Ніч лагідна - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Фрэнсис Скотт Фицджеральд (ч. 3)

Ніколь коротко, притамовано зітхнула. Спершу Розмері не збагнула змісту слів, але тон вона зрозуміла, і таємнича інтимність його озвалася тремтінням у ній самій.

— Хочу тебе.

— Я буду в готелі о четвертій.

Розмері стояла, затамувавши подих, поки голоси віддалилися. Спочатку вона навіть здивувалась: чомусь взаємини між Діком і Ніколь здавалися їй досі знеособленими, власне — безтілесними. Але раптом її охопило якесь нове почуття, бурхливе й незнайоме. Вона не знала, що це — захват чи відраза, знала тільки, що невимовно вражена. Вона почувалася страшенно самотньою, повертаючись до залу, а водночас і зворушеною, як ніколи, а палке, вдячне: «Кохаю! Ох, як кохаю!» — бриніло у вухах. Справжній зміст розмови, мимовільним свідком якої вона стала, був їй поки що незрозумілий, усе це ще чекало на неї у майбутньому, але вона відчувала, що нічого поганого тут нема, їй не було гидко, як іноді на зйомках любовних сцен.

Та хоч усе це і не стосувалося безпосередньо Розмері, вона вже не могла лишатися байдужою; мандруючи по крамницях з Ніколь, вона думала про призначене побачення, а та, здавалося, й забула про нього. Розмері придивлялася до своєї супутниці, по-новому оцінюючи її; принадність, і знову й знову переконувалася, що вродливішої жінки ще не бачила. В Ніколь вабило все — і певна твердість вдачі, і звички та уподобання, і ота якась загадковість, що її Розмері, мислячи міщанськими категоріями своєї матері, пов’язувала із ставленням Ніколь до грошей. Розмері тратила зароблені гроші, і в Європу вона потрапила завдяки тому, що одного січневого ранку шість разів стрибала у воду хвора, аж доки температура не підскочила з 39 до 40,5 градусів, після чого втрутилася мати й забрала її додому.

За допомогою Ніколь Розмері придбала собі дві сукні, два капелюшки й чотири пари туфель. Ніколь же купувала за списком, що займав дві повних сторінки; купувала вона й те, що впадало в око у вітринах. Речі, які подобалися, але їй були зайві, вона купувала, щоб дарувати друзям. Серед тих речей були різноколірні намиста, пляжні надувні подушки, штучні квіти, розкладне ліжко, сумки, шалі, папужки-нерозлучники, меблі для лялькового будиночка і три метри якоїсь модної тканини кольору морських рачків. Купила вона й десяток купальників, гумового крокодила, дорожні шахи з оздобленої золотом слонової кістки, великі лляні носовики для Ейба і дві замшеві куртки від Гермеса — одну зеленавоблакитну, другу — яскраво-руду. Вона купувала не так, як великосвітська куртизанка, для якої білизна чи коштовності — це, власне, і професійне оснащення, і капіталовкладення — ні, тут було щось зовсім інше. Щоб Ніколь жила, як їй хочеться, багато людей віддавало своє вміння і свою працю. Для неї мчали поїзди, оперізуючи кругле черево континенту від Чікаго й до Каліфорнії; диміли фабрики жувальної гумки, кілометр по кілометру подовжувалися конвейєрні лінії в цехах; робітники замішували в кадубах зубну пасту і точили з мідних казанів еліксир для полоскання рота; в серпні дівчата з ранку до вечора консервували помідори, а перед різдвом збивалися з ніг за прилавками магазинів стандартних цін; метиси зрошували потом бразільські кавові плантації, а в мрійливих винахідників спритно викрадали патентні права на нові трактори. Всі ці люди були тільки жменькою з-поміж безлічі, що платили Ніколь свою данину — то була ціла система, що працювала в невпинному гуркоті й двигтінні, забарвлюючи в гарячковий колір навіть такі вчинки Ніколь, як оці оптові закупівлі, — колір, ніби відсвіт полум’я на обличчі пожежника, який не відступає перед грізним валом вогню. Ніколь була наочним прикладом напрочуд простих законів — вона несла в самій собі свою неминучу загибель, та водночас і випромінювала таку чарівливість і грацію, що Розмері не могла не наслідувати її.

Була вже майже четверта година. Стоячи посеред крамниці з папужкою на плечі, Ніколь розговорилася, що траплялося з нею нечасто.

— А якби того дня вам не довелося стрибати в холодну воду? Я чомусь не перестаю дивуватися з такихот речей. Перед самою війною ми приїхали в Берлін, мені було тринадцять, невдовзі мама померла. Мою сестру запросили на двірцевий бал, і в її записничку три танці були записані за справжніми принцами — все це було влаштовано через одного камергера. За півгодини до виходу в неї заболіло в боці й почався жар. Лікар визначив апендицит і сказав, що треба негайно оперувати. Але мати не звикла відступатися від своїх планів, і Бебі пішла на бал і протанцювала там до другої ночі з льодовим компресом, прикріпленим під бальною сукнею. А о сьомій ранку її оперували.

Отже, треба бути непохитним; навіть найсимпатичніші люди нещадні щодо самих себе. Годинник уже показував четверту, і Розмері гриз'ла думка, що Дік у готелі жде Ніколь. Час би вже їхати, чому вона примушує його чекати? «Їдьте, вже їдьте!» — подумки квапила вона, а потім зненацька подумала: «А якщо не хочете ви, давайте поїду я!» Та Ніколь увійшла до ще однієї крамниці, де купила букетики до сукні для себе й Розмері, а один звеліла відіслати Мері Норт. Аж тоді вона, певно, згадала, бо погляд її раптом зробився неуважливим, і вона зупинила таксі.

— До побачення. Ми приємно провели час, правда ж? — Дуже приємно, — відповіла Розмері. Вона й не думала, що це буде так важко; все в ній збурилося, коли таксі з Ніколь рушило з місця.

XIII

Дік пройшов звивистим окопом і рушив далі по дошках, якими було вимощено його дно. Проходячи повз перископ, він подивився в нього, потім став на стрілецьку приступку і визирнув за бруствер. Перед ним, під сірим задимленим небом, лежав Бомон-Амель, ліворуч височіла, мов пам'ятник трагедії, гора Тьєпваль.

Дік підніс до очей польовий бінокль, горло його стислося.

Через хвилину він пішов окопом далі й за наступним вигином побачив своїх супутників — вони чекали на нього. Схвильований, він хотів поділитися з іншими, щоб і вони усе відчули й зрозуміли, — хоч сам він, на відміну від Ейба Норта, не брав участі у бойових діях.

— Того літа за кожну п’ядь цієї землі віддано двадцять людських життів, — сказав він Розмері.

Вона слухняно обвела поглядом зелену, досить убогу рівнину, порослу хирлявими шестирічними деревцями. Якби Дік сказав, що і по них зараз стрілятимуть із гармат, вона б і цьому повірила. Кохання її досягло вже тієї межі, за якою починаються біль та розпач. Вона не знала, що робити, — а матері поряд не було.

— Відтоді перемерло безліч людей, та й ми незабаром повмираємо, — втішливо мовив Ейб.

Розмері зачаровано дивилася на Діка, чекаючи, що він казатиме далі.

— Бачите он той струмок? Ми дійшли б до нього за дві хвилини. А от англійці добувалися тоді місяць. То дюйм за дюймом просувалася вперед ціла імперія, попереду люди гинули, а ззаду напирали інші. А друга імперія так само повільно відступала, залишаючи своїх полеглих — незліченні купки закривавленого шмаття. За нашого покоління нічого схожого вже не буде, жоден європейський народ не наважиться на таке.

— Он як? У Туреччині оце щойно скінчили воювати, — заперечив Ейб. — А в Марокко...

— То зовсім інше. У всякому разі, Західний фронт у Європі не повториться, принаймні за нашого життя. Молодь гадає, що їй це до снаги, але вона помиляється. Першу битву на Марні ще можна б повторити, але те, що сталося тут, — нізащо. За тим, що тут сталося, стояло дуже багато — віра в бога, і роки достатку, і величезна впевненість у своїх силах, і саме ті відносини між класами, що склалися на той час. Росіяни та італійці для цього фронту не годилися. Тут потрібна була особлива цілісність почуттів, що їх усмоктують з материним молоком. Треба було, щоб у пам’яті жили різдвяні свята й поштові листівки з портретами кронпринца та його нареченої, і маленькі кафе Валанса, і пивниці на Унтерден-Лінден, і одруження в мерії, і поїзди на іподром, і дідусеві бакенбарди.

— Таку тактику бою винайшов ще генерал Грант у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому, — під Пітерсбергом.

— Ні, генерал Грант винайшов те, що зветься масовою різаниною. А те, про що кажу я, іде від Льюїса Керролла, і Жюля Верна, і від того, хто написав «Ундіну», і від сільських пасторів, що розважалися грою в кеглі, і від марсельських marraines (Хрещена мати, а також жінка, що листується, із солдатом-фронтовиком і піклується про нього (франц.), і дівчат, зведених у лісочках Вюртемберга та Вестфалії. Власне, тут відбулася любовна битва — ціле століття міщанського кохання пішло на те, щоб удобрити це поле. Це була остання любовна битва в історії.

— То ви, чого доброго, віддасте її авторство Девіду Герберту Лоуренсу, — сказав Ейб.

— Весь мій прекрасний, милий, упорядкований світ був висаджений у повітря могутнім вибухом любовного динаміту, — не вгавав Дік. — Правда, Розмері?

— Не знаю, — серйозно відповіла вона. — Це ви все знаєте.

Вони трохи відстали від інших. Раптом на них посипався град камінців і грудочок землі, і Ейб гукнув з ходу сполучення неподалік:

— Я знову сповнююся бойовим запалом! Адже за мною теж ціле століття кохання, кохання в штаті Огайо! Зараз я рознесу цей окоп. — Голова його вигулькнула з-за насипу. — Ви що ж, не знаєте правил гри? Ви вбиті — то була ручна граната!

Розмері засміялася, а Дік ухопив жменю камінців, щоб відповісти нападникові, але розтулив кулак, і вони посипалися на землю.

— Ні, я не можу пустувати в такому місці, — сказав він вибачливо. — «Розірвано срібний шнур, розколото золоту чашу» і як там далі; можете сміятися, але я невиправний романтик, і тут уже не зарадиш.

— Я теж романтик.

Вони вийшли з чистого, реставрованого окопу, — просто перед ними стояв пам’ятник полеглим ньюфаундлендцям. Читаючи напис на ньому, Розмері раптом схлипнула. Як і більшості жінок, їй подобалось, коли хтось підказував, що вона повинна відчувати за тих чи тих обставин; подобалося і тепер, коли Дік навчав її відрізняти смішне від сумного. Але над усе їй хотілося, щоб він зрозумів, як вона його кохає, кохає так, що аж у голові паморочиться, і вона ходить полем битви ніби в прекрасному сні.

Вони посідали в машину й рушили назад до Ам’єна. Дрібний теплий дощик кропив миршаві деревця й кущі; вони минали складені, немов для величезних погребальних вогнищ, невибухлі снаряди, гільзи, бомби, гранати, а також спорядження — каски, багнети, рушничні ложа, зотліле взуття, що шість років пролежало в землі. Дорога різко завернула, і очам відкрилося ціле море могил, море білих баранців-надгробків. Дік звелів зупинитися.

— Дивіться, це ж наша знайома. І все ще з вінком.

Він вийшов і попростував до дівчини, яка розгублено стояла коло брами з вінком у руках. Поряд чекало таксі. То була та сама руда дівчина з Теннессі, з якою вони познайомилися вранці в поїзді, — вона приїхала з Америки, щоб покласти квіти на могилу брата. Тепер обличчя її було сердите й заплакане.

— Ці типи у воєнному міністерстві дали мені, певно, не той номер, — поскаржилася вона Дікові. — На тій могилі стоїть інше прізвище. Я з другої години шукаю, але їх тут стільки, що хіба знайдеш...

— А я на вашому місці поклав би вінок на першіи-̆ліпшій могилі, не читаючи навіть прізвища, — порадив Дік.

— Ви так гадаєте?

— Я гадаю, що він похвалив би вас за це.

Вже сутеніло, і дощ припустив дужче. Дівчина поклала вінок на могилу, найближчу до брами. Дік запропонував їй відпустити таксі і повернутися до Ам’єна разом з ними. Вона погодилася.

Розмері, почувши про чужу невдачу, знов схлипнула — взагалі то був мокрий день; а проте вона відчувала, що він її чимось збагатив, хоча й не могла б сказати, чим саме. Згодом день цей видавався їй щасливим від початку до кінця — бувають отакі години: нічого особливого наче й не відбувається, сприймаєш їх тільки як ланку між радістю минулою й майбутньою і аж потім починаєш розуміти, що вони, власне, і були найрадісніші.

Червонясто-синіми вулицями Ам’єна ще відлунювало недавнє минуле; воєнна журба і досі оповивала місто, як оповиває вона деякі вокзали — хоч би Північний у Парижі чи Ватерлоо в Лондоні. Вдень людину пригнічують такі міста, з допотопними трамвайчиками на великій, вимощеній сірим бруком соборній площі, міста, в яких навіть повітря здається затхлим від давності, і як старі фотографії, збляклим. Зате коли спадає вечір, на вулицях оживає все те, без чого немислимий французький побут, — жваві повії, балакучі завсідники кафе, що від них тільки й чути оте «Voilà!», закохані, які блукають, обнявшись, у щасливому блаженстві, що не коштує грошей і не має мети.

Чекаючи поїзда, вони сіли за столик під аркадою, високе склепіння якої вбирало і дим, і гамір, і звуки музики; оркестр виконав на їхню честь «Так, ми не маємо бананів», і вони нагородили оплесками диригента, явно задоволеного собою. Дівчина з Теннессі забула про свої прикрощі й розважалася разом з усіма, навіть почала загравати з Діком та Ейбом, пускала бісики й ніби ненароком торкалася їхніх рук, а вони добродушно дражнили її.

Потім прибув паризький поїзд, вони поїхали, і земля, в якій під теплим дощем дотлівали останки вюртембержців, прусських гвардійців, альпійських стрільців, манчестерських робітників та вихованців ітонської школи, залишилася позаду. Вони їли бутерброди з копченою ковбасою й сиром, куплені у вокзальному буфеті, й запивали їх вином божоле.

Ніколь не поділяла їхнього настрою. Нервово покусуючи губи, вона переглядала путівники по місцях боїв, що їх прихопив із собою Дік. Так, він, видно, добряче простудіював історичні розділи і, своїм звичаєм, дещо спростив, а дещо згладив — недаремно в його версії Ам’єнська битва нагадувала один із прийомів у його домі.XIV

Вони домовились, що ввечері підуть дивитися ілюмінацію на виставці декоративного мистецтва, та по приїзді в Париж Ніколь сказала, що надто втомилася й не піде. Вони завезли її до готелю «Король Георг», і коли вона зникла за пересічними площинами, утвореними грою світла в скляних дверях, Розмері відчула полегшення. Школь являла собою силу Г, можливо, силу лиху; в усякому разі, її слова і вчинки не можна було передбачити, як материні. Розмері трохи побоювалася її.

Об одинадцятій Розмері, Дік і Норти зайшли до кафепоплавця, нещодавно відкритого на Сені. В річці миготіли мостові ліхтарі і погойдувалися десятки холодних півмісяців. Живучи в Парижі, Розмері й мати по неділях іноді виїздили пароплавчиком до Сюрена і дорогою укладали плани на майбутнє. У них було обмаль грошей, але місіс Спірс покладала такі надії на доньчину вроду та на амбіцію, яку сама їй прищепила, що ладна була важити всім, що мала; ставши на ноги, дівчина віддячить матері сповна...

Відколи вони приїхали до Парижа, Ейб Норт весь час ходив напідпитку; очі його почервоніли від вина й від сонця. Того вечора Розмері вперше помітила, що він не проминає жодної нагоди випити, і подумала, що Мері Норт навряд чи це до вподоби. Мері, хоч яка була сміхотлива, говорила так мало, що Розмері, власне, майже нічого про неї не знала. Розмері подобалося її пряме чорне волосся — зачесане назад, воно лише на спині закручувалося плавною хвилею; час від часу тоненьке пасмо спадало їй на лоб — навскіс до скроні, — і коли воно лізло в очі, Мері, струснувши головою, відкидала його.

— Ходімо сьогодні раніше спати, Ейбе, нехай це буде остання чарка. — Промовляла Мері спокійно, але в голосі вгадувалося легке занепокоєння. — Ти ж не хочеш, щоб тебе завтра внесли на пароплав, та ще й розплескуючи по дорозі.

— Так, усім час додому, — підтримав Дік. — Уже пізно.

На благородному обличчі Ейба з’явився впертий вираз, і він рішуче заперечив:

— Ні, ні. — І після значущої паузи додав: — Куди нам поспішати. Розіп’ємо ще пляшку шампанського.

— Я більше не п’ю, — сказав Дік.

— А Розмері вип’є. Вона ж природжений алкоголік, тримає у ванній пляшку джину, та й взагалі. Мені її мати розповідала.

Він вилив решту шампанського в келих Розмері. Першого дня в Парижі Розмері випила стільки лимонаду, що їй аж погано стало, отож навіть не пригублювала ніяких напоїв. Але тепер вона піднесла келих.

— Отакої! — вигукнув Дік. — А ви казали, що не п’єте !

— Але не казала, що не питиму.

— А що скаже мама?

— Один келих можна. — їй чомусь дуже захотілося випити цей келих шампанського. Дік пив, небагато, але пив, і, може, якщо й вона вип’є, то це їх зблизить, допоможе їй зробити те, що вже твердо вирішила. Вона спробувала випити одним духом, похлинулася, а потім сказала: — Та ще й учора був мій день народження, мені сповнилося вісімнадцять.

— Чого ж ви не сказали? — хором обурилися всі.

— Навмисне, щоб не зобов’язувати вас і не завдавати зайвого клопоту. — Вона допила шампанське. — А тепер вважайте, що ми відсвяткували.

— Е, ні, — заперечив Дік. — Завтра ввечері ми відсвяткуємо ваш день народження, ясно? Вісімнадцять років — це неабияка дата!

— А я колись думала: все, що буде до вісімнадцяти років, нічого не важить, — сказала Мері.

— Атож, атож, — підхопив Ейб. — Як і після вісімнадцяти.

— Для Ейба ніщо не важитиме, поки він не сяде на пароплав, — докинула Мері. — Але він покладає великі надії на Нью-Йорк. З ним у нього пов’язані всі плани. — Вона говорила так, наче вже не вірила в здійсненність цих слів, наче мета, якої вони обоє прагнули, була насправді недосяжна. — Він повертається в Штати писати музику, а я їду в Мюнхен займатися співами, і коли ми знову зустрінемось, світ належатиме нам!

— Це чудово! — закивала головою Розмері. Шампанське вже давалося взнаки.

— А тим часом — ще келишок шампанського для Розмері! Це поліпшить роботу її лімфатичних залоз. У вісімнадцять років вони тільки починають функціонувати.

Дік поблажливо засміявся. Він любив Ейба, хоча давно вже перестав вірити в нього.

— Для медицини це щось нове, а взагалі ходім.

Ейб уловив у його словах нотку зверхності й ніби між іншим зауважив:

— Ох, боюся, що моя нова річ піде на Бродвеї куди раніше, ніж ви завершите свій науковий трактат.

— Тим краще, — спокійно відповів Дік, — тим краще. Можливо, я й зовсім закину свій, як ви кажете, «науковий трактат».

— Ну що ви, Діку! — злякано скрикнула Мері. Розмері вперше побачила в Діка таке обличчя — застигле, без будь-якого виразу. І відчувши, що його слова мають якийсь прихований і дуже важливий зміст, мало не скрикнула слідом за Мері: «Ну що ви, Діку!» Але Дік уже весело сміявся.

— Закину цей і візьмуся за інший, — додав він і підвівся з-за столу.

— Ні, ні, стривайте, Діку. Поясніть мені...

— Іншим разом. На добраніч, Ейбе. На добраніч, Мері.

— На добраніч, Діку любий.

Мері всміхалася так, наче їй подобалося сидіти тут, на майже спорожнілому поплавці. Вона ніколи не втрачала мужності й надії і ладна була йти за чоловіком дорогою в нікуди, йти, пристосовуючись і перевтілюючись на ходу і усвідомлюючи, що їй ще жодного разу не вдавалося відвернути його бодай на крок від його стежки; і часом вона з болем у серці думала, що таєм-. ниця обраного Ейбом шляху, а отже, і її шляху, захована у ньому так глибоко, що їй ніколи до неї не добутись. І все ж вона завжди випромінювала надію, немов якийсь живий талісман...

— Що саме ви хочете закинути? — спитала Розмері в таксі, серйозно заглядаючи Дікові в очі.

— Ет, пусте.

— Ви науковець?

— Я лікар.

— Та невже? — вона радісно всміхнулася. — Мій тато теж був лікарем. Але чому ж ви тоді?..

— Все дуже просто. Я не заплямував себе в зеніті слави й не переховуюся від суду людського на Рів’єрі. Просто я не займаюся приватною практикою. Хтозна, може, колись і доведеться.

Розмері підставила йому обличчя для поцілунку. Якусь мить він дивився на неї, наче не розуміючи. Потім, обнявши її однією рукою за плечі, потерся щокою об її гладеньку щоку й знову подивився довгим, уважним поглядом.

— Таке чарівне дівчатко, — сказав він серйозно.

Вона всміхнулася йому; її пальці, хоч сама вона й не помічала, перебирали лацкани його піджака.

— Я закохана в вас і в Ніколь. Це моя таємниця — я не можу навіть ні з ким говорити про вас, не хочу, щоб іще хтось знав, який ви чудовий. Ні, справді, я вас кохаю — вас обох.

Він чув це вже стільки разів — навіть слова були ті ж самі.

Раптом вона опинилася так близько, що він побачив тільки очі — вже не дитячі — і він поцілував її палко, безтямно, як дорослу.

Потім, прихилившись головою до його плеча, вона зітхнула.

— Я вирішила відмовитися від вас, — сказала вона.

Дік здригнувся: невже він дав їй привід вважати, що вона має на нього якісь права?

— Це нечесно, — спромігся він на грайливий тон. — Саме тоді, коли ви почали мене цікавити...

— Я так вас кохала... — Неначе це тривало роками, В голосі її тремтіли сльози. — Та-ак кохала...

Він мав би засміятися, але натомість почув власні слова:

— Ви вражаєте не тільки красою, але й якимсь дивним багатством емоцій. Вам віриш, коли ви вдаєте кохання, і віриш, коли ви прикидаєтесь несміливою.

У темному, схожому на печеру таксі, що пахло парфумами, купленими за порадою Ніколь, Розмері щільніше пригорнулася до нього. Він знав, що вона закохана в нього, але ні в очах, ні в губах її не було жаги— тільки легкий запах шампанського з уст. Вона ще дужче, відчайдушніше пригорнулася до нього, він знову поцілував її, і його остаточно витверезила невинність її губ, погляду, спрямованого не на нього, а в нічну темряву, в темряву всесвіту. Вона ще не знала, що найвищу насолоду відчуваєш серцем; згодом вона це зрозуміє і перейметься жагою, яка рухає світ— якби в ту мить він опинився поряд з нею, то взяв, би її без вагання й жалю.

У готелі її номер був майже навпроти номера Дайверів, ближче до ліфта. Біля своїх дверей Розмері раптом сказала:

— Я знаю, що ви не кохаєте мене, я на таке й не сподівалась. Але ви кажете, що я повинна була розповісти про свій день народження. Я розповіла, а тепер хочу, щоб ви зробили мені подарунок і зайшли на хвилиночку до мене. Я вам щось скажу. Тільки на хвилиночку.

Вони ввійшли, і він зачинив за собою двері. Розмері стояла зовсім близько до нього, але так, що вони не торкалися одне одного. Ніч знебарвила її обличчя, вона була зовсім бліда — біла гвоздика, забута після балу.

— Коли ви всміхаєтеся... — Він знову перейшов на жартівливо-батьківський тон; можливо, тому, що близько була Ніколь, — мені щоразу здається, що я побачу у вас щербинки на місці молочних зубів.

Та вона вже припала до його грудей і жалібно прошепотіла:

— Візьміть мене.

— Взяти вас? Куди?

Від здивування йому аж мову відібрало.

— Будь ласка, — шепотіла вона. — Прошу, зробіть зі мною... ну те, що роблять. То байдуже, якщо мені буде неприємно, напевно буде, — мені завжди бридко було навіть думати про це. Але тут зовсім інша річ. Я хочу, щоб ви це зробили.

Для неї самої було несподіванкою, що вона здатна говорити таке. Її устами промовляло прочитане, почуте, вимріяне за довгі роки навчання в монастирській школі. Та ще вона раптом усвідомила, що грає зараз одну з найбільших своїх ролей, і це її надихало.

— Так не можна, — повагом сказав Дік. — Це в вас говорить отой келих шампанського. Забудьмо краще цю розмову.

— О ні, ні! Я хочу цього. Зараз. Візьміть мене, навчіть мене. Я ваша й хочу бути вашою.

— А чи подумали ви, який удар це був би для Ніколь?

— Вона не дізнається. Та й це її не стосується.

Він лагідно вів далі:

— Ви забуваєте, що я люблю Ніколь.

— А хіба обов’язково треба любити тільки одну людину? Я от люблю свою маму і люблю вас — тільки вас ще більше. Тепер ще більше.

— ...і, нарешті, ніякої любові до мене у вас зараз немає, але вона могла б виникнути — потім. І ваше життя, ще не розпочавшись як слід, пішло б шкереберть.

— Ні, обіцяю, що ми вже більше не побачимося. Я викличу маму, й ми відразу ж повернемося до Америки.

Дік пустив це повз вуха, бо надто добре пам’ятав юну свіжість її губ. Він перейшов на інший тон:

— Усе це тільки скороминущий настрій.

— Ні, ні! І я не боюся, навіть якщо буде дитина. Поїду до Мексики, як одна дівчина з нашої студії. Боже, я й гадки не мала, що зі мною може бути таке. Мені завжди бридко було, коли мене цілували по-справжньому. — Вона й досі вірила, очевидно, що це повинно статися. — В декого з них були такі великі хижі зуби, але ви не такий, ви зовсім інший, ви чудовий. Будь ласка, зробіть це...

— Ага, збагнув: ви просто гадаєте, що бувають якісь особливі поцілуцки, і хочете, щоб я поцілував вас саме так.

— Навіщо ви кепкуєте з мене — я не дитина. Я знаю, що ви не кохаєте мене. — Вона якось знітилася, пригасла. — Не сміла навіть сподіватися на це. Певно, для вас я — ніщо.

— Дурниці. Для мене ви ще просто дівчинка. — Подумки він додав: «...яку довелося б навчати надто багатьох речей».

Розмері мовчала, швидко дихаючи. Дік додав:

— До того ж, у таких речах принцип «сказано — зроблено» не діє.

Вона похнюпилася, ображена й розчарована. Дік машинально почав був: «Краще нам з вами просто...», — але затнувся, пройшов слідом за нею до ліжка й сів поряд. Вона заплакала, а його раптом охопило збентеження — ні, не сумнів, чи правильно він повівся, бо інакше повестися було б немислимо, — а якийсь душевний неспокій, і на мить самовладання, ця гнучка основа його рівноваги, зрадило його.

— Я знала, що ви не захочете, — схлипнула Розмері. — Знала і все ж сподівалася.

Він підвівся.

— На добраніч, дитинко. Шкода, що так вийшло. З а будьмо про все, гаразд? — І додав голосом, яким колись при вечірніх обходах заспокоював хворих: — Вам ще будуть освідчуватися стільки чоловіків, а колись ви й самі покохаєте і радітимете, напевно, що перше кохання зустріли незайманою і тілом, і душею. Трошки застарілий погляд, чи не так?

Вона підвела голову й побачила, як він ступив до дверей; вона дивилася на нього без найменшого уявлення про те, що відбувається у нього в душі, дивилась, як він повільно зробив ще крок, потім обернувся й глянув на неї. Їй захотілося кинутись за ним, припасти до нього, відчути його губи, його вуха, комір його піджака, захотілося огорнути його собою й увібрати в себе; але його рука лягла вже на ручку дверей. Утративши останню надію, вона відкинулася на ліжко. А коли двері за ним зачинилися, вона підвелася, підійшла до дзеркала і, тихенько схлипуючи, почала розчісувати волосся. Провела щіткою сто п’ятдесят разів, як завжди, потім — ще сто п’ятдесят. Їй заболіла рука, вона переклала щітку в другу руку й заходилася рахувати спочатку...

XVI

За ніч Розмері охолола й прокинулася з почуттям сорому. Із дзеркала на неї глянуло гарненьке личко, але це не заспокоїло, а тільки роз’ятрило вчорашній біль; не зарадив і пересланий матір’ю лист від хлопця, що минулого року запросив її на студентський бал Йєльського університету, — він сповіщав, що приїхав у Париж. Той бал видався їй тепер безмежно далекою подією.

Вона вийшла із своєї кімнати, готуючись до зустрічі з Дайверами, як до тортур, сьогодні подвійно тяжких. Проте ніхто не помітив би цього під маскою, такою ж непроникною, як у Ніколь, коли вони зустрілися, щоб разом піти на примірки. Щоправда, їй трохи відлягло від серця, коли Ніколь зауважила з приводу однієї дратівливої продавщиці: «Люди частенько схильні перебільшувати ставлення до себе з боку інших; їм ввижаються крайнощі — або цілковите схвалення, або цілковите несхвалення їхньої поведінки». Ще вчора таке зауваження викликало б у вразливої Розмері внутрішню незгоду, але сьогодні воно її втішило — їй дуже хотілося переконати себе, що не сталося нічого страшного. Вона захоплювалася вродою Ніколь, її розумом, та водночас вона вперше в житті ревнувала. Перед від’їздом з готелю Госса мати назвала Ніколь справжньою красунею, недвозначно натякнувши, що Розмері на таке звання не заслуговує. Сказано це було ніби між іншим; Розмері знала, що мати саме так висловлює найсерйозніші свої думки, але не образилася. Власне, її зовсім недавно визнали гарненькою, а тому вона цю якість вважала не природженою, а набутою — як, скажімо, вміння говорити французькою. Але тепер, сидячи з Ніколь у таксі, вона порівнювала її з собою. В Ніколь усе було ніби створено для романтичного кохання — і струнке тіло, і ніжні уста — то стиснуті, то напіврозтулені перед дивами світу. Ніколь була красунею за дівочих років, і, видно, лишиться красунею й тоді, коли шкіра щільніше обляже її вузькі вилиці, бо благородні риси її обличчя не зміняться. Раніше по-саксонському білява, вона тепер, коли волосся трохи потемнішало, зробилася ще вродливішою, ніж тоді, коли золотава хмарка над чолом засліплювала всіх, хто дивився на неї, своєю самодостатньою красою.

— А ми тут мешкали, — Розмері показала раптом на будинок на вулиці Святих отців.

— Цікаво! Коли мені було дванадцять років, ми з мамою й Бебі провели зиму отам. — Вона показала на готель через вулицю навпроти.

Два занедбаних фасади дивились на них з двох боків — збляклі спомини дитинства.

— Ми добудовували тоді віллу в Лейк-Форест, і треба було жити ощадніше, — вела далі Ніколь. — Цебто, ощадніше жили ми з сестрою й гувернанткою, а мама подорожувала.

— Нам теж доводилося заощаджувати, — сказала Розмері, розуміючи, що вони вкладають у це слово різний зміст.

— Мама завжди називала його делікатненько: не «дешевий готель», яким він і був насправді, а «невеличкий готель». — Ніколь засміялася своїм коротким, чарівним смішком. — Коли хтось із великосвітських знайомих запитував нашу адресу, ми ніколи не казали: «Живемо в бандитському закутні, в жалюгідній халупі й вважаємо за велике щастя, що там хоч вода з крана тече». Ні, ми відповідали, що мешкаємо в невеличкому готелі, неначе всі великі готелі для нас — надто галасливі й вульгарні. Звичайно, знайомі все розуміли й перетирали нас на зубах, але мати твердила, що в Європі треба вміти жити й що ми влаштувалися саме так, як треба. Мати й справді знала Європу: вона народилася в Німеччині. А втім, це не заважало їй бути більше американкою, ніж європейкою, бо виховувалася вона в Чикаго і її мати була американкою.

За кілька хвилин вони мали зустрітися з рештою товариства на вулиці Гінемера, перед Люксембурзьким садом, і Розмері знову внутрішньо напружилася. Снідати домовилися в Нортів, у їхньому вже спустілому помешканні, де під вікнами шелестіли зелені крони дерев. Розмері здавалося, що навіть сонце сьогодні світить не так, як учора. Та ось вона опинилася перед Діком, лицем до лиця, і погляди їхні зустрілися — наче птахи черкнулися крильми на льоту, — і вона зрозуміла: все гаразд, все чудово, він майже закоханий у неї. Її охопила безмежна радість, по тілу лилося солодке тепло, і впевненість, спокійна і ясна, озвалася в душі переможною піснею. Вона майже не дивилася на Діка, але знала: все гаразд, все гаразд!

Після сніданку Розмері з Дайверами й Нортами поїхала на студію «Франко-Амерікен філмз», де їх чекав Колліс Клей, її нью-хейвенський знайомий, з яким вона домовилася по телефону. Родом із Джорджії, Колліс відзначався якоюсь дивною прямолінійністю, ба навіть трафаретністю думок, властивою південцям, що здобули освіту на Півночі. Минулої зими Розмері вирішила, що він їй подобається — раз навіть вони трималися за руки, коли їхали машиною з Нью-Хейвена до Нью-Йорка, але тепер він для неї просто не існував.

В переглядовій залі вона сиділа між ним і Діком. Поки кіномеханік готував стрічки «Татової доньки», один з адміністраторів студії, француз, упадав коло Розмері, пересипаючи свою мову наймоднішими американськими слівцями. «Амба, — сказав він, коли в проекторі щось заскочило. — Ні банана у нас не вийде!» Та от світло погасло, щось клацнуло, захурчало, й вони з Діком лишилися нарешті самі. В півтемряві вони глянули одне на одного.

— Розмері, люба, — прошепотів Дік. Їхні плечі торкнулися. Ніколь неспокійно засовалася на своєму місці в кінці ряду, а Ейб раптом закашляв і висякався; по хвилі, однак, усі вже сиділи тихо — фільм почався.

І ось Розмері на екрані — вчорашня школярка з розпущеним по плечах волоссям, густим і шорстким, як теракотове волосся танагрської статуетки; ось вона — така юна й цнотлива, випестувана, викохана турботливою матір’ю; ось вона — втілення інфантильності свого народу, нова паперова лялька, що має розважити його вбогу гендлярську душу. Розмері згадала, якою оновленою й свіжою вона почувалася під свіжим, легким шовком цього платтячка.

Татова донька. Таке мацюпусіньке, таке гарнесеньке, а як, сердешне, натерпілося. Ах ти любонько, ах ти ж золотко, і яке ж воно розумне, і яке сміливе! Перед її малесеньким кулачком відступали хтивість і розпуста, навіть доля виявлялася безсилою, і неминуче ставало минучим, а логіка, діалектика, здоровий глузд зникали без сліду. Жінки, забувши про брудний посуд, що чекав їх удома, ридали ридма; навіть у самому фільмі одна жінка плакала так багато, що мало не відіпхнула Розмері на другий план. Вона плакала на тлі розкішних декорацій, в їдальні в стилі Данкена Файфа, в аеропорту й під час регати, з якої в картину ввійшло тільки дватри кадри, в метро і навіть у ванній кімнаті. Але перемогла все-таки Розмері — її благородна вдача, сміливість, рішучість подолали всі темні сили на землі, — маленька Розмері, з обличчям, яке ще не знало ласки і на якому відбивався весь тягар боротьби, — і такою справді зворушливою була її гра, що весь ряд глядачів перейнявся щирим співчуттям до неї. Коли настала коротка перерва й спалахнуло світло, всі схвально загомоніли, а Дік, давши висловитися іншим, сказав їй щиро:

— Ваша гра приголомшила мене. Я певен, що ви станете кінозіркою.

І знову на екрані — «Татова донька». За вже щасливіших часів, що завершуються ніжною сценою возз’єднання Розмері з батьком — нудотно-солодкою сценою з таким патологічним підтекстом, що Діку аж ніяково зробилося за себе й за своїх колег психіатрів. Екран погас, спалахнуло світло, настала довгождана мить.

— А тепер сюрприз! — оголосила Розмері, звертаючись до присутніх. — Зараз Дік пройде пробу!

— Пробу?

— Атож, кінопробу. Я домовилася заздалегідь, зараз його запросять.

Запала зловісна мовчанка, потім хтось із Нортів не витримав і захихотів. Розмері, не зводячи очей з рухливого ірландського обличчя Діка, бачила, як зміст її слів поступово проникає в його свідомість, і водночас їй самій ставало ясно, що головний козир розіграно невдало, — хоч вона ще й не розуміла, що просто поставила не на ту карту.

— Ні на яку пробу я не піду, — твердо сказав Дік. Та потім, зваживши все, додав лагідніше: — Розмері, ви примушуєте мене червоніти. Кіно — чудова кар’єра для жінки, але я і кіно — речі несумісні. Я старий кабінетний учений, який не знає нічого поза своїм домом і своєю наукою!

Ніколь і Мері почали дражнити його, вмовляючи скористатися з нагоди, — обидві трохи ображені, що самі не дістали такого запрошення. Але Дік рішуче поклав край розмові, досить різко висловившись про акторство взагалі:

— В театральному світі найбільше пильнують браму, яка нікуди не веде, — сказав він. — Певно, тому, що немає нічого ганебнішого за ту порожнечу.

Із студії Розмері поїхала в таксі з Діком і Коллісом Клеєм; Колліс попросив, щоб його підкинули до готелю, а Дік і Розмері мали ще відбути візит, від якого Ніколь і Норти відмовилися, пославшись на брак часу: перед самим від’їздом Ейба виявилося, що він ще не владнав деяких важливих справ. Дорогою Розмері почала дорікати Дікові:

— Я думала, якщо проба вийде вдала, візьму плівку із собою до Каліфорнії. А тоді, може, вас запросили б зніматися, і ви могли б стати моїм партнером у новому фільмі.

Дік не знав, що й казати.

— Дякую за турботу, Розмері, ви зворушили мене, але, їй-богу, я волію лишатися вашим глядачем. Тим більше, що вже це — найвища насолода.

— Та-ак, картина шикарна, — озвався Колліс Клей. — Я її вже вчетверте дивлюся. А один хлопець з Нью-Хейвена дивився її разів десять, навіть до Хартфорда їздив, коли її там показували. А коли я привіз Розмері до Нью-Хейвена, той дивак так збентежився, що навіть не наважився до неї підійти. От йолоп, га? Це дівчисько будь-кому голову закрутить!

Дік і Розмері перезирнулися; їм хотілося побути самим, але Колліс, звичайно, про це не здогадувався.

— Якщо хочете, я можу спочатку підвезти вас, — запропонував він. — Я ж мешкаю в «Лютеції».

— Ні, ми вас підвеземо, — сказав Дік.

— Простіше було б, якби я вас. Я нікуди не поспішаю.

— Все-таки краще ми вас підвеземо.

— Але ж... — почав був Колліс, але тут нарешті до нього дійшло, і він почав домовлятися з Розмері про наступну зустріч.

Кінець кінцем вони спекалися його. Третій і зайвий, він був для них тільки тінню, але тінню, що заважала їм бачити одне одного. А потім, несподівано і якось надто швидко, машина зупинилася — вони приїхали. Дік зітхнув.

— Що ж, ходім?

— Як хочете, — відповіла Розмері. — Я на все згодна. Він повагався мить.

— Мабуть, доведеться-таки піти — ця дама виявила бажання купити кілька картин мого приятеля, а йому дуже потрібні гроші.

Розмері пригладила зрадливо скуйовджене волосся.

— Зайдемо на п’ять хвилин, не більше, — вирішив Дік. — Вам ці люди не сподобаються.

Певно, там будуть якісь нудні типи, а то й грубіяни й п’яниці чи настирні базіки — в усякому разі, люди, яких Дайвери уникають, думала Розмері. Але вона і уявити собі не могла того, що там побачила.XVII

Цей дім на вулиці Мосьє перебудували з палацу кардинала Ретца, але від палацу лишився тільки каркас, всередині ж ніщо не нагадувало про минуле, та й про сучасне теж — принаймні те сучасне, до якого звикла Розмері. Скоріше складалося враження, що в старовинній мурованій оболонці міститься майбутнє; людина, яка переступала, коли в даному разі можна так висловитися, поріг цього дому, спершу почувалася так, наче її вдарило електричним струмом чи, скажімо, їй запропонували на сніданок вівсяну кашу з гашишем, — перед нею відкривався довгий хол, де сталь, срібло й позолота відбивалися в безлічі примхливо огранованих дзеркал. Ефект від цього був не такий, як на виставці декоративного мистецтва, бо там люди оглядали все ззовні, а тут вони перебували всередині. Розмері відразу ж охопило якесь награне піднесення — немов вона опинилася на зйомочній площадці, — і їй здавалося, що всі довкола мають те саме почуття.

Тут зібралося чоловік тридцять, переважно жінок, що ніби зійшли зі сторінок творів Луїзи Олкотт Чи графині де Сегюр, і всі вони рухалися по площадці так обережно й цілеспрямовано, як людська рука, що збирає дрібні і гострі друзки скла. Видно було, що і всі вони загалом, і будь-хто зокрема не ставляться до цієї обстановки з тією свободою, яку виявляє, скажімо, до мистецького шедевру — хоч би й найдовершенішого — його власник; вони не розуміли, що являє собою ця кімната, бо це, власне, і було що завгодно, тільки не кімната; жити в ній було б так само важко, як сходити вгору ескалатором, що рухається вниз. От для цього й потрібна була згадана цілеспрямованість рухів руки, що збирає бите скло, — цілеспрямованість, наявністю чи відсутністю якої й визначалася вдача більшості присутніх.

Їх можна було поділити на дві групи. Першу складали американці та англійці, які всю весну й літо гуляли напропале, і поведінку яких визначали тепер виключно нервові імпульси: години сонливої байдужості в них перемежовувалися раптовими спалахами войовничості, істерії чи хтивості. Другу групу — назвемо її експлуататорською — складали бувалі ділки, люди тверезі й поважні, які знають, що їм потрібно, і не марнують час на дурниці. Ці найкраще пристосовувалися до оточення і навіть задавали тон, намагаючись блиском своїм затьмарити навіть фантастичні світлові ефекти.

Цей Франкенштейн відразу проковтнув Розмері й Діка — і Розмері відчула що вона вже — не вона, а якась маленька облудниця з манірним тоненьким голоском, що прагне тільки одного: сподобатися режисерові. А втім, тут усі лопотіли крильми, хто як міг, і в цій загальній недоладності вона не відрізнялася від інших. До того ж допоміг професійний досвід: подумки вона наказала собі повернутись кругом, пройти прямо, стати струнко, повторити це ще раз, а потім розслабитися, і ось вона вже ніби поринула в розмову з чепурною, ставною дівчиною, схожою на гарненького хлопчика, а насправді напружено прислухається до розмови, що точиться за кілька кроків од неї на якійсь схожій на трапецію бронзовій споруді.

Три молоді особи сиділи там на виступі, що мав правити за лаву. Всі три були високі, стрункі, з малими голівками, причесаними старанно, як у манекенів; коли вони розмовляли, голівки погойдувалися над елегантними темними костюмами, мов квіти на довгих стеблинах, чи, скоріше, мов готові до бою кобри.

— О, вони вміють розважати своїх гостей, — мовила одна грудним, мелодійним голосом. — Мабуть, ні в кого в Парижі не буває так весело, як у них. Хоч... — вона зітхнула, — оті його слівця, манера висловлюватися — «такий старий, що його вже миші обгризають» — це, ї̈й-право, набиває оскому.

— Я все-таки віддаю перевагу людям, яким відомі не тільки злети, але й падіння, — озвалася друга. — А вже вона мені зовсім неприємна.

— А я взагалі від них не в захваті, а тим паче — від їхньої компанії. Що вони знайшли хоч би в містерові Норті, який ніколи не просихає?

— Авжеж, то пропаща душа, — погодилась перша. — Та ніде правди діти: той, про кого ми говоримо, буває, коли хоче, найчарівнішою людиною в світі!

Розмері здогадалася, що йдеться про Дайверів, і вся аж закам’яніла від обурення. А тим часом її співрозмовниця, дівчина з ясно-блакитними очима, рожевощока, в крохмальній блакитній блузці й сірому костюмі — не дівчина, а рекламний плакат, — перейшла в наступ. Гарячково відмітаючи все, що могло заслонити її від Розмері, вона не залишила між ними нічого, навіть тонкої завіси гумору, і те, що Розмері бачила в ній тепер, викликало тільки неприязнь.

— Може, поснідаємо, чи пообідаємо разом, завтра чи післязавтра? —благала дівчина.

Розмері озирнулася, шукаючи Діка; він розмовляв з господинею дому, до якої звернувся, щойно вони ввійшли. Їхні погляди зустрілися, він ледь кивнув, і цього вистачило, щоб три кобри помітили її. Три довгі шиї гойднулися в її бік, три пари очей прискіпливо зміряли її з голови до ніг. Вона визивно глянула на них, даючи зрозуміти, що чула їхню розмову. Потім чемно, але рішуче — так, як це робив Дік, — позбулася своєї настирної співрозмовниці й пішла до нього. Господиня — висока багата американка, що безжурно пожинала плоди національного добробуту, — мужньо долаючи опір Діка, засипала його запитаннями про готель Госса, куди, очевидно, мала намір податися. Поява Розмері нагадала їй про обов’язки господині, і, озираючись довкола, вона сказала:

— Сподіваюсь, ви не нудьгували — тут стільки цікавих людей. Ви познайомилися з містером... — вона почала шукати очима гостя, який міг би зацікавити Розмері, але Дік сказав, що їм уже час іти. Вони пішли одразу ж і, переступивши вузький поріг майбутнього, опинилися в минулому, на кам’яних сходах перед старовинним фасадом.

— Це було жахливо, правда?— спитав він. — Жахливо, — покірно кивнула вона.

— Розмері!

Вона ледь чутно прошепотіла:

— Що?

— Я не можу собі пробачити.

Гірко схлипуючи, насилу стримуючись, щоб не заридати вголос, вона жалібно пробелькотіла:

— У вас є хусточка?

Але плакати було ніколи; з жагою закоханих вони допалися до швидкоплинних хвилин, поки за вікнами таксі тьмяніли зеленаво-рожеві сутінки, а під тихим дощиком, немов крізь дим, спалахували реклами — вогняно-червоні, блакитні, як полум’я газу, блідо-зелені, мов привиди. Була вже майже шоста година, на вулицях вирував рух, сяяли ліхтарики бістро, і площа Згоди, рожева й велична, пропливла за вікнами, коли машина звернула на північ.

Нарешті вони дивилися одне на одного, шепочучи імена, як закляття. Два імені зависали в повітрі й довго не танули, довше від усіх інших слів і імен, довше від музики, що бриніла у вухах.

— Не знаю, що зі мною сталося, — сказала Розмері. — Напевно, оте шампанське подіяло. Зі мною ще такого не було.

— Просто ви сказали, що кохаєте мене.

— Я справді кохаю вас — і тут нічим не зарадиш. Після таких слів важко було втриматись, і вона тихенько поплакала в хусточку.

— Мабуть, і я закохався, — сказав Дік, — а це не найкраще з того, що могло статися.

І знову два імені, а потім їх кинуло одне до одного, немов від поштовху таксі. Її груди розплющилися об нього, її уста, по-новому теплі, стали і його устами. Обоє майже з болісним полегшенням не думали ні про що й нічого не бачили; вони тільки дихали й шукали одне одного. Їх огортав лагідний, блаженно-хмільний супокій, що приходить після втоми, супокій, коли нерви розслаблюються, мов струни рояля, і раз у раз порипують, мов плетені крісла. Такі оголені й такі чутливі нерви не можуть не з’єднатися, коли уста припадають до уст і груди до грудей.

Для Діка й Розмері то була ще найщасливіша пора кохання, пора яскравих і могутніх ілюзій, що переносили їхні злиті воєдино істоти в інший світ — нереальний світ, де інші людські стосунки не мають значення. Здавалося, шлях, яким вони прийшли в цей світ, був особливо невинний — неначе їх вела одне до одного низка чистісіньких випадковостей, але випадковостей таких численних, що врешті-решт вони не могли не повірити, що створені одне для одного. І вони пройшли той шлях, нічим себе не заплямувавши — так принаймні здавалося, — не принизивши себе ні хтивими помислами, ані потаємною змовою.

Але для Діка воно тривало недовго; шлях той урвався, перше ніж вони доїхали до готелю.

— Нічого з цього не вийде, — сказав він, жахаючись власних слів. — Я кохаю вас, але це не міняє того, що я говорив учора.

— А мені тепер однаково. Я тільки хотіла, щоб ви покохали мене. Ви сказали, що кохаєте, — і цього досить. — На жаль — кохаю. Але Ніколь не повинна нічого знати, навіть здогадуватись про щось. Я не можу розлучитися з Ніколь. Не тільки тому, що не хочу, — тут є інше, важливіше.

— Поцілуйте мене ще раз.

Він поцілував, але він був уже не з нею.

— Ніколь не повинна страждати — вона кохає мене, і я її кохаю. Сподіваюсь, ви розумієте.

Вона розуміла, це вона завжди добре розуміла — не можна завдавати людям болю. Вона знала, що Дайвери кохають одне одного, не сумнівалася в цьому з самого початку. Але їй здавалося, що то вже охололе почуття, схоже скоріше на її любов до матері. Коли люди так щедро роздаровують себе оточенню — чи не означає це, що їхній взаємний потяг утратив силу?

— І це справжнє кохання, — сказав Дік, прочитавши її думки. — Кохання цілюще. Повірте, все це надто складно, всіх обставин навіть і не поясниш. Вони, до речі, й спричинили оту безглузду дуель.

— Звідки ви дізналися про дуель? Ми ж домовилися не розповідати вам про неї.

— Невже ви гадаєте, що Ейб може щось утаїти? — з ущипливою іронією мовив Дік. — Якщо у вас є таємниця, можете оголосити її по радіо, надрукувати в популярній газеті, але ніколи не звіряйте її Людині, яка випиває більш як три чарки на день.

Вона засміялася і ще тісніше пригорнулася до нього.

— Отож у нас з Ніколь не такі прості стосунки. Здоров’я в неї слабке, вона тільки виглядає здоровою. Звідси й весь клопіт.

— Ох, розкажете усе потім. А зараз цілуйте, кохайте мене! Я вас кохатиму, але так, що Ніколь нічого не помітить.

— О любе моє дівча.

Вони ввійшли у вестибюль готелю; Розмері трохи відстала, щоб глянути на нього збоку, помилуватися ним. Він ішов швидкою, пружною ходою, неначе повертався після великих звершень і поспішав назустріч звершенням ще більшим. Сіяч веселощів, дародавець неоціненних скарбів щастя. Капелюх на ньому був найдовершенішим капелюхом у світі, в одній руці він тримав масивну трость, у другій — жовті рукавички. Розмері думала про те, який чудовий вечір чекає всіх, хто буде сьогодні в його товаристві.

Вгору, на п’ятий поверх, вони рушили пішки. На першій площадці сходів зупинились і поцілувались; на другій вона була обережніша, на третій — тим більше. Не дійшовши до четвертої, вона зупинилася й легенько доторкнулася до його уст — то мав бути прощальний поцілунок. Потім вони на хвильку зійшли на поверх нижче — так захотів Дік, — а тоді вже піднялися на свій поверх. Наостанок їхні пальці сплелися на поручні й повільно-повільно розплелися. Дік знову рушив униз домовлятися про вечерю, а Розмері вбігла до свого номера й сіла писати листа матері. Її гризло сумління, бо вона анітрохи за нею не скучила.XVIII

Хоч Дайвери й зневажали диктовані модою форми світського життя, вони були надто сучасними людьми, щоб відмовитися від його ритмів; на їхніх вечірках робилося все, щоб гості не встигали знудитися, і тим приємніше було подихати свіжим повітрям нічної пори, серед калейдоскопічної зміни вражень.

Того вечора веселощі наростали в темпі балаганного фарсу. Спочатку було дванадцять чоловік, потім шістнадцять, а згодом, по четверо в автомашинах, вони вирушили в блискавичну одіссею до Парижа. Все було передбачене заздалегідь. Немов за помахом чарівної палички, з’являлися нові люди, супроводжували їх майже з професійною вправністю екскурсоводів, а потім зникали, поступаючись місцем іншим. Розмері не здивувалася б, якби їй сказали, що вдень ці люди спеціально для них набиралися свіжості й снаги. Як несхоже це було на голлівудські бенкети, хоч би які грандіозні за розмахом! Серед багатьох розваг була й прогулянка в автомашині перського шаха. Де Дік її роздобув, чого це йому коштувало, — те нікого не обходило. Розмері сприйняла її як ще одне диво казкового світу, в який вона потрапила два роки тому. Цей автомобіль, на шасі особливої конструкції, був виготовлений в Америці. Колеса в нього були срібні, радіатор теж. Всередині оббивка сяяла безліччю блискучих скелець, що їх придворний ювелір мав замінити справжніми діамантами, коли за тиждень автомобіль прибуде до Тегерана. Позаду було тільки одне місце, бо шах може їздити тільки сам, і всі по черзі вмощувалися на ньому, а решта сідала на підлогу, застелену куничим хутром.

І завжди душею всього цього був Дік. Розмері запевняла матір, з якою подумки ніколи не розлучалася, що зроду не зустрічала людини чарівнішої, прекраснішої, ніж Дік того вечора. Вона порівнювала з ним двох англійців, що їх Ейб уперто називав, «майор Хенгіст і містер Хорса» (Xенгіст і Хорса —брати, вожді племені ютів, які в V ст. н. е. вторглися в Британію), принца-наступника однієї із скандінавських держав, письменника, який щойно повернувся з подорожі по Росії, самого Ейба, дотепного й шаленого, як завжди, Колліса Клея, який зустрівся їм десь по дорозі й залишився з ними. Але жоден з них не годен був Дікові в слід ступити. Її захоплював його самозабутній запал, його вміння наснажувати найрізноманітніших людей, позбавлених власної ініціативи й залежних від його уваги, як піхотний батальйон від інтенданта, — -і все без видимих зусиль, з невичерпним запасом приязні до всіх заразом і кожного зокрема.

...Потім вона згадувала найщасливіші хвилини цього вечора. Коли вона вперше танцювала з Діком і сама собі здавалася неймовірно вродливою поряд з ним, таким високим і струнким, — вони не танцювали, а ніби линули в повітрі, як уві сні, — він обертав її то в один, то в другий бік так замилувано, наче тримав у руках яскравий букет квітів чи відріз дорогої тканини, гордо показуючи його десяткам очей. Якусь хвильку вони зовсім не танцювали, тільки стояли, пригорнувшись одне до одного. А над ранок вони лишилися на мить самі, і її молоде вологе тіло, прагнучи вирватися з набридлої одежі, припало до нього серед вішалок з капелюхами й накидками...

А найсмішніше було потім, коли вони вшістьох, вершки товариства, найкраще, що від нього лишилося, стояли в напівтемному вестибюлі «Рітца» й переконували нічного швейцара, що супроводять генерала Першінга і що генералові, який стоїть за дверима, хочеться ікри й шампанського. «А з генералом жарти кепські, у нього знаєте яка армія?!» Ошалілі офіціанти повигулькували немов з-під землі, накрили стіл тут-таки, у вестибюлі, і на порозі постав генерал Першінг — Ейб, а всі виструнчилися й забурмотіли на знак вітання якісь уривки воєнних пісень. Розчаровані й ображені офіціанти покинули їх напризволяще, і тоді компанія збудувала для них пастку — величезну, химерну споруду з меблів, які були під рукою, що нагадувала ідіотські машини на малюнках Гольдберга. На Ейба вона, однак, не справила належного враження.

— Краще було б украсти в музикантів пилку і...

— Ну, все, годі, — перебила Мері. — Якщо Ейб заговорив про пилку, значить — час додому. — І стурбовано пояснила Розмері:

— Мені треба забрати його додому. Якщо він завтра об одинадцятій не сяде на поїзд, то спізниться на пароплав. А від цієї поїздки залежить його майбутнє. Та якщо я почну зараз сперечатися з ним, він зробить усе навпаки.

— Може, я спробую його переконати? — запропонувала Розмері.

— Гадаєте, у вас вийде? — із сумнівом сказала Мері. — А втім — спробуйте, може, й вдасться.

До Розмері підійшов Дік.

— Ми з Ніколь збираємось додому і, може, й ви поїдете з нами?

У сірій передсвітанковій імлі її обличчя було блідим і втохмленим. На щоках, вдень рум’яних, виступили темні плями.

— Не можу, — сказала вона. — Я пообіцяла Мері залишитися, бо інакше Ейб взагалі не піде спати. Ви б не могли допомогти?

— Вам уже пора знати, що в таких справах нічим не зарадиш, — повчально зауважив він. — Якби це було за студентських часів і якби ми з Ейбом мешкали в одному гуртожитку, а він напився вперше в житті, — можна було б спробувати. А тепер справа марна.

— Все одно, я мушу залишитися, — майже визивно відповіла Розмері. — Він обіцяв, що піде спати, якщо ми заїдемо з ним спершу на Головний ринок.

Дік квапливо поцілував їй руку в згині ліктя.

— Ви ж дивіться, не відпускайте Розмері саму, — сказала Ніколь, прощаючись з Мері. — Ми відповідаємо за неї перед її мамою.

Потім Розмері, Норти, а з ними і якийсь ньюаркський фабрикант пискавок до ляльок, всюдисущий Колліс і власник нафтової свердловини, огрядний, чепуристий індіанець на ім’я Джордж Т. Коніцілі, їхали у фургоні з морквою. Морква, щойно з городу, напоювала темряву солодкими пахощами землі. Коли фургон опинявся в сутіні між рідкими вуличними ліхтарями, Розмері, яка сиділа на самому вершечку, насилу розрізняла своїх супутників. Їхні голоси долинали здалеку, наче вони їхали не з нею, а окремо, і їм не дано було відчувати того, що відчуває вона, бо ж вона серцем і душею була з Діком, жалкувала, що лишилася з Нортами, а не лежить у своєму ліжку, відділена від Діка лише стінами коридора, а ще більше жалкувала, що його немає поруч, у хмарі теплих земляних випарів.

— Не лізьте сюди! — крикнула вона Коллісові. — Морква посиплеться. — І запустила морквою в Ейба, який, по-старечому зігнувшись, сидів поряд з візником.

А потім нарешті її везли додому. В залитому сонцем небі над Сен-Сюльпіс ширяли голуби. Нараз уся компанія вибухнула сміхом — справді-бо, перехожі вважають, що вже настав ясний теплий ранок, а насправді ще триває вчорашня ніч!

«От і я прогуляла цілу ніч, — подумала Розмері. — Але без Діка це зовсім нецікаво».

Їй стало трошки прикро й сумно, але тут увагу її привернула якась зелена маса, що рухалася попереду.

То на Єлисейські Поля перевозили величезний розквітлий каштан; він лежав, приторочений до довгої вантажної платформи, і аж трусився від сміху, немов напрочуд красива людина, яка потрапила в незручне становище, але знає, що й тут лишається красивою. Зачарована видовищем, Розмері раптом подумала, що вона й каштан чимось схожі; ця думка потішила її, вона засміялася, і все знову стало на своє місце.XIX

Поїзд відходив об одинадцятій з Сен-Лазарського вокзалу. Ейб сам-один стояв під скляним, закіптюженим склепінням, цією пам’яткою сімдесятих років, епохи Кришталевого Палацу; руки, землисто-сірі після безсонної п’яної ночі, він тримав у кишенях, щоб не видно було, як вони тремтять. Він був без капелюха, недбало зачесане волосся куйовдилось. Важко було впізнати в ньому людину, яка ще два тижні тому засмагала на пляжі Госса.

Було ще рано. Він дивився на вокзальну метушню, поводячи тільки очима, неспроможний навіть ворухнути бровами — нерви не витримали б найменшого фізичного зусилля. Повз нього пропливли новенькі валізи; маленькі волохаті чоловічки, його майбутні супутники, перегукувалися волохатими, сиплими голосами.

Коли він подумав, чи встигне в буфеті похмелитися, і пальці вже намацали в кишені пачку липких тисячофранкових банкнот, його блукаючий погляд натрапив на Ніколь, що саме піднялася сходами на перон. Ейб уже не зводив з неї очей, читаючи її думки з виразу обличчя: коли бачиш людину, на яку довго чекав і яка сама ще тебе не помітила, то здається, що обличчя її виказує щось потаємне, доти тобі невідоме. Ніколь трошки супилася, вона думала про своїх дітей, линула до них не розумом, не серцем, а отим інстинктом самиці, який спонукає кішку лапою перевіряти, чи всі кошенята при ній.

Цей вираз зник, коли вона побачила Ейба; в тьмяному світлі, що сіялося крізь брудне склепіння, він мав жалюгідний вигляд, і страшно було дивитися на синці, що проступали крізь засмагу під його очима. Вони сіли на лаву.

— Я прийшла, бо ви просили прийти, — сказала Ніколь, ніби виправдуючись.

Ейб, видно, забув, коли й навіщо він її про це просив, але Ніколь це не збентежило — вона ладна була просто посидіти тут, роздивляючись на пасажирів.

— О, я вже бачу, хто буде першою красунею на вашому кораблі. Ота дама, яку проводжає стільки чоловіків... Вам ясно, чому вона купила собі таку сукню? — Ніколь дедалі збуджувалась. — Тільки перша красуня трансокеанського рейсу могла вподобати таке вбрання. Ви розумієте чому? Ні? Та прокиньтеся ж! Це сукня з підтекстом, уже сама тканина, з якої її пошиго, має якусь романтичну історію, а у відкритому морі неодмінно знайдеться самотній чоловік, який захоче ту історію вислухати!

Останні слова Ніколь випалила скоромовкою й замовкла. Як на неї, ця тирада і так була задовга, і Ейб, дивлячись на її серйозне, напружене обличчя, вже сумнівався, чи говорила вона взагалі. Він примусив себе випростатися і, сидячи, прибрав позу людини, що стоїть на повен зріст.

— Пам’ятаєте оту вечірку, на яку ви мене потягли? Здається, то було на святу Женев’єву... — почав він.

— Пам’ятаю. Там було весело, адже так?

— Тільки не мені. Цього року мені з вами взагалі не було весело. Я втомився від вас обох, і якщо це не помітно, то тільки тому, що ви ще більше втомилися від мене, — самі знаєте, як це буває. Якби в мене ще лишалися якісь поривання, я завів би собі нових знайомих.

Ніколь відповіла ударом на удар, і виявилося, що й її оксамитові рукавички можуть здерти шкіру.

— Даремно ви заїдаєтеся, Ейбе, це ж безглуздо. До того ж ви так не думаєте. Поясніть краще, чому ви раптом махнули на все рукою?

Ейб відповів не зразу, йому дуже хотілося відкашлятись і висякатись.

— Певно, мені все остогидло. Та й надто далеко треба повертатися, щоб розпочинати свій шлях знову.

Чоловік любить розігрувати перед жінкою безпорадну дитину, але це рідко йому вдається, коли він справді безпорадний, як дитина.

— Це не пояснення, — відрізала Ніколь.

Ейбові ставало гірше, в голову лізли тільки прикрі, колючі слова. Ніколь, певно, вирішила, що краще вже сидіти і дивитися просто себе, поклавши руки на коліна. На якийсь час вони відособилися, розлетілися в різні боки, кожне в свій простір, під своє, тільки йому видне синє небо. Вони не були коханцями й тому не мали минулого, не були подружжям і тому не мали майбутнього; а проте аж до сьогоднішнього ранку Ніколь тільки Діка любила більше, ніж Ейба, а Ейб не один рік носив глибоко в серці кохання до Ніколь, у якому і сам собі боявся признатися.

— Я втомився жити в жіночому світі, — кинув він. раптом.

— То чом би вам не створити свій власний світ?

— Я втомився від друзів. Людині потрібні не друзі, а підлабузники.

Ніколь спробувала примусити велику стрілку вокзального годинника оббігти циферблат, але Ейб не вгавав:

— Ви хіба не згодні?

— Я жінка, моє діло з’єднувати й скріплювати.

— А моє — ламати й руйнувати.

— Напиваючись, ви руйнуєте тільки самого себе, — холодно мовила вона і, вже починаючи боятися його, безпорадно озирнулася.

На вокзалі полюднішало, але нікого із знайомих начебто не було. Та ось вона полегшено зітхнула, бо помітила високу дівчину із солом’яно-жовтим волоссям, що прилягало до голови, як шолом. Дівчина вкидала листи в поштову скриньку.

— Мені треба побалакати з тією дівчиною, Ейбе. Ейбе, та прокиньтеся! Дурник, ви дурник.

Він байдуже простежив за нею очима. Коли Ніколь підійшла до дівчини, та якось злякано відсахнулася, і Ейбові здалося, що він десь уже бачив її. Скориставшись з відсутності Ніколь, він хапливо відкашлявся у хусточку, потім гучно висякався. Ставало тепліше, і білизна на ньому вже просякла потом. Його руки так трусилися, що він поламав три сірники, перше ніж запалив сигарету. Він відчув, що вже несила терпіти, що йому конче треба випити. Та тільки-но він це вирішив — як повернулася Ніколь.

— Невеличке непорозуміння, — скривилася вона. — Скільки разів вона запрошувала мене в гості, а тут, на тобі, і розмовляти не схотіла. Дивилася на мене так, ніби я зачумлена. — її короткий нервовий сміх прозвучав на двох високих нотах — наче хтось натиснув пальцями на клавіші фортеп’яно. — Ось вам і людська щирість.

— Все лихо в тому, що коли ти тверезий, тобі ні з ким не хочеться знатись, а коли ти п’яний — ніхто не хоче знатися з тобою.

— Це ви про мене? — Ніколь знову засміялася. Випадок з дівчиною чомусь повернув їй гарний настрій.

— Ні, про себе.

— Отож-бо. А я люблю людей, люблю бути серед людей. Люблю...

Вона раптом помітила Розмері й Мері Норт, які повільно йшли пероном, виглядаючи Ейба. Голосно гукаючи їм: «Сюди! Сюди!», вона радісно замахала їм згортком, у якому були куплені для Ейба носовики.

Потім вони втрьох ніяково стояли перед Ейбом, приголомшені його могутньою особистістю, що височіла перед ними, немов руїна корабля, — бо, незважаючи на свою слабість і потурання їй, спустошений і озлоблений, він усе-таки лишався особистістю, і вони не могли не схилятися перед його величною гідністю і творчими здобутками, хай навіть безладними, нерівноцінними, а тепер уже й перевершеними. Але їх лякала ще не вичерпана сила його волі, бо раніше то була воля до життя, а тепер — до самознищення.

Нарешті з’явився в усьому своєму блиску Дік Дайвер, і три жінки з радісними вигуками кинулися до нього, ладні, мов мавпочки, стрибнути йому на плечі, вмоститися на його прекрасному капелюсі чи повиснути на головці його трості. Тепер хоч на хвилину можна було забути про те, як страшенно занепав Ейб. Дік миттю збагнув становище. Щоб розрадити їх, він звернув їхню увагу на вокзальну метушню, на дива й таємниці вокзального життя. Неподалік прощався гурт американців, їхня розмова нагадувала булькіт води, що ллється у велику старомодну ванну. Тут, на вокзалі, за стінами якого лишився Париж, здавалося, що море зовсім поряд, і воно вже впливало на людей, оновлювало їх, перебудовувало на новий лад молекули в їхніх клітинах.

У американців, коли вони виходили на перон, обличчя були якісь нові, просвітлені, зосереджені — обличчя людей, що не обтяжують себе зайвими думками або звикли до того, що хтось думає за них. Якщо серед них траплявся англієць, то він одразу вирізнявся гострим, пильним поглядом. Коли ж американців на пероні зібралося багато, ореол доброчинності й багатства над ними побляк, залишився тільки сірий наліт національної однаковості, що заважав і їм, і стороннім спостерігачам розрізняти окремі обличчя.

— Діку, поглянь! — скрикнула раптом Ніколь і схопила його за руку.

Дік обернувся і встиг побачити сцену, що розігралася під дверима пульмана за два вагони від них, різко порушивши звичний ритуал прощання. Молода жінка із зачіскою, схожою на шолом, та, до якої недавно підходила Ніколь, відсахнулася раптом від чоловіка, з яким розмовляла, якось дивно пригнувшись, відскочила вбік, хапливо намацала щось у своїй сумочці, і два револьверних постріли розкололи вузький простір перону. Майже водночас розлігся пронизливий свист локомотива, і поїзд рушив, умить заглушивши відлуння пострілів. Ейб ще раз помахав з вікна — він взагалі не помітив нічого. Перше ніж натовп зімкнувся, вони ще побачили, що кулі влучили: чоловік, у якого стріляли, важко осів на перон.

Поки поїзд зупинявся, минула, здається, вічність. Ніколь, Мері й Розмері чекали в кінці перону, а Дік протовпився наперед. Повернувся він хвилин через п’ять, а натовп тим часом розділився: хто пішов за ношами з пораненим, а хто — за дівчиною, що йшла, бліда, але рішуча, між двома досить-таки розгубленими жандармами.

— Це Марія Уолліс, — збуджено повідомив Дік. — А він — англієць, важко було з’ясувати, хто саме, бо куля пробила паспорт. — Вони швидко простували до виходу, підхоплені людською юрмою. — Я дізнався, до якого поліцейського відділка її ведуть, і зараз піду туди.

— У неї в Парижі сестра, — відказала Ніколь. — Треба найперше подзвонити їй. Як це ми відразу не здогадалися! Чоловік її сестри — француз, він може зробити куди більше, ніж ми.

Дік повагався хвильку, а тоді хитнув головою і наддав ходи.

— Стривай! — гукнула йому Ніколь. — Це ж безглуздо. Чим ти можеш зарадити, та ще й з твоєю французькою мовою?

— Подбаю принаймні, щоб з нею по-людськи поводилися.

— Її однаково не відпустять, це зрозуміло, — впевнено сказала Ніколь. — Вона ж таки стріляла в того чоловіка. Найкраще — зразу ж подзвонити Лорі, вона владнає все краще за нас.

Діка це не переконало, крім того, він трошки хизувався перед Розмері.

— Почекайте, — рішуче кинула Ніколь і попрямувала до телефонної будки.

— Ну, коли вже Ніколь береться, нам можна не втручатися, — з лагідною іронією зауважив Дік.

Вперше того ранку він і Розмері швидко перезирнулися, шукаючи підтвердження вчорашнім почуттям. На мить обом здалося, що все їм тільки наснилось, але відразу ж кохання знову знялося теплою хвилею й запульсувало, застугоніло...

— Ви любите допомагати людям, правда? — сказала Розмері.

— Та ні, тільки вдаю.

— Моя мама теж любить усім допомагати, але, звичайно, в неї менше можливостей. — Вона зітхнула. — Мені іноді здається, що я найбільша егоїстка в світі.

Згадка про матір уперше роздратувала Діка. Йому захотілось позбутися цієї незримої опіки, раз і назавжди позбавити їхні стосунки того присмаку дитячої наївності, що його навмисне чи ненавмисне рносила в них Розмері. Він усвідомив, однак, що ця досада лише вияв слабості, — а чим обернеться потяг Розмері до нього, якщо він бодай на мить утратить владу над собою? Не без страху він відчув, що все вповільнюється; а тим часом такі стосунки не можуть застигти на місці, вони мусять рухатись — як не вперед, то назад. Йому раптом спало на думку, що Розмері тримає кермо впевненіше, ніж він.

Перше ніж він дійшов якогось рішення, повернулася Ніколь.

— Я поговорила з Лорею, вона ще нічого не знала. Боже, ви б чули її голос — він то завмирав, то знов озивався, наче вона от-от знепритомніє. Вона каже, що ще звечора її щось гнітило.

— Цій Марії виступати б у Дягілєва, — лагідно всміхнувся Дік, намагаючись заспокоїти жінок. — Це була справді балетна сцена — така хореографія, такий ритм...

Чи зможе тепер хтось із нас дивитись, як відходить поїзд, і не чути пострілів?

— А мені шкода цього бідолаху, — сказала Ніколь. — Тепер зрозуміло, чому Марія так дивно розмовляла зі мною — подумки вона вже стріляла.

Вона засміялася, а за нею й Розмері, хоч обидві були налякані й хотіли, щоб Дік прокоментував цю пригоду, звільнивши їх від необхідності давати їй власні оцінки. Це бажання було, щоправда, не зовсім свідомим, надто у Розмері, яка змалку звикла чути відлуння таких пострілів у буденних розмовах. Проте і її приголомшила безповоротність того, що сталося. Але Дік, вибитий з колії новим почуттям, утратив здатність перетлумачувати події мовою карнавалу, тож його супутниці, відчуваючи, що їм чогось бракує, перейнялись якоюсь невиразною тривогою.

А потім, наче нічого й не сталося, життя Дайверів та їхніх друзів влилося у вуличний вир.

Сталося, однак, багато, — від’їзд Ейба, а потім і Мері, яка того ж дня вирушила до Зальцбурга, поклав край безжурному паризькому життю. А може, край йому поклав виляск пострілів, фінал казна-якої трагедії. Ці постріли вони вже не могли забути; на вулиці, чекаючи таксі, вони почули їхнє відлуння в похоронному дуеті носіїв, що стояли неподалік:

— Tu as vu le revolver? Il était très petit, vraie perle, un jouet.

— Mais assez puissant, — розважливо відказав другий носій. — Tu as vu sa chemise? Assez de sang pour se croire à la guerre. (— Ти бачив револьвер? Зовсім маленький — просто цяцька, іграшка. — А стріляє по-справжньому. Ти бачив його сорочку? Стільки крові, що відразу війна згадалася (франц.))

Над площею густа хмара вихлопних газів повільно розжарювалася в промінні липневого сонця. Від цього страшенного марева годі було втекти за місто: навіть думка про втечу була безглузда, вона тільки малювала в уяві дороги, паралізовані такою самою смердючою задухою. За сніданням у відкритому кафе навпроти Люксембурзького саду в Розмері почалося місячне; вона нервувала, почувалася втомленою й кволою — видно, передчуття цього й спонукало її звинуватити себе в егоїзмі під час розмови на вокзалі.

Дік навіть не помітив зміни її настрою; глибоко засмучений, він був більше ніж звичайно зайнятий собою, і це робило його сліпим до всього довкола, гасило звичні спалахи уяви, які живили його думки чи рішення.

За кавою до них приєднався італієць, учитель співу, який мав провести Мері Норт на поїзд; коли вони попрощалися й пішли, Розмері теж підвелася — їй треба було на студію, на ділову зустріч.

— Будь ласка, — згадала вона, — якщо вас застане тут Колліс Клей, отой хлопець з Півдня, перекажіть йому, що я не могла чекати. Хай подзвонить мені завтра.

Її дитяча легковажність — реакція на недавні переживання — нагадала Дайверам про їхніх дітей, про почуття, до яких сторонні не допускалися, і Розмері була покарана.

— Краще попросіть офіціанта, — суворо й сухо промовила Ніколь. — Ми не маємо наміру лишатися тут.

Розмері зрозуміла, але не образилася.

— Ет, вже як буде. До побачення, любі.

Дік попросив рахунок; кілька хвилин Дайвери відпочивали, розслабившись, покусуючи зубочистки. Потім обоє вимовили водночас:

— Ну що ж...

Ніколь ледь скривилася у гіркій гримасі, — ніхто, крім Діка, не помітив би того, і він міг удати, що нічого не бачив. Про що думала Ніколь? Розмері тільки подовжила собою той список осіб, якими Дік «опікувався» останні кілька років; серед них був клоун-француз, Ейб і Мері Норти, пара танцівників, письменник, художник, комедійна акторка театру «Гран-Гіньйоль», напівбожевільний педераст з Російського балету, обдарований тенор, якого Дайвери на рік посилали навчатися в Мілан. Ніколь добре знала, як багато важила для всіх цих людей його щира приязнь; але вона знала також, що, відколи вони одружилися, Дік жодної ночі не провів без неї — за винятком хіба того часу, коли вона родила. З іншого боку, він був наділений притягальною силою, яка шукала собі застосування, — людина, обдарована такою чарівливістю, випромінює її часом несамохіть, приваблюючи до себе тих, хто їй зовсім не потрібен.

Завжди, залишаючись з Ніколь, Дїк немовби заново відкривав для себе той щасливий факт, що він і вона — єдине ціле; але цього разу, замкнутий у собі, він ні словом, ні жестом не виказував таких почуттів.

Колліс Клей, «отой хлопець з Півдня», з’явився в тісному проході між столиками й ще здалеку панібратськи помахав Дайверам рукою. Такі манери шокували Діка; він не любив, коли знайомі вітали його вигуком «Привіт!», коли при ньому зверталися тільки до Ніколь чи при Ніколь — тільки до нього. Він надавав такого значення стосункам з людьми, що в кепському настрої волів не зустрічатися з ними; найменшу нетактовність він сприймав як виклик своїй життєвій філософії.

Колліс, не Тямлячи, що з’явився на бал без краватки, сповістив про свою появу словами:

— Я, здається, запізнився — пташка випурхнула! Дік ледве стримався, обурений тим, що Колліс не сказав спершу кількох приємних слів Ніколь.

Вона майже відразу пішла, а Дік ще посидів з Коллісом, допиваючи своє вино. Взагалі йому подобався цей хлопець із повоєнної парості — він усе-таки приємно відрізнявся від більшості південців, з якими Дікові доводилося спілкуватись у Нью-Хейвені десять років тому, його розважали теревені Колліса і те, як повільно й старанно він набивав свою люльку. Було вже пополудні, і няньки з дітьми сходилися до Люксембурзького саду; вперше за багато місяців Дік отак безвільно віддався плинові часу.

Раптом він похолов, збагнувши, про що так довірчо говорить Колліс:

— ...вона зовсім не така свята, як вам, певно, здається. Я й сам спочатку так думав, поки вона не вскочила в халепу з одним моїм приятелем, коли ми їхали з Нью-Йорка в Чикаго, на Великдень... Цей хлопець, Хілліс, видно, закохався в неї на балу в Нью-Хейвені по вуха, а з нею в купе була моя сестра. Ну от, сестра бачить, що вони з Хіллісом аж умлівають — так хочуть лишитися вдвох, і по обіді перейшла до нашого купе пограти в карти. Години за дві виходимо ми в коридор і що ж: Розмері з Біллом Хіллісом стоять і сперечаються з кондуктором, а Розмері біла, як полотно. Виявляється, вони замкнулися в купе, опустили штори, і, видно, часу не гаяли, а тут нагодився кондуктор перевіряти квитки. Він постукав у двері, а вони вирішили, що це ми їх дражнимо, й не хотіли відчиняти, а коли відчинили, кондуктор уже знавіснів. Прискіпався до Хілліса, чи тут його місце і чи Розмері його дружина, а якщо ні, то чому воци замкнулися. Хілліс теж не стерпів, кричить, що вони нічого поганого не робили, що кондуктор образив Розмері, а за таке можна і в пику дати. Я бачу, справа кепська, пахне смаленим. Втрутився, насилу їх угамував — і досі дивуюся, як це мені вдалося.

Щось надламувалося в Діковій душі, поки він слухав, поки уявляв собі все до найменших подробиць, майже заздрячи спільному сорому, що його ті двоє зазнали в коридорі. Вже самої згадки про когось третього, хай навіть забутого, але третього, хто ввірвався раптом у його стосунки з Розмері, вистачило, щоб він остаточно втратив рівновагу і захлинувся в хвилях болю, туги, розпачу й жаги. Чиясь рука на обличчі Розмері, швидке дихання... Сліпа лють перед замкнутими дверима і трепетна, гаряча таємниця — за ними.

«Дозвольте, я опущу штору?»

«Будь ласка. Світло й справді ріже очі».

Тим часом Колліс Клей вже розводився про діяльність студентських товариств — тим же голосом, з тими ж інтонаціями. Дік розумів, що хлопець кохає Розмері, але якимсь дивним, незрозумілир Дікові коханням. Випадок з Хіллісом, певно, не справив на нього особливого враження, хіба що відкрив очі на приємну істину, що і Розмері «людина».

— В «Кістках» («Череп і кістки» («Scull and Bones»)—найпривілейованіше студентське товариство Йєльського університету в Нью-Хейвені - прим. перекладача) зібралися чудові хлопці, — розповідав він. — Та й не тільки там. Але Нью-Хейвен тепер так розрісся, що багатьом доводиться, на жаль, відмовляти.

«Дозвольте, я опущу штору?»

«Будь ласка. Світло й справіді ріже очі».

...Дік поїхав через весь Париж до свого банку. Перше ніж виписати чек, він окинув поглядом довгий ряд конторських столів, зважуючи, кому із клерків дати його на підпис. Потім його захопив сам процес писання, і, схилившись над конторкою, він заходився старанно, раз у раз оглядаючи перо, виводити літеру за літерою. На хвильку звів очі — неуважно глянув на віконце пошти, — а тоді знову забув про навколишній світ, зосередивши увагу на каліграфії.

Він усе ще не вирішив, до кого звернутися, — хто найменше здатний помітити його бентежний настрій, найменше схильний до балачок. До Перріна, влесливого нью-йоркця, який не раз запрошував його пообідати в

Американському клубі? До іспанця Касасуса, з яким він щоразу балакав про одного спільного знайомого, якого вже років десять не бачив? Чи до Мухгаузе, який завжди запитував, з чийого рахунку він хоче зняти гроші — свого чи дружини?

Проставивши на корінці суму й двічі її підкресливши, він нарешті вибрав Пірса — Пірс молодий, перед ним можна трохи й поблазнювати, бо іноді буває легше самому розіграти комедію, ніж дивитись, як її розігрують на твою честь.

Спочатку він, однак, підійшов до поштового віконця. Передаючи Дікові кореспонденцію, жінка, що сиділа там, притисла грудьми до столу підхоплений протягом папірець, і Дік подумав, що жінки послуговуються своїм тілом зовсім не так, як чоловіки. Відійшовши вбік, він почав розривати листи. Рахунок від німецької фірми за сімнадцять книжок з психіатрії; рахунок від Брентано; лист із Буффало від батька, що з роками писав дедалі нерозбірливіше; листівка жартівливого змісту від Томмі Барбана, послана з Феса; листи від двох лікарів з Цюріха, обидва написані німецькою; спірний рахунок від тинькаря з Канна; рахунок від мебляра; лист з Балтімора від видавця медичного журналу; рекламні проспекти й запрошення на виставку поки що невідомого художника; крім того, три листи на ім’я Ніколь і один для Розмері, адресований на його поштовий абонемент.

«Дозвольте, я опущу штору?»

Він підійшов по Пірса, але той саме прийняв папери від якоїсь дами, і Дік відчув, що доведеться звернутись до Касасуса, який сидів за сусіднім столом і був вільний. — Як поживаєте, Дайвере? — радісно привітав його Касасус. Він підвівся, вуса його роз’їхалися в усмішці. —

У нас тут нещодавно зайшла мова про Федерстона, і я згадав про вас. Знаєте — він тепер у Каліфорнії.

Дік витріщив очі й трохи подався вперед. — У Каліфорнії?!

— Атож, уявіть собі.

Дік тримав чек у простягнутій руді; щоб Касасус перейшов до діла, він обернувся до Пірса і, впіймавши його погляд, по-змовницькому підморгнув йому — то була жартівлива гра, розпочата три роки тому, коли Пірс закрутив роман з однією литовською графинею. Пірс сяйнув усмішкою, а Касасус тим часом підписав чек; він радо затримав би Діка, який йому подобався, але не знайшов приводу і тільки повторив, підвівшись і притримуючи пенсне на носі:

— Атож, Федерстон тепер у Каліфорнії.

Перрін за першим столом саме розмовляв із чемпіоном світу у важкій вазі; перехопивши на собі швидкий погляд Перріна, Дік зрозумів, що той хотів був гукнути його й познайомити з боксером, але в останню мить роздумав.

Скориставшись із свіжого досвіду, Дік успішно уник подальшої розмови з Касасусом — цебто спочатку уважно обдивився підписаний чек, потім угледів щось вельми цікаве за мармуровою колоною над головою клерка, а тоді, після складних маніпуляцій з тростю, капелюхом і листами, попрощався й рушив до виходу. Давно куплений чайовими швейцар подбав про таксі — воно вже чекало біля під’їзду.

— Кіностудія «Фільм пар екселянс» — це на маленькій вуличці в Пассі. Їдьте до Порт-де-ла-Мюет, а далі я вам поясню.

Події останніх двох днів викликали таке сум’яття в його душі, що він тепер і сам до ладу не знав, чого хоче. Коло Порт-де-ла-Мюет він відпустив таксі й пішки рушив у напрямку студії, але, за кілька будинків од неї, перейшов на другий бік вулиці. Зовні сповнений гідності, бездоганно елегантний, він насправді був сам не свій. Справжню гідність можна було повернути собі, тільки викресливши минуле, забувши напруження останніх шести років. Він кружляв довкола студії, наче дурнуватий хлопчисько з роману Таркінгтона, пришвидшуючи ходу там, де не було дверей, квапливо завертаючи за ріг, — боявся розминутися з Розмері, коли вона вийде. Студію оточували похмурі будинки. Поряд була крамниця з написом на вивісці: «1000 chemises» («1000 сорочок» (франц.)) Всю вітрину заповнювали сорочки — складені в стоси, оздоблені краватками й напнуті на манекени, з дешевим шиком розкидані по споду вітрини. «1000 chemises» — не віриш, полічи! Далі можна прочитати: «Papaterie», «Pâtisserie», «Solde» — і рекламу «Déjeuner de Soleil» з Констанцією Толмедж, а за нею — вивіски похмурішого змісту: «Vêtements Ecclésiastiques», «Déclaration de Décès», «Pompes Funèbres». Життя і смерть. («Паперовий магазин», «Кондитерська», «Розпродаж»; «Сонячний сніданок» ; «Церковне облачения», «Реєстрація смерті», «Похоронне бюро»)

Він розумів: те, що він зараз робить, стане поворотним у його житті — настільки це не узгоджується з усім, що було раніше, не узгоджується навіть з тим образом, у якому він міг і хотів би постати перед Розмері. В очах Розмері він уособлював вишукані манери, а тим часом його кружляння довкола студії було не що інше, як настирливість. Та для Діка цей вчинок, якого він не міг не зробити, був виявом якоїсь живої, хоча й глибоко в ньому зачаєної суті. Він прийшов сюди — в сорочці з бездоганно припасованими до рук манжетами, з рукавами, що входили в рукави піджака наче поршень у циліндр, з комірцем, що бездоганно облягав шию, підстрижений за останньою модою і з не менш модною папкою в руці, — прийшов, гнаний тією самою силою, що примусила колись іншу людину зійти на церковну паперть у Феррарі у волосяниці, посипавши голову попелом. То була данина, яку Дік сплачував речам непозбутнім, несподіваним, непідвладним ніякому осудові.

XXI

По трьох чвертях години марного чекання Дік раптом опинився в товаристві чужої йому людини. І, як це інколи трапляється, саме тоді, коли йому найменше того хотілося. Намагання вберегти від стороннього ока зболілу душу нерідко призводить до протилежного; так актор, пропускаючи репліки в своїй ролі, змушує глядачів прислухатися і створює напруження почуттів, яке допомагає публіці самій доповнити недомовлене. А ще буває так: рідко жаліючи людей, що прагнуть і справді потребують нашого співчуття, , ми водночас віддаємо його тому, хто з якихось причин викликає у нас жалість умоглядну й невиправдану.

Дік, напевне, міркував би саме так, якби схотів проаналізувати епізод, про який ітиметься. На розі вулиці Ангелів його зупинив американець років тридцяти з худим, блідим обличчям, яке кривилося в напівбоязкій, напівзухвалій посмішці. Поки той прикурював, Дік відразу відніс його до віддавна знайомого типу — типу молодиків, що, картинно спершись ліктями на прилавок, стовбичать з ранку до вечора в тютюнових крамничках, роздивляючись покупців крізь вузесеньку щілину свого інтелекту. Один із тих завсідників крамничок, гаражів, де по темних закутках укладаються угоди про якісь афери, перукарень і фойє маленьких кінотеатрів, — так, принаймні, визначив його собі Дік. Іноді такі обличчя дивляться з найбрутальніших карикатур Тада — ще хлопчаком Дік не раз позирав неспокійним оком на похмуре пограниччя злочинного світу, що лежало, здавалося, зовсім поряд.

— То як вам Париж, братику?—Не чекаючи відповіді, він пішов поряд, рівняючи свої кроки до Дікових. Потім підбадьорливо спитав:— А ви звідки?

— З Буффало.

— А я із Сан-Антоніо... Тільки я застряв тут — після війни дома ще не був.

— Воювали?

— Атож! У вісімдесят четвертій дивізії— чули про таку? — Молодик вихопився на крок уперед і втупив у Діка лиховісний погляд. — А ви живете в Парижі, братику? Чи тільки так, проїздом?

— Проїздом.

— І в якому готелі?

Дік подумки всміхнувся: «братик», видно, замірявся вночі обчистити його номер. Але хлопець відразу вгадав його думки і нітрохи не збентежився:

— З вашими м’язами, братику, мене нічого боятися. В Парижі, звісно, крутяться такі, що полюють на американських туристів, але я до них не належу.

Дікові набридло, він зупинився.

— Я бачу, у вас багато вільного часу.

— Ні, чому ж, я тут при ділі.

— При якому ж?

— Продаю газети.

Таке невинне заняття якось не в’язалося із злодійкуватими манерами молодика; він, однак, зразу ж додав:

— Будьте певні, я минулого року заробляв — дай боже кожному, по десять, а то й двадцять франків за номер «Санді тайме», що коштує шість.

Він витяг з пошарпаного гаманця газетну вирізку й показав Дікові. Це була карикатура: нескінченний потік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей в руках.

— Двісті тисяч... Залишають тут за одне літо десять мільйонів.

— А що ви робите тут, у Пассі?

Молодик сторожко роззирнувся.

— Кіно, — змовницьки прошепотів він. — Тут є американська кіностудія. Час від часу вона потребує людей, що розмовляють англійською. От я й чекаю, чи не нагодиться щось.

Цього було вже досить; Дік швидко й рішуче спекався його.

Він уже напевне не діждеться Розмері — вона або проскочила, поки він обходив квартал, або пішла ще до того, як він сюди приїхав. Він увійшов до бістро на розі, купив свинцевий жетон і, втиснувшись у закуток між кухнею й смердючою вбиральнею, викликав комутатор «Короля Георга». У ритмі власного дихання він почув один із симптомів Чейн-Стокса, але, як і все інше, це ще більше загострило його почуття. Назвавши потрібний номер, він довго стояв з трубкою в руці, дивлячись у залу кафе й нічого не помічаючи; нарешті в трубці озвався чужий тоненький голосок:

— Алло!

— Це Дік... Я не міг не подзвонити вам.

Мовчання; потім вона швидко відповіла, і в голосі її він упізнав свій власний настрій:

— Добре, що подзвонили.

— Я приїхав на студію, хотів зустріти вас. І дзвоню вам з Пассі. Думав, що потім поїдемо назад кружним шляхом, через Булонський ліс.

— От шкода! Я пробула там тільки хвилинку. Мовчання.

— Розмері.

— Що, Діку?

— Я не знаю, що зі мною коїться. Коли підстаркуватий джентльмен утрачає голову через дівча, — справи його кепські.

— Хіба ви підстаркуватий, Діку? Ви молодший за всіх на світі.

— Розмері!

Знову мовчанка. На полиці просто перед ним вишикувалися пляшки з отрутами Франції, тими, що дешеві, — «Отар», ром «Сен-Джеймс», «Марі Брізар», пунш «Оранжад», «Рене Бранка», «Шеррі Роше», арманьяк.

— Ви там сама?

«Дозвольте, я опущу штору?»

— А з ким же мені бути?

— І я сам. Самісінький. І так хотів би бути з вами. Пауза, потім зітхання і відповідь:

— І я. Я теж.

На другому кінці дроту — кімната готелю, там лежить Розмері, і на неї хвильками набігає мелодія пісеньки:

Чай удвох П’ємо з тобою, Я з тобою,

Ти зі мною, Вдво-о-ох!

А ще — пилок пудри на її засмаглій шкірі — чоло і скроні її, коли він їх цілував, були вологі — і сполотніле обличчя під його обличчям, і вигин плеча.

— Це неможливо, — сказав він сам собі. За хвилину він уже простував вулицею до Порт-де-ла-Мюет, а може, і в протилежний бік, тримаючи в одній руці маленьку папку, а трость із золотою головкою — в другій, як тримають шпагу.

Розмері повернулася до письмового столу й дописала листа матері:

«...я його бачила лише кілька хвилин, але він мені страшенно сподобався. Я в нього відразу закохалася (звичайно, Діка я люблю більше, але ти знаєш, що я хочу сказати). Питання про його новий фільм уже вирішене, і він завтра ж від’їздить до Голлівуда, тож нам, мабуть, теж не слід затримуватися. До Парижа приїхав Колліс Клей. Дуже милий хлопець, але я з ним зустрічаюся рідко, бо не відходжу від Дайверів, а вони— просто ангели, я зроду не бачила таких чудових людей. Сьогодні я трохи нездужаю і приймаю ліки, хоча особливої потреби й немає. Я навіть не намагаюсь писати тобі про все, що тут було, та чи й опишеш, — розповім тобі все, коли зустрінемося! Одержиш цього листа — негайно телеграфуй: чекати тебе тут, чи повертатися на південь з Дайверами».

О шостій Дік подзвонив Ніколь.

— Що робитимеш увечері? — спитав він. — Я пропоную тихий відпочинок: обід у готелі, а потім — театр.

— Якщо ти так хочеш, я згодна. Я оце дзвонила Розмері, вона вирішила пообідати у себе в номері. Схоже, що ранковий випадок усім зіпсував настрій.

— Тільки не мені, — відказав Дік. — Люба, якщо ти справді не дуже втомилася, давай куди-небудь подамося, гаразд? Бо потім на півдні цілий тиждень дивуватимемось, як це ми не подивилися Буше. Та це й краще, ніж сидіти й журитися...

Тут він припустився помилки; Ніколь перепитала:

— Журитися? Чого?

— Через Марію Уолліс.

Вона погодилася піти до театру. Між ними існувала неписана угода бути невтомними завжди і скрізь, бо це додавало змісту кожному прожитому дню, а надто вечору. Якщо ж іноді вони занепадали духом — з ким не трапляється, — то котресь могло змінити план, пославшись на втому чи поганий настрій. Вийшовши з номера, Дік і Ніколь— найвродливіша пара в цілому Парижі — постукали до Розмері. Відповіді не було, вони вирішили, що вона спить, і пірнули в теплий, гомінкий паризький вечір; потім, улаштувавшись у бістро біля бару Фуке, вони замовили вермут і гіркий мигдаль.XXII

Ніколь прокинулася пізно і, перше ніж розплющила довгі вії, пробурмотіла щось, недоказане вві сні; Ліжко Діка було порожнє, а в передпокої хтось стукав у двері — лише за мить вона здогадалась, що цей стукіт і розбудив її.

— Entrez! (Заходьте (франц))— гукнула вона, але ніхто не заходив, і вона, накинувши халат, пішла до дверей. За ними стояв поліцейський; чемно вклонившись, він увійшов до кімнати.

— Містер Афган Норт тут?

— Хто? А-а, Норт — ні, він виїхав до Америки.

— Коли саме він виїхав, мадам?

— Учора вранці.

Поліцейський похитав головою, а тоді енергійно поводив перед нею вказівним пальцем.

— Вчора ввечері він був у Парижі. Він записаний у цьому готелі, але в номері нікого нема. Мені порадили спитати у вас.

— Тут щось не те. Вчора вранці ми провели його на поїзд, а потім він мав пересісти на корабель.

— І все-таки сьогодні вранці його бачили тут. Навіть документи його перевіряли. Це достеменно.

— Нічого не розумію! — здивовано вигукнула вона.

Поліцейський замислився. Він був непоганий на вроду, але від нього неприємно тхнуло.

— Отже, вчора ввечері його не було з вами?

— Звісно, не було!

— Ми заарештували негра. Ми певні, що це, нарешті, той негр, якого ми шукали.

— Послухайте, я не збагну ніяк, про що ви говорите.

Коли вас цікавить містер Ейбрегем Норт, наш знайомий, то навіть якщо він був увечері в Парижі, ми про це не знали.

Поліцейський кивнув головою й закусив верхню губу, переконаний, але розчарований її відповіддю.

— А що сталося? — запитала Ніколь.

Він розвів руками і віддув губи. Видно, він аж тепер помітив, яка перед ним вродлива жінка, очі його масно заблищали.

— На жаль, звичайна для літнього сезону історія, мадам. Містера Афгана Норта пограбували, і він заявив у поліцію. Ми заарештували злочинця. А тепер містер Афган має підтвердити, що це саме той негідник, щоб ми могли скласти протокол.

Ніколь щільніше загорнулася в халат і рішуче повторила, що нічого не знає. Поліцейський пішов. Поки вона приймала душ і вдягалась, цей дивний візит не йшов їй з думок. Потім, побачивши, що вже початок на одинадцяту, вона подзвонила Розмері, але телефон мовчав; тоді вона викликала чергового адміністратора й почула, що Ейб справді з’явився в готелі о пів на сьому ранку, найняв номер, але досі не вселився в нього. Сподіваючись, що з хвилини на хвилину прийде чи подзвонить Дік, вона вирішила почекати його в номері. Та Дік не йшов, і терпець їй нарешті урвався; вона вже прямувала до дверей, коли ожив телефон. Дзвонив портьє:

— Вас запитує містер Крошоу, un nègre.

— У якій справі?

— Він каже, що знає вас і доктора. Каже, що якогось містера Фрімена ув’язнено, хоч він нікому не робив лиха. Каже, що це помилка, але його самого теж можуть заарештувати і що йому треба побачитися з містером Нортом.

— Нам нічого про ці справи не відомо. — Ніколь урвала розмову, поклавши трубку. Вся ця химерна історія з від’їздом та поверненням Ейба раптом відкрила їй очі на те, як утомили її його п’яні витівки. Вирішивши викинути його з голови, вона поїхала до кравчині, там застала Розмері й разом з нею вирушила на вулицю Ріволі, де продавалися штучні квіти й різноколірне намисто. За її допомогою Розмері вибрала подарунок для матері — діамантовий кулон — і купила кілька шарфів та новомодних портсигарів для колег з каліфорнійської кіностудії. Ніколь придбала синові цілу армію грецьких та римських воїнів, заплативши за них понад тисячу франків. Знову вони витрачали гроші по-різному, й знову Розмері захоплювалася тим, як легко позбувається їх Ніколь. Ніколь твердо знала, що витрачає свої гроші, а Розмері і досі не полишало відчуття, ніби хтось якимось дивом ці гроші їй позичив, і тому тратити їх слід якомога ощадніше.

Приємно було ходити по крамницях сонячного дня у великому чужому місті, відчуваючи своє здорове тіло й рум’янець на щоках, кожним рухом і кожним кроком виказуючи впевненість жінки, яка знає, що подобається чоловікам.

В готелі їх зустрів Дік, по-ранковому веселий і бадьорий; Ніколь і Розмері відразу заясніли безмежною й чистою дитячою радістю.

Виявилося, що кілька хвилин тому Дік мав якусь плутану телефонну розмову з Ейбом, котрий, як вій зрозумів, справді повернувся в Париж і зранку від когось ховається.

— Скажу я вам — зроду не мав такої химерної розмови по телефону.

Дік розмовляв не тільки з Ейбом, а й з десятком якихось осіб. Цих телефонних співрозмовників йому щоразу рекомендували приблизно так:

— ...Тут з вами хоче поговорити один добродій, він заочно засуджений, принаймні він так каже, що?.. Ану, ви там, сидіть тихо!.. То йому пришили строк, і додому йому повертатися ніяк не можна. Але як на мене, то я вважаю, що він мав би... — У трубці забулькотіло, і що саме мав би зробити той добродій, лишилося таємницею.

Потім Дік почув таку заяву:

— Я гадаю, що це повинно зацікавити вас як психолога...

Невідому особу, яка це виголосила, очевидно, задушили телефонним шнуром: вона так і не встигла зацікавити Діка ні як психолога, ані взагалі.

Далі розмова точилася так: — Алло!

— Що ви ще скажете?

— Скажу «алло»!

— Хто це говорить?

— Це говорю я. — Хтось щоразу пирскав сміхом. — Зараз я передам трубку.

Дік раз у раз чув голос Ейба впереміж із якоюсь метушнею, падіннями трубки, уривками фраз — як-от: «Ні, містере Норт, тільки не я...»

Потім озвався чийсь владний, рішучий голос:

— Якщо ви справді приятель містера Норта, то приїдьте й заберіть його звідси.

Але тут раптом втрутився сам Ейб — промовив урочисто й розважливо, як людина, що твердо усвідомлює свій обов’язок:

— Діку, я викликав расові заворушення на Монмартрі. А зараз я йду визволяти Фрімена з в’язниці. Якщо там прийде один негр, у нього фабрика вакси в Копенгаґені... Алло, ви мене чуєте?... Тож, якщо там з’явиться... — і знову трубку наповнив багатоголосий гамір.

— Як ви опинилися в Парижі? — спитав Дік.

— Я доїхав до Евре, а потім повернувся літаком, щоб порівняти Евре і Сен-Сюльпіс. Ні, я, звісно, не збираюсь перевозити Сен-Сюльпіс до Парижа. І йдеться зовсім не про барокко! Власне, я маю на увазі Сен-Жермен. З а ждіть хвилинку, я з’єднаю вас з розсильним.

— Ради бога, не треба.

— Послухайте, Мері виїхала благополучно?

— Так.

— Дік, я хочу, щоб ви поговорили з одним чоловіком, я тут з ним сьогодні познайомився. Він син морського офіцера і побував уже в усіх лікарів Європи. Зараз я вам про нього розповім...

Отут Дік і повісив трубку — і, мабуть, даремно, бо для його розтривоженої свідомості і така пожива була б корисна.

— Колись він був такий милий хлопець, — розповідала Ніколь Розмері. — Такий милий. Давно, ще коли ми з Діком побралися. Шкода, що ви його не знали тоді. Ейб гостював у нас тижнями, і ми майже не помічали його присутності. Іноді він грав для нас, але здебільшого висиджував у кабінеті за фортепіано, як закоханий біля коханої. У нас була покоївка, пам’ятаєш, Діку? То вона вважала що він — привид, а Ейб іще й лякав її: перестріне де-небудь у темному куточку і мукне зненацька — одного разу це нам коштувало чайного сервізу, але ми не сердилися.

Як їм весело жилося і як давно вони вже разом! Розмері із заздрістю думала про це життя, легке і безжурне, зовсім не таке, як у неї. Вона, власне, не знала життя, вільного від щоденних турбот, але високо цінувала дозвілля, як усі, хто його не мав. Для неї дозвілля означало відпочинок, але їй і на думку не спадало, що Дайверам відпочинок знайомий не більше, ніж їй самій.

— Що ж із ним сталося? — спитала Розмері. — Чому він запив?

Ніколь похитала головою, мовляв, я до цього не причетна,

— Стільки здібних людей у наш час занапащають себе.

— А хіба колись було не так? — спитав Дік. — Здібна людина завжди йде по вістрі, бо інакше вона не вміє. А декотрі цього не витримують — і програють.

— Як на мене, причини тут глибші. — Ніколь стояла на своєму, роздратована тим, що Дік суперечить їй при Розмері. — Такі митці, як... хоч би й Фернан, — спокійнісінько обходяться без горілки. Чому взагалі спиваються здебільшого американці?

На це запитання було стільки відповідей, що Дік пустив його повз вуха, — нехай Ніколь радіє. Вона почала викликати в нього невиразне роздратування. Хоч він вважав її найвродливішою з усіх жінок і знаходив у ній усе, чого потребував, він водночас розумів, що насувається війна, і, підсвідомо готуючись до неї, гартував себе й гострив зброю. Він не любив потурати собі, але в цю мить робив саме це: ішов на самообман, переконуючи себе, що Ніколь бачить у його ставленні до Розмері тільки невинне замилування дитячою чистотою. А тим часом учора в театрі Ніколь, на згадку про Розмері, з притиском назвала її дитиною — і це насторожувало.

Втрьох вони поснідали внизу, в залі, де килими поглинали всі звуки і офіціанти сновигали безшумно, мов тіні, не витанцьовуючи на ходу вигадливий фокстрот, як у фешенебельних ресторанах. Довкола сиділи ахмериканські родини, що зацікавлено роздивлялися інші американські родини, шукаючи приводу зав’язати розмову.

Лише за сусіднім столом сиділо якесь дивне товариство: десятків зо два жінок і тільки один чоловік, молодий, запобігливий, з манерами й виразом послужливого секретаря. Жінки були непевного віку й непевного прошарку, а проте в око впадала їхня згуртованість — тісніша, ніж, приміром, між дружинами, що гайнують час, поки їхні чоловіки вирішують свої справи на діловій нараді. А тим більше несхожі вони були на строкату юрбу туристів.

Несамохіть прикусивши язика, на якому вже крутилося глузливе зауваження, Дік попросив офіціанта з’ясувати, що то за компанія.

— Це матері полеглих героїв, — пояснив офіціант.

Всі троє стиха охнули. На очах у Розмері виступили сльози.

— Молодші з-поміж них — то, певно, вдови, — сказала Ніколь.

Поверх келиха з вином Дік знову глянув у той бік; у ясних обличчях жінок, у статечному спокої, яким віяло від них, проступала зріла гідність старшого покоління Америки. Присутність цих жінок, які приїхали, щоб ушанувати пам’ять загиблих рідних, оплакати непоправні втрати, освітила благородною красою ресторанний зал. На мить Дікорі здалося, що він, як тоді, в дитинстві, скаче верхи на батьковім коліні, а довкола вирують давні пристрасті й поривання. Він майже силоміць примусив себе повернутися до двох своїх супутниць і зазирнути в обличчя тому новому світові, в який він вірив.

«Дозвольте, я опущу штору?»

XXIII

Ейб Норт і досі — аж з дев’ятої ранку — сидів у барі «Рітца». Коли він заявився туди в пошуках притулку, всі вікна були розчинені навстіж, і потужні промені сонця діловито висмоктували порох з прокурених килимів та подушок. Хлопчики-розсильні, цієї пори ніким не контрольовані, вільні тілом і душею, гасали порожніми коридорами, ніби підхоплені потоками протягів. Цей бар, зі столиками для жінок, здавався крихітним — аж не вірилося, що опівдні в ньому вміщується стільки людей.

Знаменитий Поль, тутешній хазяїн, ще не прийшов, зате Клод уже провадив ранковий облік; ні словом, ні порухом не виказавши недоречного здивування, він відірвався від роботи, щоб налити Ейбові чарку похмільної. Ейб сів на лаві під стіною. Після двох чарок він відчув себе краще і навіть піднявся нагору до перукарні й поголився. Коли він повернувся в бар, Поль уже був там — свій лімузин, зроблений на замовлення, він обачливо залишив на бульварі Капуцинів. Поль любив Ейба й підсів до нього побалакати.

— Сьогодні вранці я мав відчалити додому, — сказав Ейб. — Чи ж то пак не сьогодні, а вчора, га?

— І чому ж не відчалили?

Ейб подумав трохи і таки викрутився:

— Я читав роман, що друкується в «Ліберті», і наступний номер мав от-от надійти в Париж. Якби я поїхав, то пропустив би його і так уже й не прочитав би ніколи.

— Певне, то цікавий роман.

— Страшенно цікавий!

Поль підвівся, сміючись, але не відійшов, а сперся ліктями на спинку стільця.

— Якщо ви справді хочете їхати, містере Норт, то завтра на «Франції» відпливають двоє ваших знайомих. Містер... як же його... і Слім Пірсон. Містер... містер... зараз пригадаю. Високий такий, недавно відпустив борідку.

— Ярдлі, — підказав Ейб.

— Атож, містер Ярдлі. Вони обидва відпливають на «Франції».

Поль хотів повернутися до свого діла, але Ейб спробував затримати його.

— Шкода, але мені треба їхати через Шербург. Мій багаж відправлений тим шляхом.

— Багаж ви одержите в Нью-Йорку, — сказав Поль, відходячи.

Слушність цього зауваження Ейб збагнув не відразу, але він зрадів тому, що хтось про нього турбується, чи скоріше тому, що можна й далі ні про що не думати.

Тим часом бар заповнювали відвідувачі. Першим увійшов кремезний датчанин, з яким Ейб уже десь зустрічався. Він умостився під стіною в протилежному кінці зали, і Ейб зрозумів, що там він і просидить цілий день — буде пити, їсти, розмовляти й читати газети. Ейбові раптом забаглося пересидіти його. З одинадцятої до бару почали забігати студенти — зграйками, портфель до портфеля, вони пробиралися між столиками, сторожко роздивляючись довкрла. Приблизно тоді Ейб і попросив розсильного з’єднати його з Дайверами; та поки той додзвонювався, в Ейба вже з’явилися співрозмовники, і йому спало на думку всіх їх з’єднати з Діком через кілька апаратів водночас — а з цього вийшов справжній базар. Час від часу Ейб згадував, що треба було б визволити з в’язниці Фрімена, але відганяв цю думку, бо вже підозрював, що вся історія з Фріменом йому наснилася.

Близько першої години бар був уже переповнений; у багатоголосому гаморі офіціанти, проте, не розгублювалися, вели облік випитого й нагадували клієнтам, що за втіху треба платити:

— Отже, два віскі... і ще одне... два мартіні плюс третє... ви більше нічого не замовляєте, містере Квортерлі? Отже, тричі по два. З вас сімдесят п’ять франків, містере Квортерлі. Ага, містер Шеффер каже, що за себе заплатить сам, тоді з вас тільки за це... Коли ваша ласка... Красно дякую.

В цій метушні Ейб залишився без місця й тепер стояв, ледь похитуючись, із своїми новими приятелями. Чийсь тер’єр обплутав його ноги повідком, але Ейб спромігся вивільнитися, не впавши, і вислухав цілу зливу вибачень.

Потім його запросили поснідати, але він відмовився. Скоро Баляссо, пояснив він, а в Баляссо у нього ділове побачення. Згодом він попрощався з вишуканою гречністю алкоголіка — цебто з галантністю в’язня чи старого слуги, і аж тут побачив, що бар спорожнів так само швидко, як і наповнився.

Данець навпроти снідав із своїми приятелями. Ейб теж замовив собі ленч, але майже не доторкнувся до їжі. Він просто сидів, віддаючись приємним спогадам про минуле. В його хмільній уяві давні радощі переносилися в теперішнє, ніби вони тривали й досі і навіть у майбутнє, — ніби вони триватимуть завжди.

О четвертій до нього підійшов розсильний.

— Там вас хоче бачити один негр на ім’я Жюль Петерсон. Що йому сказати?

— Господи! Як він мене знайшов?

— Я йому не казав, що ви тут.

— Звідки ж він дізнався? — Ейб мало не впав головою на чарки.

— Він каже, що шукав вас по всіх американських барах та готелях.

— Скажіть йому, що мене немає... — Хлопець уже зібрався йти, коли Ейб передумав: — А сюди його впустять?

— Зараз спитаю.

Поль, до якого звернувся розсильний, глянув через плече й похитав головою, але, побачивши Ейба, підійшов сам.

— Даруйте, містер Норт, але я не можу дозволити. Ейб насилу підвівся й вийшов на вулицю Камбон.

XXIV

Зі своєю шкіряною папкою в руці Річард Дайвер вийшов із комісаріату поліції Сьомого округу, залишивши Марії Уолліс записку, підписану «Діколь»— так вони з Ніколь підписували листи знайомим на початку свого кохання, — і попрямував до кравецької майстерні, де замовляв собі сорочки. Навколо нього, як завжди, зняли метушню, непропорційну грошам, які він там залишав, і йому було соромно. Соромно вводити в оману цих бідних англійців своїми аристократичними манерами, своїм виглядом людини, що має ключ до щастя і достатку, соромно навіть просити кравця, щоб він перешпилив на дюйм складочку на рукаві його шовкової сорочки. Після майстерні він зайшов до бару готелю «Крійон» і випив чашечку кави й чарку джину.

Ввійшовши до готелю, він подумав, що вестибюль надто яскраво освітлений, а вже на вулиці зрозумів чому: надворі смеркло. Вітер нагнав чорні хмари, і о четвертій годині стало темно, як увечері. На Єлисейських Полях у шаленім танку кружляло дрібне листя. Дік завернув на вулицю Ріволі, пройшов під аркадою до свого банку й забрав пошту. Потім сів у таксі й дав адресу свого готелю. Машина помчала Єлисейськими Полями, назустріч першим краплям дощу, а він забився в куток, сам на сам із своїм коханням.

Дві години тому в коридорі готелю «Король Георг» врода Розмері поблякла перед вродою Ніколь, як блякне портрет красуні в ілюстрованому журналі поряд з жіночим портретом Леонардо.

Дік їхав під дощем похмурий і збентежений; душу йому краяли суперечливі почуття, і він не бачив просвітку.

Розмері відчинила двері, сповнена хвилювань, відомих тільки їй. Вона була зараз «ні в сих ні в тих». Минула доба, а вона й досі не спромоглася дати лад думкам, що плуталися й ніяк не складалися в послідовний ряд; знову й знову, до запаморочення, перебирала, як чотки: тут успіх, там надія, тут Дік, Ніколь, мати, а там режисер, з яким учора познайомилася.

Коли Дік постукав у двері, Розмері, вже одягнена, вдивлялася в дош, згадуючи рядки з якогось вірша й уявляючи собі, як шумують дощові потоки, збігаючи риштаками Беверлі-Хіллс. Вона відчинила, й перед нею постав Дік: вона побачила його як уособлення сили, впевненості, всіх божественних чеснот, побачила вічним і незмінним, бо саме такими є старші в очах молодших. А Дік, глянувши на неї, зазнав у першу мить легкого і, зрештою, неминучого розчарування. Лиш по хвилі на нього подіяла приваба її щирої усмішки, її тіла, що всіма лініями своїми невловимо нагадувало ще не розкритий пуп’янок уже дозрілої квітки. На килимку біля дверей ванної лишилися мокрі сліди її ніг.

— Міс Телебачення, — сказав він їй жартівливим тоном, що зовсім не відповідав його настроєві.

Він поклав на туалетний столик папку й рукавички, приставив до стіни трость. Його вольове підборіддя не давало гірким зморшкам залягти навколо уст, а немовби відганяло їх угору, до чола, до кутиків очей — наче страх, який треба приховати від людського зору.

— Підійдіть до мене, сядьте мені на коліна, — лагідно покликав він. — Я хочу знати, як поживають ваші рожеві уста.

Вона послухалась; за вікнами слабли удари крапель — крап-кра-ап, — коли вона приклала уста до прекрасного й холодного образу, створеного її уявою.

Потім вона сама почала цілувати його, і його знову приголомшила шовковиста ніжність її шкіри; а що краса іноді будить у людини найкращі й найблагородніші думки та почуття, то він згадав про Ніколь, про свій обов’язок перед нею і про те, що її відділяють тільки коридор і двері.

— Дощ ущух, — сказав він. — Дивіться, сонце вже освітлює дахи.

Розмері підвелася і нахилилася до нього:

— А все-таки які ми з вами актори!

Відколи вони познайомилися, це були її найщиріші слова.

Вона відійшла до туалетного столика, і тільки піднесла до волосся гребінець, як у двері постукали, негучно, але настійно.

Обоє завмерли; стукіт повторився вже голосніше. Розмері, згадавши, що двері не замкнені, рухом гребінця поправила зачіску, кивнула Дікові, який уже обсмикнув покривало на ліжку, де вони сиділи, й пішла відчиняти.

Дік тим часом рівно, невимушено заговорив:

— ...ну, а якщо у вас нема бажання вийти куди-небудь у місто, я запропоную Ніколь провести останній вечір утрьох.

Обережність виявилася зайвою, бо ті, за дверима, були заклопотані власною халепою й не помічали нічого, що не стосувалося їх особисто. То були Ейб, помітно постарілий за останню добу, і вкрай переляканий негр; Ейб відрекомендував його як містера Петерсона із Стокгольма.

— Через мене він попав у жахливе становище, — сказав Ейб. — Ми прийшли порадитися, що робити.

— Ходімо до нас, — запропонував Дік.

Ейб зажадав, щоб Розмері пішла з ними, і вони вчотирьох рушили до номера Дайверів. Жюль Петерсон, маленький і ґречний, з тих послужливих негрів, на яких будують свою політику республіканці вприкордонних штатах, зайшов останнім.

Як з’ясувалося, Петерсон випадково бачив пригоду, що сталася вранці на Монпарнасі; він зголосився піти з Ейбом до відділку поліції, де підтвердив, що в нього на очах якийсь негр вихопив з рук Ейба тисячофранковий банкнот. Треба було встановити особу цього негра. Ейб і Петерсон у супроводі агента поліції повернулися до бістро і зопалу показали на негра, котрий, як виявилося через годину, зайшов до бістро вже після того, як Ейб звідти вийшов. Поліція ще більше заплутала справу, заарештувавши іншого негра, Фрімена, власника кількох ресторанів, який ще до крадіжки забіг до бістро похмелитися й відразу ж зник. Що ж до справжнього винуватця, приятелі якого, між іншим, твердили, що він узяв у Ейба тільки п’ятдесят франків, щоб заплатити за питво, яке Ейб замовив для всієї компанії, то він знову з’явився на сцені зовсім недавно, причому в досить зловісній ролі.