Нічний подорожній

Розділ 4 Перевернутий Журавель

— Розплющуй очі, ледащо, день настав! — так починався кожен мій ранок відколи мені виповнилося п’ять років. З першим синім проблиском зорі різким, хрипким голосом Учителя, призвичаєним до команд, вигукуваних у строю атакуючої важкої піхоти, які більше пасували військовому табору, ніж імператорському палацу. Так він будив мене і моїх братів, щоб ще перед скромним сніданком гнати нас на тренування. І в дощ, і в сніг ми мчали садом у сірому світлі ранку, щоб піднімати гирі, долати перешкоди і вчитися бою на палицях та голіруч. Лише коли сходило сонце, змерзлі та захекані ми поверталися до лазні, щоб помитися декількома відрами крижаної води. Опісля ми одягали на вкриті синцями й замерзлі тіла простий одяг з грубої тканини. Штани, сорочку і куртку. Повстяні чоботи з плетеними підошвами. Виглядали як солдати або холопи. Тільки одяг був чистим і цілим, практичного бурого або сіро-синього кольору, з простим візерунком.

Увесь час: поспіх, тростина в руках Учителя, скромний одяг і проста їжа. Наша лазня була збудована з найкращого червоного дерева і шліфованого мармуру. Відра, з яких нас поливали водою, були виготовлені з панцирів величезних черепах і оправлені в місячне срібло. Крім цього, ми не отримували ані найменших предметів розкоші. Жодних вишуканих мил, жодних парфумів чи ароматних олій. Звичайна вода, й та була холодна, наче талий лід.

Снідали ми в залі, повній безцінних ваз і статуй, серед простих піренейських меблів, виготовлених так, наче їх створив сам Бог. На столі з’являлися чудові делікатні тарілки з коштовного, вкритого живицею дерева, порцеляни або мушель, але в полумисках і мисочках лежало лише трохи хліба, паштету з гороху або риби, жменя каші чи кілька ложок супу. І все. Принаймні так було зазвичай. Коли батько не мусив правити, він сам виходив з імператорського палацу і повертався до свого павільйону. Тоді ми вечеряли з ним біля вогнища або в саду серед скель, струмків і вигнутих драгомерій, а на столі з’являлися десятки вишуканих страв. Тоді поверталося наше дитинство. Ми слухали, як матір грає на сітарі і наспівує кірененські казки, а батько оповідає веселі історії. Але ми не завжди бачили батьків. Зазвичай з нами був лише Вчитель, крижана вода, грубий одяг і скромна їжа. Нескінченні години тренувань. Каліграфія, мови, стратегія, історія, поезія, політика, верхова їзда, стрільба з лука, володіння списом, палицею, мечем, ножем, двома шаблями, рукопашний бій і плавання.

До десятого року життя я навіть не здогадувався, що я — майбутній правитель. Я жив при дворі, що складався з безлічі павільйонів, збудованих моїм дідом серед садів, які називали Притулком Хмар. Двір був точною копією резиденцій поважних родів тих земель, з яких ми походимо. Десь над ним височів імператорський палац, але там ми бували рідко. Ми навіть не дивилися в той бік. Усім нашим світом був двір і Притулок Хмар. Тут у нас були дерева і квіти, проточна вода і ставки, що виглядали мов озера, скелі і стежки, посипані білим гравієм. Ані двір, ані сад у такому вигляді не могли б тут повстати до встановлення нашої династії. До того, як перший з моїх предків посів Тигрячий Трон. Сад був чисто кірененський. Він мав пробуджувати в людині спокій і рівновагу духу, що випливали з природної гармонії. Виглядав, як дикий куточок, обдарований досконалою красою. Був гімном на честь Творця. Кожне дерево нагадувало скульптуру. Кожна скеля і кожна крапля води були на своєму місці. Дикі, але сповнені рівноваги. Для нас, кірененців, краса — це приморські гори і струмки.

Амітрайські імператори завжди мешкали в палаці, а їхні сади були майже пустельними ділянками, де дерева, кущі та квіти росли рівними квадратами, наче візерунок на рушнику. Їхній сад водночас нагадував степ і розкішний килим. Служив для верхової їзди і мав виглядати красиво з вікна палацу. Для них краса — відкритий, голий степ, де розпускаються квіти.

Інколи, під час Свята Коней, тут ставили величезний, смердючий повстяний намет, розставляли в ньому оздоблені золотом і дорогоцінним камінням жахливі меблі з буйволової кістки. Імператор сидів там, їв жирне м’ясо бабака, запечене на вугіллі, пив молочне пиво з чарки і слухав, як йому грають Пісні Землі.

Амітрайці ніколи не могли вирішити: чи вони — народ диких кочівників, чи імперія, яка підкорила світ і стала його серцем.

Мій рід не має нічого спільного з Амітраєм. Ми в ньому чужі. Зрештою, як добра половина громадян, але як так сталося, я розповім пізніше.

Моє дитинство було саме таким, оскільки ми походимо з Кіренену. Далекого королівства, якого вже не існує. Я був сином володаря. А сини володарів повинні вміти більше, бути мудрішими і благороднішими за інших людей, бо на них чекає прокляття влади. Вони повинні вміти відмовлятися від себе, якщо буде потрібно. Мусять тримати себе в шорах, оскільки, коли вони стануть володарями, не буде нікого, хто зуміє їх стримати. Повинні нести відповідальність за долю всіх інших. Тому нам не можна було ставитися до себе поблажливо. Не можна було керуватися гнівом, забаганками, бажаннями і примхами. Для нас могли існувати лише честь, відвага і служба.

Так говорили кірененські кодекси, згідно з якими нас і виховували.

Так багато речей мушу пам’ятати!

Тут, де я зараз, тільки це й має значення. Я повинен пам’ятати.

Кіренен, якого я ніколи не бачив, але який маю нести в собі, щоб той не загинув остаточно. Пісні моєї незнаної землі… Мою матір, наложниць мого батька… Самого батька, благородну і справедливу людину, яка могла б правити світом. Мого Вчителя. Мою вчительку Аїну. І навіть мого брата Кімір Зила. Притулок Хмар.

Мушу пам’ятати і велику мрію свого роду. Свого неіснуючого клану. Мрію про такий Амітрай, який ми мали створити. Повільно і послідовно, покоління за поколінням. Про Амітрай, який будував мій батько. Про країну, в якій варто жити, і якої ніхто не мусить боятися. Про країну, в якій варто бути благородною людиною.

Він був першим імператором, якому було дано побачити початкові результати своєї праці. Він бачив, як усе народжувалося. І бачив, як руйнувалося в морі вогню та крові.

Я мушу все це врятувати.

Усього цього так багато, що я й не знаю, з чого почати. Розповім про все, не дозволю цьому померти. Укладу це в слова і пронесу крізь часи вогню. Часи війни богів.

Однак спершу розповім про своє дитинство.

Я народився в Рік Води. Цей факт мало вам скаже, але досить і того, що це сталося не дуже давно. Перші п’ять років я провів у Будинку Цинобри разом зі своєю матір’ю, наложницями, няньками і мамками. Я був дитиною. Мене заціловували, давали ласощі, вчили говорити і ходити. Я небагато пам’ятаю з того часу. Якісь тіні на ширмах, чийсь голос, який співав мені монотонну сумну і красиву колискову. Жіночі голоси і сміх. Дитячі роки, що пливли поза часом, як у лихоманці. Золоті, м’які, теплі і липкі, наче мед.

Потім мені виповнилося п’ять років, і я відчув, як жорсткі, тверді, але обережні руки чоловіків забрали мене з Будинку Цинобри, з м’яких і духмяних жіночих обіймів. Спершу я радів. Я вже не був дитиною. Хробаком, безстатевою істотою, що вела безглузде життя, позбавлене значення. Я став хлопчиськом. На мене чекали десять років у Будинку Сталі, які мали викувати з мене чоловіка. Та я швидко засумував за теплом Будинку Цинобри, за його зручностями і безпекою, за пестощами і солодощами, яких тепер стало так мало.

Одного разу Вчитель побачив, як я потайки плачу, сховавшись у якийсь закамарок. Він сів поруч і сидів так мовчки, попихкуючи маленької люлькою, а потім сказав щось таке:

— Перші п’ять років ти провів у обіймах жінок і тепер сумуєш за ними. Нічого дивного, кожен тужить. Але я скажу тобі, що коли ти перестанеш бути хлопчиськом, ти знову до них повернешся. Але тоді ти шукатимеш чужих жінок.

Звісно, я його не зрозумів.

Зрештою, серед слуг і вчителів справді були жінки, але йшлося не про це. Будинок Сталі був не монастирем, а місцем науки. Там нас перековували, робили з нас володарів. Учитель був там найголовнішим.

Колись він був стратегом. Можливо, так залишалося і надалі. Колись він був командиром. Колись був ще й таємним убивцею.

Мій ментор. Йому було дозволено все. Він міг нас карати. Навіть різками, хоча й робив це рідко. Міг нас учити і виховувати. Міг нас соромити і морити голодом, якщо вважав за необхідне. Не мусив нам уклонятися, як інші, або розмовляти з нами навколішках, з поглядом, спрямованим у землю.

Я його боявся.

Кімір Зил — ні, але він узагалі не боявся нікого і нічого. Я боявся не тільки покарань. Не того, що переді мною поставлять тацю з кубком води і мискою сухої каші, і не прочуханки різками. Не того, що буду з ранку до ночі чистити стайні. Я боявся, що він погляне на мене своїм особливим поглядом і випалить мені душу. Поглядом, який ще довго болітиме і який я не зможу забути.

Я злився на нього. Ненавидів невпинні тренування, крижану воду і мізерну їжу. Обурювався на постійні незручності, недосипання і дисципліну. Але відчував, що він справедливий.

Він був суворий, бо мусив таким бути.

Він не завжди звертався до нас «ясновельможні принци». Найчастіше використовував невідоме тут слово «тохімон», що на кірененській означало «обраний серед рівних».

Одного разу, вже перед смертю, він звернувся до мене так, як в Кіренені васал звертається до володаря: «ромассу» — моє життя.

«Іди, моє життя», — сказав він.

Його звали Хатір Санджук. Принаймні офіційно. За часів мого батька дедалі відкритіше використовували кірененські імена. Кірененці вчили дітей мови, з’являлися у своєму клановому одязі на вулицях. Тоді це вже не мало значення, оскільки стало модним. За часів мого батька було навіть прийнятно, щоб ті, хто вважав себе кірененцями, публічно носили кланові ножі. Так було і з іншими давніми народами, підкореними імперією. Вони ходили вулицями в своєму одязі, яким його пам’ятали. Саме тому ми точно знали, що нашого Вчителя звали Ремінь, син Лимаря з клану Журавля.

Ми всі були з клану Журавля.

Тобто були б, якби наша країна й надалі існувала.

Якби не родова ганьба через зраду, до якої нас змусили, щоб країна вижила. Якби ми не були нащадками зрадника, який, щоб покарати себе, взяв амітрайське ім’я Тахалдін Тенджарук, що означає Перевернутий Журавель. Так само як «перевернутий друг» у піренейській мові записується як «зрадник».

Він підвів свій рід, зрадив власну країну і допоміг її знищити. Усе це для того, щоб якийсь його нащадок надів Тигрячу Шапку. І перетворив божевільну, дику тиранію на новий Кіренен. І назвав себе «журавлем-зрадником», щоб пам’ятати.

Але я розповідав про Вчителя.

Він ніколи нічого мені не давав. Тобто давав він мені безліч речей, але нічого такого, що не було б потрібне для навчання. Одного разу я отримав залізну кулю. Відполіровану залізну кулю. Схожу на невеликий м’яч.

— Що це, Вчителю? — запитав я. Сподівався, що це якась іграшка.

— Куля бажань. Коли тобі буде дуже погано і ти дуже чогось хотітимеш — стисни її в кулаці. Стискай так довго, поки відчай не відступить. Однак це означатиме лиш те, що ти не бажав чогось достатньо сильно. Якщо ж справді чогось забажаєш, зумієш зробити так, що куля стане м’якою, немов глина. Тоді твоє бажання здійсниться.

Одному Творцеві відомо, як часто я стискав кулю. Однією й другою рукою. Стискав і стискав її. Часом засипав з кулею в руці. Учитель мав рацію. Згодом смуток минав.

Але куля виконала тільки одне бажання, і то не моє. Бажання Ременя.

Він хотів, щоб у мене були сильні пальці.

А одного разу я отримав острів.

Це був найважливіший досвід мого дитинства, і тому я про це розповім.

На озері, в нашому саду. Було там кілька вкритих скелями штучних островів, на яких росли дерева. Хвойні й сливові, а ще кущі, які чудово квітли навесні. Одного разу виявилося, що в саду повно слуг, які принесли туди безліч ящиків з полірованого дерева. У стінках ящиків були ряди отворів, а всередині щось рухалося. Між ними стояв Той, хто Діє. Майстер Звірів. Острови теж змінилися. На них висадили багато очерету, на берегах лежала купа паличок і найрізноманітніших предметів. Посеред кожного острова звели восьмикутну альтанку.

Також того дня ми отримали нові куртки. Були такі ж, як раніше, але інших кольорів. Я отримав куртку кольору темної жовті, Кімір Зил — кармінову, а третій наш брат, Чагай — блакитну.

Ящики, що так нас цікавили, були розфарбовані у такі самі кольори: у жовтий, карміновий і волошковий.

— Що це? — запитав Майстра Звірів Чагай.

— Бистринки, шляхетний принце, — відповів той, зчепивши в поклоні руки.

Ми нічого не зрозуміли.

Бистринки виявилися невеликими тваринками, схожими на мангустів, але з короткими хвостиками і чіпкими, немов людські руки, лапками. На кожному острові поселили окрему зграйку. По одному острову для кожного з нас.

Тваринки були чудові. Вони не тільки гралися одне з одним, дозволяли себе гладити і брати на руки, а ще й завдяки Майстру Звірів робили чудові речі. Ці створіння зазвичай будують складні нори з багатьма виходами, що з’єднані коридорами. Виліплюють над ними стрілчасті вежі з глини, в яких сидять їхні вартові, що попереджають про небезпеку. Але наші бистринки будували значно більші й набагато складніші, ніж зазвичай, будівлі. Також вони вміли працювати на крихітних полях, де викопували комах, хробаків та їстівні корінці, але замість того, щоб зжирати це на місці, як роблять у дикій природі, вони зносили запаси до нір.

— Оце — ваші царства, — сказав Ремінь. Над альтанками тріпотіли прапори: жовтий, карміновий і волошковий.

— Тепер ви будете правити.

Ми отримали по сопілці, пофарбованій у відповідні кольори.

Ми вміли грати, бо це входило у наше навчання, але ці сопілки з’явилися завдяки мистецтву Майстра Звірів. Вони вміли говорити з бистринками.

Майстер Звірів навчав кожного з нас окремо, так ніби сопілки розмовляли таємними мовами, які розуміли лише ми і наші тваринки. Гадаю, так воно і було.

Я сидів у окремій кімнаті навпроти Майстра Звірів, на килимі, із сопілкою в руці, намагаючись повторювати мелодії, які він мені грав. У нього був власний інструмент. Звичайна бляшана дудка, на який грають моряки. Мелодії були прості. Вони трохи нагадували сигнали для кінноти, що видавали рогом (кілька докучливих звуків: «шикуйсь клином!», «поворот», «атака», «бичі роги»), і мали виконувати подібну роль. Однак звучала в них і дивна гіпнотична нота, як у музиці пустельних відлюдників. Кажуть, кебірійці за допомогою музики вміють впадати у транс, в якому вони не відчувають болю, танцюють кілька днів без відпочинку або протикають тіло вістрями стріл, не страждаючи від болю і кровотечі. Я бачив такі речі, коли під час свят бував у палаці і сидів у ніші за троном мого батька. Однак я не був ані пустельником, ані командиром кінноти.

Я сказав про це Майстру Звірів і запитав, для чого потрібна моя гра.

— Ти доречно згадав кебірійців, благородний принце, — сказав він. — І ти напевно бачив, як музика флейти змушує змій або отруйних пустельних ящірок танцювати. Тварини слухаються і, здається, сплять із розплющеними очима, і тоді заклинатель може безпечно їх торкнутися. Інструмент, який я тобі дав, мій пане, діятиме схожим чином, але в ньому є справжня сила. Заклинання — то лише фокус. Спритний заклинач просто знає, що не звук діє на рептилію, а рухи кінчика інструменту. Музика у твоїй сопілці впливає на волю бистринок, але тільки на тих, що належать до твоєї зграї. На жовтих. Завдяки їй ти можеш змусити тваринок робити речі, яких зазвичай вони не можуть. Будуть майже як крихітні люди, але цілковито підкорятимуться твоїй волі. Це, — підняв він сопілку, — інструмент влади. Влади абсолютної. Спершу ти зможеш віддавати лише прості команди. Це просто абетка. Тренуйся, благородний принце, поки не станеш грати так, щоб не думати про отвори сопілки, власні пальці та звуки. Поки музика не почне передавати твої думки. Тоді ти зможеш змусити тваринок робити нечувані речі. Може, вони зможуть побудувати плоти і плавати ними на рибну ловлю, а може, створять мистецтво або збудують замки? Це залежатиме лише від тебе.

— Як тваринки можуть бути такі мудрі? — запитав я. — Навіть найбільш дресировані пси чи бойові леопарди не вміють такого.

— Вони розумніші, ніж звичайні. Твій шляхетний батько, Палаючий Штандарт, володар Тигрячого Трону, Господар Миру і Перший Вершник, наказав мені їх вивести, — Майстер Звірів нахилився в мій бік, узявши кубок з вином обома руками, і озирнувся.

— Я отримав його згоду на використання сили земель урочища. Я змінив їх у лонах їхніх матерів таким чином, щоб вони були розумніші, ніж нормальні тваринки.

Я остовпіло слухав. З дитинства мені розповідали страшні історії про силу урочищ, про чудовиськ, які виходили звідти ще за часів мого діда. Попередні імператори тримали при дворах Тих, хто Діє і Відає, які намагалися використовувати силу урочищ в політиці Раз за разом з’являлися невігласи, які стверджували, що знайшли втрачені імена богів і що сила урочищ буде слухатися саме їх. Одного разу це призвело до поразки в битві, іншого — до епідемії, а якось мертві почали вставати з могил. Урешті, дід заборонив навіть наближатися до урочищ і погрожував смертю кожному, хто насмілювався шукати втрачені імена богів. За правління мого батька заборон ставало дедалі менше, але ця лишалася в силі. Дрібні фокуси було дозволено, я здогадувався, що при дворі було кілька справжніх Тих, хто Діє, які працювали в глибокій таємниці. Я не знав жодного, крім Майстра Звірів. Що стосується інших, я ніколи не дізнався, ким вони були і чим займалися.

— Це абсолютно безпечно, — сказав Майстер Звірів, помітивши вираз мого обличчя. — Моє мистецтво під контролем. Я зробив лише те, що вмів, а це і справді зовсім небагато в порівнянні з істинною силою урочищ. Запевняю тебе, шляхетний принце, мене контролювали двоє Тих, хто Відає, і, якби я не встояв перед спокусою використати цю силу, імперські лучники миттєво перетворили б мене на їжака. Не бійся нічого, шляхетний принце, і тренуйся. Поки ти ще не можеш ступити на свій острів. Погана гра призведе до безумства твоїх тваринок.

Усе вказувало на те, що я отримав надприродну, чудову силу влади над зграєю жовтих тваринок, що бігали по овальному острівцю, який можна було обійти пішки швидше, ніж згорала свічка.

Звичайно, це мене зачаровувало. Я радів куртці кольору осіннього листя, власній альтанці і сопілці. Годинами я грав у кімнаті мелодії, і вже за кілька днів сталося так, як говорив Майстер Звірів. Сумні, неспокійні звуки спливали з моїх губ і пальців, і я навіть не відчував, що тримаю сопілку. Не думав про те, коли дути і які отвори затуляти. Згодом я почав з’єднувати мелодії, яких було чимало, і думав, що розумію, про що говорив старий майстер. Це і справді була лише абетка, а я вчився складати слова і фрази. Не міг дочекатися миті, коли вийду на острів і випробую свої вміння.

Єдиним, хто не приховував невдоволення від усього цього, був мій старший брат Кімір Зил. Кожен із нас мав різних матерів. Це не було правилом, але так вже склалося. Згідно зі звичаями імператорського палацу, ми повинні були вважати найголовнішою з матерів імператрицю, яка була матір’ю Чагая.

Справа в тому, що ми сильно відрізнялися один від одного, сильніше, ніж це зазвичай трапляється в інших сім’ях. Кімір Зил був найстаршим, найвищим і тривалий час найсильнішим. Коли я був маленьким, любив і захоплювався ним. Трохи подорослішавши, зрозумів, що він жорстокий і пихатий. Здавалося, він зневажає мене і ненавидить Чагая. Ніколи не пропускав нагоди виявити свою перевагу у всьому. Якщо мені випадало з ним тренуватися, я знав, що мої ноги і руки вкриються багряними синцями; якщо він придавить мене і викрутить руку, то робитиме вигляд, що не помічає виставленого пальця моєї вільної руки — знаку, що я здаюся, і не відпустить, поки Ремінь цього не помітить. Він у всьому мав залишатися кращим і ніщо не пробуджувало в ньому такої люті як найменша поразка. Він єдиний часто повторював, що робитиме, ставши імператором. Нам із Чагаєм здавалося абсолютно очевидним, що саме він колись стане володарем. Кімір Зил рвався до цього. Мене ж обов’язки володаря лякали. Бути тим, від кого залежить доля всіх мешканців імперії, перебувати десь на тлі всього, що відбувається, здавалося мені занадто важким тягарем. Чагай завжди повторював, що мріє лише про те, щоб повернутися до Будинку Цинобри, робити те саме, що жінки, які там живуть, і жити в спокої. Грати на сітарі, малювати, писати вірші або споглядати прекрасне. Кімір Зил, звісно ж, цікавився, чи не бажає в такому разі Чагай стати його наложницею, і постійно насміхався. Насправді ж могло виявитися, що ніхто з нас не підійде на роль володаря, і Тигрячу Шапку надягне хтось із трьох наших молодших братів, що проводили безтурботні роки в Будинку Цинобри.

Я любив Чагая як молодшого, дурненького брата, трохи жалів його. Проблемою Чагая було те, що саме існування світу його ранило. Він здавався м’яким і плаксивим, але я знав, що для того, хто з будь-якого приводу так страждає, дорівнятися товстошкірому Кімір Зилу й мені — це справжній подвиг. Часом Чагай, схлипуючи і скаржачись, міг досягнути того, чого ні мені, ні моєму братові, попри кам’яні обличчя і зціплені зуби, осягнути не вдавалося. Однак частіше йому це не вдавалося та й не дуже цікавило. Він не міг зрозуміти найпростішої інтриги, не міг навчитися жодному військовому фокусу, жодній стратегії. Проте любив музику, танці і веселі історії. Мені здається, він і справді мав опинитися в чомусь на кшталт Будинку Цинобри і сидіти там на подушках із гітарою в руках.

Того дня за вечерею ми з Чагаєм раділи новому завданню. Ми ж були дітьми і отримали не просто одне кошеня чи цуценя. Навіть такий подарунок для дитини — це цілий скарб. Ми ж стали володарями понад сотні пухнастих створінь, дещо схожих на видр, а трохи — на маленьких песиків, які могли зачарувати кожного. Ба більше, кожен із нас отримав власне маленьке королівство.

Тільки Кімір Зил з кислою міною і неприхованою відразою слухав нашу балаканину.

— Марнування часу! Прокляте марнування часу! — гаркнув він, кришачи хліб на стіл. Раптово він тицьнув пальцем просто в Ременя. — Ми повинні отримати по загону військ! Ми повинні стати командирами!

— Не криши хліб, тохімоне, — спокійно сказав Ремінь. Він завжди був спокійний. — Подумай про людей, які радо з’їли б те, чим ти розкидаєшся.

— І що з того, — буркнув Кімір Зил. — Колись я стану імператором і зможу хоч кататися в хлібі. Я син імператора, Вчителю. Навіщо мені поважати хліб? Я ж не буду його пекти чи сіяти. Для цього існують селяни. Я ж займатимуся тим, що дозволить їм цим займатися. Ти маєш готувати нас до битв на славу імперії. Ось наше призначення. Ти ж наказуєш нам витрачати час на опіку над звірами. Це під силу будь-якому пастухові. Ми повинні грати їм на сопілках?

— Більша частина імперії — це, власне, хліб, тохімоне. Якщо його не вистачатиме, на що перетвориться вся слава імперії? Тобі треба їсти так, як і пастухові. Ти лише людина, як і він.

— Я інша людина. Я син імператора. Ніхто не садить пастухів на трон. Мало б більше сенсу, якби ти дав нам по сотні піхоти.

Ремінь шматочком хліба старанно вимочив соус з миски і розвалився на лаві, виймаючи свою люльку і ріг із травами.

— Пам’ятаєш, як я вчив тебе плавати, тохімоне? — запитав він.

Кімір Зил скам’янів і заскрипів зубами від люті. Він боявся води, наче кошеня. Навчився плавати останнім із нас, коли ми з Чагаєм уже хлюпалися в озері, пірнаючи, немов видри. Він не міг забути цього приниження.

— Ти плакав, тохімоне, коли вода омивала тобі підборіддя, коли треба було занурити в неї обличчя. Твої брати сідали до сніданку в одних пов’язках на стегнах і жадали бігти до ставка, а тобі доводилося відходити у бік, бо сама думка про плавання викликала у тебе блювоту.

— І що з того? — гаркнув Кімір Зил, трясучись від злості, особливо коли Чагай захихотів. — Я подолав свій страх! Ти сам сказав, що кожна людина повинна пізнати власні обмеження і що тільки дурні нічого не бояться!

— Це правда, — сказав Ремінь. — Ти переміг себе, і я пишався тобою більше, ніж твоїми братами, які впоралися з цим із легкістю. Але що було б, Молодий Тигре, шляхетний принце, якби я вчив тебе плавати, як це роблять варвари з гирла Гіркої Води, і просто жбурнув тебе в море? Ти потонув би. Їхні діти теж деколи тонуть. Вони вірять, що кожен народився для моря, як і ти віриш, що кожен народився, щоб бути командиром. Тому, якщо ти хочеш колись правити людьми, у яких є мрії, душа і близькі, покажи мені спершу, що можеш впоратися з тваринами.

Першого дня я не міг дочекатися закінчення сніданку. Відривав шматочки хліба, вмочував їх у підливу, заїдав маринованими овочами, швиденько випив пальмовий сік і, щойно Ремінь дозволив, помчав у сад. На мене чекав човен із жовтим, як сонце, прапором на щоглі і кошики з їжею. Один — для мене, а другий, наповнений зернятами дурри, горіхами і смужками сушеного м’яса — для моїх бистринок.

У моїй альтанці був теплий плащ, корзина з вугіллям — бо стояла рання весна — а ще складаний стілець з підлокітниками і стіл. А також кошик із їжею і глечик пальмового соку. І все. За пазухою я мав свою жовту сопілку.

Згідно з правилами, я не міг допомагати своїм тваринкам ніяк інакше, окрім як грою на сопілці. Я не міг ні до чого торкатися або робити щось сам.

Однак у той перший день я не зіграв навіть ноти. Просто дивився, що роблять мої бистринки. Мені страшенно кортіло, але я вирішив, що спершу мушу їх зрозуміти. До полудня вони просто здавалися мені кумедними. Ці створіння і хвилини не здатні були всидіти на місці. Вони весь час метушилися, перекидалися і ганяли одне за одним або з комічною серйозністю обшукували землю в пошуках ласощів. Я напружено стежив, маленькими ковточками потягуючи пальмовий сік крізь очеретяну соломинку і очікуючи побачити їхні надприродні здібності, набуті завдяки силі урочища, заклятій мистецтвом Майстра Звірів.

Я не помітив нічого особливого, крім того, що часом вони брали в лапки палички, щоби видовбати зі стовбура комаху або щоб до чогось дотягнутися. Ще я помітив, як вони розбивають мушлі равликів, тримаючи в лапках один камінчик, а другий підклавши під низ. Однак я ніколи не бачив диких бистринок і тому й гадки не мав, чи не діють вони так само без допомоги сили урочищ і подібних речей.

Моя альтанка стояла на стовпах і була оточена дерев’яним помостом, тож я бачив з неї все, що відбувалося майже всюди на острові, крім тих місць, вид на які заступали зарослі кущів, крони квітучих слив і очерет. Я провів там багато часу. Знаю, що мій острів був вісімдесят кроків завдовжки і двадцять завширшки. Я гуляв ним, часом сідаючи на своєму складаному стільчику, і спостерігав за тваринками. Складалося враження, що вони взагалі мене не помічають. Вони рилися в землі й ліпили з глини бані, поєднані коридорами, що скидалися на товсте коріння дерев; зводили вежі, що нагадували термітники або високі димарі. На верхівці майже кожної з них сиділа одна тваринка, виставивши голову і чатуючи на загрозу.

У наступні дні звірятка мене вітали, щойно я з’являвся на острові. Коли я висаджувався з човна, вони збігалися з усіх боків і ставали півколом на пляжі, роздивляючись мене чорними оченятами, після чого вітали мене, виляючи крихітними хвостиками і виконуючи серію дрібних рухів голівками, що нагадували комічні уклони.

Третій день я почав з того, що висипав їм трохи корму, а опісля вперше зіграв на сопілці. Тваринки збіглися до моєї альтанки і зупинилися, побачивши купку зерен і шматочків сушеного м’яса. За мить найсміливіша з них висунула писочок і почала обнюхувати ласощі, аж нарешті схопила сушений плід, який лежав згори, і почала його гризти, присівши на хвостик.

Побачивши це, наступна бистринка вийшла з натовпу, помітно осмілівши. Потім за нею рушила ще одна, а за мить перед моєю альтанкою утворився величезний натовп звірят, які билися, кусалися і перекидалися серед помаранчевих зерен дурри і шматочків м’яса.

Мені ж не цього хотілося.

Зовсім не цього.

Я підніс до губ сопілку і почав грати. Не можу сказати, які сигнали з підсунутих мені Майстром Звірів я грав у ту мить, я просто висловлював, що відчував і думав у той момент. А хотів я, щоб звірятка заспокоїлися, поки не повбивалися. Це тривало якийсь час, аж нарешті бистринки припинили битися і завмерли з піднятими головами, витріщаючись на мене пронизливими оченятами. Деякі досі лежали, сплівшись у вбивчих обіймах, інші завмерли в дивних позах. Я грав ще якийсь час, перш ніж тваринки зрозуміли. Вони підходили по черзі, кожна брала трохи корму в пащу, трохи в лапки, і відходила геть. Це тривало досить довго, поки бистринки не підібрали усього, що я висипав. Аж тут виявилося, що є групка, якій не дісталося нічого. Я висипав ще трохи, щоб жодна бистринка не залишилася голодною, але зрозумів, що всі нагодовані, а деякі підходять до альтанки кілька разів.

Я наказав їм відійти і зайнятися власними справами. Протягом наступних днів я з подивом помітив, що мої бистринки припинили шукати їжу і гратися. Вони навіть закинули свої селища і сторожові вежі і не робили нічого, а лише сиділи навколо моєї альтанки, чекаючи, поки я кину їм трохи корму. Коли я їх відганяв, вони ховалися в траві і серед кущів, стежачи за кожним моїм рухом і чекаючи, поки я дам їм трохи їжі.

За кілька днів їхнє хутро звалялося, молодняк схуд і тулився до мамок, витріщаючи на мене бісерні оченята, але вони явно не мали наміру шукати комах або корінці на пляжах і в траві, як раніше, так ніби зовсім забули, як це робиться. Видовище було жахливим, і моє серце краялось, коли я на це дивився, однак більше не давав їм ані зернинки.

Тоді мене осяяла думка: те, що завжди здавалося найпростішою річчю на землі, яку повинен робити хороший володар — удосталь забезпечувати підданих їжею, — не працює так, як треба. Я зовсім не хотів, щоб мої бистринки перетворилися на безнадійно залежних від вмісту мого кошика. І я не розумів, чому так сталося. Думав, що, можливо, моя їжа припала їм до смаку так сильно, що тепер вони не хочуть нічого іншого. Однак одного дня кілька тваринок померли з голоду. Бистринки притягнули їхні тіла під саму альтанку і поклали на піску, немов намагаючись викликати у мене докори сумління. Дивлячись на бідних створінь, що лежали нерухомо, ніби жовті порожні мішечки, я відчув, як сльози на вертаються на очі, але не потягнувся до кришки кошика. Замість цього я взяв флейту і заграв їм про голод і сумну долю вмираючої з голоду бистринки, а відразу після цього про достаток їжі, що ховається на пляжах і в траві. Це дало небагато. Лише кілька звірят покинули мовчазну групку, яка очікувала мого дарунка, і почали щось шукати в траві. Я грав далі і додав ноти, що розповідали про гордість вільної бистринки, що сама вміє дбати про себе і про молодь, яка не залежить ні від чиєї ласки. Потім я потайки зачерпнув з кошика жменю ласощів і відійшов до найближчого піщаного берега, де розкидав їжу і закопав у піску, після чого повернувся і продовжив грати ту ж мелодію.

Я грав і грав, ковтаючи сльози, а коли горло моє зовсім пересохло, а пальці заболіли, я побачив, що це потроху починає приносити результат. Деякі звірятка почали повертатися на луки і пляжі, щоб викопати із землі комах і витягнути з води молюсків. Зрештою, залишилося тільки кілька тваринок, а коли я припинив грати, через деякий час пішли і вони.

Потім я сидів і розмірковував, що робити далі. Зрозумів, що за допомогою сопілки і кошика я можу не тільки ними керувати, але й убивати. Три звірятка, що лежали перед моєю альтанкою, загинули не лише через якісь свої риси. Насправді їх убила моя дурість.

З цього часу я грав набагато обережніше. Здавалося, життя тваринок підкорилось природним ритмам, тож я боявся їх збити. Однак вони дуже піддавалися впливу моєї музики. Помалу мої накази почали їх змінювати.

Змінилася форма селищ. Досі це були куполоподібні курганчики з утрамбованої глини, з’єднані тунелями і перекритими кроквами коридорами, над якими височіли сторожові башти, але я вирішив, що їх треба будувати концентричними колами, з променеподібним розташуванням коридорів і нір, щоб звіряткам простіше було заходити і виходити. Посередині ж я наказав звести більшу баню з двома рівнями. На верхньому я наказав зробити склад запасів харчування, а нижня яма, досить велика, мала вміщати всіх звіряток і стати для них укриттям.

Я вигадував різні речі. Навчив їх робити загородки з плетених хворостинок і ставити їх на мілководді так, аби утворювалися звужені коридори, що закінчувалися округлими басейнами, а потім заганяти туди різних створінь, на кшталт водних комах і мальків.

Не все, що я робив, мало сенс. Одного разу я вирішив розділити їх на групи і роздавати завдання. Одні мали збирати коріння, інші — полювати, треті — займатися молодняком. Але виявилося, що тим самим я вніс в їхнє життя занадто багато мішанини і до того ж відібрав звичайну жвавість. Вони ставали апатичними і виконували мої накази без довіри, поки нарешті не з’ясувалося, що все було зроблено набагато гірше, ніж без моїх наказів.

Так само було і тоді, коли я наказав їм віддавати на склад занадто багато здобичі. Я подумав, що вони зноситимуть всі зерна, плоди і комах мені, а я ділитиму їх по справедливості. В результаті бистринки лише снували полями і пляжами, знаходячи не так вже й багато. Віддавали видобуток, бо через силу сопілки не могли чинити цьому опір, але здобичі було значно менше, ніж раніше. Здавалось, ніби вони вважали, що кількість їжі залежить не від їхніх зусиль, а виключно від моїх примх.

Також я дізнався, що не можу безперестанку віддавати їм накази сопілкою. Їм потрібен час, щоб робити те, що вони хочуть, інакше вони теж ставали апатичними і починали хворіти.

Насправді я постійно хвилювався, чи здатен острів надати їм достатньо їжі. Майстер Звірів згадував, що під час голоду бистринки починають вбивати і пожирати одне одного. Звісно, я не хотів допустити такого. Тому наказав їм збирати корінці і навчив сушити молюсків і комах на камінні. Я знав, що пізніше, коли мине середина літа, знадобляться горіхи і сливи. Раз на кілька днів я отримував кошик із їжею, яку крадькома розкидав в траві і закопував у пісок.

Мені було дуже цікаво, що на своїх островах роблять мої брати. З верхньої платформи своєї альтанки я бачив обидва острови, але лише як скупчення дерев і кущів на озері. Я також бачив прапори, що висіли над дахами далеких альтанок, але більше нічого.

Одного разу я вирушив до Кімнати Сувоїв у Будинку Сталі. Я дуже любив туди ходити. Коли ми вивчали історію, стратегію або політику, нам приносили сувої в Кімнату Роботи, і у кожного з нас там був власний читальний стіл, на якому ми їх розкладали. Однак Кімнату Сувоїв я завжди відвідував сам, коли в мене не було роботи. Я клав на читальний стіл сувої, що описували далекі країни, неймовірні історії про духів і демонів або розповіді про дивних створінь, що живуть у всіх кінцях землі. Я годинами сидів при світлі ламп і потихеньку обертав верхнє кріплення, рухаючи перед очима безперервні стрічки паперу. Однак того дня я помітив там дещо дивне. У Кімнаті Сувоїв були невеликі столики, за якими можна було присісти і відпочити, а також стіл, що дозволяв переглядати великі мапи і картини на полотні і пергаменті. На столі хтось залишив предмет, який, схоже, служив як притиск для особливо великої й норовистої мапи. І був це не просто предмет, а Предмет.

Одна із тих дорогих і рідкісних речей, насичених силою. Цей предмет я знав досить добре, оскільки завжди мріяв мати власний. Це було «Довге Око» — кристал, замкнений в довгому, розміром із долоню, циліндрі з червоного дерева і оправлений в золото. Він дозволяв бачити на відстані, майже на кордоні зору, причому як удень, так і вночі. Досить було поглянути крізь нього на те, що хотілося побачити, і картинка наближалася, ніби той, хто дивився, просто летів до своєї цілі. Предмет відчував, коли людина бажала побачити щось у подробицях. Варто було лиш напружити зір, і картинка наближалася ще сильніше. Вправність дозволяла наближати і віддаляти образи як завгодно, і я ніколи не був настільки дурним, щоб намагатися дістати рукою те, що в «Оці» наближалося до мого обличчя.

Я недовго боровся зі спокусою. Просто вирішив, що коли хтось розпитуватиме про «Око», я негайно його віддам, не вигадуючи казок і не намагаючись брехати. Це заспокоїло мене з двох причин. По-перше, щире визнання провини в чомусь подібному — «Це я розбив вазу. Дуже хотів випробувати свій спис, але знав, що мені не можна виходити в сад. Я хотів лише провести кілька уколів і відразу повісити його на місце. Але… так сталося» — як правило, дозволяло уникнути суворого покарання. По-друге, таким чином я починав вірити, що нічого не краду. Зрештою, я ж лише позичав річ, яку знайшов у власному будинку і яка була мені потрібна.

Я привіз «Око» на острів і почав підглядати за своїми братами. З помосту веранди, з-за прибережних кущів і крізь стіни очерету, навіть з-за протилежного берега озера, заховавшись між скелями і чагарником.

На острові Чагая я побачив засохлі і розкришені залишки бань на березі і нові, великі бані, побудовані навколо його альтанки. Були занадто великі, і я побоювався, що вони заваляться під час першого серйозного дощу. Його плямисто забарвлених бистринок не було видно ніде на острові, лишень на піщаній галявині перед альтанкою, де височіли куполи. Вони не шукали прожитку, майже не виходили на берег, а лише танцювали.

Принаймні так це виглядало. Чагай грав на сопілці, а всі звірята, прикрашені строкатими польовими квітами, топталися на місці і крутилися, стоячи на задніх лапках навколо великої купи корму посередині.

Не думаю, щоб так відбувалося завжди. По-перше, Чагай виплюнув би легені крізь сопілку, а по-друге, бистринки поздихали б від виснаження. Але часто, спостерігаючи за його островом крізь «Око», я бачив саме такі картини. Ще я звернув увагу, що альтанка оповита квітучим плющем, а стіни великих бань прикрашені кольоровими камінцями і блискучими мушлями. Тижні ігор зі своїми звірятами виробили в мені хазяйське сприйняття, тож я дивився на блакитний острів радше критично. Корму день у день ставало дедалі менше, бистринки майже не шукали їжі, а якщо і намагалися, то з’їдали все на місці. Вони переважно сиділи біля альтанки, спарювалися або танцювали. Коли я дивився на їхні звичайні заняття, мені здавалося, що вони ненормальні.

Острів Кімір Зила виглядав зовсім інакше. Колонія бистринок мала округлу форму, як і в мене, але більше нагадувала військовий табір. Позбавлені отворів бані зовнішнього кола були з’єднані виліпленою з глини стіною, де стояли високі вежі. Крім цього, в таборі було викопано кілька виходів, більшість із яких була завалена камінням. Перед альтанкою знаходився очищений від трави піщаний плац.

Частина тваринок займалася невтомною роботою, але лише деякі шукали їжу. Частина зрізала молоді стебла очерету, але не зелені, придатні до їжі, а жовті, задерев’янілі і вельми тверді. Відрізали рівні шматочки довжиною зо дві долоні і зносили їх на купу перед альтанкою.

Друга частина рудо-коричневих бистринок мого брата — як я помітив, найкрупніші — переважно марширувала перед його альтанкою чіткими квадратами, тримаючи в лапках кийки, і шикуючись у різні бойові порядки. Квадрат, п’ятикутник, «списи» або «бичачі роги». Я не здивувався, оскільки нічого іншого від Кімір Зила й не очікував. Але мене здивувало, що одного разу я побачив посеред плацу невелике багаттячко. Уявлення не мав, як йому вдалося змусити тваринок висікти вогонь. Підозрював, що він порушив заборону і сам його розвів. Біля вогню стояли три його руді бистринки й обгризали навскіс кінчики паличок, а далі легенько їх обпалювали, щоб зробити твердішими.

Це теж було те, чого я від нього очікував, але від цього моменту я щодня спостерігав за ситуацією на обох островах.

Занепокоївся я лише тоді, коли одного разу побачив абсолютно нову сцену. Кімір Зил сидів на стільці, на терасі своєї альтанки, і грав, а всі його звірята — і ті, що зі списами, і ті виснажені, що зазвичай весь час працювали, — стояли перед ним широким півколом. На вільному місці перед альтанкою, як завжди останнім часом, горіло багаття.

Тільки через деякий час я зрозумів, що тваринки не стоять у випадкових групках: «збирачі» збилися в безформну купку посередині, а «солдати» оточували їх, стоячи на задніх лапках із опущеними списами.

Мене це зацікавило, тож я сховав «Око» за пояс куртки і видерся на найвище дерево острова. Звідти, прихований в листі, я мав набагато кращу можливість споглядати те, що відбувалося на острові мого брата.

Кілька бистринок, які виконували роль солдатів, відклали палички й галопом увірвалися в натовп «збирачів», після чого вирвали звідти двох виснажених, переляканих звірят. Ці бистринки, схоже, впали в паніку і спробували втекти всередину кола, але всюди натрапляли на лінію «солдатів» із наставленими на них списами. Коротка мить паніки — і їх загнали у самий центр плацу, як овець, яких заганяють пастуші собаки. Тваринки скупчилися на хвилину, «солдати» відступили, а вихоплені з натовпу «збирачів» залишилися на піску, здригаючись і звиваючись на місці, я сконцентрував погляд і побачив, що вони міцно прив’язані за шию до невеликої палички, що стирчала із землі, скрученим із лика шнурком.

Потім я побачив, що «солдати» підходять і зупиняються біля прив’язаних звірят, які вже перестали смикатися на землі, шарпати лапками шнурки і намагатися їх перегризти. Обидві групи встали на задні лапки, обнюхуючи і смішно рухаючи носами, а Кімір Зил грав, немов божевільний. Потім найбільша бистринка мого брата виступила вперед і раптово встромила спис у живіт прив’язаного звірятка.

Побачивши кров, що бризнула на пісок, я мало не впав з дерева і ледь не випустив «Око». Я був переляканий, але знову наблизив циліндр до обличчя. Я просто не міг повірити в побачене.

А бачив я, що нові й нові звірятка підходили й кололи нещасних створінь списами, поки на піску не залишилися нерухомі тіла зі зліпленим, червоним від крові хутром, яких чергові «солдати» продовжували проштрикувати своїми списами, хоча потреби в тому вже не було.

Зігнані докупи між списами, «збирачі» в паніці пручалися, але ряди «солдат» утримували видимий порядок.

Після різанини «солдати» накинулися на трупи і розірвали їх. Бистринки при цьому виглядали і поводилися, наче зграя щурів. Хвиля іржавих спин бистринок на тому місці, де мить тому ще були їхні побратими, викликали у мене нудоту.

За якусь мить від заколотих і розірваних звірів не лишилося нічого, крім плям крові і двох відкушених голівок, які мій брат наказав насадити на списи на плацу.

Коли я спустився з дерева, голова йшла обертом від емоцій. Спершу я хотів про все розповісти Ременю, але швидко зрозумів, що за логікою Вчителя саме я можу виявитися тим, хто порушив правила гри, а не мій брат. Я вкрав «Око» і підглядав у нього. Тим часом брат лише сидів і грав. Звичайно, він наказав своїм звірятам вдатися до безглуздої жорстокості, але в цьому нас ніхто не обмежував. Нам дали бистринок, острови, корм і сопілки. А далі дозволили робити що завгодно, але впоратися ми мали самі. Якщо мій брат хотів, щоб його звірі проводили безглузді страти, то він мав на це повне право.

Я подивився на своїх власних жовтих звіряток, що бігали по острову і перекидалися в траві, і раптово відчув на душі якусь тінь.

Кількома днями пізніше я прибув на острів раніше і, випивши кухоль теплого горіхового відвару, почав спостерігати за багряним островом. Того дня я побачив дещо нове. А саме, два маленькі човни, ледь видимі в ранковому тумані, що пристали до пляжу і зникли в очереті. Може, це й не були якісь досконалі човни — радше, плоти, що нагадували подвійні зв’язки очерету, щільно стягнуті з обох кінців, але плавали вони досить добре. Я помітив, що на кожному пливли кілька бистринок Кімір Зила. Я не зауважив, як саме вони пливуть, однак вони не дрейфували, віддавшись на волю вітру, а рухалися один за одним у бік якогось проходу в очереті, поки не зникли з моїх очей.

Заінтригований, я видерся на своє дерево і підняв «Око». Мій брат сидів у альтанці біля столу і щось ліниво жував. За хвилинку-другу екіпаж його човнів з’явився на плацу. Бистринки кумедно накульгували на трьох лапках, в четвертій тримаючи списи, що лежали на загривках. Виглядали незграбно, але я помітив, що переміщуються вони досить вміло. Однак серед рудих спинок звіряток Кімір Зила я помітив кілька попелястих. Його бистринки гнали між собою сірих звірят, що шкутильгали на двох лапках і несли корм, який висипали на купу, а потім збилися на плацу неспокійною групкою і чекали.

Кімір Зил відставив тацю, зняв ноги зі столу, взяв сопілку, а потім почав грати.

У результаті дві перелякані попелясті бистринки Чагая були заколоті, біля альтанки брата з’явилися дві нові голівки, настромлені на кілочки, а трьох уцілілих погнали на роботи з іншими «збирачами».

Я спустився на землю і довго блукав по своєму острову, занурений у роздуми. Порахував своїх тваринок, і мені здалося, що їх стільки ж, скільки і раніше, хоч я не міг бути впевненим.

Як зумів, я заповз до головної нори і спробував перевірити, чи запасів корму стільки ж, скільки було раніше, перевірив також скромні запаси в кошику в моїй альтанці. Начебто нічого не зменшилося. І все ж я весь час відчував страх.

У Кімір Зила була армія бистринок, озброєних списами, вишколених і навчених убивати. Його звірята також вміли висікати вогонь і мали човни, на яких якимось чином навчилися плавати. Острів Чагая знаходився ближче до його острова, ніж мій, тож я сподівався, що він є кращою ціллю для грабіжницьких набігів, але знав, що це омана. Кімір Зил готувався до війни. Він вважав, що перемога в цій грі полягала не в мудрому правлінні зграєю звіряток. Він, певно, уявляв собі момент, коли на всіх трьох островах майорітимуть його багряні прапори.

Я довгий час ходив островом і роззирався. Знайшов великий повалений стовбур восковниці, вкритий товстою корою, зауважив також оберемок очерету на берегах, а ще знайшов невикористане родовище глини на високому південному березі.

Потім я повернувся в альтанку і витягнув сопілку. Потрібно було скласти для моїх звірів абсолютно нові пісні.

І я відчував, що в мене замало часу.

Спершу я покликав усіх звіряток. Коли вони збіглися, підскакуючи і перекидаючись, перед моїми очима раптом постали сцени страти, які я регулярно бачив на багряному острові.

Спочатку я грав своїм тваринкам пісню жаху. Грав їм про багряний острів і про те, що звідти йде загроза. Про великих, відгодованих рудих тварюк зі списами, що несуть смерть. Я увігнав своїх звіряток в остовпіння, а потім у паніку.

Я їх заспокоїв і зіграв їм пісню про героїзм. Про мужніх, вільних бистринок, які повстають проти ворогів і захищають свій острів. Про жовтий прапор, що розвівається над ними і означає свободу і безпечний дім. Я грав, скільки було сил у грудях, вкладаючи у музику весь гнів і жах, які відчував.

Якийсь час мої бистринки сиділи й слухали, як зачаровані, аж тут я сам під впливом власної гри відчув себе відчайдушним і мужнім. Тоді я наказав їм братися до роботи.

Оголосив, що настав час війни. Розділив їх на групи і вибрав найсильніших звіряток, з яких вирішив зробити основу армії. Решту відправив рубати задерев’янілий очерет, зміцнювати селище і зривати кору зі стовбура восковиці.

Мені здавалося, що час витікає крізь пальці і що Кімір Зил має наді мною серйозну перевагу.

На щастя, з того часу, як нам подарували звіряток, у нас було небагато інших занять, тож ми могли проводити вдосталь часу на островах. Крім того, ми майже не бачилися. Їжу брали окремо, снідали кому де доведеться, а обідали найчастіше на острові.

Кімір Зил присвячував час тренуванню своєї армії, Чагай — сну в альтанці, грі на сітарі і розпиванню пальмового соку, а я — відчайдушній підготовці до оборони свого острова.

Я знав, що не зможу сформувати такої ж армії, як у Кімір Зила, — із вишикуваних у чотирикутники бистринок, озброєних списами в дві долоні довжиною. Така рівносильна битва стала б різаниною з невідомим результатом. Більше того, могло б виявитися, що армія мого брата, яка проводила весь час, навчаючись бою, стратам і нападам на острів Чагая, врешті решт виявиться більш справною.

Мені потрібно було вигадати щось, що дало б моїм звіряткам перевагу.

По-перше, я наказав моїм бистринкам приготувати значно довші піки, мало не в лікоть завдовжки, пристосовані для упору одним кінцем в землю. По-друге, я покладав надію на кору восковиці. Мої тваринки зірвали зі стовбура кілька великих пластів цієї товстої і гнучкої кори. Я мав намір схилити їх до розрізання її на прямокутні шматочки. Вигнуті від природи, вони могли б перетворитися на щити, якщо з тильного боку додати поперечину. Я наказав їм тикати списами в кору, і виявилося, що очерет не може її пробити, а загострений кінчик зісковзує.

Виготовлення щитів виявилося складним і виснажливим. У бистринок гострі зуби, проте вони не вміють обгризати дерево, як бобри. Під час вирізання щитів їм доводилося часто змінювати одне одного, їхні пащі кровоточили, але я не відмовлявся від цієї ідеї і постійно грав, примушуючи їх до роботи.

Я також намагався навчити їх висікати вогонь, але, попри знайдені на острові кремені, це було безрезультатно. Я зрозумів, що на це шкода витрачати час.

Одного разу я помітив цікаву штуку. Одне з моїх звірят знайшло на березі закриту мушлю молюска і, піднявши її над головою обома лапками, різко жбурнуло її в дерево. Черепашка майнула в повітрі і луснула, вдарившись об стовбур. Я вийняв сопілку і наказав бистринці повторити зроблене з підібраною на березі галькою. Камінчик просвистів у повітрі, і так я зрозумів, що в мене є нова зброя.

Незабаром навколо поселення виріс вал із утрамбованої глини, а на найближчих трьох пляжах, прихованих у чагарниках, з’явилися засіки з загострених хрестовин, з’єднані поперечиною, а також купки округлих камінців. На кожному пляжі день і ніч, сховавшись в очереті, сиділи звірятка і виглядали ворогів. На майданчику, закритому від погляду того, хто хотів би за допомогою «Довгого Ока» спостерігати за моїм островом, дріботіли ладом найсильніші з моїх бистринок, наїжачившись довгими, в лікоть піками, і прикриті рядами «щитоносців». Інша групка жбурляла камінчики в дерево так, що від ударів відскакувала кора.

Одного разу я знайшов на березі викинутий водою труп великої щуки і, оскільки смердючі рештки були вже не придатні до споживання, наказав бистринкам розрізати їх мушлями і відтягнути в мурашник. Завдяки цьому я отримав жменю колючок з плавників — гострих, немов голки, і довгих, як мій палець, а ще кілька фрагментів скелета, що могли стати в пригоді в якості зброї. Отримали їх переважно «щитоносці» і «пращники», щоб мати хоч щось для власного захисту, якщо стрій розпадеться. Це вимагало особливих умінь, а тому я сидів і грав, вигадуючи все складніші сигнали, а мої звірята тицяли кістяними кинджалами велику привезену з берега диню. Я помітив, що вони мають схильність відкидати зброю і кидатися на диню із зубами і кігтями. Тому, вбивши в їхні голівки, для чого служать кістки, обмежився простими категоричними сигналами, які означали щось на кшталт: «Атакуй! Коли!»

Увесь цей час я спостерігав за іншими островами. Навколо альтанки Кімір Зила з’являлися все нові голови на кілочках, а хутро на них було як сірим, так і рудим. Я роздумував над тим, що зробив би, побачивши там голови жовтих звірят, і відчував, як мене охоплює лють.

На острові Чагая змінилося небагато, і, здається, він навіть не помітив зникнення частини тваринок. Однак там з’явилася одна річ, яка мене вразила: купа корму, насипана на пляжі на східному березі. Тоді я зрозумів, що Чагай воліє платити данину, в надії, що Кімір Зил залишить його в спокої.

Одного разу я обережно запитав Ременя, що, власне, нам дозволено в такій грі, а що не дозволено, і чи можна — нехай теоретично — допустити до того, щоб між тваринами сталося кровопролиття. Він деякий час мовчав, пихкаючи своєю люлькою.

— Одного дня ти, можливо, сядеш на Тигрячий Трон, — сказав нарешті учитель. — Якщо тобі вдасться завершити велику справу твого роду, Амітрай більше не буде нападати на інші країни, а торгуватиме з ними, мешканці насолоджуватимуться свободою, яку ми їм дамо. Будуватимуть майбутнє для себе і своїх дітей, замість того щоб знищувати. Однак може настати і день, коли з’явиться сильний ворог. Прибудуть варвари, щоб знищити все, що ми побудували, підкорити країну, а жителів перетворити на рабів. Що ти зробиш тоді? Кого попросиш перервати розваги і не допустити до кровопролиття?

Я нічого не відповів. Але зрозумів, що іншого виходу немає. Я міг відкуповуватися, як Чагай, і чекати, поки старший брат почне від нудьги знищувати і моїх бистринок. Або міг прийняти бій і перемогти.

Тому я пішов до Кімнати Сувоїв і почав шукати натхнення в нотатках старих кірененських стратегів. Однак я пригадав занепад країни, в якій вони мешкали. Розповідь, що передавалася в моєму роду з покоління в покоління. Розповідь про часи, коли через перевали Гострих гір ринула хвиля амітраїв, а битви, які мої предки вважали великими і переможними, виявилися сутичками із загонами розвідників, які нічого не вирішували. Про велику об’єднану армію, зібрану з усіх кланів. Про воїнів у прекрасних обладунках, на величезних, ніби дракони, конях, про загони озброєної до зубів піхоти, що складалася з вільних землеробів. Про найгарнішу армію на світі, яку затоптали незліченні загони амітрайської важкої піхоти. Жалюгідні, низькі, виснажені люди в примітивних дешевих обладунках, яких були тисячі і які байдуже вмирали під ударами піренейської сталі. Мої предки воювали і гинули, кожен убивав десятки ворогів, але амітраї все прибували. Нескінченно. Схожі одне на одного, як фігурки із теракоти, в нікчемних шкіряних обладунках, прикриті дерев’яними щитами, але наступали без кінця, немов мурахи. Не мали жодної стратегії або мужності. Лише гуркіт тисяч пар важких сандалій, ліс списів, що тягнувся до горизонту і нескінченна стіна щитів. Вони йшли і вмирали. А захисники билися три дні, і танули, немов весняний сніг.

Битва в долині Чорних Сліз.

Кінець моєї країни, якої я ніколи не знав. Яка потонула в Амітраї, немов у морі, розтоптана ордою варварів.

Я знав, що війну виграють хитрістю, тож шукав натхнення в нотатках старих майстрів.

Я сумнівався, що Кімір Зил збирався виконати швидкий грабіжницький набіг як на острів Чагая. Я радше підозрював, що він забажає зайняти мою територію, розтрощити опір і вивісити на моїй альтанці багряний прапор. А потім без проблем підкорить Чагая і переможе.

Я крадькома ходив по саду і намагався побачити, що відбувається на острові Кімір Зила. Якщо він хотів на мене напасти, йому слід було будувати човни. Напевно він тримав їх прихованими в очереті. Я виявив цілу галявину зрізаного очерету. Це означало, що матеріал він уже зібрав.

Єдиною зміною, яку я помітив, була велика купа глини, яку його звірятка насипали посередині плацу, перед його альтанкою. Крутилися біля неї, немов мурахи біля дохлого вола, а я не міг зрозуміти, в чому там справа.

Кілька днів не відбувалося нічого особливого, і мені здавалося, що я захворію від цього напруження. Мої тваринки не мали багато часу, щоб працювати. Вони вчилися бою в строю і метанню каміння, вивчали, що саме кожен повинен робити під час тривоги. Невелика частина продовжувала збирати їжу, але тепер усе йшло в сховище, як запас на час війни. Вони щодня отримували скупий раціон корму й постійно ходили голодні.

Мені спадало на думку, що, можливо, я дав розігратися своїй фантазії, і Кімір Зил зовсім не збирається нападати.

Я не міг заснути, спав неспокійно, постійно прокидався і вибігав на терасу, щоб перевірити, чи спить мій острів у темряві нічного озера, чи не лунає звідти відгомін битви, чи не палає там вогонь.

Я не міг їсти і був не в змозі ні на чому зосередитися. Кімір Зил натомість лише дивився на мене з-під примружених повік і таємничо посміхався. Таку фізіономію він мав, коли готував виключно злісну інтригу або коли йому вдавалося досадити комусь із нас. Я тоді лютував, і мені багато коштувало не виказати, що я в курсі його задумів.

Одного ранку за сніданком до мене звернувся Чагай.

— У тебе є корм для тваринок? — запитав він.

— Може, є, а може, й ні, — відповів я таємничо.

— Позич мені трохи, десь із пів кошика. У мене закінчився, але коли Ремінь дасть мені нову порцію, я відразу тобі поверну.

— Твої тваринки могли б виживати і самі, збираючи комах, насіння, молюсків і коріння, — відповів я. — А у мене недостатньо корму, щоб тобі позичати.

В очах Чагая стояли сльози. Він відвернувся, щоб я їх не помітив. У Будинку Сталі не схвалювали сліз, незалежно від причин. І вже точно не через звичайну поразку, розчарування або злидні. Навіть не через біль, хіба що він був справді сильним.

— Я дам тобі за це перстень моєї матері, — сказав він, — або що захочеш.

Він дійсно був у нужді, але я нічим не міг йому допомогти.

— Ні, Чагаю, — відповів я. — Я не хочу твоїх речей. У мене просто немає зайвого корму. Його рівно стільки, скільки потрібно моїм тваринкам.

Чагай мовчки пішов, розчарований і засмучений, ковтаючи сльози, а я ж залишився на веранді, почуваючись просто жахливо.

Мені було його шкода. Утім, так бувало часто.

Так ніби й цього було мало, Ремінь придумав ще одну річ.

Одного ранку ми сиділи за сніданком, але перед кожним поставили різні порції. На моїй таці стояла миска з невеликою кількістю червоної дурри, приготованої на підсоленому молоці, і нічого більше. Чагай отримав лише миску каші і склянку води, а Кімір Зил, безжально знущаючись з нас, поглинав шматочки копченого курчати, вмочуючи їх у гострий соус, заїдаючи солоними грибами і черпаючи хлібом рибний паштет з мисочки. Наливав собі з глечика ароматний горіховий відвар, від якого крутило в носі через велику кількість приправ, і мало не давився від сміху.

Я з’їв свій сніданок, вислуховуючи його насмішки, а потім вирушив шукати Ременя. Абсолютно чистої совісті у мене ніколи, звісно, не було, але й останнім часом я не зробив нічого надзвичайного. З іншого боку, я вважав за краще знати, які з моїх темних справ було розкрито.

Він сидів на веранді, читаючи невеликий сувій, притиснутий чашкою гарячого горіхового відвару, і пихкав люлькою. Побачивши мене, підняв чашку і дозволив паперу згорнутися, приховуючи вміст.

— Учителю, за що мене покарано?

— А чому ти гадаєш, що тебе покарано? — відповів він питанням на питання.

— А як іще можна зрозуміти сніданок, який я сьогодні отримав? Хіба є сенс у покаранні, якщо всі знають про свій непослух, а я — ні?

Ремінь зітхнув:

— Я тебе не карав. Тепер ти — володар. З різних причин твої піддані їдять дуже скромно, оскільки ти їм так наказав. Як вважаєш, це слушно — об’їдатися ласощами в такій ситуації? Якщо так, я відразу накажу подати тобі другий сніданок — такий самий, як отримав твій брат.

Я схрестив руки на грудях і вклонився:

— Я зрозумів твій урок, Учителю. Мені сніданку було абсолютно достатньо. Прошу пробачення, що потурбував тебе цього ранку.

— Це честь для мене, тохімоне, — відповів він байдуже. Мені здавалося, що він думає про щось зовсім інше.

— Учителю, я хотів би кілька днів поночувати на своєму острові. Прошу, нехай мені видадуть ковдру і теплий плащ, кошик з вугіллям, лампу і трохи олії, а також читальну дошку для сувоїв. Прошу також видати мені запас їжі, який ти вважатимеш за достатній.

— Це розумна ідея, — тільки й сказав він.

Коли я сів у човен, куди напхали кілька кошиків із різними речами, якась невисловлена думка крутилася в моїй голові і заважала, як заважає скалка, що залізла під шкіру. Те, що робив і говорив Ремінь, часто не виявлялося тим, чим воно було насправді. Здавалося, що він мені щось показує, але я не міг зрозуміти, що саме.

Щойно слуги занесли в альтанку на острові мої припаси, розпалили вогонь і відпливли другим човном, я відразу зазирнув у кошики.

Припаси, які я отримав, складалися зі смужок твердого сушеного м’яса, шматочків сиру, хліба та довгої цибулі. До цього була жменя сушених плодів медової сливи і дзбан пряного пива.

Мій сніданок був скромний, проте це не була порція голодуючого, як у Чагая.

А потім я раптом усе зрозумів.

Дурра, приготована на молоці. Такий сніданок отримали солдати піхоти вранці перед битвою в долині Чорних Сліз.

А до того — сушене солоне м’ясо, копчений сир, хліб, пиво і цибулю. Це був звичайний військовий раціон.

По моїй спині побігли мурашки.

Що в такому випадку означали делікатеси, якими набивав черево Кімір Зил?

Час на острові тоді немов розтягнувся. Я обходив берег, вибудовуючи плани оборони, муштрував своїх бистринок, і мені здавалося, що вони справляються дедалі краще. Я придумав кілька маневрів, залежно від розвитку ситуації, і тренував їх, поки мої губи не затерпли від гри на сопілці. Потім я вирішив перевірити, як вони впораються, і почав вплітати між наказами пісню жаху. Вийшло набагато гірше. Частина звіряток утекла, кинувши списи, ряди переплуталися, а замість маневрів вийшла панічна біганина. Я заграв їм пісню про героїзм. Раз, другий, десятий… і це допомогло. Знову постала стіна щитів, списи опустилися, і мелодія страху, яку я заграв після цього, вже не викликала особливої мішанини. І все ж я тренував їх, аж поки звірята не почали валитися від утоми. Я зрозумів, що повинен дати їм відпочити, інакше вони ні до чого не будуть здатні.

Я дав їм поїсти.

Трохи почитав, але не міг зосередитися. Крапав холодний весняний дощик. Я спостерігав за блакитним і червоним островом, але, відтоді як мої брати припливли туди, там нічого не відбувалося. Увечері я бачив, як Чагай повертається додому, але не був упевнений, чи повернувся до себе Кімір Зил.

Уночі я сидів біля лампи, прислухаючись до нічних птахів і дивлячись на вугілля в печі, а потім заснув, закутавшись у плащ і ковдру. Що хвилини я прокидався від будь-якого хлюпоту і тріску в темряві, вважаючи, що почалася атака, але нічого не відбувалося.

Наступний день був подібний до попереднього. Після полудня небо затягнуло сірими хмарами і знову пішов дощ. Однак цього разу я вирішив чинити інакше. Почекав до сутінок, коли піднявся нічний туман, густий і непроникний.

Тоді загасив вугілля, задув лампу і вдарив у гонг. Коли слуги припливли, я побачив човен лише на відстані кидка каменю.

— Візьміть ці три порожні кошики і поставте їх один на одний у мій човен, — сказав я. — Потім прикрийте їх моїм плащем і пливіть до берега. Там сховайте кошики і не кажіть нікому, що я залишився на острові.

Тому, хто ніколи не був імператорським сином, здається, що це просто. Що його оточує юрба слуг, готових будь-якої миті виконати будь-яку забаганку. Нічого подібного.

— Але, Молодий Тигре, благородний принце! — застогнали вони, кланяючись переді мною, з опущеними поглядами. — Що сказав би твій благородний батько, володар Тигрячого Трону, Палаючий Штандарт, Пан Миру і Перший Вершник, якби дізнався, що ми позбавили тебе човна?! Як ти повернешся на берег? Дозволь нам очікувати тут, поки ти не побажаєш повернутися назад.

Я їм відмовив.

— Дозволь принаймні залишитися на іншому березі і чекати твого сигналу.

Урешті-решт я їх переконав, але це забрало багато часу. Нарешті я залишився один, але мені довелося сидіти в холоді й абсолютній темряві, не запалюючи навіть лампи, закутавшись в одну ковдру. Я розумів, що Кімір Зил не вдарить, знаючи, що я сиджу на острові. Я поняття не мав, чи купився він на мою хитрість, однак нічого іншого придумати не зміг.

Як і першої ночі, я витріщався в темряву і туман, але, незважаючи на холод, шум дощу, що бив по даху, приспав мене.

Кімір Зил атакував у годину шакала. У годину, коли світанок ще не настав, а ніч видається темнішою.

Не знаю, що мене розбудило. Вереск вартових чи тріск вогню. Зірвавшись на ноги, я навіть одразу не розумів, де перебуваю. Схопив свою сопілку, але зміг видобути з неї лише окремі випадкові писки. Перші плоти з’явилися з клубів туману і сунули просто на пляж мого острова, а я нарешті побачив, як саме вони пливуть. За кожним плотом, у воді пливла пара звіряток, яка штовхала пліт перед собою, вчепившись у в’язанки очерету. На кожному плоту сиділи, збившись докупи, руді бистринки з піднятими списами.

Раз у раз із темряви і туману, малюючи вогняну лінію і тягнучи за собою смугу диму вилітало щось миготливе, палаюче. Очерет із тріском загорівся, і зробилося ясно.

Я нарешті заграв, адже мої бистринки вже висипали з нір і бігали в усі боки.

Я грав.

Мої звірятка стали в стрій. «Щитоносці» попереду, «пікінери» ззаду, «пращники» з боків. Більш-менш. Виявилося, що деякі «солдати» не знайшли своїх списів, а деякі чкурнули в головний сховок разом із молодняком і самками, які мали його захищати.

Я підняв сопілку і наказав їм бігти до куп гальки, прихованої в траві біля берега. «Пращники» побігли лише до однієї з них, оскільки боялися стіни вогню, в яку перетворювався сухий очерет. Частина втекла.

І все ж, коли човни прибило до берега, на них обрушився град каменів.

Це була найкраща з моїх ідей.

Бистринки не били прицільно, та оскільки кільканадцять тваринок одночасно метали камінці в нападників, що скупчилися й не мали жодного захисту, досить багато снарядів були влучні. Перші бистринки шубовснули у воду, на ній з’явилися перші плями крові.

Я почув сопілку і за декілька кроків від берега побачив мого брата. Він грав дику мелодію, на носі його човна горіла лампа, тож було видно ряди плотів, що вишикувалися біля неї. Один із плотів підплив до човна, і було видно, як звірятка підпалюють від гніту лампи свої снаряди. Нові вогняні смуги, розсипаючи іскри, розвіяли морок і пролітали між моїми бистринками, що весь час метали камінчики.

Затока вже була забита човнами, з яких, наїжачившись списами, на берег ринула руда хвиля звіряток мого брата.

Я підняв флейту і зіграв «пращникам» сигнал відходу, одночасно наказавши «списникам» стояти нерухомо, а «щитоносцям» — лягти в траву.

Запізно. Частина моїх «пращників» були моментально заколоті ще до того, як встигли потягнутися до зброї. Ті, хто стояв попереду, були збиті з ніг і затоптані, інші кинулися навтьоки.

Я грав.

Кімір Зил також заграв на своєї сопілці. Дві мелодії змішалися.

Мої звірятка на бігу увірвалися в рідко розставлений стрій «списників», але якимось дивом не змішалися, а відійшли в тил, де і було їхнє місце.

У моїй голові промайнуло, що та частина маневрів, яка стосується відступу, виходить у моїх звіряток найкраще, але потім я заграв наступний сигнал.

«Списники» зімкнули стрій. Перед фалангою атакуючих рудих тваринок раптово виросла стіна щитів із твердої кори восковиці і піднявся ряд довгих списів.

Черговий сигнал — кінці списів уперлися в землю.

Обидві армії з тріском зіткнулися. Пролунав жахливий вереск сотень маленьких горлянок. Вереск, що заглушив голос моєї сопілки.

Руді звірята з першої шеренги наштрикнулися на списи, пригнувши їх до землі, але задні продовжували напирати, давлячи на моїх «щитоносців», які своїми тілами утримували шматки кори. Здавалося, на пляжі зіткнулися двоє пласких безформних створінь. Одне — жовте, друге — іржаво-червоне. Довгі списи моїх звірів, однак, унеможливили боротьбу задніх рядів, тому люта атака бистринок Кімір Зила почала втрачати силу.

Деякі звірятка з перших рядів почали впадати у сказ і, кинувши списи, кидатися на сусідів, аж урешті перші лінії обох ладів не перетворилися на загальний клубок. Тваринки, яких я тижнями бачив веселими, пустотливими волохатими створіннями, тепер рвали одне одному горлянки і дряпалися пазурами так, що хутро моїх стало рудим, як у їхніх ворогів.

Я грав, скільки було сили в легенях, намагаючись пробитися крізь лютий вереск і крики звірів, що звучали так, ніби билася гігантська зграя диких котів.

Я грав по черзі то пісню битви, то накази.

Кинув у бій два резервні загони, що ховалися в кущах, по одному на кожен фланг, і наказав їм сформувати «бичачу голову».

Центр, зріджений і ослаблений битвою, почав відступати, але обидва резервні загони з люттю кинулися на ворожі фланги і захряснулися на них, мов щелепи.

Я почув нові накази, які грав мій брат. Груба, дика мелодія з тривожним звуком. І відразу — вереск забутого вартового з іншого боку острова.

Я вибіг з альтанки і помчав у той бік. Добігши, побачив у тьмяному відблиску далекого вогню, палаючого навколо місця битви, нові човни, що врізалися носами у прибережний пісок.

Я не міг зрозуміти, звідки у мого брата стільки бистринок. За очеретом зауважив світло лампи на носі човна, а потім з’явився Кімір Зил. Він відклав весла, підняв сопілку і почав грати. Я розпізнав нав’язливі тони наказів і якусь тривожну верескливу мелодію, яку він грав своїм звіряткам перед атакою.

Вони вискочили на пляж і, виставивши списи, кинулися в атаку, але їхній стрій був радше нерівний, анітрохи не схожий на елегантні чотирикутники його добірної армії.

Я викликав свій останній загін — два десятка «списників», що перебували в поселенні, і наказав їм утворити нерухоме «вістря» і стримувати атаку, а сам побіг поглянути, що відбувається на пляжі біля селища.

Прибіг я саме вчасно. Мої бистринки майже зіштовхнули нападників у воду, а вся територія перед пляжем була встелена нерухомими закривавленими шматками хутра. У цей момент зі схованих у затоці очеретяних човнів кинулася нова фаланга.

Я не міг зрозуміти, що відбувається. У нас були приблизно рівні за кількістю зграї, тим часом Кімір Зил буквально заливав моє військо новими загонами, які брав невідомо звідки.

І раптом у світлі згасаючого очерету і слабкому відсвіті першої зорі я побачив, що спини нових атакуючих бистринок були попелясто-сірими.

Бистринки Чагая з блакитного острова.

Кімір Зил стояв у своєму човні і реготав.

Я заграв: «Усі в селище, обороняти нори!», і мої звірятка почали відступати, досі утримуючи лад.

Моя армія пройшла крізь головний прохід у стіні, який я наказав відразу завалити камінням і скинути засіки. Шипасті «їжаки» з гострих гілочок скотилися зі стін і лягли біля їх підніжжя.

Я зіграв для уцілілих «пращників», вказуючи на безглузду армію, що складалася з бистринок Чагая, тож на вцілілу частину першої фаланги посипалося каміння.

Коли я підняв сопілку, щось різко вдарило в стовп альтанки, вминаючи дерево. Я обернувся і побачив Кімір Зила з чимось, що нагадувало різьблену палицю. Він нахилився і підняв гальку з човна, після чого розмістив камінь в чаші на кінці палиці. Парган. Зброя для метання каменів, яку використовують на полюванні кебірійські пастухи.

Кімір Зил розмахнувся, камінь промайнув у повітрі і пролетів зовсім поруч з моєю головою. Я присів за балюстрадою веранди і озирнувся. У мене не було ніякої зброї. Зовсім нічого.

Мої звірятка відчайдушно билися на стінах фортеці, а я повинен був перевірити, що відбувається з «піхотою» на другому боці острова.

Камінь знову просвистів у повітрі, і сторожова вежа мого поселення розлетілася хмаркою сухої глини.

Я вискочив з альтанки, але черговий снаряд вдарив мене в бік. Відчув біль, як від сильного стусана, в очах потемніло і я впав на землю, в оксамитову темряву.

Отямився швидко. Бій на стінах поселення досі тривав, мої звірята розлючено тицяли списами, часом не зважаючи на засіки, стрибали зі стін і кидалися на ворога з кігтями.

Деякий час я крутився на землі від болю, але потім зібрався, щоб встати. Бік болів, немов нашпигований голками, але я вирішив встати на ноги будь-якою ціною.

Піднявши голову, побачив Кімір Зила, який нахабно стояв на моїй землі, із сопілкою за поясом і парганом в руці. Він привітав мене сильним копняком у голову, а коли я знову впав, забрав у мене сопілку і кинув її у воду.

— Вітаю на війні, братику, — зареготав він. Підійшов до поселення і штовхнув стіну, але це дало небагато, бо глина висохла на камінь.

Він змахнув парганом, зніс кількох моїх бистринок зі стін, і повернувся у човен.

Я спробував піднятися, підтягнувши коліна, бік досі жахливо болів, я відчував, як спухає моє обличчя. З носа текла кров і капала на пісок, чорна в синьому блиску зорі.

У мене вже не було флейти, і я не міг віддавати наказів. Кімір Зил якимось дивом підкорив звірят Чагая.

Зараз я міг лише сидіти і дивитися на різанину моїх бистринок. Безсило.

Звірятка досі боролися. Я не віддавав їм наказів, не підказував, що вони мали робити, але, незважаючи на це, селище досі трималося. Я сидів на сходах альтанки і, стримуючи сльози, чекав неминучої поразки.

Нав’язлива мелодія Кімір Зила лунала в мене у вухах, і здавалося, в ній було щось гіпнотичне.

Власне, я вже не бачив стін поселення, лише горбок, укритий попелястими і рудими спинками. Однак я помітив, що бистринки Нагая не такі завзяті, як руді воїни чи навіть мої. Вони майже не мали зброї і могли лише безглуздо перти на стіни. Однак мить, коли моїх захисників захлисне хвилею нападників, була лише питанням часу.

Я сплюнув кров’ю і сів, підтримуючи руками пошкоджений бік. Здавалося, що при кожному вдиху нутрощі мої рвуться, немов там проросли шипи.

І тоді сталося щось несподіване. Над шумом битви, криками та вереском розлючених звірів, пронизливими тонами сопілки Кімір Зила раптово прорвався новий звук. Він ішов з іншого боку пляжу, і його напевно видавали бистринки. Однак це був не писк болю або люті. Мені здалося, що я чую в ньому мелодію, яка звучала так, наче її одночасно насвистували багато голосів.

З іншого боку пляжу бігли мої бистринки. Два десятки моїх «списників». Із заляпаним кров’ю хутром вони нагадували рудих тваринок Кімір Зила. Ними ніхто не командував, моя сопілка лежала на дні озера, та й з понівеченим боком я все одно не зумів би грати. Але, незважаючи на це, звірята самі мчали на допомогу поселенню в облозі.

І висвистували пісню про героїзм, яку я для них склав.

Вони атакували нападників строєм з виставленими вперед списами. Я оніміло дивився, як вони вриваються в кільце нападників і пробивають собі шлях до воріт.

Незабаром запанікували всі нападники — залишки рудих і безпорадні сірі. Мої втомлені звірята раптом підбадьорилися і кинулися в напад.

Бистринки Кімір Зила тікали до затоки, де на них чекали човни, вони намагалися зіштовхнути їх у воду, топчучи і давлячи одне одного. Але мій брат продовжував грати сигнал до атаки. Вперто, монотонно, немов не бачив, що битву програно. Може, не міг, як і я, зрозуміти, як це сталося.

Дезорієнтовані суперечливими сигналами тваринки бігали берегом по колу і натрапляли на списи моїх «солдатів». Поки нарешті ті, хто вижив, не розбіглися по острову.

Залишилася лише затоптана галявина і розкидані всюди нерухомі тіла бистринок. Іржавих, жовтих і сірих.

Я зумів підвестися, притискаючи до боку долоню.

Кімір Зил дивився на мене, блідий від люті, а потім заткнув сопілку за пояс і сів за весла.

— Вітаю на війні, брате, — прохрипів я і сплюнув кров’ю.

Світало.

Те, що відбувалося потім, я пам’ятаю, немов у тумані.

Я вдарив у гонг і чекав на човен. Слуги до смерті злякалися, побачивши синці на моїй щоці, забризкану кров’ю куртку і моє перекошене від болю обличчя.

Потім мене так тісно перев’язали, що біль тільки посилився. Медик дав мені відвар, після якого шипи в боці зменшилася до терпимих розмірів. Ремінь процідив якесь прокляття, вскочив у човен і негайно поплив на мій острів.

Мене поклали на веранді в шезлонгу, серед безлічі подушок. Я отримав теплий горіховий відвар з медом і тацю зацукрованих плодів. Слухав спів птахів, дивився на мініатюрний водоспад серед білих скель навпроти моєї веранди, і почав був дрімати, але ніяк не міг заснути по-справжньому.

Почувався я дивно. Щось висіло в повітрі. Я ніде не бачив Кімір Зила, але, коли Ремінь повернувся з мого острова і я випадково побачив його обличчя, моя сонливість негайно зникла. Я злякався. На обличчі Ременя нечасто можна було помітити гнів, але в той день сказати, що він був розгніваним, було все одно, що назвати дракона ящіркою. Звісно, він не червонів, не бігав і не поводився як селюк. Просто в нього було бліде обличчя і зціплені зуби, а у глибоких, немов колодязі, карих очах вирувало полум’я. Він співчутливо мені усміхнувся, і я з полегшенням зрозумів, що причина його гніву — не я.

Десь посеред цієї загальної мішанини ніхто не помітив, як Чагай з’їв сніданок і відплив на свій острів, наче нічого не сталося.

Повернувся він десь за годину і прибув до берега майже одночасно з човном, на якому повертався Кімір Зил, який не викликав слуг, а з похмурим виразом обличчя гріб сам. Чагай вискочив зі свого човна, немов ошпарений, і, розкидаючи слуг, блідий від люті і залитий сльозами, помчав навпростець до брата і несподівано вдарив його в обличчя.

Ніколи раніше, за жодних обставин — чи-то в бійці, чи-то під час тренувань — не траплялося, щоб він хоча б торкнувся Кімір Зила, проте цього разу брат повалив його на землю. Я ще ніколи не бачив Чагая таким розлюченим. Перш ніж слуги відтягнули його, він скочив брату на груди і, схопивши Кімір Зила за волосся, почав бити його головою об землю. Це тривало лише мить. Старший брат вивернувся з хватки Чагая і викрутив йому руку, а за хвилю їх розтягнули.

Як я дізнався пізніше, справа була не тільки в тому, що Кімір Зил зумів захопити частину його звіряток. Не знаю, як йому це вдалося, але пам’ятаю, що неодноразово бачив, як він підпливав до блакитного острова і нерухомо сидів на відстані кидка каменю до берега. Зараз я вже знаю, що він підслуховував сигнали Чагая. Якимось чином йому вдалося розгадати мову його сопілки і зробити так, аби бистринки слухали його як свого господаря.

У ніч, коли він напав на мій острів, він зумів забрати лише частину звірят, а тих, хто не бажав його слухати, отруїв.

Ремінь знайшов купу корму, а навколо нього покручені мертві тіла тваринок Чагая із жовтою піною на писках. Ніхто не знав, звідки старший взяв отруту, поки не помітили крадіжки з садового складу. Кімір Зил використував порошок із ягід румбамбару, яким труїли щурів у каналах і коморах.

Ремінь не промовив до нього ані слова. Навіть не глянув. Відвернувся й увійшов до павільйону. Потім я побачив, як він виходить, убраний у непримітну куртку з капюшоном, що означало, що він вирушив побачитися з нашим батьком, володарем Тигрячого Трону.

Кілька днів я лежав у ліжку або на веранді, занадто зайнятий болем, щоб помітити, що в будинку відбувається щось дивне. Я чекав, поки тріснуте ребро не почне зростатися. Коли я вдихав і намагався перевернутися, було боляче, тісна пов’язка теж додавала страждань.

Я часто пив настоянки і більшу частину часу спав, не знаючи, що відбувається навколо.

Але попри це я звернув увагу, що мій медик, Хачін Тестуґай, був схвильований. У нього тряслися руки, коли він відміряв мені ліки й запалював куріння, молячись за моє здоров’я амітрайській Пані Жнив і деяким новим богам, яким зараз молилися в Амітраї

і які були нашими кірененськими божествами, але тут носили інші імена.

— Дбай про тіло й дух синів Тигра, Той, хто Йде на Гору, дай їм свою силу, не дозволь їм відплисти на Місячному возі, молимо тебе…

— Ти сказав «синів»? — перервав я його. — Хтось іще хворий?

— Твій брат, Молодий Тигре, принц Кімір Зил лежить хворий уже два дні, — відповів він. — Його нудить, і він не може їсти. Марить у гарячці. Може так статися, що…

— Що «що»? — перелякано запитав я. Я був злий на Кімір Зила, але ж він був моїм братом.

— Ми про це не говоритимемо, благородний принце. Не тоді, коли чорні птахи кружляють навколо нашого будинку.

— Але що з ним трапилося?!

— Шляхетний принц Кімір Зил грався з румбамбар, мій пане. Це страшна отрута. Коли не знаєш, як її використовувати, можна й самому отруїтися. Порошок може залишитися на руках або на одязі. Обіцяй мені, Молодий Тигре, що ти ніколи не візьмеш його в руки.

Кімір Зил помер наступної ночі. Провалився в сон, з якого більше не прокинувся.

Я плакав так, що думав, серце розірветься. Світ змінився. Я був дитиною і до того часу нікого не втрачав. Мені здавалося, що смерть не має доступу в Хмарний Притулок. Це було щось, про що я лише читав або чув у оповіданнях.

Я постійно натикався на щось, що стосувалося до мого брата, і не міг повірити, що той, хто недавно зламав мені ребро, сидів у цьому кріслі або читав цей сувій, може зникнути, немов його ніколи не існувало, а сліди його вчинків залишаються, ніби нічого й не сталося. Навіть такі особисті, як надкушений фрукт. Мені здавалося, що він повинен десь бути. Що він ходить коридорами або покинув кімнату хвилиною раніше — до того, як я туди зайшов.

Урочисте поховання тривало три доби, і, як завжди буває на кірененських похоронах, воно минало в повній тиші. Багаття згасло, а єдиним слідом, що лишився від мого старшого брата, була кам’яна лампа на верхівці невеликого кургану та різьблена миска для жертовного фіміаму поряд із нею, прикрашена барельєфом маленького коника. Мені згадалося, що Кімір Зил любив коней і дитиною часто вдавав лоша. Дивлячись на барельєф, я немов бачив його тим маленьким хлопчиськом, а не таким, яким він був кілька днів тому. Високим, худим, із жорстокими вузькими очима, вже майже чоловіком.

Той його улюблений коник, вирізана з мильного каменю фігурка, з якою він не розлучався, стояв перед моїми очима. І лише тоді я зрозумів, що мій брат дійсно помер.

Я поплив на його багряний острів. Бистринок уже забрав Майстер Звірів, утім, рудих тваринок уціліло лише кілька. Я ходив островом, оглядав руїни поселення, дивився на черепи вбитих під час страт тварин, наштрикнутих на кілочки навколо альтанки, і раптом скрикнув від жаху. На мить мені здалося, що я побачив мого брата. Він був примарний, блідо-жовтий і злостиво посміхався. Тільки за мить я зрозумів, що дивлюся на останній витвір його бистринок. На ту дивну купу глини, яку я побачив перед самою війною. Він зумів примусити хутряних звіряток, якими володів і яких убивав, побудувати йому пам’ятник.

За кілька тижнів я помітив ще одну річ, яку запам’ятав назавжди, хоча, на перший погляд, вона не мала нічого спільного з цією історією. І тоді я вперше усвідомив: я — син імператора і піренейські кодекси застосовують до мене, тохімона, Першого Серед Рівних, спеціальні закони. Я зрозумів, що в мене немає шансу на спокійне, безтурботне життя, і по моїй спині пробігли мурашки.

Ми сиділи в Кімнаті Науки з Чагаєм і Аасіною — молодшою сестрою, яка саме залишила Будинок Цинобри. Ми слухали Майстра Звірів, який розповідав про звичаї різних створінь. Він говорив про великих, немов телята, скельних вовків, які живуть в лісах півночі. У якийсь момент двері відчинилися, і в кімнату тихо, як дух, увійшов Ремінь, щоб забрати залишену люльку.

— Вони піклуються одне про одного і не заподіюють шкоди, якщо належать до однієї зграї, — говорив Майстер Звірів. — Якщо вони б’ються одне з одним, то лише до моменту, поки один із супротивників не впаде на землю і не оголить живота. Так само відбувається, коли молоді б’ються для забави. Однак часом народжується злий і надміру жорстокий вовк. Він гризе, незважаючи на те, що противник уже відкрив живіт і горло. Якщо таке трапляється, його власний батько, який здалеку стежить за грою, підходить

і вбиває таке цуценя. Інакше молодий виросте і виявиться дл_я власної зграї тираном і загибеллю. Вовки повинні довіряти одне одному. Отак тварини стежать за своїми вовчими законами.

Ремінь встав наче вкопаний, слухаючи Майстра. Потім потягнувся за своєю люлькою і вийшов так само тихо, як і з’явився. Ніхто не звернув на нього уваги, лише я помітив, що він зціпив зуби, а по його щоці покотилася сльоза.