Ніч лагідна

Одне слово, за якусь годину Ейб примудрився заплямувати честь і отруїти життя одного афро-європейського й трьох афро-американських мешканців Латинського кварталу. Тепер він просто не знав, як виплутатися з цієї халепи, і жив, немов у маячному сні: незнайомі негритянські обличчя вигулькували перед ним з найнесподіваніших закутків у найнесподіваніших місцях, і настирливі негритянські голоси переслідували його по телефону.

Досі, проте, Ейб щасливо уникав усіх, за винятком Жюля Петерсона. Сам Петерсон опинився в становищі індіанця, який подав руку дружби білій людині; негри, що вважали себе жертвами зради, ганялися не так за Ейбом, як за Петерсоном, а Петерсон не відставав від Ейба, сподіваючись, що той його захистить.

У Стокгольмі Петерсон спробував налагодити власне виробництво вакси, але прогорів, і тепер його майно складалося з рецепта вакси й знаряддя виробництва, що вміщалося в дерев’яній скриньці. Його новоявлений опікун вранці пообіцяв знайти для нього діло у Версалі — там мешкав колишній Ейбів шофер, нині швець. Ейб навіть вручив Петерсонові двісті франків у кредит.

Розмері сердилася, слухаючи всі ці нісенітниці; щоб уловити кумедність становища, потрібне було особливе, грубувате почуття гумору, якого їй бракувало. Маленький чоловічок з його переносною фабрикою й нещирими очима, які час від часу закочувалися від страху так, що видніли тільки білки; Ейб, його брезкле, хоч і з витонченими рисами, обличчя — все це було їй чуже й далеке, як недуга.

— Дайте мені ще один тільки шанс, я більше нічого не прошу, — говорив Петерсон з тією старанною і все ж неправильною вимовою, яка властива жителям колоній. — Мій метод простий, а рецепт такий гарний, що мене розорили, вигнали із Стокгольма, бо я не погоджувався розкрити його.

Дік уважно подивився йому в обличчя, але цікавість, що засвітилася була в його очах, одразу ж згасла, і він обернувся до Ейба.

— Моя вам рада: їдьте до якогось іншого готелю й лягайте спати. А вже потім зустрінетеся з містером Петерсоном і про все домовитеся.

— Та невже ви не розумієте, в яку страшну халепу він ускочив? — вигукнув Ейб.

— Я краще почекаю в коридорі, — чемно мовив містер Петерсон, — Вам, напевно, зручніше буде обговорити мої справи без мене.

Він зобразив щось віддалено схоже на французький уклін і вийшов; Ейб підвівся повільно й важко, мов паровоз, що зрушує з місця.

— Я, здається, сьогодні не викликаю співчуття.

— Викликаєте, запевняю вас, і вельми глибоке, — відказав Дік. — Тож раджу вам якнайшвидше зникнути з цього готелю — найкраще, мабуть, через бар. Ідіть до «Щамбора» або до «Мажестіка» — там обслуговують ще краще.

— У вас не знайдеться чогось випити?

— Ні, в номері нема нічого, — збрехав Дік.

Ейб покірно почав прощатися з Розмері; довго тис їй руку й ворушив губами, марно силкуючись скласти якусь значну фразу:

— Ви най... Одна з най...

Їй було і шкода його, і бридко від дотику його брудної руки, але вона мило всміхалася, наче все життя мала справу з людьми, що перебувають на межі білої гарячки. Ми часто виявляємо непоясниму повагу до п’яних — це схоже на ставлення примітивних племен до божевільних. Саме повагу, а не острах. Людина, яка втратила людську подобу й здатна на все, викликає мало не побожний трепет.

Звичайно, потім ми примушуємо її платити за цю мить вищості, мить величі.

Ейб зробив останню спробу розжалобити Діка.

— Ну, а якщо я поїду до готелю, відмиюся, відпарюся, відісплюся й спекаюсь усіх цих сенегальців — чи дозволено мені буде зайти до вас увечері посидіти годинку?

Дік кивнув головою не стільки ствердно, скільки насмішкувато, й сказав:

— Здається мені, що ви переоцінюєте свої можливості.

— Шкода, що тут немає Ніколь, — вона б дозволила мені прийти,

— Що ж, приходьте. — Дік відійшов до шафи й дістав коробку з картонними картками — літерами алфавіту. — Приходьте, будемо грати в анаграми.

Ейб бридливо зазирнув у коробку — наче йому запропонували з’їсти щось таке, чого він страшенно не любив.

— Які ще анаграми? З мене досить усіляких...

— Це тиха, спокійна гра. Гравці складають із літер слова — будь-які, крім слова «алкоголь».

— Напевно, і «алкоголь» можна скласти. — Ейб засунув руку в коробку. — Ви дозволите мені-прийти, якщо я складу слово «алкоголь»?

— Коли хочете грати в анаграми — приходьте.

Ейб сумно похитав головою.

— Ні, якщо ви в такому настрої, то нема чого приходити. Я вам тільки заважатиму. — Він посварився на Діка пальцем. — Але згадайте, що сказав Георг Третій: «Якщо Грант нап’ється, я хотів би, щоб він покусав інших генералів».

Він ще раз скоса глянув на Розмері — розпачливо блиснув золотавими очима — і вийшов. На щастя, Петерсона в коридорі вже не було. Почуваючись самотнім і бездомним, Ейб поїхав назад, до «Рітца», щоб перепитати в Поля, як зветься той пароплав.

XXV

Тільки-но він, перечепившись через поріг, зачинив за собою двері, Дік і Розмері квапливо обнялися. Порох Парижа лежав на них обох, але крізь цей порох вони вдихали запах своєї близькості — пластмасовий запах авторучки Діка, легенький подмух тепла від шиї й плечей Розмері, з півхвилини Дік ні про що не думав; Розмері перша повернулася до дійсності.

— Мені вже час іти, юначе, — сказала вона.

На мить вона замружила очі, потім розплющила їх і, весь час дивлячись на нього, поволі відступила, до дверей — виходити так вона навчилася на початку своєї кар’єри, і ще не було режисера, якого б такий вихід не задовольнив.

Зайшовши до свого номера, вона зразу попрямувала до письмового столу, бо згадала, що забула на ньому свій годинник. Він лежав там; застібаючи браслет, вона перебігла очима незакінченого листа до матері, які писала щодня, й подумки почала складати останнє речення. Отоді, власне, у неї й виникло відчуття, що в кімнаті вона не сама.

В людському помешканні завжди є речі, що майже непомітно заломлюють світло: поліроване дерево, більшменш начищена бронза, срібло, слонова кістка та ще безліч інших джерел світлотіні, настільки незначних, що ми взагалі не зважаємо на них, — край картинної рами, грань олівця, попільниці, кришталевої чи порцелянової дрібнички; все це діє на найбільш вразливі ділянки сітківки й ті асоціативні центри підсвідомості, якими ми послуговуємося дуже рідко — як скляр обрізками скла, що їх він зберігає про всяк випадок. Певно, саме цим можна пояснити появу невиразного «відчуття» чужої присутності у Розмері — ще до того, як вона встигла щось усвідомити. А усвідомивши, вона крутнулася й побачила на своєму ліжку мертвого негра.

Вона нестямно скрикнула, годинник упав з її рук на стіл. Їй здалося, хоч як це було безглуздо, що на ліжку лежить Ейб Норт. За мить вона вже мчала коридором.

Дік давав лад своїм речам; уважно оглянув рукавички, які носив сьогодні, і кинув їх на купу інших, що лежали в кутку валізи. Піджак і жилет уже висіли в шафі, на плічках, а на інші плічки він за своєю звичкою повісив сорочку («можна надягти не зовсім свіжу сорочку, але м’ятої надягати не можна»). Ніколь уже прийшла й саме спорожняла в кошик для сміття одну з подарованих Ейбом незвичайних попільниць, коли до кімнати ввірвалася Розмері.

— Діку! Діку! Ідіть подивіться!

Дік кинувся через коридор до її кімнати. Ставши на коліна, він приклався вухом до грудей Петерсона, спробував намацати пульс. Труп був іще теплий, обличчя, жалюгідне й злякане за життя, зробилося брутальним і злим; під пахвою лежала скринька з причандаллям, але черевик, що завис над краєм ліжка, давно не знав вакси, і підметка була дірява. За французькими законами, Дік не мав права торкатися трупа, але він усе-таки трохи відсунув руку Петерсона й побачив на зеленому цокривалі пляму; кров, мабуть, уже просочувалася на ковдру.

Дік зачинив двері й постояв, напружено міркуючи. В коридорі почулися легкі кроки, потім голос Ніколь. Вона стиха гукала його. Прочинивши двері, він прошепотів:

— Принеси покривало й верхню ковдру з мого ліжка — тільки щоб ніхто не бачив. — І, помітивши її напружене обличчя, квапливо додав: — Ти не хвилюйся, просто тут чорношкірі побилися між собою.

— Тоді кінчай з цим швидше.

Дік підняв тіло з ліжка — воно було легке, щупле. Він тримав його так, щоб кров із рани стікала в одяг убитого. Поклавши його на підлогу, він стягнув з ліжка покривало й верхню ковдру, потім причинив двері і прислухався — десь у коридорі задзвенів посуд, і гучний голос трохи зневажливо промовив: «Мерсі, мадам», — але кроки офіціанта почали віддалятися до службових сходів. Дік і Ніколь швиденько обмінялися в дверях згортками; застеливши ліжко Розмері чистим покривалом, Дік, спітнілий, постояв ще трохи посеред кімнати, обмірковуючи ситуацію. Дві речі він усвідомив відразу, ще коли оглядав труп. По-перше, очевидно, індіанець — ворог Ейба вистежив індіанця — його друга й напав на нього в коридорі, а коли той спробував урятуватися в номері Розмері, ввірвався туди і вбив його. По-друге, якщо залишити все, як є, то неможливо буде вберегти ім’я Розмері від скандалу — тим більше, що справа Арбакла (Сенсаційний процес, на якому популярного американського коміка Арбакла було звинувачено в убивстві молодої актриси. Хоч звинувачення виявилося безпідставним і Арбакла виправдали, його акторська кар’єра урвалася - прим. перекладача) і досі була в усіх на устах. А одна з умов її контракту полягала в тому, що вона повинна скрізь і в усьому лишатися «татовою донькою».

Дік машинально зробив жест, ніби закасав рукава, хоч був у спідній сорочці-безрукавці, і нахилився над трупом. Вхопивши його під руки, він ногою відчинив двері, швидко витяг труп у коридор і поклав його там у відповідній позі. Потім повернувся до кімнати Розмері, розгладив руками ворс на килимку і аж тоді із свого номемера подзвонив власникові готелю.

— Це ви, Макбет? З вами говорить доктор Дайвер; дуже важлива справа. Нас ніхто не може підслухати? Як добре, що він не пошкодував часу й зусиль на те, щоб прихилити до себе містера Макбета. Хоч якась користь від тієї щедрості, з якою Дік роздаровував себе людям...

— Ми оце щойно вийшли з номера й наткнулися на труп негра... в коридорі... ні, ні, цивільний... Заждіть хвилинку. Я вирішив подзвонити вам, розуміючи, що вам не хотілося б, щоб хтось із мешканців готелю побачив у коридорі небіжчика. Але, звісно, я проситиму вас, щоб моє ім’я ніде не згадувалось. Я зовсім не хочу мати справу з французькими властями тільки через те, що побачив у коридорі труп.

Яка турбота про репутацію готелю! Два дні тому містер Макбет мав нагоду переконатися, що містер Дайвер — справжній джентльмен, а тому й прийняв запропоновану йому версію без застережень.

Невдовзі містер Макбет був уже нагорі, а ще через хвилину з’явився жандарм. Але Макбет уже встиг шепнути Дікові:

— Ще раз запевняю вас: жодного з моїх гостей ця справа не торкнеться. І прийміть мою найглибшу вдячність...

Містер Макбет одразу вжив заходів, про які можна було тільки здогадуватися; в усякому разі, вони справили на жандарма таке враження, що він — чи то розгубившись, чи то з пожадливості — смикнув себе за вуса. Нашвидку склавши протокол, жандарм пішов дзвонити до свого відділка. Тим часом небіжчика перенесли до незайнятого люкса одного з найфешенебельніших готелів світу — і то так спритно, що сам Жюль Петерсон, як бізнесмен, міг би позаздрити.

Дік повернувся до себе.

— Що все це значить? — вигукнула Розмері. — Невже всі американці в Парижі тільки й знають, що стріляти одне в одного?

— Певно, тепер мисливський сезон, — відповів Дік. — А де Ніколь?

— Здається, у ванній.

Розмері закохано дивилася на нього, розуміючи, що він її врятував. Вона вжо уявила, чим могла обернутися для неї ця подія; вона молилася на нього, коли він твердо й упевнена, не підвищуючи голосу, залагоджував справу. Від надміру почуттів вона ладна була кинутися йому на шию, але щось відвернуло його увагу: він уівійшов до спальні й попрямував до ванної. І тоді Розмері теж почула: дедалі голосніший нелюдський крик проривався крізь замкові щілини й шпарини дверей, наповнюючи жахом кімнати.

Подумавши, що Ніколь упала у ванні і забилася, Розмері подалася слідом за Діком. Та перше ніж він відштовхнув її й заслонив собою двері, вона встигла побачити щось зовсім інше.

Ніколь стояла навколішки перед ванною і, розгойдуючись з боку в бік, кричала:

— Ти, знову ти! Ти й сюди прийшов — і тут мені вже не можна побути на самоті — прийшов і приніс закривавлене покривало! Давай я загорнуся в нього, будь ласка, мені не соромно, давай!... У нас на Цюріхському озері був маскарад на перше квітня, на День дурнів, і всі дурні там зібралися, я хотіла прийти, загорнувшись у покривало, але мені не дозволили...

— Заспокойся!

— ...я тоді сховалася у ванній, а мені принесли доміно й звеліли надягти його. Я й надягла, бо що мала робити?

— Отямся, Ніколь!

— Я не сподівалася, що ти покохаєш мене, я знала, що вже пізно. Тільки не заходь до ванної, до єдиного місця, де я можу побути на самоті, не носи мені закривавлених покривал і не вимагай, щоб я їх прала.

— Отямся. Встань...

Розмері з вітальні почула, як грюкнули двері ванної. Вона вся трусилася; тепер вона знала, що побачила Вайолет Маккіско у ванній на віллі «Діана». Задзвонив телефон, вона зняла трубку й мало не скрикнула від радості, почувши голос Колліса Клея; він дзвонив до неї в номер, а потім здогадався подзвонити сюди. Вона попросила його піднятися нагору й почекати, поки вона надягне капелюшок, — їй страшно було самій заходити до своєї кімнати.