Ніч лагідна - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Фрэнсис Скотт Фицджеральд (ч. 5)

КНИГА ДРУГАI

Навесні 1917 року, коли доктор Річард Дайвер уперше приїхав до Цюріха, йому було двадцять шість років — чудовий вік, найкраща доба парубоцтва, для Діка не потьмарена навіть тим, що в світі точилася війна, бо він уже тоді являв собою надто велику цінність, надто значне капіталовкладення, щоб пускати його на гарматне м’ясо. Згодом, через багато років, йому почало здаватися, що і в затишку швейцарських курортів він жертвував собою; а втім, він так і не утвердився в цій думці, а тоді, в 1917-му, тільки сміявся й ніяково казав, що особисто його війна оминула. До Цюріха він прибув за наказом начальства — закінчити освіту й здобути вчений ступінь.

Швейцарія була островом, який з.одного боку омивали буремні хвилі, що набігали з Горіції, а з другого — водоверті, що народжувалися на Соммі та Ені. В той час здавалося, що серед іноземців, якими кишіли кантони, більше підозрілих осіб, ніж справжніх хворих, але тут можливі були тільки припущення, бо типи, що перешіптувалися в темних закутках бернських та женевських кафе, могли бути й скупниками діамантів чи комівояжерами. Проте всі добре бачили, як між прозорими Невшательським та Баденським озерами зустрічаються й розминаються довжелезні поїзди, набиті сліпими й безногими, смертельно покаліченими обрубками людей. На стінах пивниць і у вітринах магазинів ще висіли яскраві плакати 1914 року, що засвідчували готовність швейцарців захищати свої кордони: воїни, молоді й старі, люто дивилися з висоти гір на примарні орди французів та німців. Ці плакати мали надихати швейцарців, нагадуючи їм про те, що й вони нюхали якщо не порох, то чад ура-патріотизму перших днів війни. Різанина тривала, плакати вицвітали, і коли Сполучені Штати встряли у війну, нікого це не здивувало так, як європейську сестру заокеанської республіки.

Доктор Дайвер на той час уже встиг побачити війну здалеку: 1914 року він навчався в Оксфорді як родсівський стипендіат від штату Коннектікут. Повернувшись на батьківщину, він через рік завершив навчання в університеті Джона Гопкінса, а 1916 року, гнаний страхом, що великий Фрейд може загинути від авіаційної бомби, подався до Відня. Життя вже й тоді ледь жевріло в тому місті, але Дік спромігся роздобути трохи вугілля й гасу — досить для того, щоб, сидячи в кімнатці на Дяменштіфтгассе, писати статті, які він потім знищив, а через деякий час відновив з пам’яті й поклав в основу книжки, що вийшла в Цюріху 1920 року.

В житті кожного з нас є пора, яку ми згадуємо з особливою любов’ю, пора героїчних звершень, і саме таким був той час для Діка Дайвера. Тоді він ще не здогадувався про силу власного магнетизму і вважав, що взаємна симпатія і приязнь є основою стосунків у кожному здоровому людському товаристві. Ще в Нью-Хейвені хтось якось назвав його Щасливець Дік, і це прізвисько запам’яталося йому.

— Ти щасливець, Діку, щасливець, — мурмотів він собі під ніс, кружляючи по кімнаті в останніх відсвітах каміна. — Ти знайшов-таки те, що треба, друже. Ніхто не знав, де треба шукати, а ти прийшов і знайшов.

На початку 1917 року, коли з вугіллям стало зовсім сутужно, Дік почав опалювати кімнату підручниками — їх у нього зібралося не менше сотні; та щоразу, кидаючи підручник у камін, він відчував радісне піднесення, бо знав, що увібрав у себе зміст тієї книжки і навіть через п’ять років зміг би скласти її конспект, якщо на той час вона ще буде чогось варта. Коли килимок з підлоги, накинутий на плечі, вже не рятував від холоду, він сідав перед каміном і спалював підручники з тією безтурботністю вченого, яка найбільш близька до райського блаженства, безтурботністю, що, однак, як ми побачимо далі, скоро мала скінчитися.

А поки що йому гріх було б нарікати на життя — неабиякою мірою завдяки здоров’ю, загартованому вправами в спортивному залі Нью-Хейвена та купанням у зимовому Дунаї. В кімнаті він мешкав з Елкінсом, другим секретарем посольства; іноді до них навідувалися дві гарненькі дівчини — гостини ці зводилися, проте, до чаювання, так само як і його нечасті візити до посольства. Спілкування з Едом Елкінсом уперше примусило його засумніватися в глибині власних розумових процесів; йому здавалося часом, що вони не так уже й відрізняються від тих, що точаться в голові Елкінса, Елкінса, який міг назвати всіх захисників нью-хейвенської футбольної команди за останні тридцять років.

«А Щасливцеві Діку ніяк не можна бути таким-от самовдоволеним піжоном; цілісність вдачі йому протипоказана, він повинен мати якусь щербину. І треба, щоб саме життя лишило на ньому рубці; хвороба, чи нещасливе кохання, чи комплекс неповноцінності — це все не те, хоч і непогано було б попрацювати над собою і наново вимурувати зруйновану частину будівлі так, щоб вона стала ще кращою».

Він кепкував із себе, за такі розумування, називав їх гучними фразами й «американськими витребеньками» — бо вважав марнослів’я, не підкріплене працею мозку, суто американською рисою. Але він добре розумів, що цілісність його вдачі пояснюється тільки браком життєвого досвіду.

«Одного тільки можу тобі побажати, дитино моя, — каже фея Чорна Паличка в «Троянді й каблучці» Теккерея, — трошки нещастя».

А іноді він спростовував власні аргументи: «Чи ж я винен, що Піт Лівінгстон того дня сховався в роздягальні і всі ми ноги виходили, шукаючи його, але так і не знайшли? І стипендію одержав я, хоч і не мріяв про неї, бо не мав ніяких знайомств. Піт був найкращою кандидатурою, його висунули цілком заслужено, і не він, а я мав тоді ховатися в роздягальні. Може, я й сховався б, якби міг подумати, що маю бодай якісь шанси. А втім, Мерсер недаремно внадився до мене того останнього місяця. Його відвідини означали, що і в мене є шанси, і я це знав. І був би останнім дурнем, якби сам усе зіпсував, вигадавши собі якийсь «комплекс».

Після лекцій він не раз обговорював це питання з одним молодим інтелектуалом з Румунії, і той його заспокоював: «Чи може хтось довести, що «комплекс» у сучасному розумінні цього слова був у Гете чи, скажімо, в такої людини, як Юнг? Ти не філософ-романтик, ти вчений. Для тебе головне — пам’ять, наполегливість, завзяття і передусім — здоровий глузд. Невміння правильно оцінювати свої можливості — ось що може тобі зашкодити в майбутньому. Один мій знайомий два роки згайнував, щоб вивчити мозок панцерника, сподіваючись, що врешті-решт знатиме про мозок панцерника більше, ніж будь-хто. Я з ним сперечався, переконував, що він, по суті, не розсуває межі людських знань, що вибір його надто довільний. І що б ти думав? Коли він, нарешті, послав свою працю до одного медичного журналу, йому її повернули, бо вже підготували до друку статтю іншого автора на ту саму тему».

Коли Дік приїхав до Цюріха, його ахіллесових п’ят не вистачило б стонозі, та все ж їх було задосить: це були ілюзії вічної сили й вічного здоров’я і наївна віра в природжену доброту людини — ілюзії цілого народу, брехня багатьох поколінь матерів, які присипляли своїх дітей байками, ніби надворі вовків немає, хоч вовки вили під вікнами їхніх хатин.

Разом з дипломом Дік одержав наказ їхати у Францію, в Бар-сюр-Юб, де саме формувався неврологічний госпіталь. Там, щоправда, його чекало розчарування: на своїй посаді він мав не стільки лікувати, скільки адмініструвати. А втім, у нього лишалося досить часу, щоб скласти короткий підручник і зібрати матеріал для ще однієї книжки. Навесні 1919 року він демобілізувався й повернувся до Цюріха.

Сказане вище схоже на початок біографії, з якого ще не відомо, однак, чи герой, як Грант за прилавком крамнички в Галені,1 вже чує поклик долі, сповненої подвигів та випробувань. Тож не будемо томити читача: в житті Діка Дайвера настав час звершень.

(Напередодні громадянської війни в США Улісс Сімпсон Грант, пізніше уславлений генерал і президент США, був звільнений з армії і оселився в містечку Галена, штат Іллінойс, де працював у батьковій крамничці. - прим. перекладача)

Був вологий квітневий день; довгі хмари ринули навскоси над Альбісгорном, а вода в озері здавалася зовсім нерухомою. Цюріх чимось нагадує американські міста. Після Франції Дікові бракувало тут чогось, і тільки через два дні він збагнув, чого саме, — французьких сліпих вуличок, за якими, здавалося, вже немає нічого. В Цюріху ж усе нагадує про те, що лежить за межами Цюріха: від гостроверхих дахів погляд сам собою переходить на гірські пасовиська (і ти ніби чуєш подзеленькування дзвіночків), а над тими схилами здіймаються вищі, височіють вершини — і все життя ніби поривається вгору, до блакитного, як на поштовій листівці, неба. Альпійська країна, батьківщина іграшок та фунікулерів, каруселей і милозвучних курантів, була якась нереальна й несправжня, тут не відчувалося під ногами землі, як у Франції, де виноградні кущі ростуть у тебе з-під ніг.

Колись, пробувши кілька днів у Зальцбургу, Дік відчув, що тоне в столітніх хвилях купленої та запозиченої музики; тепер у Цюріху, в університетських лабораторіях, досліджуючи кору головного мозку, він сам собі здавався вже іграшкарем, а не тим поривчастим хлопцем, який два роки тому вихорогл вривався у старий учбовий корпус університету Джона Гопкінса, анітрохи не збентежений іронічним поглядом величезного Христа у вестибюлі.

І все-таки він вирішив ще на два роки залишитися в Цюріху, зумівши гідно оцінити працю іграшкарів, яка, вимагаючи виняткової точності, виховує і виняткове терпіння.

Тепер він їхав до клініки Домлера на Цюріхському озері навідати Франца Грегоровіуса. Франц був невропатологом і мешкав при клініці; родом він був із Західної Швейцарії, віком — на кілька років старший від Діка. Він уже чекав гостя на трамвайній зупинці — ефектна, демонічна постать, такий собі Каліостро, але з очима святого. Франц належав до третього коліна династії Грегоровіусів; його дід навчав Крегіеліна ще тоді, коли психіатрія тільки народжувалася як наука. Вдачу Франц мав горду, палку і наївну — він вважав, зокрема, що наділений неабиякою гіпнотичною силою. Хоч спадковий талант Грегоровіусів-учених і підупав трохи за попередні покоління, з Франца все-таки вийшов би першорядний клініцист.

У машині він попросив Діка:

— Розкажіть, як ви воювали. Чи змінила вас війна? Зовні начебто ні — те ж бездумне й вічно молоде американське обличчя, хоч я й знаю, що бездумності вам не закинеш.

— Я війни не бачив, Франце. Хіба це не ясно було з моїх листів?

— Це неістотно, — ми тут лікуємо від контузії людей, що тільки здалеку чули гуркіт повітряного нальоту. І навіть таких, що знають про це тільки з газет.

— Нісенітниця якась!

— Може, й так, Діку. Але наша клініка — для пацієнтів багатих, і ми таких слів не вживаємо. А тепер признайтеся: ви приїхали заради мене чи заради тієї американки?

Вони скоса глянули один на одного. Франц загадково всміхнувся.

— Звичайно, я спочатку читав усі листи, — мовив він басом, по-діловому. — Та коли її справи пішли на краще, я перестав розпечатувати їх, бо вирішив, що це вже буде нечемно. Вважайте, що ви її поставили на ноги.

— То вона одужала? — спитав Дік.

— Цілком. Вона була під моїм постійним наглядом, мені доручають майже всіх хворих з Англії та Америки. Вони звуть мене доктором Грегорі.

— Я поясню вам, як усе вийшло з тією дівчиною, — сказав Дік. — Я бачив її, власне, тільки один раз, коли приїхав попрощатися з вами перед від’їздом до Франції. Я тоді вперше надягнув військовий мундир і почувався страшенно ніяково — першим віддавав честь рядовим і таке інше.

— А чому ви сьогодні не в мундирі?

— Сьогодні? Господи, та я вже три тижні як демобілізувався! Тож слухайте: попрощавшись з вами, я пішов до отієї споруди над озером, де залишив свій велосипед.

— До «Кедрової альтанки».

— ...Вечір був чудовий, — місяць уповні над тією вершиною...

— Над Кренцеггом.

— ...Попереду йшла медсестра з якоюсь дівчиною. Я навіть не подумав, що ця дівчина може бути пацієнткою. Наздогнавши їх, я спитав у медсестри, о котрій відходить трамвай, і далі ми пішли разом. Дівчина здалася мені найвродливішим створінням у світі.

— Вона й тепер така.

— Вона сказала, що вперше бачить американський мундир, ми побалакали трохи і розійшлися. — Він примовк, вдивляючись у знайомий краєвид, а тоді додав: — Тільки я не такий загартований, як ви, Франце; завжди, коли я бачу таку гарну оболонку, мені прикро думати про те, що під нею сховано. Оце й усе наше знайомство. А потім почали надходити листи.

— Це знайомство її врятувало, — патетично виголосив Франц. — Воно викликало радикальну зміну в її стані. Власне, тому я й покинув сьогодні всі свої справи й подався вам назустріч. Перше ніж ви побачитеся з нею, нам треба докладно все обговорити. До речі, щоб мати цю можливість, я відпустив її до Цюріха за покупками. — Голос його переможно дзвенів. — Відпустив без медсестри, з іншою, не такою врівноваженою хворою. Я пишаюся цим успіхом і дуже радий, що завдяки випадку ви стали моїм помічником.

Машина мчала понад Цюріхським озером, а по другий бік шосе розлягалася родюча долина, де серед зелених пасовиськ на невисоких пагорках ліпилися мальовничі шале. Сонце випливло в блакитне море небес, і перед ними раптом засяяла Швейцарія в усій своїй красі — з її мелодійними, веселими звуками, з її свіжими, чистими пахощами бадьорості й здоров’я.

Заклад професора Домлера — три старі корпуси і два нові, на схилі невеликого узвишшя понад озером — був заснований десять років тому і відтоді став першою психіатричною клінікою сучасного типу; невтаемничена людина не зразу здогадалася б, що перед нею притулок для зламаних, неповноцінних, небезпечних для суспільства жителів нашої землі, хоч два з п’яти корпусів оточував високий мур, щоправда, замаскований зеленим плетивом винограду. У полі якісь люди громадили солому; між деревами на території клініки гуляли хворі в супроводі медсестер, які, зачувши наближення машини, застережливо вимахували білим прапорцем.

Франц припровадив Діка до свого кабінету й попросив дозволу на півгодини вийти. Лишившись на самоті, Дік походжав по кабінету, намагаючись скласти собі уявлення про Франца з безладдя, що панувало на його письмовому столі, з його книжок, з книжок його батька та дід а — які вони написали самі чи придбали, — нарешті, з великого, з коричневим відливом фотопортрета батька, що за священним швейцарським звичаєм висів на стіні. В кабінеті було накурено; розчинивши двері на терасу, Дік впустив усередину скісне сонячне проміння. І раптом думки його заполонила та хвора дівчина.

За вісім місяців він отримав від неї з півсотні листів. У першому вона ніяково пояснювала, що бере приклад з американських дівчат, які пишуть листи незнайомим солдатам, що його прізвище й адресу дав їй, на її прохання, доктор Грегорі; вона сподівається, що не дуже докучатиме йому, якщо час від часу надсилатиме кілька слів з побажанням здоров’я й успіхів і т. д. і т. ін.

В першому посланні неважко було впізнати стиль, запозичений із «Зайчика-Побігайчика» та «Облудниці Моллі» — сентиментально-розважальних епістолярних романів, якими в той час захоплювалася вся Америка. Проте на цьому схожість кінчалася.

Листи поділялися на дві групи: ті, що надходили до перемир’я, мали виразно патологічний характер, pешта ж, аж до найостанніших, писалися цілком здоровою людиною, що поступово виявляла все багатство своєї натури. В останні нудні місяці у Бар-сюр-Обі Дік уже чекав цих листів нетерпляче; а втім, навіть між рядків перших послань він читав більше, ніж було доступно Францові.

«Mon capitaine! (Мій капітане)

Побачивши вас, я подумала, що ви дуже вродливий чоловік і вам пасує військовий мундир. А ще я подумала, je m’en fiche (мені начхати) і французькою, і німецькою. Я вам теж сподобалася, але це я вже чула не раз, набридло. Якщо ви знову приїдете сюди з отими ницими й злочинними намірами, які зовсім не личать джентльменові, то нарікайте самі на себе. А втім, ви, здається, сумирніший від інших і взагалі нагадуєте великого пухнастого кота.

Мені особисто подобаються лише тихі хлопчики. А ви тихий? Я десь таких уже зустрічала, тільки не пам’ятаю де.

Не гнівайтеся на мене, це мій третій лист до вас, я його або відправлю зразу, або не відправлю зовсім. Я часто думаю також про місячне сяйво, і в мене знайшлося б скільки завгодно свідків, якби мене випустили звідси.

Мені сказали, ніби ви теж лікар, але поки ви кіт, це не суттєво. У мене страшенно болить голова, тож ви не гнівайтеся, що я гуляю, мов остання якась, із білим котом, сподіваюсь, ви розумієте. Я володію трьома мовами, а з англійською — чотирма, і могла б придатися вам як перекладачка, якби ви забрали мене до Франції, я певна, що впоралася б, якби всіх позв’язували ременями, як у середу. А сьогодні субота, і ви далеко, і, може, вас уже вбили.

Приїздіть до мене знов коли-небудь, адже я тут буду завжди, на цьому зеленому пагорбі. Хіба що мені дозволять написати татові, якого я так люблю.

Не гнівайтеся. Я сьогодні сама не своя. Напишу, коли почуватиму себе краще.

Всього найкращого.

Не гнівайтеся на мене. Капітане Дайвере!

Ніколь Уоррен

Я знаю, з такими нервами, як у мене, длубатися в собі не можна, але я хочу, щоб ви знали про мене все. Минулого року, чи й не минулого, в Чікаго, я дійшла до того, що вже не могла розмовляти із слугами й виходити на вулицю, і все чекала, щоб мені хтось пояснив, що зі мною коїться. Хтось же повинен був мені пояснити. Адже сліпого не кидають посеред вулиці. Але ніхто не казав мені всієї правди — тільки наполовину, а в мене в голові все так плуталося, що я вже не знала навіть, скільки буде двічі по два. Знайшовся тільки один— француз, офіцер, що все зрозумів. Він подарував мені квітку й сказав, що вона «plus petite et moins entendue» (Ще менша і ще недосвідченіша (франц.)). Ми заприязнилися. A потім він її відібрав. Мені ставало дедалі гірше, але ніхто нічого не пояснював. Тільки співали мені пісеньку про Жанну д’Арк, а я ображалася й плакала, бо тоді ще мала голову на плечах. Мені радили займатися спортом, але я не хотіла. Потім я вийшла з дому й пішла бульваром Мічіган — ішла довго-довго, але за мною послали машину й наздогнали. Я не хотіла сідати в машину, і мене затягли силоміць, а там були санітарки. Відтоді я вже помалу почала розуміти, бо побачила, як воно буває в інших. Отож, тепер ви все знаєте. Тут я ніколи не одужаю, бо лікарі не дають мені спокою і все розпитують про речі, які мені треба забути й не згадувати. Через те я сьогодні написала татові, щоб приїхав і забрав мене звідси. Я дуже рада, що вам подобається ваша робота, напевно, це дуже цікаво, оглядати людей і відпускати їх додому».

А це з іншого листа:

«Ви могли б пропустити один огляд і написати мені листа. Мені нещодавно надіслали грамофонні платівки із записами уроків, щоб я не забувала, а я їх усі побила, і через це доглядальниця зі мною не розмовляє. Платівки були англійські, а вона все одно нічого не розуміла. В Чікаго один доктор сказав, що я симулянтка, цебто він хотів сказати, що я шосте близня, а він ще ніколи таких не бачив. Але я на той час знавісніла вже по-справжньому, тож мені було однаково. А коли я навіснію, мене ніщо не обходить, хай навіть кажуть, що в мені сидить мільйон дівчат.

Ви того вечора казали, що навчите мене грати. А я гадаю, кохання — де найголовніше або повинне бути найголовнішим.

В усякому разі, я дуже рада, що лікарський огляд забирає у вас весь вільний час.

Toute à vous (Ваша)

Ніколь Уоррен»

Були й інші листи, в яких безпорадні цезури утворювали тривожні ритми.

«Дорогий капітане Дайвере!

Пишу вам тому, що не маю до кого звернутися, і мені здається, що коли навіть така хвора людина, як я, бачить усю безглуздість свого становища, то вам де ясно й поготів. Моя душевна недуга вже минула, цілковито розбивши й зламавши мене — саме цього тут, видно, і домагалися. Мої родичі кинули мене напризволяще, і я вже не чекаю від них ні допомоги, ні співчуття. Я більше не можу витримати, подальше перебування тут остаточно доконає мене, і взагалі це марнування часу, бо всі чудово розуміють, що голову мою вилікувати неможливо.

Я опинилася в цьому закладі, який є, власне, будинком для напівбожевільних, тільки тому, що ніхто не наважився сказати мені правду. Якби я спочатку все знала, як знаю тепер, то я б усе витримала, вистачило б сили, але ті, що повинні були відкрити мені очі, не схотіли цього зробити. А тепер, коли я вже все знаю й заплатила за це знання такою дорогою ціною, вони і не думають відмовлятися від своїх собачих звичок і наполягають, щоб я думала, як раніше. А надто один тут старається, та в нього нічого не вийде.

Я страшенно самотня, мені тяжко без друзів і рідних, які лишилися далеко за океаном, і я не знаходжу собі місця, тиняюся сама не своя. Якби ви могли влаштувати мене перекладачкою (я вільно володію французькою й німецькою, досить добре італійською й більш-менш пристойно іспанською), або в санітарний загін, або медсестрою (я б і на курси пішла, якщо треба), — це бул.о б для мене великим щастям».

І далі:

«Якщо ви вважаєте, що я неправильно пояснюю свій стан, ви могли б принаймні дати своє пояснення, я б вам повірила, бо у вас обличчя добре, як у кота, а тут скрізь обличчя хитрі й підступні. Доктор Грегорі дав мені вашу фотокартку, ви на ній не такий гарний, як у мундирі, зате молодший».

«Mon capitaine!

Дуже приємно було отримати від вас листівку. Я з цікавістю дізналася, що ви нещадні до недосвідчених медсестер, — будьте певні, я добре зрозуміла ваш натяк. А я гадала, коли побачила вас, що ви не такий, як усі».

«Дорогий капітане!

Сьогодні я думаю так, а завтра — інакше. В цьому все моє лихо, а ще в тому, що мені кортить робити всім на зло і я ні в чому не знаю міри. Чи не порадите ви мені якого-небудь психіатра? Тут усі лежать у ваннах і співають «Грайся, розважайся у своїм садочку», але я не маю ні свого садочка, ні розваг, ані надії на те, що колись їх матиму. Вчора в кондитерській вони знову взялися за своє. Я була б стукнула того типа вагою, але мене, стримали.

Більше я вам не писатиму. В голові все плутається».

Потім місяць не було листів. І раптом — перелом: «...Поволі повертаюся до життя...»

«...Дивлюся на квіти, на хмари...»

«Війна скінчилася, а я, власне, і не усвідомлювала, що була війна...»

«...Ви такий добрий! І, напевно, дуже розумний, хоча й схожий на білого кота. А втім, цього не видно з тієї фотокартки, яку мені дав доктор Грегорі...»

«...Сьогодні була в Цюріху; яке це дивне почуття — знову побачити місто...»

«...Сьогодні їздила до Берна; не місто, а казка: на кожному кроці годинники...»

«...Сьогодні ми ходили на гору, високо-високо, аж туди, де ростуть едельвейси...»

Тепер листи надходили не так часто, як раніше, але він на всі відповідав. Якось вона написала:

«Я так хочу, щоб хтось закохався в мене, як закохувалися давно, ще до моєї хвороби. Але, мабуть, про таке мені ще годі мріяти».

Проте коли Дік чомусь запізнювався з відповіддю, в листах її палахкотіла тривога, схожа на безтямну тривогу кохання: «Певно, я набридла вам...», «Тепер я розумію, що виходила за межі...» «Цілу ніч не давала заснути думка, що ви захворіли».

Дік і справді хворів на інфлуенцу і після хвороби ще довго ходив кволий і байдужий до всього й на листи відповідав тільки з ввічливості. А потім думки про Ніколь витіснила цілком реальна постать штабної телефоністки, що прибула до Бар-сюр-Оба з Вісконсіна. Вона мала червоні, як на рекламному плакаті, уста, і в офіцерській їдальні була відома під прізвиськом «Штучка-з-Ручкою».

Франц, статечний, і самовпевнений, повернувся до кабінету. Дік знову подумав, що з Франца вийшов би чудовий клініцист: тиради, що їх він виголошував перед медсестрами й пацієнтами то лунким і мелодійним, то уривчасто-різким голосом, ішли не від надміру нервової енергії, а від його безмежного, хоча й нешкідливого марнославства. Свої справжні почуття він умів тамувати й тримати при собі.

— Тож продовжимо про цю дівчину, Діку, — сказав він. — Я дуже хочу почути, як вам служилося, та й самому є що розповісти, але спочатку завершімо розмову про цю дівчину. Я давно чекав цієї нагоди.

Він відчинив шухляду, витяг стос паперів, погортав їх, але вирішив, очевидно, що вони тільки заважатимуть, і, відклавши папери, розповів Дікові історію Ніколь.

III

Приблизно півтора року тому доктор Домлер почав отримувати з Лозанни досить розпливчаті листи від містера Девре Уоррена з чікагської родини Уорренів. Доктор Домлер призначив, якого дня йому з’явитися, і містер Уоррен прибув до клініки із своєю шістнадцятирічною дочкою Ніколь, дівчиною явно хворою; на час розмови містера Уоррена з лікарем медична сестра, що супроводила дівчину, повела її на прогулянку.

Уоррен, напрочуд вродливий чоловік років сорока, був зразковим представником американської нації — високим, плечистим, ставним, «un homme très chic» (Дуже ефектний чоловік (франц.)), як казав потім доктор Домлер Францові. Його великі сірі очі були трохи запалені від веслування під яскравим сонцем на Женевському озері, в поводженні вгадувався сибарит, що знає життя тільки в найприємніших його проявах. Розмовляли вони німецькою мовою — як виявилося, гість здобув освіту в Геттінгені. Він був помітно схвильований, нервувався.

— Докторе Домлер, у моєї дочки щось негаразд із психікою. Я показував її десяткам фахівців, наймав найкращих доглядальниць, вона пройшла кілька курсів лікування, але ніщо не допомагає, і стан її мене дуже непокоїть. Мені порадили звернутися до вас.

— Чудово, — сказав доктор Домлер. — Розкажіть про хворобу з самого початку.

— Початку, власне, немає. Наскільки мені відомо, в нашій родині душевнохворих не було ні з мого боку, ні з боку дружини. Дружина померла, коли Ніколь було одинадцять років, і відтоді я був для неї батьком і матір’ю... Батьком і матір’ю водночас.

Він розчулено вимовив ці слова. На його очах виступили сльози, і доктор Домлер аж тепер почув, що від нього злегка тхне спиртним.

— Вона була чарівною дитиною, всі нестямно любили її, геть усі, хто її знав. Весела, розумна, жвава, як іскорка. Любила читати, малювати, танцювати, грати на роялі. Дружина казала, що вона єдина з наших дітей ніколи не плакала ночами. У мене є ще старша дочка, був і син, він помер маленьким, але Ніколь була... Ніколь... Ніколь була...

Він затнувся, і доктор Домлер підказав:

— Цілком нормальною, здоровою, життєрадісною дитиною.

— Атож, атож, цілком.

Доктор Домлер чекав. Містер Уоррен похитав головою, скрушно зітхнув, глянув скоса на доктора Домлера і знову втупив погляд у підлогу.

— Місяців вісім тому, чи шість, а може, й десять — ніяк не пригадаю, де ми жили тоді, — вона почала поводитись якось дивно, незвично. Старша дочка перша звернула на це увагу й сказала мені, а я не помічав нічого, для мене Ніколь була така ж сама, як і завжди, — пояснив він квапливо, ніби виправдуючись, — така сама мила й ласкава дівчинка. Поки не стався цей випадок із камердинером.

— Ага! — сказав доктор Домлер і кивнув сивою головою, ніби він, як Шерлок Холмс, знав, що в цьому місці обов’язково з’явиться камердинер, саме камердинер, а не хтось інший.

— Я мав камердинера, він прослужив у мене багато років, до речі, він швейцарець. — Він глянув на доктора Домлера, немов сподіваючись, що той виявить патріотичний захват. — І от Ніколь раптом узяла собі в голову, ніби мій камердинер переслідує її. Тепер я певен, що це — нісенітниця, але тоді повірив і зразу ж показав йому на двері.

— А в чому саме вона його звинувачувала?

— Отож-бо і є, що лікарі не могли дом'огтися від неї нічого конкретного. Вона мовчала й дивилася на них так, ніби вони самі повинні все знати. Очевидно, вона приписувала йому якісь брудні наміри.

— Розумію.

— Мені, звісно, доводилося читати про самотніх жінок, яким ввижається чоловік під ліжком і таке інше, але звідки це могло взятись у Ніколь? Від залицяльників у неї відбою не було. Ми тоді жили на своїй віллі в Лейк Форресті — це дачна місцевість під Чікаго. Ніколь цілими днями грала з хлопцями в гольф і в теніс, і багато хто з них був закоханий у неї по вуха.

Поки Уоррен розповідав усе це, старий, сухенький і зморщений доктор Домлер раз у раз повертався думкою до Чікаго. Замолоду його запрошували туди, пропонували доцентуру в Чікагському університеті, і, якби він пристав на ту пропозицію, то, можливо, був би тепер багатою людиною, мав би власну клініку, і не задовольнявся б жалюгідним пакетом акцій. Але він не наважився: коли він уявив собі американські простори, безмежні лани, розлогі прерії, його власні знання видалися йому, як на такі масштаби, надто мізерними. Але він тоді багато прочитав про Чікаго, про могутні феодальні династії Арморів, Палмерів, Філдів, Крейнів, Уорренів, Свіфтів, Маккорміків; а згодом у нього побувало чимало пацієнтів із цих кіл Чікаго й Нью-Йорка.

— Їй дедалі гіршало, — розповідав Уоррен. — Почалися напади, під час яких вона зовсім заговорювалася. Старша сестра іноді записувала її слова—ось гляньте... — Він простяг Домлерові згорнутий аркушик паперу. — Здебільшого про чоловіків, які нібито її переслідують, тут і наші знайомі, і випадкові люди...

Потім він повів мову про муки й страждання, яких їм довелося зазнати, про жахливе становище сім’ї, яку спіткало таке лихо, і про марні спроби лікування в Америці; кінець кінцем, повіривши, що їй може зарадити зміна оточення, він не злякався підводної блокади й повіз дочку до Швейцарії.

— На американському крейсері, — гордовито пояснив він. — Це було не так-то легко влаштувати, але допоміг щасливий збіг обставин. І принагідно хочу додати, — він скромно усміхнувся, — що за грошима, як кажуть, діло не стане.

— Авжеж, — сухо погодився доктор Домлер.

Він намагався зрозуміти, навіщо і в чому саме цей чоловік бреше йому. А якщо й не бреше, то чому віє такою нещирістю від його мови, від елегантної постаті в костюмі вільного крою, що так невимушено вмостилася в кріслі? Там, надворі, під лютневим небом справжня трагедія, пташка з перебитими крильцями, а тут — щось удаване, роблене й нещире.

— А тепер я хотів би поговорити кілька хвилин з вашою дочкою, — сказав доктор Домлер, переходячи на англійську мову, неначе це могло зблизити його з Уорреном.

Через кілька днів після того, як Уоррен, залишивши дочку в клініці, повернувся до Лозанни, доктор Домлер і Франц записали в історії хвороби Ніколь:

«Diagnostic: Schizophrénie. Phase aiguë en décroissance. La peur des hommes est un symptôme de la maladie, et n’est point costitutionnelle... Le pronostic doit rester réservé» (Діагноз: шизофренія. Хвороба у гострій формі з тенденцією до поліпшення. Ляк перед чоловіками не природжений, а є симптомом захворювання... На даному етапі прогноз неясний (франц.))

І з дедалі більшим зацікавленням вони почали чекати других відвідин містера Уоррена, який обіцяв з’явитися найближчим часом. Але дні спливали, а містер Уоррен не поспішав виконати свою обіцянку. По двох тижнях доктор Домлер написав йому листа. Не одержавши відповіді, він наважився на крок, який за тих часів вважався «une folie» (марнотратство (франц.), — замовив телефонну розмову з «Гранд-отелем» у Лозанні. Камердинер містера Уоррена відповів йому, що містер Уоррен сьогодні від’їздить до Америки й саме спаковує речі. Але на думку про те, що сорок швейцарських франків за телефонну розмову будуть записані на рахунок клініки, в жилах доктора Домлера скипіла кров тюїльрійських гвардійців, і містерові Уоррену довелося підійти до телефону.

— Ви повинні приїхати. Це конче потрібно. Від цього залежить здоров’я вашої дочки. Інакше я знімаю з себе будь-яку відповідальність.

— Але ж, докторе, ви лікар — вам і карти в руки. Мене терміново викликають додому!

Доктор Домлер ніколи ще не розмовляв з людьми з такої відстані, та все ж він виголосив свій ультиматум так твердо, що наляканий американець здався. Через півгодини після своєї другої появи в клініці Уоррен не витримав; могутні плечі під спортивним піджаком затрусилися від здушених ридань, очі почервоніли, як Женевське озеро під призахідним сонцем, і Домлер з Францом почули жахливе визнання.

— Я сам не знаю, як воно сталося, — хрипко вимовив він. — Сам не знаю... Вона була ще дитиною, коли подерла її мати, і щоранку вона приходила до мого ліжка, іноді навіть засинала в мене під боком. Я так жалів бідолашну дитину. Ну, а згодом ми почали подорожувати разом. Сидячи в машині чи в купе поїзда, завжди трималися за руки, і вона мені наспівувала пісеньки. Іноді ми казали одне одному: «Нумо сьогодні не дивитися ні на кого, — нехай цей день належить тільки нам, — крім нас з тобою ніхто на світі не існує!» — В голосі його забринів сарказм. — Люди казали, яка зворушлива любов між батьком і дочкою... розчулювалися до сліз. Ми були, як закохані... а скінчилося тим, що стали коханцями... Після того, як це сталося, я ладен був застрелитися... та, видно, такі мерзенні виродки, як я, на таке не здатні.

— А потім що? — спитав доктор Домлер, знову вертаючись думкою до Чікаго й згадуючи лагідного, блідого добродія в пенсне, який так уважно придивлявся до нього в Цюріху тридцять років тому. — Це тривало далі?

— О ні, ні! Вона... Вона зразу немовби закам’яніла, тільки казала: «Нічого, нічого, татку. Забудьмо. Нічого».

— Чи були якісь наслідки?

— Ні. — Він судорожно схлипнув і кілька разів висякався в хусточку. — Але досить і тих, що маємо тепер.

Вислухавши розповідь, доктор Домлер відкинувся на спинку свого глибокого крісла, цього неодмінного атрибуту буржуазного існування, і подумки мовив: «Селюк!» — чи не вперше за двадцять років вживши такий ненауковий термін. Потім сказав:

— Я просив би вас переночувати в Цюріху, а вранці знову прийти до мене.

— А потім?

Доктор Домлер розвів руки настільки, що в них умістилося б порося.

— Очевидно, Чікаго, — відповів він.

— Тепер ми вже все знали, — вів далі Франц. — Домлер сказав Уорренові, що візьметься лікувати дочку за умови, що той. розлучиться з нею на довгий час — принаймні на п’ять років. Уоррена, після його сповіді, найбільше, здається, хвилювало, чи не дійде ця історія до Америки. Ми опрацювали план лікування й почали чекати наслідків. Особливих підстав для оптимізму ми не мали: як ви знаєте, процент одужань, навіть так званих одужань у соціальному аспекті, в цьому віці вкрай низький.

— Перші листи справляли гнітюче враження, — погодився Дік.

— Так-так. І при тому були такі типові. Я навіть вагався, чи відсилати перший лист. Та потім вирішив: нехай Дік знає, що ми тут робимо — що ми не сидимо згорнувши руки. Я вдячний вам за те, що ви відповідали їй: це справжня великодушність.

Дік зітхнув.

— У неї таке чарівне личко — вона мені надіслала кілька своїх знімків. І потім, я там цілий місяць сидів без діла. Зрештою, я ж їй нічого особливого не писав, твердив тільки: «будь розумною дівчинкою й слухайся лікарів».

— І цього вистачило. Головне, що десь поза клінікою з’явилася людина, про яку вона могла думати. Адже доти в неї нікого не було, крім старшої сестри, з якою вона, видно, не дуже близька. До того ж, її листи давали нам цінний матеріал, допомагали стежити за перебігом хвороби.

— Що ж, я радий.

— Ви розумієте, як це сталося? У неї розвинувся комплекс провини — вона вважала себе співучасницею. Але само по собі це не так істотно, хіба що дає уявлення про загальну цілісність натури й силу характеру. Отже, спочатку той шок. Потім вона потрапляє до пансіону і там, слухаючи дівочі розмови, піддається інстинктові самозбереження — починає переконувати себе, що ніякої провини за нею немає. А звідси вже тільки один крок до ілюзорного світу, де всі чоловіки затівають проти тебе лихе, і чим більше їх любиш і довіряєш їм, тим вони підступніші...

— Чи згадувала вона будь-коли безпосередньо про... ну, про той жах?

— Ні, і, щиро кажучи, коли стан її почав нормалізуватися — це було десь у жовтні, — ми спершу навіть розгубилися. Якби їй було років тридцять, можна було б спокійно чекати, поки вона сама пристосується до життя. Але, зважаючи на її молодість, ми побоювалися, щоб вона не лишилася внутрішньо скаліченою назавжди. Отож доктор Домлер сказав їй одверто: «Тепер усе залежить від вас самої. Ви ні в якому разі не повинні вважати, що життя для вас у чомусь скінчилося, — навпаки, воно тільки починається» і таке інше. Розумові дані в неї чудові; покладаючись на це, він навіть дав їй почитати Фройда, не багато, тільки засади, і вона зацікавилася. Та що там казати, ми тут усі її любимо. Але в неї замкнута вдача, — додав він і запнувся. — Хотілося б знати, чи немає в її останніх листах, надісланих з Цюріха, чогось такого, що проливало б світло на її настрої, плани на майбутнє?

Дік на хвильку замислився.

— Важко сказати. Якщо хочете, я привезу ці листи. По-моєму, в них відчувається надія й цілком нормальна жадоба до життя. Іноді вона згадує про «минуле», як згадують про нього люди, які побували в ув’язненні і в яких важко зрозуміти, про що саме йдеться — про злочин, в’язницю чи те і те разом. Та й зрештою — хто я для неї? Витвір уяви, манекен.

— Я чудово розумію ваше становище і хочу ще раз висловити нашу вдячність. Тому, власне, я й хотів порозмовляти з вами перше, ніж ви зустрінетеся з нею.

Дік засміявся.

— Гадаєте, вона зразу кинеться мені на шию?

— Не в тім річ. Я прошу вас, щоб ви були з нею обережні. Чоловіки вашого складу подобаються жінкам, Діку.

— Тим гірше для мене! Ну, гаразд, гаразд, я буду з нею не тільки обережний, а й спробую викликати в неї відразу. Наїмся часнику перед зустріччю, прийду неголений. От побачите, вона ще ховатися від мене буде.

— Ні, ні, тільки не часник! — Франц вжахнувся, серйозно сприйнявши його слова. — Так і кар’єру зіпсувати можна. А втім, ви, здається, жартуєте.

— Я можу навіть накульгувати. І, до речі, в моїй кімнаті немає ванни.

— Ну, звичайно, ви жартуєте. — Францові відлягло від серця; принаймні він показав, що йому відлягло від серця, — зручніше вмостився в кріслі. — А тепер розкажіть про себе, про свої задуми.

— Задум у мене один, Франце: стати добрим психіатром, і не просто добрим, а найкращим у світі.

Франц весело засміявся, але він бачив, що цього разу Дік не жартує.

— Звучить непогано. І суто по-американському, — сказав він. — У нас усе це не так просто. — Він підвівся й підійшов до балконних дверей. — Звідси я бачу Цюріх. Он вежа Гросс-Мюнстера, під ним у склепі похований мій дід. Навпроти, за мостом, могила мого предка Лафатера, який не хотів, щоб його ховали в церкві. Поряд статуя іншого предка, Генріха Песталоцці, і пам’ятник докторові Альфреду Ешеру. А над усім цим височить Цвінглі — в мене завжди перед очима цілий пантеон героїв.

— Авжеж, — Дік підвівся з крісла. — Я просто розхвалився без міри. Насправді ж я ще й першого кроку не ступив. Але плани в мене є: американці у Франції всі, як один, рвуться додому, але я не поспішаю. Офіцерську платню мені видаватимуть до кінця року при умові, що я відвідуватиму лекції в університеті. Зважте, до речі, на щедрість і завбачливість нашого уряду в справі вирощування геніїв! Наприкінці року я поїду на місяць додому, побачуся з батьком. А потім повернуся сюди, мені тут запропонували місце.

— Де?

— У ваших конкурентів, у клініці Гіслера в Інтерлакені.

— Не зв’язуйтеся з ними, — застеріг Франц. — У них там за рік змінилося кільканадцять молодих лікарів.

Гіслер сам психопат, а в клініці порядкує його дружина із своїм коханцем — це, звичайно, між нами.

— А як же ваші американські плани? — посміхнувся Дік. — Пам’ятаєте, ми хотіли разом податися до Нью-Йорка й відкрити там найсучаснішу клініку для мільярдерів?

— Ет, студентські мрії.

Обідав Дік у Франца, в товаристві його дружини й маленького песика, від якого тхнуло паленою ґумою, в їхньому котеджі на краю території клініки. Діка щось гнітило — не дух ощадливості, що панував тут, і не фрау Грегоровіус, що виявилася саме такою, якою він і уявляв собі, а оте несподіване звуження Францових обріїв, з чим сам Франц, очевидно, вже змирився. Для Діка сенс аскетизму полягав у зовсім іншому — аскетизм міг сприяти досягненню мети, міг бути навіть джерелом утіхи, якщо супутником його є слава; але він нізащо не погодився б перекроїти своє життя до розмірів успадкованого костюма. Домашнім звичкам Франца та його дружини в плісняві вмебльованого затишку бракувало свободи й романтики. Післявоєнні місяці у Франції, розмах і щедрість, що їх виявляла Америка, позбуваючись воєнних запасів, вплинули на Дікове світосприймання. До того ж він усвідомлював, що подобається людям, і чоловікам, і жінкам, і, може, саме інстинктивне побоювання того, що це може зашкодити цілеспрямованій людині, спонукало його повернутися в самісінький центр швейцарського годинникового циферблата.

Кете Грегоровіус мліла від його компліментів, переймаючись вірою у власні чари, а він сидів, як на жару: його дратував цей пропахлий капустою дім, і водночас він лютився на себе за нетерпимість, якої раніше в собі не помічав.

«О господи, невже і я такий, як усі?—думав він згодом, прокинувшись серед ночі. — Невже і я такий, як усі?»

Неслушні почуття, як на соціаліста, але цілком слушні як на того, хто обрав собі одну з найдивовижніших професій у світі. А суть була, власне, в тому, що в Дікові вже почалася переоцінка цінностей молодості — процес, коли вирішується питання, варто чи не варто вмирати за те, у що вже не віриш. У тиші цюріхських безсонних ночей, дивлячись відсутнім поглядом через дорогу в чиюсь освітлену вуличним ліхтарем комірчину, він казав собі, що хоче бути добрим, чуйним, бути сміливим і розумним, хоч це не так і легко. А ще — бути коханим, якщо це не стане на заваді.

Яскраве світло з розчинених дверей заливало веранду головного корпусу, темно було тільки там, де чорні тіні від простінків, зливаючись із химерними тінями від металевих крісел, спадали вниз, на клумби з гладіолусами. Постать міс Уоррен спочатку мелькала серед інших, що сновигали з кімнати до кімнати, потім чітко вималювалася на дверях, щойно вона помітила Діка; світло впало на її обличчя, коли дівчина ступила на терасу, і вона винесла світло з собою. Вона йшла, ніби танцюючи, цілий тиждень у її вухах бриніла пісня літа з його розпашілим небом і яскравими затінками. А коли з’явився Дік, ця пісня зазвучала так лунко й переможно, що дівчині самій захотілося співати.

— Як поживаєте, капітане?— спитала вона, насилу відриваючи погляд, що немов потонув у його очах. — Може, посидимо тут? — Якусь мить вона постояла, озираючись довкола, не наважуючись знов заглянути йому в очі. — Сьогодні тепло, як улітку.

Якась жінка вийшла слідом за нею, огрядна коротуха, закутана в шаль, і Ніколь відрекомендувала її Дікові:

— Сеньйора .......

Франц залишив їх, пославшись на якісь справи, і Дік зсунув три крісла.

— Чудова ніч, — сказала сеньйора.

— Мuy buena (чудова (ісп.), — підтвердила Ніколь і обернулася до Діка. — Ви надовго сюди?

— Цебто в Цюріх? Надовго.

— Перша по-справжньому весняна ніч, — зауважила сеньйора.

— На скільки ж?

— Принаймні до липня.

— А я їду звідси в червні.

— Червень тут — чудова пора, — озвалася сеньйора. — Червень ви краще перебудьте тут, а виїздіть у липні, коли настане спека.

— А куди ви поїдете? — спитав Дік у Ніколь.

— Ще не знаю — ми поїдемо вдвох із сестрою. Хочеться, звичайно, куди-небудь туди, де вирує справжнє життя, адже я згайнувала стільки часу. Та, може, мені порадять спершу пожити на тихому курорті, скажімо, на Комо. Чому б і вам не приїхати на Комо?

— Ах, Комо... — почала сеньйора.

З відчинених дверей долинув вступ до «Легкої кавалерії» Зуппе, і Ніколь, скориставшись з нагоди, підвелася. Дік подивився на дівчину, і молодість та краса її так вразили його, що він аж задихнувся від раптової хвилі почуттів. Вона всміхнулася зворушливою усмішкою, в якій була вся розгублена й безпорадна молодість світу.

— Під таку гучну музику важко розмовляти. Може, погуляємо трохи? Buenas noches, сеньйоро.

— Добраніч, добраніч.

Вони зійшли на стежку, яка через кілька кроків пірнула в тінь. Ніколь узяла Діка під руку.

— У мене є кілька платівок, сестра надіслала з Америки, — сказала вона. — Коли ви ще приїдете сюди, я їх поставлю. Я знаю тут одну місцинку, де можна грати на патефоні й ніхто не почує.

— То буде чудово.

— Ви знаєте «Індостан»? — тривожно спитала вона. — Мені подобається, я раніше не чула. А ще в мене є — «Вони не діти вже, повірте» і «Коли ти плачеш, я радію». Ви, напевно, танцювали під усі ці речі в Парижі.

— Я в Парижі не був.

Йому весь час хотілося дивитись на її кремову сукню, що здавалася то блакитною, то сірою, коли вони йшли між дерев, на її волосся, що ніби аж світилося. Щоразу, коли їхні погляди зустрічалися, вона ледь усміхалась, і в променях ліхтарів обличчя її ясніло, мов ангельський лик. Вона ніби дякувала йому — чарівному принцу — за казковий бал, на який він її запросив, і Дік усе менше й менше розумів своє ставлення до неї, а вона сповнювалася впевненості — і очі її світилися безмежною радістю.

— Я тепер можу робити все, що хочу, — сказала вона. — В мене є ще дві платівки, вони вам сподобаються: «Зажди хоч, доки вернеться стадо» і «Прощавай, Александре!»

Наступного разу, через тиждень, він трохи запізнився, і Ніколь уже чекала його на стежці, що вела від Францового котеджу до головного корпусу. Відкинуте з чола волосся вільно спадало їй на плечі, і здавалося, ніби її обличчя оце щойно відкрилося світові чи ніби вона вийшла з лісу на галявину, освітлену місяцем. Усе таємне й загадкове відступилося від неї; Дікові захотілося, щоб за нею не стояло ніякого минулого, щоб вона була дівчиною нізвідки, яка просто виникла раптом із темряви. Вона повела його до сховку, де стояв патефон; вони обійшли флігельок-майстерню, видобулися на скелю й сіли під низьким муром — самі в безкрайому морі нічної темряви.

Вони були тепер уже в Америці — навіть Франц, який вважав Діка всепереможним Лотаріо, нізащо не здогадався б, як далеко вони залинули — туди, де пломеніє пал кохання, а зміст життя — то шал єднання, де — «на побачення я їду — водій, натисни на педаль!» — і де «коли ти усміхнулась, забув я тугу і печаль!»; потім вони зустрічалися десь в Індостані, а після того, видно, посварилися, бо «зірки на небі плакали, а нам було однаково, було нам все одно», — і, нарешті, розійшлися — «і серце скрижаніло, і вже нема кохання — ні радості, ні трепету і ні страждання...»

Тоненькі павутинки мелодій, що єднали втрачені дні з майбутніми надіями, снувалися в темряві швейцарського вечора. Паузи заповнював спів цвіркуна. Потім Ніколь зупинила патефон і сама заспівала:

Кинь срібний долар Додолу,

Накреслить долар Срібне коло...

Здавалося, вона зовсім не дихає, тільки ледь розтулені уста вимовляють слова пісні.

Дік рвучко підвівся.

— Що з вами? Не подобається пісенька?

— Ні, чому ж, подобається.

— А цієї мене навчила наша куховарка ще вдома:

Якби ж то мені розум,

Якби мені знаття,

Зв’язала б з ним, з’єднала б з ним

Навік своє життя.

Вона всміхнулася, вкладаючи якнайбільше в цю йому і тільки йому призначену усмішку. Вона всю себе обіцяла йому за таку дрібничку, за іскорку розуміння, за якусь ознаку того, що і в ньому щось озвалося. Вербове віття, густа темрява крапля по краплі віддавали їй свої солодкі, млосні соки.

Вона теж підвелася і, спіткнувшись об патефон, на мить припала до Діка, чолом до його плеча.

— В мене є ще одна платівка. Ви чули «До побачення, Летті»? Напевно, чули.

— Повірте, я справді не чув жодної з цих речей.

І не знав ніколи, міг би він додати; не знав, не нюхав, не пробував на смак; нічого такого не було в житті — лише гарячі дівочі щоки в гарячій темряві відлюдних закутків. У Нью-Хейвені 1914 року дівчина дарувала хлопцеві поцілунок, упираючись йому в груди кулачками, щоб зразу ж, видихнувши «досить!», відштовхнути його від себе. І ось тепер, ледь урятувавшись, ця жертва катастрофи пропонує йому цілий незвіданий світ...

Коли вони зустрілися знову, був уже травень. Сніданок у Цюріху був уроком обачності. Логіка підказувала, що в обраному ним житті немає місця для Ніколь; проте коли якийсь чоловік за сусіднім столиком утупився в неї палючим поглядом, що насторожував, як не позначений у лоції маяк, Дік обернувся до нього з такою одвертою, хоча і ввічливою погрозою, що той не витримав і опустив очі.

— Один з отих любителів ловити витрішки, — недбало пояснив він Ніколь. — Це він до вашої сукні придивлявся. Навіщо вам так багато суконь?

— Сестра каже, ми дуже багаті, — ніяково пояснила вона. — Відколи наша бабуся померла.

— Ну гаразд, тоді я вам вибачаю.

Різниця в роках між ними дозволяла йому тішитися дівочим марнославством Ніколь, тим, як вона, виходячи, оглянула себе у великому дзеркалі у вестибюлі ресторану, не боячися правди, яку говорить непідкупна амальгама. Дікові радісно було дивитись, як вона бере дедалі більше октав на клавіатурі життя, звикаючи усвідомлювати свою красу та багатство. Він щиро намагався звільнити її від думки, що це, власне, він полагодив її, склеївши заново уламки; йому хотілося, щоб життєрадісність і впевненість розквітали в ній без його допомоги. Та це було важко, бо Ніколь відразу складала усе йому до ніг, немов жертовні дари амброзії та мирти. На початку літа Дік уже розгорнув бурхливу діяльність у Цюріху. Він упорядкував свої статті, додав до них матеріали, зібрані за час військової служби, і тепер завершував свою «Психологію для психіатрів». Навіть знайшов видавця, що начебто погодився надрукувати її; крім того, Дік підшукав бідного студента, який мав пригладити його німецьку мову. Франц вважав, що Дік надто квапиться, але той посилався на скромність обраної теми.

— Я знаю цей матеріал так, як потім уже не знатиму ніколи, — наполягав Дік. — Як на мене, він уже давно так і проситься в підручник — просто досі ніхто не звертав уваги на його практичну цінність. Наш фах, на жаль, чомусь приваблює до себе людей трохи надломлених, коли не фізично, то морально. І вони компенсують власні вади, обмежуючись випадками чисто клінічними, «практичними», — це дозволяє їм перемагати без боротьби. Вас це не стосується, Франце, вам цей фах на роду написаний. І слава богу, що вас не збивали з пуття якісь інші «нахили», — я, наприклад, став психіатром тільки тому, що одна дівчина в коледжі святої Гільди в Оксфорді відвідувала лекції з психіатрії. А тепер — даруйте за банальну фразу — я не хочу, щоб ідеї, які я маю, потонули в двох-трьох дюжинах пива.

— Воля ваша, — відповів Франц. — Ви американець. Ви можете робити це, не боячись за свою професійну репутацію. Але я особисто ворог усіляких популяризацій. Ще, бува, ви почнете писати брошурки під назвою «Роздуми для невтаємничених», розжовуючи все так, що читачеві просто не треба буде думати! Якби мій батько був живий, Діку, він подивився б на вас отак і пирхнув. Він узяв би цю серветку, згорнув її отак, а це кільце взяв би отак, — Франц підняв темне дерев’яне кільце для серветки, прикрашене різьбленою головою вепра, — і сказав би: «В мене таке враження...», — потім він би глянув на вас, подумав: «Ет, шкода слів», — і пирхнув би ще раз. І на тому, власне, й скінчився б обід.

— Сьогодні я сам, — задерикувато сказав Дік, — але завтра, може, з’являться й інші. А тоді вже надійде моя черга згортати серветку, як ваш батько, і пирхати.

Франц помовчав трохи, потім спитав: — Як почуває себе наша пацієнтка?

— Не знаю.

— Вже час би знати.

— Вона мені подобається. Вона дуже приваблива. Але що я, по-вашому, мушу робити далі? Водити її в гори по едельвейси?

— Я вважав, що при вашій схильності до наукових трактатів у вас виникне якась ідея.

— ...Присвятити їй своє життя? Франц гукнув у кухню, до дружини:

— Du lieber Gott! Bitte, bringe Dick noch ein Glass Bier. (Господи боже мій! Принеси, будь ласка, Дікові ще одну склянку пива (нім.))

— Мені краще більше не пити перед розмовою з Домлером.

— Ми вважаємо, що передусім слід опрацювати програму. Минув місяць, дівчина явно закохалась у вас. За звичайних обставин це нас не обходило б, але тут, у клініці, ми не можемо дивитися на це крізь пальці.

— Я зроблю так, як скаже доктор Домлер, — пообіцяв Дік.

Але він не дуже вірив, що Домлер зуміє з’ясувати становище, яке йому самому ще було зовсім не ясне. Без будь-яких його свідомих зусиль вийшло так, що все тепер залежало від нього. Йому пригадалося, як у дитинстві він сховав ключ від шафки із столовим сріблом під хусточками в горішній шухляді комода; всі відбігали ноги, шукаючи ключа, а він спостерігав цю метушню незворушно, як філософ. Щось схоже він відчував і тепер, коли заходив із Францом до кабінету професора Домлера.

Професор, обличчя якого в рамці прямих бакенбардів було прекрасне, як обвита виноградом веранда старовинного будинку, враз обеззброїв Діка. Він зустрічав людей і талановитіших, ніж Домлер, але не було серед них людини благороднішої.

(Те саме він знову подумав через півроку, коли побачив Домлера в труні: веранда спорожніла, виноградний заріст бакенбардів лежав на цупкому крохмальному комірці, відблиски багатьох битв згасли назавжди в щілинах очей під тонкими повіками...)

— Добридень, сер, — привітався Дік, виструнчившись по-військовому.

Професор Домлер спокійно переплів пальці. Франц почав доповідати, як ад’ютант чи секретар доповідає начальникові, та за хвилину начальник урвав його:

— Ми досягли певних успіхів, — лагідно проімовив він. — Але тепер, докторе Дайвер, нам потрібна ваша допомога.

Дік, захоплений зненацька, признався:

— Мені самому ще не все ясно.

— Мене не стосуються ваші особисті висновки, — сказав Домлер. — Але дуже стосується інше: цей «перехідний період», — тут він, іронічно примружившись, глянув на Франца, а той відповів йому таким самим поглядом, — треба завершити. Стан здоров’я міс Ніколь помітно поліпшився, але вона ще не видужала настільки, щоб пережити трагедію кохання без взаємності.

Франц хотів був докинути щось, але Домлер жестом зупинив його.

— Я розумію, що ви потрапили в нелегке становище. — Що й казати. Професор відкинувся на спинку крісла й засміявся, і крізь сміх запитав, поблискуючи пильними сірими очицями:

— А може, ви й самі не лишилися байдужі?

Дік, розуміючи, що його загнали на слизьке, теж засміявся.

— Вона дуже гарна дівчина —до такої вроди не можна лишатись байдужим. Але я не збираюсь...

Франц хотів був втрутитися, але Домлер знову зупинив його, руба спитавши в Діка:

— То, може, вам краще було б виїхати звідси?

— Виїхати я не можу.

Доктор Домлер обернувся до Франца.

— Тоді нам доведеться зробити так, щоб виїхала міс Уоррен.

— Робіть, як вважаєте за краще, професоре Домлер, — мовив Дік. — Становище й справді складне. Професор Домлер важко, як каліка, що спинається на милиці, підвівся з крісла.

— Але знайти вихід із цього становища повинен лікар! — неголосно вигукнув він.

Зітхнувши, він знов опустився в крісло, щоб перечекати, поки стихне гуркіт грому, що заповнив кімнату.

Дік бачив, що Домлер розсердився неабияк, і не знав, чи зуміє стриматися сам. Коли гуркіт віддалився, Франц докинув нарешті своє слово.

— Доктор Дайвер людина тонка і благородна, — сказав він. — Треба тільки, щоб він до кінця усвідомив наше завдання, а тоді, я певен, він знайде раціональний шлях.

На мою думку, Дік може співробітничати з нами тут, на місці, і нікому не треба виїжджати.

— А ви якої думки? — спитав у Діка професор Домлер.

Дікові ставало дедалі незручніше, але напружена мовчанка, що запала після Домлерових слів, не могла тривати нескінченно. Зненацька він наважився.

— Я здається, майже закоханий у неї. І навіть думав, чи не одружитися.

— Що-що? — вигукнув Франц.

— Заждіть, — зупинив його Домлер.

Але Франц не хотів ждати.

— Одружитися?! І півжиття змарнувати на те, щоб бути при ній лікарем, і доглядальницею, і бозна-ким іще? Викиньте це з голови! Хто-хто, а я добре знаю цю хворобу. На двадцять випадків одужання — один без рецидивів. Ні, забудьте про неї раз і назавжди, чуєте? — Що ви на це скажете? — звернувся до Діка Домлер.

— Скажу, що Франц має рацію.

VII

Лише надвечір вони домовилися, що Дік має робити далі: лишаючись уважним і зичливим, він мав поволі віддалятися, щоб урешті зовсім зникнути з обрію. Підвівшись з крісла, Дік мимоволі подививсь у вікно: надворі сіялася мжичка, і десь там, під дощем, його ждала

Ніколь. Він вийшов, застібаючи плащ на всі гудзики, насуваючи глибше капелюх, і зразу ж натрапив на неї: вона стояла під дашком парадного входу.

— Я придумала, де нам посидіти сьогодні, — сказала вона. — Поки я хворіла, мені до всього було байдуже: сиділа собі вечорами в будинку разом з усіма і нічого не помічала й не чула. А тепер я весь час бачу, що довкола хворі люди, і це... і це...

— Ви незабаром поїдете звідси.

— Так, тепер уже скоро. Моя сестра Бет — всі звуть її Бебі — через кілька тижнів приїде й забере мене куди-небудь. А потім я повернуся й пробуду тут іще місяць, останній.

— Сестра старша за вас?

— О, набагато. Їй двадцять чотири роки. Вона в нас справжня англійка, живе в Лондоні, у батькової сестри. Вона була заручена з англійцем, але він загинув на війні. Я його так жодного разу і не бачила.

В її обличчі, блідо-золотавому у відсвітах розмитого дощем надвечірнього сонця, Дік побачив те, чого не помічав досі. Високі вилиці, ніжна прозорість шкіри — не хвороблива, а така, що від неї, здається, віє прохолодою, створювали прообраз майбутньої краси, — так, дивлячись на породисте лоша, уявляєш його конем і знаєш, що це буде не просто проекція молодості на сірий екран життя, а справжній розквіт; це обличчя буде гарне і в зрілому віці, і в похилому — такою була його будова, ощадлива витонченість рис.

— Чому ви так придивляєтеся до мене?

— Просто думаю, що ви, мабуть, будете дуже щаслива.

Ніколь злякалася:

— Мабуть? А втім, гірше, ніж було, вже бути не може. Вони сховалися в дровітні. Вона сиділа, схрестивши ноги в туфлях для гольфа, щільно загорнувшись у дощовик. Щоки її трохи порожевіли від вологого повітря. Тейер і вона уважно оглядала його — його постать, що й тепер, коли він стояв, прихилившись до стовпа, не втрачала своєї гордовитої стрункості; його обличчя, яке він, здавалося, весь час дисциплінував, і на якому усмішка, весела чи лукава, відразу ж поступалася місцем звичному виразові зосередженості. Тієї частини його вдачі, яка гармоніювала з ірландським рудавим відтінком шкіри, Ніколь, власне, ще не знала; вона її побоювалася, хоча і прагнула зазирнути в неї, бо то було його чоловіче єство. Але другий Дік, з його гречними манерами й відвертим, приязним поглядом, був як на долоні, і цим Діком вона заволоділа без вагань, як це робила більшість жінок.

— Якусь користь мені цей заклад усе-таки дав — я маю на увазі мовну практику, — сказала Ніколь. — З двома лікарями я розмовляла французькою, з доглядальницями німецькою, з прибиральницями й однією з пацієнток — італійською. А інша пацієнтка допомогла мені поповните мій запас іспанських слів.

— Це чудово.

Він намагався підібрати тон, який відповідав би його подальшій тактиці, але дарма.

— ...А ще я займалася музикою. Сподіваюсь, ви не думаєте, що мене цікавить тільки джаз. Я займаюся регулярно, щодня, і вже кілька місяців відвідую в Цюріху цикл лекцій з історії музики. Бували дні, коли тільки це й тримало мене на світі— музика й малювання. — Вона нахилилася й віддерла надірваний шматочок підошви, потім подивилася на Діка знизу вгору. — Мені б хотілося намалювати вас отак, як ви оце стоїте.

Дікові боляче було дивитись, як вона прагне звеличити себе в його очах.

— Я вам заздрю. А мене вже, мабуть, ніщо не може зацікавити, крім моєї праці.

— О, в чоловіків так і повинно бути,-—квапливо запевнила вона. — Але дівчина мусить розвивати всілякі свої здібності, щоб потім передати їх своїм дітям.

— Певно, так,-—погодився Дік умисно байдужим тоном.

Ніколь мовчала. Дік волів би, щоб вона говорила далі, — своїми репліками він старався б розхолоджувати її, виконуючи таким чином свою нескладну роль, — але вона мовчала.

— Ви вже цілком здорові, — сказав він. — Постарайтеся забути про минуле і хоч рік бережіть нерви й сили. Повертайтеся до Америки, починайте з’являтися в товаристві, закохайтеся й будьте щасливі.

— Я не можу закохатися. — Пошкодженою туфлею вона сколупнула грудку плісняви з колоди, на якій сиділа.

— Ще й як зможете, — відказав Дік. — Не тепер, то через рік чи два. — І грубувато додав: — У вас буде цілком нормальне життя і повен дім гарнесеньких дітлахів. Одне те, що вам у вашому віці вдалося перебороти таку хворобу, означає, що причина її — не органічна. З а певняю вас, моя люба, ви житимете собі на втіху ще довго після того, як ваших друзів винесуть на звалище.

...З її очей він бачив, якого болю завдав їй цією кінською дозою гірких ліків, званих правдою.

— Я знаю, що мені ще довго не можна буде й думати про одруження, — жалібно сказала вона.

Дік, розгублений і засмучений, не зразу знайшов, що відповісти. Відвернувшись, дивлячись на зелене поле, він спробував затиснути серце в кулак.

— Все буде гаразд — аби ви знали, як тут усі вірять у вас. Доктор Грегорі так пишається вами, що...

— Я ненавиджу доктора Грегорі.

— Оце вже даремно.

Світ Ніколь розпався, але це був примарний, не усталений світ, і під його уламками ще жило все, що її хвилювало. Невже лише годину тому вона чекала його біля входу і надія прикрашала її, мов квітка на сукні?

...Для нього вбрання моє шовкове і гудзики золоті, для нього розквітають нарциси і духмяніє повітря...

— Звичайно, приємно буде знову втішатися життям, — безпорадно пробелькотіла вона.

У неї виникла відчайдушна думка: сказати йому, яка вона багата, в яких розкішних будинках зростала, пояснити, що вона — капітал, і то чималий; на мить у неї втілився дух її діда, ліверанта Сіда Уоррена. Та вона подолала спокусу змішати всі цінності докупи й знову розмістила їх по їхніх вікторіанських альковах, хоч їй самій не залишалося тепер нічого, крім болю та порожнечі.

— Мені час вертатися. Дощу вже нема.

Дік ішов поряд, гостро відчуваючи її тугу, і йому хотілося спити дощові краплі з її щік.

— Я одержала нові платівки, — сказала вона. — Так кортить послухати їх. Ви коли-небудь чули...

«Сьогодні ж після вечері покладу цьому край», — вирішив Дік. Він кляв на чім світ стоїть Франца за те, що той втяг його в цю ганебну історію.

Поки Дік чекав у холі, увагу його привернула постать у береті, схожому на берет Ніколь, але не покрапленому дощем, бо, власне, він і не повинен був захищати від негоди, а прикривав недавно оперований череп. З-під берета заблимали очі, побачили Діка, наблизилися до нього.

— Bonjour, Docteur.

— Bonjour, Monsieur,

— Il fait beau temps.

— Oui, merveilleux.

— Vous êtes ici maintenant?

— Non, pour la journée seulement.

— Ah, bon. Alors — au revoir, Monsieur

(— Добридень, докторе. — Добридень, мосьє. — Гарна погода.

— Так, чудова. — Ви тепер у нас? — Ні, приїхав тільки на один день. — Он як. Ну, до побачення, мосьє (франц.))

Радіючи з того, що спромігся впоратися з розмовою, бідолаха в береті поплентався далі. Дік чекав. Через якийсь час сходами спустилася і підійшла до нього одна з доглядальниць.

— Міс Уоррен просила переказати вам, що, на жаль, не зможе зійти. Їй хочеться сьогодні лягти раніше, і вона повечеряє в себе, нагорі.

Доглядальниця запитливо дивилася на Діка, немов сподіваючись почути, що міс Уоррен знову поводиться дивно.

— Он як. Ну що ж... — Дік проковтнув слину, намагаючись вгамувати гучне биття серця. — Нехай відпочиває. Дякую.

Він був здивований і трохи розчарований. Але так чи інакше, це розв’язувало йому руки.

Попередивши Франца запискою, що не залишиться вечеряти, Дік пішов до трамвайної зупинки. Коли він зійшов на платформу і останні промені сонця визолотили рейки й скельця квиткових автоматів, йому раптом здалося, що все — і клініка, і платформа — розрослося до величезних розмірів, а потім зробилося зовсім маленьким. Це повторилося кілька разів, і йому стало страшно. Він зрадів, відчувши під ногами твердий брук Цюріха. Він сподівався, що Ніколь озветься наступного дня, але вона мовчала. Стривожений, він подзвонив Францові в клініку й запитав, чи здорова вона.

— Вона виходила снідати і вчора, і сьогодні, — відповів Франц. — Була ніби трохи неуважна, задумана. А чим у вас тоді скінчилося?

Дік спробував перестрибнути альпійське провалля, що розділяло чоловічу й жіночу статі.

— Та, власне, нічим — в усякому разі, на мій погляд. Я тримався досить холодно, але, здається, не настільки, щоб змінити її ставлення до мене — якщо воно справді таке, як ви вважаєте.

Можливо, його самолюбство було вражене тим, що не довелося завдати coup de grâce.

— Її розмова з доглядальницею наводить на думку, що вона все ж таки зрозуміла.

— От і чудово.

— Отже, вийшло краще, ніж можна було сподіватись. Я не помітив якихось ознак нервової реакції — за винятком хіба отієї неуважливості...

— Що ж, тим краще.

— Чекаю на вас найближчим часом, Діку.

VIII

Кілька тижнів Дік ходив сам не свій. Патологічний початок і холоднокровно розрахований кінець усієї цієї історії лишили неприємний присмак бездушності. Ніколь обманули, зігравши на її почуттях. А що, як такі ж почуття живуть і в ньому? Йому самому треба тепер позбуватися солодких мрій — щоночі снилось, як вона йде стежкою від клініки, вимахуючи великим солом’яним брилем.

Якось Дік побачив її не вві сні: він саме проходив повз готель «Палас», коли розкішний «ролс-ройс» зупинився біля вигнутого півмісяцем під’їзду. Всередині, зовсім маленька порівняно з величезною машиною і ніби невагома, підтримувана в повітрі надмірною потужністю сотні кінських сіл, сиділа Ніколь з якоюсь молодою жінкою, очевидно, своєю сестрою. Ніколь помітила його, і в неї злякано розтулились уста. Дік торкнувся пальцями капелюха й пройшов, не зупиняючись, але на мить усі химери Гросс-Мюнстера з вереском закружляли навколо нього в шаленому танку. Кілька разів він пробував умовляти себе, докладно аналізував перебіг її хвороби й доводив, що рецидиви неминучі, як неминучі життєві конфлікти, що призводитимуть до них, — виходила солідна стаття, яка могла б переконати будь-кого, крім її автора.

Все це тільки зайвий раз переконало Діка, як глибоко зачеплені його власні почуття; переконавшись, він почав гарячково шукати протиотрутних засобів. Один з них нагодився в особі телефоністки з Бар-сюр-Оба, яка подорожувала тепер по Європі від Ніцци до Кобленца, полюючи чоловіків, що впадали коло неї в армії, в золоту пору її життя; другим стала клопітна справа з оформленням квитка на військове транспортне судно, що в серпні вирушало спеціальним рейсом до Сполучених Штатів; і, нарешті, третім — напружена робота над коректурою книжки, що восени мала бути віддана на суд усіх психіатрів, які знали німецьку мову.

А втім, для Діка ця книжка була вже вчорашнім днем; йому хотілося заглибитись у практичні дослідження — а для цього треба було домогтися нової стипендії й призначення за обміном до якої-небудь порядної клініки.

Тим часом від задумав написати нову монографію: «Спроба послідовної класифікації неврозів та психозів на основі обстеження тисячі п’ятисот випадків із психіатричної практики як до, так і після Крепеліна, діагностованих згідно з термінологією різних сучасних шкіл», з не менш гучним підзаголовком: «З хронологічним оглядом полеміки з даного питання».

Ця назва звучатиме по німецькому просто колосально.

(„Ein Versuch die Neurosen und Psychosen gleichmässig und pragmatisch zu klassifizieren auf Grund der Untersuchung von fünfzehnhundert pre-Kraepelin und post-Kraepelin Fällen, wie sie diagnostiziert sein würden in der Terminodogie von den verschiedenen Schulen der Gegenwart. — Zusammen mit einer Chronologie solcher Subdivisionen der Meinung welche unabhängig entstanden sind“)

Дік неквапно натискав на педалі велосипеда, раз у раз поглядаючи на Дан-дю-Міді і примружуючись, коли між прибережними готелями Монтре зблискувала дзеркальна гладінь озера. Серед перехожих він помічав англійців, які вперше після чотирирічної переправи з’явилися тут і тепер ходили групами, роздивляючись довкола пильно й сторожко, мов герої детективних романів; напевно, їм здавалося, що за кожним рогом у цій сумнівній країні на них чатують добре вишколені німецькі банди. На руйновищі, що його залишив після себе сель, кипіла робота, зводилися нові будинки. В Берні й Лозанні незнайомі люди не раз питали в Діка, чи можна цього року чекати приїзду американців: «Якщо не в червні, то хоч у серпні?»

На ньому були короткі шкіряні штани, військова сорочка, спортивні черевики. В рюкзаку — переміна білизни й бавовняний літній костюм. На станції гліонського фунікулера він здав велосипед у багаж і вмостився з кухлем пива на терасі станційного буфету, з якої видно було, як схилом під кутом вісімдесят градусів повзе вниз жучок-вагончик. Одне вухо в Діка було повне закипілої крові ще з Ла-Тур-де-Пельц, де він раптом почав чимдуж натискати на педалі, аби довести собі, що ще не втратив спортивної форми. Він попросив спирту й промив вухо; вагон фунікулера тим часом підповз до перону. Пересвідчившись, що велосипед на багажній платформі, він закинув свій рюкзак у нижнє відділення вагона й увійшов сам.

Вагони гірських колій мають скісну форму, кут скосу в них приблизно такий, як у крис капелюха, власник якого воліє залишатись невпізнаним. Слухаючи, як булькотить вода, витікаючи з камери під вагоном, Дік захоплено думав про дотепність конструкції: камера другого вагона, що нагорі, наповнюється в цей час водою, і як тільки гальма будуть відпущені, той другий, важчий, почне спускатися, тягнучи вгору свого двійника. Справді геніально!

Двоє англійців, що сиділи навпроти Діка, обговорювали надійність троса.

— Трос англійського виробництва витримує, як правило, п’ять-шість років. Позаторік німці перехопили в нас замовлення, і хочете знати, на скільки вистачило їхнього троса?

— Ну, цікаво.

— На рік і десять місяців. А потім швейцарці продали його італійцям. Ті не дуже прискіпуються до якості тросів.

— Уявляю собі, як підірвала б престиж Швейцарії аварія фунікулера.

Кондуктор замкнув двері, дав по телефону сигнал своєму колезі, і вагон, шарпнувшись, рушив угору, до малесенької цяточки ген на смарагдовій вершині. Незабаром низькі дахи лишилися внизу, і перед пасажирами почала розгортатися кругова панорама Во, Вале, Швейцарської Савойї та Женеви. Центр озера, охолоджуваний швидкоплинною Роною, був одночасно й центром усього західного світу. По озеру плавали лебеді, схожі на човни, й човни, схожі на лебедів, ніби несправжні на тлі цієї бездушної краси. День був погожий, на берегах яскраво зеленіла трава, тенісні корти курзалу сліпучо біліли під сонцем. Людські постаті на кортах не відкидали тіней. Коли з-за обрію виплив Шільйон і острів із Саланьйонським замком, Дік поглянув униз. Фунікулер уже піднявся понад найвищі будинки узбережжя. Обабіч колії серед густих кущів виникали нові яскраві плями квітників. Уся ця буйна краса була власністю управління фунікулера, і у вагоні висіла табличка з написом: «Défence de cueillir les fleurs» («Зривати квіти заборонено» (франц.)).

Але квіти, що їх заборонялося зривати, самі лізли до середини вагона і, відпустивши його нарешті й уклонившись на прощання, змикалися знову в рожевому суцвітті. А тим часом у вагон уже зазирали інші квіти.

В сусідньому відділенні кілька англійців, стоячи, голосно захоплювалися панорамою; раптом вони замовкли й розступилися, шоб пропустити якусь молоду пару, що, вибачаючись, пробиралася вниз, до найнижчого відділення, де сидів Дік. Юнак був італієць чи француз — очі як в опудала оленя; дівчина була Ніколь.

Засапані, вони з веселим сміхом гепнулися на сидіння навпроти Діка, відтіснивши в куток англійців, і Ніколь сказала:

— Привіт!

Вона стала ще вродливішою, і Дік не зразу збагнув, що в ній перемінилося, аж потім побачив: у неї нова зачіска, її шовковисте волосся підстрижене й завите кучерями. В сиво-блакитному светрі, в білій тенісній спідниці вона була ніби перший травневий ранок, клініка не лишила на ній жодного сліду.

— У-ух!— видихнула вона. — Ну і прискіпливий цей контролер! Напевно, на зупинці нас заарештують. Доктор Дайвер — граф де Мармора. Господи! — все ще відсапуючись, вона провела долонею по новій зачісці. — Розумієте, сестра купила нам квитки першого класу, інакше вона не може. — Вони з Марморою перезирнулися, й Ніколь вигукнула: — А виявилося, що перший клас зразу за кабіною водія, справжнісінький катафалк, на вікнах занавіски на випадок дощу, і нічого не видно. Але для сестри головне — показати себе... — Обоє знову вибухли сміхом, дружнім сміхом молодості.

— Куди ви їдете? — спитав Дік.

— До Ko. Ви теж? — Ніколь оглянула його одяг. — Це ваш велосипед там, попереду?

— Так. У понеділок своїм ходом з’їду вниз.

— А мене візьмете на раму, добре? Ні, справді, візьмете? Мабуть, це так цікаво...

— Навіщо, краще я знесу тебе вниз на руках, — жваво втрутився Мармора. — Або звезу на роликах... або підкину в повітря, і ти полинеш униз повільно, як пір’їнка.

Щастя в очах Ніколь: бути знову пір’їнкою, а не гирею на нозі, линути в повітрі, а не борсатися на землі! Вона поводилася, як на карнавалі: то маніжилася й прикидалася скромною, то пускала бісики; та хвилинами на її обличчя набігала тінь, і в нервово стиснутих пальцях угадувався скорботний спогад про недавні страждання. Дік шкодував, що вони зустрілися: він занепокоєно думав про те, що ця зустріч воскресила в її уяві той світ, з якого їй пощастило втекти. Він одразу ж вирішив, що зупиниться в іншому готелі.

Фунікулер несподівано став, і пасажири, що піднімалися ним уперше, принишкли, занепокоєні цією зупинкою в небесах. Виявилося, однак, що затримка потрібна тільки для того, щоб кондуктор вагона, що підіймався вгору, і кондуктор вагона, що. спускався вниз, обмінялися якимись загадковими повідомленнями. А потім — знову вгору і вгору, над лісовою стежкою, над ущелиною і далі схилом, укритим суцільним килимом нарцисів — від колії і аж до крайнеба. Люди, що грали в теніс на прибережних кортах у Монтре, були тепер дрібні як макові зернятка. В повітрі було щось нове. Свіжість? Так, свіжість і музика, що полинула їм назустріч з готельного саду, коли вагон підповз до гліонської станції.

Коли вони пересідали на поїзд, музику заглушив шум води, пущеної з гідравлічної камери. Ко лежав майже просто над ними: тисяча готельних вікон пломеніли в призахідному сонці.

Але тепер усе було інакше: захеканий паровозик потяг їх нагору колією, яка виток за витком угвинчувалася в небо; відсапуючись, він пробився крізь низькі хмари, і в клубах паровозної пари, змішаної з туманом, Дік на хвилину випустив з очей обличчя Ніколь. Готель виростав, розростався після кожного виїка спіралі, а потім вони несподівано опинилися біля нього, над самісіньким сонцем.

Дік закинув рюкзак на плече й попрямував пероном до багажного відділення по велосипед; Ніколь не відставала від нього у вокзальній метушні.

— Ви хіба не в цей готель? — спитала вона.

— Ні, в мене зараз режим ощадливості.

— Тоді приходьте до нас обідати. — Тут виникли якісь клопоти з багажем, а потім Дік почув: — Познайомтеся, моя сестра. А це доктор Дайвер із Цюріха.

Дік уклонився жінці років двадцяти п’яти, високій і ставній. «Самовпевнена, але вразлива, слабка», — вирішив він. Йому вже був відомий цей тип жінок. З устами, як квітка, а при тому ніби створеними для вудил.

— Я навідаюсь після обіду, — пообіцяв Дік. — Треба ж спершу призвичаїтися до оточення.

Він пішов зі своїм велосипедом, відчуваючи на собі погляд Ніколь, відчуваючи всю безпорадність її першого кохання, відчуваючи, як це кохання проникає в його самісіньке серце.

Пройшовши кроків триста вгору, він завернув до іншого готелю, найняв номер і хвилин через десять уже мився у ванній. Ці десять хвилин лишили тільки невиразний, як з похмілля, шум у голові, у який часом вривалися чиїсь голоси, зайві голоси людей, не свідомих того, як його кохає одна дівчина.

Його чекали, товариству бракувало його. Він усе ще був для них невідомою величиною; міс Уоррен та молодому італійцеві явно нетерпілося зустрітися з ним, як і Ніколь. З готельного салону, приміщення, знаменитого своєю дивовижною акустикою, винесли меблі, і вийшов танцювальний зал, але в ньому лишився невеликий амфітеатр, який заповнили англійки певного віку, з шарфиками на шиї, з пофарбованим волоссям і рожево-сірими від пудри обличчями, а також певного віку американки в чорних сукнях та білосніжних перуках, з устами вишневого кольору.

Міс Уоррен і Мармора сиділи за столиком у кутку, Ніколь — ярдів за сорок від них навскоси. Ввійшовши, Дік відразу почув її голос:

— Ви мене чуєте? Я говорю нормально, не кричу. — Чую дуже добре.

— Вітаю, докторе Дайвер.

— Що це таке?

— Зверніть увагу: ми вільно перемовляємося, а люди посеред зали нас не чують.

— Нас напоумив офіціант, — пояснила міс Уоррен. — Тут можна розмовляти з одного кутка в другий, як по радіо.

Тут, на вершині гори, все було навдивовижу, як на кораблі у відкритому морі. Незабаром до них приєдналися батьки Мармори. До сестер Уоррен вони виявляли повагу — Дік зрозумів із розмови, що їхні фінансові інтереси пов’язані з банком у Мілані, який входить у сферу фінансових інтересів Уорренів. Але Бебі Уоррен хотіла говорити з Діком, спонукувана тією сліпою силою, яка штовхала її до кожного нового чоловіка, змушуючи до краю напинати невидиму прив’язь, з якої вона давно вже готова була зірватися. Вона сиділа, заклавши ногу за ногу, часто рознімаючи й схрещуючи їх знову за характерною звичкою високих перезрілих дівчат.

— ...Ніколь мені розповідала, що ви теж опікувалися нею і в певному розумінні саме ви допомогли їй одужати. Але я й досі не збагну, що нам робити з нею далі, — в санаторії нам нічого певного не сказали, порадили тільки якнайменше обмежувати й якнайбільше розважати її. Я знала, що родина Марморів відпочиває тут у Ко, і попросила Тіно, щоб він зустрів нас унизу, на станції фунікулера. І ось маєте — не встигли ми влаштуватись, як вона потягла його за собою через весь вагон, мало не по головах пасажирів, — ну чи не божевільна, га?

— Нічого божевільного в цьому нема, — засміявся Дік. — Навпаки, я навіть сказав би, що це добра ознака, вони просто хизуються одне перед одним.

— Але звідки ж мені знати? В Цюріху, не встигла я оглянутись, як вона взяла і обстриглася, бо побачила якесь фото в журналі мод.

— Ну й що? В неї шизоїдний тип, а цьому типові властива ексцентричність. Вона буде такою завжди.

— Якою — такою?

— Кажу ж вам — ексцентричною.

— Гаразд, як же ж тоді визначити, де кінчається ексцентричність і починається божевілля?

— Про божевілля вже не може бути мови, запевняю вас. Ніколь здорова і щаслива.

Бебі знову розняла й схрестила ноги — вона втілювала всіх отих невдоволених жінок, які сто років тому кохали Байрона; і все-таки, незважаючи на трагічний роман з гвардійським офіцером, у ній було щось дерев’яне, ба навіть гниле.

— Відповідальнісь не лякає мене, — заявила вона. — Але я просто не знаю, як мені бути з Ніколь. У нашій сім’ї ніколи нічого подібного не було. Очевидно, сестра зазнала сильного нервового струсу, і я особисто вважаю, що тут замішаний якийсь хлопець, хоч це, звісно, тільки здогад. Батько каже, що застрелив би негідника, якби той потрапив йому до рук.

Оркестр виконував «Бідного метелика»; молодий Мармора танцював із своєю матір’ю. Мелодія була нова і ще не встигла набриднути. Дік слухав і дивився на плечі Ніколь; вона жваво розповідала щось старшому Марморі, в чубі якого чорні пасма чергувались із сивими, як чорні й білі клавіші рояля. Плечі Ніколь нагадали Дікові скрипку, — а потім він подумав про її таємницю, ганебну і страшну. Ах, метелику... Мить за миттю спливає, вже недовго лишилось тобі...

— Власне кажучи, в мене є один задум, — вела далі Бебі, чи то боронячись, чи то наступаючи. — Вам він може видатися фантастичним, але я виходжу з того, що мені сказали в клініці: Ніколь буцімто ще кілька років повинна перебувати під постійним наглядом. Не знаю, чи бували ви в Чікаго...

— Ні, не бував.

— Чікаго складається з двох частин — Північної та Південної, які дуже відрізняються одна від одної. Північна частина — район фешенебельний, аристократичний, ми завжди чи майже завжди жили саме в цьому районі.

Але є ще багато родин, давніх чікагських родин — ви розумієте? — які й досі мешкають у Південній частині. Там є університет. Декому цей район здасться, може, надто галасливим, перенаселеним, одне слово, це не Північна частина. Ви мене розумієте?

Дік кивнув головою. За ходом її думки нелегко було встежити, але поки що він її розумів.

— Ясна річ, у нас там багато зв’язків — батько фінансує деякі дослідження в університеті, заснував фонд стипендій і таке інше. От я й міркую: а чом би, повернувшись додому, не ввести Ніколь у те товариство? Знання музики й мов допоможе їй освоїтися, а там, дасть бог, вона закохається в якого-небудь гарного лікаря...

Дік мало не зареготав — Уоррени хочуть купити для Ніколь лікаря! «Чи немає у вас на прикметі пристойного фахівця? За грошима діло не стане!» Справді, навіщо ці клопоти й турботи, коли можна просто придбати для Ніколь гарненького й молодого новоспеченого медика?

— А якщо він не закохається? — вихопилося в нього, — Ет, охочих не бракуватиме.

Танець скінчився, і всі поверталися на свої місця. Але Бебі встигла пошепки додати:

— У цьому, власне, й полягає мій задум. Але де ж Ніколь, я її не бачу. Пішла до себе нагору, чи що? Знову її витівки. Ну що мені робити? Я ніколи не певна — чи це примха, чи треба бігти її шукати.

— Може, вона просто захотіла побути на самоті. Після тривалої самотності людині важко звикнути до натовпу. — Побачивши, що міс Уоррен не слухає його, він урвав пояснення. — Я піду пошукаю її.

Простір навколо готелю оточувало кільце туману — враження було таке, наче весною в кімнаті з опущеними занавісками. Здавалося, за тим кільцем уже немає нічого живого. Дік пройшов повз вікна підвалу, в якому хлопці-розсильні, сидячи на ліжках, грали в карти за пляшкою іспанського вина. Коли він дійшов до променаду, над білими хребтами Високих Альп вироїлися перші зірки. На вигнутій підковою алеї, з якої відкривався вид на озеро, між двома ліхтарями нерухомо, як статуя, стояла Ніколь. Дік підійшов, тихо ступаючи по траві. Вона озирнулася, в очах її Дік прочитав: «Нарешті ти прийшов!» — і на мить пошкодував, що прийшов.

— Ваша сестра непокоїться.

— Авжеж. — Ніколь уже звикла, що за нею стежать. Вона спробувала пояснити: — Часом я трохи... трохи стомлююся. Адже досі я жила так тихо. А сьогодні ця музика... Мені раптом схотілося плакати.

— Розумію.

— І взагалі — стільки вражень за один день...

— Авжеж.

— Я не хочу нікого сердити — і так уже завдала всім чимало клопоту. Але сьогодні я відчула, що більше не можу...

Дік раптом усвідомив (як умираючий усвідомлює, що не сказав, де лежить духівниця): Домлер, а заразом і всі попередні покоління Домлерів, створили Ніколь наново; і тепер її треба наново знайомити з правдою життя. Але, засвоївши цю істину, він уголос сказав те, що належить казати в таких випадках:

— Ви мила, чарівна дівчина. Поводьтеся так, як вам хочеться, і не звертайте уваги на те, що кажуть інші.

— Я вам подобаюся? — Звичайно.

— А ви б... — Вони вже наближалися до кінця підкови, — до неї лишалося ще кроків двісті. — Якби я не хворіла, чи ви могли б... цебто я хочу сказати, чи могла б така дівчина, як я... ет, ви самі знаєте, що я хочу сказати.

Він відчув, що відступу немає, що величезна хвиля нерозважності заливає його. Від близькості Ніколь йому перехопило дух; але і цього разу виручила професійна навичка — підказала банальну репліку, легковажний тон.

— У вас щедра уява, моя люба. Ви нагадали мені історію про те, як один чоловік закохався в медсестру, що його доглядала. — І в тиші, яку порушували тільки їхні кроки, він почав розповідати їй анекдот. Раптом Ніколь перебила його, кинувши гостро:

— Бридня!

— Це вульгарне слово.

— І нехай! — спалахнула вона. — Ви маєте мене за дурненьку, я й справді була дурненька до хвороби, але не тепер. Тепер я нормальна, бо тільки ненормальна могла б дивитися на вас і не думати, який ви гарний, привабливий, незвичайний! Та ви самі все чудово розумієте, і нічого прикидатися. Я все знаю про вас! Про вас і про себе. Тільки мені від цього не легше...

Загнаний на слизьке, Дік згадав міркуваня старшої міс Уоррен про молодих лікарів, яких можна придбати в інтелектуальній філії чікагських скотарень, і це на мить додало йому сили.

— Ви чарівне створіння, але я просто не вмію закохуватися.

— Хочете, я навчу вас?

— Що-о?

Її зухвалість, її впевненість у своєму праві на перемогу приголомшила його. Ніколь пропонувала йому відкинути всі умовності, але його згода дорівнювала б капітуляції.

— Будь ласка, дозвольте. Отут. Зараз.

Вона пригорнулася до нього, і здушений голос її урвався, а грудям стало тісно під сукнею від невимовлених слів. Він відчув свіжість її юних уст, відчув, як радісно піддається вона його дедалі міцнішим обіймам. От і кінець усім планам, і годі тут чимось зарадити: немовби після хімічної реакції утворилась нерозкладна сполука, де атоми з’єдналися раз і назавжди — можна вилити все геть, але відокремити складники вже неможливо. Тепер, коли Дік тримав її в обіймах, вдихав її, а вона горнулася й горнулася до нього, пізнаючи устами його уста, знеможена коханням, безтямна в коханні, але водночас і заспокоєна, і повна торжества, — він був щасливий вже тим, що існує, бодай як відбиток у її вологих очах.

— Хай йому біс! — видихнув він. — А вас приємно цілувати.

Це була спроба сховатися за словами, але Ніколь уже відчула свою владу й тішилася нею; з несподіваною грайливістю вона вивільнилася з його обіймів, відступила назад, і він ніби завис у порожнечі, як недавно у фунікулері. «Це йому за все, за все, — співала її душа. — За те, що був такий жорстокий, що мучив мене; але як тепер чудово, як чудово! Я перемогла, він мій!» За правилами гри їй би треба було тепер утекти, але для неї все це було таке нове, таке прекрасне, що вона зволікала, щоб натішитися сповна.

Раптом її пройняло дрожем. Далеко внизу мерехтіли намисто й браслет із вогнів — Монтре і Веве, а за ними тьмяніший підвісок — Лозанна. Звідкись ізнизу вітер доніс уривок танцювальної мелодії. Ніколь охолола, думки її прояснилися, і вона спробувала поновити в пам’яті почуття дитячих років з цілеспрямованістю солдата, що поспішає упитися після бою. Але вона все ще торопіла перед Діком, який став майже поряд у властивій йому позі, прихилившись спиною до чавунної балюстради. І, може, саме тому вона сказала:

— Пам’ятаєте, як я чекала вас тоді в парку? Стояла й тримала саму себе в руках, як кошик квітів, ладна піднести цей кошик вам. Принаймні так мені тоді здавалося.

Він виріс над нею й владно обернув її до себе; вона поцілувала його раз, вдруге, втретє; її обличчя наближалось і затуляло собою весь світ, а руки тримали його за плечі.

— Дощ пішов!

У виноградниках за озером раптом гримнула канонада: гармати стріляли по хмарах, що загрожували градом. Ліхтарі на променаді на мить згасли, потім засвітилися знову. І зразу ж налетіла буря; злива ринула з хмар, а потім, потоками, з крутосхилів і заклекотіла, затанцювала по тротуарах та рівчаках; чорне, страхітливе небо впало на землю, вибухнувши лютими звивами блискавиць, гори задвигтіли від гуркоту грому, а брили хмар, здавалось, от-от зірвуть дах з готелю. І вершини, і озеро зникли, залишився тільки готель, принишклий посеред гуркотнечі, хаосу і темряви.

Але Дік і Ніколь встигли вбігти до вестибюля, де Бебі Уоррен і троє Марморів уже непокоїлись. Яке де неповторне почуття — зненацька виринути з мокрої імли, грюкнути за собою дверима й стати, сміючись від завзяття і збудження, ще чуючи посвист вітру у вухах і відчуваючи, як намоклий одяг обліплює тебе! В танцювальній залі оркестр зворушливо, запаморочливо грав вальс Штрауса.

...Щоб доктор Дайвер одружився з пацієнткою психіатричної клініки? Та як це сталося? З чого почалося?

— Ви ще прийдете до нас, коли перевдягнетесь? — спитала Бебі Уоррен, пильно оглянувши Діка.

— А мені нема в що перевдягтися, хіба в шорти.

Хляпаючи вгору до свого готелю в позиченому дощовику, він насмішкувато пирхав:

— Яка нагода, яка чудова нагода, га? Ти ба, вони вирішили купити лікаря! Просто геніально — тільки нехай пошукають його у себе в Чікаго. — І зразу ж, засоромлений власною нечулістю, він подумки вибачився перед Ніколь, згадавши ні з чим не порівнянну свіжість її юних уст, згадавши, як краплі дощу поблискували на її тепло-рожевих гладеньких щоках, мов сльози, пролиті за ним...

О третій ночі тиша, що запала після бурі, розбудила його, і він підійшов до вікна. Краса Ніколь линула до нього крутим схилом гори, вливалася до кімнати, таємниче шелестіла занавісками...

...Наступного ранку він видерся крутим двокілометровим схилом до Роше-де-Ней; його розважила зустріч з учорашнім кондуктором фунікулера — маючи вільний день, він ішов тим самим маршрутом.

Потім Дік спустився аж до Монтре, скупався в озері і ще встиг на обід до готелю. Там його чекали дві записки.

«Я анітрохи не соромлюся того, що було вчора, це були найщасливіші хвилини в моєму житті. Навіть якщо я ніколи не побачу вас, mon capitaine, я все одно рада, що так сталося».

Ці рядки обеззброювали — похмура тінь доктора Домлера розтанула, і Дік розкрив другий конверт.

«Дорогий докторе Дайвер, я дзвонила до вас, але не застала. У мене до вас величезне прохання. Непередбачені обставини вимагають, щоб я негайно повернулася до Парижа, і буде швидше, якщо я поїду через Лозанну. Оскільки ви в понеділок повертаєтеся до Цюріха, то чи не взяли б ви з собою Ніколь, а там уже й підвезли до санаторію? Сподіваюсь, що це вас не дуже обтяжить.

З повагою Бет Івен Уоррен»

Дік розлютився — адже вона знає, що в нього з собою велосипед, але написала так, що відмовити неможливо. Ця Бебі надумала звести його з Ніколь! Родинна турбота, помножена на уорренівський капітал!

Але він помилявся, Бебі Уоррен зовсім такого не думала. Вона вже оглянула Діка очима бувалої світської дами, зміряла з усіх боків кривою англофільською лінійкою й забракувала — хоч і визнала, що загалом він привабливий чоловік. Як на неї, він був надто вже очевидний «інтелігент», місце якого — на одній полиці з отими нужденними снобами, до яких вона певний час вчащала в Лондоні. Дік надто вирізнявся з-поміж інших, а це вже було само собою не коректно. Словом, він не відповідав її ідеалові справжнього аристократа.

До того ж він був іще й з характером — розмовляючи з ним, вона кілька разів помічала, що він раптом переставав її слухати й погляд його робився відсутнім, як ото буває в людей упертих. Ніколь сама змалку дратувала її своєю примхливою, свавільною вдачею, а останнім часом Бебі, з цілком зрозумілих причин, стала вважати її «пропащою душею»; ні, з якого боку не глянеш, доктор Дайвер не той лікар, з яким вона хотіла б породичатися.

Отож прохання її було цілком невинне: просто вона хотіла скористатися з його послуг.

Але вийшло саме так, як воно мало б вийти, якби підозра Діка була виправдана. Подорож залізницею може бути нестерпною, просто нудною чи веселою; іноді це випробувальний політ; іноді — репетиція перед іншою, майбутньою подорожжю. Як і будь-який день, проведений удвох, вона може видатися довгою. Після метушливого ранку обоє згадують, що ще не їли, й починають снідати разом; пополудні плин часу вповільнюється, майже завмирає, але під кінець знову прискорюється. Дік з болем спостерігав смиренну радість Ніколь; для неї це все-таки було повернення додому, бо іншого дому вона не знала. Того дня вони не зближалися так, як учора, але коли він попрощався з нею коло дверей сумного будинку на Цюріхському озері і вона, перше ніж увійти, ще раз оглянулася на нього, він зрозумів, що її доля стала і його долею вже назавжди.X

Якось у вересні доктор Дайвер пив чай з Бебі Уоррен на терасі цюріхського готелю.

— Тут щось не те, — сказала вона. — Я не зовсім розумію ваші мотиви.

— Не варто провадити розмову в такому тоні.

— Зрештою, Ніколь— моя сестра.

— Однаково це не дає вам права так розмовляти зі мною. — Діка дратувало, що він, знаючи все, мусить мовчати. — Ніколь багата, але це не значить, що я пройдисвіт.

— Ото ж воно й є, що Ніколь багата, — правила своєї Бебі.

— А скільки в неї грошей? — спитав Дік.

Бебі аж підскочила, а він, стримуючи сміх, повів далі: — От бачите, як це безглуздо? Я волів би поговорити з ким-небудь з її родичів-чоловіків...

— За все, що стосується Ніколь, відповідаю я, — відрізала Бебі. — І ми зовсім не вважаємо вас за пройдисвіта. Ми просто не знаємо, хто ви.

— Я доктор медицини, — сказав він. — Мій батько — священик, тепер уже пенсіонер. Жили ми в Буффало, і все це легко перевірити. Навчався я в Нью-Хейвені, потім одержав родсівську стипендію. Мій прадід був губернатором Північної Кароліни, і я — прямий нащадок Навіженого Ентоні Уейна. (Генерал в армії Вашінгтона, прозваний «навіженим» за відвагу - прим. перекладача)

— А хто це такий? — підозріливо спитала Бебі.

— Навіжений Ентоні Уейн?

— В усій цій історій навіженства й так забагато.

Він безнадійно похитав головою і в цю мить побачив Ніколь — вона вийшла на терасу й оглядалася, шукаючи їх.

— Якби він не був навіжений, то залишив би, мабуть, нащадкам не менше грошей, ніж Маршал Філд (засновник найбільшого універсального магазину в Чікаго - прим. перекладача).

— Усе це дуже добре, але...

Бебі мала рацію й не сумнівалася в цьому. Не багато знайшлося б священиків, яких можна було б поставити поряд з її батьком. За становищем у суспільстві Уоррени були герцоги, тільки американські, без титулу. Прізвище Уоррен, записане в готельній книзі гостей, поставлене під рекомендаційним листом, згадане за скрутних обставин, умить змінювало людей — це було психологічне явище, яке, у свою, чергу, впливало на Бебі, привчаючи її усвідомлювати своє високе становище. Навчилася вона цього в англійців, чий досвід у таких питаннях налічував уже не одне століття. Але вона не знала, що двічі під час цієї розмови Дік ладен був послати під три чорти і її, і свій намір. Справу врятувала Ніколь, яка нарешті побачила їх і підійшла, сяючи свіжістю й чистотою, наче народжена цим прозорим вересневим надвечір’ям.

Як ся маєте, адвокате? Завтра ми їдемо на тиждень на Комо, а звідти повернемося до Цюріха. Тому я й прошу, щоб ви з моєю сестрою нарешті все владнали, а скільки я одержу, то нам байдуже. Ми два роки житимемо в Цюріху, тихо й скромно, і Дікових грошей нам вистачить. Ні, Бебі, я зовсім не така непрактична, як ти гадаєш. Гроші будуть мені потрібні тільки на одяг і різні дрібнички... Що?! Та це ж більше, ніж... Невже ми такі багаті? Я таких грошей довіку не витрачу. І в тебе теж стільки? А чому в тебе більше — тому що мене вважають безвідповідальною? Що ж, гаразд, нехай моя частина лежить собі й збільшується... Ні, Дік взагалі не хоче мати до цього ніякого відношення. Доведеться мені величатися цим багатством за нас двох... Бебі, ти зовсім не знаєш Діка, ти просто не уявляєш собі, який він... Де мені підписуватися? Ой, пробачте...

...Дивно, що ми тепер завжди разом і завжди самі, правда, Дік? Хоч куди б ми ішли, завжди приходимо одне до одного. І, крім кохання, нам нічого більше не треба. Тільки я кохаю дужче і зразу відчуваю, коли ти віддаляєшся від мене, хоча б на трошечки. По-моєму, нема кращого, ніж, бути як усі люди, — простягнеш руку, а ти лежиш поряд, такий теплий-теплий.

...Будь ласка, подзвоніть моєму чоловікові в лікарню. Так, ця книжка розходиться добре, її мають видати шістьма мовами. Я сама хотіла перекласти її на французьку, але останнім часом трохи нездужаю і боюся впасти, такою я стала важкою й незграбною. Наче поламаний Іванець-киванець, що не може встати рівно. Холодний стетоскоп, приставлений до серця, і найвиразніше оте почуття — je m’en fiche de tout... (Мені на все наплювати (франц.)). Ох, як плакала та бідолашна жінка, в якої дитина народилася зовсім синя, краще б уже мертва. Як чудово, що нас тепер троє, правда?

...Але ж це нерозумно, Діку, адже нам і справді потрібна більша квартира. Невже нам поневірятися, відмовляти собі в найнеобхіднішому тільки тому, що уорренівських грошей більше, ніж дайверівських? Ах, дякую, люба, але ми передумали. Той англійський священик сказав нам, що тут у вас в Орвіето чудове вино. Он як, його не можна перевозити? Тоді все ясно: ми ж так любимо вино, а про таке ніколи й не чули.

Озера наче позападали в коричневій глині, а схили поборознені зморшками й нагадують величезні черева. Фотограф зняв мене, коли ми пливли на Капрі я сиджу коло борту, волосся спадає за поруччя. «До побачення, Блакитний гроте, — співав човняр, — я скоро повернуся!» А потім — подорож по страшній розпеченій халяві італійського чобота, де лиховісно шелестів вітер, обдимаючи мури старовинних замків, і здавалось, ніби на вершинах горбів причаїлися й дивляться вниз мерці.

...Мені подобається цей пароплав, особливо коли наші підбори разом стукотять по палубі. За рогом салону налітає вітер, і щоразу, коли ми підходимо туди, я виставляю плече проти вітру й щільніше загортаюся у свій плащ, але від Діка не відстаю. Ми співаємо якусь безглузду пісеньку:

Ох-ох-ох,

Фламінго ходять вдвох,

Ох-ох-ох,

Шкода мені обох!

З Діком не знудишся — тільки пасажири в шезлонгах озираються на нас, якась жінка дослухається, що ми співаємо. Дікові набридло співати, що ж, Діку, іди далі сам. Тільки далі ти йтимеш уже не так, любий, дихати тобі буде важче, доведеться торувати собі стежку через тіні шезлонгів, крізь мокрий дим із димаря. Ти побачиш, як твоє відображення рухається в очах тих, хто дивиться на тебе. Закінчиться твоя окремішність; що ж, треба, мабуть, доторкнутися до життя, щоб від нього відштовхнутися.

А я сиджу на підпорі рятувального човна й дивлюся на море, і моє розпущене волосся блищить і має на вітрі. Я сиджу, нерухома на тлі неба, а корабель несе мене вперед, у блакитну імлу прийдешності, як свою окрасу, як Афіну Палладу, побожно вирізьблену на носі галери. Вода хлюпоче у корабельних вбиральнях, а за кормою шумують і скаржаться хвилі, і бризки, зриваючись з них, міняться, мов агатово-зелене листя.

...Того ранку ми багато подорожували — від затоки Вуллумулу до Біскри. На краю Сахари нас накрила хмара сарани, а наш шофер, сміючись, запевняв нас, що це джмелі. Вночі небо було зовсім низьке, і відчувалася присутність чужого, всевидющого бога. Ох, бідний, голий, малий Улед Наїл! Та ніч була повна звуків: флейти й сенегальські барабани, зітхання верблюдів і дріботіння ніг — тубільці в сандалях, зроблених із старих автомобільних покришок.

Але на той час я знову була мов не своя — поїзди і пляжі, все зливалося в одне. Через те він і повіз мене подорожувати, але після народження другої дитини, моєї маленької Топсі, світло знову померкло для мене.

...Викличте сюди мого чоловіка, як він міг кинути мене тут на цих неуків, цих невігласів! Ви кажете, що в мене народилася чорна дитина, — але ж це нісенітниця, брудна і дешева вигадка! Ми приїхали в Африку тільки для того, щоб побачити Тімгад, бо над усе в світі мене цікавить археологія. Мені набридло, що я нічого не знаю і що всі весь час нагадують мені про це.

...Коли я одужаю, я хочу стати такою ж освіченою людиною, як ти, Діку, — я б почала вивчати медицину, але, мабуть, уже пізно. Давай купимо на мої гроші будинок, бо набридли мені ці квартири і тебе чекати набридло. Адже тобі нудно в Цюріху, і в тебе не лишається часу, щоб писати, а ти ж сам казав, що вчений, який не пише, не справжній вчений. А я теж виберу собі якунебудь науку й вивчу її як слід, щоб була для мене опорою, якщо я знову розклеюся. Ти допоможеш мені, Діку, — я тоді не почуватиму себе такою винною. І ми оселимося десь коло теплого моря, де можна засмагати й не старітися.

...У цьому флігелі Дік працюватиме. Уявляєте собі, ця ідея виникла в нас обох одночасно. Стільки разів обминали Тарм, а тут вирішили заїхати, подивитися, і виявилося, що ці будинки стоять порожні, за винятком двох стаєнь. Купівлю ми оформили через одного француза, та як тільки в морському відомстві почули, що якісь американці купили частину села в горах над морем, сюди наїхали шпиги. Вони нишпорили серед будівельних матеріалів, шукали, мабуть, чи не сховано там гармат, — врешті-решт Бебі довелося двічі телефонувати в Affaires Etrangères (Міністерство закордонних справ (франц.)) у Париж.

Ніхто не приїздить на Рів’єру влітку, отож знайомих буде небагато і можна буде працювати. Щоправда, з’являється дехто з французів; минулого тижня завітала Містенгет і дуже здивувалася, що готель відкритий; потім — Пікассо і ще той, хто написав «Pas sur la bouche» («Тільки не в уста» (франц.)).

...Дік, чому ти записався в готелі «Містер і місіс Дайвер», а не «Доктор Дайвер і місіс Дайвер»? Та ні, я просто так — просто мені спало на думку, — ти сам мене завжди вчив, що праця для людини — найголовніше, і я звикла так думати. Ти казав, людина повинна знатися на чомусь, а коли вона свої знання розгубила, то, виходить, вона вже нічим не краща за інших, і що головне — встигнути утвердитися в житті, перше ніж розгубиш те, що знав. Якщо ти хочеш перевернути світ догори ногами — будь ласка, любий, але чи повинна твоя Ніколь ходити на руках, щоб не відставати від тебе?

...Ейб Норт вважає, що я дуже мовчазна. Відколи я вперше одужала, ми з Діком частенько розмовляли до пізньої ночі — сиділи в ліжку й смалили сигарети, і тільки коли починало зоріти, пірнали в подушки, щоб сховатися від світла. Інколи я співаю чи бавлюся із тваринами, і в мене є кілька друзів — от, наприклад, Мері. Коли ми з Мері розмовляємо, то не слухаємо одна одну. Посправжньому розмовляти вміють тільки чоловіки. Коли я розмовляю, то кажу собі: напевно, тепер я — Дік. А інколи я — мій син, він такий розумний і розважливий. Я навіть бувала часом доктором Домлером, а колись, можливо, приберу і вашу подобу, Томмі Барбан. Томмі, здається, закоханий у мене, але тихо, не настирливо. Цього, однак, вистачає, щоб вони з Діком почали дратувати один одного. А загалом, так добре мені ще не жилося. Мене оточують друзі, які мене люблять. Я сиджу на тихому пляжі на березі Середземного моря, неподалік від свого дому, зі мною мій чоловік, мої діти і наші друзі. Все чудово, чудово — от тільки аби мені ще перекласти на французьку цей клятий рецепт — курча по-мерілендському. Так приємно ворушити пальцями ніг у теплому піску.

Хвилинку, зараз гляну. Ще якісь нові люди? Ах, ота дівчина, тепер бачу. На кого, кажете, вона схожа?.. Ні, не дивилася, сюди рідко привозять нові американські фільми. Розмері, а далі? Ми й справді стаємо фешенебельним курортом — такий наплив у липні! Атож, вона гарненька, та тільки тут скоро ніде буде голки встромити.XI

Доктор Річард Дайвер і місіс Елсі Спірс сиділи в «Кафе союзників» у затінку запорошених дерев. З берега, пробравшись через Естерель, поривами налітав містраль, і рибальські човни погойдувалися в затоці, тицяючи щоглами в безбарвне серпневе небо.

— Я одержала листа від Розмері сьогодні вранці, — сказала місіс Спірс. — Яка жахлива історія з тими неграми! Уявляю собі, що вам довелося пережити. Але Розмері пише, що ви були її добрим ангелом.

— Я б нагородив Розмері медаллю за хоробрість. Історія й справді була вкрай неприємна. Єдиний, здається, кого вона зовсім не зачепила, — це Ейб Норт. Він вилетів до Гавра і, напевно, й досі нічого не знає.

— Шкода, що це так схвилювало місіс Дайвер, — обережно зауважила місіс Спірс.

Розмері написала їй з Парижа:

«Ніколь неначе збожеволіла. Я вирішила не їхати з ними на південь, бо Дікові й без мене вистачає клопоту». — Вона вже заспокоїлася. — В голосі Діка прозвучало щось дуже схоже на роздратування. — Отже, завтра ви їдете звідси. А коли відпливає ваш пароплав?

— Завтра ж.

— Шкода, що доводиться розлучатись.

— Нам тут дуже сподобалося. Завдяки вам, ми чудово провели час. І ви перший чоловік, якому Розмері віддала своє серце.

Свіжий повів вітру огорнув порфірові гори Ла-Напуль. Щось у повітрі вже віщувало переміну погоди: буяння літа, в якому завмирає навіть плин часу, завершувалося, відходило в минуле.

— У Розмері бували захоплення, але рано чи пізно вона віддавала свого обранця в мої руки... — Місіс Спірс засміялася, — ...Для вівісекції.

— А мене, виходить, пощадили.

— Тут я однаково нічим не могла б зарадити. Вона закохалася у вас ще до того, як я вас побачила. І я схвалила її вибір.

Дік зрозумів, що ні він сам, ані Ніколь не відігравали в планах місіс Спірс якоїсь самостійної ролі; і зрозумів також, що її аморальність випливала з її самозречення. Вона мала на це право — то була її пенсія, відшкодування за відмову від особистого життя. В боротьбі за існування жінці часто доводиться йти на все, але навряд чи їй можна дорікати за такий вигаданий чоловіками злочин, як умисна жорстокість. Поки радощі і прикрощі кохання не виходили за певні рамки, місіс Спірс ладна була спостерігати їх з незлобивою відчуженістю євнуха, їй навіть на думку не спадало, що все це може погано скінчитися для Розмері, — можливо, тому, що вона цілком покладалася на доччин здоровий глузд.

— Якщо це справді було, як ви кажете, кохання, особливих страждань воно їй, здається, не завдало. — Він усе ще вдавав, ніби може думати про Розмері безсторонньо. — І так чи так, воно вже минуло. Хоча, між пь шим, у житті людини важливі події часто починаються з дрібниці.

— Це не дрібниця, — відказала місіс Спірс. — Ви її перше кохання, ви стали для неї ідеалом. Вона пише про це в кожному своєму листі.

— Просто вона дуже чемна дівчина.

— Ви й Розмері — найчемніші люди в світі, але в даному разі вона не перебільшує.

— Моя чемність — це парадокс моєї вдачі.

В певному розумінні він мав рацію. Від батька Дік перейняв дещо нарочиту чемність тих молодих південців, які після громадянської війни переселилися на Північ. Часто він послуговувався нею, але так само часто й зневажав себе за це, бо розумів, що йдеться не стільки про намагання подолати свій егоїзм, скільки про намагання приховати його.

— Я закоханий у Розмері, — сказав він раптом. — Я знаю, що виявляю слабкість, кажучи це вам, але мені схотілося дозволити собі невеличку слабкість.

Слова прозвучали якось дивно, офіційно, так, наче сказані вони були для того, щоб столики й стільці в «Кафе союзників» запам’ятали їх назавжди. Скрізь і в усьому він відчував уже відсутність Розмері; лежачи на пляжі, бачив її обпалене сонцем, облуплене плече; гуляючи по саду в Тармі, затоптував сліди її ніг; а тепер-от оркестр заграв «Карнавал у Ніцці», відгомін веселощів минулого сезону, і все довкола немовби затанцювало, і душею цього танцю була вона. Протягом якихось ста годин вона опанувала всі премудрості чорної магії; вона була як беладонна, що туманить зір, як кофеїн, що перетворює фізичну енергію в нервову, як мандрагора, що дарує спокій.

Він зробив ще одну безнадійну спробу довести собі, що може говорити про Розмері так само безсторонньо, як і місіс Спірс.

— Знаєте, ви з Розмері зовсім несхожі, — сказав він. — У неї весь успадкований від вас розум йде на створення личини, яку вона показує світові. Вона не звикла мислити: в неї вдача ірландки, романтична й позбавлена логіки.

Місіс Спірс і сама знала, що під тендітною зовнішністю Розмері криється молодий мустанг, справжня дочка доктора Хойта, капітана медичної служби армії США. Розтин Розмері виявив би надмірне серце, печінку й душу, втиснуті в чарівну оболонку.

Прощаючись, Дік добре усвідомлював силу привабливості Елсі Спірс, усвідомлював, що вона для нього не просто остання часточка Розмері, з якою він так не хотів розлучатись. Розмері він, можливо, в чомусь і придумав; але придумати її матір він не міг. І якщо Розмері пішла зі сцени зі скіпетром, у мантії та короні, якими він обдарував її сам, то тим приємніше йому було віддати належне чарам її матері, знаючи, що вони не є витвором його уяви. Місіс Спірс належала до жінок, які вміють терпеливо чекати, поки чоловік зайнятий справа-, ми куди важливішими за сімейні — коли він воює чи оперує хворого і не можна ні квапити його, ні відривати. А скінчить — і знайде її, вона чекатиме, спокійна й лагідна, десь у затишку, на похідному стільці, за газетою.

— До побачення, і знайте, що ми вас дуже полюбили — і я, і Ніколь.

Повернувшись на віллу «Діана», він пішов до себе й розчинив віконниці, що захищали кабінет від полудневої спеки. На двох довгих столах у безладді, в якому тільки він міг розібратися, лежали матеріали його книжки. Том перший, що містив класифікацію хвороб, уже виходив коштом автора невеликим тиражем і мав певний успіх. Тепер Дік вів переговори про його перевидання. Для другого тому він планував переробити і значно розширити свою першу книжку, «Психологію для психіатрів». Як багатьом іншим, йому довелось переконатися, що він має тільки одну-дві оригінальні ідеї і що його невеличка збірка статей, недавно в п’ятдесятий раз видана в Німеччині, містить, власне, суть усього, що він знає й думає.