Мушкетери

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Третя координата

Ніхто й гадки не мав, що, повернувшись із Кришталевого струмка, Матвій Бєлов веде нібито подвійне життя. Одне — видиме. Друге — невидиме. Всі вважали, що він робить зарядку, їсть, досліджує зразки, пише звіти про експедицію, виступає з доповідями.

Проте це було чистісінькою видимістю. Насправді ж Матвій весь цей час відвідував інші планети і залишав там вимпели для майбутніх поколінь…

Він літав до гігантських кам’яних пустель, оточених первісним океаном і прикритих отрутною оболонкою метану та вуглекислого газу. Він літав над жаркими болотами, вкритими буйною хащею папоротей та хвощів. Спускався в гори, що поросли лісом, де жили печерні люди в звіриних шкурах; і в родючі савани, де кочували рідкісні племена скотарів; і серед величних мармурових храмів античного світу.

Він закладав у сталеві циліндри зоряні карти Галактики й Метагалактики, креслення атомних реакторів та космічних ракет, підручники з фізики й математики, технологічні паспорти металургійних і хімічних заводів, книжки Маркса, Пушкіна, Ейнштейна.

Він бурив глибокі свердловини подалі від вулканів та океанських берегів і опускав туди свою дорогоцінну посилку.

Він будував сотні й тисячі пам’ятних знаків, за якими майбутні люди мали б знайти призначені їм скарби.

І чим довше Матвій займався цими справами, тим частіше таким знаком була піраміда — правильна тригранна піраміда, тетраедр.

Якби хто спитав Матвія, чому саме піраміда, навряд чи він зміг би дати точну відповідь. Звичайно, багато в чому тут були винні ті самі піраміди, котрі хтось залишив у Хірбеті і на Перламутровому озері тоді, коли ще не існувало держав ні в Єгипті, ні в Месопотамії, ні в Індії, ні в Китаї. Але головне, як здавалося Матвієві, полягало в іншому — в трьохмірності простору.

Який ще знак, окрім лаконічної тригранної піраміди, зміг би висловити так просто й точно віру у всемогутність людського розуму?..

Те, що на його впевненість вплинули Майїні слова про священне число, Матвій, можливо, і не усвідомлював собі.

Якось, невдовзі після повернення з Далекого Сходу, Майя сказала Матвієві:

— Здається, я зрозуміла, що то за священне число було в легенді. Ти чув що-не-будь про проблему трійки?..

Чомусь усі народи на землі люблять число “три”. І араби, і іранці, і ефіопи, і англійці, і німці, і жителі Патагонії, і китайці, і багато інших. А російські приклади ти сам мусиш пам’ятати. Наприклад, у всіх казках тричі повторюється основна подія: тричі б’ється з чудом-юдом Іван — син селянина, тричі скаче Івашко-дурник на Сивкові-Буркові, поки доскаче до терема Олени Прекрасної, троє царських завдань виконує Царівна-жаба…

Головних дійових осіб теж звичайно троє: жили собі у селянина або царя три сини; під віконцем три сестри пряли пізньої пори; в панцерах, як жар зорі, тридцять три богатирі і таке інше.

А скільки Ілля Муромець лежав на печі? Рівно тридцять літ і три роки. Між іншим, за Євангелієм Христос почав свою проповідь, маючи саме такий вік,

А трійця — триєдиний Бог, котрого ніхто, навіть сама церква пояснити не хоче, бо не може. Бог-отець, він же Бог-син, він же Бог-дух святий…

А приказки?.. Третього не проминути. Бог трійцю любить.

— Одне слово, — Майя нахилилась до Матвія, — трійка — особливе число, що має якісь дивні якості до того ж, не погане, а хороше число.

— От ніколи не думав! — Матвієві губи здригнулися. — Можу додати… Як я був солдатом, наш сержант чомусь завжди командував так: “Раз, два, три! Раз, два, три!”

— Висміяти — то найлегше. До речі, з твоїх космонавтів насміхалися дотепніше, ніж ти з моєї трійки! — розсердилася Майя. — А от спробуй пояснити!

— А ти маєш пояснення?

— Маю, але, на жаль, не одне, а цілих два. Отож, за приказкою можливе й третє, — усміхнулася дівчина.

— Які ж два?

— Перше — ритмічне. Людина по-різному сприймає ритми. Можливо, ритм “раз-два-три” — найприродніший не лише для твого сержанта, а й взагалі для людини. Через якісь ще невідомі особливості ритмів у роботі мозку…

Матвій скептично знизав плечима.

— Зачекай! — Майя постукала пальцем по столу. — Зачекай. Друге пояснення таке. Одна людина — це ще не людина. Давно відомо, що дитина, яка виросла у вовчій зграї або яку вигодував ведмідь, залишається звірятком — лазить рачки і не розмовляє. Дві людини — це вже люди, але, так би мовити, без будь-яких перспектив. Бо молекула людства, його найменша, але значна одиниця — це сім’я. Мати, батько, дитина. Це глибоко народне поняття. Відомо, що в народі трійцею називають зовсім не те, що вважає за трійцю офіційна церква. Для богослова — це Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий, а в народі завжди вважали, що трійця — це Бог, діва Марія і Христос.

— Правильно, — сказав Матвій.

— Зачекай! Адже можливе і трете пояснення. Колись сталася в житті людей якась дуже важлива подія, що залишилась у людській пам’яті у вигляді числа “три”. Священного числа!

Ще один день закінчувався. Диктор уже побажав радіослухачам на добраніч. За вікном затих шурхіт машин. Місяць, що став тепер таким близьким, хоч жодна людина ще не ступила на його поверхню, повис у вікні, наче блакитна куля.

Матвій сидів долі на величезній карті світу. Вона не вміщалась на столі. І до того ж Матвій ще з дитинства любив карти, розкладені на “підлозі. Знову, як у дитинстві, він вирушав у подорож…

Він намалював червоним олівцем трикутник піраміди на тому місці, де на карті був маленький чорний кружечок і напис: “Хірбет”. Потім ще один такий самий трикутник на місці маленької блакитної цяточки в Сибіру.

“Якщо Майя не помиляється, — подумав він, — то мусить бути третя піраміда. Стоїть десь у джунглях, або на дні морському, або під шаром торфу на болоті…”

Ну, а якщо не піраміда?

Врєшті-решт, будь-яка споруда має той мінус, що її можна зруйнувати. А що не можна зруйнувати?

Звичайно, на Землі немає г нічого абсолютно незмінного — навіть материки міняють свої обриси, навіть полюси і ті мандрують по земній поверхні.

Але хіба не можна вибрати щось у мільйони разів довговічніше, ніж висічений із скелі тригранний знак? Безумовно, можна… Той же Північний полюс або Південний. Або навіть якусь гору.

— Але яку саме? Адже потрібна така гора, котра відрізнялась би од усіх інших гір… Та й, якби він, Матвій Бєлов, почав вибирати основні точки для сітки знаків на довгі тисячоліття, то однією з них він обов’язково зробив би найвищу гору планети! Найвищу висоту!

Вимовивши в думці останні слова, Матвій аж занімів. Проти свого бажання, абсолютно проти своєї волі, він повторив ті самі слова!

В його вухах лунав дзвінкий Майїн голос:

“І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину…”

Матвій зірвався на ноги. Хай йому біс! “Найглибша глибина” справді зовсім не гірша за “найвищу висоту”! Невже Маріанська западина не така довговічна, як Джомолунгма?

Звичайно ж, дві найпримітніші точки на Землі — Джомолунгма і Маріана… А третя? “День, що дорівнює ночі”? Незрозуміло. “Зірка опівночі”?

Але опівночі в різних місцях планети світиться чимало зірок… Чекай-но! Але тоді до чого тут піраміди? До чого вони?

Матвій подивився на карту, і на його лобі виступили краплі поту: Хірбет, Джомолунгма і Маріанська западина лежали на одній прямій…

Не довіряючи своїм очам, він кинувся до письмового столу, схопив рейсшину і приклав її до карти.

Ні, очі не обдурили його! Будівничі розташували Хірбетську піраміду саме на продовженні лінії, що з’єднує “найглибшу глибину” Землі з її “найвищою висотою”.

Але навіщо? Лише для того, щоб указати на ці дві точки — на Джомолунгму і Маріану?

Припустимо, що тільки для цього… Але чому тоді від Хірбету до Джомолунгми рівно така ж сама відстань, як від Джомолунгми до Маріанської западини? Чому вони не вибрали для піраміди якесь інше місце на тій же прямій?..

І ще. Чому вони поставили другу піраміду саме в Кришталевому?

Матвій узяв червоний олівець знову і з’єднав Хірбет, Джомолунгму та Маріанську западину жирною червоною рискою. Потім приклав рейсшину до її кінця біля темно-синьої плямочки в океані й одночасно до маленького трикутника біля Перламутрового озера.

— Цікаво, — прошепотів він. — Дуже цікаво! Якщо я не помиляюсь, тут шістдесят градусів.

Матвій підхопився, взяв на столі великий мідний транспортир і приклав його до рейсшини.

Він не помилявся. Лінія, яка з’єднувала Кришталевий з Маріанською западиною, йшла під кутом у шістдесят градусів до лінії, що була проведена між западиною і Хірбетським нагір’ям.

Не зрозуміти такого точного визначення могла б хіба що людина, котра зовсім забула геометрію. Шістдесят градусів. Правильний трикутник!

Не гаючи ні секунди, Матвій почав креслити його на карті, і незабаром дві червоні лінії, що вийшли з Хірбету і Маріани, зійшлися за Північним полюсом в Льодовитому океані.

Невже вони залишили вимпел на дні океану? Та ще й Північного Льодовитого?

Кілька хвилин Матвій простояв на колінах, дивлячись на стародавній материк, який ось уже на протязі мільйонів років не піддається ні грізній вогненній стихії, що клекоче під ним, ні не менш грізній водяній стихії, яка штурмує його береги.

Що й казати, якби він, Матвій Бєлов, був жителем якогось Канопуса чи Оріона і з’явився на Землю хоч двадцять мільйонів, хоч двадцять тисяч років тому, навряд чи пощастило б йому відшукати надійніше сховище для вимпела, ніж Азіатський материк…

— Але де? В якій саме точці Азії?

Ще не раз він поглядав то на одну, то на другу вершину накресленого на карті червоного трикутника. Невже все-таки в океані? Спробуй доберись туди!

А якщо не в океані?..

Вже на ранок після довгих роздумів Матвій почав помічати щось у центрі трикутника, бормочучи при цьому: “Висота, вона ж медіана, вона ж бісектриса…”

Потім повільно підвівся від карти, глянув на годинник, який показував за чверть п’яту, підійшов до телефону і, одчайдушно махнувши рукою, набрав номер.

З хвилину ніхто не відповідав. Потім у трубці почувся сонний сердитий голос.

— Майєчко, вітаю! — весело сказав Матвій. — Ти маєш карту Азії?

— Ти що, з глузду з’їхав? — розсердилась Майя.

— Можливо! Але я хочу, щоб ти раніше за всіх довідалася: місце перебування вимпела — за триста сорок кілометрів від Красноярська!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ На шостий день п’ятого місяця…

Хто ж то знав, що найважче тільки ще починається?

Морочитись у лабораторії, вишукувати піраміди, сушити собі голову, сидячи над картою, — все це було дитячою забавкою у порівнянні з тим, що вони тепер вирішили робити.

Бездумно ступаючи по краю льотного поля, Матвій глянув на літак, якого, наче немовля із соски, напували двоє величезних автозаправників, що здавалися ліліпутами поруч із крилатим велетнем.

Незабаром ТУ злетить у небо, ляже на курс і привезе його, Матвія Бєлова, до Красноярська Наварив каші — тепер, будь ласкавий, — їж!

Є така стара приказка: “Гладенько було на папері, та про вибалки забули, а по них ходити”. Трапляються щасливчики, в яких хоч на папері все йде гладко! А що робити, коли навіть на папері виходить казна-що?

Якщо шукаєш центр накресленого на аркуші ватману трикутника, то розмір знайденої точки — лише десята часточка міліметра.

Коли геодезисти, розбиваючи майданчик для парку, шукають точку, що міститься в центрі відомого для них трикутника, на вершинах якого вони можуть встановити свій інструмент з трубами-далекомірами, то вони вже знаходять не точку. Бо знайти точку в цьому випадку неможливо. Будь-який прилад — навіть найточніший — показує дещо помилкові дані. Земля не зовсім рівна. Повітря, крізь яке геодезист дивиться на точку, не зовсім прозоре.

Замість точки виходить щось на зразок чайного блюдечка. Проте для розбивки парку точніші дані й не потрібні.

Але коли треба “розбивати”, як кажуть будівельники, трикутник на півтора материка, тут уже чайним блюдцем не відбудешся. За найоптимістичнішими підрахунками геодезистів, центр трикутника, який шукав Матвій, являв собою “точку” із сотнею кілометрів у діаметрі.

Це на папері, де на площі трохи більшій за половину поштової листівки вміщується увесь Байкал. Що ж буде там, у “вибалках”?

Заглиблений у ці думки, Матвій блукав поодаль від стовпища пасажирів, що чекали посадки. А слідом за ним невтомно ступав Серьогін, якому головний редактор категорично відмовив у повторній подорожі в Сибір, та ще й з Бєловим (Тарасюк полетів у Красноярськ на два дні раніше).

— Матвію, агов, Матвію, — удесяте повторив Серьогін, — а як ти думаєш, звідки вони прилетіли? Я думаю, з Фаетона!

— З Фаетона, — механічно повторив Бєлов.

— Саме так! — зрадів Серьогін. — З тієї самої десятої планети, що оберталась між Юпітером і Марсом, а потім розсипались на астероїди… Та зачекай ти хвилиночку, не тупочи, наче на параді! — Він міцно ухопив Матвія за лікоть. — Це дуже важливо! Адже ти зараз полетиш, і тоді шукай вітру в полі!

— Не полечу ж на Фаетон! — зупинившись, сказав Бєлов.

Серьогін усміхнувся: нарешті вдалося привернути до себе Матвієву увагу!

— Я маю докази, що Фаетон існував насправді!

І поспіхом, щоб встигнути до оголошення посадки, Леонід Серьогін почав розповідати Матвієві про одну старовинну карту неба…

На самому початку нашої ери мусаваратський астроном Альдамак склав карту зоряного неба. На ній налічували дев’ятсот сімдесят сім зірок. Але основним скарбом для сучасних учених виявилась не сама карта, а так звані “Пояснення” до неї.

Альдамак писав, що зірки — віддалені сонця. Що не Сонце обертається навколо Землі, а Земля навколо Сонця. Що у зірок обов’язково є свої землі зі своїми людьми — селянами, астрономами та царями.

Останнє зауваження стародавнього вченого і призвело до сумних наслідків.

Цар Мусаварата часто перед тим, як почати війну чи накласти на народ новий податок, радився з Альдамаком. Адже Альдамака вважали за кращого астронома і провісника майбутнього. Тому цар ладен був вибачити мудрецеві його слова про інші сонця та інші землі.

Але твердження, що є інші володарі, цього він простити не міг. Отак підлеглі ще почнуть думати, ніби можна замінити його, владику Мусаварата, якимось іншим царем!

Довелося заслати мудреця в далекі каменоломні, а його богохульній писанині оголосити анафему і звеліти знищити.

І все-таки одну копію “Пояснень” Альдамака майже через дві тисячі років пощастило розшукати. Трактат стародавнього вченого відзначався чіткістю й точністю. Перша сторінка починалася так…

Тут Серьогін дістав записну книжку і прочитав:

Це речення само по собі не викликало б ніякої сенсації. Можна було думати, що йдеться про Юпітер… Але як здивувались астрономи, коли буквально на наступній сторінці “Пояснень” вони натрапили на знак Юпітера.

В чому річ? Хіба Юпітер — це не Таїра? Яке ж іще світило може бути третім після Місяця й Венери?

Спробували відшукати речення, де одночасно мовилося б про “Юпітера” і “Таїру”. Такого речення не знайшли.

Тоді вчені вирішили, що в рукописі сталася помилка під час переписування.

І справді — хіба є хоч одна стародавня книга, в котрій численні переписувачі не наплутали б що-небудь? На тому все й призабулося…

— Але тепер, — голос у Серьогіна притих, — тепер, коли я дивлюсь на все це очима людини космічної ери (у Бєлова здригнулися куточки губ), я запитую, Матвію, а що, коли переписувач не помилився? Ось послухай, Матвію! Я сам перевірив, як це пишеться “Юпітер” і “Таїра”. Ієрогліфи абсолютно не схожі. Переплутати їх просто неможливо! То чому ж не припустити, що в нашому небі і справді була колись планета яскравіша за Юпітер?.. Фаетон! Заскоч у Новосибірськ, будь людиною! Є там великий спеціаліст у галузі астрономічної старовини — професор Файзуллін, побалакай з ним!

…Як і кожний, хто має відношення до астрономії. Матвій Бєлов чув колись про цю історію. Про “Пояснення” Альдамака і про помилку переписувача. І ніякого сумніву в тому, що ця історія й шеляга не варта, в нього не виникло. Не виникло його й тепер. Але Матвієві не хотілося ображати Серьогіна, проте часу було обмаль, і йому довелося це зробити.

Однак журналіст не образився. Він дістав з кишені іншу записну книжку, погортав її і з почуттям прочитав:

Впевненість Серьогіна здалася Матвієві кумедною. Він запитав:

— Але чому ти все-таки вирішив, що на Землю прилетіли з Фаетона, якщо навіть вважати Фаетон за “Таїру”?

Серьогін замислився, та ненадовго.

— А звідки ж іще? На Марсі ж людей нібито немає…

— Пасажирів з рейсу номер чотири Москва — Красноярськ просять пройти на. посадку! — долинув здалеку рокітливий голос гучномовця.

Матвій озирнувся. Вони з Серьогіним забрели дуже далеко.

Матвій обійняв Серьогіна, ласкаво поплескав його по спині й побіг до літака.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ Починать розкопки!

— Ану, злазь, не бійся! — закричав Тарасюк, побачивши Матвія Бєлова на верхній сходинці височенного трапа.

І коли Бєлов остаточно спустився з неба на землю, повідомив уже не так голосно:

— Дідька лисого!

В перекладі на наукову мову це означало, що його дводенні розшуки в учених красноярських сферах не додали жодної крихти цементу до геометричної основи нинішньої експедиції, що ґрунтувалася на крихкому піску здогадок.

Оскільки Матвій зовсім не прореагував на коротке за формою, але досить насичене змістом повідомлення, Тарасюк визнав за потрібне додати:

— Якщо не лічити чотирьох палеолітичних барельєфів… їх знайшли красноярські школярі на скелях одного із єнісейських островів, кілометрів за сто двадцять на захід від Темірбаша.

По дорозі, в машині, Матвій спочатку переглянув усі до єдиного фотознімки барельєфів — тьмяних, заледве, помітних вибоїн, з яких важко було судити про силуети тварин — чи то коней, чи то оленів.

Бурхливі води багатьох тисяч потоків, люті сибірські морози й різкі вітри вирівняли поверхню скель, злизали з неї гори каміння, невпізнанно змінивши обриси барельєфів.

— Не Саммілі! — висловився нарешті Матвій.

— Не Саммілі, — погодився Тарасюк.

— Тут усе чи ще є?

— Поки що все…

— А скільки їм років?

Тарасюк стиснув плечима.

— Ну, приблизно?

— Кажуть, сьоме-десяте століття…

— До?

— Та ні, розумієш… Нашої ери.

— Докази?

— Незначні…

Друзі вели свою неквапливу розмову, а тим часом новенькі, як лялечки, вулиці різко обірвались, і з обох боків шосе замигтіли дерева. Смолистий дух лісу запанував у машині.

Потім хвойні стіни розсунулись, і попереду відкрилося невелике льотне поле: укочена злітна смуга, дерев’яний будиночок аеровокзалу, повільна вертушка локатора.

А за льотним полем — зовсім близько, рукою подати — почали скупчуватись гори. Спочатку — нижчі, з пологими краями, чітко вищерблені зеленою тайгою. Далі — все вищі й крутіші.

— Країна! — з гордістю першовідкривача урочисто вимовив Тарасюк, виходячи з машини.

Матвій промовчав.

Чомусь люди завжди найбільше боялися того, що їх чекає в майбутньому, хоча частіше слід було б побоюватися того, що лишилось у минулому.

Коли, наприклад, кажуть, що незабаром ракети будуть звичайним пасажирським транспортом, то в серці холоне. Пригадується барон Мюнхгаузен верхи на ядрі. Або відьма на мітлі. І забувається, що ще вчора на реактивних літаках злітали до неба лише люди відчайдушно хоробрі, а сьогодні реактивна авіація везе бабусь у гості до внуків…

Саме з цих причин і забобонів мушкетери з задоволенням розглядали маленький, наче метелик, чотирикрилий літачок, що затишно вмостився на зеленому газончику льотного поля. Його навіть не хотілося називати літаком — це був аероплан. Тарасюку він здавався майже живою істотою, і в усякому разі — далеко симпатичнішим, ніж будь-яка багатомісна машина.

Всю безпідставність свого потягу до архаїки вони відчули на повну силу вже при зльоті. “Бісів кукурузник”, як негайно охрестив Тарасюк ні в чому не винувату машину, вилаявши водночас ні до чого не причетний злак, з самого початку тримався наче необ’їжджений кінь на манежі. То ставав дибки, то раптом підкидав круп, то починав гасати з боку в бік. Причому, на відміну од манежу, тут не можна було ні зупинити коня, ні скочити з нього.

— Нерівномірне нагрівання атмосфери! — пояснив Матвій, мужньо зціпивши щелепи і впершись п’ятами в протилежне сидіння, тоді як “кукурузник” з прискоренням дев’ять цілих вісімдесят одна сота метра на секунду в квадраті провалювався з однієї ями в іншу.

— Вертикальні потоки! — бурмотів Григорій, намагаючись не розкривати рота.

Лише над самим Темірбашем припинилася качка, і перед заціпенілим поглядом мушкетерів розгорнулося старовинне містечко — власне, навіть не одне містечко, а ціле сімейство великих і малих скупчень будинків і будиночків, пофарбованих у веселі світлі кольори — пісочний, абрикосовий, світло-зелений. Між будинками стирчало кілька башточок, оббитих дошками, — шахтових копрів, диміли димарі з яскраво-червоної та білої цегли.

В самій середині невеликого плато темніло кругле ямище з стрімкими схилами. На дні повзли грузовики.

Свавільні стрибки “кукурузника” стали ніби увертюрою до всього, що потім мало відбутися.

— Закон максимального свинства! — з серцем сказав Тарасюк головному інженерові Темірбаського гірничо-металургійного комбінату, коли той розгорнув перед ним полотнище, якого з успіхом-вистачало б на екран звичайного кінотеатру. Всю карту дуже густо покривали умовні позначки “погашених” і діючих шахт найрізноманітніших споруд, житлових приміщень, транспортних, електричних та різних інших комунікацій. Лише дуже спритне бісеня не зламало б собі ногу в цьому хаосі давно обжитого людьми шматка землі.

Темірбаська копальня існувала мало не з петровських часів… І ніхто не міг сказати, скільки віків до того брали тут люди мідну руду, що лежала на самій поверхні, а ще раніше — твердий блискучий кремінь.

Матвій засмучено дивився на полотнище. На круглому плато, що було затиснено між сопками, більше як на протязі двохсот років виникали то тут, то там каменоломні, шахточки, заводики, відвали, купи всякого сміття, а потім утворився кратер цього кар’єру, гідний доброго місячного цирку.

І скільки разів усе це було перерито та перелопачено! Що тут могло зберегтися?

Восьмикілометрова ділянка між сопками… Кращого місця для знака не знайшлося б і двадцять тисяч років тому. Але якщо знак і поставили, то, мабуть, не одна сотня років минула відтоді, як зникли його останні сліди.

Уламки знака давним-давно змішалися з камінням, що нагромаджене було тут скрізь, або розплавились у печі, потрапивши туди разом з рудою.

Але… — пустився в бійку — чуба не жалій.

— Починать розкопки! — скомандував Тарасюк, коли головний інженер залишив їх удвох,

…Ох, і не звичайні це були розкопки, і провадились вони не на звичному для археолога “полі”, а у великому світлому кабінеті, куди принесли їм усі карти й плани місцевості, що беруть свій початок ще з часів царя Гороха!

Два дні Григорій і Матвій витирали ліктями і коліньми пилюку із старих паперів та полотен. Знака не було. Заради справедливості варто додати, що не було й планів за цілі десятиліття.

Від сімнадцятого століття взагалі не збереглося жодного документа, про що, до речі, Тарасюка попередили ще в обласному архіві. Адже саме тоді в Темірбаші було збудовано перший завод і вилито перший дзвін…

Коли Григорій за допомогою Матвія докотив останній сувій до стінки, не без утруднень підняв його і прихилив у кутку, робочий день в управлінні комбінату вже скінчився. Було тихо.

Тримаючи в одній руці піджак, Тарасюк з усього маху ляснув по ньому другою рукою і зник за хмарою сірої пилюки. Матвій оглушливо чхнув і позадкував до дверей.

Григорій накинув піджак на широкі плечі, щиглем збив з лацкана прилиплу нитку й незворушно покрокував за Матвієм.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ Отець Арсентій несе свій хрест

Зрозуміло, що це було чистісінькою авантюрою — на четвертий день після прибуття в Темірбаш стрімголов мчати в Шайтанову падину!

Але, з другого боку, — що ж робити, коли три основні надії рухнули в перші ж три дні?

Про крах першої основної надії — на геологічні й топографічні документи — ми вже розповіли.

Друга покладалася на лісничого. Замість класичного кремезного діда з зарослою бородою ми побачили довгорукого та довгоносого юнака, студента-заочника Ленінградського лісного інституту і майстра кінного спорту. А проте тутешню тайгу хлопець знав до дрібниць, виріс тут і посаду одержав, можна сказати, у спадщину від батька. За словами лісничого, в усьому районі ніяких загадкових предметів, що мали б розмір понад метр, не було відомо. Але як хлопець чесний і точний, він не схотів ручатися за предмети меншого розміру.

Третя основна надія — голова Темірбаського клубу туристів (цей був уже справжній дід — і кремезний, і з бородою, — шістдсятитрьохлітній пенсіонер, колишній паровозний машиніст) — спочатку думав, ніби його розігрують. А коли переконався, що розмова йде серйозна, винуватим голосом сказав:

— Хіба що в громадянську, коли я партизанити йшов, побували тут ваші марсіяни, та тоді ж і відлетіли назад, нічого нам не залишивши на згадку.

Після краху всіх цих надій не дивно було вдатися до авантюр. Тим паче, що в самій назві місцевості Матвієві і Григорію вчувалося щось космічне.

Можливо, все-таки Тарасюк умовив би Матвія залишитись у місті, якби не ^піддав жару відповідальний секретар міської газети “Красный горняк”.

Цей самий відповідальний секретар, неймовірно рудий юнак, насамперед доповів Тарасюкові та Матвію про все, що він думай над проблемами відвідання нашої планети гістьми із космосу в минулому, в сучасний момент і в майбутньому. А потім ознайомив їх з надрукованою півроку тому в “Красном горняке” статтею-бойовиком одного відомого в республіці літератора. Відомий літератор стверджував із властивою йому категоричністю, що не лише ім’я, але й походження падини (“величезної, схожої на лійку, з пологими краями екзогенної западини”) пов’язане з падінням метеорита, котрий, у свою чергу, міг бути, так би мовити, і не зовсім звичайним метеоритом.

Матвій вчепивсь у статтю, як рак, а Тарасюк тим часом спромігся пояснити відповідальному секретареві ситуацію.

Всі звичайні джерела інформації вичерпані. Потрібні принципово свіжі ідеї…

— Зрозумів! — відрапортував відповідальний секретар.

Він миттю одягнув пістрявий піджак з ромбиком університетського значка і зник за дверима.

Тарасюк підійшов до вікна й розчинив його. Звідти долинув громоподібний тріск мотоцикла, що від’їжджав.

— Сучасний інтелігент, — схвально мовив Тарасюк. — От сатана, глушителі зняв!

До Шайтанової падини дороги не було, і всю відстань — двадцять вісім кілометрів — мушкетери пройшли пішки. Потім, упевнившись у тому, що таємничі явища природи або цивілізація в затишній западині між трьома сопками повністю відсутні, Тарасюк присів на блідо-рожевий валун і з серцем штурхнув його добряче стоптаним підбором:

— Шах і мат! Коли тільки твій знак — не те, що лежить піді мною…

Бєлов критично примружився.

— Якби ось так, разом з твоєю фігурою, можна було б замислитись. А без неї… Діставай ковбасу! — і пошкандибав по воду до струмочка, що протікав поблизу.

Тарасюк захопив ротом край принесеного Матвієм казанка і почав закидати його над головою. Чулося лише приглушене булькання. Григорій поставив казанок, витер губи й сказав:

— Іще.

Матвій знову рушив до струмочка.

Від другого казанка йому теж нічого не лишилося, від третього — лише краплиночка.

Матвій акуратно сполоснув приплюснуту алюмінієву посудину, що пройшла разом з Григорієм не одну тисячу кілометрів, і напився. На денці ще лишилося трошки води.

Тарасюк скептично мугикнув і допив залишок.

Після хліба з ковбасою й води з струмочка треба було лягати на взяті з собою готельні ковдри і спати. Бо, як справедливо запевняв напередодні Григорій, вимагаючи, щоб вихід до Шайтанової падини було призначено не пізніше ніж о пів на четверту ночі, зробити п’ятдесят шість кілометрів за одну добу — завдання не під силу навіть Портосові. Особливо коли додати до перших двадцяти восьми кілометрів ще з добрих десять, які вони мали виходити по падині та по схилах навколишніх сопок, не дуже пристосованих до піших прогулянок.

На щастя мушкетерів, дощу вночі не було. Тарасюк прокинувся о пів на восьму, дістав кишеньковий томик віршів Гейне і, не встаючи, читав до пів на дев’яту. Тільки після цього він розштовхав Матвія, що спав безпробудним сном.

До готелю повернулися, коли на вулицях уже давно світили ліхтарі.

Чергова, видаючи од кімнати ключ, сповістила, що товаришів учених шукав один молодий, рудий, І один літній чоловіки. Сказали, що завтра зайдуть ще.

Тарасюк кивнув на знак згоди. Раз іще зайдуть, то для чого розпитувати?

Матвій, від утоми й рота не розкривши, поплентався на другий поверх у номер.

Тарасюк, як завжди, прокинувся о пів на восьму. В двері делікатно хтось стукав. Матвій сидів на ліжку, шепотів: “Зараз, зараз…” — і, не попадаючи ногами в туфлі, намагався одягти задом наперед штани.

Із спритністю витівника Тарасюк натягнув на себе ковбойку, вскочив у штани, кинувся до дверей і відчинив їх навстіж.

Легенько підштовхуваний у спину рудоволосим відповідальним секретарем до номера пропхався широчезний могутній чоловік невизначеного віку (може, п’ятдесят, а може, й усі сімдесят років), з благодушною синювато-багряною фізіономією, з носом такого ж кольору, товстими губами та ясно-синіми очицями. Під пахвою чоловік тримав згорток.

Він скинув круглу оксамитову тюбетейку, оголивши здоровенний, без єдиної волосинки, засмаглий коричневий череп, поклав згорток на стілець і, подавши Тарасюкові широчезне лаписько, відрекомендувався:

— Колишній священик храму святого Даміана отець Арсентій, а нині пенсіонер Митрофанов Арсентій Хомич…

Потім, важко сопучи, підійшов до Матвія потис йому руку, повернувся на попереднє місце, бочком сів на стілець біля свого пакунка і запитливо глянув знизу вгору на проводиря.

Відповідальний секретар, який уважно і серйозно спостерігав з порога, підсів до столу витяг з кишені великий цератовий блокнот, розгорнув його на списаній до половини сторінці, поклав на неї авторучку і лаконічно наказав.

— Їдьмо!

Колишній отець Арсентій заскрипів стільцем, кашлянув у квадратний кулак і, повністю розуміючи урочистість моменту, оголосив воркітливим басом:

— А було те взимку одна тисяча дев’ятсот двадцять…

Чудові сани, прикриті ведмежою шкурою, занесло на повороті; тому сам повелитель всієї Темірбаської тайги, його благородіє штаб-ротмістр Вигузов, рухаючись за законами механіки по інерції, вилетів із саней і, мало не врізавшись у величезний кедр, зарився по пояс (беручи від шапки) в кучугуру.

Ця подія трохи затримала штаб-ротмістра,

і до рудника він прибув пізніше, ніж розраховував.

Величезну брилу абсолютно білого металу вже майже звільнили від шкаралупи мідного колчедану, і тепер темірбаські дядьки, котрих вигузівські бандити зігнали на рудник, “відбувати повинність вітчизні”, з цікавістю розглядали знахідку.

Як тільки здалеку долинув гучний окрик “р-р-р-ррозійдись”, біля блискучої брили стало порожньо. Повелитель Темірбаської тайги під’їхав до чуда, скинув з руки хутряну рукавицю, дістав з-під шуби лорнет і втупив очі, в дивовижний самородок. Срібло? Платина?

Про такі самородки штаб-ротмістр ніколи не чув. Гостроверха блискуча штуковина, вища за людину, з прямими гранями, що сходились угорі…

Вигузов витяг з-під ведмежої шкури ногу й штовхнув нею візника в спину. Санки слухняно зрушили з місця і під’їхали впритул до чуда. Щоб краще розгледіти дивний самородок, штаб-ротмістр нахилився до нього з лорнетом… І раптом ручка лорнета висмикнулась з його пальців, і вся оптична споруда, єдина на чотириста верст в окрузі, прилипла до блискучої штуковини.

Кілька секунд очманілий повелитель розмірковував над тим, що ж сталося. Потім він намагався одержати свої коштовності назад. З великим зусиллям йому це вдалося зробити.

Відсмикнувши лорнет від рівної поверхні брили, Вигузов зрозумів, у чому справа. В цьому клятому Темірбаші не було ювелірів, і оправу ротмістрового лорнета довелося викувати з заліза, — стара зламалася ще місяць тому, коли за ним ганялися червоні партизани.

Отже, не коштовність? А просто залізо, тільки чомусь магнітне і ні краплиночки іржі.

Вигузов подумав і наказав зганяти коней, збивати поміст, везти знахідку на завод. Диво собі дивом, звичайно… Та залізо в тутешній тайзі теж під ногами не валяється, і наконечники для козацьких списів з нього вийдуть кращі, ніж з міді!

Порох і свинець, які банда захопила влітку, закінчувались, і треба було озброюватися будь-чим, хоч І ножами з обручів од пивних бочок. Тому й вирішив штаб-ротмістр, аби рудник і завод розпочали діяти…

А наступного дня повелитель наказав покликати до себе місцевого священика, котрий славився своєю вченістю. Чутки про цю славу дійшли й до банди.

— …Чи не бажаєте ще, отче Арсентію? — штаб-ротмістр налив із темної пляшки у чарку.

— Дякую красно! — Чорночубий молодий піп нерішуче підсунув чарку. — Мабуть, останню. Що ж до незвичайності предмета, котрий знайшли на заводі, пане ротмістре, то в божій волі посилати найрізноманітніші дива. Метеори, наприклад…

— Гаразд, отче Арсентію! Звідки не взявся подарунок, подякуймо Господу Богові… І не словом токмо, а й ділом! Завтра ж, далебі, накажу ковалеві викувати з цієї штуковини хрест для вас. Господь Бог хай простить нам гріхи наші!..

Банда Вигузова покинула Темірбаш, як тільки просохли дороги, а до осені вже й зовсім перестала існувати… Але обіцянку свою штаб-ротмістр устиг виконати.

На цьому місці розповідь колишнього отця Арсентія урвалась через справжнє чудо: кандидат історичних наук Григорій Тарасюк та кандидат фізико-математичних наук Матвій Бєлов, одночасно відчули, як незрозуміла, а проте непереборна сила підняла їхні тіла й кинула до стільця, на котрому сидів оповідач. Руки вчених самі собою, попри їхню волю потяглися до пакунка, схопили його, здерли обгортковий папір і витягли на світ божий важкий блискучий хрест із білого металу.

…А наступного дня хрест привезли спеціальним літаком у Новосибірськ — в Інститут металознавства.

Металознавці розпочали дослідження — якомога детальніше.

На Тарасюків подив, Бєлов не залишився стовбичити в лабораторії. Сказав, що в нього невідкладна справа в обсерваторії, і побіг.

Професор Файзуллін, звичайно ж, знав Альдамакове “Пояснення”. І ніколи не мав сумніву, що “зірка Таїра” — плід прикрої помилки.

— Немає такої зірки — Таїра, ні, ні і ні! Це я вам кажу абсолютно точно. Така зірка не згадується в жодній книзі.

— З однієї, до речі, ми з вами довідались про неї, — заперечив Матвій.

— Одна ластівка ще не робить весни! — люб’язно усміхнувся професор.

— Але свідчить про те, що весна існує, — дуже серйозно сказав Матвій. — Не було б весен — не було б і ластівок. Жодної ластівки!

— Здаюсь! — знову усміхнувся професор. — Але яке це має відношення до зірки Таїра?

— Найбезпосередніше. Найлегше вважати незрозуміле за непорозуміння. Як справедливо сказав один молодий товариш, завчені істини з чужих слів застряють у голові міцніше, ніж іржавий цвях у сухій колоді… Важче знайти незрозумілому пояснення.

Файзуллін стиснув плечима, знову прочитав текст.

— І все-таки я думаю, що це якесь дивне непорозуміння. Звичайні зірки мільярди фоків не зникають з небосхилу. Природа не поспішає… Далебі, не варто сушити собі голову.

— Ні, варто! — вперто сказав Бєлов. — Послухайте, професоре, я маю до вас невеличке прохання. Вірите ви в зірку Таїра чи ні, однак догнав — не догнав, а погнатися можна. Послідкуйте, будь ласка, за простором навколо сузір’я Риби. Раптом побачите щось незвичне! Дуже прошу вас! Обіцяєте?

Минув день, і хіміки повідомили, що хрест зроблено із сталі — надзвичайно жароміцної та кислототривкої сталі.

Відтак металознавці визначили, що метал, з якого зроблено хрест, було колись виплавлено під вакуумом.

Потім радіохіміки встановили, що ізотопний склад металу дуже схожий до складу звичайних земних високоякісних сталей.

Все це абсолютно не давало аж ніякої відповіді на питання про мету, якою могли керуватися невідомі істоти, що залишили сталевий знак на нашій планеті в центрі накресленого на карті Матвієм Бєловим трикутника.

Матвій розумів, що стоїть на правильному шляху. Що хід його міркувань правильний. Що він намацав першу ниточку мислення тих, хто думав десятки тисяч років тому про майбутніх жителів Землі.

Але що далі? Про що свідчить цей шматок сталі? На що вказувала сталева піраміда, з якої його викувано?

Чому вона була саме тут, а не в іншому місці? Що означала? Якого значення хотіли надати цій дивній посилці ті, хто залишив її людям Землі? Має ця “посилка” якийсь сенс чи це знову лише віха в ланцюжку слідів, таких як Хірбетська піраміда, як піраміда біля Перламутрового озера?

Про що свідчить ця віха? Куди ведуть ці сліди?

Ще з місяць тривали пошуки біля Темірбаша. Але інших залишків сталевої піраміди більше не було. І взагалі більше не було нічого такого, що не належало б до земного життя.

Коли Матвій написав про це Майї в Москву, вона відповіла двома рядками:

“І сказали люди: “Залиште нам вашу силу”. І сказали велети: “Ви скористаєтесь нею на зле”.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Інфрачервона зірка

Бєлов повернувся в Москву останнім.

Літак прилетів уночі, і Матвій поїхав з аеропорту прямо додому.

В кімнаті все було по-старому. Лише на письмовому столі лежало щось “зайве”.

Матвій підійшов до столу і взяв списаний різко нахиленим уперед почерком аркуш паперу.

Зверху стояло: “З приїздом!” А трохи нижче у стовпчик:

Все, крім дня, що дорівнює ночі, і зірки опівночі, було перекреслено червоною рискою, а біля двох останніх рядків красувалися два великі знаки оклику.

Матвій, усміхаючись, прочитав Майїну записку і заховав її в кишеню.

На столі лежали ще три конверти: один — зі штампом Академії наук, другий — з вензелями Будинку журналістів, третій — з яскравими іноземними марками.

Вмостившись у крісло, Матвій розрізав перший конверт.

Кандидат наук задумливо помахав повісткою.

До засідання лишалося три дні. Три дні — і два питання з Майїної записки…

Перше питання, правда, не дуже й складне. День, що дорівнює ночі, буває на Землі двічі на рік: двадцять другого березня та двадцять другого вересня. Весняне рівнодення і осіннє рівнодення.

Зате зірка опівночі — куди міцніший горішок. Навіть неозброєним оком можна побачити опівночі тисячі зірок. Яку ж із них має на увазі легенда?..

У другому конверті теж лежала повістка. Редакція журналу “Наука XX століття” запрошувала Бєлова на зустріч з журналістами.

Із третього конверта випав кольоровий фотознімок — чотири круглоголові істоти в скафандрах. На маленькому шматку паперу рябіло кілька рядків:

Матвій глянув на фотознімок ще раз. Над круглими шоломами чужинців стародавній художник абсолютно чітко змалював вусики антен з маленькими кульками на кінцях.

Якби можна було зазирнути під ці скафандри! Побачити очі тих, хто двадцять тисяч років тому переступив через міжзоряні простори і зійшов на Землю, щоб залишити жителям увігнану в кору загадкову сталеву піраміду…

Яка воля вела до нас Володарів Розуму з невідомого світу? Що надихало їх? І звідки брали вони нечувані кількості енергії, ЩО дали змогу їхньому кораблеві подолати міжзоряну безодню?

Енергія! Вся історія людства — це історія відкриття все потужніших джерел енергії. М’язова енергія волів, що тягнуть плуга. Енергія вітру, яка обертає крила вітряків. Енергія води, пари, потоку електронів. І, нарешті, “посаджена” в сталеві камери реакторів ядерна енергія, яку творча воля людини ще тільки починає підкорювати.

За якихось двісті років люди пройшли казковий шлях — від водяного млина до турбін Ангари, від парусного корвета до атомохода.

Який шлях пройде людина за наступні двісті років? За п’ятсот? За тисячу літ?

Ми гадаємо, що знаємо дуже багато. Ще б пак! У порівнянні, скажімо, з жителями стародавньої Еллади ми не люди, а боги, — ходимо по дну морському, літаємо по небу, чуємо і бачимо за тисячі кілометрів…

Але в порівнянні з тими, хто прийде нам на зміну, ми знаємо дуже мало. І можемо дуже мало. А проте вже сьогодні ми знаємо, як використовувати ту сонячну енергію, що припадає на долю нашої планети. І знаємо про термоядерну енергію. І вже існує думка про будівництво навколо Землі велетенського дзеркала-кільця, яке перехопило б ще частину сонячної енергії та передало її людям. Дуже цікава думка!

Але хто сказав, що таке кільце можна побудувати лише навколо Землі? А чому не оточити всю Сонячну систему? Та де того ж не кільцем, що затримує тільки частину сонячної енергії, чи, якщо це неможливо, густим роєм космічних станцій? Аби проміння не пропадало марно!..

Зараз Сонце для нас нібито якесь вогнище. Величезне, але тільки вогнище. А треба зробити з нього піч!

Матвій вийняв з шухляди аркуш паперу і швидким розчерком намалював у центрі кола з променями — Сонце. На різній віддалі від нього зобразив менші кола, дев’ять кіл: Меркурія, Венери, Землі, Марса, Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна, Плутона. І замкнув це сімейство в одне велике кільце, що проходило скраю аркуша, — непроникну для сонячного проміння сферичну оболонку довкола всього планетного сімейства.

Космічний дім!

От тільки з чого будувати? З астероїдів? З метеоритів?

Він почав ставити під малюнком колонки цифр, перекреслював їх, покушував губи і знову писав. Нарешті його олівець обвів жирною рамкою якусь коротку формулу з високим степенем. Матвій поставив знак оклику і задумався.

Доведеться пожертвувати Юпітером. Іншого виходу немає. Мабуть, немає. Та і його маси вистачить лише на найтоншу оболонку — всього кілька міліметрів.

Шкода Юпітера! Дуже шкода!

Але зате як здивуються розумні істоти Всесвіту, коли побачать одного чудового дня (точніше однієї чудової ночі), л що Сонце щезло! Сіріус — на місці. Альфа Центавра — на місці. Тау Кита — на місці. А Сонця немає!

І почне галактичне людство мацати космос своїми хитрими приладами. І відчує на місці колишньої маленької зірочки дивне небесне тіло — величезне, чорне. Адже жоден промінь сонячного світла не вихопиться назовні крізь стіни космічного вігвама… Зрештою, коли вже бути точним — жоден видимий промінь. А невидимі інфрачервоні промені від нагрітої Сонцем оболонки підуть у космос. Мабуть, тільки ці теплові промені дадуть можливість виявити з далеких світів наш космічний дім, нашу інфрачервону зірку…

А для нас — для нас сонячне вогнище перетвориться на сонячну піч. Геть-чисто вся енергія світила буде в наших руках. І тоді найсміливіші мрії сучасності стануть простими раціоналізаторськими пропозиціями. Заселити планету — будь ласка! Створити нові — скільки завгодно!

Відвідати Андромеду…

Матвій випростався так, що хряснули суглоби.

Через десять хвилин він уже снив космічними снами. Блискуча поверхня надвелетенської оболонки, Майя в скафандрі. Засідання Сектора палеоастронавтики на безлюдній чужій планеті. Гарячі суперечки про вимпел, який треба там залишити.

…Його розбудив настійливий дзвінок.

Матвій розплющив очі від яскравого денного світла, примружився і пробурмотів:

— Що ж вони все-таки залишили? В коридорі знову загримів дзвінок.

— Зараз! — крикнув Бєлов. Розчинивши навстіж двері, він розписався на бланку, який дав йому поштар, мовчки взяв конверт з фототелеграмою І, коли поштар пішов, знову пробурмотів:

— Що ж вони все-таки залишили?..

Його погляд спинився на великих літерах у куточку телеграми, що стирчав з конверта — Адреса.

— Адреса, — механічно повторив Матвій. — Адреса…

І прикипів на місці.

Ну й телепень, як він раніше про це не подумав! Звичайно, вони мусили залишити на Землі не що інше, як свою адресу. Не книжки, не формули, не креслення. Звідки вони могли знати, до чиїх рук потрапить і як буде все це використано — на благо людей чи на шкоду? Велети з легенди не хотіли залишати людям свою силу, бо вони могли скористатися нею на зле…

Адреса, тільки точна “адреса” зірки, з якої вони прилетіли!

Матвій кинувся до полиці, схопив оберемок товстих томів, кинув його на стіл і почав оскаженіло гортати сторінки.

Склоподібне каміння пустелі й стародавня легенда Мідного згортка, незрозумілі споруди в Хірбеті і в сибірській тайзі, фантастичні малюнки в печерах і сталевий знак у надрах Землі — все, про що вони говорили, сконцентрувалося тепер для Матвія Бєлова в одній точці небесної сфери.

В точці, розташованій над Темірбашем рівно опівночі двадцять другого березня.

“День, що дорівнює ночі” набрав такого ж реального смислу, як “найвища висота” — Джомолунгма. Або як “число три” — символ трикутника з центром за триста сорок кілометрів від Красноярська. Саме над цією точкою в цю ніч повинна сяяти їхня “зірка опівночі”!

Матвій перегорнув ще кілька сторінок зоряного атласу і прикусив губу.

Ні весняного, ні осіннього рівнодення в зеніті над Темірбашем не було ніякої зірки опівночі… Найточніший із каталогів стверджував цей факт досить переконливо.

Але це означало, що всі здогадки були недостовірні. Недостовірні…

Матвій сумно посміхнувся: “Якщо тільки вони не збудували собі космічний дім…”

Він зібрав альбом і книжки, поставив їх на місце. І лише помітивши на спорожнілому столі конверт, згадав про телеграму.

Він узяв білий глянсований аркуш фотопаперу і прочитав після слова Адреса:

РОЗДІЛ ШОСТИЙ І ОСТАННІЙ Невеличка післямова

Коли все, про що розповідалося в повісті, було доведено нарешті до того ладу, який маємо зараз, ми віднесли рукопис одному дуже досвідченому чоловікові.

До речі, ви про нього вже знаєте. Це він порадив почати з того, з чого все почалося насправді.

Дуже досвідчений чоловік прочитав рукопис, склав його, акуратно зав’язав папку поворозочками і, не зводячи на нас очей, почав повільно протирати окуляри шматочком замші.

— Кепські справи! — вимовив він нарешті. — Нащо ви морочите голову читачам?

Автори перезирнулись.

— їв думці не мали, — сказав один із нас.

— Слово честі! — підтвердив другий.

— Так-так… — прокурорським тоном мовив дуже досвідчений чоловік. — Виходить, що стаття, яку ваш Матвій Бєлов приніс вашому Леонідові Серьогіну, не викладає гіпотези радянського вченого Агреста про відвідання Землі жителями далеких планет?

— Викладає, — визнали ми.

— Чи, може, ви скажете, — вів далі наш співрозмовник, — що статті, котрі читає в літаку ваш Григорій Тарасюк, не схожі як дві краплі води на відгуки справжнісінької іноземної преси про цю гіпотезу?

— Схожі, — погодились ми. — Схожі, як дві краплі води…

— А дивна спорідненість між вашими саммілітами і тектитами, що таки справді існують і про походження яких учені сперечаються досі? Це що — випадковість?

— Не випадковість…

— А стародавні рукописи? А Мідний згорток? Можливо, вам невідомо, що їх справді знайшли в Кумрані, неподалік од Мертвого моря?.. А ваш портрет космонавта? Може, ви гадаєте, — ніхто й не зрозуміє, що це “бог марсіян”, котрого знайшов Анрі Лот у пустелі Сахарі?

Ми мовчали. Все це була чистісінька правда. Недаремно наш співрозмовник вважався дуже досвідченим чоловіком.

Мухаммеда Діба, першовідкривача кумранських рукописів, ви перехрестили в Халіда. Єпископа Афанасія — в отця Філіппа. Приписали неіснуючому Бєлову гіпотезу Дайсона про штучні інфрачервоні зорі. І все це без посилань на першоджерела, без лапок, без приміток!

Дуже досвідчений чоловік звів дух, закінчив протирати окуляри і суворо запитав:

— Звідки взяли легенду про велетів?

— Самі видумали, — стомлено відповів один із нас.

— А піраміди?

— Теж самі, — сказав другий.

— А сталевий знак і зірку Таїра?

Ми мовчки кивнули головами.

— Послухайте, — після довгої паузи сказав наш співрозмовник, — а що було далі? Чи пощастило встановити зв’язок із жителями цієї самої зірки?

Тут ми вперше полегшено зітхнули і навіть дозволили собі усміхнутися.

— Гаразд, Бог з вами, — подумавши, сказав дуже досвідчений чоловік. — Фантазуйте. Тільки ось у чому біда, — обличчя нашого співрозмовника стало заклопотане, — звідки дізнаються читачі, де у вас факти, а де фантастичне? Що справді відбулося, а що лише може відбутися? Неодмінно все це поясніть!

Ми вирішили послухатися поради дуже досвідченого чоловіка і познайомили читачів з нашою розмовою.