Мушкетери

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Дудников у всій своїй красі

Досі нам не було нагоди показати на повну силу одного з учасників подій, що описуються в цій книжці. Щоправда, ім’я його згадувалось, і навіть не раз. Недобрим словом поминав його Григорій Тарасюк. Дещо двозначно — академік. Нарешті якось цей самий учасник подій проявив себе в дії: поставив кілька запитань Майї Кремньовій на засіданні Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток і утримався голосувати за Майїну поїздку в Саммілі. Та все ж таки, як уже мовилося, показати його на повний зріст ще не було нагоди. І автори тут зовсім не винуваті.

Справа в тому, що Дудников взагалі ніде не був головною дійовою особою. Хоч у свій час був однокурсником по університету, він уже встиг стати доктором наук, тоді як Тарасюк ходив у кандидатах. Одначе Дудников ні разу в житті не посідав посади головного, завідуючого, начальника, керуючого І таке інше.

Чомусь завжди головним призначали когось іншого, а Дудников ставав заступником. В університеті він був заступником голови студентського наукового товариства. В інституті — заступником ученого секретаря. Під час експедицій, в які він, до речі сказати, від’їжджав у порівнянні з Тарасюком не дуже часто, Дудников ніколи не був керівником загону або групи. Тільки заступником!

Проте, судячи з усього, становище “зама” цілком влаштовувало Дудникова. В усякому разі, ніхто й ніколи не чув од нього ніяких зазіхань на якусь “головну” посаду.

І якщо зараз Дудников виступає в ролі головної дійової особи, то лише через те, що так нещасливо склалися для нього обставини…

До певної міри Дудников був прямим Майїним антиподом. Якщо Майя завжди точно знала, чого вона хоче, то він завжди точно знав, чого він не хоче. А найрізноманітніші небажання Дудникова сходились врешті-решт на одному — на небажанні будь-яких змін.

Із величезної кількості видів стану, в якому може перебувати фізичне тіло, Дудников визнавав лише два: стан спокою і стан прямолінійного й рівномірного руху.

Будь-яку дію, що могла б призвести фізичне тіло, котре називалося доктором історичних наук Дудниковим В. С., до якогось іншого стану, крім двох вищезгаданих, він сприймав як особисту образу.

Та навчений великим життєвим досвідом, він розумів, що найкращий метод оборони — це наступ. І тому охоче приєднувався до різноманітних нових течій, займаючи в них крайні, ар’єргардні позиції. А коли новатори починали звинувачувати свого Колегу в консерватизмі, він у найсерйознішому тоні повторював своє улюблене прислів’я: “Консерватор потрібний для прогресу, як гальмо для машини”.

І ця тактика цілком виправдувала себе. “Підбурники спокою” були, як правило, раді бачити в своїх лавах людину, що мала репутацію солідного вченого мужа, незаплямованого всілякими ризикованими ідеями. А ті, які любили стан спокою, були вже спокійні від того, що один із них вважався своїм у таборі “противника”. Ну, а начальство?.. Дудников був для начальства певною гарантією проти надмірних “збочень” інститутської молоді — своєрідним гіроскопом, що гарантував конче необхідну в науці сталість. Відсутність хитань, вібрації та інших не завжди бажаних фізичних явищ.

З усіх цих причин пропозиція директора інституту про призначення Дудникова заступником голови Сектора фізичних методів дослідження доісторичних пам’яток не викликала ні в кого заперечень. А коли Тарасюк поїхав у Саммілі, заступник став головою. Точніше, т. в. о., тобто тимчасово виконуючим обов’язки…

Однак ці три літери не врятували становища. Всупереч своєму правилу, Дудников раптом виявився офіційним головою вельми ризикованих, як на його погляд, справ. І це Дудникова дуже пригнічувало. Досі у відповідь на запитання про гіпотезу Бєлова він міг сміливо відповісти: “Я гіпотезами не відаю… Моя функція — історична Інтерпретація результатів досліджень. Якими б методами, з вашого дозволу, вони не велись…”

Тепер він відповідав за все. Навіть і за цю чудернацьку гіпотезу.

З тієї самої хвилини, коли літак з Тарасюком і Кремньовою зірвався з бетонної доріжки Шереметьєвського аеропорту, Дудников мав якесь надзвичайно неприємне відчуття хисткості: ніби хтось постійно тягнув його вбік від твердого і ясного шляху, і він ось-ось мав упасти в яму.

Особливо посилилось це відчуття після того, як схильний до різних авантюр Тарасюк прислав повідомлення про так званий портрет так званого космонавта…

І відчуття Дудникова справдилось.

Шостого червня, як тільки він увійшов до інституту, до нього підбігла схвильована бабуся бібліотекарка.

— Вольдемаре Семеновичу! Ви веліли доповідати про іноземні відгуки… Мені щойно подзвонили з центральної бібліотеки. Просять вас приїхати туди…

— Нащо?.. Наскільки мені пригадується, всі замовлення я роблю через вас…

— Не знаю, Вольдемаре Семеновичу, слово честі, не знаю, в чому справа! Мені лише сказали, що велика неприємність… І щоб я відразу, як побачу вас…

— Дрібниці! — недбало промовив Дудников. — Мабуть, знову якийсь пасквіль на Бєлова. А нам з вами то що? Адже він навіть не співробітник нашого інституту!

— Ні, не на Бєлова, — тихо сказала бібліотекарка. — Я запитала…

Дудников зблід, уся кров відхлинула з його рум’яних щік.

— Не на мене ж? — намагаючись посміхнутися, видавив з себе він нарешті.

— Не знаю, слово честі, не знаю, — повторила бабуся.

Дудников механічно, невідомо для чого, розстебнув портфель, потім знову застібнув його і, не кажучи більше й слова, попрямував до виходу.

Через півгодини молодий співробітник іноземного відділу з удавано байдужим виразом на обличчі подав йому журнал в лакованій обкладинці:

— Вранішня пошта з Рима.

Дудников узяв журнал, одягнув на акуратні вуха прозору оправу окулярів — і занімів.

Прямо на нього з яскравої обкладинки журналу дивилися усміхнені очі… Кремньової!

Поперек дівчачого плеча гарним великим шрифтом було набрано якийсь напис. А над її золотистим волоссям виднілося вже знайоме Дудникову чудовисько у скафандрі.

— Перекладіть, будь ласка, — попросив Дудников.

— Прошу!.. “Юна російська художниця малює портрет космічного мандрівника на диких скелях Саммілі. Читайте репортаж нашого кореспондента на третій сторінці”.

А на третій сторінці повідомлялося:

Дудников уважно вислухав переклад, і всупереч сподіванням молодого співробітника іноземного відділу, не знепритомнів. Навпаки, обличчя його стало спокійне, задоволене.

— Цього слід було чекати, — поважно вимовив він. — Наука не може терпіти легковажності, тому що легковажність не задовольняється наукою.

Товстий палець Дудникова постукав по скафандрі, зображеному на обкладинці журналу:

— Ось куди йдуть народні гроші. Та ще іноземною валютою! Між іншим, я був єдиною людиною, котра виступала проти поїздки Кремньової в Саммілі. Мене не послухали — і ось результат. На-яв-ний!

— Що ж тепер буде? — вболіваючи, спитав молодий співробітник.

— Тепер буде все, що має бути в таких випадках, — відповів Дудников.

Через тиждень до Саммілі пішла телеграма на ім’я керівника експедиції Тарасюка:

РОЗДІЛ ДРУГИЙ Бєлов виписує метрику

— Я не маю ніяких підстав не вірити вам, люба Майє Степанівно. Інститут східних мов дав вам найкращу атестацію. І Григорій Петрович, — академік поклав руку на плече Тарасюкові, що втупився злим поглядом у підлогу, — і Матвій Михайлович… І взагалі я вважаю за краще вірити людям… До того ж, відверто кажучи, коли б я не був у цей час на конференції у Варшаві, я б не дав згоди на припинення роботи в Саммілі. Але тепер діло зроблено. Інтерв’ю Сміта кинуло тінь на вашу знахідку, Майє Степанівно. Відразу можна було дати спростування, тепер — пізно. Відкликання експедиції з Саммілі важко не сприйняти як підтвердження версії Сміта.

Щоб спростувати цей наклеп і повернути вам добре ім’я, тепер не досить нашої довіри до вас. Як це не сумно — не досить. Тепер потрібні докази!

Академік поглянув на присутніх. Дудников відвів очі і нерозуміюче стиснув плечима. Тарасюк насупився ще більше. Бєлов, прикусивши губу, все записував на аркуші паперу якісь формули.

— Не розумію, — тихо сказала Майя, — які потрібні ще докази? Адже я знайшла його. Він — є. Кожний може побачити його і переконатися. Він зображений на скелі тією ж фарбою, що й бики Саммілі… А якщо хтось повідомить, ніби мене не існує, я теж повинна буду заперечувати це?..

— Співчуваю вам, але змушений повторити — потрібні докази!

— Є тільки один вихід, — сказав Тарасюк.

— Я б не зважився на таке категоричне твердження, — сказав академік. — Чому тільки один?

— Іншого не бачу… Треба знайти нові зображення космонавтів! Важко собі уявити, щоб знайдене зображення в ущелині Джаббар було єдине. Безсумнівно, в інших печерах є чимало подібних портретів. І перш за все треба шукати їх у тому ж таки Джаббарі!

— Якщо так, то слід набратися терпіння і чекати вістей від професора Гізе, — зазираючи в очі директорові, швидко сказав Дудников. — Та й на краще, коли нові зображення будуть знайдені дослідниками, що не належать до нашого сектору. Чи не так?

— Не зовсім! — різко відповів академік. — Чекати біля моря погоди — не зовсім правильний шлях до істини.

— Але іншого шляху, мабуть, немає, — сказав Дудников.

— А можливо, все-таки є? — академік допитливо глянув на Бєлова.

Матвій зрозумів цей погляд.

— Я вже цікавився вохрою. Тарасюк стверджує, що фарба, якою користувалися невідомі художники (на цих словах Дудников посміхнувся), ніколи не випалювалася. Отже, мій метод не застосуєш.

— І все-таки вихід має бути, — впевнено сказав академік. — Вам, Матвію Михайловичу, треба залучити до цієї справи інших фізиків. А вам, Григорію, потурбуватися про те, щоб зразки фарби швидше попали в Москву…

Хтось сказав, що основним рушієм у техніці завжди були лінощі. Одній людині було ліньки ходити пішки — і вона винайшла автомобіль. Інша лінувалася прати білизну в ночвах — і придумала пральну машину. І так далі.

Це, звичайно, жарт. Справжнім рушієм прогресу завжди була неможливість вирішити нове завдання старими методами.

…Здавалося б, що Матвій і раніше не витрачав часу даремно. Його аналізи ставали все точнішими й точнішими. Чи давно вія не міг визначити різниці в мільйон років?

А останні моделі приладу помилялись не більше як на сто тисяч років.

Не більше, але, на жаль, і не менше. Така точність була ще придатна до якоїсь міри при визначенні віку саммілітів. Але зараз вона нікуди не годилась. Вимагалося знайти якийсь абсолютно новий принцип виміру: ніякими поступовими вдосконаленнями, ніякими доробками старого методу обійтись було неможливо. Неможливо вже через одне те, що поступово — отже довго.

Поки йшлося тільки про самміліти, Матвієві навіть багато місяців не здавалися надто довгим строком. Врешті-решт, камінь є камінь. Лежав тисячі, коли не мільйони років, — полежить ще з рік.

Тепер йшлося про долю його друзів — про долю Майї, Тарасюка. І про долю всієї справи.

Тут уже не тільки рік, не тільки місяць — кожен зайвий тиждень, кожен зайвий день ставали нестерпно довгими.

Раніше Матвій почував себе просто тим, хто починає. Людиною, котра ввела м’яч у гру. Щонайбільше — одним із команди. Тепер він знав: усе залежить од нього. Гол у ворота противника може забити лише він.

Ні, вирішити завдання старим методом було неможливо! І ця неможливість, як уже не раз траплялося в науці, наштовхнула Матвія на відкриття. Власне кажучи, сам він не вважав це відкриттям. Навпаки, коли в нього виникла думка скористатися наведеною радіацією, він обома руками схопився за голову і гірко застогнав: “Телепень!”

Наведена радіація і справді не була новиною. Відтоді як було виявлено космічні промені, вчені знали, що вони бомбардують усе, що є на поверхні Землі. Ніби маленькі снаряди, в’їдаються космічні часточки в людей, у дерева, в каміння, залишаючи невидимі сліди.

А якщо заховати камінь у печеру? Що станеться тоді? Лише невеличка частина космічних снарядиків проб’ється крізь склепіння печери і дістанеться каменю. Решта застряне у товщі склепіння. Тому в захованому в печері камінні далеко менше потривожених атомів, ніж у тому, що лишилося назовні, без захисту. Настільки менше, наскільки довше він пролежав у сховищі.

Але хіба все це стосується лише каменю? Звичайно ж, ні! Замість каменю в печеру можна помістити глиняний черепок чи монету. Або грудочку вохри. Так, вохри, хай йому біс!

Вісім днів знадобилося для того, щоб переправити в Москву чотири грами жовтої фарби, яку Фернан нашкріб з ноги Майїного космонавта, — і всі ці вісім днів Матвій не стуляв повік.

Та все ж таки він би не встиг закінчити розрахунків, якби не Григорій, що мотався наче віхола по інститутах, лабораторіях, конструкторських бюро і блискавично виконував усі Матвієві доручення: умовляв, діставав, домагався, пробивав, переконував…

І коли пробірка з жовтим порошком на дні потрапила в лабораторію Бєлова, її вже чекав новий прилад. Щоправда, він не був таким викінчено компактним і гарним як термоаналізатор з його райдужним стовпчиком. Великий чорний циліндр, схожий на голландську піч, не вміщав усієї апаратури, і дроти тягнулися від нього вгору — до чарунок транзисторів, униз — до трансформатора, убік — до осцилографа.

Зате точність його була чудова. Вчора на останньому випробуванні тричі повторений дослід з єдиним привезеним Тарасюком саммілітом дав числа: 19200, 19800 і 21000. Тобто двадцять тисяч плюс-мінус тисячу років. Сумнівів не могло бути — маленька напівпрозора груша з’явилася на Землі двадцять тисяч років тому. Всього двадцять тисяч років тому!

…Взявши з Тарасюкових рук дорогоцінний жовтий порошок, Бєлов виштовхнув Григорія за двері, розділив вміст пробірки на десять рівних частин і почав дослід.

Він вийшов із лабораторії опівночі на четверту добу, зробивши підряд десять найскладніших досліджень.

В його зубах хрустів задубілий бублик, руку відтягував важкий портфель. У портфелі лежала метрика Майїного космонавта.

Ні, Майя ніколи не могла написати картину, поруч з якою сфотографував її цей пройдисвіт, що назвався Смітом. Та й що там Майя! Жодна з її прабабусь не змогла б цього зробити… з тієї простої причини, що прилад засвідчив: жовта вохра з надісланої Фернаном Гізе пробірки потрапила на стінку печери за двадцять тисяч років до народження Майїної прабабусі. Того ж таки тисячоліття, коли неподалік від ущелини Джаббар, на гладенькій, як стіл, рівнині з’явилися самміліти. Того ж таки!

Є в юристів таке поняття — алібі. Якщо нитки злочину ведуть до людини, котра довела, що в момент злочину вона була в іншому місці, то вона довела свою непричетність. Нитка обривається, і треба шукати іншу.

Майїн космонавт ніколи не доведе свого алібі! Тоді, коли дивні напівпрозорі краплини з’являлися в Саммілі, він був там!

Ідучи повз вестибюль, Бєлов побачив своє відображення в дзеркалі й жахнувся. Щоки заросли рудуватою щетиною. Бакенбарди робили його ще більше схожим на великого поета.

Він одвернувся від дзеркала і тільки зараз помітив довготелесу постать, що підводилася з вахтерського крісла.

Постать випросталася й лагідно промовила Тарасюковим голосом:

— Ти пам’ятник собі воздвиг нерукотворний?

Якби Бєлов не пробув три дні та чотири ночі зачинившись у лабораторії, то, можливо, й здивувався б, побачивши свого друга. Тарасюкові очі почервоніли так, ніби це не Матвій, а він просидів за приладами три доби підряд. Підборіддя стало схоже на чорну щітку.

Але вдало закінчивши роботу, Матвій був надто стомлений і надто сповнений радістю, аби щось помітити.

Звідки йому було знати, що закінчивши роботу з апаратами й матеріалами, необхідними для дослідження фарби, Григорій не тільки не байдикував, чекаючи результату, але, навпаки, працював усі останні дні (і навіть частково ночі) поза всякою нормою.

Матвій здивувався б, якби довідався, що останні три доби Тарасюк терміново готував нову експедицію, вів нескінченні міжміські телефонні розмови про справи, що мали безпосереднє відношення до його, Бєлова, гіпотези, розмови з людьми, вельми далекими і від астрономії, і від археології.

Ще більше здивувався б Матвій, якби довідався, що всю цю метушню викликала вручена Тарасюкові академіком старовинна рукописна книга про подорож по Московії з описом численних “див і чудес”.

…Проте Бєлов нічого цього не знав і тому на Тарасюкове запитання про нерукотворний пам’ятник відповів без ніякого сумніву:

— Воздвиг! Вони прилетіли двадцять тисяч років тому.

— Шкода! — вигукнув Григорій. — Ми з тобою спізнилися всього на двісті століть! Коли ти зможеш доповісти на секторі?

— Завтра, — рішуче відповів Матвій.

— Завтра ти спатимеш! — так само рішуче заперечив Григорій і, обійнявши Матвія за плечі, повів його до виходу. — Завтра ти спатимеш, як ховрах. Позавтра — готуватимеш доповідь. А я маю термінову справу. Доведеться відлетіти з Москви…

Вони вийшли з інституту. Тарасюк посадив Бєлова в машину, сів сам і ввімкнув запалювання.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Серьогін діє

Питається, де справедливість?

Адже все почалося саме в Леоніда Серьогіна, з того, що до нього прийшов Матвій Белов.

Якби не журналіст Серьогін, то ще невідомо, як пішло б діло у фізика Бєлова, археолога Тарасюка, спелеолога Гізе, філолога Кремньової, Халіда та багатьох інших людей, так чи інакше причетних до всієї цієї історії.

І незважаючи на це, саме Серьогін лишився десь збоку. Така журналістова доля. Ти перший про все довідуєшся, ти дістаєш найкращий матеріал, ти не спиш ночами, щоб він вийшов якнайцікавішим. І наслідок? Лише найближчі друзі іноді помітять твоє прізвище під нарисом чи репортажем. А всі інші тобою зовсім не цікавляться. їх цікавить лише те, про що ти написав.

В історії з саммілітами Серьогін не зміг привернути до себе уваги навіть найближчих друзів. Стаття пішла за підписом автора гіпотези, і ніхто в усьому світі, крім працівників редакції, не знав, скільки довелося йому, Серьогіну, просидіти над нотатками Бєлова, що зацікавили цей же світ…

Звичайно, Леоніда попередили про майбутню подорож до пустелі. І, звичайно, він зробив усе, щоб узяти в ній участь. Але попасти до академіка на прийом йому не пощастило. А якийсь професор, у котрого на столі вже лежали документи Тарасюка, і Кремньової, погодився прийняти його лише на одну хвилину, та й то після того, як літня дама-секретар не витримала його настирливих домагань.

Вислухавши журналіста й неуважно проглянувши такий довгий і переконливий лист за підписом головного редактора газети, професор сказав, що кореспондентам у Саммілі нічого робити. От коли експедиція привезе звідти щось цікаве, то тоді товариші кореспонденти матимуть змогу ознайомитися з усіма матеріалами детально й писати про них хоч і в усіх газетах…

Поїзд ішов з Далекого Сходу в Москву. Він був у дорозі п’яту добу, і найакуратніші пасажири вже починали складати потроху деякі речі.

Леонід Серьогін, який повертався з чергового відрядження, і його попутник, невисокий, кремезний чоловік років тридцяти, до складу найакуратніших пасажирів не належали. Почасти через свій вік, почасти тому, що речей у них майже не було.

Багаж кореспондентів, як відомо, складають в основному блокноти, плівки й фотоапарат. Леонідового ж попутника цілком задовольняла велика сумка, котру в будь-який момент можна було закинути за плече, наче рюкзак. Він був геологом і розповів Серьогіну, що за останній рік переносив у руках і за плечима більше вантажів, ніж їх везе поїзд. А зараз він іде у відпустку, і, крім бритви “Супутник”, трусів для купання та кедрових горіхів, йому нічого не треба.

Серьогін і геолог від самого Владивостока змагались у шахи. Зараз рахунок був 33: 1 не на користь журналіста.

Леонід з байдужим виглядом, хоч серце його й обливалося кров’ю, поклав на дошку свого короля.

— Випадок панує в грі, — сказав він.

— Випадковість — це спосіб виявлення закономірності, — не без іронії відповів геолог. — Ще одну?

— Досить, — удавано позіхнув Серьогін. — Час уже спати.

Геолог узяв рушника і вийшов з купе.

Леонід почав складати шахи. Склав, поставив дошку на столик і нахилився, щоб підняти аркуш цупкого паперу, на якому попутник вів записи рахунків матчтурніру.

На другому боці аркуша було щось наклеєно. Серьогін перекинув папір — це була телеграма — і ненароком прочитав:

Леонід перевернув аркуш і поклав на столик, придавивши складаним ножем.

Геолог повернувся в купе й заліз на верхню полицю.

А Серьогін вийшов у коридор, став біля вікна і закурив.

Прізвище попутника він уже чує не вперше. Але де він раніше його зустрічав?

Старпом на кораблі? Ні, той не Сєдих, а Скорих… Кришталевий? Що таке Кришталевий?..

Серьогін докурив цигарку, так і не згадавши, де він чув прізвище геолога, й пішов до свого купе.

З відчинених дверей до нього долинув уривок чиєїсь фрази: “…Тайменя кілограмів на двадцять із цього струмка, уявляєте!..” — і раптом згадав відразу.

Просто диво, що він не згадав цього раніше! Ну звичайно: Кришталевий струмок, озеро, Сєдих!..

Телеграма, яку він дав Григорієві “на дорогу”, коли той летів у Хірбет! Телеграма з далекого сибірського рудника, прийнята ним за жарт, придуманий кимось із друзів Бєлова…

Леонід прибіг у своє купе і не соромлячись розштовхав враз заснулого геолога:

— Заради всіх святих, пробачте! Це ви п’ять місяців тому послали телеграму на ім’я Матвія Бєлова?

Після того як Сєдих розповів про загадкову кам’яну піраміду біля маленького невідомого озера в тайзі, нетерплячка Серьогіна була така велика, що він, зійшовши з поїзда, відразу ж кинувся до першої телефонної будки.

— Інститут! — відповів жіночий голос.

— Коли повертається із Аравії товариш Тарасюк?

— Уже повернувся… І знову поїхав… Ні, не за кордон… Коли приїде? Подзвоніть, будь ласка, через тиждень…

Леонід повісив трубку.

Що ж робити? З ким порадитись? Доведеться діяти самому, запитати для початку Бєлова, чи не знає він що-небудь?

— Здрастуйте!

Всупереч звичці, Серьогін не влетів у кімнату, як буря, а статечно увійшов до неї, як чоловік, що знає собі ціну,

— Ну, як вам пустеля? — недбало спитав він.

Матвій куточком ока глянув на Майю і звів брови.

Вона зрозуміла.

— Знайшли що-небудь?

— Дещо, звичайно, знайшли, — відповів Бєлов. — Цікавий зразок самміліта на глибині чотирьох метрів, під корінням пальми.

— Знову самміліти… — махнув рукою Леонід. — Досить грати в крем’яхи! Треба діяти!

Майя обернулася до Серьогіна:

— А хіба ми сидимо склавши руки?

— Не склавши, але сидите… Ви коли приїхали?

— Позаминулого тижня.

— А де Григорій?

— Не знаю.

— А що ви робите?

— Не виходжу з бібліотеки, зрозуміли? — сердито відповіла дівчина.

— Звичайно, зрозумів! — Серьогін загадково усміхнувся. — Нічого собі трудівнички — не вилазять з бібліотеки! Це тільки курка може висиджувати курчат на одному місці. А вимпел із космосу так не висиджується!

Матвій злегка усміхнувся — як звичайно, самими очима.

— Чого це в тебе такий агресивний настрій сьогодні? Ходімо, покажу новий прилад.

— Прилад? Для чого?

— Для того, щоб визначити вік каменю з точністю плюс-мінус сто років.

— Навіщо?

— Щоб знайти координати того самого вимпела, про який ти галасуєш.

Серьогін почав ходити по кімнаті.

— На мою думку ви все достобіса ускладнюєте. Треба просто брати загадкові пам’ятки — всі підряд! І досліджувати їх!

Матвій так само усміхаючись дивився на журналіста.

— Можна, я тебе теж запитаю? А навіщо досліджувати все підряд?

— Як це — навіщо? — обурився Леонід. — Та щоб…

— Щоб! — перекривила його Майя. — А ви знаєте, скільки існує загадкових пам’яток?

— Приблизно знаю! — не зовсім упевнено відповів Серьогін..

— А все-таки?

— Штук із десять-п’ятнадцять. Це на Землі…

Майя розсміялася.

— А що тут смішного? — заперечив Серьогін. — Крім Землі, є ще й небо. Там теж загадки — планета Фаетон, зірка Таїра…

…Нещодавно Серьогіну доручили в справах газети покопатися в старих книжках з астрономії. Там він довідався, що існує версія, ніби навколо Сонця було колись не дев’ять планет, а десять. Начебто між Марсом і Юпітером оберталася навколо світила загадкова планета Фаетон, що розсипалася з якихось невідомих причин на астероїди.

І Серьогін кинувся розшукувати найрізноманітніші відомості про астрономічні загадки.

В результаті цих розшуків Матвій і Майя мали змогу почути про зірку на дивне ймення Таїра.

Проте Бєлов не звернув ніякої уваги на слова журналіста. А Майя презирливо чмихнула і подала Серьогіну грубу папку.

— Ось погляньте краще, що я висиділа. Не на небі — на Землі. За два тижні.

Серьогін розв’язав на папці поворозки. На першій сторінці було написано: “Історичні пам’ятники невідомого походження”.

Леонід пробіг очима кілька назв, які.ні про що йому не говорили, чомусь усі вони на першій сторінці починалися з літери “А”. Він перегорнув сторінку, другу… п’яту… Те ж саме. Зовсім розгубившись, Серьогін відкрив останню сторінку. Там номер 784 означає якісь “Ворота Сонця”.

— Лише літера “В”, а вже сімсот вісімдесят чотири пам’ятники!.. Скільки ж їх взагалі? — здивовано промовив Леонід.

— Близько семи тисяч, — спокійно відповіла Майя. — На наш вік вистачить, якщо досліджувати все підряд за пропозицією одного знавця…

— Що ж робити? — зітхнув Леонід.

— Не брати до уваги в Майїному переліку все те, що напевно з’явилося пізніше саммілітів! — сказав Бєлов. — Зрозумів, для чого прилад?

— Звичайно, зрозумів! — багатозначно мовив Серьогін. — Зрозумів, що пресі поки що робити нічого. Списки, аналізи…

— Послухай, Матвію: людина прагне дії. То нехай поїде на поштамт по посилку! — запропонувала Майя.

— Це що за посилка? — спитав Серьогін.

— Із Саммілі. Все не змогли взяти з собою, відіслали поштою.

— Знову камені?

— І камені, й інші проби…

— Дуже стародавні?

— Точно дізнаємось у суботу наступного тижня, — сказав Бєлов.

— А що відбудеться у суботу?

— Запрацює новий прилад.

Серьогін глянув на стелю й проголосив:

— Гаразд, хай вам цур, притягну з поштамту ящики. Але на ту суботу, можливо, станеться і щось цікавіше, ніж робота вашого приладу…

— А що саме? — без особливого ентузіазму спитала Майя.

Серьогін помовчав, аби посилити ефект, а потім скромно сказав:

— Я привезу вам вимпел.

— Краще спочатку посилку, — відразу ж попрохала Майя.

— Гаразд, — погодився Леонід. — Спершу посилку, потім вимпел.

Він з гідністю вклонився і вийшов. Майя не витримала й розсміялася. На її подив, Бєлов навіть не посміхнувся.

Майя штовхнула його в плече:

— Що з тобою?

— Схоже на те, що Леонід пронюхав більше, ніж треба.

…Від того самого суботнього вечора, коли в кабінеті редакції вперше з’явився Бєлов із своїм рукописом, космічний скарб засів у думках Серьогіна. Він добре собі його уявляв! Високий циліндр із матового “неземного” металу.

Серьогін стільки разів “бачив” його, що навіть розбурканий серед ночі, міг би описати цей циліндр абсолютно точно. Діаметр-метра з півтора. Висота — метрів з десять. Абсолютно рівна, без єдиної заклепки поверхня.

Місце перебування циліндра, на жаль, Серьогін уявляв собі не так ясно.

Два місяці тому, коли їздив на вівчарські пасовища в гори, він дивувався, як йому раніше не спало на думку, що космічний вимпел міг бути залишений тільки на вершині якогось недоступного восьмитисячника. Повернувшись у Москву, Серьогін склав власний облік усіх мандрівок на Памір та в Гімалаї і обійшов з десяток переможців захмарних висот, детально розпитуючи їх про всі подробиці, котрі вони помітили на вершині гори.

Тиждень тому, коли Серьогін плив морем, він був абсолютно впевнений, що “неземний” циліндр спочиває в глибині океану. Серьогіна просто неможливо було одірвати від борту, він міг годинами стояти непорушно, вдивляючись у прозору зеленкувату воду. Скільки раз його кидало в жар і в холод, коли внизу виникало сріблясте мерехтіння, хоч він і знав, що то лише зграйки риб і ніщо інше…

А пустелі! Нікому на світі він не заздрив так, як Григорієві і Майї, котрі поїхали в Саммілі.

Зате тепер Серьогін не заздрив нікому. Це йому незабаром заздритимуть усі!

Розмова з головним редактором була дуже лаконічна.

— Коли здаєш нарис про моряків-краболовів? — спитав редактор.

— Завтра! — охоче відповів Серьогін.

— Добре. Отже, за три дні, коли здаси нарис…

— Але ж я, слово честі, здам завтра! — знову вигукнув Леонід.

— Я й кажу, — спокійно вів редактор, — здаси завтра, позавтра одержиш на доопрацювання, а днів через три здаси остаточно Тоді й полетиш.

На третій день він здав нарис “остаточно”.

Редактор дуже суворо наказав не “партизанити”. Сфотографувати з літака, і крупним планом. Розпитати старих людей, краєзнавців, якщо такі будуть у селищі. Довідатися, чи бував на цьому місці хтось з учених, щоб потім налагодити з ними зв’язок. Більше нічого!

Сьогодні опівночі він уже летітиме над Уралом. Крім нього та головного редактора про мету подорожі не знає ніхто. Сєдих не береться до уваги. Він не вважав усю цю історію серйозною навіть тоді, взимку, а тепер зовсім забув про неї. Серьогін насилу розтлумачив йому, про що йдеться…

Звичайно, перед від’їздом треба було посидіти в архіві — покопатися в документах про цей край. Але ноги самі привели його до Бєлова.

Дуже важко втриматися від спокуси! Якби не їхати на поштамт по посилку, він міг би прохопитися…

Правду кажучи, не дуже й гарно приховувати таку новину від самого Бєлова. Але нічого, сім днів зачекає. Що може статися за сім днів? Абсолютно нічого.

А через тиждень він в’їде до Матвія на білому коні! Цікаво, що скаже тоді Кремньова про легковажність журналістів?

Годинник показував три хвилини на дванадцяту. Шум моторів перейшов у суцільне, майже відчутне ревище. Спинка крісла притислася Серьогіну до плечей, і червоні вогні злітної смуги помчали мимо, зливаючись у суцільну риску.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ За одним проектом

Багаття кидало мінливі жовтогарячі бліки на гранчасту піраміду, що здіймалася в чорне небо.

— На білому коні я вже нікуди не в’їду, — прошепотів Серьогін, нахиляючись до Тарасюка. — Але зваж на моє репортерське становище — хоч за відрядження я мушу відробити? Я ж завтра вилітаю!

— Мусиш, мусиш! — розсміявся Григорій. — Слухай і намотуй на вус…

Серьогін неуважно вслухався в те, що казав Тарасюк, і гортав свій кореспондентський блокнот.

…Наступав сьомий вечір — сьомий від того дня, коли Серьогін вперше зійшов на берег Перламутрового озера і побачив таємничу гранітну піраміду, коло підніжжя якої спав… Тарасюк. Незабаром сюди прилетіли Матвій Бєлов і Майя.

Кожний день минулого тижня був насичений радістю відкриттів і гіркотою розчарувань.

Про перше відкриття Серьогін довідався через десять хвилин по тому, як виліз із вертольота. Григорій привів його і пілота до піраміди, тицьнув її ногою і з гордістю повідомив:

— Сторона основи дорівнює двадцять п’ять метрів.

— Як у Хірбеті? — вигукнув Серьогін-

— Так точно! Будували за одним проектом! — Тарасюк клацнув підборами. — Але, щоб довести це остаточно, треба ще виміряти ребро… За вашою допомогою, товаришу пілоте!

Через півгодини Григорій спустився по мотузяній драбині з вертольота, що повис над пірамідою, прямо на її вершину. Закріпив на ній кінець тонкого телефонного кабелю, а весь моток кинув униз — Серьогіну.

— Натягуй! — крикнув він. — Ще сильніше! Так, добре… Тепер зав’яжи вузол!.. Готово?

— Готово!

Тарасюк змотав кабель і обома руками схопився за мотузяну драбинку.

Величезна зелена бабка зрушила з місця, нависла прямо над Леонідовою головою і почала повільно опускатись. Мало не зачепивши приятеля підбором, Григорій зіскочив на землю і, вітаючись, замахав рукою. Бабка злетіла ввись.

— Ану тримай! — сказав Тарасюк, подаючи Леонідові кабель з вузлом.

Леонід притис вузлик до ребра піраміди біля самої землі, а Григорій побіг до другого ребра і натягнув кабель.

— Двадцять п’ять! — крикнув Григорій. — Тетраедр! Я. ж казав — за одним проектом!

…Друге відкриття зробив Бєлов. Точніше кажучи — він перший встановив факт, якому спочатку не надав ніякого значення.

Вийшовши з вертольота рівно ополудні і глянувши на піраміду, він промимрив:

— До речі, висота основи цієї споруди не лежить в площині меридіана.

Леонід, що стояв поруч з ним, нічого не зрозумів, і, можливо, саме тому Матвієві слова повністю врізались йому в пам’ять. При першій же нагоді він вирішив вразити Тарасюка. Видалася така нагода за вечерею.

Григорій мало не захлинувся, коли Леонід недбало вимовив цю чудову фразу.

Кинувши недопитий чай, Тарасюк помчав до піраміди. Бєлов, Серьогін ї Майя здивовано поглядали один на одного.

Здивування минуло досить швидко.

— Всі храми богів та усипальні правителів, — пояснив Григорій, повернувшись, — усі піраміди й мавзолеї, ба навіть просто могили простих смертних стародавні люди будували завжди “за компасом”. Найчастіше на схід від головного входу. Туди, звідки сходить сонце, звідки боги посилають людям світло і тепло.

Так само стояла і Хірбетська піраміда, хоч вона й не мала входу. Одне ребро кам’яного велетня було спрямоване точно на північ, а протилежну сторону основи спроектовано суворо по паралелі схід — захід.

А тутешня піраміда зовсім не надає ніякої “переваги” жодній із сторін світу.

Тільки при похованні синантропів, що жили триста тисяч років тому, зовсім не зважали на сторони світу. До речі, це певний доказ того, що синантропи ще не встигли придумати собі бога. В той час релігії на Землі не було. Як тільки боги “з’явилися”, могили негайно почали повертати до сонця. Отже, коли свята церква визнає синантропа за людину, то справи її кепські — вона і є тією самою людиною, котра й уявлення не мала про свого “творця”…

— І в найстародавніших наскельних малюнках, — вів далі Григорій, — теж немає жодного “божественного” сюжету — нічого, крім людей, тварин та ще…

Він запитливо глянув на Майю. Дівчина усміхнулася.

— Згадаймо про наших баранів, любий Григорію. Чи не хочеш ти сказати, що й піраміду, біля якої ми сидимо, спорудили синантропи?

Тарасюк задер голову і глянув угору — туди, де в невидимій зараз точці бездоганно сходились три кам’яних ребра монумента.

— Навряд. — Він із сумнівом похитав головою. — Куди їм!

Третє відкриття зробив знову-таки Матвій. І навіть не сам — тільки сьогодні вранці, прилетівши разом з ним, лаборант закінчив стандартний цикл аналізів за методикою Бєлова. Взяли дванадцять проб, і всі вони без винятку засвідчили: піраміду вирубано сто дев’яносто п’ять віків тому плюс-мінус двісті п’ятдесят років. Ті ж самі двадцять тисяч років тому, коли в пустелі утворилося таємниче каміння — самміліти.

Хоч як радів Леонід з приводу всіх цих відкриттів, прикростей було чимало.

По-перше, глибинний променевий зонд показав, що піраміду зроблено із звичайнісінького граніту і вона не має в собі ніяких сторонніх домішок.

По-друге, кам’яний майданчик під пірамідою та навколо неї промацали приладами в глибину на кілька кілометрів, і ніяких аномалій — ні гравітаційних, ні магнітних, ні сейсмічних — під нею не виявили. Судячи з усього, ніякого вимпела поблизу таємничого знаку не було.

Не справдились і надії, котрі Леонід покладав на Майю.

Прикомандирований до експедиції вертольотчик спалив майже весь виданий йому запас бензину. Але ні в найближчих селищах — за п’ятдесят і сто двадцять кілометрів, — ні в далекому районному центрі ніхто не знав, як, коли і чому з’явилася ця піраміда. Вона ніби випала із людського поля зору. А чимало мисливців, що побували на березі Перламутрового озера взагалі не вважали піраміду старовинною. Кому в ті часи треба було висікати з граніту монумент у краю, де ніколи не існувало стародавніх цивілізацій?..

Так! Про білого коня Леонідові не доводилося мріяти!

Серьогін закрив блокнот і прислухався.

— Що ж, — неголосно казав Матвій, — звичайно, перевірити геофізику треба. Пробурити свердловини… Це зроблять без нас, домовимося з геологами. Я певний, що перевірка нічого не дасть. Прилади не обманювали: тут під землею нічого немає…

— Шукатимемо далі! — озвався Тарасюк.

Матвій повернув до нього освітлене багаттям обличчя.

— Спочатку, Григорію, треба оцінити те, що зроблено. Ми не тільки переконані, що приблизно двадцять тисяч років тому на нашій планеті побували невідомі нам Володарі Розуму, які мали великі переваги над тодішніми жителями Землі. Дещо ми довідались і про вимпел…

Серьогін мало не підскочив на камені, на якому розташувався, і приготувався уважно слухати.

А Матвій поволі вів, ніби міркував сам з собою:

— Досі ми точно знали тільки те, що, наприклад, тоді — двадцять тисяч років тому — хтось намалював на скелі істоту в скафандрі…

Серьогін докірливо глянув на Тарасюка. Нічого собі друг!.. Мабуть, в Саммілі? Та це ж геніальний матеріал!..

— Грицьку, — розлютовано зашипів Леонід, — он слухай…

— Промовчав би, — попросив його Тарасюк.

— Тепер ми знаємо, що в той же час на Землі були збудовані дві геометрично правильні піраміди, — задумливо говорив Матвій. — Гробниці? Ні, не гробниці. Виходить, це символи… Але зрештою один з них не орієнтований за сторонами світу. Отже, ці знаки не присвячені ніякому божеству…

Майя кинула в багаття цурку. Яскраве полум’я освітило задумливі зосереджені обличчя.

— З якою метою треба було ставити два таких знаки за десять тисяч кілометрів один від одного, га, товариші? Я думаю, — Бєлов підвівся, — що ми маємо справу з опорними точками невідомої нам геодезичної системи координат. Наше завдання — розшифрувати цю систему. В кого які ідеї?

Всі мовчки замислено дивилися на спокійне палахкотіння багаття. Мовчали, можливо, й не тому, що не було ідей.

Просто ще не встигли звикнути до думки; що в їхніх руках зараз опинився краєчок ланцюжка, який неодмінно приведе людей до братів по розуму…

Першою порушила мовчанку Майя.

Вона стала біля Матвія і, простягнувши руки до багаття, повільно й урочисто вимовила:

Майя замовкла, відійшла на кілька кроків од багаття і притулилась до стінки піраміди.

— Спробуймо мислити спокійно, — сказав Тарасюк. — Припустимо, що відомі нам піраміди — це дві точки системи. Але для чого потрібні ще п’ять пунктів: глибина, висота, день, ніч і зірка?

— Ну, припустимо, — захищав велетів Серьогін, — день, що дорівнює ночі можна вважати за один пункт, а не за два.

— Все одно, — запально сказав Тарасюк, — хай чотири! Чотири плюс два буде шість. Що за дивне число опорних пунктів?

— Гаразд, друзі, — примирливо сказала Майя. — Це так одразу не вирішити. От якби знати священне число…

Вона підійшла до багаття і тихо заспівала:

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Не на білому коні або п’ятдесят рядків нонпарелі

Це був напрочуд виключний випадок, коли людина стає пророком.

Йдеться про Леоніда Серьогіна, який заявив Тарасюку на початку минулого розділу, що він, Серьогін, на білому коні вже нікуди не в’їде…

Саме так усе й сталося. Повернення репортера в столицю нічим не нагадувало подорожі на білому коні. І не тільки тому, що не було виявлено пошани, з якою асоціюється подорож на цій непарнокопитій тварині дуже рідкісної масті.

Якщо з Москви на Кришталевий Серьогін добрався всього за добу, включаючи й автобус, то назад він подорожував три доби. Через нельотну погоду літак простояв у двох аеропортах по одному дню. В третьому затримався на всю ніч з якихось невідомих для пасажирів “технічних причин”. І, врешті-решт, у Москві їх прийняли тільки після того, як літак цілісіньку годину прасував повітря над передмістям. Та й то — не на Внуковський аеродром, а на Биковський, звідки треба їхати в місто електричкою, яка вже не ходила — було пізно. Щоправда, існувало таксі. Але який командировочний в останній день відрядження має гроші на таксі? Особливо якщо він на зворотному шляху просидів два дні без погоди і обидва рази обідав у вокзальному ресторані, та ще до того з пивом.

Одне слово, чекати в Биково довелося до ранку. На щастя, це був недільний ранок, а в неділю газета не виходила.

Отже, можна було відіспатися після триденного життя в повітрі і на твердих кріслах транзитних аеропортів.

197

А потім… Серьогін уже відчував, яке воно буде, оте саме “потім”.

…Черги біля газетних кіосків. Заголовок афішними літерами: ЇЇ ПОСТАВИЛИ АСТРОЛЬОТЧИКИ. Її — це кришталевську піраміду. Заінтригований “шапкою” читач з мало не звуковою швидкістю кинеться розгортати хрустку газету, аби негайно довідатись, що це за астрольотчики з’явилися на нашій Землі, кого й куди вони поставили.

…Величезне кліше з велетнем у скафандрі. Адже Матвій каже, що в жодній радянській газеті і в жодному радянському журналі немає про це ні слова, і Серьогін все одно виявиться першим, хоч і довідався про це останнім.

…І розповідь — схвильована, детальна, майстерно закручена розповідь про гігантську пірамідальну брилу в тайзі…

Серьогін заснув на середині наступної, вимовленої ним у думці фрази:

“Коли керівник групи вчених Бєлов і ваш кореспондент зміряли напрямок…”

Якби ми почали розповідати про все, що довелося пережити Леонідові Серьогіну в понеділок, ця книжка не була б дописана, через те, що серця авторів розірвались би від жалю до героя.

Почалося з того, що головний взагалі не прийняв Серьогіна, а звелів секретарці сказати, щоб він зайшов увечері з готовим матеріалом.

Але це ще нічого б. Головний завжди недолюблював розмови і надавав перевагу готовому матеріалові. Не раз на планерках він навчав репортерів “не язиком теліпати, а сокирою рубати”, маючи на увазі, звичайно, не сокиру, а авторучку та друкарську машинку.

Гірше прийшло через шість годин, коли головний сам подзвонив у відділ, запросив до себе Серьогіна і, приязно довідавшись про його здоров’я, провів рукою на рівні власних вух спочатку зліва направо, а потім справа наліво. Від цього жесту в животі у Серьогіна похололо, як у гладіатора, який угледів на трибунах опущені вниз пальчики римських матрон.

Даремно намагався Серьогін хвацько бравувати іменами Тарасюка й Бєлова. Даремно пробував переконати редактора в суперактуальності матеріалу, в тому, що цей матеріал відкриє нову еру — еру журналістики на міжзоряному рівні. Редактор лише заперечливо крутив головою, розділеною акуратним косим проділом. Досить з нього перших місць. Краще він обійдеться без перших повідомлень про загадкову знахідку серьогінських протеже, але зате й без перших спростувань з того ж самого приводу. До речі, хай Серьогін завдячує, долі, що його не пустили тоді в пустелю. Чи не хоче він потішитися з того, які “знахідки” робили там його підлеглі і на що вони витрачали там командировочні гроші, та й до того ж в іноземній валюті?

Головний показав Серьогіну явно неросійський журнал у крикливій барвистій обкладинці, звідки грізно глянули на Леоніда марсіанські очі з круглого скафандра й… усміхнені очі Майї Кремньової.

Хто дав головному цей журнал, Серьогін до пуття не зрозумів. Чи то сам академік, чи то якийсь його заступник…

Серьогін вийшов із кабінету редактора о десятій годині вечора, вже цілком підкорившись категоричному наказові: “П’ятдесят рядків на третю полосу. І щоб без ніяких космонавтів”.

Він погасив верхнє світло, сів за стіл, акуратно склав купкою написані за день аркуші й почав методично рвати їх на дрібні шматки, кидаючи обривки в кошик.

В газеті, що вийшла наступного дня, у правому нижньому кутку третьої полоси дрібненьким шрифтом — нонпареллю — було надруковано:

_{За сто сімдесят кілометрів од того місця, де Амур впадає в Татарську протоку, група радянських учених, що працювала над розшуками старовини, виявила кам’яну пам’ятку правильної геометричної форми. Походження її невідоме. На думку кандидата історичних наук Г. П. Тарасюка, який брав участь в експедиції, дослідження знахідки може привести до нових відкриттів…}

У решті рядків досить нудно описувалося про політ над тайгою на вертольоті, про краєвиди Перламутрового озера та його берегів.

Серьогінського підпису не дали. Під заміткою стояло: “Наш кор.”