повернув аркуш, з хвилину, закусивши губу, дивився; на нього, а потім швидко спитав Майю:

— Жартуєте?

— НІ! — усміхаючись, відповіла дівчина.

— Коли не жартуєте, то скажіть, де ви це знайшли?

Майя заперечливо похитала головою.

— А що ви подумали, Гізе? — спитав Віллі, відклавши бутерброд з шинкою. — Хіба це щось нагадує?

— Ну, щодо вас або мадемуазель, — Фернан глянув Майї просто у вічі, — то, звичайно, ви тут безсилі. Але ось Грегорі мене дивує. Все-таки археолог — трохи художник!

Тарасюк ще раз узяв аркуш у руки. Перезирнувся з Фернаном.

— Ну? — заохочувально вимовив Сміт.

— Фернан думає, що це нагадує горб верблюда, — сказав нарешті Григорій, показуючи на найвищу частину лінії. — Або, можливо, плече людини?

Фернан мовчав.

Усі троє, зіскочивши із своїх місць, оточили Майю.

— У мене до тебе одне-єдине запитання, — повільно сказав Григорій. — Який розмір цього зображення?

Майя спокійно жувала фінік.

— Ніякий! — промовила недбало. — Просто я пожартувала!

Тарасюк посварився на неї кулаком.

Фернан розвів руками: “А що я казав?”

Віллі недовірливо глянув на дівчину, але змовчав.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ Зійшлий з неба

Лілові довгі тіні ще простягались від скель, а ущелину сповнювала темрява, коли дівчина і хлопець увійшли до своєї печери. Витка смуга ледве світліла на чорному тлі стіни.

— Якщо Фернан каже правду, — прошепотіла Майя, — то десь тут, — вона обережно постукала пальцем по нерівній бурій стінці метрів за два праворуч од вертикалі, — то тут має проходити ще одна лінія, теж вертикальна…

Тепер вони стояли на спині в коня удвох і терли, терли, без кінця терли буру стінку мокрими губками.

Там, зовні, сонце підіймалося все вище. В печері ставало щодалі світліше. А Майї здавалося, ніби починає світитися весь тонкий шар піщаної “штукатурки”. Ще один рух щітки, ще один мазок вологої губки — і нова яскраво-жовта смуга з’явилась на стінці печери.

— Зачекай! — крикнула Майя. — Ми зіпсуємо низ! Знову потрібна глина!

Халід зліпив ще один карниз над щойно знайденою смугою і знову заліз на круп вороного коня.

Кінь, мабуть, стомився стояти на одному місці і, не насмілюючись рушити, повільно переступав з ноги на ногу. Майю гойдало при кожному його русі, але вона цього не помічала. Вона йшла по сліду!

Жовта стежечка фарби деякий час вела її праворуч, вздовж стелі, потім м’яко заокруглилась і пішла вгору. Тоді ліворуч і перейшла у величезне коло.

Майя, не помічаючи нічого навкруги, навіть не задумуючись над тим, що виникає перед її очима, терла далі жорстку, покриту пилом кірку, змивала пісок і виявляла все нові й нові лінії, штрихи та плями, що яскраво-жовтою фарбою пломеніли серед мертвого каменю печери.

Халід, не підводячи голови, з захопленням очищав нижню частину стіни метра за півтора від підлоги. Зі стіни сипався пил…

Скільки минуло часу — дві чи дванадцять годин, — вони не знали.

Вже була, чи, точніше, ще була добре освітлена принаймні центральна частина зали, коли вони опам’яталися від гучного вигуку, що несподівано залунав біля входу.

Майя здригнулась і, обернувшись, побачила Віллі.

Він стояв, широко розплющивши очі.

Коли Майя скочила на землю, Віллі уже зник. За мить він знову з’явився в печері, з кіноапаратом.

— Вітаю вас! — схвильовано й урочисто виголосив Сміт. — Вітаю вас з портретом космонавта!..

Лише зараз Майя вперше мала змогу охопити поглядом величезний жовтий силует на чорній стіні.

Схожий на кулю, як у водолаза, шолом з двома круглими ілюмінаторами завершав могутній торс гіганта. Шолом переходив у скафандр, що плавно огортав плечі й груди. Чудово було передано складки важкої тканини. Ступні велетових ніг були приховані товстим шаром піску на підлозі печери, а ліва частина тулуба — ще не зчищеною кіркою піску й пилу.

Майя заплющила очі, навпомацки знайшла шкіряний мішок з водою, нахилилася 1 кілька разів ковтнула. Потім постояла так ще трохи і тільки тоді, не вірячи собі самій, знову розплющила очі.

Могутня постать Зійшлого з неба так само яскраво вирізнялася на чорній стіні печери.

Тріск кіноапарата припинився.

— Ще хтось, крім вас, уже бачив його? — спитав Віллі.

Майя похитала головою.

— Вам просто дуже пощастило, Сміт, що ви опинилися тут. Обіцяйте мовчати, я хочу привести їх сюди завтра вранці!

— Слово джентльмена! — усміхнувся юнак.

Минув ще якийсь час. Усі троє, наче зачаровані, не могли відірвати погляду від портрета.

Нарешті, ніби звідкись здаля, долинув до Майї голос Віллі:

— Дозвольте мені сфотографувати вас у момент цього чудового відкриття. Адже воно ще навіть не закінчено, — погляньте, лівої частини постаті не видно…

— Навіщо? — Майя стомлено махнула рукою.

Сміт засміявся.

— Що ви, міс Кремньова… Можна не сумніватися, цією фотографією пишатимуться ваші діти й онуки! Прошу вас…

— Ну що ж? Як, Халіде? Закінчимо роботу?

Хлопець засоромився, але потім на його обличчі від вуха й до вуха розпливлася усмішка і він швиденько скочив на коня.

Майя зробила те ж саме. Обоє знову підняли щітки, й останні шари піску, що приховували від очей могутню постать, почали сповзати з мокрої стіни.

Тріщала камера. Час від часу Сміт опускав її, брав фотоапарат у шкіряному футлярі, що висів на грудях, і клацав затвором знову й знову, тим часом, як портрет космонавта все ясніше виступав з-під шару піску й пилу.

В печері стало темніше. Контури широкого скафандра все більше розпливалися.

Раптом Майя усвідомила, що вона вже давно не чує гудіння кінокамери і клацання затвора.

Дівчина обернулася.

Сміта в печері не було.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ Кінь повернувся без вершника

Коли Віллі увійшов у палатку, Фернан і Григорій відразу ж кинулися до нього:

— Вам радіограма!

Фернан подав Смітові шматок паперу:

— Прийнято десять хвилин тому… Віллі схопив аркуш і вголос прочитав:

— ОАЗА САММІЛІ УІЛЬЯМУ СМІТУ КРП ЛІЗЗІ ТЯЖКО ХВОРА КРП НЕГАЙНО ВИЛІТАЙ БАТЬКО.

— Дружина? — запитав Тарасюк.

— Наречена, — сумно сказав Віллі. — Доведеться, друзі, розпрощатися з вами. Не знаю, чи повернусь…

Через півгодини вертоліт знявся у повітря.

Ті, що залишились біля намету, ще довго махали руками, аж поки нічого не стало видно.

— Користі з нього було небагато, — сказав Фернан, — а все-таки шкода хлопця. Якщо знайшли нас по радіо, то, виходить, справа серйозна…

Тарасюк не відповів. Правду кажучи, він не дуже симпатизував Смітові.

Настав час вечеряти, Майї ще не було. Проте це не турбувало чоловіків, котрі за останні дні звикли до того, що вона повертається пізно.

Вони мовчки попоїли.

Григорію не хотілося спати.

Фернан, який перенервував через радіограму ще до приходу Віллі, теж порушив звичний розпорядок.

Вони мовчки сиділи біля приймача і ловили потоки вістей, що йшли від усіх радіостанцій світу.

— Ти тільки уяви собі, — тихо промовив Фернан, — ще якихось шістдесят літ тому людина могла побудувати перший радіомісток на два-три кілометри. Сьогодні — радіомостище завдовжки в мільйон миль… Що буде через п’ятдесят років? Доберемось до якогось Тау Кита?

— Я не знаю, Коли це буде. Але ми з тобою, Фернане, як це не дивно, можемо прискорити цю подію, — озвався Тарасюк.

Фернан скептично посміхнувся.

Біля намету почулося голосне іржання.

— Нарешті! — вигукнув Тарасюк і відхилив брезент.

В нічній пітьмі виднілися лише зорі та невиразні обриси якоїсь темної маси.

— Надто пізно для молоденької дівчини! — пробурчав Фернан. — А втім, я й забув, що у вас прекрасний провідник…

— Де ви? — крикнув Григорій і зробив крок у пітьму.

Ніхто не відповідав. Тільки чулося важке дихання стомленої тварини.

Теплі кінські губи ткнулися Григорієві в руку.

Він швидко провів по шиї коня, потім по сідлу.

Сідло було порожнє і холодне.

— Що тут діється, хай йому біс? — сонно промимрив Фернан.

— Біда! — крикнув Григорій. — Майїн кінь прискакав сам!..

— Спокійніше! Спокійніше! — підбіг Фернан. — Коли б з ними щось сталося в дорозі, кінь ніколи б їх не покинув. Ти не знаєш тутешніх коней — вони не кидають господаря в біді! Очевидно, Майя з хлопчаком лишились у Джаббарі. От коли нам згодився б вертоліт Сміта!.. Тепер уся надія на коня. Погодуй його… Я до діда Джафара!

На світанку мертву ущелину розбудив стукіт копит і гул голосів. Перший ішов Вороний. Дід ні разу за всю дорогу не натягнув повода — кінь сам вибирав шлях.

Поминувши дві гостроверхі вершини на початку ущелини, кінь несподівано перейшов учвал, помчав прямо до невисокої скелі з пологою вершиною і як укопаний зупинився біля великої купи кам’яних брил.

Став, одкинувши назад суху, тонку голову, і тривожно заіржав.

Вершники скочили з коней і підбігли до каміння.

— Тут був вхід у печеру? — спитав Тара-сюк.

— Тут, — тихо відповів Джафар. Доторкнувся до однієї із брил і так само тихо сказав: — Пилу немає. Обвал стався цієї ночі.

— Ввечері! — почувся звідкись з-за каміння Майїн голос.

Через хвилину дівчина і хлопець стояли поруч з дідом.

— Живі! — вигукнув Тарасюк.

— Де кінь? — суворо сказав дід.

— Там! — Майя простягла руку до того місця, де купа каміння стикалася з суцільною скелею.

Халід завмер, не в силі звести очі.

— Нащо вам треба було тягти в печеру коня? — не витримав Фернан.

Але Майя ніби не чула його запитання. Вп’ятьох вони почали розбирати каміння.

— Дивний землетрус, — сказав Фернан, спираючись плечем на величезну брилу. — Звалилася тільки одна скеля і тільки в одному місці! Можливо, Майя все-таки пояснить нам, що сталося?

— А я й сама нічого не розумію… Ми втрьох були в печері — я, Халід і Віллі… Та ще Халідів кінь… Сміт фотографував нас.

Потім я дивлюся — щез. Я вийшла сюди. Бачу — він сидить на самому верху і, як завжди, свердлить дірки… Я ще й спитала, чи не набридло… Він сказав, що скоро закінчить. Тоді покликав Халіда і попрохав його принести бачок з водою від вертольота; вертоліт стояв он там.

Потім Віллі навіщось вилив усю воду в дірки і засунув туди якісь дроти.

Тоді він спустився із скелі, сів у вертоліт і помахав нам рукою. Коли вертоліт полетів, ми з Халідом повернулися назад — і замість входу в нашу печеру…

— Вибух? — швидко спитав Тарасюк.

Майя похитала головою.

— Навіть звуку обвалу не чули. Щоправда, вертоліт тріщав над самим вухом… Халід нізащо не погоджувався піти без коня. Довелося послати до вас Вороного — самого…

Ще один камінь, ще один — і зверху з’явився чорний пролом.

Халід перший видерся нагору, засунув голову в отвір і, енергійно працюючи ліктями, протиснувся між стелею печери і брилами кам’яних уламків.

Сонце вже зайшло, коли коня було нарешті звільнено з полону. Ліхтар, взятий Фернаном, уже не світився — кінчилася батарея. Відра, щітки, Майїна сумка — все так і лишилось у печері.

Григорій довго не міг заснути. Він лежав із заплющеними очима і в думці перебирав події останніх місяців, намагаючись відшукати в них якісь факти, котрі допомогли б йому зрозуміти те, що сталося сьогодні.

Без сумніву, дивний обвал зробив Сміт. Отже, і його раптовий від’їзд — не випадковість.

Але навіщо? Для чого йому треба було робити цей обвал? І що за дивний вибух — без грому, без летючих уламків?

Тарасюк розплющив очі й сів. Над суцільною темрявою ущелини блискотіла золотим розсипом зірок широка небесна дорога.

…Піраміда в Хірбеті. Печера в Джаббарі. Ще раніше — галасування іноземної преси з приводу гіпотези Бєлова…

Через одну точку можна провести скільки завгодно прямих у будь-якому напрямку. Але те, що він, Тарасюк, не провів єдино можливої прямої через дві точки — сичання газет і викрадення піраміди, — було безглуздою недбалістю. Ще добре, що Майя і Халід під час вибуху не були в печері!

Григорій задрімав десь перед світанком, коли на зеленкуватому сході залишились тільки найбільші зорі. Останнє, що він пригадав, засинаючи, були слова незрозумілої телеграми: “Ваша піраміда переїхала…”

Ледь зайнялося на світ, Майя розштовхала мушкетерів, узяла їх попід руки і повела до розчищеного входу в печеру.

— Зараз ви побачите гостя з космосу, — попередила вона. — У кого слабкі нерви, хай зостається на свіжому повітрі.

Фернан усміхнувся, дістав сигарету, закурив і присів на камінь.

Тоді Майя схопила Григорія за рукав і потягла за собою.

З хвилину вони стояли зажмурившись, щоб очі звикли до напівтемряви у печері.

— Раз! Два! Три! — подала команду Майя.

Григорій розплющив очі.

Прямо навпроти вхідного отвору стояв, по кісточки увійшовши в камінь, велет у скафандрі. Глибока свіжа тріщина пересікала круглий шолом. Величезні безпалі руки звисали вздовж могутнього тулуба.

З двох отворів у шоломі було зрозуміло, кого хотів зобразити художник.

— Можна збожеволіти! — вигукнув Тарасюк. — Фернан! Швидше сюди!

Він вискочив з печери, схопив фотоапарат із спалахом, миттю прибіг назад і сфотографував шістдесят чотири кадри — більше котушок з плівкою в нього не було.

…Назавтра Григорій відіслав у Москву короткий звіт про Майїну знахідку, фотографію Зійшлого з неба і прохання продовжити відрядження на два місяці для вивчення фресок Саммілі.

А через два дні табір перенесли в ущелину Джаббар.