Poзділ 2 Двір шаленого крику

Бувало, зарано

Приходив я в гості або надто пізно;

Тут — випили пиво, там — ще й не варили,

Немилий, на кого не ждали.

Havamal, Повчання Високого [2]


Тракт видно погано. Власне, це просто поросла травою стежка, але принаймні я знаю, що не загину в непрохідній гущавині. Іду весь час на схід, уздовж берега, тож усе одно потраплю до людей. За деякий час починають траплятися вогнища.

Круглі чорні плями вугілля й попелу. Старі, але вздовж цього струмка все ж час від часу розбивали табори. Вогонь розводили майже біля стежки, немов подорожні боялися заглиблюватися в ліс. Привали були поспішними. Я знаходжу срібний оздоблений келих, кований ріг для пиття, кілька кістяних ґудзиків, маленький топірець, встромлений в стовбур поваленого дерева.

Два рази натикаюся на непоховані розірвані тіла. Вперше — на висхлий, мінімум піврічний труп, на якому вціліли залишки одягу й грубого обладунку. Віддалік лежить зіпсований дерев’яний щит і заіржавілий меч з багатокутним конусоподібним руків’ям і таким самим масивним навершям. Меч із Узбережжя поганої роботи. Трохи далі — фрагменти старого, вибіленого скелета в руслі струмка.

Обоє обезглавлені.

Жоден із них не належить тому, хто народився на Землі.

Я роззираюся, але бачу лише тисячі старих стовбурів, що тягнуться в нескінченність, мов ясенева колонада.

Плащ мій твердне й важчає — мабуть, справді вже не пропускає воду, але це не має особливого значення. Я міг лишитися сухим тільки в тих місцях, де мене вкривають складені нахлистом пластини обладунку, але там я спітнів і мені все свербить.

Пополудні я відчуваю запах диму. Десь горять багаття. Через якийсь час чую гавкіт собак і ревіння худоби. Принаймні я це так називаю. Коли бачу дерево, називаю його «ясінь». Або «сосна». Або «пінія». Це краще, ніж «мідґаардська вельвічья» або «драґомерія». Чую хрипке гукання, яке завершується пронизливим скигленням, що нагадує сміх гієни, і думаю: «Собака гавкає». Але, мабуть, то не гавкіт і навіть не собачий — звуки видає істота, функціонально найбільше схожа на сумчастого тигра.

Послизаюся на мокрому камінні й коренях, проклинаючи свій мотлох. Охоче жбурнув би все це десь у кущі, але то дурня. Кожна з цих речей може колись урятувати мені життя.

Садиба стоїть на пагорбі, перед нею видно закрут річки, в яку впадає мій струмок. Прогалина вирубана, вся вкрита пнями. З місця, де я стою, видно частокіл, що вінчає вал, наїжачений загостреними палями. Над ними — запалі дахи, вкриті замшілим ґонтом. Навколо валу де-не-де стоять низькі, темні дерев’яні хати без вікон; виглядають так, наче привалені важкими стріхами.

Я бачу людей. Вони вибігають з лісу і наввипередки мчать до форту.

Крик.

За кільканадцять метрів від мене, по кісточки в струмку, стоїть дівчина з мокрою білою ганчіркою в руках. Бліде, перелякане обличчя, широко розплющені, сповнені чорнотою очі. Пасмо мокрого, темно-фіолетового волосся прилипло до її лиця. Довга, блакитна сукня теж мокра й обліплює тіло. Вона стоїть так секунду, перелякано верещить, а потім у паніці кидається вгору, виблискуючи босими п’ятами. На березі залишається лише дерев’яне відро, повне м’ятих ганчірок.

У форті вже замикають ворота, хтось жене всередину двох кудлатих корів із розлогими рогами, масивних як буйволи. Вони перелякано ревуть. Крики, гавкіт псів. Усе це увінчує протяжний голос якоїсь труби, що звучить, ніби ревіння мамонта.

Але ж тут раді гостям.

Але тут мешкають добрі люди. Біля стежки стоїть крива дерев’яна повітка. Збита з балок, накритих дахом. Має тільки три стіни, а перед входом можна помітити кам’яне коло й купку вологого вугілля. Неподалік зведено напівкруглу кам’яну стіну, щоб відбивати тепло всередину, є також в’язанка дров, дбайливо прикрита від дощу шаром гілля. У центрі — стіл, збитий з половинок балок, і дві лавки. Що ще потрібно?

Тут не варто підходити зненацька до будинків і стукати у ворота. Слід сісти і почекати, коли до тебе вийдуть. А якщо не вийдуть — є де переночувати, розпалити багаття, є дах над головою. Відпочинь, поїж, поспи і йди собі геть. Це справді дуже милий звичай.

Спершу я скидаю кляте сідло на лаву і знімаю мокре спорядження.

Відрубану лапу тварюки я залишаю на подвір’ї. Нехай мокне.

Це буде мій вступний внесок, щось на кшталт «я звільнив вас від потвори». Може, дізнаюся, що це взагалі таке було.

Розпалюю багаття під навісом. Роздмухування жару, підкладання маленьких голок і трісок, оберігання хирлявих язичків полум’я від вітру — це потребує бенедиктинського терпіння.

Хвилин за двадцять у мене гуде вогонь, який не боїться хляпавки. Схрестивши ноги, сиджу на столі, курю люльку з моїм безцінним тютюном «Вірджинія» і мрію про чай. Шкода. Чаю мені не дали. Тільки зараз до мене доходить, скільки корисних речей могло вціліти на станції. Хоча б чай. Вони ж точно не випили всього чаю, а я все спалив.

Садиба на пагорбі здається порожньою, темною, похмурою і тихою. Я відчуваю, що за мною пильно стежать, але так насправді радію, що вони вирішили мене ігнорувати.

Перевдягаю білизну й витягаю з торби сухі штани. Знаходжу куртку з каптуром і проводжу ревізію запасів.

У мене є кубики бульйону, загорнуті в якийсь змащений жиром шкіряний мішечок. Є трохи карпатських копчених сирів, сушена ковбаса, м’ясо в смужках, сухарі, загорнуті в пергамент. Скляна баночка з медом, закрита широкою кришкою. Трохи пресованих сухих фруктів із горіхами, кілька батончиків халви, але без упаковки — вони загорнуті в якесь листя, мабуть, виноградне.

Цукру мені дати не могли. Це було б жахливо небезпечно. Натомість, вони змогли мені дати халву, пресований інжир чи шматок корку. Наскільки я знаю, ані мигдалю, ані інжиру, ані коркових дерев тут немає, то чим би мені зашкодило трохи чаю? Хіба не можна було все це загорнути в чайне листя?

Також я знаходжу речі, які провіз контрабандою, і які мені поклали потайки. Але жодного сліду кави або чаю. З радістю знаходжу три плитки шоколаду, трохи тютюну, пляшку ракії та рому — обидві пластикові й пласкі. Я швидше помру, ніж їх викину. Яка чудова річ — пластик. Легкий, небиткий і герметичний. Левкович дав мені сливовицю, a «Navy Rum», напевно, Дартлов. Розкручую металевий контейнер і складаю вудку. Жилка зі сплетеного кінського волосу незручна. Добре, що хоч гачки та грузила нормальні. Могло ж їм спасти на думку, наприклад, забезпечити мене кістяними гачками. Слава Богу, що не спало.

А потім я вистругую собі палицю і дійсно йду на риболовлю. Рибу видно. Плаває над самісіньким дном, ховається за камінням, але її не цікавлять ані дощові черв’яки, ані кульки розжованого сухаря, ані шматочки м’яса. Вона товста й лише діє мені на нерви. Треба спробувати зробити остень.

Варто було б ще скласти лук, але мені зовсім не хочеться. Я й так ходжу завантажений, немов віслюк. Із розібраним зручніше.

Готую воду з медом та крапелькою сливовиці. Крім того, на вечерю буде шоколад, шматок ковбаси й сухарі.

Я прочитав мільйони книг, дія яких відбувалася в казкових світах, що перебували, як і мій, у псевдосередньовіччі. Там завжди можна було піти в корчму, кинути на стіл монету й крикнути: «Корчмарю, пива!». Завжди хотів так зробити.

Ще більше розпалюю багаття. Хочу просушити одяг і показати їм, що я не з тих, хто ходить крадькома.

У форті, мабуть, триває бурхлива нарада.

Якби я опинився серед них, то голосував би за те, щоб залишити дивного чужинця у спокої хоча б до ранку.

Мушу відшукати сліди своїх зниклих колег, але пройшло стільки часу, що одна ніч нічого не змінить. А мені страшенно не хочеться зав’язувати контакти. Я трохи нервую, а ще трохи втомився. Подобається мені ця халупа. У Фінляндії схожі повітки ставлять на паркінгах біля пляжів.

Повечеряю, подивлюся на вогонь, подумаю, вип’ю ще ковточок сливовиці й з насолодою розтягнуся на цьому широкому столі, вкрившись ковдрою і поклавши сідло під голову. Кому це заважатиме?

Увесь час я відчуваю на собі чийсь погляд: коли перемішую свій дивний грог, підкладаю в багаття дрова або ріжу тверду, мов камінь, ковбасу. Він проникливий, вивчає мене.

Бачу лише кущі, по яких січе дощ, мовчазну, наїжачену гострою огорожею темну садибу та імлу. Холоднішає. Помалу сутеніє.

Мабуть, звідкись стежать за мною. З-понад частоколу або крізь якусь бійницю. Ну й на здоров’я.

І тоді я помічаю дитя.

Воно з’являється зненацька, немов із мороку, що нависає над землею. Хлопчина років, може, вісьми, карикатурно худий, з надутим, округлим животом. Стоїть мовчки, зовсім голий під дощем і на холоді, зі складеними руками, ніби приховує щось на грудях.

Забули про нього? Не помітили, що не встиг добігти до воріт? Може, не знають точно, скільки в них дітей? А зараз пан Грисма Шалений Крик вдає, що його немає вдома, а цей тут мокне голий на пронизливому холоді.

— Не бійся, — лагідно кажу я. — Хочеш їсти?

Не озивається. Стоїть нерухомо й вдивляється в мене тими несамовитими очима, які здалеку в сутінках здаються порожніми очницями. Раптово він опускає ліву руку і виявляється, що він притискав до худих грудей другу руку з моторошно видозміненою долонею: з чотирма пальцями, але задовгими, сантиметрів по двадцять, з безліччю суглобів, схожих на кінцівки краба.

Я ошелешено витріщаюся на нього, досі тримаючи у витягнутій руці шматочок шоколаду, аж його очі раптом зблискують фосфоричною зеленню, і хлопчина стає млою, клубком туману, який поволі розвіюється.

Я відсмикую руку з шоколадом і відчуваю, як волосся стає дибки. Гіперадреналін б’є мене, наче струмом.

Практикуючи дихання ібукі, я чекаю, поки спазм розійдеться. І тоді знову лунає гул рогу.

Він просто відступив і зник у імлі, думаю я, спостерігаючи, як відчиняються дві ворітниці, і з них виходять кілька людей. Обережно сходять з пагорба, затуляючись щитами дивної форми, що нагадують контрабас. Я бачу блиск клюг.

Ідуть до мене.

Я відставляю кухоль і, лаючись собі під ніс, надягаю важкий нагрудник, підперезуюсь ременем із мечем. До роботи.

Ідуть. Повільно, статечним кроком, щоб показати, що зовсім мене не бояться. Але щити підняті, списи готові до удару. Всього вісім чоловіків. Усередині йдуть двоє без щитів і списів, але, як і решта, в обладунках.

Зупиняються метрів за десять від мого табору і мовчки дивляться. Один із тих двох, що посередині — точно хтось важливий. Прикрашений каптан із набитими на ньому металевими бляхами обтягує повне тіло, у чоловіка широка сива борода і довге, теж сиве волосся під золотим обручем. Хтозна, може, це сам шеф. Але він не видає шалених криків, а мовчить і уважно придивляється.

Щитоносці обмінюються неголосними зауваженнями, переконані, що я не зможу їх почути.

«Видно, що заможний. Обладунок чужоземної роботи. І меч який… Глянь, у нього людські очі. Може, він мара…»

Я чекаю.

Це вони мокнуть, я — ні. Тягнуся за своїм кухлем і роблю ковток гарячого напою.

— Того, хто в дорозі спить на камінні далеко від дому, вітають не пивом, а списом, і не дадуть знять шолому, — кажу я виразно і роблю наступний ковток. Зібрав усі свої знання мови Мореплавців, аби склеїти цей віршик. Тут такі речі люблять. Цікаво, старий також відповість в риму?

Він розпихує тих, хто попереду, і обережно підходить, тримаючи одну руку на наверші меча. Оглядає мене з ніг до голови й уважно заглядає в очі.

Це може означати, що землян тут бачили. Мої очі змодифіковані й виглядають як очі тутешніх, повністю заповнені темними горіховими райдужками, мов у корови. Скільки б разів я не дивився на власне відображення, мене вивертає. Не можу звикнути. На щастя, дзеркала тут рідкість. Але вченим не робили ніяких операцій. Їхні очі повинні були привертати увагу.

Двоє з його людей повільно й неохоче повертають вістря списів униз і встромлюють у землю. Це не означає, що за мною перестали спостерігати. Один рух руки — і вони жбурнуть спис, пришпиливши мене до стіни халупи.

— Подорожній безтурботний стоїть перед двором, де щоночі смерть сидить; їжі бажав би, вогню й пива, але тут лише ворон кричить, — відповідає старий. — Якщо складаєш вірші, можеш потішити короля. Ходімо, коли ти людина, а не Пробуджений. Сідай за стіл.

Я збираю свої речі і вирушаю з ним. Воїни допомагають мені нести сідло й торби. Хтось із них забирає в мене навіть кухоль, який досі парує. Бачу, що якнайменше двоє з них — це зовсім хлопчики. Одному не більше тринадцяти і він насилу тягне щит, у другого на голові, немов казанок, хитається завеликий шолом із кольчужною бармицею і наніссям. Ще одному воїнові років шістдесят, і він злегка кульгає на праву ногу. Якщо «король» виставив супроти мене кращих зі своєї армії, то справи в нього і справді кепські.

Я крокую пліч-о-пліч з вельможою і двома воїнами, які несуть мої речі, інші оточують нас аматорським, криво поставленим колом. Не заклинюють щитів, збиваються з кроку і наштовхуються один на одного, але тикають кованими навершями списів у всі боки, а останній воїн — той зовсім іде задом наперед, ніби щосекунди очікує атаки. Це не дуже допоможе в разі небезпеки, бо в цьому колі повно дір.

Я озираюсь, але залитий дощем і затуманений вируб геть порожній. Тільки десь на межі зору стоїть біла худа фігура хлопчика з очима, схожими на випалені вікна, і з довгими пальцями, що по-краб’ячому ворушаться.

Обидві стулки брами відчиняються перед нами, і ми ступаємо на зболотнілий майдан. Дощ січе по калюжах, худі, величезні собаки рвуться з ланцюгів, пахне димом, затхлістю й тілами безлічі людей. Важкий мускусний запах просочив тут усе.

Головна будівля похмура, довга і зсередини нагадує ангар. У центральній частині між колонами стоїть довгий стіл, за яким сидять кільканадцятеро людей. У повітрі висить важкий сморід, хоч ножем ріж. Дим стелиться пасмами, зала посередині майже порожня. Кілька скринь, трохи хутра, біля входу стійка зі щитами та списами. І все.

Крізь дірку в даху дощ крапає просто у вогнище, а навпроти, на широкому кріслі, сидить закутаний у хутро Грисма Шалений Крик.

Він старий. Ще не старезний, тож можна повірити, що масивний меч, на який він спирається, — не просто прикраса, але вік видають зморшки на обличчі, довге сиве волосся та виблякла матова блакить очей. Його бояться. Це видно з того, як сидять оточуючі, як вдають невидимих і уникають примружених, уважних очей та рішуче стиснутих вуст. І тільки я знаю, що грізне обличчя маскує страх і невпевненість. Грисма постійно боїться. За своїх людей, за себе, за весь рід, за свою честь. А в цей момент він боїться мене.

Я на півголови вище за найвищого з них і цього ніяк не приховати. До того ж, у комплекті з нагрудником ідуть великі наплічники, як у футболістів, що надає мені вигляд героя. Це було вигадано передусім задля психологічного ефекту, але і для того, щоб захист був пружним і перебирав на себе частину удару.

Грисма підозріливо мене оглядає, шамкаючи, ніби щось жує. Я так б’ю поручем об нагрудник, що аж дзвін відлунює від стелі. Злегка схиляю голову. Хтось із тих, хто сидить за столом, помітно нервує і здригається. За колонадою причаїлося четверо. Вони переконані, що їх не видно в напівтемряві. Я відчуваю запах їхнього поту і запах дьогтю, яким просякнута тятива, чую скрипіння ременів. Чую, як в одного з них калатає серце.

— Пробач чужоземному волоцюзі, великий королю, — кажу я. — Я загубився в цій країні і не знаюся на придворних звичаях. Заледве говорю мовою Узбережжя, знаю її погано і привітатися не зумію, але навіть я чув про Грисму Шаленого Крика, тож забажав сховатися саме під твоїм дахом.

Я мало можу йому дати і це проблема. Золото не можу. По-перше, його вважають королем, тож це він тут головний роздавач золота, ще ображу його… По-друге, якщо вони побачать, скільки його в мене — то просто вб’ють. Також не можу наважитися віддати йому лапу тварюки. Я дозволив себе намовити, що це бозна-що, але зараз починаю все більше переконуватися, що просто зарубав лісового шкідника. Що подумали б про середньовічного лицаря, який кинув би під ноги королю шматок змії або голову вовка й назвався драконоборцем? Божевільні бувають у кожній культурі.

— Підійди, гостю, — наказує Грисма. — Стань так, щоб стара людина могла тебе побачити.

Я роблю два кроки і стаю в місці, освітленому миготливим вогником олійних світильників, що димлять риб’ячим жиром. У цьому місці підлога особливо ретельно заметена, а на кривих дошках вугіллям намальоване обплетене письменами коло. Я впізнаю руни Узбережжя з абетки Сонерманна Вейґля, які вважають священними. У чому справа? Тест якийсь, чи що?

Імовірно, той факт, що я тут стою, має якесь значення. Усі схиляються в очікуванні, сидять напружені, в дивних позах, ніби готові в будь-який момент підірватися з місць. Вони сподіваються, що я якийсь там упир, але, на жаль, я не знаю, що роблять упирі.

Як людина, я мав би боятися тих знаків чи навпаки? Готовий посперечатися, що це закляте охоронне коло, а отже, демон повинен його цуратися. На жаль, це лише теорія. Збоку, в ніші, сидить якась бабка, убрана в чорне. Каптур чи хустка закриває її обличчя, вона сидить зовсім нерухомо і не зводить з мене уважного, підозріливого погляду. Навіть я ледь можу розгледіти її, але не помітити її неможливо, бо вона жахливо смердить.

— У мандрівця пересохло в горлі, — виголошує Грисма. — Випий зі мною, гостю.

Подає мені ріг, наповнений чимось каламутним, що пахне дріжджами й ферментованим зерном. Зварене вдома пиво. Він спостерігає дуже уважно, вип’ю я це чи ні. Чоловік, який сидить ближче за інших, стискає кулаки, а ще один закушує губу. У чому справа? То я повинен пити чи ні? Подумаймо: людина, звісно, вип’є. А демони в них що, непитущі?

У темряві скрипить тятива. Так ти ніколи в мене не поцілиш, синку. Не за такого освітлення. Та й простий лук не проб’є ламінату.

Виливаю трохи пива на руки і притискаю долоню до землі.

— Що б я не пив, я п’ю на твою честь, Гінде, — проголошую.

Піднімаюся й підношу ріг до губ. Всі пильнують так уважно, немов це найважливіша на світі справа. І тільки тоді я розумію.

Вони додали щось у пиво. Щось, чого бояться демони, на кшталт святої води — і це ще оптимістична версія. А можливо, щось отруйне, чого людина не помітила б, і тоді все ще гірше. Диявольська логіка Божого суду. Я здам тест, якщо впаду мертвим — це як випробування водою. Баба тоне — значить, невинна, баба спливає — відьма. Якщо я почну вередувати, це означатиме, що я демон. Сподіваюся, вони не спробують мене отруїти відразу, а тому п’ю. Тут навряд чи знаються на миттєвих токсинах, тож, якщо щось піде не так, я одразу все виблюю.

П’ю одним хилом, аж до дна із залишками зерна і дріжджів. Пиво густе й огидне. У ньому стільки всього, що важко розібрати, що саме має бути отим таємничим інгредієнтом. Сліди якихось неприємних рослинних танінів — напевно, від помилок під час приготування. Якийсь нехлюй не вибрав бур’янів із зерна. На щастя, я не відчуваю метилу, натомість є щось дивне, чого не можу розпізнати. Металевий, мідний присмак.

Рудий чоловік на краю столу блідий, як стіна, а на його губах — ледь приховуваний вираз огиди. Наплювали мені в пиво, чи що?

П’ю.

Худорлява, пишно вбрана жінка, яка сидить біля короля, червоніє немов маків цвіт і розглядає стіни.

Хтось із нереалізованих убивць, що ховалися за колонами, вибігає на двір, і я чую, як його вивертає просто на майдані. Та що з вами таке?

Це якісь гемові групи… кров. Накапали мені туди крові. Слабко, але відчувається. Людина не відчула б, тож я спокійно допиваю. Залишається якийсь виразний слід. Чужий і неприємний. Якісь кислоти? Молочні? Гидота.

Це менструальна кров. Паскудний жарт.

Ну що ж… десант не плаче.

Я променисто усміхаюся і з гуркотом ставлю перевернутий ріг на стіл прямо перед рудим джентльменом, який мимоволі відсахується. Значно охочіше метнув би його в голову тієї баби, яка сидить у ніші. Голову дам на відсіч, що це її ідея.

Король виглядає так, наче проковтнув жабу. Він розлючений. Але, схоже, не на мене. Спопеляє поглядом невидиму стару.

— Сідай до столу, гостю, — каже він.

Сідаю. Сусід звільняє мені місце і квапливо вручає ще один ріг пива. На його обличчі — вираз полегшення, відрази і співчуття. Беру в нього ріг неспішно і спокійно.

— Кажеш, що ти чужинець, але шануєш нашого Гінда як набожна людина, — каже Грисма стурбовано й підозріло.

— Мої боги далеко, — відповідаю я і раптово розумію його стурбованість. Він підсунув мені спаскуджене пиво, а я його присвятив богу воїнів, збройного братерства, гніву, грози й честі. Я зробив це з найкращих спонукань, тож це в нього тепер проблеми — як у того, хто образив бога. Розумію, що підставив його, а відтак настрій відразу поліпшується.

Королева дивно на мене дивиться. Схоже, цей подарунок був від тебе, ваша величносте?

Я роблю черговий ковток пива. Воно трохи краще, але не набагато.

Переді мною ставлять пом’яту металеву тарілку, підсовують дерев’яну миску, повну паруючих шматків вареного м’яса. Воно трохи смердить — зварили в останній момент. Ще не зіпсувалося, але було близьке до того.

Повертається гомін розмов, хтось у ніш починає грати на флейті.

Я пройшов ретельне навчання. Мого апетиту не псує ані присмак зіпсутого м’яса, ані каламутне пиво, ані чорні обідки під нігтями чоловіка, що сидить навпроти, ані жирна підлива, що склеює ріденьку бороду воїна, що сидить поруч. Його обличчя сильно спотворене — він майже не має нижньої щелепи, а аж до самої вилиці тягнеться нерівний, рваний шрам, напевно, від сокири.

Я з’їв би пристойної плескавиці.

Із сиром.

— Ти, схоже, божевільний, якщо самотою подорожуєш Пусткою Тривоги, мандрівцю.

— Я тут чужинець і не знаю, що таке Пустка Тривоги. Шукаю кількох своїх і йду світом, не розпитуючи, як інші називають ліси і пагорби, які проминаю.

— Як тебе кличуть?

— Вашою мовою це звучало б як Ульф Ніт’їсефні, — відповідаю я. У них імена не завжди мають значення, вони родові. А ось прізвиська індивідуальні і формуються майже як індіанські імена. Я хотів зберегти власне ім’я. «Вуко» хорватською означає «вовк», але, на жаль, «вуко» на одній із тутешніх говірок — це пташиний послід. Моє ім’я переклали норвезькою: Ульф — це те саме і, на щастя, мовою Узбережжя нічого не означає і звучить трохи краще, ніж «гуано».

— У молодості я вдосталь помандрував, — каже Грисма. — Може, був і в твоєму краї, прибульцю. Як він зветься?

Я усміхаюся.

— Мій край — Хорватія, — кажу нахабно і бачу, як витягується його обличчя. — Він так далеко, що над ним світять інші зірки.

— А чи бував ти в країні, яку ми звемо Амістрандом?

Амітрай. Їхній ненависний ворог. Я спльовую на землю й піднімаю кулак, бурмочучи ім’я Гінда. Вони дивляться задоволено — я правильно відреагував. Вони мене що, за дурня тримають? Адже якби я був амітрайським шпигуном, учинив би так само.

— Я бачив її, — відповідаю коротко. — І не хочу побачити знову.

Не знаю чому, але коли подорожуєш чужими країнами, то після повернення люди перш за все запитують: «Що ти там їв?» Я й сам зазвичай про це питаю. Схоже, кулінарні відмінності найкраще розповідають про чужу культуру. Втім, може, так воно і є.

В основному, сіре варене м’ясо, що трохи віддає тухлятиною і дивними приправами, які мають забивати сморід. Якісь засолені трубчасті гриби, може, лишайники, скриплять на зубах, немов гума. Трохи маринованих овочів дивної форми, кольорів і смаків, що віддають погребом. Солона і сушена пласка риба. Каламутне дріжджове пиво. Корінці, схожі на смак водночас і на часник, і цибулю, а виглядають як очерет. Усім цим вони заїдають шматки м’яса, з яких стікає жир і водянистий бульйон. Недопечений житній коржик скрипить на зубах від піску з кепських жорен. Лише деякі могли б похвалитися металевими або базальтовими жорнами, що не кришаться в борошно, але Грисма Шалений Крик, схоже, до них не належав.

Міцність пива — приблизно шість відсотків. Якщо питимуть у такому темпі, за годину чи дві більшість за цим столом буде п’яна.

Вони безперервно розпитують про новини із світу. Я викручуюся, несу якусь нісенітницю. Хочу справити враження людини, яка потрапила до їхнього берега відразу і нічого не знає про новини. Кажу, що мій корабель потонув і врятувався тільки я. Відчуваю, що розпитують мене із занепокоєнням. Відбувається щось погане. Знають, що щось наближається. Очікується війна? Їхня країна ізольована. Решта континенту лежить далеко на заході, відрізана пустелею і високим гірським хребтом. Місця майже безлюдні. На морі потрібно здолати лабіринт небезпечних скелястих острівців, проток і шхер, якими гори сходять у море. Жоден флот не пройде. А ніхто при здоровому глузді не стане гнати армію крізь пустелю і гору в цю глушину. Навіщо? Заради їхніх оббитих міддю відер? Щербатих сокир?

Вони запитують, чи не бачив я мандрівних ченців у червоних плащах і зі срібними обличчями.

Не бачив.

А чи не бачив я божевільних чорних вершників з татуйованими обличчями, вбраних у чорнений метал і на залізних конях? Кажуть, вони з’являються дедалі ближче.

Я не бачив нікого подібного.

А чи бачив я Пробуджених?

Не знаю, хто такі Пробуджені. Я тут чужинець, а в моїх краях про таке ніхто не чув.

— Війна богів триває всюди, — бурмоче Палений Гнів, рудий і коротко стрижений воїн, який сидить навпроти, поруч із тим, порубаним сокирою, на ім’я Дубове Обличчя. — Напевно у себе ви кличете їх по-іншому. Діти холодного туману.

Я заперечно хитаю головою.

Хочуть знати, чи не бачив я нічого дивного під час подорожі їхнім лісом.

— Я не впевнений. Бачив щось дивне, що на мене напало. Убив його, — кажу. — Але це, можливо, просто звір.

Я йду до своїх речей, складених під стіною акуратною купкою, і виймаю згорток. Вони дивляться на мене ошелешено, коли я розв’язую шнур і розгортаю ковдру. Відрубана лапа з гуркотом падає на дерев’яну підлогу між святими знаками. Пальці її досі злегка ворушаться.

Крик. Вони зриваються на ноги, жінки й діти верещать, хтось викрикує ім’я Гінда, хтось лається і видає повний ентузіазму бойовий рик, дехто підскакує і штовхає лапу, після чого боягузливо ховається в натовпі. Вони озвіріли.

Я стою посеред цього галасу й повільно, ретельно згортаю ковдру. Вона просмерділася падлиною і чимось, схожим на рибу. Треба буде випрати.

Дехто розлючений, інші перелякані. Королева бліда як полотно, кусає кулак. Чорні коров’ячі очі скляні від сліз.

Шок чи як?

Король вимагає спис. Йому подають зі стійки коротке, масивне древко. Розступаються. Грисма топче лапу розшитим шкіряним чоботом і, сопучи, всаджує в неї коване вузьке вістря. Повільно і методично. Шкіра тварюки слизька, тверда й еластична, а трикутне вістря недостатньо гостре. Шкіра поступається неохоче, нарешті Шалений Крик домагається свого і піднімає кінцівку, напнуту на спис. Вона досі ворушить пальцями, нагадуючи здихаючого кальмара.

— Прибийте це над воротами. Нехай всі Пробуджені побачать, що на них чекає. А ви дивіться, що таке хоробрість. Нині до нас завітав чужинець. Він самотою подолав Пустку Тривоги і приніс мені мертвого Пробудженого. А ви?

Вони бояться навіть взяти в нього спис. Охочих немає. Нарешті вперед виходить довговолосий юнак із фіолетовими пасмами і непроникним виразом обличчя. Виглядає розлюченим. Коли за ним замикаються ковані стулки дверей, знадвору чути крики.

Уявлення не маю, чи я їх потішив, але точно справив враження.

— Чому ти не забрав голову? — питає мене Грисма.

— Була важка, — відповідаю я коротко. — І, крім того, кусалася.

Він фиркає і дивиться на мене з підозрою.

— Як ти вбив Пробудженого?

— Зарубав.

— Вони можуть вбити поглядом і бути в трьох місцях одночасно, — кричить хтось. — Жодна людина не може вбити упиря! Залізо їх не бере!

— Бере, — кажу я заспокійливо. — Просто треба швидко рухатися.

Вони повертаються за столи, намагаючись не наступати на те місце, де хвилину тому лежав мій трофей.

Я дивлюся, як вони жадібно п’ють — аж пиво стікає по бороді, всотується у волосся. Зі стуком відставляють кубки і вимагають чергових дзбанів. Деякі поглядають на мене з подивом, інші — з забобонним переляком, а дехто — з відразою.

Королева досі бліда, як папір, її підборіддя тремтить, але красиво окреслені уста стискаються у виразі впертості й злості. Натомість Грисма поглядає на мене з надією. Мені так здається.

Я не вмію розрізняти їхніх емоцій. Усе через ці дивні тваринні очі. Очі ведмедів, очі корів, білок, собак. Очі зайців. Повністю заповнені блакиттю, бронзою, чорнотою або фіолетом.

Повертається молодик. Схоже, він тут важлива особа. Спадкоємець трону? Сідає біля столу і, потягнувшись за пивом, удостоює мене важким поглядом. Я йому не подобаюся. Вважає своїм суперником? Відібрав у нього першість?

Дивлюся, як стискаються його щелепи, як мимоволі роздуваються ніздрі.

Я активовую цифрал. Про всяк випадок.

* * *

Зробивши наступний ковток з буйволячого рогу, що досі трохи тхнув, Драккайнен вирішив, що це можна пити. Не «Карловацьке», але не біда. Він простягнув руку до дерев’яної тарілки і певний час водив вказівним пальцем від одного шматка м’ясця до іншого, та потім вирішив відмовитися. Схопив щось, що вирішив вважати огірком.

Бенкет тривав і ніщо не вказувало на те, що воїни збиралися спати. У декого злипалися очі, дехто дрімав над тарілками, але всі намагалися лишатися при тямі. Щойно в когось починала хилитися голова над столом, сусід, явно стурбований, будив його штурханом. Той, хто засинав, теж здавався наляканим.

Драккайнена вже залишили в спокої, тож він розважав себе спостереженнями. Шалений Крик пильно в нього вдивлявся і насуплено сидів, потягуючи пиво маленькими ковтками. Справляв враження людини, яка щось задумала. Його дружина понуро сиділа над пустою тарілкою і спідлоба дивилася на товариство за столом. На вигляд була набагато молодшою від Грисми. Оцінити було важко, але здавалося, що їй ще немає й тридцяти. Зважаючи, що заміж вона, певно, вийшла десь у чотирнадцять — легко могла бути матір’ю і того пихатого юнака з довгим волоссям, і, може, восьмирічного хлопчика, який сидів біля неї. Обидва були вбрані заможніше, ніж інші: їхні каптани були пошиті з кольорової тканини, а манжети і комір прикрашені складною вишивкою. У обох на поясі висіли металеві бляхи та оздоблені ножі. На шиї вони носили золоті амулети. Чому ж вони такі похмурі? Королева могла бути розчарована життям у цій пустці. А може, їй набридла ця таємнича загроза, перед якою всі тряслися? Може, справа в Драккайнені? Він кілька разів перехопив її довгий погляд, занадто нав’язливий, щоби бути випадковим, і впізнав це старе як світ явище. Бідна, амбітна дівчина, ув’язнена в провінції зі старим і заможнішим від неї чоловіком, і раптовий таємничий прибулець. «Втечемо разом». Мелодраматично, але можливо. Молодик, у свою чергу, ймовірно, заздрив славі, яку Подорожньому принесла лапа чудовиська. Нещасний шмаркач, він поняття не мав, що без цифралу Вуко не мав жодного шансу, так само, як і будь-хто інший. Тварюка була дуже швидка і спритна. Якщо таких звірів тут багато, то в мешканців садиби Шаленого Крика і справді проблеми.

Він розмірковував від нудьги. Робив те, від чого його застерігали.

«Ми не знаємо цієї культури», — казали вони. Застерігали від ілюзорної схожості й мислення звичними категоріями. «Ти побачиш різні речі, але не зрозумієш їхнього значення. Деякі здаватимуться тобі поганими. Ти побачиш дітей, які п’ють алкоголь, насильство в сім’ї, вбивства, інтриги, жорстокість, кровозмішення і канібалізм. Не звертай уваги. Не твоя справа. Це відбувається на іншому боці космосу. Ти маєш знайти і витягнути звідти кілька людей. Решта нехай собі йде».

Баба, що ховалася в ніші, не рухалася довгий час і, мабуть, заснула. Ні. Хтось підійшов до неї, невидимий для інших у глибокій тіні колонади, і схилився до її вуха. Драккайнен нагострив слух.

«Сонце напевно вже зайшло… морок густішає».

«Холодний туман іде?» — прошепотіла у відповідь стара.

«Поки ні».

«Ти приніс?»

«Я боюся торкатися його речей, шановна».

«Дурень! Він випив кров і нічого не помітив! Він слабкий. Повинен піти».

«Він наведе на нас Пробуджених».

«Я тобі дам, торкатися моїх речей!» — занепокоївся Драккайнен. Вбраний у чорне інформатор відійшов від баби, але не наблизився до його спорядження, а вийшов із зали.

Стара щось задумала, задумав і Грисма, королева — також, молодик зиркає так, наче я в нього козу видоїв… Що за товариство!

— Коли почалася ця «війна богів»? — запитав він у Паленого Гніву.

Той подивився на нього як на ідіота.

— Хто може знати справи богів? Для нас важливо, що Пробуджені почали виходити з урочищ. Колись давно про Пустку Тривоги розповідали різне, але там можна було пройти. Ми там полювали на оленів, обробляли землю. Ми були тими, хто не знає страху, бо вміли там жити. Знали, де є урочища і як їх оминути. Уміли ходити через багнюку і скелі. Влітку спускали човни на річку і плавали до самого моря, а потім шукали щастя в далеких країнах. Уже багато років не плаваємо. Уся наша земля стала урочищем. Якби ми сіли в човни, то, повернувшись, знайшли б лише попіл та Пробуджених. Хто увійде в ліс, уже не повернеться. Під плуг годиться лише те поле, яке видно зі стін. Дорогами вже теж ніхто не ходить. Немає подорожніх, купців або піснярів. Дорога починає заростати. Кажуть, це холодний туман і пустка, але я гадаю, усюди вже так.

— А що таке «холодний туман»?

Під час здобування інформації важливо, щоб співрозмовник говорив про те, що цікаво саме йому. Більшість людей прагне говорити лише про себе. Тому, коли потрібно здобути інформацію, варто стати вдячним слухачем. Не чекати на момент, коли сам почнеш говорити, а слухати. Розпитувати про подробиці. Палений Гнів нахилився в його бік і пошепки почав:

— Спочатку стає холодно. Навіть у сонячний день. Потім світло робиться дивним, і з’являється імла. Інша, ніж зазвичай. Густа і холодна. Все затихає. Навіть птахи не співають. А потім приходять Пробуджені. Часом це померлі. А часом — потвори. А іноді нічого не видно, тільки людина починає горіти. Або перетворюється на камінь. Мій свояк на моїх же очах постарів і помер. А те, що померло, продовжувало рухатися. Я прибив його списом до землі і втік. Коли приходить холодний туман, часом найгірше, що сидить у людини в голові, постає перед нею, як живе. Моя дружина боялася води. Не навчилася плавати, не підходила до струмка, навіть криниці боялася. Казала, що їй часто сниться, наче вона тоне. Туман наздогнав її в полі під лісом. Казали, що кидалася, як божевільна, ніби на неї напали оси. А потім блювала водою. Цілі відра води з неї виходили, поки не втопилася. У воді, яку мала всередині. На сухому полі.

— Чому ви не підете звідси?

— Ми — люди Грисми. Плем’я Шаленого Крику. Ми не підемо. Хочемо битися. Це наша земля. Нам нема куди йти. Стара каже, що настане день, коли Пробуджені припинять до нас приходити.

Що вони кудись ідуть, і тільки наша садиба стоїть на їхньому шляху. Але одного разу підуть усі і тоді заберуть туман із собою. Саме з нього вони беруть силу.

«Це можуть бути вулканічні випаровування, — подумав Драккайнен. — Токсичні, а тому викликають галюцинації. Або підводні поклади якогось газу, як на озері Танганьїка».

— Тепер, коли ти з нами, ми впораємося, — раптово заявив Палений Гнів. Драккайнен остовпів. — Ти вмієш вбивати Пробуджених. Навчиш нас, і ми підемо битися. Відженемо їх, — тупувате обличчя засяяло ентузіазмом. Палений Гнів у своєму запалі виглядав майже симпатично. — Пустка знову почує Шалений Крик. Ми повернемося на свою землю.

«Це може бути спориння в зерні або щось схоже», — подумав Драккайнен.

— Ніхто не ходить трактом? Я був першим? Відколи?

— Часом трапляється так, що подорожній виявляється Пробудженим. Спочатку він схожий на людину, а потім уже запізно.

Драккайнен потягнувся за глечиком і налив Паленому Гніву пива. Щедро.

— Дивна людина може виявитися чужинцем або просто божевільним. Одного я зустрів на дорозі. Звався Вороновою Тінню. Це необов’язково мусить бути Пробуджений. Сюди не приходив ніхто дивний? Роки зо два тому?

Палений Гнів деякий час пив, потім відставив ріг з посрібленими ніжками, і витер рота рукавом.

— Зараз усе дивне, — відповів він невпевнено. — Війна богів… Поганий час…

Dobrodoszli. Ми у вихідній точці, — пробурчав Драккайнен і зробив ковток зі свого рогу. Вирішив ризикнути і кинути все на кін. — Я шукаю декого. Чотирьох людей. Чужинців здалеку. Троє чоловіків і жінка. Вони не Пробуджені, але можуть виявитися небезпечними. І вони… дивні. Не розмовляють вашою мовою, а ще мають сліпі, білі очі.

Палений Гнів підвів голову над столом і свердлив Подорожнього чорним нерухомим поглядом, як у змії.

— Один був. Перед тим, як усе почалося. З риб’ячими очима. Мав бути сліпим, але бачив. І говорив кульгавою мовою, як розумово відсталий. У нього ще ніс був дивний. І чорне волосся, довге таке, зачесане назад. І біле, наче віск, обличчя. І високий, як нелюдь. Ще вищий за тебе. Але це був Пісенник.

— Хто?

— Умів зробити так, щоби речі ставалися. Колись таких було багато, але зараз їх уже не лишилося. Люди кажуть, вони одне одного повбивали. А решту потім інші добили. Деякі такими народжуються, але краще їх виганяти. Кажуть, вони ведуть за собою холодний туман.

— Чому?

— Це ті, хто викрав пісні богів. Пісні, що вміють лікувати, вбивати або впливати. Різні. Один знає одну, а інший — десять. Коли боги про це дізнаються — насилають туман, щоб він знайшов його. Так було і з цим. Він небагато вмів, але цього вистачило. Пробув два дні і пішов. А потім прийшов холодний туман і з’явилися Пробуджені. Туман прийшов за ним.

— А що він зробив? — обережно запитав Драккайнен.

— Говорив усіляке. Я бачив тільки, як він запалив вогонь блискавкою з руки і їв пісок з водою.

Блідий, високий, з довгим чорним волоссям… Ван Дікен, подумав Вуко. Ван Дікен із запальничкою і порошковим супом. Але де інші?

Палений Гнів хитався за столом, а його зміїні маленькі очі помутніли. Знизу навіть з’явилася вузька смужка білків.

— Не можна про це говорити. Вночі. Злий час… Війна богів…

Усе це трохи нагадувало невдале сільське весілля. Незважаючи на всі зусилля, частина людей вже засинала. Фізіологія і алкоголь починали брати гору. Вони скручувалися в клубочки під стінами, падали обличчями на стіл між кістками, калюжами пива і залишками овочів. Ще тверезі і притомні присувалися ближче до вогнища, де тліли і шипіли від крапель дрібного дощу дрова. Драккайнен роззирнувся в пошуках чергового ймовірного інформатора, з острахом констатуючи, що повсякденність середньовіччя — це примарна, всеосяжна нудьга.

Тут не було чого робити. Можна було сидіти над пивом, розповідаючи одне одному якісь історії. І все. Крім цього був іще страх.

Усі тривожно вглядалися в темряву за дверима, намагаючись тримати зброю під рукою, навіть під час сну. Нервово здригалися крізь сон, як дикі звірі, часом прокидалися й роззиралися навколо переляканими очима, а потім засинали знову. Нудьга і страх. Довгі періоди монотонності, що перериваються короткими спазмами жаху і страху.

З’явився Ван Дікен. Що він тут робив? Куди пішов?

— Стирсман хоче говорити з тобою, — це був той старий, який по нього вийшов. Подорожній уже знав, що його звуть Нулле Сплячий-Ha-Льоду. Він став навпроти Драккайнена і похилився над лавкою, обгризаючи кістку. Розвідник узяв ріг, до якого вже встиг звикнути, і пішов за старим, намагаючись не наступити ні на кого з тих, хто дрімав на лавках і під ними, пробираючись між тими, хто ще намагався розмовляти.

За цим кращим кінцем столу, де сидів владика, розваги були ще гірші, ніж в інших місцях. Королева сиділа рівно, ніби палицю проковтнула, і дивилася скляними очима прямо перед собою. Молодик зневажливо жував маленькі шматки м’яса, а хлопчисько дрімав, зарившись у хутро, що накривало плечі матері.

Сам Грисма дивився з-під кошлатих брів і щомиті плямкав губами.

— Скоро осінь, — раптом мовив він. — Куди піде прибулець, у якого нікого немає? Ані даху, щоб сховатися, ані вогню, щоб зігріти руки, ані страви в казанку. Залишайся з нами. Я дам тобі дружину і будинок. Їх у мене більше, ніж чоловіків, які могли б розводити там вогонь. Дам тобі золота. Стань поруч зі мною, Подорожній ночі, підтримай слабку руку старця. Разом ми відженемо Пробуджених, і тоді туман відступить.

— Ніхто не може стати на шляху призначення, — відповів Драккайнен. — А моє призначення — це похід. Я не можу грітися біля вогнища або жити під дахом, поки не знайду четвірки божевільних чужинців зі сліпими риб’ячими очима. Така воля богів.

«Коли розмова піде не так як тобі потрібно, звертайся до вищих сил», — радили йому.

Шалений Крик скривився.

— Ти сам казав, що твої боги далеко, під іншими зірками. І сумніваюся, щоб тут, на землях наших богів, вони мали свою силу. Зараз, коли боги ведуть війну, а світ збожеволів, ніхто розважливий не замислюється про таке. Хто знає, чого вони можуть хотіти? Навіщо тобі шукати щось, чого вже немає? Може, кістки тих, хто тут пройшов, уже давно гниють на тракті.

— Це не тільки справа богів, — таємничо відповів Вуко. — Ті чужинці пройшли твоїми землями. Мені казали, що один тут був. Високий Пісенник із риб’ячими очима.

— Був час, коли трактом вешталися подорожні. Приходили і йшли собі. Невідомо звідки, невідомо куди. Тепер приходять лише Пробуджені. Якщо не залишишся з нами, одного разу вони перетнуть частокіл. Не буде більше садиби Шаленого Крику. Залишаться лише згарища, кістки й ворони. Лишися. Лишися хоча б до весни. Навчи нас убивати дітей холодного туману. Одного ти здолав.

— Одного, — зауважив Драккайнен. — І це забрало в мене годину. Якби їх було більше — я загинув би. Забери людей, пожитки і йди звідси. Знайдеш інший пагорб і поставиш іншу садибу. Навіщо жити в такому місці?

— Тут земля наших предків, — гаркнув молодик. — Припини його благати, батьку. Тобі не потрібен цей приблуда. У тебе є син і є вірні воїни. Плем’я Шаленого Крику ще існує.

— Юнак, який ще нічого не побачив, має мовчати, коли говорять мужі, — процідив Грисма. — Цей чужинець сьогодні приніс лапу чудовиська. Хто з вас зробив щось схоже? Може, ти?

— Пес теж часом приносить руку з місця битви, але тільки дурень подумав би, що пес виграв цю битву. Покажи мені, як ти вбив чудовисько, прибульцю. Покажи мені й я повірю, що ти нам потрібен.

— Замовкни!

— Дозволь мені з ним битися, Грисмо Шалений Крику. Не примушуй мене слухати, як великий воїн і стирсман, який колись водив п’ять кораблів на кінець світу, благає волоцюгу про допомогу. Не говори з ним так, наче ти один. Я вб’ю його, і тоді ти зрозумієш, хто захистить нашу землю. Або помру, і тоді нехай він її захищає.

— Мовчи, йолопе! Я хочу отримати воїна, а не втратити сина.

— Ми не битимемося, — заспокоїв його Драккайнен. — Це була б дурість.

— Тоді тобі доведеться віддати мені це, — процідив молодик і поставив на стіл металевий різьблений циліндр розміром з півлітрову банку. Контейнер із радіолярією.

Драккайнен зітхнув. Один удар суглобом вказівного пальця в точку між очима і одночасний другий удар великим пальцем у сухожилля на зап’ястку, щоб він випустив контейнер. Одна мить і можна повернутися до перерваної розмови. Тільки стіл заширокий.

— І що, батьку? Знову попросиш про допомогу боягуза, який боїться зняти броню навіть під дахом? Якому не вистачає самої кольчуги як справжньому чоловікові, а тому обкладається латами, мов черепаха? Тому що він кинув тобі шматок м’яса?

Грисма деякий час мовчав.

— Нехай буде так. Тобі доведеться прийняти виклик, прибульцю. Грисмальфі Дощовий Птах бажає битви. Тож бийтеся. Покажи нам, як ти вбив потвору.

— Я не буду нікого вбивати, — прошипів Драккайнен. — Я вже сказав.

— Ну так не вбивай його. Але, якщо хочеш отримати цю річ назад — бийся з ним. Не виключено, що його таки доведеться вбити.

Вуко скреготав зубами, крокуючи до своїх речей, складених під стіною. Швидко перевірив спорядження, але, здається, більше нічого не зникло. Він повинен був не спускати очей зі свого майна.

У залі зчинилася метушня. Воїни радісно перегукувалися, розтягували столи, запалили більше факелів, внесли ще кілька ламп на триногах.

Вуко зняв нагрудник і кольчугу саме тоді, коли Грисмальфі одягав свою. Він залишив на собі тільки лівий поруч і вийняв меч із піхов.

Світло було тьмяне, лампи чаділи. Дерев’яна підлога була вкрита тирсою — аби тільки не було надто слизько. Драккайнен відстебнув ремінь і став посеред кімнати у високій стійці, недбало тримаючи меч. Противник комічно сопів, з-під шолома було видно лише рот з вишкіреними, як у пса, зубами і напруженими жовнами. Грисмальфі провів вістрям по своєму щиту, викрешуючи іскри, і видав із себе високий вібруючий крик. Обличчя його почервоніло, а очі в трикутних отворах здавалися божевільними.

— Сподіваюся, він занадто молодий для апоплексії, — пробурмотів Драккайнен хорватською.

Він повернув меч у руці так, щоб лезо сховалося за його передпліччям і торкнулося плеча. З долоні виступало лише руків’я. Стояв на рівних ногах, трохи згорбившись, ліву руку підвів на висоту сонячного сплетіння. Людина в стійці айкідо оманливо виглядає натхненною або розсіяною, що видається зовсім недоречним.

Молодик кинувся в атаку зовсім інакше, танцюючи і підскакуючи, немов боксер, меч і щит увесь час нервово рухалися в його руках, як голова кобри. Драккайнен дивився на нього і чекав, розслабивши м’язи. Він уже зрозумів, що Грисмальфі має непогані рефлекси. Перший удар міг би бути абсолютно несподіваним, якби не гримаса відрази, яка підняла губу юнака всього на чверть секунди раніше. Це був низький, підступний удар у стегно, розрахований на те, щоб перерубати м’язи. Вистачило зробити півкроку назад, а потім зійти з траєкторії удару. Юнак відновив рівновагу кількома танцювальними стрибками і раптово зробив не менш підступний укол. Драккайнен крутнув плечима й поворотом зійшов із лінії атаки, після чого, досі тримаючи меч уздовж руки, сягнув під пахвою хлопця до його шиї.

Молодик впав на спину з неабияким гуркотом, щит полетів під стіл. Усі, хто стояв поблизу, відскочили в різні боки.

Драккайнен почекав, поки Грисмальфі знайде щит, тремтливою від злості рукою потрапить у петлі й відшукає шолом, який покотився через усю залу.

Наступна атака була ще швидша, складалася з кількох випадів, один за одним, аж поки супротивник у дикому стрибку не отримав скісного удара по щиту.

На цей раз Грисмальфі перевернув лавку і посунув стіл, щит на мить застряг під пахвою, блокуючи йому руку.

— Якими б не були обставини, зберігай гідність. Гідність підготуватися до бою холоднокровно, але вміло, не дозволь вивести себе з рівноваги рухами противника. Удаваний спокій гідності приховує тисячі можливостей. Кількість варіацій може протистояти силі. А отже, гідність і сила — єдині, — виголосив йому Драккайнен, стоячи посеред зали.

Після трьох наступних атак молодий королевич, побитий під час час падінь і покалічений власним щитом, вже погойдувався від утоми.

Він виконував випади-уколи, різав і рубав, але противника ніколи не було в місці, де опинявся його меч. Подорожній крутився, як куля, як імла. Однак сам ані на мить не виставив меча, весь час ховаючи його вздовж правої руки. Йому вистачало швидкого захвату чотирьох пальців долоні, щоб викрутити хлопцеві зап’ясток — жбурнути його на землю, смикнути плече, зробити крок, забрати руки. Його жести були недбалі, ледачі, ніби він муху відганяв.

— Шматок кори глузує зі шторму, а верба — з урагану, — порадив Драккайнен, хоча насправді йому було не до сміху.

Хлопець був насправді швидкий і небезпечний, а Вуко не вчили вести безкровні дружні бої. Щомиті йому доводилося концентрувати всю свою увагу, щоб не піддатися рефлексу, вбитому в мозок і м’язи, який наказував перерізати незахищену артерію, перерубати підставлену шию, коли відкривалася потилиця противника, прошити одним швидким уколом горло і мозочок, розпороти черево, коли противник пролітав поруч за інерцією власного руху. Що кілька секунд траплялися такі моменти, коли лише зусилля волі Вуко, який стримував мимовільний рух руки, відділяло Грисмальфі від смерті.

А той і гадки про це не мав. Побитий, втомлений і принижений, думав лише про власну лють і поразку. Ставав дедалі менш спритним і більш небезпечним.

Особливо для себе.

«Досить», — вирішив Драккайнен і одним махом зніс шолом із його голови, а потім руків’ям меча ударив хлопця за вухом.

Грисмальфі хитнувся, вхопився за край столу і завалився обличчям у потоптану тирсу. Легко смикнув однією ногою і завмер.

У раптовій тиші Драккайнен відійшов у кут і сховав меч у піхви.

— Живий, — сказав він, дивлячись Грісмі у вічі. — Вранці йому треба дати води і перев’язати голову.

Потягнувся до столу і взяв контейнер з радіолярією.

— Це моє, — сказав. — І так вже лишиться.

* * *

Лазня, в якій мені доведеться спати, — це кам’яна прибудова. Приміщення три на три метри, притулене до одного з будинків. Тут є складене з великих каменів місце для вогнища, виліплена зі скам’янілої глини підлога і дерев’яний поміст. На балках під стелею висять якісь трави, дим ліниво проходить крізь дірки в даху. Я відчував полегшення і злість.

Не даю ради. Не вмію домовлятися. Нічого не дізнався, нічого не розумію. Не простежив, як вкрали радіолярію, і дозволив втягнути себе в бійку. Браво, Драккайнене.

Утім, я не мушу лежати покотом разом із іншими воїнами у великій смердючій залі серед немитих тіл. У патлатій напівтемряві, де щосекунди хтось хропе, стогне, чухається або пердить.

Я сиджу на своєму сідлі, пихкаю люлькою і дивлюся на дрова, що палають у вогнищі.

Не знаю навіть — це гостинність, привілей чи знак недовіри.

Ніч темна, назовні, як і раніше, йде дощ. Чути тільки кашель вартових, що чатують на стіні. Те, що тут відбувається, схоже на підвищену бойову готовність. Думаю, зазвичай вони в залі не сплять. Навіть у лицарів Грісми є жінки, діти, будинки або постій. Однак нині все інакше. Нині час холодного туману, що би це не означало. Жінки і діти сплять в окремій коморі, теж зі зброєю під рукою. Воїни після пиятики дрімають на столах і на підлозі в залі, охороняючи доступ до їхньої спальні. Остання лінія оборони. Притиснувшись один до одного, немов кролики. Навіть до вітру виходять потайки і якось тривожно — тільки за поріг. Вони не вийшли б уночі за ворота за жодні скарби.

Я вибиваю люльку об каміння вогнища, потягуюся і, натягнувши каптур, виходжу назовні. У миготливому світлі ламп, що стоять під дахом на платформі біля воріт, краплі дощу нагадують риски ртуті.

Я прислухаюся. Чути лише гавкіт собак, кроки вартового, що стукає древком, шипіння олійних гнітів, скрип ременів, брязкіт металу і шум дощу. Нічого більше.

Стою так якусь мить, чекаючи, поки вартовий мене помітить.

Він боїться відірвати очі від темряви за частоколом, лише зиркає через плече. Я спускаюся слизькими дерев’яними сходами, намагаючись якомога більше шуміти. Усі тут якісь нервові.

— Це ти той чужинець, що мандрує один? Той, що вбив Пробудженого? — запитує воїн, кивком вказуючи на спис з насадженою лапою, яка стирчить над воротами.

— Я. Хотів побачити холодний туман.

— Нічого не видно. Ніколи нічого не видно, поки не стає пізно.

— Ти коли-небудь бачив Пробудженого?

Він крутить головою:

— Не знаю. Щось бачив. Рух, туман. Часом тільки очі світяться. Одного разу бачив, як людина раптово загорілася. Але, зазвичай, ми знаходимо лише трупи. Підеш далі?

— Така доля.

— Кажуть, ти божевільний. Але, гадаю, якщо підеш звідси — проживеш довше, ніж ми всі.

— Чому тоді ви не підете?

— Як піти зі своєї землі? Самому легше. А цілим племенем? Хат і землі з собою не забереш. Якщо стирсман скаже, тоді підемо. Не скаже — залишимося. Від війни богів не втечеш. Так скрізь. Треба виганяти дивних дітей і не красти пісень богів. І дотримуватися звичаїв. Завжди якось було, то й тепер зло мине. Ти далеко йдеш?

— Шукаю божевільних чужинців із риб’ячими очима. Тут наче був один. Мені казали, що Пісенник.

— Був такий. Давно, але був. Високий, із чорною гривою і блідий, наче риба. З місяць просидів, а однієї ночі просто зник. Очі такі моторошні, що аж зле ставало. Такий бридкий, але баби за ним упадали. І, кажуть, Грисма хотів його вбити, але боявся. Правду кажуть, що був це Пісенник. Відразу як він зник, прийшов туман, і вісім мужів загинуло. Кажуть, що туман іде за Пісенниками. Щоб забрати пісні й повернути богам. Кажуть, немає нічого гіршого, ніж Пісенник, бо хоч його пісні й діють, проте принаджують злу долю. З усім іншим людина впорається. На залізо знайдеться меч, на отруту і хворобу — зілля й чари, і навіть на бабу спосіб знайдеться. Тільки з піснями богів людина нічого не вдіє. А ще гірше, якщо через це якийсь бог про тебе дізнається. Навіщо ти його шукаєш?

— Така доля, — відповідаю ухильно. — Він декому дещо винен. Його місце не тут. Я повинен його звідси забрати. Мій король бажає його бачити, — чотири дурні пояснення краще, ніж одне гарне. Схоже, цього достатньо, оскільки вартовий киває і замовкає.

Я концентруюся і активовую цифрал.

* * *

У підсиленому світлі він теж бачив небагато. Та сама вирубка, ті самі кущі, річка, що вилася поміж скель, і похмурий ліс на горизонті. Він сконцентрувався на температурі й тоді побачив холодний туман.

Той і справді був холодним, на цілих десять градусів холодніший від температури навколишнього середовища. Саме явище туману виникало завдяки конденсації, але навколо садиби гойдалося кільце крижаного повітря. Трохи далі виднілися смуги, що тягнулися до лісу, мов щупальця.

Драккайнен сперся на балюстраду і придивився уважніше. Туман, який видавався йому синьо-блакитними випаровуваннями, весь час рухався. Він то густішав, то знову рідшав, клубочився невиразними формами; здавалося, з нього проступали то фігури людей і тварин, то якісь зовсім невизначені силуети, що нагадували гілля, щупальця або змій. Усе це було в невпинному русі, перетікаючи одне в інше. Де-не-де туман згущувався в плями, оточені інтенсивною синявою, які наче висмоктували тепло довкола. Це тривало якусь мить, після чого хмара розсмоктувалася і здавалося, що там стоїть потворна напівлюдська фігура. Вуко побачив щось, що нагадувало горбатого чоловіка із карикатурно зміненими прикметами: із надщербленими сокирами замість рук і клепаним черепом, на якому поросли шипи з настромленими на них людськими вухами. Його ніс і підборіддя нагадували покручене переплетене коріння, і тільки очі були абсолютно круглі, риб’ячі. Шкіра потвори виглядала як відполірована іржава бляха.

Що довше він дивився, то більше помічав страховиськ, немов у якійсь головоломці. Здавалося, фігури підходять до воріт і дивляться, ставши півколом за якихось двадцять метрів від брами. Усі вони нав’язливо нагадували образи з полотен Босха. Ті ж карикатурні риси, той самий садистський сюрреалізм, от тільки стійких форм тут не було. Вони постійно росли, змінювалися, пульсували. На його очах кремезна жабоголова тварюка раптово витягнулася, випростала худі ноги, після чого зігнула видовжений тулуб, склала під ним шипасті кінцівки і підняла трикутну голову з обличчям Дейрдре — Дейрдре Малліґан з Деррі з великими розплющеними зміїними очима і гривою, що нагадувала клубок розпечених дротів. Він побачив пару грудей, які клацали вишкіреними зубами, і здригнувся.

«Мов наркотичний сон», — подумав він. Цей проклятий туман — галюциноген.

Тварюк він бачив тільки в інфрачервоному. Вони нічого не робили. Просто стояли і дивилися.

Дивилися на лапу, повішену на воротах.

Драккайнен струснув головою і поглянув нормальним зором, без різниці температур, просто у підсиленому світлі.

— Бачиш щось? — запитав вартовий.

— Туман, — це була правда.

Він знову бачив тільки туман.

* * *

Прокинувся він раптово, занурений у темряву лазні і задушливий запах згаслого вогнища. Прокинувся і прислухався. Не підвівся, просто розплющив очі й повільно пересунув руку, щоб намацати руків’я меча. У лазні не було вікон, а світло, що падало крізь димохід, було надто слабким, навіть у підсиленому режимі. Він глянув на перепад температур, але й без того відчував, що кімната була порожньою. Це було щось назовні.

Плавним, безшумним рухом він відкинув ковдру і підвівся з помосту, на якому розстелив постіль.

Надворі тихо і заспокійливо шумів дощ. Лунали неквапливі кроки важких чобіт вартового. Стукало древко. Долинав слабенький звук мокрих, замерзлих долонь, які хтось розтирав одна об одну, щоб хоч трохи зігрітися. Десь поблизу Вуко вловив легкий подих: через ніс, повільний, але будь-який подих — це звук. Легкий шурхіт одягу. Плескіт багнюки.

Він відчув поколювання в долонях. Гіперадреналін. Сконцентрувався, пригальмував наближення режиму прискорення. Процес можна затримати, але на це йде кілька секунд. Останнє, що він хотів — це пурхати по лазні, немов кажан у клітці, і трощити все навколо.

«Єдина твоя зброя — це мозок. — казав Левіссон. — Не м’язи, не меч, а мозок. Це буде не так як у фільмах. Багато разів ти опинятимешся в оточенні або тебе захоплять зненацька. Утратиш зброю або не встигнеш її дістати. Дізнаєшся смак паніки, поразки, втоми від бою. Пам’ятай — гинуть загалом ті, хто припиняє думати. Хто піддається. Опускає руки. Ніколи не припиняй планувати. Ні на секунду. Усе є зброєю. Крик, непритомність, прохання про допомогу, ложка або шматок ганчірки. Кожне виживання — це перемога імпровізації».

Спокійним рухом він витягнув меч з піхов і глянув на трикутний отвір одного з димарів. Просто незабудований простір під дахом, занадто малий, щоб там помістилася людина. Ззовні знову пролунав плескіт багнюки. Хтось уступив у калюжу.

Він озирнувся. Загасла лампа. Купа спорядження в кутку. Поміст із застеленою постіллю. Кам’яне вогнище. Усе може бути зброєю.

У дверній щілині з’явилося вузьке вістря ножа й почало піднімати дерев’яну клямку. Легенько. Так, щоб зіскочила з гака, але не вивернулася в інший бік. А потім вистачило натиснути на двері. Завіси зі шкіряних ременів не повинні зарипіти.

Зловмисник прослизнув всередину, прикривши за собою двері. А потім безшумно прокрався до помосту, на якому лежала скручена постать, накрита ковдрою. У лазні було абсолютно темно, тому зловмисник не міг побачити притуленого до стіни Драккайнена, який стояв на одвірку над дверима. Натомість Вуко бачив достатньо. Він затиснув лезо меча між зубами з тупого боку і, витягнувши руки вперед, стрибнув. Усе відбулося в тиші.

Драккайнен вдарив долонями об крокву, підтягнув тіло вперед, приземлився на підлогу, а далі одним рухом завів руку під пахву зловмисника, схопив його за горло і, затиснувши артерію, вихопив меч. Підбив коліном ноги нападника й перекинув його на себе. Спрямоване донизу вістря торкнулося сонної артерії. Тепер вистачило б одного руху.

Короткого.

Але вістря завмерло нерухомо.

— Зараз я тебе відпущу, — видихнув Драккайнен ласкаво. — Але якщо спробуєш крикнути чи я відчую, що твій живіт напружується, переріжу тобі горло. Не зможеш навіть писнути… моя пані.

Відпустив її.

Якусь мить королева кашляла і розтирала горло, стоячи на колінах і звісивши голову.

Вуко підняв ніж, який вона впустила. Вузький, не дуже довгий. Шило. Проб’є майже будь-який одяг і увійде глибоко, але не залишить багато слідів. Зброя таємного вбивці.

Вона намагалася щось сказати, але знову закашлялась. Він зачерпнув кубок води з відра і подав їй.

— Він казав, що ти прийдеш. Казав, що за ним прийдуть інші. Я відразу тебе впізнала. У тебе немає святих очей, як у нього, але ти такий самий. Високий, із дивним обличчям. Я знала, що ти також син богів. Він так само сидів і дивився. Так, немов все знав наперед. Я чекала, коли ти прийдеш. І ти прийшов. Приніс руку мого сина.

Драккайнен остовпів.

Зараз треба було поставити одне з мільйона питань, які крутилися в його голові, але він не знав, яке саме.

Смикнула застібку, і хутра, в які вона була загорнена, впали на підлогу. Королева задерла спідницю і лягла на спину на краю помосту, широко розвівши ноги. Простягнула до нього руки:

— Візьми мене.

— Ти хотіла мене вбити.

— З того часу, як він пішов, кожні дев’ять місяців я народжую дитя, хоча й не буваю вагітною. Вони бояться. Стара наказує відносити їх потай до лісу. У холодний туман, щоб вони помирали. Але вони повертаються. Йдуть до свого батька. Одного дня вони помстяться мені і заберуть із собою. Я належу йому. Не хочу, щоб все закінчилося. Візьми мене, я хочу народити більше дітей холодного туману. Одного разу стара мене вб’є. Стільки років вона прикидалася Відаючою, і тільки він показав, чим вона є насправді.

«Що Ван Дікен тут наробив?» — розпачливо подумав Драккайнен. Чарівна ситуація. Йому було цікаво, скільки людей в історії, потрапивши в аналогічну ситуацію, змогли вигукнути перед смертю: «Королю, це не те, що ти подумав!»

— Ти повинен мені відплатити. Дай мені дитину замість тієї, яку ти вбив.

— У тебе була дитина від Ван Дікена?

— Від кого?

— Пісенник із риб’ячими очима. Це він наказав тобі мене вбити?

— У мене було багато дітей від нього. І ще буде. Від нього і від тебе. А його звали Акен.

Акен. Ієронім ван Акен, якого називали Босхом.

І діти холодного туману. Народжені без вагітності і віднесені до лісу.

Зрозуміло.

Темрява лазні маскувала всі відразливі дрібні відмінності. Вузькі крила носа. Повні чорноти коров’ячі очі. Волосся, що росло на зашийку і на верхній частині плечей, немов кінська грива. Довгасті вуха. Інші дрібниці, які робили з неї не-людину. У темряві вона була просто жінкою. Мала холодні руки і мокрі стопи.

Трохи пахла кінським потом, трохи — мускусом і кислим молоком. Чужа. Нелюдська.

Він міг би її взяти.

І усвідомив, що міг би і вбити її, якби йому спала на думку така забаганка.

Міг би зробити що завгодно. Убити Грисму і правити замість нього. Керувати натовпом божевільних, вошивих дикунів, що надихалися галюциногенними випарами. Або повбивати їх усіх і вирушити далі. Над ним не було ані закону, ані релігії. Нічого. Він був тут один. Міг робити все або нічого. Обидві можливості здавалися досить нудними і не могли мати ніяких наслідків. Світ нігілізму.

Він глянув у її широко розплющені коров’ячі очі, розтулений рот, повний дрібних зубів.

Королева…

Йому захотілося сміятися.

Це непрофесійно.

— Іди сюди… — простогнала вона.

Раптом ізнадвору щось зашуміло. Рипіння дверей, тупіт багатьох ніг, вереск. Щось із гуркотом перевернулося, собаки люто загавкотіли.

Вони відскочили одне від одного. Драккайнен схопив штани, вскочив у чоботи, абияк оповив халяви ременями, натягнув на голову шолом і з одним поручем у зубах глянув на королеву, що скрутилася на помості й дивилася на нього вологими очима, немов переляканий щурик.

За дверима загримів лютий рев. Протяжний, аж тіло вкривалося сиротами. Такий же видавав королевич під час поєдинку.

— Шалений Крик… — прошепотіла вона. А потім вишкірила зуби в божевільній посмішці. — Ідуть мої діти! Ти їх покликав! Наближається холодний туман!

Драккайнен зміряв її важким поглядом, досі стискаючи наручні щитки в зубах, і різко відчинив двері.

На майданчику панував повний хаос. Можна було побачити воїнів у шоломах, але без штанів або повністю одягнених, але без зброї. Люди безглуздо кидалися увсебіч, тулячись одне до одного. Запалили смолоскипи вздовж частоколу. Площу залляло миготливим світлом, немов від пожежі. Мокрі смолоскипи сипали іскрами і диміли, хтось перечепився об бочку, хтось викрикував якісь накази, але його ніхто не слухав. Над усім цим лунало понуре гудіння рогу.

Драккайнен знайшов невимощений шматок площі і встромив меч у землю, після чого засунув пальці в отвори шкіряної рукавички, з’єднаної з поручем.

— Що за балаган… — пробурмотів невиразно хорватською, затягуючи зубами ремінці. Ударив долонею об обладунок, вийняв меч і засунув його під пахву. — Посеред ночі… А в мене побачення в самому розпалі… З королевою, piczku materi…

Хтось вискочив позаду. Вуко вдарив його в груди розкритою долонею, згріб за кольчугу, притягнув до себе:

— Що відбувається?! Куди ти летиш?!

— Пробуджені… — пробелькотів той, дихаючи перегаром. — Пробуджені…

— Тут уже всі пробуджені, бараняча ти голово! — гаркнув Драккайнен. Відштовхнув його на стіну лазні і рушив до воріт.

Дикий бойовий крик пролунав знову, заморожуючи кров у жилах. Воїни зупинилися і на мить затихли.

Королевич стояв під дощем із мечем і щитом у руках. Напівголий, лише в хутряних чоботях і штанях. Драккайнен спочатку його не впізнав, бо Грисмальфі намалював собі на обличчі і грудях чорні широкі зиґзаґи. Він стояв і видавав оте жахливе завивання, від якого дзвеніло у вухах. Йому відповідали хором, немов зграя шакалів.

«Мабуть, я його дещо заміцно довбанув», — зі співчуттям подумав Драккайнен.

— Грисмальфі, ні! — верещала якась дівчина, захлинаючись риданням.

— Встану на згарищі, останній живий! — крикнув королевич. — Не відступлю і не заплачу! Світ нехай плаче, нехай ворог тікає. Нехай померлі встануть за мною. Нехай пам’ятають ті, хто залишиться. Бога розбудить пісня про останнього живого! Плач, Гінде, над тим, хто не відступив! Я йду! Той, хто заступить шлях! Ви не пройдете!

«Це якийсь обряд», — подумав Драккайнен. Решта розступилися, давши Грисмальфі пройти. Вартові морочилися із засувами малих дверей у центрі воріт. Вони були розміром з людину і щетинилися залізними шипами назовні. Стулки трохи прочинилися, Грисмальфі протиснувся крізь щілину і розчинився в темряві.

Люди на подвір’ї тіснилися біля головних воріт, щоб побачити, як героїчний син владики змиватиме ганьбу вчорашньої поразки. За вечерею з нього сміялися, а тепер, коли він віддав себе на такий відважний подвиг, вони мали сльози на очах. Він стоятиме там і відганятиме наркотичні примари, розмахуючи своїм прямим мечем. Буде колоти туман і розганяти випари.

Герой.

Подорожній протиснувся крізь наляканий натовп воїнів, що стояв на сходах, і вийшов на настил з мокрих жердин над воротами.

Нічого не було видно. Навіть туману.

Тільки розмальований чорними зиґзаґами Грисмальфі, який стояв у темряві та висікав іскри, б’ючи мечем об край щита.

— Там нічого немає, — сказав голосно Драккайнен. — Немає чудовиськ. Це тільки морок. Туман отруйний.

Палений Гнів, який стояв поруч, схопив його за руку і мовчки показав безголовий труп вартового, що лежав на узвишші. Той, з яким Драккайнен розмовляв кілька годин тому. Над воротами стирчав обламаний спис, лапи чудовиська на ньому не було.

Вуко відкрив рота, але нічого не сказав.

Спершу з’явилося перелякане стадо оленів. Самець, самиця і четверо оленят. Вони вискочили з лісу і побігли в бік фортеці, ігноруючи Грисмальфі, ніби він їх зовсім не цікавив.

Туман раптово захопив дерева і залляв галявину, немов хвилею приливу. Імла накрила звірів, і, перш ніж вони зникли, Драккайнен остовпіло зауважив, що олень розпадається на ідеальні квадратні шматочки, так наче проскочив крізь сітку лазерних променів. Вуко трусонув головою.

— Там нічого немає, — повторив.

А потім згадав істоту, яку зарубав. Туман чи ні, але тварюка була реальною і добіса небезпечною. Подряпини на шкірі досі пекли, немов мурашині укуси.

Зробилося холодно. Вуко глянув крізь термічний фільтр і побачив, як перед витягнутим мечем Грисмальфі густішає стовп туману, як миготить в ньому щось кривоноге, велике і людиноподібне, як розлючена гірська горила.

Хтось скрикнув. Для звичайного зору тварюка була згустком пітьми. Волохатим мороком, в якому лише поблискували розпечені червоні очі та частокіл великих зубів.

— Там нічого немає, — сказав Драккайнен втретє. — Це морок. Дивіться, це пролетить наскрізь.

Вирвав із держака смолоскип і жбурнув просто в чудовисько. Шиплячи полум’ям, снаряд перекинувся і відскочив від грудей потвори. Посипалися іскри. Істота трохи присіла і видала розкотистий інфразвуковий рик майже на межі людського сприйняття, від якого здригнулося повітря.

Драккайнен вилаявся, жбурнув меч за стіну і перескочив бар’єр, намагаючись не напоротися на загострені кілки.

Прискорення впало на нього, як завіса, перетворюючи політ у сонне ковзання, схоже на спуск на парашуті. Він виставив ноги, напружив м’язи, втягнув язик і зціпив зуби. Від настилу до землі було не більше чотирьох з половиною метрів. Він пам’ятав, що навпроти воріт немає кілків.

Земля пливла до нього назустріч. Він замортизував падіння, перекинувся через спину і вирвав свій меч із землі.

Підняв зброю збоку від голови, дивлячись крізь дрібну сітку крапель дощу, кожна з них сяяла у світлі смолоскипів, немов діамант. В уповільненому світі гіперадреналіну туман здавався щільним, немов завіса. Крик Грисмальфі перетворився на плач кита.

Тварюка раптово матеріалізувалася і рушила вперед, як кудлата гора. Нагадувала печерного ведмедя, чия мама погуляла з єті. Сукувата лапа з кривими пазурами промайнула повз його голову, розриваючи загусле повітря, немов реактивний літак. Він відхилився, перекинувся між ногами чудовиська і, вставши з іншого боку, два рази рубонув там, де мали бути стегна тварюки.

Ревіння болю лунало низько, як вібрація, що аж тремтіли барабанні перетинки. Потвора розвернулася, немов горила, вдарила обома гігантськими кулаками, здіймаючи фонтани брудної води, але Драккайнена там вже не було. Мокре руків’я чудово лежало в руці, а вістря було гостре, як бритва. Респект заводові «Нордланд», який виробляє кращі мечі у Всесвіті.

«Це всього лише тварина, — подумалося Вуко. — Велика, але тварина».

Величезна голова рвонула вперед, щелепи клацнули, немов капкан. У повітря полетіли липкі нитки слини, повіяло важким, майже мінеральним смородом. Драккайнен ухилився у півоберті і зворотнім хватом рубонув істоту однією рукою під могутніми щелепами. По горлу.

Дивився, як із шиї тварюки бризкає пульсуючий потік чорної крові. Як він розпадається на окремі округлі краплі.

І тоді він відхопив.

Тільки впавши після довгого, ідіотського польоту, що в уповільненому часі тягнувся нескінченно довго, він зрозумів, що справи кепські. Біль наплинув десь від кісточки довгою нудотною хвилею і вже не зникав.

«Недооцінив я цю тварюку, — подумки вилаяв він себе. — Розслабився, пихатий дурень».

Спробував встати, але знову впав на мокру траву. Змінив положення, але цієї ж миті чорна, схожа на шкіряну рукавичку розчепірена лапа впала йому на груди і прицвяхувала до землі.

«Як нерозумно, — подумалося Драккайнену, — шкода».

«Гине той, хто припиняє думати», — говорив Левіссон. До меча було занадто далеко. Він простягнув руку, не зводячи очей з огидного, плаского, як людське обличчя, ведмедеподібного писка. З перерубаної артерії бив пульсуючий струмінь, і частина сукровиці повільно кружляла у нічному повітрі, всмоктувалася в хутро і капала на обличчя Подорожнього.

Меч лежав занадто далеко.

Не припиняй думати.

Він закинув здорову ногу на лапу, що притискала його до землі, і спробував підважити тіло ліктем.

Але з таким самим успіхом можна було намагатися зламати стовп моста.

Чорні губи задерлися, з них зірвалася крапля в’язкої слини, і Драккайнен, мов зачарований, спостерігав, як оголюються ікла, а потім конусоподібна, велика, наче відро, голова наближається просто до його голови.

Щелепи клацнули.

На поручі, яким Драккайнен закрився. Поруч під шаром титану, що удавав бляху, містив модифікований сімнадцятишаровий ламінат. Кістяк зі структурою бджолиних стільників, наповнений пресованим арахнідом. Цікаво, яка у тварюки сила укусу?

Поруч затріщав. Будь-якої миті він міг тріснути, і тоді рука Вуко лусне, наче помідор.

Він потягнувся вільною рукою і встромив її в рану на шиї чудовиська, потім щось намацав усередині й рвонув.

Тварюка раптово випросталася і, заревівши, на мить підвела лапу, якою притискала Подорожнього до землі. Але рухалася вона не дуже швидко. Натиск поволі ослаб, лапа з’їхала, а за цей час Драккайнен устиг підняти здорову ногу, відштовхнутися від тіла бестії і проїхатися спиною по мокрій траві, здерши шкіру об якийсь корінь.

Меч лежав у траві, цілий.

Вони розминулися під час атаки. В уповільненому темпі йому здавалося, що тварюка мчить, як буйвол, вириваючи шматки трави й розбризкуючи бруд. Сам він зробив важкий, скісний ухил, підскакуючи на одній нозі, і рубонув горизонтально, через живіт.

Тварюка падала вперед сонно, повільно, наче підірваний будинок; вдарилася об землю з гуркотом, від якого затряслося все навколо. М’язами та хутром пройшла хвиля удару, вгору полетіли бризки багнюки та гілля.

А потім краплі линули долу, повернувся шум дощу і крики воїнів, що стояли на помості.

Вуко відштовхнув голову потвори носаком чобота, прекрасно розуміючи, що це ідіотизм. Нічого не сталося. Звір як звір. Ніякий не Пробуджений.

— Ну ти й потвора, — пробурчав Драккайнен. — Несхожий, мабуть, на татка.

Хвилину він сидів, важко дихаючи.

Недовго.

Грисмальфі самотньо стояв перед воротами з витягненим мечем, якось жалюгідно і безпорадно.

На помості запала мертва тиша. Страшна. Навіть собаки замовкли.

Перед молодиком виросла висока худа істота в чорному, мокрому плащі. Її голова нагадувала щурячу морду. Вона тримала щось на кшталт музичного інструменту, схожого на масивну флейту.

Дуже важко бігти, накульгуючи на одну ногу і тримаючи оголений меч. А надто після декількох хвилин прискорення.

Істота, що стояла перед воротами, підняла флейту і видала звук, подібний до жіночого крику. Жахливий, сповнений страждання і жаху, але протяжніший, ніж той, що могли випустити з себе людські легені.

Драккайнен біг.

У повітрі лунав примарний плач, а Грисмальфі стояв, звівши меч.

І старів.

Старів із тріском. З хрускотом, схожим на звук трави, що палає. Синє волосся блідло і вкривалося сріблом сивини, шкіра вкривалася глибокими зморшками, меч трусився у пальцях, що ставали дедалі більш павукоподібними, а на кінчиках росли зламані, закручені в гаки жовті кігті. З напіврозтуленого рота один за іншим випадали зуби, а за ними тягнулися нитки густої крові і слини.

Драккайнен біг. Підкидаючи пошкоджену ногу, кульгаючи і підскакуючи.

Навіть одяг Грисмальфі старішав. Він миттєво вкрився плямами, металева оздоблення почорніло, вишивка розтріпалася шматками зотлілих ниток.

А над усім цим лунало нескінченне голосіння, немов крик катованої баньші.

Вуко добіг і зупинився у положенні кота, дозволивши вивихнутій нозі злегка торкатися землі.

У режимі прискорення голосіння було схоже на низьке вібруюче гудіння, повне інфразвуків.

Він не встиг.

Перш ніж меч опустився, обрубавши спів моторошного музики, той раптово обірвав мелодію і сам почав розсипатися.

Це був не пил.

Музика зі щурячою головою розпадався на нічних метеликів. Товстих, з вилискуючими металом черевцями і крилами, схожими на маленькі чорні пелерини. Сотня маленьких комах, що летять у ніч.

Меч прорізав порожнечу.

Грисмальфі нерухомо лежав на землі і вдивлявся вицвілими чорними очима в дощове небо. Не кліпав, незважаючи на дрібні краплі дощу, які падали йому просто на зіниці.

Був легкий, немов порожня шкаралупа. Нагадував скинуту шкіру змії, але рис його обличчя майже не можна було впізнати. Нагадував мумію.

Туман розвіювався. Залишився тільки дощ.

Вуко вдарив шоломом в ту частину воріт, де не було шипів, і почув, як усередині заскреготали засуви.

Вони мовчки розступилися, коли він ішов, накульгуючи, з мертвим молодиком на руках.

Поклав його на столі у великій залі, біля вогнища, що згасло. Дивився, як вони заходять слідом і стають під стінами, ніби боячись наблизитися.

— Це твій син, Грисмо! — вигукнув Драккайнен. На щоках ходили жовна. — Він повинен був правити після тебе, але загинув, щоб тебе захистити. Загинув, розганяючи списом туман. Ставши супроти бурі. Пронизуючи мечем вулкан. Рубаючи землетрус. Для того, щоб ти міг казати, що ніколи не відступаєш. Він звався Грисмальфі Дощовий Птах.

Відійшов від столу. Вони розступалися, коли він незграбно пройшов на двір. Мовчки дивилися, як щось шукає на подвір’ї. Нарешті він знайшов драбину, потім увійшов до стайні і приніс старі вудила. Всі стояли навколо, спостерігаючи за кожним кроком Вуко. Дивилися, як він обв’язував ногу ременями і кріпив її до щаблів драбини. Якийсь час шукав потрібне положення, нарешті, смикнув усім тілом і ногою, знерухомленою між щаблями. Пролунав хрускіт і здушений крик, схожий на виття вовка. Вони відскочили.

Драккайнен розв’язав ремені і розтер кісточку, крутячи стопою в різні боки. Потім надів чобіт і повернувся до зали, розштовхуючи тих, хто не встиг відскочити.

Знайшов кістку, на якій залишилося багато м’яса, засохлу голівку сиру, позбирав якісь надкушені цибулини, присунув до себе діжку з огірками.

Вони дивилися, як Вуко жадібно відриває шматки хліба, як прямо з глечика жлуктить пиво, що стікало підборіддям, як рве зубами м’ясо, вгризається в цибулину.

Ніхто нічого не сказав.

Навіть Грисма.

Потім Драккайнен відсунув від себе рештки їжі, встав і вийшов із зали.

Вони стояли на брукованому подвір’ї, коли він увійшов у лазню і грюкнув за собою дверима. Чути було, як чимось їх замикає. Падав дощ.

Уранці злива припинилася, але всі продовжували стояти, так само мовчки й безпорадно.

Врешті потроху розійшлися. Треба було якось жити. Відчинили ворота, пастухи повиводили корів і кіз. Почався кволий рух. З-під покрівель хат потягнувся угору дим.

Тільки з двору линув плач жінок і голос бубона Відаючої. Син короля мав вирушити в останній шлях.

Хтось запряг волів, щоб відтягнути залишки потвори від садиби. Наймудріші і найвідважніші воїни пішли туди з рогами пива в руках, щоб штрикати мертву плоть списом, витріщатися й обмінюватися професійними зауваженнями.

Пізнього ранку двері лазні відчинилися, і з’явився Драккайнен. Трохи кульгав на одну ногу, але йшов упевнено, обвішаний пакунками й торбами, у повному обладунку, із сідлом на плечі. У нього досі був кам’яний вираз обличчя і він не озивався.

Грисма заступив йому дорогу.

— Мій син помер учора вночі, — заявив він.

— Я бачив, — буркнув Драккайнен.

— Він помер, щоб ти залишився з нами. Ти винен мені це, — почав Грисма, але, побачивши вираз обличчя Вуко, замовк.

Той скинув сідло і швидким зміїним рухом вихопив меч. Тільки трохи — на п’ять пальців, але Грисма стрімко відскочив назад. Решта теж відступили.

— Спробуй затримати мене, королю, — сказав Драккайнен тихим страшним голосом. — І обіцяю тобі, що ще сьогодні до полудня не існуватиме племені Шаленого Крику.

Грисма мовчав.

Ніт’їсефні сховав меч і закинув сідло на плече. Пішов уздовж струмка, не озираючись, і ніхто його не затримав. Казали, що за ним ішов туман.

Загрузка...