Розділ 8 Спалена земля

Сьогодні сонце не зійде

У мертвих очах твого батька,

Вдома — бенкет трупоїдів.

Мусиш сховатися, мусиш піти.

З розпачем стиснеш кулак,

А в грудях — пронизливий біль.

Пісня Зрадженого — Кіренен, невідомий автор, Пісні Кіренену[5]


Ми бігли коридором в абсолютній темряві. Я вже перестав протестувати. Коли Брус потягнув мене в пащу тунелю, я почув, як Ремінь зачинив двері на засув з того боку. Я опинився в пітьмі, що приховувала мої сльози і переляк. Здавалося, що ми біжимо нескінченно довго, а десь високо над нашими головами точилася війна, перекочувався пульсуючий відгомін, немов бурмотіння далекого божевільного океану.

Навколо мене і всередині панувала та сама чорна порожнеча. Я перебирав ногами, оскільки мені наказано було йти. Але я поняття не мав, куди й навіщо.

Мені завжди здавалося, що зненацька опинитися перед обличчям власної загибелі має бути чимось огидним. Я знав, що ніхто не може бути впевнений, як у такому випадку поводитиметься і чи не прокинеться в ньому жах і тваринна жага до життя. Але я не допускав, що можна уникнути смерті, а необхідність жити далі відчувати як страшний тягар.

Моя мати, імператриця, яка вважала мене сином, батько, Аїна, Чагай, Майстер Звірів — усі померли. Їх немає. Навіть Ремінь, Фіалла і Тахела в цю мить, певно, вже були мертві. Померли всі, кого я знав. Мій світ, мій Притулок Хмар пожерла ревуча пожежа.

Я залишився один у задушливій темряві.

І заздрив їм, що вони пішли. Хотів і сам піти Шляхом Угору, слідом за ними, або зникнути в порожнечі, чорній і глибокий, як та, що мене оточувала.

Натомість мені наказали жити.

Імператор. Владика Тигрячого Трону без трону. Кай-тохімон клану Журавля, але без клану. Сам. У темряві. Останній із живих.

Якби не Брус, який мене супроводжував, гадаю, я сповз би під стіну і лежав, доки не помер би від голоду.

Ми бігли довгими коридорами. Коли в них світилися лампади, здавалося, що шлях до міста триває тільки хвилину. Востаннє ж, коли я проходив ними в темряві, здавалося, що вони нескінченні.

Нарешті я почув скрегіт ключа і тихий скрип дверей. Ми увійшли на склад, майже такий же темний, як і коридор. Тільки десь зовні тріпотіло слабке світло, в якому було помітно обриси бочок і тюків, хоча, можливо, це просто мої очі вже призвичаїлися до темряви.

Ми прокрадались у тиші, мовчки. З дорожніми кошами за спинами, у плетених дощовиках. Брус дуже повільно розсунув завісу з намистин, і до нас долинули голоси.

— Що ти там ховаєш?! Що в тебе під рукою, собако?!

Щось із гуркотом впало на підлогу.

— Не чіпайте моїх віршів… — тихий голос, якого я ніколи не чув.

Брус зсунув ремінці кошика і повільно поставив його на землю. А потім взяв свій ціпок і провернув його кінчик. Ціпок розійшовся, і між його частинами заблищала сталь. Брус висунув вістря й акуратно притулив другу частину палиці до стіни, після чого засунув руку за пазуху і вийняв щось, що нагадувало товстий вухналь.

А потім його широка спина затулила мені прохід, тож я не зміг побачити, що відбувається за дверима.

— Ще раз тобі повторюю! Золото, гроші й вино, чужоземний хробаче. І листи. Віддавай листи! Жерці хочуть знати, хто стелився перед чужинцями, хто хотів знатися з брудом не зі своєї касти і хто порушував Кодекс Землі! Усі!

— Листів не можна… — пробурмотів Шилґан Хатьєзид, писар, який сидів за столиком, досі тримаючи в руці тростинний стилус. Вільною рукою він притискав папірець, приховуючи його вміст, немов учень, спійманий на малюванні дурниць.

Два піхотинця низького звання з «Кам’яного» тимена плюндрували приміщення. На підлозі стояв круглий кошик, у який вони скидали сувої з полиць. На них не було важких панцирів, тільки найпростіші сегментовані обладунки. Жоден не вдягнув шолома: мали тільки пов’язки навколо чола для захисту голови і щік.

Один із них тримав старого за волосся, приклавши кинджал до його горла.

Це все, що я встиг побачити, перш ніж Брус увійшов до приміщення.

Змахнув рукою, і короткий клинок шмигнув у повітрі, і водночас блискавично вдарив дивним мечем, власне, шматком палиці з вістрям. Другий солдат мимоволі прикрився рукою, але Брус перерубав її до половини, вирвав лезо з кістки і з огидним хрускотом устромив його солдату межи залізні смуги панцира. Провернув меча і вирвав його. Перший крутився по конторі, тримаючись двома руками за горло, а між його пальцями стікали струмочки крові і крапали на листи й сувої, що вкривали підлогу.

— Обережно! Мої вірші… — шепотів писар.

Брус обережно виглянув на вулицю й роззирнувся.

— Нікого, — прошепотів. Потім повернувся, підхопив одного із солдатів під пахви і витягнув його надвір. Повернувся, підхопив другого за вузли панцира на потилиці і поволік по землі, не звертаючи уваги на те, що той був ще живий і поволі вмирав, давлячись власною кров’ю і вилуплюючи очі.

Я забрав обидва наші кошики й ціпки з коридору, після чого втиснувся в кімнату писаря.

— Добрий вечір, ситаре Шилґан, — привітався я зі старим, який, як завжди, удавав, що не бачить мене, тільки підняв з підлоги чистий аркуш, зрошений крапельками крові, і вмочив стилус у туш.

Я не міг позбутися відчуття, що обов’язково маю прокинутися.

— У нас є шанси, допоки не мине ніч, — заявив Брус, озираючись через плече з порогу. — Ходімо, Арджуку.

Я подав кошик із ціпком і капелюхом, що впав із його голови.

Ми вийшли в ніч, першу прохолодну ніч за багато місяців. Дощ досі падав, але це вже не була страшна злива. Канавами текли потоки каламутної води, і вже було майже світло через іржаву заграву, що пробивалася над пласкими дахами з боку палацу.

— Нам потрібно дістатися до річки, — прошепотів Брус. — У самий кінець торгівельного кварталу за портом.

Я байдуже кивнув.

Ми пробиралися попід стінами. Часом до нас долинало торохтіння коліс, часом — цокіт кінських копит по мокрій бруківці. Тоді ми ховалися, вишукуючи найтемніші кутки в провулках, закапелках або за купами сміття.

Кілька разів вуличкою пробігали солдати зі списами в руках, тоді ми чекали, поки не стихне брязкіт заліза і гуркіт важких, підбитих цвяхами сандалій, надягнутих на звичайні полотняні чоботи з плетеними підошвами.

Ми продиралися крізь порожнє вимерле місто, освітлене лише імлистим відблиском, що нагадував світанок, але світанку не віщував.

Крізь таке місто треба йти зовсім інакше. Ніколи не знаєш, що чекає на тебе за рогом. Брус заглядав за будинки, стежив за околицями і показував мені чергове укриття, до якого я повинен був добігти і там присісти. Перевернутий візок для овочів під стіною, кілька бочок, підворіття.

Лише коли я пробігав таку ділянку і ховався — він добирався до мене і видивлявся наступне укриття. Вночі спустошене місто виглядало чужим, тож я вже давно перестав розуміти, де знаходжуся.

Однак Брус знав дорогу і вів мене впевнено, обходячи стороною всі навколишні храми і порожні площі. Ми йшли якимись двориками, брамами й закутками. Він не зупинявся ні на мить, так наче ходив цим шляхом уночі сотні разів.

Одну площу ми бачили здалеку. Там було повно солдатів у червоній броні «Полум’яного» тимена: піраміди встановлених списів, чорні широкі мископодобні шоломи з номерами бінгонів, надягнуті на охоронні пов’язки, що захищали чоло та щоки.

Вони виганяли переляканих людей із будинків і розділяли їх на площі. Я бачив, як дружин відривають від чоловіків, як зганяють дітей в окрему збиту групку. Поруч стояли три високі жерці пророчиці в червоних плащах і срібних масках, в яких відбивалося сяйво полум’я.

Я бачив, як якогось чоловіка витягають із натовпу і розпинають на криниці, викрутивши руки, а потім перерізають горло. Як жрець збирає кров у жертовну миску, витягає кремінний серп, а потім схиляється над помираючим.

Брус потягнув мене за руку.

— А в моєму дорожньому ціпку теж є зброя? — запитав я його, коли ми сховалися в черговому закутку серед стосів гниючих ганчірок і старих дошок.

— Там є багато зброї. Це ціпок шпигуна. Це меч і ніж, ланцюг і спис. Удень я покажу тобі, як їх знайти. Сьогодні повинно вистачити меча. Вгорі є мідне кільце. Усе, що над ним, — це руків’я меча, тільки треба його провернути.

Ми бачили трупи. Порубаних мечами кінноти, з перерізаними шиями або повішених, що з чорними обличчями колисалися під дощем.

Щось у мені надломилося лише тоді, коли я побачив, як ґвалтували дівчину, як вона рвалася в подертій сорочці, розіпнута на прилавку. Четверо солдатів тримали її за руки і ноги. Дівчина вила і кликала на допомогу.

Я встиг вийняти меч тільки наполовину, коли Брус схопив мене за зап’ястя і знерухомив, викручуючи руку.

— Не можна, тохімоне, — видихнув мені у вухо. — Усі вони загинули не для того, щоб ти віддав життя в сутичці з першими ліпшими солдатами. Це їхня ніч гніву. Повертається Кодекс Землі. Сьогодні вони зірвалися, щоб завтра цілий світ тремтів від страху. Вони правлять страхом, Арджуку. Ти ще побачиш і жорстокіші злочини і теж нічого не зможеш зробити. Зараз вони зайняті. Це добре, бо означає, що ми можемо пройти непоміченими.

Він тягнув мене через вмираюче місто і не дозволяв ні на мить передихнути. Навіть коли ми побачили наших солдатів. Ми саме перебігали пласкими дахами неподалік, і я все бачив згори.

Наших. З маранахарського «Блискавичного» тимена, у жовтих панцирах, з чорним тигром на щитах, без домальованих подвійних місяців або знаків Підземного Лона.

Їх було небагато. Неповна сотня. Обороняли сходи храму. Навіть не знаю, що це був за храм, але точно не Підземної Матері.

Білий, прикрашений колонами і барельєфами на фронтонах. Я бачив рівну стіну жовтих щитів, що наїжачилися списами в кілька рядів, барикаду з возів, прилавків, діжок і розбитих скульптур біля воріт храму, як останню лінію оборони. На сходах перед ними лежали гори трупів у чорних і червоних панцирах.

У вуличках навколо храму вже юрмилися щитоносці, присівши за своїми великими щитами, а за ними було помітно, як готуються лучники. Піхота піднімала мечі, а дикий вереск: «Іфрія! Іфрія!» підносився в небеса.

— Це наші люди! — кричав я на Бруса. — Наші! Ми повинні бути з ними! Повинні збирати їх навколо себе, адже вони б’ються за те саме!

— Вони загинуть! — гаркнув Брус. — Поглянь на лучників. Порахуй їх. Поглянь на колісниці на тій вулиці. Поглянь на «Кам’яних», що встановлюють онагри на тому боці площі! Подивися на запалювальні снаряди на тих возах! Чим їм допоможуть двоє людей?!

Потім потягнув мене далі.

Тієї ночі ще кілька разів ми бачили тих, хто боровся. Їх завжди було мало, а супроти них завжди стояло багато.

Тоді я вперше побачив справжню мужність.

Кільканадцятеро солдатів, які згрупувалися посеред площі, відгородившись трохи нахиленими щитами і списами, що стирчали на всі боки у строю «мушлі», а навколо — кіннота, що засипає їх дощем стріл.

Бачив я й тих, хто тікав. У побитих обладунках, вони вели під руки кульгаючих товаришів, тримаючи мечі в іншій руці, рубані незліченними ударами вершників, що налітали зненацька. Людей, які продовжували стояти, хоча їхні тіла виглядали посіченими.

Бачив я й напади пустельних колісниць. Вони кидалися, мов скорпіони, виставивши жала. Уперше в житті я почув тоді страшний свист обертових кіс, прикручених до осей коліс. Побачив, як тікає людина, повз яку проноситься колісниця, і як вона на бігу розпадається на шматочки в хмарі крові, що забризкує все навколо. Стіни, бруківку, моє обличчя. Я дивився на це, сидячи за якоюсь бочкою, і відчував, як дощ стікає по моїх щоках разом з його кров’ю і моїми слізьми.

І зовсім несподівано ми побачили Нагель Іфрію. Вогонь Пустелі.

Вона танцювала на кам’яному мосту над каналом. Крутилася, немов веретено, з широко розставленими руками і закинутою назад головою, з якої спав каптур, а червоний переливчастий плащ, як у моєму сні, злітав навколо неї, ніби яскравий сніп або крила комахи. Вона була самим рухом.

По обидва боки від неї сиділи два бойові леопарди, що невпевнено облизувалися і роззиралися навкруги.

Брус схопив мене за комір і затягнув униз за стінку.

— Я повинен побачити її обличчя!

— Осліпнеш! — прошипів він.

Хтось біг уздовж каналу.

Пророчиця зупинилася й відкрила рот, а потім видала страшний високий звук, від якого в мене позакладало у вухах. За мить він стихнув, хоча її рот досі був роззявлений і вона кричала, але її крик я чув уже десь усередині. Я прикрив голову.

Людина, яка щойно бігла, раптово спалахнула, немов її обілляли олією з лампи, і перетворилася на полум’я. Полум’я, що кричало і вигиналося, з вогняними руками і ногами, якусь хвилину воно металося берегом, а потім із шипінням звалилося у воду.

І все ж крізь палахкотіння я побачив її обличчя.

Страшне обличчя чи то жінки, чи то чоловіка, божевільне, з палаючими золотом очима.

Я не осліп — може, тому, що вона не глянула на мене.

А потім вона знову закрутилася, накинула капюшон і розчинилася в темряві вулички, а обидва леопарди побігли за нею.

Я вирвався від Бруса.

— Я міг її вбити, сину Полинника! — гаркнув я. — Я міг закінчити все тут і зараз!

— Ти навіть не встиг би добігти, — сказав він. — Якби її можна було так убити, я сам зробив би це, а потім приніс би тобі її голову. Вже давно.

Ми продовжили продиратися крізь страшне й чуже місто. Бачили, як то тут, то там спалахували пожежі, чули, як гудуть кулі запалювальних снарядів, що вистрілювали одна за одною в небо, та кричать сотні горлянок. Не знаю, як довго це тривало. Не знаю, спав я чи біг наяву.

Нарешті ми дісталися річки.

Це була вже не та напіввисхла річечка, яка перетворилася на ледачий струмочок, що точився крізь багнюку.

Зараз вона була темною спіненою масою, що з плескотом тягнула за собою бочки, сміття, зірвані човни й тіла убитих. Вдалині було видно, як в порту горять, стикаючись, кораблі, було чути відгомін битви.

Брус знайшов якийсь кам’яний сарай із порослим травою дахом і задзенькав ключем, відчиняючи маленькі дверцята. Загуркотів ланцюг. Найближчі будинки стояли тихі й темні, ніби їх мешканці спокійно спали.

Я увійшов, а точніше, заповз усередину, між бекаючими в темряві вівцями, чув хрумкіт, з яким вони жували сухе сіно. Брус розгріб лайно і прілу солому на підлозі, а потім підняв кляпу і раптово занурився кудись під землю. Я поповз слідом, тягнучи обидва кошики, чіпляючись за все підряд ціпком, шурхочучи плащем і раз у раз гублячи капелюх.

Ми йшли кам’яними сходами. Стіни теж були кам’яними і вологими. Кожен крок відбивався від них луною. За мить ми зупинилися. Було темно, але я відчував, що це якийсь великий підвал, в якому стоїть вода. Чув, як зі стелі падають краплі.

Затріщало кресало, потім, мружачись від світла лампи, я побачив орлине обличчя Бруса і його долоні, а за мить — усе приміщення. Воно було досить великим, з дугоподібним склепінням, усю підлогу займав басейн, в якому коливався весловий човен — такий, з яких селяни торгували на річці. Довгий, із дахом, розтягнутим на бугелях від носа, і з квадратним балдахіном на кормі.

— Іди на ніс, пане, — прошепотів Брус. — Ляжеш під полотном і поспиш. Там є сухі ковдри, рушники, навіть їжа і напої. Треба відпочити. Пливтимемо аж до світанку.

— І куди ти хочеш плисти в цьому підвалі?! — запитав я.

— Довірся мені, Арджуку. Попливемо. Поспіши, лампа зараз згасне.

Я зійшов на човен і витягнув ноги. Тканина на носі була натягнута так високо, що там можна було навіть сидіти, не торкаючись головою даху.

Брус відв’язав швартові і взяв весло, що стояло під стіною. Тоді лампа і справді згасла. Темрява, що запала тепер, була ще більш непроглядною, ніж раніше. А потім Брус потягнув за якийсь ланцюг. Пролунало торохкотіння і шум води — перед нами з’явилася щілина, крізь яку увірвалося слабке нічне світло.

Передня стіна підвалу повільно відчинилася, і вода, що заповнювала басейн, із шумом потекла похилим кам’яним, вимощеним квадратними плитами жолобом прямо в річку. Виглядало це як відплив дощових вод. До річки було невисоко і недалеко. Завдяки грозі. Ми спустилися ледве на кілька кроків, і ніс нашого човна вдарився об воду. Двері в кам’яній стіні над річкою раптом зачинилися, тож я не зміг би сказати, де вони знаходяться. Бачив тільки стіну і кущі з травою, що росли просто зі стіни.

Брус штовхнув кермо, і човен пішов за течією.

Деякий час я сидів, дивлячись на вогні, що розливалися на березі, чув крики, що лунали десь із темряви, і роздумував, чи побачу це місто ще колись.

Увесь час було чути рівномірний гуркіт сигнальних барабанів. Він лунав над водою і пульсував у повітрі.

Брус вилаявся.

— Змінили мову барабанів, — сказав він. — Нічого не розумію. Це не наші коди.

Він мав рацію. Я теж нічого не розумів, хоча знав мову барабанів краще за багатьох офіцерів. Я знав три мови барабанів, у тому числі найтаємнішу, але все одно нічого не розумів. За винятком одного слова. Вони не змінили одного слова, яке раз у раз повторювалося у повідомленні. «Тенджарук». Перевернутий Журавель.

Це я.

Моє ім’я.


Човен стрімко плив за течією. Брус керував, майже не використовуючи весла. Час від часу він дозволяв йому крутитися в потоці і безконтрольно дрейфувати кормою вперед, щоб той не привертав уваги серед стовбурів, дошок, бочок і різноманітного сміття, що пливло навколо.

Одного разу над нами пролетіли кілька випадкових стріл і з плюскотом попадали у воду. Потім у річку, недалеко від нас, із шипінням упав запалювальний снаряд з якоїсь катапульти і розлив навколо себе палаючу пляму вогню, але не думаю, що стріляли в нас.

Цього разу вперше за довгі місяці, погода була на нашому боці. Там, куди не дотягалася іржава заграва пожеж, стояла смоляна темрява, дощ лив увесь час і приховував плюскіт води, а річка, що зробилася широкою, стрімкою й наповнилася сміттям, унеможливлювала будь-який контроль.

У якийсь момент нас віднесло під лівий берег, де палав вогонь, а на його тлі було видно солдатів у шоломах і зі списами в руках. Однак Брус лише накинув на себе підмоклу ганчірку, що лежала на паланкіні, і ліг навзнак. Завішаний темно-коричневою тканиною, наш човен перетворився на довгасту безформну тінь, схожу на стовбури, роздуті трупи корів і тіла мертвих, що пливли вниз по річці.

Солдати навіть на нас не глянули.

За якийсь час я перестав виглядати з-під навісу. Ліг на дні, поклавши голову на згорнуту ковдру, та вирішив поспати, але так і не зміг.

Відчував, що зараз найкраще не думати. Ні про що, що не стосується теперішнього моменту. Так, як робив Брус. Принаймні він справляв таке враження. Коли зустрінемо патруль — думати лише про те, як пройти повз нього, сховатися чи повбивати солдатів, і, теоретично, що можна зробити з тілами. Поки у нас є човен, плисти і думати лише про воду, річку, кермо і весло. Коли зголодніємо, подумати про те, як добути їжу. Ніколи про те, що буде далі. Ніколи про те, що трапилося. Нічого такого не існує. Існує лише те, що є зараз. Я не імператор, не володар світу, не сирота і не втікач, за яким женуться орди збожеволілого війська. Я лише той, хто пливе річкою. А потім, імовірно, той, хто йде крізь ліс.

Не більше.

Брус теж утратив цілий світ. У нього теж були друзі, родина, він теж був кірененцем, як і я. Але здавалося, що його цікавить лише те, як пробратися крізь місто. Як знайти човен. А зараз — як непомітно прослизнути рікою і вибратися із зони сутичок. І ні про що інше він не думав.

Ми пливли за течією на захід. Я знав, що селища, споруди і господарства тягнуться за містом цілими милями обабіч річки. Але течія була стрімкою, і я сподівався, що до світанку ми встигнемо доплисти до безлюдних районів.

Я не знав, де ми знаходимося, не знав також, як довго ще до світанку.

Почувався я так, неначе сидів на кошику, повному лютих звірів. Знав, що вистачить одного необережного руху — і кришка впаде і цей жах вирветься назовні. Зараз моя голова була саме таким кошиком. Він стояв десь у моїй свідомості, а звірі всередині нього вили, штовхалися і пхали кришку.

Не думати. Не підпускати до себе весь кошмар того, що сталося. Не охоплювати цього розумом. Не думати ні про кого з близьких. Нехай вони живуть у моїй голові, нехай у моїй пам’яті палац ще стоїть, нехай птахи ще блукають у траві, нехай мої дівчата ще сидять на терасі із сітарами в руках. Нехай відвар настоюється у вигнутих мідних чайниках.

Десь у моїй пам’яті.

Десь у моїй голові.

Існує тільки це або повна уламків каламутна вода навколо й плетена тканина над головою.

І нічого більше.

Ми пропливали повз мости, набережні і тракти, що спускалися до річки, а ще водопої та маленькі пристані. Тут нас точно ніхто не міг помітити, тому Брус заблокував кермо і веслував, немов божевільний, то з одного, то з іншого борту. Він воював за кожен момент темряви і за кожен крок, що віддаляв нас від міста.

Нарешті рух, плюскіт і морок здолали мене — я провалився в неглибокий сон, хоча мені здавалося, що я не сплю і чую кожен сплеск, шум дощу і крик нічного птаха.

Мене розбудив різкий шурхіт і шелест біля борту. Наш човен глибоко увійшов в очерет. Річка тут була мілководна, а небо вже світлішало. Я різко сів і повернувся. Брус відштовхнувся веслом від дна, а на даху паланкіну лежали оберемки свіжозрізаного очерету.

Ніс човна розсував стіну світлих стебел, і за кормою річку вже ледве було видно з-за очерету.

Я відкрив рота, але Брус жестом наказав мені мовчати. Нарешті човен зупинився. Мій провідник зняв штани і чоботи, а потім в одній пов’язці на стегнах зійшов у воду, і, намацуючи дно ціпком, зник в очереті.

Повернувся за якийсь час і видерся на борт.

— Треба було перевірити, чи тут нікого немає, — заявив він.

— Розвиднюється, тож ми перечекаємо тут день. Коли настане ніч, знову рушимо. Чим далі зуміємо відплисти на човні, тим краще для нас.

Він сів і витер ноги.

— Є речі, які тобі потрібно запам’ятати. Твоє ім’я — Арджук Хатармал, як і під час наших вилазок у місто; мене, як і тоді, звуть Тендзин Бирталай, і я — твій дядько. Ми обидва — збіднілі сіндари з невеликого містечка. Ми ніколи не використовували цих імен, тому вони безпечні. Ми обидва родом з Камірсару, що біля підніжжя гір Камір. Ти щойно закінчив навчання у писаря Шилґана Хатьєзида, яке дозволить тобі скласти іспити на чиновника низького рангу. Але твоя амбіція — служити писарем і службовцем Червоної Вежі та храму Підземної Матері. Тому що найважливіше для тебе — справжні амітрайські традиції. Я забрав тебе з міста, оскільки твій батько хворий, тож тепер ми повертаємося до Камірсару. Якщо вдасться. Революція застала нас у місті.

— Як звуть мого батька? — запитав я по суті, з усіх сил намагаючись не думати про власного батька.

— Узір Хатармал. Мати звуть Уфією Кидиржим, але вона вже мертва. Померла, коли ти був дитиною. У тебе є ще брат і сестра. Ось лист, який ніби написав до тебе твій батько. Там під різними приводами перераховані всі імена та прізвища всіх членів твоєї родини. Ти повинен завчити їх так, щоб пам’ятати навіть уві сні. Мусиш запам’ятати ще багато речей. З цього часу я не розмовлятиму з тобою як належить. Не назву тебе благородним принцом, тохімоном, імператором. Є речі важливіші за культуру і ввічливість. Знай, що, незважаючи на те, що часом мені доведеться тебе лаяти, висміювати, а може, і карати, я залишаюся твоїм підданим і бачу в тобі тільки імператора. Якщо ти отримаєш трон назад або якщо ми опинимося в безпечному місці — можеш віддати мені наказ, і я заплачу смертю за всі прояви неповаги, які допущу. Однак нам потрібно бути розумнішими за наших ворогів. А тому ми не промовимо ані слова кірененською. Не практикуватимемо цивілізованих звичаїв, таких як купання, відпочинок після сніданку, споглядання красивої природи або читання. Не молитимемося Творцеві і не дякуватимемо йому, навіть коли побачимо найкрасивіші краєвиди на світі. Ми — амітраї з Амітраю, тож уважаємо все це чужоземними слабкостями і чужими звичаями, яких не розуміємо. Красою ми вважаємо степ, кінний галоп і перемогу Підземної Матері, яка усуне всі відмінності і приведе до того, що все стане єдиним. Усе, чого немає в Кодексі Землі, ми вважаємо зайвим і поганим. Тому ми й бровою не поведемо, коли ми побачимо, що хтось плюндрує будь-який храм, спалює книги або розбиває скульптури. Ми не звернемо уваги, коли при нас відбиратимуть у людей свободу і людяність. Ми навіть не розуміємо, що це таке. Для нас свобода — це покора Праматері, а честь — завзяття у виконанні обов’язків. Пам’ятай про це. Пам’ятай увесь час.

— Зараз мені потрібно піти, залишаю тебе тут. Я мушу глянути, де ми і що відбувається навколо. Чи стоять на дорогах патрулі, чи тривають іще битви. Чи вдасться купити їжі. Я повернуся. Найпізніше — до полудня. Однак, якщо не повернуся до ночі, зіштовхни човен на воду і пливи за течією. Зупинки роби тільки в прихованих місцях. В очереті, на островах або у вузьких рукавах. Не розводь вогню. Їжу споживай холодною або підігрівай над гнітом лампи. Удень спи. Пливи або йди тільки вночі. Не розмовляй ні з ким і не дозволяй себе побачити. Якщо тебе помітить одна людина — убий її. Якщо більше — тікай. Якщо нічого не трапиться, за десять ночей ти повинен дістатися до Саураґара. Тоді знайдеш тракт і підеш на схід. У стінці мого кошика знайдеш шматок порожнистої тростини, всередині — список місць, до яких тобі треба дійти, і людей, які можуть тобі допомогти. Це все. Але я повернуся.

Повернуся до полудня. Не сходь на берег. Якщо когось почуєш, не рухайся. Кожен, хто живе над річкою, розпізнає звук руху човна. Якщо треба буде до вітру, це теж роби у човні. Якщо захочеш їсти або пити — тут є запаси. І не пий води з річки. Гроза викликала паводок, а війна скинула в річку забагато трупів. У воді може бути зараза.

Після цих слів він узяв ціпок, вузлик зі штанів, чобіт і шкарпеток, який підклав під жорсткий капелюх мандрівника, а потім накрив мене старою рибальською сіткою від навісу до самого носа, після чого вплутав у неї стебла очерету.

— Якщо тобі все ж знадобиться вийти, сітка надрізана з одного боку, — сказав він, а потім узяв капелюх, наче кошик, наповнений речами, закинув на плечі ціпок і, притримуючи його однією рукою, увійшов в очерет.

Я залишився один.

На човні було достатньо місця, щоб обережно пройти на корму і там присісти під захистом навісу й сітки на зручній лавочці. Я міг дивитися між стеблами на річку, закриту стіною очерету, а якби захотів лягти, міг би заповзти під дуги на носі й заснути.

Я знайшов кілька великих бутлів з водою і пальмовим вином, сушене козяче м’ясо, копчені сири, хліб, медові сливи та різні інші речі.

Трохи підкріпився, хоч і не відчував голоду. Радше почувався хворим. Захотів чарку горіхового відвару, але не був упевнений, чи є тут горіхи, чарки і тигель. І не хотів розводити вогню без потреби.

Я сидів на лавці, немов у очеретяній альтанці, жував сливи і нічого не міг вдіяти з тим, що нарешті усвідомив увесь жах ситуації. Кришка кошика відлетіла, і мої кошмари вибралися назовні. Я бачив їх усіх. Цілий хоровод облич. Таких, якими я їх запам’ятав, і те, як мала виглядати їхня смерть. Голову Аїни, яку тримали за волосся солдати. Заколотого списами мого бідного брата, який звик до сітари, а не до меча. Моїх нещасних служниць, яких ґвалтували десятки смердючих гірше за козлів солдатів у забризканих кров’ю обладунках, а потім зарізали тупими, щербатими піхотинськими мечами. Палаючі завіси Будинку Цинобри, зів’ялі й почорнілі квіти й квітучі гілочки, намальовані пташки, що відлітали разом із сажею та язиками полум’я.

Уже не буде Свята Вітру? Тисяч повітряних зміїв, яких запускали з першими теплими поривами вітру? Не буде Свята Приходу Сонця посеред морозної зими? Величезних багать, розведених на снігу? Танців навколо вогню? Не буде Дня Літніх Весіль? Нічого, окрім нескінченних кривавих жертв і молитов біля підніжжя Червоних Веж? Тільки свята родючості і свята Підземного Лона на кожен випадок?

Відчай триває недовго. Здається, він вигорів у мені вже раніше. А потім все моє нутро ніби завмерло. Я не знав, чи батько мав рацію, вважаючи, що я зможу повернутися за якийсь час і повернути це все до життя. Але я був упевнений, що спробую або помру, намагаючись це зробити.

Від нудьги я оглянув ціпок, але мені не вдалося до кінця розгадати, як він працює. Я вмів вийняти меч, мені також вдалося зробити так, щоб з іншого кінця вискочило вузьке вістря, перетворюючи ціпок на спис, але більше я нічого не знайшов.

Також я оглянув свій дорожній кошик. Там можна було знайти те, що люди зазвичай беруть у подорож і з чим міг би мандрувати Арджук Хатармал, синдар з Камірсару. Трохи білизни, теплий каптан, плащ, чоботи — одні запасні, другі повстяні, на зиму — військові підковані сандалі для вдягання на взуття, рушник, ковдра, ложка, металеві щипчики для їжі, маленький ніж, кубок, скринька для письмового приладдя. І моя залізна куля бажань. Подарунок Ременя, який Фіалла з Тахелою поклали в мою торбину. На випадок, якщо мені стане сумно, а їх не буде поруч, щоб мене втішити.

І тільки тоді я розплакався, сидячи над відкритим кошиком і стискаючи кулю в руці — так, як робив це все своє життя.

Навіть якщо я повернуся на чолі війська, зруйную Червоні Вежі й покладу мерзенну голову Нагель Іфрії на могилу батька, відбудую палац і Притулок Хмар, хіба вони повернуться? Вийдуть одне за одним із туману і сядуть біля мене на патіо?

Встало туманне сонце, а я сидів у човні.

Чекав.

Коли настав ранок, я раптово почув спів.

Якийсь селянин, може рибалка, плив на човні вздовж очерету. Я чув, як скриплять його весла і як сам він наспівує просту, нудотну пісеньку про рибальство і про те, як він віднесе найкращу рибу додому, до своєї коханої. І що риба прекрасніша за коштовності, яких у нього немає й бути не може, тому що він бідний. І що рибу можна з’їсти, а коштовності холодні, тверді й не наповнюють живіт.

Я розчулено усміхнувся. Там точилася війна, жерці перерізали людям горлянки, горіли міста і падали трони, цілими ночами під небесами лунала чужа пісня барабанів, а він робив своє. Ловив рибу. Потім нагодує свою кохану, а решту віднесе на базар. Інші напхають животи й далі битимуть, руйнуватимуть і палитимуть, і ніколи не зрозуміють, що можуть це собі дозволити тільки тому, що він нічого не палить і нікого не вбиває, а лише ловить рибу.

Я трохи розсунув очерет, вплетений у сітку, щоби на нього подивитися.

Він склав весла і вийняв довгу жердину з гаком на кінці, яку занурив у воду. Мені стало шкода бідного темного дурня, який шукає свої пастки на крабів і молюсків не зважаючи на те, що була гроза, вчора річкою пройшла хвиля повені, тягнучи військове сміття, тож ті його пастки й сітки розбилися або пливуть тепер до моря.

Однак рибалка щось знайшов і тепер тягнув це до свого човна, продовжуючи наспівувати крізь зціплені зуби.

Я придивився уважніше, і виявилося, що веселий рибалка тягне… труп. Йому вдалося підтягнути тіло до борту і прихопити за шию, після чого він, стогнучи, перевернув його на спину і розщебнув пояс, закинув його в човен, обшукав одяг, обмацав шию і знайшов якийсь амулет, який за мить теж стукнувся об дошки човна, а потім зняв також сандалі і штовхнув труп своєї жердиною, відсилаючи його у дальший шлях за течією.

Мені стало недобре. Я побачив, як він, і далі наспівуючи, повеслував до наступного дрейфуючого по річці тіла, позначеного, немов щоглою, довгою стрілою, що стирчала зі спини. Вийняв складений ножик, зрізав стрілу і зняв із мерця жовту куртку маранахарського тимена піхоти. Замислено засунув палець у дірку від стріли, наче прикидаючи, чи є сенс її зашивати.

Я довго дивився, як він плаває туди-сюди по річці, дивився зі змішаним почуттям презирства та співчуття.

Він обкрадав трупи, але що для нього означали якісь битви в місті? Що йому до того, чи й надалі правитиме імператор, якийсь там кірененець, який хотів побудувати кращу країну, але не зміг, чи відтепер головуватиме якийсь там Кодекс Землі, підземний культ, а владцями стануть не імператорські чиновники, а жерці в масках? Чи це все означає, що дармові сандалі й куртка повинні проплисти повз нього? Ані імператор, ані жерці ніколи не дали йому сандалів. Їх йому дав мертвий солдат. Зараз він вдягне їх на старі полотняні чоботи і не тільки стане елегантнішим — ці чоботи прослужать йому набагато довше. Решту він продасть і зможе купити собі дурри, хліба або м’ясистих грибів. Або деревного вугілля на зиму. Або олії.

Так це виглядало, і не було жодної різниці, подобається це мені чи ні. До того ж мені здавалося, що якби цей славний рибалка знав, хто сидить за декілька кроків від нього в очереті, то заробив би набагато більше. Тому я тримав у руках свій ціпок мандрівника з трохи виставленим вістрям напоготові.

Рибалка за якийсь час відплив, і я знову лишився на самоті. Що довше я так сидів, то сильніше відчував, як у мені наростає занепокоєння. Я боявся і за Бруса, і за себе. Не міг сказати, як довго його вже не було, але мені здавалося, що довго. Але, що б не трапилося, мені все одно довелося б чекати ночі, аби відплисти. Тільки я поняття не мав, куди саме.

Минуло трохи часу, і я знову почув шум, плюскіт води і постукування кроків по дошках палуби. На цей раз річкою сунула двопалубна галера. Я лежав абсолютно нерухомо і спостерігав крізь очерет. Уже було чітко чутно барабанний бій і свист батога під палубою, ряди весел рухалися рівно, як плавники якогось морського створіння, а ніс різав хвилю, щохвилини відкриваючи спрямований уперед залізний таран. На верхній палубі стояли солдати з луками, готовими для стрільби, й уважно вдивлялися в берег. У кошах палав вогонь, біля двох баліст на носі й кормі екіпаж чекав лише на наказ.

Я лежав, наче заєць, переконаний, що стукіт мого серця за мить заглушить їхній барабан.

Один із солдатів раптово натягнув лук, і стріла свиснула в очереті, поціливши в те, що здалося йому підозрілим. Стрілець указав на те місце другою стрілою, яку тримав у руці, а його сусід розсміявся.

Ще вчора всі ці галери належали моєму батькові. Сьогодні вони були кораблями ворога.

Галера відпливла швидко: минуло небагато часу, і барабан та удари весел об воду стихли, і стало чутно тільки спів птахів, шурхіт очерету і плюскіт води.

Може, Брус залишив мене одного?

Моя важливість самому мені здавалася сміховинною. Вона існувала, поки стояв Тигрячий Палац, поки навколо мене крутилися сотні вірних мені людей. Поки в мене були гвардійці, кодекси старих майстрів, учителі. Але зараз?

Я був лише підлітком. Я справді тільки й міг, що стати писарем у храмі. Як мені відвернути те, що сталося? Кого я міг підняти за собою і до чого повести?

Сам Брус зумів би десь сховатися і вижити. Я ж був для нього лише тягарем.

Я довго сидів, пригнічений цими роздумами, а потім мені стало соромно. Соромно від того, що сказав би батько, якби почув мої думки.

Що сказав би Ремінь? Невже десять років у Будинку Сталі минули намарно?

Нагель Іфрія теж не мала нічого. Вийшла з пустелі, де не змогла б вижити ані людина, ані тварина. І за півроку розвалила тисячолітню імперію вщент, перемогла нас усіх, схованих за стінами палаців, багатих знаннями сотень кірененських мудреців, оточених озброєними до зубів солдатами.

А вона мала менше, ніж нині маю я.

Можливо, вона вміла Діяти. Можливо, відшукала втрачені імена богів. У неї була ця її Підземна Матір. Я теж маю своїх надану. Є в мене і мудрість невідомого Творця, і Шлях Угору. Там, на півночі, де колись був Кіренен.

Я вирішив, що Брус не повернеться. У такому разі я піду його шукати. Я — кірененець. Я — з клану Журавля, тож не залишу його. Так мені наказує честь воїна. Якщо він загинув, повернуся сюди, сяду на човен і попливу далі. А потім кину його і піду на північ. Ночами, як він радив. Через Гострі гори. Побачу на власні очі долину Чорних Сліз. Знайду місце, де колись стояв замок Журавля — Володаря Вогню, маєток мого роду. Навіть якщо там уже немає кірененців, духи місцевості вціліли. Дрімають у горах, скелях і ущелинах. Покличу наших надаку і від них почерпну силу. Сховаюся в горах і шукатиму імена богів. А потім повернуся і знищу Іфрію.

Я вирішив чекати до сутінок, а потім вирушити по слідах Бруса. Пополудні я почув голос барабанів. Знову нічого не зрозумів, крім трьох перекручених слів, які здалися мені схожими на «річка», «три» і «ланцюг».

Я настільки переконав себе у загибелі Бруса, що коли той повернувся — не міг повірити, що це він. Тим паче, що він прослизнув між очеретом майже безшумно. Раптом біля носа човна виросла темна фігура, тож я підхопив ціпок, висуваючи клинок, і вдарив його в шию під підборіддям.

Він відбив удар власним ціпом і впав спиною у воду. Скочив, зловив капелюх і люто на мене поглянув:

— Це лише я! Якби я мав погані наміри, ти точно вже був би мертвий. Мене було чутно кроків за десять!

Закинув у човен мокрий вузлик, який ніс в іншій руці, і сам заліз усередину.

— Ти чув барабани?

— Так. Після заходу сонця збирався йти за тобою.

Він завмер зі штаньми в руках.

— А як ти збирався мене шукати? І навіщо? Якби я не повернувся, це означало б, що я мертвий, або, що гірше, зрадив тебе. Ймовірно, мене схопили, а отже, за якийсь час я все розповім під тортурами. У будь-якому випадку, ти повинен був негайно тікати.

— Чому ти кажеш, що зрадив би?

— Ти не бачив тортур, а я бачив. Люди можуть протриматися більше або менше, але нерозумно вважати, що вони не зламаються. Коли хтось близький потрапляє до рук ворога — відразу знай, що він розповість усе, що знає. Так безпечніше. У разі чого я намагатимуся загинути чи заподіяти собі смерть, але ніколи невідомо. А зараз спробуй поспати. Попереду ціла ніч. Що гірше, вона остання, яку ми ризикнемо провести в човні.

— Чому?

— Куди йшло повідомлення, якщо його відправили цим шляхом?

— Могло бути загальним. «Для всіх вух». Якщо Нагель Іфрія захопила владу, то вона розішле безліч таких повідомлень.

— Для цього воно занадто коротке. Інший варіант?

— Отже, пішло до гирла. До форту в Ченджабаді.

— А це означає, що вони хочуть закрити річку.

Я розсміявся:

— Як можна закрити річку?

— Вистачить трьох галер, які стали б на якір одна неподалік від іншої. Поставлять їх носом до течії і кинуть якорі. А потім з’єднають борти ланцюгами. Між бортами повних лучників кораблів живим не пропливе ніхто.

— Одна галера вгору вже пропливла… — сказав я. — Ти щось дізнався?

— Тут неподалік є селище. Я спостерігав за ним із укриття. Це вільні з низьких каст. Тобто були вільними до вчорашнього дня. Переважно гіруки та карахіми, дві заможніші родини афраїмів. До них дійшли тільки чутки, що повертається Кодекс Землі. Дружини родовитих амітраїв одразу почали виходити і влаштовувати собі Будинок Жінок. Інші вантажать речі на вози і готуються тікати. Кажуть також, що гнів Підземної Матері ще не вщух і що в тих, хто піддався чужоземним модам, релігіям і порушує Кодекс Землі, є останній шанс, щоб навернутися. Якщо запізняться, посуха повернеться, а їх знесе Вогонь Пустелі. Але все це лише плітки. Ніхто не знає, що буде далі. Дехто готує запаси, щоб віддати їх жрецям, інші закопують їх у землю. У будь-якому випадку, корчмар уже розбиває бочки з пивом і пальмовим вином. Жерці ще не прибули.

— А що вони питимуть?

— Воду і молоко. Підземна Мати не дозволяє нічого, що дає «неприродну і грішну» радість. Навіть приправляти нічого не можна. Не можна й полегшувати собі життя. Ти повинен зосереджено, поважно і важко працювати на славу землі і готуватися до битви, щоб відвоювати її спадок.

— Так, аби все стало єдиним, — закінчив я.

Hafram akydyl. Ти сказав правду, — відповів він і усміхнувся із задоволенням. — Я думав, ти краще знаєш релігію імперії.

— Знав. Але саме цю не дуже добре. Я на неї не звертав уваги, бо вважав, що вона вже не повернеться.

— І ти помилився, — сумно зауважив він і ліг. — Тепер треба поспати.

— Ситаре Тендзин?

— Так?

— Куди ми прямуємо?

— Якомога далі. А куди б ти хотів відправитися?

— За Гострі гори. У Кіренен. Додому.

Він сів у човні.

— Це погана ідея. Там на тебе вже чекають. Це було легко передбачити. Ба більше, в цьому немає сенсу. Там тільки дика знищена провінція, де не живе майже ніхто з наших земляків. Трохи плантацій, кілька доріг і одне місто-порт. Канґабад. Відбудований наново, вже як амітрайське місто. Усіх виселили. До Кандару, на річку Фіґісс, у степи Оссіру. До Кіренена пригнали інших. Тепер це канґабадська провінція. Уже немає Кіренена.

— Тоді куди?

— За межі відомого світу, туди, де закінчуються мапи. Туди, де ніхто тебе не знайде.

— Не скажеш мені?

— Скажу. Але не сьогодні. Чим менше знаєш, тим краще.

Усю ніч ми обережно безперервно пливли під самим берегом: тихо і повільно. Від повороту до повороту. Усі очі вигляділи, щоб перевірити, чи не колихаються на річці галери, з’єднані ланцюгами. За якийсь час мої очі призвичаїлися до темряви, але все одно я почав бачити задерті носи кораблів у кожному острівці очерету і в кожній високій хвилі.

Світив лиш один місяць, Тахім, тож ніч була темною. Ми прислухалися, самі спілкувалися на мигах або найтихішим шепотом.

Голос розноситься по воді, тож ми хотіли вловити кроки на палубі, плюскіт води біля ланцюгів якоря, брязкіт зброї, відгомін розмов.

Коли небо на сході почало сіріти, ми запливли в гирло якоїсь невеликої річки і сховалися під навісом високого берега. З іншого боку нас мало затулити гілля верби й очерет, але ми все одно накрили човен сіткою, в яку вплели лози і стебла очерету, поки та стала невидимою. Куди сягав погляд, нікого не було, а на березі тягнулися болота, купи дерев і трави — поруділі, спалені засухою.

Я так утомився, що ледве зміг щось з’їсти. Шматочки сушеного м’яса і сир ніби росли у мене в роті, а коли я ковтнув з бутля — мої повіки опустилися самі собою. Я заповз під навіс і заснув, перш ніж зійшло сонце.

Наступного дня, а точніше сказати, наступної ночі, відразу як зсутеніло, ми пропливли зовсім трохи, може, милю або дві, поки не знайшли зарості очерету і відповідний плаский берег. Ми винесли наші кошики, в які переклали частину припасів. Брус наказав мені роздягтися, сам теж зняв одяг, тож довелося блукати в очереті в самій лише пов’язці на стегнах і без чобіт.

— Якщо хтось тебе зустріне, то відразу побачить, що ти мокрий, і знатиме, що ти бродив у річці. Будь-яка річ, яку про тебе можна дізнатися тільки з твого вигляду, може стати для когось підказкою.

Потім він наказав мені почекати, лежачи на березі, і сів у наш човен. Я намагався ні про що не думати і не замислюватися над своєю долею, тільки концентруватися на тому, що роблю, але, спостерігаючи, як він випливає на річку, мені стало шкода. Увесь час я тільки втрачаю. Мій світ стає дедалі убогішим. Колись, — мені здавалося, місяці й роки тому — я думав, що нічого не маю.

І справді, сам я не мав нічого, але вистачало тільки чогось захотіти, і воно з’являлося. Човен, галера, флот, кінь, табун коней — що завгодно. Я ніби й не мав нічого, навіть власних грошей, але водночас у мене було все.

Тепер усе моє майно вміщувалося в дорожній кошик. Тож мені було шкода човна. Він віз мене, давав притулок і дозволяв спати в 320 безпеці навіть під час зливи.

Брус виплив на середину річки. Був голий, навіть без пов’язки на стегнах. Дістав до днища і вийняв дерев’яну затичку. Човен наповнився водою і затонув, а мій провідник підплив, тихо форкаючи, до берега, майже невидимий у темряві.

Відтоді єдиним дахом для моєї голови мав бути жорсткий, немов миска, капелюх мандрівника, сплетений з кори і просочений смолою, а ще солом’яний дощовик.

— Надягни куртку навиворіт, як я, — сказав Брус. — Цей кастовий жовтий надто яскравий, ти світишся, як факел.

Внутрішня сторона куртки була обшита темно-коричневим матеріалом, який і справді був ледь помітний у темряві.

— Тепер підтягни ремені кошика так, щоб він сидів, як сідло на кінській спині. Він не має тобі натирати. Старанно зав’яжи стрічку капелюха. Затягни ремінці чобіт. Литки повинні бути стиснуті.

Він вийняв з-під сорочки Предмет — «око півночі». Скляну кулю, в якій плавав занурений у воду камінь, що нагадував око і повертався зіницею завжди на північ. Я зрадів, що у Бруса він є.

Ми рушили через порожні заболоті, які ще недавно були небезпечними болотами. Тепер тут стояли калюжі та неглибокі ямки. За місяці посухи сонце випило з них майже всю воду.

Брус крокував рівним, ані швидким, ані повільним кроком. Ціпок закинув через плечі і звісив через нього руки.

— Я думав, ціпок мандрівника служить, щоб опиратися на нього, — зауважив я.

— Звичка, — пояснив він. — Багато років я носив так спис. Під час маршу руки втомлюються не менше за ноги.

— Але так в тобі за милю видно солдата, — сказав я. — Може, навіть бінхон-пахан-дея.

— Сотник не носить спису сам, — сказав він. — Сотник возить свою дулу на кінській спині.

Але ціпок усе ж зняв і почав спиратися на нього, немов справжній мандрівник.

Коли подорожуєш вночі, час тече повільніше і тягнеться немилосердно. Дивитися немає на що. Усюди лише пітьма різних відтінків. Плями, в яких змучений погляд швидко починає відшукувати загрози. Ми йшли і йшли, аж поки від кошика у мене не почали боліти плечі й я не відчув, який він важкий.

А потім ми йшли далі.

Нарешті я запитав Бруса, коли ми відпочинемо.

— До півночі ще далеко, — відповів він. — Ніч тільки почалася.

Тобто навіть години не минуло. Я був переконаний, що вже майже година вовка і скоро почне світати.

Часом наші ноги починали занурюватися в трясовину, тож доводилося йти в обхід. Болота смерділи, над ними кружляли зграї нестерпно кусючих москітів.

До ранку ми йшли ще досить довго, а місце для зупинки знайшли, коли вже розвиднювалося.

Ми пригнули верхівки кількох молодих дерев і зв’язали їх мотузкою над місцем, де було трохи більше трави, ніж бруду. Усередині курінь виклали гілками і оберемками очерету.

Мені здавалося, що болота нескінченні.

Наступні ночі були такі самі. Що гірше, ми петляли навколо ідентичних озер, серед подібних дерев або однакових кущів. Я почав підозрювати, що ми давно вже втратили напрямок і ходимо по колу. Боявся, що ми так тинятимемось, поки не закінчиться вода, потім їжа, і так завершиться наша втеча. Почнемо пити руду воду з болотних ям, аж поки обидва не помремо від голоду і болотної лихоманки.

Потім я боявся, що, блукаючи болотами, ми натрапимо на урочище. Я намагався видивитися його ознаки: викладене колом стародавнє каміння, круги дивно покручених дерев, густу рослинність або ж круглі галявини лисої землі, на якій нічого не росте.

Але нічого такого мені не траплялося.

Коли за кілька днів болота нарешті закінчилися і почався сухий, пропахлий смолою ліс, я відчув сильне полегшення. Однак швидко з’ясувалося, що подорож лісом виснажує так само, як і мандрівка болотом, хоча тут іти можна було трохи швидше. Нам уже не доводилося обходити трясовини, але натомість не було води. У нас залишилося тільки по одному бутлю — отже, незабаром ми страждатимемо від спраги. До того ж я відчував, що весь укрився пилом і висхлим потом, і що вся шкіра свербить від бруду.

Коли горизонт посвітлішав, Брус показав мені, як знаходити дерева, в яких є трохи води, і як збирати її, надрізаючи гілки. Показав, як виглядає отруйний плющ, якого краще уникати, як знаходити коріння й горіхи, придатні для харчування, і яке листя лікує запалені рани.

Я втратив відчуття часу.

День, ніч, день, ніч.

Здавалося, що я не пам’ятаю світла сонця. Чергової ночі пустився дощ. Ми милися під його струменями, розтягнули плащі так, щоб ті збирали воду і дозволяли їй стікати в підставлений казанок. Утратили багато часу, але, принаймні, наповнили бутлі.

Одного разу вночі ми вийшли на тракт, що пролягав крізь ліс, і вирішили пройти по ньому хоча б частину шляху, поки не з’ясуємо, де знаходимося. Брус час від часу виймав «око півночі», але мені не подобалося його незворушне обличчя, коли він зиркав то на амулет, то на зірки.

Ідучи вздовж тракту, ми наштовхнулися на солдатів. Їх було двоє, і відразу можна було зрозуміти, що це не патруль, тож вони не належать до переможців.

Це були наші солдати.

Зустріли ми їх перед самим світанком.

Вони стояли на дорозі. Один зі списом в руках, другий — із мечем. Не мали ані щитів, ані панцирів, голова одного з них була перев’язана просоченою кров’ю тканиною.

— Хто ви такі? — крикнув той, що зі списом, ледве нас побачивши.

— Звертаємо в ліс, — прошипів Брус.

Однак, із лісу вийшли ще троє — саме з того місця, куди ми збиралися звернути.

Ці були вбрані в сегментовані обладунки, але настільки іржаві й брудні, що їхнього кольору було не розібрати. Виглядали вони так само жахливо. Я вже знав, що вони не перейшли на бік Підземної, а тому зрадів, побачивши їх.

— Я спитав, хто ви такі? — закричав той зі списом. — Селяни?

— Кращі за тебе, солдате, — гаркнув Брус. — Загін, звання, ім’я?!

Вони стали навколо нас. Якось так розв’язно, з мечами в руках. Це мені не сподобалося.

— Зараз, — відгукнувся один із них, з перев’язаною рукою, єдиний, хто носив погнутий шолом, — це, мабуть, тимен «Мертв’як», ага?

— Дозвольте нам пройти, — попросив я. — Ми теж тікаємо від армії Нагель Іфрії.

— А ми шо, кудась тікаємо? — сказав інший солдат. — Куди бігти? Ми вже трупи. Де ти був, коли нас били? Як свої своїх репіжать, світу, думається, кінець. Тепер тіки власна дупа сі лічить.

— Що у вас у кошиках? — солдат зі списом нервово облизав губи. — Залишайте їх на землі та йдіть собі.

— Нє, — відгукнувся ще хтось. — Оне нас бачили. А подейкують, шо таких, як ми, жертвують на Вежах. І платють за виказ.

Брус відстебнув кошик і повільно поставив його на землю.

— Роби, як я, — сказав. — Зніми кошик, Арджуку.

Я зняв кошик і ледве встиг його поставити, як пролунав свист.

Коли підвів очі, солдат зі списом крокував кудись наосліп із розставленими руками, а з його рота текла кров.

Я бачив, як Брус повертається з мечем в одній руці і ціпком в іншій, як на нього, розмахуючи мечами, кидаються двоє солдатів, а решта несуться в мій бік. Я провернув кінчик ціпка і замахнувся ним, відчуваючи, як вістря висовується з іншого кінця і блокується засувкою. Солдат, що стояв ближче до мене, прикрився мечем, тож я вдарив його іншим кінцем вище ліктя і ткнув списом в обличчя.

Обвів ціпок навколо тіла і встромив вістря йому в живіт, перш ніж він устиг зрозуміти, що я роблю. Я тисячі разів робив так різними списами або палицями із загорнутим шкірою кінцем, але вперше відчув, як вістря входить у тіло.

Солдат витріщився, остовпіло спостерігаючи, як червона сталь вислизає з його нутрощів. Я вдарив його у скроню другим кінцем ціпка, щоб прибрати з дороги. Утім, другому солдату, який стояв за ним, вдалося закритися від удару мого ціпка і притримати його рукою, піймавши вістря десь у себе під пахвою.

Я провернув свій кінець, вихопив меч і вдарив його в скроню.

Він затулився своїм пощербленим клинком; цієї ж миті пролунав металевий брязкіт, і його шию раптово обплів ланцюг із дрібними ланками. Я відскочив убік, встромивши меч глибоко йому під пахву.

Брус стояв над солдатами, що лежали на стежці, а ланцюг звисав з кінця його дорожнього ціпка. Він смикнув його, перекидаючи солдата, і розмотав ланцюг, який втягнувся всередину, після чого надів дерев’яну затичку і закрутив її. З іншого боку сховав меч, і ціпок знову став лише ціпком.

— Я забув тебе спитати, як виймати ланцюг, — сказав я.

— Не варто відволікатися, — відповів він. — Ціпок шпигуна дає масу можливостей. Потрібно чимало тренуватися, щоб швидко вибирати.

— Я думав, ти хочеш віддати їм кошик, — сказав я. У мене почали підгинатися ноги.

— Ні. Просто з кошиком за спиною незручно битися.

Я мусив сісти на землю. Почувався слабким і жахливо втомленим, немов без відпочинку йшов кілька днів. Дивився на своїх власних солдатів, які не перейшли на бік ворога, не здалися, а зараз в нагороду за це стали дичиною в якихось лісах і врешті були вбиті тим, кому вони зберегли вірність. Світ почав здаватися занадто складним і незрозумілим.

Я дивився на сіре обличчя із застиглим виразом страждання того, кого я вдарив у живіт. Його очі були широко розплющені.

Солдат, якого я проткнув мечем, був живий, хрипів і бився за кожен вдих. Ще один трохи ворушився, дряпаючи пальцями пісок, а інший відчайдушно стогнав. Брус вийняв короткий, широкий кинджал і підійшов до нього.

— Брусе! — крикнув я.

Він не відреагував. Присів біля солдата, дбайливо обійняв його за плечі, а потім різко увігнав лезо в потилицю. Той відчайдушно сіпнувся, його стопи засмикалися, дряпаючи підкованими підошвами траву й утоптану землю тракту.

Стогін припинився.

Я опустив погляд, спостерігаючи, як мій товариш схиляється над наступним вмираючим.

— Ні… благаю… ні… мамо… — почув я, а потім пролунав короткий відчайдушний крик.

Раніше мені здавалося, що переможені в бою гинуть миттєво і без зайвих страждань. Я не розумів, що навіть пробита мечем наскрізь людина може помирати годинами.

Я чув, як їхні чоботи шкребуть по землі, коли Брус один за одним відтягував солдатів у ліс. Потім він обшукав кущі й кинув на стежку два подерті, багаторазово залатані мішки.

Я мовчав. Брус висипав вміст мішків, але там було небагато: якийсь одяг, погнутий кубок, зацвілий шматок сиру, обгорнутий промасленим папером. Він знайшов пласку, майже порожню пляшку і, тримаючи її між колінами, облив водою закривавлені долоні й ножа.

— Війна — це тріумф необхідності, — озвався, змиваючи кров і методично миючи руки. — Занадто часто ти робиш не те, що правильно або шляхетно, а те, що необхідно. Вони вирішили, що можуть нас пограбувати і вбити. Були голодні, розгублені й покинуті. Саме тому нам довелося вбити їх. І тому довелося все завершити, коли вони були переможені. Взяти їх у полон неможливо. Залишити вмирати на шляху — надто жорстоко і небезпечно.

Я мовчки кивнув.

Відчував лише втому.

Мішки й мечі ми закинули в кущі, плями крові на дорозі ми присипали пилом.

Ішли дорогою всю ніч, потім знайшли струмок і, йдучи його берегом, заглибилися в ліс, щоб умитися, напитися і переднювати в густих заростях. Наступної ночі повернулися на дорогу.

Тоді вперше ми зустріли звичайного подорожнього. Ледве опали сутінки, ми почули тупіт і відразу сховалися за дерева, де лягли долілиць на землю, перечікуючи, поки подорожній проїде.

Це був самотній вершник, який швидко скакав на великому плямистому коні. Тільки це я й встиг помітити. Ми почекали, поки цокотіння копит стихне, потім ще трохи, і лише потім вирушили далі. Задля впевненості вже лісом.

Гадаю, ми просто були втомлені. Інша справа, що, випередивши нас і причаївшись у кущах за двісті кроків далі, він сидів зовсім тихо. Навіть його кінь не видав жодного звуку.

— Добрий вечір, подорожні, — пролунало з темряви.

Ми обидва завмерли, приготувавшись до стрибка і стискаючи пальці на дорожніх ціпках. Він сидів на лежачому коні. Звір смикнув головою і встав на ноги, а вершник лише похитнувся в сідлі, виїжджаючи на стежку.

На ньому була піренейська куртка з клановою обшивкою, капелюх подорожнього, який нагадував пласку миску, ніж на лівому стегні, меч біля сідла і лук за спиною. Ми дивилися на нього із подивом.

— Я помітив, що ви сховалися, коли я проїжджав повз. Йдете вночі і ховаєтеся від кожного, а тому ви, напевно, безпечні. Дозвольте глянути вам в обличчя. Трохи підніміть капелюхи, дякую. Я Лемеш, син Корабельника, кай-тохімон клану Гусей.

Ми мовчали.

Він здавався нереальним. Він міг нам наснитися або походити з якоїсь казки, але не міг існувати насправді.

— Я глянув у ваші обличчя. І зараз знаю, що можу вам довіряти. Бачу обличчя людей світлих і бувалих. Але також бачу втому, довгу дорогу і страх переслідування. Тому скажу так — відвідайте мій дім. Єдиний у цій пустці. Відпочиньте, поїжте і викупайтеся. А натомість розкажіть мені, що відбувається у світі. Я був у селищі Хазил Ґир за лісом, але там усі немов збожеволіли. Марять, наче в лихоманці. Ви йдете здалеку, тож маєте щось знати.

— Дякуємо, пане, — відповів Брус. — Ми — сіндари. Мені звуть Тендзин Бирталай, а це мій племінник Арджук Хатармал. Незабаром стане чиновником. Ми повертаємося додому.

Далі ми пішли, тримаючись за збрую його коня. У бік від дороги кам’янистою стежкою, потім через лісок. А потім я мало не скрикнув від подиву.

Будинок Лемеша виглядав як кірененський маєток з картинки. Побудований у формі чотирикутника, з укритим черепицею, чотириспадним подвійним дахом, стояв над струмком. Я бачив тепле світло, що лилося з вікон, і дим, що піднімався з труб.

Мені здавалося, що я сплю, коли заходив двостулковими воротами і дивився на домочадців, які вийшли нам назустріч. Востаннє такі вишиті листям і геометричними візерунками сукні та каптани я бачив у Притулку Хмар.

— Вітаємо в нашому будинку, мандрівники, — сказала чорнява жінка з тацею, на якій стояли дві маленькі чари з горіховим відваром і лежали два пиріжки.

Брус подякував, безпорадно озираючись навколо, після чого понюхав відвар, немов бачив його вперше у житті. Моя роль була простішою, мені не доводилося навіть прикидатися. Я просто дивився широко розплющеними очима, мов очманілий.

У нас забрали кошики, а потім провели до лазні, викладеної світлим відполірованим каменем. Скрізь були лампи, на гладеньких дошках стояли декоративні деревця в керамічних горщиках. У лазні приготували два величезних відра з гарячою водою, на столі лежали рушники й губки, стояла миска з витяжкою із мильнянки.

Коли з бічних дверей вийшли дві молоді служниці, голі і лискучі від олії, і почали розводити мильнянку, я відчув, як у мені щось тане від захвату.

Брус скрикнув і виштовхнув мене з лазні, а потім розвернувся до дверей, стискаючи в долонях капелюх.

— Не можна… Це погано… — пробурмотів він до господаря, який сміявся. — Нам не можна дивитися на тіло жінки без згоди Підземної… Не можна оголюватися, дуже погано…

— Непросто з вами, — сказав Лемеш. — Але, якщо дівчата підуть, ви погодитеся помитися? Ми хотіли б розділити з вами трапезу, а без цього… з різних причин це неможливо. Такий у нас звичай, вибачте. Але ми не хочемо накликати на вас гнів вашої богині.

Ми погодилися, щось бурмочучи собі під ніс і дивлячись у землю, наче парочка бовдурів. Ми були амітраями. Поверталися додому, в безлюдне сільце. Якби не Брус, я зовсім про це забув би.

— Я йому не довіряю, — пробурмотів Брус, коли ми вже сиділи у воді. — Ніколи не чув ні про який клан Гусей. Ніколи не бачив кай-тохімона, що мешкав би в сільській хатині. З іншого боку, звідки тут взагалі взялася кланова садиба?

— А де його клан? Усі живуть у цій хаті? — запитав я. — І все ж я шкодую, що тобі довелося відіслати дівчат.

— Його дружина сама зустрічає гостей, а обличчя її розфарбоване, наче в акторки. Той, хто прийняв коня, був його сином. Мені це не подобається. До того ж усі чоловіки, і навіть слуги, носять святковий одяг. Їхні кланові знаки дивні, — пояснював він. — Не торкайся мильнянки, ти навіть не повинен знати, що воно таке.

— І що ми зробимо? Раптом це пастка?

— Цей будинок стоїть давно. Цей святковий одяг багато разів латаний-перелатаний. Вони носять його досить довго. Неможливо, щоб вони з’явилися тут виключно через нас.

— Я повинен взяти трохи мильнянки. Інакше я цього не змию.

Тут усе було дивне. Ми сиділи у великій вітальні, як поважні гості. Спочивали на подушках, дивлячись на дерев’яні таці і тарілки з їжею, які зазвичай подають на пізній сніданок. За вікнами була ніч, а у вогнищі в кутку кімнати потріскував вогонь.

Навколо низького столика сиділи всі домашні, а також слуги, за винятком старої жінки та хлопчика, які подавали до столу, але потім сіли і вони.

Брус намагався накладати собі соління ложкою, невпевнено принюхувався до пасти, ніби не розуміючи, що це таке, покірно дозволяв господареві вчити, як накладати пасту шматочком хліба. Лемеш був у захваті. Пояснював нам призначення кожного предмета і розповідав про кожну страву так, наче сам їх вигадав.

Мариноване м’ясо було надмірно солодке, рибна паста — занадто гостра, і все ж я відчував себе так, ніби ніколи в житті не їв нічого смачнішого.

Дочка Лемеша на його прохання принесла сітару й заграла. Це було жахливо, але все одно я неначе потрапив додому. Міг би слухати її годинами.

Після їжі принесли мішечок із травою і люльку. Брус сидів із кам’яним обличчям. Навіть не проковтнув слини і не поглянув на траву.

Господар не приховував, що чекає на новини, але не підганяв нас. Нарешті запитав, що відбувається, — мигцем і не напосідаючи — тож ми коротко і хаотично розповіли йому те, що могли знати двоє провінціалів, яких переворот застав у столиці.

Ефект був громоподібний. Дружина Лемеша зблідла, мов стіна, це було помітно навіть під її дивним макіяжем, а він сам сидів нерухомо і слухав, стискаючи кулаки й зуби.

— Впав… Тигрячий Трон? — запитав безсило. — Імператор мертвий? Повертається Кодекс Землі?!

— Настав день гніву Підземної Матері, — сказав Брус. — Вона наслала на нас посуху, щоб ми отямилися. А потім з Нахель Зиму прийшла пророчиця, яка зветься Вогнем Пустелі. Вона захотіла знищити чужоземну династію і випалити її святим полум’ям. Так нам було сказано.

— Отже, те, про що я думав усе життя, це правда, — процідив розлючений Лемеш. — Ми, амітраї, дурні! Варвари мають рацію, коли плюються на один лише наш вигляд. Ми невільники і єдине, що нам відомо, це рабство. Для нас і для всіх. Лише раз нам попалася династія, яка принесла щось більше, ніж батіг. Ми могли навчитися жити як цивілізовані люди. Навчитися в тих, кого ми колись знищили. Ми могли мати закон, дороги і музику, могли митися, будувати і торгувати. Врешті ми могли би зрозуміти, що таке честь і свобода. Ми могли навчитися Шляху Вгору, як і всі істоти на світі. Але ні. Навіщо? Чи не краще знову віддати себе в рабство дурням у масках і книзі, в якій немає нічого, крім безглуздих заборон? Знову станемо бандою дикунів, що кидаються на весь світ, як скажені пси. Знову ритимемо землю пазурами там, де нормальна людина візьме лопату. Знову палитимемо все, чого не знаємо з книги, і знищуватимемо все, чого не розуміємо. Тому що так каже старий варварський кодекс. Закон диких пустельних кочівників!

— Нам не можна цього слухати… — пробурмотів Брус, дивлячись в землю.

— Ох почуй востаннє в житті, що каже тобі вільна людина! — вигукнув Лемеш. — Послухай те, чого ти більше не почуєш і що зветься правдою! Я — амітрай, як і ти. Але відтепер я не хочу про це пам’ятати. Відтепер я буду тільки Лемешем, сином Корабельника з клану Гусей. Я і вся моя сім’я. Ми сидітимемо тут. Не вдягнемо кланового лахміття, не дозволимо себе розділяти чи годувати жерців, немов домашня худоба. Може, вони про нас забудуть у цій пустці. А якщо ні, ми будемо битися. Зробимо те, що зробили б на нашому місці кірененці. Знаєш чому, ситаре Тендзин? Тому що ми — останні кірененці. Запам’ятай нас. Запам’ятай, як виглядає цей будинок. Запам’ятай, що ти їв і як приймають мандрівника, коли він самотній, голодний і втомлений. Усе це називається цивілізація. Запам’ятай, мій бідний темний друже, і тоді світ не помре остаточно.

Я довго лежав, вдивляючись у стелю. Може, тому, що відвикнув спати вночі, а може, через м’яку постіль і світлі стіни. А може тому, що я не міг забути слова амітрая, який прикидався кірененцем. А я був кірененцем і удавав амітрая. Ми обидва були досконалі у своїх ролях. І я віддав би все, щоб помінятися з ним місцями.

Вранці ми з’їли сніданок, так наче нічого не сталося. Отримали відвар, гарячі коржики і пасту з сиру. Лемеш дав нам у дорогу припаси, дбайливо загорнуті в хусточки.

— Ви не принесли мені добрих звісток, — сказав він. — Але те, що ви розказали, було важливим. Тепер ми будемо готові.

— Із гнівом богині нічого не вдієш, — сказав йому Брус. — Не можна його стримати, як не можна стримати бурі.

— Це ніяка не богиня, друже, — сказав Лемеш. — Це всього лише один із духів-стихій. Надаку. Одна з дивних істот, які мешкають у світі разом із нами. Нічого не створює і нічого не дає. Запам’ятай, мій друже, якщо коли-небудь ти побачиш справжнього Бога, відразу його впізнаєш. Це той, хто дає життя, створює світ, і до якого всі ми прагнемо. Він значно величніший за твою богиню, він величніший за весь світ. Його велич не залежить від таких дурниць, як те, що ти з’їв, як одягнувся, з ким одружився чи спав. І він не вимагає ніяких кривавих жертв, йому не потрібні блазні в червоних плащах і масках, щоб його зрозуміли.

— Дякуємо тобі за гостинність, — тихо сказав Брус. — Прошу тебе, забери своїх і їдь звідси. Якнайдалі. Я чув, що кірененці теж могли тікати, ховатися і битися нишком, коли вороги виявлялися занадто сильними.

— Ні, ситаре Тендзин, — відповів Лемеш. — Цього нам не дозволить честь. Повір мені, я краще знаю, що зробили б справжні кірененці. Залишилися б у своїй родовій садибі і жили б спокійно, розумно і цивілізовано. А коли б на них напали — то билися б до останнього. Я знаю, бо я сам — кірененець.

Ми довго йшли трактом мовчки, вперше за багато часу при світлі дня. Не знали, що сказати.

Близько полудня ми дійшли до широкої дороги, але я не зміг би сказати, чи це той самий шлях, яким ми йшли через ліс, чи інший. Гадаю, що інший, тому що той був майже порожній, а тут уже двічі нам доводилося ховатися, почувши цокання копит. Вперше це було п’ятеро вершників, а за другим разом — двоє.

— Напевно, це військо, — сказав Брус. — Якщо вони вже встигли повернути Кодекс Землі, то нікому, крім війська і жерців, не можна буде вільно подорожувати — тільки пішки і лише з дозволом.

— Чому ми не перечекали день?

— Ми наближаємося до річки. Там є невелике місто і міст. Я певен, що він перекритий і там стоїть патруль, тож нам потрібно знайти спосіб перейти його, а це можливо тільки вдень. Це не дуже важливий міст, тому я сподіваюся щось вигадати. Пам’ятай, у місті завжди простіше сховатися. На пустках мало людей, але саме тому кожен подорожній відразу привертає увагу.

За якийсь час нас проминула двоколка, запряжена волами. Селянин, що віз на ній купу обв’язаних полотном пакунків та йшов збоку возу з палицею в руках, не привітався з нами і не запропонував підвезти.

— Минатимемо блок-пости і патрулі на дорогах, — сказав Брус. — Цього не завжди вдасться уникати. Тому ти повинен запам’ятати правило чотирьох подібностей. Коли тебе шукають, отримують опис. Простий, його зможуть зрозуміти і вивчити напам’ять звичайні солдати. Якщо ти підпадаєш під цей опис в одному пункті, вони звертають на тебе увагу. Якщо в двох — стають підозріливими. Якщо в трьох, ти вже підозрюваний, і тоді, згідно з правилами, хтось із офіцерів повинен прийняти рішення, що робити далі. Якщо ж підпадаєш під цей опис в чотирьох пунктах, тоді ти — той, кого вони шукають, і тебе буде затримано. Їх не обходить, чи таку людину раніше вже затримували. Це військо. Вони переконані: якщо мусять доставити юнака відповідного віку, який виглядає належним чином і поводиться як спадкоємець Тигрячого Трону, то чим більше таких доставлять — тим краще. Краще знайти п’ятьох імператорів, ніж одного. Відтак, щоб подолати заставу на мосту, потрібні хитрощі.

— Хіба не можна обійти міст?

— У нас уже немає човна, а ця річка дуже швидка і оманлива.

Дорога знову вела крізь ліс, але не такий дрімучий, як раніше.

Час від часу ми виходили на скелясті пустки, порослі чагарником.

З-за чергового повороту перед нами відкрилося дивне видовище.

На дорозі криво стояв дерев’яний двоколісний візок, на якому, ледь утримуючи рівновагу, сидів жрець Підземної в червоному плащі, ховаючись від сонця під парасолькою. Біля осі візка копошився храмовий служка з поголеною головою, теж у червоному одязі, що складався з широких штанів, щільно перев’язаних навколо литок чорною стрічкою, і дивної куртки, що прикривала тільки одне плече.

Побачивши нас, жрець скинув капюшон і одним рухом натягнув блискучу, наче дзеркало, маску.

— Гей, ви там! — Голос жреця звучав так, наче в його горлі були металеві струни. — Бігом сюди! Допоможіть цьому косорукому!

Брус відповів якоюсь дивною посмішкою, яка наводила на думку про вовка.

— Їх не знайдуть? — запитав я пізніше, сидячи на дерев’яних козлах і дивлячись на дупи віслюків.

— Рано чи пізно знайдуть, — відповів металевий голос з-за дзеркальної маски. — Знайдуть два голих безіменних трупа. Ці їхні маски дуже доречні для нас, Арджуку. Коли ми дістанемося до міста, тобі доведеться злізти з козлів і йти поруч. Жоден солдат не подумає про спадкоємця-втікача, побачивши якогось служку, що йде пішки і супроводжує жреця, який зручно вмостився на возі. Але місто і патрулі — це завжди ризик. Настав час тобі дізнатися, куди ми прямуємо. Якщо щось трапиться зі мною, за будь-яку ціну доберись до Саураґару. Звідти — до невеликого містечка на краю пустелі, що зветься Нагільґил. А там приєднайся до каравану контрабандистів солі, який прямує через пустелю.

— Але куди?!

— За Пустелю Кінця Світу і Бар’єрні гори. До земель чудовиськ, варварів і бестій. До земель, звідки прибувають «вовчі кораблі».

Я мовчав.

— Але ж я там не проживу і хвилини. Люди-Ведмеді — людожери, а екіпажі «вовчих кораблів» — мерці і примари!

— Казки. Це єдине місце на землі, де Нагель не зможе тебе знайти і до тебе дотягнутися.

Ми проїхали ще трохи.

— Але чому ти кажеш про це саме зараз?

— Тому що не знаю, що станеться за мить. У цьому одязі ми, може, й переїдемо через міст, але, ймовірно, нам доведеться ночувати серед жерців у Червоній Вежі.

Ми саме виїхали з-за повороту, і перед нашими очима постала Червона Вежа — величезна і стара.

Загрузка...