Розділ 7 Танцюючі Змії

Далека дорога, довгі шляхи,

Довга теж людська туга

Невідомо, чи дійдеш до мети,

Це вирішить доля.

Svipscdagmal — Перша Мова Свіпдаґа


Кораблі Зміїв відпливли. Не знаю — на інший бік фйорду або взагалі забралися звідси. У будь-якому разі в порту їх не видно. Хай кожен і може приїхати на осінній ярмарок, та Людей Змія тут бачити не бажають. Що для мене вкрай невигідно, бо поки що це єдиний слід, на який я натрапив. Треба було б притиснути якогось Змія. Проблема в тому, що вони не схожі на компанійських хлопців.

Я вештаюся набережною і зазираю до багатих обмінників. Серед інших, до гаряче рекомендованого мені Груля Солом’яного Пса. Шукаю речі.

Переглядаю цілі купи дрібничок, від погляду на які у кожного антиквара запітніли б контактні скельця. Запонки, шпильки, ножі, кубки, кресала, амулети, біжутерія. Деякі грубі, інші на диво тонкої роботи. Плетені візерунки нагадують складні вузли на ременях або сплутане коріння. Стилізовані звірі, людські фігури і знаки найдивніших абеток. Литі, ковані, гравіровані та шліфовані. Дива.

Але я шукаю… запальнички. Італійську біжутерію. Губну помаду. Швейцарський ножик. Компас. Прості туристичні гаджети зі спортивної крамниці. Ампули мегапірину. Бінокль. Складані столові прибори з нержавіючої сталі. Зубні щітки. Усе, що завгодно. Жодної електроніки, а лише прості речі, які можуть тут працювати й дивувати. Наприклад, ніж пірнальника міг викликати тут фурор і бути проданим за чималі гроші. Ніж пірнальника — гострий як бритва, плаваючий, у піхвах з чорного і яскраво-жовтого пластика.

Нічого.

Коли питаю про плаваючий ніж, який не треба заточувати, про металеві, але легкі пляшки, в яких гарячий напій залишається гарячим, а холодний не нагрівається, хай би навіть пляшка лежала на сонці, або про скляну маску, в якій видно під водою — зустрічаю погляд, повний співчуття і легкого відсторонення. Ніхто не крутить пальцем біля скроні, але це, мабуть, тому, що в них божевілля не зовсім асоціюється з мозком.

Замість цього мені показують камінь, який завжди показує дорогу, якщо його підкинути вгору; барабан, який закликає вовків, сокиру, яку варто покласти перед від’їздом під ліжко, і тоді це неминуче наведе смерть на коханця дружини.

Дякую.

Я розлучений, обійдуся якось без зграї вовків, а ще глибоко переконаний, що підкинутий угору камінь швидше за все впаде мені на голову.

Наостанок я проходжуся серед прилавків. Оглядаю дивакуватий одяг, видивляюся джинси, светри, парки і куртки з термотексу.

Замість цього є мечі, опущені в порожні діжки, немов парасольки, або підвішені з піхвами на кілочках, кольчуги, розвішані на палицях, вставлених у рукави, ряди шоломів, цілі паркани списів і луків.

Я купую товстий пучок стріл. Цілу в’язку, п’ятдесят штук. Однак на жоден корисний слід так і не натрапляю і врешті опиняюся за столом в компанії печеної половинки якогось птаха та шматка хліба.

Відриваю шматочки м’яса, запиваю пивом і мрію про круасани з джемом. Або про грінки з salata iz hobotnice. Видивляюся Людей Змія. Оті, на кораблі, мали татуювання не тільки на руках, але й на обличчях, були вбрані в усе чорне і мали темне, чимось змащене волосся — може, смолою. Вони відрізнялися від інших.

Однак ті, хто на мене напав, виглядали, як типові тутешні. У коричневому, червоному і в оливковому одязі, як усі тут. Штани, довгі сорочки, якісь куртки. Якби не татуювання і кулони, Зміїв у них було б важко розпізнати. До того ж, вони з’явилися перед тим, як припливли ті кораблі.

Вони носили бороди, а Змії голяться. Однак зазвичай тут носять коротку щетину. Такої бороди можна відростити за тиждень. І розгледіти, свіжа вона чи підстрижена, не можна. Схоже, мої мертві приятелі намагалися розчинитися в натовпі.

— Купи мені пива, Той, Хто Спить На Дереві, — чую скрипучий, різкий голос.

— Радий тебе бачити, Воронова Тінь. Що, справи йдуть погано?

— Ні, але якщо я вже тебе зустрів, то нехай з цього буде принаймні хоч якась користь.

— А що отримаю я, окрім того, що цього кепського пива стане трохи менше?

— Коли дурень зустрічає мудрого — завжди має користь. Люди можуть подумати, що у нього є трохи мізків, якщо він сидить із мудрим чоловіком.

— Це знову користь для тебе.

Однак я купив йому пива.

— Якщо вже ти такий досвідчений, може, скажеш мені, що ти знаєш про Людей Змія? Чи для цього мені потрібно виграти в тебе в «короля»?

— У них по дві руки і дві ноги. Уночі вони сплять, а коли прокидаються, йдуть у кущі помочитися. По воді йдуть під вітрилом, по льоду ходять на лижах. Найкраще їх убивати залізом. Дурня легко впізнати по тому, Той, Хто Спить На Дереві, що він ставить дурні питання.

— Де вони живуть?

— На сході, за Землею Вогню. Можна поплисти туди вздовж узбережжя або з іншого боку по фйорду Драґоріни, або ж піти посередині, горами. А навіщо вони тобі?

— Може виявитися, що один із тих, кого я шукаю, потрапив до них.

— Ну тоді жодних проблем. Постав йому поминальний камінь десь біля дороги і випий за його упокій.

— Ні, поки я не побачу його труп.

— Ти швидше побачиш свій власний.

— Мене не так легко вбити.

— Я про це начуваний. Послухай, що я тобі скажу, Той, Хто Спить На Дереві. У такі краї, як Земля Змія, не входять трактами, просячись на ночівлю. Він огорнутий холодним туманом, тож не вір нічому, що тобі там скажуть, чи навіть тому, що сам побачиш.

Але тут не будь таким підозріливим. Розсудливий чоловік знає, кого побоюватися, і вміє відрізнити ворогів від друзів. Якщо хтось запропонує тебе підвезти, скористайся цим. Якщо знайдеш приятеля, не нехтуй ним, якщо він захоче з тобою товаришувати. Не відмовляйся й від гостинності. Наближається осінь, краще мати над головою дах, ніж хмари. Краще сидіти біля вогню, ніж плентатися в мокрому снігу. І, перш за все, не дозволяй відібрати у тебе те, що ти здобув. У Землі Зміїв не приймай необачно ні ковтка води, ні шматка м’яса, ні тіла жінки. І стеж за ногами. Змії кусаються.

Він зазирає в глечик і кривиться, після чого рішуче перевертає його догори дном. Я киваю і йду за наступним. Мені цікаво, що іще розповість мені старий.

Коли повертаюся, буквально за три секунди, лавка біля столу вже порожня. Роззираюся, але Воронової Тіні немає ніде в полі зору. Проте я бачу Ґрунальді Останнє Слово, який стоїть у товаристві молодого Атлейфа. Радісно мені махають. Добре. Принаймні хтось вип’є це пиво.

— Куди пішов той, із ким я розмовляв?

Ґрунальді підводить брови.

— Ти сидів сам. Дивився перед собою, а потім встав і пішов за пивом. Я з тобою привітався, але ти не почув. Не бачив, щоб ти з кимось говорив.

Я дивлюся на них, отетерівши. Атлейф кривить губи в гримасі типу «не дивися на мене, я нічого не бачив» і теж хитає головою.

Я сідаю і відразу відчеплюю від пояса ріг. Ґрунальді знімає кришку з глечика і нюхає вміст.

— Після місяців у морі, — каже, — будь-яке пиво добре. Навіть те, що страндлінґи варять на осіннє віче з цапової сечі, риб’ячих кісток і помиїв. Знають, що мореплавці осушать усі діжки.

— Коли почнеться віче? — питаю я.

— Не знаєш? Воно вже триває.

Відчуваю себе наче у школі. Чому завжди всі все знають, а я — ні. Це наче поганий сон. «До коли потрібно здати хімію? — Ти що, не знаєш? До вчора!» І потім так усе життя.

Я встаю.

— Я повинен туди піти! Я ж вам казав, що декого шукаю. Хотів це там оголосити.

Атлейф хитає головою:

— Це так не робиться. У Колі Каменів вони не дозволять тобі нічого оголошувати. Там відбуваються великі наради стирсманів і найважливіші суди. Там вирішують суперечки між цілими землями. Не можна просто увійти і щось оголосити, тим паче, що ти — чужинець. А малих кіл, де розбирають звичайні суперечки, надто багато. До того ж там повно роззяв. Вони сидять навіть на скелях і деревах, бо хочуть спостерігати за поєдинками. А може, буде й кара. Найми крикуна.

— Кого?

— Він має рацію, — каже Ґрунальді. — Крикуна. Того, хто має гарну пам’ять і гучний голос. Даси йому пару мідяків, і він ходитиме по місту і ярмарку, кликатиме тих, кого ти шукаєш, казатиме, де ти сидиш. Сюди приїжджають люди шукати тих, хто поплив за море і не повернувся, жінки розпитують про своїх чоловіків, люди й самі по собі губляться щомиті, тут же моряків — як оселедців у бочці. Легко знайдеш крикуна, вони строкато вбрані і мають палиці з півнячим пір’ям на кінці.

Тож я наймаю крикуна, одягненого в яскраву куртку, обшиту латками найрізноманітніших кольорів і дзвіночками. Виглядає він як блазень, але дійсно має чудову пам’ять. Уявлення не маю, як він це робить. Головне, що від виду срібного секанця він аж кипить від ентузіазму. Після декількох спроб вигукує повний опис розшукуваних, трохи спотворюючи прізвища, а також цілком зрозуміле повідомлення англійською: «Евакуація! Повертайтеся додому! Рятувальний загін на місці! Шукайте Ульфа Нічного Подорожнього. Станція Мідґаард-ІІ, повертайтеся додому!» Голос у нього немов єрихонська труба. Від першої ж спроби у мене дзвенить у вухах.

Формулювання «rescue team is here» щодо до мене одного — занадто гучне, але я не хочу відбирати в моїх загубленців надію. Нехай уявляють евакуаційний загін з десятка осіб, обвішаних обладнанням. Якщо зрозуміють, що означає «рйатувални заїн на міс-сі!», звісно. Тепер можу повернутися до столу і спілкуватися, піднімаючи ріг з почуттям виконаного обов’язку.

— Ти хотів іти з нами, коли ми купуватимемо рабів, — зауважує Атлейф. — Нам доведеться купити десь двадцять чоловіків і кілька дівчат. Я двох, Ґрунальді двох. Потрібні і на весла, і в будинок.

— Піду. Справа в тому, що ті, кого я шукаю, могли потрапити в неволю. Звідки беруться невільники?

— Ну, спочатку якийсь невільник зустрічає невільницю, а потім… — схоже, незважаючи на коров’ячі очі, на моєму обличчі все ж помітні якісь емоції, оскільки Останнє Слово раптово замовкає.

— Я питаю, чи хтось тут полює на людей, щоб потім їх продати?

— Ні. Їхні родичі тебе вбили б. У вас так роблять? Усі одне одного хапають і продають? Це бранці з чужих країв, іноді в’язні. Також, трапляється після родових чвар. А ще є закон, за яким злочинець може бути відданий потерпілому, аби відпрацювати провину. Але це не назавжди: бранці йдуть у неволю на десять років, в’язні — на двадцять, а засуджені — на скільки присудять.

Я хочу ще про щось запитати, але раптово біля нашого столу виростають двійко місцевих у повних обладунках: один із сокирою в руках і зі щитом, другий — із коротким списом.

— Ти — той дивний чужинець, якого називають Нічним Подорожнім, і який мешкає в Гарячого Кременя?

— Так, — кажу я, відчуваючи занепокоєння. — У чому справа? На нього знову напали?

— Тобі тре йти до суду. Під Глід Істини.

Перед моїми очима моментально постає образ вулички з трьома трупами Людей Змія, а потім перспектива утоплення в сітці з вуграми. Цифрал реагує на удар страху і відразу активується.

* * *

Драккайнен кинув на вартових довгий погляд, розраховуючи сили. Незважаючи на зброю, вони не здавалися йому небезпечними.

Атлейф відставив ріг і дуже повільно підвівся з лавки, дивлячись на прибулих. Ґрунальді сунув у рота великий і вказівний пальці і оглушливо свиснув.

На одному з «вовчих кораблів» пролунали крики і тупіт ніг.

— Нікого, хто сидить за столом із Людьми Вогню, нікуди не поведуть, — сказав Атлейф рішуче. — Він — чужинець. Прибув на Узбережжя нещодавно і не не міг з кимось посваритися, оскільки ніхто його не знає, крім нас. Він не може мати суперечок у країні, куди щойно прибув.

«Ой, можу», — подумав Драккайнен, який був замішаний — якщо швиденько прикинути — у п’ятьох різних убивствах.

— Крім того, він не знає наших законів, а тому не можна його звинувачувати в їх порушенні.

— Є закони, які в усьому світі однакові, — флегматично відповів той, що з сокирою. — А до них належить і закон про грабіжників. Лифдаґ Годівник Риб, торговець кіньми із Землі Солоної Трави, каже, що цей украв у нього найкращого в табуні коня, якого він вів на ярмарок.

— Той Годівник Риб повинен краще охороняти свій товар і не морочити голову чоловікам на ярмарку, — процідив Ґрунальді.

Потім звернувся до Драккайнена: — Ти вкрав коня в того Лифдаґа?

— Ні, — відповів Драккайнен. — Але правда в тому, що я зустрів самотнього коня в лісі і зловив його. Бачив, що в нього на шкірі є якийсь знак, але там нікого не було. Добре, я піду. Побачимо. Заплачу тому Годувальнику Риб — і справу закрито.

— Один ти не підеш. Ти один із нас, і в такому випадку всі Люди Вогню підуть під Глід Істини.

— Як там у вашому законі? — запитав Вуко моряка, коли вони йшли вже вдесятьох у бік натовпу на віддаленому лузі. — Якщо в коня є знаки, але він втече від власника, його треба віддати?

— Чого б це! — обурився Ґрунальді. — Я взагалі не чув, щоб хтось віддавав знайденого коня.

Лифдаґ Годувальник Риб відразу справляв огидне враження. У нього були круглі блідо-блакитні очі і ріденька борідка, яка була схожа на купку водоростей. Крім того, він був якийсь блідий і глевкий, немов недопечена булка. Навколо стояло кілька осіб, але, схоже, цей суд не вважався дуже видовищним.

— Я Йольґвір Місяць На Обличчі, оповісник закону, — оголосив старий, що сидів біля багаття на високому білому валуні. — Тут стоїть Лифдаґ Годувальник Риб і заявляє, що ти відібрав у нього коня, який повинен був бути принесений у жертву богу моря Медіру. Твердить, що один із його людей упізнав тварину, на якій ти в’їхав у місто. Він обрав мене, щоб я розсудив суперечку, оскільки вважає, що мусить тебе вбити, і хоче, щоб з тебе зняли мир осіннього віче. Що ти на це скажеш?

— Вельмишановний Йольґвіре, — почав Драккайнен. — Я не знаю Лифдаґа, ніколи його не бачив, і нічого в нього не крав. Того коня я зустрів далеко звідси, в лісі, коли йшов над річкою від Пустки Тривоги. Я був один і заблукав у лісі. Я зловив його, і тепер він мій. Але, якщо Лифдаґ доведе, що кінь насправді був його, я готовий йому заплатити звичайну ціну, яку він бере за коней, додавши кілька монет як відшкодування збитку. Адже коня я не віддам.

— То із Землі Солоної Трави він жене стада вздовж річки Вларіни? Ти йшов сюди через Пустки Тривоги? — запитав Ґрунальді.

— Я йшов прямо вздовж берега, — взяв слово Лифдаґ. — Кінь був викрадений вночі на дюнах, сім днів дороги звідси на північ. Забрали його силою Того, Хто Діє. Ми почули гуркіт — і раптом коня не стало. Він зник із середини табуна. Мав бути пожертвуваний для важливої морської справи Медіру, тож я поніс потрійну втрату. По-перше, бо втратив коня, вартого три ґвіхти. По-друге, він був обіцяним приношенням богу. По-третє, той приблуда посміявся наді мною, в’їхавши на моєму коні в місто. Два останніх пункти не можна оцінити. Скажу тобі, Йольґвіре, що цей волоцюга мусить померти, а я повинен отримати назад свою власність. І скажу ще, що нього брехливий язик, оскільки цього коня було обрано для жертви за жеребом жреця Медіра, і він найдикіший. Він не знає сідла, і ніхто його не загнуздав би.

— Ти сам сказав, що Ульф образив тебе, оскільки їздить на цьому коні, — обірвав його Ґрунальді. — Ти нам розповідаєш щось дивне. Цей чоловік, схоже, слабкий на голову, судде. Ми даремно залишили своє пиво.

— Мабуть, ми повинні побачити цього коня, — сказав Йольґвір. — Нехай хто-небудь відправить стражника в будинок Лунфа і приведе тварину сюди.

— Краще цього не робити, — сказав Драккайнен. — Цей кінь уб’є кожного, крім мене, якщо той спробує його відв’язати. Минулої ночі він убив злодія, який пробрався у будинок Лунфа і хотів його вкрасти. Я сам маю його привести. Відправ мене разом зі стражником.

— Ти тоді втечеш! — крикнув Лифдаґ.

— То відправ із ним десяток стражників, або всі ходімо! — розізлився Ґрунальді. — Я й сам не проти побачити коня, вартого трьох ґвіхтів, оскільки ніколи такого не бачив. Може, він сере золотом? Плаває по морю? Бздить голосніше за грім? I як так сталося, що його одночасно можна і не можна приборкати?

Врешті Драккайнен прогулявся до дому Лунфа під наглядом охоронців і повернувся верхи на Ядрані. Побачивши вогонь і людей, що зібралися, особливо Лифдаґа, скакун почав фиркати і порикувати, йти боком і гарцювати, тож Подорожньому довелося його заспокоювати. Він зіскочив на землю, погладив коня по шиї і притулився головою до його лоба.

«Ядран і Вуко разом, — прозвучало в резонаторі. — Ядран не піде. Погана людина не забере. Ядран і Вуко разом».

«Ні, я так не можу, — подумав Драккайнен. — Не віддам його».

— Кінь як кінь, — заявив Ґрунальді. — Може, й вартий трьох шеклів, але не більше. І всі бачили, як Ніт’їсефні на ньому їздить.

— Це твій кінь, Лифдаґу? — запитав Йольґвір.

— Кожен бачить, що Лифдаґів! У нього наші знаки на боці! — верещали люди Годувальника Риб.

Оповісник закону підвівся з валуна, кривлячись і хапаючись за спину на рівні попереку, а потім стукнув палицею об землю.

— Скажу так: ви, люди Солоної Трави, йшли узбережжям. Нічного Подорожнього бачили, коли він в’їжджав південними воротами, а отже, він ішов західним берегом Вларіни. Не могло бути інакше, оскільки в жодного з вас немає човна. А це означає, що він не міг украсти в тебе цього коня на дюнах, оскільки його там не було. Отже, він не відібрав у тебе майно силою і не образив тебе.

З іншого боку, не підлягає сумніву, що це твій кінь і що ти зазнав збитків. Усе вказує на те, що це сталося через силу Того, хто Діє, а закон каже, що подібні випадки вважають такими ж, як ті, що трапилися з волі богів або долі. Як удар блискавки, хвиля на морі або шторм. Хіба що буде схоплено Того, хто Діє. Тому питаю вас: Ульф Нічний Подорожній — Той, хто Діє?

Люди Вогню перезирнулися, але не відповіли нічого.

— Той, хто Діє! — кричали прибічники Лифдаґа. — Кажуть, що він уникнув смерті від чорного плюща в будинку Скіфанара.

— Він швидкий і спритно володіє мечем, — громовим голосом промовив Ґрунальді. — До того ж у нього є голова на плечах! Якщо це означає, що він Той, хто Діє, то у нас, на Землі Вогню, самі лиш Діючі! Скажи мені, оповіснику закону, який закон порушує чоловік, який долає нещастя? Нічний Подорожній не садив того живого плюща із заліза, а всього лише допоміг нам його вирвати, а ще вбив Скіфанара, що й зняло закляття. Усі ми це бачили. Якби він був Тим, хто Діє, то не став би наражатися на смерть, вириваючи плющ якорями і рубаючи його ножем, а спопелив би його піснею богів.

— Отже, не можна встановити, чи Ульф Ніт’їсефні є Тим, хто Діє, — наголосив оповісник. — Тому вважаю, що справа повинна закінчитися відшкодуванням збитку. Однак, коли в справі замішано ображену честь, відшкодування недостатньо. Ульфа покарати неможливо, оскільки він нічого не зробив. Однак суперечка залишилася. Тому вам доведеться вирішити її тут, під Глодом Істини. Вистачить звичайного поєдинку. Такого, де програє той, хто переступить визначену межу або кине на землю меч, або втече за камінь. Тоді його не можна вбивати, але він втратить і коня, і відшкодування збитку, на яке я призначаю п’ять марок срібла.

— Не хочу такого поєдинку! — обурився Лифдаґ. — Тут, перед судом осіннього віче, я маю право вимагати поєдинку в Колі Вогню!

— Ну ні! Це дурниця! — вигукнув Ґрунальді. — Чого ти від нього хочеш? Він сім’ю тобі вибив, чи що? Ти ж його до сьогодні навіть не бачив! Коло Вогню — для месників! Оповіснику закону, ти дозволиш, щоб хтось вимагав права помсти через коня за кілька шеклів?

— Закон лише каже, що кожен має право вимагати Кола Вогню.

— Що за «Коло Вогню»? — запитав Драккайнен, нахилившись до Атлейфа.

— Поле, яке позначають вогнищами, — відповів молодий, — і де б’ються будь-якою зброєю, кому яка до смаку. Входять двоє, виходить один або ніхто. Просто не може бути інакше. Якщо обидва порубають один одного так, що не зможуть далі боротися, їх залишають у колі, поки один не помре або не отямиться настільки, щоб добити іншого. Все це триває стільки часу, скільки знадобиться.

Драккайнен зціпив зуби. Отже, знову або вб’є, або помре. Через коня. Що за притрушений світ!

— Суди, оповіснику. Чи варто, щоб хтось гинув через коня? — запитав Драккайнен. — Я ніколи не бачив цієї людини. Він для мене нічого не значить. Я не хочу його вбивати. Я запропонував йому відшкодування. Чого він іще від мене хоче?

— Якщо він бажає Кола Вогню — у нього є на це право, — вирішив Йольґвір, — адже тоді обидва ризикують однаково. Тому ось моє рішення: Коло Вогню!

— Я не можу віддати йому коня, — розлючено гаркнув Драккайнен до Ґрунальді. — Я сам його приборкав і знаю, що кінь уб’є його і втече до мене.

— Швидше він уб’є коня, щоб тобі досадити. Утім, він коня й не бажає. Йому хочеться битися. Схоже, ти залив йому сала за шкуру, — відповів Ґрунальді. — Зарубай його — і по всьому. Ти ж упораєшся з таким товстим скунсом?

— Не хочу мати його смерть на своїй совісті.

— Таких речей не вибирають. Та й життя такого хробака — невеликий тягар. Світ відразу стане кращим.

Принесли мішок зі зброєю, розлючений Драккайнен вдягнув повне спорядження, разом із шоломом і півпанцирем, а багаття тим часом уже розпалили. Їх було вісім, на відстані трьох метрів одне від одного. Новина про поєдинок у Колі Вогню вже встигла облетіти натовп, і нудна суперечка про вкраденого коня раптово набула популярності. Поле битви оточила чимала юрба, і приятелям довелося силою прокладати Драккайнену дорогу.

Його противник уже стояв у колі, і, на здивування Подорожнього, це був не Лифдаґ. Посеред вогнищ стояв якийсь високий худий чоловік у чорному плащі з каптуром. Його руки були складені на грудях, обличчя ховалося в тіні. Не було видно жодної зброї.

— Хто це?! — запитав Вуко Йольґвіра, який знову сидів на валуні, вказавши мечем на постать. — Де той, хто мене викликав?!

— Зброя Лифдаґа — його боєць. Якщо той захотів увійти в Коло Вогню замість нього — це його справа. Тепер ви обидва переступили Коло, і з нього вийде тільки один.

Виходу не було.

Драккайнен підтягнув ремені і поправив на голові шолом. Гамір натовпу, приглушений глибоким, по самі вуха, шоломом, звучав як шум прибою.

У нього були погані передчуття. І, перш за все, він не хотів нікого вбивати.

Вийняв меча і встромив його в землю, потім присів на хвилинку в позиції дзадзен, намагаючись очистити розум і перетворитися на машину для вбивства. Почувався ошуканим, роздратованим і втомленим. Фатальний коктейль для такої ситуації.

Не вийшло. Думки тріпотіли в голові, ніби зграя воронів.

Супротивник стояв із широко розставленими ногами і дивився з-під каптура, нерухомий, мов скеля. Де його зброя? Чому він хотів увійти в Коло Вогню? Це серйозна справа. Чому ж він такий спокійний? У чому тут справа?

Вуко вдихнув носом і видихнув ротом. Ібукі. Енергія ци. Шлях восьми кілець. Шлях воїна. Бла-бла-бла.

Хрінь.

Він підскочив, випростовуючи ноги, вихопив меч і взяв щит за ручку.

«Ти не обираєш ані часу, ані місця, ані супротивника — це вони вибирають тебе», — сказав Левіссон.

Власне дихання шуміло під шоломом, немов у відрі. Противник досі не рухався, тільки похмуро поглядав. На ньому були залізні рукавиці, що сягали ліктів. Душитель якийсь, чи що?

— Ти не знаєш могутності темної сторони Сили, Люку, — сказав йому Драккайнен. Помітив, що, мабуть, був розлючений, бо мимоволі почав насміхатися. Завжди так було.

Той без поспіху розстебнув плаща і дозволив йому повільно впасти на землю. Мав зиґзаґоподібні татуювання на обличчі і руках, а зачесане назад довге волосся, заплетене у вузькі косички, було просякнуте дьогтем. Був убраний у чорну шкіряну жилетку, а на грудях мав амулет, схожий на спіраль ДНК чи символ медичної служби. Танцюючі змії. Він із хрускотом розправив пальці в металевих рукавичках, а потім ударив кулаком об долоню і засунув руку в шкіряний напівкруглий мішечок на поясі, звідки дістав сяючий диск розміром із середню піцу. Натовп зашумів.

Супротивник примружив паскудні жовтуваті очка й зашипів, показуючи надрізаний на кінчику роздвоєний язик, пофарбований чимось чорним.

— Чудово. Ти, я і фризбі, — процідив Подорожній. — На життя чи на смерть.

Прискорення вдарило в його вени ще до того, як той кинув диск. Звісно, одним рухом зап’ястя, точно як на пляжі.

Гул натовпу розтягнувся в глухе бурчання, а диск розтинав повітря, обертаючись навколо своєї осі. Летів він трохи швидше, ніж повинен був, і прямував у бік Драккайнена вигнутою висхідною траєкторією. Чоловік-Змій стояв нерухомо з витягнутою рукою і розчепіреною долонею.

Драккайнен розрахував траєкторію польоту диска і вивернувся в протилежний бік. Таке ухилення — найкраще, хоч і важке. Не від атаки, а до неї. На мить небезпека зросла, а потім траєкторії розминулися.

Теоретично.

Диск помітно затремтів у повітрі, після чого почав кренитися і повертати в бік Подорожнього.

Той не встиг злякатися, але ухилився в останній момент. Летюче вістря лизнуло його щит, залишивши помітну подряпину, знову затремтіло в повітрі і відхилилося догори, пройшло дугою і впало просто в металеву рукавицю противника. Удар у щит ледь не повалив Вуко на землю.

«Він цим керує, — подумалося Драккайнену. — Я встиг, оскільки я поки що далеко. У нього їх іще кілька. Він не дасть мені навіть підійти. Можна забути про крав-мага, айкідо і фехтування. Тут потрібен револьвер».

Диск вилетів із руки Змія і полетів, цього разу пласко, майже на рівні колін. Натовп відреагував розтягнутим басовим гудінням, із запізненням майже в три десятих секунди.

«Думай, — промовив у голові Вуко Левіссон. — Хто не думає, той труп».

Змій стояв із простягнутою рукою, пласко розпрямивши рукавицю. Управляє долонею, зрозумів Драккайнен. Але, Боже, як?!

Довелося реагувати перед самим попаданням, так щоб не залишити часу для коригування. Коли фризбі була за пару кроків, він ударив згори.

В останню мить диск розвернувся по вертикалі й розминувся з його мечем, потім відскочив від землі і, крутячись, немов відірване колесо вантажівки, вистрілилив йому прямо в обличчя.

Драккайнен закрився, продираючись крізь загусле повітря, що перетворилося на ртуть. Пласко підставив свого щита й дозволив диску сковзнути по ньому. У голові промайнуло, що трохи раніше він надколов щит, тому що крутився в інший бік, немов лезо дискової пили.

«Дискова пила — це така пила, що ріже диск», — дурнувато подумав він, падаючи на землю.

Через падіння ручка щита вирвалася з його пальців, і щит, наче в стані невагомості, відірвався від руки, приземляючись серед вирваних шматків дерну.

Він пружиною підскочив із землі. Ахіллесове сухожилля відгукнулося протяжною хвилею знайомого нудотного болю.

«Так воно ніколи не одужає», — промайнуло в голові у Драккайнена.

Диск вилетів за межі Кола Вогню й увірвався поміж глядачами, лишаючи за собою червону хмару розпорошеної крові. Натовп вибухнув вереском.

Драккайнен виконав потрійний стрибок у бік Змія. Він проплив крізь масляне повітря, дивлячись, як супротивник швидше, ніж мав би, лізе у свою сумку. Відштовхнувся правою ногою, маючи попереду ще десяток метрів, і поплив знову, коли пальці Змія схопили новий диск. Ударив іншою ногою об землю, вже знаючи, що не добіжить, коли зігнуте зап’ястя противника випросталося і фризбі ковзнуло в його бік.

Часу не було.

Драккайнен розкрив кулак і дозволив мечу випасти з руки.

А потім ударив рукою в диск згори, підклав другу руку знизу і зловив його між двома долонями. Нога Подорожнього уперлася в землю. Драккайнен розвернув стегна, крутонув у повітрі пірует, перемістив верхню руку, намагаючись не торкатися гострого, як бритва, ріжучого краю диску, після чого схопив його між великим і вказівним пальцями і, продовжуючи обертання, вистрілив ним із-під пахви.


Вони ледь-ледь розминулися, майже торкнулися плечима, а потім на мить обидва завмерли.

Натовп мовчав.

Пальці в металевій рукавичці розпрямилися, черговий диск вислизнув із них і встромився в траву.

Звідкись долинув тихий шум, немов із садового розприскувача.

Із перерубаної навскіс шиї Людини-Змія бив фонтан яскравої артеріальної крові.

Якщо не зважати на це, обидва стояли нерухомо.

А потім у чоловіка в чорному камзолі підігнулися коліна, і він раптово впав на землю — безладно, наче маріонетка. Драккайнен вийшов із бойового режиму.

Просто в гамір натовпу, гул палаючих багать і руде сонце пізнього полудня.

— На пляжі мені немає рівних, — процідив Подорожній і підняв з трави меч. Знайшов щит і, розштовхуючи натовп, пішов із Кола Вогню.

Не стираючи крові, що текла з носа по губі, дійшов до того місця, де лежали його речі і стояв Ядран, і тільки там знепритомнів.

* * *

Я прокидаюся в задушливій темряві.

Сиджу, дихаю і дивлюся в темряву. Просто з кошмару, повного змій, крові, трупів і провини.

Справжнє пекло. Це цифрал чистить мій мозок. Я можу ходити і дивитися в дзеркало, можу витримати власну особистість, незважаючи на те, що я щойно вбив людину, можу кепкувати собі з посттравматичного шоку, але ціна цьому — кошмари, гідні Данте.

Нічого не бачу.

Я не зв’язаний, на мені тільки штани. Кісточка виразно розпухла, на моїй долоні — непрофесійно виконана перев’язка з якихось просочених кров’ю ганчірок.

Де я? Це підвал? Підземелля?

Темно.

Пахне сіллю, затхлістю, копченим м’ясом і смолою. Приміщення резонує дерев’яним відлунням, наче нутрощі гітари. Чую десь недалеко плюскіт води — далі протяжний скрип линв, дзвінка луна чиїхось кроків, так наче кінь переступає по дощаному місточку.

Корабель.

Я на кораблі.

Лежу на дерев’яній підлозі, на кількох товстих, але брудних хутрах, кинутих одне на одне.

Загострюю зір і бачу, що трохи віддалік — між шпангоутами, під вигнутим бортом — лежать мої тюки, сідло і торби.

Знаходжу мазь проти забиттів, а ще аерозольну пов’язку та регенераційний комплекс. На щастя, перев’язані вчора рани не відкрилися. Білі смуги перев’язки підтримують, відживлюють, дають рані дихати й лікують. Зате на долоні я заробив укісний шрам від основи вказівного пальця до середини кисті. Мабуть, порізався об той диск.

Як і щовечора. Портативна клініка. Вуко Драккайнен — одноосібний травматологічний загін.

Накладаю ще пов’язку на щиколотку і, майже не кульгаючи, знаходжу собі свіжий одяг, а потім виходжу на палубу.

Я на «вовчому кораблі» Людей Вогню. На палубі в залізному казані тліє вугілля, на ньому лежить решітка, де шкварчать шматки м’яса.

— Це було щось! — кричать, побачивши мене. Хтось дає мені ріг. Я п’ю. У мене досі паморочиться в голові й болять усі м’язи, немов я розвантажив причіп піску вилами.

— Але я сміявся, коли та штука полетіла в натовп!

Але ж у вас, люди, є почуття гумору.

— Ми думали, він тебе поранив, — пояснював Атлейф. — Тож принесли тебе сюди. Усі твої речі ми забрали від Лунфа. Кінь — під палубою. Там, на носі, є таке місце. Прив’язаний і з їжею. Не хотів від тебе відходити. На корабель ми спершу занесли тебе, а потім він сам зайшов по трапу. Вірний кінь. Варто було за нього битися з тим Змієм. Залишайся з нами, Нічний Подорожній. Якщо захочеш шукати тих своїх — варто мати місце, куди можна повернутися і де можна розпалити багаття. У моїй садибі місця вистачить.

— Дякую, Атлейфе, — відповідаю я. Що ще тут сказати? Усе одно я збираюся на Землі Зміїв, а це по дорозі.

Сідаю на згорнутому вітрилі під плетеним наметом, розбитим на борту біля кубрика.

Ґрунальді піднімається широким трапом і спритно перескакує на палубу. Сідає і простягає руку, йому одразу ж дають повний ріг.

— Благослови тебе боги, Спалло, — каже він із надмірним пафосом і критично тицяє в шматок м’яса, що лежить на решітці. — Цілий? — питає мене, відриваючись від рогу.

— Житиму.

— Я ходив потеревенити з добрим Лифдаґом, який перший, коли треба викликати когось у Коло Вогню і останній, коли потрібно битися. У мене є новини, — він тягнеться за м’ясом, надкушує шматочок, якусь мить жує, потім перегинається і випльовує все за борт. Знову кладе м’ясо на решітку і тицяє кінчиком ножа.

Я терпляче чекаю.

— Його люди і справді впізнали твого коня. Лифдаґ розлютився. Він любить удавати крутого та вважає себе великим стирсманом. Скаржився за пивом, аж тут до нього підсів якийсь Змій і каже, що у нього теж є до тебе справа, оскільки ти вбив його родичів. Це він підказав Лифдаґові викликати тебе в Коло Вогню і присягнув, що сам битиметься. Ба більше, заплатив йому за це. До речі, ось твої п’ять марок відшкодування з вибаченнями від Лифдаґа. Просив, щоб я тобі їх передав.

— І все це Лифдаґ розповів тобі по-дружньому? — машинально беру жменю срібла.

— Ми потоваришували, бо я запропонував йому Коло Вогню. Сказав, що в мене теж є до нього справа, оскільки я знав його шурина, який колись мав допомогти мені в морській битві. Він мене обдурив і відплив, а я втратив людей і повернувся без здобичі, поранений, на кораблі з пробоїною. Нас підбили з балісти, мало все не згоріло. Оскільки той шурин уже мертвий, я сказав, що він матиме честь сам вирішити цю справу. До того ж розмовляли ми над прірвою, де людям легко подружитися, навіть якщо хтось із них зветься Годувальником Риб.

— А що ти зробив би, якби він погодився?

— Тоді б я не змарнував би цього нудного віче.

Ґрунальді вгризається в ріпу і хрустить, немов кінь, а я не знаю, дякують тут у подібних ситуаціях чи це варто проігнорувати. Усе ж дякую йому. Він сміється.

— Це не перша моя справа зі Зміями, — кажу я. — Учора один із них розпитував про мене, хоча не міг мене знати. Сьогодні інший хотів мене вбити. Перед тим ще троє напали на мене ввечері в місті.

— Так це ти убив тих трьох?! — Ґрунальді хихоче, хлопаючи долонею по коліну, і давиться ріпою. — Змії жадали помсти, але їм сказали, що ті самі повбивали один одного по п’яному ділу. Добре мати на борту того, хто вбиває Зміїв!

— Схоже, їх ніхто не любить. Мені вже їх шкода.

— Тому що ти їх не знаєш. Вони живуть на гірських пустках і розважаються знанням Тих, хто Діє. Уподібнюються до плазунів і живуть так само. Кажу тобі, Ніт’їсефні, якщо якийсь Змій скаже тобі, що день хороший, відразу перевір, чи взагалі зараз день, і що він хоче таким чином отримати. Ми тут всі хлопці неласкаві, але Змії — це щось особливе. Вони гірші за амітраїв. Нам, Людям Вогню, до них близько — через гори. Їх нічого не цікавить, тільки золото і той їхній божевільний бог, якого вони кличуть Смейрінґом. Викрадають людей — і на морі, і в чужих країнах, і вдома — та ріжуть їх у храмі Змія. Кажуть, приносять у жертву навіть власних дітей. Їхні баби намагаються чаклувати. Скажу тобі, ми краще за інших знаємо, які вони, ці Змії.

— Мені доведеться вирушити до них. Зниклі могли до них потрапити.

— Прийми добру пораду від того, хто багато бачив і бажає тобі добра. Пливи з нами. А коли будеш в Землях Вогню — знайди собі гарну місцинку на нашому озері і побудуй хату. Оплач тих, кого ти шукаєш, і постав їм камінь, щоб не зникла пам’ять. А якщо знову з’явиться бажання піти на Землю Зміїв, то піди в сарай та повісся на віжках.

— У нас так не робиться, — кажу я йому, — ми нікого не залишаємо. Я обіцяв, що знайду їх, звільню, якщо буде треба, і заберу додому. Так воно й буде. Оплакуватиму їх, тільки побачивши мертві тіла.

Ґрунальді раптом схиляє голову, хмуриться і робить ковток пива. Потім довго дивиться за борт на будинки, човни біля причалів і вогні, що палають повсюди. З берега лунають пісні і крики. Він насилу ковтає слину.

— Я зрозумів, про що ти, — каже. — У нас так само, і колись ми теж повернемося до Крижаного Саду за нашими.

Потім він замовкає і більше не говорить на цю тему. Я вже зрозумів, що не варто розпитувати про болючі речі. Захоче — сам мені про це розповість, сам почне. А ні, то доведеться поставитися до цього з розумінням. Розпитувати не можна.

Я чую басове каркання.

Невермор сидить на верхівці щогли і чистить дзьобом пір’я. Ну, значить, ми в повному комплекті.

На березі раптом лунають різкі крики і сміх, змішані з кількома страшними вересками відчаю. Одні кричать з ентузіазмом і радістю, а інші шлють у небеса відчайдушні скарги.

— Що відбувається?

— Приплив «вовчий корабель». Це той, що саме підходить до берега. Судячи зі знаків, він із Землі Орлів. Жінки Орлів приїхали в Зміїну Горлянку зустріти своїх чоловіків. А деякі власне дізналися, що повернуться, як і приїхали, — самі. Це ті, хто кричить. Побачили перевернуті щити своїх чоловіків, вивішені на борту. Вони вже нікого не привітають.

— Навіщо ви йдете в море?

— Хто знає? Хтось народжується бідним і може або скаржитися на долю, або взятися за меча і шукати щастя. Потрібно торгувати, битися або найматися до чужих правителів. Потім, щоб купити невільників, корів, землі, збудувати будинок, дати придане дочкам, забезпечити добробут жінкам. Адже ми — мандрівники моря. Ми не вміємо інакше. Колись війна вигнала нас із нашої землі. Прийшов Амітрай і спалив наші будинки. Залишилися ми, нащадки тих, хто жив на березі. Коли стало вже неможливо битися, ми сіли на кораблі і знайшли нову землю тут. Але з кораблів ми вже не зійдемо. Така наша доля. Часом хтось перестає плавати. Залишається в будинку, дивиться, як ростуть дерева, качає дітей, веде плуг. Але проходить рік, два — і він більше не може. Виходить до води і дивиться на хвилі. Чому гуси мандрують? З нами так само. Баба, яка зазвичай сумує, втомилася від тебе і не може витримати, що вже пів року не керує домом. Носить ключі, але їй доводиться зважати на тебе. Мусить постійно дивитися на твою пику. Насміхається над тобою, що ти бідний і боїшся зустрітися з долею у двобої. Що ти постарішав, і користі з тебе стільки ж, скільки зі старого вола. Деякі п’ють, топлять свій розум у пиві. І щодня одне й те ж.

Тож вони беруть щит, шолом, меч і піднімаються на палуби. Не знаю чому, але інакше ми не можемо. Може, тому, що в нас відібрали нашу справжню землю? Але ти піднімаєшся на «вовчий корабель», і все стає інакше. Цвілий коржик, який вдома ти і псу не кинеш, на кораблі — царська їжа. Усе може трапитися. Повітря знову легке, пахне сіллю і смолою. У тебе меч у руці, зірки над головою, і ти знову вільний. Випробовуєш щастя. Може, повернешся багатим, як король, а може, не повернешся взагалі. Потім тисячі разів кажеш собі, що більше ніколи. Проклинаєш власний розум і те, що не міг всидіти на суші. Б’єшся невідомо з ким, тонеш у штормах, іноді потрапляєш на таку землю, яку краще будь-якою ціною оминати. Але потім повертаєшся. Твоя дружина здається тобі кращою від усіх принцес півдня, а будинок — кращим від палацу. А потім минає півроку, настає весна, і знову вдома робиться тісно: стеля стає низькою, повітря — густим, а пиво — слабким. Дні знову стають короткими й однаковими. І ти знову починаєш дивитися на воду. Так вже воно повелося. Бувають жінки, що відчувають те саме — вони плавають з нами. Але рідко. Зазвичай вважають за краще управляти домом, невільниками, дітьми й торгувати. Коли нас немає, всім керують жінки.

— Я розумію, що ти говорив про «дивитися на воду», — відповідаю я йому. — У моєму житті було точно так само.

Я набиваю люльку і дивлюся в темряву. Скільки в мене було будинків? Скільки жінок? Скільки років? Стільки разів я відчував себе старим і втомленим від життя, але там, удома, не було «вовчих кораблів», на які можна було б зійти. Жодного способу змінити долю простим мечем.

А тому: водій гуманітарних конвоїв, контрабандист, бізнесмен, військовий кореспондент, пірнальник на буровій платформі, шукач затонулих кораблів, нероба, найманий шкіпер, автогонщик — чого я тільки не робив? Десятки професій. Я не міг погодитися лише на те, що було незмінним день у день. І ніколи — на довше, ніж на кілька чи кільканадцять років. Біла ворона. «Adrenaline addicted», — казали лікарі. Недорозвинена особистість. Криза середнього віку. Тільки в моєму світі середній вік може тривати і сто років.

Усвідомлюю, що хочу лягти у ванну, сходити по магазинах, пропилососити підлогу, знайти Дейрдре, забрати її додому, прокидатися поруч із нею і бачити у вікно Адріатику і Палміжану з іншого боку перешийку. Хочу напитися капучино і сходити до театру. Я сумую за спокоєм, друзями, вулицями, на яких ніхто і ніщо мені не загрожує. Але справді, мине кілька місяців, і я засумую за руків’ям меча, простими і темними людьми в кольчугах і дріжджовим пивом. І знову буде те саме. Теж почну «дивитися на воду».

Ми мовчимо.

Ми розуміємо один одного. Я і дикун, чи то вікінг, чи то пірат з іншого кінця Всесвіту.

І це добре.

Вранці, після ночі, проведеної в переповненому, тісному трюмі, екіпаж сходить на сушу — на ринок невільників. Але спершу — великий підрахунок срібла і потрушуванняя капшуками. Кожен по п’ять разів оглядає кожну монету, підраховує, позначає щось на шматочках кори.

— Навіщо нам самим гребти веслами, — каже хтось. — Та й удома вони стануть у пригоді. Мені доведеться звільнити трьох цього року, тож потрібно докупити, бо нікому буде працювати.

— І що з ними буде?

— Отримають браслет свободи з моїм знаком, марку сріблом і підуть собі. Хоча Кідилай, певно, залишиться. Він уже старий. Звик до Узбережжя Вітрил. Звик казати, що йому заманеться і користуватися своїм розумом. Збудує собі хату і залишиться в мене, але тоді мені доведеться щось йому платити. Домовимося. Побачимо, що скаже жінка.

На ринку натовпи. Раби сидять в наметах, скуті залізом по руках і ногах. Деякі хворі, деякі поранені. Між перегородками ходять покупці, оглядають, смикають за волосся, обмацують м’язи, дивляться на зуби. Жінки сидять уже голі, немає сенсу щохвилини зривати одежину і воювати з ланцюгами. Жахливе видовище. У мені все перевертається, коли я на це дивлюся.

Пригадується післявоєнна Африка.

Мене до цього приготували. До публічних страт, до виду невільників, до різних речей. І я знаю, що нічого не зміню.

Мені нема чого запропонувати їм у відповідь. Щоб самі штовхали свої плуги? Винайти їм трактор?

Тож цікавлять мене виключно обличчя. Я шукаю.

Людських очей, ротів, у яких зубів удвічі менше, але вони вдвічі ширші, округлих кінчиків вух. Волосся, яке закінчується над потилицею, а не тягнеться між лопатками, немов кінська грива.

Я шукаю людей.

Десятки разів бачу когось, хто згорнувся в клубок і дивиться в землю, й обережно піднімаю їм голову. Довгасті обличчя, вологі очі, як овальні краплі смоли, вузькі, ніби плавці, носи і дрібні, схожі на зерна рису, білі зуби.

Нічого.

Зате зустрічаю Людей Змія. Мабуть, цілі екіпажі тих кораблів, які припливли вночі. Не бачу, щоб вони когось купували. Однак крутяться серед наметів і заглядають рабам в обличчя, наче когось шукають.

Так само, як і я.

Це мені не подобається.

Але я не знаходжу моїх загубленців чи жодного їхнього сліду. Ніхто не реагує на крики англійською, ніхто нічого не знає.

Як камінь у воду.


Післязавтра ми відпливаємо. Тож я ходжу серед прилавків і шукаю щось, що може замінити мені каву, чай і тютюн. Нюхаю якесь насіння, великі овальні горіхи, схожі на перерослий мигдаль, різноманітні трави. Показую купцям люльку і пояснюю, для чого саме вона потрібна. Зрештою отримую мішечок якогось підозрілого листя. Купую заради експерименту — як і горіхи, бо в них чудовий освіжаючий запах. Отримую також спресовані липкі й дуже солодкі фрукти, які замінять мені мед, який саме закінчується. Купую також новий плащ і штани, новий казанок. Відновлюю припаси, але ніде не знаходжу предметів із написом «Made in Taiwan». Жодних земних артефактів.

На борт сходять куплені екіпажем невільники. Понад п’ятдесят осіб. Переважно це досить молоді чоловіки у віці рекрутів. Мені вони здаються дітьми. Житимуть у трюмі між палубами і обслуговуватимуть вузькі, майже чотириметрові весла, що опускаються через клюзи в бортах.

Моряки знімають із них кайдани, я сприймаю це з полегшенням.

Один із моряків, на ім’я Етіль Крилатий Щит, купує стадо корів і сходить із корабля. Він залишиться в місті, збирається гнати стадо додому сушею.

Вештаючись між будинками і прилавками, я натикаюся на майстерню різьбяра по каменю, який робить пам’ятні надгробні плити. Це шматок скелі, що складається з шарів світлого і темного каменю. Чоловік відбиває шматок скелі, залишаючи світлу пласку поверхню, на якій вирізає різні картинки, що представляють сценки з життя мерця, прикрашає їх візерунками і вирізає написи:

Вунліф Носій Вовка.
Подолав трьох амітраїв зламаним веслом.
Умів розбити серце
найжорсткішого воїна піснею.
Оплакуйте його.

Знаки пробивають світлий шар і доходять до темного мінералу під низом, тож вони дуже виразні. У майстерні весь час чути гуркіт долота і молотків. Кораблі повертаються, у різьбяра повно роботи. Я купую собі два великих шматка плити і копаюся в багаттях, вишукуючи відповідні шматки вугілля. Коли роблю ескіз, навколо мене збирається невелика юрба. Діти заглядають мені через плече, роззяви сміються і дають добрі поради.

У різьбяра більше замовлень, ніж часу, тож мені доводиться переконати його цілим золотим ґвіхтом. Тоді він кидає все, і я для нього — клієнт року. Він навіть перестає допомагати мені порадами і навіть погоджується на те, що плити мають стояти біля дороги, а не над урвищем.

Зразок нескладний, тому це не забирає в нього багато часу. Дві плити. Одна з виразним написом англійською:


Для вцілілих зі станції Мідґаард II. Я прибув для порятунку.
Запитайте Ульфа Нічного Подорожнього. Я прямую до Земель Змія через Землі Вогню. Там теж можна залишити інформацію або почекати в садибі стирсмана на ім’я Атлейф Кремінний Кінь.
Вуко Драккайнен

Напис на другий плиті виконаний рунами Узбережжя і повідомляє, що певний Ульф Ніт’їсефні заплатить сріблом за звістки про четвірку Діючих із риб’ячими очима, які… і так далі. Над цим вибито чотири обличчя, які я накидав на плиті, користуючись цифралом, щоб висвітлювати собі їхні образи на заплющених повіках. Картинки були спрощені і стилізовані так, щоб спочатку намалювати їх вугіллям на плиті, а потім вирізати на камені, але я зберіг характерні риси. Якщо мої загубленці побачать їх і повернуться на Землю, то притягнуть мене за це до суду.

Я стояв у каменяра над душею, поки той різьбив очі. Попередив: якщо він зробить цим демонам нормальні очі, вони почнуть бачити і точно прикличуть холодний туман.

Він вибивав і ні про що не питав.

Якщо ти багатий, можна бути божевільним.

Відвідую також Копченого Уллє. Цього разу не падаю з даху і нічого не встромляю в стіни. Просто залишаю йому ще один ґвіхт на майбутнє і нагадую, що я шукаю.

— Один Змій знову розпитував про тебе, — каже він. — Не люблю цього. Не люблю, коли вони до мене приходять. Псують справи. На цей раз запитував саме про тебе. Про дуже високого чоловіка, званого Тим, хто Подорожує Вночі. Я сказав йому, що кілька днів тебе не бачив, але чув, що ти бився в Колі Вогню через якогось коня. Сказав йому тільки це. Здається, бо потім я прокинувся, ніби від сну, а Змія вже не було.

Я киваю і даю йому той ґвіхт про всяк випадок.

Люди Змія починають серйозно мене цікавити. Проблема в тому, що їх ніде не видно. Їх марно шукати на вулицях, на ярмарку або на пагорбі нарад. А потім раптом вискакують, немов чорт із конопель. У закутку. У Колі Вогню. На базарі невільників. Знають, що їх не раді бачити, але й не ховаються. Просто з’являються, де захочуть, вирішують свої справи і раптово зникають.

Як змії.

Останні години я проводжу на набережній, попиваючи те дороге, ніби-то краще пиво, і спостерігаю. Насправді просто сиджу і думаю. Уже відчуваю, що нічого не вирішу в порту Зміїна Горлянка. Настав час вирушити до країни Змія. Знаю, що подорож на кораблі вгору по річці збереже мені море часу, але все одно відчуваю симптоми, які мій знайомий шкіпер називав «портовицею». Це психічна хвороба, пов’язана з неможливістю вийти з порту. Бо аварія, бо потрібно поміняти чип у двигуні, бо хтось не доїхав. Тому вештаєшся туди-сюди і чекаєш. В порту.

Я знову відвідую базар. Купую чорну куртку з каптуром: на жаль, тих, із емблемами Зміїв, ніхто не продає. Моток пристойної мотузки і в’язку заморських трав, якими жінки чорнять брови. Дьоготь або якусь іншу мазь знайду сам, навіть на кораблі. Фарбу, якою можна імітувати татуювання, зроблю із сажі, змішаної з жиром, червону — з вохри. Амулет у мене є. У разі необхідності здалеку можу зійти за одного з них.

З єдиним винятком, про який Льодовик якось не подумав.

Потрібно було відправити недомірка.

Відпливаємо на світанку, коли я ще сплю. Ніхто мене не будить і нічого від мене не хоче, але я відчуваю, що щось змінилося, і відразу підриваюся. Чую тупіт ніг на палубі і шурхіт різноманітних предметів, чую, як швартовий із хлюпанням падає у воду, а потім глухі удари барабана і весел. Скрип рангоуту, нерівний плюскіт води. Скрип, плюскіт.

Річка хлюпається об борти. Слава Богу, не чути ані свисту батога, ані стогонів.

Ми пливемо.

Я вдягаюся, пристібаю пояс із мечем і ножем, після чого виходжу з трюму і дивлюся на береги, що поволі зникають; ми минаємо десятки «вовчих кораблів» ідентичної конструкції, наче регата. Ідентичних, аж до глибокої щербини на планширі правого борту. Минаємо узбережжя, і я дивлюся на будинок Копченого Уллє, на корми кораблів, що стоять біля пірсу.

Я тільки встиг звикнути до цього міста, а тепер знову в невідоме.

Вони вітають мене, втішений подорожжю Ґрунальді подає мені ріг із приправленим спеціями пивом.

Пиво на сніданок, обід і вечерю. Воно поживне, у процесі виготовлення його проварили, а невелика кількість алкоголю ще й дезінфікує, тож воно безпечніше за воду, заражену всім, що в неї потрапило: перегноєм, який просочуються крізь землю, бактеріями холери, дизентерії та казна чого ще. От тільки ми всі посадимо собі печінку і помремо від алкоголізму.

Найбільше мені хотілося б почистити зуби.

Питаю його, що він робить, коли треба до вітру, а ми на кораблі. Отримую очевидну відповідь — Ґрунальді киває на воду за бортом.

Сумніваюся лише мить, побачивши якусь жінку, що прогулюється причалом і дивиться на наш корабель з-під долоні, прикриваючи очі від ранкового сонця. Врешті стаю біля протилежного борту, бо мені здається, що екіпажі кораблів, які стоять на якорі на іншому березі фйорда, скелястому і безлюдному, — чоловіки бувалі, яких таке не збентежить.

У цей момент ми минаємо два кораблі, що стоять поруч на якорях, кормою до скелястого берега. Я бачу зубасті прапорці із зображенням танцюючих змій, що ліниво розвіваються, і худого чоловіка, який спирається на борт з кубком у руці, а потім безглуздо перевожу погляд на смугу піни, яку ми залишаємо.

Це триває мить, а тоді я розумію, що саме не сходиться в цій картинці.

Можливо, переливчаста блакить скелець спортивних сонцезахисних окулярів марки «Visconti Vector», пане розвіднику?

Відразу дивлюся на нього, наближаю картинку, але бачу, що це не Ван Дікен. Цей узагалі не з моїх. Він низький; я бачу вузьку щурячу пику, зачесані назад дрібні косички відкривають довгасте вузьке вухо, він шкіриться щільним частоколом дрібних зубів, схожих на м’ятні тік-таки. Ногою спирається на важіль аркабалісти і попиває з олов’яного кубка.

Місцевий.

Стрибати у воду? Обшукувати корабель?

Просити, щоб ми зупинилися? Це ж не таксі.

Самостійно атакувати два кораблі, повні Зміїв?

Нереально.

Дізнаюся тільки, що ці окуляри він отримав від когось, хто отримав їх іще від когось, а ймовірно, їх просто колись відібрали в одного з моїх загубленців. Утім, найімовірніше я просто нічого не дізнаюся.

Це просто черговий слід, що веде в Землю Зміїв.

Іще мить я борюся з думками.

І думаю дуже швидко.

Відповідь звучить: уперед. До країни Зміїв, якомога швидше. Ідеться про ризик, пов’язаний із масовими жертвоприношеннями людей. Про прославлений гуманізм її мешканців. Про ненаситний апетит бога Смейрінґа. Про холодной туман. Якщо загубленці потрапили до рук Людей Змія, вони, ймовірно, вже мертві або помруть дуже скоро.

Якщо зараз я спущуся на берег, спроби дістатися до цієї конкретної особи заберуть у мене кілька днів. Мені доведеться за ним стежити, муситиму підібратися до нього непомітно, коли він буде сам, або створити таку ситуацію. Я щось дізнаюся — а може, й ні, й опинюся у вихідній точці — на коні, на шляху в гори. Втративши тиждень або й два.

А на кораблі за цей час я вже пройду половину шляху.

Тож треба опанувати себе, не піддаватися збудженню і спокійно сісти на згорнутих канатах або подумати про сніданок. Це лише маленький предмет, який можна носити в кишені, здерти в’язневі з голови одним рухом, оскільки він викликає інтерес і привертає увагу, до того ж, зрозуміти його призначення можна самостійно і без особливих зусиль. Дріб’язок, який майже за два роки міг десятки разів перейти з рук у руки. Його могли відібрати силою, програти в дощечки або камінці, здерти з обличчя мерця, подарувати родичу як частину боргу або купити в крамниці.

Ці окуляри за п’ятдесят євро могли б розповісти мені захопливу історію, але я допитував би не окуляри, а щуроподібну Людину Змія, який має їх на носі.

І все ж я знаю достатньо. Знаю, що ніхто не любить Зміїв, а тому в них небагато контактів з іншими. Речі, які переходять з рук у руки, а до таких безсумнівно належать і сонцезахисні окуляри з антибліковим покриттям, автоматичною поляризацією і UV-фільтром Visconti Vector, мандрують від одного Змія до іншого. А значить, я в потрібному місці.

На кораблі, що пливе в Землю Зміїв.

Якомога швидше.

Мені дають шматок сиру, хлібець і кухоль кислого овечого молока. За бортом пропливають скелясті береги фйорду, над ними височіють прірви і ліс. Знизу безперервно лунає скрип і плюскіт п’ятнадцяти пар весел. Нерівномірний. Веслярі ще незграбні, деякі, певно, вперше в житті тримають весла.

Ми пливемо.

Я спускаюся під палубу на носі, чищу Ядрана й дозволяю йому тицьнутися своєю великою головою в моє плече. Гладжу його по вигнутій шиї, шепочу заспокійливі банальності польською та хорватською. Добре часом промовити кілька слів нормальною мовою.

За стерном той великий лисий мужик, з яким я познайомився в будинку Скіфанара, воюючи з чорним плющем. Ґрюнф Колюче Серце.

Що за ім’я!

Він неговіркий і вкрай скептичний, але, схоже, мене вже прийняв. Сидить на дерев’яному планширі кормового відсіку і впирається ногою в шкіряному черевику об вигнутий румпель. Це головний керманич Атлейфа, як я чув. У Ґрунальді був власний корабель, але його вже немає. Пропав і корабель, і весь екіпаж — окрім восьми чоловік. Я досі не знаю, за яких обставин.

Сідаю поруч із рульовим і дивлюся на річку. Наш молодий капітан закрився в кормовій каюті зі своїми новими невільницями. І зраз ми чуємо виразні ритмічні дівочі стогони. Це триває з самого ранку.

Ґрюнф усміхається у вуса і тупотить по палубі:

— Тихо там! Керувати ж неможливо!

Заради експерименту я розпалюю куплену траву, але кашляю і вибиваю люльку за борт. Щипає язик і пахне як палений майоран. На щастя, він не отруйний і не наркотичний, просто ніякий.

Човен пливе закрутами, з води стирчать білі гострі скелі, над нами височіють урвища з деревцями, що проростають з розщілин.

Невермор ширяє, розкинувши крила, посеред ущелини і оглушливо кричить, аж розноситься луна.

Я оглядаю своє спорядження, наповнюю стрілами сагайдак, інші зав’язую в пучок і загортаюся в ковдру. Стає холодно.

Невільники за веслами починають співати щось монотонне і сумне, спершу тихо, а потім дедалі голосніше.

Я забираю на палубу пляшку пальонки.

Ми пливемо. Скрип, плюск!

До Землі Вогню.


Повз перший труп ми пропливаємо пополудні.

Він пливе обличчям униз, першої миті нагадує шматок дерева, але незабаром виявляється, що це людина. Дрейфує за течією, широко розкинувши руки, а на спині в нього вишита округла емблема: три «5»-подібні форми, вписані в коло.

Така сама, як на нашому вітрилі.

Ми стаємо у дрейф, але тіло пропливає досить далеко. Спалле Риб’ячий Ніж біжить уздовж борту зі списом і намагається притягнути тіло, але йому вдається лише перевернути його горілиць.

Риби об’їли трупові обличчя аж до голого черепа, від іншого залишилися лише сині розмочені рештки. Його не можна впізнати.

Ніхто не знає, хто це.

Він минає нас і зникає за поворотом.

На палубі всі замовкають і лише занепокоєно дивляться на ніс, немов побоюючись того, що може виплисти з-за повороту фйорду.

— Нікого немає, — каже Ґрюнф, якось глухо і невпевнено. Піднімає шкіряну ярмулку з окутим обідком і шкрябає лисину. — Ані мисливців, ані рибалок. Річка порожня. Це мені не подобається.

Це нікому не подобається.

За годину ми минаємо ще два трупи, один — без голови і руки, інший — з трьома довгими стрілами, що стирчать зі спини.

Кличуть Атлейфа, який досі сидить в каюті й з самого ранку не виходив навіть підкріпитися ковтком пива.

Він мовчки дивиться на трупи і кусає губи з непроникним виразом обличчя.

— Погано, — врешті каже байдужим голосом.

Усі розходяться по кораблю, ніби це його «погано» було командою або паролем. Без метушні і поспіху — це не справляє враження жодної тривоги. Хтось приносить оберемок щитів і встановлює їх уздовж планширу, дехто вже розгортає кольчугу і допомагає товаришеві натягнути через голову каптан, ще хтось виймає меч і робить кілька різких махів над головою, після чого критично оглядає лезо, хтось уже стоїть із поясом в зубах і затягує ремінці шолома.

Я теж спускаюся під палубу і одягаю кольчугу, прихоплюю поручі та шолом. Меч перевішую за спину, беру ще сагайдак з луком і стрілами.

Вони зацікавлено спостерігають, як я скорочую ключем тятиву й перевіряю блоки на грифах. Хтось приміряється до нього, але шість тятив перед очима збиває з пантелику. Невідомо, яку з них натягувати.

Пливемо далі майже без слів, на палубі панує мовчання. Нервовості непомітно. Це не приготування до атаки, просто ніхто не знає, чого чекати. Така напівбойова байдужість. На кормі готують списи, щити й сокири, один із моряків знімає мотузки, якими зв’язана аркабаліста, і розблоковує важіль, але потім сідає біля підніжжя машини і гризе, хрумкаючи, якийсь фрукт. Решта спираються на дерев’яні планшири і вдивляються в берег.

Навколо порожньо.


Під вечір ми запливаємо в невелику заводь, праворуч відкривається великий пляж, засипаний скельним щебнем, оточений лісом. На мисі видно невеликі, вкриті низькими дахами кам’яні забудови та старий дерев’яний поміст. Навколо тихо, навіть пси не гавкають.

Ми причалюємо правим бортом так, щоби ніс дивився на озеро. На поміст зіскакує спершу Спалле, потім ще троє — всі зі щитами на спинах і луками в руках. Тільки згодом інші двоє починають в’язати швартовий. Четверо лучників обережно сходять на берег.

— Я піду з ними? — питаю в Атлейфа чи то з пропозицією, чи то з проханням про наказ. Він тут стирсман, я повинен його поважати.

— Іди, — відповідає він коротко.

Я перехоплюю лук і зіскакую на старі дошки причалу.

Вони несуть луки так само, як я. Однією рукою, стріла на тятиві, притримана пальцем. На пляжі йдуть урозтіч: Спалле — попереду, троє інших — широкою лінією позаду, я замикаю. Готовий закластися, що вони знають, що це оборонний стрій, тож я перевішую щит через спину і розвертаюся, як годиться тому, хто замикає.

Тиша.

Чути лише скрегіт каміння під підошвами.

Може, це зайва обережність, але я активую цифрал.

* * *

Підходили обережно, м’яко переступаючи — так, щоб галька не скреготала під стопами. Драккайнен, який ішов останнім, намагався дивитися в усі боки. Не міг весь час іти спиною вперед, тож рухався боком, зиркаючи поперемінно то в один, то в інший бік, із луком в опущеній руці і стрілою на тятиві, яку притримував пальцем. Дивився на ліс за допомогою термовізора, але там нікого не було видно.

Хата стояла на мисі над озером — у чудовому місці для невеликої яхтової пристані та якоїсь кнайпи або хоча б смажарні.

Було тихо.

Коли вони наблизилися до забудови, Спалле перекинув лук за спину, зняв щита і тихо вийняв меча. Вклав клинок під пахву, після клацнув пальцями, показав два, а потім — праворуч від хати.

Двоє моряків відразу рушили в тому напрямку, Драккайнен зайняв їхнє місце в строю, праворуч від Спалле. Той підкрався до дверей і постукав руків’ям меча.

— Гей, Дрофніре, вставай! Це я, Спалле Риб’ячий Ніж! Ми припливли!

Нічого. За деякий час Спалле притиснувся боком до дверей і штовхнув їх плечем, але нічого не сталося.

— Зачинено ізсередини, — прошепотів.

Драккайнен зняв стрілу, сховав її в сагайдак, а потім вклав туди ж лук і ляснув моряка по плечу, показуючи на мигах, щоб той відійшов від дверей.

Обслідував ковані завіси з поіржавілого заліза, оглянув одвірок, потім легенько обстукав дошки, взявся за залізну ручку і смикнув двері.

Він припускав, що засув знаходився десь на висоті метр двадцять і був дерев’яним.

Драккайнен відступив на крок, кілька разів глибоко вдихнув і заплющив очі, вивільняючи гіперадреналін. Дуже обережно переступив по гальці, напружив діафрагму, різко крикнув, видихаючи повітря, і вдарив ногою просто туди, де мав бути засув.

Двері відчинилися з гуркотом, який пролунав в його вухах, немов протяжне гримотання грому. Засув тріснув, але не розвалився, удар вирвав гак, за який він заходив, і вистрілив ним усередину приміщення. Вуко прибрав ногу, щоб утримати рівновагу, водночас із тривогою перевіряючи стан сухожиль і м’язів. Здавалося, все в нормі.

Спалле і другий моряк стояли по боках, мов у стоп-кадрі з напіввідкритими ротами, коли він нахилився і ступив усередину, рухаючись максимально плавно. Здавалося, що вони прикидаються, і Вуко хотів був уже повернутися до нормального стану, крикнути щось на кшталт: «Добрий день, прошу вибачення за двері!», але в повітрі висіло щось таке, через що йому не захотілося виходити з бойового режиму. Він лише намагався рухатися природно, а не кидатися, наче коник-стрибунець.

Він не встиг переступити порогу, як побачив у темряві кімнати щось гаряче і поросле хутром, розміром із теля. Воно відштовхнулося від землі і кинулося на нього, як заряд катапульти.

Було ще в повітрі, коли йому вдалося стримати рух тіла вперед і розвернутися, пропускаючи це щось повз себе.

Поруч із обличчям промайнула зубаста паща в обрамленні хутра, з писка тяглися липкі нитки слини. Драккайнен зумів вхопитися великим і вказівним пальцем за руків’я меча, що стирчало за спиною, і потягти його вгору. Створіння вже минуло його, немов обросла хутром торпеда. Він схопився за руків’я всією долонею і вдарив, тнучи клинком олієподібне повітря, відчуваючи, як турбулентність вібрує на поверхні сталі.

Меч ударив як у мокрий сніг, перерубуючи ціль, кілька разів зачепивши по дорозі щось тверде. Тремтячий в повітрі левовий рик змінився протяжним стогоном, немов сигнал корабельної сирени, а потім замовк.

Він вискочив в реальний світ і водночас почув, як два важких предмети падають на землю з мокрим хлюпанням, і відчув липкі, гарячі бризки на обличчі.

— Зарубав собачку, da piczki materi, — буркнув Драккайнен. — Якого ж дідька ти на мене кидався?

— Казали, що ти швидко рухаєшся, — сказав Спалле. — Але це, мабуть, занадто. Я не зумів помітити, як ти вихопив меч.

— Та ну, — легковажно відповів Драккайнен, — тут нічого складного.

Над входом відпав шматок стріхи, мов під лінійку відсічений вістрям клинка. Моряки мовчки на нього подивилися.

— Трохи зачепився, — смиренно зізнався Вуко.

Усередині було темно. Вони увійшли один за одним у густий, майже гарячий сморід гнилі. Спалле закашлявся.

— Нічого тут шукати, — сказав глухо Драккайнен звідкись із темряви. — Вийдіть, я його зріжу.

— Що зріжеш?

— Цього твого Дрофніра. Повісився на притолоці.

Висів уже пару днів. Труп був задерев’янілий, із широко розведеними руками, рот заповнював розпухлий фіолетовий язик, обличчя майже повністю почорніло.

— Його руки не були зв’язані, двері були зачинені зсередини, — сказав Драккайнен. — Сам повісився.

— А де його жінки? Його невільники? Діти?

— Усередині був тільки пес.

— Мені здається, — сказав неквапливо Спалле, — що це ти — Діючий. Знаєш таку пісню, щоб він заговорив?

— Я не знаю жодних пісень.

— Я чув, як ти розмовляєш із конем його мовою.

— Це моя мова. Мандрую на самоті, тому говорю з усіма підряд, навіть із вороном. Я не Той, хто Діє, Спалле. Володію мистецтвом меча своєї країни, тому рухаюся швидко.

— Сюди, за хату! — крикнув один із воїнів, що пішли за будинок. Побігли всі.

— Ці голови лежали тут ще до його смерті, — сказав Драккайнен, присідаючи біля трьох жіночих голів, старанно складених на купку каменів. — Принаймні, кілька днів.

— Убив усіх, а потім повісився? А де решта?

— Скільки з ним мешкало?

— Він був небагатим. Мав чотирьох невільників, двох жінок і трьох дітей. Була ще його мати. Це, власне, вона та його баби. Решта зникли.

Драккайнен озирнувся:

— Схоже, їх убив не він.

— Чому? Може, він збожеволів?

— Отам, на землі, лежить лук і сагайдак. Поруч — мертвий козел. Відразу біля лісу. А тут, дивіться: три загострених кілочка. На кінчиках — кров. Хтось настромив голови на кілочки. Якби Дрофнір збожеволів, то так би їх і залишив. Але він знайшов їх на кілочках. Вийшов із лісу, побачив їх, кинув що було в руках і підбіг. Зняв голови з кілочків і вклав їх. А потім повісився.

— Дивіться сюди! — крикнув хтось від хати.

Повернулися до будинку. Там уже стояв увесь екіпаж, дивлячись на труп, убиту собаку і виламані двері.

— Подивіться на балки і віконниці.

На стінах і дерев’яних віконницях було повно свіжих зарубок, які він не помітив відразу. Вони були не надто глибокі, але численні. Скидалося на те, що об стіни халупи точив кігті велетенський кіт.

— На дверях, ізсередини, — вказав Ґрунальді.

На дверях ізсередини було помітно ряд знаків, видряпаних криво і поспішно кінчиком ножа. Напис повідомляв:


Повертаються з туманом, у темряві чи на світанку.

— Усе ж заговорив, — сказав Спалле.

Атлейф сплюнув крізь зуби:

— Занесіть його всередину. Голови і собаку теж. Спалимо хату. Потім приготуємо їжу для себе і невільників, візьмемо воду зі струмка. Поодинці ніхто не ходить, навіть до вітру. Вночі спимо в човні. Станемо на якір подалі від берега.

Кімнату наповнили хмизом, хтось знайшов діжку риб’ячого жиру, який розлили по гілках і підлозі, а потім хтось врешті засунув факел під дах.

Хата горіла майже всю ніч, заливаючи іржавим світлом пляж, край лісу й озеро.

Чергували позмінно по двоє, вдивляючись у берег і воду, з луками під рукою, але нічого не трапилося.

* * *

Пливемо від світанку. Фйорд і далі тягнеться між скелями, але урвища стали набагато нижчими. Невільники налякані. Чую, як перешіптуються під палубою. Чую амітрайські і кіберійські слова. По колу одне й те ж: про прокляту землю і якихось богів, а ще про урочища. Моряк, який їх пильнує, нарешті починає кричати і шмагати когось обрізком канату, потім чути лише плескіт весел і удари барабана.

Стає холодно. Ніч була холодна, але на ранок краще не стало. Близько полудня запливаємо в туман. Густий, мов сметана, тягнеться смугами над водою, береги ледь помітні в білих випарах, скелі по курсу з’являються зненацька, немов духи, всього метрів за двадцять від носа корабля.

Ґрюнф утомлений, постійно тре кутики очей, але не дозволяє нікому встати біля стерна.

Ми пливемо.

Всім неспокійно на душі, всі поспішають.

Я сиджу на великому луці аркебалісти на носі, зі своїм луком на колінах і люлькою в зубах, виглядаю скелі. Потім кричу, вказуючи Ґрюнфу напрямок.

Ми пливемо крізь туман.

Іноді минаємо якісь темні обриси, що підносяться над водою, але важко зрозуміти, чи це чергові трупи чи щось інше.

На ніч стаємо на черговому озерці з кам’янистим островом посередині. Розпалюємо на ньому багаття з викинутих водою, вибілених стовбурів. Туман клубочиться навколо. Я вдивляюся в нього термовізором, але не бачу жодних чудовиськ, як на Пустках Тривоги або на Вларіні. Туман як туман. Наближається осінь.

Вночі лунає крик. Високий, писклявий, немов крик дитини або жінки. Доноситься з випарів туману. Усі зриваються на ноги, хапаються за зброю, запалюють гніти ламп, хтось роздмухує вогонь. Нічого не видно. Тільки цей крик. Високий, писклявий вереск. Спершу один, потім цілий хор починає верещати, наче зграя шакалів.

Ми сидимо, дивимося на всі боки, стискаючи в мокрих долонях перехвати луків і топорища. Випускаємо кілька запалених стріл, але їхнє полум’я негайно гасне, немов занурившись у молоко. Нічого не видно ані з підсиленим зором, ані з термовізором, ані у звичайному режимі.

Чути тільки крик.

Уранці туман усе ще стоїть. «Вовчий корабель» тихо суне річкою, серед білих випарів ледь миготять обриси скель, гілок та коріння, що стирчить із узбережжя. Дивний вереск із берега лунає час від часу. Звучить трохи як крик хижого птаха, трохи — як крик переляканої дитини. Жахливий звук.

Усі стоять біля бортів, не відкладаючи луків ані на мить. Хтось не витримує і на черговий крик стріла зі свистом летить у клубки туману.

— Не стріляй наосліп! — бурчить Ґрунальді.

Мене ж турбує те, що я нічого не бачу. Для термовізора туман не повинен бути перешкодою. Помічаю якісь пузаті невеликі фігури, що час від часу сновигають, немов тіні серед тіней. Однак вони не горять видимими для цифрала фарбами, характерними для температури живих істот. Не відрізняються від скель навколо.

Тільки часом між тими скелями миготять крапки і смуги, наповнені помаранчевим світлом.

Ми пливемо. Ніс розрізає воду, ряди весел опускаються з плюскотом, а я борюся з ірраціональним відчуттям дежавю.

Раз по раз Спалле пускає з носа палаючу стрілу. Вона летить із шипінням крізь білу порожнечу і зникає. Якщо упаде на берег, ми це побачимо.

Це виглядає як сцена із «Серця пітьми». За мить у когось потрапить спис, що вилетить хтозна звідки і проб’є йому груди, а ми почнемо відчайдушно лупити з луків на всі боки, хтось добереться до балісти і почне метати в берег один дротик за іншим, той, у кого влучили, помре на палубі, плюючись кров’ю, а з туману по обидва береги лунатимуть відчайдушні крики. Я відчуваю це як фатум чи погану ворожбу. Щось неминуче.

Хто це буде?

У Конрада загинув капітан. Значить, Атлейф? А може Ґрюнф, який стоїть за кермом? А може, Ґрунальді, оскільки він подобається мені більше за інших?

Я повинен зробити щось абсолютно протилежне тому, що зробив Віллард. Щось таке, щоб відвести прокляття. Що завгодно, тільки б переламати цей параноїдальний настрій туману, божевілля і неспокою.

Я починаю на все горло співати стару, з двадцятого століття, пісеньку, яка здається мені досить бойовою.


I see a red door and I wanna paint it black

No other colors, I just wanna turn it black

I see — girls are walking, wearing summer clothes

I need to close my eyes until my darkness goes…


Вереск на березі змовкає. Западає повна жахлива тиша. На кораблі теж. На мене уважно дивляться, немов я збожеволів.

— Вони можуть почати стріляти, — раптом озивається Атлейф. — Сидіти за щитами.

Виставляємо щити рядами біля планшира. Фіксуємо низи щитів у спеціальні щілини і блокуємо канатом, перекинутим через тримач. Кермач сходить зі свого улюбленого місця і теж ховається, керує звичайним румпелем, тримаючи його в руках.

Близько опівдня туман поступово розповзається, проте починається дощ.

Ми ставимо на палубі намет, сидимо там, замерзлі і мокрі, і спостерігаємо, як дощ стікає по канатах і січе воду. Я додатково закутуюся в плащ. Усе, що на мені одягнено — схожий на вільний светр каптан, безрукавка і плащ, — усе вологе і смердить мокрою шерстю.

Пополудні запливаємо у велике озеро між зеленими пагорбами, за ними тягнеться ліс, а ще далі маячать у тумані засніжені гори. Над озером, удалині, видніються темні верхівки високих дахів і частоколи декількох великих садиб.

— Земля Вогню, — шепоче Ґрунальді, і його очі, схожі на зелені карбункули, наповнюються сльозами.

Крик.

Ми б’ємо сокирами і руків’ям мечей в щити, хтось приносить величезний хвилястий ріг із окутою горловиною і впирає його в плече, немов базуку.

Пронизливе виття злітає до небес і прокочується над озером.

У води дивний смарагдовий колір, і пахне немов хлібом з віддаленої пекарні.

Невільників під палубою підганяють. Барабан б’є швидше, весла йдуть далі вперед і енергійніше повертаються назад.

Уже видно крихітні фігурки людей, що бігають берегом і причалом.

Я концентрую зір і бачу, як вони піднімають руки до неба, якась жінка в синій сукні стоїть на колінах на березі в неглибокій воді і рве своє розпущене волосся, хтось блукає у воді вже по пояс, наче хоче піти нам назустріч, і, схоже, щось кричить.

Не так я уявляв собі вітання. Мені це не подобається, але я нічого не кажу. Мої моряки ще нічого не бачать. Занадто далеко. Не бачать затопленого корабля біля самої пристані, з обвугленими уламками, що стирчать над водою.

Ми пливемо майже годину. Починає віяти якийсь легкий вітерець, а тому ставлять той дивний, схожий на віяло, фок, і корабель іде швидше на веслах і під вітрилом.

Коли нас відділяє від берега всього кількасот метрів, усі вже бачать, що щось не так, і замовкають.

Люди, що бігають берегом — і жінки, так і чоловіки — одягнені в панцирі або кольчуги, у жінок спідниці закочені до половини стегна і заткнуті за пояс, вони не розлучаються з сокирами і мечами.

Нарешті ми швартуємося серед вереску, плачу, криків і падання одне одному в обійми. Жінки і дівчата то смикають своїх чоловіків, то пригортаються до них.

Я збираю свої речі, потім зводжу Ядрана на берег. Скромно стою обіч верескливого натовпу, біганини і гавкаючих псів, незграбних і кремезних, немов гієни.

Відчуваю себе алкоголіком на арабському весіллі. Неадекватно.

І самотньо.

Я змучений подорожжю і охоче щось би з’їв. Насамперед мені не завадила би бочка гарячої води і відро побільше. А ще казанок дрібного попелу і жиру, з якого я зроблю мило.

Ну і сортир.

— Спускаються з гір, — резюмує Атлейф. Ми сидимо у великій залі за столом. Приміщення набагато більше і навіть трохи світліше, ніж зала при Дворі Шаленого Крика. — Спускаються з гір і нападають на хутори. Переважно Змії. З’являється і холодний туман. Іде фйордом, повзе лісом. Як в урочищах. Бувають примари чи дивні речі. Разом зі Зміями приходять дивні істоти. Маленькі, повністю з заліза. Наче краби. Замість рук у них мечі, їх непросто вбити. Палять хутори і забирають людей у неволю. Але найгірший — той музика.

Я завмираю зі стегенцем в руках. Ковтаю.

— Музика?

— Ночами підходить під стіни селищ і стоїть у темряві. Ніхто ніколи не бачив його зблизька. Тільки фігуру в каптурі. Кажуть, у нього щуряча морда. Грає на кістяний флейті. Страшну і дивну музику, від якої діти божеволіють. Потім тікають у ліс і зникають.

— Звідки вони приходять? — запитує Ґрунальді зміненим голосом.

— З боку Скелястих Верхів або через Ведмежий перевал. І вздовж Драґоріни.

Якусь мить Останнє Слово дивиться перед себе, потім обережно відкладає надгризену лопатку на стіл і витирає кутики губ шматком хліба. Неквапливо встає:

— Їду негайно.

— Бери коней, — відповідає йому Атлейф. — А коли будеш вдома, пакуйте пожитки, запаси, беріть худобу, всіх домашніх і спускайтеся сюди на зиму. Говори це всім, кого зустрінеш. Нехай ідуть на озеро, за частокіл Дому Вогню. Нехай ніхто цієї зими не лишається сам.

Я допиваю пиво та відставляю перевернутий ріг на стіл. Купання не буде.

— Поїду з ним, — кажу.

Атлейф киває.


Іде дощ. Ми їдемо вздовж фйорду, що тягнеться над озером. Річка тут трохи вужча, шумить внизу ущелини. Мовчимо. Чути тільки постукування крапель об мокру стежку і хрускіт спорядження.

Згори долинає каркання Невермора.

Їдемо ми удев’ятьох: я, Ґрунальді, Спалле і ще шестеро моряків з попереднього корабля. Час від часу доводиться сходити із сідла і вести коней за вуздечку. Занадто круто. Потім, за кілька годин, гори стають дещо нижчими.

Двічі ми натикаємося на голови, насаджені на кілочки над стежкою.

— Браллі та Бралунд, — раптово каже Спалле. — Батько й син. Я їх знав.

Увечері дощ припиняється.

Потім ми їдемо в темряві. Повільно й обережно, але коні спотикаються, з них уже падають жмуття піни.

Ми розпалюємо вогнище над річкою на пляжі, вкритому галькою, між скелями.

Останнє Слово мовчки сидить, дивиться на вогонь і тріщить пальцями. Спалле водить маленьким точильним бруском по лезу меча. Розмірено й зосереджено. Поза цим панує тиша.

Шшшшшзгріііт!

Шшшшшзгріііт!

Ми прислухаємося, чи бува не пролунає з темряви крик, але нічого не чути. Ніхто не верещить, ніщо не крадеться між кущами.

Тільки «шшшшзгріііт!» бруска Спалле. Стукіт копит, зрідка буркотіння і пирхання коня.

І тріск вогню.

Я концентруюся і впадаю в двогодинну регенераційну летаргію. Укрившись плащем і спершись об сідло.

Виступаємо з першим променем сонця.

Збираємося ще в темряві. Часу рівно стільки, щоб відійти на хвилинку в кущі, весь час із мечем під рукою, а потім обмити обличчя крижаною водою з фйорда.

Уже в сідлі жуємо шматочки м’яса і копченого сиру.

Дівчина лежить на стежці зовсім гола. Розкинуті руки й підігнута нога. Їй викололи очі. По світлій, блідо-блакитній шкірі, що контрастує з пурпуровим волоссям, розсипаним навколо голови, повзають мухи.

Ґрунальді зупиняється й не може їхати далі. Один із моряків зіскакує з сідла, на мить присідає біля дівчини, притримуючи меч, потім підводить голову й заперечливо хитає головою.

Останнє Слово на мить прикриває очі з добре помітним полегшенням, їдемо далі.

За кілька годин виїжджаємо з лісу і потрапляємо в чергову долину з озером. Над берегом стоїть оточений частоколом двір. Здалеку видно, що ворота замкнені. Фрагмент частоколу і один із будинків за його межами чорні і спалені.

Ґрунальді кам’яніє в сідлі. Стискає пальці на луці сідла і нервово закушує губу. Це триває лише кілька секунд, після чого він піднімає коня на диби й жене його диким галопом униз. Під’їжджаємо з шоломами на головах і луками в руках. Усередині, на подвір’ї, чути гавкіт і гарчання собак, крики людей. Отже, вони живі, дякувати Богу. Ми не натрапили на чергове місце різанини.

Ворота відчиняються, з них виходить Ґрунальді. Він білий, як стіна: крокує, куди несуть ноги, ніби сліпець, невідомо куди. Іде, натикаючись на каміння, а потім сідає над озером і повільно стягує з голови шолом. Той випадає у нього з рук і з брязкотом котиться між каміння, а Останнє Слово мертво дивиться перед собою.

Ми зіскакуємо з коней. Я рушаю до Ґрунальді, але Спалле хапає мене за плече.

— Не зараз, — бурчить. — Зараз не можна, облиш. Ходімо, дізнаємося, що сталося. Зараз йому потрібно знайти сили жити.

Ми заводимо коней на бруковану каменем площу між плачучими людьми. Хтось приймає у нас віжки, якась жінка зі сплетеним на потилиці волоссям і з мечем на спині подає нам по рогу пива. Її руки тремтять.

Ми запізнилися на два дні. Дівчина розповідає спокійним, але якимось дерев’яним голосом. Посттравматичний шок. Почалося з нападів на мисливців, на поселенців, що живуть вище в горах, і на пастухів. Убили кілька людей, спалили пару будинків. Щось убило в лісі мисливців, одного знайшли повністю спаленим на незайманій вогнем траві. Тому вона притягнула людей сюди, на двір.

Вартували. На ніч замикалися за частоколом. І стерегли браму.

Вислали одного кінного до Двору Кремінного Коня, але він не повернувся.

Потім кілька разів з’являлися Змії на дивних конях. Відганяли їх стрілами. Ті нападали лише під покровом ночі, частіше під ранок. Але не надто запекло. Просто тривожили.

Вдалося вбити трьох або чотирьох.

Вона вирішила, що поселенці приготують човни, спустяться Драґоріною до великого озера і сховаються в садибі Атлейфа. Але наступної ночі Змії підпалили сарай із човнами.

З’явилися страшні туманні потвори і небачені раніше істоти, які виглядали трохи як морські краби із заліза, а трохи — як люди.

Чули, як ночами ті верещать нелюдськими писклявими голосами.

Потім вони почули музику флейти. Дуже сумну і дивну. Собаки вили, коли вона лунала. Один раз вони побачили музИку, який стояв на краю лісу у плащі з каптуром і тримав довгу флейту. Намагалися його застрелити, але він почав крутитися і танцювати серед стріл, що падали навколо нього.

Діти Ґрунальді і ще кілька дітей рибалок і пастухів, які були тоді в містечку, раптом захворіли. Не озивалися, а просто стояли біля частоколу і дивилися в ліс. Лише ті, кому було більше восьми і менше чотирнадцяти років.

А позавчора їх атакували. Мешканці оборонялися цілу ніч, зуміли відкинути нападників і навіть погасити сарай. А вранці виявилося, що всі ті діти відчинили віконниці, вийшли з будинку, в якому їх зачинили, приставили драбину до частоколу й пішли.

До лісу.

Я перепаковую спорядження, частину доведеться залишити тут. Готую мінімальний набір речей. А потім іду до Ґрунальді, який сидить занурений у відчай над озером і намагається зібрати сили для життя. Безцеремонно хапаю його за плече:

— Збирайся, Останнє Слово. У нас немає часу.

Він підводить до мене скам’яніле, мокре обличчя.

— Ми не знайшли жодного трупа дитини, — кажу йому. — Ні в річці, ні в лісі, ніде. Вони їх викрадають, але не вбивають. Це було позавчора. Ми їх наздоженемо.

Він піднімає брови, ніби не розуміючи, що я кажу.

— Як?!

— Я вмію йти по сліду. Навіть винюхувати, як пес, якщо знадобиться. Не відступимо. Бери двох людей і зброю. Не втрачаймо часу.

— Ти підеш зі мною? — запитує він. — У Землю Зміїв?

— Так. Я все одно прямував у той бік.

Загрузка...