Ніч лагідна

— Тільки дуже великих, Бебі.

Вона помітила глузливі іскорки в його очах і перемінила тему. Видно, вони не могли знайти спільної мови. А проте щось у ній подобалося йому, і дорогою до «Ексельсіору» він не жалів компліментів, від яких вона аж танула.

Наступного дня Розмері наполягла, що вона частуватиме Діка сніданком. Вони поїхали до маленької тратторії, власник якої, італієць, працював колись в Америці, і замовили там яєчню з шинкою й вафлі. Після сніданку вони повернулися до готелю. Відкриття Діка, що ні він її, ані вона його не кохає, більше розпалило, аніж розхолодило його жагу. Тепер, знаючи, що вже не ввійде в її життя надовго, він жадав її, як жадають блудницю. Мабуть, думав він, багато чоловіків називають коханням саме таке почуття, а не самозабутню душевну одержимість, що змішує всі кольори життя в одну мажорну барву, — те, чим колись було для нього кохання до Ніколь. Йому й тепер завдавала фізичної муки думка про те, що Ніколь може вмерти, чи назавжди втратити розум, чи покохати іншого.

В номері Розмері сидів Нікотера, який одразу завів розмову про акторські справи. Коли Розмері нарешті дала йому зрозуміти, що він тут зайвий, він пішов, грайливо протестуючи, і на прощання цинічно підморгнув Дікові. Потім, як ведеться, ожив телефон, прикувавши до себе Розмері хвилин на десять. Дікові увірвався терпець.

— Ходім краще до мене, — запропонував він, і вона погодилася.

Вона лежала на широкій тахті, поклавши голову йому на коліна; він перебирав кучері» що спадали на її чоло.

— Можна знову запитати? — сказав він.

— Про що?

— Про чоловіків у вашому житті. Я дуже цікавий, щоб не сказати — хворобливо цікавий.

— Ви хочете знати, що в мене було після знайомства з вами?

— Або до нього.

— Ні, ні! — вигукнула вона. — Доти в мене нікого не було. Ви перший чоловік, яким я по-справжньому захопилася. Ви й тепер єдине моє справжнє захоплення. — Вона помовчала, замислившись.

— Це сталося потім.. через рік.

— Хто він?

— Та... один чоловік.

Він скористався з цієї ухильної відповіді.

— Хочете, я розповім вам, як усе було: після першого невдалого роману настала довга перерва. Другий виявився вдаліший, але про кохання там і не йшлося. Ну, а за третім разом усе вже було гаразд...

Він сам себе катував, але зупинитись не міг.

— Потім був один бурхливий роман, який згас від перегріву почуттів, і тут ви злякалися, що у вас нічого не залишиться для того, кого ви покохаєте по-справжньому. — Він почувався майже вікторіанцем. — А потім пішли вже дрібні пригоди, скороминущі історійки, і так до останнього часу. То як, схоже?

Вона сміялася крізь сльози.

— Анітрішечки, — сказала вона, і Дікові трохи відлягло від серця. — Але колись я таки покохаю кого-небудь по-справжньому, і вже як покохаю, то ніколи від себе не відпущу.

Цього разу задзвонив його телефон. Голос Нікотери попросив покликати Розмері. Дік затулив трубку долонею.

— Ви будете з ним розмовляти?

Вона підійшла до телефону й так заторохтіла італійською, що Дік нічого не зрозумів.

— Телефон забирає у вас надто багато часу, — сказав він. — Уже по четвертій, а на п’яту в мене призначена ділова зустріч. Ідіть розважайтеся із синьйором Нікотерою.

— Навіщо ви говорите дурниці!

— В такому разі забудьте про Нікотеру, поки я тут!

— Якби ж то все це було так просто! — Вона раптом заридала. — Дік, я кохаю вас, тільки вас і нікого більше. Але що ви можете мені дати?

— А що може дати Нікотера вам чи будь-кому?

— Це зовсім інша справа.

...Бо молодість тягнеться до молодості.

— Він нікчемний макаронник! — сказав Дік. Він шаленів од ревнощів, він не хотів, щоб йому знов завдали болю.

— Він просто дитина, — сказала вона, схлипуючи. — Ви самі знаєте, що я передусім ваша.

У відповідь на ці слова він обійняв її за стан, але вона втомлено відхилилася назад, і якусь мить він тримав її так, ніби в заключній позі адажіо — очі її були заплющені, а волосся звисало, як в утоплениці.

— Відпустіть мене, Діку. У мене все в голові сплуталося.

Він нагадував хижого птаха, і вона інстинктивно хотіла затулитися від нього, налякана цим вибухом невиправданих ревнощів, який приглушив звичну чуйність і доброту.

— Я хочу знати правду, — сказав він.

— Гаразд, ось вона: ми часто буваємо разом, він освідчився мені, але я відмовила. Та що з того? Що я, повашому, маю робити? Ви ніколи мені не освідчувалися. Може, ви скажете, що я повинна до старості фліртувати з такими недоумками, як Колліс Клей?

— Вчора ввечері ви,були з Нікотерою?

— Це вас не обходить. — Вона знов заплакала. — Ні, вибачте, Діку, звичайно, обходить. Ви і мама — єдині дорогі мені люди в світі.

— А Нікотера?

— Сама не знаю.

Уникаючи відвертих відповідей, вона зайшла вже так далеко, що навіть найпростіші слова, здавалось, несли в собі приховане значення.

— Я для вас уже не той, ким був у Парижі?

— Коли я з вами, мені легко й радісно. Але в Парижі було інакше. А може, й ні. Хіба ж пам’ять владна над почуттям?

Він підійшов до шафи і взяв свій вечірній костюм: якщо кохати Розмері не можна було, не ввібравши в серце всю гіркоту і ненависть цього світу, то він її не кохатиме.

— Справа не в Нікотері, — вигукнула вона, — а в тому, що завтра вранці ми всі виїздимо до Ліворно! Ну чому, чому все мало статися саме так? — Сльози знову бризнулй з її очей. — Як це несправедливо! Краще б ви не приїздили сюди, краще б усе лишилося просто чудовим спогадом. Мені так тяжко, наче я посварилася з мамою.

Він почав одягатися. Вона підвелася й підійшла до дверей.

— Я сьогодні не поїду в гості. — Це була остання спроба. — Я залишуся з вами. хМені однаково нікуди не хочеться їхати.

В ньому наростала нова хвиля почуттів, але він притлумив їх.

— Я буду у себе в номері, — сказала вона. — До побачення.

— До побачення.

— Ох, як мені прикро, як прикро. Що ж це все-таки? — Я давно вже намагаюся зрозуміти.

— Нащо ж вам було приходити з цим до мене?

— Я немов Чорна Смерть, — повільно промовив він. — Я приношу тепер людям тільки нещастя.

XXII

У цей надвечірній час у барі готелю «Квірінал» було тільки четверо відвідувачів: елегантна повія-італійка, що, сидячи за стойкою, намагалася втягти в розмову бармена, який відповідав їй тільки знудженим: «Si... Si... Si...» (Так... Так... Так... (італ.)), сноб-египтянин, що видно, хотів би провести вечір з цією дівчиною, але побоювався її, і Дік з Коллісом Клеєм.

Дік завжди жваво реагував на те, що відбувалося довкола; що ж до Клея, то він жив ніби в тумані, навіть найяскравіші враження розпливалися в його рано заскнілому мозку. Тим-то перший говорив, а другий тільки слухав, мов людина, яка бездумно тішиться теплим вітерцем.

Змучений усім, що сталося за день, Дік зганяв злість на італійцях. Раз у раз він озирався довкола, немов сподівався, що який-небудь італієць почує його й обуриться.

— ...От і сьогодні, сидимо ми із своячкою в «Ексельсіорі», п’ємо чай. Входять двоє типів, а місць у залі немає — нас посадили за останній вільний столик. Тоді один із цих типів підходить до нас і каже: «По-моєму, цей стіл був зарезервований для княгині Орсіні». — «Не знаю, — кажу, — ніякої картки на ньому не було». А він знову: «По-моєму, все-таки цей стіл призначався для княгині Орсіні». Я йому навіть не відповів.

— І що ж він?

— Постояв та й пішов. — Дік посовався на своєму стільці. — Не люблю я їх. Учора на хвильку залишив Розмері саму перед вітриною крамниці, і зразу ж коло неї з’явився якийсь офіцер. Походжає сюди-туди й прикладає пальці до козирка.

— Не знаю, — подумавши трохи, сказав Колліс. — Мені особисто більше подобається тут, ніж у Парижі, — там тільки заґавився, а тобі вже обчистили кишені.

Колліс розкошував, і йому не хотілося думати про неприємне.

— Не знаю, — повторив він. — Мені тут подобається.

Дік подумки переглянув картину, що склалась із вражень кількох останніх днів. Шлях до контори «Амерікен експресс» крізь кондитерські аромати Віа-Націонале; брудний тунель, що веде до сходів на площі Іспанії; а на тій площі — піднесення, викликане буянням квітів у кіосках і усвідомленням того, що ти стоїш перед будинком, де помер Кітс. Діка завжди цікавили тільки люди; крім людей, він помічав хіба що погоду; обличчя міст оживали в його пам’яті лише в зв’язку з якимись подіями, що там відбувалися. В Римі розвіялася його мрія про Розмері.

Підійшов хлопець-розсильний і вручив йому записку.

«Я нікуди не поїхала, — прочитав Дік, — я у себе в номері. Рано-вранці ми виїздимо до Ліворно».

Дік повернув записку хлопцеві й дав йому на чай.

— Скажіть міс Хойт, що ви не знайшли мене. — Він обернувся до Колліса й запропонував йому податися до «Бонбоніері».

Вони оглянули повію за стойкою, приділивши її принадам стільки уваги, скільки вимагала її професія, а вона відповіла їм веселим і зухвалим поглядом; пройшли через безлюдний вестибюль, важке драпірування якого зберігало в своїх складках куряву вікторіанської доби; кивнули, виходячи, нічному портьє, який уклонився з гіркою догідливістю, властивою всім нічним службовцям готелів. Потім сіли в таксі й поїхали безрадісними вулицями, оповитими сирою імлою листопадового вечора. Жінок не було видно; тільки чоловіки із сірими плямами замість облич, у темних, під шию застебнутих плащах купками стовбичили під холодними стінами будинків.

— От же ж, господи! — зітхнув Дік. — Це ви про що?

— Та згадав отого типа: «Цей стіл, — каже, — зарезервований для княгині Орсіні». Ви знаєте, що таке римська аристократія? Це бандити, це вони захопили храми й палаци, коли занепала імперія, і почали грабувати народ.

— А мені Рим подобається, — стояв на своему Колліс. — Чому б вам не спробувати щастя на перегонах?

— Я їх не люблю.

— Побачили б ви, які жінки приїздять на іподром... — Мені тут ніщо не подобається. Я люблю Францію, де кожен вважає себе Наполеоном; а тут кожен вважає себе Христом.

В «Бонбонієрі» вони спустилися в кабаре, дерев’яні панелі якого виглядали напрочуд нетривкими на тлі холодного каменю стін. Оркестр мляво награвав танго, з десяток пар танцювали на просторому паркетному майданчику, дрібочучи й вихиляючись у спосіб, особливо відразливий для американського ока. Тут було забагато офіціантів, а тому бракувало руху, метушні, яку можуть створити навіть двоє-троє по-справжньому зайнятих людей. По-своєму пожвавлювало цю сцену тільки написане на всіх обличчях понуре чекання того, що от-от щось урветься — танець, ніч, ті сили, які тримали все в стані рівноваги. Вразливий гість відразу ж переконувався, що тут він не знайде того, чого шукає.

Дік це, в усякому разі, зрозумів; Він озирнувся довкола, сподіваючись поглядом зачепитися за що-небудь, що бодай на час дало б поживу якщо не розумові, то уяві. Не знайшовши нічого, знов обернувся до Колліса. Він уже пробував ділитися думками, які опосідали його, з Коллісом, але той виявився на диво забутливим і неуважним співрозмовником. Пробалакавши півгодини з Коллісом, Дік відчув, що і сам втрачає здатність мислити.

Вони випили пляшку італійського іскристого вина. Дік зблід і говорив тепер трохи голосніше, ніж звичайно. Він жестом запросив до столика диригента оркестру, негра з Багамських островів, зарозумілого і несимпатичного, і через кілька хвилин вони затіяли сварку.

— Ви запросили мене сісти з вами.

— Гаразд, і дав вам п’ятдесят лір. Так чи ні?

— Ну, дали, дали, дали.

— Отож, дав вам п’ятдесят лір, так? А ви вертаєтеся й вимагаєте, щоб я дав ще більше.

— Ви мене запросили, так чи ні? Так чи ні?

— Запросив, але я дав вам п’ятдесят лір.

— Ну, дали, дали.

Розлючений негр підвівся й пішов, а в Діка ще більше зіпсувався настрій. Але тут він помітив, що якась дівчина всміхається до нього з другого кінця залу, і відразу тіні римлян, що оточували його кільцем, зблякли і розступилися. Дівчина була англійка, білява, із свіжим рум’янцем на гарненькому суто англійському личку; вона знов усміхнулася знайомою йому усмішкою, яка, обіцяючи все, водночас говорила, що обіцянка ця нездійсненна.

— В тому прикупі козир, або я не розуміюся на картах, — сказав Колліс.

Дік підвівся й підійшов до дівчини.

— Дозвольте вас запросити?

Літній англієць, що сидів з нею, сказав майже винувато:

— Я вже збираюся йти.

Протверезившись від збудження, Дік повів дівчину танцювати. Для нього вона уособлювала всі принади Англії, дзвінкий голос її нагадував про оправлені морем затишні сади. Відхиляючись, щоб краще бачити її, Дік у кожне своє ласкаве слово вкладав стільки щирого почуття, що голос його аж тремтів. Вона пообіцяла перейти до їхнього столика, як тільки її супутник піде. Коли Дік привів її на місце, англієць знову зустрів його винуватою усмішкою.

Повернувшись до свого столика, Дік замовив ще одну пляшку іскристого.

— Вона нагадує мені якусь кіноактрису, — сказав він. — От тільки не пригадаю, кого. — Він нетерпляче озирнувся через плече. — Чого ж вона не підходить?

— Ех, мені б у Голлівуд, — мрійливо промовив Колліс. — Батько, звичайно, певен, що я працюватиму в його фірмі, а мені ой як не хочеться. Двадцять років просидіти в конторі в Атланті...

У голосі його вчувався протест проти засилля матеріалістичної цивілізації.

— Ви створені для більшого?

— Я зовсім не це мав на увазі.

— Ні, саме це.

— Звідки ви знаєте? І взагалі, якщо вам так подобається працювати, чому ви не лікуєте хворих?

Вони мало не посварилися, але обидва були вже п’яні, отож забули про причину незлагоди. Колліс зібрався йти, і Дік довго й зворушено тис йому руку.

— Ви все-таки обміркуйте це, — напутливо сказав він. — Що саме?

— Самі знаєте що. — Йому здавалося, що він дав Коллісові якусь пораду щодо праці в батьковій фірмі, дуже слушну й розумну.

Клей розчинився в просторі. Дік допив пляшку й знову пішов танцювати з англійкою, змушуючи своє неслухняне тіло виконувати сміливі піруети й тверді, енергійні па. Та раптом сталося щось цілком несподіване. Він танцював з дівчиною, потім музика урвалася — і дівчина зникла.

— Ви не знаєте, де вона?

— Хто саме?

— Дівчина, з якою я танцював. Була — і немає. Напевно, вона десь тут.

— Ні, ні! Туди не можна! Це дамський туалет.

Він підійшов до бару. За стойкою сиділи двоє чоловіків, і він хотів побалакати з ними, але не знав, з чого розпочати. Можна було б розповісти їм про Рим і про жорстоких насильників, що стали засновниками родин Колонна і Гаетані, але це було б, мабуть, надто навпростець. Статуетки курильників, що прикрашали скляну шафку із сигарами, раптом посипалися на підлогу; всі довкола заметушилися, а в свідомості Діка промайнув здогад, що винен у цьому він. Тим-то він повернувся до кабаре й випив чашку чорної кави. Колліс зник, англійка теж зникла, і хоч-не-хоч треба було вертатися до готелю й з тяжким серцем лягати спати. Він розрахувався, взяв пальто й капелюх і вийшов.

У канавах і у вибоїнах бруківки стояли брудні калюжі; з Кампаньї тягло болотяною затхлістю, в ранковому повітрі туманом завис піт зниклих цивілізацій. Четверо таксистів з підпухлими злодійкуватими очима оточили Діка. Одного з них, що настирливо ліз йому просто в обличчя, він відштовхнув від себе.

— Quanto al hotel «Quirinal»?. — Cento lire (Скільки до готелю «Квірінал»? - Сто лір (італ.)).

Шість доларів. Він похитав головою й запропонував тридцять лір, удвічі більше, ніж заплатив би вдень, але всі четверо, як один, знизали плечима й відійшли.

— Trentacinque lire е mancie (тридцять п’ять лір і чайові (італ.)), — твердо сказав він. — Cento lire.

Дік перейшов на англійську.

— За півмилі? Вистачить сорок лір, більше не дам. — Діла не буде.

Дік був страшенно втомлений. Він шарпнув дверцята однієї з машин і сів.

— Готель «Квірінал»! — звелів він шоферові, що вперто стояв за вікном. — Годі шкіритися, везіть мене до «Квіріналу».

— Не повезу.

Дік виліз із машини. Перед дверима «Бонбонієрі» хтось довго сперечався з таксистами, а потім звернувся до Діка з поясненнями; тим часом один із водіїв знову напосівся на Діка, вигукуючи щось і вимахуючи руками, і той знову відштовхнув його.

— Мені треба до готелю «Квірінал».

— Він каже — везе за сотню, — пояснив той, сторонній, що взявся тепер перекладати.

— Я розумію. Скажіть, що я даю п’ятдесят. Та відчепіться ви!— Останнє призначалося настирному водієві, який знову виник перед ним. Той зміряв Діка очима й зневажливо плюнув.

Уся лють, що накипала в Діковій душі протягом останнього тижня, блискавично перейшла в бойовий запал і вилилася у благородний і освячений традиціями його батьківщини спосіб; він зробив крок уперед і затопив таксистові в обличчя.

Зразу ж усі четверо кинулися на нього, лаючись, вимахуючи руками, марно намагаючись схопити його; Дік притиснувся спиною до стіни і, п’яно заточуючись та посміхаючись, бив незграбно, навмання; кулаки його супротивників теж не досягали до нього, і те, що мало бути бійкою, виглядало як пародія на неї. Тривало це, поки Дік посковзнувся і впав. Він відчув біль, але спромігся підвестись і почав вириватися з кільця рук, що обхопили його. Нараз це кільце розімкнулося. Почувся якийсь новий голос, вибухнула нова суперечка, але Дік не прислухався, він стояв, прихилившись до стіни, захеканий, розлючений принизливістю становища, в якому опинився. Він бачив, що йому ніхто не співчуває, але навіть гадки не мав, що чимось завинив.

Ухвалено було піти до поліцейського відділку і там усе з’ясувати. Хтось підняв із землі й подав Дікові його капелюх, хтось досить чемно взяв його під руку, і, разом з таксистами завернувши за ріг, він увійшов до освітленого тьмяною лампочкою, схожого на казарму приміщення, де нудилося кілька карабінерів.

За столом сидів їхній капітан. Чоловік, що втрутився в бійку, почав довго розповідати йому щось італійською, раз у раз показуючи на Діка, а таксисти перебивали його гнівною лайкою. Капітанові це нарешті набридло, він почав нетерпляче кивати головою, а потім підніс руку, і хор обвинувачів — чотириголова гідра — дзявкнув ще раз, другий і вмовк. Капітан обернувся до Діка.

— Ви розмовляєте italiano? — спитав він.

— Ні.

— A française?

— Oui, — відповів Дік, дивлячись на нього спідлоба.

— Alors. Ecoute. Va au «Quirinal». Écoute: vous êtes saoûl. Payez ce que le chauffeur demande. Comprenez-vous? (Так. Слухай. Їдь до «Квіріналу». Слухай, ви п’яні. Платіть, скільки заправив шофер. Зрозуміли? (Калічена франц.))

Дік похитав головою.

— Non, je ne veux pas. (Ні, я не хочу (франц.))

— Come? (Як? (італ.))

— Je paierai quarante lires. C’est bien assez. (Я заплачу сорок лір. Цього вистачить (франц.))

Капітан підвівся.

— Écoute! — грізно вигукнув він. — Vous êtes saoûl. Vous avez battu le chauffeur. Comme ci, comme ça. — Він показав, як б’ють правою і лівою. — C’est bon que je vous donne la liberté. Payez ce qu’il a dit — cento lire. Va au «Quirinal» (Слухай! Ви п’яні. Ви побили шофера. Так і отак — Дякуйте, що я вас відпускаю. Платіть, скільки він сказав — сто лір. Їдь до «Квіріналу» (франц.))

Діка аж тіпало від обурення. Кинувши на капітана спопеляючий погляд, він засичав:

— Гаразд, я поїду! — Він крутнувся до виходу, і тут перед ним виникла вдоволена й хитра фізіономія чоловіка, що привів його до відділку. — Я поїду, — загорлав Дік, — але спершу я порахуюсь з цією гнидою!

І, пройшовши повз остовпілих карабінерів, він з розмаху, щосили загатив лівим кулаком у всміхнену пику. Чоловік так і гепнувся на підлогу.

Дік завмер над ним у зловтішному тріумфі, потім у душі його зародився перший болісний сумнів, а ще за мить світ потьмарився; важкий удар по голові збив його з ніг, і кулакй впереміш із каблуками несамовито замолотили по ньому. Хруснуло перебите перенісся, очі, мов на гумці, мало не вискочили з орбіт і знову запали на місце. Від удару каблуком тріснуло ребро. Він знепритомнів і отямився, коли його, піднявши за комір, посадовили і скували руки наручниками. Він ще пробував відбиватися. Лейтенант у цивільному, якого він збив, стояв, прикладаючи до підборіддя хусточку, й щоразу дивився, чи нема на ній крові; потім він підійшов до Діка, став над ним і, розмахнувшись, поклав його вивіреним ударом.

На доктора Дайвера, що нерухомо лежав на підлозі, хлюпнули відро води. Коли його схопили за руки й кудись потягли, він розплющив одне око й крізь кривавий туман розрізнив нажахане обличчя одного з таксистів.

— Їдьте до готелю «Ексельсіор», — прохрипів він. — Скажіть міс Уоррен. Даю двісті лір! Міс Уоррен! Duecenti lire! Ax ви паскудні... прокля...

Він схлипував і хапав ротом повітря, а його тягли крізь кривавий туман, по підлозі й по сходах і, нарешті, затягли до якоїсь клітки й кинули на бетонну підлогу. Потім усі вийшли, двері грюкнули, і він лишився сам.

XXIII

Бебі Уоррен лежала в ліжку до першої години, читаючи напрочуд безживні римські оповідання Меріона Крофорда; потім вона підвелася, підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Навпроти готелю прогулювалися двоє карабінерів в арлекінських капелюхах і пелеринах, які на поворотах заносило то в один, то в другий бік, мов вітрила при маневрі яхти; спостерігаючи їх, вона згадала гвардійського офіцера, який так безцеремонно розглядав її сьогодні під час сніданку. То була зухвалість рослявого представника низькорослої нації, якому зріст є запорукою всіх перемог. Якби він підійшов до неї й сказав: «Ходім зі мною», — вона відповіла б: «А чого ж, можна», — принаймні так їй здавалося в цю мить, за цих незвичних обставин, що мовби звільняли її від себе самої.

Від гвардійця вона поволі повернулася думкою до тих двох за вікном, а від них до Діка. Вона лягла й загасила світло. Близько четвертої її розбудив різкий стукіт у двері.

— Хто там?

— Це портьє, мадам.

Накинувши кімоно, сонно позіхаючи, вона відчинила двері.

— Ваш приятель, ім’я Ді-івер, він у халепі. Напав на поліцейського, його посадили в тюрму. Він послав таксі, щоб сказати вам, шофер каже, він обіцяв дати двісті лір... — Портьє розважливо почекав, яке враження справлять його слова. — Шофер каже, що містер Ді-івер у великій халепі. Він побився з поліцією, і його дуже покалічили.

— Зараз я зійду.

Бебі вдяглася під тривожний стукіт серця й через десять хвилин вийшла з ліфта в темний вестибюль. Шофер, якого прислав Дік, уже поїхав; портьє зупинив для неї інше таксі й сказав, до якого поліцейського відділка треба їхати. Нічна темрява потроху рідшала й розвіювалася за вікном, і ці переливи світла між ніччю й днем шарпали нерви Бебі, все ще напнуті після перерваного сну. Їй здавалося, що вона мчить наввипередки із світанком, і коли таксі виїздило на широкі проспекти, вона вела перед, та як тільки світло починало відставати, нетерплячий вітер підганяв його різкими поривами, і воно знову повільно наздоганяло її. Машина проминула фонтан, що плюскотів над власною розлогою тінню, завернула в завулок, такий покручений, що будинкам доводилося вигинатися й перехилятись, щоб дотримуватися строю, прогуркотіла по нерівній бруківці і, підскочивши, різко зупинилася перед двома будками вартових, що яскраво вирізнялися на тлі зеленого від вогкості муру. І зразу ж із фіалкової темряви підворіття долинули зойки й крики Діка:

— Чи є тут англійці? Чи є тут американці? Чи є тут англійці? Чи є тут — а-а, щоб вас! У-у, кляті макаронники!

Він замовк, і вона почула глухий грюкіт у двері. Потім голос його залунав знову.

— Чи є тут американці? Чи є тут англійці?

Бебі побігла на голос — проскочила підворіття, опинилася на подвір’ї, покрутилася на місці, утративши на мить орієнтир, і нарешті зрозуміла, що крики долинають з маленької вартівні. Двоє карабінерів схопилися на ноги, коли вона ввійшла, але Бебі, не звернувши на них уваги, кинулася до дверей камери.

— Діку! — крикнула вона. — Що сталося?

— Вони вибили мені око! — почулося з-за дверей. — Вони наділи мені наручники, а потім покалічили — ці мерзотники, ці гади...

Бебі круто обернулася й рушила до карабінерів.

— Що ви з ним зробили? — просичала вона так люто, що ті мимоволі позадкували.

— Non capisco inglese. (Не розумію англійською (італ.))

Вона почала клясти їх французькою; її несамовитий, невідпорний гнів заповнював вартівню, огортав обох карабінерів, а вони тільки нітилися й щулилися, намагаючись викрутитися з його майже на дотик відчутного сповиття.

— Зробіть що-небудь! Чуєте? Зробіть що-небудь!

— Ми не можемо нічого робити без наказу.

— Bene! Be-ene! Bene! (Ну гаразд! Гаразд! Гаразд! (італ.)).

Знову Бебі ошпарила їх потоком люті, а вони, вже ладні вибачитися перед нею за своє безсилля, розгублено перезиралися— мовляв, може й справді сталась якась страшна помилка? Бебі тим часом повернулась до дверей камери, притулилася до неї майже пестливо, немов сподіваючись, що тим додає Дікові впевненості й сили, й гукнула:

— Я їду до посольства. І скоро повернуся!

Потім ще раз кинула на карабінерів спопеляючий погляд і вибігла.

Біля американського посольства вона розрахувалася з водієм таксі, який відмовився чекати. Було ще темно, коли вона, збігши сходами, натисла на дзвоник. Тільки після третього дзвінка двері відчинилися й на порозі постав заспаний швейцар-англієць.

— Покличте кого-небудь. Будь-кого, але негайно.

— Всі ще сплять, мадам. Ми працюємо з дев’ятої.

Вона нетерпляче відмахнулася.

— Я в невідкладній справі. Одного чоловіка, американця, жорстоко побили. Він в італійській в’язниці.

— Всі ще сплять. О дев’ятій годині...

— Я не можу чекати так довго. Моєму швагрові вибили око, а тепер тримають його у в’язниці й не випускають. Я мушу з кимось поговорити, розумієте ви чи ні? Чого ви стоїте й витріщаєтеся на мене, як недотепа?

— Нічим не можу зарадити, мадам.

— Ідіть розбудіть кого-небудь! — Вона схопила його за плечі й щосили трусонула. — Це питання життя і смерті. Якщо ви не розбудите когось негайно, я вам не заздрю...

— Будь ласка, без рук, мадам.

Згори, з-поза спини швейцара, хтось утомлено промовив з виразним новоанглійським акцентом:

— Що там таке?

Швейцар з явним полегшенням озвався:

— Прийшла якась дама, сер, і почала мене торсати. Він відступив на крок, і Бебі зразу ж прорвалася до вестибюля. На горішній площадці, кутаючись зі сну в білий гаптований перський халат, стояв незвичайний на вигляд молодик. Обличчя його, страхітливо, неприродно рожеве, здавалося безживним, незважаючи на яскравий колір, а під носом біліло щось, схоже на кляп. Побачивши Бебі, він квапливо позадкував у тінь.

— Що сталося? — знову спитав він.

Схвильовано розповідаючи, Бебі крок за кроком підходила до сходів. Вона вже зрозуміла, що під носом у нього не кляп, а пов’язка на вусах, а обличчя вкрите рожевим кольдкремом; зрештою вигляд його був природним продовженням усього цього нічного кошмару. Свою розповідь Бебі завершила палким закликом — негайно, негайно їдьмо до в’язниці рятувати Діка!

— Кепська справа, — сказав молодик.

— Атож, — покірливо погодилася вона. — Кепська.

— Де ж це чувано — битися з поліцейськими! — В голосі його забриніла нотка особистої образи. — Так чи так, до дев’ятої години нічим не можна зарадити.

— До дев’ятої години!— вжахнулася вона. — Але ж ви самі можете щось зробити! Хоч би поїхати зі мною до в’язниці й зажадати, щоб його більше не били.

— Ми не маємо права на таке втручання. Для цього існує консульство, воно починає працювати з дев’ятої. Вимушена незворушність його обличчя ще більше розлютила Бебі.

— Я не можу чекати до дев’ятої. Мого швагра покалічили, він сказав, що йому вибили око. Мені треба його побачити. Треба показати його лікареві. — Не стримуючись більше, знаючи, що плач подіє на нього дужче, ніж слова, вона залилася ревними, гнівними слізьми. — Ви мусите щось зробити! Ваш обов’язок захищати американських громадян, які потрапили в біду.

Але молодик цей походив з Нової Англії, отож коса найшла на камінь. Скрушно похитавши головою — як це, мовляв, вона не може зрозуміти його становища, — він щільніше запнувся в перський халат і спустився на кілька сходинок.

— Дайте цій дамі адресу консульства, — сказав він швейцарові, — і випишіть із довідника адресу й телефон доктора Колаццо. — Він подивився на Бебі поглядом Христа, якому уривається терпець. — Зрозумійте, шановна, посольство офіційно представляє уряд Сполучених Штатів перед урядом Італії. Захист громадян не належить до його компетенції, за винятком випадків, коли надходить спеціальна вказівка державного департаменту. Ваш швагер порушив закони цієї держави й був заарештований так само, як був би заарештований італієць, що порушив наші закони, скажімо, в Нью-Йорку. Звільнити його може тільки італійський суд, а якщо вам потрібна юридична порада чи допомога, то звертайтеся до консульства, яке існує, щоб захищати права американських громадян. Консульство відчиняється о дев’ятій. Запевняю вас, якби навіть ішлося про мого рідного брата, я нічим не міг би зарадити...

— А ви не можете подзвонити до консульства? — урвала його Бебі.

— Ми в консульські справи не втручаємося. О дев’ятій, коли з’явиться консул, ви...

— То дайте мені його домашню адресу!

Молодик мить повагався, тоді похитав головою і, взявши в швейцара аркушик з адресами, вручив його Бебі.

— А тепер перепрошую...

Вправним маневром він підвів її до дверей. На мить фіолетовий відблиск зорі вихопив із темряви його страхітливу рожеву маску й полотняний мішечок'на вусах — і Бебі опинилася на вулиці. Візит до посольства тривав десять хвилин.

Площа перед посольством була безлюдна, якщо не рахувати діда, який палицею із цвяхом на кінці збирав недокурки. Досить швидко впіймавши таксі, Бебі поїхала до консульства, але застала там тільки трьох затурканих прибиральниць, що мили сходи. Вона так і не зуміла втовкмачити їм, що їй потрібна домашня адреса консула; раптовий новий спалах тривоги погнав її на вулицю, й вона звеліла шоферові їхати до в’язниці. Він не знав дороги, але за допомогою слів «sempre diretto», «destra» і «sinistra» (весь час прямо, праворуч, ліворуч (італ.)) вона спромоглася-таки доїхати до потрібного району, а там відпустила машину й пішла лабіринтом провулків. Проте всі провулки й будинки були схожі між собою. Нарешті якась вуличка вивела її на площу Іспанії, вона побачила вивіску «Америкен експресе компані» і, прочитавши слово «Амерікен», зразу ж повеселіла. Одне з вікон світилося; перебігши площу, вона смикнула ручку скляних дверей, але вони були замкнуті, а годинник у вестибюлі показував сьому. І тут вона згадала про Колліса Клея.

Вона пам’ятала назву готелю, де він зупинився, — старої вілли з пишним фасадом і червоними плюшевими завісками у вікнах навпроти «Ексельсіору». Нічна чергова не виявила бажання допомогти їй — турбувати містера Клея вона не мала права, а пустити до нього міс Уоррен саму — відмовлялась. Бебі довго переконувала її, що йдеться зовсім не про амурні справи; нарешті чергова здалася й повела її нагору.

Колліс повернувся до готелю п’яний і заснув на ліжку як мати спородила. Розбуджений, він не зразу второпав, у якому він вигляді, а второпавши, схопив одяг і майнув до ванної. Там він квапливо вдягнувся, бурмочучи: «Боже, боже, це ж вона, мабуть, усі мої бородавки вивчила!»

Телефонне довідкове бюро дало їм адресу в’язниці, і вдвох вони рушили туди.

На той час Діка вже вивели з камери — він безвладно сидів на стільці у вартівні. Карабінери сяк-так змили йому кров з обличчя, пройшлися щіткою по костюму й настромили на голову капелюха так, щоб він трохи затуляв синці. Бебі тремтячим голосом ще з порога сказала йому:

— Містер Клей залишиться з вами, а я їду по консула й по лікаря.

— Гаразд.

— Тільки сидіть спокійно.

— Гаразд.

— Я скоро повернуся.

Вона знов поїхала до консульства; було вже по восьмій, і її впустили до приймальні. Близько дев’ятої приїхав консул, і Бебі, доведена вже майже до істерики втомою й почуттям власного безсилля, розповіла тому все з самого початку. Консул занепокоївся. Він сказав їй, що нескромна поведінка в чужій країні не доводить до добра, але найбільше його обходило те, щоб вона не ввійшла до його кабінету, а почекала в приймальні. З розпачем Бебі прочитала в його старечих очах небажання втручатися в цю халепу. Щоб не гаяти часу, вона подзвонила лікареві. В приймальні тим часом утворилася черга, секретарка викликала відвідувачів на прийом і випускала їх. Через півгодини Бебі вибрала мить, коли хтось виходив, і, відштовхнувши секретарку, прорвалася до кабінету.

— Це обурливо! Американського громадянина скалічили мало не до смерті й кинули за грати, а ви й досі навіть пальцем не кивнули, щоб допомогти йому!

— Хвилиночку, місіс...

— Я не хочу більше чекати! Прошу вас негайно поїхати зі мною до в’язниці й домогтися, щоб його відпустили!

— Місіс...

— Ми в Америці належимо до вельми впливових кіл, — процідила вона крізь зуби. — Мене стримує бажання уникнути розголосу, а то б... В усякому разі, я подбаю, щоб про вашу бездіяльність довідалися де слід. Якби мій швагер був британським підданим, його б давним-давно визволили, але вас більше непокоїть, що подумає поліція, ніж те, заради чого ви тут сидите.

— Місіс...

— Негайно надягайте капелюха і їдьмо.

Згадка про капелюх зовсім вибила консулові ґрунт з-під ніг, він почав нервово перебирати папери, протирати окуляри. Але якоїсь відмовки так і не придумав: розгнівана Американська Жінка височіла над ним, і де вже йому було встояти проти невгамовного, шаленого норову, що зламав моральний хребет цілої нації і цілу країну перетворив на дитячі ясла! Консул подзвонив і викликав до себе віце-консула. Бебі перемогла.

Дік сидів, розслабившись, у сонячному промінні, яке щедро лилося крізь вікно вартівні. Колліс і карабінери сиділи поряд, і всі четверо чекали, що ж буде далі. Своїм зрячим оком Дік бачив карабінерів, їхні типові обличчя тосканських селян з короткою верхньою губою, що зовсім не в’язалися з жорстокістю, жертвою якої він став. Він послав одного з них по пляшку пива.

Від пива йому полегшало, в голові прояснилося, і нічна пригода прибрала на мить похмуро-гумористичного забарвлення. Колліс вважав, що все заварилося через оту англійку з кабаре, але Дік був певен, що вона зникла ще до бійки. Колліса й досі непокоїла думка про те, що міс Уоррен застала його голим.

Дік уже притлумив у собі гнів, і тепер душу йому краяло усвідомлення власної безмежної і непростимої, як найтяжчий злочин, безвідповідальності. Те, що з ним сталося, було таке жахливе, що подолати його він міг би, тільки витравивши все із своєї свідомості; але це було нездійсненно, і, отже, йому не лишалося навіть надії. Надалі він буде зовсім іншою людиною, і тепер, поки думки його плуталися, майбутнє нове «я» малювалося йому в найпохмуріших барвах. В усьому цьому була неминучість стихійного лиха. Жоден дорослий арієць не здатний винести корисний урок з такого приниження; якщо він простив, то це означає, що воно вросло в його життя, що він ототожнює себе з причиною своєї ганьби — а це в даному випадку було неможливе.

Колліс заговорив був про те, що за такі речі спуску не дають, але Дік лише похитав головою. Раптом до вартівні, з енергією, якої вистачило б на трьох, вбіг лейтенант, випрасуваний, виглянсуваний, жвавий, і карабінери схопилися на ноги й виструнчилися. Побачивши порожню пляшку від пива, він дав доброго прочухана своїм підлеглим і, досхочу виговорившись, звелів їм негайно викинути пляшку з вартівні. Дік глянув на Колліса й засміявся.

З’явився віце-консул, заклопотаний своїми численними обов’язками молодий чоловік на прізвище Свонсон, і всі рушили до суду — Дік між Коллісом і Свонсоном попереду, а карабінери позаду. Ранок був сонячний, місто оповивав легкий серпанок; на площі й під арками вирував натовп, і Дік, низько насунувши капелюх на очі, наддав ходи; коротконогі карабінери почали відставати,

і нарешті один з них бігцем наздогнав Діка й зажадав, щоб він ішов повільніше. Свонсон, у ролі тлумача, залагодив справу.

— Що, червонієте через мене?—весело запитав Дік.

— Дякуйте богові, що ці італійці вас не зарізали, — вони можуть, — трохи зніяковівши, відповів Свонсон. — Цього разу, гадаю, вас відпустять, але італієць за таке відсидів би кілька місяців за ґратами, — будьте певні.

— А ви сиділи за ґратами?

Свонсон усміхнувся.

— Він мені подобається, — мовив Дік Клеєві. — Приємний хлопець, дає гарні поради на всі випадки життя, але закладаюся, що він побував за ґратами. І просидів, мабуть, не тиждень і не два.

Свонсон усміхнувся.

— Я просто хочу попередити, будьте з ними обережні. Ви й не уявляєте собі, що це за люди.

— О, хто-хто, а я вже знаю, — вибухнув Дік. — Найпослідущі мерзотники. — Він обернувся до карабінерів. — Зрозуміли?

— Тут я вас залишу, — квапливо сказав Свонсон. — Ми так домовилися з вашою родичкою. Але у суді вас чекатиме наш юрист. Отож — обережність і ще раз обережність!

— До побачення. — Дік ґречно потиснув йому руку. — І щиро дякую. Я певен, що ви зробите блискучу кар’єру. Свонсон ще раз усміхнувся й пішов, зразу ж надавши своєму обличчю офіційно-несхвального виразу.

Вони ввійшли на подвір’я, з чотирьох боків якого сходи вели до судових залів. На подвір’ї купчилися люди, і, коли вони переходили його, натовп раптом загомонів, услід їм гнівно закричали, засвистіли, затюкали. Дік здивовано озирнувся й побачив обличчя, повні ненависті й презирства.

— Чого це вони? — приголомшено спитав він.

Один з карабінерів щось сказав групі чоловіків, і гомін ущух.

Вони ввійшли до зали. Юрист консульства, підтоптаний італієць, довго втовкмачував щось судді, а Дік і Колліс мовчки стояли осторонь. Якийсь чоловік, що дивився крізь шибку на подвір’я, пояснив їм англійською причину дивної поведінки натовпу. Того ранку мали судити одного чоловіка з Фраскаті, який зґвалтував і вбив п’ятирічну дівчинку, і коли з’явився Дік, натовп вирішив, що це і є злочинець.

Через кілька хвилин юрист сказав Дікові, що він вільний, — суддя вважає, що його вже достатньо покарано.

— Достатньо покарано! — вигукнув Дік. — За що?

— Ходім, — сказав Колліс. — Тут ви однаково нічого не доможетесь.

— Ні, а в чому ж таки моя провина? Що я побився з кількома таксистами?

— В акті сказано, що ви підійшли до поліцейського агента нібито щоб попрощатися, а натомість ударили його.

— Це брехня! Я його попередив, що битиму. І звідки мені було знати, що це поліцейський агент?

— Ідіть уже з богом, — порадив юрист.

— Ходім. — Колліс узяв його під руку, і вони зійшли зі сходів.

— Я хочу виголосити промову! — вигукнув Дік. —

Я хочу розповісти цим людям, як я зґвалтував п’ятирічну дівчинку. Може, я й справді...

— Ходім, ходім.

На вулиці чекало таксі, в якому сиділи Бебі з лікарем.

Дік уникав дивитися Бебі в очі, а лікар йому не сподобався — його осудливий погляд і суворий тон свідчили, що він належить до найнеприємнішого типу в Європі — типу латинянина-мораліста. Дік виклав їм свою версію того, що сталося, але співчуття ні в кого не знайшов. У його номері в «Квіріналі» лікар змив йому з обличчя брудний піт і розмазану кров, зробив те що слід з його перебитим носом, ребрами й пальцями, припік йодом садна та подряпини й забинтував око. Дік попросив дрібку морфію, бо знав, що не засне від збудження, яке й досі не залишало його. Морфій подіяв, і, коли він заснув, Колліс і лікар пішли, а Бебі лишилася чекати доглядальницю, викликану з англійської лікарні. Для Бебі це була тяжка ніч, але її тішила думка про те, що, хоч би яким бездоганним Дік був досі, тепер вони здобули над ним моральну перевагу на весь той час, поки він ще буде їм потрібен.