Мушкетери

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Коза Жозефіна і загадкова знахідка

Між нами кажучи, дорослі люблять перебільшувати свою роль в Історії. І дуже не люблять визнавати, що більшістю своїх досягнень людська цивілізація зобов’язана не їм. Ще поки дорослі не виростуть як слід, вони все добре розуміють. Але як тільки стануть дорослими, відразу починають поглядати зверхньо на всіх, хто менший за них ростом.

І лише іноді, зціпивши зуби, вони змушені рахуватися з дітьми. Чи чув, наприклад, хто-небудь прислів’я: “Істина промовляє вустами дорослих”? Звичайно ж, не чув. Бо такого прислів’я немає. Зате прислів’я: “Устами дитини промовляє істина” знає кожний.

Або історія з голим королем! Усі дорослі поводилися в цій історії не дуже розумно — і король, і міністри, і багато інших. А хто сказав, що насправді ніякого вбрання на королю немає? Можливо, все-таки хтось із дорослих? Отож-бо!

Ми вже не кажемо про те, як погано було б удові Дуглас, а можливо, навіть і судді Тетчеру, коли б не Том Сойєр. Індіянин Джо порізав би їх, як куріпок.

Тому немає зовсім нічого дивного у подіях, що відбулися рано-вранці 5 січня 196… року (рівно за місяць до того, як Матвій Бєлов прийшов до Леоніда Серьогіна, а Леонід Серьогін до Григорія Тарасюка) на пункті, розташованому трохи північніше тридцятої паралелі, дещо на схід від тридцять п’ятого меридіана — поблизу Сірійської пустелі. Тієї самої Сірійської пустелі, яку вивчають з географії у п’ятому класі.

Халід не вивчав географії у п’ятому класі. Власне, він не вивчав її і в будь-якому меншому чи старшому класі, так само, як не вивчав ніяких інших предметів, бо взагалі не вчився в школі: на думку отця Філіппа, ходити до школи монастирському пастушкові було зовсім не обов’язково. Дідусь Джафар, що ублагав отця Філіппа взяти в монастир Святого Гільйома свого молодшого внука, мав радіти вже тому, що Халід не помре з голоду, як це трапилося з половиною його племені.

Отже, Халід ніколи не вивчав географії. Але він добре знав, що пустеля недалеко і що другої такої препоганої кози, як ця руда Жозефіна — улюблениця пана Ігумена, — немає на всьому білому світі. Тому треба було поспішати.

Ні, Халід не боявся сучкуватої патериці отця Філіппа — ось уже рік, відколи його не б’ють. Але за руду Жозефіну доведеться відробляти ще цілий рік! А він і так не знає, як дотягти до кінця строку.

Вже давно піднялося з-за скель гаряче сонце, тіні стали коротші, а клята коза як у воду впала. Халід ішов усе вище в гори, уважно вдивляючись у кожну ущелину, в кожний кущ. Помалу він дотюпав до перевалу — найвищої точки маленького хребта, що відділяв приморську долину від пустелі.

Халід оглянувся. Далеко внизу ледь виднілися руїни стародавніх будов і самотньо височіло вістря кам’яної піраміди. Ні людей, ні тварин — лише бурі скелі й обрідні запорошені кущики та обпалене сонцем шорстке листя були навколо хлопчика.

— Аго-о-в! — гукнув він, склавши долоні рупором.

Крик прокотився скелями й затих.

Халід проминув голу верхівку гори, звернув із стежки і рушив униз до джерела — навпрошки, обдираючи боки гострими колючками чагарника. “Бісова Жозефіна! — думав хлопчик. — Не провалилась же вона й справді крізь землю?”

І тільки він так подумав, як його нога ковзнула з каменю й повисла в повітрі. Насилу втримавшись, щоб не впасти, Халід глянув униз і, на своє величезне здивування, побачив досить велику круглу дірку. Дна не було видно.

Він підняв великий камінь, шпурнув його в дірку й прислухався.

З глибини долинув глухий звук удару.

— Якщо Жозефіна провалилась саме тут крізь землю, то справи кепські! — сказав Халід вголос.

Мабуть, те ж саме сказав би або подумав би на його місці кожен з дорослих і опісля спокійно почвалав би собі далі.

Але Халідові ще не минуло й дванадцяти. А відомо, що в цьому віці велике бажання пізнати світ поглинає людину цілком. Шпурнувши в дірку ще два камінці і постоявши кілька хвилин на колінах край дивного колодязя, хлопчик подерся туди сам, чіпляючись за шерехаті стіни.

Насилу пролізши вузькою горловиною, Халід з подряпаними руками й ногами порачкував вузьким проходом кудись убік. Потім прохід закінчився, і скільки він не мацав навколо, ніде не міг знайти другої стіни.

Спочатку він майже нічого не бачив. Однак очі потроху звикли до напівтемряви, і Халід зрозумів, що потрапив у велику печеру. Тут було прохолодно, але зовсім сухо.

Він зробив кілька обережних кроків вздовж стінки. Під його ногою зашурхотіли якісь камінці. Халід нахилився, взяв один з них і підніс до очей. Серце так і затріпотіло, руки похололи, а по спині пробігли мурашки: перед ним лежав не камінчик, а глиняний черепок. Отже, в печері вже були люди!

Щосили напружуючи зір, Халід уважно оглянув печеру і помітив у далекому кутку два темні силуети, схожі на людські, — один стояв, а другий лежав.

Хлопчик притиснувся до стіни і, намагаючись не дихати, так уважно вдивлявся в темний куток, що нарешті перед очима в нього попливли жовтогарячі кола.

Скільки він простояв замружившись, невідомо, але, коли знову розплющив очі, відразу ж зрозумів, що силуети, які він помилково вважав за людські, зовсім не люди, а просто собі високі глечики.

— Всемогутній аллах! — палко прошепотів Халід. — Всемогутній боже! — тут же поправив він себе. Перехід хлопчика в християнську віру був однією з умов, які поставив отець Філіпп перед дідусем Джафаром. — Всемогутній боже! Будь ласка, зроби так, щоб ці глечики були повні золотих монет. Тут таке зручне місце! Адже тобі не важко, а дідусь розрахується з святим Гільйомом за хліб і забере мене з монастиря додому. Дуже тебе прошу!..

Як це не дивно, Бог виконав Халідове прохання. Щоправда, коли б він як слід подумав, то, можливо, зробив би усе трохи інакше. Але чи то Бог забув, що хлопчак неписьменний, чи то просто дуже Поспішав. Принаймні коли Халід кинувся до глечиків і засунув руку спочатку в один, а потім у другий, ніяких монет він не знайшов.

Проте глечики не були й порожні. З того, що стояв біля стіни, хлопчик витяг якийсь липкий згорток. А глечик, який лежав на підлозі, довелося розбити. Сховане в ньому ніяк не хотіло пролазити крізь горло, І до того ж було таке важке, що Халідові навіть не вдалося поставити глечик сторчма.

“Оце, мабуть, і є золото!” — подумав хлопчик.

Зав’язавши липкий згорток в сорочку і обмотавши рукава навколо шиї, він поліз нагору. Це виявилося не такою вже й складною справою. Тепер вузький колодязь було добре видно, і Халід легко знаходив виступи, в які можна було впертися босими ногами.

Заховавши сорочку під кущ, хлопчик знову спустився вниз. З іншою знахідкою — важким, видовженим предметом, схожим на гирю, — довелося поморочитись. Нарешті Халід узяв гирю на плече і насилу видерся нагору.

Він відхекався, облизав сухі губи й почав розглядати свої скарби. Згорток був рулоном із тонкої, дуже старої, подекуди зіпсованої шкіри. На ній виднілися дрібні темні закарлючки, зовсім не схожі ні на арабські літери, які показував йому дідусь Джафар, ні на латинські, котрі Халід бачив у Євангелії в отця ігумена.

Гиря була зовсім не із золота. Навіть не із срібла! А просто з міді, звичайнісінької міді — мабуть, дуже давно нечищеної і тому покритої товстим чорно-зеленим нальотом.

Засмучений тим, що Бог не схотів виконати його прохання, та ще й в такому зручному місці, Халід довго сидів навпочіпки біля входу в печеру. Сонце почало хилитися на захід.

Мідна гиря була надто важка, щоб нести її по горах. І Халід, подумавши, заховав її недалечко від входу в печеру — в ущелині між скелями. А шкіряний згорток він вирішив захопити з собою. Хтозна, можливо, ця стара шкіра чогось варта і пан ігумен погодиться взяти її замість клятої кози?..

РОЗДІЛ ДРУГИЙ Фернан і Всевишній

В коридорі старенького готелю задеренчав телефон. Просили мешканця третього номера — пана Фернана Гізе.

Літній господар — араб, не поспішаючи зійшов на другий поверх і постукав у двері.

Дуже високий, худий європеєць у білій сорочці, заправленій в грубі парусинові штани, легко ступаючи спустився рипучими сходами.

Взявши трубку, він здивовано підвів випалені сонцем брови.

— Пан ігумен? Яка приємна несподіванка! Чим зобов’язаний? Чи не збираєтесь ви повернути мою грішну душу в лоно матері-церкви?

Фернан розсміявся, не вважаючи за потрібне хоча б з пристойності прикрити долонею трубку.

Однак отець Філіпп не образився. Він сказав, що анічогісінько не має проти того, щоб пана Гізе не було в раю. І додав, що, оскільки на тому світі вони будуть мешкати, напевно, в різних місцях, він хотів би побачитися з шановним професором на цьому світі. І якомога швидше. Справа в тому, що йому принесли цікавий рукопис. Судячи з усього, дуже старовинний.

Фернан Гізе терпіти не міг ігумена монастиря Святого Гільйома. Щоправда, особисто йому отець Філліп ще не встиг зробити нічого поганого. Але як мерзенно — іменем Бога обкрадати бідняків! Якщо серед священиків і трапляються люди, котрі щиро вірять у те, що вони допомагають ближнім, то отець Філіпп аж ніяк не належав до них.

Але стародавній рукопис? Від такого запрошення не можна відмовитись: можливо, од цього дзвінка почне розмотуватися клубочок, що приведе Фернана до печер, задля яких він сидить тут уже майже рік.

…Яких тільки професій не буває на світі! Фернан Гізе був спелеологом — знавцем печер. Як шахтар, він чимало разів спускався глибоко під землю, де йому загрожували повислі над головою тисячотонні скелі. Як альпініст, він вилазив на стрімкі кручі, щохвилини ризикуючи зірватися вниз, у бездонне провалля.

Фернан вивчав печери зовсім не для розваги і не просто з цікавості. Він непогано розумівся на найдавнішій історії і навіть на тій епосі, коли писаної історії ще не існувало, знав кілька мертвих мов Сходу. Він допомагав історикам заглядати в те далеке минуле, коли ще не існувало письменства. Адже ті, хто населяв Землю п’ятнадцять-двадцять тисяч років тому, не лишили про себе ніяких відомостей, крім малюнків на стінах печер, в котрих вони жили.

Щойно закінчивши університет, Фернан знайшов у глибокій печері в горах Південної Франції зображення цілої череди прекрасних бізонів. Вони мали не менше тридцяти тисяч років, ці бізони.

Яке дивне чуття було у первісних мисливців! Одним штрихом, одним силуетом уміли вони показати не тільки силу, але й горду вдачу могутньої тварини.

Після війни Фернанові Гізе довелося працювати в Сахарі, в Мексіці, в Перу — скрізь, звідки надходили вісті про нові малюнки на камені.

Рік тому він приїхав сюди у пошуках легендарних печер Махеда. Про них згадується в десятках малоазіатських рукописів, одначе їх ніхто так і не знайшов.

Власне кажучи, Фернанові тепер нічого не зоставалося, як шукати нові печери. Працювати в себе в університеті він більше не міг. Добре хоч, що його книжку видали в багатьох країнах!..

Коли Фернан ГІзе написав книжку про наскельні малюнки первісних людей і подав рукопис своїм ученим колегам, зчинився скандал. Чотири професори в один голос зажадали викинути з майбутньої книги розділ, в якому автор наважився стверджувати, нібито був час, коли люди не вірили ні в яких богів.

Даремно Фернан просив шановних колег ч навести хоч би один доказ того, що у синантропів або пітекантропів існувала релігія. Професори були невблаганні. Які ще потрібні докази, коли всьому світові ясно, що творіння не може не знати свого творця!

Гізе відмовився псувати книжку і оддав рукопис видавцю, що зважився надрукувати працю, яка не дістала офіційного схвалення.

Через півроку книжка вийшла. А незабаром Фернан одержав повідомлення про те, що його посаду в університеті, де він працював протягом п’яти років, ліквідовано і що на цей час неможливо запропонувати панові Гізе іншої роботи, яка відповідала б його широким знанням.

“Лихо не без добра! — вирішив Фернан, прочитавши це послання. — Нарешті я зможу приділити увагу печерам Махеда!”

Про печери Махеда він мріяв ще за юних літ. Щоправда, тоді він мріяв про сховані там скарби, а тепер його приваблювали головним чином малюнки, котрі могли бути на стінах цих з давніх-давен заселених людьми печер.

Незважаючи на те, що досі пошуки були марні, Фернан не втрачав надії на щасливий випадок.

Можливо, дзвінок отця Філіппа й був цим щасливим випадком?

По дорозі до монастиря Фернанові пригадалось його перше зіткнення з Господом Богом.

Йому сповнилося десять, коли до них у гості приїхала бабуся.

Батько ще був на роботі, а мати зустріла бабусю на вокзалі, привезла додому, посадовила обідати, а сама побігла кудись у справах.

Коли Фернан наївся, він, як вихована людина, сказав бабусі спасибі. Бабуся мовчки кивнула головою і заходилася щось шепотіти.

Фернан дуже здивувався, він вирішив почекати, поки бабуся закінчить це дивне заняття. І тільки згодом спитав її, з ким це вона шепталась.

Бабуся сказала:

— Я дякувала Всевишньому.

— А хто такий Всевишній? — спитав онук.

Виявилося, що за бабусиним поняттям усе в житті не так просто, як здається на перший погляд. І над дечим, виявляється, Фернан просто не замислювався — ріс, як бур’ян при дорозі.

— Ти обідаєш, носиш одяг, живеш у хаті, — пояснювала бабуся. — Все це зробили для тебе інші — селяни, ткачі, каменярі. Ти вдячний їм за це. Мати варить тобі обід, і ти кажеш спасибі.

Фернан погодився.

— Але ж ти користуєшся не лише тим, що зробили для тебе інші люди, — вела далі бабуня. — Ти користуєшся землею, повітрям, сонячним світлом і теплом. Чому ж тобі не спаде подякувати тому, хто створив це все для тебе?

— Та я б із задоволенням, — сказав Фернан. — Але кому?

— Творцеві! — урочисто промовила бабуся. — Творцеві, котрий трудився для тебе шість днів. У перший день творення Бог сказав: “Хай буде світло”. І стало світло. На другий день творення Бог сказав: “Хай буде твердь”, і стала твердь. І назвав Бог твердь небом. На третій день створив Бог сушу. На четвертий — два світила: для дня і для ночі, сонце й місяць…

Цієї миті Фернанові дуже захотілося спитати, яке ж світло було на перший день, коли ще не було ні сонця, ні місяця, але все було так цікаво, що він не наважився перебивати бабусю. Ще розсердиться і перестане розповідати.

— На п’ятий день сказав Бог: “Хай створить вода плазунів, хай полетять птиці над-землею по тверді небесній”. І настав шостий день. І сказав Бог: “Сотворимо людину за образом і подобою нашою, і хай володарює вона над усією землею!..”

— Ой же придумано! — похвалив онук. Бабуся розсердилася.

Вона сказала, що це ніхто не придумував, що це так насправді було.

— А в якому це було році? — запитав Фернан, сподіваючись приголомшити цим бабусю.

Та бабуся в думці щось прикинула і сказала:

— Рівно сім тисяч чотириста сорок три роки тому!

Ввечері, коли прийшов із школи батько — вчитель ботаніки, Фернан розповів про все, що довідався від бабусі.

Батько суворо відказав, що бабуся помиляється. Що Бог — це недосліджене явище природи. В давні часи, поки люди взагалі майже нічого не знали, богів було дуже багато. Бог води, бог вогню і різні інші. Поступово люди дізнавалися, що на Землі поруч з ними все йде само собою, без божої допомоги. Тоді вони поселили своїх богів на високих горах — ближче до неба, звідки світить сонце і ллє дощ. Греки — на Олімпі, тибетці — на Джомолунгмі, африканці — на Кіліманджаро.

Проте забравшись на найвищі гори, люди переконалися, що й там нікого, крім них самих, немає. Тоді вони піднесли богів ще вище — у хмари.

Але тепер кожний пасажир на літакові досконало знає, що в хмарах ніхто не живе…

— А незабаром — це, напевно, станеться, ще за твого життя — люди доберуться до Місяця, до Марса. Потім до зірок. І тоді віруючим бабусям доведеться поселити своїх богів до інших галактик…

— Це все зрозуміло, — перебив батька Фернан. — А хто ж все-таки зробив землю або, наприклад, воду?

— Ніхто! — відповів батько. — Вони виникли самі собою з інших речовин. Проте дещо людина може повторити. Ну, скажімо, створити воду — справа дуже проста…

За два дні Фернан прибіг додому із школи раніше ніж завжди і, поцілувавши бабусю, таємниче промовив:

— Бабусю, хочеш, я тобі покажу чудо?

Бабуся погодилась і пішла на кухню. Фернан взявся за діло. На столі з’явились наповнений водою акваріум, електрична батарея, різні склянки, пробірка з їдким натрієм, свічка і велика емальована миска.

Коли бабуся увійшла в кімнату з купою вимитого посуду, все було готове.

Старенька з жахом глянула на захаращений стіл, з якого Фернан ще й забув зняти білу скатертину.

— Дивись, бабусю! Ось у цій склянці нічого немає — бачиш? І в цій теж нічого немає, так? І в мисці тільки свічка. Дивись! Хай буде вода!

Бабуся насупилась і вже відкрила рот, щоб вилаяти онука, та не встигла: Фернан зсунув склянки над запаленою свічкою.

Трах-тарарах!

Оглушливий вибух вибив посудини в нього з рук. З гуркотом полетіли на підлогу тарілки, які тримала бабуся.

Фернан підбіг до столу і, схопивши миску, побачив на дні маленьку калюжку.

— І зробилася вода! — урочисто виголосив він, підіймаючи миску до бабусиного обличчя.

Бабуся недовірливо подивилася на миску, навіть понюхала її. Потім перевела погляд на Фернанову щоку, в яку врізалася скалка від розбитої склянки, і докірливо похитала головою:

— Бачиш, Бог тебе покарав!

Можливо, це був єдиний випадок, коли Бог покарав його власною рукою. В усіх інших випадках, якщо Фернан ставав йому поперек дороги, Бог вважав за краще діяти через інших. Іноді це йому вдавалося. Наприклад, тоді, коли Фернана випхнули з університету.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Отець Філіпп робить бізнес

— Прошу!

Отець Філіпп, приязно всміхаючись товстими губами, розчинив перед Фернаном двері навстіж.

Двері були маленькі — довготелесому французові довелося нахилитися, щоб не зачепити головою одвірок. Важко було передбачити, що за потемнілими від часу дверима ховається цілком сучасна келія — чотирикімнатна, з височезною, мало не на три Фернанових зрости, стелею, з ванною, викладеною рожевим кахлем, з прекрасною бібліотекою. Келія більше схожа на номер-люкс у паризькому готелі, аніж на обитель монаха, котрий убиває свою плоть…

— Чи не бажаєте скляночку бургундського? — запитав господар, перебираючи чотки.

Але Фернан, не приховуючи нетерпіння, сказав, що він вважає за краще почати з того діла, заради якого він удостоївся честі бути запрошеним до святої обителі.

Отець Філіпп усміхнувся, примруживши і без того вузькі щілинки очей, і провів гостя в маленьку кімнатку поруч зі спальнею. Там стояв простий сосновий стіл, кілька важких стільців та великий, як шафа для одягу, сталевий сейф.

Ігумен повернувся до гостя спиною, набрав номер, і дверці сейфа з брязкотом відчинились.

Гізе не вважав себе великим знавцем стародавніх манускриптів, і все-таки від одного погляду на шкіряний згорток він здригнувся. Не було ніякого сумніву-ці чікі, великі знаки з гострими кутами та штрихами однакової товщини могли стосуватися лише першого-другого віків до нашої ери.

Багато літер розпливлося, чимало зовсім вицвіло, але в лупу, яку Фернан тут же вийняв із кишені, прекрасно виднілися заглибини на місці зниклих знаків.

Деякі слова він зрозумів одразу: “вчитель”, “праведник”, “посланець”. Про зміст інших міг лише здогадуватися.

Не зважаючи більше на господаря, Фернан узявся за роботу.

Через дві години йому стало ясно, що в руки отця Філіппа якимсь чином потрапив християнський документ, написаний… за двісті-триста років до християнства.

— Може, підробка? — не витримав нарешті отець ігумен, що терпляче мовчав протягом виснажливих годин, поки Фернан досліджував темну шкіру. — Може, підробка?

Фернан мовчав. Адже цей шматок старої шкіри такий цінний і такий небезпечний для церкви, що він безслідно зникне, як тільки шефи отця ігумена дізнаються про знахідку. Що ж робити?.. Як врятувати рукопис?..

— Чи не підробка це? — задумливо повторив Фернан. — Чи не підробка… Послухайте, отче Філліппе, а чому б вам не звернутися з цим питанням до когось із ваших патронів у Ватикані? Адже там прекрасно розуміються на старовині! А я можу й помилитися.

— Крім його святейства кожний може помилитися! — повчально мовив ігумен. — Не варто турбувати святих отців усякими дрібницями. Рукопис може бути не справжній. Не відмовте у вашій думці. Я в боргу не зостанусь.

— Не зостанетесь? — усміхнувся Фернан. — Це мене щиро радує. З десяток таких консультацій — і мені, можливо, все-таки пощастить попасти в рай. Як ви думаєте? Але я чесний чоловік, пане Філіппе. І не хочу брати дурно грошей. Сьогодні я пошлю телеграму своїм колишнім колегам у Париж. Там є великі знавці манускриптів. Хто-небудь негайно прибуде і підтвердить мої слова. Гонорар ми поділимо порівну…

Маленькі очиці отця Філіппа неспокійно забігали в усі боки:

— Я покладався на вашу скромність, пане Гізе. Невже ви здатні розголосити чужу таємницю?

“Все йде прекрасно!” — сказав до себе Фернан. А вголос вимовив:

— Звичайно, не здатний. Але я маю бути цілком впевнений, що не введу вас в оману. Раз ви не хочете вплутувати в діло третіх осіб, я мушу докладніше ознайомитися зі всіма фактами, що стосуються рукопису. Насамперед мені конче необхідно з’ясувати, звідки він узявся!

З хвилину помовчавши, отець Філіпп сказав:

— Мені приніс його як плату за козу Халід ель Акбар.

— Що за коза, що за Халід, достобіса?

Ігумен докірливо похитав головою, почувши такі слова. Однак пояснив:

— Халід — це хлопчик, пастух. А козу називали Жозефіною. Він її не догледів…

— Дідько з нею, з козою! — нетерпляче закричав Фернан. — Мене цікавить не коза, а рукопис. Звідки ваш пастух його взяв?

— Каже, що в печері, — спокійно відповів отець Філіпп.

— Нісенітниця! Справжня нісенітниця! — байдуже обізвався Фернан. — Украв де-небудь. Ану, давайте-но сюди цього брехунця!

— Несправедливо шельмуєте невинного, — суворо промовив ігумен. — Я сам бачив цю печеру. І посудину, в якій зберігалася шкіра…

Він прочинив двері і гукнув:

— Халіда сюди! Швидко!..

За годину до кімнати увійшов худий хлопчак в обшарпаному, вицвілому халаті і грубих стоптаних черевиках. На засмаглому до чорноти обличчі вирізнялися тільки блакитнуваті білки очей та білі зуби. Він зупинився біля столу з шапкою в руках і мовчки спідлоба поглядав то на отця Філіппа, то на Фернана.

— Повтори при панові Гізе, як ти загубив Жозефіну! — наказав отець Філіпп.

Винуватим голосом, опустивши очі й запинаючись, Халід розповів про все — про загублену козу, про печеру, про глечики, про стару шкіру, котра зараз на столі у пана ігумена. І про те, що коли коза коштує набагато дорожче, ніж шкіра, то він, Халід, може не, застати дідуся Джафара живого…

Про мідну гирю Халід вирішив поки що не казати. В разі господар і цей пан скажуть, ніби шкіра з позначками коштує менше, ніж Жозефіна, тоді можна буде принести й гирю.

Фернан мовчки слухав плутану Халідову розповідь, недовірливо похитував головою.

— От Хома невіруючий! — вигукнув отець Філіпп. — Хочете переконатися? Будь ласка. Зараз же звелю приготувати їжу, і вирушимо до печери!

Фернан подивився на хлопчика. Той ковтнув слину.

— Про час від’їзду домовимося пізніше. А от щодо їжі накажіть. Тільки не для мене, а для цього хлопця. Йому вона, здається, не завадить.

Отець Філіпп посміхнувся і перехрестив Халіда.

— Іди, сину мій, скажи Христофорові, що я звелів дати тобі хліба…

— Ви задоволені? — знову посміхнувся отець Філіпп, обернувшись до гостя, та так і занімів на місці: Фернан діставав з кишені маленький фотоапарат.

Ігумен кинувся до рукопису. Але Фернан встиг клацнути затвором і, ховаючи апарат у кишеню, спокійно сказав:

— Чудовий кадр. Ігумен монастиря Святого Гільйома розчепіреними руками захищає шкіряний згорток. Навіть літери видно…

Отець Філіпп схопив шкіру, засунув її у сейф, грюкнув сталевими дверцями і зривистим голосом крикнув:

— Як це розуміти?.. Священні закони гостинності…

— Сідайте і слухайте, — відрубав Фернан. — Поговоримо як мужчина з мужчиною. По-перше, мені приємно повідомити вас, що рукопис справжній. Його приблизна ціна, — двісті тисяч доларів. По-друге, якщо справедливо дивитись — він належить не вам, а Халідові….

— Хай доведе! — крикнув ігумен. — Хай доведе! Рукопис лежить у моєму сейфі! Він мій!

— А як же із заповіддю “не украдь”? — спокійно запитав Фернан.

— Ви мені більше не потрібні, — так само спокійно сказав отець Філіпп, раптово присмирівши. — Скільки я вам винен за консультацію?

— Даруйте, який дріб’язок, — усміхнувся Фернан. — Краще я, з вашого дозволу, надішлю цю фотографію в канцелярію його святейства.

— З мого дозволу? — прошепотів отець Філіпп, раптово збліднувши й важко опускаючись на стілець.

— З дозволу чи без дозволу — це, погодьтесь, уже деталі.

— Ви не вчений, а звичайний шантажист! Гангстер!

— Навіщо так грубо? — знову посміхнувся Фернан. — Я ж не зазіхаю на ваше майно.

— Цей голодранець не одержить ані цента.

— І. ви теж. Центи одержить канцелярія його святейства. Коли, звичайно, захоче реалізувати манускрипт, який ви доставите в Рим наступного дня після того, як там одержать мій фотознімок.

— Що ви хочете? — засичав ігумен.

— Небагато. Ви виймаєте згорток із сейфа і розгортаєте рукопис на цьому столі. Потім я прокручую плівку до чотирьох останніх кадрів і фотографую згорток з обох боків. Потім початок плівки — з вашим зображенням — засвічується, відрізається і передається вам у цілковите розпорядження.

Отець Філіпп насторожено дивився прямо Фернанові в рот.

— Здається, ви починаєте розуміти, — сказав Ферман. — Це приємно. Разом з плівкою я передаю вам розписку про те, що сфотографував ваш документ і зобов’язуюсь відшкодувати вам будь-які матеріальні збитки в разі опублікування цих фотокарток без вашого відома — доти, звичайно, поки ви не продасте рукопис.

Все ясно? Якщо ж я опублікую фотознімки рукопису, ви зможете мене зробити жебраком і запроторити в тюрму за борги. Але як тільки ви продасте згорток, ми відразу ж не залежатимемо один від одного. Ви зможете придбати на двісті тисяч доларів акцій будь-якої компанії, а я зможу повідомити вченим найцікавіший стародавній текст…

— Ви впевнені, що ця шкіра коштує двісті тисяч? — діловим тоном перебив його отець Філіпп…

Фернан махнув рукою:

— Плюс-мінус тисяча! Запишіть назву фірми, котра видасть вам чек негайно. “Рене Блез лімітед”, Ліон, Рю Дарваль, шістдесят вісім… Та зачекайте, отче Філіппе! Я ще не скінчив. Справедливість вимагає, щоб у нас з вами все було порівну. У вас плівка — у мене плівка. У вас розписка — у мене розписка… Не розумієте, про що мова? Про розписку дідуся Джафара! Про свободу Халіда!..

Через годину все було закінчено. Ігумен монастиря Святого Гільйома розібрався в цифрах на котушці Фернанового фотоапарата і зрозумів, що його не обдурюють. Рукопис сфотографували — двічі з обох боків. Решту плівки тут же засвітили. Фернан написав розписку. Отець Філіпп, котрий добре розумівся на юридичних премудростях, причіпливо перечитав її кілька разів і заховав у сейф, видавши натомість “контракт” Халіда.

— От тепер, — сказав на прощання Фернан, — я з задоволенням скуштував би бургундського!

— Яке може бути бургундське в святій обителі? — розвів руками отець Філіпп.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ Христос і поліцейські

Стиснувши долонями худі щоки, Халід дивився, як коцюрбиться в полум’ї і перетворюється на дим страшний папір, підписаний дідусем Джафаром. В чорних хлопчикових очах блищали сльози.

— От і все! — весело сказав Фернан, підніс попільницю до вікна і здмухнув з неї купку попелу. — От і все! — повторив він. — І досить сумувати. Скоро побачиш дідуся!

Хлопчик схопив велику Фернанову руку і притисся до неї лобом. А коли підвів голову, в його очах уже не було сліз.

— Я думав, що Бог обдурив мене, — серйозно мовив Халід. — Я просив грошей, а він дав мені стару шкіру. Але Бог всемогутній. Він зробив так, що стара шкіра стала дорожча за гроші. Як мені віддячити йому?

— Коли б Господь знав, що написано на цій старій шкірі, він зробив би так, щоб ніхто й ніколи не знайшов її! — усміхнувся Фернан.

— Чому? — здивувався хлопчик.

— Це довга історія, І навряд чи ти зрозумієш її.

— Я постараюсь!

— Гаразд, спробуємо… Мабуть, отець Філіпп розповідав тобі про Ісуса Христа?

Халід ствердно кивнув головою.

— Так ось, у всій цій історії з Ісусом Христом, сином божим, є немало загадкового й незрозумілого. Наприклад, незрозуміло, чому жодна людина, яка жила в ті самі часи, що й, за словами Біблії, Христос, нічого про нього не знала. Адже ж тоді було чимало знаменитих учених — Плутарх, Йосиф Флавій, Сенека, Філон Александрійський. Вони залишили свої книжки. І в жодній з цих книжок нема й слова про засновника християнської релігії, великого чудотворця Ісуса. Ну як це пояснити?

— Не знаю, — простодушно відповів хлопчик.

— Або ще така загадка, — вів далі Фернан. — Незрозуміло, чому за тисячі років до того, як, згідно Євангелія, народився Ісус Христос, багато народів вірило в богів, що були дуже схожі на Христоса? Наприклад, Христос народився 25 грудня. І, як це не дивно, саме того ж дня — 25 грудня — лише за багато століть раніше, народився, на думку стародавніх жителів Індії, Будда, на думку стародавніх єгиптян — Гор, на думку стародавніх іранців — Мітра. А коли пригадати, що розповідали про всіх цих богів, то можна здивуватися ще більше.

Скажімо, у Мітри була матір’ю діва Майя — точна копія діви Марії. Коли Мітра народився, до нього на поклін першими прийшли пастухи — так само, як до Ісуса. І далі все було страшенно схожим. Після таємної вечері Мітру розіп’яли, він здійнявся на небо, обіцяючи повернутися на землю і вчинити страшний суд над грішниками. Люди, що вірили в Мітру, носили хрест, як і значно пізніше люди, що вірили в Христа… Ну як пояснити цей дивний збіг?

— Ну, а тепер слухай уважно! Стара шкіра, котру ти знайшов у печері, загадала нам ще одну загадку. На ній написано, що за двісті літ до Христового народження спаситель уже ходив по землі, читав проповіді, був не по правді звинувачений і помер мученицькою смертю. Виходить, що спаситель помер за багато років до народження спасителя. Але ж не може людина померти до того, як народиться?

— Не може! — усміхнувся Халід.

Це в нього не викликало, мабуть, ніяких сумнівів.

— Звичайно не може! — підтакнув Фернан. — І коли подумати як слід, то всім цим загадкам є одна і дуже проста розгадка. Все, що сказано в Біблії про Ісуса Христа, — байка. Насправді саме такої людини не було. А раз не було, то зрозуміло, чому ніхто із жителів тих часів нічого про нього не чув. Релігійну байку про Христа склали тоді, коли і Плутарх, і Сенека, і всі інші вже повмирали.

Дуже просто пояснюється і загадка про однаковий день народження. 25 грудня день починає збільшуватись, а ніч зменшуватись. Майже всі стародавні жителі думали, що в цей день народжується бог Сонця, котрий починає перемагати пітьму. Казки про таких богів складались у всіх країнах задовго до того, як була вигадана байка про Христа. Одна така стародавня казка написана на старій шкірі, що пролежала в глечику понад дві тисячі років. І, як я уже сказав тобі, це дуже неприємна для Бога казка. Бо вона ще раз стверджує, що ніякого Бога немає.

— Але хто тоді поклав цю шкіру в глечик? Хто спрямував мої ноги до печери? Хто примусив господаря віддати мене вам? — невпевнено спитав хлопчик.

Фернан розсміявся.

— Найлегше відповісти на твоє друге запитання. Хто спрямував твої ноги до печери? Таж коза Жозефіна! Шкіру сховали жителі Хірбету, коли рятувалися від ворогів багато сотень років тому. Ну, а все інше — запам’ятай, мій хлопчику: людина, навіть звичайнісінька людина, може зробити далеко більше, ніж найгеніальніше вигаданий Бог!

— Звичайнісінька людина… — тихо повторив Халід. Потім глянув просто Фернанові у вічі, зніяковіло усміхнувся і так само тихо промовив: — Ні… Не звичайнісінька…

Він підхопився, кинувся до дверей, і Фернан почув, як зарипіли східці під його ногами…

У Халіда були прекрасні ноги. В правому боці вже кололо, у скронях стукотіло, а ноги все несли й несли його невтомно.

Він вибіг з міста, минув руїни, лишилася позаду піраміда. Сонце ще тільки здіймалося в зеніт, але й шлях був немалий. Якщо не бігти, навряд чи встигнеш, доки стемніє.

Гори наближались. Сіро-зелена маса поступово розпадалася на окремі скелі та дерева. Ось уже видно й стежку, що веде до перевалу.

— Стій, — пролунав над Халідовим вухом оглушений окрик. Чиясь важка рука лягла йому на плече.

Хлопчик озирнувся й побачив жовтий поліцейський мундир.

— Хто такий? Куди?

— У мене пропала коза, пане. Господар уб’є мене!

— Ану вертайся звідки прийшов!

Халід не встиг більше вимовити й слова, як його силоміць повернули назад, і… він мало не впав од важкого стусана.

— Щоб духу твого тут не було!

Зробивши кілька кроків, Халід озирнувся.

На стежці, широко розставивши ноги, стояли троє кремезних поліцейських і, посміхаючись, дивилися на нього.

Що вдієш? Хлопчик поплентався назад. Він дійшов до повороту і ще раз озирнувся.

Двоє поліцейських нахилилися до сірника, якого підніс їм третій. На Халіда вони, очевидно, вже не звертали уваги.

Скориставшись з цього, хлопчик ящіркою шмигнув у кущі.

Він проповз рачки метрів з двісті і зупинився, щоб відсапатись.

Голоси поліцейських було чутно зовсім поруч.

— Шкода хлопчину! — почув Халід. — Йому за козу голову відірвуть.

— Наказ є наказ!

— Але ж видали його не заради такого голодранця?

— Сказано нікого — значить, нікого…

Нічого не зрозумівши, Халід поповз далі.

Голоси чулися все тихіше і нарешті зовсім зникли.

Тоді він підвівся й короткими перебіжками — від валуна до валуна, від куща до куща — помчав у гори.

Біля печери кущі були таки добре притоптані, ніби там пройшла ціла отара кіз.

Хлопчик деякий час прислухався, чи не пролунає поблизу скрип щебеню або чийсь голос. Проте ніщо не порушувало тиші, і нарешті він наважився — вискочив з-за кущів і через два стрибки опинився біля знайомої ущелини.

Гиря була на місці. Халід взяв її на плече і знову заліз до своєї схованки серед густого колючого чагарника. Тепер треба було чекати темряви.

На світанку Фернан почув дивний стук. Він розплющив очі, натис кнопку лампи і трохи підвівся. У відчинене вікно зі свистом влетів камінь і вдарився об стінку.

Фернан підскочив до вікна і в невиразній напівімлі розгледів унизу маленьку постать.

Через кілька хвилин він втягнув хлопчика в кімнату.

Халідів халат перетворився на дрантя, босі ноги були закривавлені. Міцно стискаючи в руках якийсь мішок, він опустився долі.

— Що трапилось? Що з тобою?

— Нічого, — усміхнувся Халід.

Фернан кинувся до аптечки.

Поки він обмивав та обтирав спиртом і йодом глибокі садна на хлопчикових ногах, той лаконічно відповідав на його запитання.

— Де ти був?

— На горі…

— Чому вночі?

— Не пускали…

— Хто не пускав?

— Поліцейські…

— Які поліцейські?

— Не знаю…

— Але чому не пускали?

— У них наказ…

Поклавши хлопчика на диван, Фернан сердито спитав:

— І якого дідька тебе туди понесло?

Замість відповіді Халід показав на мішок, що так і лишився біля порога.

Фернан насилу витяг з мішка довгастий, дуже важкий предмет і запитливо глянув на Халіда:

— Що це таке?

Але хлопчик нічого не зміг би відповісти, коли б навіть знав: він заснув.

Фернан поклав дивний предмет на підлогу, підійшов до Халіда і накрив його ковдрою. Потім сів навпочіпки і став уважно розглядати шаруватий торець Халідового скарбу.

Це було схоже на сувій, на згорнутий довгий рулончик, але не паперовий, не папірусний, не пергаментний, не шкіряний, а мідний!

Такого Фернан ніколи не бачив. Він навіть не чув про існування подібних предметів.

Він знав про книги на камені, на глиняних черепках, на бересті, на пальмових листках, на кістяних і золотих платівках, на покритих воском дощечках, навіть на черепаховому панцирі.

Але мідний згорток — це щось нове!

Що ж могло бути написано в такій дивній книзі?

Фернан переніс її на стіл, узяв лупу, набір інструментів і почав уважно оглядати дивну Халідову знахідку.

Він так захопився розглядом мідного згортка, що не помітив, як настав ранок, і забув вимкнути лампу.

Можливо, він забув би навіть про сніданок, коли б не делікатний стук у двері.

— Прошу пробачити, пане Гізе. Можна вас на хвилиночку!

Вигляд господаря готелю був надзвичайно стурбований.

— Бачить аллах — не хотів вас тривожити. Але такі діла…

Він простягнув Фернанові газету.

— Що там скоїлось? — запитав Гізе.

— У нас в ХІрбеті приземлились марсіяни!

— Давно? — Гізе засунув газету під пахву і почав повільно розминати сигарету.

— Позавчора! — довірливо нахилившись до Фернана, повідомив господар. — А цієї ночі невідомі грабіжники залізли в монастир Святого Гільйома і викрали скарби монастиря!

— Дивний збіг, — помовчавши, сказав Фернан.

— Ви теж думаєте, що скарби викрали ці марсіянські дияволи?

Господар так і не дочекався відповіді.

Фернан Гізе, втупивши невидющий погляд у стелю, тарабанив по бильцях довгими сильними пальцями.

Коли Гізе повернувся в кімнату, Халід сидів навпочіпки на підлозі і розглядав велику книгу.

— А на стільці незручно? — спитав Фернан.

Халід ніяково усміхнувся, скочив на ноги і поклав книгу на стіл.

— Дивись, дивись, будь ласка. Тобі подобаються ці картинки?

— Дуже. Особливо бики Саммілі!

— Як ти сказав? — перепитав Фернан.

— Бики Саммілі, — повторив хлопчик. — Так називав їх дідусь Джафар.

Він розгорнув книгу на кольоровій глянцевій вклейці. На блакитнуватому фоні яскраво вирізнялись жовтогарячі бізони з важкими нахиленими до землі головами.

— Ти помиляєшся, — сказав Фернан. — Твій дідусь не міг бачити таких тварин. Вони не живуть і ніколи не жили в пустелі. Цю картинку я знайшов на стіні грота, далеко звідси, в Іспанії.

— Я не помиляюсь! — вигукнув Халід, — Бики Саммілі — не живі. Це картинка — велика, дуже велика картинка. На великій скелі в Саммілі. Коли я був маленький, дідусь часто розповідав мені про цю скелю. А потім ми зупинилися біля джерела, і я дивився на биків Саммілі.

У Фернана загорілися очі. Він, автор першої в світі книги про наскельний живопис, нічого не чув про якихось там биків Саммілі!

— Слухай-но, Халіде! А чи немає там інших скель з іншими малюнками?

— Там дуже багато скель. Але про інші малюнки я нічого не чув.

— Тим краще! Значить, ми їх розшукаємо!

Фернан ласкаво поклав руку хлопчикові на плече:

— Можеш вважати, що ти цілком і повністю розрахувався зо мною!..

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Крадіжка із зломом

— Безглуздя! — вигукнув Тарасюк. — Дике безглуздя! Стародавні жителі не знали залізобетону!

— Ви маєте цілковиту рацію! — пролунав поруч незнайомий голос.

Тарасюк озирнувся. Біля нього стояв високий, дуже худий чоловік у білій сорочці і грубих парусинових штанях…

— Фернан Гізе, спелеолог! — відрекомендувався він і простяг Григорієві суху, коричневу від загару руку. — А ви, мабуть, пан Бєлов?

— Не зовсім, — обережно відповів Григорій. — Моє прізвище Тарасюк, за професією — археолог, постійне місце проживання — Москва.

— Якщо вам потрібна піраміда, то ви запізнились, пане Тарасюк.

— Бачу, — пробурчав Григорій. — І лише на якихось нещасні дві години… Вночі поліція нікого не пускала в Хірбет, а ця банда мала прекрасний транспорт!.. Важко збагнути — кому потрібно було підіймати піраміду?

— У вас нема ніякої підозри?

— Абсолютно! — твердо сказав Тарасюк.

— А в мене є, щоправда, дуже невиразна. Така невиразна, що не варто було б нікому й говорити про неї. Та коли ви майже Бєлов, — усмішка майнула у Фернанових очах і відразу ж щезла, — коли ви майже Бєлов, то вам скажу. Піраміду могли підмінити ті ж самі люди, котрі простягли руки до печер…

— Ви маєте на увазі глечики з золотом?

— Якби ж із золотом! — розсміявся Фернан. — Про що ви говорите?

— Водій, он той самий, — Тарасюк показав у бік, де стояла машина, — розповів мені, що тут у печерах знайшли глечики з. золотом.

— Бідному всюди ввижається золото!..

— Що ж було в печерах?

— Не знаю. Але там могли бути стародавні рукописи. Манускрипти, котрим ціни не складеш.

— І ви що-небудь знаєте про тих, хто це зробив? — спитав Тарасюк.

— Дуже мало, — зітхнув Фернан. — Знаю, що без змови з владою тут не обійшлося. Поки вони працювали в горах, доступ туди був закритий. Так само, як сьогодні, з ваших слів, сюди. А ще знаю, що місяця з півтора тому, тієї самої ночі, коли перекрили дороги в гори, із сейфа отця Філіпа — ігумена тутешнього монастиря — зник дуже стародавній манускрипт…

— Часом не той, що попав потім у пресу?

— Часом той. Точніше, викрали оригінал. А газета надрукувала фотокопію, котру я їм послав. Завдяки збігові деяких обставин у мене опинилася копія, котрою я спочатку не міг розпоряджатись. Але крадіжка розв’язала мені руки.

Тарасюк не зрозумів зв’язку між крадіжкою оригіналу і публікацією копії, але промовчав.

— Ну, рукопис — це ще я розумію, — сказав він по паузі. — Стародавні манускрипти дорожчі за золото… Будь-які злодії, довідавшись про них, не проти були б погріти руки. І навіть підкупити поліцію. Але піраміда! Кому потрібні три тисячі тонн битого каменю? Уявляю собі, що лишилося від піраміди!..

— Що й казати, — посміхнувся Гізе. — Знову крадіжка із зломом!

— Зачекайте! — Григорій взяв його за руку. — Можливо, її зроблено було з особливого каменю?

— Який там особливий, — відмахнувся Фернан. — Звичайний пісковик. Точно такий, як перший-ліпший тутешній камінь. Хоч оцей!

Він нахилився і підняв невелику жовту плитку.

— Але тоді навіщо ж? — Тарасюк почав ходити вперед і назад вздовж залізобетонної піраміди. — Нічого не розумію!..

Кілька хвилин він мовчки ходив, потім спитав Фернана:

— Ви були в цих печерах?

— Звичайно!

— До них чи після них?

— На жаль, після. Зрештою, моя пристрасть — наскельні малюнки. Тому я все одно 86 міг і раніше не знайти того, що знайшли вони.

— А сам вигляд печер не давав уяви про те, що за люди там нишпорили?

— Давав. Напевно, археологи. Все там було перерито найкваліфікованішим способом…

— Непогано! — промовив Тарасюк. — Загадки примножуються. Вже назбиралася ціла колекція. Давайте-но полічимо…

Фернан схвально кивнув.

— Загадка перша, — сказав Тарасюк. — Хто шукав у печерах стародавні рукописи і чому для нього стали закривати вхід у гори? Друга загадка: хто украв піраміду? Третя загадка: навіщо вкрали піраміду? Веселе життя!

— Життя як життя! — усміхнувся Фернан. — Їдьмо до мене, я покажу вам ще одну загадку. Четверту. До речі, в моєму готелі є вільні номери. Судячи з вашого вигляду, ви прямо з дороги. Чи не так?..

— Знаєте, Грегорі, — казав Фернан, ставлячи перед Тарасюком чашку паруючої чорної кави, — адже мене вже охопив відчай. Майже рік просидіти в Хірбеті в надії знайти печери! А коли ці печери знайдені, не виявити в них нічого. Але тепер… Це як чудо — розповідь хлопчика про биків…

— Мені теж подобається ваша історія з биками, — усміхнувся Тарасюк. — Але не тому, що бики, а тому, що Саммілі.

— Тобто? — не зрозумів Фернан.

— Бачите, коли Бєлов припускає, що космічний корабель сів у мертву пустелю, — це одне. Але, коли виявиться, що пустеля була в ті часи осередком людської цивілізації, — це зовсім інше. Ваші бики — це, можливо, загублений місток між саммілітами і Хірбетською пірамідою. І знаєте, що я думаю? Треба шукати в Саммілі не лише биків. Мало що там… Чи не так?

— У вас забуяла фантазія, — стримано сказав Фернан. — Не треба поспішати з висновками. Навіть коли ваш колега Бєлов у принципі й правду каже, то зараз ще дуже обмаль фактів, аби щось стверджувати. Вам треба збирати факти.

— А я був певний, що ви наш прибічник! — розчаровано мовив Тарасюк. — Отже, ви гуляли на світанку біля піраміди просто з цікавості?

— Ні, не просто. Я цілком згодний з шановним паном Бєловим, що самміліти й Хірбетська піраміда загадкові і що цікаво спробувати розкрити їхню таємницю… Тільки треба зберігати спокій. До речі, я ж обіцяв ще одну загадку. Прошу пробачити!

Він вийшов з кімнати і через кілька хвилин знову з’явився, тримаючи в руках дерев’яний ящик, очевидно, дуже важкий.

Поставивши ящик на підлогу, Фернан відчинив кришку, оббиту зсередини товстою повстю.

— Дивіться, що знайшов Халід в одній печері ще до того, як там побували невідомі грабіжники.

Тарасюк нахилився над ящиком і побачив круглий предмет, покритий чорно-зеленою коркою.

На пласко зрізаному торці деінде виблискував жовтий метал.

Хвилин з десять він уважно розглядав те, що було в ящику. Потім вирівнявся і задумливо промовив:

— Хай не осудить мене вчена братія, адже ж це не що інше, як книга. Найсправжнісінький стародавній рукопис, тільки з чиєїсь дивної примхи зроблений з міді… Ви не пробували розгорнути її?

— На жаль, намагався. І ледь було не вчинив злочин. Відігнутий край одразу ж мало не перетворюється в пилюку. Тут майже не лишилося металу — суцільна жужіль.

— Потрібний хороший рентгенівський апарат, — так само задумливо сказав Тарасюк. — І бокс із маніпуляторами. Та — про всяк випадок — кіноапарат.

— На жаль, мені не доводилося мати справу з такими речами, — сказав Фернан. — А вам?

— Доводилось, і досить часто. У нас в інституті є реставраційна лабораторія… Послухайте, пане Гізе! Мідний згорток знайдено в Хірбеті, за кілька кілометрів від загадкової піраміди і не так уже далеко від загадкових саммілітів. Розшукайте рентген! Решту я беру на себе.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ Кінець Мідного згортка

Через чотири дні Тарасюк зайшов до Фернана Гізе.

Програма відрядження зірвалась, — зразок матеріалу, з якого колись зробили піраміду, щез для Григорія безслідно. Зникла назавжди єдина можливість визначити час побудови цієї дивовижної споруди і порівняти її з часом утворення саммілітів.

У канцелярії губернатора при одній згадці про піраміду обличчя чиновників ставали кам’яними.

Тарасюкові не щастило почути ні слова про те, як було її підмінено і куди подівся ЇЇ оригінал. Щоправда, вусатий шофер, котрий привіз Григорія в Хірбет, познайомив його з молодим арабом, який стверджував, що бачив, ніби якісь “іноземці” розбили піраміду.

Але цей свідок нічого не міг повідомити про іноземців, лише сказав, що вони розмовляли не по-англійськи. Все це майже нічого не давало мушкетерові для розгадки того, що скоїлося.

— Не сумуйте, Грегорі, — потішав його Фернан. — Ваша робота тільки починається. Невдачі ще будуть не раз!

— Я не сумую! — відповів Тарасюк? — Я злий! Відчуваю, що є ворог, а не знаю, хто він.

Фернан спідлоба глянув на Тарасюка і тихо сказав:

— Усі ці дні я думав про долю викраденого з монастиря рукопису. І про долю манускриптів, які могли бути в печерах. Я не люблю стверджувати недоведене, але хотів би звернути вашу увагу на те, що на нашій планеті є одне сховище найцінніших документів, доступ до яких закритий для науки. Те саме, де зберігається, наприклад, сповідь Сальєрі, котрий, очевидно, справді отруїв Моцарта…

— Ватикан?

Фернан мовчки кивнув.

— І ви стверджуєте, — з сумнівом поволі говорив Григорій, — і ви стверджуєте…

— Я нічого не стверджую. Я просто звертаю вашу увагу на те, що таке можливе. Викрадений рукопис має пряме відношення до інтересів церкви. Отець Філіпп — ігумен, — той ладен був продати його хоч сатані, аби тільки гроші великі. От рукопис і зник… Припущення пана Бєлова теж торкаються інтересів церкви…

До речі, пам’ятаєте, вчора ви питали мене, чому професор Френсіс Клайд із Лайкського університету міг виступити проти гіпотези вашого друга? Та ще й наговорити при цьому дурниць, хоча він серйозний вчений. Президентом опікунської ради є там духовна особа — єпископ католицької церкви. Коли справжній винуватець якоїсь дії невідомий, я завжди запитую себе: а для кого корисна ця дія? Вдаюсь до поради стародавніх римлян… І, як правило, вгадую.

Звичайно, тепер двадцятий вік, а не п’ятнадцятий. Зараз не розведеш у Римі багаття, щоб спалити саму думку про заселені світи, які існують у Всесвіті у великій кількості. Але чому не можна спаплюжити припущення про чийсь приліт звідти до нас на Землю?

— Цікаво! — похмуро мовив Тарасюк. — Про це треба подумати. А тепер скажіть, як справи з рентгеном?

— Краще, ніж я думав. У Бейруті, виявляється, є непогана лабораторія. Там досить потужний апарат…

— Прекрасно! Не будемо гаяти часу. Мені залишилось тільки розрахуватися з господарем — і я повністю у вашому розпорядженні!

Тарасюк востаннє перевірив, чи відкриті об’єктиви кіноапаратів, чи надійно закріплені лапи маніпулятора, що стискають чорно-зелений циліндр згортка, і скомандував:

— До сховища!

їх відокремлювала від апарата товста бетонна стіна. Крізь маленьке, захищене свинцевим склом віконце було видно тільки екран.

Григорій натягнув рукавиці, неначе взяті напрокат із рицарської зброї в історичному музеї. Тепер маніпулятори стали ніби продовженням його рук. Фернан умостився за пультом, і вони вп’ялися очима в трохи мигтючий зеленавим світлом екран.

Фернан повільно крутив ручку. Потужність випромінювання зростала. На екрані все ясніше вимальовувався контур циліндра. Скраю він був розмитий — час сильно пошкодив метал.

— Давайте повний! — сказав Григорій.

Екран зробився яскраво-зелений. Циліндр, обережно підтримуваний лапами маніпулятора, виднівся зовсім різко. Тарасюк — залізні руки там, у камері, повторювали всі його рухи — повертав мідний циліндр з одного боку на другий, підставляючи його променевому потокові з усіх боків.

Весь згорток покривали виразки окису. Маленькі острівці непошкодженого металу потопали в морі іржі. Найбільший острівець був саме в центрі циліндра.

— Приглушіть! — попросив Григорій.

Зелене мерехтіння стало м’якше.

— Стійте! — закричав Фернан. — Стійте! Невже ви не бачите? Зараз я зроблю різкіше!

Тепер і Тарасюк помітив, що темний острівець у центрі зображення покрито химерним сплетінням трохи світліших ліній.

Григорій натис кнопку сталого режиму. Через кілька хвилин можна було побачити такі ж ледь помітні знаки і на інших неушкоджених острівцях міді.

Але як він не намагався зробити зображення чіткішим, це йому не вдавалося. Заважали товсті шари окису.

— Доведеться розгортати! — промовив нарешті Фернан. — Іншого виходу немає! Вмикаю кіноапарати!

Сталеві лапи за екраном заворушилися. Фернан з повагою скоса глянув на великі Тарасюкові руки. На екрані було видно, як почав розкручуватися згорток. Циліндр став ширший на кілька міліметрів, потім на сантиметр, потім ще на сантиметр…

— Різкіше! — тихо скомандував Григорій.

Екран спалахнув, і скраю згортка показалися чіткі незрозумілі значки, щось середнє між ієрогліфами та літерами.

Несподівано край згортка разом з написаним почав розпливатися і через мить зовсім щез. Циліндр зробився тонший.

І хоча вони знали, що відігнутий край неминуче мав розсипатися на порох, хоча до цієї сумної події добре підготувалися і були впевнені, що всі деталі надійно зафіксовані кіноапаратами, в сховищі почулося зітхання.

— Розгортайте далі! — сказав Фернан.

Великі Тарасюкові руки знову обережно заворушились, і знову почав набухати на мерехтливому екрані темний циліндр.

…Через дві години мідний згорток перестав існувати. Замість нього лишилося близько двох сотень жовтих лусочок з вигравіруваними на них письменами і шість касет кіноплівки.