Ніч лагідна

I

Навесні 1917 року, коли доктор Річард Дайвер уперше приїхав до Цюриха, йому виповнилося двадцять шість років — чудовий вік, найкраща доба парубоцтва, для Діка не потьмарена навіть тим, що у світі точилася війна, бо він уже тоді являв собою надто велику цінність, надто значне капіталовкладення, щоб пускати його на гармат­не м’ясо. Згодом, через багато років, йому почало зда­ватися, що і в затишку швейцарських курортів він жерт­вував собою; а втім, він так і не утвердився в цій думці, а тоді, в 1917-му, тільки сміявся й ніяково казав, що особисто його війна оминула. До Цюриха він прибув за наказом начальства — закінчити освіту й здобути вчений ступінь.

Швейцарія була островом, який з одного боку омивали буремні хвилі, що набігали з Горіції, а з другого — во­доверті, що народжувалися на Соммі та Ені. В той час здавалося, що серед іноземців, якими були переповнені кантони, більше підозрілих осіб, ніж справжніх хворих, але тут можливі були тільки припущення, бо типи, що перешіп­тувалися в темних вуглах бернських та женевських кафе, могли бути й скупниками діамантів чи комівояже­рами. Проте всі добре бачили, як між прозорими Невшательським та Баденським озерами зустрічаються й розминаються довжелезні потяги, набиті сліпими й без­ногими, смертельно покаліченими обрубками людей. На стінах пивниць і у вітринах магазинів ще висіли яскра­ві плакати 1914 року, що засвідчували готовність швей­царців захищати свої кордони: воїни, молоді й старі, люто дивилися з висоти гір на примарні орди французів та німців. Ці плакати мали надихати швейцарців, на­гадуючи їм про те, що й вони нюхали якщо не порох, то чад ура-патріотизму перших днів війни. Різанина трива­ла, плакати вицвітали, і, коли Сполучені Штати встряли у війну, нікого це не здивувало так, як європейську се­стру заокеанської республіки.

Доктор Дайвер на той час уже встиг побачити війну здалеку: 1914 року він навчався в Оксфорді як родсівський стипендіат від штату Коннектікут. Повернувшись на батьківщину, він через рік завершив навчання в університеті Джона Гопкінса, а 1916 року, гнаний страхом, що великий Фрейд може загинути від авіаційної бом­би, подався до Відня. Життя вже й тоді ледь жевріло в тому місті, але Дік спромігся роздобути трохи вугілля й гасу — досить для того, щоб, сидячи в кімнатці на Даменштіфтгассе, писати статті, які він потім знищив, а через деякий час відновив з пам’яті й поклав в основу книжки, що вийшла в Цюриху 1920 року.

У житті кожного з нас є час, який ми згадуємо з особ­ливою любов’ю, пора героїчних звершень, і саме таким був той час для Діка Дайвера. Тоді він ще не здогаду­вався про силу власного магнетизму і вважав, що взаєм­на симпатія і приязнь є основою стосунків у кожному здоровому людському товаристві. Ще в Нью-Хейвені хтось якось назвав його Щасливець Дік, і це прізвисько запам’яталося йому.

— Ти щасливець, Діку, щасливець, — мурмотів він со­бі під ніс, кружляючи кімнатою в останніх відсвітах каміна. — Ти знайшов-таки те, що треба, друже. Ніхто не знав, де треба шукати, а ти прийшов і знайшов.

На початку 1917 року, коли з вугіллям стало зовсім сутужно, Дік почав опалювати кімнату підручниками — їх у нього накопичилося не менше сотні; та щоразу, кидаючи підручник у камін, він відчував радісне піднесення, бо знав, що увібрав у себе зміст тієї книжки і навіть через п’ять років зміг би скласти її конспект, якщо на той час вона ще буде чогось варта. Коли килимок з підлоги, на­кинутий на плечі, вже не рятував від холоду, він сідав перед каміном і спалював підручники з тією безтурбот­ністю вченого, яка найбільш близька до рай­ського бла­женства, безтурботністю, що, однак, як ми побачимо да­лі, скоро мала скінчитися.

А поки що йому гріх було б нарікати на життя — не­абиякою мірою завдяки здоров’ю, загартованому впра­вами в спортивному залі Нью-Хейвена та купанням у зимовому Дунаї. В кімнаті він мешкав з Елкінсом, дру­гим секретарем посольства; іноді до них навідувалися дві гарненькі дівчини — гостини ці зводилися, проте, до чаювання, так само як і його нечасті візити до посоль­ства. Спілкування з Едом Елкінсом уперше примусило його засумніватися в глибині власних розумових проце­сів; йому здавалося часом, що вони не так уже й відріз­няються від тих, що точаться в голові Елкінса, Елкінса, який міг назвати всіх захисників нью-хейвенської фут­больної команди за останні тридцять років.

«А Щасливцеві Діку ніяк не можна бути таким-от само­вдоволеним піжоном; цілісність вдачі йому протипо­казана, він повинен мати якусь щербину. І треба, щоб саме життя лишило на ньому рубці; хвороба, чи неща­сливе кохання, чи комплекс неповноцінності — це все не те, хоч і непогано було б попрацювати над собою і на­ново вимурувати зруйновану частину будівлі так, щоб вона стала ще кращою».

Він кепкував із себе за такі розумування, називав їх гучними фразами й «американськими витребеньками» — бо вважав марно­слів’я, не підкріплене працею мозку, суто американською рисою. Але він добре розумів, що цілісність його вдачі пояснюється тільки браком життє­вого досвіду.

«Одного тільки можу тобі побажати, дитино моя, — каже фея Чорна Паличка в «Троянді й каблучці» Теккерея, — трішки нещастя».

А іноді він спростовував власні аргументи: «Чи ж я ви­нен, що Піт Лівінгстон того дня сховався в роздягальні і всі ми ноги виходили, шукаючи його, але так і не зна­йшли? І стипендію одержав я, хоч і не мріяв про неї, бо не мав ніяких знайомств. Піт був найкращою кандида­турою, його висунули цілком заслужено, і не він, а я мав тоді ховатися в роздягальні. Може, я й сховався б, якби міг подумати, що маю бодай якісь шанси. А втім, Мерсер недаремно внадився до мене того остан­нього місяця. Його відвідини означали, що я маю шанси, і я це знав. І був би останнім дурнем, якби сам усе зі­псував, вигадавши собі якийсь “комплекс”».

Після лекцій він не раз обговорював це питання з од­ним молодим інтелектуалом з Румунії, і той його заспо­коював: «Чи може хтось довести, що «комплекс» у су­часному розумінні цього слова був у Гете чи, скажімо, в такої людини, як Юнг? Ти не філософ-романтик, а вчений. Для тебе головне — пам’ять, наполегливість, зав­зяття і передусім — здоровий глузд. Невміння правильно оцінювати свої можливості — ось що може тобі зашко­дити в майбутньому. Один мій знайомий два роки згай­нував, щоб вивчити мозок панцерника, сподіваючись, що врешті-решт знатиме про мозок панцерника більше, ніж будь-хто. Я з ним сперечався, переконував, що він, по суті, не розсуває межі людських знань, що вибір його надто довільний. І що б ти думав? Коли він, нарешті, послав свою працю до одного медичного журналу, йому її повернули, бо вже підготували до друку статтю іншо­го автора на ту саму тему».

Коли Дік приїхав до Цюриха, його ахіллесових п’ят не ви­стачило б стонозі, та все ж їх було задосить: це були ілюзії вічної сили й вічного здоров’я і наївна віра в природжену доброту людини — ілюзії цілого народу, брехня багатьох поколінь матерів, які присипляли своїх дітей байками, ніби надворі вовків немає, хоч вовки ви­ли під вікнами їхніх хатин.

Разом з дипломом Дік одержав наказ їхати у Фран­цію, в Бар-сюр-Об, де саме формувався неврологічний госпіталь. Там, щоправда, його чекало розчарування: на своїй посаді він мав не стільки лікувати, скільки адмі­ніструвати. А втім, у нього лишалося досить часу, щоб скласти короткий підручник і зібрати матеріал для ще однієї книжки. Навесні 1919 року він демобілізувався й повернувся до Цюриха.

Сказане вище схоже на початок біографії, з якого ще не відомо, однак, чи герой, як Грант за прилавком крам­нички в Галені, вже чує поклик долі, сповненої подви­гів та випробувань. Тож не будемо томити читача: в житті Діка Дайвера настав час звершень.

II

Був вологий квітневий день; довгі хмари ринули нав­скоси над Альбісгорном, а вода в озері здавалася зовсім нерухомою. Цюрих чимось нагадує американські міста. Після Франції Дікові бракувало тут чогось, і тільки че­рез два дні він збагнув, чого саме, — французьких сліпих вуличок, за якими, здавалося, вже немає нічого. В Цю­ріху ж усе нагадує про те, що лежить за межами Цюриха: від гостроверхих дахів погляд сам собою переходить на гірські пасовиська (і ти ніби чуєш подзеленькування дзвіночків), а над тими схилами здіймаються вищі, ви­сочіють вершини — і все життя ніби поривається вгору, до блакитного, як на поштовій листівці, неба. Альпійська країна, батьківщина іграшок та фунікулерів, каруселей і милозвучних курантів, була якась нереальна й несправ­жня, тут не відчувалося під ногами землі, як у Франції, де виноградні кущі рос­туть у тебе з-під ніг.

Колись, пробувши кілька днів у Зальцбургу, Дік від­чув, що тоне в столітніх хвилях купленої та запозиченої музики; тепер у Цюриху, в університетських лаборато­ріях, досліджуючи кору головного мозку, він сам собі здавався вже іграшкарем, а не тим поривчастим хлоп­цем, який два роки тому вихором вривався у старий навчальний корпус університету Джона Гопкінса, анітрохи не збентежений іронічним поглядом величезного Христа у вестибюлі.

І все-таки він вирішив ще на два роки залишитися в Цюриху, зумівши гідно оцінити працю іграшкарів, яка, вимагаючи виняткової точності, виховує і виняткове тер­піння.

Тепер він їхав до клініки Домлера на Цюрихському озері навідати Франца Грегоровіуса. Франц був невро­патологом і мешкав при клініці; родом він був із Захід­ної Швейцарії, віком — на кілька років старший від Діка. Він уже чекав гостя на трамвайній зупинці — ефектна, демонічна постать, такий собі Каліостро, але з очима святого. Франц належав до третього коліна ди­настії Грегоровіусів; його дід навчав Крепеліна ще тоді, коли психіатрія тільки народжувалася як наука. Вдачу Франц мав горду, палку і наївну — він уважав, зокрема, що наділений неабиякою гіпнотичною силою. Хоч спад­ковий талант Грегоровіусів-учених і зійшов майже нанівець за попередні покоління, з Франца все-таки вийшов би першо­рядний клініцист.

У машині він попросив Діка:

— Розкажіть, як ви воювали. Чи змінила вас війна? Зовні начебто ні — те ж бездумне й вічно молоде амери­канське обличчя, хоч я й знаю, що бездумності вам не закинеш.

— Я війни не бачив, Франце. Хіба це не було зрозуміло з моїх листів?

— Це неістотно, — ми тут лікуємо від контузії людей, що тільки здалеку чули гуркіт повітряного нальоту. І на­віть таких, що знають про це тільки з газет.

— Нісенітниця якась!

— Може, й так, Діку! Але наша клініка — для паці­єнтів багатих, і ми таких слів не вживаємо. А тепер зізнайтеся: ви приїхали заради мене чи заради тієї американки?

Вони скоса глянули один на одного. Франц загадково всміхнувся.

— Звісно, я спочатку читав усі листи, — мовив він басом, по-діловому. — Та коли її справи пішли на краще, я припинив їх читати, бо вирішив, що це вже буде нечемно. Вважайте, що ви її поставили на ноги.

— То вона одужала? — запитав Дік.

— Цілком. Вона була під моїм постійним наглядом, мені доручають майже всіх хворих з Англії та Америки. Вони звуть мене доктором Грегорі.

— Я поясню вам, як усе вийшло з тією дівчи­ною, — сказав Дік. — Я бачив її, власне, тільки один раз, коли приїхав попрощатися з вами перед від’їздом до Франції. Я тоді вперше надягнув військовий мундир і почувався страшенно ніяково — першим віддавав честь рядовим і таке інше.

— А чому ви сьогодні не в мундирі?

— Сьогодні? Господи, та я вже три тижні як демобілі­зувався! Тож слухайте: попрощавшись з вами, я пішов до отієї споруди над озером, де залишив свій велосипед.

— До «Кедрової альтанки».

— ...Вечір був чудовий, — місяць уповні над тією вер­шиною...

— Над Кренцеггом.

— ...Попереду йшла медсестра з якоюсь дівчиною. Я на­віть не подумав, що ця дівчина може бути пацієнт­кою. Наздо­гнавши їх, я спитав у медсестри, о котрій відходить трамвай, і далі ми пішли разом. Дівчина здалася мені найвродливішим створінням у світі.

— Вона й тепер така.

— Вона сказала, що вперше бачить американський мундир, ми побалакали трохи і розійшлися. — Він при­мовк, вдивляючись у знайомий краєвид, а тоді додав: — Тільки я не такий загартований, як ви, Франце; завжди, коли я бачу таку гарну оболонку, мені прик­ро думати про те, що під нею сховано. Оце й усе наше знайомство. А по­тім почали надходити листи.

— Це знайомство її врятувало, — патетично виголосив Франц. — Воно викликало радикальну зміну в її стані. Власне, тому я й облишив сьогодні всі свої справи й по­дався вам назустріч. Перше ніж ви побачитеся з нею, нам треба докладно все обговорити. До речі, щоб мати цю можливість, я відпустив її до Цюриха за покупка­ми. — Голос його переможно дзвенів. — Відпустив без медсестри, з іншою, не такою врівноваженою хворою. Я пишаюся цим успіхом і дуже радий, що завдяки випадку ви стали моїм помічником.

Машина мчала понад Цюрихським озером, а по інший бік шосе розлягалася родюча долина, де серед зелених пасовиськ на невисоких пагорках ліпилися мальовничі шале. Сонце випливло в блакитне море небес, і перед ними раптом засяяла Швейцарія в усій своїй красі — з її мелодійними, веселими звуками, з її свіжими, чистими пахощами бадьо­рості й здоров’я.

Заклад професора Домлера — три старих корпуси і два нових, на схилі невеликого узвишшя понад озером — був заснований десять років тому і відтоді став першою пси­хіатричною клінікою сучасного типу; невтаємничена лю­дина не зразу здогадалася б, що перед нею притулок для зламаних, неповноцінних, небезпечних для су­спільства жителів нашої землі, хоч два з п’яти корпусів оточував високий мур, щоправда, замаскований зеленим плетивом винограду. У полі якісь люди громадили солому; між деревами на території клініки гуляли хворі в супроводі медсестер, які, зачувши наближення машини, застереж­ливо вимахували білим прапорцем.

Франц припровадив Діка до свого кабінету й попросив дозволу на півгодини вийти. Лишившись на самоті, Дік походжав по кабінету, намагаючись скласти уявлен­ня про Франца з безладдя, що панувало на його письмо­вому столі, з його книжок, з книжок його батька та ді­да — які вони написали самі чи придбали, — нарешті, з великого, з коричневим відливом фотопортрета батька, що за священним швейцарським звичаєм висів на стіні. В кабінеті було накурено; розчинивши двері на терасу, Дік впустив усередину скісне сонячне проміння. І рап­том думки його заполонила та хвора дівчина.

За вісім місяців він отримав від неї з півсотні листів. У першому вона ніяково пояснювала, що бере приклад з американських дівчат, які пишуть листи незнайомим солдатам, що його прізвище й адресу дав їй, на її про­хання, доктор Грегорі; вона сподівається, що не дуже докучатиме йому, якщо час від часу надсилатиме кілька слів з побажанням здоров’я й успіхів і т. ін.

У першому посланні неважко було впізнати стиль, запозичений із «Зайчика-Побігайчика» та «Облудниці Моллі» — сентиментально-розважальних епістолярних романів, якими в той час захоплювалася вся Америка. Проте на цьому схожість кінчалася.

Листи поділялися на дві групи: ті, що надходили до перемир’я, мали виразно патологічний характер, реш­та ж, аж до найостанніших, писалися цілком здоровою людиною, що поступово виявляла все багатство своєї на­тури. В останні нудні місяці у Бар-сюр-Обі Дік уже че­кав цих листів нетерпляче; а втім, навіть між рядків пер­ших послань він читав більше, ніж було доступно Францові.

«Mon capitaine! [15]

Побачивши вас, я подумала, що ви дуже вродливий чоловік і вам пасує військовий мундир. А ще я подумала, je m’en fiche [16] і французькою, і німецькою. Я вам теж сподобалася, але це я вже чула не раз, набридло. Якщо ви знову приїдете сюди з отими ницими й злочин­ними намірами, які зовсім не личать джентльменові, то нарікайте самі на себе. А втім, ви, здається, сумирніший від інших і взагалі нагадуєте великого пухнастого кота.

Мені особисто подобаються лише тихі хлопчики. А ви тихий? Я десь таких уже зустрічала, тільки не пам’я­таю де.

Не гнівайтеся на мене, це мій третій лист до вас, я його або відправлю зразу, або не відправлю зовсім. Я часто думаю також про місячне сяйво, і в мене зна­йшлося б скільки завгодно свідків, якби мене випустили звідси.

Мені сказали, ніби ви теж лікар, але поки ви кіт, це не суттєво. У мене страшенно болить голова, тож ви не гні­вайтеся, що я гуляю, мов остання якась, із білим котом, сподіваюсь, ви розумієте. Я володію трьома мовами, а з англійською — чотирма, і могла б придатися вам як пе­рекладачка, якби ви забрали мене до Франції, я певна, що впоралася б, якби всіх позв’язували ременями, як у середу. А сьогодні субота, і ви далеко, і, може, вас уже вбили.

Приїздіть до мене знов коли-небудь, адже я тут буду зав­жди, на цьому зеленому пагорбі. Хіба що мені дозволять написати татові, якого я так люблю.

Не гнівайтеся. Я сьогодні сама не своя. Напишу, коли почуватимуся краще.

Всього найкращого.

Ніколь Воррен

Не гнівайтеся на мене».

«Капітане Дайвере!

Я знаю, з такими нервами, як у мене, длубатися в собі не можна, але я хочу, щоб ви знали про мене все. Мину­лого року, чи й не минулого, в Чикаго, я дійшла до того, що вже не могла розмовляти зі слугами й виходити на вулицю, і все чекала, щоб мені хтось пояснив, що зі мною коїться. Хтось же повинен був мені пояснити. Ад­же сліпого не кидають посеред вулиці. Але ніхто не ка­зав мені всієї правди — тільки наполовину, а в мене в голові все так плуталося, що я вже не знала навіть, скільки буде двічі по два. Знайшовся тільки один — француз, офіцер, що все зрозумів. Він подарував мені квітку й сказав, що вона «plus petite et moins entendue» [17]. Ми заприязнилися. А потім він її відібрав. Мені ставало дедалі гірше, але ніхто нічого не пояснював. Тільки спі­вали мені пісеньку про Жанну д’Арк, а я ображалася й плакала, бо тоді ще мала голову на плечах. Мені радили займатися спортом, але я не хотіла. Потім я вийшла з дому й пішла бульваром Мічиган — ішла довго-довго, але за мною послали машину й наздогнали. Я не хотіла сідати в машину, і мене затягли силоміць, а там були санітарки. Відтоді я вже помалу почала розуміти, бо побачила, як воно буває в інших. Отож, тепер ви все знаєте. Тут я ніколи не одужаю, бо лікарі не дають мені спокою і все розпитують про речі, які мені треба за­бути й не згадувати. Через те я сьогодні написала татові, щоб приїхав і забрав мене звідси. Я дуже рада, що вам подобається ваша робота, напевно, це дуже цікаво, оглядати людей і відпускати їх додому».

А це з іншого листа:

«Ви могли б пропустити один огляд і написати мені листа. Мені нещодавно надіслали грамофонні платівки із записами уроків, щоб я не забувала, а я їх усі побила, і через це доглядальниця зі мною не розмовляє. Платівки були англійські, а вона все одно нічого не розуміла. В Чикаго один доктор сказав, що я симулянтка, цебто він хотів сказати, що я шосте близня, а він ще ніколи таких не бачив. Але я на той час знавісніла вже по-справжньому, тож мені було однаково. А коли я навіс­нію, мене ніщо не обходить, хай навіть кажуть, що в ме­ні сидить мільйон дівчат.

Ви того вечора казали, що навчите мене грати. А я гадаю, кохання — це найголовніше або повинне бути найголов­нішим.

В усякому разі, я дуже рада, що лікарський огляд за­бирає у вас весь вільний час.

Toute а vous [18]

Ніколь Воррен»

Були й інші листи, в яких безпорадні цезури утворю­вали тривожні ритми.

«Дорогий капітане Дайвере!

Пишу вам тому, що не маю до кого звернутися, і мені здається, що коли навіть така хвора людина, як я, ба­чить усю безглуздість свого становища, то вам це зрозуміло й поготів. Моя душевна недуга вже минула, цілковито розбивши й зламавши мене — саме цього тут, видно, і домагалися. Мої родичі облишили мене напризволяще, і я вже не чекаю від них ані допомоги, ані співчуття. Я біль­ше не можу витримати, подальше перебування тут оста­точно доконає мене, і взагалі це марнування часу, бо всі чудово розуміють, що голову мою вилікувати неможливо.

Я опинилася в цьому закладі, який є, власне, будинком для напівбожевільних, тільки тому, що ніхто не наважив­ся сказати мені правду. Якби я спочатку все знала, як знаю тепер, то я б усе витримала, вистачило б сили, але ті, що повинні були розплющити мені очі, не схотіли цього зробити. А тепер, коли я вже все знаю й заплатила за це знання такою дорогою ціною, вони не мають наміру відмов­лятися від своїх собачих звичок і наполягають, щоб я ду­мала, як раніше. А надто один тут старається, та в нього нічого не вийде.

Я страшенно самотня, мені тяжко без друзів і рідних, які лишилися далеко за океаном, і я не знаходжу собі місця, тиняюся сама не своя. Якби ви могли влаштувати мене перекладачкою (я вільно володію французькою й німецькою, досить добре італійською й більш-менш пристойно іспанською), або в санітарний загін, або медсестрою (я б і на курси пішла, якщо треба), — це було б для мене великим щастям».

І далі:

«Якщо ви вважаєте, що я неправильно пояснюю свій стан, ви могли б принаймні дати своє пояснення, я б вам повірила, бо у вас обличчя добре, як у кота, а тут скрізь обличчя хитрі й підступні. Доктор Грегорі дав мені ва­шу фотокартку, ви на ній не такий гарний, як у мундирі, зате молодший».

«Mon capitaine!

Дуже приємно було отримати від вас листівку. Я з цікавістю дізналася, що ви нещадні до недосвідчених медсестер, — будьте певні, я добре зрозуміла ваш натяк. А я гадала, коли побачила вас, що ви не такий, як усі».

«Дорогий капітане!

Сьогодні я розмірковую так, а завтра — інакше. В цьому все моє лихо, а ще в тому, що мені кортить чинити всім на зло і я ні в чому не знаю міри. Чи не порадите ви мені якого-небудь психіатра? Тут усі лежать у ваннах і спі­вають «Грайся, розважайся у своїм садочку», але я не маю ані свого садочка, ані розваг, ані надії на те, що колись їх матиму. Вчора в кондитерській вони знову взялися за своє. Я була б стукнула того типа вагою, але мене стримали.

Більше я вам не писатиму. В голові все плутається».

Потім місяць не було листів. І раптом — перелом:

«...Поволі повертаюся до життя...»

«...Дивлюся на квіти, на хмари...»

«Війна скінчилася, а я, власне, і не усвідомлювала, що була війна...»

«...Ви такий добрий! І, напевно, дуже розумний, хоча й схожий на білого кота. А втім, цього не видно з тієї фотокартки, яку мені дав доктор Грегорі...»

«...Сьогодні була в Цюриху; яке це дивне почуття — знову побачити місто...»

«...Сьогодні їздила до Берна; не місто, а казка: на кожному кроці годинники...»

«...Сьогодні ми ходили на гору, високо-високо, аж туди, де рос­туть едельвейси...»

Тепер листи надходили не так часто, як раніше, але він на всі відповідав. Якось вона написала:

«Я так хочу, щоб хтось закохався в мене, як закохува­лися давно, ще до моєї хвороби. Але, мабуть, про таке мені ще годі мріяти».

Проте коли Дік чомусь запізнювався з відповіддю, в листах її палахкотіла тривога, схожа на безтямну три­вогу кохання: «Певно, я набридла вам...», «Тепер я розу­мію, що виходила за межі...» «Цілу ніч не давала заснути думка, що ви захворіли».

Дік і справді хворів на інфлуенцу і після хвороби ще довго ходив кволий і байдужий до всього й на листи від­повідав тільки з ввічливості. А потім думки про Ніколь витіснила цілком реальна постать штабної телефоністки, що прибула до Бар-сюр-Оба з Вісконсіна. Вона мала червоні, як на рекламному плакаті, вуста, і в офіцерській їдальні була відома під прізвиськом «Штучка-з-Ручкою».

Франц, статечний, і самовпевнений, повернувся до ка­бінету. Дік знову подумав, що з Франца вийшов би чу­довий клініцист: тиради, що їх він виголошував перед медсестрами й пацієнтами то лунким і мелодійним, то уривчасто-різким голосом, ішли не від надміру нервової енергії, а від його безмежного, хоча й нешкідливого мар­нославства. Свої справжні почуття він умів тамувати й тримати при собі.

— Тож продовжимо про цю дівчину, Діку, — сказав він. — Я дуже хочу почути, як вам служилося, та й са­мому є що розповісти, але спочатку завершімо розмову про цю дівчину. Я давно чекав цієї нагоди.

Він відчинив шухляду, витяг стос паперів, погортав їх, але ви­рішив, очевидно, що вони тільки заважатимуть, і, відклавши папери, розповів Дікові історію Ніколь.

III

Приблизно півтора року тому доктор Домлер почав отримувати з Лозанни досить розпливчасті листи від містера Девре Воррена з чиказької родини Ворренів. Доктор Домлер призначив, якого дня йому з’явитися, і містер Воррен прибув до клініки із своєю шіст­надцяти­річною дочкою Ніколь, дівчиною вочевидь хворою; на час розмови містера Воррена з лікарем медична сестра, що супроводила дівчину, повела її на прогулянку.

Воррен, напрочуд вродливий чоловік років сорока, був зразковим представником американської нації — висо­ким, плечистим, ставним, «un homme très chic» [19], як ка­зав потім доктор Домлер Францові. Його великі сірі очі були трохи запалені від веслування під яскравим сон­цем на Женевському озері, в поводженні вгадувався си­барит, що знає життя тільки в найприємніших його про­явах. Розмовляли вони німецькою мовою — як виявилося, гість здобув осві­ту в Геттінгені. Він був помітно схвильо­ваний, нервувався.

— Докторе Домлер, у моєї дочки щось негаразд із психі­кою. Я показував її десяткам фахівців, наймав най­кращих до­глядальниць, вона пройшла кілька курсів лі­кування, але ніщо не допомагає, і стан її мене дуже непокоїть! Мені порадили звернутися до вас.

— Чудово, — сказав доктор Домлер. — Розкажіть про хворобу з самого початку.

— Початку, власне, немає. Наскільки мені відомо, в нашій родині душевнохворих не було ані з мого боку, ані з боку дружини. Дружина померла, коли Ніколь виповнилося одинадцять років, і відтоді я був для неї батьком і ма­тір’ю... Батьком і матір’ю водночас.

Він розчулено вимовив ці слова. На його очах висту­пили сльози, і доктор Домлер аж тепер почув, що від нього злегка тхне спирт­ним.

— Вона була чарівною дитиною, всі нестямно любили її, геть усі, хто її знав. Весела, розумна, жвава, як іскор­ка. Любила читати, малювати, танцювати, грати на роя­лі. Дружина казала, що вона єдина з наших дітей ніколи не плакала ночами. У мене є ще старша дочка, був і син, він помер маленьким, але Ніколь була... Ніколь... Ні­коль була...

Він затнувся, і доктор Домлер підказав:

— Цілком нормальною, здоровою, життєрадісною ди­тиною.

— Атож, атож, цілком.

Доктор Домлер чекав. Містер Воррен похитав голо­вою, скрушно зітхнув, глянув скоса на доктора Домлера і знову втупив погляд у підлогу.

— Місяців вісім тому, чи шість, а може, й десять — ніяк не пригадаю, де ми жили тоді, — вона почала пово­дитись якось дивно, незвично. Старша дочка першою звер­нула на це увагу й сказала мені, а я не помічав нічого, для мене Ніколь була така ж сама, як і завжди, — пояснив він квапливо, ніби ви­правдуючись, — така сама ми­ла й ласкава дівчинка. Поки не стався цей випадок із камердинером.

— Ага! — сказав доктор Домлер і кивнув сивою голо­вою, ніби він, як Шерлок Холмс, знав, що в цьому місці обов’язково з’явиться камердинер, саме камердинер, а не хтось інший.

— Я мав камердинера, він прослужив у мене багато років, до речі, він швейцарець. — Він глянув на доктора Домлера, немов сподіваючись, що той виявить патріо­тичний захват. — І от Ніколь раптом узяла собі в голову, ніби мій камердинер переслідує її. Тепер я певен, що це — нісенітниця, але тоді повірив і зразу ж показав йому на двері.

— А в чому саме вона його звинувачувала?

— Отож-бо і є, що лікарі не могли домогтися від неї нічого конкретного. Вона мовчала й дивилася на них так, ніби вони самі повинні все знати. Очевидно, вона приписувала йому якісь брудні наміри.

— Розумію.

— Мені, звісно, доводилося читати про самотніх жі­нок, яким ввижається чоловік під ліжком і таке інше, але звідки це могло взятись у Ніколь? Від залицяльників у неї відбою не було. Ми тоді мешкали на своїй віллі в Лейк-Форресті — це дачна місцевість під Чикаго. Ніколь ціли­ми днями грала з хлопцями в гольф і в теніс, і багато хто з них був закоханий у неї по вуха.

Поки Воррен розповідав усе це, старий, сухенький і зморщений доктор Домлер раз у раз повертався думкою до Чикаго. Замолоду його запрошували туди, пропонували доцентуру в Чиказькому університеті, і, якби він пристав на ту пропозицію, то, можливо, був би тепер багатою людиною, мав би власну клініку, і не задоволь­нявся б жалюгідним пакетом акцій. Але він не на­важився: коли він уявив американські простори, без­межні лани, розлогі прерії, його власні знання видалися йому, як на такі масштаби, надто мізерними. Але він тоді багато прочитав про Чикаго, про могутні феодальні династії Арморів, Палмерів, Філдів, Крейнів, Ворренів, Свіфтів, Маккорміків; а згодом у нього побувало чимало пацієнтів із цих кіл Чикаго й Нью-Йорка.

— Їй дедалі гіршало, — розповідав Воррен. — Почали­ся напади, під час яких вона зовсім заговорювалася. Старша се­стра іноді записувала її слова — ось глянь­те... — Він простяг Домлерові згорнутий аркушик папе­ру. — Здебільшого про чоловіків, які нібито її переслі­дують, тут і наші знайомі, і випадкові люди...

Потім він говорив про муки й страждання, яких їм довелося зазнати, про жахливе становище сім’ї, яку спіт­кало таке лихо, і про марні спроби лікування в Америці; зрештою, повіривши, що їй може зарадити зміна оточення, він не злякався підводної блокади й повіз дочку до Швейцарії.

— На американському крейсері, — гордовито пояснив він. — Це було не так-то легко влаштувати, але допоміг ща­сливий збіг обставин. І принагідно хочу додати, — він скромно усміхнувся, — що за грошима, як кажуть, діло не стане.

— Авжеж, — сухо погодився доктор Домлер.

Він намагався зрозуміти, навіщо і в чому саме цей чо­ловік бреше йому. А якщо й не бреше, то чому віє такою нещирі­стю від його мови, від елегантної постаті в ко­стюмі вільного крою, що так невимушено вмостилася в кріслі? Там, надворі, під лютневим небом справжня трагедія, пташка з перебитими крильцями, а тут — щось удаване, роблене й нещире.

— А тепер я хотів би поговорити кілька хвилин з ва­шою дочкою, — сказав доктор Домлер, говорячи ан­глійською, неначе це могло зблизити його з Ворреном.

Через кілька днів після того, як Воррен, залишивши дочку в клініці, повернувся до Лозанни, доктор Домлер і Франц записали в історії хвороби Ніколь:

«Diagnostic: Schizophrénie. Phasë aigue en décroissance. La peur des hommes est un symptôme de la maladie, et n’est point costitution­nelle... Le pronostic doit rester rése­rvé» [20].

І з дедалі більшим зацікавленням вони почали чекати других відвідин містера Воррена, який обіцяв з’явитися найближчим часом. Але дні спливали, а містер Воррен не поспішав виконати свою обіцянку. По двох тижнях доктор Домлер написав йому листа. Не одержавши від­повіді, він наважився на крок, який за тих часів уважав­ся «une folie» [21], — замовив телефонну розмову з «Гранд-отелем» у Лозанні. Камердинер містера Воррена відпо­вів йому, що містер Воррен сьогодні від’їздить до Амери­ки й саме спаковує речі. Але на думку про те, що сорок швейцарських франків за телефонну розмову будуть за­писані на рахунок клініки, в жилах доктора Домлера скипіла кров тюїльрійських гвардійців, і містерові Воррену довелося підійти до телефону.

— Ви повинні приїхати. Це конче потрібно. Від цього залежить здоров’я вашої дочки. Інакше я знімаю з себе будь-яку відповідальність.

— Але ж, докторе, ви лікар — вам і карти в руки. Мене терміново викликають додому!

Доктор Домлер ніколи ще не розмовляв з людьми з такої відстані, та все ж він виголосив свій ультиматум так твердо, що наляканий американець здався. Через півгодини після своєї другої появи в клініці Воррен не витримав; могутні плечі під спортивним піджаком затру­силися від здушених ридань, очі почервоніли, як Же­невське озеро під призахідним сонцем, і Домлер з Францом почули жахливе визнання.

— Я сам не знаю, як воно сталося, — хрипко вимовив він. — Сам не знаю... Вона була ще дитиною, коли по­мерла її мати, і щоранку вона приходила до мого ліжка, іноді навіть засинала в мене під боком. Я так жалів бі­долашну дитину. Ну, а згодом ми почали подорожувати разом. Сидячи в машині чи в купе поїзда, завжди три­малися за руки, і вона мені наспівувала пісеньки. Іноді ми казали одне одному: «Нумо сьогодні не дивитися ні на кого, — нехай цей день належить тільки нам, — крім нас з тобою ніхто на світі не існує!» — В голосі його забри­нів сарказм. — Люди казали, яка зворушлива любов між батьком і дочкою... розчулювалися до сліз. Ми були, як закохані... а скінчилося тим, що стали коханцями... Після того, як це сталося, я ладен був застрелитися... та, видно, такі мерзенні виродки, як я, на таке не здатні.

— А потім що? — запитав доктор Домлер, знову верта­ючись думкою до Чикаго й згадуючи лагідного, блідого добродія в пенсне, який так уважно придивлявся до ньо­го в Цюриху тридцять років тому. — Це тривало далі?

— О ні, ні! Вона... Вона зразу немовби закам’яніла, тільки казала: «Нічого, нічого, татку. Забудьмо».

— Чи були якісь наслідки?

— Ні. — Він судорожне схлипнув і кілька разів вися­кався в хусточку. — Але досить і тих, що маємо тепер.

Вислухавши розповідь, доктор Домлер відкинувся на спинку свого глибокого крісла, цього неодмінного атри­буту буржуазного існування, і подумки мовив: «Се­люк!» — чи не вперше за двадцять років вживши такий ненауковий термін. Потім сказав:

— Я просив би вас переночувати в Цюриху, а вранці знову при­йти до мене.

— А потім?

Доктор Домлер розвів руки настільки, що в них умі­стилося б порося.

— Очевидно, Чикаго, — відповів він.

IV

— Тепер ми вже все знали, — вів далі Франц. — Дом­лер сказав Ворренові, що візьметься лікувати дочку за умови, що той розлучиться з нею на довгий час — при­наймні на п’ять років. Воррена, після його сповіді, най­більше, здається, хвилювало, чи не дійде ця історія до Америки. Ми опрацювали план лікування й почали че­кати наслідків. Особливих підстав для оптимізму ми не мали: як ви знаєте, процент одужань, навіть так званих одужань у соціальному аспекті, в цьому віці вкрай низь­кий.

— Перші листи справляли гнітюче враження, — пого­дився Дік.

— Так-так. І при тому були такі типові. Я навіть ва­гався, чи відсилати перший лист. Та потім вирішив: не­хай Дік знає, що ми тут робимо — що ми не сидимо згор­нувши руки. Я вдячний вам за те, що ви відповідали їй: це справжня великодушність.

Дік зітхнув.

— У неї таке чарівне обличчя — вона мені надіслала кілька своїх знімків. І потім, я там цілий місяць сидів без діла. Зрештою, я ж їй нічого особливого не писав, твердив тільки: «Будь розумною дівчинкою й слухайся лікарів».

— І цього вистачило. Головне, що десь поза клінікою з’явилася людина, про яку вона могла думати. Адже доти в неї нікого не було, крім старшої сестри, з якою вона, видно, не дуже близька. До того ж її листи давали нам цінний матеріал, допомагали стежити за перебігом хвороби.

— Що ж, я радий.

— Ви розумієте, як це сталося? У неї розвинувся комплекс провини — вона вважала себе співучасницею. Але само по собі це не так істотно, хіба що дає уявлен­ня про загальну цілісність натури й силу характеру. Отже, спочатку той шок. Потім вона потрапляє до пан­сіону і там, слухаючи дівочі розмови, піддається ін­стинктові самозбереження — починає переконувати себе, що жодної провини за нею немає. А звідси вже тільки один крок до ілюзорного світу, де всі чоловіки замислюють проти тебе лихе, і чим більше їх любиш і довіряєш їм, тим вони підступніші...

— Чи згадувала вона будь-коли безпосередньо про... ну, про той жах?

— Ні, і, щиро кажучи, коли стан її почав нормалізу­ватися — це було десь у жовтні, — ми спершу навіть роз­губилися. Якби їй було років тридцять, можна було б спокійно чекати, поки вона сама пристосується до життя. Але, зважаючи на її молодість, ми побоювалися, щоб вона не лишилася внутрішньо скаліченою назавжди. Отож доктор Домлер сказав їй одверто: «Тепер усе зале­жить від вас самої. Ви ні в якому разі не повинні вва­жати, що життя для вас у чомусь скінчилося, — навпаки, воно тільки починається» і таке інше. Розумові дані в неї чудові; покладаючись на це, він навіть дав їй почитати Фрейда, не багато, тільки засади, і вона зацікавилася. Та що там казати, ми тут усі її любимо. Але в неї за­мкнута вдача, — додав він і запнувся. — Хотілося б знати, чи немає в її останніх листах, надісланих з Цюриха, чогось такого, що пояснювало б її настрої, плани на майбутнє?

Дік на хвильку замислився.

— Важко сказати. Якщо хочете, я привезу ці листи. По-моєму, в них відчувається надія й цілком нормальна жадоба до життя. Іноді вона згадує про «минуле», як згадують про нього люди, які побували в ув’язненні і в яких важко зрозуміти, про що саме йдеться — про зло­чин, в’язницю чи те і те разом. Та й зрештою — хто я для неї? Витвір уяви, манекен.

— Я чудово розумію ваше становище і хочу ще раз ви­словити нашу вдячність. Тому, власне, я й хотів порозмов­ляти з вами перше, ніж ви зустрінетеся з нею.

Дік засміявся.

— Гадаєте, вона зразу кинеться мені на шию?

— Не в тім річ. Я прошу вас, щоб ви були з нею обе­режні. Чоловіки вашого складу подобаються жінкам, Діку.

— Тим гірше для мене! Ну, гаразд, гаразд, я буду з нею не тільки обережний, а й спробую викликати в неї відразу. Наїмся часнику перед зустріччю, прийду него­лений. От побачите, вона ще ховатися від мене буде.

— Ні, ні, тільки не часник! — Франц вжахнувся, се­рйозно сприйнявши його слова. — Так і кар’єру зіпсувати можна. А втім, ви, здається, жартуєте.

— Я можу навіть накульгувати. І, до речі, в моїй кім­наті немає ванни.

— Ну, звісно, ви жартуєте. — Францові відлягло від серця; принаймні він показав, що йому відлягло від се­рця, — зручніше вмостився в кріслі. — А тепер розкажіть про себе, про свої задуми.

— Задум у мене один, Франце: стати добрим психіат­ром, і не просто добрим, а найкращим у світі.

Франц весело засміявся, але він бачив, що цього разу Дік не жартує.

— Звучить непогано. І суто по-американському, — ска­зав він. — У нас усе це не так просто. — Він підвівся й підійшов до балконних дверей. — Звідси я бачу Цюрих. Он вежа Гросс-Мюнстера, під ним у склепі похований мій дід. Навпроти, за мостом, могила мого предка Лафатера, який не хотів, щоб його ховали в церкві. Поряд — ста­туя іншого предка, Генріха Песталоцці, і пам’ятник док­торові Альфреду Ешеру. А над усім цим височить Цвінглі — в мене завжди перед очима цілий пантеон героїв.

— Авжеж, — Дік підвівся з крісла. — Я просто розхва­лився без міри. Насправді ж я ще й першого кроку не ступив. Але плани в мене є: американці у Франції всі, як один, рвуться додому, але я не поспішаю. Офіцерську платню мені видаватимуть до кінця року за умови, що я відвідуватиму лекції в університеті. Зважте, до речі, на щедрість і завбачливість нашого уряду в справі ви­рощування геніїв! Наприкінці року я поїду на місяць додому, побачуся з батьком. А по­тім повернуся сюди, мені тут запропонували місце.

— Де?

— У ваших конкурентів, у клініці Гіслера в Інтерлакені.

— Не зв’язуйтеся з ними, — застеріг Франц. — У них там за рік змінилося кільканадцять молодих лікарів. Гіслер сам психопат, а в клініці порядкує його дружина зі своїм коханцем — це, звісно, між нами.

— А як же ваші американські плани? — посміхнувся Дік. — Пам’ятаєте, ми хотіли разом податися до Нью-Йорка й відкрити там найсучаснішу клініку для мільяр­дерів?

— Ет, студентські мрії.

Обідав Дік у Франца, в товаристві його дружини й маленького песика, від якого тхнуло паленою гумою, в їхньому котеджі на краю території клініки. Діка щось гнітило — не дух ощадливості, що панував тут, і не фрау Грегоровіус, що виявилася саме такою, якою він і уяв­ляв, а оте несподіване звуження Францових обріїв, з чим сам Франц, очевидно, вже змирився. Для Діка сенс аскетизму полягав у зовсім іншому — аскетизм міг спри­яти досягненню мети, міг бути навіть джерелом утіхи, якщо супутником його є слава; але він нізащо не погодився б перекроїти своє життя до розмірів успадкова­ного костюма. Домашнім звичкам Франца та його дру­жини в плісняві вмебльо­ваного затишку бракувало свобо­ди й романтики. Після­воєнні місяці у Франції, розмах і щедрість, що їх виявляла Америка, позбуваючись воєн­них запасів, вплинули на Дікове світосприймання. До то­го ж він усвідомлював, що подобається людям, і чоло­вікам, і жінкам, і, може, саме інстинктивне побоювання того, що це може зашкодити ціле­спрямованій людині, спонукало його повернутися в самісінький центр швей­царського годинникового циферблата.

Кете Грегоровіус мліла від його компліментів, пере­ймаючись вірою у власні чари, а він сидів, як на жару: його дратував цей пропахлий капустою дім, і водночас він лютився на себе за нетерпимість, якої раніше в собі не помічав.

«О Господи, невже і я такий, як усі? — думав він зго­дом, прокинувшись серед ночі. — Невже і я такий, як усі?»

Неслушні почуття, як на соціаліста, але цілком слушні, як на того, хто обрав собі одну з найдивовижніших про­фесій у світі. А суть була, власне, в тому, що в Дікові вже почалася переоцінка цінностей молодості — процес, коли розв’язується питання, варто чи не варто вмирати за те, у що вже не віриш. У тиші цюрихських безсонних ночей, дивлячись відсутнім поглядом через дорогу в чи­юсь освіт­лену вуличним ліхтарем комірчину, він запевняв себе, що хоче бути добрим, чуйним, бути сміливим і ро­зумним, хоч це не так і легко. А ще — бути коханим, якщо це не стане на заваді.

V

Яскраве світло з розчинених дверей заливало веранду головного корпусу, темно було тільки там, де чорні тіні від простінків, зливаючись із химерними тінями від ме­талевих крісел, спадали вниз, на клумби з гладіолусами. Постать міс Воррен спочатку мелькала серед інших, що сновигали з кімнати до кімнати, потім чітко вималю­валася на дверях, щойно вона помітила Діка; світло впа­ло на її обличчя, коли дівчина ступила на терасу, і вона винесла світло з собою. Вона йшла, ніби танцюючи, ці­лий тиждень у її вухах бриніла пісня літа з його розпа­шілим небом і яскравими затінками. А коли з’явився Дік, ця пісня зазвучала так лунко й переможно, що дів­чині самій захотілося співати.

— Як поживаєте, капітане? — запитала вона, насилу відриваючи погляд, що немов потонув у його очах. — Може, посидимо тут? — Якусь мить вона постояла, ози­раючись довко­ла, не наважуючись знов заглянути йому в очі. — Сьогодні тепло, як улітку.

Якась жінка вийшла слідом за нею, огрядна коротуха, закутана в шаль, і Ніколь відрекомендувала її Дікові:

— Сеньйора...

Франц залишив їх, пославшись на якісь справи, і Дік зсунув три крісла.

— Чудова ніч, — сказала сеньйора.

— Muy bella [22], — підтвердила Ніколь і обернулася до Діка. — Ви надовго сюди?

— Цебто в Цюрих? Надовго.

— Перша по-справжньому весняна ніч, — зауважила сеньйора.

— На скільки ж?

— Принаймні до липня.

— А я їду звідси в червні.

— Червень тут — чудова пора, — озвалася сеньйора. — Червень ви краще перебудьте тут, а виїздіть у липні, коли настане спека.

— А куди ви поїдете? — запитав Дік у Ніколь.

— Ще не знаю — ми поїдемо вдвох із сестрою. Хо­четься, звичайно, куди-небудь туди, де вирує справжнє життя, адже я згайнувала стільки часу. Та, може, мені порадять спершу пожити на тихому курорті, скажімо, на Комо. Чому б і вам не приїхати на Комо?

— Ах, Комо... — почала сеньйора.

З відчинених дверей долинув вступ до «Легкої кава­лерії» Зуппе, і Ніколь, скориставшись з нагоди, підве­лася. Дік подивився на дівчину, і молодість та краса її так вразили його, що він аж задихнувся від раптової хвилі почуттів. Вона всміхнулася зворушливою усміш­кою, в якій була вся розгублена й безпорадна молодість світу.

— Під таку гучну музику важко розмовляти. Може, погуляємо трохи? Buenas noches, сеньйоро.

— Добраніч, добраніч.

Вони зійшли на стежку, яка через кілька кроків пір­нула в тінь. Ніколь узяла Діка під руку.

— У мене є кілька платівок, сестра надіслала з Аме­рики, — сказала вона. — Коли ви ще приїдете сюди, я їх по­ставлю. Я знаю тут одну місцинку, де можна грати на патефоні й ніхто не почує.

— То буде чудово.

— Ви знаєте «Індостан»? — тривожно запитала вона. — Мені подобається, я раніше не чула. А ще в мене є — «Вони не діти вже, повірте» і «Коли ти плачеш, я радію». Ви, напевно, танцювали під усі ці речі в Парижі.

— Я в Парижі не був.

Йому весь час хотілося дивитись на її кремову сукню, що здавалася то блакитною, то сірою, коли вони йшли між дерев, на її волосся, що ніби аж світилося. Щора­зу, коли їхні погляди зустрічалися, вона ледь усміха­лась і в променях ліхтарів обличчя її ясніло, мов ангель­ський лик. Вона ніби дякувала йому — чарівному прин­цу — за казковий бал, на який він її запросив, і Дік дедалі менше розумів своє ставлення до неї, а вона сповнювалася впевненості — і очі її світилися безмеж­ною радістю.

— Я тепер можу робити все, що хочу, — сказала во­на. — В мене є ще дві платівки, вони вам сподобаються: «Зажди хоч, доки вернеться стадо» і «Прощавай, Александре!»

Наступного разу, через тиждень, він трохи запізнився, і Ніколь уже чекала його на стежці, що вела від Францового котеджу до головного корпусу. Відкинуте з чола волосся вільно спадало їй на плечі, і здавалося, ніби її обличчя оце щойно відкрилося світові чи ніби вона ви­йшла з лісу на галявину, освітлену місяцем. Усе таємне й загадкове відступилося від неї; Дікові захотілося, щоб за нею не стояло ніякого минулого, щоб вона була дівчи­ною нізвідки, яка просто виникла раптом із темряви. Вона повела його до сховку, де стояв патефон; вони обі­йшли флігельок-майстерню, видобулися на скелю й сіли під низьким муром — самі в безкрайому морі нічної тем­ряви.

Вони були тепер уже в Америці — навіть Франц, який уважав Діка всепереможним Лотаріо, нізащо не здога­дався б, як далеко вони залинули — туди, де пломеніє пал кохання, а зміст життя — то шал єднання, де — «на побачення я їду — водій, натисни на педаль!» — і де «коли ти усміхнулась, забув я тугу і печаль!»; потім вони зустрічалися десь в Індостані, а після того, видно, по­сварилися, бо «зірки на небі плакали, а нам було одна­ково, було нам все одно», — і, нарешті, розійшлися — «і серце скрижаніло, і вже нема кохання — ані радості, ані трепету і страждання...»

Тоненькі, павутинки мелодій, що єднали втрачені дні з майбутніми надіями, снувалися в темряві швейцар­ського вечора. Паузи заповнював спів цвіркуна. Потім Ніколь зупинила патефон і сама заспівала:

Здавалося, вона зовсім не дихає, тільки ледь розтулені уста вимовляють слова пісні. Дік рвучко підвівся.

— Що з вами? Не подобається пісенька?

— Ні, чому ж, подобається.

— А цієї мене навчила наша куховарка ще вдома:

— Подобається?

Вона всміхнулася, вкладаючи якнайбільше в цю йому і тільки йому призначену усмішку. Вона всю себе обіця­ла йому за таку дрібничку, за іскорку розуміння, за якусь ознаку того, що і в ньому щось озвалося. Вербове віття, густа темрява крапля по краплі віддавали їй свої солодкі, млосні соки.

Вона теж підвелася і, спіткнувшись об патефон, на мить припала до Діка, чолом до його плеча.

— В мене є ще одна платівка. Ви чули «До побачен­ня, Летті»? Напевно, чули.

— Повірте, я справді не чув жодної з цих речей.

І не знав ніколи, міг би він додати; не знав, не нюхав, не пробував на смак; нічого такого не було в житті — лише гарячі дівочі щоки в гарячій темряві відлюдних за­кутків. У Нью-Хейвені 1914 року дівчина дарувала хлоп­цеві поцілунок, упираючись йому в груди кулачками, щоб зразу ж, видихнувши «досить!», відштовхнути його від себе. І ось тепер, ледь урятувавшись, ця жертва ка­тастрофи пропонує йому цілий незвіданий світ...

VI

Коли вони зустрілися знову, був уже травень. Сніда­нок у Цюриху був уроком обачності. Логіка підказувала, що в обра­ному ним житті немає місця для Ніколь; проте коли якийсь чоловік за сусіднім столиком утупився в неї палючим по­глядом, що насторожував, як не позначе­ний у лоції маяк, Дік обернувся до нього з такою одвертою, хоча і ввічливою погрозою, що той не витримав і опустив очі.

— Один з отих любителів ловити витрішки, — недба­ло пояснив він Ніколь. — Це він до вашої сукні придив­лявся. Навіщо вам так багато суконь?

— Сестра каже, ми дуже багаті, — ніяково пояснила вона. — Відколи наша бабуся померла.

— Ну, гаразд, тоді я вам вибачаю.

Різниця в роках між ними давала йому змогу тішитися дівочим марнославством Ніколь, тим, як вона, виходя­чи, огля­нула себе у великому дзеркалі у вестибюлі ре­сторану, не боячися правди, яку говорить непідкупна амальгама. Дікові радісно було дивитись, як вона бере дедалі більше октав на клавіатурі життя, звикаючи усві­домлювати свою красу та багатство. Він щиро намагав­ся звільнити її від думки, що це, власне, він полагодив її, склеївши заново уламки; йому хотілося, щоб життє­радісність і впевненість розквітали в ній без його допо­моги. Та це було важко, бо Ніколь відразу складала усе йому до ніг, немов жертовні дари амброзії та мирти..

На початку літа Дік уже розгорнув бурхливу діяль­ність у Цюриху. Він упорядкував свої статті, додав до них матеріали, зібрані за час військової служби, і тепер завершував свою «Психологію для психіатрів». Навіть знайшов видавця, що начебто погодився надрукувати її; крім того, Дік підшукав бідного студента, який мав удосконалити його німецьку мову. Франц уважав, що Дік над­то квапиться, але той посилався на скромність обраної теми.

— Я знаю цей матеріал так, як потім уже не знатиму ніколи, — наполягав Дік. — Як на мене, він уже давно так і проситься в підручник — просто досі ніхто не звертав уваги на його практичну цінність. Наш фах, на жаль, чомусь приваблює до себе людей трохи надломлених, коли не фізично, то морально. І вони компенсують власні вади, обмежуючись випадками чисто клінічними, «прак­тичними», — це дає змлгу їм перемагати без боротьби. Вас це не стосується, Франце, вам цей фах на роду на­писаний. І слава Богу, що вас не збивали з пуття якісь інші «нахили», — я, наприклад, став психіатром тільки тому, що одна дівчина в коледжі святої Гільди в Оксфор­ді відвідувала лекції з психіатрії. А тепер — даруйте за банальну фразу — я не хочу, щоб ідеї, які я маю, по­тонули у двох-трьох дюжинах пива.

— Воля ваша, — відповів Франц. — Ви американець. Ви можете робити це, не боячись за свою професійну репутацію. Але я особисто ворог усіляких популяриза­цій. Ще, бува, ви почнете писати брошурки під назвою «Роздуми для невтаємничених», розжовуючи все так, що читачеві просто не треба буде думати! Якби мій батько був живий, Діку, він подивився б на вас отак і пирхнув. Він узяв би цю серветку, згорнув її отак, а це кільце взяв би отак, — Франц підняв темне дерев’яне кільце для серветки, прикрашене різьбленою головою вепра, — і ска­зав би: «В мене таке враження...», — потім він би глянув на вас, подумав: «Ет, шкода слів», — і пирхнув би ще раз. І на тому, власне, й скінчився б обід.

— Сьогодні я сам, — задерикувато сказав Дік, — але завтра, може, з’являться й інші. А тоді вже надійде моя черга згортати серветку, як ваш батько, і пирхати.

Франц помовчав трохи, потім запитав:

— Як почувається наша пацієнтка?

— Не знаю.

— Вже час би знати.

— Вона мені подобається. Вона дуже приваблива. Але що я, по-вашому, мушу робити далі? Водити її в го­ри по едельвейси?

— Я вважав, що при вашій схильності до наукових трактатів у вас виникне якась ідея.

— ...Присвятити їй своє життя?

Франц гукнув у кухню, до дружини:

— Du lieber Gott! Bitte, bringe Dick noch ein Glass Bier [23].

— Мені краще більше не пити перед розмовою з Домлером.

— Ми вважаємо, що передусім слід опрацювати про­граму. Минув місяць, дівчина вочевидь закохалась у вас. За звичайних обставин це нас не обходило б, але тут, у клі­ніці, ми не можемо дивитися на це крізь пальці.

— Я зроблю так, як скаже доктор Домлер, — пообіцяв Дік.

Але він не дуже вірив, що Домлер зуміє з’ясувати ста­новище, яке йому самому ще було зовсім не зрозуміле. Без будь-яких його свідомих зусиль вийшло так, що все те­пер залежало від нього. Йому пригадалося, як у дитин­стві він сховав ключ від шафки із столовим сріблом під хусточками в горішній шухляді комода; всі відбігали ноги, шукаючи ключа, а він спостерігав цю метушню не­зворушно, як філософ. Щось схоже він відчував і тепер, коли заходив із Францом до кабінету професора Домлера.

Професор, обличчя якого в рамці прямих бакенбардів було прекрасне, як обвита виноградом веранда старо­винного будинку, враз обеззброїв Діка. Він зустрічав людей і талановитіших, ніж Домлер, але не було серед них людини благороднішої.

(Те саме він знову подумав через півроку, коли поба­чив Домлера в труні: веранда спорожніла, виноградний заріст бакенбардів лежав на цупкому крохмальному ко­мірці, відблиски багатьох битв згасли назавжди в щі­линах очей під тонкими повіками...)

— Добридень, сер, — привітався Дік, виструнчившись по-військовому.

Професор Домлер спокійно переплів пальці. Франц почав доповідати, як ад’ютант чи секретар доповідає на­чальникові, та за хвилину начальник урвав його:

— Ми досягли певних успіхів, — лагідно промовив він. — Але тепер, докторе Дайвер, нам потрібна ваша допомога.

Дік, захоплений зненацька, зізнався:

— Мені самому ще не все зрозуміло.

— Мене не стосуються ваші особисті висновки, — ска­зав Домлер. — Але дуже стосується інше: цей «перехід­ний період», — тут він, іронічно примружившись, глянув на Франца, а той відповів йому таким самим поглядом, — треба завершити. Стан здоров’я міс Ніколь помітно по­ліпшився, але вона ще не видужала настільки, щоб пе­режити трагедію кохання без взаємності.

Франц хотів був додати щось, але Домлер жестом зупинив його.

— Я розумію, що ви потрапили в скрутне становище.

— Годі й казати.

Професор відкинувся на спинку крісла й засміявся, і крізь сміх запитав, поблискуючи пильними сірими очи­цями:

— А може, ви й самі не лишилися байдужі?

Дік, розуміючи, що його загнали на слизьке, теж за­сміявся.

— Вона дуже гарна дівчина — до такої вроди не мож­на лишатись байдужим. Але я не збираюсь...

Франц хотів був втрутитися, але Домлер знову зупи­нив його, руба запитавши в Діка:

— То, може, вам краще було б виїхати звідси?

— Виїхати я не можу.

Доктор Домлер обернувся до Франца.

— Тоді нам доведеться зробити так, щоб виїхала міс Воррен.

— Робіть, як уважаєте за краще, професоре Дом­лер, — мовив Дік. — Становище й справді складне.

Професор Домлер важко, як каліка, що спинається на милиці, підвівся з крісла.

— Але знайти вихід із цього становища повинен лі­кар! — неголосно вигукнув він.

Зітхнувши, він знов опустився в крісло, щоб перече­кати, поки стихне гуркіт грому, що заповнив кімнату. Дік бачив, що Домлер розсердився не на жарт, і не знав, чи зуміє стриматися сам. Коли гуркіт віддалився, Франц докинув нарешті своє слово.

— Доктор Дайвер людина тонка і благородна, — ска­зав він. — Треба тільки, щоб він до кінця усвідомив наше завдання, а тоді, я певен, він знайде раціональний шлях. На мою думку, Дік може співробітничати з нами тут, на місці, і нікому не треба виїжджати.

— А ви якої думки? — запитав у Діка професор Дом­лер.

Дікові ставало дедалі незручніше, але напружена мов­чанка, що запала після Домлерових слів, не могла три­вати нескінченно. Зненацька він наважився.

— Я здається, майже закоханий у неї. І навіть думав, чи не одружитися.

— Що-що? — вигукнув Франц.

— Заждіть, — зупинив його Домлер.

Але Франц не хотів чекати.

— Одружитися?! І півжиття змарнувати на те, щоб бути при ній лікарем, і доглядальницею, і бозна-ким іще? Викиньте це з голови! Хто-хто, а я добре знаю цю хворобу. На двадцять випадків одужання — один без рецидивів. Ні, забудьте про неї раз і назавжди, чуєте?

— Що ви на це скажете? — звернувся до Діка Дом­лер.

— Скажу, що Франц має рацію.

VII

Лише надвечір вони домовилися, що Дік має робити далі: лишаючись уважним і зичливим, він мав поволі віддалятися, щоб урешті зовсім зникнути з обрію. Під­вівшись з крісла, Дік мимоволі подививсь у вікно: на­дворі сіялася мжичка, і десь там, під дощем, його ждала Ніколь. Він вийшов, застібаючи плащ на всі ґудзики, на­суваючи глибше капелюх, і зразу ж натрапив на неї: вона стояла під дашком парадного входу.

— Я придумала, де нам посидіти сьогодні, — сказала вона. — Поки я хворіла, мені до всього було байдуже: сиділа собі вечорами в будинку разом з усіма і нічого не помічала й не чула. А тепер я весь час бачу, що дов­кола хворі люди, і це... і це...

— Ви незабаром поїдете звідси.

— Так, тепер уже незабаром. Моя сестра Бет — всі звуть її Бебі — через кілька тижнів приїде й забере мене ку­ди-небудь. А потім я повернуся й пробуду тут іще мі­сяць, останній.

— Сестра старша за вас?

— О, набагато, їй двадцять чотири роки. Вона в нас справжня англійка, живе в Лондоні, у батькової сестри. Вона була заручена з англійцем, але він загинув на вій­ні. Я його так жодного разу і не бачила.

В її обличчі, блідо-золотавому у відсвітах розмитого дощем надвечірнього сонця, Дік побачив те, чого не по­мічав досі. Високі вилиці, ніжна прозорість шкіри — не хвороблива, а така, що від неї, здається, віє прохоло­дою, створювали прообраз майбутньої краси, — так, див­лячись на породисте лоша, уявляєш його конем і знаєш, що це буде не просто проекція молодості на сірий екран життя, а справжній розквіт; це обличчя буде гарне і в зрілому віці, і в похилому — такою була його будова, ощадлива витонченість рис.

— Чому ви так придивляєтеся до мене?

— Просто вважаю, що ви, мабуть, будете дуже щас­лива.

Ніколь злякалася:

— Мабуть? А втім, гірше, ніж було, вже бути не може.

Вони сховалися в дровітні. Вона сиділа, схрестивши ноги в черевиках для гольфа, щільно загорнувшись у до­щовик. Щоки її трохи порожевіли від вологого повітря. Тепер і вона уважно оглядала його — його постать, що й тепер, коли він стояв, прихилившись до стовпа, не втра­чала своєї гордовитої стрункості; його обличчя, яке він, здавалося, весь час дисциплінував і на якому усмішка, весела чи лукава, відразу ж поступалася місцем звич­ному виразові зосередженості. Тієї частини його вдачі, яка гармоніювала з ірланд­ським рудавим відтінком шкі­ри, Ніколь, власне, ще не знала; вона її побоювалася, хоча і прагнула зазирнути в неї, бо то було його чоло­віче єство. Але другий Дік, з його ґречними манерами й відвертим, приязним поглядом, був як на долоні, і цим Діком вона заволоділа без вагань, як це робила біль­шість жінок.

— Якусь користь мені цей заклад усе-таки дав — я маю на увазі мовну практику, — сказала Ніколь. — З дво­ма лікарями я розмовляла французькою, з догля­дальницями — німецькою, з прибиральницями й однією з пацієнток — італій­ською. А інша пацієнтка допо­могла мені збагатити мій запас іспанських слів.

— Це чудово.

Він намагався дібрати тон, який відповідав би його подальшій тактиці, але дарма.

— ...А ще я займалася музикою. Сподіваюсь, ви не думаєте, що мене цікавить тільки джаз. Я займаюся регулярно, щодня, і вже кілька місяців відвідую в Цю­риху цикл лекцій з історії музики. Бували дні, коли тіль­ки це й тримало мене на світі — музика й малювання. — Вона нахилилася й віддерла надірваний шматочок підо­ш­ви, потім подивилася на Діка знизу вгору. — Мені б хо­тілося намалювати вас отак, як ви оце стоїте.

Дікові боляче було дивитись, як вона прагне звеличи­ти себе в його очах.

— Я вам заздрю. А мене вже, мабуть, ніщо не може зацікавити, крім моєї праці.

— О, в чоловіків так і повинно бути, — квапливо за­певнила вона. — Але дівчина мусить розвивати всілякі свої здібності, щоб потім передати їх своїм дітям.

— Певно, так, — погодився Дік умисно байдужим то­ном.

Нікель мовчала. Дік волів би, щоб вона говорила далі, — своїми репліками він старався б розхолоджувати її, викону­ючи таким чином свою нескладну роль, — але вона мовчала.

— Ви вже цілком здорові, — сказав він. — Намагайтеся забути про минуле і хоч рік бережіть нерви й сили. Повертайтеся до Америки, починайте з’являтися в това­ристві, закохайтеся й будьте щасливі.

— Я не можу закохатися. — Пошкодженим черевиком вона сколупнула грудку плісняви з колоди, на якій си­діла.

— Ще й як зможете, — відказав Дік. — Не тепер, то через рік чи два. — І грубувато додав: — У вас буде ціл­ком нормальне життя і повен дім гарнесеньких дітлахів. Одне те, що вам у вашому віці вдалося перебороти та­ку хворобу, означає, що причина її — не органічна. За­певняю вас, моя люба, ви житимете собі на втіху ще дов­го після того, як ваших друзів винесуть на звалище.

...З її очей він бачив, якого болю завдав їй цією кін­ською дозою гірких ліків, званих правдою.

— Я знаю, що мені ще довго не можна буде й думати про одруження, — жалібно сказала вона.

Дік, розгублений і засмучений, не зразу знайшов, що відповісти. Відвернувшись, дивлячись на зелене поле, він спробував затиснути серце в кулак.

— Все буде гаразд — аби ви знали, як тут усі вірять у вас. Доктор Грегорі так пишається вами, що...

— Я ненавиджу доктора Грегорі.

— Оце вже даремно.

Світ Ніколь розпався, але це був примарний, не уста­лений світ, і під його уламками ще жило все, що її хви­лювало. Невже лише годину тому вона чекала його біля входу і надія прикрашала її, мов квітка на сукні?

...Для нього вбрання моє шовкове і ґудзики золоті, для нього розквітають нарциси і духмяніє повітря...

— Звісно, приємно буде знову втішатися жит­тям, — безпорадно пробелькотіла вона.

У неї виникла відчайдушна думка: сказати йому, яка вона багата, в яких розкішних будинках зростала, пояс­нити, що вона — капітал, і то чималий; на мить у неї вті­лився дух її діда, ліверанта Сіда Воррена. Та вона по­долала спокусу змішати всі цінності докупи й знову роз­містила їх по їхніх вікторіанських альковах, хоч їй са­мій не залишалося тепер нічого, крім болю та порож­нечі.

— Мені час вертатися. Дощу вже нема.

Дік ішов поряд, гостро відчуваючи її тугу, і йому хотілося спити дощові краплі з її щік.

— Я одержала нові платівки, — сказала вона. — Так кортить послухати їх. Ви коли-небудь чули...

«Сьогодні ж після вечері покладу цьому край», — вирі­шив Дік. Він проклинав Франца за те, що той втяг його в цю ганебну історію.

Поки Дік чекав у холі, увагу його привернула постать у береті, схожому на берет Ніколь, але не покрапленому дощем, бо, власне, він і не повинен був захищати від негоди, а прикривав недавно оперований череп. З-під берета заблимали очі, побачили Діка, наблизилися до нього.

— Bonjour, Docteur!

— Bonjour, Monsieur!

— Il fait beau temps.

— Oui, merveilleux.

— Vous êtes ici maintenant?

— Non, pour la journée seulement.

— Ah, bon. Alors — au revoir, Monsieur [24].

Радіючи з того, що спромігся впоратися з розмовою, бідолаха в береті поплентався далі. Дік чекав. Через якийсь час сходами спустилася і підійшла до нього одна з доглядаль­ниць.

— Міс Воррен просила переказати вам, що, на жаль, не зможе зійти, їй хочеться сьогодні лягти раніше, і во­на повечеряє в себе, нагорі.

Доглядальниця запитливо дивилася на Діка, немов сподіваючись почути, що міс Воррен знову поводиться дивно.

— Он як. Ну що ж... — Дік проковтнув слину, намага­ючись вгамувати гучне биття серця. — Нехай відпочиває. Дякую.

Він був здивований і трохи розчарований. Але так чи інакше, це розв’язувало йому руки.

Попередивши Франца запискою, що не залишиться ве­черяти, Дік пішов до трамвайної зупинки. Коли він зі­йшов на платформу й останні промені сонця визолотили рейки й скельця квиткових автоматів, йому раптом зда­лося, що все — і клініка, і платформа — розрослося до величезних розмірів, а потім зробилося зовсім малень­ким. Це повторилося кілька разів, і йому стало страшно. Він зрадів, відчувши під ногами твердий брук Цюриха.

Він сподівався, що Ніколь озветься наступного дня, але вона мовчала. Стривожений, він зателефонував Францові в клініку й запитав, чи здорова вона.

— Вона виходила снідати і вчора, і сьогодні, — від­повів Франц. — Була ніби трохи неуважна, задумана. А чим у вас тоді скінчилося?

Дік спробував перестрибнути альпійське провалля, що розділяло чоловічу й жіночу статі.

— Та, власне, нічим — в усякому разі, на мій погляд. Я тримався досить холодно, але, здається, не настільки, щоб змінити її ставлення до мене — якщо воно справді таке, як ви вважаєте.

Можливо, його самолюбство було вражене тим, що не довелося завдати coup de grâce.

— Її розмова з доглядальницею наводить на думку, що вона все ж таки зрозуміла.

— От і чудово.

— Отже, вийшло краще, ніж можна було сподіватись. Я не помітив якихось ознак нервової реакції — за винят­ком хіба отієї неуважливості...

— Що ж, тим краще.

— Чекаю на вас найближчим часом, Діку.

VIII

Кілька тижнів Дік ходив сам не свій. Патологічний початок і холоднокровно розрахований кінець усієї цієї історії залишили неприємний присмак бездушності. Ніколь обманули, зігравши на її почуттях. А що, як такі ж по­чуття живуть і в ньому? Йому самому треба тепер по­збуватися солодких мрій — щоночі снилось, як вона йде стежкою від клініки, вимахуючи великим солом’яним брилем.

Якось Дік побачив її не вві сні: він саме проходив повз готель «Палас», коли розкішний «ролс-ройс» зупи­нився біли вигнутого півмісяцем під’їзду. Всередині, зо­всім маленька порівняно з величезною машиною і ніби невагома, підтримувана в повітрі надмірною потужністю сотні кінських сіл, сиділа Ніколь з якоюсь молодою жінкою, очевидно, своєю сестрою. Ніколь помітила його, і в неї злякано розтулились уста. Дік торкнувся пальця­ми капелюха й про­йшов, не зупиняючись, але на мить усі химери Гросс-Мюнстера з вереском закружляли навко­ло нього в шаленому танку. Кілька разів він пробував умовляти себе, докладно аналізував перебіг її хвороби й доводив, що рецидиви неминучі, як неминучі життєві конфлікти, що призводитимуть до них, — виходила со­лідна стаття, яка могла б переконати будь-кого, крім її автора.

Все це тільки зайвий раз переконало Діка, як глибоко зачеплені його власні почуття; переконавшись, він почав гарячково шукати протиотрутних засобів. Один з них на­годився в особі телефоністки з Бар-сюр-Оба, яка подоро­жувала тепер Європою від Ніцци до Кобленца, полю­ючи чоловіків, що впадали коло неї в армії, в золоту пору її життя; другим стала клопітна справа з оформ­ленням квитка на військове транспортне судно, що в серпні вирушало спеціальним рейсом до Сполучених Штатів; і, нарешті, третім — напружена робота над ко­ректурою книжки, що восени мала бути віддана на суд усіх психіатрів, які знали німецьку мову.

А втім для Діка ця книжка була вже вчорашнім днем; йому хо­тілося заглибитись у практичні дослідження — а для цього треба було домогтися нової стипендії й призначення за обміном до якої-небудь порядної клі­ніки.

Тим часом він вирішив написати нову монографію: «Спроба послідовної класифікації неврозів та психозів на основі обстеження тисячі п’ятисот випадків із психі­атричної практики як до, так і після Крепеліна, діагно­стованих згідно з термінологією різних сучасних шкіл» з не менш гучним підзаголовком: «З хронологічним оглядом полеміки з цього питання».

Ця назва звучатиме німецькою просто колосаль­но [25].

Дік неквапно натискав на педалі велосипеда, раз у раз поглядаючи на Дан-дю-Міді і примружуючись, коли між прибережними готелями Монтре зблискувала дзер­кальна гладінь озера. Серед перехожих він помічав ан­глійців, які вперше після чотирирічної переправи з’яви­лися тут і тепер ходили групами, роздивляючись довко­ла пильно й сторожко, мов герої детективних романів; напевно, їм здавалося, що за кожним рогом у цій сум­нівній країні на них чатують добре вишколені німецькі банди. На руйновищі, що його залишив після себе сель, кипіла робота, зводилися нові будинки. В Берні й Ло­занні незнайомі люди не раз питали в Діка, чи можна цього року чекати приїзду американців: «Якщо не в червні, то хоч у серпні?»

На ньому були короткі шкіряні штани, військова со­рочка, спортивні черевики. В рюкзаку — переміна білиз­ни й бавовняний літній костюм. На станції гліонського фунікулера він здав велосипед у багаж і вмостився з кухлем пива на терасі станційного буфету, з якої видно було, як схилом під кутом вісімдесят градусів повзе вниз жучок-вагончик. Одне вухо в Діка було повне закипілої крові ще з Ла-Тур-де-Пельц, де він раптом почав чимдуж натискати на педалі, аби довести собі, що ще не втратив спортивної форми. Він попросив спирту й промив вухо; вагон фунікулера тим часом підповз до перону. Пересвідчившись, що велосипед на багажній платформі, він закинув свій рюкзак у нижнє відділення вагона й уві­йшов сам.

Вагони гірських колій мають скісну форму, кут скосу в них приблизно такий, як у крис капелюха, власник якого воліє залишатись невпізнаним. Слухаючи, як булькотить вода, витікаючи з камери під вагоном, Дік захоплено думав про дотепність конструкції: камера дру­гого вагона, що нагорі, наповнюється в цей час водою, і як тільки гальма будуть відпущені, той другий, важчий, почне спускатися, тягнучи вгору свого двійника. Справ­ді геніально!

Двоє англійців, що сиділи навпроти Діка, обговорюва­ли надій­ність троса.

— Трос англійського виробництва витримує, як прави­ло, п’ять-шість років. Позаторік німці перехопили в нас замовлення, і хочете знати, на скільки вистачило їхнього троса?

— Ну, цікаво.

— На рік і десять місяців. А потім швейцарці прода­ли його італійцям. Ті не дуже прискіпуються до якості тросів.

— Уявляю, як підірвала б престиж Швейцарії аварія фунікулера.

Кондуктор замкнув двері, дав по телефону сигнал сво­єму колезі, і вагон, шарпнувшись, рушив угору, до мале­сенької цяточки ген на смарагдовій вершині. Незабаром низькі дахи лишилися внизу, і перед пасажирами почала розгортатися кругова панорама Во, Вале, Швейцарської Савойї та Женеви. Центр озера, охолоджуваний швидко­плинною Роною, був одночасно й центром усього захід­ного світу. Озером плавали лебеді, схожі на човни, й човни, схожі на лебедів, ніби несправжні на тлі цієї без­душної краси. День був погожий, на берегах яскраво зе­леніла трава, тенісні корти курзали сліпучо біліли під сонцем. Людські постаті на кортах не відкидали тіней.

Коли з-за обрію виплив Шільйон і острів із Саланьйон­ським замком, Дік поглянув униз. Фунікулер уже піднявся понад найвищі будинки узбережжя. Обабіч колії серед густих кущів виникали нові яскраві плями квітників. Уся ця буйна краса була власністю управління фу­нікулера, і у вагоні висіла табличка з написом: «Défence de cueillir les fleurs» [26].

Але квіти, що їх заборонялося зривати, самі лізли до­середини вагона і, відпустивши його нарешті й уклонив­шись на прощання, змикалися знову в рожевому суцвіт­ті. А тим часом у вагон уже зазирали інші квіти.

У сусідньому відділенні кілька англійців, стоячи, го­лосно захоплювалися панорамою; раптом вони замовкли й розступилися, щоб пропустити якусь молоду пару, що перепрошуючи пробиралася вниз, до найнижчого відді­лення, де сидів Дік. Юнак був італієць чи француз — очі як в опудала оленя; дівчина була Ніколь.

Засапані, вони з веселим сміхом гепнулися на сидіння на­впроти Діка, відтіснивши в куток англійців, і Ніколь сказала:

— Привіт!

Вона стала ще вродливішою, і Дік не зразу збагнув, що в ній перемінилося, аж потім побачив: у неї нова за­чіска, її шовковисте волосся підстрижене й завите куче­рями. В сиво-блакитному светрі, в білій тенісній спідни­ці вона була ніби перший травневий ранок, клініка не лишила на ній жодного сліду.

— У-ух! — видихнула вона. — Ну і прискіпливий цей контролер! Напевно, на зупинці нас заарештують. Док­тор Дайвер — граф де Мармора. Господи! — все ще від­сапуючись, вона провела долонею по новій зачісці. — Ро­зумієте, сестра купила нам квитки першого класу, інак­ше вона не може. — Вони з Марморою перезирнулися, й Ніколь вигукнула: — А ви­явилося, що перший клас зразу за кабіною водія, справжні­сінький катафалк, на вікнах занавіски на випадок дощу, і нічого не видно. Але для сестри головне — показати себе... — Обоє знову вибухли сміхом, дружнім сміхом молодості.

— Куди ви їдете? — запитав Дік.

— До Ко. Ви теж? — Ніколь оглянула його одяг. — Це ваш велосипед там, попереду?

— Так. У понеділок своїм ходом з’їду вниз.

— А мене візьмете на раму, добре? Ні, справді, візь­мете? Мабуть, це так цікаво...

— Навіщо, краще я знесу тебе вниз на руках, — жваво втрутився Мармора. — Або звезу на роликах... або під­кину в повітря, і ти полинеш униз повільно, як пір’їнка.

Щастя в очах Ніколь: бути знову пір’їнкою, а не гирею на нозі, линути в повітрі, а не борсатися на землі! Вона поводилася, як на карнавалі: то маніжилася й прикида­лася скромною, то пускала бісики; та хвилинами на її обличчя набігала тінь, і в нервово стиснутих пальцях угадувався скорботний спогад про недавні страждання. Дік шкодував, що вони зустрілися: він занепокоєно ду­мав про те, що ця зустріч воскресила в її уяві той світ, з якого їй пощастило втекти. Він одразу ж вирішив, що зупиниться в іншому готелі.

Фунікулер несподівано став, і пасажири, що підніма­лися ним уперше, принишкли, занепокоєні цією зупин­кою в небесах. Ви­явилося, однак, що затримка потрібна тільки для того, щоб кондук­тор вагона, що підіймався вгору, і кондуктор вагона, що спускався вниз, обміняли­ся якимись загадковими повідомленнями. А потім — зно­ву вгору і вгору, над лісовою стежкою, над ущелиною і далі схилом, укритим суцільним килимом нарцисів — від колії і аж до крайнеба. Люди, що грали в теніс на при­бережних кортах у Монтре, були тепер дрібні як макові зернятка. В повітрі було щось нове. Свіжість? Так, сві­жість і музика, що полинула їм назустріч з готельного саду, коли вагон підповз до гліонської станції.

Коли вони пересідали на потяг, музику заглушив шум води, пущеної з гідравлічної камери. Ко лежав майже просто над ними: тисяча готельних вікон пломеніли в призахідному сонці.

Але тепер усе було інакше: захеканий паровозик потяг їх нагору колією, яка виток за витком угвинчувалася в небо; відсапуючись, він пробився крізь низькі хмари, і в клубах паровозної пари, змішаної з туманом, Дік на хвилину випустив з очей обличчя Ніколь. Готель вирос­тав, розростався після кожного витка спіралі, а потім вони несподівано опинилися біля нього, над самісіньким сонцем.

Дік закинув рюкзак на плече й попрямував пероном до багажного відділення по велосипед; Ніколь не відста­вала від нього у вокзальній метушні.

— Ви хіба не в цей готель? — запитала вона.

— Ні, в мене зараз режим ощадливості.

— Тоді приходьте до нас обідати. — Тут виникли якісь клопоти з багажем, а потім Дік почув: — Познайомтеся, моя сестра. А це доктор Дайвер із Цюриха.

Дік уклонився жінці років двадцяти п’яти, високій і ставній. «Самовпевнена, але вразлива, слабка», — вирі­шив він. Йому вже був відомий цей тип жінок. З устами, як квітка, а при тому ніби створеними для вудил.

— Я навідаюсь після обіду, — пообіцяв Дік. — Треба ж спершу призвичаїтися до оточення.

Він пішов зі своїм велосипедом, відчуваючи на собі погляд Ніколь, відчуваючи всю безпорадність її першого кохання, відчуваючи, як це кохання проникає в його самісіньке серце.

Пройшовши кроків триста вгору, він завернув до ін­шого готелю, найняв номер і хвилин через десять уже мився у ванній. Ці десять хвилин лишили тільки неви­разний, як з похмілля, шум у голові, у який часом ври­валися чиїсь голоси, зайві голоси людей, не свідомих того, як його кохає одна дівчина.

IX

Його чекали, товариству бракувало його. Він усе ще був для них невідомою величиною; міс Воррен та моло­дому італійцеві вочевидь нетерпілося зустрітися з ним, як і Ніколь. З готельного салону, приміщення, знаменитого своєю дивовижною акустикою, винесли меблі, і утворилася танцювальна зала, але в ньому лишився невеликий ам­фітеатр, який заповнили англійки певного віку, з шар­фиками на шиї, з пофарбованим волоссям і рожево-сі­рими від пудри обличчями, а також певного віку амери­канки в чорних сукнях та білосніжних перуках, з устами вишневого кольору.

Міс Воррен і Мармора сиділи за столиком у кутку, Ніколь — ярдів за сорок від них навскоси. Увійшовши, Дік відразу почув її голос:

— Ви мене чуєте? Я говорю нормально, не кричу.

— Чую дуже добре.

— Вітаю, докторе Дайвер.

— Що це таке?

— Зверніть увагу: ми вільно перемовляємося, а люди посеред зали нас не чують.

— Нас напоумив офіціант, — пояснила міс Воррен. — Тут можна розмовляти з одного кутка в другий, як по радіо.

Тут, на вершині гори, все було навдивовижу, як на кораблі у відкритому морі. Незабаром до них приєдна­лися батьки Мармори. До сестер Воррен вони виявляли повагу — Дік зрозумів із розмови, що їхні фінансові ін­тереси пов’язані з банком у Мілані, який входить у сфе­ру фінансових інтересів Ворренів. Але Бебі Воррен хоті­ла говорити з Діком, спонукувана тією сліпою силою, яка штовхала її до кожного нового чоловіка, змушуючи до краю напинати невидиму прив’язь, з якої вона давно вже готова була зірватися. Вона сиділа, заклавши ногу за ногу, часто рознімаючи й схрещуючи їх знову за ха­рактерною звичкою високих перезрілих дівчат.

— ...Ніколь мені розповідала, що ви теж опікувалися нею і в певному розумінні саме ви допомогли їй оду­жати. Але я й досі не збагну, що нам робити з нею да­лі, — в санаторії нам нічого певного не сказали, поради­ли тільки якнайменше обмежувати й якнайбільше роз­важати її. Я знала, що родина Марморів відпочиває тут, у Ko, і попросила Тіно, щоб він зустрів нас унизу, на станції фунікулера. І ось маєте — не встигли ми влаш­туватись, як вона потягла його за собою через весь ва­гон, мало не по головах пасажирів, — ну чи не боже­вільна, га?

— Нічого божевільного в цьому нема, — засміявся Дік. — Нав­паки, я навіть сказав би, що це добра ознака, вони просто хизуються одне перед одним.

— Але звідки ж мені знати? В Цюриху, не встигла я оглянутись, як вона взяла і обстриглася, бо побачила якесь фото в журналі мод.

— Ну й що? В неї шизоїдний тип, а цьому типові властива ексцентричність. Вона буде такою завжди.

— Якою — такою?

— Кажу ж вам — ексцентричною.

— Гаразд, як же ж тоді визначити, де кінчається екс­центричність і починається божевілля?

— Про божевілля вже не може бути мови, запевняю вас. Ніколь здорова і щаслива.

Бебі знову розняла й схрестила ноги — вона втілюва­ла всіх отих невдоволених жінок, які сто років тому ко­хали Байрона; і все-таки, незважаючи на трагічний ро­ман з гвардійським офіцером, у ній було щось дерев’я­не, навіть гниле.

— Відповідальність не лякає мене, — заявила вона. — Але я просто не знаю, як мені бути з Ніколь. У нашій сім’ї ніколи нічого подібного не було. Очевидно, сестра зазнала сильного нервового струсу, і я особисто вважаю, що тут замішаний якийсь хлопець, хоч це, звісно, тільки здогад. Батько каже, що застрелив би негідника, якби той потрапив йому до рук.

Оркестр виконував «Бідного метелика»; молодий Мармора танцював зі своєю матір’ю. Мелодія була нова і ще не встигла набриднути. Дік слухав і дивився на плечі Ніколь; вона жваво розповідала щось старшому Марморі, в чубі якого чорні пасма чергувались із сивими, як чорні й білі клавіші рояля. Плечі Ніколь нагадали Дікові скрипку, — а потім він подумав про її таємницю, ганебну і страшну. Ах, метелику... Мить за миттю спли­ває, вже недовго лишилось тобі...

— Власне кажучи, в мене є один задум, — вела далі Бебі, чи то боронячись, чи то наступаючи. — Вам він може видатися фантастичним, але я виходжу з того, що мені сказали в клініці: Ніколь буцімто ще кілька років повинна перебувати під постійним наглядом. Не знаю, чи бували ви в Чикаго...

— Ні, не бував.

— Чикаго складається з двох частин — Північної та Південної, які дуже відрізняються одна від одної. Пів­нічна ча­стина — район фешенебельний, аристократичний, ми завжди чи майже завжди жили саме в цьому районі. Але є ще багато родин, давніх чиказьких родин — ви розумієте? — які й досі мешкають у Південній частині. Там є університет. Декому цей район здасться, може, надто галасливим, перенаселеним, одне слово, це не Пів­нічна частина. Ви мене розумієте?

Дік кивнув головою. За ходом її думки нелегко було встежити, але поки що він її розумів.

— Певна річ, у нас там багато зв’язків — батько фінан­сує деякі дослідження в університеті, заснував фонд сти­пендій і таке інше. От я й міркую: а чом би, повернув­шись додому, не ввести Ніколь у те товариство? Знання музики й мов допоможе їй освоїтися, а там, дасть Бог, вона закохається в якого-небудь гарного лікаря...

Дік мало не зареготав — Воррени хочуть купити для Ніколь лікаря! «Чи немає у вас на прикметі пристойно­го фахівця? За грошима діло не стане!» Справді, навіщо ці клопоти й турботи, коли можна просто придбати для Ніколь гарненького й молодого новоспеченого медика?

— А якщо він не закохається? — вихопилося в нього.

— Ет, охочих не бракуватиме.

Танець скінчився, і всі поверталися на свої місця. Але Бебі встигла пошепки додати:

— У цьому, власне, й полягає мій задум. Але де ж Ніколь? Я її не бачу. Пішла до себе нагору, чи що? Зно­ву її витівки. Ну що мені робити? Я ніколи не певна — чи це примха, чи треба бігти її шукати.

— Може, вона просто захотіла побути на самоті. Пі­сля тривалої самотності людині важко звикнути до на­товпу. — Побачивши, що міс Воррен не слухає його, він урвав пояснення. — Я піду пошукаю її.

Простір навколо готелю оточувало кільце туману — враження було таке, наче навесні в кімнаті з опущеними занавісками. Здавалося, за тим кільцем уже немає нічо­го живого. Дік пройшов повз вікна підвалу, в якому хлопці-розсильні, сидячи на ліжках, грали в карти за пляшкою іспанського вина. Коли він дійшов до променаду, над білими хребтами Високих Альп вироїлися перші зірки. На вигнутій підковою алеї, з якої відкри­вався вид на озеро, між двома ліхтарями нерухомо, як статуя, стояла Ніколь. Дік підійшов, тихо ступаючи по траві. Вона озирнулася, в очах її Дік прочитав: «На­решті ти при­йшов!» — і на мить пошкодував, що при­йшов.

— Ваша сестра непокоїться.

— Авжеж. — Ніколь уже звикла, що за нею стежать. Вона спробувала пояснити: — Часом я трохи... трохи стомлююся. Адже досі я жила так тихо. А сьогодні ця музика... Мені раптом схотілося плакати.

— Розумію.

— І взагалі — стільки вражень за один день...

— Авжеж.

— Я не хочу нікого сердити — і так уже завдала всім чимало клопоту. Але сьогодні я відчула, що більше не можу...

Дік раптом усвідомив (як умираючий усвідомлює, що не сказав, де лежить духівниця): Домлер, а заразом і всі попередні покоління Домлерів, створили Ніколь на­ново; і тепер її треба наново знайомити з правдою жит­тя. Але, засвоївши цю істину, він уголос сказав те, що належить казати в таких випадках:

— Ви мила, чарівна дівчина. Поводьтеся так, як вам хочеться, і не звертайте уваги на те, що кажуть інші.

— Я вам подобаюся?

— Звісно.

— А ви б... — Вони вже наближалися до кінця під­кови, — до неї лишалося ще кроків двісті. — Якби я не хворіла, чи ви могли б... цебто я хочу сказати, чи мог­ла б така дівчина, як я... ет, ви самі знаєте, що я хочу сказати.

Він відчув, що відступу немає, що величезна хвиля не­розважності заливає його. Від близькості Ніколь йому перехопило дух; але і цього разу виручила професійна навичка — підказала банальну репліку, легковажний тон.

— У вас щедра уява, моя люба! Ви нагадали мені історію про те, як один чоловік закохався в медсестру, що його доглядала. — І в тиші, яку порушували тільки їхні кроки, він почав розповідати їй анекдот.

Раптом Ніколь перебила його, кинувши гостро:

— Бридня!

— Це вульгарне слово.

— І нехай! — спалахнула вона. — Ви маєте мене за дурненьку, я й справді була дурненька до хвороби, але не тепер. Тепер я нормальна, бо тільки ненормальна мог­ла б дивитися на вас і не думати, який ви гарний, при­вабливий, незвичайний! Та ви самі все чудово розумієте, і нічого прикидатися. Я все знаю про вас! Про вас і про себе. Тільки мені від цього не легше...

Загнаний на слизьке, Дік згадав міркуваня старшої міс Воррен про молодих лікарів, яких можна придбати в інтелектуальній філії чиказьких скотарень, і це на мить додало йому сили.

— Ви чарівне створіння, але я просто не вмію зако­хуватися.

— Хочете, я навчу вас?

— Що-о?

Її зухвалість, її впевненість у своєму праві на пере­могу приголомшила його. Ніколь пропонувала йому від­кинути всі умовності, але його згода дорівнювала б капі­туляції.

— Будь ласка, дозвольте. Отут. Зараз.

Вона пригорнулася до нього, і здушений голос її урвав­ся, а грудям стало тісно під сукнею від невимовлених слів. Він відчув свіжість її юних уст, відчув, як радісно піддається вона його дедалі міцнішим обіймам. От і кі­нець усім планам, і годі тут чимось зарадити: немовби після хімічної реакції утворилась нерозкладна сполука, де атоми з’єдналися раз і назавжди — можна вилити все геть, але відокремити складники вже неможливо. Тепер, коли Дік тримав її в обій­мах, вдихав її, а вона горну­лася й горнулася до нього, пізнаючи устами його уста, знеможена коханням, безтямна в коханні, але водночас і заспокоєна, і повна торжества, — він був щасливий вже тим, що існує, бодай як відбиток у її вологих очах.

— Хай йому біс! — видихнув він. — А вас приємно ці­лувати.

Це була спроба сховатися за словами, але Ніколь уже відчула свою владу й тішилася нею; з несподіваною грайливістю вона ви­вільнилася з його обіймів, відступи­ла назад, і він ніби завис у порожнечі, як недавно у фунікулері. «Це йому за все, за все, — співала її душа. — За те, що був такий жорстокий, що мучив мене, але як тепер чудово, як чудово! Я перемогла, він мій!» За пра­вилами гри їй би треба було тепер утекти, але для неї все це було таке нове, таке прекрасне, що вона зволікала, щоб натішитися сповна.

Раптом її пройняло дрожем. Далеко внизу мерехтіли намисто й браслет із вогнів — Монтре і Веве, а за ними тьмяніший підвісок — Лозанна. Звідкись ізнизу вітер до­ніс уривок танцювальної мелодії. Ніколь охолола, думки її прояснилися, і вона спробувала поновити в пам’яті почуття дитячих років з цілеспрямованістю солдата, що поспішає упитися після бою. Але вона все ще торопіла перед Діком, який став майже поруч у властивій йому позі, прихилившись спиною до чавунної балюстради. І, може, саме тому вона сказала:

— Пам’ятаєте, як я чекала вас тоді в парку? Стояла й тримала саму себе в руках, як кошик квітів, ладна під­нести цей кошик вам. Принаймні так мені тоді здава­лося.

Він виріс над нею й владно обернув її до себе; вона поцілувала його раз, вдруге, втретє; її обличчя набли­жалось і затуляло собою весь світ, а руки тримали його за плечі.

— Дощ пішов!

У виноградниках за озером раптом гримнула кано­нада: гармати стріляли по хмарах, що загрожували гра­дом. Ліхтарі на променаді на мить згасли, потім засвітилися знову. І зразу ж налетіла буря; злива ринула з хмар, а потім, потоками, з крутосхилів і заклекотіла, за­танцювала по тротуарах та рівчаках; чорне, страхітливе небо впало на землю, вибухнувши лютими звивами блис­кавиць, гори за­двигтіли від гуркоту грому, а брили хмар, здавалось, от-от зірвуть дах з готелю. І вершини, і озеро зникли, залишився тільки готель, принишклий посеред гуркотнечі, хаосу і темряви.

Але Дік і Ніколь встигли вбігти до вестибюлю, де Бебі Воррен і троє Марморів уже непокоїлись. Яке це неповторне почуття — зненацька виринути з мокрої імли, грюкнути за собою дверима й стати, сміючись від за­взяття і збудження, ще чуючи посвист вітру у вухах і відчуваючи, як намоклий одяг обліплює тебе! В танцю­вальній залі оркестр зворушливо, запаморочливо грав вальс Штрауса.

...Щоб доктор Дайвер одружився з пацієнткою пси­хіатричної клініки? Та як це сталося? З чого поча­лося?

— Ви ще прийдете до нас, коли перевдягнетесь? — запитала Бебі Воррен, пильно оглянувши Діка.

— А мені нема в що перевдягтися, хіба в шорти.

Хляпаючи вгору до свого готелю в позиченому дощо­вику, він насмішкувато пирхав:

— Яка нагода, яка чудова нагода, га? Ти ба, вони ви­рішили купити лікаря! Просто геніально — тільки нехай пошукають його у себе в Чикаго. — І зразу ж, засоромле­ний власною нечулістю, він подумки вибачився перед Ніколь, згадавши ні з чим не порівнянну свіжість її юних уст, згадавши, як краплі дощу поблискували на її тепло-рожевих гладеньких щоках, мов сльози, пролиті за ним...

О третій ночі тиша, що запала після бурі, розбудила його, і він підійшов до вікна. Краса Ніколь линула до нього крутим схилом гори, вливалася до кімнати, таєм­ниче шелестіла занавісками...

...Наступного ранку він видерся крутим двокілометро­вим схилом до Роше-де-Ней; його розважила зустріч з учорашнім кондуктором фунікулера — маючи вільний день, він ішов тим самим марш­рутом.

Потім Дік спустився аж до Монтре, скупався в озері і ще встиг на обід до готелю. Там на нього чекали дві записки.

«Я анітрохи не соромлюся того, що було вчора, це були найщасливіші хвилини в моєму житті. Навіть як­що я ніколи не побачу вас, mon capitaine, я все одно рада, що так сталося».

Ці рядки обеззброювали — похмура тінь доктора Домлера розтанула, і Дік розкрив другий конверт.

«Дорогий докторе Дайвер, я телефонувала вам, але не застала. У мене до вас величезне прохання. Непередба­чені обста­вини вимагають, щоб я негайно повернулася до Парижа, і буде швидше, якщо я поїду через Лозанну. Оскільки ви в понеділок повертаєтеся до Цюриха, то чи не взяли б ви з собою Ніколь, а там уже й підвезли до санаторію? Сподіваюсь, що це вас не дуже обтяжить.

З повагою Бет Івен Воррен».

Дік розлютився — адже вона знає, що в нього з собою велосипед, але написала так, що відмовити неможливо. Ця Бебі надумала звести його з Ніколь! Родинна тур­бота, помножена на ворренів­ський капітал!

Але він помилявся, Бебі Воррен зовсім такого не ду­мала. Вона вже оглянула Діка очима бувалої світської дами, зміряла з усіх боків кривою англофільською ліній­кою й забракувала — хоч і визнала, що загалом він привабливий чоловік. Як на неї, він був надто вже оче­видний «інтелігент», місце якого — на одній полиці з оти­ми нужденними снобами, до яких вона певний час вча­щала в Лондоні. Дік надто вирізнявся з-поміж інших, а це вже було само собою не коректно. Словом, він не відповідав її ідеалові справжнього аристократа.

До того ж він був іще й з характером — розмовляючи з ним, вона кілька разів помічала, що він раптом припинив її слухати й погляд його робився відсутнім, як в людей упертих. Ніколь сама змалку драту­вала її своєю примхливою, свавільною вдачею, а остан­нім часом Бебі, з цілком зрозумілих причин, стала вва­жати її «пропащою душею»; ні, з якого боку не глянеш, доктор Дайвер не той лікар, з яким вона хотіла б поро­дичатися.

Отож прохання її було цілком невинне: просто вона хотіла скористатися з його послуг.

Але вийшло саме так, як воно мало б вийти, якби підо­зра Діка була виправдана. Подорож залізницею мо­же бути нестерп­ною, просто нудною чи веселою; іноді це випробувальний політ; іноді — репетиція перед іншою, майбутньою подорожжю. Як і будь-який день, проведе­ний удвох, вона може видатися довгою. Після метушли­вого ранку обоє згадують, що ще не їли, й починають снідати разом; пополудні плин часу вповільнюється, май­же завмирає, але під кінець знову прискорюється. Дік з болем спостерігав смиренну радість Ніколь; для неї це все-таки було повернення додому, бо іншого дому вона не знала. Того дня вони не зближалися так, як учора, але коли він попрощався з нею коло дверей сумного бу­динку на Цюрихському озері і вона, перше ніж увійти, ще раз оглянулася на нього, він зрозумів, що її доля стала і його долею вже назавжди.

Х

Якось у вересні доктор Дайвер пив чай з Бебі Воррен на терасі цюрихського готелю.

— Тут щось не те, — сказала вона. — Я не зовсім розу­мію ваші мотиви.

— Не варто провадити розмову в такому тоні.

— Зрештою, Ніколь — моя сестра.

— Однаково це не дає вам права так розмовляти зі мною. — Діка дратувало, що він, знаючи все, мусить мовчати. — Ніколь багата, але це не означає, що я про­йдисвіт.

— Ото ж воно й є, що Ніколь багата, — правила своєї Бебі.

— А скільки в неї грошей? — запитав Дік.

Бебі аж підскочила, а він, стримуючи сміх, повів далі:

— От бачите, як це безглуздо? Я волів би поговорити з ким-небудь з її родичів-чоловіків...

— За все, що стосується Ніколь, відповідаю я, — від­різала Бебі. — І ми зовсім не вважаємо вас за пройди­світа. Ми просто не знаємо, хто ви.

— Я доктор медицини, — сказав він. — Мій батько — священик, тепер уже пенсіонер. Жили ми в Буффало, і все це легко перевірити. Навчався я в Нью-Хейвені, потім одержав родсівську стипендію. Мій прадід був губернатором Північної Кароліни, і я — прямий наща­док Навіженого Ентоні Уейна.

— А хто це такий? — підозріливо спитала Бебі.

— Навіжений Ентоні Уейн?

— В усій цій історій навіженства й так забагато.

Він безнадійно похитав головою і в цю мить побачив Ніколь — вона вийшла на терасу й оглядалася, шукаю­чи їх.

— Якби він не був навіжений, то залишив би, мабуть, нащадкам не менше грошей, ніж Маршал Філд [27].

— Усе це дуже добре, але...

Бебі мала рацію й не сумнівалася в цьому. Небагато знайшлося б священиків, яких можна було б поставити поряд з її батьком. За становищем у суспільстві Воррени були герцоги, тільки американські, без титулу. Прізвище Воррен, записане в готельній книзі гостей, поставлене під рекомендаційним листом, згадане за скрутних обста­вин, умить змінювало людей — це було психологічне явище, яке, у свою чергу, впливало на Бебі, привчаючи її усвідомлювати своє високе становище. Навчилася вона цього в англійців, чий досвід у таких питаннях налічував уже не одне століття. Але вона не знала, що двічі під час цієї розмови Дік ладен був послати під три чорти і її, і свій намір. Справу врятувала Ніколь, яка нарешті побачила їх і підійшла, сяючи свіжістю й чистотою, наче народжена цим прозорим вересневим надве­чір’ям.

— Як ся маєте, адвокате? Завтра ми їдемо на тиждень на Комо, а звідти повернемося до Цюриха. Тому я й про­шу, щоб ви з моєю сестрою нарешті все владнали, а скільки я одержу, то нам байдуже. Ми два роки жити­мемо в Цюриху, тихо й скромно, і Дікових грошей нам вистачить. Ні, Бебі, я зовсім не така непрактична, як ти гадаєш. Гроші будуть мені потрібні тільки на одяг і різні дрібнички... Що?! Та це ж більше, ніж... Невже ми такі багаті? Я таких грошей довіку не витрачу. І в тебе теж стільки? А чому в тебе більше — тому що мене вважа­ють безвідповідальною? Що ж, гаразд, нехай моя части­на лежить собі й збільшується... Ні, Дік взагалі не хоче мати до цього жодного стосунку. Доведеться мені ве­личатися цим багатством за нас двох... Бебі, ти зовсім не знаєш Діка, ти просто не уявляєш собі, який він... Де мені підписуватися? Ой, пробачте...

...Дивно, що ми тепер завжди разом і завжди самі, правда, Дік? Хоч куди б ми ішли, завжди приходимо одне до одного. І, крім кохання, нам нічого більше не треба. Тільки я кохаю дужче і зразу відчуваю, коли ти віддаляєшся від мене, хоча б на трошечки. По-моєму, нема кращого, ніж, бути як усі люди, — простягнеш руку, а ти лежиш поряд, такий теплий-теплий.

...Будь ласка, зателефонуйте моєму чоловікові до лікарні. Так, ця книжка розходиться добре, її мають видати шістьма мовами. Я сама хотіла перекласти її французькою, але останнім часом трохи нездужаю і боюся впасти, такою я стала важкою й незграбною. Наче пола­маний Іван-покиван, що не може встати рівно. Хо­лодний стетоскоп, приставлений до серця, і найвиразніше оте почуття — je m’en fiche de tout [28]... Ox, як плакала та бідолашна жінка, в якої ди­тина народилася зо­всім синя, краще б уже мертва. Як чудово, що нас тепер троє, правда?

...Але ж це нерозумно, Діку, адже нам і справді потрібна більша квартира. Невже нам поневірятися, від­мовляти собі в найнеобхід­нішому тільки тому, що ворренівських грошей більше, ніж дайверів­ських? Ах, дя­кую, люба, але ми передумали. Той англійський свяще­ник сказав нам, що тут у вас в Орвієто чудове вино. Он як, його не можна перевозити? Тоді все зрозуміло: ми ж так любимо вино, а про таке ніколи й не чули.

Озера наче позападали в коричневій глині, а схили поборознені зморшками й нагадують величезні черева. Фотограф зняв мене, коли ми пливли на Капрі; я сиджу біля борту, волосся спадає за поруччя. «До побачення, Блакитний гроте, — співав човняр, — я незабаром повернуся!» А потім — подорож по страшній розпеченій халяві італій­ського чобота, де лиховісно шелестів вітер, обдимаючи мури старовинних замків, і здавалось, ніби на вершинах горбів причаїлися й дивляться вниз мерці.

...Мені подобається цей пароплав, особливо, коли наші підбори разом стукотять по палубі. За рогом салону на­літає вітер, і щоразу, коли ми підходимо туди, я вистав­ляю плече проти вітру й щільніше загортаюся у свій плащ, але від Діка не відстаю. Ми співаємо якусь без­глузду пісеньку:

З Діком не знудишся — тільки пасажири в шезлонгах озираються на нас, якась жінка дослухається, що ми співа­ємо. Дікові набридло співати, що ж, Діку, іди далі сам. Тільки далі ти йтимеш уже не так, любий, дихати тобі буде важче, доведеться торувати собі стежку через тіні шезлонгів, крізь мокрий дим із димаря. Ти побачиш, як твоє відображення рухається в очах тих, хто дивить­ся на тебе. Закінчиться твоя окремішність; що ж, треба, мабуть, доторкнутися до життя, щоб від нього відштовх­нутися.

А я сиджу на підпорі рятувального човна й дивлюся на море, і моє розпущене волосся блищить і має на віт­рі. Я сиджу, нерухома на тлі неба, а корабель несе мене вперед, у блакитну імлу прийдешності, як свою окрасу, як Афіну Палладу, побожно вирізьблену на носі галери. Вода хлюпоче у корабельних вбиральнях, а за кормою шумують і скаржаться хвилі, і бризки, зриваючись з них, міняться, мов агатово-зелене листя.

...Того ранку ми багато подорожували — від затоки Вуллумулу до Біскри. На краю Сахари нас накрила хмара сарани, а наш шофер, сміючись, запевняв нас, що це джмелі. Вночі небо було зовсім низьке, і відчу­валася присутність чужого, всевидющого Бога. Ох, бід­ний, голий, малий Улед Наїл! Та ніч була повна звуків: флейти й сенегальські барабани, зітхання верблюдів і дріботіння ніг — тубільці в сандалях, зроблених зі ста­рих автомобільних покришок.

Але на той час я знову була мов не своя — потяги і пляжі, все зливалося в одне. Через те він і повіз мене подорожувати, але після народження другої дитини, моєї маленької Топсі, світло знову померкло для мене.

...Викличте сюди мого чоловіка, як він міг залишити мене тут на цих неуків, цих невігласів! Ви кажете, що в мене народилася чорна дитина, — але ж це нісенітниця, бруд­на і дешева вигадка! Ми приїхали в Африку тільки для того, щоб побачити Тімгад, бо над усе у світі мене ціка­вить археологія. Мені набридло, що я нічого не знаю і що всі весь час нагадують мені про це.

...Коли я одужаю, я хочу стати такою ж освіченою людиною, як ти, Діку, — я б почала вивчати медицину, але, мабуть, уже пізно. Купимо на мої гроші бу­динок, бо на­бридли мені ці квартири і тебе чекати на­бридло. Адже тобі нудно в Цюриху, і в тебе не лишаєть­ся часу, щоб писати, а ти ж сам казав, що вчений, який не пише, не справжній вчений. А я теж виберу собі яку-небудь науку й вивчу її як слід, щоб була для мене опо­рою, якщо я знову розкле­юся. Ти допоможеш мені, Ді­ку, — я тоді не почуватимуся такою винною. І ми осе­лимося десь коло теплого моря, де можна засмагати й не старітися.

...У цьому флігелі Дік працюватиме. Уявляєте, ця ідея виникла в нас обох одночасно. Стільки разів обми­нали Тарм, а тут вирішили заїхати, подивитися, і вияви­лося, що ці будинки стоять порожні, за винятком двох стаєнь. Купівлю ми оформили через одного француза, та щойно в морському відомстві почули, що якісь американці купили частину села в горах над морем, сюди наїхали шпиги. Вони нишпорили серед будівельних ма­теріалів, шукали, мабуть, чи не сховано там гармат, — врешті-решт Бебі довелося двічі телефонувати в Affaires Etrangères [29] у Париж.

Ніхто не приїздить на Рів’єру влітку, отже знайомих буде небагато і можна буде працювати. Щоправда, з’яв­ляється дехто з французів; минулого тижня завітала Містенгет і дуже здивувалася, що готель відкритий; потім — Пікассо і ще той, хто написав «Pas sur la bouche» [30].

...Дік, чому ти записався в готелі «Містер і місіс Дайвер», а не «Доктор Дайвер і місіс Дайвер»? Та ні, я про­сто так — просто мені спало на думку, — ти сам мене завжди вчив, що праця для людини — найголовніше, і я звикла так думати. Ти казав, людина повинна знатися на чомусь, а коли вона свої знання розгубила, то, вихо­дить, вона вже нічим не краща за інших, і що головне — встигнути утвердитися в житті, перше ніж розгубиш те, що знав. Якщо ти хочеш перевернути світ догори дриґом — будь ласка, любий, але чи повинна твоя Ніколь ходити на руках, щоб не відставати від тебе?

...Ейб Норт вважає, що я дуже мовчазна. Відколи я вперше одужала, ми з Діком частенько розмовляли до пізньої ночі — сиділи в ліжку й смалили сигарети, і тіль­ки коли починало зоріти, пірнали в подушки, щоб схова­тися від світла. Інколи я співаю чи бавлюся із тварина­ми, і в мене є кілька друзів — от, наприклад, Мері. Коли ми з Мері розмовляємо, то не слухаємо одна одну. По-справжньому розмовляти вміють тільки чоловіки. Коли я розмовляю, то кажу собі: напевно, тепер я — Дік. А інколи я — мій син, він такий розумний і розважли­вий. Я навіть бувала часом доктором Домлером, а ко­лись, можливо, набуду вашу подобу, Томмі Барбан. Томмі, здається, закоханий у мене, але тихо, не настирливо. Цього, однак, вистачає, щоб вони з Діком почали дратувати один одного. А загалом, так добре мені ще не жилося. Мене оточують друзі, які мене люблять. Я сиджу на тихому пляжі на березі Середземного моря, неподалік від свого дому, зі мною мій чоловік, мої діти і наші друзі. Все чудово, чудово — от тільки аби мені ще перекласти французькою цей клятий рецепт — кур­ча по-мерілендському. Так приємно ворушити пальцями ніг у теплому піску.

Хвилинку, зараз гляну. Ще якісь нові люди? Ах, ота дівчина, тепер бачу. На кого, кажете, вона схожа?.. Ні, не дивилася, сюди рідко привозять нові американські фільми. Розмері, а далі? Ми й справ­ді стаємо фешене­бельним курортом — такий наплив у липні! Атож, вона гарненька, та тільки тут незабаром ніде буде голки встромити.

ХI

Доктор Річард Дайвер і місіс Елсі Спірс сиділи в «Ка­фе союзників» у затінку запорошених дерев. З берега, пробравшись через Естерель, поривами налітав містраль, і рибальські човни погойдувалися в затоці, тицяючи що­глами в безбарвне серпневе небо.

— Я одержала листа від Розмері сьогодні вранці, — сказала місіс Спірс. — Яка жахлива історія з тими нег­рами! Уявляю, собі, що вам довелося пережити. Але Роз­мері пише, що ви були її добрим ангелом.

— Я б нагородив Розмері медаллю за хоробрість. Історія й справді була вкрай неприємна. Єдиний, здає­ться, кого вона зовсім не зачепила, — це Ейб Норт. Він вилетів до Гавра і, напевно, й досі нічого не знає.

— Шкода, що це так схвилювало місіс Дайвер, — обе­режно зауважила місіс Спірс.

Розмері написала їй з Парижа:

«Ніколь неначе збожеволіла. Я вирішила не їхати з ними на південь, бо Дікові й без мене вистачає клопоту».

— Вона вже заспокоїлася. — В голосі Діка прозвуча­ло щось дуже схоже на роздратування. — Отже, завтра ви їдете звідси. А коли відпливає ваш пароплав?

— Завтра ж.

— Шкода, що доводиться розлучатись.

— Нам тут дуже сподобалося. Завдяки вам ми чудо­во провели час. І ви перший чоловік, якому Розмері від­дала своє серце.

Свіжий повів вітру огорнув порфірові гори Ла-Напуль. Щось у повітрі вже віщувало переміну погоди: буяння літа, в якому завмирає навіть плин часу, завершува­лося, відходило в минуле.

— У Розмері бували захоплення, але рано чи пізно вона віддавала свого обранця в мої руки... — Місіс Спірс засміялася. — ...Для вівісекції.

— А мене, виходить, пощадили.

— Тут я однаково нічим не могла б зарадити. Вона закохалася у вас ще до того, як я вас побачила. І я схва­лила її вибір.

Дік зрозумів, що ні він сам, ані Ніколь не відігравали в планах місіс Спірс якоїсь самостійної ролі; і зрозумів також, що її аморальність випливала з її самозречення. Вона мала на це право — то була її пенсія, відшкоду­вання за відмову від особистого життя. В боротьбі за існування жінці часто доводиться йти на все, але навряд чи їй можна дорікати за такий вигаданий чоловіками злочин, як умисна жорстокість. Поки радощі і прикрощі кохання не виходили за певні межі, місіс Спірс ладна була спостерігати їх з незлобивою відчуженістю євнуха. Їй навіть на думку не спадало, що все це може погано скінчитися для Розмері, — можливо, тому, що вона ціл­ком покладалася на доччин здоровий глузд.

— Якщо це справді було, як ви кажете, кохання, особ­ливих страждань воно їй, здається, не завдало. — Він усе ще вдавав, ніби може думати про Розмері безсторонньо. — І так чи так, воно вже минуло. Хоча, між ін­шим, у житті людини важливі події часто починаються з дрібниці.

— Це не дрібниця, — відказала місіс Спірс. — Ви її перше кохання, ви стали для неї ідеалом. Вона пише про це в кожному своєму листі.

— Просто вона дуже чемна дівчина.

— Ви й Розмері — найчемніші люди у світі, але в да­ному разі вона не перебільшує.

— Моя чемність — це парадокс моєї вдачі.

У певному розумінні він мав рацію. Від батька Дік перейняв дещо нарочиту чемність тих молодих півден­ців, які після громадянської війни переселилися на Пів­ніч. Часто він по­слуговувався нею, але так само часто й зневажав себе за це, бо розумів, що йдеться не стільки про намагання подолати свій егоїзм, скільки про намагання приховати його.

— Я закоханий у Розмері, — сказав він раптом. — Я знаю, що виявляю слабкість, кажучи це вам, але мені схотілося дозволити собі невеличку слабкість.

Слова прозвучали якось дивно, офіційно, так, наче сказані вони були для того, щоб столики й стільці в «Кафе союзників» запам’ятали їх назавжди. Скрізь і в усьому він відчував уже відсутність Розмері; лежачи на пляжі, бачив її обпалене сонцем, облуплене плече; гуля­ючи по саду в Тармі, затоптував сліди її ніг; а тепер-от оркестр заграв «Карнавал у Ніцці», відгомін веселощів минулого сезону, і все довкола немовби затанцювало, і душею цього танцю була вона. Протягом якихось ста годин вона опанувала всі премудрості чорної магії; вона була як беладона, що туманить зір, як кофеїн, що пе­ре­творює фізичну енергію на нервову, як мандрагора, що дарує спокій.

Він зробив ще одну безнадійну спробу довести собі, що може говорити про Розмері так само безсторонньо, як і місіс Спірс.

— Знаєте, ви з Розмері зовсім несхожі, — сказав він. — У неї весь успадкований від вас розум йде на створення личини, яку вона показує світові. Вона не звикла мис­лити: в неї вдача ірландки, романтична й позбавлена логіки.

Місіс Спірс і сама знала, що під тендітною зовнішніс­тю Розмері криється молодий мустанг, справжня дочка доктора Хойта, капітана медичної служби армії США. Розтин Розмері виявив би надмірне серце, печінку й ду­шу, втиснуті в чарівну оболонку.

Прощаючись, Дік добре усвідомлював силу привабли­вості Елсі Спірс, усвідомлював, що вона для нього не просто остання часточка Розмері, з якою він так не хо­тів розлучатись. Розмері він, можливо, в чомусь і при­думав; але придумати її матір він не міг. І якщо Розме­рі пішла зі сцени зі скіпетром, у мантії та короні, якими він обдарував її сам, то тим приємніше йому було віддати належне чарам її матері, знаючи, що вони не є витвором його уяви. Місіс Спірс належала до жінок, які вміють терпеливо чекати, поки чоловік зайнятий справа­ми куди важливішими за сімейні — коли він воює чи оперує хворого і не можна ані квапити його, ані відривати. А скінчить — і знайде її, вона чекатиме, спокійна й лагідна, десь у затишку, на похідному стільці, за га­зетою.

— До побачення, і знайте, що ми вас дуже полюби­ли — і я, і Ніколь.

Повернувшись на віллу «Діана», він пішов до себе й розчинив віконниці, що захищали кабінет від полудневої спеки. На двох довгих столах у безладді, в якому тільки він міг розібратися, лежали матеріали його книжки. Том перший, що містив класифікацію хвороб, уже виходив коштом автора невеликим тиражем і мав певний успіх. Тепер Дік вів переговори про його перевидання. Для другого тому він планував переробити і значно розши­рити свою першу книжку, «Психологію для психіатрів». Як багатьом іншим, йому довелось переконатися, що він має тільки одну-дві оригінальні ідеї і що його невеличка збірка статей, недавно в п’ятдесятий раз видана в Ні­меччині, містить, власне, суть усього, що він знає й думає.

Тепер усе це гнітило його. Йому шкода було змарно­ваних років у Нью-Хейвені, він гостро відчував розбіж­ність між своїм дедалі розкішнішим способом життя і браком творчих здобутків, які б його виправдували. Він згадував розповідь свого румунського приятеля про вче­ного, що багато років вивчав будову мозку панцерника, і в уяві своїй бачив доскіпливих, педантичних німців, які, маючи поблизу бібліотеки Берліна та Відня, мето­дично розробляють його тему. В нього не раз уже вини­кало бажання закруглити працю в її теперішньому об­сязі й видати невеличким томом без супровідних даних як вступ до майбутньої, ґрунтовнішої монографії.

Так він і вирішив зробити, походжаючи по кабінету в скісному промінні надвечірнього сонця. Цей новий план він зможе виконати до весни. Мабуть, думав він, якщо людину з його енергією цілий рік долають сумніви, то це означає, що в попередні розрахунки закралась якась помилка.

Він розклав по стосах паперів штабки позолоченого металу, що правили йому за прес-пап’є. Потім прибрав кімнату (покоївкам вхід сюди був заборонений), почи­стив пастою свою ванну, полагодив жалюзі й написав замовлення цюрихському книжковому видавни­цтву. По­тім випив трохи джину, доливши склянку на дві третини водою.

За вікном у саду він побачив Ніколь, подумав, що за­раз доведеться зустрітися з нею, і свинцевий тягар ліг йому на душу. При ній він мусив поводитися так, ніби нічого не сталося, і сьогодні, і завтра, і через тиждень, і через рік. Тоді в Парижі він дав їй люмінал, і вона цілу ніч продрімала в його обіймах. Над ранок вона прокинулася злякана, оглушена, але він зумів заспокоїти її лагідним словом, і вона знову заснула, торкаючись його обличчя теплим, запашним волоссям. Перше ніж вона прокинулася вдруге, він про все домовився по те­лефону із сусідньої кімнати. Розмері переїде до іншого готелю. Переїде, навіть не попрощавшись з ними, — «та­това донька» має лишитися «татовою донькою». Власник готелю містер Макбет мав уподібнитися трьом китай­ським статуеткам-мавпочкам — «нічого не бачу, нічого не чую, нічого не кажу». Нашвидкуруч спакувавши незлі­ченні коробки й згортки з покупками, Дік і Ніколь опів­дні виїхали на Рів’єру.

Тоді тільки настала реакція. Влаштовуючись у купе спального вагона, Дік бачив, що Ніколь чекає цього; ре­акція прийшла ще до того, як потяг устиг виїхати з мі­ста, — нестерпне, відчайдушне бажання зіскочити, поки потяг не набрав швидкості, кинутися назад, знайти Роз­мері, побачити, що вона робить. Він розгорнув книжку, надів пенсне і втупився в сторінку, відчуваючи на собі примружений погляд Ніколь, що лежала навпроти. Чи­тати він не міг; удаючи, ніби втомився, він приплющив очі, але вона невідривно дивилася на нього, ще сонна після наркотику, але заспокоєна й майже щаслива з то­го, що він знову належить їй.

Із заплющеними очима було ще гірше, бо в стукоті ко­ліс він виразно чув: «зустрів — утратив, зустрів — утра­тив»; але, щоб не виказати себе, Дік пролежав так аж до ленчу. Ленч трохи розважив його — він завжди лю­бив цю маленьку учту опівдні; скільки їх було в його подружньому житті — в готелях та харчевнях, у ваго­нах-ресторанах, буфетах та літаках! Знайома біганина офіціантів, маленькі пляшки вина й мінеральної води, чудова кухня на лінії Париж — Ліон — Середзем­номор’я, — усе це створювало видимість, ніби нічого не змінилося в їхньому житті, але це була, мабуть, перша його подорож з Ніколь, коли він віддалявся від своєї мети, а не наближався до неї. Він випив цілу пляшку вина, якщо не рахувати одного келишка Ніколь; вони розмовляли про дім і про дітей. Та тільки вони повер­нулися до купе, розмова урвалася, запала мовчанка, як тоді в ресторані навпроти Люксембурзького саду. Прагнучи позбутися болю, ми чомусь вважаємо за по­трібне знову пережити те, що цей біль спричинило. Діка опанувало дивне нетерпіння; раптом Ніколь сказала:

— Негаразд усе-таки, що ми залишили Розмері саму. Як ти гадаєш, чи дасть вона собі раду?

— Дасть. Вона собі дасть раду за будь-яких обста­вин. — Спохопившись, що ці слова можуть рикошетом образити Ніколь, він квапливо додав: — Зрештою, Розмері актриса, і, хоч мати тримає її під своїм крильцем, сама вона теж повинна вміти постояти за себе.

— Вона таки приваблива дівчина.

— Вона ще дитина.

— І все одно, напрочуд приваблива.

Вони перемовлялися, й самі не знаючи навіщо, і кож­ний з них казав те, що думав інший.

— На жаль, вона не така розумна, як мені спочатку здалося, — зауважив Дік.

— А по-моєму, вона дуже кмітлива.

— Не сказав би. В її поведінці й досі є щось малече.

— Вона дуже, дуже гарненька, — сказала Ніколь під­креслено рівним голосом, — І, по-моєму, вона чудово грає в тому фільмі.

— Вона мала гарного режисера. А її грі, якщо вдума­тися, бракує індивідуальності.

— Я не згодна з тобою! Взагалі вона повинна дуже подобатися чоловікам.

У нього стислося серце. Яким чоловікам? Скільком чо­ловікам?

«...Дозвольте, я опущу штору?»

«Будь ласка. Світло й справді ріже очі».

Де вона тепер? І з ким?

— Через кілька років вона виглядатиме на десять ро­ків старшою від тебе.

— Навпаки. Якось у театрі я спробувала намалювати її на звороті програмки. Такі обличчя довго не старіють.

Вночі обом спалося погано. Дік знав: через два-три дні він сам спробує вигнати тінь Розмері, щоб вона не оселилася в їхньому домі назавжди, але тепер йому ще бракувало на це сили. Іноді розлучитися з болем важче, ніж з утіхою, а спогади були ще такі яскраві, що лиша­лося одне — прикидатися. А прикидатись було нелегко, бо останнім часом Ніколь дратувала його: за стільки років вона мала б уже навчитись розпізнавати озна­ки напруженості, що передують нападові, і остерігатися їх. Протягом останніх двох тижнів вона двічі зривалася. Вперше під час вечірки в Тармі — проходячи повз її спальню, він почув, як вона, захлинаючись безглуздим сміхом, запевняє місіс Маккіско, що до туалету ввійти не можна, бо ключ кинуто в колодязь. Місіс Маккіско стояла приголомшена, розгублена, навіть злякана, і вид­но було, що вона починає здогадуватися... Дік не надав цьому випадкові особливого значення, бо Ніколь швидко опритомніла. Вона телефонувала навіть потім до готелю Госса, щоб перепросити, але Маккіско вже виїхали.

Зовсім інше — паризький напад; поряд з ним і попе­редній набув зловісного значення. Можливо, він віщу­вав новий цикл, новий спалах хвороби. Те, чого йому довелося зазнати не як лікареві, а як людині, під час тривалого рецидиву після народження Топсі, загартува­ло його, навчило проводити різку грань між Ніколь хво­рою й Ніколь здоровою. Але тепер йому важче стало відрізняти, де кінчається самозахисна безсторонність лікаря й починається якесь нове почуття холодної відчу­женості. Коли байдужість виховують у собі чи просто не помічають, вона поступово переходить у порожнечу. Дік уже вмів звільнятися від Ніколь, виштовхувати її зі сво­го серця, а свій обов’язок виконував знехотя, без справж­ньої дбайливості і справжніх почуттів. Кажуть, душев­ні рани зарубцьовуються, — це вельми невдале порівнян­ня з ушкодженнями фізичними, бо в житті так не буває. Така рана може зменшитися, нехай навіть до розмірів уколу шпилькою, але це завжди відкрита рана. Слід за­знаного страждання можна порівняти хіба що з утратою пальця чи ока. До такого каліцтва звикаєш, про нього згадуєш, може, тільки раз на рік — та коли й згадаєш, то все одно зарадити не можеш нічим.

XII

Ніколь стояла в садку, обхопивши руками плечі. Вона звела на Діка сірі, ясні очі, по-дитячому пильні й допит­ливі.

— Я був у Канні, — сказав Дік, — випадково зустрів там місіс Спірс. Вона завтра їде. Хотіла приїхати по­прощатися з тобою, але я її відмовив.

— Шкода, я була б рада. Вона мені подобається.

— І знаєш, кого я там ще бачив? Бартолом’ю Тейлора.

— Та невже!

— Хіба цього старого тхора з кимось сплутаєш! Він приїхав, видно, на розвідини — наступного року сюди з’явиться весь звіринець. Я підозрював, що місіс Абрамс була першою нишпоркою.

— А пам’ятаєш, як Бебі обурювалася, коли ми впер­ше вирішили приїхати сюди на літо?

— Головне, що їм однаковісінько, де жити. Сиділи б собі й мерзли в Довілі.

— Може, поширимо чутку, що в нас тут холера?

— Я сказав Бартолом’ю, що в цьому кліматі деякі люди гинуть, як мухи. Слабкі здоров’ям, сказав я, ризи­кують тут не менше, ніж кулеметники в бою.

— Ну, цього ти вже не казав.

— Не казав, — зізнався він. — Ми з ним дуже мило побалакали. А як церемонно ручкалися посеред бульва­ру! Ото було видовисько! Зустріч Зиґмунда Фрейда з Вордом Макаллістером.

Дікові не хотілося продовжувати розмову, він волів побути на самоті, щоб думками про працю й про май­бутнє витіснити думки про кохання й про сьогоднішній день. Ніколь відчувала це, але невиразно, нутром; вона інстинктивно, мов звірятко, і трохи ненавиділа його, і хотіла до нього пригорнутися.

— Кохана, — сказав Дік не дуже щиро.

Він увійшов у дім, але не зразу згадав, що йому там по­трібно. Згадавши, підійшов до рояля, сів і насвистую­чи почав добирати на слух:

Раптом у заколисаній мелодією свідомості спливла тривожна думка: почувши цю пісеньку, Ніколь зразу ж відчує в ній тугу за двома минулими тижнями. Він за­кінчив узятим невлад акордом і підвівся.

Він озирнувся, не знаючи, куди піти. Це був дім, ство­рений Ніколь і оплачений грошима діда Ніколь. Дікові тут належав тільки флігель та клаптик землі під ним. За свої три тисячі на рік і те, що капало за публікації, він одягався, поповнював запаси пивниці й покривав свої кишенькові витрати, а також витрати на освіту Ланьє, які поки що зводилися до утримання бонни. В будь-якому починанні дружини Дік завжди обумовлював свою участь. Сам він жив досить скромно, без Ніколь подорожував завжди третім класом, пив найдешевші ви­на, беріг свій одяг, карав себе за кожну зайву витрату і таким чином зберігав певну фінансову незалежність. Але це давалося важче, дедалі частіше доводилося вирішувати вдвох, що можна було б зробити з грошима Ніколь. І, звісно, Ніколь, прагнучи міцніше прив’яза­ти його до себе, закріпити свою владу над ним, чіпля­лася за кожен вияв слабкості з його боку; нелегко було протистояти потокові речей та грошей, що весь час його заливав. Випадок з віллою на скелях, що народилась як фантазія, а потім непомітно обернулася реальністю, міг правити за типовий приклад того, як втрачали чинність укладені колись у Цюриху нехитрі умови їхнього шлюбу.

«Як чудово було б, якби...» — казали вони на почат­ку; «як чудово буде, коли...» — казали вони тепер.

Та все це було зовсім не так чудово. Вигадки Ніколь заважали йому працювати; крім того, швидке зростан­ня її прибутків останнім часом немовби знецінювало його працю, до того ж, дбаючи про її здоров’я, він не один рік удавав переконаного домувальника; ця роль ставала дедалі обтяжливішою в замкнутому, не­рухомому світі, де він весь час почувався ніби під мікро­скопом. І от тепер Дік уже не наважувався зіграти на роялі те, що йому хотілося зіграти; це означало, що він дійшов до краю. Він ще довго стояв у тій великій кімна­ті, дослуха­ючись до тихого дзижчання електричного го­динника — дослухаючись до плину часу.

У листопаді море почорніло, хвилі дедалі частіше пе­ре­хлю­пувалися через дамбу, докочуючись до прибереж­ного шосе. Зникли останні сліди літнього життя, пляжі лежали безлюдні й сумні під містралем та дощем. Го­тель Госса закрився на ремонт і перебудову; риштуван­ня навколо літнього казино в Жуан-ле-Пен зростало, прибираючи дедалі химерніших обрисів. Буваючи в Кан­ні чи Ніцці, Дайвери знайомилися з новими людьми — оркестрантами, рестораторами, ентузіастами садівництва, суднобудівниками (Дік купив собі старого човна), чле­нами Syndicat d’Іnitiative. Дік і Ніколь придивлялися до своїх слуг, більше уваги приділяли вихованню дітей. Ніколь швидко одужала; в грудні Дік жодного разу не помічав напруженого погляду, судомно стулених уст чи безпричинної посмішки, не чув жодної безглуздої фрази, і на Різдво вони поїхали в Швейцарські Альпи.

XIII

Перше ніж увійти, Дік шапочкою обтрусив сніг із си­нього лижного костюма. У великому холі після чаюван­ня вже повідсовували до стін столи, і підлога, за два­дцять років подзьобана, мов віспою, цвяхами лижних черевиків, двигтіла під ногами сотні юних амери­кан­ців — учнів довколишніх інтернатів. Вони сіпалися під веселу мелодію «Не приводь Лулу» або шаленіли в чарльстоні. Тут була колонія молоді, простодушної й нерозважливої, — штурмові загони багатіїв зосереджува­лися в Санкт-Моріці. Бебі Воррен вважала, що пішла на велику жертву, приїхавши до Дайверів у Гстаад.

Дік зразу побачив сестер крізь примарний розколиса­ний сонм танцюристів; впадали в око їхні яскраві, як на рекламних плакатах, постаті в лижних костюмах — не­бесно-блакитному в Ніколь, цеглисто-червоному — в Бебі. Молодий англієць щось казав їм, але вони не звертали на нього уваги, заворожені, запаморочені молодіжним танцем.

Рум’яне від морозу обличчя Ніколь освітилося, коли вона побачила Діка.

— А де ж він?

— Спізнився на потяг, приїде наступним. — Дік сів, за­клавши ногу на ногу й погойдуючи важким черевиком. — Знаєте, на вас глянеш — і вже очей не відведеш. Спер­шу мені аж дух забиває, і тільки потім я вас упізнаю.

Бебі була висока, вродлива жінка, вельми заклопотана тим, що їй уже тридцять. Своїм звичаєм, вона прихопи­ла з Лондона двох супутників — учорашнього кембриджського студента й підстаркуватого розпусника вікторіанського зразка. В Бебі вже виявлялися деякі нахили старої панни — вона здригалася, коли хтось неспо­ді­ва­но торкався її, а такі триваліші контакти, як поцілунки чи обій­ми, відчувала не тілом, а самою лише свідомістю. Вона майже не підкріплювала своїх слів жестом чи по­зою, зате зовсім по-старомодному тупала ногою й за­кидала голову, її не полишало солодко-щемливе перед­чуття катастрофи й смерті, що мали спіткати кого-небудь з її знайомих, і вона полюбляла розмір­ковувати про трагічну долю Ніколь.

Молодший з її англійців опікувався сестрами під час лижних прогулянок або лоскотав їм нерви їздою на гір­ських санках. Дік звихнув ногу, роблячи ризикований телемарк, і тепер задовольнявся катанням з дитячого горба разом із сином та дочкою або залишався в готелі й попивав квас у товаристві якогось російського лікаря.

— Ти знову нудьгуєш, Діку, — приставала до нього Ні­коль. — Познайомився б з якими-небудь молоденькими дівчатками, потанцював би з ними!

— Про що б я з ними розмовляв?

Вона підвищила свій низький, майже хрипкий голос і манірно защебетала:

— Сказав би: «Ах, крихітко, і звідки беруться такі ча­рівні створіння?» Що ж іще кажуть у таких випадках?

— Я не люблю молоденьких дівчат. Вони пахнуть ми­лом і м’ятою. Коли з ними танцюєш, здається, ніби ве­зеш дитячу коляску.

Це була слизька тема, і Дік тримався обачно — нама­гався навіть не дивитись на тих дівчат, блукаючи погля­дом понад їхніми головами.

— Послухайте, я маю багато справ, — сказала Бебі. — По-перше, я одержала листа з дому щодо тієї ділянки, яку в нас називали привокзальною. Частину її давно вже купила залізнична компанія. А тепер та сама компанія викупила в нас і решту ділянки, а належала вона мате­рі. Тепер постає питання, куди вкласти ці гроші.

Удавши, ніби меркантильна тема викликала в нього відразу, англієць пішов запрошувати до танцю одну з молодих дівчат. Бебі провела його замилуваним погля­дом американки, змалку ураженої англофільством, а потім уперто повела далі:

— Ідеться про чималу суму. Кожній з нас припадає по три­ста тисяч. Я особисто стежу за своїми капіталовкла­деннями, але Ніколь нічого в цьому не тямить, і ви, зда­ється, теж.

— Я повинен вийти до потяга, — ухильно відповів Дік.

Надворі він вдихнув мокрі сніжинки, вже невидимі на тлі потемнілого неба. Троє дітлахів промчали повз нього на санчатах, застережливо кричачи якоюсь незрозумі­лою мовою; за мить їхній крик долинув уже з-за пово­роту, а десь поряд закалатали дзвоники кінних саней, що піднімалися в темряві вгору. На святково ілюміно­ваній станції панувало веселе пожвавлення, хлопці й дівчата чекали прибуття своїх товаришів; Дік перейняв­ся ритмом веселощів і зустрів Франца Грегоровіуса з та­ким виглядом, ніби урвав для цієї зустрічі півгодини з нескінченної низки розваг. Але Франца привела сюди якась мета, і жодні настрої Діка не могли його від цієї мети відвернути. «Я спробую вибратися на день до Цю­риху, — написав йому Дік. — А може, ви не полінуєтеся приїхати до Лозанни?» Франц не полінувався приїхати навіть до Гстаада.

Францові виповнилося вже сорок. Зрілість здорової людини вдало сполучалася в ньому з професійною уважливістю, але найкраще він почувався в трохи задушливому за­тишку свого кабінету, де міг зневажати надломлених багатіїв, яких він навчав жити заново. Репутація його вчених предків відкривала перед ним широкі можливо­сті, але він, очевидно, навмисне обрав скромніше стано­вище в житті, про що свідчив, зокрема, і вибір дружини. В готелі Бебі Воррен піддала його побіжному оглядові і, не виявивши в ньому чеснот, які вона цінувала, тих особливостей поводження й манер, за якими впізнають одне одного представники привілейованих класів, віднес­ла його до знайомих другого ґатунку. Ніколь його по­боювалася. Дік же ставився до нього, як завжди ставив­ся до друзів — із беззастережною приязню.

Ввечері вони спустилися в селище на невеличких са­нях, які означають тут те саме, що й гондоли у Венеції. Ме­тою їхньої поїздки був старий готель із харчевнею, швейцарською харчевнею з дерев’яними лункими стіна­ми, з годинниками, барилами, кухлями й оленячими ро­гами. Численні гості за довгими столами переміщалися й об’єднались в одну велику компанію; всі їли fon­due — щось на зразок грінок із сиром по-валлійському, тільки вже зовсім нестравне — і запивали глінтвейном.

— Тут приємно посидіти, — сказав молодий англієць, і Дік з ним погодився. Захмелілий від міцного пахучого вина, він повеселішав — неначе все на світі знову стало на свої місця завдяки шпакуватим ветеранам золотих дев’яностих років, що горлали коло піаніно давні пісні, і молодим голосам, які під­хоплювали їх, і яскравим плямам костюмів, що розпливалися в хмарах тютюнового диму. На мить йому примрілося, ніби він на кораблі й берег уже близько; дівочі обличчя довкола світилися надією на несподіванки, що їх обіцяли ці веселощі й ця ніч. Дік озирнувся — чи тут та дівчина, що впала йому в око, і йому здалося, що вона сидить за сусіднім столом. Але він одразу ж забув про неї й почав сипати жартами, на­магаючись розважити своїх супутників.

— Мені треба поговорити з вами, — сказав Франц англій­ською. — На жаль, у мене обмаль часу, я приїхав тільки на два дні.

— Я відразу здогадався, що ви щось задумали.

— У мене є задум, чудовий задум. — Він поклав доло­ню на коліно Діка. — Задум, який дасть нам змогу здійс­нити всі наші мрії.

— Який саме?

— Діку, ми могли б придбати власну клініку. Клініку Брауна на Цузькому озері. Вона не нова, але обладнана по-сучасному, треба тільки дещо перебудува­ти. Браун хворий і хоче виїхати до Австрії, певно, щоб там померти. Така нагода трапляється тільки раз у жит­ті. А ми — яка б це була пара! Тільки не кажіть нічого, дайте мені договорити.

В очах Бебі зблиснули жовті вогники; Дік зрозумів, що вона прислухається.

— Це буде наше спільне діло. І воно вас не дуже об­тяжить — ви матимете власну базу, лабораторію, дослід­ний центр. Вам зовсім не треба буде жити там цілий рік. Півроку, найкращі місяці, — в клініці, а на зиму виїздіть собі до Америки чи Франції й пишіть книжки на основі найсвіжіших клінічних спостережень. — Він трохи прити­шив голос. — До речі, близькість клініки з її атмосферою й відпо­відним режимом була б дуже корисною вашій ро­дині. — Вираз обличчя Діка застеріг його, і Франц від­разу облишив цю тему, немовби поставив крапку, швид­ко облизнувши губу. — Ми поділили б обов’язки: я був би головним адміністратором, а ви були б тео­ретиком, про­відним консультантом і таке інше. Я знаю собі ціну, знаю, що мені бракує хисту, а ви його маєте. Але мене вважають здібним клініцистом, і я знаюся на нових ме­тодах лікування. Я ж, бувало, місяцями фактично ке­рував клінікою. Професор уважає цей план чудовим, цілком схвалює його. Тим більше, мовляв, що сам він сподівається жити вічно й працювати до останньої хви­лини.

Перше ніж висловити свої міркування, Дік дав волю фантазії; картина була, що й казати, принадна.

— Ну, а фінансовий бік? — запитав він.

Франц увесь сіпнувся: підборіддя, брови, зморшки на чолі підскочили, пальці, лікті, плечі, м’язи ніг напружи­лися, напнувши штани, серце підкотилося під горло, а голос зазвучав так, ніби виникав він десь між язиком і піднебінням.

— Отож-бо! Гроші! — гірко вигукнув він. — Грошей у мене мало. Браун продасть клініку за двісті тисяч — у перерахунку на долари. Крім того, модерні-за-ція, — він невпевнено по­смакував нове слово, — обійдеться в два­дцять тисяч доларів. Але ця клініка — золоте дно. За­певняю вас — я переглянув їхні бухгалтерські звіти. Вклавши в неї двісті двадцять тисяч доларів, ми може­мо розраховувати на твердий прибуток у розмірі...

Бебі аж палала з цікавості, було б просто нечемно не залучити її до розмови.

— Вам знайоме це правило, Бебі, — звернувся до неї Дік, — якщо європеєць хоче конче зустрітися з американ­цем, то це означає, що йтиме про гроші!

— Не розумію, — невинно відповіла вона.

— Оцей молодий приват-доцент уважає, що ми з ним повинні організувати великий бізнес, цебто відкрити за­клад для душевно­хворих янкі.

Франц звів стривожений погляд на Бебі, а Дік тим часом провадив далі:

— Але хто ми такі, Франце? У вас за душею тільки ім’я, а в мене — два підручники. Чи вистачить цього, щоб принадити пацієнтів? І потім, я теж не маю таких грошей — навіть десятої частини. — І коли Франц недо­вірливо всміхнувся, додав: — Слово честі, не маю. Ніколь і Бебі багаті, як крези, але мені ще не вдалося накла­сти руку на їхнє багатство.

Тепер усі слухали їхню розмову, можливо, і та дівчи­на за сусіднім столом, подумав Дік. Ця думка потішила його. Він вирішив: нехай Бебі поговорить за нього; ми часто, надаємо жінкам слово в тих випадках, коли вони нічого вирішити не можуть. Бебі обернулася раптом у свого діда, заговорила холодно і розважливо:

— А як на мене, вам варто обміркувати цю пропози­цію, Діку. Я не чула, правда, що казав доктор Грегоровіус, але мені особисто здається...

Дівчина за сусіднім столом нахилилася в хмарі диму й підняла щось з підлоги. Обличчя Ніколь — він бачив його просто перед собою, — її врода, зворушлива й зазивна, викликала в ньому, як завжди, бажання прихи­стити й приголубити її.

— Обміркуйте це, Діку, — схвильовано наполягав Франц. — Не можна писати книжки з психіатрії, не маю­чи сталої клі­нічної бази. Юнг, Блейлер, Фрейд, Форель, Адлер — усі вони черпають мате­ріали для своїх праць, щоденно спо­стерігаючи випадки нервових за­хворювань.

— Дік спостерігає мене, — засміялася Ніколь. — Одно­го цього випадку йому, напевно, задосить.

— То зовсім інше, — обережно відказав Франц.

А Бебі вже думала: якби Ніколь жила при клініці, за неї можна було б не турбуватися.

— Нам треба все як слід обміркувати, — сказала вона.

Її зухвалість потішила Діка, але він вирішив приса­дити її.

— Дякую за щедрість, за вашу готовність купити мені клініку, Бебі, — промовив він лагідно. — Але вирішувати все-таки буду я сам.

Зрозумівши свою нетактовність, Бебі швиденько від­ступилася.

— Ну, звісно.

— Це питання таке важливе, що зразу його не вирі­шиш. Зокрема, я не уявляю себе й Ніколь у ролі постій­них мешканців Цюриха. — Він обернувся до Франца, вга­давши наперед, що той скаже: — Так-так, знаю. В Цюриху є і газ, і водогін, і електрика — я там прожив три роки.

— Я не квапитиму вас із відповіддю, — сказав Франц. — Але я певен, що...

Сто пар п’ятифунтових черевиків затупотіли до виходу, і Дік із своїми супутниками подався слідом за натовпом. Надворі, в холодному світлі місяця, він знову побачив ту дівчину — вона прив’язувала свої санки до довгої валки інших. Вони знайшли свої сани, вмостилися на них, і під сухий виляск батогів коні шарпнули посторонки, розітнули грудьми нічне повітря. Повз них пробігали й стрибали в інші сани темні постаті, наймолодші спихали одне одного в пухнастий сніг, щодуху гналися за кіньми і, засапані, падали в сани або гукали, щоб їх не ки­дали. Довкола розкинулися тихі, сонні поля; кавалькада линула крізь обшир, високий та безмежний. Коли зникло світло осель, люди принишкли — немов первісний ін­стинкт примушував їх наслухати, чи не виють вовки в снігових розлогах.

У Саанені вони всім гуртом рушили на бенкет у рату­ші й змішалися з натовпом пастухів, покоївок, крамарів, лижних інструкторів, гідів, туристів, селян. Опинившись знову в теплому, замкнутому просторі після пантеїстич­ного, первісного відчуття безмежності, вони відчули себе так, ніби знов прийняли пишний безглуздий рицар­ський титул, лункий, як брязкіт кавалерійських острог, як ту­піт футбольних бутсів на бетонній підлозі роздягальні. В залі заспівали тірольську пісню, і знайомі переливи голосів ураз позбавили цю сцену романтичного забарв­лення, повернули Діка до дійсності. Спочатку він пояснив це собі тим, що забув ту дівчину, але потім у пам’яті зринули слова Бебі: «Нам треба все це добре обміркувати...» — і те недомовлене, що ховалося за ними: «Ви наша власність, і рано чи пізно вам дове­деться визнати це. Просто безглуздо вдавати незалежно­го».

Дік давно вже навчився стримувати себе, не затаюва­ти надовго злість проти когось — відколи студентом-першокурсником у Нью-Хейвені прочитав науково-популярну брошурку «Розумова гігієна». Але цього разу Бебі обурила його своєю цинічною зухвалістю багатій­ки, і йому важко було цього обурення позбутися. Не од­не століття, мабуть, спливе, перше ніж отакі амазонки збагнуть — і то не тільки на словах, — що єдине справді дошкульне місце чоловіка — це його гордість, тендітна, як яєчна шкаралупа. Професія доктора Дайвера, яка полягала в склеюванні потовчених душевних шкаралущ, на­вчила його обережно поводитися з людьми. І все-таки:

— Всі ми стали занадто ґречні, — сказав він, коли са­ни везли їх второваною дорогою назад до Гстаада.

— Що ж, це добре, — озвалася Бебі.

— Нічого доброго в цьому немає, — відказав він, звер­таючись до безликої в пітьмі купи хутра. — Надмірна ґречність дорівнює визнанню, що всі люди — надзвичайно вразливі істоти, що без рукавичок їх навіть торкатися не можна. А як же тоді з повагою до людини? Звіс­но, нелегко обізвати людину боягузом чи брехуном, та якщо все життя щадити людські почуття й потурати люд­ському марнославству, то врешті можна втратити будь-яке уявлення про те, що ж саме в людині справді заслуговує на повагу.

— Мені здається, американці надто багато уваги при­діляють манерам, — зауважив старший англієць.

— Атож, — відповів Дік. — Мій батько успадкував ма­нери тієї епохи, коли спершу стріляли, а потім перепрошували. Людина зі зброєю... а втім, ви, європейці, ще на початку вісімнадцятого сторіччя припинили носити зброю в мирний час...

— Так уже й припинили...

— Авжеж.

— Дік, у вас завжди були такі чудові манери, — при­мирливо мовила Бебі.

Жінки трохи стривожено дивилися на нього з-поміж цілого звіринця хутр. Молодий англієць нічого не зрозу­мів — це був один із тих хлопців, що полюбляють лазити по карнизах та підвіконнях, уявляючи себе моряком на вітрильнику, — і всю дорогу назад, до готелю, розводив­ся про безглуздий боксерський матч між ним та його найліпшим другом. Вихо­дило, що вони цілу годину наставляли один одному синці, ні на мить не забуваючи про свою дружбу та любов. Дік розвеселився:

— Отже, щоразу, як він вас гатив кулаком, ви пере­ймалися ще більшою приязню до нього?

— Так. Ще більшою повагою.

— Я не розумію тільки, з чого це почалося. Ви з ва­шим найліп­шим приятелем сваритеся через дрібничку...

— Якщо ви не розумієте, то чого пояснювати, — хо­лодно відказав молодий англієць.

«Що ж, відповідь типова; звикай до неї, якщо хочеш говорити людям те, що думаєш», — сказав собі Дік.

Йому стало соромно — цей хлопець ще не навчився ми­слити логічно, і не треба було дражнити його за те, що він із нісенітниці робить притчу.

Дух карнавальних веселощів ще не ослаб, і весь гурт подався до ресторану, де бармен-тунісець вигадливо ма­ніпулював освітленням у залі, створюючи світловий контрапункт, де лейтмотивом було місячне сяйво за вік­ном, віддзеркалене від крижаної поверхні ковзанки. Ви­блиск криги зробив своє: глянувши на ту дівчину, Дік остаточно переконався, що вона якась нежива і нецікава. Куди приємніше було спостерігати в напівтемряві, як жарини сигарет то зеленіють, то робляться срібними, ко­ли спалахують гірлянди червоних ліхтариків, і як біла смуга лягає на танцювальний майданчик, коли відчиняються двері бару.

— А тепер скажіть мені, Франце, — промовив він, — чи можна, просидівши ніч у пивниці, розраховувати на те, що наступного ранку пацієнти вам довірятимуть? Та вони ж відразу побачать, що ви не лікар, а раб свого шлунка!

— Я йду спати, — оголосила Ніколь.

Дік провів її до ліфта.

— Я б теж пішов, але мені ще треба довести Францові, що я ніякий не клініцист.

Ніколь увійшла до кабіни.

— Бебі дуже практична жінка, — задумливо сказала вона.

— Якщо хочеш знати, твоя Бебі...

Двері ліфта стулилися, і Дік подумки договорив під рівне гудін­ня підйомника:«Твоя Бебі — міщанка й его­їстка».

Але через два дні, їдучи з Францом саньми на заліз­ничну станцію, Дік сказав, що зважив усе і схильний прийняти його пропозицію.

— Ми, вочевидь, потрапили в зачароване коло, — зізнався він. — Темп життя, який ми обрали, вимагає дедалі більшого напруження, і Ніколь цього не витримає. А нашій літній ідилії на Рів’єрі однаково настав край — на­ступного року туди, очевидно, з’їдеться весь бомонд.

Вони проїздили повз гірські ковзанки, над якими лу­нали віденські вальси й на тлі блідо-блакитного неба майоріли прапори різних шкіл.

— Що ж, сподіваюсь, що ми впораємося, Франце. Ні з ким іншим я б на це не наважився.

Прощай, Гстааде! Прощайте, рум’яні обличчя, холод­ні, свіжі квіти, сніжинки в темряві. Прощай, Гстааде, прощай!

XIV

Дікові снилася війна; о п’ятій він прокинувся й піді­йшов до вікна, що виходило на Цузьке озеро. Сон починався по­хмуро-врочисто: сині мундири крокували через темну площу за оркестром, що грав другу частину «Любові до трьох апельсинів» Прокоф’єва. Потім були пожежні машини — недобра прикмета, і, нарешті, мото­рошний бунт поранених на санітарному пункті. Дік уві­мкнув нічну лампочку й докладно занотував увесь цей сон, завершивши запис напівглузливою фразою: «Тилова контузія».

Він сидів край ліжка, і йому здавалося, що довкола нього порожнеча — порожня кімната, порожній будинок, порожня ніч. У сусідній спальні Ніколь пробурмотіла щось жалібне вві сні, і йому стало шкода її в її підсві­домій самотності. Для нього час то застигав, то раптом зривався на шалений біг, і роки починали мигтіти, мов перемотувана кінострічка, але для Ніколь роки спливали за годинником, за календарем, за днями народження, які чимраз болючіше нагадували про недовговічність її вроди.

Ось і ці півтора року на Цузькому озері були для неї змарнованим часом; пори року різнилися тільки тим, що обличчя шляхових робітників червоніли в травні, тем­нішали в червні, робилися чорними у вересні, а на весну знову встигали побіліти. Одужавши після першого напа­ду хвороби, вона так багато сподівалася від життя, була сповнена таких райдужних надій, а виявилося, що в неї є лише Дік та діти, яких вона ростила без справжньої любові, мов узятих на виховання сиріт, їй здебільшого подобалися люди бунтівної вдачі, але спілкування з ни­ми тільки шкодило їй, порушувало її спокій; вона дошуку­валася в них джерел життєздатності, джерел, що живи­ли їхню незалежність, чи творчу уяву, чи впертість та на­полегливість, але дошукувалася даремно, бо секрети їхньої сили таїлися в давно забутих боріннях дитинства. А їх самих цікавило в Ніколь тільки зовнішнє — врода, оманлива гармонія, під якою ховалася її хвороба. І вона була самотня, володіючи Діком, який не хотів, щоб ним володіли.

Дік не раз намагався послабити свою владу над нею, але завжди марно. Вони часто бували щасливі разом, багато чудових безсонних ночей провели вони, кохаючись і розмовляючи, але завжди він, одвертаючись од неї, за­микався в собі, а вона лишалася ні з чим — трималася за це Ніщо, дивилася на нього, називала його різними іменами, але знала: це тільки надія, надія на те, що він незабаром знову повернеться до неї. Дік скрутив подушку у твердий валик, підсунув її під потилицю, як роблять японці, щоб упо­вільнити крово­обіг, і знову заснув. Ніколь підвелася, коли він уже голився, і він чув, як вона ходить кімнатами, віддаючи короткі накази дітям та слугам. Ланьє прийшов подивитись, як батько голиться, — відколи вони оселилися при клініці, він з особливою повагою й любов’ю ставився до батька і з перебільшеною байдужістю — майже до всіх інших дорослих; пацієнти видавалися йому або диваками, або нудними й нестерпно чемними істотами — ходячими ляльками, а не людьми. Він був гарний, кмітливий хло­пець, і Дік віддавав йому багато часу; їхні стосунки на­гадували стосунки між добрим, але вимогливим офіце­ром і шанобливим солдатом.

— Чому, коли ти голишся, в тебе завжди лишається трохи піни на маківці? — запитав Ланьє.

Дік обережно розтулив намилені губи.

— Уяви — не знаю. Мене це самого дивує. Напев­но, піна потрапляє на вказівний палець, коли я підрів­нюю бачки, але як вона потім опиняється на маківці — не збагну.

— Я завтра простежу із самого початку.

— До сніданку більше запитань не буде?

— Та хіба це запитання?

— Аякже. Я тобі його зараховую.

Через півгодини Дік вийшов з дому й попрямував до адміністративного корпусу. Йому вже виповнилося три­дцять вісім, він ще не носив бороди, але тепер лікар уга­дувався в ньому легше, ніж на Рів’єрі. Вже півтора року він жив і працю­вав у клініці, безперечно, одній з най­кращих у Європі. Як і за­клад Домлера, це була клініка нового типу — не один темний, похмурий будинок, а ок­ремі котеджі, що хоч і були мальовничо розкидані, але утворювали насправді продумане ціле. Дік і Ніколь по­кладалися на власний смак у питаннях планування та перебудови — все тут справді тішило око, і кожен психіатр, що бодай проїздом опинявся в Цюриху, неодмін­но навідувався сюди. Якби ще додати будиночок для спортивного інвентаря, клініку важко було б відрізнити від заміського клубу. Корпуси «Шипшина» й «Буки», укріплені й майстерно замасковані темниці, були відго­роджені від головного будинку зеленими гайками. Далі лежали городи, на яких працювали і пацієнти. Три май­стерні для лікування працею містилися під одним дахом, і з них доктор Дайвер розпочинав свій ранковий обхід. У сонячній столярні стояв приємний запах тирси, запах давноминулого дерев’яного віку; тут завжди стругали, пиляли, майстрували кілька мовчазних чоловіків, які тільки поважно дивились на нього, коли він підходив. Дік, який сам непогано знався на столярстві, зупинявся на хвилинку й заводив розмову про якість інструмен­тів — тоном спокійним, уважливим, щиро зацікавленим. Поряд була палітурна майстерня, призначена для найрухливіших пацієнтів, які, проте, не завжди мали най­більші шанси на одужання. В третій май­стерні вишива­ли бісером, ткали й карбували на міді. Хворі, що працю­вали тут, часом полегшено зітхали — немов остаточно вирішивши відкинути нерозв’язну задачу, але їхні зі­тхання означали тільки початок нового перебігу думок, які шикувалися не в пряму лінію, як у людей нормаль­них, а в замкнуте коло. Коло за колом і знову коло — і так безнастанно. Але яскраві барви матеріалів, з яки­ми вони працювали, створювали у випадкових відвіду­вачів короткочасне враження, що тут усе гаразд, як у дитячому садку. Ці пацієнти зустрічали доктора Дайвера радісними усмішками. Взагалі вони любили його більше, ніж доктора Грегоровіуса. Ті, хто встиг спізнати інше життя, інший світ, віддавали перевагу Дікові. Але були й такі, що звинувачували його в недостатній уваж­ливості, в нещирості й хизуванні. Власне, це мало відріз­нялося від того, як ставилися до Діка нормальні люди, тільки тут усі почуття були загострені й викривлені.

Одна англійка заговорила з ним на тему, яку вважала своєю монополією.

— Чи буде в нас сьогодні музика?

— Не знаю, — відповів він. — Я ще не бачив доктора Ладіслау. А як вам сподобався вчорашній концерт місіс Закс і містера Лонгстріта?

— Так собі.

— По-моєму, вони грали чудово — особливо Шопена.

— А по-моєму, так собі.

— Коли ж, нарешті, ми почуємо вашу гру?

Вона знизала плечима, потішена, як завжди, цим за­питанням.

— Колись почуєте. Але я граю посередньо.

Всі знали, що вона зовсім не вміє грати, — дві її се­стри були талановитими музикантами, а вона не здолала навіть вивчити ноти.

З майстерні Дік пішов до «Шипшини» й «Буків». Зов­ні ці будиночки виглядали так само затишно, як і інші. Ніколь сама проектувала опорядження приміщень, шу­кала найкращого способу замаскувати ґрати, засуви й болти, якими були міцно пригвинчені меблі. Вона вкла­дала в це чимало якщо не винахідливості, то вигадки — ідеї підказувала їй сама проблема, — і невтаємниченому ніколи б не спало на думку, що філігранні металеві візерунки на вікнах на­дій­но замінюють кайдани, що мод­ні на вигляд крісла з гнутих металевих трубок міцніші від їхніх масивних прототипів з минулих епох: навіть ва­зи для квітів кріпилися в залізних затискачах, і будь-яка оздоба, будь-який пристрій були так само необхідні на своєму місці, як опори в каркасі хмарочоса. В кожній кімнаті Ніколь зумі­ла використати все, що можна. А ко­ли її хвалили, вона, відмахуючись, називала себе май­стром-слюсарем.

Тим, у кого стрілка в компасі не була розмагнічена, ба­га­то що видалося б тут незрозумілим. У чоловічому від­діленні «Шипшини» був хворий-ексгібіціоніст, розмови з яким часом потішали Діка. Цей дивний миршавий чо­ловічок уважав, що якби йому дозволили безборонно пройти голим від Тріумфальної арки до площі Згоди, ба­гато проблем зникло б — і Дік схилявся до думки, що він, можливо, має слушність.

Найцікавіша його пацієнтка перебувала в головному корпусі. Це була тридцятирічна американка, художни­ця, яка тривалий час жила в Парижі, а до клініки прибула півроку тому. В її історії хвороби було багато не­зрозумілого. Якийсь кузен, приїхавши до Парижа, застав її в стані тяжкого нервового розладу і після марних спроб лікування в одному із заміських закладів, що спе­ціалізувався здебільшого на туристах-алкоголіках та наркоманах, привіз її до Швейцарії. Коли її приймали до клініки, це була напрочуд вродлива жінка, але за шість місяців вона перетворилася на суцільну гнійну бо­лячку. Аналізи крові нічого не прояснили, і врешті-решт був поставлений досить-таки невиразний діагноз: нер­вова екзема. Останні два місяці вона лежала заструплена, немов ув’язнена в «залізній діві». Але в проміжках між частими галюцинаціями думка її працювала чітко, навіть блискуче.

Найбільше нею опікувався Дік. Під час гострого на­паду тільки він і міг уплинути на неї. Кілька тижнів то­му, після однієї з її багатьох безсонних ночей, Францові вдалося гіпнозом приспати її на кілька годин, але то був лише один-єдиний раз. Дік не вірив у лікувальні вла­стивості гіпнозу й рідко ним послугувався, знаючи, що далеко не завжди може налаштуватися на відповідний стан, — якось він спробував загіпнотизувати Ніколь, але та тільки зневажливо висміяла його.

Коли він увійшов до палати номер двадцять, жінка, що лежала там, його не побачила — в неї зовсім запухли очі. Вона заговорила гучним, глибоким, приємним голосом:

— Скільки ще це триватиме? Невже вічно?

— Потерпіть іще трохи. Доктор Ладіслау сказав мені, що великі ділянки шкіри вже очистилися.

— Якби я знала, за що мені ця кара, то, може б, упо­корилася.

— Нащо вдаватися в містику; ми вважаємо, що це про­сто нер­вове захворювання. Воно пов’язане з тим са­мим механізмом, від дії якого людина червоніє. Ви легко червоніли замолоду?

Вона лежала обличчям догори.

— Відколи в мене прорізалися зуби мудрості, мені не було чого червоніти.

— Так-таки жодного грішка, жодної помилки?

— Мені нема чим собі дорікнути.

— Я вам заздрю.

Вона замислилася на мить; її голос долинув крізь бинти глухо, немов з-під землі:

— Я поділяю долю всіх тих сучасних жінок, які нава­жилися стати на битву з чоловіками.

— І на ваш превеликий подив виявилося, що правила тут такі самі, як і в будь-якій війні, що це битва як битва, — підхопив він.

— Битва як битва, — вона вдумалася в значення цих слів. — Або перемагаєш слабшого, або здобуваєш Піррову перемогу, або ж виходиш зламаний і скалічений — і від тебе лишається тільки примарне відлуння між зруй­нованих стін.

— Ви не зламані й не скалічені, — сказав він. — Невже ви гадаєте, що побували в справжній битві?

— Подивіться на мене! — люто крикнула вона.

— Так, ви страждаєте, та хіба мало жінок страждало й до того, як вони вирішили зрівнятися з чоловіками? — Це вже скидалося на суперечку, і Дік поспішив зміни­ти тон: — У всякому разі, не треба сприймати окрему невдачу як цілковиту поразку.

— Гарна фраза, — гірко всміхнулася вона, і від цих слів, що прорвалися крізь струпи болю, у Діка стислося серце.

— Нам дуже хотілося б з’ясувати причини, що привели вас сюди, — почав він, але вона його перебила:

— Моє перебування тут символічне. Я гадала, ви зро­зумієте, що саме воно символізує.

— Ви хворі, — вихопилось у нього.

— Я була близька до відкриття. Що мало відкритися мені?

— Ще тяжча недуга.

— І тільки?

— І тільки. — Йому гидко було брехати, але зараз цю величезну проблему можна було звузити лише до брехні. — Вам відкрився б тільки ще більший морок і безлад. Я не читатиму вам лекцій, ми надто добре зна­ємо, які тяжкі муки ви терпите. Але тільки повернувшись думкою до буденних речей, до буденних справ, хоч би якими дріб’язковими й нікчемними вони здавалися, ви можете відновити рівновагу. А тоді — будь ласка, мір­куйте собі знову про...

Він затнувся, не бажаючи говорити того, чим мав би закінчити: «...про межі свідомості». Ці межі, дослідни­ком яких є кожен справжній митець, назавжди стали для неї забороненою зоною. Надто тендітна і вразлива, позначена печаттю виродження, вона, можливо, кінець кінцем зуміє знайти заспокоєння в якому-небудь тихому містицизмі. А пізнання меж — для тих, хто має домішку здорової селян­ської крові, хто має широкі стегна й вели­кі ступні, хто будь-які ви­пробування тіла й духу може прийняти так, як приймає хліб і сіль.

«...Не для вас, — мало не промовив він уголос. — Ви надто слаб­кі для такої ризикованої гри».

І все-таки вона, в страхітливій величі свого болю, ви­кликала в Діка нездоланний, майже фізичний потяг. Йому хотілося взяти її на руки й пригорнути до себе, як він не раз пригортав Ніколь, він з ніжністю думав навіть про її помилки, бо вони були невід’ємною складовою її єства. Помаранчеве світло, що соталося крізь опущені штори, нерухоме, як мумія, тіло на ліжку, пляма облич­чя, голос, що волав з безодні страждань, не знаходячи живого відгуку...

Коли він підвівся, сльози, мов потік лави, ринули в її пов’язку.

— У цьому має бути якийсь сенс, — прошепотіла во­на. — Таке не може спіткати людину безпричинно.

Дік нахилився й поцілував її в чоло.

— Нам усім треба бути розважливими, — сказав він.

Вийшовши, він послав до неї доглядальницю. Він мав відвідати ще кількох хворих, і на черзі була тепер п’ятнадцятирічна американка, вихована за принципом, що дитині все дозволено; йому щойно повідомили, що вона обстригла собі волосся манікюрними ножницями. Випа­док був майже безнадійний — спадковий невроз, обтяжений неправильним вихованням, її батько, людина цілком нормальна й сумлінна, намагався всіляко боронити своє нервове потомство від життєвих знегод, а домігся тільки того, що діти виросли зовсім непристосованими до будь-яких несподіванок, що їх на кожному кроці підкидає нам життя. Наперед знаючи, що його слова будуть для неї порожнім звуком, Дік сказав їй тільки:

— Гелен, будь ласка, не роби більше нічого, не порадившися з медсестрою. Обіцяєш?

Але чого варта обіцянка душевнохворої людини?

Потім Дік зайшов до хирлявого емігранта-кавказця, надійно сповитого в щось, схоже на гамак, який раз у раз занурювали в теплу ванну. У сусідній палаті перебували три дочки португаль­ського генерала, хворі на майже непомітно прогресуючий парез. Останнім у цьому обході був хворий психіатр. Кілька хвилин Дік запевняв його, що він одужує, явно одужує, а той жадібно слухав, не зводячи очей з його обличчя, бо надія, яку він черпав з голосу доктора Дайвера, була останньою ниточкою, що зв’язувала його з реальним світом.

Після обходу Дік звільнив з роботи ледачого саніта­ра, — а там надійшов час другого сніданку.

XV

Спільні трапези з хворими завжди гнітили Діка. Пев­на річ, мешканці «Шипшини» та «Буків» участі в них не брали, і на перший погляд могло видатися, ніби за сто­лом зібралося звичайнісіньке товариство, якби не мелан­холійна атмосфера, що панувала в їдальні. Присутні тут лікарі підтримували розмову, але пацієнти їли мовчки, втупившись очима в тарілку, — так, наче встигли на цей час втомитися чи погано почувалися на людях.

Після сніданку Дік повернувся додому. Ніколь сиділа у вітальні. Коли він увійшов, вона якось дивно глянула на нього й простягла йому папірець.

— Прочитай це.

Дік розгорнув папірець. Це був лист від пацієнтки, яка недавно і, як попереджали її лікарі, передчасно виписа­лася з клініки. В листі вона недвозначно звинувачувала доктора Дайвера в тому, що він звів її дочку, яка пере­бувала в клініці при ній під час загострення хвороби. Безперечно, місіс Дайвер, зазначалося наостанок, бу­де цікаво про це дізнатися й зрозуміти, «що являє собою її чоловік».

Дік ще раз перечитав лист. Хоч він був написаний чіт­кою й лаконічною мовою, зрозуміло було, що авторка його — ненормальна. Тільки один раз Дік і дівчина, про яку йшлося, — маленька кокетлива брюнетка, — були разом не на людях — на прохання дівчини він підвіз її на своїй машині до Цюриха, а ввечері привіз назад. На прощання він поцілував її, майже поблажливо, не надаючи цьому поцілункові жодного значення. Вона робила потім спроби продовжити флірт, але він лишився байдужим. Після цього, а може, і через це, дівчина перейнялася неприяз­ню до нього й незабаром матір забрала її із лікарні.

— Це лист божевільної, — сказав він. — Я на ту дівчи­ну не звертав уваги. Вона мені не подобалася.

— Так, я намагалася переконати себе в цьому, — ска­зала Ніколь.

— Невже ти хоч на мить повірила?..

— Я весь час переконувала себе...

Дік сів коло неї й докірливо промовив:

— Це ж безглуздо. Лист написала душевнохвора.

— Я сама була душевнохворою.

Він підвівся й заговорив іншим, владним тоном:

— Ну годі, облиш ці дурниці, Ніколь. Клич дітей — і їдьмо.

Дік вів машину понад озером, шосе оббігало кожну бухточку, сонячне проміння й відблиски води заломлю­валися на вітровому склі і зникали, коли машина пірнала в зелені тунелі під кронами дерев. Це був власний авто­мобіль Діка, «рено», такий маленький, що пасажири про­сто височіли в ньому — крім дітей, які сиділи позаду; їх­ня мадмуазель стирчала, над ними, мов щогла. Вони дав­но вже вивчили кожен кілометр цього шляху, — знали, де запахне глицею, а де здійметься чорна хмара диму над димарем. Полудневе сонце — кругле обличчя з примру­женими очима — нещадно пекло дитячі брилики.

Ніколь мовчала; Діка непокоїв її погляд — застиглий, втуплений в одну точку. Він часто почувався самот­нім біля неї, і не раз вона втомлювала його потоками ін­тимних звірянь, що призначалися винятково для його вух: «У мене буває таке, — а іноді я почуваюся так...» Але сьогодні він хотів би, щоб вона торохтіла без упину й бодай на мить дозволила йому зазирнути в її думки. Найгірше було, коли вона отак замикалася в собі.

У Цузі мадмуазель вийшла, а Дайвери, які хотіли по­трапити на Агірський ярмарок, поїхали далі, повз цілий звіринець величезних парових котків, що звільняли їм дорогу. На стоянці Дік зупинив машину і вийшов. Ні­коль, однак, не рухалась і тільки дивилася на нього.

— Виходь, люба, — сказав він.

Її уста раптом розтулилися в страшній, зловісній по­смішці. Хоч у нього й похололо на серці, він удав, ніби нічого не помітив, і повторив:

— Виходь, бо діти не можуть вийти.

— О, я вийду, — сказала вона, вихопивши ці слова з якогось сюжету, що снувався в її голові в уже незбаг­ненному для нього напряму. — Будь певен, я вийду...

— То виходь.

Вона вийшла, відвернувшись, але та посмішка, глум­лива й відчужена, не сходила з її обличчя. Лише коли Ланьє вп’яте чи вшосте звернувся до неї, вона зрозумі­ла, що переглядає лялькову виставу, й спромоглась якось зосередити на ній увагу.

Дік спробував обміркувати становище. Двоїстість його ставлення до неї — як чоловіка й як психіатра — па­ралізувала його енергію. За ці шість років Ніколь уже кілька разів присипляла його пильність, збивала з пра­вильного шляху, то викликаючи в ньому жалість, то обеззброюючи грою уяви, яскравої й калейдоскопічної; І аж потім, отямившись після власного нервового напру­ження, він усвідомлював, що вона виявлялася сильні­шою за нього.

Діти засперечалися, той чи не той це Полішинель, яко­го вони бачили минулого року в Канні, а коли суперечку було владнано, всі четверо рушили далі між ярмаркови­ми спорудами. Високі чепці, оксамитові керсетки, яскра­ві збористі спідниці мешканок різних кантонів немовби блякли на тлі розмальованих блакитними й оранжевими фарбами яток і фургонів. Десь гугнявила катеринка й гупав бубон.

Раптом Ніколь кинулася бігти; це сталося так неспо­дівано, що Дік спохопився тільки тоді, коли її жовта сукня вже миготіла в натовпі попереду — вохряний стібок на шві між дійсністю й кошмаром. Він кинувся за нею; вона тікала потайки, і він потайки доганяв її. За­духа спекотного дня обернулася пронизливим жахом; він не відразу згадав про дітей, а згадавши, крутнувся на­зад, зна­йшов їх, схопив за руки і заметався між ятками.

— Madame! — гукнув він молодій жінці, що сиділа за білим лотерейним барабаном. — Est-ce que je peux laisser ces petils avec vous deux minutes? C’est tres urgent — je vous donnerai dix francs.

— Mais oui[31].

Він підштовхнув дітей до ятки.

— Alors — restez avec cette gentille dame.

— Oui, Dick [32].

Він знову побіг, але навмання — Ніколь уже ніде не було видно. На його шляху була карусель, він почав об­бігати її і зрозумів, що кружляє разом з нею, тільки то­ді, коли помітив, що бачить весь час одного й того само­го коня. Він проштовхався крізь натовп біля буфетної стойки, потім побачив намет ворожки і, згадавши потяг Ніколь до всього надприродного, шарпнув запону й за­зирнув досередини. Низький голос полинув йому на­зустріч:

— La septième fille d’une septième fille née sur les rives du Nil... Entrez, Monsieur [33].

Він випустив запону й побіг далі, до озера, де край мі­стечка розваг повільно крутилося на тлі неба невеличке «чортове колесо». Там він знайшов її.

Вона сиділа в кріслі, що саме переходило найвищу точку; коли крісло опустилося, він побачив, що Ніколь конвульсивне регоче. Дік позадкував від бар’єра в на­товп; поки колесо робило новий оберт, люди помітили, що сміх її — істеричний.

— Regardez-moi ca!

— Regardez donc cette Anglaise! [34]

Крісло знов опустилося вниз, але обертання колеса притишувалося, і музика грала повільніше. З десяток людей оточили крісло, коли колесо зупинилося; безглуз­дий сміх Ніколь викликав у них не менш безглузді по­смішки. Та коли Ніколь побачила Діка, сміх за­вмер у неї на устах — вона спробувала метнутись убік і втекти, але він упіймав її за руку й повів за собою.

— Чим пояснити цей вибрик?

— Ти чудово знаєш чим.

— Ні, не знаю.

— Тільки не вдавай, і відпусти мою руку. Я не така дурна, як ти вважаєш. Гадаєш, я не бачила, як оте дівчисько тобі підморгувало — оте маленьке, чорняве. Як це підло — вона ж зовсім дитина, їй, мабуть, і шістнадцяти немає. Гадаєш, я не бачила?

— Посидьмо тут хвильку, тобі треба заспокоїтися.

Вони сіли за столик, в очах її чорніла безодня підозри, і вона раз у раз проводила рукою перед обличчям, наче щось заважало їй бачити.

— Я хочу випити, замов мені коньяку.

— Коньяку тобі не можна, якщо хочеш, можу взяти пива.

— Чому це не можна коньяку?

— Не можна — і край. А тепер послухай: ніякої дівчи­ни не було, це галюцинація, ти знаєш таке слово?

— Ти завжди кажеш «галюцинація», коли я бачу те, що ти хотів би від мене приховати.

У нього вже виникло почуття провини, як буває після кошмарного сну: тебе звинувачували в злочині, й ти вже ладен був зізнатися, та ось прокинувся й розумієш, що ніякого злочину не робив, але почуття провини лишаєть­ся. Він одвів очі.

— Я полишив дітей на якусь циганку. Треба їх за­брати.

— Слухай, кого ти із себе удаєш? — не вгавала во­на. — Свенгалі?

Ще чверть години тому це була сім’я. Тепер, коли во­на сиділа, затиснута в куток його плечем — мимо його волі невблаганно твердим, — він думав про те, що всі вони, дорослі й діти, — жертви нещасливого випадку.

— Зараз ми поїдемо додому.

— Додому! — Від розпачу голос її зірвався на високій ноті. — Щоб сидіти й відчувати, як ми гниємо, й знахо­дити зотлілий прах дітей у кожній скриньці? Яка гидота!

Майже з полегкістю він побачив, що цей зойк знесилив її, і тієї самої миті Ніколь відчула своїми оголеними нервами його відчуженість. Обличчя її полагіднішало, і вона благально попросила:

— Допоможи мені, Діку, допоможи мені!

Хвиля страждання затопила його. Жахливо, що така прекрасна вежа не може стояти без підпори, а підпорою мусить бути він. У певному розумінні це було правиль­но — чоловік і є підпора й ідея, основа й логарифм. Але Дік і Ніколь стали, по суті, рівні і єдині; він і вона не доповнювали й не продовжували одне одного; вона була водночас і Діком, уві­йшла в його плоть і кров. Він не міг збоку спостерігати, як розпадається її особа, — це був розпад і його власного «я». Його інтуїція підказувала йому: тільки ніжність і спів­чуття! Але зробити він міг тільки те, що диктувала сучасна методика: сьогодні ж він викличе з Цюриха медичну сестру й віддасть Ні­коль під її опіку.

— Адже ти можеш мені допомогти.

Знову ця безпорадна, дитяча наполегливість... Він рвучко підвівся.

— Ти допомагав мені раніше, то невже тепер не мо­жеш?

— Я можу тільки те, що робив тоді.

— Невже нема людини, яка могла б мені допомогти?

— Є, напевно. Передусім ти сама. Ходім, треба знайти дітей.

Лотерейних яток з білими барабанами виявилося дуже багато; на його запитання скрізь відповідали здивовани­ми поглядами, і Дік занепокоївся. Ніколь спостерігала все це спідлоба, стоячи осторонь; їй зараз не потрібні були діти, вона відчувала до них тільки неприязнь, як до часточки того впорядкованого реального світу, який вона прагнула обернути на хаос. Нарешті Дік знайшов їх в оточенні сільських дітлахів і жінок, що захоплено витріщалися на них, мов на гарні й недоступні дорогі речі.

— Merci, Monsieur, ah Monsieur est trop généreux. C’était un plaisir, M’sieur, Madame. Au revoir, mes petits [35].

Вони рушили назад, наче ошпарені нещастям, тягар взаємної недовіри й боязні перевантажив машину, гірке розчарування стулило в рівні лінії дитячі уста. Смуток забарвив усе у свій незвичний, темний, страхітливий ко­лір. Коли вони під’їжджали до Цуга, Ніколь із судорож­ним зусиллям пробелькотіла те, що вже казала колись, — мовляв, жовтий будиночок поблизу шосе виглядає, мов малюнок, на якому ще не висохла фарба; але це була тільки жалюгідна спроба вхопитися за канат, що надто швидко вислизав з рук.

Дік спробував відпочивати за кермом — найважче було попереду, він знав, що, мабуть, просидить цілу ніч з Ніколь, відновлюючи для неї світ. Недаремно слово «шизофренія» означає «розщеплення свідомості» — Ні­коль була то людиною, якій нічого пояснювати не треба, то людиною, якій нічого не можна пояснити. До неї слід було застосувати твердість, беззастережну наполегли­вість, держати широко розчиненими двері в реальне життя і всіляко утруднювати втечу від нього. Але хворий розум хитрий та винахідливий; він мов річка перед греб­лею — як не прорве, то проточить собі нове русло. Само­му тут не впоратись. Проте цього разу, вважав він, Ні­коль мусить вилікуватися сама; він не поспішатиме, хай вона згадає способи, якими її лікували досі, й збунтуєть­ся проти них. А тим часом, стомлено думав він, дове­деться повернутися до режиму, скасованого понад рік тому.

Щоб скоротити відстань, він завернув з шосе на гір­ську дорогу, та коли підйом скінчився й він дав газ, машина раптом крутнула ліворуч, потім праворуч, пере­хилилася на двох колесах, знову вирівнялася — це Дік, оглушений нестямним криком Ніколь, притис божевільну руку, що вчепилася в кермо, — потім крутнула ще раз і зірвалася з дороги; крізь низькі кущі помчала вниз, знов мало не перекинулася, і, наїхавши на дерево, зупинилася майже під прямим кутом.

Діти верещали, Ніколь теж верещала, лаючись і на­магаючись роздряпати Дікові обличчя. Він заламав їй руку за спину, думаючи тільки про одне — чи втримається машина в такому положенні. Потім обережно пере­ліз через борт і витяг обох дітей; переконавшись, що ма­шина не зірветься, він постояв хвильку, відсапуючись, тремтячи всім тілом, і аж тоді спромігся видихнути:

— Ах, ти!..

Вона тільки зареготала у відповідь — анітрохи не засо­ромлена, не злякана, не стурбована. Якби хто-небудь зараз нагодився сюди, йому б і на думку не спало, що все це сталося через неї; вона сміялася, мов дитина після невинної витівки.

— Ага, злякався! — дражнила вона Діка. — Не хочеш умирати, ага?

Вона говорила так переконано, що Дік на мить засум­нівався: може, він і справді злякався за себе? Але тут він побачив нажахані обличчя дітей, що дивилися то на батька, то на матір, і в ньому скипіло бажання роз­товкти цю вишкірену маску.

Просто над ними, за півкілометра крутою дорогою, але не більш як за сто метрів стежкою вгору, стояв го­тель; його крило біліло між дерев.

— Візьми Топсі за руку, — сказав синові Дік, — отак, міцно, і лізь на цю гору — онде стежка, бачиш? Коли прийдете до готелю, то скажеш: «La voiture Diver est cassée» [36]1. І нехай хто-небудь негайно прийде сюди.

Ланьє, не розуміючи, що сталося, але здогадуючись про щось незвичайне й страшне, запитав:

— А ти що робитимеш, Діку?

— Ми залишимося тут, біля машини.

Віддаляючись, ані Ланьє, ані Топсі навіть не озирнулися на матір.

— Обережно переходьте дорогу! — гукнув їм навздо­гін Дік. — Подивіться ліворуч, потім — праворуч!

Залишившись удвох, він і Ніколь подивилися одне од­ному в очі — наче яскраве світло спалахнуло у вікнах через подвір’я однієї садиби. Потім Ніколь вийняла пуд­реницю, подивилася в дзеркальце й пригладила волосся на скронях. Дік простежив очима за дітьми, поки вони зникли між сосен, а тоді обійшов машину, оглядаючи ушкодження й міркуючи, як витягти її на дорогу. На глинястому схилі можна було простежити тридцятимет­ровий зиґзаґ їхнього спуску. Дік не відчував гніву, йому було тільки нестерпно гидко.

Через кілька хвилин прибіг власник готелю.

— Господи! — вигукнув він. — Як це сталося? Ви їха­ли надто швидко? Вам пощастило — якби не це дерево, ви б розбилися!

Поява Еміля, такого реального у своєму чорному фартусі, з краплинами поту на гладкому обличчі, допомогла Дікові опанувати себе. Він жестом показав Ніколь, що хоче допомогти їй вибратися з машини, але вона сама перескочила через борт, посковзнулася на схилі, впала навколішки, але зразу ж підвелася. Бачачи, як чоловіки силкуються зрушити з місця машину, вона всім своїм виглядом показувала, що їй байдуже. Але, зрадівши вже й такому настроєві, Дік сказав:

— Піди до дітей, Ніколь, і чекай на мене в готелі.

Тілько-но Ніколь зникла, він згадав, що вона хотіла випити коньяку і в готелі допадеться до чарки. «Не варто морочитися з машиною, — сказав він Емілеві, — з клініки приїде ваговоз і витягне її на дорогу». Обидва поспішили до готелю.

XVI

— Я хочу поїхати звідси, — сказав він Францові. — На місяць-півтора, на скільки можна буде.

— Авжеж, їдьте, Діку. Адже ми так і домовлялися з самого початку — просто ви самі не виявляли досі ба­жання. Якщо ви з Ніколь...

— Я не поїду з Ніколь. Я хочу поїхати сам. Цей ос­танній випадок зовсім доконав мене. Якщо мені щастить поспати бодай дві години на добу, то це одне з чудес Цвінглі.

— Отже, ви хочете взяти розпустку?

— Це не те слово. Не «розпустку», а «відпустку». Скажіть, чи ви впораєтеся тут без мене, якщо я поїду на берлінський з’їзд психіатрів? Ось уже три місяці Ні­коль поводиться спокійно, і її цілком влаштовує ця нова доглядальниця. Господи Боже, Франце, ви єдина людина у світі, до якої я можу звернутися з таким проханням.

Франц гмукнув собі під ніс — хтозна, може, і йому колись набридне дбати тільки про добро свого компань­йона.

Наступного тижня Дік вилетів з Цюрихського аеро­дрому до Мюнхена. Лише коли великий літак з гуркотом знявся в блакитну височінь, він відчув, як страшенно вто­мився. Його долала безмежна, непереборна млявість. І він віддався їй, не бажаючи думати ні про що, — хай хворі хворіють, мотори гудуть, а льотчик веде собі літак. Він не мав наміру відвідувати засідання з’їзду, бо і так усе знав наперед: Блейлер і старший Форель зроблять доповіді, які він з більшою користю для себе зможе згодом прочитати вдома, потім який-небудь американець доповість про те, як він успішко лікує dementia praeсох [37] вириванням зубів чи видаленням мигдалин, і всі слухатимуть із напівіронічною повагою — ще б пак, адже Америка така могутня й така багата. Крім цього американця, будуть інші — рудий Шварц з обличчям свя­того й невичерпною терплячі­стю, що дає змогу йому роз­двоюватися між Старим і Новим світом, і кілька десят­ків схожих на гицлів лікарів-комерсантів, що приїхали почасти для підвищення престижу, а отже, й розширен­ня клієнтури у прибутковій судово-психіатричній практи­ці, а почасти для того, щоб піднабратися новітніх со­фізмів, таких незамінних у їхньому професійному штукар­стві, де все ставиться з ніг на голову. Будуть також ци­нічні латиняни і який-небудь фрейдист із Відня. Єдиним вартим уваги з-поміж них буде великий, незворушний і невтомний Юнг, який однаково вільно почувається і в хащах антропології, і в питаннях дитячих неврозів. Спо­чатку на з’їзді тон задаватимуть аме­риканці і все нага­дуватиме обстановку в якому-небудь Ротарі-клубі, потім своє візьме сильніша традиціями європейська завзятість, а під кінець американці витягнуть свій головний ко­зир — повідомлять про нові великі пожертви й стипендії, про заснування нових лікарень та коледжів, і приголом­шені цифрами європейці зблякнуть і принишкнуть. Але він усього цього не побачить.

Вони летіли над відрогами Форарльберзьких Альп, і Дік бездумно милувався красою гірських сіл. У полі зору весь час було їх чотири-п’ять, кожне неодмінно з церковкою посередині. Все так просто, якщо дивитися на землю з літака, — про­сто, як у похмурій грі з солда­тиками чи ляльками. Напевно, так згори дивляться на світ відставні урядовці й полководці, та й взагалі всі ті, хто відійшов від марноти людської. В усякому разі, так було непогано відпочивати.

Якийсь англієць, що сидів у кріслі через прохід, спро­бував за­в’язати з ним розмову, але останнім часом Дік відчував неприязнь до англійців. Англія нагадувала йому багатія, що, повернувшись додому після дикої оргії, за­добрює своїх домашніх, мило балакаючи з кожним із них, хоча всі вони розуміють, що він хоче повернути собі самоповагу, щоб знов утвердитися господарем у домі.

Дік мав із собою кілька журналів, куплених навмання в аеро­дромному кіоску: «Сенчері», «Моушн пікчер», «Іллюстрасьйон», «Флігенде блеттер», але він їх ще навіть не розгортав: куди приємніше було подумки спускатися до тих сіл унизу і тиснути руки їхнім жителям. Він відсиджував відправи в церквах, як колись відсиджував їх у батьковій церкві в Буффало, серед накрохмаленої затхлості святкових убрань. Він уважно слухав прему­дрості Близького Сходу, вмирав на хресті й лягав у сиру землю під затишною церковкою і, як колись, відчуваючи на собі погляд дівчини з сусідньої лави, вагався, скільки центів покласти на тацю — п’ять чи десять.

Англієць перемовився з ним кількома незначущими словами, потім раптом попросив у нього журнали, і Дік радо віддав їх йому, а сам почав думати про маршрути своєї подорожі. Почуваючись вовком в овечій шкурі у своїй кофті з ворсистої австралійської вовни, він з на­солодою малював собі одвічну красу Середземномор’я, пропечену сонцем землю під оливами, селяночку з-під Савони в затінку дерев — обличчя зелене й рожеве, як кольори в ілюстрованому требнику. Він візьме її на ру­ки і, викрадаючи, перенесе через кордон...

...але там він полишив її — йому треба поспішати далі, до грецьких островів, до похмурих вод незнайомих пор­тів, до самотньої дівчини на безлюдному березі, до міся­ця, що ви­плив з народних пісень. Пам’ять Діка зберігала різний мотлох з хлоп’ячих років. Але посеред цього стро­катого непотребу ніколи не згасав ясний і боліс­но-неспокійний вогник допитливого розуму.

XVII

Томмі Барбан був вождем. Томмі був героєм — Дік випадково зустрів його в Мюнхені на Марієнплаці, в од­ному з тих кафе, де дрібні шулери грають у кості на розмальованих килимках і повітря аж двигтить від полі­тичних суперечок і запеклих вилясків картами по столу.

Томмі, сидячи за столиком, заходився солдатським ре­готом: «Мбу-у-го-го! Мбу-у-го-го!» Взагалі він пив не­багато; його коником була відвага, і приятелі завжди трохи побоювалися його. Нещодавно у Варшаві хірург видалив йому восьму частину черепної коробки; кістка ще не зрослася під волоссям, і найхирлявіший із відвідувачів кафе міг би вбити його, хляпнувши по голові скру­ченою серветкою.

— ...Знайомтеся: князь Челишов... — Це був сивий, під­топтаний росіянин років п’ятдесяти. — Містер Маккіббен... містер Хеннан.

Хеннан, жвавий, верткий і чорнявий — природжений блазень, — одразу ж сказав Дікові:

— Ні-ні, стривайте! Перше ніж подати вам руку, я хочу знати, чи довго ви ще морочитимете голову моїй тітці.

— Даруйте, я...

— Отож-бо, ви. І взагалі, що вам треба тут, у Мюн­хені?

— Мбу-у-го-го! — реготав Томмі.

— Невже у вас немає своїх тіток? От і морочили б їм голови, а чужих не чіпали!

Дік засміявся, а Хеннан уже зайшов з іншого боку:

— Ну все, годі, я не хочу більше чути про тіток. Мо­же, ви взагалі все це вигадали. Справді-бо, я вас уперше бачу, щойно позна­йомилися, а ви вже торочите мені якісь небилиці про тіток. Де певність, що ви не затіяли якусь капость?

Томмі ще трохи посміявся, а тоді добродушно, але рішуче сказав:

— Ну, годі, Карлі! Сідайте, Діку! Що у вас чути? Як Ніколь?

Ніхто з цих людей не був йому потрібен, ніхто не ви­кликав особ­ливої симпатії — Томмі просто відпочивав тут, готуючись до нового бою; так досвідчений спортс­мен другої лінії захисту майже весь час відпочиває, заощаджуючи силу для наступу, тоді як інші, гірші, тіль­ки вдають, що відпочивають, перебуваючи весь час у стані ви­снажливої нервової напруги.

Хеннан, який усе ще не вгамувався, пересів за піаніно поряд і почав перебирати клавіші, раз у раз люто зир­каючи на Діка й бурмочучи: «Ваші тітки!», — а потім проспівав спадаючою гамою: «І взагалі ішлося не про тітку, а про по­літику!»

— То що ж у вас чути? — повторив Томмі. — А знаєте, ви змінилися. Не такий... — він не відразу підшукав сло­во, — бравий, як завжди, не той денді, що раніше.

Дікові в цьому зауваженні почувся неприємний натяк на те, що його життєва енергія підупадає, і він хотів уже був уїдливо пожартувати з приводу вбрання Томмі й князя Челишова — костюмів химерного крою й кольо­ру, які побачиш хіба що на молодиках, що швендяють недільними вечорами по Біл-стріт. Але князь випередив його.

— Я бачу, ви придивляєтеся до нашого одягу, — ска­зав він. — Розумієте, ми щойно повернулися з Росії.

— А костюми нам шив у Польщі придворний кравець, — додав Томмі. — Так-так, я не жартую — особи­стий кравець Пілсудського.

— То була туристська подорож? — спитав Дік.

Обидва засміялися, і князь досить безцеремонно ляс­нув Томмі по спині.

— Атож, подорож! Тривала туристська подорож! По всій Русі — і при повному параді!

Дік чекав пояснення. Його дав містер Маккіббен — двома словами:

— Вони втекли.

— Отже, ви сиділи там у в’язниці?

— Я сидів, — сказав князь Челишов, дивлячись на Ді­ка порожні­ми й тьмяними жовтими очима. — Цебто, не сидів, а переховувався.

— Певно, видобутися звідти було нелегко?

— Важкенько. Довелося застрелити трьох червоноармійців-прикордонників. Двох застрелив Томмі... — Він по­казав два пальці, на французький манір. — Одного я.

— Оце вже незрозуміло, — сказав Маккіббен. — Чому, власне, вони не хотіли вас випустити?

Хеннан відвернувся від піаніно й сказав, підморгу­ючи:

— Мак гадає, що марксисти — це ті, хто закінчив шко­лу святого Марка.

Розказана після цього історія втечі була витримана в класичних традиціях жанру: аристократ дев’ять років переховується у свого колишнього лакея й працює в дер­жавній пекарні; його вісімнадцятирічна дочка знайо­миться в Парижі з Томмі Барбаном... Слухаючи, Дік ду­мав, що життя трьох юнаків — занадто велика плата за цей муміфікований пережиток минулого.

Потім говорили про те, чи страшно було Томмі й Челишову.

— Коли було холодно — так, — озвався Томмі. — Холод завжди наганяє на мене страху. Мені й на війні було страшно в холодну погоду.

Маккіббен підвівся.

— Мені вже час іти. Завтра вранці я вирушаю маши­ною до Інсбрука з дружиною, дітьми і... гувернанткою.

— Я теж завтра їду до Інсбрука, — сказав Дік.

— Та невже? — вигукнув Маккіббен. — То, може, при­єднаєтеся до нас? У мене просторий «паккард», а нас небагато — я з дружиною, діти і — гувернантка.

— На жаль, я не...

— Власне, вона не зовсім гувернантка, — закінчив Маккіббен, майже благально дивлячись на Діка. — До речі, моя дружина добре знайома з вашою своячкою, Бебі Воррен.

Але можливість такої поїздки не приваблювала Діка.

— Я вже домовився їхати з двома знайомими.

— Що ж, — Маккіббен був розчарований. — Тоді — до побачення! — Він одв’язав двох чистокровних жорсткошерстих тер’єрів від ніжки сусіднього столика й зібрав­ся йти. Дік уявив переповнений «паккард», що то­рохкотить по шосе з подружжям Маккіббен, з їхніми дітьми, валізами й гавкучими собаками і — і гувернант­кою.

— Газета пише, що редакції відома особа вбивці, — говорив Томмі. — Але родичі просять не називати жлдних імен, бо сталося це в підпільному барі. Як вам це по­добається, га?

— Певно, вони дбають про честь сім’ї.

Хеннан гучно вдарив по клавішах.

— Навряд чи й ранні його опуси витримають іспит часом, — сказав він. — Не кажучи вже про Європу, в са­мій Америці набереться добрий десяток композиторів, що пишуть не гірше за Норта.

Аж тепер Дік зрозумів, що йдеться про Ейба Норта.

— Єдина різниця між ними полягає в тому, що Ейб був першим, — сказав Томмі.

— Не згоден, — наполягав Хеннан. — Репутацією вели­кого композитора він завдячував своїм друзям, що хо­тіли якось виправдати його непросипне пияцтво.

— Про що це ви? — спитав Дік. — Що з Нортом? Щось сталося?

— Ви хіба не читали сьогодні «Геральд»?

— Ні.

— Ейб помер. Його побили в якомусь підпільному нью-йорк­ському шинку. Він тільки доповз до себе в Рекет-клуб і там помер.

— Ейб Норт?

— Атож, атож. «Геральд» пише...

— Ейб Норт? — Дік підвівся. — Помер? Це правда?

Хеннан обернувся до Маккіббена.

— І зовсім не в Рекет-клуб він приповз помирати, а в Гарвард­ський клуб. Я знаю напевно, що він не нале­жав до Рекет-клубу.

— Але так написано в газеті, — наполягав Маккіббен.

— Тоді газета помиляється. Я вам достеменно кажу.

...Побили в шинку, і він помер...

— Та я знаю майже всіх членів Рекет-клубу, — гово­рив Хеннан. — Це безперечно був Гарвардський клуб.

Дік вийшов з-за столу. Томмі теж. Князь Челишов, ви­ведений із своїх туманних марень ні про що — може, про свої шанси на втечу з Росії, які він зважував так довго, що вже навряд чи зможе викинути їх з голови, — підвівся й рушив слідом за ними.

...Ейб Норт помер, побитий у шинку...

Ідучи до готелю, Дік не бачив нічого довкола себе, а Томмі не вгавав:

— Ми виїдемо до Парижа, як тільки будуть готові замовлені костюми. Я тепер подамся в маклери, і в та­кому вигляді мені, звісно, ніде не можна з’являтися. У нас в Америці всі тепер наживають мільйони. Ви й справді їдете завтра? Шкода, ми навіть не зможемо по­обідати разом. У князя тут, у Мюнхені, була колись па­сія. Він до неї зателефонував, але виявилося, що вона по­мерла п’ять років тому, зате нас запросили на обід дві її дочки.

Князь кивнув головою.

— Може, я влаштую запрошення й для доктора Дайвера?

— Ні, ні, — поспішив відмовитися Дік.

Він спав міцно, і розбудили його звуки жалобного маршу за вікном. Вулицею сунула довга процесія: лю­ди в мундирах і знайомих касках зразка 1914 року, огрядні здоровані в кашкетах і цилінд­рах, бюргери, ари­стократи, ремісники. Це товариство ветеранів ішло кла­сти вінки на могили полеглих. Крокували повільно й ста­течно, свідомі того, що вшановують утрачену велич, нездійснену мрію, забуте горе. Вираз смутку на їхніх обличчях був тільки маскою, але Дікові здушила раптом горло туга за Ейбом і за власною молодіс­тю, що минула десять років тому.

XVIII

Він приїхав до Інсбрука надвечір, відіслав валізи до готелю, а сам пішов подивитися місто. В останніх про­менях призахідного сонця уклінний імператор Максиміліан молився над бронзовими підданими, що оплаку­вали його; четверо послушників-єзуїтів з книжками в руках походжали по алеї Університетського парку. По­тім сонце зайшло, і мармурові свідчення колишніх облог, шлюбів та роковин огорнув сірий серпанок. Дік з’їв гороховий суп з дрібно порізаними ковбасками, випив чо­тири склянки пільзенського пива й відмовився від роз­кішного десерту Kaiser-Schmarren [38].

Гори височіли над самим містом, і все-таки Швейца­рія була далеко. І Ніколь була далеко. Ввечері, гуляючи по темному саду, він думав про неї, відстань сприяла роздумам, і він згадував усе найкраще, що в ній було. Згадалось, як одного разу вона прибігла до нього по за­рошеній траві в тоненьких наскрізь промоклих капчиках. Стала на його черевики, пригорнулася й звела до нього обличчя, мов розгорнуту книжку.

— Подумай про те, як ти кохаєш мене, — прошепотіла вона. — Я не прошу, щоб ти завжди кохав мене так, але, будь ласка, запам’ятай цю мить. Запам’ятай, що десь у глибині самої себе я завжди буду така, як тепер.

А Дік утік від неї, рятуючи себе, — і тепер він думав про це, він загубив себе, хтозна коли, якого дня, тижня, місяця чи року. Колись він умів зазирати в сутність ре­чей, розв’язувати найскладніші рівняння життя як най­простіші проблеми своїх найпростіших пацієнтів. Але за роки, що минули, відколи він уперше побачив Ніколь, мов квітку під каменем, на березі Цюрихського озера, і до зустрічі, з Розмері, ця здатність притупилася в ньому.

Батькові поневіряння по вбогих парафіях навчили його, хлопця загалом безкорисливого, цінувати гроші. Але він не керувався природними прагненнями до забез­печеного життя — ніколи він не був такий упевнений у своїх силах, такий внутрішньо незалежний, як тоді, коли одружувався з Ніколь. І все-таки його купили, як gigolo [39], і він якимсь чином дозволив, щоб увесь його арсенал за­мкнули в ворренівських сейфах.

«Треба було укласти шлюбну угоду за європейським звичаєм; але не все ще втрачено. Вісім років я змарну­вав, намагаючись навчити багатіїв основ людської поряд­ності, але я ще можу постояти за себе. Я маю в руках ще багато козирів».

Він гуляв між рудих трояндових кущів і запашних вологих острівців папороті. Як на жовтень, погода стоя­ла тепла, але йому не було душно в грубій твідовій курт­ці, застебнутій під коміром на гумову петельку. Від чор­ного обрису дерева відокремилась якась постать, і він здогадався, що це та дівчина, яку він бачив у вестибюлі, коли йшов на прогулянку. Він був закоханий тепер у всіх вродливий жінок, яких зустрічав, у їхні обриси, що темніють удалині, в їхні тіні на стінах.

Дівчина стояла спиною до нього, милуючись розливом міських вогнів. Він черкнув сірником, сподіваючись, що вона озирнеться, але вона й не ворухнулася.

Що це, заохочення? Чи, навпаки, цілковита байду­жість? Він давно відійшов від того світу, де люди мають прості бажання і просто їх задовольняють, і це робило його невпевненим і нерішучим. Може, завсідники тихих курортів мають особливий код, за яким швидко знахо­дять одне одного?

А що, як наступний хід має зробити він сам? Дитина, зу­стрівши іншу, незнайому дитину, всміхається до неї й каже: «Пограймося разом!»

Він підійшов ближче, тінь хитнулася вбік. Певне, за­раз він дістане відкоша, як баламутний комівояжер з почутого колись анекдота. Серце гучно калатало в гру­дях: ще мить — і він торкнеться не ви­вченого, не дослі­дженого, не проаналізованого, того, що не піддається поясненню. Раптом він повернув назад, і дівчина зра­зу ж ворухнулася, порушивши візерунок чорного листя, частиною якого була, обійшла лаву і неквапною, але рі­шучою ходою пішла до готелю.

Наступного ранку Дік з двома альпіністами й провід­ником піднявся в гори. Приємно було, коли найвищі па­совиська залишилися внизу й навздогін їм долинав тіль­ки дзенькіт дзвоників. Дік тішився наперед ночівлею в гірській хатині на Бірккаршпітце, йому подобалася власна втома і владний тон провідника, і він радів з то­го, що тут його ніхто не знає. Але опівдні погода зіпсувалася: сипнув град, у горах загуркотів грім. Дік та один альпініст хотіли йти далі, але провідник рішуче від­мовився. Довелося, зціпивши зуби, повертатися назад, до Інсбрука, з тим щоб уранці спробувати ще раз.

Після обіду й пляшки терпкого місцевого вина, випи­тої в порожньому ресторані, Дік відчув раптом дивний неспокій; причину його він зрозумів тільки тоді, коли згадав учорашню зустріч у саду. Перед вечерею він знову побачив ту дівчину у вестибюлі й у погляді її про­читав згоду, але з гіркотою подумав: «Навіщо? Свого часу я міг би мати скільки завгодно вродливих жінок, але навіщо починати все тепер, коли від колишніх жа­дань лишилася тільки бліда тінь? Навіщо?»

Уява несла його далі, але давній аскетизм і теперіш­ній брак досві­ду перемогли: «Господи, та на Рів’єрі я хоч завтра міг би переспати з Джейніс Карікаменто чи з дочкою старого Вїлберхейзі. Тільки чи варто опога­нювати пам’ять тих років такими дешевими перемога­ми?»

Але почуття неспокою не минало, і він пішов з веран­ди до себе нагору, щоб ніщо не заважало думати. Само­та, фізична й душевна, народжує тугу, а туга ще більше посилює самоту.

Заглиблений у свої думки, він походжав кімнатою, час від часу нахиляючись, щоб поправити спортивний одяг, що сохнув на ледь теплих радіаторах. На очі йому знов потрапила телеграма Ніколь — вона щодня теле­графувала йому, хоч де б він був. Телеграма на­дійшла ще перед вечерею, але Дік не мав бажання читати її — може, знову-таки через те, що було вчора. В конверті ле­жала каблограма з Буффало, переслана через Цюрих:

Ваш батько помер безболісно сьогодні ввечері

Холмс

Він аж здригнувся, мов від удару, що змушує напружити всі сили, і тоді біль зібрався клубком і підступив до горла.

Він перечитав звістку ще раз. Потім сів на ліжко, важ­ко дихаючи, втупивши невидющі очі кудись у простір; ним іще володіла одвічна, егоїстична думка дитини, що втратила батька чи матір: «Що ж тепер буде зі мною? Як житиму далі без того, хто завжди мене захищав і підтримував?»

Коли це атавістичне почуття минуло, він знов закруж­ляв кімнатою, час від часу зупиняючись, щоб зазирнути в телеграму. Холмс вважався батьковим заступником, але вже років десять був фактичним настоятелем церк­ви. Чому батько помер? Від старості — йому виповнилося сімде­сят п’ять. Він прожив довге життя.

Дік з гіркотою подумав, що батько помер зовсім са­мотнім, переживши й дружину, і всіх своїх братів та сестер; залишились якісь родичі у Віргінії, але вони були надто бідні й не змогли приїхати на північ, от і до­велося Холмсові підписати телеграму своїм ім’ям. Дік любив батька — він і досі часто міркував, що сказав би чи зробив на його місці батько. Народився Дік після то­го, як дві його сестри померли, ще малими. Батько, по­боюючись, що мати може розпестити єдину дитину, став його напутником. І хоч сили в нього лишалося вже неба­гато, він досяг свого.

Влітку батько з сином іноді ходили до центра міста чи­стити черевики — Дік у накрохмаленому матроському ко­стюмчику, а батько у своєму гарно скроєному пастор­ському вбранні. Дік був вродливим хлопчиком, і батько пишався ним. Він переповідав синові все, що сам знав про життя — здебільшого прості й непохитні істини, правила та манери, доступні в межах священицького до­свіду. «Пригадую, невдовзі після висвячення мені дове­лося в чужому місті за­йти до незнайомого дому. У ві­тальні повнісінько людей, а я не знаю, хто ж тут госпо­диня. До мене підходять якісь знайомі, але я їх не питаю, а простую через усю кімнату до сивої дами, що сидить біля вікна, і відрекомендовуюсь їй. Я не поми­лився — і після того у мене в тому місті завелося багато друзів».

Батько все робив від щирого серця — він завжди знав собі справж­ню ціну й на все життя зберіг успадковану від двох удів гордість і тверду віру в те, що немає біль­ших чеснот, ніж чесність, щирість, чемність і мужність.

Він твердо вирішив, що скромна спадщина, яка лиши­лася після дружини, цілком належить синові, і відколи Дік став студентом, регулярно, чотири рази на рік, над­силав йому чек на всю суму дивідендів. Батько був од­ним із тих, про кого в нашу позолочену добу кажуть із самовдоволеною зверхністю: «Людина порядна, але за­повзятливості — ні на гріш».

...Дік послав по газету і, все ще походжаючи по кім­наті й щоразу зупиняючись коло телеграми, що біліла на письмо­вому столі, вибрав найближчий трансатлантичний рейс. Потім замовив через Цюрих телефонну розмову з Ніколь. Чекаючи виклику, він перебирав давні спогади, шкодуючи, що далеко не завжди жив у згоді зі своїми ідеалами.

XIX

Нью-йоркський порт, величний фасад батьківщини, що протягом години виростав перед очима, цього разу ви­дався Дікові урочисто сумним, бо невіддільний був від тяжкої журби за батьком. Та коли він зійшов на берег, це почуття зникло й уже не поверталося — ані на вули­цях, ані в готелях, ані в потягах, що везли спочатку до Буффало, а потім на південь, до Віргінії, разом з бать­ковою труною. Лише коли місцевий потяг поповз між рідних гаїв та суглинкових полів Уестморлендської окру­ги, Дік знову відчув свою причетність до всього, що ото­чувало його; вийшовши на станції, він побачив зна­йому зірку в зеніті і знайому срібну стежку під холод­ним місяцем на Чесапікській затоці; йому вчувалися рідні притишені голоси, рипіння коліс ресорних візків, лінивий і лагідний плюскіт води в прадавніх річках з милозвучними індіанськими назвами.

Наступного дня батька поховали серед сотень Дайверів, Дорсеїв та Хантерів. Що ж, добре хоч, що він ли­шається тут не сам, а в колі своїх рідних і близьких. На горбик пухкої коричневої землі впали квіти. Ніщо біль­ше не зв’язувало Діка з цим краєм, і він подумав, що, мабуть, уже ніколи не повернеться сюди. Дік укляк пе­ред могилою. Він знав людей, що лежали тут, міцних, сухорлявих, з ясними блакитними очима на по­ораних не­годою обличчях, людей, чиї душі виліплені були з нової землі в темряві лісових гущавин сімнадцятого століття.

— Прощай, батьку! Прощайте, всі мої предки!

На пірсі океанського порту ти опиняєшся немовби на нічийній землі: вже не тут і ще не там. Під довгим бруд­но-жовтим навісом стугонить луна стоголосого галасу. Гуркочуть ваговози, глухо плюхаються багажні паки, риплять-скрегочуть крани, і тебе зустрічає перший соло­ний запах моря. Разом з усіма і ти поспішаєш кудись, хоч у тебе ще досить часу; минуле, разом з усім конти­нентом, уже позаду; майбутнє — у роззявленій пащі над трапом судна; сум’ятлива штовханина в проході — без­ладне, розгублене теперішнє.

Та ось ти на борту, і картина світу поволі прояснюється й упорядковується. Тепер ти — громадянин держави, меншої, ніж Андорра, і маєш пристосовуватися до її не­знаних законів. У помічників суднового скарбничого об­личчя видовжені або сплющені — як і каюти; пасажири й ті, хто їх проводжає, дивляться спогорда. Потім, нареш­ті, гучний тужливий свист, зловісне двигтіння, і кора­бель — витвір людського розуму — вже в русі. Пірс ра­зом з людьми на ньому відходить убік, і якусь мить здається, ніби корабель випадково відколовся від нього, мов тріска від дошки; берег і обличчя віддаляються, вже не чути голосів, пристань стає лиш однією з багатьох плям на краю суходолу. І вже немає самої гавані, а є відкрите море.

Найціннішим вантажем на цьому пароплаві був, як твердили газети, Елберт Маккіско. Маккіско став мод­ним. Його романи були підробкою під твори найкращих сучасних письменників, — а це вже саме собою щось та означає, — до того ж усе, запозичене в інших, він май­стерно пригладжував і споганював, чаруючи багатьох читачів, які раділи з того, що так легко його розуміють. Успіх пішов йому на користь, він поскромнішав. Добре знаючи собі ціну, усвідомлюючи, що завзяття він має більше, ніж десяток талановитіших людей, разом узятих, Маккіско вирішив видобути зі свого успіху все, що мож­на. «Я ще нічого не зробив, — міркував він. — Я знаю, що справжньо­го хисту в мене нема. Та якщо я писатиму книжку за книжкою, то, може, колись і напишу що-небудь путнє». Що ж, блискучі стрибки вдавалися іноді й з гірших трамплінів. Незліченні давні приниження пішли в непам’ять. Власне, психологічним підґрунтям його ус­піху стала дуель з Томмі Барбаном; після неї, та ще коли деякі подробиці забулися, самоповага його незмірно зросла.

Помітивши Діка Дайвера серед інших пасажирів на другий день подорожі, він якийсь час недовірливо при­дивлявся до нього здалеку, а потім підійшов, по-друж­ньому привітався й сів поряд. Дік відклав книжку, яку читав; йому вистачило кілька хвилин, щоб побачити, як змінився Маккіско. Поряд з Діком сиділа зовсім інша людина, вільна від нестерпного почуття неповноцінності, людина, з якою тепер навіть приємно було розмовляти. Маккіско показував «поінформованість» ширшу, ніж у Гете, — цікаво було стежити, як легко він зліплює незлі­ченні уривки чужих думок, видаючи ці комбінації за свої власні ідеї. Вони заприязнилися, часто обідали й вече­ряли разом. Маккіско з дружиною запросили сидіти за столом капітана, але в нього вже з’явилося почуття сно­бізму і він відмовився, пояснивши Дікові, що йому «вся та компанія діє на нерви».

Вайолет стала розкішною дамою, її туалети були ви­творами найуславленіших кравців, і вона безнастанно тішилася маленькими відкриттями, що їх добре виховані дівчата встигають зробити до двадцяти років. Свого ча­су, звісно, вона могла б дечого навчитися у своєї ма­тері в Бойзі, але виховання її почуттів відбувалося в темряві закутніх кінотеатриків Айдахо і для матері тоді не лишалося часу. Тепер вона належала до «вищого сві­ту» — як і кілька мільйонів інших людей, — і була ща­слива, хоч чоловік і досі прилюдно цитькав на неї, коли вона виявляла надмірну наївність.

Маккіско зійшли в Гібралтарі. Наступного вечора в Неаполі, дорогою з готелю на вокзал, Дік в автобусі розговорився з жінкою, що подорожувала з двома доч­ками — вони прибули тим самим пароплавом. У всіх трьох був такий жалюгідний і розгублений вигляд, що йому захотілося їм допомогти а чи й показати, який він добрий. Він всіляко намагався їх розважити, навіть за­пропонував вина, і щиро радів, помічаючи, як до них по­волі повертається самовладання й самовдоволення. Щед­рий на компліменти, він і сам уже ладен був повірити в те, що казав, а щоб ілюзія не зникла, пив чарку за чаркою. Всі три дами мало не молилися на нього. Він залишив їх, коли вже розвиднювалося, а потяг, трясу­чись і гуркочучи, мчав повз Кассіно й Фрозіноне. Рано-вранці потяг прибув до Рима, і після по-американському багатослівного прощання на вокзалі Дік, досить-таки втомлений, поїхав до готелю «Квірінал».

Біля конторки портьє він раптом озирнувся і став як уко­паний. Неначе він випив вина і воно, гарячою хвилею розійшовшись по тілу, вдарило в голову... Він побачив ту, до якої приїхав на побачення, заради якої переплив Середземне море. Тієї самої миті Розмері теж побачила його й зраділа, не встигши здивуватись; розгублено глянула на свою супут­ницю і, зразу ж забувши про неї, кинулася вперед. Дік чекав, випроставшись, затамувавши подих. Лише коли вона була вже зовсім близько — сяючи свіжою, здоро­вою красою, мов пещена лошиця з лискучими боками й лакованими копитами, — він отямився; але все це ста­лося надто швидко, він устиг тільки, як міг, приховати свою втому. У відповідь на її щирий ра­дісний погляд він розіграв незграбну пантомі­му, що мала означати: «Невже це ви? Хто б подумав!..»

Руками в рукавичках вона накрила його руку, що ле­жала на конторці.

— Діку! Ми тут знімаємо «Давню велич Риму», — як­що це називається знімати. Не сьогодні-завтра, можли­во, виїдемо.

Він дивився їй просто в очі, сподіваючись, що, збенте­жена цим поглядом, вона не помітить його неголених щік, несвіжого, прим’ятого за ніч комірця сорочки. На щастя, вона поспішала.

— Ми починаємо рано-вранці, бо вдень наповзає ту­ман. Зателефонуйте мені після другої, гаразд?

У себе в номері Дік нарешті дав лад думкам. Він по­просив телефоністку, щоб та дзвінком розбудила його рівно о дванадцятій, швидко роздягся й поринув у гли­бокий сон.

Телефонний дзвінок він проспав, але о другій проки­нувся сам, відпочилий і бадьорий. Розпакувавши валізи, відіслав костюм до прасувальника, білизну — до праль­ні. Потім поголився, полежав з півгодини в теплій ван­ні й поснідав. Сонце вже зазирнуло на Віа-Націонале, і він впустив його до кімнати, розсунувши портьєри на старовинних бронзових кільцях. Чекаючи, поки принесуть відпрасований костюм, він дізнався з «Корр’єре делла сера» про появу «una novella di Sainclair Lewis «Wall-Street» nella quale autore analizza la vita sociale di una piccola citta Americana». Потім спробував думати про Розмері.

Спочатку думки не в’язалися докупи. Вона молода й чарівна, але те саме можна сказати й про Топсі. Мабуть, за ці чотири роки в неї були коханці, було кохання. Зре­штою, ніколи не можна сказати напевно, яке ти посідаєш місце в чужому житті. Але потроху з цього туману ви­кристалізувалось одне — його почуття. Найкращі взає­мини — ті, які прагнеш зберегти всупереч відомим уже перешкодам. Минуле повільно оживало перед Діком — безоглядне й палке бажання Розмері принести йому в дар себе саму, — і він хотів прийняти цей неоціненний дар, зробити її своєю й нічиєю більше. Він спробував по­дивитися на себе збоку — вирізнити в собі те, чим міг би привабити її, — і подумав, що такого тепер менше, ніж чотири роки тому. Вісімнадцять дивляться на тридцять чотири крізь романтичний серпанок юності; але двадцять два з безжальною виразністю бачать усе, що стосується тридцяти восьми. До того ж на час їхньої зустрічі на Рів’єрі Дік перебував у розквіті емоційних сил; відтоді завзяття його встигло ослабнути.

Коридорний приніс костюм, Дік надягнув білу сорочку, пов’язав чорну краватку й пришпилив її шпилькою з перлиною; крізь другу таку перлину був просилений шнурок його пенсне. Після сну обличчя його знову набуло бронзового відтінку, набутого протягом багатьох літніх сезонів на Рів’єрі. Щоб розворушитись, він став на руки на бильцях крісла — з кишені випала авторучка й посипалися дрібні гроші. О третій він зателефонував Роз­мері, і вона запросила його до себе в номер. Відчуваючи легке запаморочення після своїх гімнастичних вправ, він зайшов дорогою до бару випити джину з тоніком.

— Вітаю, докторе Дайвер!

Тільки тому, що в готелі мешкала Розмері, Дік одразу впізнав у цьому чоловікові Колліса Клея. Він мав той самий щасливо-самовпевнений вигляд, тільки щоки були вже, як у бульдога.

— Ви знаєте, що Розмері тут? — запитав Клей.

— Так, ми випадково зустрілися вранці.

— А я у Флоренції почув, що вона тут знімається, і приїхав сюди минулого тижня, її тепер не впізнаєш — де й поділася матусина донька! — Він затнувся, потім чемніше додав: — Ви ж знаєте, як воно буває з дівчата­ми: сьогодні ще тиха, скромна школярочка, а завтра — світська дама. Ці юні римляни бігають за нею, мов со­бачки, і як вона ними командує!

— Ви навчаєтеся у Флоренції?

— Я? Еге ж. Я там вивчаю архітектуру. В неділю по­вертаюся — затримався, щоб побувати на перегонах.

Дік насилу вгамував Клея, який неодмінно хотів за­писати його джин на свій рахунок у барі, довгий, як бір­жовий бюлетень.

XX

Вийшовши з ліфта, Дік довго йшов лабіринтом коридо­рів і нарешті почув знайомий голос із напівпрочинених дверей. Розмері зустріла його в чорній піжамі; посеред кімнати стояв столик на коліщатках — вона пила каву.

— Ви все така ж вродлива, — сказав Дік. — Навіть трошки погарнішали.

— Вип’єте кави, юначе?

— Мені соромно, що я з’явився перед вами вранці в такому непоказному вигляді.

— Ви були стомлені, але вже відпочили? Хочете кави?

— Ні, дякую.

— Тепер ви знову такий, як були, а вранці я навіть злякалася. Мати хоче приїхати сюди наступного місяця, якщо наша група ще буде тут. Вона завжди питає, чи не зустрічала я вас, — наче ми з вами сусіди. Ви їй дуже спо­добалися — вона вважає, що я не повинна занедбувати знайомство з вами.

— Приємно чути, що вона мене ще пам’ятає.

— Звісно, пам’ятає, — запевнила його Розмері. — І часто вас згадує.

— Я вас кілька разів бачив на екрані, — сказав Дік. — А якось навіть улаштував для себе перегляд «Татової доньки».

— У новому фільмі в мене непогана роль, якщо тільки не ви­ріжуть найкращі кадри.

Вона пройшла за його спиною до телефону, торкнув­шись його плеча. Зателефонувала, щоб забрали столик, і вмостилася в глибокому кріслі.

— Я була ще зовсім дівчиськом, коли ми познайоми­лися, Діку! А тепер я вже доросла.

— Розкажіть мені про себе, я хочу знати все.

— Як Ніколь? І Ланьє, і Топсі?

— Дякую, добре. Всі вас часто згадують...

Пролунав телефонний дзвінок. Поки вона розмовляла, Дік погор­тав дві книжки, два романи: один Едни Фербер, дру­гий — Елберта Маккіско. Зайшов офіціант і забрав сто­лик; без столика, у своїй чорній піжамі, Розмері здава­лася самот­нішою.

— У мене гість... Ні, не дуже. А потім я маю їхати до кравця на примірку, і це надовго... Ні, вже іншим ра­зом...

Вона всміхнулася Дікові так, наче, позбувшись сто­лика, здобула свободу, — наче їм пощастило нарешті звільнитися від усіх земних турбот і знайти спокій у раю.

— Ну от... — сказала вона. — Чи знаєте ви, що я роби­ла протягом останньої години? Готувалася до зустрічі з вами.

Але тут знову пролунав телефонний дзвінок. Дік підвівся, щоб перекласти свого капелюха з ліжка на підставку для валізок, і Розмері злякано затулила долонею трубку.

— Ви вже йдете?

— Ні.

Коли телефонна розмова скінчилася, він сказав, нама­гаючись склеїти розірваний час:

— Я вже не люблю безпредметних розмов.

— Я теж, — кивнула Розмері. — Щойно мені телефонував якийсь тип, сказав, що він був знайомий з моїм троюрід­ним братом. І це привід для телефонної розмови!

Так, це голос кохання — інакше навіщо б вона хова­лася від нього за якимись дурничками? Тепер він поси­лав їй слова, як листи, щоб у нього лишався час, доки вони йтимуть до неї.

— Важко бути поряд з вами і не цілувати вас.

Вони палко поцілувалися, стоячи посеред кімнати. По­тім вона ще на мить пригорнулася до нього й поверну­лась до свого крісла.

Все, що досі відбувалося в цій кімнаті, було дуже ми­ло, але нескінченно тривати так не могло. Або вперед, або назад. Коли знову пролунав телефонний дзвінок, Дік перейшов до спальні, ліг на ліжко й розгорнув роман Елберта Маккіско. За хвилину Розмері ввійшла і сіла на краю ліжка.

— У вас такі довгі-предовгі вії, — сказала вона.

— Леді й джентльмени, шановні гості нашого студент­ського балу! До нас завітала міс Розмері Хойт, відома любителька довгих вій...

Вона поцілувала його, а він пригорнув її й змусив лягти поряд, і вони цілувалися, аж доки обом не захопи­ло дух. Її віддих був молодий, свіжий і жаркий, а уста злегка спечені, але в кутиках м’які.

Крізь запаморочливу плутанину тіл і одягу, крізь дзвін напружених м’язів і теплу ніжність її горла та грудей до нього долинув її шепіт:

— Ні, не зараз... Я сьогодні не можу.

Зціпивши зуби, він загнав свою жагу в далекий заку­ток свідомості, підняв її, тендітну й легку, над собою й удавано легковажно промовив:

— Це не так уже й важливо, люба!

Тепер, коли він дивився на неї знизу вгору, обличчя в неї було зовсім інше, ніби раз і назавжди осяяне міся­цем.

— За законом найвищої поезії це мало б статися саме з вами, — сказала вона.

Вивільнившись з його обіймів, вона підійшла до дзер­кала й долонями пригладила скуйовджене волосся. По­тім присунула до ліжка стілець і погладила Діка по щоці.

— Скажіть мені правду про себе, — попрохав він.

— Я завжди казала вам правду.

— Можливо. Тільки вона чомусь не тримається купи.

Обоє засміялися, але він провадив своєї:

— Ви справді ще невинні?

— Отако-о-о-ї! — проспівала вона. — Я мала шістсот сорок коханців! Чи таку відповідь ви хотіли почути?

— Це звісно, не моя справа...

— Ви цікавитеся мною як психолог?

— Я вважаю вас цілком нормальною двадцятидворічною дівчиною, що живе в тисяча дев’ятсот двадцять вось­мому році, а через те припускаю, що ви вже спізнали радість кохання.

— Все, що було, завершувалося нічим, — відповіла вона.

Дік не міг повірити їй і намагався вгадати, чи вона на­вмис­не зводить між ними перепону, чи хоче піднести в його очах значення своєї жертви на випадок, якщо ви­рі­шить піддатися.

— Хочете прогулятися по Пінчіо? — запропонував він.

Він обсмикнув на собі костюм, причесався. Мить наді­йшла, і мить минула. Три роки Дік був для Розмері ідеалом чоловіка, героєм-лицарем. Вона не хотіла, щоб він був як усі, а він зустрів її тією самою настирливою вимогою, неначе хотів відібрати в неї част­ку її самої і винести в кишені.

Коли вони йшли по траві між херувимами й філосо­фами, фавнами й водяними каскадами, вона взяла його попідруч й довго примощувалася, аж поки набула най­зручнішої пози — немовби обирала й нарешті обрала її раз і назавжди. Потім зірвала галузку і розламала її, але вона була без соку. І раптом, обернувшись до Діка, побачила на його обличчі те, що так хотіла побачити. Вона схопила його руку в рукавичці й поцілувала, а по­тім почала підстрибувати, як дитина, аж поки він не всміхнувся, і тоді й вона засміялася, і обом полегшало на серці.

— Я не можу провести з вами вечір, любий, бо давно вже домовилася на сьогодні з одними знайомими. Але якщо ви прокинетеся раненько, я візьму вас із собою на зйомки.

Дік пообідав сам у готелі, рано ліг і о пів на сьому вже чекав Розмері у вестибюлі. В машині вона сиділа поряд з ним, свіжа і осяйна в промінні вранішнього сон­ця. Вони виїхали через Порта-Сан-Себастіано на Віа-Аппіа, яка привела їх до величезного макета Колізею, більшого, ніж справжній Колізей. Розмері віддала Діка під опіку якогось чоловіка, який показав йому декорації: бутафорські арки, і лави амфітеатру, і посипану піском арену. Розмері мала зніматися в сцені, дія якої відбу­вається в темниці для в’язнів-християн. Вони підійшли до місця зйомки й побачили, як Нікотера, один із численних кандидатів у нові Валентіно, хвацько походжає перед десятком «полонянок», що не зводили з нього меланхо­лійних, страхітливо підчорнених очей.

З’явилася Розмері в туніці до колін.

— Дивіться уважно, — прошепотіла вона Дікові. — Я хочу знати вашу думку. На чорновому перегляді всі казали...

— Що таке чорновий перегляд?

— Це коли дивляться матеріали, зняті напередодні. Так от, усі казали, що в мене вперше з’явилося щось сек­суальне...

— Я щось цього не помічаю.

— Так то ж ви! А я вірю, що з’явилося.

Нікотера у своїй леопардовій шкурі заговорив з Роз­мері, улесливо зазираючи їй у вічі, а освітлювач щось доводив режисерові, поклавши руку йому на плече. По­тім режисер сердито скинув з плеча руку освітлювача й почав витирати спітнілий лоб, а провідник Діка заува­жив:

— Він знову надудлився, та ще й як!

— Хто? — спитав Дік, але, перше ніж той встиг відпо­вісти, режисер підскочив до них.

— Це хто ж надудлився? Я? Та ви самі надудлили­ся! — він рвучко обернувся до Діка, немов запрошуючи його бути суддею. — Сам надудлиться, а потім кричить, що всі п’яні! — Він ще раз люто зиркнув на провідника, а тоді плеснув у долоні. — Всі на місця, починаємо!

Дік почувався так, наче завітав у гості до великої й метушливої родини. Якась актриса підійшла до нього й хвилин п’ять з ним говорила, вважаючи його за акто­ра з Лондона. Зрозумівши свою помилку, вона страшен­но знітилася і втекла. Майже вся ця родина дивилася на решту людства або згори вниз, або знизу вгору, але пер­ші переважали. А втім усе це були сміливі, працьовиті люди, що полонили уяву нації, яка протягом десятиріч­чя прагнула тільки розваг.

Зйомки тривали, поки сонце не оповив серпанок — чу­дове освітлення для художників, але не для кінокамери, за еталон якій правило прозоре каліфорнійське повітря. Нікотера провів Розмері до машини і, прощаючись, по­шепки сказав їй щось, але вона навіть не всміхнулась у відповідь.

Дік і Розмері поснідали в «Кастеллі дей чезарі», чу­довому ресторані на схилі гори, над руїнами форуму хтозна-якого періоду занепаду. Розмері випила коктейль і трохи вина, а Дік пив доти, доки в нього зникло почут­тя невдоволення собою. Потім вони повернулися до го­телю, розчервонілі й щасливі, сповнені якогось радісно­го спокою. Вона хотіла, щоб він її взяв, і він узяв її, і те, що почалося дитячою закоханістю на морському бе­резі, дістало нарешті своє завершення.

XXI

Того вечора Розмері була знову зайнята — хтось із акторів святкував свій день народження. У вестибюлі Дік зіткнувся з Коллісом Клеєм, але йому хотілося по­обідати на самоті, і він сказав Коллісу, ніби має якесь побачення в «Ексельсіорі». Проте він випив з Коллісом по коктейлю, і, коли вийшов з бару, його невиразне по­чуття невдоволення переросло в нетерпіння: він уже не мав жодних підстав відкладати повернення до клініки. Зрештою, це навіть не закоханість, а просто — романтич­ні спогади. А кохання в нього одне — Ніколь. Хай часом вона буває нестерпна, та все-таки він кохає тільки її. Проводити час з Розмері означало потурати своїй слабкості; проводити його з Коллісом означало додавати до нічого ніщо.

Біля входу до «Ексельсіору» він зіткнувся ніс до носа з Бебі Воррен. Вона витріщила на нього свої великі гар­ні очі, схожі на мармурові кульки.

— Я гадала, що ви в Америці, Діку! Ніколь тут, з ва­ми?

— Я повернувся до Європи через Неаполь.

Погляд її ковзнув по чорній стрічці на його рукаві, і вона похопилася:

— Прийміть моє глибоке співчуття.

Хоч-не-хоч довелось обідати разом.

— Розповідайте, що у вас чути, — зажадала вона.

Дік виклав їй усе, і Бебі насупила чоло. Їй треба було звалити на когось відповідальність за трагедію сестри.

— Чи не вважаєте ви, що доктор Домлер з самого по­чатку обрав неправильний метод лікування?

— Методи тут загалом стандартні, хоча, звісно, до кожного хворого застосовується індивідуальний підхід.

— Діку, я не фахівець і не маю наміру давати вам по­ради, але, може, їй слід було б перемінити обстановку, вирватися з лікарняної атмосфери, жити так, як живуть усі люди?

— Але ж ви самі хотіли тієї клініки. Казали, що тіль­ки тоді будете спокійні за Ніколь...

— Так, казала, бо мені не подобалося ваше самітницьке життя на Рів’єрі, на отій безлюдній горі. Я зовсім не пропоную вам повернутися туди. Але чому б вам не переїхати, скажімо, до Лондона? Англійці найурівноваженіші люди у світі.

— Аж ніяк, — заперечив він.

— Запевняю вас. Я їх добре знаю. Найняли б собі на весну будинок у Лондоні — у мене навіть є на прикметі гарнесенький буди­ночок на Талбот-сквер, і, до речі. вмеб­льований. Оселилися б там і жили б собі серед здорових, урівноважених англійців.

Ще трохи, і вона, певно, почала б переповідати йому пропагандистські історійки зразка 1914 року, але він, за­сміявшись, урвав її:

— Нещодавно я читав один роман Майкла Арлена, і якщо це...

Вона вбила Майкла Арлена одним помахом салатної ложки.

— Він пише тільки про якихось дегенератів. А я маю на увазі справжніх, повноцінних англійців.

Після того як вона так легко відхрестилася від своїх друзів, їхнє місце в Діковій уяві зайняли безвиразні обличчя чужоземців, якими аж кишать маленькі готелі Європи.

— Звісйно, це не моя справа, — знову почала Бебі, готуючись до нової атаки, — але залишити її саму, в та­кому оточенні...

— Я їздив ховати батька.

— Розумію, розумію. Я вже висловила вам своє спів­чуття. — Вона посмикала кришталеві кульки намиста. — Але в нас тепер стільки грошей, що ми можемо дозволи­ти собі що завгодно. То чом би не використати їх і на лікування Ніколь?

— По-перше, я не зовсім уявляю, що мені в Лон­доні робити.

— Як — що? Працювали б так само, як будь-де.

Він відкинувся назад і пильно подивився на неї. Якщо вона й здогадувалася про бридку правду — справжню причину хвороби Ніколь, — то намагалася витруїти цю правду із свідомості, за­штовхати її якнайдалі в темну закурену комору, як картину, помилково куплену в ху­дожника, що так і не став модним.

Вони продовжили розмову в «Ульпії», заставленій боч­ками винарні, під акомпанемент «Suona fanfara mia» [40], яку майстерно виконував хлопець-гітарист. Там до них підсів Колліс Клей.

— Може, я непідходящий чоловік для Ніколь, — ска­зав Дік. — Але вона однаково б вийшла заміж за кого-небудь, схожого на мене, за людину, в якій сподівала­ся б знайти опору.

— Ви вважаєте, що з іншим чоловіком вона була б щасливіша? — вголос подумала Бебі. — Що ж, можна спробувати.

Аж коли Дік зігнувся від сміху, вона зрозуміла без­глуздість свого зауваження.

— Ах, зрозумійте мене правильно. Не думайте, ніби ми не вдячні вам за все, що ви зробили, — запевнила во­на. — І ми знаємо, що й вам бувало тяжко...

— Ради Бога, Бебі! — запротестував Дік. — Таке мож­на було б казати, якби я не кохав Ніколь.

— Але ви ж таки кохаєте Ніколь? — занепокоєно запи­тала вона.

Колліс уже збагнув, про що йдеться, і Дік поспішив перемінити розмову:

— Поговоримо про щось інше. Хоч би про вас. Чому ви не виходите заміж? Ми чули, ніби ви заручені з лор­дом Пейлі, двоюрід­ним братом...

— Вже ні. — Вона знітилася й опустила очі. — Це було минулого року.

— Але чому ви все-таки не виходите заміж? — допи­тувався Дік.

— Сама не знаю. Один чоловік, якого я кохала, заги­нув на війні, другий відмовився від мене.

— Розкажіть мені про це, Бебі. Розкажіть, як ви жи­вете, чим живете. Ви ніколи зі мною не ділитеся, ми завжди розмовляємо тільки про Ніколь.

— Вони обидва були англійцями. По-моєму, у світі немає людей вищого ґатунку, ніж справжні англійці. Я, принаймні, не зу­стрічала. Перший був... ет, це довга історія, а довгих історій ніхто не любить, правда?

— Ще й як! — озвався Колліс.

— Ні, чому ж, — по-моєму, все залежить від того, як їх розповідають.

— Ну, це вже ваш фах, Діку. То ви вмієте розворуши­ти товариство однією фразою чи влучним словом. Тут потрібен особливий хист.

— Ні, тільки спритність, — лагідно заперечив Дік, уже втрете цього вечора не погоджуючись з нею.

— Певна річ, я надаю великого значення формі... Люблю, щоб усе робилося як належить і з розмахом. Ви, напевно, дивитеся на це інакше, але ви повинні визнати, що це свідчить про цілісність моєї вдачі.

Дік міг би знову заперечити, але промовчав.

— Авжеж, я знаю, що кажуть люди: Бебі Воррен, мовляв, гасає Європою, колекціонує нові враження, а пропускає головне, що є в житті. Але я вважаю, що якраз навпаки. Я з тих небагатьох, хто знає, що головне, а що — ні. Я зустрічалася з найцікавішими людьми сво­го часу. — Гітарист заграв нову мелодію, і її голос пото­нув на мить у металевому брязкоті струн, але Бебі пе­рекричала музику: — Я рідко припускаюся великих по­милок...

— Тільки дуже великих, Бебі.

Вона помітила глузливі іскорки в його очах і перемі­нила тему. Видно, вони не могли знайти спільної мови. А проте щось у ній подобалося йому, і дорогою до «Ексельсіору» він не жалів компліментів, від яких вона аж танула.

Наступного дня Розмері наполягла, що вона частува­тиме Діка сніданком. Вони поїхали до маленької тратто­рії, власник якої, італієць, працював колись в Америці, і замовили там яєчню з шинкою й вафлі. Після сніданку вони повернулися до готелю. Відкриття Діка, що ані він її, ані вона його не кохає, більше розпалило, аніж розхо­лодило його жагу. Тепер, знаючи, що вже не ввійде в її життя надовго, він жадав її, як жадають блудницю. Ма­буть, думав він, багато чоловіків називають коханням саме таке почуття, а не самозабутню душевну одержи­мість, що змішує всі кольори життя в одну мажорну барву, — те, чим колись було для нього кохання до Ні­коль. Йому й тепер завдавала фізичної муки думка про те, що Ніколь може вмерти, чи назавжди втратити ро­зум, чи покохати іншого.

У номері Розмері сидів Нікотера, який одразу завів розмову про акторські справи. Коли Розмері нарешті дала йому зрозуміти, що він тут зайвий, він пішов, грайливо проте­стуючи, і на прощання цинічно підморгнув Дікові. Потім, як ведеться, ожив телефон, прикувавши до себе Розмері хвилин на десять. Дікові увірвався тер­пець.

— Ходім краще до мене, — запропонував він, і вона погодилася.

Вона лежала на широкій тахті, поклавши голову йому на коліна; він перебирав кучері, що спадали на її чоло.

— Можна знову запитати? — сказав він.

— Про що?

— Про чоловіків у вашому житті. Я дуже цікавий, щоб не сказати — хворобливо цікавий.

— Ви хочете знати, що в мене було після знайомства з вами?

— Або до нього.

— Ні, ні! — вигукнула вона. — Доти в мене нікого не було. Ви перший чоловік, яким я по-справжньому захо­пилася. Ви й тепер єдине моє справжнє захоплення. — Вона помовчала, замислившись. — Це сталося потім... через рік.

— Хто він?

— Та... один чоловік.

Він скористався з цієї ухильної відповіді.

— Хочете, я розповім вам, як усе було: після першого невдалого роману настала довга перерва. Другий ви­явився вдаліший, але про кохання там і не йшлося. Ну, а за третім разом усе вже було гаразд...

Він сам себе катував, але зупинитись не міг.

— Потім був один бурхливий роман, який згас від пе­регріву почуттів, і тут ви злякалися, що у вас нічого не залишиться для того, кого ви покохаєте по-справжньо­му. — Він почувався майже вікторіанцем. — А потім пі­шли вже дрібні пригоди, скороминущі історійки, і так до останнього часу. То як, схоже?

Вона сміялася крізь сльози.

— Анітрішечки, — сказала вона, і Дікові трохи відляг­ло від серця. — Але колись я таки покохаю кого-небудь по-справжньому, і вже як покохаю, то ніколи від себе не від­пущу.

Але й тут раптом пролунав телефонний дзвінок. Голос Нікотери попросив покликати Розмері. Дік затулив трубку доло­нею.

— Ви будете з ним розмовляти?

Вона підійшла до телефону й так заторохтіла іта­лійською, що Дік нічого не зрозумів.

— Телефон забирає у вас надто багато часу, — сказав він. — Уже по четвертій, а на п’яту в мене призначена ділова зустріч. Ідіть розважайтеся із синьйором Нікотерою!

— Навіщо ви говорите дурниці!

— У такому разі забудьте про Нікотеру, поки я тут!

— Якби ж то все це було так просто! — Вона раптом заридала. — Дік, я кохаю вас, тільки вас і нікого біль­ше. Але що ви можете мені дати?

— А що може дати Нікотера вам чи будь-кому?

— Це зовсім інша справа.

...Бо молодість тягнеться до молодості.

— Він нікчемний макаронник! — сказав Дік. Він ша­ленів од ревнощів, він не хотів, щоб йому знов завдали болю.

— Він просто дитина, — сказала вона, схлипуючи. — Ви самі знаєте, що я передусім ваша.

У відповідь на ці слова він обійняв її за стан, але во­на втомлено від­хилилася назад, і якусь мить він тримав її так, ніби в заключній позі адажіо — очі її були заплю­щені, а волосся звисало, як в утоплениці.

— Відпустіть мене, Діку! У мене все в голові сплута­лося.

Він нагадував хижого птаха, і вона інстинктивно хотіла затулитися від нього, налякана цим вибухом не­виправданих ревнощів, який приглушив звичну чуйність і доброту.

— Я хочу знати правду, — сказав він.

— Гаразд, ось вона: ми часто буваємо разом, він освід­чився мені, але я відмовила. Та що з того? Що я, по-вашому, маю робити? Ви ніколи мені не освідчувалися. Може, ви скажете, що я повинна до старості фліртува­ти з такими недоумками, як Колліс Клей?

— Вчора ввечері ви були з Нікотерою?

— Це вас не обходить. — Вона знов заплакала. — Ні, ви­бачте, Діку, звісно, обходить. Ви і мама — єдині дорогі мені люди у світі.

— А Нікотера?

— Сама не знаю.

Уникаючи відвертих відповідей, вона зайшла вже так далеко, що навіть найпростіші слова, здавалось, мали приховане значення.

— Я для вас уже не той, ким був у Парижі?

— Коли я з вами, мені легко й радісно. Але в Парижі було інакше. А може, й ні. Хіба ж пам’ять владна над почуттям?

Він підійшов до шафи і взяв свій вечірній костюм: якщо кохати Розмері не можна було, не ввібравши в серце всю гіркоту і ненависть цього світу, то він її не кохатиме.

— Справа не в Нікотері, — вигукнула вона, — а в тому, що завтра вранці ми всі виїздимо до Ліворно! Ну чому, чому все мало статися саме так? — Сльози знову бриз­нули з її очей. — Як це несправедливо! Краще б ви не приїздили сюди, краще б усе лишилося просто чудовим спогадом. Мені так тяжко, наче я посварилася з мамою.

Він почав одягатися. Вона підвелася й підійшла до дверей.

— Я сьогодні не поїду в гості. — Це була остання спроба. — Я залишуся з вами. Мені однаково нікуди не хочеться їхати.

У ньому наростала нова хвиля почуттів, але він при­тлумив їх.

— Я буду у себе в номері, — сказала вона. — До поба­чення.

— До побачення.

— Ох, як мені прикро, як прикро. Що ж це все-таки?

— Я давно вже намагаюся зрозуміти.

— Нащо ж вам було приходити з цим до мене?

— Я немов Чорна Смерть, — повільно промовив він. — Я приношу тепер людям тільки нещастя.

XXII

У цей надвечірній час у барі готелю «Квірінал» було тільки четверо відвідувачів: елегантна повія-італійка, що, сидячи за стойкою, намагалася залучити до розмови бармена, який відповідав їй тільки знудженим: «Si... Si... Si...» [41], сноб-єгиптянин, що, видно, хотів би провести вечір з цією дівчиною, але побоювався її, і Дік з Коллісом Клеєм.

Дік завжди жваво реагував на те, що відбувалося довкола; що ж до Клея, то він жив ніби в тумані, на­віть найяскравіші враження розпливалися в його рано заскнілому мозку. Тим-то перший говорив, а другий тіль­ки слухав, мов людина, яка бездумно тішиться теплим вітерцем.

Змучений усім, що сталося за день, Дік зганяв злість на італійцях. Раз у раз він озирався довкола, немов сподівався, що який-небудь італієць почує його й обу­риться.

— ...От і сьогодні, сидимо ми із своячкою в «Ексельсіорі», п’ємо чай. Входять двоє типів, а місць у залі не­має — нас посадили за останній вільний столик. Тоді один із цих типів підходить до нас і каже: «По-моєму, цей стіл був зарезервований для княгині Орсіні». — «Не знаю, — кажу, — жодної картки на ньому не було». А він знову: «По-моєму, все-таки цей стіл призначався для княгині Орсіні». Я йому навіть не відповів.

— І що ж він?

— Постояв та й пішов. — Дік посовався на своєму стільці. — Не люблю я їх. Учора на хвильку залишив Розмері саму перед вітриною крамниці, і зразу ж біля неї з’явився якийсь офіцер. Походжає сюди-туди й при­кладає пальці до козирка.

— Не знаю, — подумавши трохи, сказав Колліс. — Ме­ні особисто більше подобається тут, ніж у Парижі, — там тільки заґавився, а тобі вже обчистили кишені.

Колліс розкошував, і йому не хотілося думати про не­приємне.

— Не знаю, — повторив він. — Мені тут подобається.

Дік подумки переглянув картину, що склалась із вра­жень кількох останніх днів. Шлях до контори «Амерікен експресе» крізь кондитерські аромати Віа-Націонале; брудний тунель, що веде до сходів на площі Іспанії; а на тій площі — піднесення, викликане буянням квітів у кіосках і усвідомленням того, що ти стоїш перед будин­ком, де помер Кітс. Діка завжди цікавили тільки люди; крім людей, він помічав хіба що погоду; обличчя міст оживали в його пам’яті лише у зв’язку з якимись подія­ми, що там відбувалися. В Римі розвіялася його мрія про Розмері.

Підійшов хлопець-розсильний і вручив йому записку.

«Я нікуди не поїхала, — прочитав Дік, — я у себе в но­мері. Рано-вранці ми виїздимо до Ліворно».

Дік повернув записку хлопцеві й дав йому на чай.

— Скажіть міс Хойт, що ви не знайшли мене. — Він обернувся до Колліса й запропонував йому податися до «Бонбонієрі».

Вони оглянули повію за стойкою, приділивши її при­надам стільки уваги, скільки вимагала її професія, а во­на відповіла їм веселим і зухвалим поглядом; пройшли через безлюдний вестибюль, важке драпірування якого зберігало у своїх складках куряву вікторіанської доби; кивнули, виходячи, нічному портьє, який уклонився з гір­кою догідливістю, властивою всім нічним службовцям готелів. Потім сіли в таксі й поїхали безрадісними вули­цями, оповитими сирою імлою листопадового вечора. Жінок не було видно; тільки чоловіки із сірими плямами замість облич, у темних, під шию застебнутих плащах купками стовбичили під холодними стінами будинків.

— От же ж, Господи! — зітхнув Дік.

— Це ви про що?

— Та згадав отого типа: «Цей стіл, — каже, — зарезер­вований для княгині Орсіні». Ви знаєте, що таке рим­ська аристократія? Це бандити, це вони захопили храми й палаци, коли занепала імперія, і почали грабувати на­род.

— А мені Рим подобається, — стояв на своєму Колліс. — Чому б вам не спробувати щастя на перегонах?

— Я їх не люблю.

— Побачили б ви, які жінки приїздять на іподром...

— Мені тут ніщо не подобається. Я люблю Францію, де кожен вважає себе Наполеоном; а тут кожен уважає себе Христом.

В «Бонбонієрі» вони спустилися в кабаре, дерев’яні панелі якого виглядали напрочуд нетривкими на тлі хо­лодного каменю стін. Оркестр мляво награвав танго, з десяток пар танцювали на просторому паркетному май­данчику, дрібочучи й вихиляючись у спосіб, особливо відразливий для американського ока. Тут було забага­то офіціантів, а тому бракувало руху, метушні, яку мо­жуть створити на­віть двоє-троє по-справжньому зайня­тих людей. По-своєму пожвавлювало цю сцену тільки написане на всіх обличчях понуре чекання того, що от-от щось урветься — танець, ніч, ті сили, які тримали все в стані рівноваги. Вразливий гість відразу ж переконував­ся, що тут він не знайде того, чого шукає.

Дік це, в усякому разі, зрозумів. Він озирнувся дов­кола, сподіваючись поглядом зачепитися за що-небудь, що бодай на час дало б поживу якщо не розумові, то уяві. Не знайшовши нічого, знов обернувся до Колліса. Він уже пробував ділитися думками, які опосідали його, з Коллісом, але той виявився на диво забутливим і неуважним співрозмовником. Проговоривши півгодини з Коллісом, Дік відчув, що і сам втрачає здатність ми­слити.

Вони випили пляшку італійського іскристого вина. Дік зблід і говорив тепер трохи голосніше, ніж звичай­но. Він же­стом запросив до столика диригента оркестру, негра з Багамських островів, зарозумілого і несимпа­тичного, і через кілька хвилин вони затіяли сварку.

— Ви запросили мене сісти з вами.

— Гаразд, і дав вам п’ятдесят лір. Так чи ні?

— Ну, дали, дали, дали.

— Отож дав вам п’ятдесят лір, так? А ви вертаєтеся й вимагаєте, щоб я дав ще більше.

— Ви мене запросили, так чи ні? Так чи ні?

— Запросив, але я дав вам п’ятдесят лір.

— Ну, дали, дали.

Розлючений негр підвівся й пішов, а в Діка ще більше зі­псувався настрій. Але тут він помітив, що якась дівчина всміхається до нього з другого кінця зали, і відразу тіні римлян, що оточували його кільцем, збляк­ли і розступилися. Дівчина була англійка, білява, із сві­жим рум’янцем на гарненькому суто англійському обличчі; вона знов усміхнулася знайомою йому усмішкою, яка, обіцяючи все, водночас говорила, що обіцянка ця нездійсненна.

— У тому прикупі козир, або я не розуміюся на картах, — сказав Колліс.

Дік підвівся й підійшов до дівчини.

— Дозвольте вас запросити?

Літній англієць, що сидів з нею, сказав майже ви­нувато:

— Я вже збираюся йти.

Протверезившись від збудження, Дік повів дівчину танцювати. Для нього вона уособлювала всі принади Ан­глії, дзвінкий голос її нагадував про оправлені морем затишні садки. Відхиляючись, щоб краще бачити її, Дік у кожне своє ласкаве слово вкладав стільки щирого по­чуття, що голос його аж тремтів. Вона пообіцяла пере­йти до їхнього столика, як тільки її супутник піде. Коли Дік привів її на місце, англієць знову зустрів його вину­ватою усмішкою.

Повернувшись до свого столика, Дік замовив ще одну пляшку іскристого.

— Вона нагадує мені якусь кіноактрису, — сказав він. — От тільки не пригадаю, кого. — Він нетерпляче озирнувся через плече. — Чого ж вона не підходить?

— Ех, мені б у Голлівуд, — мрійливо промовив Кол­ліс. — Батько, звісно, певен, що я працюватиму в його фірмі, а мені ой як не хочеться. Двадцять років проси­діти в конторі в Атланті...

У голосі його вчувався протест проти засилля матеріа­лістичної цивілізації.

— Ви створені для більшого?

— Я зовсім не це мав на увазі.

— Ні, саме це.

— Звідки ви знаєте? І взагалі, якщо вам так подо­бається працювати, чому ви не лікуєте хворих?

Вони мало не посварилися, але обидва були вже п’яні, отож забули про причину незлагоди. Колліс зібрався йти, і Дік довго й зворушено тис йому руку.

— Ви все-таки обміркуйте це, — напутливо сказав він.

— Що саме?

— Самі знаєте що. — Йому здавалося, що він дав Коллісові якусь пораду щодо праці в батьковій фірмі, дуже слушну й розумну.

Клей розчинився в просторі. Дік допив пляшку й зно­ву пішов танцювати з англійкою, змушуючи своє неслух­няне тіло виконувати сміливі піруети й тверді, енергійні па. Та раптом сталося щось цілком несподіване. Він танцював з дівчиною, потім музика урвалася — і дівчи­на зникла.

— Ви не знаєте, де вона?

— Хто саме?

— Дівчина, з якою я танцював. Була — і немає. На­певно, вона десь тут.

— Ні, ні! Туди не можна! Це дамський туалет.

Він підійшов до бару. За стойкою сиділи двоє чолові­ків, і він хотів побалакати з ними, але не знав, з чого розпочати. Можна було б розповісти їм про Рим і про жорстоких насильників, що стали засновниками родин Колонна і Гаетані, але це було б, мабуть, надто навпро­стець. Статуетки курильників, що прикрашали скляну шафку із сигарами, раптом посипалися на підлогу; всі довкола заметушилися, а в свідомості Діка промайнув здогад, що винен у цьому він. Тим-то він повернувся до кабаре й випив чашку чорної кави. Колліс зник, англій­ка теж зникла, і хоч-не-хоч треба було вертатися до го­телю й з тяжким серцем лягати спати. Він розрахував­ся, взяв пальто й капелюх і вийшов.

У канавах і у вибоїнах бруківки стояли брудні ка­люжі; з Кампаньї тягло болотяною затхлістю, в ранко­вому повітрі туманом завис піт зниклих цивілізацій. Чет­веро таксистів з підпухлими злодійкуватими очима ото­чили Діка. Одного з них, що настирливо ліз йому просто в обличчя, він відштовх­нув від себе.

— Quanto al hotel «Quirinal» [42].

— Cento lire [43].

Шість доларів. Він похитав головою й запропонував тридцять лір, удвічі більше, ніж заплатив би вдень, але всі четверо, як один, знизали плечима й відійшли.

— Trenta-cinque lire e mancie [44], — твердо сказав він.

— Cento lire.

Дік говорив далі англійською.

— За півмилі? Вистачить сорок лір, більше не дам.

— Діла не буде.

Дік був страшенно втомлений. Він шарпнув дверцята однієї з машин і сів.

— Готель «Квірінал»! — звелів він шоферові, що впер­то стояв за вікном. — Годі шкіритися, везіть мене до «Квіріналу».

— Не повезу.

Дік виліз із машини. Перед дверима «Бонбонієрі» хтось довго сперечався з таксистами, а потім звернувся до Діка з поясненнями; тим часом один із водіїв знову напосівся на Діка, вигукуючи щось і вимахуючи руками, і той знову відштовхнув його.

— Мені треба до готелю «Квірінал».

— Він каже — везе за сотню, — пояснив той, сторон­ній, що взявся тепер перекладати.

— Я розумію. Скажіть, що я даю п’ятдесят. Та від­че­піть­ся ви! — Останнє призначалося настирному водіє­ві, який знову виник перед ним. Той зміряв Діка очима й зневажливо плюнув.

Уся лють, що накипала в Діковій душі протягом остан­нього тижня, блискавично перейшла в бойовий запал і вилилася у благородний і освячений традиціями його батьківщини спосіб; він зробив крок уперед і затопив таксистові в обличчя.

Зразу ж усі четверо кинулися на нього, лаючись, ви­махуючи руками, марно намагаючись схопити його; Дік притиснувся спиною до стіни і, п’яно заточуючись та по­сміхаючись, бив незграбно, навмання; кулаки його супро­тивників теж не досягали до нього, і те, що мало бути бійкою, виглядало як пародія на неї. Тривало це, поки Дік посковзнувся і впав. Він відчув біль, але спромігся підвестись і почав вириватися з кільця рук, що обхопи­ли його. Нараз це кільце розімкнулося. Почувся якийсь новий голос, вибухнула нова суперечка, але Дік не при­слухався, він стояв, прихилившись до стіни, захеканий, розлючений принизливістю становища, в якому опинив­ся. Він бачив, що йому ніхто не співчуває, але навіть гадки не мав, що чимось завинив.

Ухвалено було піти до поліцейського відділку і там усе з’ясувати. Хтось підняв із землі й подав Дікові його капелюх, хтось досить чемно взяв його під руку, і, ра­зом з таксистами завернувши за ріг, він увійшов до освітленого тьмяною лампочкою, схожого на казарму при­міщення, де нудилося кілька карабінерів.

За столом сидів їхній капітан. Чоловік, що втрутився в бійку, почав довго розповідати йому щось італій­ською, раз у раз показуючи на Діка, а таксисти переби­вали його гнівною лайкою. Капітанові це нарешті на­бридло, він почав нетерпляче кивати головою, а потім підніс руку, і хор обвинувачів — чотириголова гідра — дзявкнув ще раз, другий і вмовк. Капітан обернувся до Діка.

— Ви розмовляєте italiano? [45] — запитав він.

— Ні.

— A francaise? [46]

— Оuі [47], — відповів Дік, дивлячись на нього спідлоба.

— Alors. Écoute. Va au «Quirinal». Écoute: vous êtes saoûl. Payez ce que le chauffeur demande. Comprenezvous? [48]

Дік похитав головою.

— Non, je ne veux pas.

— Come?

— Je paierai quarante lires. C’est bien assez [49].

Капітан підвівся.

— Écoute! — грізно вигукнув він. — Vous êtes saoûl. Vous avez battu le chauffeur. Comme ci, comme ça [50]. — Він показав, як б’ють правою і лівою. — C’est bon que je vous donne la liberté. Payez ce qu’il a dit — cento lire. Va au «Quirinal» [51].

Діка аж тіпало від обурення. Кинувши на капітана спопеляючий погляд, він засичав:

— Гаразд, я поїду! — Він крутнувся до виходу, і тут перед ним виникла вдоволена й хитра фізіономія чо­ловіка, що привів його до відділку. — Я поїду, — загор­лав Дік, — але спершу я порахуюсь з цією гнидою!

І, пройшовши повз остовпілих карабінерів, він з розмаху, щосили загатив лівим кулаком у всміхнену пику. Чоловік так і гепнувся на підлогу.

Дік завмер над ним у зловтішному тріумфі, потім у душі його зародився перший болісний сумнів, а ще за мить світ потьмарився; важкий удар по голові збив його з ніг, і кулаки впереміш із каблуками несамовито гатили по ньому. Хруснуло перебите перенісся, очі, мов на гумці, мало не вискочили з орбіт і знову запали на місце. Від удару каблуком тріснуло ребро. Він знепри­томнів і отямився, коли його, піднявши за комір, поса­довили і скували руки наручниками. Він ще намагався відбиватися. Лейтенант у цивільному, якого він збив, стояв, прикладаючи до підборіддя хусточку, й щоразу дивився, чи нема на ній крові; потім він підійшов до Діка, став над ним і, розмахнувшись, поклав його виві­реним ударом.

На доктора Дайвера, що нерухомо лежав на підлозі, хлюпнули відро води. Коли його схопили за руки й ку­дись потягли, він роз­плющив одне око й крізь кривавий туман розрізнив нажахане обличчя одного з таксистів.

— Їдьте до готелю «Ексельсіор», — прохрипів він. — Скажіть міс Воррен. Даю двісті лір! Міс Воррен! Due centi lire! [52] Ax ви паскудні... прокля...

Він схлипував і хапав ротом повітря, а його тягли крізь кривавий туман, по підлозі й по сходах і, нарешті, затягли до якоїсь клітки й кинули на бетонну підлогу. Потім усі вийшли, двері грюкнули, і він лишився сам.

XXIII

Бебі Воррен лежала в ліжку до першої години, чита­ючи напрочуд безживні римські оповідання Меріона Кроуфорда; потім вона підвелася, підійшла до вікна й ви­глянула на вулицю. Навпроти готелю прогулювалися двоє карабінерів в арлекінських капелюхах і пелеринах, які на поворотах заносило то в один, то в другий бік, мов вітрила при маневрі яхти; спостерігаючи їх, вона згада­ла гвардійського офіцера, який так безцеремонне розгля­дав її сьогодні під час сніданку. То була зухвалість рослявого представника низькорослої нації, якому зріст є запорукою всіх перемог. Якби він підійшов до неї й сказав: «Ходім зі мною», — вона відповіла б: «А чого ж, можна», — принаймні так їй здавалося в цю мить, за цих незвичних обставин, що мовби звільняли її від себе самої.

Від гвардійця вона поволі повернулася думкою до тих двох за вікном, а від них — до Діка. Вона лягла й загасила світло. Близько четвертої її розбудив різкий стукіт у двері.

— Хто там?

— Це портьє, мадам.

Накинувши кімоно, сонно позіхаючи, вона відчинила двері.

— Ваш приятель Ді-івер вскочив у халепу. Напав на поліцей­ського, його посадили в тюрму. Він послав таксі, щоб сказати вам, шофер каже, він обіцяв дати двісті лір... — Портьє розважливо почекав, яке враження справлять його слова. — Шофер каже, що містер Ді-івер у великій халепі. Він побився з поліцією, і його дуже по­калічили.

— Зараз я зійду.

Бебі вдяглася під тривожний стукіт серця й через де­сять хвилин вийшла з ліфта в темний вестибюль. Шо­фер, якого прислав Дік, уже поїхав; портьє зупинив для неї інше таксі й сказав, до якого полі­цейського відділка треба їхати. Нічна темрява потроху рідшала й розвію­валася за вікном, і ці переливи світла між ніччю й днем шарпали нерви Бебі, все ще напнуті після перерваного сну. Їй здавалося, що вона мчить наввипередки зі світан­ком, і, коли таксі виїздило на широкі проспекти, вона вела перед, та як тільки світло починало відставати, нетерплячий вітер підганяв його різкими поривами і воно знову повільно наздоганяло її. Машина проминула фонтан, що плюскотів над власною розлогою тінню, за­вернула в завулок, такий покручений, що будинкам до­водилося вигинатися й перехилятись, щоб дотримувати­ся строю, прогуркотіла по нерівній бруківці і, підско­чивши, різко зупинилася перед двома будками вартових, що яскраво вирізнялися на тлі зеленого від вогкості муру. І зразу ж із фіалкової темряви підворіття долину­ли зойки й крики Діка:

— Чи є тут англійці? Чи є тут американці? Чи є тут англійці? Чи є тут — а-а, щоб вас! У-у, кляті макаронники!

Він замовк, і вона почула глухий грюкіт у двері. По­тім голос його залунав знову.

— Чи є тут американці? Чи є тут англійці?

Бебі побігла на голос — проскочила підворіття, опини­лася на подвір’ї, покрутилася на місці, утративши на мить орієнтир, і нарешті зрозуміла, що крики долинають з маленької вартівні. Двоє карабінерів схопилися на ноги, коли вона ввійшла, але Бебі, не звернувши на них уваги, кинулася до дверей камери.

— Діку! — крикнула вона. — Що сталося?

— Вони вибили мені око! — почулося з-за дверей. — Вони наді­ли мені наручники, а потім покалічили — ці мерзотники, ці гади...

Бебі круто обернулася й рушила до карабінерів.

— Що ви з ним зробили? — просичала вона так люто, що ті мимоволі позадкували.

— Non capisco inglese [53].

Вона почала клясти їх по-французькому; її несамови­тий, невідпорний гнів заповнював вартівню, огортав обох карабінерів, а вони тільки нітилися й щулилися, намага­ючись викрутитися з його майже на дотик відчутного сповиття.

— Зробіть що-небудь! Чуєте? Зробіть що-небудь!

— Ми не можемо нічого робити без наказу.

— Bene! Be-ene! Bene! [54]

Знову Бебі ошпарила їх потоком люті, а вони, вже ладні вибачитися перед нею за своє безсилля, розгублено перезиралися — мовляв, може й справді сталась якась страшна помилка? Бебі тим часом повернулась до две­рей камери, притулилася до неї майже пестливо, немов сподіваючись, що тим додає Дікові впевненості й сили, й гукнула:

— Я їду до посольства. І скоро повернуся!

Потім ще раз кинула на карабінерів нищівний по­гляд і вибігла.

Біля американського посольства вона розрахувалася з водієм таксі, який відмовився чекати. Було ще темно, коли вона, збігши сходами, натисла на дзвоник. Тільки після третього дзвінка двері відчинилися й на порозі постав заспаний швейцар-англієць.

— Покличте кого-небудь! Будь-кого, але негайно.

— Всі ще сплять, мадам. Ми працюємо з дев’ятої.

Вона нетерпляче відмахнулася.

— Я в невідкладній справі. Одного чоловіка, амери­канця, жорстоко побили. Він в італійській в’язниці.

— Всі ще сплять. О дев’ятій годині...

— Я не можу чекати так довго. Моєму швагрові ви­били око, а тепер тримають його у в’язниці й не випу­скають. Я мушу з кимось поговорити, розумієте ви чи ні? Чого ви стоїте й витріщаєтеся на мене, як недотепа?

— Нічим не можу зарадити, мадам!

— Ідіть розбудіть кого-небудь! — Вона схопила його за плечі й щосили трусонула. — Це питання життя і смер­ті. Якщо ви не розбудите когось негайно, я вам не за­здрю...

— Будь ласка, без рук, мадам.

Згори, з-поза спини швейцара, хтось утомлено промо­вив з виразним новоанглійським акцентом:

— Що там таке?

Швейцар з очевидним полегшенням озвався:

— Прийшла якась дама, сер, і почала мене торсати.

Він відступив на крок, і Бебі зразу ж прорвалася до вестибюля. На горішньому майданчику, кутаючись зі сну в білий гаптований пер­ський халат, стояв незвичайний на вигляд молодик. Обличчя його, страхітливо, неприродно рожеве, здавалося безживним, незважаючи на яскравий колір, а під носом біліло щось, схоже на кляп. Поба­чивши Бебі, він квапливо позадкував у тінь.

— Що сталося? — знову запитав він.

Схвильовано розповідаючи, Бебі крок за кроком під­ходила до сходів. Вона вже зрозуміла, що під носом у нього не кляп, а пов’язка на вусах, а обличчя вкрите рожевим кольдкремом; зрештою ви­гляд його був природ­ним продовженням усього цього нічного кошмару. Свою розповідь Бебі завершила палким закликом: «Негайно, негайно їдьмо до в’язниці рятувати Діка!»

— Кепська справа, — сказав молодик.

— Атож, — покірливо погодилася вона. — Кепська.

— Де ж це чувано — битися з поліцейськими! — В го­лосі його забриніла нотка особистої образи. — Так чи так, до дев’ятої години нічим не можна зарадити.

— До дев’ятої години! — вжахнулася вона. — Але ж ви самі можете щось зробити! Хоч би поїхати зі мною до в’язниці й зажадати, щоб його більше не били.

— Ми не маємо права на таке втручання. Для цього існує консульство, воно починає працювати з дев’ятої.

Вимушена незворушність його обличчя ще більше роз­лютила Бебі.

— Я не можу чекати до дев’ятої. Мого швагра покалі­чили, він сказав, що йому вибили око. Мені треба його побачити. Треба показати його лікареві. — Не стримую­чись більше, знаючи, що плач подіє на нього дужче, ніж слова, вона залилася ревними, гнівними слізьми. — Ви мусите щось зробити! Ваш обов’язок захищати амери­канських громадян, які потрапили в біду.

Але молодик цей походив з Нової Англії, отож коса на­йшла на камінь. Скрушно похитавши головою — як це, мов­ляв, вона не може зрозуміти його становища, — він щільніше запнувся в пер­ський халат і спустився на кілька сходинок.

— Дайте цій дамі адресу консульства, — сказав він швейцарові, — і випишіть із довідника адресу й телефон доктора Колаццо. — Він подивився на Бебі поглядом Христа, якому уривається терпець. — Зрозумійте, шанов­на, посольство офіційно представляє уряд Сполучених Штатів перед урядом Італії. Захист громадян не нале­жить до його компетенції, за винятком випадків, коли надходить спеціальна вказівка державного департамен­ту. Ваш швагер порушив закони цієї держави й був за­арештований так само, як був би заарештований італі­єць, що порушив наші закони, скажімо, в Нью-Йорку. Звільнити його може тільки італійський суд, а якщо вам потрібна юридична порада чи допомога, то звертайтеся до консульства, яке існує, щоб захищати права амери­канських громадян. Консульство відчиняється о дев’ятій. Запевняю вас, якби навіть ішлося про мого рідного бра­та, я нічим не міг би зарадити...

— А ви можете зателефонувати до консульства? — урвала його Бебі.

— Ми в консульські справи не втручаємося. О дев’я­тій, коли з’явиться консул, ви...

— То дайте мені його домашню адресу!

Молодик мить повагався, тоді похитав головою і, взяв­ши в швейцара аркушик з адресами, вручив його Бебі.

— А тепер перепрошую...

Вправним маневром він підвів її до дверей. На мить фіолетовий відблиск зорі вихопив із темряви його стра­хітливу рожеву маску й полотняний мішечок на вусах — і Бебі опинилася на вулиці. Візит до посольства тривав десять хвилин.

Площа перед посольством була безлюдна, якщо не брати до уваги діда, який палицею із цвяхом на кінці збирав не­докурки. Досить швидко впіймавши таксі, Бебі поїхала до консуль­ства, але застала там тільки трьох затурканих прибиральниць, що мили сходи. Вона так і не зуміла втовкмачити їм, що їй потрібна домашня адреса кон­сула; раптовий новий спалах тривоги погнав її на вулицю, й вона наказала шоферові їхати до в’язниці. Він не знав дороги, але за допомогою слів «sempre diretto», «destra» і «sinistra» [55] вона спромоглася-таки доїхати до потрібного району, а там відпустила машину й пішла лабіринтом провулків. Проте всі провулки й будинки були схожі між собою. Нарешті якась вуличка вивела її на площу Іспанії, вона побачила вивіску «Амерікен екс­прес компані» і, прочитавши слово «Амерікен», зразу ж повеселіла. Одне з вікон світилося; перебігши площу, вона смикнула ручку скляних дверей, але вони були замкнуті, а годинник у вестибюлі показував сьому. І тут вона згадала про Колліса Клея.

Вона пам’ятала назву готелю, де він зупинився, — ста­рої вілли з пишним фасадом і червоними плюшевими за­вісками у вікнах навпроти «Ексельсіору». Нічна чергова не виявила бажання допомогти їй — турбувати містера Клея вона не мала права, а пустити до нього міс Воррен саму — відмовлялась. Бебі довго переконувала її, що йдеться зовсім не про амурні справи; нарешті чергова здалася й повела її нагору.

Колліс повернувся до готелю п’яний і заснув на ліжку як мати спородила. Розбуджений, він не зразу зрозумів, у якому він ви­гляді, а второпавши, схопив одяг і майнув до ванної. Там він квапливо вдягнувся, бурмочучи: «Бо­же, Боже, це ж вона, мабуть, усі мої бородавки ви­вчила!»

Телефонне довідкове бюро дало їм адресу в’язниці, і вдвох вони рушили туди.

На той час Діка вже вивели з камери — він безвладно сидів на стільці у вартівні. Карабінери абияк змили йому кров з обличчя, пройшлися щіткою по костюму й настромили на голову капелюха так, щоб він трохи за­туляв синці. Бебі тремтячим голосом ще з порога ска­зала йому:

— Містер Клей залишиться з вами, а я їду по кон­сула й по лікаря.

— Гаразд.

— Тільки сидіть спокійно.

— Гаразд.

— Я скоро повернуся.

Вона знов поїхала до консульства; було вже по вось­мій, і її впустили до приймальні. Близько дев’ятої при­їхав консул, і Бебі, доведена вже майже до істерики втомою й почуттям власного безсилля, розповіла тому все з самого початку. Консул занепокоївся. Він сказав їй, що нескромна поведінка в чужій країні не доводить до добра, але найбільше його обходило те, щоб вона не ввійшла до його кабінету, а почекала в приймальні. З розпачем Бебі прочитала в його старечих очах неба­жання втручатися в цю халепу. Щоб не гаяти часу, вона зателефонувала лікареві. В приймальні тим часом утвори­лася черга, секретарка викликала відвідувачів на при­йом і випу­скала їх. Через півгодини Бебі вибрала мить, коли хтось виходив, і, відштовхнувши секретарку, про­рвалася до кабінету.

— Це обурливо! Американського громадянина скалі­чили мало не до смерті й кинули за ґрати, а ви й досі навіть пальцем не кивнули, щоб допомогти йому!

— Хвилиночку, місіс...

— Я не хочу більше чекати! Прошу вас негайно по­їхати зі мною до в’язниці й домогтися, щоб його відпу­стили!

— Місіс...

— Ми в Америці належимо до вельми впливових кіл, — процідила вона крізь зуби. — Мене стримує ба­жання уникнути розголосу, а то б... В усякому разі, я подбаю, щоб про вашу бездіяльність довідалися де слід. Якби мій швагер був британським підданим, його б дав­ним-давно визволили, але вас більше непокоїть, що по­думає поліція, ніж те, заради чого ви тут сидите.

— Місіс...

— Негайно надягайте капелюха і їдьмо.

Згадка про капелюх зовсім позбавила консула рівноваги, він почав нервово перебирати папери, проти­рати окуляри. Але якоїсь відмовки так і не придумав: розгнівана Американська Жінка височіла над ним, і де вже йому було встояти проти невгамовного, шаленого норову, що зламав моральний хребет цілої нації і цілу країну перетворив на дитячі ясла! Консул зателефонував і викликав до себе віце-консула. Бебі перемогла.

Дік сидів, розслабившись, у сонячному промінні, яке щедро лилося крізь вікно вартівні. Колліс і карабінери сиділи поряд, і всі четверо чекали, що ж буде далі. Своїм зрячим оком Дік бачив карабінерів, їхні типові обличчя тосканських селян з короткою верхньою губою, що зов­сім не відповідали жорстокості, жертвою якої він став. Він послав одного з них по пляшку пива.

Від пива йому полегшало, в голові прояснилося, і ніч­на пригода прибрала на мить похмуро-гумористичного забарвлення. Колліс вважав, що все заварилося через оту англійку з кабаре, але Дік був певен, що вона зникла ще до бійки. Колліса й досі непокоїла думка про те, що міс Воррен застала його голим.

Дік уже притлумив у собі гнів, і тепер душу йому краяло усвідомлення власної безмежної і непростимої, як найтяжчий злочин, безвідповідальності. Те, що з ним сталося, було таке жахливе, що подолати його він міг би, тільки витравивши все із своєї свідомості; але це було нездійсненно, і, отже, йому не лишалося навіть на­дії. Надалі він буде зовсім іншою людиною, і тепер, по­ки думки його плуталися, майбутнє нове «я» малювало­ся йому в найпохму­ріших барвах. В усьому цьому була неминучість стихійного лиха. Жоден дорослий арієць не здатний винести корисний урок з такого приниження; якщо він простив, то це означає, що воно вросло в його життя, що він ототожнює себе з причиною своєї гань­би — а це в даному випадку було неможливе.

Колліс заговорив про те, що за такі речі карають, але Дік лише похитав головою. Раптом до вар­тівні, з енергією, якої вистачило б на трьох, вбіг лейте­нант, випрасуваний, виглянсуваний, жвавий, і карабіне­ри схопилися на ноги й виструнчилися. Побачивши по­рожню пляшку від пива, він дав доброго прочухана своїм підлеглим і, досхочу виговорившись, звелів їм не­гайно викинути пляшку з вартівні. Дік глянув на Кол­ліса й засміявся.

З’явився віце-консул, заклопотаний своїми численними обов’язками молодий чоловік на прізвище Свонсон, і всі рушили до суду — Дік між Коллісом і Свонсоном по­переду, а карабінери позаду. Ранок був сонячний, місто оповивав легкий серпанок; на площі й під арками виру­вав натовп, і Дік, низько насунувши капелюх на очі, наддав ходи; коротконогі карабінери почали відставати, і нарешті один з них бігцем наздогнав Діка й зажадав, щоб він ішов повільніше. Свонсон, у ролі тлумача, зала­годив справу.

— Що, червонієте через мене? — весело запитав Дік.

— Дякуйте Богові, що ці італійці вас не зарізали, — вони можуть, — трохи зніяковівши, відповів Свонсон. — Цього разу, гадаю, вас відпустять, але італієць за таке відсидів би кілька місяців за ґратами, — будьте певні.

— А ви сиділи за ґратами?

Свонсон усміхнувся.

— Він мені подобається, — мовив Дік Клеєві. — При­ємний хлопець, дає гарні поради на всі випадки життя, але закладаюся, що він побував за ґратами. І просидів, мабуть, не тиждень і не два.

Свонсон усміхнувся.

— Я просто хочу попередити, будьте з ними обережні. Ви й не уявляєте, що це за люди.

— О, хто-хто, а я вже знаю, — вибухнув Дік. — Мерзотники. — Він обернувся до карабінерів. — Зрозуміли?

— Тут я вас залишу, — квапливо сказав Свонсон. — Ми так домовилися з вашою родичкою. Але в суді вас чека­тиме наш юрист. Отож — обережність і ще раз обереж­ність!

— До побачення. — Дік ґречно потиснув йому руку. — І щиро дякую. Я певен, що ви зробите блискучу кар’єру.

Свонсон ще раз усміхнувся й пішов, зразу ж надавши своєму обличчю офіційно-несхвального виразу.

Вони ввійшли на подвір’я, з чотирьох боків якого сходи вели до судових залів. На подвір’ї купчилися лю­ди, і, коли вони переходили його, натовп раптом загомо­нів, услід їм гнівно закричали, за­свистіли, затюкали. Дік здивовано озирнувся й побачив обличчя, повні не­нависті й презирства.

— Чого це вони? — приголомшено спитав він.

Один з карабінерів щось сказав групі чоловіків, і го­мін ущух.

Вони ввійшли до зали. Юрист консульства, підтопта­ний італієць, довго втовкмачував щось судді, а Дік і Колліс мовчки стояли осторонь. Якийсь чоловік, що ди­вився крізь шибку на подвір’я, пояснив їм по-англійсько­му причину дивної поведінки натовпу. Того ранку мали судити одного чоловіка з Фраскаті, який зґвалтував і вбив п’ятирічну дівчинку, і, коли з’явився Дік, натовп ви­рішив, що це і є злочинець.

Через кілька хвилин юрист сказав Дікові, що він віль­ний, — суддя вважає, що його вже достатньо покарано.

— Достатньо покарано! — вигукнув Дік. — За що?

— Ходім, — сказав Колліс. — Тут ви однаково нічого не доможетесь.

— Ні, а в чому ж таки моя провина? Що я побився з кіль­кома таксистами?

— В акті сказано, що ви підійшли до поліцейського агента нібито щоб попрощатися, а натомість ударили його.

— Це брехня! Я його попередив, що битиму. І звідки мені було знати, що це поліцейський агент?

— Ідіть уже з Богом, — порадив юрист.

— Ходім. — Колліс узяв його під руку, і вони зійшли зі сходів.

— Я хочу виголосити промову! — вигукнув Дік. — Я хочу розповісти цим людям, як я зґвалтував п’ятиріч­ну дівчинку. Може, я й справді...

— Ходім, ходім.

На вулиці чекало таксі, в якому сиділи Бебі з лікарем. Дік уникав дивитися Бебі в очі, а лікар йому не сподо­бався — його осудливий погляд і суворий тон свідчили, що він належить до найнеприєм­нішого типу в Європі — типу латинянина-мораліста. Дік виклав їм свою версію того, що сталося, але співчуття ні в кого не знайшов. У його номері в «Квіріналі» лікар змив йому з обличчя брудний піт і розмазану кров, зробив те що слід з його перебитим носом, ребрами й пальцями, припік йодом садна та подряпини й забинтував око. Дік по­просив дріб­ку морфію, бо знав, що не засне від збу­дження, яке й досі не залишало його. Морфій подіяв, і, коли він за­снув, Колліс і лікар пішли, а Бебі лишилася чекати до­глядальницю, викликану з англійської лікарні. Для Бебі це була тяжка ніч, але її тішила думка про те, що, хоч би яким бездоганним Дік був досі, тепер вони здобу­ли над ним моральну перевагу на весь той час, поки він ще буде їм потрібен.