Ніч лагідна

І

На привітному березі французької Рів’єри, на півдорозі між Марселем та італійським кордоном, хизується рожевими стінами великий готель. Послужливі пальми охолоджують своїми тінями його розпашілий фасад, а перед ним лежить коротка смужка залитого яскравим сонцем пляжу. Останнім часом тут оселяються на літо зірки й знаменитості; але ще років десять тому життя в готелі майже завмирало у квітні, коли його тодішні за­всідники-англійці перебиралися на північ. Нині багато літніх котеджів тулиться нав­коло готелю, але на час, ко­ли починається наша оповідь, лише дахи десятка-двох стареньких вілл потроху догнивали, мов пізні лілеї в бо­лотяній воді, серед густих піній між «Готелем для іно­земців» Госса і Канном, до якого звідти п’ять миль.

Готель і жовтогарячий молитовний килимок пляжу пе­ред ним утворювали єдине ціле. Рано-вранці далекі об­риси Канна, рожево-кремові мури старих укріплень і пурпурові Альпи, за якими починалася Італія, лягали на поверхню води й тремтіли в брижах, що розбігалися на прозорій мілині від верхівок водоростей. Незадовго до восьмої години на пляж спускався чоловік у блакит­ному купальному халаті. Спочатку він довго обхлюпував себе прохолодною водою, а тоді, голосно крекчучи й пир­хаючи, хвилину борсався в глибині. Після того як він піднімався нагору, пляж і вся бухта ще з годину лежали в цілковитій тиші. Торговельні судна повзли крайнебом на захід, офіціанти й прибиральниці перемовлялися на готельному подвір’ї, на деревах висихала роса. Ще за го­дину починали сигналити автомобілі на шосе, що зміїло­ся серед невисоких Маврських гір, які відділяли узбе­режжя від Провансу — від справж­ньої Франції.

За милю від моря, там, де запорошені тополі наступа­ють на пінії, є самотній залізничний полустанок. Звідти одного червневого ранку 1925 року відкрите таксі повез­ло до готелю Госса двох пасажирок, матір з дочкою. Обличчя матері ще зберігало прив’ялу вроду, що мала незабаром зовсім зникнути під мереживом синіх прожи­лок; вираз його був лагідний, але водночас жвавий та уважний. Та не на жінці затримувався погляд, очі зра­зу ж перескакували на дочку, причаровані її рожевими долонями, її щоками, які пломеніли прегарним рум’ян­цем — мов у дитини після холодного ве­чірнього купання. Її високе чоло закруглялося ніжною лінією там, де зді­ймалися, наче закрутки на геральдичному щиті, кучері, кільця й хвильки попелясто-золотавого волосся. Очі її були великі, ясні, променисті, а рум’янець — справжній, природний, бо мала вона здорове молоде серце. Здава­лося, ще крок, і дівчина переступить останній поріг ди­тинства — їй було майже вісімнадцять, і вона вже, вла­сне, розквітла, хіба що вранішня роса ще з неї не зі­йшла.

Коли внизу відкрилися море і небо, злиті в одну вузь­ку, розпечену смугу, мати сказала:

— Щось підказує мені, що нам тут не сподобається.

— Мені вже однаково хочеться додому, — відповіла дів­чина.

Їхні голоси звучали безтурботно, хоч, певно, в подоро­жі їм бракувало мети і це їх трохи гнітило, а вигадувати абияку мету їм не хотілося. Вони прагнули розваг не для того, щоб дати лад розхитаним нервам, а з невсити­містю школярів, які сумлінним навчанням заслужили ве­селі канікули.

— Побудемо тут два-три дні й подамося додому. Я сьогодні ж замовлю телеграфом каюту.

У готелі дівчина домовлялася про номер французькою мовою — вона розмовляла французькою вільно, але в самій бездоганності зворотів було щось завчене. Ко­ли подорожні влаштувалися в номері на першому повер­сі, дівчина, відчинивши скляні двері, впустила до кім­нати сліпуче світло, вийшла і зійшла кількома сходин­ками вниз, на вимощену кам’яними плитами веранду, що оперізувала будинок. У неї була і хода, і постава ба­лерини — вона несла свій торс рівно й легко, так що ва­га його не лягала на стегна, а врівноважувалася в та­лії. На веранді гаряче світло враз підібгало її тінь до ніг, і вона мимоволі позадкувала — очам було боляче дивитися. За сто кроків од неї Середземне море блякло, потроху віддаючи невблаганному сонцю свою голубінь; під балюстрадою, на під’їзній алеї, плавився в промінні посірілий б’юїк.

Усе довкола ніби вимерло, тільки пляж ще не спорож­нів. Три няні-англійки сиділи, плетучи светри й шкар­петки вікторіанським візерунком, модним у сорокових, шістдесятих та вісімдесятих роках, і обмінюючись пліт­ками, що змістом своїм нагадували ритуальні заклинан­ня; ближче до води з десяток дорослих тулилися під смугастими парасолями, а з деся­ток їхніх дітей ганяли­ся на мілині за зграйками неполохливих рибок або ле­жали на осонні голі й лискучі, намащені кокосовою олією.

Коли Розмері вийшла на пляж, хлопчик років два­надцяти з радісним гейканням промчав повз неї і шу­бовснув у воду. Відчуваючи на собі пильні погляди чу­жих людей, вона скинула купальний халат і пірнула слі­дом за хлопцем. Кілька ярдів пропливла, не піднімаючи обличчя з води, а тоді, переконавшись, що тут надто мілко, підвелася й пішла, з насолодою долаючи струн­кими ногами опір води. Ввійшовши по груди, вона озир­нулася; з берега за нею уважно стежив лисий чоловік у плавках і з моноклем — волохаті груди випнуті, живіт з витрішкуватим пупом утягнутий. Коли їхні погляди зустрілися, чоловік, ворухнувши бровою, випустив мо­нокль, який зразу ж загубився у грайливих кучерях на його грудях, а тоді налив собі щось у склянку з пляшки, яку тримав у руці.

Розмері занурила обличчя у воду й рвучким кролем по­пливла до плоту. Вода підхопила її й лагідно огор­нула, боронячи від спеки, просочуючись у волосся, про­никаючи в усі пори тіла. Дівчина переверталася то на спину, то знову на живіт, хапаючи воду в обійми, розко­шуючи в обіймах води. До плоту вона допливла засапана, але, побачивши перед собою цікаві очі засмаглої жін­ки з напрочуд білими зубами, раптом засоромилася своєї неторкнутої сонцем, блідої шкіри, перевернулася на спи­ну, й хвилі понесли її до берега. Щойно вона вийшла з води, як той волохань з пляшкою в руці заговорив до неї.

— Дивіться, не запливайте за пліт — там акули. — На­ціональність його важко було визначити, але по-англій­ському він розмовляв з оксфордською вимовою, злегка розтягуючи слова. — Не далі як учора вони зжерли двох англійських моряків з флотилії, що зайшла у Гольф-Жуан.

— О Господи! — вигукнула Розмері.

— Де кораблі, там і покидьки, а їм тільки цього й треба.

Надавши очам відсутнього виразу на доказ того, що ним керувало тільки бажання застерегти її, він чемно відступив на два кроки і знову наповнив склянку.

Збентежена, але й потішена тим, що під час цієї роз­мови привернула до себе загальну увагу, Розмері озир­нулася, шукаючи місця. Очевидно, кожна родина вважа­ла своєю власністю клаптик пляжу навколо парасоля, під яким вона розташувалася; крім того, власники пара­солів перемовлялися між собою, час від часу хтось під­водився й переходив до сусідів — тобто тут панувала атмосфера тісного товариства, вторгатися в яке було б не­чемно. Трохи далі, там, де пісок переходив у гальку, всіяну жмуттям засохлих водоростей, Розмері побачила групку людей, таких самих білих, незасмаглих, як і во­на. Від сонця вони ховалися не під великими полотня­ними грибами, а під звичайними парасольками — тож люди ці були тут, очевидно, новачками. Нагледівши собі місцинку посередині між засмаглими й білими, Розмері розстелила на піску свій халат і лягла.

Спочатку до неї долинав лише невиразний гомін голо­сів, і ще вона чула, як рипить пісок, коли хтось, на мить заступаючи сонце, обминав її розпростерте тіло. Якийсь допитливий песик подихав гаряче і квапливо їй у поти­лицю; пекуче проміння пощипувало шкіру, а зовсім по­ряд тихо й знесилено зі­тхали, відповзаючи, хвилі. Але потроху вона почала розрізняти окре­мі голоси і навіть вислухала історію про те, як «цей телепень Норт» учора викрав з одного каннського кафе офіціанта, щоб розпи­ляти його навпіл. Розповідала цю історію сива дама у вечірньому вбранні — видно, вона не встигла перевдяг­тися звечора, на голові в неї поблискувала діадема, а на плечі конала в зажурі квітка. Перейнявшись невиразною неприязню до цієї дами та її компанії, Розмері відвер­нулася.

З другого боку, найближче до неї, лежала під парасо­лем молода жінка, щось виписуючи з розгорнутої на пі­ску книжки. Бретельки її купальника були спущені з плечей, оголена спина блищала на сонці; низка кремо­вих перлів відтіняла помаранчево-брунатну за­смагу, її вродливе обличчя було серйозне і водночас якесь безпо­радне. Хоч їхні очі зустрілися, жінка ніби й не помітила Розмері. Поряд сидів стрункий чоловік у жокейській ша­почці і плавках у червону смужку; далі — жінка, яку Розмері бачила на плоту і яка тепер дивилася через пле­че на неї. А ще далі — чоловік у синіх плавках, довго­бразий, з лев’ячою копицею золотавого волосся, зосе­реджено доводив щось юнакові вочевидь романського похо­дження в чорних плавках; розмовляючи, вони знічев’я збирали на піску обривки водоростей. Розмері бачила, що майже всі вони — американці, але щось відрізняло їх від тих американців, з якими їй доводилось останнім часом зустрічатися.

Придивившись, вона збагнула, що чоловік у жокей­ській шапочці розважає це товариство, розігруючи якусь сцену; він з поважним виглядом розгортав граблями пі­сок, збираючи в купку гравій, і при цьому говорив щось, певно, страшенно кумедне — тим більш кумедне, що його обличчя лишалося зосередженим і серйозним. Тепер уже все, що він казав, мало комічний ефект, кожне його слово зустрічав вибух нестримного сміху. Навіть ті, хто, як і Розмері, не чув здалеку, про що, власне, йдеть­ся, наставляли вуха, дослухаючись, і лиш єдина на пля­жі молода жінка з перлами на шиї не виявляла цікаво­сті. За кожним вибухом реготу вона тільки нижче схи­лялася над своїм папірцем — чи, бува, не від скромності господині, чия власність викликає загальний захват?

Несподівано, просто над собою, Розмері почула голос чоловіка з моноклем та пляшкою.

— А ви чудово плаваєте.

Розмері спробувала заперечити.

— Ні, справді чудово. Моє прізвище Кампіон. З нами тут є одна дама, вона бачила вас минулого тижня в Copренто й каже, що знає, хто ви, і дуже хотіла б з вами познайомитися.

Приховуючи досаду, Розмері озирнулася й побачила, що вся незасмагла компанія очікувально дивиться на неї. Вона неохоче підвелася й підійшла до них.

— Місіс Абрамс... Місіс Маккіско... Містер Маккіско... Містер Дамфрі...

— Ми знаємо, хто ви, — мовила дама у вечірній сук­ні. — Ви Розмері Хойт, я вас одразу впізнала ще в Copренто, і портьє це підтвердив. Ми всі вважаємо, що ви чудова актриса, й хотіли б знати, чому ви не в Америці й не знімаєтеся ще в якомусь іншому чудовому фільмі.

Всі запобігливо засовалися, звільняючи місце для неї. Дама, що її впізнала, мала єврейське прізвище, але єврейкою не була. Вона, мабуть, належала до тих «моторних бабусь», які, маючи товсту шкіру й залізний шлунок, зберігаються так добре, що за ними, буває, не вженуться й онуки.

— Ми хотіли вас застерегти: відразу під таким сон­цем можна просто спектися, а вам же як нікому треба берегти свою шкіру, — торохтіла місіс Абрамс. — Але на цьому пляжі порядки, як на великосвітському балу, і ми боялися, що ви образитеся.

II

— До того ж, ми думали, що й ви берете участь у ви­ставі, — сказала місіс Маккіско, надміру екзальтована, гарненька жіночка із злодійкуватими очима. — Тут не добереш, хто учасник, а хто — ні. Мій чоловік так сте­лився перед одним панком, аж виявляється — він одна з головних дійових осіб, власне, права рука центрального персонажа.

— У виставі? — здивовано перепитала Розмері. — У якій виставі?

— Люба, хіба ж ми знаємо? — відповіла місіс Абрамс і захи­хотіла, сколихнувши великим черевом. — Ми в ній участі не беремо. Ми — публіка!

Містер Дамфрі, білявий чоловік з жіночими манера­ми, зауважив:

— Наша матінка Абрамс сама — жива вистава.

А Кампіон посварився на нього моноклем.

— Годі тобі, Ройяле, не будь таким уїдливим.

Розмері збентежено обводила їх поглядом, жалкуючи, що поряд немає матері. Ці люди були їй неприємні, надто в порівнянні з цікавим товариством на другому кінці пляжу. Мати, з її скромним, але надійним умінням вести світські розмови, швидко і впевнено знаходила вихід з незручних ситуацій. А Розмері потрапляла в такі ситуа­ції частенько: давалася взнаки невдала суміш французь­кого лоску й американської безпорадності — тим паче, що знамени­тістю вона стала тільки півроку тому.

Містерові Маккіско, кощавому, рудому, ластатому до­бродієві років тридцяти, балачки про «виставу» були, видно, не до вподоби. Досі він сидів мовчки, дивлячись на море, а тепер, скоса зиркнувши на дружину, обернувся до Розмері й зухвало запитав:

— Ви тут давно?

— Перший день.

— Он як.

Вважаючи, очевидно, що йому вдалося перевести роз­мову на інше, він обвів поглядом присутніх — мовляв, ось вам тема, продовжуйте.

— Мабуть, на все літо? — з невинним виглядом запи­тала місіс Маккіско. — Пробувши тут усе літо, ви, напев­но, побачите, чим закінчиться вистава.

— На бога, Вайолет, тобі ще не набридло? — вибухнув її чоловік. — Зміни пластинку, прошу тебе!

Місіс Маккіско схилилася до місіс Абрамс і голосно прошепотіла:

— Він знервований.

— Зовсім не знервований, — заперечив містер Маккіс­ко. — Якраз тепер я спокійний.

Він аж палахкотів — обличчя почервоніло, перекриви­лося, втратило свідомий вираз. Мабуть, він відчув це, бо раптом підвівся й пішов у воду. Дружина подалася слідом, а за нею, скориставшись з нагоди, і Розмері.

Ще на мілкому містер Маккіско набрав повні груди повітря, шубовснув у воду й замолотив випростаними руками по Середземному морю, вважаючи, очевидно, що пливе кролем. Коли ж повітря не стало, він звівся на но­ги, озирнувся і вочевідь здивувався з того, що берег ще не зник з очей.

— З диханням у мене ще не все гаразд. Не збагну, що робити, щоб правильно дихати. — Він запитливо ди­вився на Розмері.

— Видихати треба під водою, — пояснила вона. — Чо­тири рази махнете руками, тоді піднімайте голову й на­бирайте повітря.

— Мені це ніяк не вдається. Попливімо до плоту?

На плоту, що погойдувався на хвилях, лежав чоловік з лев’ячою гривою. Коли підпливла місіс Маккіско, пліт раптом хитнуло сильніше, і його край ударив її по пле­чу. Чоловік одразу підхопився й допоміг їй вибратися.

— Я злякався — вас могло оглушити.

Говорив він несміливо, трохи затинаючись; Розмері вразив безмежно сумний вираз його обличчя, вилицю­ватого, як в індіанця, з видовженою верхньою губою і величезними, глибоко посадженими очима кольору тем­ного золота. Слова він промовляв кутиком рота, наче сподіваючись, що вони долинуть до місіс Маккіско не зразу, а якимось кружним шляхом, на льоту втративши експресію. За хвилину від стрибнув у воду, й сила інер­ції понесла його довге випростане тіло до берега.

Розмері й місіс Маккіско стежили за ним. Коли інер­ція вичерпалася, він раптом зігнувся навпіл, його худі стегна майнули на мить над поверхнею, і він зник з очей, навіть не спінивши води.

— Він гарний плавець, — сказала Розмері.

У відповіді місіс Маккіско чомусь забриніла лють:

— Натомість поганий музикант. — Вона обернулася до свого чоловіка, який після двох невдалих спроб спромігся на­решті видряпатися на пліт і, віднайшовши рівновагу, хо­тів виправити свою незграбність, ефектно вмощуючись на ньому, але заточився і знов мало не впав. — Я оце кажу, що Ейб Норт, може, і гарний плавець, натомість музи­кант ніякий.

— Атож, — процідив крізь зуби Маккіско. Очевидно, світ жінчиних уявлень та смаків витворив він сам — і не дозволяв у ньому ніяких вільностей.

— Кого я поважаю, то це Антейля, — зухвало промо­ви­ла місіс Маккіско, знов обернувшись до Розмері. — Ан­тейля і Джойса. У вашому Голлівуді про них, певно, й не чули, а мій чоловік, до речі, автор першої в Аме­риці монографії про «Улісса».

— Якби ж то мені сюди сигарету, — спроквола сказав містер Маккіско. — Я б зараз що хоч за сигарету віддав.

— Джойс вражає передусім своєю сміливістю — прав­да ж, Елберте?

Раптом вона затнулася. Жінка з перловим намистом увійшла у воду слідом за своїми двома дітьми, і в цю мить Ейб Норт, підпливши під водою, вихопився вгору, мов вулканічний острів, з малюком на плечах. Дитина заверещала від переляку й захвату, а жінка дивилася на них спокійно й лагідно, не всміхаючись.

— Це його дружина? — запитала Розмері.

— Ні, це місіс Дайвер. Вони мешкають не в готелі. — Мі­сіс Маккіско вп’ялася очима в обличчя тієї жінки, немов фотографуючи його. Потім рвучко обернулася до Роз­мері: — Ви вже бували за кордоном?

— Так, я навчалася в Парижі.

— Тоді ви, напевно, знаєте — Францію не зрозумієш і не взнаєш, не маючи знайомих серед справжніх фран­цузів. А які враження вивезуть звідси ці люди? — Вона стенула лівим плечем, показавши на берег. — Ні з ким не знаються, варяться у власному соку. Ми от про все по­дбали наперед: запаслися рекомендаційними листами до найвидатніших паризьких митців. Згадуємо тепер Па­риж, як казку!

— Ще б пак.

— Бачите, мій чоловік завершує свій перший роман.

— Справді? — озвалася Розмері. Єдине, що її цікавило цієї митті — чи спромоглася мати заснути в таку спеку.

— Атож, задум приблизно той самий, що й в «Уліссі», — провадила далі місіс Маккіско. — Тільки в чолові­ка дія охоплює не добу, а століття. Він бере зубожілого старого француза-аристократа й зіштовхує його з реалія­ми технічної ери.

— На бога, Вайолет, навіщо ти всім розповідаєш, — обурився Маккіско. — Поки роман не готовий, я не хочу, щоб про нього пащекували всі, кому охота.

Розмері повернулася на берег і знову лягла на осон­ні, накинувши халат на вже трохи обпечені плечі. Чо­ловік у жокейській шапочці тепер обходив своїх друзів із пляшкою й чарочками; їхнє товариство потроху весе­лішало й збивалося докупи, аж поки всі не зібралися під дахом із кількох парасолів — Розмері здогадалася, що хтось із них від’їжджає і це — прощальна учта. На­віть діти перейнялися веселим збудженням, що вихлю­пувалося з-під парасолів, і Розмері чомусь подумала, що душею цього товариства є чоловік у жокейській ша­почці.

Полуденне сонце панувало на небі й на морі — навіть біла стрічка каннських будинків на обрії перетворилася на міраж прохолоди. Червоногрудий, як вільшанка, віт­рильник увійшов у бухту, тягнучи за собою шлейф тем­нішої води з відкритого моря. Здавалося, життя завмер­ло на всьому узбережжі і тільки тут, під парасолями, що просівали світло своїми різноколірними боками, ще жили барви й звуки.

Кампіон підійшов і зупинився за кілька кроків од Розмері; вона приплющила очі, вдаючи, що спить; потім розплющила їх і побачила два хисткі, розпливчасті стовпи — чиїсь ноги. Чоловік спробував увійти у хмару піщаного кольору, але хмара відлетіла в безмежжя роз­печеного неба. Розмері й справді заснула.

Прокинулася вона мокра від поту й побачила, що на пляжі нікого немає, крім чоловіка в жокейській шапочці, який згортав останній парасоль. Розмері покліпала очи­ма, отямлюючись, а він підійшов до неї ближче й сказав:

— Я вже збирався, якби самі не прокинулися, розбу­дити вас. У перший день не можна так довго пектися на сонці.

— Дякую. — Розмері глянула на свої червоні ноги. — О Господи!

Вона широко розплющила очі й засміялася, сподіваю­чись, що розмова продовжиться, але Дік Дайвер уже ніс згорнутий намет і парасоль до автомобіля, що чекав на дорозі над пляжем. Розмері пішла до води, щоб зми­ти з себе піт. Він тим часом повернувся, зібрав грабель­ки, лопату й сито і сховав у розколину в прибережній скелі. Потім роззирнувся довкола, чи не забув чогось.

— Ви не скажете, котра година? — запитала Розмері.

— Майже пів на другу.

Обоє подивились на море.

— Непогана година, — сказав Дік Дайвер. — Не най­гірша година доби.

Він глянув на неї, й на мить вона жадібно й довірли­во занурилася в яскраво-синій світ його очей. Потім він узяв на плечі решту пляжного начиння й попростував до машини, а Розмері вийшла з води, обтрусила з хала­та пісок і рушила до готелю.

III

Розмері з матір’ю ввійшли до готельного ресторану хвилин за п’ять до другої. Сонячне проміння стелило химерні візерунки на порожні столи, тіні перебігали й погойдувалися, коли вітер ворушив віття піній за вікна­ми. Двоє офіціантів, що, голосно перемовляючись по-італійському, збирали тарілки, замовкли, як тільки вони ввійшли, й принесли їм перед­бачений готельним прей­скурантом ленч, який уже встиг утра­тити свіжий вигляд.

— А я на пляжі закохалася, — сказала Розмері.

— В кого?

— Спочатку в цілу компанію симпатичних людей. А по­тім — в одного чоловіка.

— Ти з ним розмовляла?

— Трішечки. Він такий вродливий! І майже рудий. — Во­на їла з величезним апетитом. — Він, щоправда, одруже­ний — звичайна історія.

Мати була найкращою подругою Розмері; вона відда­вала дочці всі свої помисли й сподівання, що не дивина в арти­стичному середовищі, проте в цьому разі явище незвичайне, бо місіс Елсі Спірс не прагнула в такий спосіб компенсувати власні невдачі. Вона не нарікала на долю — двічі овдовівши після двох щасливих заміжжів, вона виробила в собі життєрадісний стоїцизм. Пер­ший її чоловік був кавалерійським офіцером, другий — військовим лікарем, і від обох вона засвоїла здорові по­гляди на життя, які тепер прищеплювала дочці. Вона не потурала Розмері і цим зуміла виховати в ній тверду вдачу, але водночас виявляла до неї безмежну любов і турботу, виховуючи в дівчині ідеалізм, що вже давався взнаки: Розмері обожнювала матір і дивилася на світ її очима. Отож при всій своїй дитячій наївності вона була захищена подвійним панциром, материнським і власним, — і цілком по-дорослому цуралася всілякого фальшу, дешевини й вульгарності. Проте після раптово­го успіху Розмері в кіно місіс Спірс відчула, що час уже відлучити її від грудей, і тепер була б скоріше втішена, ніж засмучена, якби цей щирий, палкий і вимогливий ідеалізм зосередився на комусь іншому.

— Отже, тобі тут подобається? — спитала вона.

— Тут було б, напевно, весело, якби ми познайомили­ся з тією компанією. На пляжі були й інші люди, але ті мені не сподобалися. Знаєш, вони мене впізнали — куди не приїдеш, усі переглядали «Татову доньку».

Місіс Спірс почекала, поки цей спалах марнославства пригасне, а тоді перейшла на діловий тон:

— До речі, коли ти думаєш побачитися з Ерлом Брейді?

— Та хоч увечері, якщо ти не стомилася.

— Їдь без мене.

— Можна ж відкласти й на завтра.

— Ні, я хочу, щоб ти поїхала сама. Це, зрештою, не­далеко, і ти, хвалити Бога, знаєш французьку.

— От бачиш, мамо, як виходить: я мушу, а мені не хочеться.

— Господи, не хочеш сьогодні, то й не їдь! Але, поки ми тут, це треба обов’язково зробити.

— Гаразд, мамо.

Після ленчу їх раптом охопило тоскне заціпеніння, знайоме багатьом американцям, які потрапляють у тихий закуток чужого краю. Жодних спонук до дії, голосів, на які треба озиватися, ані уривків власних думок, почу­тих зненацька від когось, — світ ніби завмер і життя припинило свій плин.

— Трьох днів тут і справді вистачить, мамо, — сказала Розмері, коли вони повернулися до свого номера. За вікном легенький вітерець скаламучував спеку, проці­джував її крізь віття дерев, хлюпав гарячими хвильками крізь щілини спущених жалюзі.

— А як же твій пляжний роман?

— Я нікого, крім тебе, не люблю, мамусю!

Розмері вийшла до вестибюля й розпитала Госса-батька про розклад руху потягів. Швейцар у світло-коричне­вій лівреї почав був пасти її очима з-за конторки, але вчасно схаменувся, згадавши, де він і хто він. На стан­цію Розмері поїхала автобусом разом з двома запопад­ливими офіціантами з ресторану. Вони весь час шаноб­ливо мовчали, і це її гнітило, їй кортіло вигукнути: «Та розмовляйте ж ви, смійтеся, жартуйте — мені це зовсім не заважатиме!»

У купе першого класу нічим було дихати; барвисті рекламні плакати залізничних компаній — акведук Пон-дю-Гар, поблизу Арля, амфітеатр в Оранжі, зимовий спорт у Шамоні — дихали більшою прохолодою, ніж не­рухоме море за вікном. На відміну від американських потягів, заклопотаних тільки собою і сповнених зневаги до всього, що робиться обіч колії, у світі інших, не таких карколомних швидкостей, цей потяг був частиною місце­вості, по якій він біг. Його дихання здмухувало куряву з пальмового листя, а попіл змішувався із сухим гноєм на городах і в садках, удобрюючи їх. Роз­мері здавалося, що досить висунутись у вікно, простягти руку — і можна нарвати на ходу букет квітів.

На площі перед каннським вокзалом дрімали у своїх колясках візники. Казино, розкішні крамниці й великі готелі на набережній стояли, затулившись від моря сліпими залізними масками спущених жалюзі. Аж не вірилося, що тут колись настає «сезон», і Розмері, вже досить чутлива до примх моди, зазнала ніби сорому — мов упіймалася на нездоровій цікавості до чогось по­творного, мов перехожі, дивлячись на неї, дивувалися, чому вона тут у цей мертвий час між веселощами ми­нулої зими й наступної — тут, а не на півночі, де цієї пори вирує справжнє життя.

Вийшовши із аптеки з покупкою — пляшкою кокосо­вої олії, — Розмері побачила знайоме обличчя: місіс Дайвер пройшла повз неї з кількома диванними подуш­ками в руках, прямуючи до машини, що чекала біля тротуару. З віконця машини загавкав коротконогий чор­­ний песик. Шофер, що був задрімав, стрепенувся. Місіс Дайвер умостилася на сидінні — вродливе обличчя се­рйозне, зосереджене, очі спокійно і пильно дивляться про­сто себе, в порожнечу. Вбрана вона була в яскраво-чер­вону сукню, засмаглі ноги — без панчіх, її густе і темне волосся вилискувало золотом, як шерсть собаки з поро­ди чау-чау.

До потяга лишалося ще півгодини, і Розмері вирішила перечекати в «Кафе союзників» на Круазетт, де в зеле­ній півтемряві під деревами стояли столики, а оркестр виконував для уявного космополітичного панства мело­дію «Карнавал у Ніцці» й наймодніший минулого року американський блюз. Розмері купила «Тан», а для ма­тері — «Сетердей івнінг пост» і, попиваючи лимонад, пе­реглядала надруковані в тижневику мемуари якоїсь ро­сійської княгині; за­старілі умовності дев’яностих років видавалися їй у цю мить реальнішими й ближчими, ніж те, про що сповіщали заголовки французької газети. Це тоскне почуття гнітило її ще в готелі — звикла до того, що газети зображають усі, навіть найабсурдніші недо­ладності європейського життя або як комедію, або як трагедію і неспроможні відчути істину, вона думала тепер про те, як усе-таки одноманітно й нудно живеться людям у Франції, її тугу посилювали сумовиті мелодії оркестру, які нагадували меланхолійну музику, що су­проводить виступи естрадних акробатів. Вона зраділа, коли потяг рушив і повіз її назад, до готелю.

Наступного дня на пляж вона не пішла, бо плечі таки обгоріли. Натомість вони з матір’ю найняли автомо­біль — добряче поторгувавшись, бо тільки тут, у Фран­ції, Розмері зрозуміла ціну грошей, — і поїхали на прогу­лянку Рів’єрою, цій дельті багатьох річок. Шофер-ро­сіянин, що своїм виглядом нагадував Івана Грозного чи якогось іншого царя, взявся бути гідом, і славнозвісні на­зви — Ніцца, Канн, Монте-Карло — засяяли крізь сонли­ве й курне марево спеки, нагадуючи про монархів, що приїздили сюди пити-гуляти або помирати, про раджів, що кидали англійським балеринам діамантові очі Будди, про російських князів, що за колишніх ікряних часів бен­кетували тижнями, змішуючи всі години доби в суцільні балтійські сутінки. На узбережжі й досі витав російський дух — раз у раз вони проїздили повз зачинені російські книгарні й бакалійні крамниці. Десять років тому у квіт­ні, коли завершився сезон, брами православної церкви замкнули на ключ і пляшки із солодким шампанським, улюбленим напоєм росіян, перенесли в підвали до повер­нення гостей. «Повернемось наступного сезону», — сказа­ли вони, але цим обіцянкам не судилося справдитись, бо вони не повернулися та й уже не повернуться.

Було приємно їхати назад надвечір, понад морем, що мінилося примхливо, мов різноколірні скельця з дитячих спогадів — робилося то зеленкуватим, як молочний сік, то блакитним, як вода після прання, то темно-червоним, як вино. Було приємно проїздити повз людей, що обі­дали в садках перед своїми будиночками, і чути скрегот­ливі звуки піанол з оповитих виноградом сільських та­верн. Коли вони звернули з гірського шосе й почали спу­скатися до готелю Госса між густих гаїв — кожен гай і в сутінках зберігав свій, тільки йому властивий зелений відтінок, — над руїнами акведука вже сходив місяць...

Десь у горах за готелем грала музика, танцювали. Розме­рі лежала в місячному сяйві, якомусь примарному під москітною сіткою, і, дослухаючись до відлуння чу­жих розваг, думала про людей, яких бачила на пляжі, — про тих, що так їй сподобалися. «Може, завтра вони знову будуть там», — думала вона. А втім, вони, видно, й справді цураються чужих — розташувавшись із своїми парасо­лями, бамбуковими матами, собаками й дітьми в тому кутку, вони ніби відгороджуються від стороннього люду. Та одне Розмері вирішила твердо: вона не змарнує свої останні два ранки тут з тією компанією.

IV

Все владналося само собою. Маккіско з компанією на пляжі ще не було, і щойно Розмері розстелила свій ха­лат і лягла, як з-під парасолів вигулькнули й підійшли до неї двоє чоловіків — той, у жокейській шапочці, й ви­сокий блондин, що полюбляв розпилювати навпіл офі­ціантів.

— Доброго ранку, — чемно почав був Дік Дайвер, але не витримав: — Послухайте, хто ж так робить? Ну, обго­ріли, гаразд, але хіба ж можна зникати на цілий день? А ми тут хвилюємося!

Розмері сіла й весело всміхнулася, показуючи, що її тішить цей несподіваний вияв турботи.

— Ми до вас ось із чим, — вів далі Дік Дайвер. — Приєднуйтесь-но сьогодні до нас! У нас є що випити, є чим закусити, отож не пошкодуєте. Просимо.

Він був сама доброта, чарівна доброта — голос його обіцяв дружбу й заступництво, навіть більше — подорож у нові, незвідані світи, в нескінченну плетеницю казкових розваг і принад. Він зумів відрекомендувати Розмері своїм друзям, не назвавши її імені, а потім прозоро дав їй зрозуміти, що всі чудово знають, хто вона, але пова­жають її право на приватне життя. Відколи Розмері ста­ла актрисою, до неї ще ніхто, крім хіба товаришів по професії, не виявляв такої чемності.

Сидячи дуже рівно — аж здавалося, що її засмагла спина підвішена до перлового намиста, — Ніколь Дайвер гортала куховарську книгу, хотіла знати, як готують кур­чат по-мерілендському. Розмері подумки визначила її вік — років двадцять чотири. Перше враження від Ні­коль можна було б сформулювати по-житейському про­сто: «вродлива жінка». Але уважніший погляд на її об­личчя виявляв дивну особливість — здавалось, воно було задумане в героїчному ключі, з рисами вольовими й чіт­кими; і лінія чола, і світлотіні, і всі ознаки, що пов’язу­ються із сильною й темпераментною вдачею, були вико­нані з роденівським натхненням; проте наприкінці роботи скульптора мовби захопила інша мета, і він почав згла­джувати риси, керуючись уже тільки звичними канонами краси, — і згладив їх настільки, що іще один дотик різця позбавив би його твір будь-якої виразності й винятко­вості. Різьбяр особливо ризикував, викін­чуючи уста — вони були гарненькі, як у красуні з журнальної обкла­дин­ки, але водночас гармоніювали з невловною своєрід­ністю загального малюнка.

— Ви надовго сюди? — запитала Ніколь. Голос у неї був низький, майже хрипкий.

Розмері раптом спало на думку, що вони з матір’ю могли б пробути тут тиждень.

— Та ні, не те щоб надовго, — уникливо відповіла вона. — Ми подорожуємо давно, аж з березня. Почали з Сицилії і тепер поволі кочуємо на північ. У січні під час зйомок я захворіла на запалення легенів і оце видужу­вала.

— Господи! Як же це вийшло?

— Перекупалася в холодній воді. — Розмері не хотіла, щоб розмова перейшла на її власну особу. — В мене був грип, але я цього не знала, а того дня знімався епізод, де я кидаюся в канал у Венеції. На декорації й підго­товку вже витратили купу грошей, відкладати не можна було, от мені й довелося стрибати у воду — і то не раз, не два, а цілий ранок. Мати про всяк випадок подбала, щоб лікар був напохваті, але він, звісно, нічим зарадити не міг — усе це закінчилося запаленням легенів. — Вона відразу запитала, щоб змінити тему: — А вам тут подобається?

— Хіба ж їм тут може не подобатися, — спроквола від­казав Ейб Норт. — Вони це місце самі вигадали. — Він поволі повернув свою величну голову і з ніжністю й любов’ю подивився на подружжя Дайверів.

— Вигадали?

— Цей готель працює влітку лише другий рік, — по­яснила Ніколь. — Ми торік умовили Госса залишити на літо одного кухаря, одного офіціанта й одного розсиль­ного. Виявилося, що справа варта заходу, а цей рік вза­галі перевершив усі сподівання.

— Але самі ви живете не в готелі?

— У нас тут є будинок нагорі, в Тармі.

— Ми розміркували просто, — сказав Дік, переставля­ючи один із парасолів так, щоб зняти з плеча Розмері квадратик сонця. — Росіяни й англійці звиклі до холоду. Тому вони вподобали північні курорти, такі, як Довіль; що ж до американців, то половина з них однаково живе в тропічному кліматі, отож і сюди вони приїздитимуть охоче.

Молодий чоловік романської зовнішності гортав номер «Нью-Йорк геральд».

— Послухайте, якої національності ці люди? — раптом промовив він і почав читати з ледь відчутним французьким акцентом: — «У готелі «Палас» у Веве зу­пинилися пан Пенделі Власко, пані Гарн­зад — я не ви­гадую! — Корінна Медонка, пані Паше, Серафім Тульйо, Марія Амалія Рото Але, Мозес Тойбель, пані Парагоріс, Апостол Александр, Йоланда Йосфуглу і Женевева де Момус». Хто вабить мене найбільше — то це Женевева де Момус. Слово честі, я ладен податися до Веве, щоб подивитись, що то за одна — Женевева де Момус.

Він неспокійно підвівся на ноги і швидко випростався. Він був на кілька років молодший від Дайвера й Норта — високий, міцний, але худорлявий, тільки на пле­чах і на руках надималися налиті силою м’язи. Обличчя його було б по-справж­ньо­му гарне, якби не вередлива гримаса, що кривила його уста, контрастуючи з демоніч­ним блиском карих очей. А втім, ці очі запам’ятовува­лися, а невдоволений вигин губ і зморшки нез’ясовної гризоти на юнацькому чолі швидко забувалися.

— У списку прибулих американців минулого тижня теж були кумедні прізвища, — докинула Ніколь. — Місіс Івлін Таз і ще... які ж це ще?

— Ще був містер С. М’ясоу, — сказав Дайвер, теж під­водячись. Він узяв свої грабельки й заходився вигортати з піску дрібні камінці.

— Авжеж, С. М’ясоу, — аж вимовляти страшно, прав­да ж?

Вони залишилися вдвох, і Розмері подумала, що від Ні­коль віє спокоєм — з нею навіть спокійніше, ніж з ма­тір’ю. Ейб Норт і Барбан — чорнявий француз — обго­ворювали події в Марокко, а Ніколь, переписавши на­решті рецепт, узялась до шитва. Розмері зацікавлено роздивлялася на їхні пляжні речі: чотири великі пара­солі, що разом утворювали тінистий намет, складана ка­біна для перевдягання, надувний гумовий кінь — такого Розмері ще не бачила, це були перші вироби відродже­ної після війни промисловості предметів розкоші, придбані, очевидно, першими покупцями. Дівчина розуміла, що ці люди належать до великосвітського товариства, але, всупереч пересторогам матері, вони не видавалися їй трутнями, яких треба оминати десятою дорогою. На­віть в їхній цілковитій бездіяльності, в тій безвладній нерухомості, що єднала їх із спекотним ранком, їй вви­жалася якась прихована значущість, глибокий зміст, діяльна й для неї незбагненна творчість думки, її незрі­лий розум не намагався проникнути в суть їхніх взаємин, її цікавило тільки те, як вони ставитимуться до неї. Але вона вже здогадувалася, що ці люди зв’язані міцним переплетінням приязних почуттів, і в її уяві це вилилося у висновок, що живуть вони весело й щасливо.

Вона по черзі глянула на трьох чоловіків, подумки оці­нюючи їх. Всі троє були по-своєму привабливі, всім трьом була властива якась особлива лагідність манер — очевидно, природжена, а не набута і зовсім не схожа на фамільярність акторського товариства; дивлячись на них, Розмері вловлювала також витончену делікатність, таку несхожу на нетактовне панібратство режисерів, що досі були для неї взірцем інтелігентності. З-поміж чоло­віків вона досі зустрічала, власне, тільки акторів і режи­серів, якщо не брати до уваги позбавлених будь-яких ознак особистості студентів, з якими вона познайомилася минулої осені на балу в Йєльському університеті, — во­на не запам’ятала тоді жодного обличчя й винесла єди­не враження — що всі вони закохуються з першого по­гляду.

Так, ці троє були зовсім інші. Барбан, найпростіший з-поміж них, скептичніший і охочіший поглузувати, зда­вався трішечки нещирим, навіть зарозумілим. У вдачі Ейба Норта сором’язливість поєднувалася з якимсь від­чайдушним гумором, що водночас і приваблював, і від­страшував Розмері. Інстинкт підказував їй, що цілісність її власної вдачі буде перепоною для нього: вони не зна­йдуть спільної мови.

Потім вона перевела погляд на Діка Дайвера і замилувалась ним: «Ні, якщо в світі існує ідеальний чоло­вік, то — ось він». Сонце і вітер забарвили в мідний ко­лір його обличчя, і той же відтінок мало його коротко підстрижене волосся й легкий пушок на руках. Очі сяя­ли сталевою блакиттю. Ніс був трошки загострений, а голову він тримав так, що не лишалося сумніву, до кого він звертає свої слова чи погляд — втішний вияв поваги до співрозмовника, бо, зрештою, чи так уже часто на нас дивляться? Хіба що вряди-годи скине хтось на тебе оком, цікавим чи байдужим — і все. Голос його, ледь співучий, на ірландський манір, звучав приязно й щиро, та водно­час Розмері відчувала в ньому твердість, самовладання й витримку — якості, властиві їй самій. Так, вона від­дала б своє серце йому і тільки йому, і Ніколь, підвівши голову, побачила, що він їй сподобався, але й почула ти­хе зітхання — він-бо вже належав іншій!

Опівдні на пляжі з’явилося подружжя Маккіско в су­проводі місіс Абрамс, містера Дамфрі й сеньйора Кампіона. Вони принесли з собою новий великий парасоль, поставили його, скоса позираючи на Дайверів, і самовдоволено залізли під нього — всі, крім містера Маккіс­ко, який зневажливо вмостився на осонні спиною до них. Працюючи грабельками, Дік пройшов повз них і, повер­нувшись, стиха повідомив:

— Ті двоє молодиків читають «Правила етикету».

— Готуються вступити у вищий світ, — сказав Ейб.

Мері Норт, та засмагла молода жінка, яку Розмері першого дня побачила на плоту, повернулася після ку­пання й сказала із пустотливою усмішкою:

— От і маємо тут знову пана й пані Морепоколіно!

— Обережно, це ж його друзі, — нагадала їй Ніколь, показуючи на Ейба. — Цікаво, чому він не підходить до них? Невже його більше не тягне туди?

— Тягне, звісно, — озвався Ейб. — Тільки в протилеж­ний бік.

— Так і знала, що цього літа тут не буде де голки встромити, — зітхнула Ніколь. — А це ж наш пляж, Дік розчистив його від цілої гори каміння. — І притишено, щоб не почуло тріо нянь-англійок під сусіднім парасо­лем, додала: — А втім, краще вже отака публіка, ніж торішні англійці, які цілий божий день квоктали на весь пляж: «Ой, яке синє море! Ой, яке ясне небо! Ой, як по­червонів носик у маленької Неллі!»

Розмері подумала, що не хотіла б мати Ніколь за во­рога.

— Але ви не бачили головного. Адже тут була бій­ка! — вела далі Ніколь. — За день до вашого приїзду отой чоловік із прізвищем, схожим на назву якоїсь мар­ки бензину чи маргарину...

— Маккіско?

— Атож, він посварився з дружиною, й вона сипнула йому в обличчя жменьку піску. І що б ви думали він зро­бив? Сів на неї верхи й почав тицяти носом у пісок! Ми аж сторопіли. Я навіть гукнула Дікові, щоб він втру­тився.

— А знаєте, — сказав Дік, замислено дивлячись на со­лом’яну мату, — я зараз піду й запрошу їх усіх до нас на обід.

— Нізащо! — вигукнула Ніколь.

— А по-моєму, непогана ідея. Якщо вже вони тут, то чому б з цим не змиритися?

— Ми й змирилися, — відказала Ніколь, сміючись. — Але я зовсім не хочу, щоб і мене тицяли носом у пісок. Я жінка лиха і мстива, — сказала вона Розмері і, обер­нувшись до дітей, гукнула: — Малеча, гайда купатися!

У Розмері раптом виникло почуття, що це купання за­пам’я­тається їй довіку, що надалі, хоч би коли йшлося про купання у морі, в її уяві завжди поставатиме саме ця картина. Вони пішли у воду всі разом, радіючи рухові після тривалої вимушеної бездіяльності, занурю­ючись після спеки у воду з насолодою гурмана, який за­пиває гостру, наперчену страву холодним як лід білим вином. Дайвери, за прикладом давніх наших предків, розподіляли день так, щоб заживати якнайбільше з да­рів Господніх. Натішившись сповна чимось одним, вони переходили до нової втіхи; попереду, хоч Розмері цього не знала, був ще один такий перехід: від щасливої са­мотності серед морських хвиль до веселої трапези в то­варистві під провансальським небом. Але її не полишало відчуття, що Дік узяв її під свою опіку, і вона залюбки робила те, що й усі, немовби підкоряючись його нака­зові.

Ніколь нарешті передала чоловікові дивний предмет туалету, над яким трудилася цілий ранок. Дік сховався в кабіні і невдовзі вийшов звідти в чорних мереживних штанцях. Всі на пляжі так і ахнули. А втім, придивив­шись уважніше, люди побачили, що мереживо нашите на цупку основу тілесного кольору.

— Я б сказав, що це витівка педераста! — гидливо зауважив містер Маккіско, а тоді, озирнувшись на місте­ра Дамфрі й містера Кампіона, додав: — Перепрошую!

Розмері була в захваті від мереживних штанців, її щиро полонила щедра простота Дайверів. У своїй наїв­ності вона на здогадувалася, що все зовсім не так про­сто й безневинно, як здається, що все це вибране на ярмарку життя покупцями, яких цікавить не кількість, а якість; і що все інше — природна поведінка, майже ди­тяча безтурботність і доброзичливість, прагнення до ви­яву най­простіших людських чеснот — також є частиною кабальної угоди з богами й здобуте в боротьбі, якої вона й уявити не могла. За зовнішніми ознаками Дайвери стояли тоді на вершині еволюції цілого кла­су — через те більшість людей здавалися поряд з ними такими незграбними, — але насправді в їхньому житті вже розпочався процес якісних змін, якого Розмері не­спроможна була помітити.

Разом з усіма дівчина пила херес і заїдала хрустким печивом. Дік Дайвер довго дивився на неї холодними блакитними очима; нарешті його вольові й лагідні уста розтулилися, і він з притиском сказав:

— Знаєте, я давно вже не бачив таких дівчат, як ви, — таких, щоб справді квітли на очах.

Потім Розмері невтішно ридала, припавши обличчям до колін ма­тері.

— Мамо, я кохаю його! Кохаю нестямно — я ніколи не думала, що зі мною може статися таке. А він одруже­ний, і дружина в нього така вродлива — ну що мені роби­ти, га? Ой, якби ж ти знала, як я його кохаю!

— Цікаво було б його побачити.

— Його дружина запросила нас на п’ятницю на ве­черю.

— Якщо ти закохалася, то не плач. Закохані не пла­чуть, а смі­ються.

Розмері звела на неї очі, хитнула головою, струшуючи сльози, і всміхнулася. Мати завжди мала на неї значний вплив.

V

Розмері поїхала до Монте-Карло в поганому на­строї — наскільки це взагалі було для неї можливо. Стрімкий і вибоїстий шлях привів її в Ля-Тюрбі, до старої тамтешньої кіностудії, яку тепер саме пере­будовува­ли. Поки вона стояла перед ґратчастою брамою, чекаючи відповіді на свою записку, їй здавалося, що вона знов у Голлівуді. На подвір’ї лежав химерний мотлох, що залишився після недавніх зйомок, — подерті декорації, які зображали вуличку індійського міста, великий кит з пап’є-маше, вишня-велетень із плодами завбільшки як баскетбольні м’ячі, яка, зрештою, здавалася тут просто екзотичним деревом, місцевою рослиною на зразок ама­ранту, мімози, коркового дуба чи карликової сосни... Да­лі стояло кафе-закусочна, а за ним — два схожих на великі сараї знімальних павільйони. І скрізь, куди не глянь, об­личчя — підмальовані, пофарбовані, обличчя людей, що терпляче чекали і сподівалися чогось.

Хвилин за десять до воріт підбіг молодик із чуприною канаркового кольору.

— Заходьте, міс Хойт. Містер Брейді саме на зйом­ках, але він зараз прийме вас. Вибачте, що вам довелося чекати, але ці французькі мамзелі такі пронозисті — життя від них немає.

Адміністратор студії відчинив маленькі двері в глухій стіні павільйону, і Розмері, несподівано для себе зрадів­ши знайомій обстановці, ввійшла слідом за ним у півтем­ряву. Там і тут у сутінках бовваніли постаті — обертали до неї попелясто-сірі обличчя, мов душі в чистилищі, потривожені появою смерт­ного. Чувся гомін притишених голосів, здалеку долинало ніжне тремоло фісгармонії. Обійшовши фанерну перегородку, вони опинилися перед залитим білим тріскотливим світлом майданчиком, посеред якого нерухомо, ніс у ніс, стояли французький актор — манишка, комір і манжети яскраво-рожевого кольору — і американська актриса. Вони дивилися одне на одного осклілими очима — здавалось, вони стоять так уже не одну годину; час спливав, але вони не змінювали пози, не ворушилися. Батарея юпітерів раптом з лютим сичанням погасла, потім спалахнула знову; десь далеко жалібно застукотів молоток — наче хтось просився, щоб його впу­стили в темну порожнечу, в ніщо; згори, з-поміж слі­пучих ліхтарів, вигульк­нуло синє обличчя й гукнуло щось незрозуміле в темряву під дахом. Потім просто перед Розмері залунав, розколовши тишу, чийсь гучний голос:

— Золотко, панчохи можеш не знімати, хай деруться! Не страшно, як роздереться і десять пар. А ця сукенка коштує п’ятнадцять фунтів.

Той, хто говорив це, позадкував і наштовхнувся на Розмері. Тоді адміністратор студії сказав:

— Обережно, Ерле, це міс Хойт.

Вони бачилися вперше. Брейді справляв враження енергійної, запальної людини. Потискуючи їй руку, він швидко оглянув її — знайомий початок, що вже не бентежив дівчину, а лише викликав невиразне почуття зверхності до співрозмовника. Якщо її особа чогось варта, то чом не скористатися з цього?

— Я вас чекав з дня на день, — сказав Брейді. Голос його звучав надто владно як на буденну розмову, та за­разом у ньому вчувався легкий призвук кокні . — Як вам їздилось?

— Непогано, але вже хочеться додому.

— Та що ви! — запротестував він. — Не поспішайте, я хочу поговорити з вами. Я дивився вашу «Татову донь­ку» в Парижі — мушу вам сказати, зроблено чудово. Після перегляду я одразу ж зателефонував у Голлівуд, щоб дізнатися, чи ви маєте новий контракт.

— На жаль, я вже маю іншу пропозицію.

— Який фільм, господи, який фільм!

Щоб не всміхнутися на знак згоди, бо це було б нескромно, Розмері насупилася.

— Нікому, однак, не хочеться лишатися все життя героєм однієї картини.

— Авжеж, авжеж, цілком слушно. Які ж у вас намі­ри?

— Мати вирішила, що мені слід відпочити. А повернувшись, ми або підпишемо контракт з «Ферст нешнл», або поновимо угоду з «Феймес».

— Хто це «ми»?

— Моя мати. Вона веде всі мої справи. Я без неї — ні кроку.

Він знов оглянув її з голови до ніг, і Розмері раптом відчула, що цей погляд прошив її наскрізь. Ні, він не примусив серце радісно затрепетати, не викликав того щасливого піднесення, яке вона відчула вранці на пляжі під поглядом Діка Дайвера. Це був ніби електрич­ний розряд. Очі Брейді зрадили його хіть, і, попри свою дівочу цноту Розмері подумала, що могла б віддатися йому. Віддатися, а через півгодини забути про нього, як забувають про партнера, якого цілують перед кіно­камерою.

— Де ви зупинилися? — запитав Брейді. — Ага, у Госса. Ну що ж, і в мене цей рік розпланований до кінця, але моя пропозиція досі чинна. Відколи я працю­вав з Конні Толмедж, ви — перша дівчина, яку я заангажував би відразу і не ва­гаючись.

— І я б залюбки у вас знялася. Чому ви не повертає­тесь до Голлівуда?

— Ненавиджу те бісове кубло! Мені й тут добре. По­чекайте — я дозніму цей епізод і покажу вам студію.

Він повернувся на майданчик і стиха почав щось по­яснювати акторові-французу.

Минуло п’ять хвилин — Брейді все говорив, а француз слухав, переступаючи з ноги на ногу, й кивав головою. Нараз Брейді обернувся, гукнув щось угору, і в ту ж мить, засичавши, спалахнули юпітери. Розмері знов огорнули знайомі звуки Лос-Анджелеса. Не боячись ані цих звуків, ані темного лабіринту перегородок, охоплена бажанням знов опинитися вдома, вона рушила до виходу. Знаючи, в якому настрої буде Бренді після зйомок, вона не хотіла продовжувати розмову з ним, але почуття, на­віяні перебуванням на студії, не залишили її й після то­го, як вона вийшла за браму. Середземномор’я вже не здавалося їй сонним царством: адже й тут знімали фільми! Всі без винятку перехожі на вулицях тепер подобалися їй, і дорогою на вокзал вона купила собі пару сандаль.

Мати була задоволена: Розмері дотрималась усіх її напучень, — але вона хотіла якнайшвидше благословити дочку на самостійне життя. Хоч на вигляд місіс Спірс була жінка бадьора й діяльна, душа її втомилася. До­глядати смертельно хворого — тяжке випробування, а їй випало пройти через це двічі...

VI

Приємно збуджена рожевим вином, Ніколь Дайвер ви­йшла після ленчу в свій чудовий — жодної зайвої тра­винки! — садок і пішла стежкою, так високо схрестивши руки на грудях, що штучна камелія на плечі торкнулася її щоки. Садок починався від будинку — разом вони утво­рювали одне ціле — і з двох боків межував із старим селом, а його нижній край усту­пами спускався до моря.

Попід кам’яною огорожею з боку села все було запо­рошено: покручені виноградні лози, евкаліпти й лимонні дерева, навіть садова тачка — недавно покинута тут, во­на вже вгрузла в землю, змерт­віла й почала трухлявіти. Ніколь не раз дивувалася, що з другого боку огорожі, за грядкою півоній, починався зовсім інший світ — цар­ство зелені й прохолоди, де, омиті ніжною росою, куче­рявилися пелюстки й листя.

На шиї Ніколь був пов’язаний бузковий шарф, і буз­ковий відсвіт від нього, якого не могло знебарвити на­віть сліпуче сонячне проміння, лягав на її обличчя й на землю під її ногами. Обличчя було зосереджене, майже суворе, лише у виразі зелених очей прозирала якась розгубленість, безпорадність, її золотаве колись волосся потемнішало, але тепер, у свої двадцять чотири роки, во­на була вродливішою, ніж у вісімнадцять, коли золото кучерів затьмарювало всі інші її принади.

Оповитою ледь чутним запахом квітів стежкою з бор­дюром із білих камінців вона вийшла на майданчик, з якого видно було море; тут між віттям смоковниць висі­ли не за­свічені ліхтарики, під великим базарним пара­солем із Сієни стояли стіл і плетені крісла, а посередині височіла величезна пінія, найбільше дерево в саду. Ніколь зупинилась і, неуважливо дивлячись на густий поріст ротиків та красолі під пінією — наче хто навмання сипнув під дерево жменьку насіння, — прислухалася до сердитих голосів і плачу, що раптом долинули з дому; певно, діти щось не поділили між собою. Коли галас розтанув у гарячому повітрі, вона рушила далі, повз калейдоскоп півоній, що стелилися рожевими хмарами, чорних і коричневих тюльпанів, тендітних троянд на фіо­летових стеблах, троянд прозорих, мов цукрові квіти у вітрині кондитерської, — аж поки це бурхливе скерцо ко­льорів, мовби досягши найвищого напруження, не урва­лося зненацька — далі вологі східці збігали на п’ять футів униз, на другий виступ.

Тут була криниця, і цямриння над нею навіть у найспекотливіші дні лишалося вогким і слизьким. Обійшовши криницю, Ніколь піднялася східцями, що вели на город. Хода в неї була швидка — вона любила рухатися, хоч іноді здавалася втіленням спокою — глибокого й загад­кового. Пояснювалося це тим, що в неї був невеликий запас слів, а ще менше — віри в їхню силу, отже, на лю­дях Ніколь здебільшого мовчала, докидаючи слово лише тоді, коли без цього вже не можна було обійтися, — і то з ощадливістю, яка межувала зі скупістю. Але коли така небалакучість починала бентежити малознайомих співрозмовників, Ніколь раптово підхоплювала тему бесіди й починала торохтіти без упину, сама собі диву­ючись, а потім так само раптово замовкала, майже зля­кано, немов слухняний мисливський собака, який вико­нав усе, що від нього вимагалося, та ще й навіть трохи більше.

Стоячи посеред зеленого ворсистого килима городу, Ніколь побачила Діка, який простував стежкою до своєї май­стерні. Вона почекала, поки він зник, потім через грядки молодої салати про­йшла до невеличкого звіринця, де відразу зашаруділи кролі, різноголосо й зухвало загомоніли голуби й папуга. Спустившись звідти на ін­ший прискалок, вона підійшла до невисокого, вигнутого підковою парапету й глянула вниз. Із сімсотфутової ви­соти перед нею відкрилося Середземне море.

Місце, де вона стояла, було колись центром гірського селища Тарм. На цій скелі донедавна тулилася купка селянських хатин; п’ять із них об’єднали в одну спору­ду — віллу, а чотири знесли й на їхньому місці посади­ли садок. Огорожу, однак, лишили стару, і тому знизу, з шосе, садиба не вирізнялася з-поміж фіолетово-сірого скупчення тармських будинків.

Ніколь постояла хвильку, дивлячись на море, але там роботи не було навіть для її невтомних рук. Тим часом Дік вийшов зі свого флігеля з підзорною трубою й почав наводити її на схід — на Канн. За мить у поле його зору потрапила Ніколь; він одразу ж зник у своїй майстерні й вигулькнув звідти — вже з мегафоном. Він мав силу-силенну всіляких технічних іграшок.

— Ніколь! — прогримів він. — Я забув попередити тебе про своє останнє апостольське діяння: я запросив також місіс Абрамс, оту сиву даму.

— Я так і знала. Це неподобство!

Її слова чітко пролунали в тиші, і, щоб не вийшло так, ніби вона сміється з його іграшки, Ніколь гукнула го­лосніше:

— Ти мене чуєш?

— Чую. — Він опустив був мегафон, але зразу ж підніс його до рота. — Я хочу запросити ще декого. Отих двох молодиків.

— Гаразд, запрошуй, — лагідно погодилася вона.

— Я хочу влаштувати справді скандальну вечірку. Щоб були і сварки, і перелюбство, щоб хтось образився й пішов, грюкнувши дверима, і щоб яка-небудь дама зо­мліла у вбиральні. Це буде чудо, а не вечірка!

Він зник у майстерні, але Ніколь уже знала, що його пойняв добре знайомий їй настрій, — напад непогамов­ного збудження, яке передавалося всім довкола й незмінно кінчалося глухою тугою, якої він ніколи не пока­зував, але яку вона завжди вгадувала. Приводом до веселощів ставала часом дрібничка, значення якої аж надто перебільшувалось, і в таких випадках Дік маніпу­лював людьми справді віртуозно. За винятком хіба затя­тих циніків та недовірків, усі довкола пере­ймалися без­застережною, сліпою любов’ю до нього. А реакція при­ходила потім, коли він усвідомлював, скільки сили й сна­ги розтрачено надаремне. Оглядаючись іноді назад, на роздмухане ним карнавальне вогнище пристрастей, він жахався, як жахається часом генерал, дивлячись на кри­ваву січу — наслідок власного наказу, відданого, щоб за­довольнити йому самому незрозумілий інстикт крово­жерності.

Але люди, що бодай ненадовго опинилися в товаристві Діка Дайвера, мали дивне почуття: їм здавалося, ніби він не випадково вирізнив їх з-поміж інших, а побачив у їхній долі винятковість, якою можна пишатися. Він блискавично полонив серця своєю надзвичайною уважністю й чарівливою чемністю, здобуваючи перемогу ра­ніше, ніж переможені всти­гали усвідомити це. І тоді без зайвих слів, аби не прив’яла перша квітка дружби, він широко розчиняв перед ними браму у свій чудесний світ. Поки вони беззастережно корилися законам цього світу, Дік робив усе, щоб вони почувалися в ньому щасливо; та досить їм було хоч на мить узяти ці закони під сумнів, Дік немов розчинявся в повітрі у них перед очима, не лишаючи навіть спогаду про свої слова та вчинки.

О пів на дев’яту того вечора він вийшов зустрічати пер­ших гостей, церемонно несучи плащ на руці, як тореадор накидку. Вірний собі, він, привітавшись із Розмері та її матір’ю, помовчав, даючи їм першим розпочати розмову, — мов розраховуючи на те, що звук власного голосу допоможе їм швидше освоїтися на незнайомому місці.

Розчервонілі, збадьорені свіжим гірським повітрям, Розмері і місіс Спірс зацікавлено роздивлялися довкола. Трапляється, ознаки величі людей небуденних виявляються навіть у спотворених мовних зворотах; отак і дбайливо виплекану красу вілли «Діана» не потьмарювали навіть такі тривіальні недоречності, як нічим не виправдана по­ява покоївки чи корок від шампанського під ногою. Поки прибували перші гості — провісники нічних розваг, у будинку повільно завмирало денне життя, останнім виявом якого була вечеря малих Дайверів та їхньої гувернантки на відкритій терасі.

— Який чудовий сад! — вигукнула місіс Спірс.

— Це садок Ніколь, — сказав Дік. — Вона пильно доглядає його, все порається в ньому, лікує від усіляких хвороб. Боюся, що й вона сама одного чудового дня захворіє на яку-небудь плямистість чи фітофтороз. — По­тім, посварившись пальцем на Розмері, сказав їй жар­тівливим голосом, у якому, здавалось, бриніла батьків­ська турботливість: — Мій обов’язок тепер — урятувати вас від сонячного удару; я подарую вам пляжного капе­люха.

Він повів їх на тересу, де заходився готувати коктейль. Прибув Ерл Брейді й здивувався, побачивши Розмері. Тут він поводився спокійніше, ніж на студії, неначе за­лишив свої химери за її брамою, але Розмері, миттю порівнявши його з Діком Дайвером, рішуче віддала пе­ревагу останньому. Поряд з Діком Ерл Брейді видавався трохи неотесаним, навіть дещо вульгарним; але й тепер, дивлячись на нього, вона відчула щось схоже на елект­ричний розряд.

Ерл тим часом приязно, як давній знайомий, звернувся до дітей, які щойно підвелися з-за столу:

— Ну, Ланьє, може, заспіваєш нам пісеньку? Заспі­вай нам разом з Топсі яку-небудь гарну пісеньку.

— А яку б ви хотіли? — запитав хлопчик, кумедно роз­тягуючи слова, як усі американські діти, що виросли у Франції.

— Ну хоча б «Mon ami Pierrot».

Не манірячись, брат і сестра стали поряд, і у вечірній тиші полинули два тоненькі дзвінкі голосочки:

Пісенька скінчилася; діти, червонощокі в призахідно­му промінні, всміхаючись, вислухали оплески; Розмері думала про те, що вілла «Діана» — це і є, мабуть, центр всесвіту. На такій сцені конче повинно статися якесь диво. Вона ще більше пожвавішала, зачувши дзенькіт коло хвіртки — сигнал про прибуття нових гостей.

Подружжя Маккіско, місіс Абрамс, містер Дамфрі й містер Кампіон підійшли до тераси.

Розмері аж гірко зробилося від розчарування — вона кинула швидкий погляд на Діка, не розуміючи, навіщо тут оці недоречні люди. Але його обличчя зберігало свій звичайний приємний вираз. Він привітав гостей з гід­ністю й повагою, що засвідчували його віру в їхні без­межні й ще не розкриті можливості. І Розмері була така захоплена Діком, що незабаром уже й сама сприйма­ла як належне присутність Маккіско та їхніх друзів, і їй навіть здавалося, що вона сподівалася побачити їх тут.

— Ми з вами зустрічалися в Парижі, — сказав Маккі­ско Ейбові Норту, який разом з дружиною прийшов слі­дом за ними. — Власне, навіть двічі.

— Атож, атож, пригадую, — відповів Ейб.

— А де саме, пригадуєте? — запитав Маккіско замість того, щоб задовольнитися такою відповіддю й поставити крапку.

— Де саме? Здається... Здається... — Ейб не хотів далі прикидатися. — Ні, не пригадую.

Ця коротка розмова заповнила паузу; Розмері поду­мала, що тепер хтось мав би заговорити на іншу тему, але Дік не робив нічого, щоб розділити цих останніх гостей чи бодай обеззброїти якимось зауваженням місіс Маккіско, яка весь час погордливо кривилася. Він не шукав виходу з цього ніякового становища, бо знав, що воно не загрозливе й усе владнається само собою. Свої сили він беріг для тієї куди важливішої миті, коли, по­ставши перед гістьми в усьому своєму блиску, він по­дасть їм усім знак до розваг.

Розмері стояла поряд з Томмі Барбаном, сьогодні осо­бливо похмурим і сердитим — здавалося, він мав на те якусь свою причину. Він сказав Розмері, що завтра від’їз­дить.

— Повертаєтеся додому?

— Додому? В мене дому немає. Я їду на війну.

— На яку війну?

— Яку? А на будь-яку. Я останнім часом газет не чи­тав, але, напевно, де-небудь війна обов’язково точиться. Не може бути, щоб десь не воювали.

— А вам хіба однаково, за що воювати?

— Атож, аби до мене по-людському ставилися. Коли мене обсідає нудьга, я їду до Дайверів, бо знаю: звідси мені через тиждень-два захочеться на війну.

Розмері спідлоба глянула на нього:

— Але ж ви приятелюєте з Дайверами.

— Атож, особливо з нею, але в їхньому товаристві в мене завжди виникає бажання йти на війну.

Вона спробувала зрозуміти його, але не змогла. Як на неї, вона б ніколи не розлучалася з Дайверами.

— Ви напівамериканець, — сказала вона, неначе цим усе пояснювалося.

— І напівфранцуз, і освіту здобув в Англії, і відколи мені виповнилося вісімнадцять, я встиг повоювати під пра­порами восьми держав. Але, будь ласка, не думайте, що я не люблю Дайверів, — я їх дуже люблю, особливо Ніколь.

— Хіба ж їх можна не любити, — просто сказала вона.

Цей чоловік раптом ніби відштовхнув її від себе. В словах його відчувався якийсь неприємний натяк, і їй захотілося захистити своє захоплення Дайверами від його блюзнірської неповаги. Вона зра­діла, що не сидіти­ме поруч з ним за обідом; коли вона разом з усіма йшла до столу, накритого в саду, в її вухах усе ще звучало: «особливо Ніколь».

Поки вони йшли стежкою, вона опинилася на хвилину поряд з Діком Дайвером. Він променів таким ясним, упевненим спокоєм, що всі її сумніви зблякли й розвія­лися. Вже рік, — а для неї це була ціла вічність, — вона мала і гроші, і неабияку славу й зналася із знаменитими людьми, які, зрештою, здавалися вдові лікаря та її дочці лише збільшеними копіями їхніх паризьких готельних сусідів. Розмері мала романтичну вдачу, але на роман­тику життя її було бідне. Дбаючи про доньчину кар’єру, мати твердою рукою боронила її від усяких дешевих і легких перемог, що їх життя пропонувало щокроку; та Розмері й сама вже вміла відділяти зерно від полови; вона працювала у світі ілюзій, але не жила в ньому. І коли мати поглядом показала їй, що схвалює Діка Дайвера, то це й означало: справа варта заходу; то був дозвіл іти вперед, не спиняючись ані перед чим.

— Я весь час милувався вами, — сказав Дік, і вона знала, що це правда. — Ми вас дуже полюбили.

— А я закохалась у вас із першого погляду, — стиха промовила вона.

Він удав, ніби не надає значення її словам, ніби вони про­сто обмінялися компліментами.

— З новими друзями, — сказав він серйозно, вкладаю­чи у свої слова якийсь важливий зміст, — з новими друзя­ми часто почуваєш­ся краще, ніж з давніми.

Це зауваження, яке вона, щиро кажучи, не зовсім зро­зуміла, він зробив, коли вони вже підійшли до столу, що повільно випливав із сутінків у дедалі яскравішому світлі ліхтарів. Серце її радісно тьохнуло, коли вона по­бачила, що Дік запросив її матір сісти праворуч від себе; сама вона опинилася між Луїсом Кампіоном і Брейді.

Переповнена почуттями, Розмері обернулася до Брей­ді, щоб висповідатися йому, але холодна іскра, що блис­нула в його очах на першу ж згадку про Діка, засвідчи­ла, що вона звернулася не туди, куди слід. Тоді й Роз­мері не дозволила йому покласти долоню на її руку, і за обідом вони весь час розмовляли на професійні те­ми — цебто говорив він, а вона слухала з чемною ціка­вістю, хоча думками витала десь-інде так очевидно, що він навряд чи не помічав цього. Час від часу вона вхоплювала уривки фраз і доповнювала їхній зміст тим, що відбилося в підсвідомості, — так іноді, почувши зненаць­ка бій годинника, безпомилково визначаєш, скільки разів він пробив, бо вухо само лічило удари.

VII

Коли Брейді на хвильку замовк, Розмері подивилась туди, де між Томмі Барбаном і Ейбом Нортом сиділа Ніколь. Її волосся, густе, як шерсть чау-чау, пінилося і яскріло в мерех­тливому світлі свічок. Розмері прислу­халася, зачарована низьким, чітким голосом.

— Бідолаха! — вигукнула Ніколь. — Чого це вам за­кортіло перепиляти його навпіл?

— Певна річ, хотів побачити, що в нього всередині. Невже вам не цікаво, що в офіціанта всередині?

— Старі меню, — засміялася Ніколь, — череп’я битого посуду, чайові, недогризки олівців.

— Напевне, але це ще треба науково довести. Крім того, пилку я мав не якусь, а музичну, тож і видовище було б зовсім не страшне.

— Ви збиралися грати на ній під час операції? — по­цікавився Томмі.

— На жаль, до цього не дійшло. Він усе зіпсував сво­їм лементом. Так репетував, що ми злякались: ще, бо­ронь боже, увередиться.

— Все-таки дивно, — мовила Ніколь. — Щоб ото один музикант узяв інструмент у іншого і...

Минуло тільки півгодини, відколи вони посідали за стіл, а вже сталася відчутна зміна: одне по одному при­сутні позбулися хто турботи, хто тривоги, хто підозри — і ставали самі собою в найкращих своїх виявах — стали гістьми Дайверів. Насуплений чи байдужий вигляд за­смутив би господарів, і тому всі аж світилися приязню, а Розмері, спостерігаючи це, переймалася любов’ю і вдячністю до них усіх, за винятком Маккіско, який і тут примудрявся триматися осібно, — що пояснювалося, до речі, не так злостивістю, як бажанням закріпити вином той гарний настрій, з яким він сюди при­йшов. Від­кинувшись на спинку стільця між Ерлом Брейді, якому він докинув кілька ущипливих зауважень щодо мисте­цтва кіно, і місіс Абрамс, якої він взагалі не помічав, Маккіско свердлив Діка Дайвера поглядом, сповненим ни­щівної іронії; час від часу він, проте, сам псував ефект­ність своєї пози спробами залучити Діка до розмови через весь стіл.

— Ви приятелюєте з Вен-Б’юреном Денбі? — запиту­вав він.

— Здається, я вперше чую це ім’я.

— А я був певен, що ви приятелюєте, — роздратовано наполягав Маккіско.

Не спромігшись завести розмову про містера Денбі, він торкнувся ще кількох тем, так само невдалих, але що­разу його ніби паралізовувала чемна увага Діка і пере­рвана ним розмова по короткій паузі точилася далі без його участі. Маккіско намагався втручатися і в інші роз­мови, але виходило це в нього так, наче він потискував порожню рукавичку, а не руку, і врешті-­решт він замовк з утомленим виглядом дорослої людини, знудженої ди­тячою компанією, й зосередив свою увагу на шампан­ському.

Розмері обводила поглядом стіл, стежачи за настроєм гостей так пильно, наче готувалася на роль їхньої ма­чухи. Тепле світло свічок, поставлених у вазі з яскра­вими гвоздиками, падало на обличчя місіс Абрамс — рум’яне від «Вдови Кліко», воно пашіло здоров’ям, при­вітністю, дитячою добротою; поряд з нею сидів містер Ройял Дамфрі, чия дівоча врода не так впадала в око в цій святковій обстановці, його сусідкою була Вайолет Маккіско; від випитого все гарне і принадне в ній роз­квітло, і вона облишила на час спроби осмислити дво­значність свого становища — становища дружини кар’є­риста, який не зробив кар’єри.

Далі — Дік, обтяжений турботами, що їх він зняв зі своїх гостей, поглинутий своїми обов’язками госпо­даря.

Потім її мати, як завжди, бездоганна.

Потім Барбан, що розважав її матір невимушеною світською бесідою, — за це Розмері знову перейнялася симпатією до нього.

Потім Ніколь. Розмері якось по-новому побачила її й подумала, що зроду не зустрічала вродливішої жінки, її обличчя — обличчя святої, образ скандинавської мадон­ни — ся­яло крізь сніговій дрібної комашні, що летіла на свічки, тепло рожевіло у світлі порозвішуваних на пінії ліхтариків. Яким спокоєм віяло від неї!

Ейб Норт пояснював їй свій моральний кодекс.

— Авжеж, він у мене є, — наполягав він. — Людина не може жити без морального кодексу. А мій полягає в то­му, що я — проти спалювання відьом. Як почую, що десь спалили відьму, мене аж жаром обсипає.

Брейді встиг розповісти Розмері, що Ейб Норт — ком­позитор, який уславився зовсім молодим, але вже років сім нічого не пише.

Далі сидів Кампіон; хоч, як це не дивно, сьогодні він не кривлявся й навіть виявляв до своїх сусідів щось схоже на материнське пік­лування. Потім Мері Норт, така весела, що неможливо було не всміхнутися, дивлячись, як поблискують білі дзеркальця її зубів — її розтулені уста були округлені, немов у беззвучному вигуку насо­лоди.

І нарешті Брейді, який помалу узгоджував зі світ­ськими манерами свою енергію, спрямовану зазвичай на безпардонне самоствердження, на хизування власним душевним здоров’ям та вмінням зберігати його ціною байдужості до чужих вад.

Для Розмері, схожої своєю наївною довірливістю на юну героїню із книжечок місіс Бернет, ця вечірка була немовби поверненням додому, немовби відпочинком піс­ля солоних дотепів і непристойностей Дикого Заходу. В темряві саду іскор­ками спалахували світлячки, десь далеко внизу під скелею гавкав собака. Здавалося, стіл піднісся над землею, як піднята механізмом сцена, і в тих, хто сидів за ним, виникало таке почуття, ніби вони лишилися самі в темряві всесвіту, і смаку їжі, яку вони споживають, уже не дано буде звідати нікому після них, і нікого більше не зігріє тепло, що сповнює їхні серця. Місіс Маккіско стиха, щасливо засміялася, і, немов це був знак, що вознесіння в емпірей завершене, Дайвери раптом засяяли усмішками, ще більшою привітністю й приязню, немов прагнучи винагородити своїх гостей, які вже й так звеличилися у власних очах завдяки тонким лестощам, чемності й запобігливості господарів, за всі ті блага, які їм, можливо, довелося залишити на далекій землі. Якусь мить вони обоє, здавалося, розмовляли з кожним зокрема і з усіма разом, запевняючи їх у своїй приязні, своїй любові. І якусь мить обличчя, звернені до них, нагадували обличчя бідних дітей, яких добродійник запросив на Різдвяну ялинку. А тоді зненацька все зник­ло — вечеря закінчилася, магічна сила, що перенесла гостей з-за звичайного обіднього столу в розрі­джену ат­мосферу високих почуттів, вичерпалася, перше ніж вони усвідомили, що перебувають у цій атмосфері, перше ніж відчули себе богами.

Але розлита в повітрі чарівність теплого, запашного півдня, чарівність скрадливої темряви й далекого при­марного плюскоту середземноморських хвиль не зникла, вона перелилася в Дайверів, стала часточкою їхнього єства. Розмері побачила, як Ніколь умовляє її матір прийняти в подарунок жовту театральну сумочку, яку та похвалила.

— Речі повинні належати тим, кому вони подобаю­ться, — казала Ніколь, складаючи до сумочки всі дріб­нички жовтого кольору, що були попідруч — олівець, циліндрик з помадою, записничок, — бо вони пасують одне до одного.

Ніколь зникла, а незабаром Розмері помітила, що й Діка ніде немає; гості розійшлися по саду, дехто подав­ся до те­раси.

— Вам до вбиральні не треба? — запитала в Розмері місіс Маккіско.

Розмері такої потреби не мала.

— А мені треба, — заявила місіс Маккіско. — Я йду до вбиральні. — І з виглядом жінки, що зневажає всілякі умовності, вона попрямувала до будинку, супроводжу­вана осудливим поглядом Розмері.

Ерл Брейді запропонував спуститися вниз, до пара­пету, але Розмері вирішила, що час уже і їй заявити свої права на Діка Дайвера, й лишилася чекати його, прислухаючись тим часом до суперечки між Маккіско та Барбаном.

— Чого ви надумали воювати проти радян? — питав Маккіско. — Адже вони здійснюють найбільший експери­мент в історії людства! А Ріфська республіка чим пе­ред вами завинила? Як на мене, якщо вже виявляти ге­ройство, то на боці тих, хто воює за справедливу справу.

— А як визначити, чия справа справедливіша? — сухо запитав Барбан.

— Ну, це кожній розумній людині зрозуміло.

— Ви комуніст?

— Я соціаліст, — відповів Маккіско, — і співчуваю Росії.

— А я — солдат, — чемно всміхнувся Барбан. — Мій фах — убивати людей. Я бився з ріфами, бо я європеєць, а з комуністами б’юся тому, що вони зазіхають на мою власність.

— Ну, це вже така обмеженість...

Маккіско озирнувся, шукаючи спільників, щоб разом з ними підняти на глум Барбана, але нікого не побачив. Він не розумів того, з чим зіткнувся в Барбані — ані мізерності його запасу ідей, ані складності традицій, на яких його виховано. Що таке ідеї, Маккіско знав і, пі­знаючи світ, навчався розбиратись у дедалі більшій їх кількості; але, опинившись віч-на-віч з людиною, яку він подумки назвав «йолопом», людиною, що, не висло­вивши жодної вагомої думки, не дала йому, однак, від­чути власної вищості, Маккіско поспішив заспокоїти се­бе висновком, що Барбан — кінцевий продукт віджилого світу, а отже, й нічого не вартий. Від зустрічей з представниками американської аристократичної еліти Маккіско виніс враження, що найтиповішими рисами її є незграбний, дешевий снобізм, хизування власним не­уцтвом і цинічна брутальність, запозичені в англійців, але без урахування тих чинників, які надають змісту англійському філістерству й англійській грубості, — й перенесені до країни, де навіть щонайменші знання й мінімальна ввічливість цінуються більше, ніж деінде, — власне, ті риси, квінтесенцією яких став так званий «гар­вардський стиль» початку століття. Одного з таких ари­стократів він побачив у Барбані, а що напідпитку він забув про свій страх перед такими людьми, то це неми­нуче мало завести його в халепу.

Розмері було чомусь соромно за Маккіско. Вона сиді­ла зовні спокійна, але внутрішньо палала бажанням швидше побачити Діка Дайвера. З її місця за столом, де, крім неї, лишилися тільки Барбан, Маккіско та Ейб, їй видно було стежку, обсаджену миртом і папороттю, а за ними — терасу. Замилувавшись профілем матері, що виник на тлі освітлених дверей, Розмері хотіла підвестися й піти до неї, але з будинку саме примчала задихана місіс Маккіско.

Її аж розпирало від збудження. Вже з того, як вона мовчки витягла стілець, сіла і, втупившись у порожнечу, поворушила губами, видно було, що ця жінка вщерть повна новинами; тож не дивно, що погляди присутніх звернулися до неї, а її чоловік запитав:

— Що сталося, Вай?

— Ох, любий... — почала вона і, обвівши всіх очима, зупинила їх на Розмері. — Ох, люба... Ні, не можу. Страшно й казати.

— Ви серед друзів, заспокойтеся, — сказав Ейб.

— Ох, любі мої, там нагорі я побачила таке...

Таємниче похитавши головою, вона замовкла, і то вчасно, бо Барбан підвівся й сказав їй ввічливо, але рішуче:

— Я б не радив вам виносити на люди те, що ви ба­чили в цьому домі.

VIII

Вайолет голосно, тяжко зітхнула й спробувала надати своєму обличчю спокійнішого виразу.

Нарешті повернувся Дік; відразу все зрозумівши, він розділив Барбана й подружжя Маккіско — завів з Мак­кіско розмову про літературу, виказуючи сміховинну не­обізнаність і даруючи, таким чином, співрозмовникові те, чого тому бракувало, — хвилинну можливість втіши­тися почуттям власної вищості. Інших він попросив пе­ренести свічники до будинку, а хто ж відмовиться від приємності пронести темним садом вогник свічки, до то­го ж на прохання такого люб’язного го­сподаря? Розмері теж несла один із свічників, терпляче відповідаючи Ройялу Дамфрі на нескінченні розпити про Голлівуд.

«Тепер я заслужила право побути з ним удвох, — думала вона, — і він повинен розуміти це, бо хіба ж він не живе за тими самими законами, яких навчила мене мати?»

Розмері не помилилася. Незабаром він поманив її за собою, і вони подалися геть від будинку, до парапету. Вона не відчувала східців під ногами, а ніби переліта­ла то на довшу, то на коротшу відстань, ледь відштов­хуючись від них.

Біля парапету вони задивилися на Середземне море. Далеко внизу останній екскурсійний катер з островів Лерен плив по затоці, немов випущена в небо повітряна куля на святі Четвертого липня. Він пропливав між чорних островів, м’яко розрізаючи темні хвилі.

— Тепер я розумію, чому ви так любовно говорите про свою матір, — сказав Дік. — Вона ставиться до вас як справжній друг. В Америці небагато, мабуть, таких матерів.

— Моя мама — найкраща у світі, — палко промовила Розмері.

— Я поділився з нею одним задумом... Вона мені ска­зала, що ви ще не вирішили, скільки пробудете у Фран­ції, — це залежить від вас.

«Це залежить від вас», — мало не вихопилось у Роз­мері.

— Отож, оскільки тут уже скінчилося...

— Скінчилося? — перепитала Розмері.

— Тобто скінчився сезон, тут, на Рів’єрі. Минулого тижня поїхала сестра Ніколь, завтра їде Томмі Барбан, у понеділок — Ейб та Мері Норти. Може, цього літа нас чекає ще багато приємних розваг, але вже не тут. Я не люблю довгих проводів — як уже кінчати, то на веселій ноті! — тому і влаштував цю вечірку. А задум у мене ось який: ми з Ніколь їдемо в Париж проводжати Ейба Норта, він повертається до Америки. Може б, і ви по­їхали з нами?

— А що сказала мама?

— Їй ця ідея сподобалася. Каже, що сама вона не по­їде, бо не хочеться, але вас відпустить.

— Я не була в Парижі, відколи стала дорослою, — сказала Розмері. — З вами я туди — хоч зараз!

— От і чудово. — Чи їй здалося, що в голосі його за­дзвенів метал? — Бачите, ви всіх нас полонили, щойно з’явилися на пляжі. Ви повні життя. Ніколь відразу сказала, що це ознака артистичної вдачі. Це не та енер­гія, яка вдовольняється товариством однієї людини чи навіть якоїсь ізольованої компанії.

Внутрішній голос застеріг її: він поволі намагається підштовхнути її під крильце Ніколь, і, опираючись цьо­му, вона промовила не менш твердо:

— Мені теж відразу захотілось познайомитися з ва­шою компанією, особливо з вами. Я вже вам казала, що закохалась у вас із першого погляду.

Вона обрала правильний тон. Але безмежність про­стору між небом і землею вже остудила Діка, вичерпала той поштовх, що спонукав привести її сюди, і він зро­зумів усю одвертість її поклику, побачив, яка небезпеч­на ця сцена без репетицій та завчених слів.

Тепер добре було б, якби вона сама забажала повер­нутися до будинку, але зробити це було нелегко, надто ж зробити так, щоб не втратити її. Він добродушно всміх­нувся, і її ніби обдало холодом.

— Ви ще самі не знаєте, чого вам хочеться. Пішли б і запитали в мами, вона пояснить.

Ці слова приголомшили її. Вона провела пальцями по рукаву його темного піджака, ніби торкнулася гладень­кого шовку сутани. Відчувши, що зараз уклякне, вона зробила останній постріл:

— По-моєму, ви найчудовіша людина в світі — після мами.

— У вас романтичний погляд на речі.

Він засміявся, і сміх цей погнав їх угору до тераси, де Дік віддав її під опіку Ніколь...

Незабаром — і надто швидко — настав час розходитися, і Дайвери подбали про те, щоб гості швидко дісталися додому. У великій «ізотті» Дайверів умістилися Томмі Барбан із своїм багажем — він мав переночувати в го­телі, щоб устигнути на ранковий потяг, — місіс Абрамс, подружжя Маккіско і Кампіон. Ерл Брейді, який повер­тався до Монте-Карло, зголосився підвезти до готелю Розмері з матір’ю; разом з ними сів і Ройял Дамфрі, бо машина Дайверів була переповнена.

Ліхтарі ще світилися в саду над обіднім столом; Дай­вери провели гостей за ворота й тепер стояли поряд — Ніколь, що, мов чарівна квітка, навіть у нічній темряві висявала красою, і Дік, що голосно прощався з усіма, називаючи кожного гостя на ім’я. Серце Розмері болісно стислося — вона їде, а вони лишаються тут удвох! А по­тім вона знов подумала: що ж усе-таки побачила у ван­ній кімнаті місіс Маккіско?

IX

Ніч стояла задушлива, чорна, наче в кошику, підвіше­ному на самотній тьмяній зірці. Коли передня машина сигналила, то звук в’язнув у густому повітрі. Шофер Брейді волів їхати повільно; задні ліхтарі «ізотти» кіль­ка разів блимнули на звивинах шляху, а потім зовсім зникли. Хвилин через десять, однак, «ізотта» знов завидніла попереду — вона стояла край дороги. Під’їжджаючи, шофер Брейді пригальмував, та цієї миті вона повільно зрушила з місця. Обганяючи «ізотту», вони чули голоси в лімузині й бачили, що шофер Дайверів широко посмі­хається. А потім, набираючи швидкість, вони помчали далі повз хвилясті скупчення темряви на тлі світлішої ночі, пірнули вниз і, після кількох карколомних поворо­тів, зупинилися нарешті під масивною брилою готелю Госса.

Години зо три Розмері дрімала, а потім довго лежала з розплющеними очима, підхоплена потоком місячного сяйва. У млосно-солодкій темряві вона будувала в уяві різні обставини, що могли б завершитися поцілунком, але сам поцілунок був безплотний, як у кіно. Потім, повернувшись на другий бік, — то було її перше знайом­ство з безсонням, — вона спробувала подивитися на все де так, як подивилася б її мати. Тут їй допомагали уривки давніх розмов, напівусвідомлені й напівзабуті, вони тепер пригадалися, надолужуючи брак життєвого досвіду.

Розмері змалку була привчена до праці. Місіс Спірс витратила скромні заощадження, що лишилися від двох померлих чоловіків, на виховання дочки, і коли на шістнадцятому році життя та розквітла в усій своїй пишнокосій красі, повезла її до Екс-ле-Бен, де, без попередньої домовленості, впровадила дівчину до одного американ­ського кінопродюсера, який лікувався на тому курорті. Коли продюсер виїхав до Нью-Йорка, вони подалися слідом. Так Розмері склала свій вступний іспит. А що наслідком цього був успіх і перспектива більш-менш забезпеченого життя, то цієї ночі місіс Спірс мала всі підстави сказати їй без слів приблизно таке:

«Тебе готували, власне, не до вінця, а до праці. Тепер тобі трапився перший міцний горішок, що його варто розколоти; тож розколюй його, а про наслідки не думай, вважай, що збагачуєш свій життєвий досвід. Навіть як­що обпечешся сама чи обпечеш його — не страшно, це тебе не зіпсує, бо ти хоч і дівчина, але матеріально не залежиш ні від кого, і в цьому розумінні ти все одно що хлопець».

Розмері не мала схильності до тривалих роздумів — окрім хіба тих випадків, коли подумки славословила свою матір, — але цієї ночі нарешті обірвалася пуповина, що зв’язувала її з матір’ю, тому їй і не спалося. Коли досвіток, напливаючи, присунув небо впритул до шибок балконних дверей, вона підвелася й вийшла на веранду, теплу під її босими ногами. Повітря повнилося таємни­чими звуками, якийсь настирливий птах раз у раз зло­втішне кричав серед дерев над тенісним кортом. Хтось пройшов задвірком готелю; чути було, що людина йде стежкою, потім переходить посипану жорствою алею й піднімається бетонними сходами; за кілька хвилин зву­ки повторилися в зворотному порядку. Над чорнильного кольору морем темніли обриси високої гори — десь там мешкали Дайвери. Вона уявила їх обох, вони ніби наспі­вували тиху пісню, що линула до неба, як дим, як пра­давній гімн, складений у далекому-далекому краю. Їхні діти сплять, їхня брама замкнута на ніч.

Розмері повернулася до кімнати, накинула на себе халатик, взула сандалі, вийшла знову й попрямувала до парадного входу — майже бігцем, бо аж тепер помі­тила, що на веранду виходять двері інших номерів і ті двері дихають сном. На широких і білих парадних схо­дах хтось сидів. Вона злякано зупинилася, але ту ж мить упізнала Луїса Кампіона й побачила, що він плаче.

Він плакав беззвучно й невтішно, по-жіночому здри­гаючись від ридань. Згадавши сцену з фільму, в якому вона знімалась, і мимоволі повторюючи свою роль, Роз­мері підійшла і доторкнулася до його плеча. Він зойк­нув від несподіванки, не зразу впізнавши її.

— Що сталося? — Вона дивилася йому просто в очі, і в погляді її була зичливість, а не холодна цікавість. — Чи можу я вам чимось допомогти?

— Ніхто вже мені не допоможе. Я знав, що так буде. Я сам у всьому винен. І так щоразу, щоразу!

— Ви все ж таки скажіть, — що сталося?

Він глянув на неї, немов зважуючи, чи варто казати. І похитав головою:

— Ні. Ви ще надто молоді, ви не знаєте, що таке му­ки кохання. Які це страждання, який біль! Краще не­чула молодість, ніж оце. Зі мною це не вперше, але та­кого ще не було — щоб отак несподівано, мов грім з яс­ного неба...

Швидко розвиднювалося, і Розмері побачила раптом, яке в нього бридке обличчя. Ані поглядом, ані порухом вона не виказала своєї раптової відрази, але Кампіон, видно, щось відчув і поспішив змінити розмову:

— Десь тут поблизу Ейб Норт.

— Як, адже він мешкає в Дайверів!

— Але він приїхав. Невже ви не знаєте, що сталося?

На третьому поверсі з грюкотом розчинилися вікон­ниці, і типово англійський голос гримнув, карбуючи кож­не слово:

— Дуже прошу припинити балачки!

Розмері й Кампіон слухняно зійшли вниз і сіли на лаві при доріжці на пляж.

— То ви й справді нічого не знаєте? Любонько, ста­лося неймовірне... — Він аж повеселішав, наперед сма­куючи враження, яке справить його новина. — І то так несподівано, так нагло! Ах, недаремно я уникаю неврівноважених людей — мої нерви їх просто не витриму­ють...

Він переможно дивився на неї. Ох і здивується ж вона!

— Любонько, — урочисто виголосив він, поклавши ру­ку їй на стегно й весь нахиляючись до неї, показуючи, що це не випадковий жест — він почувався тепер цілком упевнено. — Має відбутися дуель.

— Що-о?

— Дуель на... Ми поки що не знаємо, на чому.

— Але між ким?

— Зараз я вам усе розповім. — Він голосно зітхнув і повів далі таким тоном, наче все це сталося з її вини, але він — Бог із нею — не збирається її звинувачувати. — Ви ж їхали в іншій машині. Вва­жайте, що вам по­щастило, — мені це коштувало щонайменше двох років життя. І, головне, все сталося так швидко, так несподі­вано!

— Що ж усе-таки сталося?

— Не знаю навіть, як це почалося. Вона раптом заго­ворила...

— Хто — вона?

— Вайолет Маккіско, — він притишив голос, наче хтось їх підслуховував. — Але про Дайверів — нічичирк, бо він погрожував голову відірвати кожному, хто бодай словом прохопиться про них.

— Хто погрожував?

— Томмі Барбан. Тож я вам нічого не казав, домови­лись? І ми так і не дізналися, що хотіла розповісти Ва­йолет, бо він весь час перебивав її, а потім втрутився Маккіско, і от тепер маємо дуель. Сьогодні вранці — о п’ятій. Через годину. — Він скрушно зітхнув, згадавши про власне лихо. — Ах, краще б це випало мені. Кра­ще б мене вбили на дуелі, бо мені все одно життя не миле. — Він замовк і розпачливо захитався з боку в бік.

Вгорі знову грюкнули залізні віконниці, і той самий англій­ський голос проказав:

— Послухайте, ви скінчите, нарешті?

З готелю саме вийшов Ейб Норт, якось розгублено огледівся довкола й побачив Кампіона та Розмері на білому тлі неба над морем. Розмері застережливо хит­нула головою, перше ніж він встиг заговорити, і вони перейшли до лави трохи далі. Розмері помітила, що Ейб не зовсім тверезий.

— А ви чого не спите? — запитав він.

— Вже виспалася. — Вона ледве не засміялася, зга­давши про голос із третього поверху.

— Соловейко спати не дає? — запитав Ейб і сам же відповів: — Атож, соловейко не дає. Цей член гуртка умільців уже, мабуть, розповів вам, що сталося?

Кампіон з гідністю відповів:

— Я знаю тільки те, що чув на власні вуха.

Він підвівся й швидко пішов геть. Ейб присів поряд з Розмері.

— Навіщо ви його образили?

— Хіба? — здивувався Ейб. — Він тут цілу ніч рюм­сає, набрид.

— Може, його спіткало якесь лихо.

— Може.

— А що це за історія з дуеллю? Хто з ким буде би­тися? Коли ми обганяли їхню машину, мені здалося, що у них там коється щось дивне. Але невже це прав­да?

— Це, звісно, казна-що, і все-таки — правда.

Х

— Все почалося, власне, саме тоді, коли машина Ерла Брейді минула «ізотту» Дайверів, що зупинилася край дороги. — Густа до­світня тиша всотувала в себе спокій­ний Ейбів голос. — Вайолет Маккіско хотіла розповісти місіс Абрамс щось про Дайверів — вона в них на дру­гому поверсі побачила щось таке, що страшенно врази­ло її. А Томмі, знаєте, за Дайверів горло перегризе. Ніколь таки жінка незвичайна, і дехто її обожнює — на здоров’я, — але важливіше те, що по­дружжя Дайве­рів — саме подружжя — важить надто багато для їхніх друзів, дехто навіть не усвідомлює, як багато. Звісно, при такому ставленні щось втрачається, іноді почуваєш­ся з ними так, наче ти в театрі спостерігаєш чарівний балетний дует — саме так, як у театрі; але насправді тут усе куди складніше, сторонній людині цього не зро­зуміти. Хоч би як там було, Томмі — один із тих, хто через Діка зблизився й з Ніколь, і, коли місіс Мак­кіско почала плескати язиком, він її присадив, ска­завши:

— Місіс Маккіско, прошу вас припинити цю розмову.

— Я розмовляю не з вами, — відказала вона.

— А я все-таки прошу вас Дайверів не чіпати.

— Вони що ж — святі?

— Облиште Дайверів! Знайдіть собі іншу тему.

Томмі сидів на відкидному сидінні поряд з Кампіоном.

— Від Кампіона я й дізнався про все це.

— А ви тут не командуйте! — заявила Вайолет.

Знаєте, як воно буває, коли люди пізно вночі їдуть у машині, — хто стиха перемовляється, кому до всього байдуже, бо його нудить після випитого, хто замислив­ся чи просто спить. Отак і тут. Ніхто спочатку не вто­ропав, що сталося, поки машина не зупинилася й Барбан не загорлав, як генерал на кавалерійському параді:

— Геть з машини! Далі йдіть пішки, а не підете, я вас за комір витягну! Я не хочу більше чути ані вас, ані вашої дружини!

— Не бешкетуйте! — закричав містер Маккіско. — Ви користуєтеся тим, що я фізично слабший від вас. Але ви не залякаєте мене! Шкода, що в нас не заведено викли­кати на дуель.

Отут він, власне, і припустився помилки, бо забув, що Томмі — француз. Томмі відважив йому ляпаса, і шофер натиснув на газ. Саме в цю мить ваша машина об’їж­джала їхню. Жінки, звісно, зняли вереск. І вся ця вере­мія тривала аж до готелю.

Томмі зателефонував якомусь знайомому в Канн і попро­сив бути його секундантом. Маккіско не схотів брати за секунданта Кампіона, — той, до речі, не дуже й наби­вався, — а зателефонував мені і попрохав, щоб я негайно приїхав сюди. Вайолет Маккіско була в істериці, місіс Абрамс забрала її до себе, дала їй брому, і та любе­сенько заснула на її ліжку. Приїхавши, я спробував умовити Томмі, але він вимагав, щоб Маккіско виба­чився перед ним. А Маккіско вперся — хоч ти йому що.

Коли Ейб скінчив, Розмері стурбовано запитала:

— А Дайвери знають, що це через них?

— Ні, і ніколи не дізнаються. Цей йолоп Кампіон не мав права і вам розповідати, але тут уже не зарадиш. А шоферові я сказав: якщо він хоч писне, я видобуду свою музичну пилку... Це бій між чоловіками, — а в Том­мі давно вже руки сверблять, йому б на справж­ню вій­ну...

— Коли б хоч Дайвери про це не дізналися, — сказала Розмері.

Ейб подивився на свій годинник.

— Піду гляну, що поробляє Маккіско. Хочете зі мною? Він такий нещасний! Певно, цілу ніч повік не стулив.

Розмері уявила, як ця засмикана, незлагідна людина борсається без сну, чекаючи світанку. З хвилину в ній боролися жалість і відраза, та потім вона кивнула і, сповнена вранішньої енергії, подалася до готелю слі­дом за Ейбом.

Маккіско сидів на ліжку з келихом шампанського в руці, але від його хмільної войовничості не лишилося й сліду. Хирлявий, блідий, жалюгідний, він, видно, зо­всім сквасився. Певно, цілу ніч пив і писав.

Розгублено подивившись на Ейба та Розмері, Маккіс­ко запитав:

— Вже час?

— Ні, ще маєте з півгодини.

Стіл був усіяний списаними аркушами — мабуть, сто­рінками одного довгого листа; на останніх сторінках рядки були розгонисті й нерозбірливі. Він зібрав їх, плу­таючись у нумерації, присунув настільну лампу, світло якої вже тануло на тлі вікон, надряпав унизу свій під­пис, запхав аркуші в конверт і простяг Ейбові:

— Це моїй дружині.

— Ідіть-но підставте голову під холодну воду, — пора­див йому Ейб.

— Гадаєте, треба? — невпевнено запитав Маккіско. — Я не хотів би зовсім протверезитися.

— Та на вас дивитися моторошно.

Маккіско слухняно поплентався до ванної.

— Я полишаю все в страшному безладі! — гукнув він звідти. — Не знаю, як Вайолет повернеться в Америку. Я навіть не застрахований — збирався, та все якось рук не ставало.

— Не верзіть дурниць, через годину ви будете спокій­нісінько снідати тут, у готелі.

— Авжеж, авжеж.

Він повернувся з мокрим волоссям і здивовано поди­вився на Розмері, неначе вперше її побачив. Раптом на очах його заблищали сльози.

— А роман свій я вже не допишу. От що для мене найтяжче. Ви до мене погано ставитеся, — звернувся він до Розмері, — але цьому вже не зарадиш. Я передусім — письменник. — Він придушено схлипнув і безпорадно по­хитав головою. — Я часто помилявся в житті, надто часто. Але я був одним із найвидатніших — у певному розумінні...

Він не договорив і посмоктав погаслу сигарету.

— Я ставлюся до вас добре, — мовила Розмері, — але мені не подобається ця витівка з дуеллю.

— Так, треба було відлупцювати його як слід, але тепер уже пізно. Я дав спровокувати себе, а цього я не мав права робити. Клята вдача...

Він пильно глянув на Ейба, немов чекаючи, що той заперечить. Потім, криво осміхнувшись, знову підніс до губ холодний недопалок і хапливо посмоктав його.

— І надала ж мені нечиста сила бовкнути про дуель. А тут іще Вайолет устряла. Якби вона промовчала, я б усе владнав. Звісно, і зараз не пізно — можна б ви­їхати звідси чи обернути все на жарт... Можна б, тільки боюся, що Вайолет не поважатиме мене.

— Навпаки, — запевнила Розмері, — вона поважала б вас іще більше.

— Ви не знаєте Вайолет. Вона не облишить мене у спокої, коли матиме привід. Ми одружені дванадцять років, мали дочку, вона померла у сім років, а потім — знаєте, як воно трапляється в таких випадках, загуляли — і я, і вона. Не те, щоб насправжки, а проте тріщина пробігла... А вчора вона мене там назвала боягузом.

Розмері ніяково промовчала.

— Ет, постараємося, щоб усе обійшлося, — сказав Ейб і відкрив шкіряний футляр. — Це дуельні пістолети Барбана — я хочу, щоб ви з ними освоїлися. Він їх скрізь возить із собою.

Ейб узяв один із пістолетів і зважив на руці. Розмері злякано скрикнула, а Маккіс­ко з острахом втупився в архаїчну зброю.

— Невже так неодмінно дірявити один одного сорок п’ятим калібром?

— Не знаю, — безжально відповів Ейб. — Вочевидь, вся штука в тому, що довгий ствол забезпечує кращу влуч­ність.

— А яка буде відстань? — запитав Маккіско.

— Я й це з’ясував. Якщо мається на меті вбити су­противника, призначають вісім кроків, якщо добряче провчити — двадцять, а коли треба тільки захистити честь — сорок. Ми з секундантом Томмі зійшлися на сорока.

— Добре.

— Чудовий двобій описаний у Пушкіна, — пригадав Ейб. — Обидва дуелянти стали на краю прірви, отож на­віть легке поранення означало смерть.

У Маккіско ці літературні ремінісценції, видно, не ви­кликали захоплення, він тільки покліпав очима й запи­тав:

— Що?

— Може, ви б скупалися в морі — це б вас підбадьо­рило.

— Ні, ні, мені не до купання. — Він зітхнув, потім до­дав: — Не збагну, навіщо я це роблю?

Вперше в житті Маккіско мав зробити щось справж­нє. А що він належав до людей, для яких світу почуттів не існує, то, зіткнувшись тепер з ними, вкрай розгу­бився.

— Власне, ми вже можемо йти, — сказав Ейб, поба­чивши, що Маккіско зовсім занепадає духом.

— Гаразд. — Він відпив із фляжки добрячий ковток бренді, сунув її до кишені й майже люто запитав: — А як я вб’ю його, мене судитимуть?

— Я перекину вас через італійський кордон.

Маккіско озирнувся на Розмері, потім, ніби перепрошуючи, промовив до Ейба:

— Перш ніж іти, я хотів би сказати вам дещо віч-на-віч.

— Сподіваюся, що обійдеться без крові, — зітхнула Розмері. — Ця історія безглузда від початку й до кінця, і треба зробити все, щоб до стрілянини не дійшло.

XI

Унизу, в безлюдному вестибюлі, Розмері зустріла Кампіона.

— Я бачив, як ви пішли нагору, — заговорив він збу­джено. — То як він почувається? Коли відбудеться дуель?

— Не знаю. — Їй не сподобався його тон — неначе йшлос­я про циркову виставу з Маккіско в амплуа тра­гічного клоуна.

— Їдьмо зі мною. Я замовив машину в готелі, — ска­зав він так, як кажуть: «Маю зайвий квиток».

— Я не поїду. Не хочу.

— Чому? Я б нізащо не пропустив такої події, хоч певен, що це мені коштуватиме кількох років життя. Ми можемо, зрештою, все побачити й віддалік.

— Запросіть краще містера Дамфрі.

Монокль випав з його ока й цього разу повис на стрічці, не маючи де сховатися. Кампіон гордовито ви­простався.

— З цією людиною я більше не маю нічого спільного.

— На жаль, я поїхати не зможу. Мама сердитиме­ться.

Повернувшись до номера, Розмері почула, як в іншій кімнаті рипнуло ліжко, і місіс Спірс сонно запита­ла її:

— Де ти була?

— Не брав сон, і я виходила. Ти поспи ще, мамусю!

— Зайди-но сюди!

Ліжко знову рипнуло. Розмері здогадалася, що мати сіла. Ввійшовши до її кімнати, вона розповіла про все, що сталося.

— А чом би тобі не поїхати? — сказала місіс Спірс. — Близько підходити й справді не слід, але потім, за по­треби, ти могла б і допомогти чимось.

Розмері вагалась: їй зовсім не хотілося, щоб хтось побачив, як вона підглядає, але в сонної місіс Спірс думки ще плуталися, а в пам’яті жили спогади з часів, коли вона була лікаревою дружиною — спогади про ніч­ні виклики до жертв нещасливого випадку чи смертель­ної недуги.

— Я хочу, щоб ти сама, без мене, вирішувала, куди тобі йти і що робити. Зрештою, для рекламних трюків Рейні ти робила значно важчі речі.

Розмері все ще вважала, що їхати їй ні до чого, але вона підкорилася чіткому, твердому голосові матері — як підкорила­ся у дванадцять років, коли цей голос наказав їй увійти до театру «Одеон» зі службового входу й по­тім привітав її з успіхом.

Вийшовши на сходи, Розмері побачила, як від’їхали в автомобілі Маккіско з Ейбом, і полегшено зітхнула, але цієї миті з-за рогу з’явилася готельна машина. Радісно вискнувши, Луїс Кампіон затяг Розмері досе­редини.

— Я навмисне там сховався, а то б вони не дозволили нам їхати. Я ось і кінокамеру прихопив.

Вона всміхнулася, не знаючи, що казати. Він був та­кий огидний, що вже й огиди не викликав, — вона просто не сприймала його як людину.

— Чому все-таки місіс Маккіско не сподобалися Дайвери? — спитала вона. — Адже вони були з нею такими при­вітними.

— Тут річ не в тім, сподобалися чи ні. Вона там поба­чила щось. А що саме, ми так і не дізналися через того Барбана.

— То вас засмутило не це?

— Ой, та не це, не це, — голос його затремтів. — Коли ми повернулися до готелю, сталося ще щось... Але те­пер мені вже однаково — я вмиваю руки!

Слідом за першою машиною вони виїхали на прибе­режне шосе, проминули Жуан-ле-Пен, де у риштуванні стояв новий будинок казино, і помчали далі на схід. Минула вже четверта година ранку, і під сіро-блакит­ним небом перші рибальські човни порипуючи виходи­ли в сіро-зелене море. Невдовзі обидві машини заверну­ли з шосе і берег залишився позаду.

— Поле для гольфа! — вигукнув Кампіон. — От поба­чите, це буде десь тут!

Він не помилився. Коли Ейбова машина зупинилася попереду, небо на сході взялося жовтими й червоними смугами, що провіщали спеку. Розмері й Кампіон нака­зали шоферові поставити машину в сосновому ліску, а самі рушили попід деревами, краєм поля, де по виго­рілій, жухлій траві походжали Ейб та Маккіско, який раз у раз задирав голову, мов кролик, що принюху­ється. Невдовзі на протилежному кінці поля з’явились якісь постаті — попереду можна було впізнати Барба­на, за ним секундант-француз ніс під пахвою футляр з пістолетами.

Жахнувшись, Маккіско сховався за Ейбову спину й добряче хильнув із фляжки бренді. Потім, відсапуючись, рушив уперед і, певно, налетів би з розгону на супротив­ника, що прямував назустріч, коли б не Ейб, який при­тримав його, а сам пішов радитися з французом. Сонце вже зійшло.

Кампіон схопив Розмері за плечі.

— Я не витримаю, — застогнав він. — Це вже занадто. Це вкоротить мені життя на...

— Пустіть! — урвала його Розмері і, відвернувшись, палко зашепотіла французькою молитву.

Дуелянти стали один проти одного. У Барбана рукав був засуканий по лікоть. Очі його гарячково поблиску­вали, але він витер долоню об штани спокійно й незво­рушно. Маккіско, якому бренді додало сміливості, відко­пилив губу і з удаваною байдужістю поводив своїм дов­гим носом, доки Ейб не ступив крок уперед, тримаючи в руці носовичок. Секундант-француз одвернувся. Роз­мері, якій аж дух перехопило від гострого жалю, скре­готала зубами з ненависті до Барбана.

— Раз, два, три! — напруженим голосом відлічив Ейб. Два постріли пролунали одночасно. Маккіско похитнувся, але відразу ж випростався. Обидва дуелянти схибили.

— Все, годі! — вигукнув Ейб.

Всі запитливо глянули на Барбана.

— Я не дістав сатисфакції.

— Дурниці! Ви дістали її сповна, — сердито сказав Ейб. — Просто ви самі ще цього не збагнули.

— Ваш довіритель відмовляється від повторного по­стрілу?

— Облиште, Томмі! Ви затіяли це, і мій довіритель зробив усе, що від нього вимагалося.

Томмі зневажливо засміявся.

— Відстань була просто сміховинна, — сказав він. — Я не звик до таких комедій. Нагадайте своєму прияте­леві, що він не в Америці.

— А ви Америку не чіпайте, — досить різко урвав його Ейб і вже спокійніше додав: — Томмі, все це за­йшло надто далеко. — Вони ще з хвилину тихо спере­чалися, потім Барбан кивнув і холодно вклонився зда­леку своєму недавньому супротивникові.

— А потиснути руки? — запитав лікар-француз.

— Вони вже знайомі, — відповів Ейб.

Він обернувся до Маккіско.

— Ходім, тут більше нема чого робити.

Коли вони пішли геть, Маккіско на радощах схопив Ейба за руку.

— Стривайте-но, — сказав Ейб. — Треба ж віддати Томмі його пістолет. Він йому ще знадобиться.

Маккіско простяг пістолет Ейбові.

— Під три чорти вашого Томмі, — хвацько сказав він. — Скажіть йому, нехай іде під...

— Може, сказати, що ви хочете стрілятися ще раз?

— От я й став дуелянтом! — вигукнув Маккіско, коли вони попрямували нарешті до машини. — І довів, чого я вартий. Я зовсім не боявся!

— Ви були п’яні, — сказав йому Ейб.

— Аніскілечки!

— Гаразд, нехай буде по-вашому.

— А навіть коли й хильнув трохи, то що?

Самовпевненість його щохвилини зростала, і він уже дивився на Ейба з неприязню.

— То що? — наполягав він.

— Коли ви цього не розумієте, то й пояснювати не варто.

— Невже ви не знаєте, що на війні всі завжди п’яні?

— Гаразд, облишмо це.

Але на цьому не закінчилося. Ззаду почулися квапливі кроки — їх наздоганяв лікар.

— Pardon, messieurs, — сказав він, відсапуючись. — Voulez-vous régler mes honoraires? Naturellement c’est pour soins médicaux seulement. M. Barban n’a qu’un billet de mille et ne peut pas les régler et l’autre a laissé son porte-monnaie chez lui [2].

— Француз є француз, — зауважив Ейб, потім спитав лікаря: — Combien? [3].

— Я сам заплачу, — озвався Маккіско.

— Не треба, в мене є. Ми всі ризикували однаково.

Поки Ейб розраховувався з лікарем, Маккіско раптом кинувся в кущі й почав блювати. Вийшов він ще бліді­ший і ніби на чужих ногах поплентав слідом за Ейбом до машини, що чорніла на тлі вже зовсім рожевого ран­кового неба.

А в сосняку лежав, судомно хапаючи ротом повітря, Кампіон — єдина жертва дуелі, і Розмері, істерично сміючись, штурхала його під бік носаком сандалі. Вона заспокоїлася аж тоді, коли він підвівся й пішов, — для неї тепер важило тільки одне: за кілька годин вона побачить на пляжі того, кого подумки все ще називала Дайвером.

XII

Вшістьох вони сиділи у «Voisins» [4], чекаючи Ніколь, — Розмері, Норти, Дік Дайвер і двоє молодих музикантів-французів. Сиділи й придивлялися до відвідувачів ресто­рану. Дік твердив, що жоден американець, за винятком його самого, не вміє спокійно поводитися на людях, і вони шукали прикладу, щоб спростувати його слова. Та, як на те, за десять хвилин не знайшлося нікого, хто, ввійшовши до зали, не підніс би, скажімо, руки до об­личчя.

— Даремно ми відмовилися від нафабрених вусів, — зауважив Ейб. — Та все-таки я не згоден, що в цілому Парижі тільки Дік уміє поводитися спокійно...

— Так, тільки я! — наполягав Дік.

— Хіба що коли тверезий.

Якийсь охайно вдягнений американець і дві його су­путниці, невимушено розмовляючи, влаштувалися за су­сіднім столиком. Раптом американець відчув, що на ньо­го дивляться, — і його рука відразу сіпнулася вгору й почала поправляти бездоганно зав’язану краватку. Ін­ший чоловік, що, стоячи посеред зали, наглядав собі місце, раз у раз поплескував себе по щоці, а його супут­ник крутив між пальцями згаслу сигарету. Власникам окулярів, вусів та борідок велося краще, бо мали чим бавитись, а ті, хто не мав цього, потирали підборіддя чи посмикували себе за кінчик вуха.

До зали ввійшов уславлений генерал, і Ейб, розрахо­вуючи на вест-пойнтську муштру, якої після року на­вчання вже не витравиш нічим, побився з Діком об за­клад на п’ять доларів.

Генерал стояв, звільна опустивши руки, і чекав, доки йому знайдуть місце. Та ось він одвів одну руку назад, як стрибун перед розгоном, і Дік уже видихнув: «О!», вирішивши, що той втратив самовладання, але генера­лова рука знов опустилася й повисла. Всі полегшено зітхнули — вони даремно хвилювалися, офіціант уже підсував для нього стілець... І тут переможець, немов у раптовій люті, різким рухом почухав свою сиву чуп­рину.

— От бачите! — самовдоволено сказав Дік. — Я — єдиний!

Розмері щодо цього анітрохи не сумнівалась, а Дік, знаючи свою вдячну аудиторію, з’єднав усіх у таку дружню й веселу компанію, що Розмері просто не помі­чала нікого й нічого довкола. Вони вже два дні були в Парижі, але, власне, все ще ніби сиділи під пляжним парасолем. Іноді Розмері, яка ще не бувала на пишних прийомах у Голлівуді, ніяковіла в незвичному оточен­ні — як-от учора на балу Пажеського корпусу; але Дік допомагав їй призвичаюватися, вітався з двома-трьома обраними особами — а в Дайверів, здавалося, скрізь були знайомі, з якими вони, проте, довго не бачилися («Де це ви поділися?») — і відразу ж замикалися в колі свого товариства, вбиваючи настирливих чужинців зброєю іронії — легким, але рішучим coup de grâce [5]. Незабаром Розмері вже здавалося, ніби й вона сама колись знала цих неприємних людей, але потім, зрозу­мівши, чого вони варті, відштовхнула їх, викре­слила зі свого життя.

Компанія Діка була типово американська, та іноді здавалося, що нічого американського в ній немає. Він повертав своїм друзям їхнє власне «я», затерте компро­місами бозна-скількох років.

У прокуреній, насиченій запахом страв напівтемряві ре­сторану заяснів блакитний костюм Ніколь — наче зна­двору зненацька зазирнуло яскраве літнє небо. Прочи­тавши в очах друзів захоплення її вродою, Ніколь подя­кувала їм осяйною усмішкою. Спочатку всі за столом змагалися в привітності й чемності і обмінювалися комп­ліментами. Коли це набридло, в хід пішли жарти й на­віть шпильки, і, нарешті, настав час будувати всілякі плани. Вони сміялися з речей, про які відразу забува­ли, — сміялися дуже багато, а чоловіки тим часом випи­ли три пляшки вина. Три жінки за столиком ре­презен­тували, власне, всю розмаїтість американської дійсності. Ніколь по одній лінії — онука американського капіта­ліста, який розпочинав з нічого, а по другій — графа Ліппе-Вайссенфельда. Мері Норт — дочка мандрівного майстра-шпалерника і далекий нащадок президента Тайлера. Розмері — дівчина із самої середини середнього прошарку суспільства, яку мати закинула на нерозвідані висоти Голлівуда. Єдине, що робило їх схожими й водночас відрізняло від багатьох американських жінок, це те, що всі три добре почувалися у світі чоловіків і зберігали свою особистість завдяки чоловікам, а не всу­переч їм. Кожна могла б стати зразковою дружиною чи зразковою куртизанкою, залежно від обставин, але не від обставин свого походження, а інших, куди важливі­ших — залежно від того, зустріне чи не зустріне в житті чоловіка, який їй потрібен.

Розмері раділа цьому сніданкові в ресторані, раділа компанії, приємній ще й тому, що їх сиділо тільки се­меро — більше було б уже забагато. І може, саме вона, новенька, діяла на них як збудник і вони розкривалися одне перед одним, як ніколи досі. Коли вони підвелися з-за столу, офіціант кивком голови показав Розмері на темний закуток, що є в кожному французькому ресто­рані, і там, при тьмяному світлі оранжевої лампочки, вона відшукала в довіднику номер і зателефонувала на сту­дію «Франко-Амерікен філмз». Авжеж, вони мають ко­пію «Татової доньки», — щоправда, зараз вона на руках, але через кілька днів можна буде влаштувати перегляд на вулиці Ангелів, 341, — про деталі домовляйтеся, будь ласка, з містером Краудером.

Кабіна стояла біля виходу до вестибюля, і, кладучи трубку, Розмері почула притишені голоси, що долинали з-за вішалки з плащами за якихось три кроки.

— ...то ти кохаєш мене?

— Кохаю! Ох, як кохаю!

Розмері впізнала голос Ніколь і, завагавшись, зупи­нилася на дверях кабіни. Почувся голос Діка:

— Я хочу тебе! Дуже. Ходімо в готель.

Ніколь коротко, притамовано зітхнула. Спершу Розме­рі не збагнула змісту слів, але тон вона зрозуміла, і таємнича інтимність його озвалася тремтінням у ній са­мій.

— Хочу тебе.

— Я буду в готелі о четвертій.

Розмері стояла, затамувавши подих, поки голоси від­далилися. Спочатку вона навіть здивувалась: чомусь взаємини між Діком і Ніколь здавалися їй досі знеособ­леними, власне — безтілесними. Але раптом її охопило якесь нове почуття, бурхливе й незнайоме. Вона не зна­ла, що це — захват чи відраза, знала тільки, що невимовно вражена. Вона почувалася страшенно самотньою, повертаючись до зали, а водночас і зворушеною, як ні­коли, а палке, вдячне: «Кохаю! Ох, як кохаю!» — бри­ніло у вухах. Справжній зміст розмови, мимовільним свідком якої вона стала, був їй поки що незрозумілий, усе це ще чекало на неї в майбутньому, але вона від­чувала, що нічого поганого тут нема, їй не було гидко, як іноді на зйомках сцен кохання.

Та хоч усе це і не стосувалося безпосередньо Розмері, вона вже не могла лишатися байдужою; мандруючи крамницями з Ніколь, вона думала про призначене поба­чення, а та, здавалося, й забула про нього. Розмері придивлялася до своєї супутниці, по-новому оцінюючи її принадність, і знову й знову переконувалася, що врод­ливішої жінки ще не бачила. В Ніколь вабило все — і певна твердість вдачі, і звички та уподобання, і ота якась загадковість, що її Розмері, мислячи міщанськи­ми категоріями своєї матері, пов’язувала зі ставленням Ніколь до грошей. Розмері тратила зароблені гроші. До Європи вона потрапила завдяки тому, що одного січ­невого ранку шість разів стрибала у воду хвора, аж доки температура не підскочила з 39 до 40,5 градусів, після чого втрутилася мати й забрала її додому.

За допомогою Ніколь Розмері придбала собі дві сук­ні, два капелюшки й чотири пари черевичків. Ніколь же ку­пувала за списком, що займав дві повних сторінки; ку­пувала вона й те, що впадало в око у вітринах. Речі, які подобалися, але їй були зайві, вона купувала, щоб дарувати друзям. Серед тих речей були різноколірні намиста, і пляжні надувні подушки, штучні квіти, розкладне ліжко, сумки, шалі, папужки-нерозлучники, меблі для лялькового будиночка і три метри якоїсь модної тканини кольору морських рачків. Купила вона й десяток купаль­ників, гумового крокодила, дорожні шахи з оздобленої золотом слонової кістки, великі лляні носовики для Ейба і дві замшеві куртки від Гермеса — одну зеленаво-блакитну, другу — яскраво-руду. Вона купувала не так, як великосвітська куртизанка, для якої білизна чи кош­товності — це, власне, і професійне оснащення, і капі­таловкладення — ні, тут було щось зовсім інше. Щоб Ні­коль жила, як їй хочеться, багато людей віддавало своє вміння і свою працю. Для неї мчали поїзди, оперізуючи кругле черево континенту від Чикаго й до Каліфорнії; диміли фабрики жувальної гумки, кілометр по кілометру подовжувалися конвеєрні лінії в цехах; робітники замішували в кадубах зубну пасту і точили з мідних казанів еліксир для полоскання рота; в серпні дівчата з ранку до вечора консервували помідори, а перед Різдвом збивалися з ніг за прилавками магазинів стандарт­них цін; метиси зрошували потом бразільські кавові план­тації, а в мрійливих винахідників спритно викрадали патентні права на нові трактори. Всі ці люди були тіль­ки жменькою з-поміж безлічі, що платили Ніколь свою данину — то була ціла система, що працювала в не­впинному гуркоті й двигтінні, забарвлюючи в гаряч­ковий колір навіть такі вчинки Ніколь, як оці оптові закупівлі, — колір, ніби відсвіт полум’я на обличчі по­жежника, який не відступає перед грізним валом вогню. Ніколь була наочним прикладом напрочуд простих законів — вона несла в самій собі свою неминучу за­гибель, та водночас і випромінювала таку чарівливість і грацію, що Розмері не могла не наслідувати її.

Була вже майже четверта година. Стоячи посеред крамниці з папужкою на плечі, Ніколь розговорилася, що траплялося з нею нечасто.

— А якби того дня вам не довелося стрибати в хо­лодну воду? Я чомусь не припиняю дивуватися з таких-от речей. Перед самою війною ми приїхали в Берлін, мені було тринадцять, невдовзі мама померла. Мою сестру запросили на двірцевий бал, і в її записничку три танці були записані за справжніми принцами — все це було влаштовано через одного камергера. За півгодини до виходу в неї заболіло в боці й почалася лихоманка. Лікар визначив апендицит і сказав, що треба негайно оперу­вати. Але мати не звикла поступатися своїми планами, і Бебі пішла на бал і протанцювала там до другої ночі з льодовим компресом, прикріпленим під бальною сук­нею. А о сьомій ранку її оперували.

Отже, треба бути непохитним; навіть найсимпатичніші люди нещадні щодо самих себе. Годинник уже пока­зував четверту, і Розмері позбавляла спокою думка, що Дік у готе­лі чекає Ніколь. Час би вже їхати, чому вона примушує його чекати? «Їдьте, вже їдьте!» — подумки квапила во­на, а потім зненацька подумала: «А якщо не хочете ви, поїду я!» Та Ніколь увійшла до ще однієї крам­ниці, де купила букетики до сукні для себе й Розмері, а один наказала відіслати Мері Норт. Аж тоді вона, пев­но, згадала, бо погляд її раптом зробився неуважливим і вона зупинила таксі.

— До побачення! Ми приємно провели час, правда ж?

— Дуже приємно, — відповіла Розмері.

Вона й не думала, що це буде так важко; все в ній збурилося, коли таксі з Ніколь рушило з місця.

XIII

Дік пройшов звивистим окопом і рушив далі по дош­ках, якими було вимощено його дно. Проходячи повз перископ, він подивився в нього, потім став на стрі­лецьку приступку і визирнув за бруствер. Перед ним, під сірим задимленим небом, лежав Бомон-Амель, ліво­руч височіла, мов пам’ятник трагедії, гора Тьєпваль. Дік підніс до очей польовий бінокль, горло його стислося.

Через хвилину він пішов окопом далі й за наступним вигином побачив своїх супутників — вони чекали на нього. Схвильований, він хотів поділитися з іншими, щоб і вони усе відчули й зрозуміли, — хоч сам він, на відміну від Ейба Норта, не брав участі у бойових діях.

— Того літа за кожну п’ядь цієї землі віддано два­дцять люд­ських життів, — сказав він Розмері.

Вона слухняно обвела поглядом зелену, досить убогу рівнину, порослу хирлявими шестирічними деревцями. Якби Дік сказав, що і по них зараз стрілятимуть із гар­мат, вона б і цьому повірила. Кохання її досягло вже тієї межі, за якою починаються біль та розпач. Вона не знала, що вдіяти, — а матері поряд не було.

— Відтоді перемерло безліч людей, та й ми незаба­ром повмираємо, — втішливо мовив Ейб.

Розмері зачаровано дивилася на Діка, чекаючи, що він казатиме далі.

— Бачите он той струмок? Ми дійшли б до нього за дві хвилини. Англійці діставалися тоді місяць. То дюйм за дюймом просувалася вперед ціла імперія, по­переду люди гинули, а ззаду напирали інші. А друга імперія так само повільно відступала, залишаючи своїх полеглих — незліченні купки закривавленого шмаття. За нашого покоління нічого схожого вже не буде, жоден європейський народ не наважиться на таке.

— Он як? У Туреччині оце щойно скінчили воювати, — заперечив Ейб. — А в Марокко...

— То зовсім інше. У всякому разі, Західний фронт у Європі не повториться, принаймні за нашого життя. Молодь гадає, що їй це до снаги, але вона помиляється. Першу битву на Марні ще можна б повторити, але те, що сталося тут, — нізащо. За тим, що тут сталося, стоя­ло дуже багато — віра в Бога, і роки достатку, і вели­чезна впевненість у своїх силах, і саме ті відносини між класами, що склалися на той час. Росіяни та італійці для цього фронту не годилися. Тут потрібна була особ­лива цілісність почуттів, що їх усмоктують з материним молоком. Треба було, щоб у пам’яті жили Різдвяні свята й поштові листівки з портретами кронпринца та його на­реченої, і маленькі кафе Валанса, і шинки на Унтер-ден-Лінден, і одруження в мерії, і поїздки на іподром, і дідусеві бакенбарди.

— Таку тактику бою винайшов ще генерал Грант у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому, — під Пітерсбергом.

— Ні, генерал Грант винайшов те, що зветься масо­вою різаниною. А те, про що кажу я, іде від Льюїса Керролла, і Жуля Верна, і від того, хто написав «Ундіну», і від сільських пасторів, що розважалися грою в кеглі, і від марсельських marraines [6], і дівчат, зведених у лісочках Вюртемберга та Вестфалії. Власне, тут від­булася любовна битва — ціле століття міщанського ко­хання пішло на те, щоб удобрити це поле. Це була остання любовна битва в історії.

— То ви, чого доброго, віддасте її авторство Девіду Герберту Лоуренсу, — сказав Ейб.

— Весь мій прекрасний, милий, упорядкований світ був висаджений у повітря могутнім вибухом любовного динамі­ту, — не вгавав Дік. — Правда, Розмері?

— Не знаю, — серйозно відповіла вона. — Це ви все знаєте.

Вони трохи відстали від інших. Раптом на них поси­пався град камінців і грудочок землі, і Ейб гукнув з ходу сполучення неподалік:

— Я знову сповнююся бойовим запалом! Адже за мною теж ціле століття кохання, кохання в штаті Огайо! Зараз я рознесу цей окоп. — Голова його вигулькнула з-за насипу. — Ви що ж, не знаєте правил гри? Ви вби­ті — то була ручна граната!

Розмері засміялася, а Дік ухопив жменю камінців, щоб відпо­вісти нападникові, але розтулив кулак, і вони посипалися на землю.

— Ні, я не можу пустувати в такому місці, — сказав він перепрошуючи. — «Розірвано срібний шнур, розколото золоту чашу» і як там далі; можете сміятися, але я не­виправний романтик, і тут уже не зарадиш.

— Я теж романтик.

Вони вийшли з чистого, реставрованого окопу, — про­сто перед ними стояв пам’ятник полеглим ньюфаундлендцям. Читаючи напис на ньому, Розмері раптом схлипнула. Як і більшості жінок, їй подобалось, коли хтось підказував, що вона повинна відчувати за тих чи тих обставин; подобалося і тепер, коли Дік навчав її відрізняти смішне від сумного. Але над усе їй хотілося, щоб він зрозумів, як вона його кохає, кохає так, що аж у голові паморочиться, і вона ходить полем битви ніби в прекрасному сні.

Вони посідали в машину й рушили назад до Ам’єна. Дрібний теплий дощик кропив миршаві деревця й кущі; вони минали складені, немов для величезних погребаль­них вогнищ, невибухлі снаряди, гільзи, бомби, гранати, а також спорядження — каски, багнети, рушничні ложа, зотліле взуття, що шість років пролежало в землі. Доро­га різко завернула, і очам відкрилося ціле море могил, море білих баранців-надгробків. Дік наказав зупинитися.

— Дивіться, це ж наша знайома! І все ще з вінком.

Він вийшов і попростував до дівчини, яка розгублено стояла коло брами з вінком у руках. Поряд чекало так­сі. То була та сама руда дівчина з Теннессі, з якою вони познайомилися вранці в потязі, — вона приїхала з Аме­рики, щоб покласти квіти на могилу брата. Тепер облич­чя її було сердите й заплакане.

— Ці типи у воєнному міністерстві дали мені, певно, не той номер, — поскаржилася вона Дікові. — На тій мо­гилі зазначено інше прізвище. Я з другої години шукаю, але їх тут стільки, що хіба знайдеш...

— А я на вашому місці поклав би вінок на першій-ліпшій могилі, не читаючи навіть прізвища, — порадив Дік.

— Ви так гадаєте?

— Я гадаю, що він похвалив би вас за це.

Вже сутеніло, і дощ припустив дужче. Дівчина по­клала вінок на могилу, найближчу до брами. Дік запро­понував їй відпустити таксі і повернутися до Ам’єна разом з ними. Вона погодилася.

Розмері, почувши про чужу невдачу, знов схлипну­ла — взагалі то був мокрий день; а проте вона відчува­ла, що він її чимось збагатив, хоча й не могла б сказати, чим саме. Згодом день цей видавався їй щасливим від початку до кінця — трапляються отакі години: нічого особли­вого наче й не відбувається, сприймаєш їх тільки як ланку між радістю минулою й майбутньою і аж потім починаєш розуміти, що вони, власне, і були найрадісніші.

Червонясто-синіми вулицями Ам’єна ще відлунювало недавнє минуле; воєнна журба і досі оповивала місто, як оповиває вона деякі вокзали — хоч би Північний у Парижі чи Ватерлоо в Лондоні. Вдень людину пригнічують такі міста, з допотопними трамвайчиками на вели­кій, вимощеній сірим бруком соборній площі, міста, в яких навіть повітря здається затхлим від давності, і як старі фотографії, збляклим. Зате коли спадає вечір, на вулицях оживає все те, без чого неми­слимий францу­зький побут, — жваві повії, балакучі завсідники кафе, що від них тільки й чути оте «Voilà!» [7], закохані, які блука­ють, обнявшись, у щасливому блаженстві, що не коштує грошей і не має мети.

Чекаючи потяга, вони сіли за столик під аркадою, ви­соке склепіння якої вбирало і дим, і гамір, і звуки му­зики; оркестр виконав на їхню честь «Так, ми не маємо бананів», і вони нагородили оплес­ками диригента, вочевидь задоволеного собою. Дівчина з Теннессі забула про свої прикрощі й розважалася разом з усіма, навіть почала загравати з Діком та Ейбом, пускала бісики й ніби ненароком торкалася їхніх рук, а вони добродушно дражнили її.

Потім прибув паризький потяг, вони поїхали, і земля, в якій під теплим дощем дотлівали останки вюртембержців, прусських гвардійців, альпійських стрільців, манчестерських робітників та вихованців ітонської шко­ли, залишилася позаду. Вони їли бутер­броди з копченою ковбасою й сиром, куплені у вокзальному буфе­ті, й за­пивали їх вином божоле.

Ніколь не поділяла їхнього настрою. Нервово поку­суючи губи, вона переглядала путівники по місцях боїв, що їх прихопив із собою Дік. Так, він, видно, добряче простудіював історичні розділи і, своїм звичаєм, дещо спростив, а дещо згладив — недаремно в його версії Ам’єнська битва нагадувала один із прийомів у його домі.

XIV

Вони домовились, що ввечері підуть дивитися ілюмі­націю на виставці декоративного мистецтва, та по при­їзді в Париж Ніколь сказала, що надто втомилася й не піде. Вони завезли її до готелю «Король Георг», і коли вона зникла за пересічними площинами, утвореними грою світла в скляних дверях, Розмері відчула полегшення. Ніколь являла собою силу і, можливо, силу лиху; в усякому разі, її слова і вчинки не можна було перед­бачити, як материні. Розмері трохи побоювалася її.

Об одинадцятій Розмері, Дік і Норти зайшли до кафе-поплавця, нещодавно відкритого на Сені. В річці миго­тіли мостові ліхтарі і погойдувалися десятки холодних півмісяців. Живучи в Парижі, Розмері й мати по неді­лях іноді виїздили пароплавчиком до Сюрена і дорогою укладали плани на майбутнє. У них було обмаль гро­шей, але місіс Спірс покладала такі надії на доньчину вроду та на амбіцію, яку сама їй прищепила, що ладна була важити всім, що мала; ставши на ноги, дівчина від­дячить матері сповна...

Відколи вони приїхали до Парижа, Ейб Норт весь час ходив напідпитку; очі його почервоніли від вина й від сонця. Того вечора Розмері вперше помітила, що він не проминає жодної нагоди випити, і подумала, що Мері Норт навряд чи це до вподоби. Мері, хоч яка була смі­хотлива, говорила так мало, що Розмері, власне, майже нічого про неї не знала. Розмері подобалося її пряме чорне волосся — зачесане назад, воно лише на спині за­кручувалося плавною хвилею; час від часу тоненьке пасмо спадало їй на лоб — навскіс до скроні, — і, коли воно лізло в очі, Мері, струснувши головою, відкидала його.

— Ходімо сьогодні раніше спати, Ейбе, нехай це буде остання чарка, — промовляла Мері спокійно, але в го­лосі вгадувалося легке занепокоєння. — Ти ж не хочеш, щоб тебе завтра внесли на пароплав, та ще й розпле­скуючи по дорозі.

— Так, усім час додому, — підтримав Дік. — Уже пізно.

На благородному обличчі Ейба з’явився впертий ви­раз, і він рішуче заперечив:

— Ні, ні. — І після значущої паузи додав: — Куди нам по­спішати? Розіп’ємо ще пляшку шампанського.

— Я більше не п’ю, — сказав Дік.

— А Розмері вип’є. Вона ж природжений алкоголік, тримає у ванній пляшку джину, та й взагалі. Мені її мати розповідала.

Він вилив решту шампанського в келих Розмері. Пер­шого дня в Парижі Розмері випила стільки лимонаду, що їй аж погано стало, отож навіть не пригублювала жодних напоїв. Але тепер вона піднесла келих.

— Отакої! — вигукнув Дік. — А ви казали, що не п’єте!

— Але не казала, що не питиму.

— А що скаже мама?

— Один келих можна. — Їй чомусь дуже захотілося випити цей келих шампанського. Дік пив, небагато, але пив, і, може, якщо й вона вип’є, то це їх зблизить, допо­може їй зробити те, що вже твердо вирішила. Вона спробувала випити одним духом, похлинулася, а потім сказала: — Та ще й учора був мій день народження, ме­ні виповнилося вісімна­дцять.

— Чого ж ви не сказали? — хором обурилися всі.

— Навмисне, щоб не зобов’язувати вас і не завдавати зайвого клопоту. — Вона допила шампанське. — А тепер вважайте, що ми відсвяткували.

— Е, ні, — заперечив Дік. — Завтра ввечері ми відсвят­куємо ваш день народження, зрозуміло? Вісімнадцять ро­ків — це неабияка дата!

— А я колись думала: все, що буде до вісімнадцяти років, нічого не важить, — сказала Мері.

— Атож, атож, — підхопив Ейб. — Як і після вісім­надцяти.

— Для Ейба ніщо не важитиме, поки він не сяде на пароплав, — докинула Мері. — Але він покладає великі надії на Нью-Йорк. З ним у нього пов’язані всі плани. — Вона говорила так, наче вже не вірила в здійсненність цих слів, наче мета, якої вони обоє прагнули, була насправді недосяжна. — Він повертається в Штати писати музику, а я їду до Мюнхена займатися співами, і, коли ми знову зустрі­немось, світ належатиме нам!

— Це чудово! — закивала головою Розмері. Шампан­ське вже давалося взнаки.

— А тим часом — ще келишок шампанського для Розмері! Це поліпшить роботу її лімфатичних залоз. У вісімнадцять років вони тільки починають функціо­нувати.

Дік поблажливо засміявся. Він любив Ейба, хоча дав­но вже не вірив у нього.

— Для медицини це щось нове, а взагалі ходім.

Ейб піймав у його словах нотку зверхності й ніби між іншим зауважив:

— Ох, боюся, що моя нова річ піде на Бродвеї куди раніше, ніж ви завершите свій науковий трактат.

— Тим краще, — спокійно відповів Дік, — тим краще. Можливо, я й зовсім облишу свій, як ви кажете, «науко­вий трактат».

— Ну що ви, Діку! — злякано скрикнула Мері.

Розмері вперше побачила Дікове обличчя таким — за­стиглим, без будь-якого виразу. І відчувши, що його сло­ва мають якийсь прихо­ваний і дуже важливий зміст, мало не скрикнула слідом за Мері: «Ну що ви, Діку!»

Але Дік уже весело сміявся.

— Облишу цей і візьмуся за інший, — додав він і під­вівся з-за столу.

— Ні, ні, стривайте, Діку. Поясніть мені...

— Іншим разом. На добраніч, Ейбе. На добраніч, Мері.

— На добраніч, Діку коханий!

Мері всміхалася так, наче їй подобалося сидіти тут, на майже спорожнілому поплавці. Вона ніколи не втра­чала мужності й надії і ладна була йти за чоловіком дорогою в нікуди, йти, пристосовуючись і перевтілю­ючись на ходу і усвідомлюючи, що їй ще жодного разу не вдавалося відвернути його бодай на крок від його стежки; і часом вона з болем у серці думала, що таєм­ниця обраного Ейбом шляху, а отже, і її шляху, захована в ньому так глибоко, що їй ніколи до неї не добутись. І все ж вона завжди випромінювала надію, немов якийсь живий талісман...

XV

— Що саме ви хочете облишити? — спитала Розмері в таксі, серйозно заглядаючи Дікові в очі.

— Ет, пусте.

— Ви науковець?

— Я лікар.

— Та невже? — вона радісно всміхнулася. — Мій тато теж був лікарем. Але чому ж ви тоді?..

— Все дуже просто. Я не заплямував себе в зеніті слави й не переховуюся від суду людського на Рів’єрі. Просто я приватно не практикую. Хтозна, може, колись і дове­деться.

Розмері підставила йому обличчя для поцілунку. Якусь мить він дивився на неї, наче не розуміючи. Потім, обнявши її однією рукою за плечі, потерся щокою об її гладеньку щоку й знову подивився довгим, уваж­ним поглядом.

— Таке чарівне дівчатко, — сказав він серйозно.

Вона всміхнулася йому; її пальці, хоч сама вона й не помічала, перебирали відлоги його піджака.

— Я закохана в вас і в Ніколь. Це моя таємниця — я не можу навіть ні з ким говорити про вас, не хочу, щоб іще хтось знав, який ви чудовий. Ні, справді, я вас ко­хаю — вас обох.

Він чув це вже стільки разів — навіть слова були ті самі.

Раптом вона опинилася так близько, що він побачив тільки очі — вже не дитячі — і він поцілував її палко, безтямно, як дорослу.

Потім, прихилившись головою до його плеча, вона зі­тхнула.

— Я вирішила відмовитися від вас, — сказала вона.

Дік здригнувся: невже він дав їй привід вважати, що вона має на нього якісь права?

— Це нечесно, — спромігся він на грайливий тон. — Саме тоді, коли ви почали мене цікавити...

— Я так вас кохала... — Неначе це тривало роками. — В голосі її тремтіли сльози. — Та-ак кохала...

Він мав би засміятися, але натомість почув власні слова:

— Ви вражаєте не тільки красою, але й якимсь див­ним багатством емоцій. Вам віриш, коли ви вдаєте ко­хання, і віриш, коли ви вдаєте несміливу.

У темному, схожому на печеру таксі, що пахло пар­фумами, купленими за порадою Ніколь, Розмері щіль­ніше пригорнулася до нього. Він знав, що вона закоха­на в нього, але ані в очах, ані в губах її не було жаги — тільки легкий запах шампан­ського з уст. Вона ще дуж­че, відчайдушніше пригорнулася до нього, він знову по­цілував її, і його остаточно витверезила невинність її губ, погляду, спрямованого не на нього, а в нічну тем­ряву, в темряву всесвіту. Вона ще не знала, що найвищу насолоду відчуваєш серцем; згодом вона це зрозуміє і пере­йметься жагою, яка рухає світ, — якби в ту мить він опинився поряд з нею, то взяв би її без вагання й жалю.

У готелі її номер був майже навпроти номера Дайверів, ближче до ліфта. Біля своїх дверей Розмері рап­том сказала:

— Я знаю, що ви не кохаєте мене, я на таке й не спо­дівалась. Але ви кажете, що я повинна була розповісти про свій день народження. Я розповіла, а тепер хочу, щоб ви зробили мені подарунок і зайшли на хвилиночку до мене. Я вам щось скажу. Тільки на хвилиночку.

Вони ввійшли, і він зачинив за собою двері. Розмері стояла зовсім близько до нього, але так, що вони ледь не тор­калися одне одного. Ніч знебарвила її обличчя, вона була зовсім бліда — біла гвоздика, забута після балу.

— Коли ви всміхаєтеся... — Він знову перейшов на жартівливо-батьківський тон, можливо, тому, що бли­зько була Ніколь, — мені щоразу здається, що я побачу у вас щербинки на місці молочних зубів.

Та вона вже припала до його грудей і жалібно про­шепотіла:

— Візьміть мене.

— Взяти вас? Куди?

Від здивування йому аж мову відібрало.

— Будь ласка, — шепотіла вона. — Прошу, зробіть зі мною... ну те, що роблять. То байдуже, якщо мені буде неприємно, напевно буде, — мені завжди бридко було навіть думати про це. Але тут зовсім інша річ. Я хочу, щоб ви це зробили.

Для неї самої було несподіванкою, що вона здатна го­ворити таке. Її устами промовляло прочитане, почуте, вимріяне за довгі роки навчання в монастирській школі. Та ще вона раптом усвідомила, що грає зараз одну з найбільших своїх ролей, і це її надихало.

— Так не можна, — повагом сказав Дік. — Це в вас говорить отой келих шампанського. Забудьмо краще цю розмову.

— О ні, ні! Я хочу цього. Зараз. Візьміть мене, на­вчіть мене. Я ваша й хочу бути вашою.

— А чи подумали ви, який удар це був би для Ні­коль?

— Вона не дізнається. Та й це її не стосується.

Він лагідно вів далі:

— Ви забуваєте, що я кохаю Ніколь.

— А хіба обов’язково треба кохати тільки одну людину? Я от люблю свою маму і кохаю вас — тільки вас ще більше. Тепер ще більше.

— ...і, нарешті, жодного кохання до мене у вас зараз не­має, але воно могло б виникнути — потім. І ваше життя, ще не розпочавшись як слід, пішло б шкереберть.

— Ні, обіцяю, що ми вже більше не побачимося. Я ви­кличу маму, й ми відразу ж повернемося до Америки.

Дік пустив це повз вуха, бо надто добре пам’ятав юну свіжість її губ. Він перейшов на інший тон:

— Усе це тільки скороминущий настрій.

— Ні, ні! І я не боюся, навіть якщо буде дитина. По­їду до Мексики, як одна дівчина з нашої студії. Боже, я й гадки не мала, що зі мною може бути таке. Мені завжди бридко було, коли мене цілували по-справжньо­му. — Вона й досі вірила, очевидно, що це повинно ста­тися. — В декого з них були такі великі хижі зуби, але ви не такий, ви зовсім інший, ви чудовий. Будь ласка, зробіть це...

— Ага, збагнув: ви просто гадаєте, що бувають якісь особливі поцілунки, і хочете, щоб я поцілував вас саме так.

— Навіщо ви кепкуєте з мене? Я не дитина. Я знаю, що ви не кохаєте мене. — Вона якось знітилася, пригас­ла. — Не сміла навіть сподіватися на це. Певно, для вас я — ніщо.

— Дурниці. Для мене ви ще просто дівчинка. — Подумки він додав: «...яку довелося б навчати надто бага­тьох речей».

Розмері мовчала, швидко дихаючи. Дік додав:

— До того ж у таких речах принцип «сказано — зроблено» не діє.

Вона похнюпилася, ображена й розчарована. Дік ма­шинально почав був: «Краще нам з вами просто...», — але затнувся, пройшов слідом за нею до ліжка й сів по­ряд. Вона заплакала, а його раптом охопило збентежен­ня — ні, не сумнів, чи правильно він повівся, бо інакше повестися було б немислимо, — а якийсь душевний не­спокій, і на мить самовладання, ця гнучка основа його рівноваги, зрадило його.

— Я знала, що ви не захочете, — схлипнула Розме­рі. — Знала і все ж сподівалася.

Він підвівся.

— На добраніч, дитинко. Шкода, що так вийшло. За­будьмо про все, гаразд? — І додав голосом, яким колись при вечірніх обходах заспокоював хворих: — Вам ще будуть освідчуватися стільки чоловіків, а колись ви й самі покохаєте і радітимете, напевно, що перше кохан­ня зустріли незайманою і тілом, і душею. Трошки заста­рілий погляд, чи не так?

Вона підвела голову й побачила, як він ступив до две­рей; вона дивилася на нього без найменшого уявлення про те, що відбувається у нього в душі, дивилась, як він повільно зробив ще крок, потім обернувся й глянув на неї. Їй захотілося кинутись за ним, припасти до нього, відчути його губи, його вуха, комір його піджака, захо­тілося огорнути його собою й увібрати в себе; але його рука лягла вже на ручку дверей. Утра­тивши останню надію, вона відкинулася на ліжко. А коли двері за ним зачинилися, вона підвелася, підійшла до дзеркала і, тихенько схлипуючи, почала розчісувати волосся. Прове­ла щіткою сто п’ятдесят разів, як завжди, потім — ще сто п’ятдесят. Їй заболіла рука, вона переклала щітку в другу руку й заходилася рахувати спочатку...

XVI

За ніч Розмері охолола й прокинулася з почуттям сорому. Із дзеркала на неї глянуло вродливе обличчя, але це не заспокоїло, а тільки роз’ятрило вчорашній біль; не зарадив і пересланий матір’ю лист від хлопця, що мину­лого року запросив її на студентський бал Йєльського університету, — він сповіщав, що приїхав у Париж. Той бал видався їй тепер безмежно далекою подією.

Вона вийшла зі своєї кімнати, готуючись до зустрічі з Дайверами, як до тортур, сьогодні подвійно тяжких. Проте ніхто не помітив би цього під маскою, такою ж непроникною, як у Ніколь, коли вони зустрілися, щоб разом піти на примірки. Щоправда, їй трохи відлягло від серця, коли Ніколь зауважила з приводу однієї дра­тівливої продавщиці: «Люди частенько схильні перебіль­шувати ставлення до себе з боку інших; їм ввижаються крайнощі — або цілковите схвалення, або цілковите не­схвалення їхньої поведінки». Ще вчора таке зауважен­ня викликало б у вразливої Розмері внутріш­ню незго­ду, але сьогодні воно її втішило — їй дуже хотілося переконати себе, що не сталося нічого страшного. Вона захоплювалася вродою Ніколь, її розумом, та водночас вона вперше в житті ревнувала. Перед від’їздом з готе­лю Госса мати назвала Ніколь справжньою красунею, недво­значно натякнувши, що Розмері на таке звання не заслуговує. Сказано це було ніби між іншим; Розме­рі знала, що мати саме так висловлює найсерйозніші свої думки, але не образилася. Власне, її зовсім недав­но визнали вродливою, а тому вона цю якість вважала не природженою, а набутою — як, скажімо, вміння говорити французькою. Але тепер, сидячи з Ніколь у таксі, вона порівнювала її з собою. В Ніколь усе було ніби створено для романтичного кохання — і струнке тіло, і ніжні уста — то стиснуті, то напіврозтулені перед ди­вами світу. Ніколь була красунею за дівочих років і, видно, лишиться красунею й тоді, коли шкіра щільніше обляже її вузькі вилиці, бо благородні риси її обличчя не зміняться. Раніше по-саксон­ському білява, вона те­пер, коли волосся трохи потемнішало, зробилася ще вродливішою, ніж тоді, коли золотава хмарка над чо­лом засліплювала всіх, хто дивився на неї, своєю само­достатньою красою.

— А ми тут мешкали, — Розмері показала раптом на будинок на вулиці Святих отців.

— Цікаво! Коли мені виповнилося дванадцять років, ми з мамою й Бебі провели зиму отам. — Вона показала на готель через вулицю навпроти.

Два занедбаних фасади дивились на них з двох бо­ків — збляк­лі спомини дитинства.

— Ми добудовували тоді віллу в Лейк-Форест, і тре­ба було жити ощадніше, — вела далі Ніколь. — Цебто, ощадніше жили ми з сест­рою й гувернанткою, а мама подорожувала.

— Нам теж доводилося заощаджувати, — сказала Розмері, розуміючи, що вони вкладають у це слово різ­ний зміст.

— Мама завжди називала його делікатненько: не «де­шевий готель», яким він і був насправді, а «невеличкий готель». — Ніколь засміялася своїм коротким чарів­ним смішком. — Коли хтось із великосвітських знайо­мих запитував нашу адресу, ми ніколи не казали: Мешкаємо в бандитському закутні, в жалюгідній халупі й вважаємо за велике щастя, що там хоч вода з крана тече». Ні, ми відповідали, що мешкаємо в невеличкому готелі, неначе всі великі готелі для нас — надто галас­ливі й вульгарні. Звісно, знайомі все розуміли й перетирали нас на зубах, але мати твердила, що в Європі треба вміти жити й що ми влаштувалися саме так, як треба. Мати й справді знала Європу: вона народилася в Німеччині. А втім, це не заважало їй бути більше аме­риканкою, ніж європейкою, бо виховувалася вона в Чикаго і її мати була американкою.

За кілька хвилин вони мали зустрітися з рештою то­вариства на вулиці Гінемера, перед Люксембурзьким садом, і Розмері знову внутрішньо напружилася. Сніда­ти домовилися в Нортів, у їхньому вже спустілому по­мешканні, де під вікнами шелестіли зелені крони дерев. Розмері здавалося, що навіть сонце сьогодні світить не так, як учора. Та ось вона опинилася перед Діком, віч-на-віч, і погляди їхні зустрілися — наче птахи черкнулися крильми на льоту, — і вона зрозуміла: все га­разд, все чудово, він майже закоханий у неї. Її охопила безмежна радість, по тілу лилося солодке тепло, і впев­неність, спокійна і ясна, озвалася в душі переможною піснею. Вона майже не дивилася на Діка, але знала: все гаразд, все гаразд!

Після сніданку Розмері з Дайверами й Нортами по­їхала на студію «Франко-Амерікен філмз», де їх чекав Колліс Клей, її нью-хейвенський знайомий, з яким вона домовилася по телефону. Родом із Джорджії, Колліс відзначався якоюсь дивною прямолінійністю, ба навіть трафаретністю думок, властивою південцям, що здобули осві­ту на Півночі. Минулої зими Розмері вирішила, що він їй подобається — раз навіть вони трималися за руки, коли їхали машиною з Нью-Хейвена до Нью-Йорка, але тепер він для неї просто не існував.

У переглядовій залі вона сиділа між ним і Діком. Поки кіномеханік готував стрічки «Татової доньки», один з адміністраторів студії, француз, упадав коло Роз­мері, пересипаючи свою мову наймоднішими американ­ськими слівцями. «Амба, — сказав він, коли в проекторі щось заскочило. — Ні банана у нас не вийде!» Та от світло погасло, щось клацнуло, захурчало, й вони з Ді­ком лишилися нарешті самі. В півтемряві вони глянули одне на одного.

— Розмері, люба, — прошепотів Дік. Їхні плечі торк­нулися. Ніколь неспокійно засовалася на своєму місці в кінці ряду, а Ейб раптом закашляв і висякався; по хви­лі, однак, всі вже сиділи тихо — фільм почався.

І ось Розмері на екрані — вчорашня школярка з роз­пущеним по плечах волоссям, густим і шорстким, як те­ракотове волосся танагр­ської статуетки; ось вона — така юна й цнотлива, випестувана, викохана турботливою матір’ю; ось вона — втілення інфантильнос­ті свого на­роду, нова паперова лялька, що має розважити його вбогу гендлярську душу. Розмері згадала, якою оновле­ною й свіжою вона почувалася під свіжим, легким шов­ком цієї сукні.

Татова донька. Таке мацюпусіньке, таке гарнесеньке, а як, сердешне, натерпілося! Ах ти любонько, ах ти ж золотко, і яке ж воно розумне, і яке сміливе! Перед її малесеньким кулачком відступали хтивість і розпуста, навіть доля виявлялася безсилою, і неминуче ставало минущим, а логіка, діалектика, здоровий глузд зникали без сліду. Жінки, забувши про брудний посуд, що чекав їх удома, ридали ридма; навіть у самому фільмі одна жінка плакала так багато, що мало не відіпхнула Розмері на другий план. Вона плакала на тлі розкішних де­корацій, в їдальні в стилі Данкена Файфа, в аеропорту й під час регати, з якої в картину ввійшло тільки два-три кадри, в метро і навіть у ванній кімнаті. Але пере­могла все-таки Розмері — її благородна вдача, сміли­вість, рішучість подолали всі темні сили на землі, — ма­ленька Розмері, з обличчям, яке ще не знало ласки і на якому відбивався весь тягар боротьби, — і такою справ­ді зворушливою була її гра, що весь ряд глядачів пере­йнявся щирим співчуттям до неї. Коли настала коротка перерва й спалахнуло світло, всі схвально загомоніли, а Дік, давши висловитися іншим, сказав їй щиро:

— Ваша гра приголомшила мене. Я певен, що ви ста­нете кінозіркою.

І знову на екрані — «Татова донька». За вже щасли­віших ча­сів, що завершуються ніжною сценою возз’єд­нання Розмері з батьком — нудотно-солодкою сценою з таким патологічним підтекстом, що Діку аж ніяково зробилося за себе й за своїх колег психіатрів. Екран по­гас, спалахнуло світло, настала довгождана мить.

— А тепер сюрприз! — оголосила Розмері, звертаю­чись до присутніх. — Зараз Дік пройде пробу!

— Пробу?

— Атож, кінопробу. Я домовилася заздалегідь, зараз його за­просять.

Запала зловісна мовчанка, потім хтось із Портів не ви­тримав і захихотів. Розмері, не зводячи очей з рухли­вого ірландського обличчя Діка, бачила, як зміст її слів поступово проникає в його свідомість, і водночас їй са­мій стало зрозуміло, що головний козир розіграно невда­ло, — хоч вона ще й не розуміла, що просто поставила не на ту карту.

— Ні на яку пробу я не піду, — твердо сказав Дік. Та потім, зваживши все, додав лагідніше: — Розмері, ви примушуєте мене червоніти. Кіно — чудова кар’єра для жінки, але я і кіно — речі несумісні. Я старий кабінет­ний учений, який не знає нічого поза своїм домом і своєю наукою!

Ніколь і Мері почали дражнити його, вмовляючи ско­ристатися з нагоди, — обидві трохи ображені, що самі не ді­стали такого за­прошення. Але Дік рішуче поклав край розмові, досить різко висло­вившись про акторство взагалі:

— В театральному світі найбільше пильнують браму, яка нікуди не веде, — сказав він. — Певно, тому, що не­має нічого ганебні­шого за ту порожнечу.

Із студії Розмері поїхала в таксі з Діком і Коллісом Клеєм; Колліс попросив, щоб його підкинули до готе­лю, а Дік і Розмері мали ще відбути візит, від якого Ніколь і Норти відмовилися, пославшись на брак часу: перед самим від’їздом Ейба виявилося, що він ще не владнав деяких важливих справ. Дорогою Розмері по­чала дорікати Дікові:

— Я вважала, якщо проба вийде вдала, візьму плів­ку із собою до Каліфорнії. А тоді, може, вас запросили б зніматися, і ви могли б стати моїм партнером у новому фільмі.

Дік не знав, що й казати.

— Дякую за турботу, Розмері! Ви зворушили мене, але, їй-богу, я волію лишатися вашим глядачем. Тим паче, що вже це — найвища насолода.

— Та-ак, картина шикарна, — озвався Колліс Клей. — Я її вже вчетверте переглядаю. А один хлопець з Нью-Хейвена переглядав її разів десять, навіть до Хартфорда їз­див, коли її там демонстрували. А коли я привіз Розмері до Нью-Хейвена, той дивак так збентежився, що навіть не наважився до неї підійти. От йолоп, га? Це дівчи­сько будь-кому голову закрутить!

Дік і Розмері перезирнулися; їм хотілося побути са­мим, але Колліс, звісно, про це не здогадувався.

— Якщо хочете, я можу спочатку підвезти вас, — за­пропонував він. — Я ж мешкаю в «Лютеції».

— Ні, ми вас підвеземо, — сказав Дік.

— Простіше було б, якби я вас. Я нікуди не поспішаю.

— Все-таки краще ми вас підвеземо.

— Але ж... — почав був Колліс, але тут нарешті він усе збагнув, і він почав домовлятися з Розмері про наступну зу­стріч.

Зрештою вони спекалися його. Третій і зайвий, він був для них тільки тінню, але тінню, що заважала їм бачити одне одного. А по­тім, несподівано і якось надто швидко, машина зупинилася — вони приїхали. Дік зітхнув.

— Що ж, ходім?

— Як хочете, — відповіла Розмері. — Я на все згодна.

Він повагався мить.

— Мабуть, доведеться-таки піти — ця дама виявила бажання купити кілька картин мого приятеля, а йому дуже по­трібні гроші.

Розмері пригладила зрадливо скуйовджене волосся.

— Зайдемо на п’ять хвилин, не більше, — вирішив Дік. — Вам ці люди не сподобаються.

«Певно, там будуть якісь нудні типи, а то й грубіяни й п’яниці чи настирні базіки — в усякому разі, люди, яких Дайвери уникають», — думала Розмері. Але вона і уявити не могла того, що там побачила.

XVII

Цей дім на вулиці Мосьє перебудували з палацу кар­динала Ретца, але від палацу лишився тільки каркас, всередині ж ніщо не нагадувало про минуле, та й про сучасне теж — принаймні те сучасне, до якого звикла Розмері. Швидше складалося враження, що в старовин­ній мурованій оболонці міститься майбутнє; людина, яка переступала, коли в даному разі можна так висло­витися, поріг цього дому, спершу почувалася так, наче її вдарило електричним струмом чи, скажімо, їй запро­понували на сніданок вівсяну кашу з гашишем, — перед нею відкривався довгий хол, де сталь, срібло й позоло­та відбивалися в безлічі примхливо огранованих дзер­кал. Ефект від цього був не такий, як на виставці де­коративного мистецтва, бо там люди оглядали все ззовні, а тут вони перебували всередині. Розмері від­разу ж охопило якесь награне піднесення — немов вона опинилася на знімальному майданчику, — і їй здавалося, що всі довкола мають те саме почуття.

Тут зібралося чоловік тридцять, переважно жінок, що ніби зійшли зі сторінок творів Луїзи Олкотт чи графині де Сегюр, і всі вони рухалися майданчиком так обережно й цілеспрямовано, як людська рука, що зби­рає дрібні і гострі друзки скла. Видно було, що і всі вони загалом, і будь-хто зокрема не ставляться до цієї обстановки з тією свободою, яку виявляє, скажімо, до мистецького шедевру — хоч би й найдовершенішого — його власник; вони не розуміли, що являє собою ця кімната, бо це, власне, і було що завгодно, тільки не кімната; жити в ній було б так само важко, як сходити вгору ескалатором, що рухається вниз. От для цього й потрібна була згадана цілеспрямованість рухів руки, що збирає бите скло, — ціле­спрямованість, наявністю чи відсутністю якої й визначалася вдача більшості при­сутніх.

Їх можна було поділити на дві групи. Першу становили американці та англійці, які всю весну й літо гу­ляли напропале, і поведінку яких визначали тепер винятково нервові імпульси: години сонливої байдужості в них перемежовувалися раптовими спалахами войов­ничості, істерії чи хтивості. Другу групу — назвемо її експлуататор­ською — становили ділки, люди тве­резі й поважні, які знають, що їм потрібно, і не марну­ють час на дурниці. Ці найкраще пристосовувалися до оточення і навіть задавали тон, намагаючись блиском своїм затьмарити навіть фантастичні світлові ефекти.

Цей Франкенштейн відразу проковтнув Розмері й Діка — і Розмері відчула, що вона вже — не вона, а якась маленька облудниця з манірним тоненьким голоском, що прагне тільки одного: сподобатися режисерові. А втім, тут усі лопотіли крильми, хто як міг, і в цій за­гальній недоладності вона не відрізнялася від інших. До того ж допоміг професійний досвід: подумки вона наказала собі повернутись кругом, пройти прямо, ста­ти струнко, повторити це ще раз, а потім розслабитися, і ось вона вже ніби поринула в розмову з чепурною, ставною дівчиною, схожою на гарненького хлопчика, а насправді напружено дослухається до розмови, що то­читься за кілька кроків од неї на якійсь схожій на тра­пецію бронзовій споруді.

Три молоді особи сиділи там на виступі, що мав пра­вити за лаву. Всі три були високими, стрункими, з малими голівками, причесаними старанно, як у манекенів; коли вони розмовляли, голівки погойдувалися над елегант­ними темними костюмами, мов квіти на довгих стебли­нах, чи, швидше, мов готові до бою кобри.

— О, вони вміють розважати своїх гостей, — мовила одна грудним, мелодійним голосом. — Мабуть, ні в кого в Парижі не буває так весело, як у них. Хоч... — вона зітхнула, — оті його слівця, манера висловлюватися — «такий старий, що його вже миші обгризають» — це, їй-право, набиває оскому.

— Я все-таки віддаю перевагу людям, яким відомі не тільки злети, але й падіння, — озвалася друга. — А вже вона мені зовсім неприємна.

— А я взагалі від них не в захваті, а тим паче — від їхньої компанії. Що вони знайшли хоч би в місте­рові Норті, який ніколи не просихає?

— Авжеж, то пропаща душа, — погодилась перша. — Та ніде правди діти: той, про кого ми говоримо, буває, коли хоче, найчарів­нішою людиною у світі!

Розмері здогадалася, що йдеться про Дайверів, і вся аж закам’яніла від обурення. А тим часом її співроз­мовниця, дівчина з ясно-блакитними очима, рожевощо­ка, в крохмальній блакитній блузці й сірому костюмі — не дівчина, а рекламний плакат, — перейшла в наступ. Гарячково відмітаючи все, що могло заслонити її від Розмері, вона не залишила між ними нічого, навіть тон­кої завіси гумору, і те, що Розмері бачила в ній тепер, викликало тільки неприязнь.

— Може, поснідаємо, чи пообідаємо разом, завтра чи пі­слязавтра? — благала дівчина.

Розмері озирнулася, шукаючи Діка; він розмовляв з го­сподинею дому, до якої звернувся, щойно вони ввійшли. Їхні погляди зустрілися, він ледь кивнув, і цього вистачило, щоб три кобри помітили її. Три довгі шиї гойднулися в її бік, три пари очей прискіпливо зміряли її з голови до ніг. Вона зухвало глянула на них, даючи зрозуміти, що чула їхню розмову. Потім чемно, але рі­шуче — так, як це робив Дік, — позбулася своєї настир­ної співрозмовниці й пішла до нього. Господиня — висо­ка багата американка, що безжурно пожинала плоди національного добробуту, — мужньо долаючи опір Діка, засипала його запитаннями про готель Госса, куди, оче­видно, мала намір податися. Поява Розмері нагадала їй про обов’язки господині, і, озираючись довкола, вона сказала:

— Сподіваюсь, ви не нудьгували — тут стільки ціка­вих людей. Ви познайомилися з містером... — вона по­чала шукати очима гостя, який міг би зацікавити Роз­мері, але Дік сказав, що їм уже час іти. Вони пішли одразу ж і, переступивши вузький поріг майбутнього, опинилися в минулому, на кам’яних сходах перед старо­винним фасадом.

— Це було жахливо, правда? — запитав він.

— Жахливо, — покірно кивнула вона.

— Розмері!

Вона ледь чутно прошепотіла:

— Що?

— Я не можу собі пробачити.

Гірко схлипуючи, насилу стримуючись, щоб не зари­дати вголос, вона жалібно пробелькотіла:

— У вас є хусточка?

Але плакати було ніколи; з жагою закоханих вони допалися до швидкоплинних хвилин, поки за вікнами таксі тьмяніли зеленаво-рожеві сутінки, а під тихим до­щиком, немов крізь дим, спалахували реклами — вогня­но-червоні, блакитні, як полум’я газу, блідо-зелені, мов привиди. Була вже майже шо­ста година, на вулицях вирував рух, сяяли ліхтарики бістро, і площа Згоди, рожева й велична, пропливла за вікнами, коли машина звернула на північ.

Нарешті вони дивилися одне на одного, шепочучи іме­на, як закляття. Два імені зависали в повітрі й довго не танули, довше від решти слів і імен, довше від музики, що бриніла у вухах.

— Не знаю, що зі мною сталося, — сказала Розмері. — Напевно, оте шампанське подіяло. Зі мною ще такого не було.

— Просто ви сказали, що кохаєте мене.

— Я справді кохаю вас — і тут нічим не зарадиш.

Після таких слів важко було втриматись, і вона ти­хенько поплакала в хусточку.

— Мабуть, і я закохався, — сказав Дік, — а це не найкраще з того, що могло статися.

І знову два імені, а потім їх кинуло одне до одного, немов від поштовху таксі. Її груди розплющилися об нього, її уста, по-новому теплі, стали і його устами. Обоє майже з болісним полегшенням не думали ні про що й нічого не бачили; вони тільки дихали й шукали од­не одного. Їх огортав лагідний, блаженно-хмільний су­покій, що приходить після втоми, супокій, коли нерви розслаблюються, мов струни рояля, і раз у раз порипу­ють, мов плетені крісла. Такі оголені й такі чутливі нерви не можуть не з’єднатися, коли уста припадають до уст і груди до грудей.

Для Діка й Розмері то була ще найщасливіший час кохання, пора яскравих і могутніх ілюзій, що переносили їхні злиті воєдино істоти в інший світ — нереаль­ний світ, де інші людські стосунки не мають значення. Здавалося, шлях, яким вони прийшли в цей світ, був особливо невинний — неначе їх вела одне до одного низка чистісіньких випадковостей, але випадковостей таких численних, що врешті-решт вони не могли не по­вірити, що створені одне для одного. І вони пройшли той шлях, нічим себе не заплямувавши — так принаймні здавалося, — не принизивши себе ні хтивими помислами, ані потаємною змовою.

Але для Діка воно тривало недовго; шлях той урвав­ся, перше ніж вони доїхали до готелю.

— Нічого з цього не вийде, — сказав він, жахаючись вла­сних слів. — Я кохаю вас, але це не змінює того, що я говорив учора.

— А мені тепер байдуже. Я тільки хотіла, щоб ви по­кохали мене. Ви сказали, що кохаєте, — і цього досить.

— На жаль — кохаю. Але Ніколь не повинна нічого знати, навіть здогадуватись про щось. Я не можу роз­лучитися з Ніколь. Не тільки тому, що не хочу, — тут є інше, важливіше.

— Поцілуйте мене ще раз.

Він поцілував, але він був уже не з нею.

— Ніколь не повинна страждати — вона кохає мене, і я її кохаю. Сподіваюсь, ви розумієте,

Вона розуміла, це вона завжди добре розуміла — не можна завдавати людям болю. Вона знала, що Дайвери кохають одне одного, не сумнівалася в цьому з самого початку. Але їй здавалося, що то вже охололе почуття, схоже швидше на її любов до матері. Коли люди так щедро роздаровують себе оточенню — чи не означає це, що їхній взаємний потяг утра­тив силу?

— І це справжнє кохання, — сказав Дік, прочитавши її думки. — Кохання цілюще. Повірте, все це надто складно, всіх обставин навіть і не поясниш. Вони, до речі, й спричинили оту безглузду дуель.

— Звідки ви дізналися про дуель? Ми ж домовили­ся не розповідати вам про неї.

— Невже ви гадаєте, що Ейб може щось приховати? — з ущипливою іронією мовив Дік. — Якщо у вас є таєм­ниця, можете оголосити її по радіо, надрукувати в по­пулярній газеті, але ніколи не звіряйте її людині, яка випиває більш ніж три чарки на день.

Вона засміялася і ще тісніше пригорнулася до нього.

— Отож у нас з Ніколь не такі прості стосунки. Здо­ров’я в неї слабке, вона тільки виглядає здоровою. Звідси — й весь клопіт.

— Ох, розкажете усе потім! А зараз цілуйте, кохайте мене! Я вас кохатиму, але так, що Ніколь нічого не помітить.

— О любе моє дівча!

Вони ввійшли у вестибюль готелю; Розмері трохи відстала, щоб глянути на нього збоку, помилуватися ним. Він ішов швидкою, пружною ходою, неначе повер­тався після великих звершень і поспішав назустріч звер­шенням ще більшим. Сіяч веселощів, дародавець неоці­ненних скарбів щастя. Капелюх на ньому був найдовершенішим капелюхом у світі, в одній руці він тримав масивну трость, у другій — жовті рукавички. Розмері ду­мала про те, який чудовий вечір чекає всіх, хто буде сьо­годні в його товаристві.

Вгору, на п’ятий поверх, вони рушили пішки. На пер­шому майданчику сходів зупинились і поцілувались; на другому вона була обережніша, на третьому — тим паче. Не дійшовши до четвертого, вона зупинилася й легенько доторкнулася до його уст — то мав бути прощальний поцілунок. Потім вони на хвильку зійшли на поверх нижче — так захотів Дік, — а тоді вже піднялися на свій поверх. Наостанок їхні пальці сплелися на поручні й повільно-повільно розплелися. Дік знову рушив униз домовлятися про вечерю, а Розмері вбігла до свого но­мера й сіла писати листа матері, відчуваючи докори, бо вона анітрохи за нею не скучила.

XVIII

Хоч Дайвери й зневажали диктовані модою форми світського життя, вони були надто сучасними людьми, щоб відмовитися від його ритмів; на їхніх вечірках ро­билося все, щоб гості не встигали знудитися, і тим при­ємніше було подихати свіжим повітрям нічної пори, серед калейдоскопічної зміни вражень.

Того вечора веселощі наростали в темпі балаганного фарсу. Спочатку було дванадцятеро чоловік, потім шіст­надцятеро, а згодом, по четверо в автомашинах, вони ви­рушили в блискавичну одіссею до Парижа. Все було передбачене заздалегідь. Немов за помахом ча­рівної па­лички, з’являлися нові люди, супроводжували їх майже з професійною вправністю екскурсоводів, а потім зни­кали, поступаючись місцем іншим. Розмері не здивува­лася б, якби їй сказали, що вдень ці люди спеціально для них набиралися свіжості й снаги. Як несхоже це було на голлівудські бенкети, хоч би які грандіозні за розмахом! Серед багатьох розваг була й прогулянка в автомашині перського шаха. Де Дік її роздобув, чого це йому коштувало, — те нікого не обходило. Розмері сприйняла її як ще одне диво казкового світу, в який вона потрапила два роки тому. Цей автомобіль, на ша­сі особливої конструкції, був виготовлений в Америці. Колеса в нього були срібні, радіатор теж. Всередині оббивка сяяла безліччю блискучих скелець, що їх при­дворний ювелір мав замінити справжніми діамантами, коли за тиждень автомобіль прибуде до Тегерана. По­заду було тільки одне місце, бо шах може їздити тіль­ки сам, і всі по черзі вмощувалися на ньому, а решта сідала на підлогу, застелену куничим хутром.

І завжди душею всього цього був Дік. Розмері запев­няла матір, з якою подумки ніколи не розлучалася, що зроду не зустрічала людини чарівнішої, прекраснішої, ніж Дік того вечора. Вона порів­нювала з ним двох ан­глійців, що їх Ейб уперто називав, «майор Хенгіст і містер Хорса», принца-наступника однієї із скандинав­ських держав, письменника, який щойно повернувся з подорожі Росією, самого Ейба, дотепного й шалено­го, як завжди, Колліса Клея, який зустрівся їм десь дорогою й залишився з ними. Але жоден з них не годен був Дікові в слід ступити, її захоплював його само­забутній запал, його вміння наснажувати найрізнома­нітніших людей, позбавлених власної ініціативи й за­лежних від його уваги, як піхотний батальйон від інтенданта, — і все без видимих зусиль, з невичерпним запасом приязні до всіх заразом і кожного зокрема.

...Потім вона згадувала найщасливіші хвилини цього вечора. Коли вона вперше танцювала з Діком і сама собі здавалася неймовірно вродливою поряд з ним, та­ким високим і струнким, — вони не танцювали, а ніби линули в повітрі, як уві сні, — він обертав її то в один, то в другий бік так замилувано, наче тримав у руках яскравий букет квітів чи відріз дорогої тканини, гордо показуючи його десяткам очей. Якусь хвильку вони зо­всім не танцювали, тільки стояли, пригорнувшись одне до одного. А над ранок вони лишилися на мить самі, і її молоде вологе тіло, прагнучи вирватися з набридлої одежі, припало до нього серед вішалок з капелюхами й накидками...

А найсмішніше було потім, коли вони вшістьох, добірне товариство, найкраще, що від нього лишилося, стоя­ли в напівтемному вестибюлі «Рітца» й переконували нічного швейцара, що супроводять генерала Першінга, що генералові, який стоїть за дверима, хочеться ікри й шампанського. «А з генералом жарти кепські, у нього знаєте яка армія?!» Офіціанти повигулькували немов з-під землі, на­крили стіл тут-таки, у вестибюлі, і на порозі постав генерал Першінг — Ейб, а всі ви­струнчилися й забурмотіли на знак вітання якісь уривки воєнних пісень. Розчаровані й ображені офіці­анти залишили їх напризволяще, і тоді компанія збудувала для них пастку — величезну, химерну споруду з меблів, які були під рукою, що нагадувала ідіотські машини на ма­люнках Гольдберга. На Ейба вона, однак, не справила належного враження.

— Краще було б украсти в музикантів пилку і...

— Ну, все, годі, — перебила Мері. — Якщо Ейб заго­ворив про пилку, отже — час додому. — І стурбовано пояснила Розмері: — Мені треба забрати його додому. Якщо він завтра об одинадцятій не сяде на поїзд, то спізниться на паро­плав. А від цієї поїздки залежить його майбутнє. Та якщо я почну зараз сперечатися з ним, він зробить усе навпаки.

— Може, я спробую його переконати? — запропону­вала Розмері.

— Гадаєте, у вас вийде? — із сумнівом сказала Ме­рі. — А втім — спробуйте, може, й вдасться.

До Розмері підійшов Дік.

— Ми з Ніколь збираємось додому, і, може, й ви по­їдете з нами?

У сірій передсвітанковій імлі її обличчя було блідим і втомленим. На щоках, вдень рум’яних, виступили тем­ні плями.

— Не можу, — сказала вона. — Я пообіцяла Мері за­лишитися, бо інакше Ейб взагалі не піде спати. Ви б не могли допомогти?

— Вам уже час знати, що в таких справах нічим не зарадиш, — повчально зауважив він. — Якби це було за студентських часів і якби ми з Ейбом мешкали в одно­му гуртожитку, а він напився вперше в житті, — можна було б спробувати. А тепер справа марна.

— Все одно, я мушу залишитися, — майже зухвало відповіла Розмері. — Він обіцяв, що піде спати, якщо ми заїдемо з ним спершу на Головний ринок.

Дік квапливо поцілував їй руку в згині ліктя.

— Ви ж дивіться, не відпускайте Розмері саму, — ска­зала Ніколь, прощаючись з Мері. — Ми відповідаємо за неї перед її мамою.

Потім Розмері, Норти, а з ними і якийсь ньюаркський фабрикант пискавок до ляльок, всюдисущий Колліс і власник нафтової свердловини, огрядний, чепуристий індіанець на ім’я Джордж Т. Коніцілі, їхали у фургоні з морквою. Морква, щойно з городу, напоювала темря­ву солодкими пахощами землі. Коли фургон опинявся в сутіні між рідкими вуличними ліхтарями, Розмері, яка сиділа на самому вершечку, насилу розрізняла сво­їх супутників, їхні голоси долинали здалеку, наче вони їхали не з нею, а окремо, і їм не дано було відчувати того, що відчуває вона, бо ж вона серцем і душею була з Діком, щкодувала, що лишилася з Портами, а не ле­жить у своєму ліжку, відділена від Діка лише стінами коридора, а ще більше жалкувала, що його немає по­руч, у хмарі теплих земляних випарів.

— Не лізьте сюди! — гукнула вона Коллісові. — Морква посиплеться. — І запустила морквою в Ейба, який, по-старечому зігнувшись, сидів поряд з візником.

А потім нарешті її везли додому. В залитому сонцем небі над Сен-Сюльпіс ширяли голуби. Нараз уся ком­панія вибухнула сміхом — справді-бо, перехожі вважа­ють, що вже настав ясний теплий ранок, а насправді ще триває вчорашня ніч!

«От і я прогуляла цілу ніч, — подумала Розмері. — Але без Діка це зовсім нецікаво».

Їй стало трошки прикро й сумно, але тут увагу її привернула якась зелена маса, що рухалася попереду. То на Єлисей­ські Поля перевозили величезний розквіт­лий каштан; він лежав, приторочений до довгої ван­тажної платформи, і аж трусився від сміху, немов на­прочуд гарна людина, яка по­трапила в незручне ста­новище, але знає, що й тут лишається гарною. Зачарована видовищем, Розмері раптом подумала, що вона й каштан чимось схожі; ця думка потішила її, вона засміялася, і все знову стало на своє місце.

XIX

Потяг відходив об одинадцятій з Сен-Лазарського вокзалу. Ейб сам-один стояв під скляним, закіптюженим склепінням, цією пам’яткою сімдесятих років, епо­хи Кришталевого Палацу; руки, землисто-сірі після без­сонної п’яної ночі, він тримав у кишенях, щоб не видно було, як вони тремтять. Він був без капелюха, недбало зачесане волосся куйовдилось. Важко було впізнати в ньому людину, яка ще два тижні тому засмагала на пляжі Госса.

Було ще рано. Він дивився на вокзальну метушню, поводячи тільки очима, неспроможний навіть ворухнути бровами — нерви не витримали б найменшого фізично­го зусилля. Повз нього пропливли новенькі валізи; ма­ленькі волохаті чоловічки, його майбутні супутники, пе­регукувалися волохатими, сиплими голосами.

Коли він подумав, чи встигне в буфеті похмелитися, і пальці вже намацали в кишені пачку липких тисячофранкових банкнот, його блукаючий погляд натрапив на Ніколь, що саме піднялася сходами на перон. Ейб уже не зводив з неї очей, читаючи її думки з виразу облич­чя: коли бачиш людину, на яку довго чекав і яка сама ще тебе не помітила, то здається, що обличчя її вика­зує щось потаємне, доти тобі невідоме. Ніколь трошки супилася, вона думала про своїх дітей, линула до них не розумом, не серцем, а отим інстинк­том самиці, який спонукає кішку лапою перевіряти, чи всі кошенята при ній.

Цей вираз зник, коли вона побачила Ейба; в тьмяно­му світлі, що сіялося крізь брудне склепіння, він мав жалюгідний вигляд, і страшно було дивитися на синці, що проступали крізь засмагу під його очима. Вони сіли на лаву.

— Я прийшла, бо ви просили прийти, — сказала Ні­коль, ніби виправдуючись.

Ейб, видно, забув, коли й навіщо він її про це просив, але Ніколь це не збентежило — вона ладна була просто посидіти тут, роздивляючись на пасажирів.

— О, я вже бачу, хто буде першою красунею на ва­шому кораблі. Ота дама, яку проводжає стільки чоло­віків... Вам зрозуміло, чому вона купила собі таку сукню? — Ніколь дедалі збуджувалась. — Тільки перша красуня трансокеанського рейсу могла вподобати таке вбрання. Ви розумієте чому? Ні? Та прокиньтеся ж! Це сукня з підтекстом, уже сама тканина, з якої її пошито, має якусь романтичну історію, а у відкритому морі неодмін­но знайдеться самотній чоловік, який захоче ту історію вислухати!

Останні слова Ніколь випалила скоромовкою й за­мовкла. Як на неї, ця тирада і так була задовга, і Ейб, дивлячись на її серйозне, напружене обличчя, вже сум­нівався, чи говорила вона взагалі. Він примусив себе випростатися і сидячи набув пози людини, що стоїть на повен зріст.

— Пам’ятаєте оту вечірку, на яку ви мене потягли? Здається, то було на святу Женев’єву... — почав він.

— Пам’ятаю. Там було весело, адже так?

— Тільки не мені. Цього року мені з вами взагалі не було весело. Я втомився від вас обох, і якщо це не по­мітно, то тільки тому, що ви ще більше втомилися від мене, — самі знаєте, як це буває. Якби в мене ще ли­шалися якісь поривання, я завів би собі нових зна­йомих.

Ніколь відповіла ударом на удар, і виявилося, що й її оксамитові рукавички можуть здерти шкіру.

— Даремно ви заїдаєтеся, Ейбе, це ж безглуздо! До того ж ви так не уважаєте. Поясніть краще, чому ви раптом махнули на все рукою?

Ейб відповів не зразу, йому дуже хотілося відкашля­тись і висякатись.

— Певно, мені все остогидло. Та й надто далеко тре­ба повертатися, щоб розпочинати свій шлях знову.

Чоловік любить розігрувати перед жінкою безпорадну дитину, але це рідко йому вдається, коли він справді безпорадний, як дитина.

— Це не пояснення, — відрізала Ніколь.

Ейбові ставало гірше, на думку спадали тільки прикрі, колючі слова. Ніколь, певно, вирішила, що краще вже сидіти і дивитися просто себе, поклавши руки на колі­на. На якийсь час вони відособилися, розлетілися в різні боки, кожне у свій простір, під своє, тільки йому видне синє небо. Вони не були коханцями й тому не ма­ли минулого, не були подружжям і тому не мали май­бутнього; а проте аж до сьогоднішнього ранку Ніколь тільки Діка кохала більше, ніж Ейба, а Ейб не один рік носив глибоко в серці кохання до Ніколь, у якому і сам собі боявся зізнатися.

— Я втомився жити в жіночому світі, — сказав він раптом.

— То чом би вам не створити власний світ?

— Я втомився від друзів. Людині потрібні не друзі, а підлабузники.

Ніколь спробувала примусити велику стрілку вокзаль­ного годинника оббігти циферблат, але Ейб не вга­вав:

— Ви хіба не згодні?

— Я — жінка. Моє діло з’єднувати й скріплювати.

— А моє — ламати й руйнувати.

— Напиваючись, ви руйнуєте тільки самого себе, — холодно мовила вона і, вже починаючи боятися його, безпорадно озирнулася.

На вокзалі полюднішало, але нікого із знайомих на­чебто не було. Та ось вона полегшено зітхнула, бо по­мітила високу дівчину із солом’яно-жовтим волоссям, що прилягало до голови, як шолом. Дівчина вкидала листи в поштову скриньку.

— Мені треба побалакати з тією дівчиною, Ейбе! Ейбе, та прокиньтеся! Дурник, ви дурник.

Він байдуже простежив за нею очима. Коли Ніколь підійшла до дівчини, та якось злякано відсахнулася, і Ейбові здалося, що він десь уже бачив її. Скористав­шись з відсутності Ніколь, він хапливо відкашлявся у хусточку, потім гучно висякався. Ставало тепліше, і бі­лизна на ньому вже просякла потом. Його руки так трусилися, що він поламав три сірники, перше ніж за­палив сигарету. Він відчув, що вже несила терпіти, що йому конче треба випити. Та щойно він це вирішив — як повернулася Ніколь.

— Невеличке непорозуміння, — скривилася вона. — Скільки разів вона запрошувала мене в гості, а тут, отакої, і розмовляти не схотіла. Дивилася на мене так, ніби я зачумлена. — Її короткий нервовий сміх прозву­чав на двох високих нотах — наче хтось натиснув паль­цями на клавіші фортеп’яно. — Ось вам і людська щи­рість.

— Все лихо в тому, що, коли ти тверезий, тобі ні з ким не хо­четься знатись, а коли ти п’яний — ніхто не хоче знатися з тобою.

— Це ви про мене? — Ніколь знову засміялася. Випа­док з дівчиною чомусь повернув їй гарний настрій.

— Ні, про себе.

— Отож-бо. А я люблю людей, люблю бути серед лю­дей. Люблю...

Вона раптом помітила Розмері й Мері Норт, які по­вільно йшли пероном, виглядаючи Ейба. Голосно гукаю­чи їм: «Сюди! Сюди!», вона радісно замахала їм згорт­ком, у якому були куплені для Ейба носовички.

Потім вони втрьох ніяково стояли перед Ейбом, при­голомшені його могутньою особистістю, що височіла перед ними, немов руїна корабля, — бо, незважаючи на свою слабість і потурання їй, спустошений і озлоблений, він усе-таки лишався особистістю, і вони не могли не схилятися перед його величною гідністю і творчими здо­бутками, хай навіть безладними, нерівноцінними, а те­пер уже й перевершеними. Але їх лякала ще не вичер­пана сила його волі, бо раніше то була воля до життя, а тепер — до самознищення.

Нарешті з’явився в усьому своєму блиску Дік Дайвер, і три жінки з радісними вигуками кинулися до нього, ладні, мов мавпочки, стрибнути йому на плечі, вмоститися на його прекрасному капелюсі чи повиснути на головці його трості. Тепер хоч на хвилину можна було забути про те, як страшенно занепав Ейб. Дік миттю збагнув становище. Щоб розрадити їх, він звер­нув їхню увагу на вокзальну метушню, на дива й та­ємниці вокзального життя. Неподалік прощався гурт американців, їхня розмова нагадувала булькіт води, що ллється у велику старомодну ванну. Тут, на вокзалі, за стінами якого лишився Париж, здавалося, що море зовсім поряд, і воно вже впливало на людей, оновлюва­ло їх, перебудовувало на новий лад молекули в їхніх клітинах.

В американців, коли вони виходили на перон, облич­чя були якісь нові, просвітлені, зосереджені — обличчя людей, що не обтяжують себе зайвими думками або звикли до того, що хтось думає за них. Якщо серед них траплявся англієць, то він одразу вирізнявся гострим, пильним поглядом. Коли ж американців на пероні зі­бралося багато, ореол доброчинності й багатства над ними побляк, залишився тільки сірий наліт національ­ної однаковості, що заважав і їм, і стороннім спосте­рігачам розрізняти окремі обличчя.

— Діку, поглянь! — скрикнула раптом Ніколь і схо­пила його за руку.

Дік обернувся і встиг побачити сцену, що розіграла­ся під дверима пульмана за два вагони від них, різко порушивши звичний ритуал прощання. Молода жінка із зачіскою, схожою на шолом, та, до якої недавно під­ходила Ніколь, відсахнулася раптом від чоловіка, з яким розмовляла, якось дивно пригнувшись, відскочила вбік, хапливо намацала щось у своїй сумочці, і два ре­вольверних по­стріли розкололи вузький простір перону. Майже водночас розлігся пронизливий свист локомоти­ва, і поїзд рушив, умить заглушивши відлуння пострі­лів. Ейб ще раз помахав з вікна — він взагалі не помітив нічого. Перше ніж натовп зімкнувся, вони ще побачили, що кулі влучили: чоловік, у якого стріляли, важко осів на перон.

Поки потяг зупинявся, минула, здається, вічність. Ні­коль, Мері й Розмері чекали в кінці перону, а Дік про­товпився наперед. Повернувся він хвилин через п’ять, а натовп тим часом розділився: хто пішов за ношами з пораненим, а хто — за дівчиною, що йшла, бліда, але рішуча, між двома досить-таки розгубленими жандар­мами.

— Це Марія Волліс, — збуджено повідомив Дік. — А він — англієць, важко було з’ясувати, хто саме, бо куля пробила паспорт. — Вони швидко простували до ви­ходу, підхоплені людською юрмою. — Я дізнався, до яко­го поліцейського відділка її ведуть, і зараз піду туди.

— У неї в Парижі сестра, — відказала Ніколь. — Тре­ба найперше зателефонувати їй. Як це ми відразу не здога­далися! Чоловік її сестри — француз, він може зробити куди більше, ніж ми.

Дік повагався хвильку, а тоді хитнув головою і над­дав ходи.

— Стривай! — гукнула йому Ніколь. — Це ж безглуз­до. Чим ти можеш зарадити, та ще й з твоєю францу­зькою мовою?

— Подбаю принаймні, щоб з нею по-людськи поводи­лися.

— Її однаково не відпустять, це зрозуміло, — впевне­но сказала Ніколь. — Вона ж таки стріляла в того чоловіка. Найкраще — зразу ж зателефонувати Лорі, вона влад­нає все краще за нас.

Діка це не переконало, крім того, він трошки хизу­вався перед Розмері.

— Стривайте, — рішуче кинула Ніколь і попрямувала до телефонної будки.

— Ну, коли вже Ніколь до чогось береться, нам можна не втручатися, — з лагідною іронією зауважив Дік.

Вперше того ранку він і Розмері швидко перезирнулися, шукаючи підтвердження вчорашнім почуттям. На мить обом здалося, що все їм тільки наснилось, але відразу ж кохання знову знялося теплою хвилею й за­пульсувало, застугоніло...

— Ви любите допомагати людям, чи не так? — сказала Розмері.

— Та ні, тільки вдаю.

— Моя мама теж любить усім допомагати, але, звісно, в неї менше можливостей. — Вона зітхнула. — Мені іноді здається, що я найбільша егоїстка у світі.

Згадка про матір уперше роздратувала Діка. Йому захотілось позбутися цієї незримої опіки, раз і на­завжди позбавити їхні стосунки того присмаку дитячої наївності, що його навмисне чи ненавмисне вносила в них Розмері. Він усвідомив, однак, що ця досада лише вияв слабості, — а чим обернеться потяг Розмері до ньо­го, якщо він бодай на мить утра­тить владу над собою? Не без страху він відчув, що все вповільнюється; а тим часом такі стосунки не можуть стояти на місці, вони мусять рухатись — як не вперед, то назад. Йому раптом спало на думку, що Розмері тримає кермо впевненіше за нього.

Перше ніж він дійшов якогось рішення, повернулася Ніколь.

— Я поговорила з Лорою, вона ще нічого не знала. Боже, ви б чули її голос — він то завмирав, то знов озивався, наче вона от-от знепритомніє. Вона каже, що ще звечора її щось гнітило.

— Цій Марії виступати б у Дягілєва, — лагідно всміхнувся Дік, намагаючись заспокоїти жінок. — Це була справді балетна сцена — така хореографія, такий ритм... Чи зможе тепер хтось із нас дивитись, як відходить потяг, і не чути по­стрілів?

— А мені шкода цього бідолаху, — сказала Ніколь. — Тепер зрозуміло, чому Марія так дивно розмовляла зі мною — подумки вона вже стріляла.

Вона засміялася, а за нею й Розмері, хоч обидві були налякані й хотіли, щоб Дік прокоментував цю пригоду, звільнивши їх від необхідності давати їй власні оцінки. Це бажання було, щоправда, не зовсім свідомим, надто в Розмері, яка змалку звикла чути відлуння таких по­стрілів у буденних розмовах. Проте і її приголомши­ла безповоротність того, що сталося. Але Дік, виби­тий з колії новим почуттям, утратив здатність перетлу­мачувати події мовою карнавалу, тож його супутниці, відчуваючи, що їм чогось бракує, перейнялись якоюсь невиразною тривогою.

А потім, наче нічого й не сталося, життя Дайверів та їхніх друзів влилося у вуличний вир.

Сталося, однак, багато, — від’їзд Ейба, а потім і Мері, яка того ж дня вирушила до Зальцбурга, поклавши край безжурному паризькому життю. А може, край йому по­клав виляск пострілів, фінал казна-якої трагедії. Ці по­стріли вони вже не могли забути; на вули­ці, чекаючи таксі, вони почули їхнє відлуння в похоронному дуеті носіїв, що стояли неподалік:

— Tu as vu le revolver? Il était très petit, vraie perle, tin jouet.

— Mais assez puissant, — розважливо відказав другий носій. — Tu as vu sa chemise? Assez de sang pour se croire à la guerre [8].

XX

Над площею густа хмара вихлипних газів повільно розжарювалася в промінні липневого сонця. Від цього страшенного марева годі було втекти за місто: навіть думка про втечу була безглуздою, вона тільки малювала в уяві дороги, паралізовані такою самою смердючою за­духою. За сніданням у відкритому кафе навпроти Люк­сембурзького саду в Розмері почалися місячні; вона нервувала, почувалася втомленою й кволою — видно, передчуття цього й спонукало її звинуватити себе в егоїз­мі під час розмови на вокзалі.

Дік навіть не помітив зміни її настрою; глибоко за­смучений, він більше ніж звичайно переймався собою, і це робило його сліпим до всього довкола, гасило звич­ні спалахи уяви, які живили його думки чи рішення.

За кавою до них приєднався італієць, учитель співу, який мав провести Мері Норт на потяг; коли вони по­прощалися й пішли, Розмері теж підвелася — їй треба було на студію, на ділову зустріч.

— Будь ласка, — згадала вона, — якщо вас застане тут Колліс Клей, отой хлопець з Півдня, перекажіть йому, що я не могла чекати. Хай зателефонує мені завтра.

Її дитяча легковажність — реакція на недавні пере­живання — нагадала Дайверам про їхніх дітей, про по­чуття, до яких сторонні не допускалися, і Розмері була покарана.

— Краще попросіть офіціанта, — суворо й сухо про­мовила Ніколь. — Ми не маємо наміру лишатися тут.

Розмері зрозуміла, але не образилася.

— Ет, вже як буде. До побачення, любі.

Дік попросив рахунок; кілька хвилин Дайвери відпо­чивали, розслабившись, покусуючи зубочистки. Потім обоє вимовили водночас:

— Ну що ж...

Ніколь ледь скривилася у гіркій гримасі, — ніхто, крім Діка, не помітив би того, і він міг удати, що нічого не бачив. Про що думала Ніколь? Розмері тільки подов­жила собою той список осіб, якими Дік «опікувався» останні кілька років; серед них був клоун-француз, Ейб і Мері Норти, пара танцівників, письменник, художник, комедійна акторка театру «Гран-Гіньйоль», напівбоже­вільний педераст з Російського балету, обдарований тенор, якого Дайвери на рік послали навчатися в Мі­лан. Ніколь добре знала, як багато важила для всіх цих людей його щира приязнь; але вона знала також, що, відколи вони одружилися, Дік жодної ночі не провів без неї — за винятком хіба того часу, коли вона наро­дила. З іншого боку, він був наділений притягальною силою, яка шукала собі застосування, — людина, об­дарована такою чарівливістю, випромінює її часом не­самохіть, приваблюючи до себе тих, хто їй зовсім не потрібен.

Завжди, залишаючись з Ніколь, Дік немовби заново відкривав для себе той щасливий факт, що він і вона — єдине ціле; але цього разу, замкнутий у собі, він ані сло­вом, ані же­стом не виказував таких почуттів.

Колліс Клей, «отой хлопець з Півдня», з’явився в тіс­ному проході між столиками й ще здалеку панібратськи помахав Дайверам рукою. Такі манери шокували Діка; він не любив, коли знайомі вітали його вигуком «При­віт!», коли у його присутності зверталися тільки до Ніколь чи при Ніколь — тільки до нього. Він надавав такого зна­чення стосункам з людьми, що в кеп­ському настрої во­лів не зустрічатися з ними; найменшу нетактовність він сприймав як ви­клик своїй життєвій філософії.

Колліс, не тямлячи, що з’явився на бал без краватки, сповістив про свою появу словами:

— Я, здається, запізнився — пташка випурхнула!

Дік ледве стримався, обурений тим, що Колліс не ска­зав спершу кількох приємних слів Ніколь.

Вона майже відразу пішла, а Дік ще посидів з Коллісом, допиваючи своє вино. Взагалі йому подобався цей хлопець із повоєнної парості — він усе-таки приємно відрізнявся від більшості південців, з якими Дікові до­водилося спілкуватись у Нью-Хейвені десять років тому. Його розважали теревені Колліса і те, як повільно й старанно він набивав свою люльку. Було вже пополудні, і няньки з дітьми сходилися до Люксембурзького саду; вперше за багато місяців Дік отак безвільно віддався плинові часу.

Раптом він похолов, збагнувши, про що так довірчо говорить Колліс:

— ...вона зовсім не така свята, як вам, певно, зда­ється. Я й сам спочатку так думав, поки вона не вско­чила в халепу з одним моїм приятелем, коли ми їхали з Нью-Йорка до Чикаго, на Великдень... Цей хлопець, Хілліс, видно, закохався в неї на балу в Нью-Хейвені по вуха, а з нею в купе була моя сестра. Ну от, сестра бачить, що вони з Хіллісом аж умлівають — так хо­чуть лишитися вдвох, і по обіді перейшла до нашого ку­пе пограти в карти. Години за дві виходимо ми в ко­ридор і що ж: Розмері з Біллем Хіллісом стоять і спе­речаються з кондуктором, а Розмері біла як полотно. Виявляється, вони замкнулися в купе, опустили штори, і, видно, часу не гаяли, а тут нагодився кондуктор пере­віряти квитки. Він постукав у двері, а вони вирішили, що це ми їх дражнимо, й не хотіли відчиняти, а коли відчинили, кондуктор уже знавіснів. Прискіпався до Хілліса, чи тут його місце і чи Розмері його дружина, а якщо ні, то чому вони замкнулися. Хілліс теж не стер­пів, кричить, що вони нічого поганого не робили, що кондуктор образив Розмері, а за таке можна і в пику дати. Я бачу, справа кепська. Втрутив­ся, насилу їх угамував — і досі дивуюся, як це мені вдалося.

Щось надламувалося в Діковій душі, поки він слу­хав, поки уявляв собі все до найменших подробиць, майже заздрячи спільному сорому, що його ті двоє за­знали в коридорі. Вже самої згадки про когось третьо­го, хай навіть забутого, але третього, хто ввірвався раптом у його стосунки з Розмері, вистачило, щоб він остаточно втратив рівновагу і захлинувся у хвилях бо­лю, туги, розпачу й жаги. Чиясь рука на обличчі Роз­мері, швидке дихання... Сліпа лють перед замкнутими дверима і трепетна, гаряча таємниця — за ними.

«Дозвольте, я опущу штору?»

«Будь ласка. Світло й справді сліпить очі».

Тим часом Колліс Клей уже розводився про діяль­ність студентських товариств — тим же голосом, з тими ж інтонаціями. Дік розумів, що хлопець кохає Розмері, але якимось дивним, незрозу­мілим Дікові коханням. Випадок з Хіллісом, певно, не справив на нього особливо­го враження, хіба що відкрив очі на приємну істину, що і Розмері «людина».

— В «Кістках» зібралися чудові хлопці, — розпові­дав він. — Та й не тільки там. Але Нью-Хейвен тепер так розрісся, що багатьом доводиться, на жаль, відмов­ляти.

«Дозвольте, я опущу штору?»

«Будь ласка. Світло й справді ріже очі».

...Дік поїхав через весь Париж до свого банку. Пер­ше ніж виписати чек, він оглянув довгий ряд конторських столів, зважуючи, кому із клерків дати його на підпис. Потім його захопив сам процес писання, і, схилившись над конторкою, він заходився старанно, раз у раз оглядаючи перо, виводити літеру за літерою. На хвильку звів очі — неуважно глянув на віконце пошти, — а тоді знову забув про навколишній світ, зосе­редивши увагу на каліграфії.

Він усе ще не вирішив, до кого звернутися, — хто най­менше здатний помітити його бентежний настрій, най­менше схильний до балачок. До Перріна, влесливого ньюйоркця, який не раз запрошував його пообідати в Американському клубі? До іспанця Касасуса, з яким він щоразу балакав про одного спільного знайомого, якого вже років десять не бачив? Чи до Мухгаузе, який завжди запитував, з чийого рахунку він хоче зняти гро­ші — свого чи дружини?

Проставивши на корінці суму й двічі її підкресливши, він нарешті вибрав Пірса — Пірс молодий, перед ним можна трохи й поблазнювати, бо іноді буває легше са­мому розіграти комедію, ніж дивитись, як її розігрують на твою честь.

Спочатку він, однак, підійшов до поштового віконця. Передаючи Дікові кореспонденцію, жінка, що сиділа там, притисла грудьми до столу підхоплений протягом папірець, і Дік подумав, що жінки послуговуються своїм тілом зовсім не так, як чоловіки. Відійшовши вбік, він почав розривати листи. Рахунок від німецької фірми за сімнадцять книжок з психіатрії; рахунок від Брентано; лист із Буффало від батька, що з роками писав дедалі нерозбірливіше; листівка жартівливого змісту від Томмі Барбана, послана з Феса; ли­сти від двох лікарів з Цюриха, обидва написані німецькою; спірний ра­хунок від тинькаря з Канна; рахунок від мебляра; лист з Балтімора від видавця медичного журналу; рекламні проспекти й запрошення на виставку поки що невідомо­го художника; крім того, три листи на ім’я Ніколь і один для Розмері, адресований на його поштовий або­немент.

«Дозвольте, я опущу штору?»

Він підійшов по Пірса, але той саме прийняв папери від якоїсь дами; і Дік відчув, що доведеться звернутись до Касасуса, який сидів за сусіднім столом і був вільний.

— Як поживаєте, Дайвере? — радісно привітав його Касасус. Він підвівся, вуса його роз’їхалися в усмішці. — У нас тут нещодавно говорили про Федерстона, і я згадав про вас. Знаєте — він тепер у Каліфорнії.

Дік витріщив очі й трохи подався вперед.

— У Каліфорнії?!

— Атож, уявіть!

Дік тримав чек у простягнутій руці; щоб Касасус пе­рейшов до діла, він обернувся до Пірса і, впіймавши його погляд, по-змовницькому підморгнув йому — то бу­ла жартівлива гра, розпочата три роки тому, коли Пірс мав роман з однією литовською графинею. Пірс сяйнув усмішкою, а Касасус тим часом підписав чек; він радо затримав би Діка, який йому подобався, але не знайшов приводу і тільки повторив, підвівшись і при­тримуючи пенсне на носі:

— Атож, Федерстон тепер у Каліфорнії.

Перрін за першим столом саме розмовляв із чемпіо­ном світу у важкій вазі; перехопивши на собі швидкий погляд Перріна, Дік зрозумів, що той хотів був гукнути його й по­знайомити з боксером, але в останню мить пере­думав.

Скориставшись зі свіжого досвіду, Дік успішно уник подальшої розмови з Касасусом — цебто спочатку уваж­но обдивився підписаний чек, потім угледів щось вель­ми цікаве за мармуровою колоною над головою клерка, а тоді, після складних маніпуляцій з тростю, капелю­хом і листами, попрощався й рушив до виходу. Давно куплений чайо­вими швейцар подбав про таксі — воно вже чекало біля під’їзду.

— Кіностудія «Фільм пар екселянс» — це на маленькій вуличці в Пассі. Їдьте до Порт-де-ла-Мюет, а далі я вам поясню.

Події останніх двох днів викликали таке сум’яття в його душі, що він тепер і сам до ладу не знав, чого хоче. Коло Порт-де-ла-Мюет він відпустив таксі й піш­ки рушив у напрямку студії, але, за кілька будинків од неї, перейшов на інший бік вулиці. Зовні сповнений гідності, бездоганно елегантний, він насправді був сам не свій. Справжню гідність можна було повернути собі, тільки викресливши минуле, забувши напруження ос­танніх шести років. Він кружляв довкола студії, наче дурнуватий хлопчисько з роману Таркінг­тона, пришвид­шуючи ходу там, де не було дверей, квапливо заверта­ючи за ріг, — боявся розминутися з Розмері, коли вона вийде. Студію оточували похмурі будинки. Поряд була крамниця з написом на вивісці: «1 000 chemises» [9]. Всю вітрину заповнювали сорочки — складені в стоси, оз­доблені краватками й напнуті на манекени, з дешевим шиком розкидані по споду вітрини. «1 000 chemises — не віриш, по­лічи!» Далі можна прочитати: «Papaterie», «Pâtisserie», «Solde» [10] — і рекламу «Déjeuner de Soleil» [11] з Констанцією Толмедж, а за нею — вивіски похмурі­шого змісту: «Vêtements Ecclésias­tiques», «Déclaration de Décès», «Pompes Funèbres» [12]. Життя і смерть.

Він розумів: те, що він зараз робить, стане поворот­ним у його житті — настільки це не узгоджується з усім, що було раніше, не узгоджується навіть з тим образом, у якому він міг і хотів би постати перед Роз­мері. В очах Розмері він уособлював вишукані манери, а тим часом його кружляння довкола студії було не що інше, як настирливість. Та для Діка цей вчинок, якого він не міг не зробити, був виявом якоїсь живої, хоча й глибоко в ньому зачаєної суті. Він прийшов сюди — в сорочці з бездоганно припасованими до рук манжета­ми, з рукавами, що входили в рукави піджака наче поршень у циліндр, з комірцем, що бездоганно облягав шию, підстрижений за останньою модою і з не менш модною папкою в руці, — прийшов, гнаний тією самою силою, що примусила колись іншу людину зійти на цер­ковну паперть у Феррарі у волосяниці, посипавши го­лову попелом. То була данина, яку Дік сплачував ре­чам непозбутнім, несподіваним, непідвладним ніякому осудові.

XXI

По трьох чвертях години марного чекання Дік рап­том опинився в товаристві чужої йому людини. І, як це інколи трапляється, саме тоді, коли йому найменше то­го хотілося. Намагання вберегти від стороннього ока зболілу душу нерідко призводить до протилежного; так актор, пропускаючи репліки у своїй ролі, змушує гля­дачів прислухатися і створює напруження почуттів, яке допомагає публіці самій доповнити недомовлене. А ще буває так: рідко жаліючи людей, що прагнуть і справ­ді потребують нашого співчуття, ми водночас віддаємо його тому, хто з якихось причин викликає у нас жалість умоглядну й невиправдану.

Дік, напевне, міркував би саме так, якби схотів про­аналізувати епізод, про який ітиметься. На розі вулиці Ангелів його зупинив американець років тридцяти з худим, блідим обличчям, яке кривилося в напівбоязкій, напівзухвалій посмішці. Поки той прикурював, Дік від­разу відніс його до віддавна знайомого типу — типу мо­лодиків, що, картинно спершись ліктями на прилавок, стовбичать з ранку до вечора в тютюнових крамничках, роздивляючись покупців крізь вузесеньку щілину свого інтелекту. Один із тих завсідників крамничок, гаражів, де по темних закутках укладаються угоди про якісь афери, перукарень і фойє маленьких кінотеатрів, — так, принаймні, визначив його собі Дік. Іноді такі обличчя дивляться з найбрутальніших карикатур Тада — ще хлопчаком Дік не раз позирав неспокійним оком на похмуре пограниччя злочинного світу, що лежало, зда­валося, зовсім поряд.

— То як вам Париж, братику? — Не чекаючи відпо­віді, він пішов поряд, рівняючи свої кроки до Дікових. Потім підбадьорливо спитав: — А ви звідки?

— З Буффало.

— А я із Сан-Антоніо... Тільки я застряв тут — після війни дома ще не був.

— Воювали?

— Атож! У вісімдесят четвертій дивізії — чули про таку? — Молодик вихопився на крок уперед і втупив у Діка лиховісний погляд. — А ви живете в Парижі, бра­тику? Чи тільки так, проїздом?

— Проїздом.

— І в якому готелі?

Дік подумки всміхнувся: «братик», видно, замірявся вночі обчистити його номер. Але хлопець відразу вгадав його думки і нітрохи не збентежився:

— З вашими м’язами, братику, мене нічого боятися. В Парижі, звісно, крутяться такі, що полюють на аме­ри­канських туристів, але я до них не належу.

Дікові набридло, він зупинився.

— Я бачу, у вас багато вільного часу.

— Ні, чому ж, я тут при ділі.

— При якому ж?

— Продаю газети.

Таке невинне заняття не відповідало злодій­куватим манерам молодика; він, однак, зразу ж до­дав:

— Будьте певні, я минулого року заробляв — дай Бо­же кожному, по десять, а то й двадцять франків за номер «Санді таймс», що коштує шість.

Він витяг з пошарпаного гаманця газетну вирізку й показав Дікові. Це була карикатура: нескінченний по­тік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей у руках.

— Двісті тисяч... Залишають тут за одне літо десять мільйонів.

— А що ви робите тут, у Пассі?

Молодик сторожко роззирнувся.

— Кіно, — змовницьки прошепотів він. — Тут є амери­канська кіностудія. Час від часу вона потребує людей, що розмовляють англійською. От я й чекаю, чи не нагодиться щось.

Цього було вже досить; Дік швидко й рішуче спекав­ся його.

Він уже напевне не діждеться Розмері — вона або проскочила, поки він обходив квартал, або пішла ще до того, як він сюди приїхав. Він увійшов до бістро на розі, купив свинцевий жетон і, втиснувшись у закуток між кухнею й смердючою вбиральнею, викликав кому­татор «Короля Георга». У рит­мі власного дихання він почув один із симптомів Чейн-Стокса, але, як і все ін­ше, це ще більше загострило його почуття. Назвавши потрібний номер, він довго стояв з трубкою в руці, дивлячись у залу кафе й нічого не помічаючи; нарешті в трубці озвався чужий тоненький голосок:

— Алло!

— Це Дік... Я не міг не зателефонувати вам.

Мовчання; потім вона швидко відповіла, і в голосі її він упізнав свій власний настрій:

— Добре, що зателефонували.

— Я приїхав на студію, хотів зустріти вас. І телефоную вам з Пассі. Ду­мав, що потім поїдемо назад кружним шляхом, через Булон­ський ліс.

— От шкода! Я пробула там тільки хвилинку.

Мовчання.

— Розмері.

— Що, Діку?

— Я не знаю, що зі мною коїться. Коли підстаркува­тий джентль­мен утрачає голову через дівча, — справи його кеп­ські.

— Хіба ви підстаркуватий, Діку? Ви молодший за всіх на світі.

— Розмері!

Знову мовчанка. На полиці просто перед ним виши­кувалися пляш­ки з отрутами Франції, тими, що деше­ві, — «Отар», ром «Сен-Джеймс», «Марі Брізар», пунш «Оранжад», «Рене Бранка», «Шеррі Роше», арманьяк.

— Ви там сама?

«Дозвольте, я опущу штору?»

— А з ким же мені бути?

— І я сам. Самісінький. І так хотів би бути з вами.

Пауза, потім зітхання і відповідь:

— І я. Я теж.

На другому кінці дроту — кімната готелю, там лежить Розмері, і на неї хвильками набігає мелодія пі­сеньки:

А ще — пилок пудри на її засмаглій шкірі — чоло і скроні її, коли він їх цілував, були вологі — і сполот­ніле обличчя під його обличчям, і вигин плеча.

— Це неможливо, — сказав він сам собі. За хвилину він уже простував вулицею до Порт-де-ла-Мюет, а мо­же, і в протилежний бік, тримаючи в одній руці малень­ку папку, а трость із золотою головкою — в другій, як тримають шпагу.

Розмері повернулася до письмового столу й дописа­ла ли­ста матері:

«...я його бачила лише кілька хвилин, але він мені над­звичайно сподобався. Я в нього відразу закохалася (звісно, Діка я кохаю більше, але ти знаєш, що я хочу сказати). Питання про його новий фільм уже розв’язане, і він завтра ж від’їздить до Голлівуда, тож нам, мабуть, теж не слід затримуватися. До Парижа приїхав Колліс Клей. Дуже милий хлопець, але я з ним зустрі­чаюся рідко, бо не відходжу від Дайверів, а вони — просто ангели, я зроду не бачила таких чудових людей. Сьогодні я трохи нездужаю і приймаю ліки, хоча особли­вої потреби й немає. Я навіть не намагаюсь писати тобі про все, що тут було, та чи й опишеш, — розповім тобі ВСЕ, коли зу­стрінемося! Одержиш цього листа — негайно ТЕЛЕГРАФУЙ: чекати тебе тут, чи поверта­тися на південь з Дайверами».

О шостій Дік зателефонував Ніколь.

— Що робитимеш увечері? — запитав він. — Я пропо­ную тихий відпочинок: обід у готелі, а потім — театр.

— Якщо ти так хочеш, я згодна. Я оце телефонувала Роз­мері, вона вирішила пообідати у себе в номері. Схоже, що ранковий випадок усім зіпсував настрій.

— Тільки не мені, — відказав Дік. — Люба, якщо ти справді не дуже втомилася, давай куди-небудь подамо­ся, гаразд? Бо потім на півдні цілий тиждень дивувати­мемось, як це ми не подивилися Буше. Та це й краще, ніж сидіти й журитися...

Тут він припустився помилки; Ніколь перепитала:

— Журитися? Чого?

— Через Марію Волліс.

Вона погодилася піти до театру. Між ними існува­ла неписана угода бути невтомними завжди і скрізь, бо це додавало змісту кожному прожитому дню, а надто вечору. Якщо ж іноді вони занепадали духом — з ким не трапляється, — то котресь могло змінити план, послав­шись на втому чи поганий настрій. Вийшовши з номера, Дік і Ніколь — найвродливіша пара в цілому Парижі — постукали до Розмері. Відповіді не було, вони вирішили, що вона спить, і пірнули в теплий, гомінкий паризький вечір; потім, улаштувавшись у бістро біля бару Фуке, вони замовили вермут і гіркий мигдаль.

XXII

Ніколь прокинулася пізно і, перше ніж розплющила довгі вії, пробурмотіла щось, недоказане вві сні. Ліжко Діка було порожнє, а в передпокої хтось стукав у две­рі — лише за мить вона здогадалась, що цей стукіт і розбудив її.

— Entrez! [13] — гукнула вона, але ніхто не заходив, і вона, накинувши халат, пішла до дверей. За ними стояв поліцейський; чемно вклонившись, він увійшов до кім­нати.

— Містер Афган Норт тут?

— Хто? А-а, Норт — ні, він виїхав до Америки.

— Коли саме він виїхав, мадам?

— Учора вранці.

Поліцейський похитав головою, а тоді енергійно по­водив перед нею вказівним пальцем.

— Вчора ввечері він був у Парижі. Він записаний у цьому готелі, але в номері нікого нема. Мені пора­дили запитати у вас.

— Тут щось не те. Вчора вранці ми провели його на потяг, а потім він мав пересісти на корабель.

— І все-таки сьогодні вранці його бачили тут. Навіть документи його перевіряли. Це достеменно.

— Нічого не розумію! — здивовано вигукнула вона.

Поліцейський замислився. Він був непоганий на вро­ду, але від нього неприємно тхнуло.

— Отже, вчора ввечері його не було з вами?

— Звісно, не було!

— Ми заарештували негра. Ми певні, що це, нареш­ті, той негр, якого ми шукали.

— Послухайте, я не збагну ніяк, про що ви говорите. Коли вас цікавить містер Ейбрегем Норт, наш знайо­мий, то навіть якщо він був увечері в Парижі, ми про це не знали.

Поліцейський кивнув головою й закусив верхню гу­бу, переконаний, але розчарований її відповіддю.

— А що сталося? — запитала Ніколь.

Він розвів руками і віддув губи. Видно, він аж те­пер помітив, яка перед ним вродлива жінка, очі його масно заблищали.

— На жаль, звичайна для літнього сезону історія, ма­дам. Містера Афгана Норта пограбували, і він заявив у поліцію. Ми заарештували злочинця. А тепер містер Афган має підтвердити, що це саме той негідник, щоб ми могли скласти протокол.

Ніколь щільніше загорнулася в халат і рішуче повто­рила, що нічого не знає. Поліцейський пішов. Поки вона приймала душ і вдягалась, цей дивний візит не полишав її. Потім, побачивши, що вже початок на одинадця­ту, вона зателефонувала Розмері, але телефон мовчав; тоді вона викликала чергового адміністратора й почула, що Ейб справді з’явився в готелі о пів на сьому ранку, найняв номер, але досі не вселився в нього. Сподіваю­чись, що з хвилини на хвилину прийде чи зателефонує Дік, вона вирішила почекати його в номері. Та Дік не йшов, і терпець їй нарешті урвався; вона вже прямувала до дверей, коли ожив телефон. Телефонував портьє:

— Вас запитує містер Крошоу, un nègre [14].

— У якій справі?

— Він каже, що знає вас і доктора. Каже, що яко­гось містера Фрімена ув’язнено, хоч він нікому не заподіяв лиха. Каже, що це помилка, але його самого теж можуть заарештувати і що йому треба побачитися з містером Нортом.

— Нам нічого про ці справи не відомо. — Ніколь урва­ла розмову, поклавши трубку. Завдяки химерній істо­рії з від’їз­дом та поверненням Ейба вона раптом усвідомила, як утомили її його п’яні витівки. Вирішивши викинути його з голови, вона поїхала до кравчині, там застала Розмері й разом з нею вирушила на вулицю Ріволі, де продавалися штучні квіти й різноколірне на­мисто. За її допомогою Розмері ви­брала подарунок для матері — діамантовий кулон — і купила кілька шарфів та новомодних портсигарів для колег з ка­ліфорнійської кіностудії. Ніколь придбала синові цілу армію грецьких та римських воїнів, заплативши за них понад тисячу франків. Знову вони витрачали гроші по-різному, й зно­ву Розмері захоплювалася тим, як легко позбувається їх Ніколь. Ніколь твердо знала, що витрачає свої гро­ші, а Розмері і досі не полишало відчуття, ніби хтось якимось дивом ці гроші їй позичив, і тому тратити їх слід якомога ощадніше.

Приємно було ходити по крамницях сонячного дня у великому чужому місті, відчуваючи своє здорове тіло й рум’я­нець на щоках, кожним рухом і кожним кроком виказуючи впевненість жінки, яка знає, що подобається чоловікам.

У готелі їх зустрів Дік, по-ранковому веселий і бадьо­рий; Ніколь і Розмері відразу заясніли безмежною й чистою дитячою радістю.

Виявилося, що кілька хвилин тому Дік мав якусь плу­тану телефонну розмову з Ейбом, котрий, як він зрозу­мів, справді повернувся в Париж і зранку від когось ховається.

— Скажу я вам — зроду не мав такої химерної роз­мови по телефону.

Дік розмовляв не тільки з Ейбом, а й з десятком яки­хось осіб. Цих телефонних співрозмовників йому щора­зу рекомендували приблизно так:

— ...Тут з вами хоче поговорити один добродій, він заочно засуджений, принаймні він так каже, що?.. Ану, ви там, сидіть тихо!.. То йому пришили строк, і додому йому повертатися ніяк не можна. Але як на мене, то я вважаю, що він мав би... — У трубці забулькотіло, і що саме мав би зробити той добродій, лишилося таємницею.

Потім Дік почув таку заяву:

— Я гадаю, що це повинно зацікавити вас як психо­лога...

Невідому особу, яка це виголосила, очевидно, заду­шили телефонним шнуром: вона так і не встигла заці­кавити Діка ані як психолога, ані взагалі.

Далі розмова точилася так:

— Алло!

— Що ви ще скажете?

— Скажу «алло»!

— Хто це говорить?

— Це говорю я. — Хтось щоразу пирскав сміхом. — Зараз я передам трубку.

Дік раз у раз чув голос Ейба впереміж із якоюсь ме­тушнею, падіннями трубки, уривками фраз — як-от: «Ні, містере Норт, тільки не я...»

Потім озвався чийсь владний, рішучий голос:

— Якщо ви справді приятель містера Норта, то при­їдьте й заберіть його звідси.

Але тут раптом втрутився сам Ейб — промовив уро­чисто й розважливо, як людина, що твердо усвідомлює свій обов’язок:

— Діку, я викликав расові заворушення на Монмарт­рі. А зараз я йду забирати Фрімена з в’язниці. Якщо там прийде один негр, у нього фабрика вакси в Ко­пенгагені... Алло, ви мене чуєте?... Тож, якщо там з’явить­ся... — і знову трубку наповнив багатоголосий гамір.

— Як ви опинилися в Парижі? — запитав Дік.

— Я доїхав до Евре, а потім повернувся літаком, щоб порівняти Евре і Сен-Сюльпіс. Ні, я, звісно, не збираюсь перевозити Сен-Сюльпіс до Парижа. І йдеться зовсім не про бароко! Власне, я маю на увазі Сен-Жермен. За­ждіть хвилинку, я з’єднаю вас з розсильним. — Заради Бога, не треба.

— Послухайте, Мері виїхала благополучно?

— Так.

— Дік, я хочу, щоб ви поговорили з одним чоловіком, я тут з ним сьогодні познайомився. Він син морського офіцера і побував уже в усіх лікарів Європи. Зараз я вам про нього розповім...

Отут Дік і поклав слухавку — і, мабуть, даремно, бо для його розтривоженої свідомості і така пожива була б ко­рисна.

— Колись він був такий милий хлопець, — розповідала Ніколь Розмері. — Такий милий. Давно, ще коли ми з Діком побралися. Шкода, що ви його не знали тоді. Ейб гостював у нас тижнями, і ми майже не помічали його присутності. Іноді він грав для нас, але здебільшого ви­сиджував у кабінеті за фортепіано, як закоханий біля коханої. У нас була покоївка, пам’ятаєш, Діку? То вона вважала, що він — привид, а Ейб іще й лякав її: пере­стріне де-небудь у темному куточку і мукне зненацька — одного разу це нам коштувало чайного сервізу, але ми не сердилися.

Як їм весело жилося і як давно вони вже разом! Роз­мері із зазд­рістю думала про це життя, легке і безжур­не, зовсім не таке, як у неї. Вона, власне, не знала жит­тя, вільного від щоденних турбот, але високо цінувала дозвілля, як усі, хто його не мав. Для неї доз­вілля означало відпочинок, але їй і на думку не спадало, що Дайверам відпочинок знайомий не більше, ніж їй самій.

— Що ж із ним сталося? — запитала Розмері. — Чому він запив?

Ніколь похитала головою, мовляв, я до цього не при­чет­на.

— Стільки здібних людей у наш час занапащають себе.

— А хіба колись було не так? — запитав Дік. — Здібна людина завжди йде по лезу, бо інакше вона не вміє. А декотрі цього не ви­тримують — і програють.

— Як на мене, причини тут глибші. — Ніколь стояла на своєму, роздратована тим, що Дік суперечить їй при Розмері. — Такі митці, як... хоч би й Фернан, — спокійні­сінько обходяться без горілки. Чому взагалі спиваються здебільшого американці?

На це запитання було стільки відповідей, що Дік не зважав на нього, — нехай Ніколь радіє. Вона поча­ла викликати в нього невиразне роздратування. Хоч він уважав її найвродливішою з усіх жінок і знаходив у ній усе, чого потребував, він водночас розумів, що насуває­ться війна і, підсвідомо готуючись до неї, гартував себе й гострив зброю. Він не любив потурати собі, але в цю мить робив саме це: ішов на самообман, переко­нуючи себе, що Ніколь бачить у його ставленні до Розмері тільки невинне замилування дитячою чистотою. А тим часом учора в театрі Ніколь, на згадку про Розмері, з притиском назвала її дитиною — і це насторо­жувало.

Утрьох вони поснідали внизу, в залі, де килими погли­нали всі звуки і офіціанти сновигали безшумно, мов тіні, не витанцьовуючи на ходу вигадливий фокстрот, як у фешенебельних ресторанах. Довкола сиділи американ­ські родини, що зацікавлено роздивлялися інші амери­канські родини, шукаючи приводу розпочати розмову.

Лише за сусіднім столом сиділо якесь дивне товари­ство: десятків зо два жінок і тільки один чоловік, моло­дий, запобігливий, з манерами й виразом послужливого секретаря. Жінки були непевного віку й непевного про­шарку, а проте в око впадала їхня згуртованість — тіс­ніша, ніж, приміром, між дружинами, що гайнують час, поки їхні чоловіки розв’язують свої справи на діловій нараді. А тим більше несхожі вони були на строкату юрбу туристів.

Несамохіть прикусивши язика, на якому вже крути­лося глузливе зауваження, Дік попросив офіціанта з’ясу­вати, що то за компанія.

— Це матері полеглих героїв, — пояснив офіціант.

Усі троє стиха охнули. На очах у Розмері виступили сльози.

— Молодші з-поміж них — то, певно, вдови, — сказала Ніколь.

Поверх келиха з вином Дік знову глянув у той бік; у ясних обличчях жінок, у статечному спокої, яким віяло від них, проступала зріла гідність старшого покоління Америки. Присутність цих жінок, які приїхали, щоб ушанувати пам’ять загиблих рідних, оплакати непоправ­ні втрати, освітила благородною красою ресторанну залу. На мить Дікові здалося, що він, як тоді, в дитин­стві, скаче верхи на батьковім коліні, а довкола вирують давні пристрасті й поривання. Він майже силоміць при­мусив себе повернутися до двох своїх супутниць і зазир­нути в обличчя тому новому світові, в який він вірив.

«Дозвольте, я опущу штору?»

XXIII

Ейб Норт і досі — аж з дев’ятої ранку — сидів у барі «Рітца». Коли він заявився туди в пошуках притулку, всі вікна були розчинені навстіж і потужні промені сон­ця діловито висмоктували порох з прокурених килимів та подушок. Хлопчики-розсильні, цієї пори ніким не конт­рольовані, вільні тілом і душею, гасали порожніми ко­ридорами, ніби підхоплені потоками протягів. Цей бар, зі столиками для жінок, здавався крихітним — аж не вірилося, що опівдні в ньому вміщується стільки людей.

Знаменитий Поль, тутешній хазяїн, ще не прийшов, зате Клод уже провадив ранковий облік; ані словом, ані порухом не виказавши недоречного здивування, він ві­дірвався від роботи, щоб налити Ейбові чарку похміль­ної. Ейб сів на лаві під стіною. Після двох чарок він почувався краще і навіть піднявся нагору до перу­карні й поголився. Коли він повернувся в бар, Поль уже був там — свій лімузин, зроблений на замов­лення, він обачливо залишив на бульварі Капуцинів. Поль лю­бив Ейба й підсів до нього побалакати.

— Сьогодні вранці я мав повернутися додому, — сказав Ейб. — Чи ж то пак не сьогодні, а вчора, га?

— І чому ж не повернулися?

Ейб подумав трохи і таки викрутився:

— Я читав роман, що друкується в «Ліберті», і на­ступний номер мав от-от надійти в Париж. Якби я по­їхав, то пропустив би його і так уже й не прочитав би ніколи.

— Певне, то цікавий роман.

— Надзвичайно цікавий!

Поль підвівся, сміючись, але не відійшов, а сперся лік­тями на спинку стільця.

— Якщо ви справді хочете їхати, містере Норт, то завтра на «Франції» відпливають двоє ваших знайо­мих. Містер... як же його... і Слім Пірсон. Містер... міс­тер... зараз пригадаю. Високий такий, недавно відпустив борідку.

— Ярдлі, — підказав Ейб.

— Атож, містер Ярдлі. Вони обидва відпливають на «Франції».

Поль хотів повернутися до свого діла, але Ейб спробував затримати його.

— Шкода, але мені треба їхати через Шербург. Мій багаж відправлений тим шляхом.

— Багаж ви одержите в Нью-Йорку, — сказав Поль, відходячи.

Слушність цього зауваження Ейб збагнув не відразу, але він зрадів тому, що хтось про нього турбується, чи швидше тому, що можна й далі ні про що не думати.

Тим часом бар заповнювали відвідувачі. Першим уві­йшов кремезний датчанин, з яким Ейб уже десь зустрі­чався. Він умостився під стіною в протилежному кінці зали, і Ейб зрозумів, що там він і просидить цілий день — буде пити, їсти, розмовляти й читати газети. Ейбові раптом закортіло пересидіти його. З одинадцятої до бару почали забігати студенти — зграйками, порт­фель до портфеля, вони пробиралися між столиками, сто­рожко роздивляючись довкола. Приблизно тоді Ейб і попросив розсильного з’єднати його з Дайверами; та поки той телефонував, в Ейба вже з’явилися співроз­мовники, і йому спало на думку всіх їх з’єднати з Діком через кілька апаратів водночас — а з цього вийшов справжній базар. Час від часу Ейб згадував, що треба було б визволити з в’язниці Фрімена, але відганяв цю думку, бо вже підозрював, що вся історія з Фріменом йому наснилася.

Близько першої години бар був уже переповнений; у багатоголосому гаморі офіціанти, проте, не розгублю­валися, вели облік випитого й нагадували клієнтам, що за втіху треба платити:

— Отже, два віскі... і ще одне... два мартіні плюс тре­тє... ви більше нічого не замовляєте, містере Квортерлі? Отже, тричі по два. З вас сімдесят п’ять франків, місте­ре Квортерлі... Ага, містер Шеффер каже, що за себе заплатить сам, тоді з вас тільки за це... Коли ваша лас­ка... Красно дякую.

У цій метушні Ейб залишився без місця й тепер стояв, ледь похитуючись, зі своїми новими приятелями. Чийсь тер’єр обплутав його ноги повідком, але Ейб спромігся вивільнитися, не впавши, і вислухав цілу зливу вибачень.

Потім його запросили поснідати, але він відмовився. Скоро Баляссо, пояснив він, а в Баляссо у нього ділове побачення. Згодом він попрощався з вишуканою ґреч­ністю алкоголіка — цебто з галантністю в’язня чи ста­рого слуги, і аж тут побачив, що бар спорожнів так са­мо швидко, як і наповнився.

Датчанин навпроти снідав із своїми приятелями. Ейб теж замовив собі ленч, але майже не доторкнувся до їжі. Він про­сто сидів, віддаючись приємним спогадам про минуле. В його хмільній уяві давні радощі перено­силися в теперішнє, ніби вони тривали й досі, і навіть у майбутнє, — ніби вони триватимуть завжди.

О четвертій до нього підійшов розсильний.

— Там вас хоче бачити один негр на ім’я Жюль Петерсон. Що йому сказати?

— Господи! Як він мене знайшов?

— Я йому не казав, що ви тут.

— Звідки ж він дізнався? — Ейб мало не впав голо­вою на чарки.

— Він каже, що шукав вас по всіх американських ба­рах та го­телях.

— Скажіть йому, що мене немає... — Хлопець уже зі­брався йти, коли Ейб передумав: — А сюди його впус­тять?

— Зараз запитаю.

Поль, до якого звернувся розсильний, глянув через плече й похитав головою, але, побачивши Ейба, піді­йшов сам.

— Даруйте, містер Норт, але я не можу дозволити.

Ейб насилу підвівся й вийшов на вулицю Камбон.

XXIV

Зі своєю шкіряною папкою в руці Річард Дайвер ви­йшов із комісаріату поліції Сьомого округу, залишивши Марії Волліс записку, підписану «Діколь» — так вони з Ніколь підписували листи зна­йомим на початку свого кохання, — і попрямував до кравецької май­стерні, де за­мовляв собі сорочки. Навколо нього, як завжди, зняли метушню, непропорційну грошам, які він там залишав, і йому було соромно. Соромно вводити в оману цих бід­них англійців своїми аристократичними манерами, своїм виглядом людини, що має ключ до щастя і достатку, со­ромно навіть просити кравця, щоб він перешпилив на дюйм складочку на рукаві його шовкової сорочки. Після майстерні він зайшов до бару готелю «Крійон» і випив чашечку кави й чарку джину.

Ввійшовши до готелю, він подумав, що вестибюль над­то яскраво освітлений, а вже на вулиці зрозумів чому: надворі смеркло. Вітер нагнав чорні хмари, і о четвертій годині стало темно, як увечері. На Єлисейських Полях у шаленім танку кружляло дрібне листя. Дік завернув на вулицю Ріволі, про­йшов під аркадою до свого банку й забрав пошту. Потім сів у таксі й дав адресу свого готелю. Машина помчала Єлисей­ськими Полями, назу­стріч першим краплям дощу, а він забився в куток, сам на сам зі своїм коханням.

Дві години тому в коридорі готелю «Король Георг» врода Розмері поблякла перед вродою Ніколь, як блякне портрет красуні в ілюстрованому журналі поряд з жіно­чим портретом Леонардо.

Дік їхав під дощем похмурий і збентежений; душу йому краяли суперечливі почуття, і він не бачив про­світку.

Розмері відчинила двері, сповнена хвилювань, відомих тільки їй. Вона була зараз «ні в сих ні в тих». Минула доба, а вона й досі не спромоглася дати лад думкам, що плуталися й ніяк не складалися в послідовний ряд; зно­ву й знову, до запаморочення, перебирала, як чотки: тут успіх, там надія, тут Дік, Ніколь, мати, а там режисер, з яким учора познайо­милася.

Коли Дік постукав у двері, Розмері, вже одягнена, вдивлялася в дощ, згадуючи рядки з якогось вірша й уявляючи, як шумують дощові потоки, збігаючи риштаками Беверлі-Хіллс. Вона відчинила, й перед нею постав Дік: вона побачила його як уособлення сили, впевненості, всіх божественних чеснот, побачила вічним і незмінним, бо саме такими є старші в очах молодших. А Дік, глянувши на неї, зазнав у першу мить легкого і, зрештою, неминучого розчарування. Лиш по хвилі на нього подіяла приваба її щирої усмішки, її тіла, що всіма лініями своїми невловимо нагадувало ще не розкритий пуп’янок уже дозрілої квітки. На килимку біля дверей ванної лишилися мокрі сліди її ніг.

— Міс Телебачення, — сказав він їй жартівливим то­ном, що зовсім не відповідав його настроєві.

Він поклав на туалетний столик папку й рукавички, приставив до стіни трость. Його вольове підборіддя не давало гірким зморшкам залягти навколо уст, а немов­би відганяло їх угору, до чола, до кутиків очей — наче страх, який треба приховати від людського зору.

— Підійдіть до мене, сядьте мені на коліна, — лагід­но по­кликав він. — Я хочу знати, як поживають ваші рожеві уста.

Вона послухалась; за вікнами слабли удари крапель — крап-кра-ап, — коли вона приклала уста до прекрасного й холодного образу, створеного її уявою.

Потім вона сама почала цілувати його, і його знову приголомшила шовковиста ніжність її шкіри; а що краса іноді будить у людини найкращі й найблагородніші дум­ки та почуття, то він згадав про Ніколь, про свій обов’я­зок перед нею і про те, що її відділяють тільки коридор і двері.

— Дощ ущух, — сказав він. — Дивіться, сонце вже освіт­лює дахи.

Розмері підвелася і нахилилася до нього:

— А все-таки які ми актори!

Відколи вони познайомилися, це були її найщиріші слова.

Вона відійшла до туалетного столика, і тільки піднес­ла до волосся гребінець, як у двері постукали, негучно, але наполегливо.

Обоє завмерли; стукіт повторився вже голосніше. Роз­мері, згадавши, що двері не замкнені, рухом гребінця поправила зачіску, кивнула Дікові, який уже обсмикнув покривало на ліжку, де вони сиділи, й пішла відчиняти. Дік тим часом рівно, невимушено заговорив:

— ...ну, а якщо у вас нема бажання вийти куди-не­будь у місто, я запропоную Ніколь провести останній ве­чір утрьох.

Обережність виявилася зайвою, бо ті, за дверима, бу­ли заклопотані власною халепою, й не помічали нічого, що не стосувалося їх особисто. То були Ейб, помітно постарілий за останню добу, і вкрай переляканий негр; Ейб відрекомендував його як містера Петерсона із Сток­гольма.

— Через мене він потрапив у скрутне становище, — ска­зав Ейб. — Ми прийшли порадитися, що робити.

— Ходімо до нас, — запропонував Дік.

Ейб зажадав, щоб Розмері пішла з ними, і вони вчо­тирьох рушили до номера Дайверів. Жюль Петерсон, ма­лень­кий і ґречний, з тих послужливих негрів, на яких будують свою політику республіканці в прикордонних штатах, за­йшов остан­нім.

Як з’ясувалося, Петерсон випадково бачив пригоду, що сталася вранці на Монпарнасі; він зголосився піти з Ейбом до відділку поліції, де підтвердив, що в нього на очах якийсь негр вихопив з рук Ейба тисячофранковий банкнот. Треба було з’ясувати особу цього негра. Ейб і Петерсон у супроводі агента поліції повернулися до бістро і зопалу показали на негра, котрий, як виявило­ся через годину, зайшов до бістро вже після того, як Ейб звідти вийшов. Поліція ще більше заплутала справу, за­арештувавши іншого негра, Фрімена, власника кількох ресторанів, який ще до крадіжки забіг до бістро похмелитися й відразу ж зник. Що ж до справжнього винуватця, приятелі якого, між іншим, твердили, що він узяв у Ейба тільки п’ятдесят франків, щоб заплатити за питво, яке Ейб замовив для всієї компанії, то він знову з’явився на сцені зовсім недавно, причому в досить зло­вісній ролі.

Одне слово, за якусь годину Ейб запля­мував честь і отруїв життя одного афро-європейського й трьох афро-американських мешканців Латинського кварталу. Тепер він просто не знав, як виплутатися з цієї халепи, і жив, немов у маячному сні: незнайомі не­гритянські обличчя вигулькували перед ним з найнеспо­діваніших закутків у найнесподіваніших місцях, і на­стирливі негритянські голоси переслідували його по те­лефону.

Досі, проте, Ейб щасливо уникав усіх, за винятком Жюля Петерсона. Сам Петерсон опинився в становищі індіанця, який подав руку дружби білій людині; негри, що вважали себе жертвами зради, ганялися не так за Ейбом, як за Петерсоном, а Петерсон не відставав від Ейба, сподіваючись, що той його захистить.

У Стокгольмі Петерсон спробував налагодити власне виробни­цтво вакси, але прогорів, і тепер його майно складалося з рецепта вакси й знаряддя виробництва, що вміщалося в дерев’яній скриньці. Його новоявлений опі­кун вранці пообіцяв знайти для нього діло у Версалі — там мешкав колишній Ейбів шофер, нині швець. Ейб на­віть вручив Петерсонові двісті франків у кредит.

Розмері сердилася, слухаючи всі ці нісенітниці; щоб відчути кумедність становища, потрібне було особливе, грубувате почуття гумору, якого їй бракувало. Малень­кий чоловічок з його переносною фабрикою й нещирими очима, які час від часу закочувалися від страху так, що видніли тільки білки; Ейб, його брезкле, хоч і з витон­ченими рисами, обличчя — все це було їй чуже й далеке, як недуга.

— Дайте мені ще один тільки шанс, я більше нічого не прошу, — говорив Петерсон з тією старанною і все ж неправильною вимовою, властивою жителям коло­ній. — Мій метод простий, а рецепт такий гарний, що я збанкрутував, мене ви­гнали із Стокгольма, бо я не погоджу­вався розкрити його.

Дік уважно подивився йому в обличчя, але цікавість, що засвітилася була в його очах, одразу ж згасла, і він обернувся до Ейба.

— Моя вам порада: їдьте до якогось іншого готелю й лягайте спати. А вже потім зустрінетеся з містером Петерсоном і про все домовитеся.

— Та невже ви не розумієте, в яку страшну халепу він ускочив? — вигукнув Ейб.

— Я краще почекаю в коридорі, — чемно мовив містер Петерсон. — Вам, напевно, зручніше буде обговорити мої справи без мене.

Він зобразив щось віддалено схоже на французький уклін і ви­йшов; Ейб підвівся повільно й важко, мов па­ровоз, що зрушує з місця.

— Я, здається, сьогодні не викликаю співчуття.

— Викликаєте, запевняю вас, і вельми глибоке, — відказав Дік. — Тож раджу вам якнайшвидше зникнути з цього готелю — найкраще, мабуть, через бар. Ідіть до «Шамбора» або до «Мажестіка» — там обслуговують ще краще.

— У вас не знайдеться чогось випити?

— Ні, в номері нема нічого, — збрехав Дік.

Ейб покірно почав прощатися з Розмері; довго тис їй руку й ворушив губами, марно силкуючись скласти якусь значну фразу:

— Ви най... Одна з най...

Їй було і шкода його, і бридко від дотику його брудної руки, але вона мило всміхалася, наче все життя мала справу з людьми, що перебувають на межі білої гарячки. Ми часто виявляємо повагу до п’яних — це схоже на ставлення примітивних племен до божевільних. Саме повагу, а не острах. Людина, яка втратила люд­ську подобу й здатна на все, викликає мало не побожний трепет.

Звісно, потім ми примушуємо її платити за цю мить вищості, мить величі.

Ейб зробив останню спробу розжалобити Діка.

— Ну, а якщо я поїду до готелю, відмиюся, відпарю­ся, відісплюся й спекаюсь усіх цих сенегальців — чи до­зволено мені буде зайти до вас увечері посидіти го­динку?

Дік кивнув головою не стільки ствердно, скільки на­смішкувато, й сказав:

— Здається мені, що ви переоцінюєте свої можли­вості.

— Шкода, що тут немає Ніколь, — вона б дозволила мені прийти.

— Що ж, приходьте. — Дік відійшов до шафи й дістав коробку з картонними картками — літерами алфавіту. — Приходьте, будемо грати в анаграми.

Ейб бридливо зазирнув у коробку — наче йому запро­понували з’їсти щось таке, чого він страшенно не любив.

— Які ще анаграми? З мене досить усіляких...

— Це тиха, спокійна гра. Гравці складають із літер слова — будь-які, крім слова «алкоголь».

— Напевно, і «алкоголь» можна скласти. — Ейб засу­нув руку в коробку. — Ви дозволите мені прийти, якщо я складу слово «алкоголь»?

— Коли хочете грати в анаграми — приходьте.

Ейб сумно похитав головою.

— Ні, якщо ви в такому настрої, то нема чого прихо­дити. Я вам тільки заважатиму. — Він посварився на Діка пальцем. — Але згадайте, що сказав Георг Третій: «Якщо Грант нап’ється, я хотів би, щоб він покусав ін­ших генералів».

Він ще раз скоса глянув на Розмері — розпачливо блиснув золотавими очима — і вийшов. На щастя, Петерсона в коридорі вже не було. Почуваючись самотнім і бездомним, Ейб поїхав назад, до «Рітца», щоб перепи­тати в Поля, як зветься той пароплав.

XXV

Тільки-но він, перечепившись через поріг, зачинив за собою двері, Дік і Розмері квапливо обнялися. Порох Парижа лежав на них обох, але крізь цей порох вони вдихали запах своєї близькості — пластмасовий запах авторучки Діка, легенький подмух тепла від шиї й пле­чей Розмері. З півхвилини Дік ні про що не думав; Розмері першою повернулася до дійсності.

— Мені вже час іти, юначе, — сказала вона.

На мить вона заплющила очі, потім розплющила їх і, весь час дивлячись на нього, поволі відступила до две­рей — виходити так вона навчилася на початку своєї ка­р’єри, і ще не було режисера, якого б такий вихід не задовольнив.

Зайшовши до свого номера, вона зразу попрямувала до письмового столу, бо згадала, що забула на ньому свій годинник. Він лежав там; застібаючи браслет, вона пе­ребігла очима незакінченого листа до матері, які писала щодня, й подумки почала складати остан­нє речення. Отоді, власне, у неї й виникло відчуття, що в кімнаті вона не сама.

У людському помешканні завжди є речі, що майже не­помітно заломлюють світло: поліроване дерево, більш-менш начищена бронза, срібло, слонова кістка та ще безліч інших джерел світлотіні, настільки незначних, що ми взагалі не зважаємо на них, — край картинної рами, грань олівця, попільниці, кришталевої чи порцелянової дрібнички; все це діє на найбільш вразливі ділянки сіт­ківки й ті асоціативні центри підсвідомості, якими ми послуговуємося дуже рідко — як скляр обрізками скла, що їх він зберігає про всяк випадок. Певно, саме цим можна пояснити появу невиразного «відчуття» чужої присутності в Розмері — ще до того, як вона встигла щось усвідомити. А усвідомивши, вона крутнулася й побачила на своєму ліжку мертвого негра.

Вона нестямно скрикнула, годинник упав з її рук на стіл. Їй здалося, хоч як це було безглуздо, що на ліжку лежить Ейб Норт. За мить вона вже мчала коридором.

Дік давав лад своїм речам; уважно оглянув рукавич­ки, які носив сьогодні, і кинув їх на купу інших, що лежали в кутку валізи. Піджак і жилет уже висіли в ша­фі, на плічках, а на інші плічки він за своєю звичкою повісив сорочку («можна надягти не зовсім свіжу сороч­ку, але м’ятої надягати не можна»). Ніколь уже при­йшла й саме спорожняла в кошик для сміття одну з по­дарованих Ейбом незвичайних попільниць, коли до кім­нати ввірвалася Розмері.

— Діку! Діку! Ідіть подивіться!

Дік кинувся через коридор до її кімнати. Ставши на­вколішки, він приклався вухом до грудей Петерсона, спро­бував намацати пульс. Труп був іще теплий, обличчя, жалюгідне й злякане за життя, зробилося брутальним і злим; під пахвою лежала скринька з причандаллям, але черевик, що завис над краєм ліжка, давно не знав вак­си, і підметка була дірява. За французькими законами, Дік не мав права торкатися трупа, але він усе-таки тро­хи відсунув руку Петерсона й побачив на зеленому по­кривалі пляму; кров, мабуть, уже просочувалася на ковдру.

Дік зачинив двері й постояв, напружено міркуючи. В коридорі почулися легкі кроки, потім — голос Ніколь. Вона стиха гукала його. Прочинивши двері, він прошепо­тів:

— Принеси покривало й верхню ковдру з мого ліж­ка — тільки щоб ніхто не бачив. — І, помітивши її напру­жене обличчя, квапливо додав: — Ти не хвилюйся, про­сто тут чорношкірі побилися між собою.

— Тоді кінчай з цим швидше.

Дік підняв тіло з ліжка — воно було легке. Він тримав його так, щоб кров із рани стікала в одяг уби­того. Поклавши його на підлогу, він стягнув з ліжка по­кривало й верхню ковдру, потім причинив двері і прислу­хався — десь у коридорі задзвенів посуд, і гучний голос трохи зневажливо промовив: «Мерсі, мадам», — але кро­ки офіціанта почали віддалятися до службових сходів. Дік і Ніколь швиденько обмінялися у дверях згортками; застеливши ліжко Розмері чистим покривалом, Дік, спіт­нілий, постояв ще трохи посеред кімнати, обмір­ковуючи ситуацію. Дві речі він усвідомив відразу, ще коли огля­дав труп. По-перше, очевидно, індіанець — ворог Ейба вистежив індіанця — його друга й напав на нього в кори­дорі, а коли той спробував урятуватися в номері Роз­мері, ввірвався туди і вбив його. По-друге, якщо зали­шити все, як є, то неможливо буде вберегти ім’я Розмері від скандалу — тим паче, що справа Арбакла і досі була в усіх на устах. А одна з умов її контракту поля­гала в тому, що вона повинна скрізь і в усьому лиша­тися «татовою донькою».

Дік машинально зробив жест, ніби закатав рукава, хоч був у спідній сорочці-безрукавці, і нахилився над тру­пом. Вхопивши його під руки, він ногою відчинив двері, швидко витяг труп у коридор і поклав його там у відповідній позі. Потім повернувся до кімнати Розмері, роз­гладив руками ворс на килимку і аж тоді зі свого номера зателефонував власникові готелю.

— Це ви, Макбет? З вами говорить доктор Дайвер; дуже важлива справа. Нас ніхто не може підслухати?

Як добре, що він не пошкодував часу й зусиль на те, щоб прихилити до себе містера Макбета. Хоч якась ко­ристь від тієї щедрості, з якою Дік роздаровував себе людям...

— Ми оце щойно вийшли з номера й наткнулися на труп нег­ра... в коридорі... ні, ні, цивільний... Заждіть хвилинку. Я вирішив зателефонувати вам, розуміючи, що вам не хотілося б, щоб хтось із мешканців готелю побачив у коридорі небіжчика. Але, звісно, я проситиму вас, щоб моє ім’я ніде не згадувалось. Я зовсім не хочу мати справу з французькими властями тільки через те, що по­бачив у коридорі труп.

Яка турбота про репутацію готелю! Два дні тому мі­стер Макбет мав нагоду переконатися, що містер Дай­вер — справжній джентльмен, а тому й прийняв запропо­новану йому версію без застережень.

Невдовзі містер Макбет був уже нагорі, а ще через хвилину з’явився жандарм. Але Макбет уже встиг шеп­нути Дікові:

— Ще раз запевняю вас: жодного з моїх гостей ця справа не торкнеться. І прийміть мою найглибшу вдяч­ність...

Містер Макбет одразу вжив заходів, про які можна було тільки здогадуватися; в усякому разі, вони справи­ли на жандарма таке враження, що він — чи то розгу­бившись, чи то з пожадливості — смикнув себе за вуса. Нашвидку склавши протокол, жандарм пішов дзвонити до свого відділка. Тим часом небіжчика перенесли до незайнятого люкса одного з найфешенебельніших готе­лів світу — і то так спритно, що сам Жюль Петерсон, як бізнесмен, міг би позаздрити.

Дік повернувся до себе.

— Що все це означає? — вигукнула Розмері. — Невже всі американці в Парижі тільки й знають, що стріляти одне в одного?

— Певно, тепер мисливський сезон, — відповів Дік. — А де Ніколь?

— Здається, у ванній.

Розмері закохано дивилася на нього, розуміючи, що він її врятував. Вона вже уявила, чим могла обернутися для неї ця подія; вона молилася на нього, коли він твер­до й упевнено, не підвищуючи голосу, залагоджував справу. Від надміру почуттів вона ладна була кинутися йому на шию, але щось відвернуло його увагу: він уві­йшов до спальні й попрямував до ванної. І тоді Розмері теж почула: дедалі голосніший нелюдський крик прори­вався крізь замкові щілини й шпарини дверей, наповню­ючи жахом кімнати.

Подумавши, що Ніколь упала у ванні і забилася, Роз­мері подалася слідом за Діком. Та перше ніж він від­штовхнув її й заслонив собою двері, вона встигла поба­чити щось зовсім інше.

Ніколь стояла навколішки перед ванною і, розгойду­ючись з боку в бік, кричала:

— Ти, знову ти! Ти й сюди прийшов — і тут мені вже не можна побути на самоті — прийшов і приніс закри­вавлене покривало! Давай я загорнуся в нього, будь ласка, мені не соромно, давай!.. У нас на Цюрихському озері був маскарад на перше квітня, на День дурнів, і всі дурні там зібралися, я хотіла прийти, загорнувшись у покривало, але мені не до­зволили...

— Заспокойся!

— ...я тоді сховалася у ванній, а мені принесли доміно й звеліли надягти його. Я й надягла, бо що мала робити?

— Отямся, Ніколь!

— Я не сподівалася, що ти покохаєш мене, я знала, що вже пізно. Тільки не заходь до ванної, до єдиного місця, де я можу побути на самоті, не носи мені закри­вавлених покривал і не вимагай, щоб я їх прала.

— Отямся. Встань...

Розмері з вітальні почула, як грюкнули двері ванної. Вона вся трусилася; тепер вона знала, що побачила Вайолет Маккіско у ванній на віллі «Діана». Пролунав телефонний дзвінок, вона зняла слухавку й мало не скрикнула від ра­дості, почувши голос Колліса Клея; він телефонував до неї в номер, а потім здогадався зателефонувати сюди. Вона по­просила його піднятися нагору й почекати, поки вона надягне капелюшок, — їй страшно було самій заходити до своєї кімнати.