Ніч лагідна

І

Фрау Кете Грегоровіус наздогнала чоловіка на стежці, що вела до їхньої вілли.

— То як Ніколь? — запитала вона так, ніби оце щой­но подумала про неї, але її зривистий голос зрадив її: саме це вона хотіла запитати, коли доганяла чоловіка.

Франц здивовано глянув на неї.

— Ніколь здорова. А чому ти питаєш, люба?

— Ти так часто навідуєшся до неї, що я подумала, чи не захворіла вона.

— Поговоримо про це вдома.

Кете покірно вмовкла. Кабінет Франца містився в адмі­ністра­тивному корпусі, у вітальні вчителька читала щось дітям; отже, для розмови довелось піднятися в спальню.

— Вибач, Франце, — мовила Кете, перш ніж він устиг щось сказати. — Вибач, любий, я не мала права так го­ворити. Я знаю свої обов’язки й пишаюся ними. Але між мною й Ніколь немає особливої приязні.

— Пташки в кубельцях живуть у злагоді, — різко мо­вив Франц, але, відчувши, що такий тон не відповідає змістові слів, повторив їх у тому розміреному, чіткому ритмі, яким його старий учитель, док­тор Домлер, умів надати значущості найбанальнішій фразі: — Пташки — в кубельцях — живуть у злагоді.

— Авжеж, авжеж. Ти не можеш закинути мені, що я не досить уважна до Ніколь.

— Я можу закинути тобі брак здорового глузду. Ні­коль має весь час перебувати під наглядом — у певному розумінні вона все ж хвора і буде хворою довіку. Поки Дік відсутній, за неї відповідаю я. — Він повагався, бо любив іноді, задля більшого ефекту, приховати від Кете якусь новину. — Сьогодні вранці надійшла телеграма з Рима. Дік хворів на грип, але вже видужав і завтра виїздить додому.

Кете зраділа і повела далі вже спокійніше:

— По-моєму, Ніколь не така хвора, як здається. Вона грає на своїй хворобі, щоб мати владу над іншими. Їй би стати кіноактрисою, такою, як твоя улюблена Нор­ма Толмейдж, — всі американки тільки й мріють про це.

— Чи не ревнуєш ти мене, часом, до Норми Толмедж?

— Я не люблю американців. Усі вони егоїсти. Е-го-їсти!

— І Діка не любиш?

— Діка люблю, — зізналася вона. — Але Дік не та­кий, як вони всі, він дбає не тільки про себе.

«...І Норма Толмедж теж», — подумав Франц. Така врод­лива жінка не може не бути водночас і розумною, і бла­городною. Певно, її просто змушують грати дурні ролі. Яка б то була честь — познайомитися з Нормою Тол­медж!

Але Кете вже забула про Норму Толмедж, через яку вона мало не плакала одного вечора, повертаючись з Францом до клініки із цюрихського кінотеатру.

— Дік одружився з Ніколь заради грошей, — про­вадила вона далі. — Тут він не встояв перед спокусою — ти ж сам колись натякнув на це.

— Ну, це вже ти говориш від злості.

— Гаразд, беру свої слова назад. Як ти кажеш, ми повинні жити в злагоді, мов пташки. Але ж це важко, коли Ніколь... коли бачиш, як вона, розмовляючи зі мною, відхиляється, крутить носом, ніби від мене тхне, чи що!

Кете вгадала. Вона сама поралася дома по господар­ству і, будучи дуже ощадливою, не часто купувала собі обнови. Будь-яка американська продавщиця, що звикла що­вечора прати дві зміни білизни, вловила б у Кете ледь відчутний запах учорашнього поту, навіть не запах, а швидше аміачний слід одвічних супутників людського життя — праці й розкладу. Для Франца було це так са­мо природно, як густий, масний запах волосся його дру­жини, — і в тому, і в тому йому вчувалося щось рідне, своє. Але Ніколь, яка змалку ненавиділа запах пальців няньки, що вдягала її, присутність Кете дратувала май­же до нестями.

— А діти! — вела далі Кете. — Вона сердиться, коли її діти граються з нашими...

Франц не схотів більше слухати.

— Ну, годі. Такі розмови можуть нам дорого кошту­вати. Не забувай, що без грошей Ніколь ми не мали б цієї клініки. Ходім краще снідати.

Кете зрозуміла, що зайшла надто далеко, але слова Франца нагадали їй про те, що й інші американці мають гроші. А через тиждень її неприязнь до Ніколь знайшла собі новий вихід.

Нагоду дав обід, який Грегоровіуси влаштували на честь повернення Діка. Щойно за Дайверами зачинилися двері, Кете обернулася до чоловіка.

— Ти бачив його обличчя? Це сліди бійки.

— Не поспішай з висновками, — застеріг її Франц. — Дік зразу ж усе мені розповів. Поки корабель плив через Атлантику, серед пасажирів влаштовувались змагання з боксу, і Дік брав у них участь. Американці завжди так розважаються в трансатлантичних рейсах.

— І ти повірив? — глузливо вигукнула Кете. — Він на­силу ворушить одною рукою, а на скроні в нього неза­гоєний шрам — і досі видно, де виголили волосся.

Франц такого не помітив.

— Може, ти скажеш, що такі речі сприяють репутації клініки? — не вгавала Кете. — Від нього й сьогодні тхну­ло вином, і це вже не вперше, відколи він повернувся.

Вона притишила голос, щоб наступні слова прозвуча­ли вагоміше:

— Діка більше не можна вважати серйозною людиною.

Франц знизав плечима, немов скидаючи з себе тягар її настирливих звинувачень, і рушив сходами нагору. В спальні він накинувся на неї:

— Дік не тільки серйозна, а й надзвичайно обдарова­на людина. В усякому разі, він найобдарованіший з-по­між усіх невропатологів, які останнім часом захищали дисертації в Цюриху. Мені до нього далеко.

— Посоромився б!

— Мені нема чого соромитися, бо це щира правда. В усіх складних випадках я звертаюся за порадою до нього. Його праці все ще вважаються зразковими у своїй галузі: зайди до першої-ліпшої медичної бібліотеки, і тобі це підтвердять. Більшість студентів вважає, що він англієць, — люди не вірять, що в Америці може з’явити­ся такий сумлінний учений. — Він покректав, як завжди, витягуючи з-під подушки піжаму. — Їй-богу, я не розу­мію, чому ти раптом так заговорила, Кете, — мені здава­лося, що ти любиш Діка.

— Посоромився б! — повторила Кете. — Справжній учений не він, а ти, і вся робота лежить на твоїх плечах. Це як у байці про зайця і черепаху, і, по-моєму, заєць уже знесилів.

— Годі тобі!

— Гаразд. Але те, що я кажу, — правда.

Він рубонув повітря ребром долоні.

— Все, годі!

На тому суперечка скінчилася, але сказане не минуло­ся безслідно для них обох. Кете подумки визнала, що судила надто різко й несправедливо про Діка, який досі викликав у неї беззастережне захоплення і який так розумів і цінував її. А Франц поступово переймався думкою, що Кете має рацію і Дік зовсім не така вже серйоз­на людина. Врешті-решт він переконав себе, що ніколи й не думав інакше.

II

Дік запропонував Ніколь відредаговану версію своєї лихої пригоди в Римі: він, мовляв, самовіддано кинувся на підмогу своєму п’яному приятелеві. Він знав, що Бебі Воррен триматиме язика за зубами: не шкодуючи фарб, він розписав, як згубно може подіяти правда на Ніколь. Та все це годі було й рівняти з тим, як згубно вплинув той випадок на нього самого.

Немов прагнучи спокутувати провину, він накинувся на роботу з подвійним завзяттям, і Франц, який уже твердо вирішив іти на конфлікт, не міг знайти зачіпки, щоб розпочати його. Коли справжня дружба рветься за годину, вона рветься з м’ясом, тим-то Франц намагався переконати себе, що гарячковий ритм духовного й емо­ційного життя Діка несполучний з його власними життє­вими ритмами, — хоча раніше обидва вважали, що саме це сприяє їхній спільній праці. Отак у негоду прикрива­ються й негодящою одежиною.

Та тільки в травні Франц забив нарешті перший клин. Одного дня, десь опівдні, Дік увійшов до його кабінету. Змучений і блідий, він опустився в крісло біля дверей і сказав:

— От і все, її більше нема.

— Померла?

— Серце не витримало.

Дік був украй виснажений. Три останні ночі він про­вів біля ліжка вкритої струпами художниці, за яку так уболівав. Формально вважалося, що він чергує, щоб вво­дити адреналін, але насправді він намагався бодай блі­деньким промінчиком світла пробити темряву, що невмо­лимо насувалася на неї.

Щоб притлумити в собі мимовільне співчуття, Франц по­спішив виголосити свою точку зору:

— То був невросифіліс. Всі реакції Вассермана свід­чать про це. Спинномозкова рідина...

— Хіба не однаково? — зітхнув Дік. — Господи, хіба не однаково? Якщо вже вона так хотіла забрати з собою свою таємницю — хай вона при ній і лишається.

— Вам би треба день-два відпочити.

— Мало сказати «треба».

Франц забив свій клин. Відірвавшись від телеграми, яку почав складати братові померлої, він подивився на Діка й сказав:

— Чи не хочете вирушити в невеличку подорож?

— Тільки не зараз.

— Ідеться не про подорож задля розваги. Треба огля­нути в Лозанні одного хворого. Сьогодні вранці його батько — це чилійська родина — протуркотів мені вуха по телефону.

— Скільки в ній було мужності, — сказав Дік. — І як довго вона мучилася. — Франц співчутливо покивав голо­вою, і Дік схаменувся. — Даруйте, я вас перебив.

— У даному разі йдеться про зовсім інше. Розумієте, батько не може вмовити сина поїхати сюди. І просить, щоб хто-небудь приїхав до Лозанни.

— Що з сином? Алкоголізм? Гомосексуалізм? Якщо вже їхати до Лозанни...

— Всього потроху.

— Гаразд, я поїду. Чи з цього буде якийсь зиск?

— Думаю, чималенький. Побудьте там кілька днів і, якщо побачите, що хлопець потребує тривалого нагляду, везіть його сюди. Але можете не поспішати. Розважтеся трохи, поєднайте корисне з приємним.

Двогодинний сон у поїзді зміцнив Діка, він повеселі­шав і почувався готовим до зустрічі з сеньйором Пардо-і-Сіудад-Реалем.

Такі зустрічі мало чим відрізнялися одна від одної. Часто-густо істерична поведінка родичів являла для пси­холога не менший інтерес, ніж стан самого хворого. Так було і цього разу. Сеньйор Пардо-і-Сіудад-Реаль, врод­ливий шпакуватий іспанець з благородною поставою й усіма зовнішніми ознаками багатства і влади, бігав з кутка в куток у своєму люксі в «Готелі трьох світів» і, розповідаючи Дікові про сина, тримався не краще, ніж п’яна жінка.

— Я вже не знаю, не знаю, що робити. Мій син зіпсований. Він розпусничав у Харроу, він розпусничав у Коро­лівському коледжі в Кембріджі. Він невиправно зіпсутий. А тепер, коли додалося ще й пияцтво, правди вже не приховаєш, і що не день, то гірше. Я перепробував усе: в мене є один знайомий лікар, ми разом уклали план, і він поїхав з Франсіско в подорож по Іспанії. Щовечора він робив Франсіско укол кантаридину, а потім вони йшли до якого-небудь пристойного борделю. Спочатку начебто допомагало, але через тиждень усе пішло по-старому. Врешті-решт кілька днів тому, ось у цій кімнаті, точніше, отам, у ванній, — він показав паль­цем, — я примусив Франсіско роздягтися до пояса й від­шмагав його канчуком...

Вкрай розхвильований, він упав у крісло. Тоді заго­ворив Дік.

— Це було нерозважливо, і поїздка до Іспанії теж ні­чого не могла дати... — Він ледве стримував сміх — ціка­во б по­глянути на лікаря, що брав участь у такому експерименті! — Мушу вам відразу ж сказати, сеньйоре, що в таких випадках ми ніяких гарантій не даємо. Що­до алкоголізму, то тут ще можна чогось домогтися — коли й пацієнт іде нам назустріч. Але передусім я мушу познайомитися з вашим сином, завоювати його довіру — хоча б для того, щоб почути, що він сам про себе скаже.

...Вони сиділи вдвох на веранді — Дік і хлопець років двадцяти з вродливим, розумним обличчям.

— Мені хотілося б знати, як ви самі ставитеся до всього цього, — сказав Дік. — Чи помічаєте ви, що ваші вади набувають катастрофічного характеру? І чи хоті­ли б позбутися їх?

— Мабуть, хотів би, — відповів Франсіско. — Мені ду­же тяжко.

— А чим ви самі пояснюєте це? Пияцтвом чи вашими збоченнями?

— Я, певно, й не пив би, якби не ці збочення. — Досі він говорив серйозно, але тут раптом його потягло на сміх. — Ет, я безна­дійний. Мені ще в Кембріджі прилі­пили прізвисько Чилійська Кра­ля. А після цієї прогулян­ки по Іспанії мене від одного погляду на жінку вивер­тає.

Дік гостро зауважив:

— Якщо таке життя задовольняє вас, я не візьмуся вас лікувати, і ми просто марнуємо час.

— Ні, ні, поговорімо ще. Якби ви знали, як мені гидко розмовляти з іншими.

Якщо цей хлопець і мав якусь мужність, то вона ви­родилася в активну неприязнь до батька. Але Дік помі­тив у його очах оту характерну грайливу лукавість, з якою гомосексуалісти говорять на близьку їм тему.

— Подумайте, на що ви себе прирікаєте, — сказав йому Дік. — Цей порок на все життя відособить вас від суспільства, зажене в підпілля, ви не матимете ані часу, ані енергії на щось повноцінне, корисне. Коли ви хочете жити як людина серед людей, навчіться контролювати свої чуттєві поривання і насамперед облиште пити, бо алкоголь стимулює їх...

Він говорив не задумуючись, стандартними фразами, бо ще десять хвилин тому дійшов висновку, що пацієнт невиліковний. А проте ще годину вони невимушено роз­мовляли про хлопців дім у Чилі, про його інтереси та вподобання. Чи не вперше перед Діком розкривалися не патологічні, а житейські сторони вдачі людини такого типу, і він тепер розумів, що саме чарівливість допома­гає Франсіско порушувати закони моралі. Для Діка ж людська чарівливість завжди була самодостатньою чес­нотою, хоч яких би форм вона прибирала — чи безтям­ної мужності тієї нещасної жінки, що вмерла сьогодні на світанку в клініці, чи ж безоглядної легкості, яку цей пропащий хлопець вносив у свою банальну і стару, як світ, історію. Дік мав звичку розтинати життя на час­тини, досить дрібні для того, щоб, розсортувавши, збері­гати їх на запас; він розумів, що ціле життя може й не дорівнювати сумі своїх складників, та коли людині за сорок, їй здається, що тільки окремі складники й умі­щуються в полі зору. Його кохання до Ніколь і Розмері, його дружба з Ейбом Нортом і Томмі Барбаном у розколотому світі повоєнної доби — при кожному тако­му тісному контакті з іншою особистістю ця інша осо­бистість зливалася з його власною; брати все, чи не брати нічого — перед таким вибором ставило його жит­тя, і немов за велінням долі він мав тепер довіку нести «я» тих, кого він колись знав і любив, і тільки з ними чи через них пізнавати всю повноту існування. А десь під цим усім розкорінювався паросток самотно­сті — бо так легко бути коханим, і так важко кохати.

Під час розмови з Франсіско перед Діком раптом ви­ник привид із минулого. Висока чоловіча постать від­окремилася від кущів перед верандою і якоюсь дивною розколиханою ходою нерішуче наблизилася до них. Дік не зразу помітив це видиво, яке майже не вирізнялося на тлі тріпотливого листя, а помітивши, підвівся й розгублено потис простягнуту руку, силкуючись пригадати ім’я цієї людини й думаючи водночас: «Господи, я, зда­ється, розворушив тут цілий комашник!»

— Якщо не помиляюся, ви доктор Дайвер?

— Хвилинку, хвилинку, а ви — містер Дамфрі, чи не так?

— Атож, Ройял Дамфрі. Я мав колись приємність від­відати вашу прекрасну віллу.

— Аякже, аякже, пам’ятаю. — Щоб якось остудити за­пал містера Дамфрі, Дік удався до сухої хронології. — Це було тисяча дев’ят­сот двадцять четвертого? Чи двадцять п’ятого?

Він умисно не сідав, але виявилося, що Ройяла Дам­фрі, хоч яким несміливим він видався в першу хвилину, не так-то легко було спекатися; по-змовницькому прити­шивши голос, він грайливо прошепотів щось хлопцеві, але той, вочевидь сором­лячись його, теж не схильний був підтримувати розмову.

— Докторе Дайвер, одне тільки слово, і я більше не затримуватиму вас. Я хочу сказати вам, що ніколи не забуду того вечора в вашому садку й вашої гостинності. Цей спогад буде одним із най­прекрасніших у моєму житті. Я щасливий, що мав честь обідати в такому ви­шуканому товаристві.

Дік потроху боком відступав до найближчих дверей.

— Я дуже радий, що вам так сподобалося у нас. На жаль, я мушу...

— Авжеж, я розумію, — співчутливо підхопив Ройял Дамфрі. — Кажуть, він при смерті.

— При смерті? Хто?

— Може, мені не слід було згадувати про це — річ у тому, що нас лікує один і той самий лікар.

Нічого не розуміючи, Дік здивовано кліпав очима.

— Про кого ви говорите?

— Як — про кого? Про вашого тестя, звісно. Може, мені...

— Про мого тестя?

— Я гадав... Невже ви тільки від мене...

— Цебто ви хочете сказати, що батько моєї дружини тут, у Лозанні?

— Але ж я думав, що ви знаєте, що через це ви й при­їхали.

— Як звуть вашого лікаря?

Дік записав прізвище, попрощався й побіг до телефон­ної будки.

Доктор Данже відповів докторові Дайверу, що гото­вий прийняти його негайно у себе вдома.

Данже, молодий лікар із Женеви, злякався був, що втратить вигідного пацієнта, але, переконавшись, що це йому не загрожує, підтвердив, що стан містера Воррена безнадійний.

— Йому лише п’ятдесят років, але в нього тяжка ди­строфія печінки внаслідок алкоголізму.

— Ви вичерпали всі методи?

— Шлунок уже не приймає нічого, крім рідини. Я га­даю, йому лишилося три дні, щонайбільше — тиждень.

— А міс Воррен, його старшу дочку, ви сповістили?

— Згідно з його бажанням, про це не знає ніхто, крім його камердинера. Я, власне, тільки сьогодні вранці ви­рішив розкрити йому правду. Він дуже розхвилював­ся — хоча з самого початку хвороби покладався на волю Божу і виявляв велике терпіння й покору.

Обміркувавши все це, Дік сказав:

— Що ж, певно, мені доведеться діяти від імені ро­дини. А родина, гадаю, зажадала б консиліуму.

— Воля ваша.

— Від їхнього імені я попрошу вас викликати най­більшого з відомих мені місцевих спеціалістів — докто­ра Гербрюгга із Женеви.

— Я й сам думав про Гербрюгга.

— Я пробуду тут день-два і телефонуватиму вам.

Надвечір Дік прийшов до сеньйора Пардо-і-Сіудад-Реаля. Ви­слухавши Діка, старий сказав:

— Ми маємо в Чилі величезні маєтки. Я міг би зро­бити сина управителем. Або поставити його на чолі од­ного з наших паризьких підприємств... — Він похитав головою й почав походжати од вікна до вікна на тлі весняного дощику, такого веселого, що навіть лебеді не ховалися від нього. — Мій єдиний син! Чому ви не хо­чете взяти його до своєї клініки?

Іспанець раптом упав навколішки перед Діком.

— Врятуйте мого сина! Я вірю у вас, візьміть його до себе, вилікуйте його!

— Те, що ви кажете, не може бути підставою для примусового лікування. З таких мотивів я не взявся б лікувати, навіть якби міг.

Іспанець підвівся.

— Даруйте, я не подумав... Справді, я вже наче схиб­нувся...

Вийшовши з ліфта, Дік натрапив у вестибюлі на док­тора Данже.

— А я саме збирався телефонувати вам, — сказав той. — Нам треба поговорити. Може, вийдемо на терасу?

— Містер Воррен помер? — швидко запитав Дік.

— Ні, поки що все без змін. Консиліум відбудеться завтра вранці. Але він наполягає на зустрічі з дочкою, з вашою дружиною. Наскільки я розумію, вони колись посварилися...

— Я знаю всю цю історію.

Обидва лікарі замислилися, дивлячись один одному в очі.

— А може, вам слід було б самому поговорити з ним, перше ніж на щось зважуватись? — підказав доктор Дан­же. — Його смерть буде легкою, він просто тихо згасне.

Дік неохоче кивнув головою.

— Гаразд.

Номер «люкс», у якому тихо згасав Девре Воррен, був не менший, ніж у сеньйора Пардо-і-Сіудад-Реаля, — у цьому готелі багато було покоїв, де грошовиті руїни людські, втікачі від правосуддя, претенденти на трони втрачених князівств доживали свого віку за допомогою опійних та барбітуратових препаратів, переслідувані, мов настирливими звуками радіо, неугавною луною давніх гріхів. Цей закуток Європи приваблює людей не стільки своєю красою, скільки тим, що тут їм не дошкуляють зайвими розпитами. Тут схрещуються шляхи тих, хто шукає зцілення в гірських санаторіях та на туберкульоз­них курортах, і тих, хто став persona non grata у Фран­ції чи в Італії.

Жалюзі на вікнах у номері були напівопущені. Чер­ниця з обличчям святої ходила коло хворого, який висхлими пальцями перебирав чотки на білому простирадлі. Він усе ще був вродливий; коли Данже вийшов і він звернувся до Діка, в голосі його забринів відгомін дав­нього самовдоволення:

— Наприкінці життя ми багато чого починаємо розу­міти, докторе Дайвер. Тільки тепер я побачив усе в справжньому світлі.

Дік мовчки чекав, що він скаже далі.

— Я був поганою людиною. Ви знаєте, як мало в ме­не прав на те, щоб ще раз побачити Ніколь, але той, під ким усі ми ходимо, вчить нас жаліти і прощати. — Чотки вислизнули з його слабких пальців і зісковзнули з постелі на підлогу. Дік підняв їх і подав йому. — Якби я хоч на десять хвилин міг побачитися з Ніколь, то пі­шов би з життя щасливий.

— Цього питання я не можу розв’язати сам, — сказав Дік. — Ми ризикуємо здоров’ям Ніколь. — Він усе вже вирішив для себе, але вдавав, ніби вагається. — Мені треба порадитися зі своїми колегами по клініці.

— Що ж, хай буде так, як скаже ваш колега... Я пе­ред вами в такому боргу...

Дік квапливо підвівся.

— Відповідь ви одержите через доктора Данже.

Зі свого номера він викликав по телефону клініку на Цузькому озері. По кількох довгих хвилинах йому від­повіла Кете — зі свого дому.

— Мені треба поговорити з Францом.

— Франц на гірській базі. Ми домовилися зустрітися там, я зараз виходжу — переказати йому що-небудь, Дік?

— Йдеться про Ніколь. Тут, у Лозанні, вмирає її батько. Скажіть це Францові, додайте, що справа тер­мінова, і попросіть, щоб зателефонував до мене звідти.

— Гаразд.

— Скажіть, що з третьої до п’ятої і з сьомої до вось­мої я буду в своєму номері, а пізніше мене можна буде знайти в ресторані.

Зосередивши увагу на цих деталях, він забув попередити Кете, щоб вона нічого не казала Ніколь. А коли згадав про це, їх уже роз’єднали. Лишалося сподіва­тись, що Кете здогадається сама.

...Кете і не думала розповідати Ніколь про цю розмо­ву, поки потяг віз її безлюдним схилом, порослим дики­ми квітами, що колихалися під несподіваними поривами вітру. Тут, у горах, клініка мала базу, куди хворих ви­возили на лижні прогулянки взимку й недалекі альпініст­ські походи навесні. Зійшовши з потяга, Кете відразу поба­чила Ніколь — та керу­вала якоюсь веселою грою своїх дітей. Піді­йшовши до неї, Кете лагідно поклала їй руку на плече і сказала:

— Як ви гарно вправляєтеся з дітьми, вам треба бу­ло б улітку навчити їх плавати.

Розпалена грою, Ніколь несамохіть, майже грубо смикнула плечем. Рука Кете зависла в повітрі, і ту ж мить вона дала волю словам:

— Ви що, злякалися, що я хочу вас обняти? — гостро запитала вона. — Помиляєтеся — якби не дзвінок від Діка, якби не ця сумна звістка...

— З Діком щось сталося?

Кете зрозуміла свою помилку, але було вже пізно; на панічні запитання Ніколь: «Ви сказали — сумна звістка. Що з ним сталося? Що з ним сталося?» — вона відпо­відала тільки:

— Нічого. Нічого не сталося. Мені треба поговорити з Францом.

— Скажіть мені правду. Що з ним?

Обличчя Ніколь пополотніло від жаху, малі Дайвери, які все чули, теж злякано завмерли. І Кете здалася:

— Ваш батько захворів у Лозанні. Дік хоче поради­тися з Францом.

— Тяжко захворів?

Саме цієї миті підійшов Франц, по-лікарському ла­гідний і уважливий. Зраділа Кете переклала решту тя­гаря на нього, але шкоду вже було заподіяно.

— Я їду до Лозанни, — оголосила Ніколь.

— Навіщо ж отак зразу, не подумавши, — сказав Франц. — Заждіть, поки я поговорю по телефону з Ді­ком.

— Але ж я не встигну тоді на місцевий потяг, — за­протестувала Ніколь. — І спізнюся на цюрихський, що відходить о третій! Якщо мій батько при смерті, я му­шу... — Вона урвала фразу, не наважуючись висловити те, що думала. — Я повинна їхати. І мені треба бігти, інакше я спізнюся. — Вона й справді вже бігла туди, де стояли пласкі вагончики і паровоз, пахкаючи, увінчував клубами пари голий схил. Біжучи, вона озирнулася й крикнула через плече: — Якщо будете говорити з Діком, скажіть — я виїхала!

...Дік сидів у себе й читав «Нью-Йорк геральд», коли до номера вбігла схожа на ластівку черниця — і вод­ночас пролунав телефонний дзвінок.

— Умер? — з надією в голосі спитав Дік.

— Monsieur, il est parti — він зник!

— Comment? [56]1

— Il est parti — і камердинер його зник, і всі речі. Це було неймовірно. Щоб людина в такому стані вста­ла й пішла!

Він узяв слухавку. Телефонував Франц.

— Нащо ж ви сказали Ніколь! — обурився Дік.

— На жаль, це Кете виявила таку нерозважливість.

— Передусім винен, звісно, я. Жінкам ніколи не можна розповідати щось передчасно. Ну гаразд, я зу­стріну її на вокзалі... Послухайте, Франце, сталася не­ймовірна річ — старий раптом підвівся і пішов...

— Під що? Я не зрозумів вас.

— Не — під що, а пі-шов. Я кажу, старий Воррен пі­шов.

— А що ж тут такого?

— Він був у стані тяжкого колапсу... помирав, розу­мієте? Раптом підвівся і подався геть... Напевне — назад, до Чикаго... Не знаю, до мене прибігла його доглядаль­ниця... не знаю, Франце, я сам оце щойно почув про це... зателефонуйте мені пізніше.

Майже дві години Дік витратив на те, щоб з’ясувати обставини втечі Воррена. Скориставшись з тих кілька­надцяти хвилин, коли денна доглядальниця пішла, а ніч­на ще не з’явилася, хворий зійшов до бару, де квапливо проковтнув чотири порції віскі, розрахувався за готель тисячодоларовим банкнотом, звелівши решту переказа­ти пош­тою, і відбув — слід гадати, до Америки. В остан­ню хвилину Дік і Данже помчали на вокзал, сподіваю­чись наздогнати його там, але призвело це тільки до то­го, що Дік розминувся з Ніколь. Він зустрів її вже у вестибюлі готелю — вона мала втомлений вигляд, і в Діка тривожно тьохнуло серце, коли він побачив її стулені в тонку лінію уста.

— Як батько? — спитала вона.

— Значно краще. Видно, він мав ще добрячий за­пас життєвих сил. — Дік повагався, зважуючи можливий ефект новини. — Уявляєш: він підвівся і поїхав геть!

Йому хотілося випити — за всією цією біганиною він не встиг пообідати. Він повів приголомшену Ніколь до бару, замовив коктейль і пиво, і, коли вони вмостилися в шкіряних кріслах, продовжив розповідь:

— Його лікар, напевно, помилився з прогнозом або взагалі поставив не той діагноз. Не знаю, я ще не мав навіть часу все ретельно обміркувати.

— Отже, він поїхав?

— Так, вечірнім потягом на Париж.

Вони помовчали. Від Ніколь віяло глибокою трагіч­ною байду­жістю.

— Тут спрацював інстинкт, — сказав нарешті Дік. — Він справді був майже при смерті, але зусиллям волі йому поща­стило відновити ритм діяльності організму — зрештою, він не першим підвівся зі смертної постелі. Це як старий годинник: струснеш його, і він за звичкою знов починає йти. Отак і твій батько...

— Не треба, — сказала вона.

— Головною його рушійною силою завжди був страх, — провадив Дік далі. — Він злякався, й це додало йому сили. Напевно, він доживе до дев’яноста років.

— Будь ласка, не треба, — сказала вона. — Будь ла­ска, я не можу більше слухати.

— Як хочеш. До речі, цей юний негідник, заради яко­го я приїхав сюди, зовсім безнадійний. Завтра вранці ми можемо вертатися додому.

— Не розумію, навіщо — навіщо все це тобі потріб­но, — вихопилося в неї.

— Не розумієш? Іноді я й сам не розумію.

Вона поклала долоню на його руку.

— Вибач, Діку, я сказала, не подумавши.

Хтось приніс до бару патефон, і вони посиділи й по­мовчали під звуки «Весілля мальованої ляльки».

III

Через кілька днів Дік уранці зайшов по листи до кан­целярії, і увагу його привернула незвична метушня за вікном. Хворий Ван-Кон Морріс від’їздив із клініки. Його батьки, авст­ралійці, сердито кидали валізи у великий лімузин, а поряд стояв доктор Ладіслау й безпорадно роз­водив руками у відповідь на гнівну жестикуляцію Морріса-старшого. Сам Ван-Кон спостерігав цю сцену з глузливою посмішкою. Вийшовши з канцелярії, док­тор Дайвер запитав:

— Чим пояснити такий поспіх, містере Морріс?

Побачивши Діка, містер Морріс аж підскочив — його бурякове обличчя й великі карти його костюма наче по­гасли, а потім спалахнули, немов їх вимкнули й увімк­нули знову. Він рушив на Діка, неначе збираючись уда­рити його.

— Поспіх?! Та нам давно вже треба було б виїхати звідси, і не тільки нам, — почав він і зупинився, щоб звести дух. — Давно вже треба було б, докторе Дайвер. Давно.

— Може, зайдемо до мого кабінету? — запропонував Дік.

— Ні, дякую! Ми й тут можемо поговорити! Я й тут можу вам сказати, що не бажаю більше мати справи ані з вами, ані з вашим закладом. — Він посварився на Діка пальцем. — Я оцьо­му лікареві так і сказав. Ми тільки даремно витратили гроші й час.

Доктор Ладіслау лише здригнувся на знак слабкого протесту. Дік ніколи не відчував до Ладіслау особливої приязні. Спромігшись відвести розлюченого австра­лійця на стежку, що вела до адмі­ністративного корпусу, він знову запропонував йому зайти до кабі­нету, але той похитав головою.

— Все це через вас, докторе Дайвер, саме через вас. Я звернувся до доктора Ладіслау, бо вас ніде не могли знайти, а доктор Грегоровіус повернеться тільки надве­чір, а я чекати не маю наміру. Ні, сер! Я і хвилини тут більше не затримаюся після того, що почув від свого сина.

Він грізно підступив до Діка, і той вивільнив руки на випадок, якщо треба буде зустріти його кулаком.

— Мій син лікується тут від алкоголізму, ми прихо­димо до нього, і що ж він нам каже? Що від вас тхне горілкою! Горілкою! — Він гучно потяг носом, при­нюхуючись, але нічого, видно, не вчув. — І Ван-Кон чув цей запах не один раз, а двічі, двічі! Ми з жінкою зро­ду чарки в руках не тримали. Ми привозимо до вас си­на, доручаємо вам вилікувати його, а ви на нього двічі за один місяць дихаєте горілкою! І це, по-вашому, зветь­ся лікуванням?

Дік завагався: від містера Морріса можна було чека­ти, видно, чого завгодно — аж до скандалу на централь­ній алеї клініки.

— Зрештою, містере Морріс, не можна ж вимагати, щоб люди відмовлялися від своїх звичок тільки через те, що ваш син...

— Але ж ви лікар, хай вам грець! — вибухнув Мор­ріс. — Коли роботяга жлуктить пиво — це його собаче діло, але щоб той, хто має лікувати інших...

— Ну, це вже занадто. Ми прийняли вашого сина як хворого на клептоманію.

— А чому він захворів на ту клептоманію? — голос його вже зірвався на крик. — Бо пив, упивався до нестя­ми — вам це щось говорить чи ні? Мій рідний дядько через це до шибениці докотився, ясно? А тепер що ви­ходить? Я віддаю сина в лікарню, а там від лікаря тхне горілкою!

— Я змушений просити вас залишити територію клі­ніки.

— «Просити»! Та вважайте, що мене вже тут немає!

— Якби ви були трохи стриманіші, ми могли б озна­йомити вас із тими результатами, яких нам вдалося на цей час досягти. Певна річ, за даних обставин ми зму­шені відмовитися від подальшого лікування вашого сина...

— І ви ще смієте говорити мені про стриманість?!

Дік підкликав доктора Ладіслау і, коли той підійшов, сказав йому:

— Я просив би вас від імені адміністрації побажати пацієнтові та його родичам щасливої дороги.

Злегка вклонившись Моррісові, він увійшов до будин­ку і, обернувшись, постояв за прочиненими дверима, че­каючи, доки вони від’їдуть — хами-батьки та їхній хирля­вий дегенеративний виплодок. Неважко було уявити собі, як ця родина вояжуватиме по Європі, тероризуючи порядних людей грубим невіглаством і грубими гроши­ма. Та коли машина зникла за ворітьми, Дік замислився над тим, до якої міри він сам винен у тому, що сталося. Він пив червоне вино за обідом та вечерею, на сон гря­дущий випивав гарячого рому і в другій половині дня іноді перепускав чарку-другу джину — джин майже не дає запаху. Загалом виходило півпінти алкоголю на день — величенька порція, якої організм уже не міг спа­лити.

Відмовившись від спроб знайти собі виправдання, він сів за стіл і виписав собі щось на зразок лікувального припису, за яким споживання алкоголю скорочувалося рівно наполовину. Не можна, щоб від лікарів, шоферів та протестантських священиків пахло спиртним, як пах­не від художників, маклерів та кавалерійських офіцерів; Дік визнавав свою провину, сформулювавши її як не­обачність. Але інцидент на тому не вичерпався — як ви­явилося через півгодини, коли приїхав Франц, відсвіже­ний двома тижнями в Альпах; повний завзяття до робо­ти, він устиг поринути в неї, перше ніж дійшов до свого кабінету. Дік чекав його там.

— То як там Еверест?

— Знаєте, за темпів, яких ми дотримували, можна було б і на Еверест видобутися. У нас навіть розмова про це була. А тут що чути? Як моя Кете, як ваша Ніколь?

— Дома все гаразд, і у вас, і в мене. Але в клініці сьогодні сталася препаскудна подія.

— Як? Яка подія?

Франц уже телефонував на свою віллу. Поки тривала сімейна розмова, Дік походжав кабінетом, а коли вона скінчилася, сказав:

— Батьки забрали з клініки Морріса — зі скандалом.

У Франца аж витяглося обличчя.

— Я вже знаю, що він поїхав, — дорогою сюди мене перестрів доктор Ладіслау.

— Що Ладіслау вам сказав?

— Тільки те, що Морріс поїхав. І що ви мені розка­жете. То як же це вийшло?

— Як завжди в таких випадках — якась муха вку­сила.

— Хлопець був таки неприємний.

— Такого не гріх було б покласти і під довічний нар­коз, — погодився Дік. — А таточко його нагнав на Ладі­слау страху, як колонізатор на тубільця. До речі, як бу­ти з цим Ладіслау? Чи варто нам за нього держатися? По-моєму, ні — він страшенний тюхтій, сам нічому не може дати ради.

Дік вагався на межі правди, подумки напружуючись, готуючись до стрибка. Франц, усе ще в пильовику й шо­ферських рукавичках, присів на край письмового столу. Дік наважився.

— Цей Морріс, до речі, зобразив батькові вашого поважного колегу п’яницею. Тато в цьому питанні — фа­натик, а його нащадок нібито виявив на мені сліди vin-du-pays [57].

Франц сів, відкопилив нижню губу, опустив очі.

— Ви мені потім усе розкажете, — промовив він на­решті.

— Навіщо ж відкладати, можна й зараз, — відказав Дік. — Ви самі знаєте: хто-хто, а я спиртним не зловжи­ваю. — Їхні погляди зустрілися, схрестились. — Скори­ставшись із безхребетності Ладіслау, цей тип розходився так, що мені лишалося тільки захищатись. Добре хоч, що поряд не було пацієнтів, — уявляєте, який ви­гляд я мав би тоді!

Франц зняв рукавички, скинув плащ. Підійшовши до дверей, сказав секретарці:

— Прошу нам не заважати.

Потім повернувся до столу й заходився перебирати ли­сти й папери — бездумно, як усі люди, які тільки вда­ють заклопотаність, а насправді обмірковують те, що мають сказати.

— Діку, я знаю вас як людину помірковану і врівно­важену, хоч ми й по-різному ставимося до питва. Але настав час сказати, й сказати безпосередньо, — я вже кілька разів помічаю, що ви дозволяєте собі випивати за обста­вин, найменше для цього відповідних. Тим-то ця історія небезпідставна. Може, вам варто знову піти в розпустку?

— Ви хочете сказати «відпустку», — механічно випра­вив його Дік. — Ні, відпустка нічого не дасть.

Обидва були роздратовані, Франц, зокрема, тим, що йому зіпсували радість повернення.

— Іноді вам бракує здорового глузду, Діку.

— Я ніколи не розумів, що таке здоровий глузд за складних обставин — чи не прихована тут думка, що лі­кар загального про­філю може прооперувати хворого краще, ніж спеціаліст-хірург?

Все це раптом остогидло Дікові. Пояснювати, залаго­джувати щось — безглуздо: вони обидва вийшли з цього віку; ні, краще вже нехай у вухах звучить розладнане відлуння давньої істини.

— Так далі не піде, — несподівано сказав він.

— Що ж, я з вами згоден, — признався Франц. — У вас більше не лежить душа до цього діла, Діку.

— Так. І я хочу вийти з нього. А щодо капіталу Ніколь, то можна домовитися, щоб ви повертали його ча­стинами.

— Про це я вже думав, Діку, бо знав, що до цього йдеться. В мене є на прикметі інший компаньйон. До кінця року я зможу, очевидно, повернути вам усю суму.

Для Діка його власне рішення було трохи несподіва­ним, і він не чекав, що Франц так легко відмовиться від партнер­ства. А проте він відчув полегкість, бо давно вже не без гіркоти спостерігав, як етика його професії втрачає будь-який живий зміст.

IV

Дайвери вирішили повернутися додому, цебто на Рів’єру. Але вілла «Діана» була на все літо найнята, і тому решту сезону вони провели на німецьких курортах і у французьких містах, уславлених своїми соборами, за­тримуючись скрізь на кілька днів — поки не набридне. Дік потроху писав, не додержуючись якогось плану; це був період життя, який можна визначити одним сло­вом — чекання; не нового приступу хвороби в Ніколь, якій ця подорож ішла тільки на користь, і не нової ро­боти, а просто — чекання. Єдиний сенс існуванню в цей час надавали діти.

Прихильність Діка до дітей зростала в міру того, як росли вони самі; Ланьє виповнилося вже одинадцять, Топсі — дев’ять. Він здобув їхню довіру через голову гувернан­ток, твердо вірячи в те, що ані примус, ані намагання уникнути примусу не можуть замінити тривалої й тер­пеливої уваги, перевірки, обліку й підбивання підсумків, і все — з однією метою: виховати в дитині почуття обо­в’язку. Він знав тепер своїх дітей куди краще, ніж їх знала Ніколь, і, в благодушному настрої після склянки доброго місцевого вина, подовгу розмовляв чи грався з ними. Їм властива була та тиха, трохи сумна чарів­ність, якою позначені діти, що рано навчилися не смі­ятися й не плакати надто голосно; здавалося, вони не знають жодних бурхливих поривань і, легко дотримуючи прості правила дисципліни, легко задовольняються доступними їм нехитрими радощами. Вони звикли до розміреного життя, віддавна зведеного до норми в добропорядних родинах на Заході, і в них виховували вміння не стільки говорити, скільки слухати. Дік ува­жав, наприклад, що в дитини, яку навчили мовчати, розвивається спостережливість.

Ланьє відзначався неймовірною допитливістю, і в коло його зацікавлень потрапляли найнесподіваніші речі. Він ставив Дікові запитання, як-от: «Скажи, тату, а скільки шпіців можуть подолати лева?» З Топсі було легше. Білява й граціозна, вона була викапана Ніколь, і свого часу ця схожість непокоїла Діка. Але за останній рік вона зміцніла, стала здоровою, типово аме­риканською дитиною. Дік був задоволений обома, хоча Ніколь у цьому не зізнавався. «Того, хто не навчився шануватися вдома, — казав Дік, — життя навчить потім батогом. Мені однаково — буде Топсі мене «обожнювати» чи ні. Я ж не дружину собі вирощую».

Другою особливістю цього літа й осені в житті Дайверів був надмір грошей. Вони надходили із Швейцарії — Франц повертав їхній пай, та з Америки, де прибутки дедалі зростали; грошей було стільки, що весь час ішов на те, щоб витрачати їх, а потім освоювати плоди цих витрат. Подорожували вони із справді казковою роз­кішшю.

Ось, наприклад, потяг прибуває до Бойєна, де вони го­стюватимуть два тижні. У спальному вагоні лаштувати­ся до виходу почали від самого італійського кордону. З вагона другого класу з’явилися покоївка мадам Дайвер і покоївка гувернантки, щоб допомогти з багажем і з собаками. Мадмуазель Беллуа доручено наглядати за ручною поклажею, сілігем-тер’єрів віддано під опіку одній покоївці, пару китайських пінчерів — другій. Коли жінка створює собі такий антураж, це зовсім не свідчить про її духовне убозтво — іноді, навпаки, в цьому виявляється надмірна широта інтересів; і, в усякому разі, Ніколь, коли була здорова, твердо тримала все це в руках. Узяти хоча б клопіт із багажем — на станції з багажного ваго­на будуть вивантажені чотири скрині з одягом, скриня із взуттям, три баули й дві картонки з капелюхами, валізи гувернантки й служниць, скринька з паперами Діка й до­кументами, дорожня аптечка, спиртівка у футлярі, набір для пікніків, чотири тенісних ракетки в пресах і чохлах, патефон і друкарська машинка. Крім того, Дайвери та їх­ній почет мали при собі добрих два десятки саквояжів, су­мок та пакетів; на кожній речі, аж до чохла з тростинами, був пов’язаний ярлик з відповідним номером. Таким чи­ном, усе це можна було перевірити за дві хвилини на пе­роні за двома оправленими в металеві рамки списками — на великі речі й на дрібні, — що завжди лежали в сумочці Ніколь; а перевіривши, вирішити, що залишати в каме­рі схову, а що взяти з собою. Ніколь опрацювала цю систему ще дівчиною, коли подорожувала зі своєю кво­лою, хворобливою матір’ю, і тепер додержувалася її з педантичністю полкового інтенданта, обов’язок якого — забезпечувати харчами та спорядженням три тисячі сол­датів.

Дайвери та їхній почет зійшли з потяга раннім при­смер­ком, що швидко западав у міжгір’ї. Жителі села спостерігали висадку так само зачудовано, як їхні пред­ки сто років тому — прибуття до Італії лорда Байрона. Запросила сюди Дайверів графиня ді Мінгетті, колишня Мері Норт. Шлях, розпочатий у Ньюарку, в кімнатці над крамницею шпалерника, завершився нещодавно фантастичним шлюбом.

Титул граф ді Мінгетті звучав гучно, але надав його чоловікові Мері Римський Папа; джерелом багатства графа були поклади марганцю в Південно-Західній Азії. Колір шкіри він мав такий, що його не пустили б до пульманівського вагона в жодному з південних штатів. У жилах його текла кабіло-берберо-сабейсько-індійська кров — кров племен, які широким поясом населяють Північну Африку й Азію і представники яких виклика­ють у європейців більшу симпатію, ніж напівкровки в портах Магрибу.

Коли ці два князівські двори, західний і східний, зі­йшлися на вокзальному пероні, вся дайверівська пиш­ність видалася не більше як суворою простотою піонерів Дикого Заходу. Господарів супроводили мажордом-іта­лієць із жезлом у руці, четверо мотоциклістів у тюрбанах і дві жінки, закутані так, що видно було самі очі. Ці жінки, які поштиво трималися на крок позад Мері, від­разу ошелешили Ніколь чудернацьким східним вітанням.

Самій Мері, так само як Дайверам, уся ця врочиста церемонія здавалася трохи кумедною — вона не зуміла стримати жартівливої усмішки; але, відрекомендовуючи свого чоловіка, Мері гордо й дзвінко вимовила його пов­ний азіатський титул.

Перед обідом, одягаючись у відведених їм покоях, Дік і Ніколь гримасували й переморгувалися; багатії, що претендують на демократичність, люблять удавати, ніби їх шокує відверте чванство.

— Наша мала Мері Норт знає, що й до чого, — про­мурмотів Дік крізь мильну піну, починаючи голитися. — Виховання дістала в Ейба, а тепер одружилася з Буд­дою. Якщо Європа стане більшовицькою, вона ще, зга­даєш моє слово, спробує вийти заміж за Сталіна.

Ніколь звела очі від свого несесера.

— Не верзи дурниць, Діку, — не дай боже, тебе почу­ють! — Але, не витримавши, вона засміялася. — А все-таки, який шик! Бракувало тільки залпу всіх військових кораблів — салюту націй, чи як там зветься! В Лондоні Мері подають, напевно, автобус під королів­ською коро­ною!

— Атож, атож, — погодився Дік. Почувши, як Ніколь пояснює комусь біля дверей, що їй потрібні шпильки, він гукнув: — Запитай, чи не можна мені одержати чарку віскі? На мене діє гірське повітря!

— Вона пообіцяла принести, — почув він голос Ніколь уже з-за дверей ванної. — Це одна з тих жінок, що були на вокзалі. Тільки тепер вона вже не закутана.

— Що розповідала тобі Мері про своє життя?

— Майже нічого, її більше цікавили великосвітські новини. А також, уяви, мій родовід! Неначе я зна­юся на таких речах, її чоловік, як я зрозуміла, має двох досить чорненьких дітей від попереднього шлюбу, і одне з них хворе на якусь невідому азіатську хворобу. Треба буде застерегти дітей. Звісно, становище не з приєм­них. Мері побачить, що ми занепокоєні. — Ніколь замовк­ла, вочевидь збентежена.

— Нічого, вона зрозуміє, — заспокоїв її Дік. — Та й дитину, мабуть, тримають у ліжку.

За обідом Дік розмовляв з Гусейном — той, як вияви­лося, навчався в англійській школі. Гусейн розпитував про біржу, про Голлівуд, і Дік, підхльостуючи свою уяву шампанським, плів нісенітниці.

— Більйони? — перепитував Гусейн.

— Трильйони! — запевняв Дік.

— Я навіть не уявляв...

— Ну, може, мільйони, — поступився Дік. — А в готелі кожному пожильцеві надають гарем чи щось на зразок гарему.

— Не тільки акторам та режисерам?

— Кожному пожильцеві, навіть якщо він звичайні­сінький комі­вояжер. Мені особисто відразу ж прислали кільканадцять кандидаток, але Ніколь обурилася.

Коли вони повернулися до своєї кімнати, Ніколь на­пустилася на нього.

— Навіщо було так багато пити? Навіщо було гово­рити при ньому «чумазий»?

— Вибач, я хотів сказати «під газом». Помилився на слові.

— Дік, я тебе просто не впізнаю.

— Ще раз вибач. Останнім часом я й сам себе не впі­знаю.

Тієї ночі Дік відчинив вікно ванної, що виходило на тісне, кругле, мов труба, і сіре, мов щуряча спина, по­двір’я замку. Подвір’я наповняв дивний тужливий спів, сумовитий, як звуки флейти. Двоє чоловіків співали якоюсь східною мовою, у якій раз у раз повторювалися звуки «к» і «л». Дік вихилився з вікна, але нікого не побачив. Пісня була, очевидно, релігійна, і йому, втом­леному й спустошеному, захотілося, щоб ті двоє помоли­лися й за нього — от тільки він не знав, про що саме, хіба про те, щоб його не здолала чорна туга.

Наступного дня на порослому рідким лісочком схилі відбулося полювання на якихось мізерних кощавих пта­хів — убогих родичів куріпки. Господарі, видно, вважали, що додержуються англійського звичаю, але вони мали про нього досить невиразне уявлення — місцевість про­чісував цілий загін невмілих ловчих, і, боячись поцілити когось із них, Дік стріляв тільки тоді, коли птахи про­літали над його головою.

Повернувшись, вони застали у себе в спальні Ланьє.

— Тату, ти велів, щоб ми тобі зразу сказали, якщо опинимося десь разом із хворим хлопчиком.

Ніколь, крутнувшись на підборах, злякано завмерла.

— Цей хлопчик, мамо, — вів далі Ланьє, звертаючись уже до неї, — щовечора купається у ванні, і сьогодні він купався переді мною, а потім мені довелося лізти в ту саму воду, і вона була брудна.

— Що? Що ти сказав?

— Я бачив, як із цієї води вийняли Тоні, а після ньо­го мені веліли лізти у ванну, і вода була брудна.

— І ти що, поліз?

— Так, мамо.

— Боже мій! — вигукнула вона, обернувшись до Діка.

Той запитав Ланьє:

— А чому Люсьєн сама не приготувала тобі ванну?

— Люсьєн не може. Там якийсь пальник не такий, як скрізь, — учора він спалахнув і обпік їй руку, і тепер вона боїться, отож одна з тих жінок...

— Іди-но до нашої ванної й скупайся ще раз.

— Ви тільки не кажіть, що це я вам розповів, — по­просив Ланьє з порога.

Дік увійшов слідом за ним і побризкав ванну карбол­кою; зачиняючи двері, він сказав Ніколь:

— Треба або побалакати з Мері, або виїхати звідси.

Вона кивнула головою, погоджуючись, і він додав:

— Людям завжди здається, що їхня дитина чистіша, ніж чужа, і що від неї не можна заразитися, навіть ко­ли в неї інфекційна хвороба.

Дік налив собі вина й почав гризти печиво, люто хрумкаючи в лад із булькотом води у ванній.

— А тим часом скажи Люсьєн, щоб навчилась кори­стуватися тим пальником, — порадив він.

На порозі постала та сама жінка-азіатка, про яку щойно йшлося.

— Графиня...

Дік знаком запросив її увійти й причинив за нею двері.

— Як ваш хворий хлопчик? Йому вже краще? — лагід­но запитав він.

— Так, краще, але висип іще не зійшов.

— Шкода малюка. Але я хотів застерегти вас: не можна, щоб наші діти милися після нього в тій самій воді. У жодному разі! Я певен, ваша господиня була б обурена, якби знала, що ви зробили таке.

— Я? — Жінка була вочевидь приголомшена. — Я тільки побачила, що ваша служниця не може впоратися з паль­ником, і показала їй, як це робиться.

— Але після хворої дитини ви спочатку повинні були випустити всю воду й ретельно промити ванну.

— Я?!

Ніби задихнувшись, жінка ковтнула повітря, судомно схлипнула й вибігла з кімнати.

— Мені зовсім не хочеться, щоб вона прилучалася до західної цивілізації нашим коштом, — сердито промовив Дік.

За обідом він остаточно вирішив, що перебування тут треба скоротити. Гусейн навіть про свою батьківщину не вмів розповісти до пуття, сказав тільки, що там бага­то гір, водяться кози, а тих кіз пасуть пастухи. Він уза­галі волів мовчати — щоб розворушити його, потрібна була енергія, яку Дік беріг для власної родини. Незаба­ром по обіді Гусейн залишив Дайверів та Мері самих, але колишня близькість не відновилася: між ними зді­ймалися бурхливі хвилі велико­світського життя, що їх Мері долала під усіма вітрилами. Дік відчув полегкість, коли о пів на десяту Мері принесли записку і вона, про­читавши її, підвелася.

— Вибачте, чоловік має ненадовго виїхати, і я мушу провести його.

Наступного ранку, слідом за служницею, яка принес­ла їм каву, до спальні рішучою ходою увійшла Мері. Дік і Ніколь ще не встигли вдягтися, а вона була вбра­на і, очевидно, встала вже давно. Кутики її стулених уст смикалися від ледь стримуваного гніву.

— Що то за розмови, ніби Ланьє купали в брудній воді?

Дік хотів був відповісти, але вона перебила:

— І ніби ви звеліли сестрі мого чоловіка вимити для нього ванну?

Вона височіла над ними, люто блискаючи очима, а во­ни, сидячи нерухомо, як боввани, притиснуті до ліжка вагою підносів, спромоглися тільки вигукнути разом:

— Його сестрі?

— Так, ви сказали одній із сестер мого чоловіка, що вона повинна була вимити ванну!

— Та ні! — знову хором заперечили вони. — Ми роз­мовляли зі служницею.

— Ви розмовляли із сестрою Гусейна.

Дік розгублено пробурмотів:

— Я був певен, що ці дві жінки — ваші служниці.

— Я ж вам сказала, що вони — гімадунки.

— Що? — Дік підвівся з ліжка й накинув халат.

— Я вам це пояснила ще позавчора, коли ми сиділи біля рояля. Тільки не кажіть, що ви на той час набра­лися вже так, що нічого не пам’ятаєте.

— То ви це про них казали? Я тоді просто не чув по­чатку. І якось не пов’язав це з ними... Це просто непо­розуміння, Мері. Єдине, що нам лишається, — піти до неї й перепросити.

— Піти й перепросити! Я ж вам пояснювала: коли найстарший у родині — найстарший! — одружується, то дві найстарші сестри складають обітницю присвятити себе його дружині і стають гімадунками, тобто чимось на зразок її фрейлін.

— Чи не тому Гусейн поїхав учора з дому?

Мері повагалася, але потім ствердно кивнула головою.

— Він інакше не міг — сестри теж поїхали з ним. Так їм велить закон честі.

Ніколь теж зіскочила з ліжка й почала вдягатися. Мері провадила далі:

— А що це за історія з ванною? Я нізащо не повірю, що в цьому домі могло статися щось подібне! Покличмо Ланьє й запитаймо в нього.

Дік, сівши на ліжко, кивнув Ніколь так, щоб Мері не помітила, — бери, мовляв, цю справу у свої руки. Мері тим часом прочинила двері в коридор і італійською сказала щось покоївці.

— Стривайте-но, Мері, — сказала Ніколь. — Не треба вплутувати в цю справу дитину.

— Ви звинуватили нас, — відповіла Мері тоном, яким ніколи доти не розмовляла з Ніколь. — Я маю право пе­ревірити.

— Я не дозволю, щоб дитину вплутували в цю спра­ву. — Ніколь накинула на себе сукню так, наче це була бо­йова кольчуга.

— А чого ж, — сказав Дік, — нехай Ланьє прийде, і ми з’ясуємо врешті, вигадка це чи ні.

Ланьє, напівсонний, напіводягнений, розгублено гли­пав на сердиті обличчя дорослих.

— Послухай, Ланьє, — сказала Мері, — звідки ти взяв, що тебе посадили у воду, в якій уже хтось купався?

— Відповідай, — кивнув йому Дік.

— Бо вода була брудна.

— Невже ти не чув через стіну у своїй кімнаті, як ллє­ться свіжа вода?

Ланьє не заперечував — вода, може, й лилася, але по­вторив, що у ванній вона була брудна. Трохи зляканий, він спробував зробити висновок:

— Тільки навряд чи вона лилася, бо...

Його відразу ж упіймали на слові:

— Бо що?

Він стояв, безпорадний у своєму халатику, викликаю­чи гостре співчуття в батьків і дедалі більше роздрату­вання в Мері.

— Вода була брудна, бо в ній плавала мильна піна.

— Якщо ти не впевнений, то не кажи ніколи... — роз­почала була Мері, але Ніколь перебила її:

— Облиште, Мері! Цілком очевидно, що мильна піна озна­чає — у воді купалися. А батько велів йому прийти й сказати, якщо...

— Там не могло бути жодної піни.

Ланьє подивився на батька, немов дорікаючи йому за зраду. Ніколь узяла його за плечі, обернула до дверей і лагідно сказала, що він може йти. Дік несподівано за­сміявся, і сміх розвіяв напруження. Мері він нагадав минуле, давню дружбу, і, раптом зрозумівши, яка від­стань тепер роз’єднує їх, вона примирливо пробурмотіла:

— З дітьми воно завжди так буває.

В міру того, як минуле оживало в її уяві, вона все біль­ше ніяковіла.

— Ви ж тільки не думайте їхати — Гусейн однаково мав відбути цю подорож. Зрештою, ви мої гості, а що ви наламали дров, то це ненавмисно...

Але Діка тільки ще більше роз’ярила її нещирість, а надто вираз «наламали дров»; він почав збирати свої речі, сказавши тільки:

— Шкода, що так вийшло з тими жінками. Я хо­тів би перепросити у тієї, що заходила сюди.

— Якби ж ви слухали мене тоді, біля рояля!

— Ви стали страшенно нудною, Мері. Я слухав вас, доки мені не урвався терпець.

— Хіба так можна, Діку! — спробувала заспокоїти його Ніколь.

— Я можу тільки переадресувати йому цей комплі­мент, — ображено сказала Мері. — До побачення, Ні­коль! — І вона вийшла з кімнати.

Після всього ні про які проводи не могло бути мови; якнай­швидший їхній від’їзд організував мажордом. Гусейнові та його сест­рам Дік залишив коротенькі лис­ти — офіційні слова подяки. Певна річ, вони не мали іншої ради, але цей вимушений від’їзд завдав прикрості їм усім, особливо Ланьє.

— А все-таки вода була брудна, — знову почав він, коли вони вже сиділи в поїзді.

— Годі, годі, — перепинив його батько. — Раджу тобі забути все те, а то я розлучуся з тобою. Хіба ти не знаєш, що у Франції вийшов новий закон, за яким бать­ки можуть розлучатися з дітьми?

Ланьє весело засміявся, і в родині Дайверів знову за­панувала злагода... «Чи надовго?» — подумки запитав себе Дік.

V

Ніколь підійшла до вікна, щоб подивитися, хто сва­риться на веранді. Квітневе сонце рум’янило святобливе обличчя Огюстіни, їхньої куховарки, і вигравало синіми зайчиками на лезі великого різницького ножа, яким вона по-п’яному вимахувала. Огюстіна служила в них з люто­го, відколи вони повернулися на віллу «Діана».

Піддашшя заслоняло від Ніколь Діка; вона бачила тільки його голову й затиснуту в руці масивну трость з бронзовою головкою. Трость і ніж загрожували одне одному, наче тризубець і короткий меч у двобої гладіа­торів. Спершу Ніколь почула слова Діка:

— ...столове вино пийте хоч відрами, та коли я застаю вас із пляшкою шаблі-мутон...

— І він ще дорікає мені чаркою вина! — кричала Огюстіна, вимахуючи своєю шаблею. — А сам дудлить його з ранку до вечора!

— Що сталося, Діку? — запитала Ніколь з вікна.

Він відповів англійською:

— Ця стара негідниця приохотилася до наших мароч­них вин. Я її прогнав, цебто намагаюся прогнати.

— Господи! Ти ж дивись, щоб вона не дістала тебе тим ножем!

Огюстіна посварилася ножем на Ніколь. Її старечі уста були наче дві сплющені вишеньки.

— Я б на вашому місці замислилася, мадам! Ваш чо­ловік жлуктить вино, як чорнороб...

— Замовкніть і забирайтеся геть! — гримнула на неї Ніколь. — Бо ми зараз викличемо жандармів.

— Пхе! Знайшли чим лякати! Та мій рідний брат — жандарм, зрозуміло? Вони ще й лякають, американці па­скудні!

Дік англійською сказав Ніколь:

— Забери дітей з дому і не вертайся, доки я її не при­струнчу.

— ...Через вас, паскуд американських, життя немає! — горлала Огюстіна базарним голосом. — Наїхали сю­ди й заливаються нашим найкращим вином!

Дік додав твердості своєму тонові.

— Ідіть геть, і негайно, чуєте? Я заплачу вам усе, що ми вам винні.

— Ще б пак, спробували б не заплатити! Але я вам ще не все сказала... — Вона підступала, вимахуючи но­жем так люто, що Дік знову підніс свою трость. Тоді Огюстіна метнулася до кухні й ви­скочила звідти, озброє­на ще й сікачем.

Становище склалося кепське: дебелу, дужу Огюстіну навряд чи можна було б обеззброїти, не набивши їй син­ців, а це призвело б до зовсім небажаних наслідків, бо закон суворо карає іноземця, який підносить руку на французького громадянина. Щоб пристрашити кухо­варку, Дік гукнув Ніколь:

— Виклич поліцію! — А потім сказав Огюстіні, пока­зуючи на її зброю: — За це вас посадять.

— Ха-ха! — демонічно прогриміла вона у відповідь, але ближче вже не підступала.

Ніколь зателефонувала в поліцію. Реакція на її заяву була досить схожа на відгомін реготу Огюстіни. Чути було, як на тому кінці дроту весело переказують її слова, потім там просто кинули трубку.

Ніколь повернулася до вікна й гукнула Дікові:

— Накинь їй кілька франків!

— Якби я міг сам поговорити з ними по телефону! — Та оскільки це було неможливо, Дік капітулював.

Він мав заплатити п’ятдесят франків, але, прагнучи якнай­швидше спекатися її, запропонував сотню, і Огю­стіна зняла облогу, прикривши свій відступ лайкою, лун­кою, як вибухи гранат. А наостанок оголосила, що по­винна дочекатися небожа, який допоможе їй нести речі. Чатуючи поблизу кухні, Дік почув, як стрельнув корок, але вирішив пропустити це повз вуха. На цьому інци­дент вичерпався. Коли небіж прибув, умиротворена Огю­стіна весело, по-приятельському попрощалася з Діком і, задерши голову, крикнула до вікна Ніколь:

— Au revoir, Madame! Bonne chance! [58]

Дайвери поїхали до Ніцци й там пообідали в ресто­рані. Вони їли bouillabaisse — рибну юшку з омарами, щедро присмачену прянощами, й пили холодне шаблі. Дік зауважив, що жалкує за Огюстіною.

— Мені анітрохи не шкода, — сказала Ніколь.

— А мені жаль, хоч я залюбки зіпхнув би її з кручі.

Останнім часом вони мало про що наважувалися роз­мовляти й рідко знаходили слушне слово у слушну мить; майже завжди це слово спадало на думку згодом, коли нікому було його почути. Сьогодні, однак, скандал з ку­ховаркою вивів обох із мовчазної задуми, а пекуча, смач­на страва й холодне терпке вино розв’язали язика.

— Далі так тривати не може, — сказала Ніколь. — Ти згоден зі мною? Як ти гадаєш? — Дік не заперечував, і, приголомшена цим, вона додала: — Іноді мені здається, що винна в усьому я, що я тебе занапастила.

— Отже, ти вважаєш мене пропащим? — посміхнувся Дік.

— Я не про це. Але раніше ти прагнув щось творити, а тепер, здається, хочеш тільки руйнувати.

Її лякала власна сміливість: вона вперше критикувала його так одверто, але ще більше лякало її його вперте мовчання. Вона догадувалася: щось відбувається, щось визріває за цим мовчанням, за сер­йознішим, ніж будь-коли, поглядом його блакитних очей, за перебільшеним інтересом до дітей, її бентежили його раптові спалахи гніву, коли він без очевидної причини виголошував філіп­піки на адресу якоїсь людини, народу, класу, способу життя чи способу мислення. В його душі немовби розі­грувалася незрозуміла драма, про яку можна було тіль­ки здогадуватись у ті хвилини, коли вона проривалася назовні.

— Зрештою, що це тобі дає?

— Знання, що з кожним днем твоє здоров’я поліпшу­ється. Що кожний рецидив слабкіший від попереднього й хвороба відступає.

Голос його долинав до неї здалеку й звучав так, наче він го­ворив на якусь абстрактну наукову тему; опанова­на триво­гою, вона вигукнула: «Діку!» — і потяглася до нього рукою через стіл. Він інстинктивним рухом відсмик­нув свою руку й додав:

— А взагалі час уже все обміркувати, правда ж? Бо йдеться, звісно, не тільки про тебе. — Він прикрив її руку долонею й сказав веселим голосом колишнього Діка — душі товариства, заводія, призвідника буйних витівок і розваг: — Бачиш оту білу яхту?

То була моторна яхта Т.-Ф. Голдінга; ледь погойдую­чись на лінивих хвильках затоки, вона пливла в нікуди, бо романтична подорож її відбувалася за маршрутами, не обов’язково пов’язаними з переміщенням у просторі.

— Зараз ми підпливемо до неї й запитаємо пасажи­рів, як їм ведеться. Поцікавимося, чи вони щасливі.

— Але ми майже не знайомі з Голдінгом, — заперечи­ла Ніколь.

— Він нас запрошував. І потім, він приятель Бебі, здається, навіть її наречений — чи колишній наречений?

Коли найнятий ними катер відплив від причалу, вже суте­ніло, і над палубою «Марджіна» безладно, то там, то тут, спалахували ліхтарі. Біля самої яхти Ніколь зно­ву занепокоїлася.

— Здається, в нього сьогодні гості...

— Це просто радіо.

Їх помітили — кремезний сивий чоловік у білому кос­тюмі, перехилившись через борт, крикнув згори:

— Невже це Дайвери до нас завітали?

— Гей, на «Марджіні»! Спускайте трап!

Катер підійшов до трапа, і Голдінг, зігнувши мало не навпіл свою могутню фігуру, допоміг Ніколь вийти на­гору.

— Як вчасно! Через кілька хвилин ми сідаємо обідати.

На кормі невеличкий оркестр грав:

Голдінг змахнув руками, і наче потужний вітер зняв­ся від цього жесту й погнав Дайверів на корму — хоч він до них навіть не доторк­нувся. Ніколь з кожною хви­линою дедалі більше шкодувала, що опинилася тут, і все більше сердилася на Діка. Його праця та її хвороба від­далили їх в останні роки від світського життя, створив­ши їм навіть репутацію відлюдників. Нове поповнення на Рів’єрі вже схильне було пояснювати їхню самоізо­ляцію браком популярності. Та хоч би як там було, Ні­коль уважала, що звичаєм, якого дотримуєшся не один рік, не можна поступатися заради хвилинної втіхи.

Коли вони проходили через великий салон, їм здало­ся, що в півколі тьмяного світла на кормі кружляють у танці пари. Та це була тільки ілюзія — ефект чарівної му­зики, незвичного освітлення, плюскоту хвиль. Насправ­ді гості відпочивали на широкому, заокругленому, як сама корма, дивані, і лише кілька стюардів рухалися, мов тіні, прислуговуючи їм. Яскравими плямами виріз­нялися жіночі сукні — біла, червона і квітчаста, різно­барвна; біліли манишки чоловіків. Один з них підвівся їм назустріч і Ніколь, упізнавши його, радісно вигук­нула:

— Томмі!

Він церемонно, на французький манір, схилився був над її рукою, але Ніколь, знехтувавши цією формальніс­тю, притислася щокою до його щоки. Вони сіли чи, ско­ріше, прилягли на патриціан­ське ложе. Вродливе облич­чя Томмі ще більше потемніло за цей час — утративши приємний, золотавий відтінок засмаги, воно не набуло, однак, того воронованого полиску, що надає такої краси негритян­ським обличчям, а мало тепер колір дубленої шкіри. Ця печать незнаного сонця на його обличчі, ця його напоєність соками чужих земель, дивні звороти мо­ви, в яких учувалося плетиво багатьох діалектів, пруж­ність рухів, натренована в боротьбі з таємничими не­безпеками, — все це зачаровувало, гіпнотизувало Ніколь; у першу ж хвилину вона в уяві своїй припала до його грудей й зазнала блаженного забуття... Потім у ній озвався інстинкт самозахисту, і, повернувшись до дійс­ності, вона сказала легким, недбалим тоном:

— Ви тепер схожі на героя пригодницького фільму, але чому ви зникли так надовго?

Ще не розуміючи, Томмі Барбан допитливо подивився на неї; в його очах блиснули іскорки.

— П’ять років, — хрипко провадила вона далі, немов­би наслідуючи чийсь голос. — Ціла вічність. Невже не можна зробити так: перебили скількись там ворогів, і — на перепочинок у колі друзів!

Поряд з нею — володаркою його мрій — Томмі досить швидко європеїзувався.

— Mais pour nous autres héros il faut temps, Nicole. Nous ne pouvons pas faire de petits exercies d’héroisme — il faut faire les grandes compositions [59].

— Говоріть зі мною англійською, Томмі.

— Parlez français avec moi, Nicole [60].

— Але це не одне й те саме — французькою мож­на говорити про героїзм і доблесть, не втрачаючи гід­ності, ви це знаєте. Англійською не можна говори­ти про героїзм і доблесть, не стаючи трохи смішним, і це ви теж знаєте. Отож англійська мова дає мені над вами перевагу.

— І все-таки я... — Він раптом захихотів. — І все-таки я й по-англійському герой, сміливець і так далі.

Ніколь закотила очі, удавши безмежний захват, але його це не збентежило.

— Просто я на власному досвіді знаю те, що показу­ють у кіно, — сказав він.

— І в житті справді все відбувається так само, як у кіно?

— А чого ж, бувають дуже вдалі фільми — як-от Рональда Колмена про Іноземний легіон. Ви дивилися їх? Зовсім непогані фільми.

— Що ж, відтепер, сидячи в кіно, я знатиму, що з ва­ми відбувається все те, що я бачу на екрані.

Під час розмови Ніколь помітила тендітну молоду жінку з гарненьким блідим обличчям і красивим волоссям, що вилискувало зеленавим металом під палубни­ми ліхтарями. Вона сиділа по другий бік Томмі й при­слухалася чи то до їхньої розмови, чи до розмови сусід­ньої пари. Очевидно, вона мала якісь права на Томмі і тепер, остаточно переконавшись, що його увагу полонила інша, сердито підвелася й перейшла до другого борту.

— Еге ж, я все-таки герой, — мовив Томмі спокійно й якщо не зовсім серйозно, то лише напівжартома. — Я з біса сміливий, як лев, чи, може, як п’яний.

Ніколь почекала, доки луна цієї похвальби затихне в його свідомості, — вона здогадувалася, що він ніколи ще нікому не говорив так про себе. Потім вона оглянула незнайомі обличчя довкола і, як звикле, побачила під масками вдаваного спокою безнадійних невропатів, які тікають на природу з жаху перед містом, перед звуками власних голосів, що задають там ритм і тон...

Вона запитала:

— А хто ця жінка в білій сукні?

— Та, що сиділа поруч зі мною? Леді Керолайн Сіблі-Бірс.

Вони помовчали, прислухаючись до голосу жінки, що долинав від протилежного борту.

— ...він пройда, але високого класу. Ми з ним цілу ніч проси­діли вдвох, граючи в chemin-de-fer [61], і тепер він ви­нен мені тисячу швейцарських франків...

Томмі засміявся і сказав:

— Леді Керолайн — найрозпусніша жінка Лондона. Щоразу, повертаючись до Європи, я застаю новий виво­док розпусних жінок із Лондона. Вона вийшла на перше місце, але, здається, її вже наздоганяє нова суперниця.

Ніколь знов зиркнула на жінку: вузькоплеча, хирлява і, мабуть, сухотна — важко було уявити, що такі тоненькі ручки можуть високо піднести прапор занепа­ду і розкладу, останнє знамено оповитої присмерком імперії. Якщо вона й нагадувала когось, то — одну з плоскогрудих дівчаток Джона Хелда, але аж ніяк не тих статечних, сповнених млості блондинок, що правили за модель художникам і письменникам, починаючи з остан­ніх передвоєнних років.

До них підійшов Голдінг, марно намагаючись пригаси­ти силове поле своєї гаргантюанської маси, через яку всі бажання його передавалися, мов через велетенський підсилювач, і Ніколь, усе ще не­охоче, піддалася його про­ханню — що «Марджін», мовляв, одразу після обіду ру­шить до Канна; що хоч вони вже й пообідали, але для ікри та шампанського ситість — не завада; що Дік одна­ково вже зателефонував шоферові в Ніццу, щоб той під’­їхав до Канн й залишив машину біля «Кафе союзни­ків», де їм неважко буде знайти її.

Вони перейшли до салону, і за обіднім столом Дік опинився поряд з леді Сіблі-Бірс. Ніколь помітила, яким блідим стало його обличчя під засмагою; хоч до неї до­линали тільки уривки фраз, вона чула, що він говорить безапеляційним тоном.

— ...зрозуміло, ви, англійці, танцюєте танок смерті... Сипаї в зруйнованому форті, бенкет у форті, обложено­му сипаями, і таке інше. Але зелений капелюх розтоп­тано — майбутнього немає.

Леді Керолайн озивалася коротко, пересипаючи свої відповіді глузливими «невже?», двозначними «аякже!», ущипливо-зловісними «браво!», але Дік, видно, не помі­чав сигналів небезпеки. Та ось він сказав щось із не­сподіваним запалом — майже крикнув; Ніколь не збаг­нула суті його слів, але побачила, як молода жінка почервоніла і вся напружилася, а потім почула її відпо­відь:

— Ну, знаєте, всьому є межа.

Знову він образив когось — невже не можна було тро­хи прикусити язика? Коли ж це скінчиться? Чи так воно вже й буде довіку?

Піаніст оркестру (напис на барабані свідчив, що це був Регтайм-джаз Единбурзького університету), білявий молодий шотландець, заспівав майже на одній ноті, аком­пануючи собі низькими акордами. Він з таким притис­ком вимовляв слова, наче кожне з них вражало його до глибини душі своєю значущістю.

— Що це таке, Ніколь? — пошепки запитав Томмі. Дівчина, що сиділа з другого боку, пояснила:

— Слова Керолайн Сіблі-Бірс. А музику написав він сам.

— Quel ehfantillage! [62] — пробурмотів Томмі, коли спі­вак пере­йшов до другого куплета, в якому йшлося про подальші переживання гріховної героїні. — On dirait qu’il récite Racine! [63]

На перший погляд, принаймні, здавалося, що леді Ке­ролайн навіть не слухає свого твору. Ніколь, знову гля­нувши на неї, подивувалася з уміння цієї жінки вража­ти не характером, не розумом, а самою тільки позою. Але чимось вона страшна, подумала Ніколь, і незабаром їй довелось переконатися в цьому. Коли все товариство підвелося з-за столу, Дік лишився сидіти з якимсь дивним виразом на обличчі — а тоді раптом випалив з не­зрозумілою й невиправданою люттю:

— Терпіти не можу цю англійську манеру — оглушли­вим шепотом обмовляти людей.

Леді Керолайн була вже коло дверей, але після цих слів повернулася, підійшла до Діка й відрубала него­лосно, але так, щоб почули всі, хто був у салоні.

— Ви самі винні — не треба було глузувати з моїх спів­вітчизників, глузувати з моєї подруги Мері Мінгетті! А я сказала тільки, що вас бачили в Лозанні у вельми сумнівному товаристві. І мої слова, здається, нікого не оглушили. За винятком, хіба, вас.

— Для цього вони недосить гучні, — відказав Дік з де­яким, щоправда, запізненням. — Отже, я, по-вашому, не­приторенний...

Але Голдінг заглушив кінець його фрази, гукнувши: «Прошу, прошу!» — і, напосідаючи всією своєю могут­ньою тушею, потіснив гостей до виходу. Вже з порога Ніколь побачила, що Дік усе ще сидить за столом. Леді Керолайн обурила її своєю дурною вигадкою, але й Дік не менше обурив її тим, що надумав їхати сюди, тим, що дав волю іронії й почав пускати шпильки, тим, що не зумів постояти за себе, — а до цього додавалося ще й невдоволення собою: Ніколь розуміла, що передусім вона роздратувала англійку, заволодівши увагою Томмі Барбана з першої хвилини своєї появи на яхті.

Трохи згодом вона побачила Діка — начебто цілком опанува­вши себе, він спокійно розмовляв з Голдінгом біля дверей салону. Потім він кудись зник, і через пів­години, по­просивши когось замі­нити її у складній малайській грі, знаряддями якої були мотузочки й кавові зер­на, Ніколь сказала Томмі:

— Піду пошукаю Діка.

Після обіду яхта взяла курс на захід. За бортами струменіла тепла ніч, дизельні двигуни тихо стугоніли під палубою. Коли Ніколь вийшла на ніс яхти, весняний вітер скуйовдив її волосся, і з раптовим відчуттям полег­шення вона впізнала попереду, коло флагштока, постать Діка. Побачивши її, він лагідно сказав:

— Гарна ніч.

— А я вже хвилювалася.

— Так-таки й хвилювалася?

— Не говори так зі мною, Діку. Я б так хотіла що-небудь для тебе зробити, бодай дрібничку якусь, але ні­чого не можу придумати.

Він одвернувся й задивився туди, де під зоряним се­рпанком лежала Африка.

— Я вірю тобі, Ніколь. Мені навіть іноді здається, що чим меншою була б та дрібничка, тим радніше ти б її зробила.

— Навіщо ти кажеш таке... Не треба...

У сяйві зірок — білі бризки піни підхоплювали його й кидали знову в небо — обличчя Діка здавалося блідим, але, всупереч її побоюванням, злості в ньому не було. Воно виражало скоріше задуму; він повільно зосереджу­вав свій погляд на Ніколь, як шахіст на фігурі, яку хо­че пересунути; потім так само повільно він узяв її за зап’ясток і притяг до себе.

— Кажеш, ти мене занапастила? — запитав він лагід­но. — Що ж, тоді, виходить, ми обоє пропащі. Отже...

Захолола від жаху, вона втисла й другу свою руку в кільце його чіпких пальців. Гаразд, вона піде з ним — і знову в цю мить цілковитого самозречення й згоди во­на гостро відчула красу весняної ночі, — гаразд, вона готова...

...Але раптом він розтис пальці, і руки її впали, а Дік, тяжко зітхнувши, обернувся до неї спиною.

По обличчю Ніколь потекли сльози — і тут вона почу­ла чиїсь кроки; до них підійшов Томмі.

— Ну от і знайшовся! А Ніколь уже боялася — чи не стрибнули ви, бува, за борт через те, що вас обкудкудакала ота англійська курка.

— А що — непогані лаштунки для стрибка за борт, — стиха промовив Дік.

— Справді! — квапливо підхопила Ніколь. — Взяли б рятувальні пояси і — у воду! Ми так давно не затівали нічого веселого. Хіба ж це життя!

Томмі перевів погляд з неї на Діка й потяг носом ніч­не повітря, немов сподіваючись винюхати, що тут від­бувається.

— Спершу треба порадитися з леді Сіно-Солома — вона повинна знати, що тепер у моді. І треба вивчити на­пам’ять її пісеньку про юну грішницю. Я її перекладу для казино й зароблю купу грошей.

— А ви багаті, Томмі? — запитав Дік, коли вони по­верталися на корму.

— Ну, як вам сказати. Біржа мені набридла, і я її покинув. Але маю дещо в акціях та цінних паперах — про них дбають мої друзі. Одне слово, нарікати нема на що.

— А Дік стає багатієм, — сказала Ніколь. Голос її трем­тів — лише тепер у неї настала реакція.

На кормі, ніби розгойдані помахами величезних Голдінгових ручиськ, танцювали три пари. Ніколь і Томмі приєдналися до них; танцюючи Томмі зауважив:

— Я бачу, Дік випиває.

— В міру, — заступилася Ніколь.

— Є люди, що вміють пити, і є такі, що не вміють. Дік вочевидь не вміє. Ви б заборонили йому.

— Я?! — здивовано вигукнула Ніколь. — По-вашому, я можу щось забороняти, а щось дозволяти Дікові?

Коли яхта кинула якір на рейді в Канні, Дік усе ще був незвичайно мовчазний і ніби заспаний. Голдінг допо­міг йому спуститися в шлюпку; леді Керолайн, яка спу­стилася першою, відразу ж демонстративно пересіла на інше місце. Вийшовши на причал, Дік по-блазнівському церемонно вклонився їй і, видно, хотів на прощання пу­стити якусь шпильку, але Томмі боляче штрикнув його ліктем у руку й повернув до машини, що чекала непо­далік.

— Я відвезу вас, — запропонував Томмі.

— Нащо вам цей клопіт, ми можемо взяти таксі.

— Та я залюбки, якщо залишите мене переночувати.

Дік мовчки напівлежав на задньому сидінні, поки ма­шина мчала повз жовтий моноліт Гольф-Жуана, а по­тім через Жуан-ле-Пен, де ніколи не припинялися карна­вальні свята й ніч повнилася музикою і різномовними співами. Та коли вони завернули вгору, до Тарма, він раптом випростався — наче його підкинуло на крутому повороті — і виголосив промову.

— Чарівна представниця... — він на мить затнувся. — ...представниця фірми... «Капустяні голови англійського засолу»... — Ї після цього вмиротворено заснув, лише зрідка добродушно погикуючи в піддатливу темряву ночі.

VI

Рано-вранці Дік ввійшов до кімнати Ніколь.

— Я чекав, доки не почув, що ти підвелася. Сама ро­зумієш, я дуже шкодую, що вчора так вийшло, може, поховаймо все те без розтину?

Наблизивши обличчя до дзеркала, вона холодно від­повіла:

— Гаразд.

— Нас привіз додому Томмі? Чи це мені наснилося?

— Так, Томмі. І ти це чудово знаєш.

— Цілком можливо, — погодився Дік. — Бо я щойно впізнав його кашель. Піду-но зазирну до нього.

Чи не вперше в житті вона зраділа з того, що він пі­шов, — чи не вперше страшне вміння завжди і в усьому мати рацію зрадило його.

Томмі вже влаштовувався зручніше в ліжку, чекаючи на café au lait [64].

— Як спалося? — спитав Дік.

Томмі поскаржився, що в нього болить горло, і Дік ухопився за можливість перейти на професійний тон.

— Треба про всяк випадок прополоскати.

— А у вас є чим?

— Уявіть — не знаю. Піду запитаю в Ніколь.

— Не треба її турбувати.

— Вона вже встала.

— Як вона?

Дік повільно обернувся.

— Гадаєте, через те, що я напився, вона при смерті? — Мовлено це було приязним тоном. — Сьогоднішня Ніколь вирізьблена з тієї сосни, що росте в лісах Джорджії, а це найміцніше дерево у сві­ті після новозеландського бакаута...

Ніколь, спускаючись сходами, почула їхні останні слова. Вона знала, що Томмі кохає її, віддавна кохає; і знала, що в ньому зростає неприязнь до Діка, який це зрозумів раніше від нього самого; і що Дік обов’язково виявить своє ставлення до неподіленої пристрасті Томмі. Ця думка сповнила її на мить почуттям чисто жіночої втіхи. Схилившись над столом, за яким снідали діти, вона щось казала гувернантці, а нагорі тим часом двоє чоловіків розмовляли хтозна про що, але думали — про неї.

Гарний настрій не залишав її й пізніше, в саду. Вона зовсім не хотіла, щоб сталося щось надзвичайне; тільки б далі тривав цей мовчазний двобій, тільки б далі ті двоє чоловіків перекидалися думками про неї — після такого довгого небуття так приємно відчувати, що іс­нуєш знову, хай навіть у вигляді м’ячика.

— Ну що, кроленятко, все чудово, правда? Правда ж, чудово, кролику, га? Чи, може, такі речі тобі не до впо­доби?

Кролик, обізнаний, власне, тільки в таких речах та ще хіба в сортах капустяного листя, глибокодумно повору­шив носом і погодився, що все й справді чудово.

Потім Ніколь якийсь час, як завжди, поралася у квіт­нику. Зрізані квіти вона залишала в заздалегідь визна­чених місцях: садівник потім занесе їх до вітальні. Ді­йшовши до урвища над морем, вона відчула раптом потребу поділитися з ким-небудь своїми почуттями; та що довкола нікого не було, довелося замість розмови вдовольнитися роздумами, її трохи бентежило усвідом­лення того, що вона відчуває потяг до чужого чоловіка; але в інших жінок бувають коханці — а чим я гірша? В сяйві погожого весняного ранку чоловічий світ не здавався забороненим, і думкам було вільготно, як кві­там під вітром, і вітер той грався її волоссям, аж голо­ва йшла обертом. В інших жінок бувають коханці... Та сама сила, що вчора диктувала їй покору Дікові аж до готовності прийняти разом з ним смерть, сьогодні зму­шувала її радіти п’янкому вітрові й ставити таке прос­те й логічне запитання — «а чим я гірша?».

Сівши на невисокий парапет, Ніколь задивилася на море. Але з глибин іншого моря, безмежного моря фан­тазії, їй пощастило виловити цілком реальну і тим до­рожчу здобич — істину. Якщо вона не повинна завжди почуватися невід’ємною часткою Діка — такого, напри­клад, яким він був учора ввечері, то, виходить, вона може існувати сама по собі, а не тільки як витвір його розуму, як довічне віддзеркалення його сяйва.

Ніколь обрала це місце на парапеті тому, що внизу, на спадистому схилі під скелею, зеленів город і крізь віття дерев їй видно було двох селян, що копали грядки, перемовляючись на суміші місцевого й провансальського діалектів, їхні слова й жестикуляція привернули її ува­гу, а потім вона збагнула й зміст їхньої розмови:

— Отутечки я її й поклав...

— А я її водив отуди, за виноград.

— Їй це за дурничку — та й йому теж. Якби ж то не клятий пес! Тож, кажу, поклав я її отутечки...

— Ти граблі захопив?

— Ти ж сам їх ніс, голово капустяна!

— Мене не обходить, де ти її поклав. Я до тієї ночі дванадцять років дівок не мацав — відколи одружився. А ти...

— Та стривай, дай же мені про того пса доказати...

Ніколь стежила за ними крізь віття; те, що вони ка­зали, видавалося їй цілком природним: одному потріб­но це, другому — інше. Але підслухана розмова була часточкою того, чоловічого, світу і дорогою назад її знов огорнули сумніви.

Дік і Томмі сиділи на терасі. Вона, не зупиняючись, пройшла повз них до покоїв, винесла свій альбом і по­чала малювати голову Томмі.

— Того руки не болять, що уміють... Веретено крути­ться, — всміхнувся Дік.

Як він може після всього молоти дурниці? Подивив­ся б на себе — обличчя ще сіре, очі запалені, щоки — в ру­дому зарості...

Вона обернулася до Томмі.

— Я не люблю сидіти без діла, завжди чогось собі шукаю. В мене була колись гарненька полінезійська мавпочка, я її, бувало, годинами вчила різних штук — аж усі почали глузувати з мене...

Ніколь навмисне ховала очі від Діка. Незабаром він вибачився й пішов до вітальні. Крізь прочинені двері вона побачила, як він п’є воду — склянку, потім другу, і ще більше розсердилася.

— Ніколь... — почав Томмі, але затнувся й закашлявся.

— Хочете, я дам вам камфорну мазь для натиран­ня, — запропонувала вона. — Це американський засіб — Дік вірить у нього. Заждіть хвилинку, я зараз принесу.

— Мені, певно, час уже їхати.

Дік повернувся на веранду й сів.

— У що ж це я вірю? — спитав він.

Коли Ніколь повернулася з маззю, вони обидва сиді­ли в тих самих позах, але вона знала: поки її не було, між ними точилася жвава розмова ні про що.

Шофер уже чекав коло дверей, тримаючи валізу з учо­раш­нім вечірнім костюмом Томмі. Побачивши на Томмі ко­стюм, позичений у Діка, Ніколь відчула якийсь фаль­шивий жаль — неначе Томмі не міг дозволити собі ма­ти такий дорогий одяг.

— Коли приїдете до готелю, розітріть собі цим шию й груди, а потім ще подихайте нею, — сказала вона.

— Слухай, — стиха промовив Дік, поки Томмі спус­кався сходами, — не віддавай йому цілий слоїк. Цю мазь ми замов­ляємо в Парижі — тут її не дістанеш.

Тепер і вони підійшли до сходів, і всі троє стояли на осонні, — Томмі просто перед радіатором машини, голо­ва на одній лінії з її верхом, так що згори здавалося: він от-от нахилиться й легко візьме її на плечі.

Ніколь зійшла на стежку.

— Ловіть! — гукнула вона. — І не розбийте, бо тут цього не купиш.

Вона відчула, як Дік немовби закам’янів коло неї; ступивши крок уперед, вона помахала вслід машині, що повезла геть Томмі й слоїк із коштовною камфорною маззю. А тоді обернулася, готова прийняти те, що заслу­жила.

— Можна було б обійтися без такої щедрості, — ска­зав Дік. — Нас тут четверо, і ти чудово знаєш, що від застуди...

Вони подивилися одне одному в очі.

— Ми ж можемо замовити новий слоїк...

Її недавня самовпевненість розвіялася й зникла. Дік увійшов до будинку, і за хвилину вона покірно пішла слідом за ним. Він лежав у спальні на своєму ліжку й мовчав.

— Ти снідатимеш тут? — спитала вона.

Він тільки кивнув у відповідь і втупився очима в сте­лю. Зовсім розгублена, вона пішла давати розпоряджен­ня покоївці, а коли повернулася, він лежав так само не­рухомо і його очі були мов два голубі прожектори, що обшукують темне небо. З хвилину вона постояла на по­розі, усвідомлюючи свою провину, боячись увійти... Потім простягла руку, немов хотіла погладити його по голові, але він відсахнувся, мов зляканий звір. І Ніколь не витримала; вона збігла сходами вниз, як куховарка, нажахана хворобою свого хазяїна, — панічно думаючи про те, чим живитиметься далі цей зламаний чоловік, чия майже вичерпана сила є джерелом її власних сил.

Через тиждень. Ніколь уже забула про свій раптовий потяг до Томмі — в неї була коротка пам’ять на людей, і вона їх легко забувала. Але з першим гарячим подувом червня до неї дійшла звістка, що він знову в Ніцці. Томмі надіслав коротеньку записку, адресовану їм обом, — вона прочитала її під парасолем, розбираючи пош­ту, яку прихопила з собою на пляж, і кинула Дікові, а той у відповідь кинув їй на коліна щойно розпечатану телеграму:

Любі мої завтра приїжджаю до Госса на жаль без мами сподіваюсь побачитися

Розмері

— Що ж, я рада буду побачитися з нею, — похмуро сказала Ніколь.

VII

Але другого ранку, коли Дайвери спускалися до моря, Ніколь знов з тривогою відчула, що Дік от-от зважить­ся на якийсь відчайдушний крок. Після вечора на яхті Голдінга це передчуття ставало дедалі виразнішим. Ще тримаючись звичної опори, давньої гарантії безпеки, вона вже знала, що має зробити стрибок, має перейти в якусь нову якість, але, пойнята страхом, не наважува­лася все остаточно обміркувати й усві­домити. Постаті Діка та її самої, хисткі, невиразні, зринали в її уяві, наче привиди у вирі моторошного танку. Давно вже за кожним мовленим словом їй вчувався якийсь багато­значний зміст, що його розкрити міг тільки Дік, коли визнає це за по­трібне. Довгі роки бездумного існування відживили у вдачі Ніколь ті природні її якості, що їх рання хвороба заглушила була, а Дік не зміг виявити — не через брак уміння, а тільки через те, що нікому ще не вдавалося зазирнути в усі закутки чужої душі. Та хоча ці зміни в душевному стані мали, зрештою, здоро­ву природу, на серці в неї було тривожно. Особливо прикро вражала її дедалі помітніша байдужість Діка, яка виявлялася в тому, що він забагато пив. Ніколь не знала, буде вона розтоптана чи вціліє, — нещирі інтона­ції Діка спантеличували її. Події розгорталися нестерп­но повільно, мов довжелезна доріжка, і неможливо було вгадати, як Дік поведеться, коли сувій розкрути­ться до кінця — до краю безодні, через яку доведеться стрибати.

Її не лякало, що буде потім, — напевно, то буде по­легкість, радість людини, яка позбулася тягаря, в якої спала з очей полуда. Ніколь була створена для руху, для переміни місць — з грішми замість крил чи плавців. І те, що має статися, лише відновить природний стан ре­чей, так, наче шасі спортивного автомобіля, на якому багато років тому змонтували кузов родинного лімузина, знову використають за безпосереднім призначенням. Ніколь уже відчувала по­дмух свіжого вітру — вона боялася тільки болю майбутньої розлуки; боялася ще й тому, що не знала, в який спосіб ця розлука станеться.

Дайвери вийшли на пляж, вона в купальнику, він у плавках білого кольору, що так гарно відтіняв засмаглу шкіру. Ніколь бачила, що Дік шукає очима Ланьє і Топсі серед утвореного парасолями калейдоскопу яскра­вих плям і тіней; отже, його думки були не з нею, на хвильку вона вийшла з-під його влади, і, дивлячись на нього збоку, вона подумала, що діти потрібні йому зараз не для того, щоб їх захистити, а для того, щоб самому за них сховатися. Можливо, йому було страшно на цьому пляжі, як скинутому правителеві, що потай відвідує свою колишню резиденцію. Що ж до неї, то на цей час вона вже зненавиділа його світ, де над усе ставилися ввічливість і милі жарти, зненавиділа, забув­ши, що протягом багатьох років тільки цей світ був їй приступний. Що ж, нехай милується своїм пляжем, спас­кудженим на догоду смакам позбавлених смаку людей; якби він шукав тут цілий день — однаково не знайшов би жодного камінчика від китайського муру, яким ко­лись цей пляж оточив, жодного сліду ноги давнього друга.

На мить Ніколь пошкодувала, що так сталося; вона згадала, як він розгрібав на пляжі купи сміття, ретель­но вибираючи уламки скла, згадала, як вони купували собі в крамничці в одному із завулків Ніцци матроські кльоші й блузи — убран­ня, що його потім оголосили модним і почали шити із шовку паризькі кравці; згадала тутешніх наївних дівчат, що, збираючись зграйками на хвилерізі, цвірінькали по-пташиному: «Dites donc! Dites donc»! [65] — і ранковий ритуал, спокійне і радісне злиття із сонцем і морем, і веселі витівки Діка, похова­ні під товщею цього піску за якихось кілька років...

Тепер пляж перетворився на «клуб», на космополітич­ний клуб, до якого приймають усіх, кому забагнеться до нього вступити.

Звівшись навколішки на солом’яному маті, Дік виглядав Розмері, і Ніколь, зрозумівши це, знову закам’яніла. Разом з ним вона огля­дала берег; чого тут тільки не понаставляли! — гімнастичні кіль­ця й турніки над водою, переносні роздягальні, плавучі вишки, про­жекто­ри, що лишилися пі­сля вчорашнього свята, біла буфетна стойка з уже набридлим модерністським орнаментом із велосипедних керм.

Менш за все Дік сподівався побачити Розмері у во­ді, бо вже мало людей плавало в цьому блакитному раю — тільки дітлахи та чийсь служник, що кожного ранку хизувався перед курорт­никами ефектними стриб­ками у воду з п’ятдесятифутової скелі. Більшість же мешканців готелю Госса сиділи під парасолями в піжа­мах і показували свої кволі тіла тоді, як збиралися йти з пляжу, десь о першій годині.

— Он вона, — раптом сказала Ніколь.

Він побачив Розмері, яка перепливала від плоту до плоту, і Ніколь, стежачи за ним, тяжко зітхну­ла, але це зітхання було тільки спізнілою луною того, що вона притлумила в собі п’ять років тому.

— Попливімо їй назустріч, — запропонував Дік.

— Пливи сам.

— Ні, удвох.

Вона хотіла була відмовитися, але за хвилину вони вже пливли поряд і шлях їм показувала зграйка дріб­них рибок, ваблених відблисками тіла Розмері, яскра­вими, як блиск форельної блешні.

Ніколь залишилась у воді, а Дік виліз на пліт і сів біля Розмері; мокрі, вони сиділи й жваво балакали, ні­би ніколи не кохали, ба навіть не торкалися одне одно­го. Розмері сяяла красою — її молодість на мить при­голомшила Ніколь, але вона зразу ж утішилася тим, що в дівчини талія трохи ширша, ніж у неї. Ніколь кружляла біля плоту у воді, прислухаючись до голосу Розме­рі, — а та вкладала в нього радість, веселість і завзят­тя — вона була певніша себе, ніж п’ять років тому.

— Я так скучила за мамою! В понеділок ми нарешті зустрінемося в Парижі.

— Минуло п’ять років, відколи ми вперше вас тут по­бачили, — сказав Дік. — Яким же кумедним дівчиськом ви були в тому готельному купальному халаті!

— Невже ви запам’ятали? А втім, ви завжди все па­м’ятаєте — принаймні все приємне...

«Ну, знову пішла гра в компліменти», — подумала Ніколь і пірнула у воду, а виринувши, почула:

— Я вдаватиму, ніби цих п’яти років не було, ніби мені все ще вісімнадцять. З вами я завжди почувалася такою... такою щасливою, інакше не скажеш — з вами й з Ніколь. Дивлюся на берег, і перед очима вся наша компанія — такі чудові люди, я таких більше не зустрі­чала й навряд чи колись зустріну...

Відпливаючи, Ніколь помітила, що похмуре обличчя Діка трохи проясніло, коли він розпочав свою гру з Роз­мері й видобув свою давню чарівливість — тепер трохи потьмянілу, як тьмяніють від часу мистецькі твори; йому б оце чарку-другу, і він почав би крутитися перед нею на кільцях, незграбно роблячи те, що колись вихо­дило в нього так досконало. Ніколь подумала, що цього літа він уже не наважується стрибати у воду з вишки.

Потім, коли вона перепливала від плоту до плоту, її наздогнав Дік.

— Приятелі Розмері мають швидкісний катер — он він стоїть. Хочеш покататися на акваплані? Я б за­любки.

Згадавши, як він колись робив стойку на стільці, по­ставленому на кінці дошки, вона погодилась — як пого­дилася б задовольнити примху Ланьє. Позаминулого лі­та на Цузькому озері вони часто розважалися цією приємною грою, і одного разу Дік, стоячи на дошці, під­няв на плечі здорованя, що важив двісті фунтів. Але жінка, одружуючись, бере собі чоловіка разом з усіма його талантами і потім її вже важко вразити, хоча вона часом і вдає, що здивована й захоплена. Що ж до Ні­коль, то вона і не вдавала нічого, а тільки казала: «Атож, усе було так, як треба».

Тепер, однак, вона знала, що він утомлений, що тільки поява Розмері, з її збудливою молодістю, спонукає його до дії — так само наснажувала його, бувало, енергія їхніх дітей, коли ті голяка гасали по пляжу. Але, знаю­чи це, вона лише байдуже подумала: «А він ще зробить із себе посміховисько».

На катері Дайвери виявилися старшими від усіх; мо­лодь повелася з ними ввічливо, шанобливо, але Ніколь за люб’яз­ними фразами вчувалося запитання: «Звідки ці двоє взялися, і що їм тут треба?» Отут би Дікові й виявити своє вміння опановувати будь-яке становище й задавати тон; але в нього було інше на думці — він зосе­редився на тому, що мав зробити.

За двісті ярдів од берега мотор приглушили, і один із юнаків пірнув у воду. Він підплив до дошки, що мет­лялася у хвилях за кормою, притримав її й повільно на неї виліз — спочатку став нав­колішки, а потім на весь зріст. Катер почав набирати швидкість, а хлопець, відхилившись назад, керував своїм легким суденцем, описуючи широкі, плавні дуги й раз у раз перетинаючи буруни за кормою. Нарешті, ввійшовши в кільватер, він відпустив линву, якусь мить іще утримував рівновагу, а потім зісковзнув назад і пішов під воду, зникаючи, мов статуя переможця, і знову вигулькнув уже далекою тем­ною цяткою, коли катер повертав, щоб підібрати його.

Після того як Ніколь відмовилася від своєї черги, на дошці каталася Розмері — зграбно, без вивертів, але під жартівливі оплески своїх залицяльників. Троє з них так завзято змагалися за почесне право втягти її на борт, що примудрилися набити їй синці на коліні й стегні.

— Ваша черга, докторе, — сказав мексиканець-стерновий.

Дік з іще одним хлопцем — останнім із компанії, який ще не катався, — стрибнули за борт і попливли до дошки. Дік хотів повторити свій трюк — підняти парт­нера на плечі, і Ніколь стежила за ним, зневажливо по­сміхаючись. Це його прагнення похизуватися перед Роз­мері своєю фізичною вправ­ністю дратувало її найбільше.

Вилізши вдвох на дошку, вони почекали, доки вона врівноважиться, потім Дік став навколішки, просунув голову між ногами партнера й почав повільно підводи­тися.

З катера видно було, що йому от-от забракне сили. Він уже стояв на одному коліні; тепер уся штука поля­гала в тому, щоб одним рухом звестися на обидві ноги й випростатися. Кілька секунд він відпочивав, а тоді обличчя його скривилося від напруження і, ціною страш­ного зусилля м’язів і нервів, він устав.

Дошка була вузька, а юнак, хоча й важив не більш як півтораста фунтів, не вмів розподіляти свою вагу, та ще й міцно вхопився за голову Діка. Коли Дік останнім відчайдушним ривком випростав спину, дошка похили­лася й обидва полетіли у воду.

Розмері вигукнула:

— Чудово! В них майже вийшло!

Та коли катер наблизився до плавців, Ніколь побачи­ла на обличчі Діка те, що й сподівалася побачити, — злість і досаду; адже ще два роки тому ця штука дава­лася йому за іграшку.

За другим разом він діяв обачніше. Спочатку тільки ледь відірвав коліно від дошки, перевіряючи рівновагу партнера на плечах, потім знов укляк і лише тоді, ви­дихнувши: «Алє-гоп!» — почав підводитися. Але, перше ніж він здолав випростатися, ноги під ним раптом пі­дігнулися і, падаючи, він ледве встиг відштовхнути дош­ку, щоб уникнути удару.

Цього разу, коли катер підійшов, усі пасажири помі­тили, що Дік сердиться.

— Я хотів би спробувати ще раз! — гукнув він з во­ди. — Ви ж бачили, в нас уже майже вийшло.

— Що ж, будь ласка.

Відчуваючи, що він зовсім виснажився, Ніколь запи­тала:

— Може, на сьогодні вже досить?

Дік навіть не відповів. Перший партнер сказав, що виходить з гри, і його витягли з води, а його місце зго­лосився зайняти мексиканець-стерновий.

Цей був важчий за попереднього. Поки катер наби­рав швидкість, Дік відпочив трохи, лежачи долілиць на дошці. Потім він підліз під партнера, взявся за линву і, напружившись, спробував підвестися.

Це йому не вдалося. Ніколь бачила, що він змінив положення і піднатужився ще раз, але щойно парт­нер, відірвавшись від дошки, натис усією вагою йому на плечі, він ніби закам’янів. Він зробив ще одну спробу — підвівся на дюйм, на два дюйми, — Ніколь, напружую­чись разом з ним, відчувала, як піт зрошує її чоло, — з хвилину він ще намагався встояти отак, а тоді гепнувся знову нав­колішки, й дошка перевернулася, лише якимсь дивом не вдаривши його по голові.

— Назад! Швидше назад! — крикнула Ніколь до хлоп­ця, що стояв за стерном, і нажахано зойкнула, побачив­ши, що Дік під водою. Але він зразу ж виринув знову й ліг на спину, чекаючи катера. Здавалося, катер по­вертав цілу вічність, та, коли вони нарешті підпливли й Ніколь побачила, що Дік, вичерпаний і до всього бай­дужий, погойдується на хвилі, сам на сам з водою й небом, її переляк раптом перейшов у зневагу.

— Зараз ми вас витягнемо, докторе... Беріть його за ногу... отак... а тепер разом...

Дік сидів відсапуючись, ні на кого не дивлячись.

— Я так і знала, що в тебе нічого не вийде, — не втри­малася Ніколь.

— Він надто втомився за ті два рази, — сказав мексиканець.

— Все це було безглуздо з самого початку, — не вга­вала Ніколь.

Розмері тактовно мовчала.

Дік нарешті відсапався.

— Цього разу я б не підняв і паперової ляльки.

Хтось вибухнув сміхом, і це враз розвіяло гнітючість невдачі. Всі наввипередки намагалися виявити Діку свою симпатію, коли катер підійшов до причалу. Тільки Ніколь не приховувала роздратування — її тепер дратувало все, що б він не робив.

Вона сіла з Розмері під парасолем, а Дік пішов до буфету випити чого-небудь і незабаром повернувся з двома келихами хересу для них.

— А це ж я з вами пила вперше в житті, — сказала Розмері, і в несподіваному приливі почуттів вигукну­ла: — Ох, я така рада, що бачу вас, і що все у вас га­разд! Я боялася... — вона затнулася й переінакшила кі­нець фрази, — чи не хворієте ви.

— До вас дійшли чутки, що я пустився берега?

— Ох, що ви! Просто... просто мені хтось казав, що ви змінилися. І мені так приємно на власні очі побачи­ти, що це неправда.

— Це правда, — сказав Дік, сідаючи на пісок біля них. — І сталося це давно, тільки спочатку було непо­мітно. Духовні тріщини проступають назовні не зразу.

— Ви тепер практикуєте на Рів’єрі? — квапливо спи­тала Розмері.

— А що, тут пацієнтів не бракувало б. — Рухом голови він показав на кількох осіб з-поміж маси, що роїлася на золотому піску. — Чудові екземпляри для психіатра. Наприклад, наша давня приятелька, місіс Абрамс, ро­зігрує герцогиню при дворі її величності королеви Мері Норт. Але ви їй не заздріть, подумайте, як довго місіс Абрамс довелося лізти рачки чорними сходами «Рітца», скільки куряви з килимів проковтнути!

Розмері перепинила його:

— Невже це справді Мері Норт? — Вона здивовано придивлялася до жінки, що велично простувала пляжем у супроводі невеликого почту, звиклого, очевидно, до ви­явів загальної уваги. Проходячи повз Дайверів — кроків за десять від них, — Мері скоса кинула на них швидкий погляд, один із тих прикрих поглядів, які мають пока­зати вам, що вас помітили, але вирішили ігнорувати, — ані Дайвери, ані Розмері Хойт ніколи б не дозволили собі подивитися так у чийсь бік. Але тут вона впізнала Роз­мері і, передумавши, попрямувала до них, вельми розве­селивши цим Діка. Вона по-дружньому привіталася з Ніколь, тільки кивнула холодно Дікові, немов боячись заразитися чимсь від нього, — на що він відповів їй іро­нічним низьким поклоном, — і ласкаво звернулася до Розмері:

— Мені вже казали, що ви тут. Чи надовго?

— До завтра, — відповіла Розмері.

Вона теж помітила, що Мері проминула б Дайверів, якби не побачила її, і з почуття солідарності з ними відповіла досить стримано. Ні, на жаль, сьогодні ввечері вона зайнята.

Мері обернулася до Ніколь і запитала тоном водночас приязним і співчутливим:

— Як дітки?

Саме в цю мить прибігли Ланьє і Топсі й почали про­сити Ніколь, щоб та скасувала якусь заборону гувер­нантки, пов’язану з купанням у морі.

— Ні, — втрутився Дік. — Якщо мадмуазель так ска­зала, то так і буде...

Згодна з тим, що не можна підривати авторитет своїх підлеглих, Ніколь теж відповіла відмовою, після чого Мері — яка, подібно до героїні Аніти Лус, звикла мати справу тільки з faites accomplis [66] і яка не змогла б привчити до послуху молодого пуделя, — подивилася на Діка, як на брутального тирана. Але Дікові вже набридла вся ця комедія, і він запитав з удаваною лас­кавістю:

— А як ваші дітки та їхні тіточки?

Мері не вшанувала його відповіддю; вона співчутли­во по­гладила по голові Ланьє, якому це вочевидь не сподо­балося, — і велично попростувала геть. Коли вони лиши­лися самі, Дік зауважив:

— Як згадаю, скільки часу я змарнував, намагаючись щось із неї зробити...

— А я її люблю, — сказала Ніколь.

Ворожий тон Діка здивував Розмері; вона звикла ба­чити в ньому людину, яка все розуміє і вміє все проща­ти. І тут їй раптом згадалося, що вона про нього чула. Разом з нею на пароплаві їхали працівники державного департаменту, американці настільки європеїзовані, що їхню національну приналежність взагалі вже неможливо було визначити. В розмові прозвучало ім’я всюдисущої Бебі Воррен, і хтось додав, що молодша сестра Бебі за­напастила своє життя, одружившись із якимсь п’я­ничкою-лікарем. «Його вже ніде не приймають», — за­уважила одна з дам.

Ця фраза стривожила Розмері; хоч Дайвери в її уяві зовсім не належали до людей, що зважають на такі речі, за словами «його вже ніде не приймають» їй вчувалося зловісне тюкання натовпу. Перед очима її виникала кар­тина: Дік піднімається сходами великого особняка, по­дає свою візитівку дворецькому й чує: «Вас тут більше не приймають»; він іде вулицею далі, і незлічен­ні дворецькі незліченних послів, консулів та повірених у справах зустрічають його тією самою фразою.

Добре було б зараз підвестися й піти звідси, подума­ла Ніколь. Вона знала наперед, що буде далі: розвору­шений сутичкою з Мері Порт, Дік знов оживе й почне причаровувати Розмері, а та, звісно, піддаватиметься його чарам. І справді, за хвилину в голосі його забриніли лагідні ноти, що мали виштовхнути з пам’яті всі ті прикрі речі, які він щойно наговорив.

— Загалом я проти Мері нічого не маю — хай собі розкошує на здоров’я. Але важко ставитися добре до людини, яка не відповідає тобі взаємністю.

Розмері відразу заговорила, вторуючи йому:

— Ох, ви така гарна людина, Діку. По-моєму, навіть якби ви образили когось, вам це можна було б подару­вати. — Потім, відчувши, що захоплення завело її надто далеко — туди, де вже, власне, лежали володіння Ні­коль, вона втупилася очима в одну точку на піску, якраз посередині між ними. — Я все хочу запитати вас обох, якої ви думки про мої останні фільми, — якщо ви їх переглядали...

Ніколь промовчала; вона переглядала тільки один фільм, і він не справив на неї великого враження.

— Я відповім вам, але почну здалеку, — сказав Дік. — Припустімо, Ніколь каже вам, що Ланьє захворів. Що б ви зробили в житті? Що, власне, зробила б кожна лю­дина? Почала б грати — обличчям, голосом, словами: обличчям виражати смуток, голосом — зворушення, сло­вами — співчуття.

— Звісно.

— На сцені, однак, усе робиться інакше. Всі великі актриси завдячують своєю славою вмінню пародіювати природні людські емоції — страх, кохання, співчуття.

— Розумію. — А втім, вона не зовсім розуміла.

Ніколь згубила нитку розмови й дратувалася дедалі біль­ше, а Дік тим часом провадив далі:

— Актрису природна реакція неминуче веде до фіас­ко. Знов-таки припустімо, що хтось вам каже: «Ваш коханий помер». У житті така звістка вас просто приби­ла б. Але на сцені ви повинні грати — реагувати природ­но глядачі можуть і самі. Як актриса, ви, по-перше, маєте дотримуватися тексту ролі, а по-друге, вам треба, щоб публіка думала про вас, а не про якогось убитого китайця чи хто він там був. А для цього слід зробити щось цілком несподіване для глядачів. Якщо їм відомо, що ваша героїня має сильну вдачу, ви в цю мить показуєте її слабкою; якщо в неї вдача слабка — показуєте її сильною. Ви мусите вийти з образу — розу­мієте?

— Не зовсім, — зізналася Розмері — Як це — вийти з образу?

— Ви робите несподіване, щоб привернути увагу пуб­ліки до себе. А потім знову входите в образ.

Ніколь вирішила, що з неї досить. Вона рвучко підве­лася, навіть не приховуючи свого роздратування. Роз­мері, яка вже протягом кількох хвилин відчувала, що Ніколь сердиться, спробувала задобрити її, лагідно звер­нувшись до Топсі:

— Ти хотіла б стати актрисою, коли виростеш? По-моєму, з тебе вийшла б чудова актриса.

Ніколь утупила в неї холодний, зневажливий погляд і голосом свого діда відрубала:

— Вам ніхто не давав права морочити голову чужим дітям такими думками. Ви забуваєте, що в нас можуть бути інші плани щодо їхнього майбутнього. — Потім ки­нула Дікові: — Я їду додому. А по тебе й дітей пришлю Мішель.

— Але ти вже давно не сідала за кермо, — заперечив він.

— Не турбуйся, я не розучилася.

Не глянувши навіть на Розмері, обличчя якої вира­жало вельми природну «реакцію», вона вийшла з-під па­расоля.

В кабіні, поки вона перевдягалася в піжаму, її обличчя ще зберігало вираз крижаної люті. Але, виїхавши на шо­се, під склепіння сосен, вона ніби потрапила в інший світ — між деревами майнула білка, вітерець ворухнув гіллям, десь далеко заспівав півень, сонячне проміння просіялося крізь непорушну гущавину крон; пляжний гамір швидко віддалився, стих, і Ніколь відлягло від серця, вона сповнилася радості й незнаної доти полегко­сті, думки прояснилися, стали чіткими й виразними, як переливи срібних дзвіночків, — до неї прийшло щасливе відчуття оновлення. Вона знала: ще один заворот — і вона вийде з темного лабіринту, в якому проблукала стільки років, і, тягнучись назустріч волі й світлу, її «Я» розквітало, мов величезна, пишна троянда. Вона намагалася не думати про пляж, вона тепер ненавиділа його, як ненавиділа весь той світ, де Дік був сонцем, а вона — планетою при ньому.

«Господи, я вже майже повноцінна людина, — думала вона. — Я вже можу стояти на ногах сама, без його до­помоги». І, з дитячим щасливим нетерпінням, прагнучи якнайшвидше спізнати всю пов­ноту незалежності, а вод­ночас і туманно здогадуючись, що саме цього чекав від неї Дік, — вона, повернувшись додому, зразу ж кинулася в ліжко й написала Томмі Барбану в Ніццу коротенько­го листа з цілком одвертим натяком.

Але то було вдень — а надвечір нервове піднесення ви­черпалося, Ніколь занепала духом, і на якийсь час її знов опосіли давні страхи. Вона не знала, що замишляє Дік, і це її лякало. Вона відчувала, що вся його поведін­ка останнім часом улягає якомусь планові, а планів його Ніколь боялася завжди — вони відзначалися точністю розрахунку й логічною довершеністю, проти якої вона почувалася безсилою. З самого початку вона звикла до того, що Дік думає за них обох, і навіть за його відсут­ності кожен ії вчинок немовби автоматично підпорядкову­вався його волі; через те навіть і тепер вона не знахо­дила в собі сили протиставити свої наміри Діковим. А тим часом треба було думати самій; вона запам’ята­ла нарешті номер на дверях, що вели до страшної країни фантазії, — на рятівних дверях, за якими не було ніяко­го порятунку; вона зрозуміла, що надалі найбільша не­безпека для неї — це небезпека самообману. То був дов­гий урок, але засвоїла вона його добре. Або людина ду­має сама, або той, хто думає за неї, позбавляє її сили, по-своєму переінакшує її смаки і вподобання, знебарв­лює і знеособлює її.

Вони мирно повечеряли в напівтемній їдальні; Дік ви­пив багато пива й весело жартував з дітьми. Потім він грав на роялі пісні Шуберта й недавно одержані з Аме­рики джазові пісеньки, а Ніколь, заглядаючи в ноти че­рез його плече, наспівувала низьким, приємно хриплу­ватим голосом:

— Дурниця якась, — сказав Дік і почав перегортати сторінку.

— Ні, будь ласка, дограй це! — вигукнула Ніколь. — Невже я довіку маю здригатися при слові «тато»?

Потім вони сиділи з дітьми на пласкому даху вілли й дивились, як над двома казино, то праворуч, то ліво­руч, розцвічують нічне небо феєрверки. Незвично і сум­но було відчувати, що вони — чужі одне одному.

Наступного дня, повернувшись з покупками із Канна, Ніколь прочитала записку від Діка: він хоче побути на самоті й на кілька днів вирушає в поїздку Провансом на своїй машині. Вона ще не встигла дочитати, коли пролунав телефонний дзвоник. Це був Томмі Барбан; він сказав, що одержав листа й виїздить до неї з Монте-Карло. Відпо­відаючи, що чекатиме його, вона відчула свій теплий віддих на телефонній трубці.

VIII

Ніколь скупалася, напахтилась, напудрилась, ходячи у ванній кімнаті по присипаному пудрою купальному руш­нику. Потім довго й уважно вивчала себе в дзеркалі, думаючи про те, чи скоро ця зграбна, струнка споруда осунеться і втратить гармонію ліній. «Років, мабуть, че­рез шість... Але тепер я ще нічого — дай Боже кожній».

Вона себе не переоцінювала. Ніколь сьогоднішня від­різнялася від Ніколь на п’ять років молодшої тільки тим, що вже не була юною дівчиною. Та все-таки вона заздрила юним, бо і на неї діяв сучасний культ юно­сті — незліченні й однакові у своїй напівдитячій наїв­ності кіногероїні, що, коли вірити екранові, несли на собі весь тягар турбот і мудрості нашої доби.

Незважаючи на денну пору, вона вперше за багато ро­ків убрала­ся в довгу, до кісточок, сукню і, покропивши на пальці «Шанель № 16», освіжилася кількома дотика­ми — ніби ревно хрестилася. О першій годині, коли ма­шина Томмі зупинилася перед віллою, вона вже була мов прекрасний сад, де виплекана кожна травинка.

Як гарно було знову зазнавати всього цього, ловити на собі закохані погляди, відповідати загадковою усміш­кою! Вона втратила два роки тієї золотої доби, коли так гордо розквітає дівоча врода, — і тепер немовби надолу­жувала їх. Томмі вона зустріла так, наче він був одним із багатьох її невільників, і, ведучи до столу під яр­марковим парасолем, ішла не поряд з ним, а трохи попе­реду. Красуні дев’ятнадцяти й двадцяти дев’яти років однаково певні своєї сили, чого не скажеш про жінку в період після дев’ятнадцяти й до двадцяти дев’яти років, бо їй потреби жіночого єства заважають почуватися цент­ром все­світу. У своїй зухвалій самовпевнено­сті де­в’ятнадцятирічна жінка швидше нагадує боксера після виграного бою.

Та якщо самовпевненість дев’ятнадцятирічної живить­ся надміром уваги, то жінка у двадцять дев’ять років черпає силу з витонченіших джерел. Вона вміло виби­рає аперитив, щоб задовольнити спрагу, а потім смакує, мов ікру, усвідомлення своєї влади. На щастя, ні в пер­шому, ні в другому випадку вона не думає про майбутні роки, коли передчуття і розум її німітимуть від рап­тових нападів тривоги, коли їй страшно буде зупинятися й страшно йти вперед. Але дев’ятнадцять і двадцять де­в’ять — це сходові майданчики, на яких можна постояти спокійно, не переймаючись лихими передчуттями.

Ніколь не хотіла туманного платонічного роману; їй по­трібен був коханець, потрібна була зміна. Вона ро­зуміла — мислячи категоріями Діка, — що без справж­нього почуття пускатися на авантюру, яка для всіх може скінчитися погано, — вульгарно й непристойно. Але, з ін­шого боку, вона саме Діка вважала винним у тому, що все так складається, й щиро вірила, що такий експери­мент може мати цілющі наслідки, її підохочували й чис­ленні приклади того, як люди дозволяють собі геть усе, що їм заманеться, — і виходять сухими з води. А крім того, всупереч намірові ніколи собі не брехати, вона вмов­ляла себе, що тільки розвідує дорогу і може в будь-яку мить відступитися.

Коли вони опинилися в негустому затінку парасоля, руки Томмі — в білих полотняних рукавах — лягли їй на плечі, він обернув Ніколь обличчям до себе й зазир­нув їй у вічі.

— Застигніть, — сказав він. — Дайте мені подивитися на вас.

Його волосся було напахчене, від білого костюма йшов легкий дух мила. Якусь хвилину вони просто дивилися одне на одного — Ніколь без усмішки на стиснутих устах.

— Ну як, подобається тобі те, що ти бачиш? — нареш­ті прошепотіла вона.

— Parle français [67].

— Гаразд, — сказала вона й французькою поставила те саме запитання: — Чи подобається тобі те, що ти бачиш?

Він міцніше пригорнув її до себе.

— Мені подобається в тобі все. — Він повагався. — Я був певен, що знаю твоє обличчя, але, виявляється, в ньому є щось таке, чого я не помічав раніше... Відко­ли це в тебе з’явився оцей шахраюватий погляд?

Ніколь сердито випручалася від нього й вигукнула англій­ською:

— То ти для цього перейшов на французьку мову? — Вона притишила голос, побачивши служника, що на­ближався з пляшкою хересу. — Щоб зручніше було говорити образливі речі?

Вона з розгону сіла в крісло і рішуче втиснулася в по­душку із срібної парчі.

— У мене тут немає дзеркальця, — почала вона знову французькою, але зухвало. — Якщо мій по­гляд справді змінився, то це тому, що я видужала. А ви­дужавши, стала такою, якою я є насправді. Мій дід був, напевно, шахраєм, отже, це в мене — спадкове, і годі. Чи задовольняє така відповідь твій логічний розум?

Томмі навіть не вник у суть її слів.

— Де Дік — він не снідатиме з нами?

Відчувши, що йому байдуже, буде Дік з ними чи ні, вона спробувала сміхом відігнати почуття досади.

— Дік поїхав кататися, — сказала вона. — В наших краях об’явилася Розмері Хойт, і він тепер або з нею, або зализує сердечні рани, мріючи про неї десь на самоті.

— Дивна ти все-таки жінка, Ніколь.

— Зовсім ні! — квапливо відказала вона. — Звичай­нісінька — така сама, як усі... Цебто... В мені сидить сотня звичайнісіньких жінок, тільки всі вони різні.

Маріус приніс диню й відерце з льодом. Ніколь мов­чала — слова про «шахраюватий погляд» не йшли їй з думок; цей Томмі, видно, звик рубати з плеча.

— Чому тобі не дозволили лишитися тим, ким ти бу­ла? — знову заговорив Томмі. — Я не знаю іншої люди­ни з такою драматичною долею, як у тебе.

Вона промовчала, не знаючи, що сказати.

— Оці мені приборкувачі жінок! — сердито кинув він.

— У кожному суспільстві є... — почала вона, відчува­ючи, що її устами говорить Дік, але голос Томмі змусив її принишкнути.

— Мені не раз доводилося силоміць вправляти душу чоловікам, але навряд чи я б наважився на таке бодай з однією жінкою. А «добросердий» деспотизм — ще гір­ший. Яка користь з нього — тобі, йому, будь-кому?

Серце Ніколь тьохнуло й стислося — вона ж бо добре знала, чим завдячує Дікові.

— Мені здається, я маю...

— Ти маєш забагато грошей, — нетерпляче урвав її Томмі. — І вся причина в цьому. А для Діка це — як сіль в оці.

Вона обміркувала почуте, поки служник прибирав зі столу.

— Що ж я, по-твоєму, маю робити?

Вперше за десять років вона корилася чужій волі, а не чоловіковій. І все, що говорив Томмі, назавжди западало їй у душу.

Вони пили вино, а над ними легіт ворушив соснове гіл­ля і полуденне сонце пашіло хтивим жаром, обсипаючи сліпучими веснянками картату скатерку на столі. Томмі підвівся й, підійшовши ззаду, поклав їй руки на плечі, потім сковзнув долонями по її руках і затис її пальці у своїх. Вона щокою відчула дотик його щоки, їхні уста зустрілися, й вона задихнулася в раптовій хвилі жаги, а ще — в подиві перед силою власної пристрасті.

— Чи не можна відіслати кудись гувернантку з діть­ми?

— У дітей урок музики. І однаково — я не хочу лиша­тися тут.

— Поцілуй мене ще.

Трохи пізніше, в машині, що несла їх у напрямку Ніцци, Ніколь подумала: «Отже, кажеш, у мене шахраю­ваті очі? Ну що ж, краще бути здоровою шахрайкою, ніж божевільною праведницею».

І наче цей висновок зняв з неї будь-яку провину чи від­повідальність, охоплена радісним збудженням, вона по­бачила себе в новому світлі. Вона бачила перед собою нові обрії, безліч чоловіків поспішали їй назустріч, і жодного з них їй не треба було слухатися, ані навіть кохати. Вона зітхнула на повні груди, пересмикнула пле­чима й обернулася до Томмі.

— Невже нам неодмінно треба їхати аж до твого го­телю в Монте-Карло?

Він загальмував так, що виснули шини.

— Ні! І присягаюся — це найщасливіша хвилина в моєму житті!

Вони проминули Ніццу, й прибережне шоссе вже за­вертало вгору, до Корніша. Але Томмі рвучко завернув машину, з’їхав униз дорогою, що вела до прямокутного півострова, й незабаром зупинився на подвір’ї невелич­кого приморського готелю.

На мить буденна реальність усього, що відбувалося, налякала Ніколь. Біля конторки якийсь американець нудним голосом сперечався з портьє з приводу валютно­го курсу. Ніколь, зовні спокійна, хоч на душі в неї було гидко, чекала, стоячи під стіною, поки Томмі заповню­вав реєстраційні бланки — для себе на своє справжнє ім’я, для неї на вигадане. Номер, до якого вони ввійшли, був як усі готельні номери на цьому узбережжі — майже охайний, майже аскетично вмебльований, на вікнах жа­люзі для захисту від сліпучого моря. Найпростіші лаш­тунки для найпростіших утіх. Томмі замовив дві чарки коньяку і, коли двері за офіціантом зачинилися, сів у єдине тут крісло — засмаглий, вродливий, чорні брови вигнуті дугами, на щоці шрам — Пек-войовник, замрія­ний сатана...

Коньяк ще не був допитий, коли раптовий порив під­няв їх і кинув одне до одного в обійми. Потім вони сиді­ли на ліжку й він цілував її тверді коліна, її недовгий опір був схожий на судороги звіра з відтятою головою — вона вже забула про Діка, й про свої нові очі, й про са­мого Томмі, все далі й далі поринаючи в глиб часу — хвилин — миті.

...Коли він підвівся і трохи підняв жалюзі, щоб поди­витися, чим спричинений галас за вікном, вона подумала, що він смаглявіший і міцніший від Діка — в сонячному промінні чіткіше позначалося тверде плетиво м’язів. На мить він теж забув про неї; майже тієї самої секунди, коли тіла їхні відділилися, її раптом охопило передчут­тя, що все буде не так, як вона сподівалася. То був без­іменний страх, що передує будь-якому душевному стру­сові, радісному чи болісному, так само неминуче, як гур­кіт грому передує грозі.

Томмі обережно вихилився з вікна й доповів:

— Я бачу тільки двох жінок на балконі під нашим. Сидять в американських кріслах-гойдалках і балакають про погоду.

— І оце від них такий галас?

— Ні, галасують десь нижче. Ось послухай.

— Це американці.

Ніколь лежала, широко розкинувши руки, втупив­шись поглядом у стелю. Пудра зволожніла, й усе тіло її ніби взялося молочною плівкою, їй подобалася ця гола кімната із самот­ньою мухою, що дзижчала під стелею. Томмі підсунув до ліжка крісло й зметнув з нього речі, щоб сісти; їй подобалося, що речей мало: легесенька сукня й сандалети та його полотняні штани — маленька купка на підлозі.

Він повільно обвів очима її видовжений торс, що так гостро контрастував із засмаглими руками й ногами, й сказав напівжартома, напівсерйозно:

— Ти ніби новонароджене немовля.

— Із шахраюватими очима.

— Ну, це ми виправимо.

— Очі виправити важко — надто коли вони зроблені в Чикаго.

— Пусте, я знаю лангедокські народні ліки.

— Поцілуй мене, Томмі. В уста.

— Впізнаю американку, — сказав він, але виконав її прохання. — В Америці я зустрічав отаких дівчат — цілу­ються до запаморо­чення, до ядухи, до крові з губ, але далі — ані руш.

Ніколь сперлася на лікоть.

— Мені подобається ця кімната, — сказала вона.

Він озирнувся довкола.

— Як на мене, надто вбога. Люба, як ти втішила мене тим, що не схотіла чекати до Монте-Карло!

— Чому ж убога? Це прекрасна кімната, Томмі, — вона як столи без скатерок у Сезанна й Пікассо.

— Ну, не знаю. — Він навіть не намагався зрозуміти її. — Знову цей галас. Хай йому грець, убивають там ко­гось, чи що?

Він повернувся до вікна й знову почав доповідати.

— Це американські матроси — двоє б’ються, а решта підохочують. Видно, вони з вашого лінкора, що стоїть на рейді. — Він обгорнувся рушником і вийшов на балкон: — І їхні poules [68] теж з ними. Знайома історія: ці жінки су­проводять корабель з порту в порт. Але які жінки! Не­вже за свої долари ваші матроси не можуть дозволити собі кращих? Пригадую, які жінки йшли за армією Корнілова! На тих, що були рангом нижчі від балерини, ніхто й дивитися не хотів!

У його житті було стільки жінок, що саме слово «жін­ка» не викликало в ньому ніяких емоцій; це тішило Ніколь, вона гадала, що їй легше буде втримувати його, поки він цінує в ній щось більше, ніж звичайні жіночі принади.

— Під дихало бий, під дихало!

— Отак його, отак!

— Правою, чуєш, правою знизу!

— Ну, Далшміте, ну, бий же, сучий сину!

— Отак його!

— Бий, бий, бий!

Томмі повернувся до кімнати.

— Мабуть, нам більше не варто тут залишатися, ти згодна?

Вона була згодна, та, перше ніж одягтися, вони знову припали одне до одного і ще на якийсь час забули і про цю вбогу кімнату, і взагалі про все на світі...

Вдягаючись нарешті, Томмі виглянув у вікно й вигук­нув:

— Боже праведний, ці дві матрони в гойдалках хоч би бровою моргнули! Сидять собі й балакають, мов і не було нічого. Вони, бач, відпочивають тут за свої кровні грошики, і весь американ­ський військовий флот укупі з усіма шльондрами Європи не можуть їм цей відпочинок зіпсувати.

Ніжно пригорнувши до себе Ніколь, він зубами поправ­ляв бретельку, що зісковзнула з її плеча, коли за вік­ном розлягся оглушливий гарматний постріл — це лінкор скликав на борт матросів.

І зразу ж унизу зчинився страшенний гармидер — ад­же ніхто не знав, куди, до яких берегів відпливає кора­бель. Офіціанти надривно кричали, вимагаючи, щоб з ними розрахувались, їм відповідали обуреними вигука­ми й лайкою, грюкали об стіл кулаки із завеликими банкнотами й дзенькали монетки надто дрібної здачі; п’яних, що вже не трималися на ногах, тягли до шлюпок їхні товариші, і весь цей гамір перекривали уривчасті команди патрулів військово-морської поліції. Нарешті, під зойки, крик, лемент і божбу, відчалила від берега перша шлюпка, й жінки, що скупчилися на пристані, заго­лосили їй услід.

Раптом якась дівчина вискочила на нижній балкон і відчайдушно замахала серветкою. Томмі не встиг помі­тити, чи розворушила нарешті її поява англійок у кріс­лах-гойдалках, бо хтось затарабанив у їхні власні двері. Схвильовані жіночі голоси благали їх відчинити; перезирнувшись з Ніколь, Томмі повернув ключ у замку. За дверима стояли дві дівчини, зов­сім молоді, хир­ляві, жалюгідні, розхристані. Одна з них ревно пла­кала.

— Дозвольте нам помахати з вашого балкона! — бла­гальною скоромовкою заторохтіла друга. — Будь ласка, до­звольте! Помахати нашим хлопцям! Можна, га? Решту кімнат замкнено!

— Будь ласка, — відповів Томмі.

Дівчата прожогом кинулися на балкон і відразу ж у загальний гамір врізалися два пронизливих дисканти:

— До побачення, Чарлі! Я тут, Чарлі, глянь угору!

— Телеграфуй у Ніццу до запитання!

— Чарлі! Він не бачить мене!

Одна з дівчат раптом задерла спідницю, стягла з себе рожеві штанці і, роздерши їх, замахала цим прапором, кричучи: «Бен! Бен!» Коли Ніколь і Томмі виходили з кімнати, той прапор усе ще майорів на тлі синього неба. «О, скажи, чи ти бачиш ніжну барву тіла, що було тво­їм?..» А тим часом на кормі лінкора гордо маяв під ві­тром переможний суперник — американський зоряно-смугастий прапор.

Обідали вони в новому приморському казино в Мон­те-Карло... А пізно ввечері, в Больє, плавали в залитій білим місячним світлом лагуні — фосфоруючій чаші во­ди, утвореній кільцем білих валунів, навпроти Монако, й оповитої світлим серпанком Ментони. Ніколь подоба­лося, що він привіз її саме до цієї місцини, немов вихоп­леної із східної казки; все тут, починаючи з гри вітру й хвиль, було незвичне й нове, як самі вони одне для од­ного. Вона почувалася бранкою з Дамаска, яку кочовик кинув поперек сідла й повіз у далекий азіатський степ. За короткий час усе, чого навчав її Дік, пішло в непа­м’ять; вона вже майже стала тим, чим мала б стати з самого початку, бездумним уособленням духовної капі­туляції, притаманної світові, що її оточував. Безвільна від кохання й місячного сяйва, вона схилялася перед сваволею свого коханця.

Вони прокинулися водночас. Місяць уже зайшов, по­холод­ні­шало. Насилу звівшись на ноги, вона поцікавилася, котра година. Томмі сказав, що десь близько третьої.

— Мені час додому.

— Я гадав, що ми переночуємо в Монте-Карло.

— Ні. Вдома гувернантка, діти. Я мушу повернутися до світанку.

— Як хочеш.

Перше ніж одягтися, вони ще раз вбігли у воду. Побачивши, що Ніколь після купання вся тремтить, Томмі розтер її міцно рушником. Вони сіли в машину — волосся ще мокре, шкіра аж палає — і зізналися одне одному, що їхати не хочеться. Зорі променіли, було зов­сім світло, і, коли Томмі цілував її, вона відчувала, що для нього зараз не існує нічого, крім її білих щік, і білих зубів, і холодного чола, і пальців її, що пест­ливо торка­лися його обличчя. Вона чекала якихось слів, що все розставили б на свої місця, як це бувало з Діком, але він мовчав, і вмиротворена, радіючи з того, що слів не буде, вона вмостилася зручніше на сидінні й продрімала, доки мотор не завуркотів натужніше, сповіщаючи, що вони вже завернули вгору до вілли «Діана». Прощаю­чись з Томмі коло хвіртки, вона поцілувала його майже машинально. Рінь на стежці під її ногами шурхотіла інакше, і звуки нічного саду здалися їй раптом відлун­ням чогось давно минулого, а проте вона раділа, що знов опинилася вдома. Стрімке стакато, в якому минув цей день, далося їй ціною хоч і радісного, але незвичного на­пруження сил.

IX

Другого дня, о четвертій, коло вілли зупинилося таксі, і з нього вийшов Дік. Ніколь збігла з тераси йому назу­стріч, намагаючись опанувати себе, відновити втрачену раптом рівновагу.

— А де ж машина? — спитала вона.

— Я залишив її в Арлі. Набридло сидіти за кермом.

— З твоєї записки я зрозуміла, що ти поїхав на кілька днів.

— Я потрапив у містраль і дощ.

— Як тобі там було, весело?

— Як кожному, хто їде, щоб від чогось утекти. Я од­віз Розмері до Авіньйона й там посадив її на потяг. — Піднявшись разом з Ніколь на терасу, він поставив свою валізку. — Я не писав тобі про це в записці, щоб ти не почала вигадувати те, чого не було.

— Дякую за турботу. — До неї вже повернулося са­мовладання.

— Я хотів з’ясувати для себе, чи можна від неї споді­ватись чогось, — а для цього мав побачитися з нею сам на сам.

— То як — можна чи ні?

— Розмері так і не вийшла з дитячого віку, — відповів він. — Мабуть, це й на краще. А ти що робила?

Вона відчула, як по-кролячому смикнулося її обличчя.

— Вчора ввечері я їздила на танці — з Томмі Барбаном. Ми вирушили до...

Скривившись, він урвав її:

— Можеш не розповідати. Роби все, що тобі заманеть­ся, тільки я не хочу про це знати.

— А тут і нема про що знати.

— Ну, гаразд, гаразд. — І він спитав так, наче був від­сутній цілий тиждень: — Як діти?

У вітальні пролунав телефониий дзвінок.

— Якщо це мене, то мене немає вдома, — квапливо сказав Дік, підхоплюючи валізку. — Я йду до себе: маю деяку роботу.

Ніколь почекала, доки він зник у флігелі, потім уві­йшла до вітальні й зняла телефонну трубку.

— Ніколь, comment vas-tu? [69]

— Дік повернувся.

Томмі аж застогнав.

— Я в Каннах, приїдь сюди. Нам треба побалакати.

— Не можу.

— Скажи, що кохаєш мене. — Вона мовчки кивнула головою. Він повторив: — Скажи, що кохаєш мене.

— Так, так, — запевнила вона його. — Але зараз не можна...

— Чому не можна? — нетерпляче вигукнув він. — Ад­же Дік бачить, що між вами все скінчилося, — він сам відступився, це ж зрозуміло. Чого ж він ще може вимагати від тебе?

— Не знаю. Нічого не знаю, поки... — Вона мало не сказала: «поки не спитаю Діка», — але, схаменувшись, не домовила цієї фрази: — Я напишу тобі, а завтра зателефоную.

Вона тинялася кімнатами, задоволена собою, майже пишаючись тим, що зробила, її тішило усвідомлення власної відчайдушності; це вже не полювання на дичину, замкнуту в загороді. Вчорашній день оживав перед нею в усіх подробицях, які витісняли з пам’яті інші хвилини, щасливі хвилини тієї пори, коли її кохання до Діка було ще незаймано чистим. Вона вже думала про те почуття з легкою зневагою, воно вже видавалося їй не стільки коханням, скільки сентиментальною закоханістю. З ти­пово жіночою забутливістю вона пустила в непам’ять щастя тих тижнів перед шлюбом, коли вони з Діком ко­халися таємно по різних закутках світу. Учора вона про­сто так, без потреби брехала Томмі, присягаючи, що ніко­ли не зазнавала такого цілковитого, такого безмежного, такого повного...

...А потім раптове каяття за цю мить зради, що так легко і безогляд­но закреслила десять років її життя, повело її до будиночка Діка.

Він сидів у шезлонгу під кам’яним муром по той бік будиночку й не чув її кроків. З хвилину вона мовчки дивилася на нього. Він був заглиблений у думки, у свій власний, тільки йому відомий світ, і з легких порухів його обличчя, з того, як він зводив брови, примружував чи широко розплющував очі, стуляв чи розтуляв уста, з того, як стеналися його руки, вона вгадувала, що він перегля­дає крок за кроком усе своє життя — тільки своє, від неї відособлене. Ось він, стиснувши кулаки, подався вперед, ось обличчя його скривила гримаса болю, і слід його так і залишився в затуманених очах. Чи не вперше в житті Ніколь стало шкода його; тим, хто переніс душевну хво­робу, важко співчувати здоровим людям, і хоч Ніколь не раз величала його рятівником, який повернув їй утра­чений світ, в душі вона вважала, що енергія його неви­черпна й утоми для нього не існує. Про те, що йому до­велося через неї перетерпіти, вона за­була, як тільки з її пам’яті вивітрилося те, що перетерпіла вона сама. Чи знав він, що вже не має над нею влади? А втім, це було байдуже, вона просто жаліла його, як колись жаліла зневаженого долею Ейба Норта, як жаліють безпорад­них старих та дітей.

Вона підійшла до нього, обняла за плечі і, торкнув­шись головою його голови, промовила:

— Не треба сумувати.

Він холодно глянув на неї.

— Не чіпай мене!

Розгубившись, вона відсахнулася від нього.

— Вибач, — сказав він, не дивлячись на неї. — Я саме думав про тебе — власне, про те, що я про тебе ду­маю...

— От і додав би це як новий розділ до своєї книжки.

— А чого ж, можна: «Окрім усіх перелічених вище психозів та неврозів...»

— Я прийшла сюди не того, щоб сваритися.

— Чого ж ти тоді прийшла, Ніколь? Я більше нічого не можу тобі дати. Я тепер намагаюся тільки врятувати самого себе.

— Від мого згубного впливу?

— Мій фах часто змушує мене спілкуватися з людьми, яких я волів би не знати.

Вона заплакала з образи й гніву.

— Ти боягуз! Ти сам себе занапастив, а мене звінува­чуеш!

Він не відповів, але вона вже відчула знайомий гіп­нотичний вплив його розуму — часом мимовільний, але завжди вибудуваний на складному субстраті істини, що його вона не могла ні пробити, ні бодай розколоти. І вона вступила в боротьбу; вона боролася з ним погля­дом своїх невеликих, але прекрасних очей і зухвалою по­гордою сильної світу цього; боролася знанням того, що належатиме — вже належить — іншому чоловікові, і мстивою злістю, що роками осідала на серці; боролася своїми грошима й розрахунком на підтримку з боку се­стри, давньої його неприятельки, і усвідомленням того, що нетерпимістю своєю він наживає собі дедалі більше ворогів; вона вже ладна була глузувати з його любові до застільних утіх, вона протиставила своє здоров’я і вроду його фізичному підупаданню і свою безпринцип­ність його моральним засадам — навіть власні слабості правили їй за зброю в цій боротьбі, — вона безстрашно й відчайдушно билася всім, що потрапляло під руку, — порожніми бляшанками, склянками, пляшками, непо­трібними вже вмістищами спокутуваних гріхів, помилок і провин. За якихось дві хвилини вона здобула перемогу, зуміла виправдати себе у своїх очах, не вдаючись до брехні і до викрутів, — і пуповина була перетята. На не­твердих ногах, ще пла­чучи, але вже заспокоєна в душі, вона обернулася й назад, додому, що став нарешті її власним домом.

Дік почекав, поки вона зникне з очей, а тоді нахилив­ся вперед і поклав голову на парапет. Хвора видужала. Доктор Дайвер здобув свободу.

Х

Тієї ночі, о другій годині, Ніколь збудив телефон, і вона почула, як Дік відповів з дивана в сусідній кім­наті, який вони називали «ложем покути».

— Oui, oui... mais à qui est-ce-que je parle?.. Oui... [70] — Голос його аж задзвенів від здивування. — А чи можна мені поговорити з однією з тих дам, пане офіцере? Майте на увазі, обидві вони — вельми значні і впливові особи, і це може призвести до поважних полі­тичних усклад­нень... Так, так, запевняю вас... Що ж, воля ваша, але я вам не заздрю.

Він підвівся, напружено обмірковуючи те, що почув, але вже розуміючи, що візьме на себе роль рятівника, — давня злощасна потреба дарувати людям радість, дару­вати все, аж до себе самого, сколихнулася в ньому, во­лаючи: «Задовольни мене!» І зараз він піде залагоджу­вати справу, яка зовсім його не стосується, спонукува­ний тільки прагненням викликати в людей любов — дав­нім прагненням, що виникло, напевно, в ту мить, коли він відчув себе останньою надією звироднілого клану. За подібних обставин, у клініці Домлера на Цюрихсько­му озері, він, свідомий своєї сили, зробив вибір — ви­брав Офелію, вибрав солодку отруту й випив її. Він завж­ди понад усе хотів бути сміливим і добрим, але ще більше хотів, щоб його любили. Так воно було. І так бу­де завжди, подумав він, даючи відбій — телефон був старого зразка.

Запала тиша, і Ніколь, не витримавши, гукнула:

— Що сталося? Хто це телефонував?

Дік уже вдягався.

— Начальник поліцейського відділка з Антіба — там заарештували Мері Норт і оту Сіблі-Бірс. Вони накоїли щось серйозне, а що саме, він не сказав, бубонів лише: «pas de morts — pas d’auto­mo­biles» [71], — а далі — розумій як хочеш.

— Але з якої речі він зателефонував саме тобі? Нічого не ро­зумію.

— Вони вимагають, щоб їх відпустили на поруки, а поручителем може бути лише особа, що має нерухоме майно в Приморських Альпах.

— Яке зухвальство!

— Бог з ними, я поїду. Про всяк випадок прихоплю з собою Госса...

Коли він пішов, Ніколь ще довго сушила собі голову тим, що ж могли накоїти ці дві дами. Потім вона за­снула, та коли Дік повернувся — був уже початок четвертої, — зразу ж підхопилася й запитала, наче зверта­ючись до когось, побаченого вві сні:

— Ну що?

— Чудернацька історія... — Дік сів у ногах ліжка і почав розповідати з самого початку — як розбуркав старого Госса з ельзаської сплячки, як звелів йому вигорну­ти всю готівку з каси й разом з ним подався до полі­цейського відділка.

— Не хочу я нічого робити для цієї англійки, — бур­чав Госс.

Мері Норт і леді Керолайн, обидві в уніформі фран­цузьких матросів, скніли на лавочці перед дверима двох темних брудних камер. Обличчя леді Керолайн зобра­жало благородний гнів дочки Альбіону, певної, що весь середземноморський британський військовий флот поспі­шає їй на допомогу й має прибути сюди з хвилини на хвилину. Що ж до Мері Мінгетті, то вона не тямилася від страху — побачивши Діка, вона ткнулася головою йому в живіт, наче саме там було осереддя всього, що їх зв’язувало, і почала благати його зробити що-небудь, щоб їх відпустили. Тим часом начальник відділка ви­кладав Госсові суть справи, а той неохоче слухав, не знаючи, як реагувати: з одного боку начебто слід було б належним чином оцінювати начальників хист до слова, а з другого — виявляти незворушність бувалого слуги, якого ніщо не може здивувати.

— Це був звичайнісінький жарт, — зневажливо зни­зала плечима леді Керолайн. — Ми вдавали, ніби ми — матроси, що звільнилися на берег, дві дурні дівки пові­рили й пішли з нами до вмебльо­ваних кімнат. А потім щось запідозрили й зняли ґвалт.

Дік поважно кивав головою, втупившись очима в ка­м’яну плиту підлоги, мов священик у сповідальні. Він ледве стримував сміх, хоч, була б його воля, наказав би всипати їм по півсотні канчуків і посадити на два тижні на хліб та воду. Його просто приголомшувала леді Ке­ролайн: усім своїм ви­глядом вона показувала, що нічого особливого не сталося, а якщо й сталося, то тільки через боягузтво дурних провансальських дівок та через ту­пість поліції; а втім Дік давно вже дійшов висновку, що певна категорія англійців живиться таким екстрактом антисоціальності, що порівняно з ним недозволені страви в раціоні ньюйоркців виглядають, мов зайва пор­ція морозива, яка розладнує дитячий шлунок.

— Мені треба вибратися звідси, поки це не дійшло до Гусейна, — бідкалася Мері. — Діку, влаштуйте щось, ви ж завжди вміли все влаштовувати. Скажіть їм, що ми зра­зу ж поїдемо додому, що ми заплатимо будь-яку суму.

— Я платити не збираюся, — зарозуміло промовила леді Керолайн. — Ані шилінга. І подбаю про те, щоб цією історією зацікавилося наше консульство в Канні.

— Ні, ні! — вигукнула Мері. — Головне — це негайно ви­братися звідси!

— Гаразд, я спробую з ними домовитися, — сказав Дік і додав: — Але без грошей тут, звісно, не обійдеться. — Дивлячись так, наче перед ним і справді були дві невин­ні жартівниці, — хоч кому-кому, а йому добре відомо бу­ло, що то за одні, — він похитав головою: — Це ж треба додуматися до такого!

Леді Керолайн самовдоволено всміхнулася.

— Ваше діло — лікувати божевільних. Ви можете нам допомогти. А щодо Госса, то він просто зобов’язаний!

Дік відійшов з Госсом убік, щоб дізнатися, що йому говорив поліцейський. Справа виявилася серйознішою, ніж здавалося спочатку. Одна з місцевих дівчат нале­жить до добропорядної родини. Батьки її лютують чи вдають, що лютують; з ними треба якось порозумітися. З другою, портовою дівкою, клопоту менше. Далі, якщо справа буде передана до суду, то, за французькими зако­нами, це пахне тюремним ув’язненням або, в кращому разі, висилкою за межі країни з відповідним розголосом у пресі. Слід зважити й на настрої місцевих жителів: ті, що наживаються за рахунок іноземців, ставляться до них прихильно, але є й чимало невдоволених нашестям туристів, бо воно призвело до зростання цін. Вислухав­ши Госса, Дік перейшов до дипломатичних переговорів з начальником відділка.

— Ви, мабуть, знаєте, що французький уряд всіляко сприяє масовому американському туризмові. В Парижі, наприклад, цього літа поліції заборонено заарештовува­ти американців — за винятком хіба тих, що вчинили се­рйозні злочини.

— Смію запевнити вас, що в даному випадку йдеть­ся саме про це.

— Хвилиночку, а ви бачили їхні документи?

— Документів у них не було. Нічого в них не було, крім двохсот франків і кількох каблучок. Не було на­віть шнурків на взутті, на яких вони могли б удавитися!

Заспокоєний тим, що ніякі документи в справі не фігу­рують, Дік повів далі:

— Італійська графиня зберегла американське піддан­ство. Вона онука... — Тут він, прибравши грізно-урочи­стого вигляду, почав брехати. — ...Джона Д. Рокфеллера Меллона. Сподіваюсь, ви чули це ім’я?

— Ще б пак! Господи, за кого ви мене маєте?

— А на додаток вона ще й племінниця лорда Генрі Форда й через нього пов’язана з компаніями «Рено» і «Сітроен»... — Він вирішив був, що цього досить, але по­бачивши, яке враження справила його натхненна брехня на поліцейського, не втримався й додав: — Заарештувати її — це все одно, що заарештувати найближчого родича англійського короля. Ви розумієте, до чого це призведе? До війни!

— Ну, а англійка?

— А тепер — про англійку. Вона заручена з братом принца Уельського — герцогом Букінгемським.

— Гарненьку ж він вибрав собі наречену!

— Отож ми готові оплатити... — Дік швиденько під­рахував про себе, — по тисячі франків кожній дівчині і одну тисячу батькові «добропорядної». Крім того, ще дві тисячі — на ваш власний розсуд. — Дік знизав плечима. — Ну, там для поліцейських, що затримали їх, для влас­ника вмебльованих кімнат і так далі. Ці п’ять тисяч я дам вам зараз же й попрошу вас негайно розпорядити­ся ними, як домовлено. Після цього їх обох можна буде випустити на поруки, склавши на них протокол, як, ска­жімо, на порушниць порядку, а відповідний штраф буде оплачений завтра мировому судді через посильного.

Ще до того, як начальник відділка розтулив рота, Дік з виразу його обличчя зрозумів, що справу залагоджено. Повагавшись трохи, той відповів Дікові:

— Я ще не зареєстрував їх, бо вони без документів. Тож вихід знайдеться — давайте гроші.

Через годину Дік і мосьє Госс підвезли дам до готелю «Мажестік». Біля під’їзду стояв автомобіль леді Керо­лайн; шофер спав на сидінні.

— Не забудьте, що ви винні мосьє Госсу по сто дола­рів кожна, — сказав Дік,

— Авжеж, авжеж, — закивала головою Мері. — Я зав­тра ж на­дішлю йому чек і ще дещо додам.

— А я й не подумаю! — на подив усім оголосила леді Керолайн. Вона вже цілком опанувала себе й палала священним гнівом. — Все це просто обурливо, від початку й до кінця! Я вас не вповноважувала давати тим лю­дям сто доларів.

В очах коротуна Госса, який стояв біля машини, спа­лахнула лють.

— Отже, ви мені не заплатите?

— Та заплатить вона, заплатить, — сказав Дік.

Але в душі Госса раптом скаламутилися всі ті образи, що їх він зазнав замолоду, коли мив посуд у лондонських ресторанах, і він грізно насунувся на леді Керолайн.

Спочатку він шмагнув її гнівною тирадою, в якій ви­словив усе, що про неї думає, але вона з крижаною по­смішкою обернулася до нього спиною. І тоді, скакнувши за нею навздогін, він своєю коротенькою ніжкою копнув її в найпопулярнішу у світі мішень. Не готова до такої несподіванки леді Керолайн скинула руки, наче підко­шена кулею, і простяглася у своєму матроському костю­мі долілиць на тротуарі.

Голос Діка перекрив її несамовитий вереск:

— Мері, вгамуйте її! Інакше вас через десять хвилин за­проторять за ґрати!

Дорогою назад старий Госс уперто мовчав; і тільки коли вони проминули казино в Жуан-ле-Пен, де ще й досі ридав і зах­линався джаз, він звів дух і промовив:

— Я ніколи ще не зустрічав таких жінок, як оці. Я знав най­уславленіших куртизанок і деяких поважав, навіть дуже поважав, — але таких жінок, як оці, я не зу­стрічав ще зроду.

XI

Дік і Ніколь мали звичку разом їздити до перукарні й там сиді­ти в сусідніх кабінах, поки майстри чаклували над їхніми зачісками. Ніколь чула звуки, що долинали з чолові­чої зали: клацання ножиць, дзенькоту дрібної зда­чі, нескінченно повторюваних «Прошу!» й «Пардон!»

На другий день після повернення Діка вони теж по­їхали до Канна, щоб підстригтись, вимити голову й вису­шити її під запашним вітерцем фена.

Під’їжджаючи до готелю «Карлтон», щільно запнуті вікна якого вперто не пропускали літа, наче це були й не вікна, а двері льохів, вони зустріли машину, яку вів Томмі Барбан. Обличчя в нього було зосереджене, по­хмуре, але, побачивши Ніколь, він стрепенувся й очі його заяскріли. Ця раптова переміна занепокоїла Ніколь. Їй захотілося бути з ним, їхати туди, куди їде він. Година, проведена в перукарні, здалася їй однією з тих порож­ніх пауз, які, разом узяті, й складали, власне, її жит­тя, — вже вкотре, хай і на короткий час, її позбавлено волі... Перукарка в халаті, що тхнув згірклою губною по­мадою й одеколоном, була мов ще одна медсестра.

У сусідній кабіні Дік дрімав під пеньюаром і мильною піною. Дивлячись у дзеркало, в якому видно було кори­дор між двома залами, Ніколь раптом здригнулася: в ко­ридорі з’явився Томмі й різко завернув до чоловічої зали. Серце радісно тьохнуло: отже, зараз усе буде з’ясоване!

Вона почула перші слова Томмі, потім — уривки фраз.

— Мені треба поговорити з вами.

— ...серйозне?

— ...серйозне.

— ...згоден.

За хвилину Дік підійшов до Ніколь, невдоволено ви­тираючи рушником наспіх сполоскане обличчя.

— На твого приятеля ґедзь напав. Він бажає негайно поговорити з нами обома, і я погодився, щоб швидше по­класти цьому край. Ходім!

— Але мене ще не достригли.

— Потім дострижуть. Ходім.

Не без досади вона попросила здивовану перукарку зняти з неї пеньюар і, думаючи про те, що має, напевно, страхітливий вигляд, пішла слідом за Діком до виходу з готелю. На вулиці Томмі схилився над її рукою.

— Ходімо до «Кафе союзників», — запропонував Дік.

— Куди завгодно, аби нам тільки не заважали, — пого­дився Томмі.

Коли вони сіли під склепінням дерев — у найкращому місці в літню пору, — Дік спитав:

— Ти вип’єш чого-небудь, Ніколь?

— Лимонного соку.

— Мені — demi [72], — сказав Томмі.

— «Блек-енд-Уайт» і содової, — сказав Дік.

— Il n’y a plus de «Blackenwite». Nous n’avons que le «Johnny Walkair».

— Ça va [73].

— Ваша дружина вас не кохає, — сказав раптом Томмі. — Вона кохає мене.

Вони подивились один на одного якимись скляними, напрочуд порожніми очима. В такому становищі роз­важна розмова майже неможлива, бо між чоловіками іс­нує тільки непрямий зв’язок — усвідомлення того, якою мірою кожному з них належить жінка, про яку йдеться; всі їхні почуття проходять через її роздвоєне єство, мов через розладнаний комутатор.

— Хвилинку, — сказав Дік. — Donnez-moi du gin et du siphon.

— Bien, monsieur [74].

— Так. Кажіть далі, Томмі, слухаю вас.

— Мені зрозуміло, що вашому подружжю настав край. Ніколь ви більше не потрібні. Я чекав цього п’ять років.

— А що скаже Ніколь?

Обидва обернулися до неї.

— Томмі став мені дуже близький, Діку.

Він кивнув головою:

— Ти більше не кохаєш мене, — провадила вона да­лі. — Лишилася тільки звичка. Після Розмері вже ніколи не було так, як раніше.

Такий напрям не влаштовував Томмі, і він безцере­монно втрутився в розмову:

— Ви не розумієте Ніколь. Через те, що вона колись хворіла, ви все життя поводитеся з нею, як з хворою.

Тієї миті до них підійшов якийсь підозрілий на вигляд американець, що настирливо пропонував свіжі номери «Геральд» і «Нью-Йорк таймс».

— Беріть, хлопці, не пошкодуєте! Ви як, давно тут?

— Cessez cela! Allez ouste! [75] — гримнув на нього Томмі і, обернувшись до Діка, повів далі: — А жодна жінка не стерпить такого...

— Хлопці! — знов перебив американець. — Якщо ви вважаєте, що я байдики б’ю, то ви помиляєтеся. — Він витяг з гамана заяложену газетну вирізку, яку Дік від­разу впізнав. Це була карикатура — нескінченний потік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей у руках. — Щось від цього повинно ж крапнути й мені! Крапне — ще й скільки! Я навмисне при­їхав сюди з Ніцци на велогонки Тур-де-Франс.

Тільки коли Томмі лютим «allez-vous en» [76] відігнав продавця газет від столика, Дік згадав, де бачив його.

Це був той самий тип, що п’ять років тому причепився до нього на вулиці Ангелів у Парижі.

— А коли велогонщики будуть тут? — гукнув йому Дік.

— Ось-ось мають бути.

Він нарешті зник, весело помахавши їм на прощання, і Томмі знову звернувся до Діка.

— Elle doit avoir plus avec moi qu’avec vous [77].

— Говоріть англійською! Що це означає — doit avoir?

— Doit avoir — зі мною вона буде щасливіша.

— Поки ви не звикнете одне до одного... Але ми з Ні­коль бували дуже щасливі, Томмі.

— L’amour de famille [78], — зневажливо кинув Томмі.

— А якщо Ніколь стане вашою дружиною, хіба це не буде 1’amour de famille? — Він замовк, бо гамір, що доли­нав з вулиці, вже заглушив його слова. Цей гамір ви­хлюпнувся з-за рогу й хвилею покотився по набережній, уздовж якої збивався й щомиті густішав натовп людей, що заради такого випадку жертвували відпочинком.

Набережною мчали хлопчаки на велосипедах, автомо­білі, на­пхані спортсменами в чудернацьких спортивних формах, гули клаксони, сповіщаючи про наближення ве­логонки, і кухарі — хто б міг подумати, що їх так бага­то? — в натільних сорочках під фартухами купчилися коло ресторанних дверей. А потім нарешті з-за повороту, просто із сяйва пополудневого сонця, з’явився перший гонщик у червоній майці і промчав, зосереджено і впев­нено працюючи ногами, під безладний вітальний галас публіки. Слідом за ним вигулькнуло ще троє — три злинялих арлекіни, на ногах — кірка з куряви й поту, обличчя закам’янілі, очі напівзаплющені й смертельно втомлені.

Томмі, ставши перед Діком, сказав:

— Ніколь, очевидно, порушить справу про розлучен­ня — споді­ваюсь, ви не будете чинити перешкод?

Ще з півсотні гонщиків вироїлися за першими, розтягшись на двісті ярдів, — деякі з них ніяково всміхалися, деякі, видно, напружували останні сили, у більшості ж обличчя були втомлено-байдужі. Слідом за кількома без­надійно відсталими, але впертими гонщиками бігла зграйка хлопчаків, а за ними їхала вантажна машина з жертвами аварій і тими, що капітулювали.

Вони повернулися до свого столика. Ніколь чекала, що Дік тепер перехопить ініціативу, але він сидів собі спокійно, з недоголеним обличчям, що пасувало до її недостриженої голови.

— Адже ти й справді давно вже нещасливий зі мною, — заговорила Ніколь. — Без мене ти зможеш по­вернутися до своєї праці — і тобі легше буде працювати, коли не треба буде турбуватися про мене.

Томмі нетерпляче знизав плечима.

— Навіщо ці зайві розмови? Ми з Ніколь кохаємо одне одного, і цим усе сказано.

— Ну що ж, — озвався доктор Дайвер, — оскільки все вже з’ясо­вано, чому б нам не повернутися до перукарні?

Але Томмі шукав сварки.

— Є деякі деталі...

— Про деталі ми домовимося з Ніколь, — відповів Дік. — Не хвилюйтеся — в принципі я згоден, і нам з Ніколь неважко буде порозумітися. Ми зіпсуємо собі мен­ше крові, якщо не будемо обговорювати все втрьох.

Томмі не міг не погодитися, що Дік має рацію, але його романська натура вимагала, щоб останнє слово було все-таки за ним.

— Прошу вас пам’ятати, — сказав він, — що від цієї хвилини й аж до остаточного врегулювання справи Ні­коль перебуває під моїм захистом. І я не подарую вам жодної спроби скористатися з того, що ви ще перебу­ваєте під одним дахом.

— Мене ніколи не приваблювало кохання всухом’ят­ку, — сказав Дік.

Він ледь уклонився й рушив назад до перукарні під пильним шахраюватим, як ніколи, поглядом Ніколь.

— Що ж, він повівся цілком пристойно, — визнав Том­мі. — Люба, ми зустрінемося ввечері?

— Думаю, що зустрінемось.

Отже, те, що мало статися, сталося — і без особливої трагедії. Ніколь, щоправда, відчувала, що Дік і тут ви­явився далекогляднішим за неї, що, відколи вона відда­ла Томмі камфорну мазь, він знав, як усе це скінчиться. Та все ж вона почувалася щасливою, радісно збудже­ною, і недоладна думка про те, що добре було б розпо­вісти про все це Дікові, швидко зникла. Але вона невід­ривно стежила за ним очима, доки він перетворився на цятку й злився з іншими цятками в натовпі курортників.

XII

Свій останній день перед від’їздом з Рів’єри доктор Дайвер провів з дітьми. Йому хотілося добре їх запа­м’ятати, бо він уже не був молодим і не піддавався ілю­зіям та самообману щодо свого майбутнього. Дітям ска­зали, що зиму вони проведуть у тітки в Лондоні, а потім поїдуть до батька в Америку.

Його тішило, що він зумів так багато дати своїй доч­ці, — щодо сина він такої певності не мав; зрештою, він і не знав ніколи, що можуть узяти від нього ці непосидю­щі, настирні, ласкаві сисунці. Та коли надійшов час про­щатися, йому захотілося зняти з плечей ці дві гарнесень­кі голівки і на довгі-довгі години притулити їх до грудей.

Він обнявся із садівником, який шість років тому поса­див перші квіти перед віллою «Діана». Він поцілував молоду провансалку, що доглядала дітей. Вона працю­вала в них майже десять років; упавши на коліна, вона гірко ридала, доки Дік не підняв її силоміць і не пода­рував їй триста франків. Ніколь ще спала — так було домовлено; він залишив їй записку, а другу адресував Бебі Воррен, яка гостювала в них проїздом із Сардинії. Потім він налив собі добрячу чарку коньяку з десятиквартового бутиля, подарованого їм кимось із гостей.

Уже вийшовши з речами, він вирішив, що здасть їх у камеру схову в Канні й приїде востаннє подивитися на пляж Госса.

...Коли Ніколь із сестрою з’явилися на пляжі, там не було ще нікого, крім нянь з дітлахами. Біле сонце, роз­мите на тлі білого неба, розпікало нерухоме повітря. Офіціанти розміщали під прилавком бару додатковий запас льоду. Американець-фоторепортер з «Ассошіейтед Пресс» готував на клаптику тіні своє причандалля, раз у раз скидаючи оком на тих, що спускалися кам’яними сходами. Майбутні герої його репортажу ще лежали в затемнених номерах, лише недавно приспані світанком.

Вийшовши з кабінки, Ніколь раптом побачила Діка; вдягнений не по-пляжному, він сидів нагорі, на скелі. Вона відсахнулася в затінок за кабінкою. За хвилину Бебі приєдналася до неї.

— Дік усе ще тут.

— Так, я бачила його.

— Я гадала, йому вистачить такту виїхати непомітно.

— Це його пляж — по суті, він його відкрив. Старий Госс весь час твердить, що завдячує Дікові всім, що має.

Бебі незворушно подивилася на сестру.

— Даремно ми його відірвали від його велосипедних екскурсій, — сказала вона. — Що не кажи, а коли людину з низів витягують нагору, вона втрачає голову, і всі її чарівні манери — то тільки блеф.

— Протягом шести років Дік був мені ідеальним чо­ловіком, я не знала від нього нічого, крім добра, — ска­зала Ніколь. — Він жодного разу не скривдив мене і все робив для того, щоб я була щаслива.

У Бебі злегка випнулося підборіддя.

— Для цього він і навчався.

— Він уже пішов? — спитала Ніколь трохи згодом. — Здається, його потяг відходить рівно о дванадцятій.

Бебі визирнула з-за кабіни.

— Ні. Піднявся на терасу й розмовляє з якимись жін­ками. Та, зрештою, на пляжі вже так багато людей, що він навряд чи нас побачить.

Але він їх побачив, як тільки вони вийшли з-за кабін­ки, і стежив за ними очима, доки вони не зникли знову. Він сидів за столиком з Мері Мінгетті й пив ганусівку.

— Тієї ночі, коли ви нас визволили, ви були давнім, гарним Діком, — казала Мері. — От тільки під кінець жахливо обійшлися з Керолайн. Чому ви не хочете зав­жди бути милим? Адже могли б.

«Ну, дожився, — подумав Дік. — Мері Норт читає мені мораль!»

— Ваші друзі не припинили вас любити, Діку. Але сп’я­ну ви говорите людям жахливі речі. Я все літо тільки й роблю, що захищаю вас.

— Це класична фраза доктора Еліста.

— Ні, справді. Людям, зрештою, байдуже, п’яний ви чи тверезий... — Вона повагалася. — Ейб навіть у най­страшнішому запої ніколи не ображав людей так, як ви.

— Які ви всі нудні, — сказав Дік.

— Але ж крім нас нікого й немає! — вигукнула Ме­рі. — Якщо вам не до вподоби порядні люди, зв’яжіться з непорядними — і я подивлюсь, якої ви заспіваєте! Всі люди хочуть одного — втішатися життям, і, заважаючи їм, ви самого себе обкрадаєте, плюєте в криницю, з якої пили.

— А була така криниця? — спитав він.

Мері тепер втішалася розмовою, хоча й не усвідомлю­вала того — адже вона сіла з ним за столик тільки зі страху. Дік запропонував їй випити, але вона знову від­мовилася й повела далі:

— А звідки все це береться? Тільки зі звички потурати власним вадам. Але я не можу байдуже дивитися на такі речі після Ейба — після того, як на моїх очах гарна людина спилася до смерті...

Зі сходів збігла по-театральному безтурботна леді Ке­ролайн Сіблі-Бірс.

Дік почувався чудово — він випередив час і перебував у тому стані, якого звичайно досягають наприкінці доб­рого обіду, але це поки що виявлялося тільки в доброму, приємному, лагідному ставленні до Мері. Його очі, в цю хвилину ясні, як у дитини, просили співчуття, і він уже відчував давню потребу переконати співрозмовницю в тому, що у світі існують лише він і вона — останній жи­вий чоловік і остання жива жінка.

...Тоді йому не треба буде дивитися на ті дві інші по­статі, чоловіка й жінки, карбовані на тлі неба...

— Правда ж, я вам колись подобався? — спитав він.

— Подобався! Я була закохана у вас. Всі були зако­хані у вас. Ви б тільки пальцем кивнули — будь-яка жінка пішла б за вами...

— Між нами завжди існувало щось більше, ніж про­сто приязні почуття.

Вона зразу ж схопила принаду.

— Справді?

— Завжди. Я знав, як вам тяжко, й захоплювався ва­шою муж­ністю. — Діка вже брав сміх, і він відчував, що довго стримувати його не зможе.

— Я весь час догадувалася, що ви розумієте мене кра­ще, ніж будь-хто, — захоплено сказала Мері. — Розу­мієте по-справжньому. Може, через те я й почала боя­тися вас після того, як наші взаємини зіпсувалися.

Очі його всміхалися й тепло, й лагідно, наче виказую­чи затаєне почуття. Два погляди зустрілися, і вона від­далася йому очима, і він узяв її... Але внутрішній сміх звучав у ньому вже так голосно, що, здавалося, Мері от-от почує, — і Дік вимкнув світло, і вони знов опини­лися під сонцем Рів’єри.

— Мені вже час іти, — сказав він, підводячись і злегка заточуючись; гарне самопочуття зникло, кров повільно й тяжко пульсувала в скронях. Він підніс праву руку і з висоти тераси поблагословив пляж широким папським хрестом. З-під кількох парасолів визирнули здивовані обличчя.

— Я піду до нього. — Ніколь звелася на коліна.

— Нікуди ти не підеш, — сказав Томмі й владною ру­кою стримав її. — Годі вже.

XIII

Ніколь листувалася з Діком після свого нового одру­ження — писала про справи, про дітей. Часто вона каза­ла: «Я кохала Діка й ніколи його не забуду», — а Томмі відповідав: «Ну, звичайно, — навіщо ж його забувати».

Дік спробував був практикувати в Буффало, але діло, вочевидь, не пішло — Ніколь так і не дізналася чому, але через кілька місяців він повідомив, що перебрався до Батавії, містечка в штаті Нью-Йорк, де відкрив кабінет як лікар загальної практики, а трохи пізніше — що переїхав до Локпорта. Завдяки випадковому збігові обставин про його життя в Локпорті вона мала докладніші відомості: що він там багато їздить на велосипеді, що має успіх у дам і що на столі в нього лежить великий стос паперів, як кажуть, — поважний медичний трактат, уже майже завершений. Він чарує всіх бездоганними манерами, а одного разу на зборах з питань охорони здоров’я виголо­сив чудову промову про наркотики. Але потім у ньо­го виникли якісь неприємності через дівчину-продавщицю з бакалійної крамниці, та ще й якийсь пацієнт подав на нього позов, — і йому довелося залишити Локпорт.

Після цього він уже не просив, щоб діти приїхали до нього в Америку, і нічого не відповів на лист Ніколь, в якому вона питала, чи потрібні йому гроші. В останньо­му своєму листі він повідомляв, що тепер живе й прак­тикує в Женеві, штат Нью-Йорк, і чомусь у Ніколь ви­никло враження, що живе він там не сам, а з кимось, хто біля нього клопочеться. Вона відшукала Женеву в гео­графічному довіднику — там було сказано, що це ма­льовниче містечко. Може, вмовляла вона себе, в нього ще все попереду, як було в Гранта у Галені. Вже після того від нього надійшла листівка з поштовим штемпелем Хорнелла, зовсім маленького містечка у штаті Нью-Йорк, недалеко від Женеви; в усякому разі, зрозуміло, що він і досі живе десь у тих краях.

Примітки

В остаточному варіанті роман було названо «Ніч лагідна» (Tender is the Night), хоча інверсія в англійській мові не може бути байдужою до потрактування фрази, і, мені здається, що назва «Ніжна ніч», або ще точніше — «Ніжність — то ніч», рядок, взятий із вірша Кітса «Ода до солов’я» (1819) (до речі, і в українському перекладі фрагмента вірша, взятому за епіграф до роману, перший рядок «І вже з тобою я! Ніч лагідна така» ніби пояснюється другим: «...Та тут панує темрява хистка»), передала б сенс книжки із позначенням жанру «романтичний роман» (опущеному в українському перекладі) адекватніше, зберегла б певну таємничість, двозначність ніжності. Кітс був одним із улюблених поетів Фіцджеральда; в листі до дочки (3 серпня 1940 р.) він порівнює за силою емоційного впливу «Оду до солов’я» із дев’ятою симфонією Бетховена і пише: «Я ніколи не можу читати її без сліз».

На кінець 20-х років (як свідчать рукописи) до лінії молодого талановитого чоловіка додається лінія Розмері Хойт, якій віддається роль наратора в одній із частин. Взагалі роздуми про роль і функції оповідача у прозі посідали чільне місце в письменницьких пошуках Фіцджеральда.

На початок 1932 року Фіцджеральд розробив загальний план роману, його доконечна назва окреслилася лише в 1934 році, безпосередньо перед публікацією Тоді ж з’явилась і присвята заможнім друзям Джералду і Сарі Мерфі, у віллі яких на мисі Антиб Фіц­джеральди жили 1925 року. Саме цьому подружжю, на думку авто­ра, відповідала друга лінія його загального плану: тлом роману є клас багатих у своєму найкращому вираженні — такі, як родина Мерфі.

Можна простежити, як до роману «Ніч лагідна» було включено кілька фрагментів новел, написаних Фіцджеральдом протягом 1929—1930 рр. для журналу «Сетердей Івнінг Пост», зокрема «Пловці», «Побудка на зорі». Загалом попередні матеріали до роману були величезними, і письменник був переконаний не тільки в художній вартості своєї роботи, а й у комерційному успіху книги.

Проте цього не сталося: відгуки преси були досить критичними, а продати вдалося лише 15 тисяч примірників, що не покрило навіть того авансу, що його видавництво виплатило автору.

Письменник дуже болісно переживав невдачу, проте, не зневірився у тому, що написав дуже гарний роман. Він почав розмірковувати над тим, яким чином його доопрацювати, щоб зацікавити читача. Фіцджеральд мав намір видати однотомник своїх творів і для нього готував нову композицію роману «Ніч лагідна», за якої роман мав починатися від хронологічного початку. Друга частина мала передувати тій, що розпочинала роман у першому виданні. За життя Фіцджеральд завершив роботу над другою версією роману, а видав цю версію видатний американський критик Малькольм Каулі вже після смерті письменника. Причому він не вважав, що перероблений текст є кращим, ніж перший варіант, для нього вони просто доповнювали один одного.

Цей переклад зроблено із прижиттєвого, узгодженого з автором видання.

Антейль — Джордж Антейль (1900—1959), американський композитор-авангардист.

«Улісс» Джойса — «Улісс» (1922) — найвідоміший роман ірланд­ського письменника Джеймса Джойса (1882—1941), одного з осно­во­положників європейського модернізму.

«Тан» — щоденна французька республіканська газета, заснована 1861 року.

«Сетердей івнінг пост» — щотижневик, що виходив у США (Філа­дельфія) з 1821 до 1969 р.

…кокні — говірка лондонського простолюду.

«Ферст нешнл» — одна з американських кінокомпаній, заснована 1917 р. Дж. Д. Вільмсом.

«Феймес» — «Феймоус плейєрс» —одна із найстаріших американ­ських кінокомпаній, заснована 1912 р. Адольфом Цу­кором.

…місіс Бернет — Френсіс Еліза Бернетт (1849—­1924), американська письменниця, англічанка за походженням, автор кількох сентиментальних книг для дітей та юнацтва, зокрема популярного роману «Маленький лорд Фаунтлерой» (1886).

Ріфська республіка — військово-політичне об’єд­нання племен гірської області Ріф у Північному Марокко, яке до 27 травня 1926 р. залишалось незалежним, боронячись від спільних зусиль французьких та іспанських колоніальних військ.

«гарвардський стиль» — Гарвардський університет, найстаріший у США, заснований 1636 року і розташований у м. Кембридж (штат Массачусетс).

Свято Четвертого липня — Національне свято США, день проголошення незалежної самостійної держави.

«ізотта» — марка легкового авто.

...описаний у Пушкіна — Пушкіна названо помилково: йдеться про дуель Печоріна та Грушницького у романі М. Лермонтова «Герой нашого часу».

Одеон — театр драми і комедії у Парижі, побудований 1789 року.

Вест-пойнтська муштра — Вест-Пойнт — вій­ськова академія США (заснована 1802 р.), знаходиться поблизу Нью-Йорку на річці Гудзон; перший рік навчання тут присвячується, як правило, строєвій підготовці.

битва на Марні — йдеться про велику битву на Марні (5—12 вересня 1914 р.) між англо-французькими та німецькими військами під час Першої світової війни.

Портретами кронпринца — тут, мабуть, йдеться про спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Фердінанда, застреленого 28 червня 1914 р. у Сараєво, що й стало приводом для розв’язання Першої світової війни.

Генерал Грант — Улісс Сімпсон Грант (1822—1885) під час Громадянської війни у США був призначений президентом Лінкольном бригадним генералом, а з 1864 р. — головнокомандувачем війська Півночі. Під його керівництвом Північна армія здобула вирішальні перемоги при Піттерсбергу та при Аппоматоксі. 18-й президент США (1869—1877).

«Ундіна» — «Ундіна» (1811) — романтична повість Фрідріха де ла Мотта Фуке (1777—1843) про трагічне кохання русалки Ундіни до лицаря Гульдбранда.

Девід Герберт Лоуренс — Девід Герберт Лоуренс (1885—1930), анг­лійський письменник, есеїст, один з найвпливовіших майстрів модерністської прози, приділяв у своїй творчості значну увагу «філософії тіла».

«Розірвано срібний шнур, розколото золоту чашу» — фрагмент з Біблії (Екклезіаст, 12:6).

студентський бал Йєльського університету... — Йєльський уні­верситет — один із найстарших університетів США, заснований 1701 року, у місті Нью-Гейвен. Штат Коннектікут

...танагрська статуетка — танагра, давьогрецька теракотова статуетка.

Данкен Файф — Данкен Файф (близько 1768—1854) — відомий американський декоратор і мебльовий майстер, чий стиль вирізнявся еклектикою, але зроблені ним меблі були зручними та елегантними.

Луїза Олкотт — Луїза М. Олкотт (1832—1888), американська письменниця, авторка дидактичних книжок для дітей. Її найвідоміша книга «Маленькі жінки» (1868).

Графиня де Сегюр — Софі де Сегюр (уроджена Ростопчина, 1799—1894), автор популярних дитячих книжок.

Франкенштейн — Франкенштейн, герой роману анг­лійської письменниці Мері Шеллі (1797—1851) «Франкенштейн, або сучасний Прометей» (1818). Франкенштейн, молодий вчений, створює схоже на людину створіння з неживої матерії, і воно починає переслідувати людей, а врешті-решт знищує і свого творця, і себе. Авторка не дала цьому персонажу жодного імені, тому його часто називають за прізвищем його творця-вченого Франкенштейном. Це ім’я в значенні монстра й стало вже загальновизнаним. У такому значенні воно вжито й у цьому контексті.

«майор Хенгіст і Хорса» — Хенгіст і Хорса — брати, вожді племені ютів, які у У ст. н. е. вторглися у Британію.

Генерал Першінг — Джон Джозеф Першінг (1860—1948), американський генерал, командувач американського експедиційного корпусу в Європі під час Першої світової війни.

Гольдберг — Рубен Люцій Голдберг (1883 — ?), відомий американський карикатурист.

Кришталевий Палац — Кришталевий палац, фешенебельне місце відпочинку в одній з приміських зон Лондона, побудований 1854 року за проектом Джозефа Пакстона переважно із металевих конструкцій і шкла, що відтоді стали популярними будівельними матеріалами.

у Дягілєва — С. П. Дягілєв (1872—1929) — відомий росій­ський театральний діяч, організатор та антрепренер трупи «Російський балет», що з величезним успіхом виступала з 1913 до 1929 р. в Європі та Америці. Дягілєв відкрив і виховав таких бли­скучих балетних зірок, як С. Лифарь, В. Ніжинський та ін. В оформленні балетних і оперних спектаклей трупи брали участь такі відомі театральні художники, як О. Бенуа, Л. Бакст, А. Головін, М. Реріх та ін.

...комедійна акторка театру «Гран-Гіньйоль» — Гран-Гіньйоль, французький ляльковий театр, відкритий у Парижі у 1899 р.

...в «Кістках» — «Череп і кістка» — так у 1910—1920 рр. називалось студентське товариство старшокурсників Йєльського університету.

...хлопчисько з роману Таркінгтона — Бут Таркінгтон (1869—1946), американський письменник і драматург, автор романів із життя підлітків із Заходу «Пенрод» (1914), «Сімнадцять років» (1916).

...один із симптомів Чейн-Стокса — симптомами Чейн-Стокса є утруднене дихання, що супроводжує деякі захворювання мозку й серця.

Георг Третій — Георг ІІІ — англійський король з 1760 до 1820 рр., останні дев’ять років свого життя був не сповна розуму. Під час його правління Англія втратила свої колонії в Південній Америці.

Грант — Чарльз Грант, англійський політичний діяч. З 1805 р. очолював директорів Вест-Індської компаніїї, що тогувала, зокрема, з Північною Америкою.

Справа Арбакла — Сенсаційний судовий процес, на якому популярного американського коміка Арбакла було звинувачено в убивстві. Звинувачення не підтвердилося, але кар’єра для Арбакла стала неможливою.

Родсівський стипендіат — стипендія Родса надавала право навчатися в Оксфордському університеті студентам із США та анг­лійських колоній; фонд засновано 1902 року за заповітом англійського політичного діяча С. Родса (1853—1902), організатора захоплення англійськими колонізаторами територій у Північній та Центральній Африці.

Університет Джона Гопкінса — Університет Джона Гопкінса в американському місті Балтиморі, заснований 1867 р., відомий медицинським факультетом та клінікою при ньому.

Великий Фрейд — Зиґмунд Фрейд (1856—1939), австрійський лікар-психіатр та психолог, основоположник психоаналізу.

Фея Чорна Паличка у «Троянді й каблучці» Теккерея — йдеться про казку В. Теккерея «Троянда й каблучка» (1855): фея Чорна Паличка перетворює чоловіка на дверний молоток за те, що він був грубим зі своїми ближніми, а потім повертає йому справжній вид.

Грант за прилавком крамнички в Галені — В. Грант 1856 р. був звільнений з армії в чині капітана і у 1860—1861 рр. — аж до початку Громадянської війни, у якій він став услав­леним генералом, жив у невеликому містечку Гален, штату Іллінойс, працював у шкіряній крамничці свого батька.

Каліостро — Каліостро (справжнє ім’я Джузеппе Бальсамо, 1743—1795), італійський авантюрист, мандрував країнами Європи та Азії разом із дружиною, удавав вельмишановну персону та мага.

Крепеліна — Еміль Крепелін (1856—1926), видатний німецький психіатр, один із засновників клінічної психіатрії.

Лафатер — Йоганн Каспар Лафатер (1741—1801), швейцарський письменник, автор популярного наприкінці ХVІІІ ст. трактата з фізіогноміки.

Песталоцці — Генріх Песталоцці (1746—1827) — швейцар­ський педагог, один з основоположників теорії початкового на­вчання.

Альфред Ешер — тут припущено помилки. Мається на увазі Арнольд Ешер фон дер Лінт (1807—1872), швейцарський геолог, професор геології у Цюрихській політехнічній школі.

Зуппе — Франц фон Зуппе (1819—1895), авст­рійський композитор і дирижер, один з найвидатніших представників віденської класичної оперети.

Лотаріо — мабуть, йдеться про Лотаріо, героя «Повісті про безрозсудно цікавого» — вставної новели у ХХХІІІ­—ХХХІV роз­ділах І тому «Дон Кіхота»: Ансельмо умовляє свого друга Лотаріо ви­пробувати вірність Камілли, з якою Ансельмо нещодавно одружився; Камілла не в змозі встояти перед чарами Лотаріо.

Ліверант — торговець кіньми (horse-trader).

Навіженого Ентоні Уейна — Ентоні Уейн (1745—1790), один з генералів американської армії в роки війни за незалежність, що діставв прізвисько «навіженого» за нічний напад на англійські позиції.

Тімгад — Тімгад, стародавнє місто в південній частині Алжиру, засноване 100 року за імператора Траяна (53—117).

Ворд Маккалістер — Ворд Маккалістер (1827—1895), американський громадський діяч; 1892 р. уклав список чотирьох­сот родин Нью-Йорку, які, на його думку, належали до «вищого світу»

Syndicat d’Initiative — (франц.) — Синдикат ініціативи, організований для виявлення місцевих ресурсів.

Телемарк — різновид повороту в горно-лижному спорті.

Юнг, Блейлер,Фрейд, Форель — Карл Густав Юнг (1875—1961). Швейцарський психолог та психіатр, засновник теоріїї «колективного підсвідомого»; Ейген Блейлер (1857—1939), швейцарський психіатр і психолог, старший сучасник і колега З. Фрейда; Огюст Анрі Форель (1848—1931), швейцарський невропатолог і психіатр; Альфред Адлер (1870—1937), австрійський лікар-психіатр і психолог, учень Фрейда, фундатор школи «індивідуальної психології».

«Любов до трьох апельсінів» Прокоф’єва — «Любовь к трем апельсинам» (1919), комічна опера С. Прокоф’єва (1891—1953) на сюжет К. Гоцці.

«залізна діва» — середньовічне знаряддя тортур: катований уміщався у залізний ящик у формі людської постаті, після чого зачинялися спеціальні дверцята і в його тіло встромлялися залізні кілки, якими зсередини цей ящик було споряджено.

Свенгалі — один з персонажів книги «Трільбі» (1894) англійського письменника Дю Морьє (псевдонім Дж. Л. Буссона. 1834—1896). Свенгалі володів секретами гіпнозу.

Імператор Максиміліан — тут ідеться про пам’ятник Максиміліану (1459—1519), австрійському ерцгерцогу, імператорові «Священої Римської імперії» з династії Габсбургів.

Una novella di Saincllair Lewis «Main Street» — тут ідеться про роман Сінклера Льюїса «Головна вулиця» (1920), завдяки якому він зажив світової слави і отримав першу в американській літературі Нобелівську премію (1930).

Едни Фербер — Една Фербер (1887—1968) — американська письменниця; у 10—20-ті роки ХХ ст. написала кілька романів з центральними жіночими образами.

С. 276 — Нові Валентіно — Рудольф Валентіно (1895—1926), популярний американський актор німого кіно, італієць за похо­дженням; з великим успіхом виступав у амплуа героя-коханця.

...Майкла Арлена — Майкл Арлен (1895—1956), англій­ський письменник; у 20-ті роки був надзвичайно популярним його роман «Зелений капелюшок» (1924).

Кітс — Джон Кітс (1795—1821), англійський поет-романтик, помер у Римі.

Меріон Кроуфорд — Меріон Кроуфорд (1854—1909), американський письменник, який після 1885 р. жив в Італії, автор численних романів із великосвітського життя.

Норма Толмейдж — Норма Толмейдж (1895—1957) — відома актриса американського німого кіно, створила образ жіночної сентиментальної героїні, яка зустрічається із жорстоким світом; зокрема, знімалась у фільмі «Дама з камеліями».

...реакції Вассермана — Аналізи на реакцію Вассермана (на ім’я Августа фон Вассермана (1866—1925), німецького мікробіолога та імунолога) — методика діагностики сифілісу.

...розпусничав у Харроу — Харроу, закритий приватний привілейований навчальний заклад для хлопчиків (заснований 1571 р.), розташований у Харроу, недалеко від Лондона.

...кантаридин — нервово-шкірний збуджувач.

...кабіло-берберо-сабейсько-індіанська — кабіли — бербер­ський народ, мешкає у гірських районах Північного Алжіру; Сабей­ське царство — стародавня держава (VІІІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е.) у Південній Аравії.

...лорда Генрі Форда — Генрі Форд (1863—1947) — американський промисловець, засновник автомобільної промисловості у США, творець першого у світі конвеєра для автозборки; герцогське прізище Бекінгемів — одне з найдавніших в Англії (вперше згадується в ХІ ст.), герцогський титул одержав 1623 р. при Якові І, його компанія проіснувала до 1889 р. Форд не був лордом, тут Дайвер швидше звертається до метафори, аби позначити всевладність Форда.

Грант у Галені — див. коментар до С. 158.

Української мовою твори Ф. С. Фіцджеральда перекладав М. Пін­­чевський:

«Повернення до Вавилона» / Сучасна американська новела. — К., Дніпро; 1976

«Ніч лагідна» (1975); «Великий Гетсбі» (1982).

В. К. Кухалашвілі є автором наукової розвідки «Ф. С. Фіцджеральд і американський літературний процес 20—30-х років ХХ ст.» (К., «Наукова думка», 1983) та автором передмови і післямови до романів Ф. С. Фіцджеральда.

Новелістику Ф. С. Фіцджеральда в контексті історії американської літератури досліджувала В. І. Оленєва («Современная американская новелла», К., Наукова думка, 1973.) До романістики письменника. зверталась Т. Денисова («На пути к человеку», 1973; «Экзистенциализм и современный американский роман» (1985); «Роман і романісти США ХХ ст.» (1990); загальну характеристику творчості письменника подано у підручнику з літератури США ХХ ст. («Історія американської літератури ХХ ст», 2002).

Т. Денисова