Ніч лагідна - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Фрэнсис Скотт Фицджеральд (ч. 8)

КНИГА ТРЕТЯІ

Фрау Кете Грегоровіус наздогнала чоловіка на стежці, що вела до їхньої вілли.

— То як Ніколь? — запитала вона так, ніби оце щойно подумала про неї, але її зривистий італійський голос зрадив її: саме це вона хотіла запитати, коли доганяла чоловіка.

Франц здивовано глянув на неї.

— Ніколь здорова. А чому ти питаєш, люба?

— Ти так часто навідуєшся до неї, що я подумала, чи не захворіла вона.

— Поговоримо про це вдома.

Кете покірно вмовкла. Кабінет Франца містився в адміністративному корпусі, у вітальні вчителька читала щось дітям; отже, для розмови довелось піднятися в спальню. — Вибач, Франце, — мовила Кете, перш ніж він встиг щось сказати. — Вибач, любий, я не мала права так говорити. Я знаю свої обов’язки й пишаюся ними. Але між мною й Ніколь немає особливої приязні.

— Пташки в кубельцях живуть у злагоді, — різко мовив Франц, але, відчувши, що такий тон не відповідає змістові слів, повторив їх у тому розміреному, чіткому ритмі, яким його старий учитель, доктор Домлер, умів надати значущості найбанальнішій фразі: — Пташки — в кубельцях — живуть у злагоді.

— Авжеж, авжеж. Ти не можеш закинути мені, що я, не досить уважна до Ніколь.

— Я можу закинути тобі брак здорового глузду. Ніколь має весь час перебувати під наглядом — у певному розумінні вона все ж хвора і буде хворою довіку. Поки Дік відсутній, за неї відповідаю я. — Він повагався, бо любив іноді, задля більшого ефекту, приховати від Кете якусь новину. — Сьогодні вранці надійшла телеграма з Рима. Дік хворів на грип, але вже видужав і завтра виїздить додому.

Кете зраділа і повела далі вже спокійніше:

— По-моєму, Ніколь не така хвора, як здається. Вона грає на своїй хворобі, щоб мати владу над іншими, їй би стати кіноактрисою, такою, як твоя улюблена Норма Толмедж, — всі американки тільки й мріють про це.

— Чи не ревнуєш ти мене, часом, до Норми Толмедж?

— Я не люблю американців. Усі вони егоїсти. Е-го-їсти! — І Діка не любиш?

— Діка люблю, — призналася вона. — Але Дік не такий, як вони всі, він дбає не тільки про себе.

... І Норма Толмедж теж, подумав Франц. Така вродлива жінка не може не бути водночас і розумною, і благородною. Певно, її просто змушують грати дурні ролі. Яка б то була честь— познайомитися з Нормою Толмедж!

Але Кете вже забула про Норму Толмедж, через яку вона мало не плакала одного вечора, повертаючись з Францом до клініки із цюріхського кінотеатру.

— Дік одружився з Ніколь заради грошей, — провадила вона далі. — Тут він не встояв перед спокусою — ти ж сам колись натякнув на це.

— Ну, це вже ти говориш від злості.

— Гаразд, беру свої слова назад. Як ти кажеш, ми повинні жити в злагоді, мов пташки. Але ж це важко, коли Ніколь... коли бачиш, як вона, розмовляючи зі мною, відхиляється, крутить носом, ніби від мене тхне, чи що!

Кете вгадала. Вона сама поралася дома по господарству і, будучи дуже ощадливою, не часто купувала собі обнови. Будь-яка американська продавщиця, звикла щовечора прати дві зміни білизни, вловила б у Кете ледь відчутний запах учорашнього поту, навіть не запах, а скоріше аміачний слід одвічних супутників людського життя — праці й розкладу. Для Франца було це так само природно, як густий, масний запах волосся його дружини, — і в тому, і в тому йому вчувалося щось рідне, своє. Але Ніколь, яка змалку ненавиділа запах пальців няньки, що вдягала її, присутність Кете дратувала майже до нестями.

— А діти!— вела далі Кете. — Вона сердиться, коли її діти граються з нашими...

Франц не схотів більше слухати.

— Ну, годі. Такі розмови можуть нам дорого коштувати. Не забувай, що без грошей Ніколь ми не мали б цієї клініки. Ходім краще снідати.

Кете зрозуміла, що зайшла надто далеко, але слова Франца нагадали їй про те, що й інші американці мають гроші. А через тиждень її неприязнь до Ніколь знайшла собі новий вихід.

Нагоду дав обід, який Грегоровіуси влаштували на честь повернення Діка. Щойно за Дайверами зачинилися двері, Кете обернулася до чоловіка.

— Ти бачив його обличчя? Це сліди бійки.

— Не поспішай з висновками, — застеріг її Франц. — Дік зразу ж усе мені розповів. Поки корабель плив через Атлантику, серед пасажирів влаштовувались змагання з боксу, і Дік брав у них участь. Американці завжди так розважаються в трансатлантичних рейсах.

— І ти повірив? — глузливо вигукнула Кете. — Він насилу ворушить одною рукою, а на скроні в нього незагоєний шрам — і досі видно, де виголили волосся. Франц такого не помітив.

— Може, ти скажеш, що такі речі сприяють репутації клініки? — не вгавала Кете. — Від нього й сьогодні тхнуло вином, і це вже не вперше, відколи він повернувся.

Вона притишила голос, щоб наступні слова прозвучали вагоміше:

— Діка більше не можна вважати серйозною людиною.

Франц знизав плечима, немов скидаючи з себе тягар її настирливих звинувачень, і рушив сходами нагору. В спальні він накинувся на неї:

— Дік не тільки серйозна, а й надзвичайно обдарована людина. В усякохму разі, він найобдарованіший з-поміж усіх невропатологів, які останнім часом захищали дисертації в Цюріху. Мені до нього далеко.

— Посоромився б!

— Мені нема чого соромитися, бо це щира правда. В усіх складних випадках я звертаюся за порадою до нього. Його праці все ще вважаються зразковими в своїй галузі: зайди до першої-ліпшої медичної бібліотеки, і тобі це підтвердять. Більшість студентів вважає, що він англієць, — люди не вірять, що в Америці може з’явитися такий сумлінний учений. — Він покректав, як завжди, витягуючи з-під подушки піжаму. — Ій-богу, я не розумію, чому ти раптом так заговорила, Кете, — мені здавалося, що ти любиш Діка.

— Посоромився б! — повторила Кете. — Справжній учений не він, а ти, і вся робота лежить на твоїх плечах. Це як у байці про зайця і черепаху, і, по-моєму, заєць уже знесилів.

— Годі тобі!

— Гаразд. Але те, що я кажу, — правда. Він рубонув повітря ребром долоні.

— Все, годі!

На тому суперечка скінчилася, але сказане не минулося безслідно для них обох. Кете подумки визнала, що судила надто різко й несправедливо про Діка, який досі викликав у неї беззастережне захоплення і який так розумів і цінував її. А Франц поступово переймався думкою, що Кете має рацію і Дік зовсім не така вже серйозна людина. Врешті-решт він переконав себе, що ніколи й не думав інакше.

Дік запропонував Ніколь відредаговану версію своєї лихої пригоди в Римі: він, мовляв, самовіддано кинувся на підмогу своєму п’яному приятелеві. Він знав, що Бебі Уоррен триматиме язика за зубами: не шкодуючи фарб, він розписав, як згубно може подіяти правда на Ніколь. Та все це годі було й рівняти з тим, як згубно вплинув той випадок на нього самого.

Немов прагнучи спокутувати провину, він накинувся на роботу з подвійним завзяттям, і Франц, який уже твердо вирішив іти на конфлікт, не міг знайти зачіпки, щоб розпочати його. Коли справжня дружба рветься за годину, вона рветься з м’ясом, тим-то Франц намагався переконати себе, що гарячковий ритм духовного й емоційного життя Діка несполучний з його власними життєвими ритмами, — хоча раніше обидва вважали, що саме це сприяє їхній спільній праці. Отак у негоду прикриваються й негодящою одежиною.

Та тільки в травні Франц забив нарешті перший клин. Одного дня, десь опівдні, Дік увійшов до його кабінету. Змучений і блідий, він опустився в крісло біля дверей і сказав:

— От і все, її більше нема.

— Померла?

— Серце не витримало.

Дік був украй виснажений. Три останні ночі він провів біля ліжка вкритої струпами художниці, за яку так уболівав. Формально вважалося, що він чергує, щоб вводити адреналін, але насправді він намагався бодай бліденьким промінчиком світла пробити темряву, що невмолимо насувалася на неї.

Щоб притлумити в собі мимовільне співчуття, Франц поспішив виголосити свою точку зору:

— То був невросифіліс. Всі реакції Вассермана свідчать про це. Спинномозкова рідина...

— Хіба не однаково? — зітхнув Дік. — Господи, хіба не однаково? Якщо вже вона так хотіла забрати з собою свою таємницю — хай вона при ній і лишається.

— Вам би треба день-два відпочити.

— Мало сказати «треба».

Франц забив свій клин. Відірвавшись від телеграми, яку почав складати братові померлої, він подивився на Діка й сказав:

— Чи не хочете вирушити в невеличку подорож?

— Тільки не зараз.

— Ідеться не про подорож задля розваги. Треба оглянути в Лозанні одного хворого. Сьогодні вранці його батько — це чилійська родина — протуркотів мені вуха по телефону.

— Скільки в ній було мужності, — сказав Дік. — І як довго вона мучилася. — Франц співчутливо покивав головою, і Дік схаменувся. — Даруйте, я вас перебив.

— У даному разі йдеться про зовсім інше. Розумієте, батько не може вмовити сина поїхати сюди. І просить, щоб хто-небудь приїхав до Лозанни.

— Що з сином? Алкоголізм? Гомосексуалізм? Якщо вже їхати до Лозанни...

— Всього потроху.

— Гаразд, я поїду. Чи з цього буде якийсь зиск?

— Думаю, чималенький. Побудьте там кілька днів і якщо побачите, що хлопець потребує тривалого нагляду, везіть його сюди. Але можете не поспішати. Розважтеся трохи, поєднайте корисне з приємним.

Двогодинний сон у поїзді зміцнив Діка, він повеселішав і почувався готовим до зустрічі з сеньйором Пардоі-Сіудад-Реалем.

Такі зустрічі мало чим відрізнялися одна від одної. Часто-густо істерична поведінка родичів являла для психолога не менший інтерес, ніж стан самого хворого. Так було і цього разу. Сеньйор Пардо-і-Сіудад-Реаль, вродливий шпакуватий іспанець з благородною поставою й усіма зовнішніми ознаками багатства і влади, бігав з кутка в куток у своєму люксі в «Готелі трьох світів» і, розповідаючи Дікові про сина, тримався не краще, ніж п’яна жінка.

— Я вже не знаю, не знаю, що робити. Мій син зіпсутий. Він розпусничав у Харроу, він розпусничав у Королівському коледжі в Кембріджі. Він невиправно зіпсутий. А тепер, коли додалося ще й пияцтво, правди вже не приховаєш, і що не день, то гірше. Я перепробував усе: в мене є один знайомий лікар, ми разом уклали план, і він поїхав з Франсіско в подорож по Іспанії. Щовечора він робив Франсіско укол кантаридину, а потім вони йшли до якого-небудь пристойного борделю. Спочатку начебто допомагало, але через тиждень усе пішло по-старому. Врешті-решт кілька днів тому, ось у цій кімнаті, точніше, отам, у ванній, — він показав пальцем, — я примусив Франсіско роздягтися до пояса й відшмагав його канчуком...

Вкрай розхвильований, він упав у крісло. Тоді заговорив Дік.

— Це було нерозважливо, і поїздка до Іспанії теж нічого не могла дати... — Він ледве стримував сміх — цікаво б поглянути на лікаря, що брав участь у такому експерименті!— Мушу вам відразу ж сказати, сеньйоре, що в таких випадках ми ніяких гарантій не даємо. Щодо алкоголізму, то тут ще можна чогось домогтися — коли й пацієнт іде нам назустріч. Але передусім я мушу познайомитися з вашим сином, завоювати його довіру — хоча б для того, щоб почути, що він сам про себе скаже.

...Вони сиділи вдвох на веранді — Дік і хлопець років двадцяти з вродливим, розумним обличчям.

— Мені хотілося б знати, як ви самі ставитеся до всього цього, — сказав Дік. — Чи помічаєте ви, що ваші вади набувають катастрофічного характеру? І чи хотіли б позбутися їх?

— Мабуть, хотів би, — відповів Франсіско. — Мені дуже тяжко.

— А чим ви самі пояснюєте це? Пияцтвом чи вашими збоченнями?

— Я, певно, й не пив би, якби не ці збочення. — Досі він говорив серйозно, але тут раптом його потягло на сміх. — Ет, я безнадійний. Мені ще в Кембріджі приліпили прізвисько Чілійська Краля. А після цієї прогулянки по Іспанії мене від одного погляду на жінку вивертає.

Дік гостро зауважив:

— Якщо таке життя задовольняє вас, я не візьмуся вас лікувати, і ми просто марнуємо час.

— Ні, ні, поговорімо ще. Якби ви знали, як мені гидко розмовляти з іншими.

Якщо цей хлопець і мав якусь мужність, то вона виродилася в активну неприязнь до батька. Але Дік помітив у його очах оту характерну грайливу лукавість, з якою гомосексуалісти говорять на близьку їм тему.

— Подумайте, на що ви себе прирікаєте, — сказав йому Дік. — Цей порок на все життя відособить вас від суспільства, зажене в підпілля, ви не матимете ні часу, ні енергії на щось повноцінне, корисне. Коли ви хочете жити як людина серед людей, навчіться контролювати свої чуттєві поривання і насамперед покиньте пити, бо алкоголь стимулює їх...

Він говорив не задумуючись, стандартними фразами, бо ще десять хвилин тому дійшов висновку, що пацієнт невиліковний. А проте ще годину вони невимушено розмовляли про хлопців дім у Чілі, про його інтереси та вподобання. Чи не вперше перед Діком розкривалися не патологічні, а житейські сторони вдачі людини такого типу, і він тепер розумів, що саме чарівливість допомагає Франсіско переступати закони моралі. Для Діка ж людська чарівливість завжди була самодостатньою чеснотою, хоч яких би форм вона прибирала — чи безтямної мужності тієї нещасної жінки, що вмерла сьогодні на світанку в клініці, чи ж безоглядної легкості, яку цей пропащий хлопець вносив у свою банальну і стару, як світ, історію. Дік мав звичку розтинати життя на частини; досить дрібні для того, щоб, розсортувавши, зберігати їх на запас; він розумів, що ціле життя може й не дорівнювати сумі своїх складників, та коли людині за сорок, їй здається, що тільки окремі складники й уміщуються в полі зору. Його кохання до Ніколь і Розмері, його дружба з Ейбом Нортом і Томмі Барбаном у розколотому світі повоєнної доби — при кожному такому тісному контакті з іншою особистістю ця інша особистість зливалася з його власною; брати все, чи не брати нічого — перед таким вибором ставило його життя, і немов за велінням долі він мав тепер довіку нести в собі «я» тих, кого він колись знав і любив, і тільки з ними чи через них пізнавати всю повноту існування. А десь під цим усім розкорінювався паросток самотності — бо так легко бути коханим, і так важко кохати.

Під час розмови з Франсіско перед Діком раптом виник привид із минулого. Висока чоловіча постать відокремилася від кущів перед верандою і якоюсь дивною розколиханою ходою нерішуче наблизилася до них. Дік не зразу помітив це видиво, яке майже не вирізнялося на тлі тріпотливого листя, а помітивши, підвівся й розгублено потис простягнуту руку, силкуючись пригадати ім’я цієї людини й думаючи водночас: «Господи, я, здається, розворушив тут цілий комашник!»

— Якщо не помиляюся, ви доктор Дайвер?

— Хвилинку, хвилинку, а ви — містер Дамфрі, чи не так? н — Атож, Ройял Дамфрі. Я мав колись приємність відвідати вашу прекрасну віллу.

— Аякже, аякже, пам’ятаю. — Щоб якось остудити запал містера Дамфрі, Дік удався до сухої хронології. — Це було в тисяча дев’ятсот двадцять четвертому? Чи двадцять п’ятому?

Він умисно не сідав, але виявилося, що Ройяла Дамфрі, хоч яким несміливим він видався в першу хвилину, не так-то легко було спекатися; по-змовницькому притишивши голос, він грайливо прошепотів щось хлопцеві, але той, явно соромлячись його, теж не схильний був підтримувати розмову.

— Докторе Дайвер, одне тільки слово, і я більше не затримуватиму вас. Я хочу сказати вам, що ніколи не забуду того вечора в вашому саду й вашої гостинності. Цей спогад буде одним із найпрекрасніших у моєму житті. Я щасливий, що мав честь обідати в такому вишуканому товаристві.

Дік потроху боком відступав до найближчих дверей.

— Я дуже радий, що вам так сподобалося у нас. На жаль, я мушу...

— Авжеж, я розумію, — співчутливо підхопив Ройял Дамфрі. — Кажуть, він при смерті.

— При смерті? Хто?

— Може, мені не слід було згадувати про це — річ у тім, що нас лікує один і той самий лікар.

Нічого не розуміючи, Дік здивовано кліпав очима.

— Про кого ви говорите?

— Як — про кого? Про вашого тестя, звичайно. Може, мені...

— Про мого тестя?

— Я гадав... Невже ви тільки від мене...

— Цебто ви хочете сказати, що батько моєї дружини тут, у Лозанні?

— Але ж я думав, що ви знаєте, що через це ви й приїхали.

— Як звуть вашого лікаря?

Дік записав прізвище, попрощався й побіг до телефонної будки.

Доктор Данже відповів докторові Дайверу, що готовий прийняти його негайно у себе вдома.

Данже, молодий лікар із Женеви, злякався був, що втратить вигідного пацієнта, але, переконавшись, що це йому не загрожує, підтвердив, що стан містера Уоррена безнадійний.

— Йому лише п’ятдесят років, але в нього тяжка дистрофія печінки внаслідок алкоголізму.

— Ви перепробували всі методи?

— Шлунок уже не приймає нічого, крім рідини. Я гадаю, йому лишилося три дні, щонайбільше — тиждень. — А міс Уоррен, його старшу дочку, ви сповістили? — Згідно з його бажанням, про це не знає ніхто, крім його камердинера. Я, власне, тільки сьогодні вранці вирішив розкрити йому правду. Він дуже розхвилювався — хоча з самого початку хвороби покладався на волю Божу і виявляв велике терпіння й покору.

Обміркувавши все це, Дік сказав:

— Що ж, певно, мені доведеться діяти від імені родини. А родина, гадаю, зажадала б консиліуму.

— Воля ваша.

— Від їхнього імені я попрошу вас викликати найбільшого з відомих мені тутешніх спеціалістів — доктора Гербрюгга із Женеви.

— Я й сам думав про Гербрюгга.

— Я пробуду тут день-два і дзвонитиму вам.

Надвечір Дік прийшов до сеньйора Пардо-і-Сіудад-Реаля. Вислухавши Діка, старий сказав:

— Ми маємо в Чілі величезні маєтки. Я міг би зробити сина управителем. Або поставити його на чолі одного з наших паризьких підприємств... — Він похитав головою й почав походжати од вікна до вікна на тлі весняного дощика, такого веселого, що навіть лебеді не ховалися від нього. — Мій єдиний син! Чому ви не хочете взяти його до своєї клініки?

Іспанець раптом упав навколішки перед Діком.

— Врятуйте мого сина! Я вірю у вас, візьміть його до себе, вилікуйте його!

— Те, що ви кажете, не може бути підставою для примусового лікування. З таких мотивів я не взявся б лікувати, навіть якби міг.

Іспанець підвівся.

— Даруйте, я не подумав... Справді, я вже наче схибнувся...

Вийшовши з ліфта, Дік натрапив у вестибюлі на доктора Данже.

— А я саме збирався дзвонити вам, — сказав той. — Нам треба поговорити. Може, вийдемо на терасу?

— Містер Уоррен помер? — швидко запитав Дік.

— Ні, поки що все без змін. Консиліум відбудеться завтра вранці. Але він наполягає на зустрічі з дочкою, з вашою дружиною. Наскільки я розумію, вони колись посварилися...

— Я знаю всю цю історію.

Обидва лікарі замислилися, дивлячись один одному в очі.

— А може, вам слід було б самому поговорити з ним, перше ніж на щось зважуватись? — підказав доктор Данже. — його смерть буде легкою, він просто тихо згасне.

Дік неохоче кивнув головою.

— Гаразд.

Номер «люкс», у якому тихо згасав Девре Уоррен, був не менший, ніж у сеньйора Пардо-і-Сіудад-Реаля, — у цьому готелі багато було покоїв, де грошовиті руїни людські, втікачі від правосуддя, претенденти на трони втрачених князівств доживали свого віку за допомогою опійних та барбітуратових препаратів, переслідувані, мов настирливими звуками радіо, неугавною луною давніх гріхів. Цей закуток Європи приваблює людей не стільки своєю красою, скільки тим, що тут їм не дошкуляють зайвими розпитами. Тут схрещуються шляхи тих, хто шукає зцілення в гірських санаторіях та на туберкульозних курортах, і тих, хто став persona non grata у Франції чи в Італії.

Жалюзі на вікнах у номері були напівопущені. Черниця з обличчям святої ходила коло хворого, який висхлими пальцями перебирав чотки на білому простирадлі. Він усе ще був вродливий; коли Данже вийшов і він звернувся до Діка, в голосі його забринів відгомін давнього самовдоволення:

— Наприкінці життя ми багато чого починаємо розуміти, докторе Дайвер. Тільки тепер я побачив усе в справжньому світлі.

Дік мовчки чекав, що він скаже далі.

— Я був поганою людиною. Ви знаєте, як мало в мене прав на те, щоб ще раз побачити Ніколь, але той, під ким усі ми ходимо, вчить нас жаліти і прощати. — Чотки вислизнули з його слабких пальців і зісковзнули з постелі на підлогу. Дік підняв їх і подав йому. — Якби я хоч на десять хвилин міг побачитися з Ніколь, то пішов би з життя щасливий.

— Цього питання я не можу розв’язати сам, — сказав Дік. — Ми ризикуємо здоров’ям Ніколь. — Він усе вже вирішив для себе, але вдавав, ніби вагається. — Мені треба порадитися зі своїми колегами по клініці.

— Що ж, хай буде так, як скаже ваш колега... Я перед вами в такому боргу...

Дік квапливо підвівся.

— Відповідь ви одержите через доктора Данже.

Зі свого номера він викликав по телефону клініку на Цугському озері. По кількох довгих хвилинах йому відповіла Кете — зі свого дому.

— Мені треба поговорити з Францом.

— Франц на гірській базі. Ми домовилися зустрітися там, я зараз виходжу — переказати йому що-небудь, Дік? — Йдеться про Ніколь. Тут, у Лозанні, вмирає її батько. Скажіть це Францові, додайте, що справа термінова, і попросіть, щоб подзвонив до мене звідти.

— Гаразд.

— Скажіть, що з третьої до п’ятої, і з сьомої до восьмої я буду в своєму номері, а пізніше мене можна буде знайти в ресторані.

Зосередивши увагу на цих деталях, він забув попередити Кете, щоб вона нічого не казала Ніколь. А коли згадав про це, їх уже роз’єднали. Лишалося сподіватись, що Кете здогадається сама.

...Кете і не думала розповідати Ніколь про цю розмову, поки поїзд віз її безлюдним схилом, порослим дикими квітами, що колихалися під несподіваними поривами вітру. Тут, у горах, клініка мала базу, куди хворих вивозили на лижні прогулянки взимку й недалекі альпіністські походи навесні. Зійшовши з поїзда, Кете відразу побачила Ніколь — та керувала якоюсь веселою грою своїх дітей. Підійшовши до неї, Кете лагідно поклала їй руку на плече і сказала:

— Як ви гарно вправляєтеся з дітьми, вам треба було б улітку навчити їх плавати.

Розпалена грою, Ніколь несамохіть, майже грубо смикнула плечем. Рука Кете зависла в повітрі, і ту ж мить вона дала волю словам:

— Ви що, злякалися, що я хочу вас обняти? — гостро спитала вона. — Помиляєтеся — якби не дзвінок від Діка, якби не ця сумна звістка...

— З Діком щось сталося?

Кете зрозуміла свою помилку, але було, вже пізно; на панічні запитання Ніколь: «Ви сказали — сумна звістка. Що з ним сталося? Що з ним сталося?» — вона відповідала тільки:

— Нічого. Нічого не сталося. Мені треба поговорити з Францом.

— Скажіть мені правду, що з ним?

Обличчя Ніколь пополотніло від жаху, малі Дайвери, які все чули, теж злякано завмерли. І Кете здалася:

— Ваш батько захворів у Лозанні. Дік хоче порадитися з Францом.

— Тяжко захворів?

Саме в цю мить підійшов Франц, по-лікарському лагідний і уважливий. Зраділа Кете переклала решту тягаря на нього, але шкоду вже було заподіяно.

— Я їду до Лозанни, — оголосила Ніколь.

— Навіщо ж отак зразу, не подумавши, — сказав Франц. — Заждіть, поки я поговорю по телефону з Діком.

— Але ж я не встигну тоді на місцевий поїзд, — з а протестувала Ніколь. — І спізнюся на цюріхський, що відходить о третій! Якщо мій батько при смерті, я мушу... — Вона урвала фразу, не наважуючись висловити те, що думала. — Я повинна їхати. І мені треба бігти, інакше я спізнюся. — Вона й справді вже бігла туди, де стояли пласкі вагончики і паровоз, пахкаючи, увінчував клубами пари голий схил. Біжучи, вона озирнулася й крикнула через члече: — Якщо будете говорити з Діком, скажіть — я виїхала!

...Дік сидів у себе й читав «Нью-Йорк геральд», коли до номера вбігла схожа на ластівку черниця — і водночас задзвонив телефон.

— Умер? — з надією в голосі спитав Дік.

— Monsieur, il est parti — він зник!

— Comment? (Як це? - фран.)

— Il est parti — і камердинер його зник, і всі речі.

Це було неймовірно. Щоб людина в такому стані встала й пішла! Він узяв телефонну трубку; дзвонив Франц.

— Нащо ж ви сказали Ніколь! — обурився Дік.

— На жаль, це Кете виявила таку нерозважливість. — Передусім винен, звичайно, я. Жінкам ніколи не можна розповідати щось передчасно. Ну гаразд, я зустріну її на вокзалі... Послухайте, Франце, сталася неймовірна річ — старий раптом устав і пішов...

— Під що? Я не зрозумів вас.

— Не — під що, а пішов. Я кажу, старий Уоррен пішов.

— А що ж тут такого?

— Він був у стані тяжкого колапсу... помирав, розумієте? І раптом устав і подався геть... Напевне — назад, до Чікаго... Не знаю, до мене прибігла його доглядальниця... не знаю, Франце, я сам оце щойно почув про це... подзвоніть мені пізніше.

Майже дві години Дік витратив на те, щоб з’ясувати обставини втечі Уоррена. Скориставшись з тих кільканадцяти хвилин, коли денна доглядальниця пішла, а нічна ще не з’явилася, хворий зійшов до бару, де квапливо проковтнув чотири порції віскі, розрахувався за готель тисячодоларовим банкнотом, звелівши решту переказати поштою, і відбув — слід гадати, до Америки. В останню хвилину Дік і Данже помчали на вокзал, сподіваючись наздогнати його там, але призвело це тільки до того, що Дік розминувся з Ніколь. Він зустрів її вже у вестибюлі готелю — вона мала втомлений вигляд, і в Діка тривожно тьохнуло серце, коли він побачив її стулені в тонку лінію уста.

— Як батько? — спитала вона.

— Набагато краще. Видно, він мав ще добрячий запас життєвих сил. — Дік повагався, зважуючи можливий ефект новини. — Уявляєш собі: він устав і поїхав геть!

Йому хотілося випити — за всією цією біганиною він не встиг пообідати. Він повів приголомшену Ніколь до бару, замовив коктейль і пиво, і коли вони вмостилися в шкіряних кріслах, продовжив розповідь:

— його лікар, напевно, помилився з прогнозом або взагалі поставив не той діагноз. Не знаю, я ще не мав навіть часу все як слід обміркувати.

— Отже, він поїхав?

— Так, вечірнім поїздом на Париж.

Вони помовчали. Від Ніколь віяло глибокою трагічною байдужістю.

— Тут спрацював інстинкт, — сказав нарешті Дік.-— Він справді був майже при смерті, але зусиллям волі йому пощастило відновити ритм діяльності організму — зрештою, він не перший встав зі смертної постелі. Це як старий годинник: струснеш його, і він за звичкою знов починає йти. Отак і твій батько...

— Не треба, — сказала вона.

— Головною його рушійною силою завжди був страх, — провадив Дік далі. — Він злякався, й це додало йому сили. Напевно, він доживе до дев’яноста років.

— Будь ласка, не треба, — сказала вона. — Будь ласка, я не можу більше слухати.

— Як хочеш. До речі, цей юний негідник, заради якого я приїхав сюди, зовсім безнадійний. Завтра вранці ми можемо вертатися додому.

— Не розумію, навіщо — навіщо все це тобі потрібно, — вихопилося в неї.

— Не розумієш? Іноді я й сам не розумію.

Вона поклала долоню на його руку.

— Вибач, Діку, я сказала, не подумавши.

Хтось приніс до бару патефон, і вони посиділи й помовчали під звуки «Весілля мальованої ляльки».

III

Через кілька днів Дік уранці зайшов по листи до канцелярії, і увагу його привернула незвична метушня за вікном. Хворий Ван-Кон Морріс від’їздив із клініки. Його батьки, австралійці, сердито кидали валізи у великий лімузин, а поряд стояв доктор Ладіслау й безпорадно розводив руками у відповідь на гнівну жестикуляцію Морріса-старшого. Сам Ван-Кон спостерігав цю сцену з кривою глузливою посмішкою. Вийшовши з канцелярії, доктор Дайвер запитав:

— Чим пояснити такий поспіх, містере Морріс?

Побачивши Діка, містер Морріс аж підскочив — його бурякове обличчя й великі карти його костюма наче погасли, а потім спалахнули, немов їх вимкнули й увімкнули знову. Він рушив на Діка, неначе збираючись ударити його.

— Поспіх?! Та нам давно вже треба було б виїхати звідси, і не тільки нам, — почав він і зупинився, щоб звести дух. — Давно вже треба було б, докторе Дайвер. Давно.

— Може, зайдемо до мого кабінету? — запропонував Дік.

— Ні, дякую! Ми й тут можемо поговорити! Я й тут можу вам сказати, що не бажаю більше мати справи ні з вами, ні з вашим закладом. — Він посварився на Діка пальцем. — Я оцьому лікареві так і сказав. Ми тільки даремно витратили гроші й час.

Доктор Ладіслау лише здригнувся на знак слабкого протесту. Дік ніколи не відчував до Ладіслау особливої приязні. Спромігшись відвести розлюченого австралійця на стежку, що вела до адміністративного корпусу, він знову запропонував йому зайти до кабінету, але той похитав головою.

— Все це через вас, докторе Дайвер, саме через вас. Я звернувся до доктора Ладіслау, бо вас ніде не могли знайти, а доктор Грегоровіус повернеться тільки надвечір, а я чекати не маю наміру. Ні, сер! Я і хвилини тут більше не затримаюся після того, що почув від свого сина.

Він грізно підступив до Діка, і той вивільнив руки на випадок, якщо треба буде зустріти його кулаком.

— Мій син лікується тут від алкоголізму, ми приходимо до нього, і що ж він нам каже? Що від вас тхне горілкою! Горілкою! — Він гучно потяг носом, принюхуючись, але нічого, видно, не вчув. — І Ван-Кон чув цей запах не один раз, а двічі, двічі! Ми з жінкою зроду чарки в руках не тримали. Ми привозимо до вас сина, доручаємо вам вилікувати його, а ви на нього двічі за один місяць дихаєте горілкою! І це, по-вашому, зветься лікуванням?

Дік завагався: від містера Морріса можна було чекати, видно, чого завгодно — аж до скандалу на центральній алеї клініки.

— Зрештою, містере Морріс, не можна ж вимагати, щоб люди відмовлялися від своїх звичок тільки через те, що ваш син...

— Але ж ви лікар, хай вам чорт! — вибухнув Морріс. — Коли роботяга жлуктить пиво — це його собаче діло, але щоб той, хто має лікувати інших...

— Ну, це вже занадто. Ми прийняли вашого сина як хворого на клептоманію.

— А чому він захворів на ту клептоманію? — голос його вже зірвався на крик. — Бо пив, упивався до нестями — вам це щось говорить чи ні? Мій рідний дядько через це до шибениці докотився, ясно? А тепер що виходить? Я віддаю сина в лікарню, а там від лікаря тхне горілкою!

— Я змушений просити вас залишити територію клініки.

— «Просити»! Та вважайте, що мене вже тут немає!

— Якби ви були трохи стриманіші, ми могли б ознайомити вас із тими результатами, яких нам вдалося на цей час досягти. Певна річ, за даних обставин ми змушені відмовитися від подальшого лікування вашого сина...

— І ви ще смієте говорити мені про стриманість?!

Дік підкликав доктора Ладіслау і, коли той підійшов, сказав йому:

— Я просив би вас від імені адміністрації побажати пацієнтові та його родичам щасливої дороги.

Злегка вклонившись Моррісові, він увійшов до будинку і, обернувшись, постояв за прочиненими дверима, чекаючи, доки вони від’їдуть — хами-батьки та їхній хирлявий дегенеративний виплодок. Неважко було уявити собі, як ця родина вояжуватиме по Європі, тероризуючи порядних людей грубим невіглаством і грубими грошима. Та коли машина зникла за ворітьми, Дік замислився над тим, до якої міри він сам винен у тому, що сталося. Він пив червоне вино за обідом та вечерею, на сон грядущий випивав гарячого рому і в другій половині дня іноді перепускав чарку-другу джину — джин майже не дає запаху. Загалом виходило півпінти алкоголю на день — величенька порція, якої огранізм уже не міг спалити.

Відмовившись від спроб знайти собі виправдання, він сів за стіл і виписав собі щось на зразок лікувального припису, за яким споживання алкоголю скорочувалося рівно наполовину. Не можна, щоб від лікарів, шоферів та протестантських священиків пахло спиртним, як пахне від художників, маклерів та кавалерійських офіцерів; Дік визнавав свою провину, сформулювавши її як необачність. Але інцидент на тому не вичерпався — як виявилося через півгодини, коли приїхав Франц, відсвіжений двома тижнями в Альпах; повний завзяття до роботи, він встиг поринути в неї, перше ніж дійшов до свого кабінету. Дік чекав його там.

— То як там Еверест?

— Знаєте, за темпів, яких ми дотримувались, можна було б і на Еверест видобутися. У нас навіть розмова про це була. А тут що чути? Як моя Кете, як ваша Ніколь?

— Дома все гаразд, і у вас, і в мене. Але в клініці сьогодні сталася препаскудна подія.

— Як? Яка подія?

Франц уже набрав номер телефону своєї вілли. Поки тривала сімейна розмова, Дік походжав по кабінету, а коли вона скінчилася, сказав:

— Батьки забрали з клініки Морріса — із скандалом. У Франца аж витяглося обличчя.

— Я вже знаю, що він поїхав, — дорогою сюди мене перестрів доктор Ладіслау.

— Що Ладіслау вам сказав?

— Тільки те, що Морріс поїхав. І що ви мені розкажете. То як же це вийшло?

— Як завжди в таких випадках — якась муха вкусила.

— Хлопець був таки неприємний.

— Такого не гріх було б покласти і під довічний наркоз, — погодився Дік. — А таточко його нагнав на Ладіслау страху, як колонізатор на тубільця. До речі, як бути з цим Ладіслау? Чи варто нам за нього держатися? По-моєму, ні — він страшенний тюхтій, сам нічому не може дати ради.

Дік вагався на межі правди, подумки напружуючись, готуючись до стрибка. Франц, усе ще в пильовику й шоферських рукавичках, присів на край письмового столу. Дік наважився.

— Цей Морріс, між іншим, зобразив батькові вашого поважного колегу п’яницею. Тато в цьому питанні — фанатик, а його нащадок нібито виявив на мені сліди vin-du-pays (місцевого вина - франц.).

Франц сів, відкопилив нижню губу, опустив очі.

— Ви мені потім усе розкажете, — промовив він нарешті.

— Навіщо ж відкладати, можна й зараз, — відказав Дік. — Ви самі знаєте: хто-хто, а я спиртним не зловживаю. — їхні погляди зустрілися, схрестились. — Скориставшись із безхребетності Ладіслау, цей тип розходився так, що мені лишалося тільки захищатись. Добре хоч, що поряд не було пацієнтів, — уявляєте собі, який вигляд я мав би тоді!

Франц зняв рукавички, скинув плащ. Підійшовши до дверей, сказав секретарці:

— Прошу нам не заважати.

Потім повернувся до столу й заходився перебирати листи й папери — бездумно, як усі люди, які тільки вдають зайнятість, а насправді обмірковують те, що мають сказати.

— Діку, я знаю вас як людину помірковану і врівноважену, хоч ми й по-різному ставимося до питва. Але настав час сказати, й сказати прямо, — я вже кілька разів помічаю, що ви дозволяєте собі випивати за обставин, найменше для цього відповідних. Тим-то ця історія небезпідставна. Може, вам варто знову піти в розпустку?

— Ви хочете сказати «відпустку», — механічно виправив його Дік. — Ні, відпустка нічого не дасть.

Обидва були роздратовані, Франц, зокрема, тим, що йому зіпсували радість повернення.

— Іноді вам бракує здорового глузду, Діку.

— Я ніколи не розумів, що таке здоровий глузд за складних обставин — чи не прихована тут думка, що лікар загального профілю може прооперувати хворого краще, ніж спеціаліст-хірург?

Все це раптом остогидло Дікові. Пояснювати, залагоджувати щось — безглуздо: вони обидва вийшли з цього віку; ні, краще вже нехай у вухах звучить розладнане відлуння давньої істини.

— Так далі не піде, — несподівано сказав він.

— Що ж, я з вами згоден, — признався Франц. — У вас більше не лежить душа до цього діла, Діку.

— Так. І я хочу вийти з нього. А щодо капіталу Ніколь, то можна домовитися, щоб ви повертали його частинами.

— Про це я вже думав, Діку, бо знав, що до цього йдеться. В мене є на прикметі інший компаньйон. До кінця року я зможу, очевидно, повернути вам усю суму.

Для Діка його власне рішення було трохи несподіваним, і він не чекав, що Франц так легко відмовиться від партнерства. А проте він відчув полегкість, бо давно вже не без гіркоти спостерігав, як етика його професії втрачає будь-який живий зміст.

Дайвери вирішили повернутися додому, цебто на Рів’єру. Але вілла «Діана» була на все літо найнята, і тому решту сезону вони провели на німецьких курортах і у французьких містах, уславлених своїми соборами, затримуючись скрізь на кілька днів — поки не набридне. Дік потроху писав, не додержуючись якогось плану; це був період життя, який можна визначити одним словом — чекання; не нового приступу хвороби в Ніколь, якій ця подорож ішла тільки на користь, і не нової роботи, а просто — чекання. Єдиний сенс існуванню в цей час надавали діти.

Прихильність Діка до дітей зростала в міру того, як росли вони самі; Ланьє було вже одинадцять, Топсі — дев’ять. Він здобув їхню довіру через голову гувернанток, твердо вірячи в те, що ні примус, ані намагання уникнути примусу не можуть замінити тривалої й терпеливої уваги, перевірки, обліку й підбивання підсумків, і все — з однією метою: виховати в дитині почуття обов’язку. Він знав тепер своїх дітей куди краще, ніж їх знала Ніколь, і, в благодушному настрої після склянки доброго місцевого вина, подовгу розмовляв чи грався з ними. Їм властива була та тиха, трохи сумна чарівність, якою позначені діти, що рано навчилися не сміятися й не плакати надто голосно; здавалося, вони не знають ніяких бурхливих поривань і, легко улягаючи простим правилам дисципліни, легко задовольняються доступними їм нехитрими радощами. Вони звикли до розміреного життя, віддавна зведеного в норму в добропорядних родинах на Заході, і в них виховували вміння не стільки говорити, скільки слухати. Дік вважав, наприклад, що в дитини, яку навчили мовчати, розвивається спостережливість.

Ланьє відзначався неймовірною допитливістю, і в коло його зацікавлень потрапляли найнесподіваніші речі. Він не давав Дікові спокою запитаннями, як-от: «Скажи, тату, а скільки шпіців можуть подолати лева?» З Топсі було легше. Білява й граціозна, вона була викапана Ніколь, і свого часу ця схожість непокоїла Діка. Але за останній рік вона зміцніла, стала здоровою, типово американською дитиною. Дік був задоволений обома, хоча Ніколь у цьому не признавався. «Того, хто не навчився шануватися вдома, — казав Дік, — життя навчить потім батогом. Мені однаково — буде Топсі мене «обожнювати» чи ні. Я ж не дружину собі вирощую».

Другою особливістю цього літа й осені в житті Дайверів був надмір грошей. Вони надходили із Швейцарії — Франц повертав їхній пай, та з Америки, де прибутки дедалі зростали; грошей було стільки, що весь час ішов на те, щоб витрачати їх, а потім освоювати плоди цих витрат. Подорожували вони із справді казковою розкішшю.

Ось, приміром, поїзд прибуває до Бойєна, де вони гостюватимуть два тижні. В спальному вагоні лаштуватися до виходу почали від самого італійського кордону. З вагона другого класу з’явилися покоївка мадам Дайвер і покоївка гувернантки, щоб допомогти з багажем і з собаками. Мадмуазель Беллуа доручено наглядати за ручною поклажею, сілігем-тер’єрів віддано під опіку одній покоївці, пару китайських пінчерів — другій. Коли жінка створює собі такий антураж, це зовсім не свідчить про її духовне убозтво — іноді, навпаки, в цьому виявляється надмірна широта інтересів; і, в усякому разі, Ніколь, коли була здорова, твердо тримала все це в руках. Узяти хоча б клопіт із багажем — на станції з багажного вагона будуть вивантажені чотири скрині з одягом, скриня із взуттям, три баули й дві картонки з капелюхами, валізи гувернантки й служниць, скринька з паперами Діка й документами, дорожня аптечка, спиртівка у футлярі, набір для пікніків, чотири тенісних ракетки в пресах і чохлах, патефон і друкарська машинка. Крім того, Дайвери та їхній почет мали при собі добрих два десятки саквояжів, сумок та пакетів; на кожній речі, аж до чохла з тростинами, був пов’язаний ярлик з відповідним номером. Таким чином, усе це можна було перевірити за дві хвилини на пероні за двома оправленими в металеві рамки списками — на великі речі й на дрібні, — що завжди лежали в сумочці Ніколь; а перевіривши, вирішити, що залишати в камері схову, а що взяти з собою. Ніколь опрацювала цю систему ще дівчиною, коли подорожувала зі своєю кволою, хворобливою матір’ю, і тепер додержувалася її з педантичністю полкового інтенданта, обов’язок якого — забезпечувати харчами та спорядженням три тисячі солдатів.

Дайвери та їхній почет зійшли з поїзда раннім присмерком, що швидко западав у міжгір’ї̈. Жителі села спостерігали висадку так само зачудовано, як їхні предки сто років тому — прибуття до Італії лорда Байрона. Запросила сюди Дайверів графиня ді Мінгетті, колишня Мері Норт. Шлях, розпочатий у Ньюарку, в кімнатці над крамницею шпалерника, завершився нещодавно фантастичним шлюбом.

Титул граф ді Мінгетті звучав гучно, але надав його чоловікові Мері римський папа; джерелом багатства графа були поклади марганцю в Південно-Західній Азії. Колір шкіри він мав такий, що його не пустили б до пульманівського вагона в жодному з південних штатів. У жилах його текла кабіло-берберо-сабейсько-індійська кров — кров племен, які широким поясом населяють Північну Африку й Азію і представники яких викликають у європейців більшу симпатію, ніж напівкровки в портах Магрибу.

Коли ці два князівські двори, західний і східний, зійшлися на вокзальному пероні, вся дайверівська пишність видалася не більше як суворою простотою піонерів Дикого Заходу. Господарів супроводили мажордом-італієць із жезлом у руці, четверо мотоциклістів у тюрбанах і дві жінки, закутані так, що видно було самі очі. Ці жінки, які поштиво трималися на крок позад Мері, відразу ошелешили Ніколь чудернацьким східним вітанням.

Самій Мері, так само як Дайверам, уся ця врочиста церемонія здавалася трохи кумедною — вона не зуміла стримати жартівливої усмішки; але, відрекомендовуючи свого чоловіка, Мері гордо й дзвінко вимовила його повний азіатський титул.

Перед обідом, одягаючись у відведених їм покоях, Дік і Ніколь гримасували й переморгувалися; багатії, що претендують на демократичність, люблять удавати, ніби їх шокує відверте чванство.

— Наша мала Мері Норт знає, що й до чого, — промурмотів Дік крізь мильну піну, починаючи голитися. — Виховання дістала в Ейба, а тепер одружилася з Буддою. Якщо Європа стане більшовицькою, вона ще, згадаєш моє слово, спробує вийти заміж за Сталіна.

Ніколь звела очі від свого несесера.

— Не мели язиком, Діку, — не дай боже, тебе почують! — Але, не витримавши, вона засміялася. — А всетаки, який шик! Бракувало тільки залпу всіх військових кораблів — салюту націй, чи як там зветься! В Лондоні Мері подають, напевно, автобус під королівською короною!

— Атож, атож, — погодився Дік. Почувши, як Ніколь пояснює комусь біля дверей, що їй потрібні шпильки, він гукнув: — Спитай, чи не можна мені одержати чарку віскі? На мене діє гірське повітря!

— Вона пообіцяла принести, — почув він голос Ніколь уже з-за дверей ванної. — Це одна з тих жінок, що були на вокзалі. Тільки тепер вона вже не закутана.

— Що розповідала тобі Мері про своє життя?

— Майже нічого. Її більше цікавили великосвітські новини. А також, уяви собі, мій родовід! Неначе я знаюся на таких речах. Її чоловік, як я зрозуміла, має двох досить чорненьких дітей від попереднього шлюбу, і одне з них хворе на якусь невідому азіатську хворобу. Треба буде застерегти дітей. Звичайно, становище не з приємних. Мері побачить, що ми занепокоєні.-—Ніколь замовкла, явно збентежена.

— Нічого, вона зрозуміє, — заспокоїв її Дік. — Та й дитину, мабуть, тримають у ліжку.

За обідом Дік розмовляв з Гусейном — той, як виявилося, навчався в англійській школі. Гусейн розпитував про біржу, про Голлівуд, і Дік, підхльостуючи свою уяву шампанським, плів нісенітниці.

— Більйони? — перепитував Гусейн.

— Трильйони! — запевняв Дік.

— Я навіть не уявляв собі...

— Ну, може, мільйони, — поступився Дік. — А в готелі кожному пожильцеві надають гарем чи щось на зразок гарему.

— Не тільки акторам та режисерам?

— Кожному пожильцеві, навіть якщо він звичайнісінький комівояжер. Мені особисто відразу ж прислали кільканадцять кандидаток, але Ніколь обурилася.

Коли вони повернулися до своєї кімнати, Ніколь напустилася на нього.

— Навіщо було так багато пити? Навіщо було говорити при ньому «чумазий»?

— Вибач, я хотів сказати «під газом». Помилився на слові.

— Дік, я тебе просто не впізнаю.

— Ще раз вибач. Останнім часом я й сам себе не впізнаю.

Тієї ночі Дік відчинив вікно ванної, що виходило на тісне, кругле, мов труба, і сіре, мов щуряча спина, подвір’я замку. Подвір’я наповняв дивний тужливий спів, сумовитий, як звуки флейти. Двоє чоловіків співали якоюсь східною мовою, у якій раз у раз повторювалися звуки «к» і «л». Дік вихилився з вікна, але нікого не побачив. Пісня була, очевидно, релігійна, і йому, втомленому й спустошеному, захотілося, щоб ті двоє помолилися й за нього— от тільки він не знав, про що саме, хіба про те, щоб його не здолала чорна туга.

Наступного дня на порослому рідким лісочком схилі відбулося полювання на якихось мізерних кощавих птахів — убогих родичів куріпки. Господарі, видно, вважали, що додержуються англійського звичаю, але вони мали про нього досить невиразне уявлення — місцевість прочісував цілий загін невмілих ловчих, і, боячись поцілити когось із них, Дік стріляв тільки тоді, коли птахи пролітали над його головою.

Повернувшись, вони застали у себе в спальні Ланьє.

— Тату, ти велів, щоб ми тобі зразу сказали, якщо опинимося десь разом із хворим хлопчиком.

Ніколь, крутнувшись на підборах, злякано завмерла.

— Цей хлопчик, мамо, — вів далі Ланьє, звертаючись уже до неї, — щовечора купається у ванні, і сьогодні він купався переді мною, а потім мені довелося лізти в ту саму воду, і вона була брудна.

— Що? Що ти сказав?

— Я бачив, як із цієї води вийняли Тоні, а після нього мені веліли лізти у ванну, і вода була брудна.

— І ти що, поліз?

— Так, мамо.

— Боже мій! — вигукнула вона, обернувшись до Діка. Той спитав Ланьє:

— А чому Люсьєнн сама не приготувала тобі ванну? — Люсьєнн не може. Там якийсь пальник не такий, як скрізь, — учора він спалахнув і обпік їй руку, і тепер вона боїться, отож одна з тих жінок...

— Іди-но до нашої ванної й скупайся ще раз.

— Ви тільки не кажіть, що це я вам розповів, — попросив Ланьє з порога.

Дік увійшов слідом за ним і побризкав ванну карболкою; зачиняючи двері, він сказав Ніколь:

— Треба або побалакати з Мері, або виїхати звідси. Вона кивнула головою, погоджуючись, і він додав: — Людям завжди здається, що їхня дитина чистіша, ніж чужа, і що від неї не можна заразитися, навіть коли в неї інфекційна хвороба.

Дік налив собі вина й почав гризти печиво, люто хрумкаючи в лад із булькотом води у ванній.

— А тим часом скажи Люсьєнн, щоб навчилась користуватися тим пальником, — порадив він.

На порозі постала та сама жінка-азіатка, про яку щойно йшлося.

— Графиня...

Дік знаком запросив її увійти й причинив за нею двері.

— Як ваш хворий хлопчик? Йому вже краще? — лагідно спитав він.

— Так, краще, але висип іще не зійшов.

— Шкода малюка. Але я хотів застерегти вас: не можна, щоб наші діти милися після нього в тій самій воді. Ні в якому разі! Я певен, ваша господиня була б обурена, якби знала, що ви зробили таке.

— Я? — Жінка була явно приголомшена. — Я тільки побачила, що ваша служниця не може впоратись з пальником, і показала їй, як це робиться.

— Але після хворої дитини ви спочатку повинні були випустити всю воду й добре промити ванну.

— Я?!

Ніби задихнувшись, жінка ковтнула повітря, судомно схлипнула й вибігла з кімнати.

— Мені зовсім не хочеться, щоб вона прилучалася до західної цивілізації нашим коштом, — сердито промовив Дік.

За обідом він остаточно вирішив, що перебування тут треба скоротити. Гусейн навіть про свою батьківщину не вмів розповісти до пуття, сказав тільки, що там багато гір, водяться кози, а тих кіз пасуть пастухи. Він взагалі волів мовчати — щоб розворушити його, потрібна була енергія, яку Дік беріг для власної родини. Незабаром по обіді Гусейн залишив Дайверів та Мері самих, але колишня близькість не відновилася: між ними здіймалися бурхливі хвилі великосвітського життя, що їх Мері долала під усіма вітрилами. Дік відчув полегкість, коли о пів на десяту Мері принесли записку і вона, прочитавши її, підвелася.

— Вибачте, чоловік має ненадовго виїхати, і я мушу провести його.

Наступного ранку, слідом за служницею, яка принесла їм каву, до спальні рішучою ходою увійшла Мері. Дік і Ніколь ще не встигли вдягтися, а вона була вбрана і, очевидно, встала вже давно. Кутики її стулених уст смикалися від ледь стримуваного гніву.

— Що то за розмови, ніби Ланьє купали в брудній воді? Дік хотів був відповісти, але вона перебила:

— І ніби ви звеліли сестрі мого чоловіка вимити для нього ванну?

Вона височіла над ними, люто блискаючи очима, а вони, сидячи нерухомо, як боввани, притиснуті до ліжка вагою підносів, спромоглися тільки вигукнути разом:

— Його сестрі?

— Так, ви сказали одній із сестер мого чоловіка, що вона повинна була вимити ванну!

— Та ні!— знову хором заперечили вони. — Ми розмовляли зі служницею.

— Ви розмовляли із сестрою Гусейна. Дік розгублено пробурмотів:

— Я був певен, що ці дві жінки — ваші служниці.

— Я ж вам сказала, що вони — гімадунки.

— Що? — Дік підвівся з ліжка й накинув халат.

— Я вам це пояснила ще позавчора, коли ми сиділи коло рояля. Тільки не кажіть, що ви на той час набралися вже так, що нічого не пам’ятаєте.

— То ви це про них казали? Я тоді просто не чув початку. І якось не пов’язав це з ними... Це просто непорозуміння, Мері. Єдине, що нам лишається, — піти до неї й перепросити.

— Піти й перепросити! Я ж вам пояснювала: коли найстарший у родині — найстарший! — одружується, то дві найстарші сестри складають обітницю присвятити себе його дружині і стають гімадунками, тобто чимось на зразок її фрейлін.

— Чи не тому Гусейн поїхав учора з дому?

Мері повагалася, але потім ствердно кивнула головою. — Він інакше не міг — сестри теж поїхали з ним. Так їм велить закон честі.

Ніколь теж зіскочила з ліжка й почала вдягатися.

Мері провадила далі:

— А що це за історія з ванною? Я нізащо не повірю, що в цьому домі могло статися щось подібне! Покличмо Ланьє й спитаймо в нього.

Дік, сівши на ліжко, кивнув Ніколь так, щоб Мері не помітила, — бери, мовляв, цю справу в свої руки. Мері тим часом прочинила двері в коридор й італійською сказала щось покоївці.

— Стривайте-но, Мері, — сказала Ніколь. — Не треба вплутувати в цю справу дитину.

— Ви звинуватили нас, — відповіла Мері тоном, яким ніколи доти не розмовляла з Ніколь. — Я маю право перевірити.

— Я не дозволю, щоб дитину вплутували в цю справу. — Ніколь накинула на себе сукню так, наче це була бойова кольчуга.

— А чого ж, — сказав Дік, — нехай Ланьє прийде, і ми з'ясуємо врешті, вигадка це чи ні.

Ланьє, напівсонний, напіводягнений, розгублено глипав на сердиті обличчя дорослих.

— Послухай, Ланьє, — сказала Мері, — звідки ти взяв, що тебе посадили у воду, в якій уже хтось купався?

— Відповідай, — кивнув йому Дік.

— Бо вода була брудна.

— Невже ти не чув через стіну в своїй кімнаті, як ллється свіжа вода?

Ланьє не заперечував — вода, може, й лилася, але повторив, що у ванній вона була брудна. Трохи зляканий, він спробував зробити висновок:

— Тільки навряд чи вона лилася, бо...

Його відразу ж упіймали на слові:

— Бо що?

Він стояв, безпорадний у своєму халатику, викликаючи гостре співчуття в батьків і дедалі більше роздратування в Мері.

— Вода була брудна, бо в ній плавала мильна піна.

— Якщо ти не впевнений, то не кажи ніколи... — розпочала була Мері, але Ніколь перебила її:

— Облиште, Мері. Цілком очевидно, що мильна піна означає — у воді купалися. А батько велів йому прийти й сказати, якщо...

— Там не могло бути ніякої піни.

Ланьє подивився на батька, немов дорікаючи йому за зраду. Ніколь узяла його за плечі, обернула до дверей і лагідно сказала, що він може йти. Дік несподівано засміявся, і сміх розвіяв напруження. Мері він нагадав минуле, давню дружбу, і, раптом зрозумівши, яка відстань тепер роз’єднує їх, вона примирливо пробурмотіла:

— З дітьми воно завжди так буває.

В міру того, як минуле оживало в її уяві, вона все більше ніяковіла.

-— Ви ж тільки не думайте їхати— Гусейн однаково мав відбути цю подорож. Зрештою, ви мої гості, а що ви наламали дров, то це ненавмисно...

Але Діка тільки ще більше роз’ярила її нещирість а надто вираз «наламали дров»; він почав збирати свої речі, сказавши тільки:

— Шкода, що так вийшло з тими жінками. Я хотів би перецросити у тієї, що заходила сюди.

— Якби ж ви слухали мене тоді, біля рояля!

— Ви стали страшенно нудною, Мері. Я слухав вас, доки мені не урвався терпець.

— Хіба так можна, Діку! — спробувала заспокоїти його Ніколь.

— Я можу тільки переадресувати йому цей комплімент, — ображено сказала Мері. — До побачення, Ніколь. — І вона вийшла з кімнати.

Після всього ні про які проводи не могло бути мови; якнайшвидший їхній від’їзд організував мажордом. Гусейнові та його сестрам Дік залишив коротенькі лист и — офіційні слова подяки. Певна річ, вони не мали іншої ради, але цей вимушений від’їзд завдав прикрості їм усім, особливо Ланьє.

— А все-таки вода була брудна, — знову почав він, коли вони вже сиділи в поїзді.

— Годі, годі, — перепинив його батько. — Раджу тобі забути все те, а то я розлучуся з тобою. Хіба ти не знаєш, що у Франції вийшов новий закон, за яким батьки можуть розлучатися з дітьми?

Ланьє весело засміявся, і в родині Дайверів знову запанувала злагода... «Чи надовго?» — подумки запитав себе Дік.

Ніколь підійшла до вікна, щоб подивитися, хто свариться на веранді. Квітневе сонце рум’янило святобливе обличчя Огюстіни, їхньої куховарки, і вигравало синіми зайчиками на лезі великого різницького ножа, яким вона по-п’яному вимахувала. Огюстіна служила в них з лютого, відколи вони повернулися на віллу «Діана».

Піддашшя заслоняло від Ніколь Діка; вона бачила тільки його голову й затиснуту в руці масивну трость з бронзовою головкою. Трость і ніж загрожували одне одному, наче тризубець і короткий меч у двобої гладіаторів. Спершу Ніколь почула слова Діка:

— ...столове вино пийте хоч відрами, та коли я застаю вас із пляшкою шаблі-мутон...

— І він ще дорікає мені чаркою вина! — кричала Огюстіна, вимахуючи своєю шаблею. — А сам дудлить його з ранку до вечора!

— Що сталося, Діку? —-спитала Ніколь з вікна. Він відповів англійською:

— Ця стара негідниця приохотилася до наших марочних вин. Я її прогнав, цебто намагаюся прогнати.

— Господи! Ти ж дивись, щоб вона не дістала тебе тим ножем!

Огюстина посварилася ножем на Ніколь. Її старечі уста були наче дві сплющені вишеньки.

— Я б на вашому місці задумалася, мадам! Ваш чоловік жлуктить вино, як чорнороб...

— Замовкніть і забирайтеся геть! — гримнула на неї Ніколь. — Бо ми зараз викличемо жандармів.

— Пхе! Знайшли чим лякати! Та мій рідний брат — жандарм, ясно? Вони ще й лякають, американці паскудні!

Дік англійською сказав Ніколь:

— Забери дітей з дому і не вертайся, доки я її не приструнчу.

— ...Через вас, паскуд американських, життя немає! — горлала Огюстіна базарним голосом. — Наїхали сюди й заливаються нашим найкращим вином!

Дік додав твердості своєму тонові.

— Ідіть геть, і негайно, чуєте? Я заплачу вам усе, що ми вам винні.

— Ще б пак, спробували б не заплатити! Але я вам ще не все сказала... — Вона підступала, вимахуючи ножем так люто, що Дік знову підніс свою трость. Тоді Огюстіна метнулася до кухні й вискочила звідти, озброєна ще й сікачем.

Становище склалося кепське: дебелу, дужу Огюстіну навряд чи можна було б обеззброїти, не набивши їй синців, а це призвело б до зовсім небажаних наслідків, бо закон суворо карає іноземця, який підносить руку на французького громадянина. Щоб пристрашити куховарку, Дік гукнув Ніколь:

— Виклич поліцію! — А потім сказав Огюстіні, показуючи на її зброю: — За це вас посадять.

— Ха-ха! — демонічно прогриміла вона у відповідь, але ближче вже не підступала.

Ніколь подзвонила в поліцію. Реакція на її заяву була досить схожа на відгомін реготу Огюстіни. Чути було, як на тому кінці дроту весело переказують її слова, потім там просто кинули трубку.

Ніколь повернулася до вікна й гукнула Дікові:

— Накинь їй кілька франків!

— Якби я міг сам поговорити з ними по телефону! —

Та оскільки це було неможливо, Дік капітулював. Він мав заплатити п’ятдесят франків, але, прагнучи якнайшвидше спекатися її, запропонував сотню, і Огюстіна зняла облогу, прикривши свій відступ лайкою, лункою, як вибухи гранат. А наостанок оголосила, що повинна дочекатися небожа, який допоможе їй нести речі. Чатуючи поблизу кухні, Дік почув, як стрельнув корок, але вирішив пропустити це повз вуха. На цьому інцидент вичерпався. Коли небіж прибув, умиротворена Огюстіна весело, по-приятельському попрощалася з Діком і, задерши голову, крикнула до вікна Ніколь:

— Au revoir, Madame! Bonne chance! (До побачення, пані! На все добре! (франц.))

Дайвери поїхали до Ніцци й там пообідали в ресторані. Вони їли bouillabaisse — рибну юшку з омарами, щедро присмачену прянощами, й пили холодне шаблі. Дік зауважив, що жалкує за Огюстіною.

— Мені анітрохи не жаль, — сказала Ніколь.

— А мені жаль, хоч я залюбки зіпхнув би її з кручі. — Останнім часом вони мало про що наважувалися розмовляти й рідко знаходили слушне слово у слушну мить; майже завжди це слово спадало на думку згодом, коли нікому було його почути. Сьогодні, однак, скандал з куховаркою вивів обох із мовчазної задуми, а пекуча, смачна страва й холодне терпке вино розв’язали язика.

— Далі так тривати не може, — сказала Ніколь. — Ти згоден зі мною? Як ти гадаєш? — Дік не заперечував, і, приголомшена цим, вона додала: — Іноді мені здається, що винна в усьому я, що я тебе занапастила.

— Отже, ти вважаєш мене пропащим? — посміхнувся Дік.

— Я не про це. Але раніше ти прагнув щось творити, а тепер, здається, хочеш тільки руйнувати.

Її лякала власна сміливість: вона вперше критикувала його так одверто, але ще більше лякало її його вперте мовчання. Вона догадувалася: щось відбувається, щось визріває за цим мовчанням, за серйознішим, ніж будьколи, поглядом його блакитних очей, за перебільшеним інтересом до дітей. Її бентежили його раптові спалахи гніву, коли він без видимої причини виголошував філіппіки на адресу якоїсь людини, народу, класу, способу життя чи способу мислення. В його душі немовби розігрувалася незрозуміла драма, про яку можна було тільки здогадуватись у ті хвилини, коли вона проривалася назовні.

— Зрештою, що це тобі дає?

— Знання, що з кожним днем твоє здоров’я поліпшується. Що кожний рецидив слабкіший від попереднього й хвороба відступає.

Голос його долинав до неї здалеку й звучав так, наче він говорив на якусь абстрактну наукову тему; опанована тривогою, вона вигукнула: «Діку!» — і потяглася до нього рукою через стіл. Він інстинктивним рухом відсмикнув свою руку й додав:

— А взагалі час уже все обміркувати, правда ж? Бо йдеться, звичайно, не тільки про тебе. — Він прикрив їі руку долонею й сказав веселим голосом колишнього Діка — душі товариства, заводія, призвідника буйних витівок і розваг: — Бачиш оту білу яхту?

То була моторна яхта Т-Ф. Голдінга; ледь погойдуючись на лінивих хвильках затоки, вона пливла в нікуди, бо романтична подорож її відбувалася за маршрутами, не обов’язково пов’язаними з переміщенням у просторі.

— Зараз ми підпливемо до неї й запитаємо пасажирів, як їм ведеться. Поцікавимося, чи вони щасливі.

— Але ми майже не знайомі з Голдінгом, — заперечила Ніколь.

— Він нас запрошував. І потім, він приятель Бебі, здається, навіть її наречений — чи колишній наречений? Коли найнятий ними катер відплив від причалу, вже сутеніло, і над палубою «Марджіна» безладно, то там, то тут, спалахували ліхтарі. Біля самої яхти Ніколь знову занепокоїлася.

— Здається, в нього сьогодні гості...

— Це просто радіо.

Їх помітили — кремезний сивий чоловік у білому костюмі, перехилившись через борт, крикнув згори:

— Невже це Дайвери до нас завітали?

— Гей, на «Марджіні»! Спускайте трап!

Катер підійшов до трапа, і Голдінг, зігнувши мало не навпіл свою могутню фігуру, допоміг Ніколь вийти нагору.

— Як вчасно! Через кілька хвилин ми сідаємо обідати. На кормі невеличкий оркестр грав:

Скажи лише слово — і я твоя, Та доки не скажеш, не нарікай...

Голдінг змахнув руками, і наче потужний вітер знявся від цього жесту й погнав Дайверів на корму — хоч він до них навіть не доторкнувся. Ніколь з кожною хвилиною все більше шкодувала, що опинилася тут, і все більше сердилася на Діка. Його праця та її хвороба віддалили їх в останні роки від світського життя, створивши їм навіть репутацію відлюдників. Нове поповнення на Рів’єрі вже схильне було пояснювати їхню самоізоляцію браком популярності. Та хоч би як там було, Ніколь вважала, що звичаєм, якого дотримуєшся не один рік, не можна поступатися заради хвилинної втіхи.

Коли вони проходили через великий салон, їм здалося, що в півколі тьмяного світла на кормі кружляють у танці пари. Та це була тільки ілюзія — ефект чарівної музики, незвичного освітлення, плюскоту хвиль. Насправді гості відпочивали на широкому, заокругленому, як сама корма, дивані, і лише кілька стюардів рухалися, мов тіні, прислуговуючи їм. Яскравими плямами вирізнялися жіночі сукні — біла, червона і квітчаста, різнобарвна; біліли манишки чоловіків. Один з них підвівся їм назустріч і Ніколь, упізнавши його, радісно вигукнула:

— Томмі!

Він церемонно, на французький манір, схилився був над її рукою, але Ніколь, знехтувавши цією формальністю, притислася щокою до його щоки. Вони сіли чи, скоріше, прилягли на патриціанське ложе. Вродливе обличчя Томмі ще більше потемніло за цей час — утративши приємний, золотавий відтінок засмаги, воно не набуло, однак, того воронованого полиску, що надає такої краси негритянським обличчям, а мало тепер колір дубленої шкіри. Ця печать незнаного сонця на його обличчі, ця його напоєність соками чужих земель, дивні звороти мови, в яких учувалося плетиво багатьох діалектів, пружність рухів, натренована в боротьбі з таємничими небезпеками, — все це зачаровувало, гіпнотизувало Ніколь; у першу ж хвилину вона в уяві своїй припала до його грудей й зазнала блаженного забуття... Потім у ній озвався інстинкт самозахисту, і, повернувшись до дійсності, вона сказала легким, недбалим тоном:

— Ви тепер схожі на героя пригодницького фільму, але чому ви зникли так надовго?

Ще не розуміючи, Томмі Барбан допитливо подивився на неї; в його очах блиснули іскорки.

— П ’ять років, — хрипко провадила вона далі, немовби наслідуючи чийсь голос. — Ціла вічність. Невже не можна зробити так: перебили скількись там ворогів, і — на перепочинок у колі друзів!

Поряд з нею — володаркою його мрій — Томмі досить швидко європеїзувався.

— Mais pour nous autres héros il faut temps, Nicole. Nous ne pouvons pas faire de petits exercies d’héroïsme — il faut faire les grandes compositions (Але нам, героям, потрібен час, Ніколь. Не можна відбуватися дрібними вправами з героїзму — як уже робити щось, то справді велике (франц.))

— Говоріть зі мною англійською, Томмі.

— Parlez français avec moi, Nicole. (Говоріть зі мною французькою, Ніколь (франц.))

— Але це не одне й те саме — французькою можна говорити про героїзм і доблесть, не втрачаючи гідності, ви це знаєте. А англійською не можна говорити про героїзм і доблесть, не стаючи трохи смішним, і це ви теж знаєте. Отож англійська мова дає мені над вами перевагу.

— І все-таки я... — Він раптом захихотів. — І все-таки я й англійською герой, сміливець і так далі.

Ніколь закотила очі, удавши безмежний захват, але його це не збентежило.

— Просто я на власному досвіді знаю те, що показують у кіно, — сказав він.

— І в житті справді все відбувається так само, як у кіно?

— А чого ж, бувають дуже вдалі фільми — як-от Рональда Колмена про Іноземний легіон. Ви дивилися їх? Зовсім непогані фільми.

— Що ж, відтепер, сидячи в кіно, я знатиму, що з вами відбувається все те, що я бачу на екрані.

Під час розмови Ніколь помітила тендітну молоду жінку з гарненьким блідим обличчям і красивим волоссям, що вилискувало зеленавим металом під палубними ліхтарями. Вона сиділа по другий бік Томмі й прислухалася чи то до їхньої розмови, чи до розмови сусідньої пари. Очевидно, вона мала якісь права на Томмі і тепер, остаточно переконавшись, що його увагу полонила інша, сердито підвелася й перейшла до другого борту.

— Еге ж, я все-таки герой, — мовив Томмі спокійно й якщо не зовсім серйозно, то лише напівжартома. — Я з біса сміливий, як лев, чи, може, як п’яний.

Ніколь почекала, доки луна цієї похвальби затихне в його свідомості, -— вона здогадувалася, що він ніколи ще нікому не говорив так про себе. Потім вона оглянула незнайомі обличчя довкола і, як звикле, побачила під масками вдаваного спокою безнадійних невропатів, які тікають на природу з жаху перед містом, перед звуками власних голосів, що задають там ритм і тон...

Вона спитала:

— А хто ця жінка в білій сукні?

— Та, що сиділа поруч зі мною? Леді Керолайн Сіблі-Бірс.

Вони помовчали, прислухаючись до голосу жінки, що долинав від протилежного борту.

— ...він пройда, але високого класу. Ми з ним цілу ніч просиділи вдвох, граючи в chemin-de-fer (картярська гра - франц.) і тепер він винен мені тисячу швейцарських франків...

Томмі засміявся і сказав:

— Леді Керолайн — найрозпусніша жінка Лондона. Щоразу, повертаючись до Європи, я застаю новий виводок розпусних жінок із Лондона. Вона вийшла на перше місце, але, здається, її вже наздоганяє нова суперниця.

Ніколь знов зиркнула на жінку: вузькоплеча, хирлява, і, мабуть, сухотна — важко було уявити собі, що такі тоненькі ручки можуть, високо піднести прапор занепаду і розкладу, останнє знамено оповитої присмерком імперії. Якщо вона й нагадувала когось, то — одну з плоскогрудих дівчаток Джона Хелда, але аж ніяк не тих статечних, сповнених млості блондинок, що правили за модель художникам і письменникам, починаючи з останніх передвоєнних років.

До них підійшов Голдінг, марно намагаючись пригасити силове поле своєї гаргантюанської маси, через яку всі бажання його передавалися, мов через велетенський підсилювач, і Ніколь, усе ще неохоче, піддалася його проханню — що «Марджін», мовляв, одразу після обіду рушить до Канна; що хоч вони вже й пообідали, але для ікри та шампанського ситість — не завада; що Дік однаково вже подзвонив шоферові в Ніццу, щоб той під’їхав до Канна й залишив машину коло «Кафе союзників», де їм неважко буде знайти її.

Вони перейшли до салону, і за обіднім столом Дік опинився поряд з леді Сіблі-Бірс Ніколь помітила, яким блідим стало його обличчя під засмагою; хоч до неї долинали тільки уривки фраз, вона чула, що він говорить безапеляційним тоном.

— ...річ ясна, ви, англійці, танцюєте танок смерті... Сипаї в зруйнованому форті, бенкет у форті, обложеному сипаями, і таке інше. Але зелений капелюх розтоптано — майбутнього немає.

Леді Керолайн озивалася коротко, пересипаючи свої відповіді глузливими «невже?», двозначними «аякже!», ущипливо-зловісними «браво!», але Дік, видно, не помічав сигналів небезпеки. Та ось він сказав щось із несподіваним запалом — майже крикнув; Ніколь не збагнула суті його слів, але побачила, як молода жінка почервоніла і вся напружилася, а потім почула її відповідь:

— Ну, знаєте, всьому є межа.

Знову він образив когось — невже не можна було трохи придержати язика? Коли ж це скінчиться? Чи так воно вже й буде довіку?

Піаніст оркестру (напис на барабані свідчив, що це був Регтайм-джаз Едінбурзького університету), білявий молодий шотландець, заспівав майже на одній ноті, акомпануючи собі низькими акордами. Він з таким притиском вимовляв слова, наче кожне з них вражало його до глибини душі своєю значущістю.

Одна юна леді, гріховна персона,

Боялася дуже церковного дзвону.

Гріховна, безбожна, лиха — ха-ха!

Боялася дзвону (БАМ-БАМ)

Та юна персона (БІМ-БОМ),

Як праведні леді бояться гріха!

— Що це таке, Ніколь? — пошепки спитав Томмі. Дівчина, що сиділа з другого боку, пояснила:

— Слова Керолайн Сіблі-Бірс. А музику написав він сам.

— Quel enfantillage! (Дитяче белькотіння! (франц.)) — пробурмотів Томмі, коли співак перейшов до другого куплета, в якому йшлося про подальші переживання гріховної героїні. — On dirait qu’il récite Racine! (Можна подумати, що він декламує Расіна! (франц.))

На перший погляд, принаймні, здавалося, що леді Керолайн навіть не слухає свого твору. Ніколь, знову глянувши на неї, подивувалася з уміння цієї жінки вражати не характером, не розумом, а самою тільки позою. Але чимось вона страшна, подумала Ніколь, і незабаром їй довелось переконатися в цьому. Коли все товариство підвелося з-за столу, Дік лишився сидіти з якимсь дивним виразом на обличчі — а тоді раптом випалив з незрозумілою й невиправданою люттю:

— Терпіти не можу цю англійську манеру — оглушливим шепотом обмовляти людей.

Леді Керолайн була вже коло дверей, але після цих слів повернулася, підійшла до Діка й відрубала неголосно, але так, щоб почули всі, хто був у салоні.

— Ви самі винні — не треба було глузувати з моїх співвітчизників, глузувати з моєї подруги Мері Мінгетті. А я сказала тільки, що вас бачили в Лозанні у вельми сумнівному товаристві. І мої слова, здається, нікого не оглушили. За винятком, хіба, вас.

— Для цього вони недосить гучні, — відказав Дік з деяким, щоправда, запізненням. — Отже, я, по-вашому, неприторенний...

Але Голдінг заглушив кінець його фрази, гукнувши: «Прошу, прошу!» — і, напосідаючи всією своєю могутньою тушею, потіснив гостей до виходу. Вже з порога Ніколь побачила, що Дік усе ще сидить за столом. Леді Керолайн обурила її своєю дурною вигадкою, але й Дік не менше обурив її тим, що надумав їхати сюди, тим, що дав волю іронії й почав пускати шпильки, тим, що не зумів постояти за себе, — а до цього додавалося ще й невдоволення собою: Ніколь розуміла, що передусім вона роздратувала англійку, заволодівши увагою Томмі Барбана з першої хвилини своєї появи на яхті.

Трохи згодом вона побачила Діка — начебто цілком опанувлвши себе, він спокійно розмовляв з Голдінгом біля дверей салону. Потім він кудись зник, і через півгодини, попросивши когось замінити її у складній малайській грі, знаряддями якої були мотузочки й кавові зерна, Ніколь сказала Томмі:

— Піду пошукаю Діка.

Після обіду яхта взяла курс на захід. За бортами струменіла тепла ніч, дизельні двигуни тихо стугоніли під палубою. Коли Ніколь вийшла на ніс яхти, весняний вітер скуйовдив її волосся, і з раптовим відчуттям полегшення вона впізнала попереду, коло флагштока, постать Діка. Побачивши її, він лагідно сказав:

— Гарна ніч.

— А я вже хвилювалася.

— Так-таки й хвилювалася?

— Не говори так зі мною, Діку. Я б так хотіла що-небудь для тебе зробити, бодай дрібничку якусь, але нічого не можу придумати.

Він одвернувся й задивився туди, де під зоряним серпанком лежала Африка.

— Я вірю тобі, Ніколь. Мені навіть іноді здається, що чим меншою була б та дрібничка, тим радніше ти б її зробила.

— Навіщо ти кажеш таке... Не треба...

У сяйві зірок — білі бризки піни підхоплювали його й кидали знову в небо — обличчя Діка здавалося блідим, але, всупереч її побоюванням, злості в ньому не було. Воно виражало скоріше задуму; він повільно зосереджував свій погляд на Ніколь, як шахіст на фігурі, яку хоче пересунути; потім так само повільно він узяв її за зап’ясток і притяг до себе.

— Кажеш, ти мене занапастила? — спитав він лагідно. — Що ж, тоді, виходить, ми обоє пропащі. Отже... Захолола від жаху, вона втисла й другу свою руку в кільце його чіпких пальців. Гаразд, вона піде з ним — і знову в цю мить цілковитого самозречення й згоди вона гостро відчула красу весняної ночі, — гаразд, вона готова...

...Але раптом він розтис пальці, і руки її впали, а Дік, тяжко зітхнувши, обернувся до неї спиною.

По обличчю Ніколь потекли сльози — і тут вона почула чиїсь кроки; до них підійшов Томмі.

— Ну от і знайшовся! А Ніколь уже боялася — чи не стрибнули ви, бува, за борт через те, що вас обкудкудакала ота англійська курка.

— А що — непогані лаштунки для стрибка за борт, — стиха промовив Дік.

— Справді!— квапливо підхопила Ніколь. — Взяли б рятувальні пояси і — у воду! Ми так давно не затівали нічого веселого. Хіба ж це життя!

Томмі перевів погляд з неї на Діка й потяг носом нічне повітря, немов сподіваючись винюхати, що тут відбувається.

— Спершу треба порадитися з леді Сіно-Солома — вона повинна знати, що тепер у моді. І треба вивчити напам’ять її пісеньку про юну грішницю. Я її перекладу для казино й зароблю купу грошей.

— А ви багаті, Томмі? — запитав Дік, коли вони поверталися на корму.

— Ну, як вам сказати. Біржа мені набридла, і я її покинув. Але маю дещо в акціях та цінних паперах — про них дбають мої друзі. Одне слово, нарікати нема на що.

— А Дік стає багатієм, — сказала Ніколь. Голос її тремтів — лише тепер у неї настала реакція.

На кормі, ніби розгойдані помахами величезних Голдінгових ручиськ, танцювали три пари. Ніколь і Томмі приєдналися до них; танцюючи, Томмі зауважив:

— Я бачу, Дік попиває.

— В міру, — заступилася Ніколь.

— Є люди, що вміють пити, і є такі, що не вміють.

Дік явно не вміє. Ви б заборонили йому.

— Я?! — здивовано вигукнула Ніколь. — По-вашому, я можу щось забороняти, а щось дозволяти Дікові?

Коли яхта кинула якір на рейді в Канні, Дік усе ще був незвичайно мовчазний і ніби заспаний. Голдінг допоміг йому спуститися в шлюпку; леді Керолайн, яка спустилася першою, відразу ж демонстративно пересіла на інше місце. Вийшовши на причал, Дік по-блазнівському церемонно вклонився їй і, видно, хотів на прощання пустити якусь шпильку, але Томмі боляче штрикнув його ліктем у руку й повернув до машини, що чекала неподалік.

— Я відвезу вас, — запропонував Томмі.

— Нащо вам цей клопіт, ми можемо взяти таксі.

— Та я залюбки, якщо залишите мене переночувати. Дік мовчки напівлежав на задньому сидінні, поки машина мчала повз жовтий моноліт Гольф-Жуана, а потім через Жуан-ле-Пен, де ніколи не припинялися карнавальні свята й ніч повнилася музикою і різномовними співами. Та коли вони завернули вгору, до Тарма, він раптом випростався — наче його підкинуло на крутому повороті — і виголосив промову.

— Чарівна представниця... — він на мить затнувся. — ...представниця фірми... «Капустяні голови англійського засолу»... — І після цього вмиротворено заснув, лише зрідка добродушно погикуючи в піддатливу темряву ночі.

Рано-вранці Дік ввійшов до кімнати Ніколь.

— Я чекав, доки не почув, що ти підвелася. Сама розумієш, я дуже шкодую, що вчора так вийшло, може, поховаймо все те без розтину?

Наблизивши обличчя до дзеркала, вона холодно відповіла:

— Гаразд.

— Нас привіз додому Томмі? Чи це мені наснилося? — Так, Томмі. І ти це чудово знаєш.

— Цілком можливо, — погодився Дік. — Бо я щойно впізнав його кашель. Піду-но зазирну до нього.

Чи не вперше в житті вона зраділа з того, що він пішов, — чи не вперше страшне вміння завжди і в усьому мати рацію зрадило його.

Томмі вже влаштовувався зручніше в ліжку, чекаючи на café au lait (каву з молоком (франц.)).

— Як спалося? — спитав Дік.

Томмі поскаржився, що в нього болить горло, і Дік ухопився за можливість перейти на професійний тон. — Треба про всяк випадок прополоскати.

— А у вас є чим?

— Уявіть собі — не знаю. Піду спитаю в Ніколь. — Не треба її турбувати.

— Вона вже встала.

— Як вона?

Дік повільно обернувся.

— Гадаєте, через те, що я напився, вона при смерті? —

Мовлено це було приязним тоном. — Сьогоднішня Ніколь вирізьблена з тієї сосни, що росте в лісах Джорджії, а це найміцніше дерево в світі після новозеландського бакаута...

Ніколь, спускаючись сходами, почула їхні останні слова. Вона знала, що Томмі кохає її, віддавна кохає; і знала, що в ньому зростає неприязнь до Діка, який це зрозумів раніше від нього самого; і що Дік обов’язково виявить своє ставлення до неподіленої пристрасті Томмі. Ця думка сповнила її на мить почуттям чисто жіночої втіхи. Схилившись над столом, за яким снідали діти, вона щось казала гувернантці, а нагорі тим часом двоє чоловіків розмовляли хтозна про що, але думали — про неї.

Гарний настрій не залишав її й пізніше, в саду. Вона зовсім не хотіла, щоб сталося щось надзвичайне; тільки б далі тривав цей мовчазний двобій, тільки б далі ті двоє чоловіків перекидалися думками про неї — після такого довгого небуття так приємно відчувати, що існуєш знову, хай навіть у вигляді м’ячика.

— Ну що, кроленятко, все чудово, правда? Правда ж, чудово, кролику, га? Чи, може, такі речі тобі не до вподоби?

Кролик, обізнаний, власне, тільки в таких речах та ще хіба в сортах капустяного листя, глибокодумно поворушив носом і погодився, що все й справді чудово.

Потім Ніколь якийсь час, як завжди, поралася в квітнику. Зрізані квіти вона залишала в заздалегідь визначених місцях: садівник потім занесе їх до вітальні. Дійшовши до урвища над морем, вона відчула раптом потребу поділитися з ким-небудь своїми почуттями; та що довкола нікого не було, довелося замість розмови вдовольнитися роздумами. Її трохи бентежило усвідомлення того, що вона відчуває потяг до чужого чоловіка; але в інших жінок бувають коханці — а чим я гірша? В сяйві погожого весняного ранку чоловічий світ не здавався забороненим, і думкам було вільготно, як квітам під вітром, і вітер той грався її волоссям, аж голова йшла обертом. В інших жінок бувають коханці... Та сама сила, що вчора диктувала їй покору Дікові аж до готовності прийняти разом з ним смерть, сьогодні змушувала її радіти п’янкому вітрові й ставити таке просте й логічне запитання —«а чим я гірша?».

Сівши на невисокий парапет, Ніколь задивилася на море. Але з глибин іншого моря, безмежного моря фантазії, їй пощастило виловити цілком реальну і тим дорожчу здобич — істину. Якщо вона не повинна завжди почуватися невід’ємною часткою Діка — такого, наприклад, яким він був учора ввечері, то, виходить, вона може існувати сама по собі, а не тільки як витвір його розуму, як довічне віддзеркалення його сяйва.

Ніколь обрала це місце на парапеті тому, що внизу, на спадистому схилі під скелею, зеленів город, і крізь віття дерев їй видно було двох селян, що копали грядки, перемовляючись на суміші місцевого й провансальського діалектів. Їхні слова й жестикуляція привернули її увагу, а потім вона збагнула й зміст їхньої розмови:

— Отутечки я її й поклав...

— А я її водив отуди, за виноград.

— Їй це за дурничку—та й йому теж. Якби ж то не клятий пес. Тож, кажу, поклав я її отутечки...

— Ти граблі захопив?

— Ти ж сам їх ніс, голово капустяна!

— Мене не обходить, де ти її поклав. Я до тієї ночі дванадцять років дівок не мацав — відколи одружився. А ти...

— Та стривай, дай же мені про того пса доказати...

Ніколь стежила за ними крізь віття; те, що вони казали, видавалося їй цілком природним: одному потрібно це, другому — інше. Але підслухана розмова була часточкою того, чоловічого, світу і по дорозі назад її знов огорнули сумніви.

Дік і Томмі сиділи на терасі. Вона, не зупиняючись, пройшла повз них до покоїв, винесла свій альбом і почала малювати голову Томмі.

— Того руки не болять, що уміють... Веретено крутиться, — всміхнувся Дік.

Як він може після всього молоти дурниці? Подивився б на себе — обличчя ще сіре, очі запалені, щоки — в рудому зарості...

Вона обернулася до Томмі.

— Я не люблю сидіти без діла, завжди чогось собі шукаю. В мене була колись гарненька полінезійська мавпочка, я її, бувало, годинами вчила різних штук — аж усі почали глузувати з мене...

Ніколь навмисне ховала очі від Діка. Незабаром він вибачився й пішов до вітальні. Крізь прочинені двері вона побачила, як він п’є воду — склянку, потім другу, і ще більше розсердилася.

— Ніколь... — почав Томмі, але затнувся й закашлявся.

— Хочете, я дам вам камфорну мазь для натирання, — запропонувала вона. — Це американський засіб — Дік вірить у нього. Заждіть хвилинку, я зараз принесу.

— Мені, певно, час уже їхати.

Дік повернувся на веранду й сів.

— У що ж це я вірю? — спитав він.

Коли Ніколь повернулася з маззю, вони обидва сиділи в тих самих позах, але вона знала: поки її не було, між ними точилася жвава розмова ні про що.

Шофер уже чекав коло дверей, тримаючи валізу з учорашнім вечірнім костюмом Томмі. Побачивши на Томмі костюм, позичений у Діка, Ніколь відчула якийсь фальшивий жаль — неначе Томмі не міг дозволити собі мати такий дорогий одяг.

— Коли приїдете до готелю, розітріть собі цим шию й груди, а потім ще подихайте нею, — сказала вона.

— Слухай, — стиха промовив Дік, поки Томмі спускався сходами, — не віддавай йому цілий слоїк. Цю мазь ми замовляємо в Парижі — тут її не дістанеш.

Тепер і вони підійшли до сходів, і всі троє стояли на осонні, — Томмі просто перед радіатором машини, голова на одній лінії з її верхом, так що згори здавалося: він от-от нахилиться й легко візьме її на плечі.

Ніколь зійшла на стежку.

— Ловіть! — гукнула вона. — І не розбийте, бо тут цього не купиш.

Вона відчула, як Дік немовби закам’янів коло неї; ступивши крок уперед, вона помахала вслід машині, що повезла геть Томмі й слоїк із коштовною камфорною маззю. А тоді обернулася, готова прийняти те, що заслужила.

— Можна було б обійтися без такої щедрості, — сказав Дік. — Нас тут четверо, і ти чудово знаєш, що від застуди...

Вони подивилися одне одному в очі.

— Ми ж можемо замовити новий слоїк...

Її недавня самовпевненість розвіялася й зникла. Дік увійшов до будинку, і за хвилину вона покірно пішла слідом за ним. Він лежав у спальні на своєму ліжку й мовчав.

— Ти снідатимеш тут? — спитала вона.

Він тільки кивнув у відповідь і втупився очима в стелю. Зовсім розгублена, вона пішла давати розпорядження покоївці, а коли повернулася, він лежав так само нерухомо, і його очі були мов два голубі прожектори, що обшукують темне небо. З хвилину вона постояла на порозі, усвідомлюючи свою провину, боячись увійти...

Потім простягла руку, немов хотіла погладити його по голові, але він відсахнувся, мов зляканий звір. І Ніколь не витримала; вона збігла сходами вниз, як куховарка, нажахана хворобою свого хазяїна, — панічно думаючи про те, чим живитиметься далі цей зламаний чоловік, чия майже вичерпана сила є джерелом її власних сил.

Через тиждень Ніколь уже забула про свій раптовий потяг до Томмі — в неї була коротка пам’ять на людей, і вона їх легко забувала. Але з першим гарячим подувом червня до неї дійшла звістка, що він знову в Ніцці. Томмі надіслав коротеньку записку, адресовану їм обом, — вона прочитала її під парасолем, розбираючи пошту, яку прихопила з собою на пляж, і кинула Дікові, а той у відповідь кинув їй на коліна щойно розпечатану телеграму:

ЛЮБІ МОЇ ЗАВТРА ПРИЇЖДЖАЮ ДО ГОССА НА ЖАЛЬ БЕЗ МАМИ СПОДІВАЮСЬ ПОБАЧИТИСЯ РОЗМЕРІ

— Що ж, я рада буду побачитися з нею, — похмуро сказала Ніколь.

VII

Але другого ранку, коли Дайвери спускалися до моря, Ніколь знов з тривогою відчула, що Дік от-от зважиться на якийсь відчайдушний крок. Після вечора на яхті Голдінга це передчуття ставало дедалі виразнішим. Ще тримаючись звичної опори, давньої гарантії безпеки, вона вже знала, що має зробити стрибок, має перейти в якусь нову якість, але, пойнята страхом, не наважувалася все до кінця обміркувати й усвідомити. Постаті Діка та її самої, хисткі, невиразні, зринали в її уяві, наче привиди у вирі моторошного танку. Давно вже за кожним мовленим словом їй вчувався якийсь багатозначний зміст, що його розкрити міг тільки Дік, коли визнає це за потрібне. Довгі роки бездумного існування відживили у вдачі Ніколь ті природні її якості, що їх рання хвороба заглушила була, а Дік не зміг виявити — не через брак уміння, а тільки через те, що нікому ще не вдавалося зазирнути в усі закутки чужої душі. Та хоча ці зміни в душевному стані мали, зрештою, здорову природу, на серці в неї було тривожно. Особливо прикро вражала її дедалі помітніша байдужість Діка, яка виявлялася в тому, що він забагато пив. Ніколь не знала, буде вона розтоптана чи вціліє, — нещирі інтонації Діка спантеличували її. Події розгорталися нестерпно повільно, мов довжелезна доріжка, і неможливо було вгадати, як Дік поведеться, коли сувій розкрутиться до кінця — до краю безодні, через яку доведеться стрибати.

Її не лякало, що буде потім, — напевно, то буде полегкість, радість людини, яка позбулася тягаря, в якої спала з очей полуда. Ніколь була створена для руху, для переміни місць — з грішми замість крил чи плавців. І те, що має статися, лише відновить природний стан речей, так, наче шасі спортивного автомобіля, на якому багато років тому змонтували кузов родинного лімузина, знову використають за прямим призначенням. Ніколь уже відчувала подмух свіжого вітру — вона боялася тільки болю прийдешньої розлуки; боялася ще й тому, що не знала, в який спосіб ця розлука станеться.

Дайвери вийшли на пляж, вона в купальнику, він у плавках білого кольору, що так гарно відтіняв засмаглу шкіру. Ніколь бачила, що Дік шукає очима Ланьє і Топсі серед утвореного парасолями калейдоскопу яскравих плям і тіней; отже, його думки були не з нею, на хвильку вона вийшла з-під його влади, і, дивлячись на нього збоку, вона подумала, що діти потрібні йому зараз не для того, щоб їх захистити, а для того, щоб самому за них сховатися. Можливо, йому було страшно на цьому пляжі, як скинутому правителеві, що потай відвідує свою колишню резиденцію. Що ж до неї, то на цей час вона вже зненавиділа його світ, де над усе ставилися ввічливість і милі жарти, зненавиділа, забувши, що протягом багатьох років тільки цей. світ був їй приступний. Що ж, нехай милується своїм пляжем, спаскудженим на догоду смакам позбавлених смаку людей; якби він шукав тут цілий день — однаково не знайшов би жодного камінчика від китайського муру, яким колись цей пляж оточив, жодного сліду ноги давнього друга.

На мить Ніколь пошкодувала, що так сталося; вона згадала, як він розгрібав на пляжі купи сміття, ретельно вибираючи уламки скла, згадала, як вони купували собі в крамничці в одному із завулків Ніцци матроські кльоші й блузи — убрання, що його потім оголосили модним і почали шити із шовку паризькі кравці; згадала тутешніх наївних дівчат, що, збираючись зграйками на хвилерізі, цвірінькали по-пташиному: «Dites donc! Dites donc»! (От так-так! (франц.)) — і ранковий ритуал, спокійне і радісне злиття із сонцем і морем, і веселі витівки Діка, поховані під товщею цього піску за якихось кілька років...

Тепер пляж перетворився на «клуб», на космополітичний клуб, до якого приймають усіх, кому забагнеться до нього вступити.

Звівшись навколішки на солом’яній маті, Дік виглядав Розмері, і Ніколь, зрозумівши це, знову закам’яніла. Разом з ним вона оглядала берег; чого тут тільки не понаставляли! — гімнастичні кільця й турніки над водою, переносні роздягальні, плавучі вишки, прожектори, що лишилися після вчорашнього свята, біла буфетна стойка з уже набридлим модерністським орнаментом із велосипедних керм.

Менш за все Дік сподівався побачити Розмері у воді, бо вже мало людей плавало в цьому блакитному раю — тільки дітлахи та чийсь служник, що кожного ранку хизувався перед курортниками ефектними стрибками у воду з п’ятдесятифутової скелі. Більшість же мешканців готелю Госса сиділи під парасолями в піжамах і показували свої кволі тіла тоді, як збиралися йти з пляжу, десь о першій годині.

— Он вона, — раптом сказала Ніколь.

Його погляд упіймав Розмері, яка перепливала від плоту до плоту, і Ніколь, стежачи за ним, тяжко зітхнула, але це зітхання було тільки спізнілою луною того, що вона притлумила в собі п’ять років тому.

— Попливімо їй назустріч, — запропонував Дік.

— Пливи сам.

— Ні, удвох.

Вона хотіла була відмовитися, але за хвилину вони вже пливли поряд, і шлях їм показувала зграйка дрібних рибок, ваблених відблисками тіла Розмері, яскравими, як блиск форельної блешні.

Ніколь залишилась у воді, а Дік виліз на пліт і сів коло Розмері; мокрі, вони сиділи й жваво балакали, ніби ніколи не кохали, ба навіть не торкалися одне одного. Розмері сяяла красою — її молодість на мить приголомшила Ніколь, але вона зразу ж утішилася тим, що в дівчини талія трохи ширша, ніж у неї. Ніколь кружляла біля плоту у воді, прислухаючись до голосу Розмері, — а та вкладала в нього радість, веселість і завзяття — вона була певніша себе, ніж п’ять років тому.

— Я так скучила за мамою! В понеділок ми нарешті зустрінемося в Парижі.

— Минуло п’ять років, відколи ми вперше вас тут побачили, — сказав Дік. — Яким же кумедним дівчиськом ви були в тому готельному купальному халаті!

— Невже ви запам’ятали? А втім, ви завжди все пам’ятаєте — принаймі все приємне...

«Ну, знову пішла гра в компліменти», — подумала Ніколь і пірнула у воду, а виринувши, почула:

— Я вдаватиму, ніби цих п’яти років не було, ніби мені все ще вісімнадцять. З вами я завжди почувалася такою... такою щасливою, інакше не скажеш — з вами й з Ніколь. Дивлюся на берег, і перед очима вся наша компанія — такі чудові люди, я таких більше не зустрічала й навряд чи колись зустріну...

Відпливаючи, Ніколь помітила, що похмуре обличчя Діка трохи проясніло, коли він розпочав свою гру з Розмері й видобув свою давню чарівливість — тепер трохи потьмянілу, як тьмяніють від часу мистецькі твори; йому б оце чарку-другу, і він почав би крутитися перед нею на кільцях, незграбно роблячи те, що колись виходило в нього так досконало. Ніколь подумала, що цього літа він уже не наважується стрибати у воду з вишки.

Потім, коли вона перепливала від плоту до плоту, її наздогнав Дік.

— Приятелі Розмері мають швидкісний катер — он він стоїть. Хочеш покататися на акваплані? Я б залюбки.

Згадавши, як він колись робив стойку на стільці, поставленому на кінці дошки, вона погодилась — як погодилася б задовольнити примху Ланьє. Позаминулого літа на Цугському озері вони часто розважалися цією приємною грою, і одного разу Дік, стоячи на дошці, підняв на плечі здорованя, що важив двісті фунтів. Але жінка, одружуючись, бере собі чоловіка разом з усіма його талантами, і потім її вже важко вразити, хоча вона часом і вдає, що здивована й захоплена. Що ж до Ніколь, то вона і не вдавала нічого, а тільки казала: «Атож, усе було так, як треба».

Тепер, однак, вона знала, що він утомлений, що тільки поява Розмері, з її збудливою молодістю, спонукає його до дії — так само наснажувала його, бувало, енергія їхніх дітей, коли ті голяка гасали по пляжу. Але, знаючи це, вона лише байдуже подумала: «А він ще зробить із себе посміховисько».

На катері Дайвери виявилися старшими від усіх; молодь повелася з ними ввічливо, шанобливо, але Ніколь за люб’язними фразами вчувалося запитання: «Звідки ці двоє взялися, і що їм тут треба?» Отут би Дікові й виявити своє вміння опановувати будь-яке становище й задавати тон; але в нього було інше на думці — він зосередився на тому, що мав зробити.

За двісті ярдів од берега мотор приглушили, і один із юнаків пірнув у воду. Він підплив до дошки, що метлялася в хвилях за кормою, притримав її й повільно на неї виліз — спочатку став навколішки, а потім на весь зріст. Катер почав набирати швидкість, а хлопець, відхилившись назад, керував своїм легким суденцем, описуючи широкі, плавні дуги й раз у раз перетинаючи буруни за кормою. Нарешті, ввійшовши в кільватер, він відпустив линву, якусь мить іще утримував рівновагу, а потім зісковзнув назад і пішов під воду, зникаючи, мов статуя переможця, і знову вигулькнув уже далекою темною цяткою, коли катер повертав, щоб підібрати його.

Після того, як Ніколь відмовилася від своєї черги, на дошці каталася Розмері — зграбно, без вивертів, але під жартівливі оплески своїх залицяльників. Троє з них так заівзято змагалися за почесне право втягти її на борт, що примудрилися набити їй синці на коліні й стегні.

— Ваша черга, докторе, — сказав мексіканець-стерновий.

Дік з іще одним хлопцем — останнім із компанії, який ще не катався, — стрибнули за борт і попливли до дошки. Дік хотів повторити свій трюк — підняти партнера на плечі, і Ніколь стежила за ним, зневажливо посміхаючись. Це його прагнення похизуватися перед Розмері своєю фізичною вправністю дратувало її найбільше.

Вилізши вдвох на дошку, вони почекали, доки вона врівноважиться, потім Дік став навколішки, просунув голову між ногами партнера й почав повільно підводитися.

З катера видно було, що йому от-от забракне сили. Він уже стояв на одному коліні; тепер уся штука полягала в тому, щоб одним рухом звестися на обидві ноги й випростатися. Кілька секунд він відпочивав, а тоді обличчя його скривилося від напруження і, ціною страшного зусилля м’язів і нервів, він устав.

Дошка була вузька, а юнак, хоча й важив не більш як півтораста фунтів, не вмів розподіляти свою вагу, та ще й міцно вхопився за голову Діка. Коли Дік останнім відчайдушним ривком випростав спину, дошка похилилася й обидва полетіли у воду.

Розмері вигукнула:

— Чудово! В них майже вийшло!

Та коли катер наблизився до плавців, Ніколь побачила на обличчі Діка те, що й сподівалася побачити — злість і досаду; адже ще два роки тому ця штука давалася йому за іграшку.

За другим разом він діяв обачніше. Спочатку тільки ледь відірвав коліно від дошки, перевіряючи рівновагу партнера на плечах, потім знов укляк і лише тоді, видихнувши: «Алє-гоп!» — почав підводитися. Але, перше ніж він здолав випростатися, ноги під ним раптом підігнулися і, падаючи, він ледве встиг відштовхнути дошку, щоб уникнути удару.

Цього разу, коли катер підійшов, усі пасажири помітили, що Дік сердиться.

— Я хотів би спробувати ще раз! — гукнув він з води. — Ви ж бачили, в нас уже майже вийшло.

— Що ж, будь ласка.

Відчуваючи, що він зовсім виснажився, Ніколь спитала:

— Може, на сьогодні вже досить?

Дік навіть не відповів. Перший партнер сказав, що виходить з гри, і його витягли з води, а його місце зголосився зайняти мексіканець-стерновий.

Цей був важчий за попереднього. Поки катер набирав швидкість, Дік відпочив трохи, лежачи долілиць на дошці. Потім він підліз під партнера, взявся за линву і, напружившись, спробував підвестися.

Це йому не вдалося. Ніколь бачила, що він перемінив положення і піднатужився ще раз, але як тільки партнер, відірвавшись від дошки, натис усією вагою йому на плечі, він ніби закам’янів. Він зробив ще одну спробу — підвівся на дюйм, на два дюйми, — Ніколь, напружуючись разом з ним, відчувала, як піт зрошує її чоло, — з хвилину він ще намагався встояти отак, а тоді гепнувся знову навколішки, й дошка перевернулася, лише якимсь дивом не вдаривши його по голові.

— Назад! Швидше назад! — крикнула Ніколь до хлопця, що стояв за стерном, і нажахано зойкнула, побачивши, що Дік під водою. Але він зразу ж виринув знову й ліг на спину, чекаючи катера. Здавалося, катер повертав цілу вічність, та коли вони нарешті підпливли й Ніколь побачила, що Дік, вичерпаний і до всього байдужий, погойдується на хвилі, сам на сам з водою й небом, її переляк раптом перейшов у зневагу.

— Зараз ми вас витягнемо, докторе... Беріть його за ногу... отак... а тепер разом...

Дік сидів відсапуючись, ні на кого не дивлячись.

— Я так і знала, що в тебе нічого не вийде, — не втрималася Ніколь.

— Він надто втомився за ті два рази, — сказав мексіканець.

— Все це було безглуздо з самого початку, — не вгавала Ніколь.

Розмері тактовно мовчала.

Дік нарешті відсапався.

— Цього разу я б не підняв і паперової ляльки. Хтось вибухнув сміхом, і це враз розвіяло гнітючість невдачі. Всі наввипередки намагалися виявити Діку свою симпатію, коли катер підійшов до причалу. Тільки Ніколь не приховувала роздратування — її тепер дратувало все, що б він не робив.

Вона сіла з Розмері під парасолем, а Дік пішов до буфету випити чого-небудь і незабаром повернувся з двома келихами хересу для них.

— А це ж я з вами пила вперше в житті, — сказала Розмері, і в несподіваному приливі почуттів вигукнула: —Ох, я така рада, що бачу вас, і що все у вас гаразд! Я боялася... — вона затнулася й переінакшила кінець фрази, — чи не хворієте ви.

— До вас дійшли чутки, що я пустився берега?

— Ох, що ви! Просто... просто мені хтось казав, що ви змінилися. І мені так приємно на власні очі побачити, що це неправда.

— Це правда, — сказав Дік, сідаючи на пісок коло них. — І сталося це давно, тільки спочатку було непомітно. Духовні тріщини проступають назовні не зразу.

— Ви тепер практикуєте на Рів’єрі? — квапливо спитала Розмері.

— А що, тут пацієнтів не бракувало б. — Рухом голови він показав на кількох осіб з-поміж маси, що роїлася на золотому піску. — Чудові екземпляри для психіатра. Он, приміром, наша давня приятелька, місіс Абрамс, розігрує герцогиню при дворі її величності королеви Мері Норт. Але ви їй не заздріть, подумайте, як довго місіс Абрамс довелося лізти рачки чорними сходами «Рітца», скільки куряви з килимів проковтнути!

Розмері перепинила його:

— Невже це справді Мері Норт? — Вона здивовано придивлялася до жінки, що велично простувала пляжем у супроводі невеликого почту, звиклого, очевидно, до виявів загальної уваги. Проходячи повз Дайверів — кроків за десять від них, — Мері скоса кинула на них швидкий погляд, один із тих прикрих поглядів, які мають показати вам, що вас помітили, але вирішили ігнорувати, — ні Дайвери, ні Розмері Хойт ніколи б не дозволили собі подивитися так у чийсь бік. Але тут вона впізнала Розмері і, передумавши, попрямувала до них, вельми розвеселивши цим Діка. Вона по-дружньому привіталася з Ніколь, тільки кивнула холодно Дікові, немов боячись заразитися чимсь від нього, — на що він відповів їй іронічним низьким поклоном, — і ласкаво звернулася до Розмері:

— Мені вже казали, що ви тут. Чи надовго?

— До завтра, — відповіла Розмері.

Вона теж помітила, що Мері проминула б Дайверів, якби не побачила її, і з почуття солідарності з ними відповіла досить стримано. Ні, на жаль, сьогодні ввечері вона зайнята.

Мері обернулася до Ніколь і запитала тоном водночас приязним і співчутливим:

— Як дітки?

Саме в цю мить прибігли Ланьє і Тогісі й почали просити Ніколь, щоб та скасувала якусь заборону гувернантки, пов’язану з купанням у морі.

— Ні, — втрутився Дік. — Якщо мадмуазель так сказала, то так і буде...

Згодна з тим, що не можна підривати авторитет своїх підлеглих, Ніколь теж відповіла відмовою, після чого Мері — яка, подібно до героїні Аніти Лус, звикла мати справу тільки з faites accomplis (доконаними фактами (франц.)) і яка не змогла б привчити до послуху молодого пуделя, — подивилася на Діка, як на брутального тирана. Але Дікові вже набридла вся ця комедія, і він запитав з удаваною ласкавістю:

— А як ваші дітки і їхні тіточки?

Мері не вшанувала його відповіддю; вона співчутливо погладила по голові Ланьє, якому це явно не сподобалося, — і велично попростувала геть. Коли вони лишилися самі, Дік зауважив:

— Як згадаю, скільки часу я змарнував, намагаючись щось із неї зробити...

— А я її люблю, — сказала Нікшіь.

Ворожий тон Діка здивував Розмері; вона звикла бачити в ньому людину, яка все розуміє і вміє все прощати. І тут їй раптом згадалося, що вона про нього чула. Разом з нею на пароплаві їхали працівники державного департаменту, американці настільки європеїзовані, що їхню національну приналежність взагалі вже неможливо було визначити. В розмові прозвучало ім’я всюдисущої Бебі Уоррен, і хтось додав, що молодша сестра Бебі занапастила своє життя, одружившись із якимсь п’яничкою-лікарем. «Його вже ніде не приймають», — зауважила одна з дам.

Ця фраза стривожила Розмері; хоч Дайвери в її уяві зовсім не належали до людей, що зважають на такі речі, за словами «його вже ніде не приймають» їй вчувалося зловісне тюкання натовпу. Перед очима її виникала картина: Дік піднімається сходами великого особняка, подає свою візитну картку дворецькому й чує: «Вас тут більше не приймають»; він іде вулицею далі, і незліченні дворецькі незліченних послів, консулів та повірених у справах зустрічають його тією самою фразою.

Добре було б зараз підвестися й піти звідси, подумала Ніколь. Вона знала наперед, що буде далі: розворушений сутичкою з Мері Норт, Дік знов оживе й почне причаровувати Розмері, а та, звісно, піддаватиметься його чарам. І справді, за хвилину в голосі його забриніли лагідні ноти, що мали виштохнути з пам’яті всі ті прикрі речі, які він щойно наговорив.

— Загалом я проти Мері нічого не маю — хай собі розкошує на здоров’я. Але важко ставитися добре до людини, яка не відповідає тобі взаємністю.

Розмері відразу залебеділа, вторуючи йому:

— Ох, ви така гарна людина, Діку. По-моєму, навіть якби ви образили когось, вам це можна було б подарувати. — Потім, відчувши; що захоплення завело її надто далеко — туди, де вже, власне, лежали володіння Ніколь, вона втупилася очима в одну точку на піску, якраз посередині між ними. — Я все хочу запитати вас обох, якої ви думки про мої останні фільми, — якщо ви їх бачили...

Ніколь промовчала; вона бачила тільки один фільм, і він не справив на неї великого враження.

— Я відповім вам, але почну здалеку, — сказав Дік. — Припустімо, Ніколь каже вам, що Ланьє захворів. Що б ви зробили в житті? Що, власне, зробила б кожна людина? Почала б грати — обличчям, голосом, словами: обличчям виражати смуток, голосом — зворушення, словами — співчуття.

— Звичайно.

— На сцені, однак, усе робиться інакше. Всі великі актриси завдячують своєю славою вмінню пародіювати природні людські емоції — страх, кохання, співчуття.

— Розумію. — А втім, вона не зовсім розуміла.

Ніколь згубила нитку розмови й дратувалася все більше, а Дік тим часом провадив далі:

— Актрису природна реакція неминуче веде до фіаско. Знов-таки припустімо, що хтось вам каже: «Ваш коханий помер». У житті така звістка вас просто прибила б. Але на сцені ви повинні грати — реагувати природно глядачі можуть і самі. Як актриса, ви, по-перше, маєте дотримуватися тексту ролі, а по-друге, вам треба, щоб публіка думала про вас, а не про якогось убитого китайця чи хто він там був. А для цього слід зробити щось цілком несподіване для глядачів. Якщо їм відомо, що ваша героїня має сильну вдачу, ви в цю мить показуєте її слабкою; якщо в неї вдача слабка — показуєте її сильною. Ви мусите вийти з образу — розумієте?

— Не зовсім, — призналася Розмері — Як це — вийти з образу?

— Ви робите несподіване, щоб привернути увагу публіки до себе. А потім знову входите в образ.

Ніколь вирішила, що з неї досить. Вона рвучко підвелася, навіть не приховуючи свого роздратування. Розмері, яка вже протягом кількох хвилин відчувала, що Ніколь сердиться, спробувала задобрити її, лагідно звернувшись до Топсі:

— Ти хотіла б стати актрисою, коли виростеш? Помоєму, з тебе вийшла б чудова актриса.

Ніколь утупила в неї холодний, зневажливий погляд і голосом свого діда відрубала:

— Вам ніхто не давав права морочити голову чужим дітям такими думками. Ви забуваєте, що в нас можуть бути інші плани щодо їхнього майбутнього. — Потім кинула Дікові: — Я їду додому. А по тебе й дітей пришлю Мішель.

— Але ти вже давно не сідала за кермо, — заперечив він.

— Не турбуйся, я не розучилася.

Не глянувши навіть на Розмері, обличчя якої виражало вельми природну «реакцію», вона вийшла з-під парасоля.

В кабіні, поки вона перевдягалася в піжаму, її обличчя ще зберігало вираз крижаної люті. Але, виїхавши на шосе, під склепіння сосен, вона ніби потрапила в інший світ — між деревами майнула білка, вітерець ворухнув гіллям, десь далеко заспівав півень, сонячне проміння просіялося крізь непорушну гущавину крон; пляжний гамір швидко віддалився, стих, і Ніколь відлягло від серця, вона сповнилася радості й незнаної доти полегкості, думки прояснилися, стали чіткими й виразними, як переливи срібних дзвіночків, — до неї прийшло щасливе відчуття оновлення. Вона знала: ще один заворот — і вона вийде з темного лабіринту, в якому проблукала стільки років, і, тягнучись назустріч волі й світлу, її «Я» розквітало, мов величезна, пишна троянда. Вона старалася не думати про пляж, вона тепер ненавиділа його, як ненавиділа весь той світ, де Дік був сонцем, а вона — планетою при ньому.

«Господи, я вже майже повноцінна людина, — думала вона. — Я вже можу стояти на ногах сама, без його допомоги». І, з дитячим щасливим нетерпінням, прагнучи якнайшвидше спізнати всю повноту незалежності, а водночас і туманно здогадуючись, що саме цього чекав від неї Дік, — вона, повернувшись додому, зразу ж кинулася в ліжко й написала Томмі Барбану в Ніццу коротенького листа з цілком одвертим натяком.

Але то було вдень — а надвечір нервове піднесення вичерпалося, Ніколь занепала духом, і на якийсь час її знов опосіли давні страхи. Вона не знала, що замишляє Дік, і це її лякало. Вона відчувала, що вся його поведінка останнім часом улягає якомусь планові, а планів його Ніколь боялася завжди — вони відзначалися точністю розрахунку й логічною довершеністю, проти якої вона почувалася безсилою. З самого початку вона звикла до того, що Дік думає за них обох, і навіть за його відсутності кожен її вчинок немовби автоматично підпорядковувався його волі; через те навіть і тепер вона не знаходила в собі сили протиставити свої наміри Діковим. А тим часом треба було думати самій; вона запам’ятала нарешті номер на дверях, що вели до страшної країни фантазії, — на рятівних дверях, за якими не було ніякого порятунку; вона зрозуміла, що надалі найбільша небезпека для неї — це небезпека самообману. То був довгий урок, але засвоїла вона його добре. Або людина думає сама, або той, хто думає за неї, позбавляє її сили, по-своєму переінакшує її смаки і вподобання, знебарвлює і знеособлює її.

Вони мирно повечеряли в напівтемній їдальні; Дік випив багато пива й весело жартував з дітьми. Потім він грав на роялі пісні Шуберта й недавно одержані з Америки джазові пісеньки, а Ніколь, заглядаючи в ноти через його плече, наспівувала низьким, приємно хриплуватим голосом:

Дякую, мамо,

Дякую, тату,

Що ви зустрілися, дякую за те...

— Дурниця якась, — сказав Дік і почав перегортати сторінку.

— Ні, будь ласка, дограй це! — вигукнула Ніколь. — Невже я довіку маю здригатися при слові «тато»?

... Дякую конику, що тяг ту бідарку,

А вам, що їхали ви на ній під чаркою...

Потім вони сиділи з дітьми на пласкому даху вілли й дивились, як над двома казино, то праворуч, то ліворуч, розцвічують нічне небо фейерверки. Незвично і сумно було відчувати, що вони — чужі одне одному. Наступного дня, повернувшись з покупками із Канна, Ніколь прочитала записку від Діка: він хоче побути на самоті й на кілька днів вирушає в поїздку по Провансу на своїй машині. Вона ще не встигла дочитати, коли задзвонив телефон. Це був Томмі Барбан; він сказав, що одержав листа й виїздить до неї з Монте-Карло. Відповідаючи, що чекатиме його, вона відчула свій теплий віддих на телефонній трубці.

VIII

Ніколь скупалася, напахтилась, напудрилась, ходячи у ванній кімнаті по присипаному пудрою купальному рушнику. Потім довго й уважно вивчала себе в дзеркалі, думаючи про те, чи скоро ця зграбна, струнка споруда осунеться і втратить гармонію ліній. «Років, мабуть, через шість... Але тепер я ще нічого — дай боже кожній».

Вона себе не переоцінювала. Ніколь сьогоднішня відрізнялася від Ніколь на п’ять років молодшої тільки тим, що вже не була юною дівчиною. Та все-таки вона заздрила юним, бо і на неї діяв сучасний культ юності — незліченні й однакові в своїй напівдитячій наївності кіногероїні, що, коли вірити екранові, несли на собі весь тягар турбот і мудрості нашої доби.

Незважаючи на денну пору, вона вперше за багато років убралася в довгу, до кісточок, сукню і, покропивши на пальці «Шанель No 16», освіжилася кількома дотиками — ніби ревно хрестилася. О першій годині, коли машина Томмі зупинилася перед віллою, вона вже була мов прекрасний сад, де виплекана кожна травинка.

Як гарно було знову зазнавати всього цього, ловити на собі закохані погляди, відповідати загадковою усмішкою! Вона втратила два роки тієї золотої доби, коли так гордо розквітає дівоча врода, — і тепер немовби надолужувала їх. Томмі вона зустріла так, наче він був одним із багатьох її невільників, і, ведучи до столу під ярмарковим парасолем, ішла не поряд з ним, а трохи попереду. Красуні дев’ятнадцяти й двадцяти дев’яти років однаково певні своєї сили, чого не скажеш про жінку в період після дев’ятнадцяти й до двадцяти дев’яти років, бо їй потреби жіночого єства заважають почувати себе центром всесвіту. В своїй зухвалій самовпевненості дев’ятнадцятирічна жінка скоріше нагадує боксера після виграного бою.

Та якщо самовпевненість дев’ятнадцятирічної живиться надміром уваги, то жінка в двадцять дев’ять років черпає силу з витонченіших джерел. Вона вміло вибирає аперитив, щоб задовольнити спрагу, а потім смакує, мов ікру, усвідомлення своєї влади. На щастя, ні в першому, ні в другому випадку вона не думає про прийдешні роки, коли передчуття і розум її німітимуть від раптових нападів тривоги, коли їй страшно буде зупинятися й страшно йти вперед. Але дев’ятнадцять і двадцять дев’ять — це сходові площадки, на яких можна постояти спокійно, не переймаючись лихими передчуттями.