Нічний подорожній

Розділ 9 Сад земних насолод

Він сам обрав ще двох чоловіків, окрім Ґрунальді. Наказав їм вдягнути темний, а найкраще — чорний одяг і намастити волосся дьогтем. Змішав барвник і намалював чорні зиґзаґи на руках і обличчі, повісив на шиї амулет із танцюючими Зміями. Вони мовчки дивилися на те, що він робив.

— Дайте мені щось, що належало дітям. Одяг, ковдри, гребінь.

Принесли. Нервово, з біганиною, неспокійним обшукуванням кутів, копирсанням по закутках. Але все ж знайшли. Якийсь шалик, щось схоже на светр, кістяний гребінець. Дерев’яного коника. Драккайнен узяв шаль і притиснув її до обличчя, глибоко втягуючи повітря.

Вони стояли тісним колом, втупивши в нього темні звірині невиразні очі, й отетеріло мовчали.

Він заплющив очі, намагаючись виділити характерний, чужий запах поту, але не знав, чи вдасться. Запах був надто чужим, надто відмінним. Його не вдавалося ні з чим порівняти. Цифрал працював на повних обертах, але програмування не було пристосоване до розпізнавання чужих.

— Хто це? — запитала одна з жінок тривожним шепотом.

— Чужинець. Його кличуть Нічним Подорожнім.

— Він Діючий?

— Не знаю.

— Меч, ніж, лук і стріли, — сказав Драккайнен і встав. — Іншої зброї не брати. Нас замало, щоби вступати в битву. Візьміть коней, які не бояться вогню і гір. Трохи їжі. Усе інше доведеться добувати самим. Якщо побачимо Зміїв, шуму не здіймати. І збирайтеся швидко, кожна денна хвилина нам потрібна.

Він вийшов на площу і перевірив збрую Ядрана. Чорнява жінка з мечем за спиною стояла, спершись об стовп галереї, і допитливо на нього дивилася.

— Я їх знайду, — сказав він. — Надія є. Якщо вони живі, то ми їх відіб’ємо і приведемо назад.

Глянув у темні, схожі на білчині, очі і, як завжди, не побачив у них емоцій. Відчай? Відторгнення?

— З якого боку частоколу була драбина?

Вона вказала рукою.

— Ішов дощ. Ми спробували шукати з собаками, але ті загубили слід.

— Ми не загубимо.

Вони мовчки та скептично спостерігали, як Вуко рачкував під частоколом, мацаючи траву і мокру землю. Знайшов один слід, потім другий. Відбитки кількох псів і багатьох людей.

— Тут усе затоптане, — промовив осудливо. — Поки що — туди, — вказав напрямок. — Не сідати на коней, ідемо навпростець, через ліс.

Вони побігли слідом. Він біг підтюпцем, раз у раз присідаючи, щоб акуратно, майже пестливо обмацати бруд, розгорнути і понюхати траву, роззирався і глибоко вдихав повітря. Вони не встигали за ним. Драккайнен перестрибував стовбури й каміння, піднімався схилом.

— Не ведіть коней точно за мною! — раптом гаркнув твердим голосом. — Обходьте перешкоди! Важливо, щоб ви мене бачили, а не наступали мені на п’яти.

Сліди вели до невеликого струмочка, що біг серед каміння. Драккайнен увійшов у воду і якийсь час роззирався навколо.

— Тут собаки загубили слід, — сказав він замислено, немов сам до себе. Опустив голову і оглянув дно, шукаючи камені, перевернуті світлою стороною догори, коріння і гілки на березі, за які хтось хапався, щоб устояти на ногах. Потім по коліна у воді рушив угору за течією струмка. За якийсь час знову зупинився, подивився у воду під ногами, а потім оглянув високий берег.

— Тут, — сказав. — Угору по схилу. Один із них шкутильгає, — зронив незабаром. — Хлопець.

— Тарфі, — глухо відповів Спалле.

Схил був занадто крутий для коней, тож їм довелося його обходити, піднімаючись між вивернутими стовбурами, ямами і скелями тільки для того, щоб відразу ж спуститися з іншого боку. — Але ж тут є стежка, — незадоволено пробурмотів Спалле, — ми могли нормально доїхати в сідлі.

— Він же йде по сліду. Звідки міг знати, куди цей слід приведе.

— Якщо він і справді йде по сліду після таких дощів, значить, усе так, як я відразу казав. Він Діючий.

— Але це наш Діючий.

— Гаразд, але, якщо це не так, ми даремно тут лазимо.

З іншого боку і справді була стежка, але Драккайнен досить швидко з неї зійшов і рушив униз по схилу. Було видно, як він скаче між сріблястими стовбурами і щохвилини припадає до землі. Унизу, між деревами, було значно світліше, там починалася гірська галявина. Вони бачили, як Вуко виходить на траву і знову рачкує на землі.

— Ми не з’їдемо туди кіньми. Він прострибав, немов козел, а коні поламають ноги.

— Тоді як?

— Сухим жолобом, трохи далі. Ми з Гйяфі візьмемо коней, а ти хутко за ним.

Драккайнен втрачав слід мінімум тричі. Міг покладатися лише на сліди, що були й так розмиті, бо запах змили дощі й перекрили інші аромати — такі ж далекі й невиразні.

Коли вони під’їхали, він сидів навпочіпки і прикладав до землі меч, трохи вийнятий з піхов. Кінчик піхов залишався нерухомим, але руків’я меча в руках Подорожнього крутилося по землі, він прикладав його то туди, то сюди.

— Він здурів.

— Я міряю довжину кроків, — гаркнув Драккайнен. — Втратив слід і тому шукаю від останньої точки. Не заважай.

За якийсь час вони знову його наздогнали. Він стояв і дивився на землю.

— Тут їх зустріли.

— Хто?

— Кілька чоловіків. П’ятеро чи шестеро. І вісім дивних створінь. Напевно, це ті самі краби, про яких усі говорять. Сліди незвичні, схожі на людські, але вузькі й довгі. І ці вістря… все навколо порубано. Листя, стебла. Так наче ними безглуздо розмахували. Вузькі, довгі леза. Дуже гострі. Але крові немає. Нікому тут нічого не зробили. Це не був бій.

Він випростався.

— У чоловіків були коні. Важкі і дивно підковані. Туди пролягає дорога на Скельний перевал?

— Ні.

— А куди в країну Зміїв?

— Може, через Ведмежі пагорби. Там невисоко, кіньми зможемо пройти.

— Тоді покажи мені дорогу.

Їхали без перепочинку до самих сутінків. По дорозі Драккайнен раптом зіскочив з коня і присів у траві. Потім встав і подав Ґрунальді маленьку шкіряну шапочку:

— Тримай. Хтось із них загубив. Тепер ви бачите, що ми йдемо правильно?

Потім вони знову злізли з коней і пішли далі, незважаючи на темряву. Драккайнен вів уперед упевнено, немов рівною дорогою. Коні спотикалися, люди перечіплялися через гілки.

— Треба зробити зупинку, — сказав хтось.

— Немає часу! — гаркнув Ґрунальді. — Ульф якось іде, значить, і ми можемо!

Ішли в цілковитій темряві вгору, спотикаючись об скелі. Спалле трохи підвернув ногу, а другий воїн на ім’я Гйяфі Залізний Ранок виблював через утому.

Урешті-решт зупинилися на відпочинок. За три години перед світанком, на кам’янистому схилі трохи вище лінії лісу. Драккайнен заборонив розпалювати вогонь.

— Занадто погано бачу, — сказав він. — Ми могли втратити слід. Потрібно чекати до ранку, бо якщо йдемо не в той бік, доведеться повертатися.

Вони впали один біля одного на мокру траву, важко дихаючи. Ніхто не мав сил сказати ані слова. Фляжка з водою помандрувала з рук у руки.

Потім Гйяфі і Спалле заснули. Драккайнен сидів, загорнувшись у плащ, і прислухався, а Ґрунальді сидів поруч і нервово хрустів пальцями. Було видно, що найохочіше він вирушив би далі. Шкіряну шапочку, знайдену по дорозі, він увесь час тримав у руках.

— Ти правда бачиш слід? — запитав нарешті. — У цій темряві?

— У темряві вже ні. Тому ми й зупинилися. Другий місяць сховався. Взагалі-то щось бачу, але по сліду йти не можу.

— У тебе очі світяться в темряві, як у вовка, — понуро зауважив Ґрунальді. І за мить: — А що робитимемо, коли дійдемо? Вчотирьох?

— Точно не станемо кидатися на них із криками. Подивимося. Влаштуємо засідку, повибиваємо їх по одному, може, влаштуємо саботаж. Найважливіше — це відбити дітей.

— Що таке «саботарх»?

— Побачиш.

Рушили в дорогу, ледь посіріло небо.

Угору, вгору і вгору. Між камінням, чіпляючись за скелі і тягнучи за собою коней, які дедалі сильніше впиралися. Тут не було жодної стежки, тільки кам’янисті осипи. Над ними височіли сірі стіни, наполовину досі занурені в пітьму.

Драккайнен раптово зупинився, підняв руку:

— Стояти! Тихо, чуєте?

Вони не чули нічого.

— Те виття, що ми чули на Драґоріні. Не чуєте?

— Здається, я щось чую, — невпевнено сказав Гйяфі.

— А я нічого.

— Далі. Немає часу.

За кілька годин вони минули перевал і почали спускатися, поки дорогу їм не перегородив струмок. Тут не було ані стежки, ані дороги. Нічого. Тільки струмок, скелі і хащі карликових дерев. Вони з надією спостерігали, як Вуко повзає серед скель, поки нарешті не вказав напрямку.

— Угору. Вершники їхали струмком, інші йшли поруч, по скелях.

Побігли вздовж струмка. Потім — на інший берег і долиною вниз. По слизьким, вологим скелям, ледь помітною стежкою. Кінь Гйяфі запанікував. Хропів, танцював і дико верещав. Моряк деякий час намагався з ним упоратись, усвідомлюючи, що всі стоять і дивляться на нього з осудом, врешті накинув плащ на голову тварини і повів її в кінці.

— Не видавай нашого розташування! — гаркнув Драккайнен.

Вони мовчки подивилися на нього.

На дні долини Подорожній раптово зупинився і безпорадно роззирнувся.

Вони спокійно зупинилися, чекаючи, поки він знайде слід. Завжди знаходив. Сиділи тихо і намагалися не заважати. Ґрунальді підняв фляжку, спершу попив, а потім плеснув в обличчя трохи води. Спалле сидів біля ніг коня, звісивши голову. Зняв шолом, приторочив його до свого пояса і розтирав утомлене обличчя.

Чекали.

Драккайнен оглянув гілки, потім відступив на узбіччя, відщебнув меча і взявся перевіряти сліди.

Вони чекали, поки він натрапить на слід. Упевнені, що буде так, як щоразу.

Драккайнен встав, копнув скелю і вибухнув низкою жахливих фінських прокльонів, які лунали так, немов хтось занурив розпечене до білого вістря в крижаний льодовиковий струмок.

Моряки мовчали і слухали з повагою, хоча не могли зрозуміти ані слова.

— Кінець, — сказав Подорожній, — тепер ми справді їх втратили. Тут був останній слід, — він копнув землю. — А далі вони немов розчинилися в повітрі. Зараз почнуться ці ваші їбучі бздури про холодні тумани і всяке там магічне лайно, яке я терпіти не можу! От правда, jebem ti duszu, da piczki materi. Ненавиджу це! Воно заважає працювати! Може, хтось знає, куди вони полізли? Туди?! Туди?! А може, отуди?! Або вони полетіли на диких гусях?! У цьому дебільному світі, напевно, часто так подорожують!

Випростався і зробив кілька глибоких вдихів.

— Дайте води, — сказав раптово ввічливим тоном, перевішуючи меч за спину.

Ґрунальді подав йому фляжку. Драккайнен випив, витер губи і повернув.

— Спуск із гори, — сказав спокійно, — був траверсом в ту сторону. Тобто, попереду. Слідів немає, отже, йдемо вперед.

Але вони пройшли заледве кількадесят кроків.

— Стояти! — крикнув Спалле.

Драккайнен, який пройшов вступний вишкіл у Морському Загоні Спеціальних Операцій, завмер із піднятою ногою. Таке раптове і громове «стояти!» для нього означало міну. Розтяжку, фотоелемент або лазерний фугас. За мить він усвідомив, що протипіхотних мін тут немає, і дуже повільно поставив підошву чобота на стежку.

— Що трапилося? — запитав терпляче.

Спалле вказав на щось рукою:

— Не бачиш?

— Спалле, — процідив Драккайнен, — прошу по суті. Я бачу багато речей, але не знаю, про що ти. Бачу гори, кущі, скелі.

— Урочище. Поглянь на ці покручені кущі. На коло мертвих птахів навкруги. На труп кози, який поріс якимись шипами. На скелети скельних псів.

— Я так розумію, — почав Драккайнен, — що в зв’язку із цим ми не можемо йти далі?

— Бачиш, як тремтить повітря?

— Отже, маємо обійти.

— Як? Занадто стрімко. І вниз, і вгору. Коні впадуть.

Драккайнен сів на траву, дістав люльку:

— У кого які ідеї?

Викресав вогонь, роздмухуючи жар на скелі серед сухої хвої карликових сосен, нарешті блимнув вогник. Драккайнен дуже обережно запалив маленьку гілочку, приклав її до люльки.

Решта мовчали, із цікавістю на нього поглядаючи. Драккайнен випустив клуб диму, потім на мить прикрив очі.

— Перепрошую, — сказав. — Схоже, я трохи втомився. Зараз щось вигадаю.

Сидів так якийсь час, попихкуючи люлькою і роззираючись.

— Забирайся! — раптово каркнув Невермор, присівши на скелю просто на межі урочища.

— Це я й сам знаю, — сказав йому Драккайнен. — А далі що?

Ворон пролетів у нього над головою і сів на іншу скелю.

— Траакт!

— Чудово, — процідив Драккайнен. — Чому б і ні? Це ж абсолютно раціонально. Слідуємо за вороном. А в тебе збільшився словниковий запас, як я чую.

— Траакт! Траакт! — каркав Невермор.

— Мені б хотілося, щоб ти казав «шлях», «туди» чи щось у цьому дусі, що менше схоже на каркання. Тоді я не відчував би себе ідіотом.

Відтоді йшли набагато швидше. Не було потреби раз у раз зупинятися й шукати слідів.

Так тривало кілька наступних годин, і моряки почали думати, що птах жене їх ще швидше, ніж Драккайнен.

Спустилися в якусь долину, потім піднялися на черговий, не дуже високий гірський хребет.

Унизу, між гостроверхими ялинками, тягнулося русло річки, а відразу біля неї стояв чотирикутний двір. Із димових отворів під дахом звивалися сині смуги диму, а навколо крутилося кілька людей, які звідси здавалися крихітними, немов мурашки.

— Коней назад! — крикнув Драккайнен. — І всі — на землю! Не стійте на тлі неба!

Повернувся і побачив, що всі й так уже лежать, а Гйяфі притримує всіх коней.

«Перестань вдавати тут коммандос, — вилаяв себе подумки. — Вони не дурні і в цю гру грають усе своє життя».

Вуко підповз до краю і дуже обережно визирнув, оглядаючи околиці.

— Двоє людей женуть кудись кіз. Перед воротами сидить один із мечем, але не знаю — він охоронець чи сидить просто так. Жере щось біле з миски. Під рукою в нього лук, тому гадаю, що все ж таки вартовий. Усі — Змії. Зачіски, татуювання і таке інше. Зараз назовні виходить якась тварина. Свиня? Ні, це не тварина. Це один із тих так званих крабів. Справді, весь у броні, клинків я не бачу. Маленький, дістав би дорослому чоловікові до грудей, але кремезний. Якось дивно рухається. Наче тільки тулуб, без голови. Виглядає радше як глибоководна риба на ногах, а не як краб. Ну гаразд.

Відповз задом і спустився з іншого боку, між валунами.

— Зробимо так, — сказав він. — Я зараз туди піду. Сам. Подивлюся, що воно таке, і перевірю, чи є там ваші діти. Подивлюся, скільки там воїнів і як вони охороняють. Ви чекайте тут. Не ходіть за мною, нічого не робіть. Мені ви не допоможете. Сам я маю більше шансів. Якщо вони мене схоплять, ви це побачите. Якісь радісні крики, біганина, колотнеча. Але це може означати, що я сам вирішив влаштувати якийсь гармидер. Чекайте терпляче. Якщо не повернуся до ранку — мені кінець.

— Краще ми підемо з тобою, — сказав Ґрунальді.

— По-перше, вдаримо вночі, коли вони спатимуть. Нас замало, щоб атакувати відразу і все перевіряти боєм. Вони прикінчать нас за п’ять хвилин. По-друге, хтось залишиться з кіньми, а за дітьми ми вирушимо втрьох.

— На конях швидше тікати, — несміливо зауважив Спалле.

— Нам не можна користуватися стежкою, яка тут проходить. Це їхня стежка, і вони весь час за нею наглядають. Це єдиний вхід у долину, яким можуть в’їхати збройні, — принаймні, вони так вважають. Знайдемо собі інше місце, трохи віддалік. Там на мене почекайте, і там чекатиме Спалле з кіньми, коли підемо відбивати дітей.

— Чому Спалле?! — запротестував Спалле.

— Тому що ти вивихнув ногу, а хтось повинен залишитися з кіньми, бо це єдиний шанс на втечу. Коли ми будемо вже близько, тобі доведеться стріляти в погоню і кидати їм на голову каміння. У нас не буде на це часу.

Вони трохи спустилися схилом і знайшли лощину між скелями, в місці, якого не було видно з садиби.

Драккайнен виповз на хребет і визирнув на іншу сторону.

— Чудово, — сказав, — невисоко, але прямовисно.

На дно лощини і справді вела біла вапняна скельна стіна висотою щонайбільше п’ятнадцять метрів.

Унизу шумів потік.

Спалле стриножив коней і дозволив їм щипати суху гірську травичку і обгризати жовтий мох зі скель. Драккайнен розв’язав свій мішок і зосереджено розкладав перед собою різні предмети. Меч, моток мотузки, ніж, лук у сагайдаку і стріли. Кресало. Великий швейцарський складаний ніж, який він урочисто помістив усередину.

— Не подобається мені це, — заявив Ґрунальді.

Драккайнен умочив палець у розмішаний на пласкому камені чорний барвник і підправив звивисті візерунки на своїх руках і обличчі.

— Чому завжди в такій ситуації знайдеться той, кому «не подобається»? Вас усіх хтось найняв, чи що? — запитав Вуко, витираючи барвник об траву і копирсаючись в сумах у пошуках карабіна «вісімкою» для швидкісного спуску.

— Мені не подобається, що все залежить від тебе і що саме ти танцюєш зі смертю. Воїн не сидить і не чекає біля коней. Ми не боїмося.

— Ти помиляєшся, — відповів Драккайнен, пристібаючи карабін до поясу й перевіряючи, чи ніж не чіплятиметься об мотузку. — Це, власне, питання ризику. Воїн летить із криком, розмахуючи сокирою, після чого йому всаджують три стріли в дупу і насаджують його войовничу голову на кіл. Я вдарю під захистом темряви. Уб’ю в тиші. Знатиму, куди піти і де шукати. Ми не прийшли щоб битися зі Зміями. Ми прийшли повернути ваших дітей. Може статися так, що нас уб’ють, і нічого не вдасться. Але не розраховуй, що тоді тебе буде прославлено в пісні, хіба що твій кінь уміє співати. Бо з людей не вціліє ніхто.

Він надів на голову свою чорну хустку і зав’язав її на потилиці.

Усі мовчки дивились, як він фіксує стріли в сагайдаку, щоб ті не випадали й не гуркотіли. Випробував кілька положень сагайдака з луком, щоб той ні за що не чіплявся, перекинув за спину меч і розпустив моток мотузки.

Знайшов над урвищем криве деревце, схоже на берізку, і щосили штовхнув стовбур, а потім повис на ньому над прірвою.

— Витримає, — вирішив, зав’язуючи швартовочний вузол на стовбурі біля кореня. — Тут ми будемо спускатися.

Кинув мотузку вниз, виглянув за край, кивнув:

— Вистачило. Навіть із запасом.

Клацнув карабіном, смикнув ним для контролю і перекинув мотузку за спину.

— Пішов, — кинув Драккайнен. — Чекайте, поки я повернуся.

— Відшукай дорогу, — сказав Спалле.

Драккайнен перекинувся головою вниз і покрокував по скельній стіні під свист мотузки, що прослизала між гальмівними ланками «вісімки».

За мить вони визирнули за край, але Подорожнього там уже не було. Мотузка, впритул притиснута до вапняної стіни, теж була ледь помітна.

Він лежав під прикриттям густих хащ карликової сосни і спостерігав. Нарешті робив те, до чого його готували. До збройного звільнення й евакуації полонених. Щоправда, не тих, яких треба, але для початку і так непогано.

У лісі він відшукав порослі листям пагони плюща і обмотався ними, створивши подобу маскувального костюму снайпера. Зараз він знав, що поки не зробить якоїсь дурниці, його не повинні помітити. Навпроти брами був один великий будинок, що стояв перпендикулярно до частоколу. З боків розташовувалися дві видовжені господарські споруди.

На подвір’ї крутилося кільканадцять озброєних Людей Змія — ймовірно, тих, хто прибув уночі з бранцями в супроводі «крабів».

Окрім них, тут були ще якісь постійні мешканці. Було видно, як вони бродять подвір’ям, за годину приїхало три невеликих вози, завантажених сіном. Була ще та пара пастухів, яких він вистежив за кілька сотень метрів далі, на греблі. Прокрався в їхній бік. Хлопчисько лежав на траві, заклавши руки під голову, тримаючи травинку в зубах та віддаючись спостереженню за хмарами. Дівчина ж сиділа на навпочіпки трохи віддалік, під скельною стіною, з якої спадав невеликий водоспад. Вода пінилась, наповнюючи округле природне озерце, і впадала в струмок. Ідилія.

Дівчина була голою, лише на голові мала вінок із лози, обсипаної дрібними червоними ягідками. Зиґзаґоподібне червоно-чорне татуювання вкривало не тільки її руки, але і плечі, і стегна. Вона піднімала долоні і співала, але в шумі водоспаду не було чути ані слова. Він бачив тільки її спину, щиро кажучи, товстувату, з рядами дрібних складочок над стегнами, і руки, які вона піднімала вгору, закидаючи голову. Потім підвелася на колінах, кілька разів хитнула стегнами, потім руками, немов вивчаючи танець живота. Він уважніше придивився і помітив, що на колінах дівчина тримає козеня. Вона поклала його перед собою на землю і знову почала танцювати на колінах.

Йому подумалося, що, може, варто було б цих двох чимось налякати, але він не міг збагнути, чим саме. Він міг би їх убити і залишити тут, тоді жителі форту вийшли б на пошуки, знайшли б тіла і збіглися б до водоспаду, залишивши фланг незахищеним, але йому страшенно не хотілося цього робити.

Він уже почав був задкувати, коли побачив, як у білій піні під водоспадом з’являються темні фігури, які перетинають водну поверхню звивистими рухами, а потім навколо дівчинки звиваються величезні чорно-червоні змії. Зв’язане козеня відчайдушно сіпалося, голови змій вдарили в нього, немов батоги, і тваринка, здригаючись, впала. Гади відразу її обплели і вона зникла під клубком тіл. Кілька змій піднялися й на дівчину, обвиваючи її ноги і руки. Вони були різного розміру. Від маленьких, завбільшки з великий палець і довжиною у півметра, до двометрових, товщиною з руку чоловіка.

Драккайнен взяв до відома побачене, після чого відповз і через зарості повернувся до околиць форту. Найбільше його дратувало, що за такого руху навколо йому не вдасться пробратися всередину.

Чатував по кілька годин у різних місцях, але можливості так і не з’явилося.

Бачив «краба», який знову виліз і походжав перед самими воротами. Вартовий щось буркнув йому і тицьнув у броню кінчиком списа. Краб раптово показав кінцівки з кривими клинками, які до цього були тісно переплетені на діжкоподібних грудях, і зашипів.

Охоронець щось крикнув і вмазав крабові держаком по пласкому чолу, після чого вийняв щось із-за пазухи. Краб видав потворно високий, страхітливий протяжний крик і відступив до огорожі.

Це якась тварина, подумав Драккайнен. Принаймні вартовий до нього ставився саме так. Однак ця броня виглядала штучною. Тендітним обладунком з іржавого металу якоїсь дивної форми. Тільки на що цей обладунок одягнуто? На гігантське курча?

Він вирішив переповзти на інший бік форту і послухати, що відбувається під частоколом.

Опівдні раптово пролунав протяжний звук рогів, і ворота відчинилися. Звідти вийшли риссю кілька вершників, а за ними двома шеренгами рівно крокували краби.

Драккайнен тоді був на середині шляху через поле, просто перед поселенням. Ретельно обплетений клубком ліан і сухою травою, він був схожий радше на пагорбок або оберемок сіна, що впав із возу. Рухався так повільно, що потрібно було бути справді уважним спостерігачем, щоб помітити хоч якийсь рух.

Але коли загін вилетів просто на нього, єдине, що йому залишалося — це повільно опустити обличчя до землі й чекати.

Коні, на яких їздили Змії, виглядали дивно. Носили повні обладунки, але все було в якихось безладних лусочках і відростках. Нагадували радше ящірок або морських коників. Та сама естетика, що і на обладунках «крабів».

Щось його жахливо дратувало в їхньому вигляді, але він не міг зрозуміти, що саме. Щось було не так. Щось типу: «Знайдіть відмінності на малюнках».

Оточене шипастими сегментами копито вдарило в землю поруч із його головою, здіймаючи хмару пилу. За метр від нього крокували, брязкаючи вільно прилягаючими бляхами, дивні створіння. Голів майже не було, тільки гладенька випуклість із чимось на кшталт широкого дзьоба спереду і вузькою щілиною над ним. Нагадували шолом «жаб’ячий писок» із земного шістнадцятого століття.

Кінь ударив копитом поруч із його стегном, ще один переступив через голову. Драккайнен навіть не здригнувся, хоча тіло поривалося з криком скочити на ноги.

Вершник, може, тебе й не бачить, але кінь відчуває, що щось не в порядку, тому не бажає сюди ступати. Коні цінують рівновагу і ненавидять гарцювати по невідомо чому. Однак він підозрював, що лише втішає себе. Вони ж бо й кіньми справжніми не були.

Загін проїждав над його головою не більше тридцяти секунд, але Драккайнену здавалося, що цей кошмар ніколи не закінчиться. Коли всі пройшли, йому навіть не довелося змушувати себе залишитися на місці. Був виснажений.

Полежу тут, подумалось йому. Може, навіть подрімаю.

Сутеніло. Сонце сховалося за край хребта, і долину залили довгі тіні.

Треба було поспішати.

Він переліз на інший бік форту — болотистий луг, що відокремлював його від схилу долини, і за якийсь час прокрався до частоколу. Той виявився не таким вже й високим.

— Руку мені подай, — сказав Драккайнен, раптово з’являючись з-за краю прірви.

Ґрунальді, що кілька годин уперто сидів біля обв’язаного мотузкою деревця, відскочив назад:

— Звідки ти взявся?! Хвилину тому я дивився вниз, і там нікого не було.

— Ти дивився на мене, просто не знав, на що дивишся.

— Діти в них?!

— У них. Їх тримають в сараї біля самого частоколу. Якщо дивитися від воріт, праворуч. Це довгий будинок. Перші двері — сідельня, другі — сарай для кіз і хлів, треті — приміщення, де замкнули дітей. Тільки не відчиняйте наступних дверей. Там вони тримають крабів. Це дикі звірі. Не знаю які, але важливо, що вони повністю залізні і дуже швидкі. Зараз їх всього троє, решта вийшли з форту разом із вершниками. Я бачив, як їх годують. Здається, самі Люди Змія їх бояться. Один підійшов до огорожі і кинув туди чверть свинячої туші. Потім було чутно тільки вереск і свист мечів, а м’ясо зникло. Зважайте на них. Зараз усередині десь півтора десятка Зміїв. І чоловіки, і жінки — всі озброєні. Збирайтеся. Ми повинні сховатися в чагарнику, перш ніж вони приведуть кіз з пасовища.

— Чому?

— Розповім по дорозі. Подайте мені шолом і поручі.

Почалося з того, що молода жриця і хлопець, який пас із нею кіз, на заході сонця увірвалися до форту перелякані і з відчайдушними криками. Коли вони поверталися від водоспаду, женучи стадо, наткнулися на чотирьох священних змій. Ті були мертві, з відрубаними головами, а їхні тіла блюзнір натягнув на кілки, як рукавички, і встановив серед скель.

Нікому про подібне навіть чути не доводилося, і вже зовсім не можна було зрозуміти, як таке могло статися під фортом, посеред їхньої долини з видом на Скам’янілі Чудеса, по дорозі до святого водоспаду. Буквально за декілька кроків від них. Повірити в це було неможливо, тож із форту вибігли майже всі, хто це почув.

Охоронець теж побіг, бо покликали і його. «Тільки глянь, який із тебе охоронець! Як це можливо! Під самим фортом! Хто міг це зробити?! Ти тільки глянь!»

Ну він і подивився.

Натомість не побачив людини з мечем за спиною, який, немов тінь, прослизнув усередину форту.

Відразу за воротами Драккайнен звернув і побіг уздовж частоколу, де під стіною сараю стояв візок із сіном. Він на мить присів біля передніх коліс і з широкою усмішкою витягнув свій багатофункціональний швейцарський ніж, провезений проти всяких правил. Біля самого руків’я розташовувалося сталеве кільце. Подорожній потягнув за нього, витягаючи тридцятисантиметрову струнну пилку. Мономолекулярний волос із гостротою діаманту і витрималістю, яку можна порівняти зі швартовим канатом великого корабля. Перекинув струну через балку дишля і відрізав її трьома довгими рухами.

— Ти ніколи не використовуєш усіх тих гаджетів, казали вони, — бурмотів собі під носа, несучи дишель на плечі провулком між частоколом і стіною сараю. Ішов, рахуючи кроки, поки не опинився на рівні приміщення, з якого недавно долинали перелякані дитячі голоси. Якісь сонні, як у лихоманці.

«Де музика? Хочу, щоб знову була музика! Мамо… мамо… мамо… Хочу до змія…»

По його шкірі пробігали мурашки від самої згадки про це.

Він обіпер дишель об частокіл, підскочив, розставив ноги між частоколом і стіною і виліз на дах сараю.

Десь удалині люди кричали одне на одного, лаялися і погрожували невидимому ворогові. І все через декілька змій. Для них це було щось таке, як для араба канкан голяка на молитовному килимку.

Драккайнен втягнув дишель нагору і раптово завмер у дуже незручній позі. За сараєм з’явився високий чоловік Змія і, спершись спиною об стіну, розшнурував штани.

Потім залунало дзюрчання і безтурботне насвистування. Драккайнен терпляче чекав, тримаючи дишло в повітрі. Змій сходив до вітру, після чого, порпаючись у штанях, раптом глянув на нижній кінець дрючка, що висів за метр від його голови. Повів за ним поглядом і на тлі темного неба побачив Подорожнього, який завмер за два метри вище.

— Немає чого сцяти за сараєм, — пробурчав Драккайнен з огидою, а потім врізав Змієві кінцем дишля в обличчя. Підняв дровиняку і перекинув її за частокіл, обперши одним кінцем між загостреними кілками.

Дістав меча і встромив його в стріху, розрізаючи мотузки і розпорюючи старі шари соломи, що смерділи пилом. Покриття даху посипалося за сарай, і Подорожній знову потягнувся за складаним ножем і вийняв струну, щоб перерізати балки даху. Потім схилився і, лежачи на даху, відірвав дошки підлоги на низькому горищі. Зазирнув усередину і побачив п’ятьох дітей, що збилися в кутку і дивилися на нього очманілими очима. Перший етап завершено.

Десь далеко пролунали крики. Різкі й істеричні. Не було часу. Етап другий — саботаж. Кілька стріл, які послав з чагарника Грунальді, утримали натовп від того, щоб обшукувати найближчі кущі. Охоронець упав на стежку зі стрілою в оці, на нього звалилася товста баба з високо зачесаним волоссям, схожими на очерет. Хтось наступний, з ногою, прошитою навиліт, кульгаючи і волаючи, шукав сховку, інші кинулися ховатись за камінням.

Драккайнен, зігнувшись, пробігся дахом і перескочив на стріху, що вкривала будинок. Зараз треба було відвернути увагу обстріляних Зміїв від кущів і виграти трохи часу обом морякам.

Втягнув повітря і сконцентрувався, активуючи цифрал, а потім розщебнув сагайдак і, стоячи на даху, вийняв лук.

У зубах міг утримати лише дві стріли. Тому витягнув ще п’ять і встромив їх у стріху, активував тепловізор. У підступаючій темряві безформні плями тіні перетворилися на холодні скелі і фігурки, за ними, які палали гарячими кольорами. Драккайнен наклав стрілу і прицілився в небо, стежачи за параболічними лініями, що висвітлювала програма. Той, старший, що зігнувся під сумнівним захистом карликових сосен. Вказує рукою місце, де може ховатися Ґрунальді, і щось кричить. Красно дякую. Не будеш мені тут ні на що вказувати. Другий, що з криками біжить до воріт. Наступний. Наступний. Чергові стріли випустив у повітря одну за одною, чудово знаючи, куди вони поцілять, і зіскочив з даху.

З’їхав по слизькій соломі на подвір’я якраз вчасно, щоб зіткнутися з товстим Змієм, який поспішно виходив з дому із сокирою в руках.

Це тривало уламок секунди. Драккайнен ударив його коліном у печінку, великим пальцем — в око, а потім лобовою частиною шолома в обличчя. Притримав падаючого і насилу штовхнув на наступного чоловіка, який саме з’явився в дверях. Той роззявив рота, щоб закричати, і потонув в медово-густому повітрі прискорення.

Подорожній рубонув його зап’ястям нижче скроні, після чого підскочив і наніс удар в грудну клітку здорованя збоку. Обидва Змії попливли назад, падаючи всередину будинку. Чув, як ламають там щось із нескінченним протяжним тріском.

Драккайнен зачинив двері і роззирнувся. Знайшов поглядом забутий, опертий об стіну спис і встромив вістря в дошки дверей, обіперши другий кінець об землю. Потім вирвав жмут соломи зі стріхи і присів, щоб викресати вогонь.

Ґрунальді і Гйяфі увірвалися крізь широко відчинені ворота, голосно дихаючи і розмахуючи луками.

— Ґрунальді, тобі не сюди! — крикнув Драккайнен. — За частокіл! Будеш приймати дітей. Там, де обіпертий дишель, бігом!

Ґрунальді крутанувся на місці і побіг, немов за ним гналися демони.

Драккайнен підпалив стріху. З’явилися веселі помаранчеві вогники і клуби густого, як сметана, сивого диму. Він схопив ще якусь лавку і кілька бочок і звалив усе це докупи, барикадуючи двері.

— Гйяфі, зачиняй ворота! — крикнув. — На засув!

Гйяфі наліг на стулки брами, а потім опустив кований залізний засув.

Стукіт у двері зсередини хати ставав дедалі сильнішим.

— За мною! — крикнув Драккайнен. — На дах!

Він переплів руки і, щойно чобіт Гйяфі став на його долоні, виштовхнув його в повітря.

Стріха палала просто чудово. Десь над струмком Змії почали панічно верещати, але боялися вилізти з-за каменів, переконані, що їх обстрілюють з декількох сторін. Він випустив ще пару стріл у небо, навмання, просто щоб утримати їх у цьому настрої.

Гйяфі безпорадно з’їхав назад з даху і гепнувся об землю.

Двері з тріском розкололися, вдарені чимось ізсередини. За мить у них вдарили ще раз. Кілька дошок, перекидаючись, полетіли на подвір’я.

Драккайнен одну за одною всадив три стріли в дірку від виламаних дошок. Звідти пролунав дикий крик.

Гйяфі підвівся з землі, шиплячи і накульгуючи.

Двері сараю повільно відчинилися, і звідти вийшли два краби. Виглядали огидно. Немов карлики в пластинчастих обладунках п’ятнадцятого століття або як морські істоти чи демони з картин якогось божевільного голландця. Босх? Брейґель? Будь ласочка.

Поверхня панцирів була поцяткована ямками і нагадувала відполіровану іржу.

Хтось іззовні почав молотити в закриті на засув ворота.

Гйяфі вийняв меча.

Ревуча пляма вогню охопила вже половину даху і пожирала стріху з оглушливим тріском. Хтось із полонених всередині людей жбурнув лавку у вузьке вікно, вибиваючи раму, але лише заблокував остаточно. Лавка застрягла посередині і тепер стирчала назо^вні.

Перший краб кинувся на нього різко, несподівано розплітаючи тісно сплетені на грудях кінцівки і вивільняючи дві шаблі, досі приховані за спиною. Трохи підвівся, і з плаского, прорізаного лише вузькою щілиною шолома вирвався писклявий крик.

Тварюка була пекельно швидка. Поперемінні удари шаблею наносилися зі швидкістю гвинтів гелікоптера. У прискоренні Драккайнен бачив, натягуючи лук, як удари сипляться один за одним, і як Гйяфі, обдарований феноменальними рефлексами, відбив три з них, а потім його рука полетіла вгору, перекидаючись і бризкаючи кров’ю.

Сам Вуко тричі вистрілив прямо в щілину шолома краба, що був позаду, й одночасно бачив, як Гйяфі розпадається так, ніби потрапив у вентилятор. Вибухаючи кров’ю, втрачаючи кінцівки, розлітаючись в повітрі ще до того, як впасти на землю. Ті три постріли були вже на межі можливостей лука, вистрілив ними менше, ніж за секунду, остання розлетілася в повітрі від удару тятиви. Зброя могла не витримати стрільби в прискоренні. Вуко підкинув лук і вихопив меч, після чого відбив два спазматично миттєвих, немов у скорпіона, удари шабель і двічі вколов між сегментами панциря. Перший краб, в якого він поцілив із лука, крутився наосліп і рубав усе, що траплялося на його шляху.

Драккайнен вискочив з бойового режиму, але для Гйяфі було вже запізно. Він виглядав так, наче наступив на міну. Подорожній сховав меча і глянув на краба, який раптом сів і опустив кінцівки, лише злегка шкрябаючи землю мечами. Усе навколо було забризкане кров’ю Гйяфі, який здригався на землі. Йому вже не можна було допомогти і винести звідси теж не вдалося б.

Часу не було, але це він мусив з’ясувати.

Другий краб звалився на землю із жахливим гуркотом, що наштовхував на думку про автомобільну аварію.

Знайти застібку на панцирі було важко. Нарешті він відшукав якийсь стик і з силою розсунув його, калічачи долоні. Потім, уже тягнучи вгору неабиякий шматок металу, відчув, як одна за одною вискакують застібки, і шолом легко піддався. Усередині, під бронею, було щось м’ясисте, як тіло молюска, повне слизьких щупальців і судин, залите якимось смердючим слизом, а в усьому цьому здригалося худе бліде тільце.

— Мамусю, болить… — Вуко почув ізсередини металевий голос і закричав. Відскочив назад, гублячи меч і продовжуючи задкувати. — Хочу до змія…

Голос замовк, а Драккайнен задкував, поки не наштовхнувся на стіну і не з’їхав по ній на землю. Сидів так деякий час, поки не пролунав ще один сильний удар у ворота. Подорожній здригнувся й отямився. Ворота здригнулися знову, двері палаючої садиби розкололися наполовину, і було видно, як кілька людей з усіх сил їх штовхають.

Він встав, похитуючись, підняв лук, знайшов десь меч і сховав його в піхви. А потім із абсолютно мертвим і нерухомим виразом обличчя підстрибнув, схопився за балку і видерся на дах.

Знайшов місце, де вирізав шматок стріхи, і зісковзнув усередину.

Діяв як автомат.

Витягав дітей по одному на горище, потім на дах, не дозволяючи їм розповзатися і притримуючи, немов кошенят. Потім спустив їх по дишлю просто в обійми Ґрунальді.

Зіскочив із даху, відштовхнувся від дровиняки і стрибнув у темряву. Перевернувшись, амортизував падіння на землю і пошкутильгав за Ґрунальді.

— Де Гйяфі?

— Мертвий. Краб.

Вони розчинилися в темряві, тягнучи за собою дітей, що рухалися як лунатики.

Змії верещали, зайняті штурмом власних воріт і порятунком від пожежі будинку, засліплені вогнем і приголомшені власними криками і панікою.

Як в Африці, промайнуло в голові Драккайнена. Так само було в Африці. Так само виглядали армії військових вождів. Офіцерам було по чотирнадцять, іншим — від семи і вище.

Він підхопив двох дітей під пахви і побіг, намагаючись ступати якомога тихіше.

Коли добігли до мотузки, Драккайнен схопив Ґрунальді за плече:

— Лізь першим. Будеш разом зі Спалле витягати дітей, а я їх прив’язуватиму.

— А потім вилізеш? — запитав Ґрунальді.

— Ні. Потім мені доведеться піти далі.

«Мамусю, хочу до змія…»

— Приглянь за моїм конем. Він сумуватиме. Тримай його і не викидай моїх речей. Я повернуся.

— Ти не можеш піти один.

— Відведіть дітей додому. Слідкуйте за ними. Вони наче отруєні, але, гадаю, рано чи пізно це мине. Можуть знову втекти. І поспішайте. Посадіть їх на мого коня і на коня Гйяфі.

Драккайнен вийняв кілька стріл і встромив їх, одну біля одної, в землю. Сагайдак був майже порожній.

У темряві, з боку пожежі, що гула і сипала іскрами, було чутно крики і тупіт ніг.

— Ульфе, ми чекатимемо на тебе.

— Я почув, — відповів Драккайнен твердо. Не можна розклеюватися. «Морські котики» не плачуть. — Ґрунальді?

— Так?

— Мій кінь… Притулися чолом до його лоба і скажи йому, що я повернуся, добре?

— Добре, друже. Якщо ні, я сам за тобою повернуся. А… Ти знаєш, що воно таке, ці краби?

— Ти не захочеш цього знати.

Вони потиснули один одному біцепси і потилиці, а потім Ґрунальді почав підніматися. Зупинився на мить.

— Ніт’їсефні?

— Так?

— Відшукай дорогу.

— Boh, — відповів Подорожній хорватською.

Драккайнен підняв лук і випустив у темряву першу стрілу. У відповідь почувся крик.

Потім вистрілив ще двічі і прив’язав першу дитину булінем під пахвами. Ще одна рушила кудись у темряву, і йому довелося схопити її за загривок, немов кошеня.

Він знову взяв лук і вистрілив. Залишилося троє переслідувачів, які нарешті зрозуміли, що решта лежать, прошиті стрілами, або вмирають на землі, тож відступили.

Згори зі свистом полетіли чергові стріли. Ґрунальді і Спалле.

Він усміхнувся.

Коли останній хлопчисько поїхав угору, схлипуючи і обтираючись об скелю, Драккайнен сховав лук і розчинився в темряві.

Темрява дає мені відчуття безпеки. Коли я проходжу через ліс, натикаюся на трьох Зміїв, які штрикають списами в зарості трави і кущів. Дівчина схлипує від люті, інші зціпили зуби. Знайдуть.

Знайдуть мерзотника, який убив святих змій, підпалив їхній будинок і вкрав їхніх рабів. Який убив стількох братів. Тож будуть шукати. Це нічого, що будинок палає, нічого, що будь-яка пара рук потрібна, щоб носити відра і гасити пожежу.

Нічого, що навколо абсолютно темно.

Не відступляться. Шукатимуть. Це нічого, що в тому місці, де злодія вже давно не може бути.

Вони наштовхуються на дерева, лізуть у кущі, чіпляються списами за гілки.

І минають мене з обох боків. Тільки тому що я сиджу абсолютно нерухомо, з опущеним обличчям, і тримаю руку на руків’ї меча. Мій обрис не нагадує людський. Я — просто темна пляма. І крім усього іншого, пляма нерухома. У темряві око переважно реєструє рух. Я терпляче сиджу, поки вони не відійдуть, потім вичікую ще трохи.

А потім залишаю їхню долину.

Сходить перший місяць, і, як на мене, стає цілком світло. Я зупиняюся в закритій лощині на схилі невеликої прямовисної гори.

Справа не в темряві. Справа в плямах перед очима, у голоді і втомі. Кілька десятків секунд бойового режиму теж зібрали свій урожай.

Я виснажений.

У мене небагато припасів. Вузлик зі жменею смужок сушеного м’яса, два батончики халви і ті нові сушені фрукти, схожі на великі фініки. Тільки те, що я порозпихував по кишенях.

У мене немає фляжки.

Я недавно пив воду зі струмка, але відсутність посудини може стати проблемою. Як мінімум, треба було захопити пластикову пляшку з-під сливовиці. У мене там лишалася десь половина ракії.

Могла б служити навіть для промивання ран, а потім пляшечка стала б чудовою флягою.

Що поробиш.

Маю що маю, а чого в мене немає, те непотрібне.

Я відчуваю, що треба поспішати. Це інстинкт. Знаю, що я вже біля цілі.

І знаю, що вже, мабуть, запізно.

Я вдягаю каптур півкожушка і міцно обхоплюю себе руками, а потім знаходжу місце, захищене від вітру.

Зараз двадцять хвилин на третю, середа, двадцять четверте жовтня згідно з умовним місцевим календарем. Температура повітря — шість градусів, сила вітру — тридцять кілометрів на годину. На добраніч, Мідґаарде.

Підйом із першою зорею. Вістрям ножа збираю росу з трави. Капучино а-ля Узбережжя Вітрил. З’їдаю шматочок м’яса, пів батончика халви та фінік.

А потім залишаю свою лощину й вирушаю на вершину.

Сідаю на вершині перед самим сходом сонця.

Час для ранкової екскурсії, оглядин околиць у перших променях сонця і планування дій на найближчі шістнадцять годин. Дій раціональних і осмислених.

Сходить сонце. Чудовий момент, коли перший помаранчевий промінчик пробивається крізь вершини і малює переді мною панораму гірського ланцюга.

Це повне божевілля.

Мене вчили саме так, щоб я не збожеволів, дивлячись на дітей, перетворених на бойові машини, що виглядають як пекельні карлики. Щоб не їв себе поїдом, коли бачу піч, що промовляє людським голосом, або коли закони фізики летять в тартарари.

Але це все — питання масштабу.

Я дивлюся на гори, що оточують довгу і широку рівнину, і відчуваю порожнечу. Щось на зразок контрольної картинки або повідомлення «panic screen». «Розум виконав аномальну операцію і буде закритий. Якщо проблема повторюватиметься, зверніться до виробника».

Я бачу вузьку гору, що м’яко піднімається аж до того місця, де її, немов ножем, обрізано, а на вершині стоїть ідеальна, блискуча куля розміром із адміністративну будівлю. Якщо рахувати від підніжжя, висота всього цього — десь метрів шістсот. Куля стоїть у воді. Воді, що неквапливо її обертає й омиває поверхню, а потім витікає водоспадами з п’яти сторін.

Бачу пік, схожий на конус. Досконалий, гостроверхий конус, що пробиває на половині висоти ще одну кулю, схожу на глобус розміром зі стадіон.

Вони не всі геометричні, але майже кожна вершина — це скульптура. Цілеспрямованої, титанічної форми, без слідів обробки.

А в долині видніються ще божевільніші витвори — хоч і значно менших розмірів — що нагадують якісь дивацькі фонтани, будинки і альтанки, серед яких клубочиться туман.

Я роззявив рота, витріщив очі й мовчу.

Мовчу всередині та ззовні.

Раптом примушую себе пригадати, як можна перервати галюцинацію.

Це неможливо.

А отже, я отруєний.

У повітрі тут щось є.

Але моя долоня виглядає як долоня.

Зграйка птахів, що пролітають нижче, не перетворюється на моїх очах на лящів або млинці. Кущі та трави навколо теж ростуть в абсолютній згоді з «Атласом визначення флори Північного Континенту».

Коли щось не має права на існування, але все-таки існує, я приймаю це до відома і не ставлю перед собою питання «як» і «чому». Так вже мене вишколено.

Я спускаюся в цю долину.

Довгим, опуклим хребтом, що тягнеться нижче похилої скелі, що нависає попереду.

Гора, з якої я спускаюся в долину, взагалі має такі м’які, обтічні лінії. Я йду по гладенькому, слизькому граніту, наче по якійсь величезній трубі. Схил досить пологий, але дуже слизько. З обох боків — прірва. Ліворуч кругла, глибока лощина, оточена моєю горою, а праворуч — вид на чергову долину потоку. З кожного боку понад двісті метрів униз. Неприємно.

Хребет, яким я йду, полого тягнеться якихось півкілометра.

Слизько.

Гаки і льодоруб стали б у пригоді.

За деякий час тумани внизу трохи розступаються, і я бачу, як вони течуть долиною, немов ріки, ковзаючи між хребтами і з’єднуючись в один довгий потік, але незважаючи на це, видимість покращується. Сходить сонце.

Я дивлюся, куди прямую, і раптово зупиняюся, остовпівши. Тому що чітко бачу, що прямую… до стопи.

Витонченої жіночої стопи, що лежить на землі перед витягнутою вперед ногою. До стопи довжиною якихось сто п’ятдесят метрів.

А йду я по руці.

І наближаюся до ліктя. До ліктя, що впирається в коліно. Кам’яний міст, що поєднує дві вершини нижче, це передпліччя, що лежать поруч. Я йду по тілу гігантської жінки, яка сидить із витягнутими вперед ногами, опущеною вниз головою і ліктями, обпертими об коліна.

Підходжу так обережно, наскільки це можливо по округлій поверхні, і заглядаю вниз.

Бачу гігантські округлі груди, увінчані сосками розміром із кількаметрові присадкуваті кутові вежі. Схиленого обличчя звідси не дуже добре видно. У дівчини опущена голова, вона спирається на руки і дивиться вниз.

Найгірший момент — це перехід долонею. Тут прямовисно, потрібно обережно зісковзувати з фаланги на фалангу. На щастя, середній палець і мізинець трохи відставлені і майже утворюють сходинки. Восьмиметрові сходинки, але хоча б так.

Я відчуваю себе Гулівером, хоча із жінкою таких розмірів і Гулівер би не впорався. На її долоні можна було б розіграти баскетбольний матч, та ще й глядачів розмістити.

Це щастя, що вона сидить, далеко витягнувши ноги. Завдяки цьому спуск по гомілці хоч і небезпечний, але можливий.

Подорож завершується спуском із пальців стопи. Виявляється, ніготь мізинця не особливо нижче інших пальців, і з його поверхні, на якій можна було б припаркувати два автомобілі, до землі добрих три поверхи.

Я спускаюся жолобом між пальцями. І опиняюся в божевільній долині, оточеній дивними скульптурами. Біля стоп дівчини, яка сіла і поклала голову на переплетені руки.

Добре, що вона сидить. Зараз у ній метрів чотириста до маківки голови. Коли встане — буде з кілометр висотою.

Я відчуваю настрій божевілля, що просочує всю долину, і мені здається, що попереду важкий день.

Про всяк випадок активовую цифрал.

Він вирішив, що не відмовиться від прогулянки лощиною, яку утворювали ноги дівчини, прикриті зверху головою і сплетеними руками.

— Я втомився, моя люба, — заявив Драккайнен. — Мені дуже подобаються довгі ноги, але по твоїх я спускався півтори години. Гадаю, це перебір.

Гігантське обличчя було на висоті двохсот метрів, а під ним розташовувалося кругле озерце, куди зверху дзюркотіла вода. Вона текла точно з куточків очей.

— Ну це теж перебір, — крикнув Драккайнен. — Скільки потрібно ревіти, щоб відростити п’ятиметрові сталактити з носа? Мільйон років? Що за істеричка! Візьми себе в руки, дівчино. Витри свої сталактити й усміхнися.

Він обійшов озерце і глянув уздовж стегон.

— Я так і знав. Гідний подиву реалізм. Але ж і величезна у тебе печера! — крикнув він, бажаючи почути відлуння. — Зараз я мушу йти, але на зворотному шляху відвідаю тебе. Завжди любив печери.

Дно долини було пласким. Там росли дерева і трава, його прорізали струмки, розливаючись круглими ставками. Але тільки це й виглядало нормальним.

Ненормальними були, наприклад, довгі річки туману, що текли долиною.

Холодного туману, який наповнювали створіння, що постійно змінювали форму, і яких він бачив тепловізором.

За пагорбом, що поріс лісом, маячіли якісь забудови. Але не звичайні дерев’яні будинки з дошок, до яких він звик, а горбкуваті споруди, схожі або на гігантські гарбузи, або на дзоти чи на пузаті глечики.

Десь він таке вже бачив. Це виснажливе відчуття мав уже давно. Щось знайоме, але поза досяжністю пам’яті. Пісочні, дивні будівлі і квадратна башта, увінчана тонкою чорною шибеницею.

Немов дежавю. Дивне передчуття, що мучило його вже кілька днів. Ось-ось, за найближчим поворотом у мозку. Майже можна рукою дотягнутися.

Ці яскраво-рожеві психоделічні фонтани, що виглядали мов виготовлені з препарованих, розрізаних органів і фрагментів колючих панцирів омарів.

Ці тварини, що крутяться то тут, то там.

Чорна триголова ящірка, що виповзає зі ставка.

На Мідґаарді немає триголових ящірок.

Немає і ропухоподібних чорних створінь, укритих лискучими, немов корали, бородавками, які смажать собі на решітці людську стопу.

Немає шестиногого щура в окулярах, що немов черепаха тягне черепок, особливо якщо той схожий на ввігнуту миску і прикрашений людською долонею, пришпиленою ножем.

Це трохи нагадувало божевільний парк розваг.

Він дивився на гігантські рожево-аквамаринові квіти, слизькі на дотик, що нагадували тіло. Дивився на м’ясисті білі кулі, схожі на гігантські фрукти, в яких крізь стінки просвічувалися людиноподібні форми, що неквапливо копошилися.

Він ішов.

Потрібно знайти кого-небудь, хто міг би щось пояснити.

Він піднявся на пагорб, увінчаний дивною скульптурою з переплетених рожевих форм, які неможливо описати. Крізь отвір в одному з елементів увесь час по колу пролітала зграйка чорних ошалілих пташок. По колу, по колу, аж починала крутитися голова.

На верхівці пагорба він зауважив черговий кулястий міхур, схожий на тонкостінний білий фрукт. Він був розміром із намет, усередині пара людей Змія механічно, хоч і несамовито злягалася, плескаючись в розчавленій рожевій м’якоті фрукту.

Він тупо дивився крізь розірвану збоку і подібну до білого пергаменту шкірку фрукта, бачив залиту потом спину чоловіка, вкриту зиґзаґами червоно-чорного татуажу, і такі ж татуйовані щиколотки і стопи жінки, переплетені на його сідницях.

Мовчки спостерігав, як фрукт раптово випускає шпичастий в’юнкий відросток, який розквітає величезним, немов таця, білим лотосом, розгортає пласкі пелюстки, а потім відбруньковується величезна бульбашка, яка відлітає з вітром.

— Що ж я такого з’їв, da piczki materi, — пробурмотів Драккайнен.

Біля підніжжя гір клубочилися сотні голих тіл Людей Змія. Саме клубочилися. Абсолютно безглуздо. Це навіть не була якась велика оргія. Вони просто вовтузилися, немов черв’яки, і безглуздо переверталися в ставку навколо обертового фонтану тілесного кольору.

Не звертали на нього уваги. Він крався між ними, розганяючи дивних птахів і ящірок, що плуталися під ногами, і тримав долоню на руків’ї меча, що стирчало з-за спини.

Вони й справді не звертали на нього уваги. Лазили то тут, то там, немов очманілі чи загіпнотизовані. Не відреагували навіть, коли він розігнав одну таку групку, перекинувши деяких на землю. Хтось підвівся і пішов далі, а деякі так і лишилися безглуздо лежати, поки хтось ще не приліг на них зверху, так само сонно і без жодної мети.

— Знаю! — сказав раптово Драккайнен Змієві, що проходив поруч. — Це Сад земних насолод! Це, — він показав на тілесний фонтан, — Фонтан Життя або Радості, вже не пам’ятаю. Розумієш?

Черговий перехожий глянув на нього порожнім поглядом і повернувся до жування червоних ягід.

— Ви не могли цього придумати, морди! — крикнув Драккайнен. — Не могли бачити картин Босха, а отже, в мене все ж галюцинація!

Він пішов далі і раптово зупинився біля чергової групки.

— Акен, — сказав він. Вони завмерли і поглянули на нього. — Ієронім ван Акен. Босх.

— Акен, — відповів йому хор тупих голосів.

— Мило з вами говорити. Так, може, тепер П’єр Ван Дікен?

Запала раптова тиша.

— Колючка, — відповів невпевнений голос. А за мить озвався другий, немов побоюючись: — Колючка!

А за мить скандували хором:

— Колючка! Колючка! Колючка!

Вони кричали, вказуючи кудись пальцями. Угору долиною.

— Я тебе вже бачив! — заволав Драккайнен до ченця в рясі, з тонзурою і щурячою мордочкою, прикрашеною окулярами, який тримав оправлену в сап’ян книжку. — Я тебе вже бачив у музеї!

— Підсумуймо, — сказав Драккайнен. — Босх. Прізвисько Акена. Холодний туман. Окуляри на обличчі Змія. Стилістика зброї й обладунку, характерні для п’ятнадцятого століття. У світі, де вершиною технології залишається напівзакритий шолом із носовою стрілкою. Далі «Сад земних насолод», а отже, тут, за тим пагорбом, у нас буде…

Піднявся на пагорб.

— О Христосе милосердний. «Музичне пекло».

Над рівниною було виразно темніше. Над нею збиралися темні хмари, а вдалині, серед зруйнованих будинків, палали пожежі, підсвічуючи шибеницю.

Щось задзеленчало.

Драккайнен відірвав погляд від голих Зміїв, яких роздирали, проколювали і мучили присадкуваті демони із жаб’ячими мертвими пиками. Дивився на людей, вплетених у величезну колісну ліру, на гігантську сферичну гайду, що виглядала як вирваний із тіла кривавий орган, нашпигований велетенськими флейтами.

Під його ногами крокував шолом. Округлий, із закритим заборолом, на двох кривих карликових ніжках. На верхівці шолома смикалася відрубана людська стопа, пришпилена стрілою.

— Тебе я теж десь бачив.

Тих, кого катували, виглядали настільки ж знудьгованими і сонними, як і ті, що брали участь в оргіях. Так само переважно клубочилися і звивалися на землі й один на одному.

Тільки сплетені з холодного туману потвори, щуро-жаб’ячі гібриди і карлики мали в собі крихти життя.

— Я перепрошую, може, хтось бачив тут П’єра ван Дікена?

— Колючка! Колючка! Колючка!

Драккайнен потер обличчя і рушив далі, проштовхуючись крізь натовп. Недалеко.

Аж до великого возу, запряженого крабами — черговими дітьми в панцирях.

Драккайнен відразу напружився і схопився за руків’я меча.

Краби оточували його, видаючи свій жахливий писк, від якого дзвеніло у вухах.

Він присів у низькій бойовій стійці, але ті обходили його колом, немов броньовані жаби; у вузьких прорізах, на широких металевих мордах була лише темрява. Він якийсь час кружляв із однією долонею на руків’ї, і з другою, витягнутою перед собою, поки всі краби не висунули своїх кінцівкок і не почали дзеленчати клинками. Навколо Подорожнього завмерло кільце кривих лез, немов тернова корона.

Він випростався.

— Не можу, — прошепотів. — Не можу. Знаю, що ви таке. Я навіть ударити дитину не в силах. Вибач, командоре. Усі вибачте. Не можу.

Раптом краби з металевим посвистом сховали клинки.

— Колючка! Колючка! Колючка!

— Гаразд, — сказав насилу Драккайнен. — Колючка.

Віз мав утикані шипами борти з почорнілого дерева, укріпленого залізними смугами. Шипи були навіть на колесах. Відкинулася кришка й упала йому під ноги. На її внутрішній частині були залізні сходи.

— Гаразд, — повторив Драккайнен. — Поїхали.

З висоти йому було добре видно скупчення тіл, тортури, вогонь, вигрібні ями, і татуйовані нещасні, які вовтузилися серед усього цього. Краби впряглись і потягнули скрипучий віз через пекло, повне галасу, писклявих, какофонічних тонів флейт і волинок.

— У музичному пеклі ніяк не обійтися без акордеонів, — пробурмотів Драккайнен.

Віз їхав серед цього божевілля, Змії чіплялися за спиці й ободи коліс, намагалися піднятися на борт, розпорюючи тіла об шипи, потім відпадали, і колеса котилися по них.

Колючка з’явилася за поворотом долини. Оточена горами, під похмурим небом. Трохи нагадувала гігантську кучеряву зграю птахів або торнадо. Велетенське веретено, що прямує до небес.

— На милість Божу, що воно таке? — прошепотів Драккайнен.

— Колючка! Колючка! Колючка!

Зблизька, коли він зліз із возу, виявилося, що Колючка і справді була лише рухом. Гігантським фракталом із заліза. Обертовими обручами, косами, маятниками, зубчастими колесами й ексцентриками. Усе це крутилося навколо себе й одне навколо одного, з шумом, який наводив на думку про гігантські ґвинти. Часом це нагадувало астролябію, часом — веретено, а іноді — якийсь годинниковий механізм.

— Колючка! Колючка! Колючка!

— Ви здуріли? Я туди не піду, воно ж мене порубає, — гаркнув Драккайнен.

І тоді щось змінилося.

Обручі почали зупинятися, коси й маятники припинили розгойдуватися, і об’єкт почав змінювати форму, немов монструозний пазл із кованого заліза і мостових елементів. Гігантські форми проверталися з шумом повітря і приголомшуючим скреготом, а потім, одна за одною, завмирали, шикуючись пласкими рівнями, утиканими величезними колючками, утворюючи міст. Він був нерухомий, але поверхня його в будь-який момент могла розділитися і розпастися, перетворившись на плутанину обертальних елементів.

А по цьому мосту крокував високий чоловік із зачесаним на потилицю темним волоссям, вбраний у чорний костюм і чорну сорочку, з накинутим на плечі плащем.

— Хто ти? — крикнув він мовою Узбережжя. — Звідки знаєш слово «Акен»? Що робиш на Землях Змія?!

— Доктор ван Дікен, я гадаю? — сказав Драккайнен англійською і сховав меч у піхви.

Той скам’янів:

— Маскування! Замаскували тобі очі! І ніс! І навіть вуха!

Він розвернувся:

— Прошу за мною.

За спиною Драккайнена пролунав злитий скрегіт десятка мечів. Перший крок вирішив справу.

Ван Дікен крокував уперед, за ним розвівався плащ, а міст розпадався відразу за Драккайненом, знову розділявся на маятники й шестерні, що оберталися, наче гострі ґвинти. Там, де вони йшли, виднілися залізні мури й коридори, але за спиною все тонуло в русі, обертанні, свисті та скреготі обертальних частин.

Кімната була круглою і сталевою, як і все тут. Наводила на думку про вікторіанській пароплав або локомотив. Ковані залізні меблі, прикраси, а між ними стирчать шпичаки; підлогу, схоже, викладено з трикутних елементів, подібних до сталевих зубів. Усе це могло в будь-який момент розпастися в хаос і рух вируючого заліза.

— Пане Ван Дікен, — почав Драккайнен. — Я з рятувальної групи. Приїхав вас евакуювати.

— Евакуація… — сказав Ван Дікен. — Через чотири роки, чотири місяці і двадцять два дні. Евакуація.

— Де інші?

— Після того, що сталося на станції, нас уціліло четверо. Ми пішли кожен своєю дорогою.

— Чому?

— Було дуже небезпечно. Кожен продовжував місію по-своєму. Сідайте, пане…

— Драккайнен.

— Драккайнен. Скандинав?

— У певному сенсі, я з Центральної Європи. Фінляндія, Польща, Хорватія.

— Центральна Європа… Тобто Східна, вірно? Неслухняні провінції Росії. Мінливі, прокапіталістичні, ксенофобські, шовіністичні, недисципліновані. Такі собі сільські мудреці з країни ведмедів. На щастя, це інший кінець космосу, пане Драккайнен. Ми можемо не перейматися цим.

— Що сталося на станції?

— Те, що завжди відбувається, коли темні люди опиняються на порозі прогресу. Відкриттів, які уможливлюють усе, а вони ховаються від них у свою консервативну комору. Майбутнє належить відважним. Тим, хто не боїться змінювати світ. Зміни — це сіль життя. Мій будинок — це сама зміна. Він символ змін. Ви помітили?

Драккайнен підвівся.

— Розкажете мені про це по дорозі. Збираймося.

— Випийте коньяку. У мене тут є все, в тому числі коньяк. Ох, перепрошую, ви, напевно, віддаєте перевагу горілці. Погляньте-но.

Ван Дікен відчинив шафку і дістав дві кришталеві чарки.

— Цей світ дає необмежені можливості. Парадокс полягає в тому, що ті, хто тут живе, занадто темні, щоб ними скористатися. Однак колись уміли: ви бачили, що вони зробили з горами? Дух захоплює! Magnifique! Тільки погляньте: піднімаю чарку, бачите, як вона запотіває? Як зрошується зсередини? Це роблю я. До речі, ви ж бачили моїх «цвіркунів»? Бачите, як він важчає? Наповнюється. Я створив горілку. Холодну. Прошу, не бійтеся. Як там у вас кажуть? «Будьмо»?

Драккайнен дивився на чарку:

— Звідси і Босх? Ви це створюєте? Навіщо?

— А ви не розумієте? Створюю, тому що хочу. Тому що цей світ дає мені таку владу. А Сад — це чудова алегорія влади, яку, на думку Босха, Господь має над людьми. Пекло і Небеса. Сад насолод і Сад страждань. У мене є мій народ. Люди, з яких я виковую щось нове. Завдяки мені вони змінюються. Із середньовічних троглодитів із мечами вони перетворюються на Нових Людей! У цій долині ви бачили процес виховання. Нагороду і покарання. Ті, кого покарано, мріють про нагороду. Ті, кого винагороджено, знають, за що б’ються, у них є мотивація.

— Але навіщо?

— Тому що це влада, пане Дракінов. Я — влада. Я — Бог. То невже ви вважаєте, що я дам себе відвезти на ту тісну, брудну, перенаселену планету, щоб там хто завгодно казав мені, що я повинен робити? Розмахував запліснявілою буржуазною демократією? Затхлими поняттями добра і зла?

Він сплів руки на вкритому візерунками сталевому столі і схилився до Драккайнена:

— Скажіть мені, де я помилився? Ви мали потрапити в Зміїну Горлянку. Чому мої люди вас там не знайшли?

— Знайшли.

— Тоді чому ви досі живі?

— То це ви наказали мене вбити, Ван Дікене? Земляка? Землянина? Європейця? Того, хто прибув вас рятувати?

— Рятувати? Від чого?

— Ви наказуєте викрадати дітей? Перетворюєте їх на чудовиськ?

— Наскільки ми далеко? Як довго сюди летить світло, Дракансен? Сто тисяч років? І ви крізь весь космос тягнете сюди свої ідіотські, нічого не значущі нормативи? Абсолюти, в які ніхто, крім вас, не вірить? І добро, і зло існує лише у вашій голові. Що вас так обурює? Що я перетворюю на воїнів трохи молодших людей? Вони в тому віці, в якому найкраще для цього підходять. Їхні мізки не засмічені сумнівами, вони ще не знають страху. Не бояться смерті, тому що не розуміють її.

Драккайнен встав і підняв чарку:

— Знаєте що? Вас заарештовано. Докторе П’єре Ван Дікен, я арештовую вас за порушення конвенції про невтручання в ксено-цивілізацію, а також за вбивства і військові злочини.

— Який ви смішний! Який жахливо гротескний! Боюся, Тото, ти вже не в Канзасі.

Драккайнен нахилився і повільно вилив горілку перед Ван Дікеном на стіл.

— У Канзасі ти максимум отримав би довічне, Чарівнику з країни Оз. Проблема в тому, що сюди відправили не Дороті. Я мав тебе евакуювати. Але пріоритет звучить: поприбирати безлад. А ти, Ван Дікене, просто квінтесенція безладу.

Ван Дікен теж встав.

— Мило потеревенили, справді. Я з радістю послухав мову рідної планети і знову відчув сморід буржуазного лицемірства. Чудові ліки від ностальгії. На жаль, ця розмова стає неприємною, тому будемо прощатися. Прощавайте, пане Драков. La conversation est finis.

Усе відбулося миттєво. Частина кімнати, в якій сидів Ван Дікен, раптово провернулася навколо своєї осі, закриваючись стіною. Одночасно підлога роз’їхалася на трикутні частини, і вся кімната розклалася, розпадаючись на фрагменти, що стали частинами гігантських кіс, обручів і маятників.

От тільки Драккайнен уже був у бойовому режимі. Елементи, з яких складалася фортеця Колючка, були досить великими. За розмірами нагадували фрагменти авіаносця і не могли розігнатися з нуля до великої швидкості. Навіть якщо було невідомо, що їх розганяє, вони були матерією. Сталлю, залізом або якимось сплавом.

Рухалися швидко, але Драккайнен рухався швидше. Коли підлога розпалася, він зробив крок на один з обертових фрагментів і разом із ним поїхав у хаос вируючого заліза. Перш ніж елемент, на якому стояв, перевернувся догори дриґом, він перескочив на циліндр, що пролітав поруч, потім — на вістря маятника і зупинився на ньому, тримаючись і балансуючи на серпуватому лезі, потім перескочив на титанічні спиці якогось колеса, звідти — на величезні, як кріпосні стіни, зуби велетенської шестерні, з яких зіскочив ще до того, як вони сплелися з іншого шестернею, пробіг по якомусь гігантському важелю, проскочив над величезною, немов крило літака, косою, проїхав шматок шляху на іншому вістрі і так, керуючись тільки інстинктом та відчуттям рівноваги, спускався дедалі нижче. Знав: однієї помилки буде досить, щоб його перемололо і розпорошило на шматочки, немов качку в турбіні. Це був пазл. Чисто мануальне мистецтво. А він на цьому знався.

І був значно спритнішим за механізм.

Цифрал креслив йому рух наступних частин, але було видно, як вони прискорюються. Найгіршими були обручі. Якимось неймовірним чином вони могли крутитися одночасно в декількох площинах, так наче мали відразу дві осі, тож все це плавно складалося і розкладалося, обертаючись дедалі швидше, але для бойового режиму це був сонний, неквапливий рух. А все, що нахиляється в один бік, має нахилитися і в інший, усе, що підноситься, повинно впасти, а все, що закрито, в умовах постійного руху має розкритися. Це був пазл, а у пазлів є правила, навіть якщо вони складаються із неможливих фігур.

Тому він його склав.

Зістрибнувши з ямкуватого гігантського кулачкового механізму на землю і дозволивши йому від’їхати, Вуко відразу ж чкурнув зиґзаґами, немов кролик. Мав сховатися і почекати відповідного моменту або способу. Бігти чи причаїтися?

Міг вигадати щось і повернутися сюди за якийсь час.

Також міг використати факт, що Ван Дікен був переконаний, що він мертвий, і почекати, поки той з’явиться.

Треба було забиратися. От тільки чи вистачить смерті Ван Дікена? Як зупинити Музичне Пекло? Як розігнати Сад земних насолод?

Усунення самопроголошеного бога мало стати початком. Зупинкою механізму.

Йому треба було відпочити й зібратися з думками.

Пройшов крізь Пекло, знявши одяг та спорядження. Тримав усе це перед собою і просувався голий, мов одержимий, між такими ж голими, так само неквапливо перебираючи ногами. Залишив на собі лише шолом і чоботи.

Минув шибеницю, а потім велику арфу, з якої саме знімали напівживого Змія, майже порізаного струнами на шматочки. Він був живий і слабо стогнав; було видно, що його глибокі рани починають заростати. Товста, поросла бородавками потвора раптово схопила Вуко за плече. Друга, прикрита почорнілим шоломом і з хвостом ящірки, що тремтів між ногами, схопила його з іншого боку, і обидві на диво сильно поволокли Подорожнього в бік арфи.

— Ні, дякую. Може, наступним разом, — чемно сказав він і кинув вузол на землю, разом з мечем, сагайдаком і всім іншим.

А потім зламав жабі обидві лапи і сильним ударом з розвороту вбив шолом у голову ящіра. Схопив потвору за шию і ногу і кинув її в струни арфи. Пролунав мелодійний скрегіт усіх струн, а потім жахливий, свинячий вереск ящіра, коли струни почали вростати в його тіло.

Драккайнен підняв свій вузлик з землі і відновив звивистий шлях — як інші зомбі.

У Саду земних насолод було легше. Тут було більше тих, хто вештався без мети, і ніхто не заважав, пропонуючи тортури.

Побачивши «цвіркунів», він опустив вузлик на землю і заліз у клубок голих, повзаючих одне по одному тіл. Потонув у них, у плутанині слизьких від поту рук і ніг, серед губ і пальців.

А потім виплутався й підвівся. За ним потягнулося кілька рук, хапаючи його за кісточки й обіймаючи за стегна.

Драккайнен нахилився і завдав нищівного, короткого удару в саму середину обличчя занадто наполегливого Змія.

— Я ж казав: без рук. А ви… Ну не те щоб ви мені не сподобалися, але зараз у мене справді немає часу.

Він вирушив далі і за пагорбом зупинився, дивлячись на Сидячу Дівчину, яка височіла на тлі неба.

— Ти навіть не уявляєш, як я радий бачити тебе, мала, — сказав, одягаючи штани.

Вирушив далі, у бік гір.

— Десь тут потрібно зачаїтися, — пробурмотів.

Однак за мить перед ним розпустився гігантський округлий плід.

Білий, із напівпрозорими стінками, за якими виднілася фігура.

Плід розкрився, і з’явився Ван Дікен, драматичним жестом відкидаючи плащ.

— Гаразд, — сказав Драккайнен. — Ти і я. На кулаках.

Ван Дікен заплескав. Повільно і знущально.

— Я вражений. Ви наче прищ на дупі, mynheer Драков. Не знаю, як ви це зробили, але це було ефектно. А ще ви саркастичний. Ця іронія перед обличчям смерті, як це по-нормандськи! Вам усе здається, що це якась там пісня про перстень Нібелунгів? Знаєте, зробімо інакше: сьогодні саме дракон уб’є Сіґурда.

Він різко замахнувся, і в повітрі промайнув довгий ясеневий спис.

Одночасно із запуском бойового режиму.

Час сповільнився якраз тоді, коли трикутне вістря увійшло в груди Драккайнена і повільно повільно, сонним рухом пробило сорочку й вийшло з іншого боку, зі спини.

Він ухопився за древко і спробував вирвати зброю з тіла, але це було неможливо. Похитнувся, відчуваючи, як спис застрягає всередині, як ворушиться сталевим зубом у його тканинах під час кожного удару серця.

Легені, мабуть, наповнилися кров’ю. Він відчував її мідний запах і металевий солоний смак.

Він закашлявся, виплюнув кров на древко та на руки. Впав на коліна. Підвівся.

— Скажімо, це спис Одіна, — сказав Ван Дікен. — Ясеновий. Володаря воронів і повішених, друга людей. Щось на кшталт тебе. Але ти запізнився. Раґнарьок уже відбувся. Сутінки богів були минулого тижня. Зараз світанок нової ери.

Драккайнен захрипів, із зусиллям зробивши крок у бік Ван Дікена, але той акуратно його відсунув.

— Знаєш що? Мені не подобається, що тобі лишилося дві-три хвилини агонії. До того ж частина цього часу мине в непритомності. Подовжимо це трохи. Прийми це як подарунок.

Ван Дікен взяв обличчя Драккайнена в долоні і трохи підняв його, а потім склав губи трубочкою і тихенько засвистів. Подорожній схопив його за зап’ястки, шкірячись пурпуровими зубами, як вовк при смерті.

А потім знову закашлявся, пирхаючи кров’ю, і відпустив руки Ван Дікена, залишаючи на них червоні смуги.

— Ну от, — сказав Ван Дікен. — А тепер іди додому. Іди, скільки зможеш. Відразу ти не помреш. Ще трохи. Дай мені порадіти.

Я помираю.

І все ж іду.

Відчуваю це. Відчуваю цей проклятий залізний прут у собі, відчуваю, як він проходить між ребрами, пробиває перикард і проколює легені, як вилазить через s-подібну тріщину на лопатці.

Не знаю, чому я досі живий. І чому йду.

Це починається від стоп. Їх немає. Це навіть не холод, вони наче зникли. Неначе я сам зникаю, сантиметр за сантиметром. Зникають мої ноги, зникають пальці, що стискають древко списа. Я увесь так зникатиму, розчинятимуся в темряві, аж до самих очей.

Вони зникнуть останніми.

Власне, я не боюся. Не знаю, чому. Тону в болю й не боюся. І далі йду.

Падаю, встаю.

І йду.

Але не боюся.

Мені лише шкода. Неба, ранків, бульварів, губ дівчини, польоту птаха. Тих, кого люблю. Боже, мені так шкода! Мамо…

Боже, будь. Будь по той бік. Я так далеко…

Я на іншому кінці космосу.

Відшукаєш мене тут?

Ідучому так довго?

Я бачу траву під ногами, бачу все перекреслене заляпаним древком.

Мої ноги дерев’яніють, і все ж я йду. Як так сталося, що моє серце досі працює? Яким чином заповнені кров’ю, розірвані легені досі качають повітря?

Крок за кроком.

Іду.

Усвідомлюю, що, мабуть, починаю втрачати зір, мої руки виглядають дивно. Шкіра стає сіро-сріблястою — нічого дивного, але здається, що пальці, якими я стискаю древко, стають дедалі довшими.

Іду.

Підношу одну долоню до очей і бачу, що пальці справді стали довшими. І що середній палець розщепився надвоє.

Мої ноги, немов колоди, я все гірше їх відчуваю. Роблю кроки, але невпевнено, наче йду на ходулях.

Ще кілька кроків. Ще трішки.

Уже не тримаюся за древко, бо мої пальці сплуталися. Шкіра вже не просто сіро-срібляста, вона облазить довгими смугами, як кора ясеня. Пальці і руки стають усе довшими. Кінчики пальців уже волочаться по землі.

Мої ноги пухнуть. Нерухомі й товсті, мов колоди.

Як стовбури.

Я не можу йти далі і зупиняюся.

Тепер упаду, і все закінчиться.

Але не падаю. Чую тріск і хочу побачити, що там таке, але не можу поворухнути головою. Дивлюся куточком ока і бачу, що це розірваний одяг лежить навколо стовбура. Мого стовбура.

З гладкою сріблястою корою, немов у ясеня.

Я — ясень.

Світовий ясень, як Іґґдрасілль.

Бачу, як спис, що стирчить із моїх грудей, викидає маленькі гілочки, як мої руки ростуть і подовжуються.

Дерево.

Я стаю деревом.

Як Дюваль.

Хто мене зрубає? Чи зумію я вистукати «KILL МЕ» однієї гілкою?

Боже, я стаю деревом.

Мій хребет раптово розпрямляється і дерев’яніє, дивна судома задирає руки догори — руки, які стають гілками.

На моє плече сідає ворон. Мій ворон.

— Невермор, — каркає ворон, сидячи на моєму плечі. — Ніколи знову!

Я кричу, хочу кричати, але чую, що крику вже немає. З мого задерев’янілого горла не виривається жодного звуку.

Тільки шум листя.