На дорозі

На дорозі

Керуак Джек

Переклала з англійської Богдана Павличко

Роман Джека Керуака (1922-1969) «На дорозі» – це культовий твір культового американського письменника, яскравого представника покоління бітників. Покоління, яке не переймалося пошуком особистих та соціальних цінностей та не обтяжувало себе запитанням «навіщо». Як жити – важило для них значно більше.

Автобіографічний роман, який побачив світ у 1957 році, став найзнаменитішою мандрівкою в американській літературі. Письменник та його екстравагантний персонаж мандрує дорогами Америки в прагненні пригод, дружби, безкінечних розмов та шаленого божевілля від життя.

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

УПЕРШЕ я зустрівся з Діном невдовзі після розлучення з дружиною. Я щойно видерся із серйозної хвороби, про яку не збираюся згадувати, досить лише сказати, що вона сталася через нікчемний та виснажливий розрив і моє відчуття, що все було мертве. З приходом Діна Морі-арті почалась частина мого життя, яку можна було б назвати життям на дорозі. Раніше я часто мріяв поїхати на Захід, побачити країну, завжди непевно плануючи та ніколи не зриваючись у дорогу. Дін, якраз ідеальний хлопець для дороги, оскільки народився в дорозі, коли його батьки в

1926-му проїжджали на своїй тарантайці Солт-Лейк-Сіті дорогою до Лос-Анджелеса. Перші відомості про нього дійшли до мене через Чеда Кінга, який показав мені декілька його листів, написаних у виправній колонії Нью-Мексико. Листи мене надзвичайно зацікавили, бо вони так наївно та лагідно просили Чеда навчити його всьому, що той знав про Ніцше та про всілякі інші чудесні інтелектуальні штуки. Якось ми з Карло говорили про листи й гадали, чи коли-небудь познайомимося з дивним Діном Мо-ріарті. Це все було так давно, коли Дін був іншим, коли він іще був таємничим молодим в'язнем. Потім стало відомо, що Дін вийшов із виправної колонії і вперше поїхав у Нью-Йорк; також ходили чутки про його одруження з дівчиною на ім'я Мерілу.

Якось я тинявся студентським містечком, а Чед та Тім Грей розповіли мені, що Дін зупинився у квартирці у Східному Гарлемі, – іспанському Гарлемі. Дін приїхав уперше в Нью-Йорк минулої ночі зі своєю красивою маленькою і розумною подружкою Мерілу; вони зійшли з «грейхаунда» на 50-й вулиці, зрізали за ріг, шукаючи місце, де можна було б поїсти, і відразу ж потрапили до Гектора, і саме відтоді кафетерій Гектора назавжди став для Діна важливим символом Нью-Йорка. Вони витратили всі гроші на чудові великі глазуровані торти і кремові тістечка.

Весь цей час Дін говорив Мерілу приблизно таке: – Так, люба, ось тепер ми в Нью-Йорку, і хоча я тобі не розповів усього, що думав, поки ми проїжджали Міссурі, особливо минаючи виправну колонію Бунвіля, яка нагадала мені мою тюремну проблему, зараз надзвичайно важливо пригальмувати все те, що стосується наших любовних питань, і почати обмірковувати чіткі плани на майбутнє трудове життя, – і так далі у стилі, властивому Діну в ті дні.

Я пішов до помешкання, яке не опалювалося, разом із хлопцями, Дін відчинив двері, він був лише в шортах. Мерілу зістрибнула з дивана, і Дін відправив її на кухню, напевно, варити каву, поки сам розповідав про свої любовні проблеми, оскільки секс для нього був чи не єдиною священною та важливою річчю в житті, хоч сам він був змушений добряче пріти, заробляючи на життя і таке інше. Це було видно з того, як він стояв, хитаючи головою, весь час дивлячись униз, киваючи, наче молодий боксер, який слухає вказівки, переконуючи тебе думати, що він вслухається в кожне слово, додаючи тисячі «так» і «це правда». На перший погляд Дін нагадував молодого Джина Отрі -акуратний, з вузькими стегнами, блакитноокий, зі справжнім оклахомським акцентом – такий собі герой засніженого Заходу з велетенськими бакенбардами. Він нещодавно працював на ранчо Еда Уола в Колорадо, до того, як одружився з Мерілу та перебрався на схід. Мерілу була гарненькою блондинкою з пишними, ніби море золотих кучерів, пасмами волосся; вона сиділа на краю дивана, склавши руки на колінах, і її величезні сині очі провінціалки дивились широко і незворушно, адже вона перебувала у злій та сірій нью-йоркській квартирці, про яку чула там на Заході; вона сиділа й чекала, немов довготіла зчахла сюрреалістична жінка Модильяні в якійсь важливій кімнаті, але попри те, що була милою маленькою дівчинкою, вона була вкрай дурною і здатною на жахливі вчинки. Тієї ночі ми пили пиво, дуріли та базікали до світанку, а вранці, доки безглуздо сиділи, докурюючи бички із попільнички у сірому світлі похмурого дня, Дін нервово встав, замислено походив туди-сюди і вирішив, що Мерілу слід приготувати сніданок і замести підлогу.

– Іншим словом, люба, нам треба зібратися з думками, ось що я маю на увазі, а то інакше все завжди буде в повітрі, та не буде у нас правдивих знань і викристалізу-ианих планів.

Потім я пішов.

Наступного тижня він зізнався Чаду Кінгу, що йому вкрай необхідно навчитися в того писати; Чад сказав, що я – письменник і йому слід звернутися за порадою саме до мене. Між тим Дін знайшов роботу на автостоянці, посварився з Мерілу в їхній квартирці у Хобокені – один Бог знає, як їх туди занесло, – і вона була настільки розлюченою та мстивою, що наплела поліції якусь брехливу скаргу, і Діну довелося звалити із Хобокена. Він не мав де жити. Він приїхав прямо в Патерсон, у Нью-Джерсі, де я мешкав зі своєю тіткою, і якось увечері, поки я щось студіював, у двері постукали, і там стояв Дін, кланяючись, часто шаркаючи ногами в темряві коридору, зі словами:

– Привіт, пам'ятаєш мене – Дін Моріарті? Я прийшов просити, щоб ти мене навчив, як треба писати.

– А де Мерілу? – запитав я, і Дін відповів, що, певно, попа десь вициганила пару доларів і повернулася в Ден-пер – «от шльондра!» Ну, коли так, то ми пішли випити мива, бо не могли вільно говорити, у присутності моєї тітки, яка сиділа у вітальні й читала газету. їй вистачило єдиного погляду на Діна, щоб вирішити, що він – божевільний.

У барі я казав Діну:

– Хай йому чорт, чувак, я дуже добре знаю, що ти не прийшов до мене лише для того, щоб стати письменником, •га й узагалі, ну що я насправді про все це знаю, крім того, що до цього треба братися з пристрастю наркомана на амфітамінах.

І він сказав:

– Так, звичайно, я добре розумію, що ти кажеш, і, між Іншим, усі ці проблеми я вже обдумував, але мені потрібна цілковита реалізація усіх цих факторів, а якщо треба буде залежати від шопенгауерівської дихотомії для будь-якого внутрішньо реалізованого… – і так далі, про речі, які я й сам не дуже розумів, а він тим більше. У ті дні він справді не знав, що казав; він був юним зеком, схибленим на звабливих перспективах стати справжнім інтелектуалом, і йому подобалось говорити особливим тоном та вживати мішанину особливих слів, які почув від «справжніх інтелектуалів», хоча він не був настільки наївним у всьому іншому, і йому знадобилося лише декілька місяців з Карло Марксом, аби бути в темі з усіма термінами й висловами. Втім, ми розуміли одне одного на іншому рівні божевілля, і я дозволив йому пожити в мене, доки він не знайде роботу, ми також вирішили колись поїхати на Захід. То була зима 1947-го.

Одного вечора Дін вечеряв у мене вдома, він уже мав роботу на автостоянці в Нью-Йорку і, нахилившись наді мною, поки я швиденько друкував, сказав:

– Давай, чувак, ці дівчата не будуть вічно чекати, швидше вже.

– Почекай хвилинку, я піду, лише закінчу цей розділ, – відповів я, адже це був один із найкращих розділів книжки. Потім я вдягнувся, і далі ми полетіли в Нью-Йорк зустрітися з якимись дівчатами. Поки ми їхали в автобусі, у дивній фосфоресцентній порожнечі лінкольн-ського тунелю, ми оперлись один на одного, махаючи руками, та збуджено кричали й розмовляли, і тут я почав доганяти, хто такий Дін. Він просто був молодим хлопцем, страшенно захопленим життям, і хоча й відсидів, та потрапив у тюрму лише через те, що хотів жити і спілкуватися з людьми, які б у іншому разі його ігнорували. Він і мене дурив, і я це знав (проживання, харчі та «уроки писання»), і він знав, що я знаю (на цьому й базувалися наші взаємини), але мені було все одно, і ми чудово знаходили спільну мову – без задирань і церемоній; ми бігали один біля одного, немов закохані. Я почав учитися в нього так само, як він, напевно, вчився у мене. Щодо моєї роботи він казав:

– Давай далі, все, що ти робиш, – чудове. – Він, коли я писав історії, заглядав через моє плече, вигукуючи: -Так! Правильно! Ого! Чувак! – Або: – Ох! – І витирав своє обличчя хустинкою. – Чувак, ого, так багато всього треба зробити, стільки речей написати! І як тільки почати все це переносити на папір і без якихось кручених забобонів і зацикленості на літературних приписах та страхах граматики…

– Все правильно, хлопче, ось ти й заговорив.

І я побачив якусь божественну блискавку, вона мерехтіла від його збудження і його видінь, які він описував таким скаженим потоком, що пасажири автобуса обертались, аби побачити цього «збудженого психа». На Заході він провів третину свого часу, граючи в більярд, третину в тюрмі, і ще третину в публічній бібліотеці. Можна було бачити, як він цілеспрямовано йшов зимовими вулицями, з непокритою головою, несучи книжки до більярдної, або як він залазив на дерева, щоб пробратися на горища приятелів, де проводив дні, читаючи та переховуючись від закону.

Ми поїхали в Нью-Йорк – я вже забуваю, що то була за справа, ніби до двох кольорових дівчат, але дівчат там не було; вони мали з ним зустрітися у кафешці, проте так і не з'явились. Ми пішли на його стоянку, бо він там мав ще декілька справ: перевдягнувся в сараї на задньому дворі, причепурився перед щербатим дзеркалом і все таке, аж доки ми не рушили далі. То був вечір, коли Дін познайомився з Карло Марксом. Сталося щось грандіозне, коли Дін зустрівся з Карло Марксом. З того моменту я дуже мало бачив Діна, і мені було трохи шкода. Два їхні гострі розуми одразу сподобались один одному. Перетнулись два проникливі погляди – святий пройдисвіт зі світлим розумом і поетичний пройдисвіт з темним розумом, тобто Карло Маркс. їхні енергії зустрілися лоб у лоб, я в порівнянні з ними був ідіотом і не міг триматися з ними на рівних. Уся ця дика катавасія всього, що мало статися, почалась саме тоді; вона перемішає всіх моїх друзів і рештки моєї сім'ї у величезну хмару пилу, розпорошену в американській ночі. Карло розказав йому про Старого Бика Лі, Ел-мера Хасела, Джейн: Лі вирощував траву в Техасі, Гасел сидів на острові Райкерс, Джейн ходила по Таймс-сквер у бензедрінській маячні, з маленькою дівчинкою на руках, доки не осіла у Белв'ю. Дін розказав Карло про невідомих людей із Заходу, таких як Томі Снарк – акула більярду, гравець у карти і святий педераст. Він розказав про Роя Джонсона, Великого Еда Данкела, друзяк його дитинства, вуличних приятелів, незліченних дівчат, секс-тусовки і порнографічні картинки, його героїв і героїнь, про пригоди. Вони помчали разом вулицею, змітаючи все на початку свого шляху, все, що потім стало таким сумним і болісним, і марним. А потім вони витанцьовували на вулицях, мов подуріли, а я плентався за ними так само, як плентався решту життя за людьми, які мене цікавили, адже єдині люди для мене – божевільні, ті, хто божеволіє від життя, божеволіє від жаги розмов, божеволіє заради спасіння, прагне всього і одразу, ті, хто ніколи не позіхає не каже банальних речей, і палає, палає, палає, немов розкішні жовті римські свічки, розриваючись, як зорі, павуками світла, і в середині видно синій вибух і всі кричать «Ого-о-о!» Як там називали таку молодь у Німеччині доби Гете? Шалено прагнучи навчитися писати, як Карло, Дін передусім насів на нього своєю величезною доброю душею, яка буває лише у пройдисвітів.

– Так, Карло, тепер дай мені сказати – ось, що я хочу сказати…

Я не бачив їх зо два тижні, за які вони зцементували свої стосунки до безперервних щоденних і щонічних розмов.

Потім прийшла весна, чудовий час подорожей і всі у розкиданій компанії збирались кудись податися. Я був поглинутий роботою над своїм романом і коли дістався середини, після подорожі на Південь з тіткою до мого брата Роко, я приготувався вперше вирушити на Захід.

Дін уже поїхав. Ми з Карло провели його з «грейхаунд-ської» станції на 34-тій вулиці. Там, нагорі, можна було сфотографуватися за 25 центів. Карло зняв окуляри і мав зловісний вигляд. Дін сфотографувався у профіль, сором'язливо озираючись. Я сфотографувався в анфас і був схожий на тридцятилітнього італійця, готового прикінчити будь-кого, хто хоча б слово скаже проти його мами. Цю фотографію Карло і Дін акуратно розрізали лезом посередині та сховали у свої гаманці. Дін був одягнений у справжній західний діловий костюм, придбаний для подорожі в Денвер; він завершив свій перший загул у Нью-Йорку. Я кажу «загул», хоча він працював на автостоянках, як віл. Він був неймовірним паркувальником, він міг здавати назад у вузькому проїзді зі швидкістю 40 миль на годину і гальмувати просто біля стіни, вискочити, пробігти біля бамперів, стрибнути в іншу машину, розвернути її у крихітному куточку на швидкості п'ятдесят миль на годину, бум, загальмувати так, що машина аж підскакує поки він із неї вилітає; потім рвонути до каси, рухаючись немов зірка бігової доріжки, видати талон, залетіти в нову машину доки водій ще її не залишив, натиснути на газ із прочиненими дверима, помчати на наступне вільне місце, прицілитись, припаркуватись, загальмувати, вибігти; ось так він працював вісім годин уночі, у вечірні часи пік і в стовпотворінні після театральних вистав, у засмальцьованих штанах наче знятих з якогось алкаша/ у задрипаному піджаку в смужку, отороченому хутром, і в драному взутті. Тепер він купив новий костюм для подорожі назад; синій у тонку смужку, з камізелькою і всім іншим, одинадцять доларів на Третій Авеню, з годинником і ланцюжком для годинника, до того ж з портативною друкарською машинкою, на якій збирався почати писати в якомусь денвер-ському гуртожитку, лишень знайде там роботу. Ми влаштували прощальну вечерю із ковбасок і бобів у Райкерсі на Сьомій Авеню, а потім Дін сів у автобус на Чикаго і з гуркотом від'їхав у ніч. Ось і поїхав наш крикун. Я обіцяв собі поїхати туди ж, як тільки весна розквітне по-справжньому і розгорне землю.

І саме так, насправді, почалось моє життя на дорозі і те, що мало статись, занадто неймовірне, щоб про це не розказати.

Я хотів дізнатися більше про Діна не тільки тому, що був письменником і потребував нового досвіду, і не тому, що моє життя, обертаючись у студмістечку, дійшло кінця свого циклу й застигло на місці, а тому, що, не зважаючи на відмінності в наших особистостях, він нагадував мені давно загубленого брата; один вигляд його стражденного кістлявого обличчя з довгими бакенбардами і його жилавої пітної шиї, нагадував дитинство на звалищах і котлованах на узбережжях Патерсона і Пасаїка. Його брудний робочий одяг виглядав на ньому надзвичайно вишукано, наче й неможливо було пошити кращого костюма у кравця, лише заслужити його у Вродженого Кравця Вродженого Задоволення, що і зробив Дін у своєму божевіллі. У його збудженій поведінці, я знову почув голоси давніх друзів і братів з-під мосту, поміж мотоциклів, в районах з вивішеною білизною і сонними східцями будинків у післяобідню пору, де хлопці грали на гітарах, поки їхні старші брати працювали на фабриках. Усі мої теперішні друзі були «інтелектуалами» – Чед – ніцше-анський антрополог, Карло Маркс зі своїми божевільними сюрреалістичними серйозними розмовами на низьких тонах, Старий Бик Лі з його критичним ниттям про геть усе на світі – або слизькими кримінальними особистостями, як Елмер Хасел з модною кривою посмішкою; Джейн Лі – така ж сама, розляжеться на східному покривалі дивана і сопе перед Нью-Йоркером. Але розум Діна був наскрізь формальний, блискучий і довершений, проте без занудної інтелектуальності. Його «кримінальність» не була жалюгідною; вона була шаленим постійним сплеском американської радості; вона була західною, західною збіркою вітрів, одою полям, чимось новим, давно передбаченим, вона давно сюди йшла (він крав машини лише щоб проїхатися задля втіхи). Тим більше, усі мої нью-йоркські друзі були на негативі, з жахливими поглядами на суспільство, і вони постійно обговорювали свої нудні вичитані політичні або ж психоаналітичні аргументи, а Дін просто летів крізь суспільство, жадаючи хліба та кохання; і того, й того прагнув невсипно: «Хлопче, ну скільки ж мені ловити якусь малу з отою маленькою штучкою між ногами», і «коли вже ми наїмося, синку, чуєш мене? Я голодний, я вмираю від голоду, давайте їсти негайно!» – І ми б одразу погнали їсти, після чого, як глаголив Еклезіаст: «Се доля ваша під сонцем».

Західний князь сонця – це Дін. Хоча тітка застерігала мене, що Дін зажене мене в біду, я відчув новий поклик і побачив нові горизонти, і повірив у це в своєму молодому віці; і ніякі неприємності чи Дінова майбутня зрада, яка принизила мене, -це сталося пізніше, на голодних тротуарах і лікарняних ліжках, – що мені до того? Я був молодим письменником і хотів зірватись у дорогу.

Я знав, що десь дорогою будуть дівчата, видіння, буде все; десь на дорозі я спіймаю перли.

Розділ другий

У ЧЕРВНІ 1947, назбиравши близько п'ятдесяти доларів із старих ветеранських пільг, я був готовий поїхати на Західне Узбережжя. Мій друг Ремі Бонкьор написав мені листа із Сан-Франциско, запрошуючи приїхати в гості та відчалити з ним на навколосвітньому лайнері. Він клявся, що зможе влаштувати мене в машинне відділення. Я відписав, що мені вистачить будь-якої старої баржі, головне, щоб я проплавав кілька тихоокеанських подорожей і повернувся з достатньою кількістю грошей, аби прожити в будинку своєї тітки і завершити книжку. Він написав, що живе в халупі в Міл-сіті і я зможу там писати досхочу, поки він влаштовується працювати на судно. Він жив з дівчиною на ім'я Лі-Ен; він писав, що вона чудово готує і все буде класно. Ремі був моїм давнім другом з підготовчих курсів до університету, француз, вихований у Парижі та страшенно божевільний хлопець, – а тоді я ще не усвідомлював, наскільки він був божевільним. Він чекав на мене за десять днів. Тітка була не проти моєї подорожі на Захід; вона сказала, що відпустка піде мені на користь і що я так тяжко і так багато працював усю зиму; вона, навіть не заперечувала, коли я сказав, що інколи мандруватиму автостопом. Лише хотіла, щоб я повернувся назад цілим і неушкодженим. Врешті, залишивши на столі частину свого рукопису та одного ранку востаннє склавши білизну до шафи, я вийшов з дому з полотняною сумкою, в яку напхав усі важливі речі, й вирушив до Тихого океану з півсотнею доларів у кишені.

У Патерсоні я місяцями сидів над картами Сполучених Штатів, навіть читав книжки про піонерів і всотував у себе назви, як Плат і Сімарон, і так далі; на дорожній карті була одна довга червона лінія під назвою «Траса 6», вона йшла від кінчика миса Кейп-Код аж до самої Елі, штату Невада, там вона пірнала в Лос-Анджелес. Я сказав собі, що буду триматися «шостої», прямо до Елі. Аби вибратися на «шосту», треба було дістатись Ведмежої гори. Сповнений мрій про все, що робитиму в Чикаго та Денвері, а згодом у Сан-Франциско, я сів у метро з Сьомої Авеню і аж до кінця лінії на 242-й вулиці і звідти трамваєм поїхав у Йонкерс; у центрі Йонкерса я пересів на міжміський трамвай і доїхав до межі міста на східному березі Гудзона. Якщо кинути троянду у води річки Гудзон, біля її таємного гирла в Андірондаках, то уявіть, через якими місцями вона подорожуватиме на шляху до моря у вічність, – слід замислитись про прекрасну долину Гудзон. Я почав пробиратися нею автостопом. П'ять пересадок докинули мене до потрібного мосту біля Ведмежої гори, де Траса 6 відвертала від Нової Англії. Як тільки мене там висадили, почалася злива. Навколо були гори. Траса 6 ішла через річку, закручувалась повз кільцевий поворот, і зникала в хащах. На дорозі не було жодної машини, ще й дощ лив, немов із відра, і ніде було сховатися. Я побіг під сосни, щоб хоч якось накритись, але це не допомогло; я плакав, матюкався і бив себе по голові за те, що виявися таким дурнем. Я був за сорок миль від Нью-Йорка; всю цю дорогу я хвилювався, що у свій перший тріумфальний день я рухався лише на північ замість довгоочікуваного заходу. Тепер я застряг на найпівнічнішому шматку дороги. Я пробіг четверть милі до покинутої мальовничої заправки в англійському стилі та став під мокрими вербами. Високо над головою велична волохата Ведмежа гора розкидала громовиці, які вселяли в мене страх Господній. Я бачив лише затуманені дерева й безумне гнітюче безлюддя, що здіймалось у небо. «Що ж у біса я тут роблю?» – я сварився і плакав за Чикаго. «От зараз їм там усім весело, вони щось роблять, а я тут, і коли ж я туди доберусь!» -І так далі. Нарешті на безлюдній заправці зупинилася машина; у ній був чоловік та двоє жінок, вони вивчали карту. Я підійшов і помахав руками; вони порадились; я, звісно, був схожий на маніяка, з мокрим волоссям та хлюпаючими черевиками. Мої черевики, бо ж я був справжнім придурком, були мексиканськими гуарачами, рослинними друшляками, непридатними для дощової американської ночі та сирих ночей на дорозі. Але люди впустили мене до себе і довезли на північ до Ньюбурга, це була краща альтернатива ніж застрягнути у пастці біля Ведмежої гори на всю ніч.

– Тим більше, – сказав чоловік, – на шостій трасі немає машин. Як хочеш доїхати до Чикаго, то краще поїдь через тунель Холанд у Нью-Йорку і бери курс на Пітсбург, – і я знав, що він має рацію. Моя мрія все спаскудила, дурна гнила ідея, що було б так чудово триматися одної-єдиної прекрасної червоної смуги через усю Америку, замість того, щоб випробовувати різні дороги і траси.

У Ньюбурзі дощ вщух. Я дійшов до річки, і звідти автобусом з делегацією вчителів поїхав назад у Нью-Йорк, вони поверталися з вихідних у горах – безкінечне ля-ля-ля язиками, а я весь час марно бідкався про витрачені гроші та час і казав собі: ось, хотів поїхати на захід, а сам весь день і всю ніч перся вгору-вниз, то на північ, то на південь, як двигун, який ніяк не заведеться. Я поклявся, що завтра буду в Чикаго, і тому купив квитка на автобус до Чикаго, витративши більшу частину моїх грошей, та мені було плювати, головне, щоб завтра я опинився у Чикаго.

Розділ третій

ЦЕ БУЛА звичайна поїздка в автобусі – плакали діти, пекло сонце, люди із периферії підсідали на кожній пенсільванській зупинці, аж поки ми виїхали на простори Огайо і по-справжньому вирвались уперед, повз Аштабулу та вночі навпростець через Індіану. На світанку я приїхав у Чі, зняв кімнату в молодіжному гуртожитку й ліг спати. У кишені залишилось кілька доларів. Я оцінив Чикаго після добрячого сну.

Вітер з озера Мічіган, боп у Петлі, довгі прогулянки Південним Холстедом і Північним Кларком і одна особливо довга прогулянка в джунглі після півночі, де мене переслідувала патрульна машина, вирішивши, що я -якийсь підозрілий персонаж. Тоді, в 1947-му, уся Америка шаленіла від бопу. Музиканти в Петлі грали круто, але якось утомлено, адже боп був десь між «орнітологічним» періодом Чарлі Паркера та іншим періодом, який почався з Майлза Дейвіса. І поки я там сидів, слухаючи той особливий звук ночі, яким боп став для всіх' нас, я думав про всіх моїх друзів з одного кінця країни до іншого та що всі вони на одному задньому дворі – бігають і метушаться. І вперше в житті, наступного дня, я поїхав на Захід. Був теплий і приємний день для автостопу. Аби вибратися з нестерпних чиказьких тягучок, я сів у автобус у Джоліет, Ілінойс, проїхав джоліетську в'язницю, пройшовся зеленими кривими вуличками, знайшов собі місце прямо на виїзді з міста і замахав рукою. Всю дорогу з Нью-Йорка до Джоліета я проїхав автобусом, витративши половину грошей.

Спочатку мене підвезла на тридцять миль углиб зеленого Ілінойсу вантажівка з динамітом, на якій хитався червоний прапорець; водій вантажівки звернув там, де траса 6, по якій ми їхали, перетинається з трасою 66 перед тим, як обидві дороги починають мандрівку далеко на захід. Десь о третій дня, після того, як я пообідав яблучним пирогом з морозивом у придорожному кафе, біля мене зупинилася жінка в маленькому купе. Я відчув вибух радості, поки біг до машини. Жінка виявилась середніх літ і, надодачу, матір'ю синів мого віку. Вона шукала допомоги, щоб добратися до Айови. Я був всіма руками за. Айова! До Денвера близько, а щойно я дістанусь Денвера, нарешті зможу розслабитись. Вона була за кермом перші декілька годин, і на якомусь етапі вмовила мене відвідати стару церкву, наче ми якісь туристи, потім я сів за кермо, і хоча з мене поганенький водій, проїхав залишок Іліной-су, аж до Давенпорта, Айова, повз Рок-Айленд. І там уперше в житті я побачив мою улюблену річку Міссісіпі, пересохлу, в літньому тумані, з низькою водою, з протухлим смородом сирого тіла самої Америки, яку вона омиває. Рок-Айленд – залізничні колії, халабуди, маленький центр; через міст був Давенпорт, таке ж містечко, з запахом тирси на теплому середньозахідному сонці. Тут я вийшов, а жінка поїхала іншою дорогою до свого рідного містечка в Айові.

Сонце сідало. Я випив холодного пива і пройшовся до околиці міста, і це була довга прогулянка. Чоловіки їхали з роботи додому, на них були залізничні кепки, бейсбольні шапки, різноманітні капелюхи, і так само було у кожному містечку у післяробочу пору. Один тип мене підвіз на пагорб і залишив на самотньому перехресті на краю прерій. Там було прекрасно. Проїжджали лише фермерські авто; вони з підозрою дивились на мене і їхали далі; корови поверталися додому. Жодної вантажівки. Повз мене прошмигнуло декілька машин. Проїхав якийсь малий на «хот-роді» з шарфом у повітрі. Сонце цілком зайшло, і я стояв у фіолетовій пітьмі. Мені стало страшно. В айовських просторах не було жодного вогника; за мить мене вже ніхто не зможе розгледіти. На щастя, чоловік дорогою у Давенпорт підкинув мене до центру. І я опинився саме там, звідки починав.

Я посидів на автобусній зупинці й подумав. З'їв ще один яблучний пиріг з морозивом; це майже все, що я їв, поки їхав через країну, я знав, що це поживно і, звичайно ж, смачно. Я вирішив ризикнути. Після півгодинних спостережень за офіціанткою в кафе на автобусній станції я сів у автобус в центрі Давенпорта і поїхав на околицю міста, але цього разу на заправку. Тут гриміли величезні фури, бам, бам, і за пару хвилин одна загальмувала біля мене. Я побіг до неї, і душа моя кричала від щастя. І що то був за водій – велетенський дальнобійник з витріщеними очима і хрипким голосом, він гримав і гуркотів усілякими агрегатами і майже не звертав на мене уваги. Моя стомлена душа трішки відпочила, адже одна з найбільших проблем автостопу – це вимушеність говорити з нескінченною кількістю людей, треба запевняти їх, що вони не помилилися, підібравши вас, і навіть розважати їх, і все це страшенно дістає, КОЛИ плануєш проїхати всю дорогу і не зупинятися в готелях. Водій щось кричав, перекриваючи гуркіт дороги, я кричав у відповідь, і так ми розслабились. Він вів цю штуку аж до Айова-сіті та накрикував смішні історії про те, як він обходив закон щоразу, проїжджаючи місто з несправедливим обмеженням швидкості: «Ці бісові копи не зможуть мій зад піймати!» Щойно ми наблизились до Айова-сіті він побачив позаду іншу фуру, блимнув їй, зупинився, щоб я вискочив, що я і зробив, захопивши свою сумку, і нова фура, усвідомлюючи цей обмін, зупинилась біля мене, і за хвилину я вже сидів у іншому здоровенному таксі, готовий їхати сотні миль крізь ніч; я був такий щасливий! Новий дальнобійник виявився таким же божевільним, як і попередній, він кричав так само багато, і я мав лише відкинутися назад та їхати. Тепер я бачив Денвер, сяючий у далечі, як Земля Обітована, і там далеко під зорями, через прерії Айови і степи Небраски, я бачив величне марево Сан-Франциско, ніби діаманти серед ночі. Кілька годин він гнав щодуху й розказував історії, згодом, у містечку в Айові, де через кілька років нас із Діном зупинили через підозру в крадіжці кади-лака, він поспав декілька годин на своєму сидінні. Я теж спав, а потім пройшовся повз одинокі кам'яні стіни, де-не-де підсвічені ліхтарями, і там у кінці кожної вулиці таїлись прерії, а запах кукурудзи зачаровував, немов нічною росою.

Водій прокинувся на світанку. Ми погнали далі, та за годину з'явився дим Де-Мойна попереду над зеленими полями кукурудзи. Водій хотів поснідати і не збирався поспішати, отож я поїхав далі в Де-Мойн, десь сорок миль, підсівши до двох хлопців з університету штату Айова; поки ми мчали в місто, було дуже дивно сидіти в їхній новенькій машині і слухати розмови про іспити. Тепер я хотів спати весь день. Я пішов до молодіжного гуртожитку, щоб зняти кімнату; у них не було вільних місць, і за інстинктом я пішов залізничними коліями, а їх у Де-Мойні було багато, і опинився в похмурому готелі недалеко від залізничної станції; я проспав увесь день у чистому великому твердому ліжку з непристойними написами, вирізаними на стіні біля моєї подушки, і старими жовтими шторками, натягнутими, щоб затулити задимлений вид депо. Я прокинувся, щойно почало червоніти сонце; і це був єдиний чіткий момент у моєму житті, найдивніша річ, коли я не знав, хто я, – я був далеко від дому, замордований і втомлений поїздкою, у дешевій готельній кімнаті, якої я в житті не бачив, я чув дзюркотіння потічка на вулиці, кректання старого дерев'яного готелю, чиїсь кроки на горі, інші сумні звуки; я подивився на потріскану стелю і п'ятнадцять дивних секунд справді не знав, хто я. Мені не було страшно; я просто був кимось іншим, якимось незнайомцем, все моє життя було якимось жахіттям, життям привида. Я був на півдорозі через усю Америку, на кордоні між Сходом моєї молодості і Заходом мого майбутнього, і може тому це сталось саме там і саме тоді, тієї дивної червоної днини.

Але я мав їхати далі та перестати скиглити, тому я взяв свою сумку, попрощався з працівником готелю, що сидів біля своєї плювальниці, і пішов їсти. Я з'їв яблучний пиріг з морозивом – чим глибше я занурювався в Айову, тим вони ставали смачнішими: пиріг ставав більшим, а морозиво – насиченішим та густішим. Того дня в Де-Мойні, куди не глянь, були зграйки гарненьких дівчат, вони поверталися зі школи, але я не мав часу на такі думки і обіцяв собі розгулятися в Денвері. Карло Маркс уже був у Денвері; Дін був там; Чад Кінг і Тім Грей були там – це було їхнє рідне місто; Мерілу була там; також ходили чутки про круту компанію з Реєм Раулінсом і його прекрасною сестрою, блондинкою Бейб Раулінс; дві офіціантки, знайомі Діна, сестри Бетанкур, і навіть Роланд Мейджор, мій давній університетський друг, також письменник, теж був там. Я з нетерпінням чекав зустрічі з ними усіма. Тому я пробігав повз гарненьких дівчат, а найгарніші дівчата у світі живуть саме в Де-Мойні.

Хлопець із якоюсь слюсарнею на колесах, вантажівка, забита інструментами, якою він керував, стоячи, наче сучасний молочник, підвіз мене далі, там я одразу підсів до фермера і його сина, котрі їхали в Адел, Айова. У цьому містечку, під великим в'язом біля заправки, я познайомився ще з одним автостопером – типовий нью-йоркер, ірландець, більшість свого трудового життя він просидів за кермом поштового фургона, а зараз прямував до дівчини та назустріч новому життю в Денвері. Мені здалося, він від чогось утікав з Нью-Йорка, напевно, від закону. Справжній червононосий молодий пияк, і, як зазвичай, мені б з ним стало нудно, проте зараз я прагнув людського спілкування. Він був одягнений у старий светр і мішкуваті штани; із собою не мав нічого подібного на сумку – тільки зубну щітку та хустинки. Він запропонував їхати разом. Мені варто було б відмовитись, бо вигляд він мав страшний. Але ми залишились разом і підсіли до мовчазного чоловіка дорогою у Стюарт, Айова, містечко, де ми справді застрягли надовго.

У Стюарті ми зупинились навпроти залізничного ангара, чекаючи західного потоку машин, поки не зайшло сонце; чекали ми годин п'ять, намагаючись якось згаяти час; спочатку розповідали про себе, потім він розказував якісь непристойні анекдоти, потім ми просто кидали камінці та видавали різні дурнуваті звуки. Нам стало нудно. Я вирішив витратити долар на пиво; ми пішли у старий стюарт-ський салун і випили пива. Там він напився, так само, як удома ввечері на Дев'ятій авеню, і радісно кричав мені на вухо про всі його огидні мрії. Мені він чомусь подобався; і не тому, що був непоганим хлопцем, як виявилось пізніше, а тому, що він до всього підходив з ентузіазмом. Ми повернулись на дорогу в темряві і, звичайно ж, ніхто не зупинявся і взагалі не було машин. Так тривало до третьої ранку. Деякий час ми намагалися заснути на лавках біля залізничної каси, але телеграф клацав усю ніч і не давав спати, а десь поряд пролітали величезні товарняки. Ми не знали, як заскочити на один із них; такого ми ще ніколи не робили; ми не знали, їдуть вони на схід чи на захід, і не розуміли, як вибрати товарний вагон, платформу чи розморожену холодильну камеру. Тому, коли на світанку проїжджав автобус на Омаху, ми в нього заскочили і приєднались до сонних пасажирів – я заплатив за нього й за себе. Його звали Еді. Він нагадував мені шурина із Бронкса. Тому я з ним і залишився. Наче поряд старий друг, усміхнений добрий хлопець, з яким також можна трошки повеселитись.

На світанку ми приїхали у Каунсіл-Блафс. Я поглянув у вікно. Всю зиму я читав про великі каравани фургонів, які тут збирались перед тим як відчалити в бік Орегону та Санта-Фе. І, звичайно ж, зараз там були лише симпатичні приміські котеджі, розкидані по похмурому сірому ранку. Потім Омаха, і клянусь Богом, перший ковбой, якого я побачив у своєму житті, крокуючий повз непримітні стіни оптових м'ясних складів у десятигалонному капелюсі і ковбойських чоботях, він був схожий на будь-якого виснаженого життям бітника на кам'яних світанках Сходу, якби не його костюм. Ми вийшли з автобуса і пішли горою, яку тисячоліттями створювала могутня Міссурі, на ній збудовано Омаху; ми вийшли в поле і підняли руки. Нас підвіз заможний фермер у десятигалонному капелюсі; він розповів, що долина Платт колись була такою ж величною, як долина Нілу в Єгипті, і поки він це казав, я побачив чудесні дерева вдалині – вони, могутні та зелені, роїлися біля берегів, і я було майже з ним погодився. Згодом, поки ми стояли на ще одному роздоріжжі, почали збиратись хмари, і ще один ковбой, заввишки з шість футів у скромному півгалонному капелюсі, покликав нас і запитав, чи хтось із нас уміє водити. Звичайно ж Еді вмів водити машину і мав права, а я не мав. У ковбоя було дві машини, він повертався до Монтани. Його дружина була у Гранд-Айленді, і він хотів, щоб ми повели одну з машин, а там вона сяде за кермо. Звідти він їхав на північ, і там наші дороги розходились. Але до Небраски було ще добрих сто миль, і, звичайно ж, ми погодились. Еді їхав сам, а ми з ковбоєм услід за ним, і не встигли ми виїхати з міста, як Еді, переповнений почуттями, погнав дев'яносто миль на годину.

– Та щоб мене дідько схопив, що ж цей хлопець робить! – закричав ковбой і погнався за ним. Це було схожим на гонку. На хвилину я вирішив, що Еді зібрався втекти з машиною і, може, він справді хотів це зробити. Ковбой наблизився до нього і посигналив. Еді знизив швидкість. Ковбой дав знак зупинитись.

– Хай йому чорт, хлопче, ти ще шину проб'єш на такій швидкості. Ти що, повільніше не можеш їхати?

– Та щоб я здох, чи я справді так швидко їхав? – сказав Еді. – Я й не помітив на такій гарній дорозі.

– Ти просто повільніше їдь, і ми доїдемо до Гранд-Ай-ленда цілими й неушкодженими.

– Добре.

І ми поїхали далі. Еді заспокоївся і його, напевно, почало хилити на сон. Ми проїхали сто миль через Небраску, повторюючи викрутаси річки Платт з її зеленими полями.

– Під час депресії, – сказав мені ковбой, – я, бувало, раз у місяць застрибував на товарняк. У ті дні можна було побачити сотні чоловіків на платформах чи в товарних вагонах, і вони не були якимись волоцюгами, вони були різними людьми без роботи, які їхали з одного місця в інше, а дехто просто тинявся. Так було по всьому Заходу. Кондуктори в ті дні ніколи не чіплялись. Я не знаю як там все зараз. А на Небраску мені плювати. У тридцяті це все було одною хмарою пилу, куди тільки не глянь. Нічим було дихати. Земля була чорною. Я був тут у ті дні. Як на мене, вони могли б Небраску назад індіанцям віддати. Я ненавиджу це місце найбільше на світі. Мій дім тепер Монтана -Місула. Ти якось приїдь туди і побачиш справжню божу землю.

Пізніше, під вечір, коли він стомився говорити, я заснув; він був цікавим співрозмовником.

Ми зупинились на дорозі, щоб перекусити. Ковбой пішов залатати запасну шину, а ми з Еді сіли в домашньому кафе. Тут я почув чудовий сміх, найкращий сміх на світі; і тут зайшов старий місцевий фермер з ордою молодих хлопців; його хрипкий крик було добре чути через степи, через усе сіре життя тогодення. Навколо нього всі сміялись. Йому весь світ був до лампочки, і водночас він до всіх мав колосальну повагу. Я сказав собі – ти тільки послухай, як цей чолов'яга сміється. Ось тобі Захід, і ось я тут, на цьому Заході. Він залетів у кафе, гукнувши власницю по імені; вона готувала найсолодший вишневий пиріг у Небрасці, і я з'їв невеличкий шматочок із величезною ложкою морозива.

– Мамцю, зроби мені щось перекусити, а то я почну сам себе їсти, або ще якусь дурню зроблю. – І він усівся на стілець і почав: Ха-ха-ха-ха. – І кинь туди трохи бобів.

Дух Заходу сидів поруч зі мною. Якби ж дізнатись про все його нефальшиве життя та що в біса він робив усі ці роки, крім сміху і крику. Е-ех, сказав я своїй душі; повернувся наш ковбой і ми вирушили в Гранд-Айленд.

Ми швидко туди дісталися. Ковбой поїхав забрати дружину, а далі – і назустріч долі, яка чекала на нього, а ми з Еді повернулись на дорогу. Нас підвезла група молодих хлопців, парубчаки, підлітки, і сільські хлопці у старому драндулеті; вони висадили нас десь дорогою під тоненькою завісою дощу. А потім якийсь старий, який ні слова не сказав, – сам бог знає чому він нас підібрав – підвіз нас до Шелтона. Тут Еді відчужено став на дорозі навпроти омаханських індіанців, які не знали, куди себе подіти. Через дорогу лежали рейки і бак з водою з написом ШЕЛТОН.

– Хай йому чорт, – здивовано сказав Еді, – я вже тут був. Це було кілька років тому, під час війни, вночі, пізно вночі, коли всі спали. Я вийшов на платформу покурити, і ось ми були в порожнечі, у пітьмі, і я дивлюся вгору і бачу цей напис, Шелтон, он там на баку з водою. Ми їхали до Тихого океану, всі хроплять, кожен безголовий дурень, і ми стояли лише декілька хвилин, заправляючись чи що, а потім ми поїхали. Чорти б забрали цей Шелтон! Я відтоді ненавиджу це місце!

У Шелтоні ми й застрягли. Так само, як у Давенпорті, усі машини були фермерськими, і час від часу проїжджали машини з туристами, що було ще гірше – чоловіки за кермом, а їхні дружини вказують на різні культурні пам'ятки або зачаровано вивчають карту і геть на все дивляться з підозрою.

Дощ став сильнішим, і Еді змерз; він був легко одягнений. Я витяг зі своєї сумки вовняну шотландку і дав йому. Йому стало трохи краще. Я простудився. У задрипаному індіанському магазині купив льодяники від кашлю. А потім пішов до поштового кіоску і за пені відіслав тітці листівку. Ми повернулись на сіру дорогу. Ось він перед нами – Шелтон, напис на водяному баку. Повз нас пролетів рок-айлендський поїзд. Ми дивились на розмиті обличчя пасажирів. Поїзд просвистів через степи у напрямку наших мрій. Дощ став ще сильнішим.

Високий худий чоловік у талонному капелюсі зупинив свою машину по той бік дороги й підійшов до нас; він був схожий на шерифа. Про всяк випадок ми таємно підготували наші історії. Він повільно йшов до нас.

– Ви, хлопці, кудись їдете чи просто їдете? – Ми не зрозуміли запитання, але це було до біса добре запитання.

– А що? – запитали ми.

– Ну, у мене е невеличкий карнавал, он там за пару миль по дорозі, і я шукаю якихось хлопців, які хотіли б заробити копійку. У мене там є рулетка і дерев'яне колесо, знаєте, таке, на яке чіпляєш ляльки і випробовуєш свою долю. Якщо, хлопці, захочете на мене працювати, можете заробляти тридцять відсотків з виграшу.

– А проживання і їжа?

– Ліжко буде, але не їжа. Харчуватись будете в місті. Ми трохи подорожуємо. – Ми задумались. – Це добра можливість, – сказав він і терпляче чекав, поки ми приймемо рішення. Нам було якось не по собі, ми не знали, що й сказати, тим більше, що я не хотів зав'язуватися з карнавалом. Мені так кортіло добратись до компанії у Денвер.

Я сказав:

– Я не знаю, я поспішаю і в мене обмаль часу. – Еді сказав те саме, і старий, махнувши рукою, пішов до своєї машини й поїхав. Ну й ну! Ми посміялись з усього цього й поміркували, як це все могло бути. Я уявив темні, повні куряви ночі і обличчя небрасківських родин, які проходять повз нас із червонощокими дітьми, які на все дивляться з подивом, і я знаю, що відчув би себе, як сам диявол, заманюючи їх дешевими карнавальними штучками. І чортове колесо, що крутиться в темряві рівнин, і, Господи, ця сумна карусельна музика, і я весь час намагатимусь повернутися до своєї мети, а спатиму я в якомусь позолоченому вагоні на купі картопляних мішків.

Еді виявився досить неуважним попутником. До нас під'їхала смішна стара таратайка, за кермом сидів дідусь; таратайка була зроблена із якогось алюмінію, квадратна, немов коробка, – це був точно трейлер, але безумовно якийсь дивний, божевільний, небрасківський саморобний трейлер. Він їхав дуже повільно і зупинився. Ми підбігли; дідусь сказав, що може взяти тільки одного з нас; без єдиного слова Еді заскочив усередину й повільно погуркотів далі, вдягнений у мою шерстяну шотландку. Ну, що ж, я подумки попрощався з сорочкою; так чи так, вона мала лише сентиментальну цінність. Я дуже довго чекав у нашому власному огидному Шелтоні, десь декілька годин, мені здавалося, що вже вечоріє; але насправді все ще стояв день, лише вкрай темний день. Денвер, Денвер, як же мені добратися до Денвера? Я вже майже здався і сів за чашкою кави, аж раптом зупинилась досить новенька машина, а за кермом був молодий хлопець.

– Тобі куди?

– У Денвер.

– Ну, я тебе можу підвезти на сто миль у той бік.

– Чудово, чудово, ти врятував мені життя.

– Я сам, бувало, мандрував автостопом, тому завжди готовий когсь підвезти.

– Я б теж, якби мав машину. – Ми заговорили, і він розказав мені про своє життя; воно не було дуже цікавим; я ненадовго заснув і прокинувся біля Гетенбурга, де він мене й висадив.

Розділ четвертий

НАЙКРУТІША подорож мого життя ось-ось мала розпочатись: вантажівка з відкритим кузовом, у ньому розляглося шестеро чи семеро хлопців, а водії – двоє білявих фермерів із Мінесоти – підбирали кожну душу, яку зустрічали дорогою; найусміхненіша, весела пара привабливих селянських хлопців, про зустріч з якою можна лише мріяти; обидва вдягнені в бавовняні сорочки й комбінезони; обидва зі здоровенними зап'ястями і відкритими, широкими усмішками для всіх і всього, що зустрічалось їм на шляху. Я підбіг:

– Чи є ще місце? – Вони відповіли:

– Звичайно ж, застрибуй, місце є для всіх.

Я не встиг схопитись за задній борт, як вантажівка рвонула далі; я зігнувся, мене підхопив один із хлопців, і я сів. Хтось передав пляшку сивухи з рештками на дні. Я влив у себе ковток на дикому, ліричному і зволоженому дощем повітрі.

– У-у-х, погнали! – крикнув хлопець у бейсбольній кепці, і вони розігнали вантажівку аж до сімдесяти, обганяючи всіх дорогою. – Ми вже їдемо на цій бісові штуці з самого Де-Мойна. Ці хлопці ніколи не зупиняються. Час від часу треба крикнути, щоб злізти відлити, інакше треба відливати в повітря, і тримайся, брате, тримайся.

Я роздивився всю цю компанію. Там було два молоді фермери з Північної Дакоти в червоних бейсбольних кепках, це і є стандартна кепка для північно-дакотського фермера, вони прямували на врожаї; їхні батьки відпустили їх у дорогу на літо. Там також було два молодих міських хлопця з Колумбуса, Огайо, шкільні футбольні гравці, вони жували жуйку, підморгували, співали на вітерці й розповіли, що на літо їдуть автостопом через Америку.

– Ми їдемо у Ел-Ей! – крикнули вони.

– А що там?

– А чорт його знає. Яка в біса різниця?

Також там був високий худорлявий хлопець із підозріливим поглядом.

– А ти звідки? – запитав я. Я лежав біля нього на платформі; неможливо було сидіти не підскакуючи, бо платформа була без перил. Він повільно повернувся в мій бік і сказав:

– Мон-та-на.

І, нарешті, там був Місісіпі Джин і його підопічний. Мі-сісіпі Джин був невеличким смаглявим хлопцем, який їздив на товарняках по країні, тридцятилітній лоботряс із моложавим лицем, і скільки йому років сказати було складно. Він сидів на дошках, схрестивши ноги, мовчки дивлячись на поля вже сотні миль, аж поки, нарешті, повернувся до мене й запитав:

– А куди ти їдеш?

Я відповів, що в Денвер.

– У мене там сестра, але я вже декілька років її не бачив. – Його мова була мелодійна і повільна. Він був терплячий. Його підопічний був шістнадцятилітнім високим молодим хлопцем і, як решта, він був одягнений у якесь лахміття; тобто, на них був старий одяг, який почорнів від сажі з колій, бруду з товарних вагонів і ночівель на землі. Підопічний білявий хлопець також був мовчазним і, вдавалося, він від чогось тікає, напевно, це так і було, зважаючи на його погляд у далечінь і те, як він схвильовано облизує губи. Монтана Слім інколи говорив із ними, злісно посміхався. Вони на нього не звертали увагу. Я боявся його дивакуватої посмішки, якою він залазив тобі просто и обличчя й дурнувато витріщався.

– Маєш гроші? – запитав він у мене.

– Та ти що, може, вистачить на півлітра віскі, поки доберусь до Денвера. А в тебе?

– А я знаю, де можна трохи дістати. -Де?

– Та де-небудь. Завжди можна затягти якогось дурня у провулок, хіба ні?

– Ну, наче так.

– Якщо треба трохи грошенят, я перед таким не зупинюсь. Прямую побачити батька в Монтані. Мені треба буде злізти з цієї баржі в Шаєні і добиратись якось інакше. Ці божевільні хлопці їдуть у Лос-Анджелес.

– Прямо туди?

– Всю дорогу прямо туди – як хочеш в Ел-Ей, маєш із ким їхати.

Я все обдумав; думка мчати всю ніч через Небраску, Вайомінг, і вранці їхати через пустелю Юти, і потім, напевно, по обіді, через пустелю Невади, і, чесно кажучи, можливість скоро опинитись у Лос-Анджелесі майже змінювала всі мої плани. Але мені треба було в Денвер. Доведеться зійти у Шаєні та проїхати автостопом дев'яносто миль на південь до Денвера.

Я зрадів, коли мінесотські хлопці, яким належала вантажівка, вирішили зупинитися поїсти в Норт-Платі; я хотів на них подивитись. Вони вийшли з машини й усміхнулися усім нам.

– Іду відлити! – сказав один.

– Час поїсти! – додав другий. Але зі всієї компанії лише вони мали гроші на їжу. Ми поплентались за ними у ресторан, прошмигнули повз групу жінок і сіли біля величезних гамбургерів з кавою, поки хлопці ковтали величезні порції, наче їли на кухні своєї мами. Вони були братами; транспортували агротехніку з Лос-Анджелеса до Міне-соти і заробляли на цьому добрі гроші. Тому, їдучи порожняком, дорогою на узбережжя, вони підбирали всіх, хто стояв на дорозі. Вони вже так робили разів п'ять; і їм це страшенно подобалось. Вони не переставали сміятися. Я спробував із ними поговорити – доволі дурна спроба з мого боку потоваришувати з капітанами нашого корабля – і єдина відповідь, яку я отримав, – дві сонячні усмішки й величезні білі зуби, виплекані на кукурудзі.

Усі приєднались до них у ресторані; всі, крім двох волоцюг – Джина і його малого. Коли ми повернулись, вони сиділи у вантажівці, покинуті й нещасні. Сутеніло. Водії курили; я скористався можливістю купити пляшку віскі, щоб зігрітися на холодному нічному повітрі. Вони усміхнулись:

– Давай, швиденько.

– Я вам дам пару ковтків! – запевнив я.

– О ні, ми не п'ємо, давай сам.

Монтана Слім і двоє школярів блукали зі мною вулицями Норт-Плата, поки я знайшов магазин, де продається віскі. Вони скинулись грішми, Слім також докинув, і я купив квінту. Високі стримані чоловіки спостерігали за нами з будинків зі штучними фасадами; центральна вулиця була засіяна квадратними коробкоподібними будинками. З кожної сумної вулиці відкривалась величезна панорама рівнин. У повітрі Норт-Плата я відчув щось дивне і не міг зрозуміти, що воно таке. Через п'ять хвилин мені стало зрозуміло. Темніло швидко. Ми випили по ковтку, раптом я озирнувся, і зелені поля Плата зникли з очей, а замість них, аж до самого горизонту, тяглись довжелезні оголені рівнини піску й полину. Я був вражений.

– Що це в біса таке? – крикнув я Сліму.

– Хлопче, це початок пасовищ. Ану, дай мені ще ковток.

– Ур-ра-а-а! – закричали школярі. – Прощавай, Ко-лумбус! Щоб Спаркі з хлопцями сказали, були б вони тут. Й-оу!

Спереду водії помінялися місцями; свіжий брат давав газу, як тільки міг. Дорога також змінилась – посередині були горби, пологі краї й рови в чотири фути з обох боків були такі, що вантажівка підскакувала й гойдалася в обидва боки, на диво, лише тоді, коли на протилежній смузі не було машин – і я був впевнений, що нас перекине. Але нони були крутими водіями. Як вони тільки об'їхали неб-расківську шишку – шишку, яка стирчить на все Колорадо! Скоро я зрозумів, що був у Колорадо, і хоча офіційно ми ще в нього не в'їхали, залишалося прямувати на південний захід до Денвера лише декілька сотень миль. Я кричав від щастя. Ми передавали пляшку. Величні сяючі зорі зійшли на небо, а піщані дюни праворуч посмурніли. Я відчув себе стрілою, яка летить просто в ціль.

Раптом Місісіпі Джин повернувся до мене, прокинувшись зі своєї схрещеної, терпеливої пози і сказав:

– Ці степи нагадують мені Техас.

– А ви з Техасу?

– Ні, сер, я з Грін-вела Міззі-сіпі. – Саме так він це сказав.

– А той малий звідки?

– Він вскочив у якусь халепу в Місісіпі, тож я вирішив йому допомогти. Хлопець з міста ніколи не виїжджав. Я дбаю про нього, як можу, він ще дитя. – Хоча Дін був білим, у ньому було щось від мудрого змученого, старого негра і щось дуже схоже на Елмера Хасела, нью-йорксько-го наркомана, такий собі залізничний Хасел, подорожуючий епічний Хасел, котрий перетинає країну щороку, на південь узимку і на північ улітку, і все це тільки тому, що нема такого місця, яке б йому не остогидло і тому, що мандрувати можна не кудись, а всюди, мандрувати під зорями, і бажано зорями Заходу.

– Я був у Ога-дені декілька разів. Як хочеш їхати в Огаден, я маю пару друзів, до яких можна заскочити.

– Я їду в Денвер із Шаєна.

– Чорт, ну тоді їдь прямо туди, так їхати щодня не випадає.

Це також була приваблива пропозиція. Що ж було в Огадені?

– А що таке – Огаден?

– Це місце, через яке більшість хлопців проїжджає і завжди там зустрічаються; ти там завжди кого-небудь зустрінеш.

Раніше я ходив у море з високим кістлявим хлопцем з Луїзіани на ім'я Великий Слім Газард, Вільям Голмз Га-зард, і був він волоцюгою із власної волі. Коли він був маленький, то бачив, як до його матері причепився волоцюга і попросив шматочок пирога, вона його пригостила, а коли волоцюга пішов геть, малий спитав:

– Ма, а що це за чоловік?

– А-а, це волоцюга.

– Ма, я хочу колись стати волоцюгою.

– Закрий рота, Газарди таким не займаються. – Але він ніколи не забув той день, і коли виріс, після недовгої футбольної кар'єри за команду університету Луїзіани, почав бродяжити. Великий Слім і я провели не одну ніч, розказуючи історії, плюючись тютюном у паперові стаканчики. У поведінці Місісіпі Джина було щось схоже на Великого Сліма Газарда, тому я запитав:

– Чи тобі не доводилось десь зустрічати хлопця на ім'я Великий Слім Газард?

Він відповів:

– Маєш на увазі такого високого хлопця, котрий голосно сміється?

– Ну, це його нагадує. Він сам з Рустона, Луїзіана.

– Точно. Звати його Луїзіана Слім. Я справді зустрічав Великого Сліма.

– І він колись працював на нафторозробках у східному Техасі?

– Так, у східному Техасі. А тепер переганяє худобу.

І це було абсолютно точно; все-таки я не міг повірити, що Джин справді знає Сліма, котрого я шукав роками.

– А ще працював на буксирах у Нью-Йорку?

– Ну, цього вже я не знаю.

– Ти, напевно, знав його лише на заході.

– Може бути. А я ніколи не був у Нью-Йорку.

– Ну, чорт, я вражений, що ти його знаєш. Це велика країна. Але я знав, що, напевно, ти його знаєш.

– Так точно, сер, я знаю Великого Сліма дуже добре. Завжди щедрий з грішми, поки вони в нього є. Такий здоровий, сильний хлопець; я бачив, як він одним ударом нирубив копа в Шаєні.

Це було схоже на Великого Сліма; він завжди відтрено-нував цей один удар у повітрі; він був подібним на Джека Демпсі або скоріше на молодого Джека Демпсі, котрий любив випити.

– От гад! – закричав я в повітря, випив іще ковток і нідчув себе досить непогано. Потоки вітру у відкритій вантажівці стирали кожен ковток, вони стирали погані наслідки випитого, а добрі засідали глибоко в животі. – Шаєн, ось і я! – співав я. – Денвер, стережись свого хлопця.

Монтана Слім повернувся до мене, тицьнув пальцем на мої черевики і гостро пожартував, без жодного натяку на посмішку:

– Ти думаєш, якщо їх посадити в землю, щось із них виросте? – Інші хлопці почули його й засміялись. Це справді були найбезглуздіші черевики в Америці; я їх узяв навмисно, бо не хотів, щоб пітніли ноги на спекотній дорозі і, коли не брати до уваги Ведмежу гору, вони виявились найкращим взуттям для моєї подорожі. Я посміявся разом з ними. Черевики уже розвалювались, шматочки фарбованої шкіри стирчали, немов шкірка свіжого ананаса, і з дір вилазили пальці. Тож ми випили ще по ковтку і знову посміялись. Неначе уві сні, ми пролітали містечка в повній пітьмі, проїжджали довгі смуги врожайної землі й ковбоїв серед ночі. Вони не встигали голову повернути, як ми пролітали повз них і бачили, вже з другого, так само темного краю містечка, як вони ляскають себе по нозі: ми були доволі смішною компанією.

У той час на цих землях було до біса народу – настала пора збору врожаю. Хлопці з Дакоти занервувались.

– Думаю, ми зійдемо на наступній зупинці відлити; тут начебто всюди багато роботи.

– Ви ото собі рухайтесь на північ, коли тут усе закінчиться, – радив Монтана Слім. – Просто йдіть слідом за врожаєм, поки не дістанетесь Канади. – Хлопці мляво кивнули; їх не дуже цікавили його поради.

Тим часом білявий утікач сидів незворушно; час від часу Джин нахилявся зі свого буддистського трансу через пливучі темні поля і щось ніжно казав хлопцеві на вухо. Малий хитав головою. Джин доглядав за ним, переймався його настроєм і його страхами. Я думав, куди ж у біса вони підуть і що там робитимуть. У них не було цигарок. Я витратив на них усю свою пачку, бо так їх полюбив. Вони були вдячні й добродушні. Вони ніколи мене не просили, я їм сам пропонував. У Монтана Сліма була пачка, але він ніколи не пригощав. Ми пролетіли крізь ще одне перехрестя, повз іще одну ширенгу високих худих чоловіків у джинсах – у туманному світлі вони були неначе пустельні метелики – і знову занурились у тотальну пітьму; зорі були чисті й ясні, а повітря дедалі рідше, ми піднімались довгим схилом західного плато, як кажуть, по футу щомилі, і дерева ніде не закривали нам зорі. Одного разу я на льоту побачив самотню сумну корову в полину біля дороги. Ми немовби їхали поїздом, так само стійко і так само прямо.

Незабаром ми наблизились до містечка, зупинились, і Монтана Слім сказав:

– Треба відлити, – але мінесотці не зупинились і поїхали далі. – Чорт, я не витерплю, – сказав Слім.

– А ти через борт, – кинув хтось.

– Ну, що ж, – сказав він і повільно, під нашими поглядами, відповз у кінець платформи, тримаючись з усіх сил, і звісив ноги з вантажівки. Хтось постукав у віконце кабіни, щоб донести новину до братів. Вони обернулись і весело посміхнулись. І як тільки Слім був готовий приступити до діла, і так доволі небезпечного, вони почали гнати зигзагом на швидкості сімдесят миль на годину. Він одразу відкинувся назад; ми побачили китовий фонтан; Слім знову спробував сісти. А брати знову почали розхитувати авто. Бум – і він полетів убік, і весь обмочився. У ревінні двигуна ми чули віддалену лайку, наче хтось кричить із-за гір:

– Чорт… чорт…

Він не знав, що ми це робимо зумисно; він лише боровся, мужньо, як Йов. Коли він закінчив, не знаю як, він був увесь мокрий, і тепер мав приповзти назад, зі стражденним виглядом, а всі реготали, крім сумного білявого хлопця, а мінесотці заливались від сміху в кабіні. Я подав йому пляшку, щоб хоч якось розрадити його.

– Прокляття, – сказав він, – вони це що, зумисне робили?

– Саме так.

– Ну, хай йому чорт, я цього не знав. Пригадую, що вже пробував у Небрасці і було значно простіше.

Аж раптом ми вскочили в містечко Огалалу, і тут хлопці з кабіни з величезним задоволенням крикнули:

– Зупинка відлити!

Слім похмуро стояв біля вантажівки, шкодуючи за втраченою можливістю. Двоє хлопців з Дакоти з усіма попрощались і вирішили почати врожаювати просто там. Ми дивились, як вони зникають у ніч, прямуючи до краю міста, де було світло, і де нічний сторож скаже, як знайти роботу. Я хотів купити цигарок. Джин і білявий малий пішли слідом за мною, щоб розім'яти ноги. Я зайшов у найменш вірогідне місце на світі, щось на зразок лимонадної кафешки для місцевих підлітків. Дехто танцював під музичний автомат. Коли ми зайшли, саме була перерва. Джин і білявий малий просто стояли й ні на кого не дивились; вони лише хотіли цигарок. Там також були гарненькі дівчата. Одна з них стрільнула очима на білявого, а він навіть не помітив, а якщо б і помітив, то йому було байдуже – настільки він був сумний і загублений.

Я кожному з них купив по пачці; вони подякували. Машина була готова від'їхати. Уже було близько півночі, стало холодно. Джин, об'їхавши всю країну більше разів, ніж міг порахувати на пальцях рук і ніг, сказав, що найкраще було б усім залізти під великий шмат брезенту, інакше змерзнемо. Саме так, і з допомогою решти в пляшці ми зігрілись, а повітря ставало крижаним і пощипувало нас за вуха. Зорі здавалися яскравішими, чим вище ми видирались високими рівнинами. Зараз ми були у Вайомінгу. Я лежав на спині й дивився на величну твердь просторів, насолоджуючись проробленим шляхом і як усе-таки далеко опинився від мізерної Ведмежої гори, та я аж тремтів від думки про Денвер, хоч би що там на мене чекало. Місісіпі Джин почав наспівувати пісню. Він співав її мелодійно й тихо, з місісіпським акцентом, пісенька було проста, лише: «Я маю гарненьку дівчинку, і їй тільки шістнадцять, а кращої в світі не знайти, хоч як старайся», це повторювалось і додавались інші рядки, про те, як далеко він був і бажав повернутися до неї, але все було втрачено. Я сказав: – Джине, це така чудова пісня.

– Це найкраща пісня, яку я знаю, – відповів він, усміхнувшись.

– Я сподіваюсь, ти доїдеш туди, куди хочеш, і будеш щасливим, коли це станеться.

– Хай там як, я завжди вибираюсь із будь-якої халепи і даю собі раду.

Монтана Слім спав. Коли він прокинувся, то сказав мені:

– Ей, Чорнявий, може б нам з тобою дослідити Шаєн перед тим, як ти поїдеш у Денвер?

– Ну, звичайно. – Я був такий п'яний, що погодився б на будь-яку авантюру.

Наша вантажівка в'їхала на околицю Шаєна, ми побачили у висоті червоний вогник місцевої радіостанції і раптом ми занурились у величезний натовп людей по обидва боки дороги.

– А щоб тебе біс побрав, це ж Тиждень Дикого Заходу, -сказав Слім. Отари товстих бізнесменів у чоботах і деся-тигалонних капелюхах прогулювались зі своїми гладкими дружинами, вирядженими, як ковбойки; вони метушились і раділи на тротуарах старого Шаєна; далі було видно смужки бульварних ліхтарів у центрі нового Шаєна, проте святкування точилося у Старому місті. Гвинтівки стрельнули холостими зарядами. Салуни були напхані до самого тротуару. Я був вражений, але водночас усе це мені здавалося абсурдним: уперше на Заході я побачив, якими дурнуватими трюками доводиться берегти його горді традиції. Ми хотіли вискочити з машини й попрощатись; мінесотці не збиралися там затримуватись. Було сумно бачити, як вони від'їжджають, і я усвідомлював, що вже ніколи нікого з них не побачу, але так мало бути.

– Ви відморозите собі зади вночі, – попередив я. – А потім наступного дня спалите їх у пустелі.

– Нічого, мені б вибратись із цієї холодної ночі, – відповів Джин. Вантажівка поїхала, пробираючись крізь стовпотворіння, і ніхто не звертав уваги на дивакуватих хлопців, закутаних у брезент, схожих на немовлят у колясці. Я спостерігав, як машина зникає в ночі.

Розділ п'ятий

Я ЗАЛИШИВСЯ з Монтаною Слімом, і ми рушили вештатись барами. У мене було сім доларів, п'ять з яких я здуру протринькав у ту ніч. Спочатку ми крутилися в барах, біля входів і на тротуарах, з усіма туристами, які повиряджались ковбоями, з нафтовиками, і фермерами; потім я протряс Сліма, котрий від усього пива і віскі – а він був саме таким пияком – п'яний тинявся вулицями міста: очі скляніють, і вже за хвилину він виливає душу першому ліпшому незнайомцю. Я зайшов у кафе, де готують чилі, а там працювала надзвичайно гарненька офіціантка. Я поїв, а потім написав їй коротеньку любовну записку на звороті купюри. У кафе не було ні душі; всі були де-інде, всі пили. Я попросив, щоб вона перевернула купюру. Вона прочитала і засміялась. Це був невеличкий ніршик про те, як я хочу, щоб вона пішла зі мною, і ми разом пізнаємо ніч.

– Я б з радістю, Чікіто, але я маю побачення зі своїм хлопцем.

– А ти не можеш його позбутися?

– Ні, ні, не можу, – вона сказала засмучено, і мені надзвичайно сподобалося, як вона це сказала.

– Ну хай іншим разом, я сюди зайду, – сказав я, і вона відповіла:

– Коли завгодно, малий.

Я все одно там ще трохи посидів, просто щоб нею помилуватись, і випив ще одну чашку кави. її хлопець зайшов похмуро і запитав, коли вона звільняється з роботи. Вона метушилася, щоб швидше закрити кафе. Мені слід було піти. Виходячи, я їй усміхнувся. На вулиці свято не стихало, лише товстуни ставали ще п'янішими і кричали ще голосніше. Це було смішно. Індіанські вожді вешталися у величезних головних уборах і виглядали дуже спокійно поряд із п'яними червоними пиками. Попереду я побачив Сліма і приєднався до нього.

Він сказав:

– Я щойно написав листівку батьку в Монтану. Слухай, ти не міг би знайти поштову скриньку і туди вкинути її?

Дивне прохання; він дав мені листівку і прошмигнув у відчинені двері салуна. Я взяв листівку, пішов до скриньки і глянув на неї. «Дорогий тату, я буду дома в середу. У мене все добре, і сподіваюсь, у тебе так само. Річард». У мене склалось про нього інше враження; він був таким ніжним і ввічливим зі своїм батьком. Я зайшов у бар і приєднався до нього. Він підчепив двох дівчат, гарненьку молоду блондинку і товсту брюнетку. Вони були дурні та нудні, але ми все одно хотіли з ними щось витворити. Ми повели їх у якийсь паскудний нічний клуб, який закривався, і я витратив все, крім двох доларів, на скоч для них і пиво для нас. Я напивався і мені було на все плювати; все було добре. Все моє єство і помисли були спрямовані на маленьку блондинку. Я хотів проникнути в неї всіма своїми силами. Я обняв її і хотів це їй сказати. Нічний клуб закрився, і ми тинялись розбитими брудними вулицями. Я подивився на небо; чисті, прекрасні зорі все ще яскраво палали. Дівчата хотіли піти на автобусну зупинку, і ми пішли туди разом, але виявилось, що вони збирались зустрітися з якимось моряком, котрий там на них чекав, двоюрідний брат товстухи, і він був із друзями. Я спитав у білявки:

– У чому річ? – Вона відповіла, що хоче додому, в Колорадо, на південь через кордон від Шаєна.

– Я повезу тебе в автобусі, – сказав я.

– Ні, автобус зупиняється на шосе, а потім мені доведеться самій іти через прерію. Я цілий день на неї дивлюся і не планую сьогодні через неї йти.

– Ну, послухай, ми гарненько пройдемось через польові квіточки.

– Там нема ніяких квіточок, – сказала вона. – Я хочу поїхати у Нью-Йорк. Мені все це остогидло. Крім Шаєна нікуди піти, а в Шаєні нічого робити.

– У Нью-Йорку теж нічого робити.

– Чорта з два – нічого робити, – скривила вона губки.

Автобусна станція була забита до дверей. Найрізноманітніші люди чекали на автобуси або просто вештались; було багато індіанців, які за всім спостерігали своїми кам'яними очима. Білявка відірвалась від нашої розмови і приєдналась до моряка та його друзів. Слім дрімав на лавці. Я сів біля нього. Підлога на автобусних станціях однакова по всій країні – завжди вкрита бичками і плювотиною, і все це створювало доволі сумне враження, властиве виключно автобусним станціям. На мить усе стало таким самим, як у Ньюарку, за винятком величних просторів, які мені дуже подобались. Я оплакував те, що мені довелося порушити чистоту своєї подорожі, не заощадивши ні дайма, я тягнув час і не рухався далі, займався якимись дурницями з цією насупленою білявкою і тринькаючи на неї всі свої гроші. Мене від цього нудило. Я так давно не спав, що був занадто втомлений, щоб гніватись і скаржитись, тому вирішив поспати; я скрутився на лавці, підмостивши свою парусинову сумку замість подушки, і спав до восьмої ранку серед сонних звуків станції та сотень людей, які проходили повз.

Я прокинувся зі страшним головним болем. Слім зник, напевно, подався до Монтани. Я вийшов на вулицю. І там, далеко в блакитному повітрі, я вперше побачив величні засніжені вершини Скелястих гір. Я глибоко вдихнув повітря. Я хотів зараз же бути у Денвері. Спочатку я скромно поснідав тостами, кавою і одним яйцем, а потім вирушив із міста в бік шосе. Фестиваль Дикого заходу тривав; там було родео, а крики та веселощі от-от мали початися заново. Я все залишив позаду. Я хотів побачити свою компанію у Денвері. Я перейшов залізничні колії і дійшов якихось халуп на роздоріжжі двох автострад, що вели на Денвер. Я вибрав ту, яка ближча до гір, аби ними милуватись. Мене одразу підібрав юнак з Конектікута, який їхав країною у своїй тарантайці та малював; він був сином редактора на сході. Він говорив і говорив; мене нудило він випитого і висоти. В якийсь момент я мало не висунув голову у вікно. Проте, коли він мене висадив у Лонгмонті, Колорадо, я знову відчував себе добре, навіть, почав йому розповідати про свою подорож. Він побажав мені удачі.

У Лонгмонті було чудово. Під величезним старим деревом біля заправки стояло ліжко із зеленої трави. Я запитав у робітника чи можу там поспати, він дозволив; я постелив на землю шерстяну сорочку, впав на неї обличчям, виставив лікоть, і під жарким сонцем, одним оком глянув на Скелясті гори. Я спав дві чудесні години, і єдиним дискомфортом були колорадські мурахи. І ось я у Колорадо! Я був щасливим. Чорт! Чорт! Чорт! Я вже майже там! Після освіжаючого сну, сповненого павутинням думок про моє минуле життя на Сході, я встав, умився в туалеті заправки і пішов далі, свіженький та розслаблений; потім купив собі густий молочний коктейль у придорожному кафе, щоб хоч якось охолодити свій гарячий і стомлений живіт.Зовсім випадково коктейль зробила дуже гарненька колорадська дівчина; вона весь час усміхалась; я був вдячний, і це цілком компенсувало минулу ніч. Я сказав собі: Ого! Яким же буде Денвер! Я вийшов на дорогу й поїхав далі в новенькій машині денверського бізнесмена приблизно тридцяти п'яти років. Він їхав сімдесят. Мене аж трясло; я рахував хвилини й віднімав милі. Попереду, за пологими полями пшениці, осяяними золотом далеких снігів Естес, я нарешті побачу старий Денвер. Я уявив себе вночі у денверському барі, зі всією компанією, і для них я виглядатиму дивним та обшарпаним, немов той пророк, що блукав через усю землю, щоб донести темне Слово, і єдине слово у мене на вустах було «Ого!» У нас із бізнесменом була довга, приємна розмова про наші відповідні плани на життя, і не встиг я оком змигнути, як ми вже їхали повз фруктові базари на околицях Денвера; навколо здіймалися димові труби, дим, залізничні депо, будинки з червоної цегли і віддалені сіро-камянні будівлі центру, ось я і в Денвері. Він висадив мене на Ларімер-стріт. Я поплівся далі, щасливий, з найбожевільнішою посмішкою на світі, злившись зі старими лайдаками і виснаженими ковбоями Ларімер-стріт.

Розділ шостий

У ТІ дні я не знав Діна так добре, як знаю тепер, і спершу хотів знайти Чеда Кінга; цим я й зайнявся. Я подзвонив йому додому, поговорив з його матір'ю, і вона сказала:

– Селе, що це ти робиш у Денвері?

Чед – худий білявий хлопець з дивним обличчям чаклуна, котре пасувало до його захоплення антропологією та доісторичними індіанцями. Його ніс м'яко й навіть ніжно горбатився під золотим згустком волосся; у нього був шарм і краса західого шибайголови, котрий витанцьовує у придорожніх шинках і трохи грає у футбол. Коли він говорить, з'являється дивний акцент:

– Що мені справді подобається, Селе, у степових індіанцях, то це те, як вони завжди до біса сором'язливі щодо кількості здобутих скальпів. У «Житті на Далекому Заході» Ракстона є індіанець, який аж почервонів від сорому через свої скальпи, і втік, як божевільний, у поле, де потай радіє своїм перемогам. Ось це мене до біса зачепило!

Того сонного денверського дня мати Чеда сказала, що він плете індіанські кошики в місцевому музеї. Я туди зателефонував; він забрав мене старим «Фордом»-купе, на якому їздив у гори на розкопки індіанських знахідок. Він зайшов на автобусну станцію одягнений у джинси, з широчезною усмішкою. Я сидів на підлозі на свої сумці, розмовляючи із тим самим моряком із шаєнської автобусної станції, розпитуючи його про білявку. Йому було так нудно, що він навіть не відповідав. Ми з Чедом сіли в його маленьке купе і спершу подалися в мерію, де він мав забрати якісь карти. Потім мав відвідати старого вчителя, потім ще щось, а я лише хотів пити пиво. І десь задньою думкою я цікавився, де Дін і чим він зараз займається? Чед, не зрозуміло чому, вирішив більше не товаришувати з Діном і навіть, не знав, де той живе.

– А Карло Маркс у місті?

– Так.

Але Чед і з ним більше не розмовляв. Це був початок відходу Чеда Кінга від усієї нашої компанії. Я хотів після обіду подрімати в нього дома. Мені розповіли, що Тім Грей знайшов мені квартиру на Колфакс-авеню, а Роланд Мейджор уже там жив і чекав на мене. Я відчув у повітрі якусь змову, і ця змова поділила компанію на дві групи -Чед Кінг, Тім Грей і Роланд Мейджор разом із Раулінсами змовились ігнорувати Діна Моріарті та Карло Маркса. Я був прямісінько посеред цієї цікавої війни.

Це була війна із соціальним підтекстом. Дін був сином пияка, і одним із найзапійніших босяків Ларімер-стріт, і, між іншим, Дін виріс на Ларімер-стріт та поблизу неї. У шість років він свідчив у суді, щоб відпустили його батька. Він клянчив гроші по ларімерських провулках і потай віддавав їх своєму батькові, котрий чекав із другом-пияком поміж розбитих пляшок. Згодом, коли Дін виріс, він почав зависати у більярдній «Гленарм»; він встановив рекорд із крадіжки машин і потрапив у виправну колонію. З одинадцяти до сімнадцяти років він пробув у таких закладах. Його фахом було викрадання машин, полювання на школярок, щоб відвозити їх у гори для забав, повертатися в місто і відсипатися у ванні якого-небудь готелю. Його батько був колись поважним і працьовитим бляхарем; він спився від вина, що гірше від віскі, і впав так низько, що на зиму їхав на товарняках у Техас, а влітку повертався в Денвер. У Діна були брати по матері, вона померла, коли він був іще дитиною, проте вони його не любили. Єдині друзі Діна – його приятелі з більярдної. Дін, із шаленою енергію сучасного американського святого, а також Карло були підземними потворами того сезону в Денвері, разом з більярдною бандою, і це особливо символізувала квартира Карло в підвалі на Гранд-стріт, де ми разом просиділи не одну ніч до самого світанку – Карло, Дін, я, Том Шарк, Ед Данкел, і Рой Джонсон. Про останніх пізніше.

У свій перший день у Денвері я спав у кімнаті Чеда Кінга поки його мама прибирала внизу, а Чед працював у бібліотеці. Це був спекотний степовий липневий день. Я б не заснув, якби не винахід батька Чеда Кінга. Батько Чеда Кінга, добрий і приємний чоловік – йому було за сімдесят – старий і немічний, худий і зчахлий; він повільно та з насолодою розказував усілякі історії; гарні історії про своє дитинство в Північній Дакоті у вісімдесяті, де для розваги він без сідла їздив верхи на поні й палицею ганяв койотів. Згодом він став сільським учителем на «оклахомській ручці», а потім бізнесменом на всі руки, як кажуть у Денвері. У нього досі був старий кабінет над гаражем; там стояв письмовий стіл з відкидним верхом, безліч запилених папірців, сліди минулого щастя і грошових афер. Він винайшов особливий кондиціонер. Він вставив звичайний вентилятор у віконну раму і якось пропускав холодну воду через змійовик перед дзизчачими крильцями. Результат був ідеальний лише за чотири фути він вентилятора, а потім, як виявилось, в спекотні дні вода перетворювалась на пару, і перший поверх будинку ставав таким же гарячим, як завжди. Але я спав на ліжку Чеда просто під вентилятором, на мене витріщався величезний бюст Гете, і я зручно заснув, але тільки щоб за двадцять хвилин прокинутись, замерзаючи від холоду. Я накинув на себе покривало і все одно мерз. Нарешті стало так холодно, що я не міг спати і спустився вниз. Старий спитав мене, як працює його винахід. Я сказав, що він працює до біса добре, і до певної міри не злукавив. Мені він подобався. Він був переповнений спогадами:

– Якось я зробив засіб для видалення плям, і його икрали великі фірми на сході. Я вже не один рік намагаюся щось за нього дістати. Якщо б я тільки мав достатньо грошей, щоб найняти достойного юриста…

Але вже було запізно, щоб наймати достойного юриста; старий відчужено й самотньо сидів удома. Ввечері мати Чеда приготувала чудову вечерю, біфштекс із оленини; дядько Чеда пристрелив дичину в горах. Але де був Дін?

Розділ сьомий

НАСТУПНІ десять днів були божевільні та, як писав У. К. Філдс, «сповнені загостреної небезпеки». Я вселився з Роландом Мейджором у шикарну квартиру, яка належала батькам Тіма Грея. У кожного з нас була спальня, також там була невеличка кухня з харчами в морозильній камері та величезна вітальня, де Мейджор сидів у шовковому халаті і творив короткі оповідання в дусі Ґемінг-вея, – холеричний, червонолиций та гладкий, ненависник усього навколо, він міг умить розтанути в найтеплішій та найчарівнішій у світі усмішці, коли серед ночі реальне життя уявлялось йому принадним. Він сидів за письмовим столом, а я скакав навколо на товстому м'якому килимі, вдягнений лише у штани. Він нещодавно написав оповідання про хлопця, який уперше приїжджає в Денвер. Його звати Філ. Його напарник по подорожі – таємничий і мовчазний тип на ім'я Сем. Філ іде зацінювати Денвер і зависає з арттусовкою. Він повертається до готелю і похоронним тоном каже:

– Семе, вони тут теж є.

А Сем сумно дивиться у вікно.

– Так, – каже Сем. – Я знаю.

Суть у тому, що Сему не треба було йти й дивитись, щоб це зрозуміти. Арттусовка була по всій Америці, висмоктуючи її соки. Ми з Мейджором були добрими товаришами; він думав, що я далекий від артбогеми. Мейджор, як сам Ґемінгвей, любив гарне вино. Він згадував свою недавню подорож до Франції.

– Ах, Селе, якби ти тільки міг посидіти зі мною високо в країні басків з прохолодною пляшечкою «Пуанон Діз-ньов», ти б зрозумів, що є щось крім товарних вагонів.

– Я знаю. Але, річ у тім, що я люблю товарні вагони і люблю читати їхні назви, «Місурі Пасифік», «Грейт Нор-дерн», «Рок Айленд Лайн». їй-Богу, Мейджоре, якби я тільки міг розказати все, що зі мною сталось, поки я сюди їхав.

Раулінси жили за декілька кварталів від нас. Це була чарівна сім'я – молоденька мама, співвласниця розваленого готелю, п'ятеро синів і двоє дочок. Найдикішим сином був Рей Раулінс, товариш дитинства Тіма Грея. Тім влетів, щоб мене забрати, і ми одразу сподобались один одному. Ми пішли пити по колфакських барах. Одна із сестер Рея була гарненькою блондинкою на ім'я Бейб – тенісистка, ссрфінгистка, справжня лялечка із Заходу. Вона була дівчиною Тіма Грея. А Мейджор, який, виявляється, був у Денвері лише проїздом, жив розкішним життям і зустрічався з сестрою Тіма Грея, Беті. Лише в мене не було дівчини. Я питав усіх:

– Де Дін?

Вони криво посміхались.

І ось, нарешті, це сталося. Задзвонив телефон, це був Карло Маркс. Він дав мені адресу своєї квартири в підвалі. Я спитав:

– Що ти робиш у Денвері? Тобто що саме ти робиш? Що відбувається?

– О, ти тільки-но зачекай, поки я тобі все розповім.

Я помчав до нього на зустріч. Він вечорами працював у магазині «Мейз». Божевільний Рей Раулінс подзвонив йому на роботу з бару і змусив прибиральників ганятися за Карло зі звісткою, що хтось помер. Карло одразу вирішив, що помер саме я. Раулінс сказав по телефону:

– Сел у Денвері, – і дав йому мою адресу й номер телефону.

– А де ж Дін?

– Дін у Денвері. Дай я тобі все розповім. – І він мені розповів, що Дін кохався з двома дівчатами одразу – одна, Мерілу, його перша дружина, яка чекала на нього в готельному номері, друга – Каміл, нова дівчина, яка теж чекала в іншому готелі. – Між ними двома він бігає до мене, до наших незакінчених справ.

– І що ж це за справи?

– Ми з Діном розпочали чудовий сезон. Ми намагаємось спілкуватися з абсолютною чесністю і абсолютною ітвершеністю про все, що в нас у голові. Довелось підсісти ни бензедрин. Ми сідаємо на ліжко, схрестивши ноги, і дивимось один на одного. Я, нарешті, навчив Діна робити все, що йому заманеться, – бути мером Денвера, одружишся з мільйонеркою, або стати найкращим поетом з часів Рембо. Але він завжди поспішає дивитися на перегони карликів. Я мушу йти з ним. Він скаче і збуджено кричить.

Знаєш, Селе, Дін справді зациклений на таких речах. -Маркс у душі сказав «хммм» і замислився.

– І який же розпорядок? – спитав я. У Дійовому житті завжди був розпорядок.

– Розпорядок такий – я прийшов з роботи десь півгодини тому. У цей час Дін у готелі розважає Мерілу, а в мене є можливість перевдягнутись і зібратись. Потім він спішить до Каміл, і звісно жодна з них не знає, що відбувається, трахає її разок, і це дає мені час прийти о пів на другу. Потім він іде зі мною, хоч повинен благати дозволу в Каміл, яка вже почала мене ненавидіти, і ми йдемо сюди говорити до шостої ранку. Частіше ми сидимо довше, але все стає занадто складним і йому не бракує часу. Потім о шостій він іде до Мерілу, а завтра він ганятиметься за всіма необхідними паперами для їхнього розлучення. Мерілу всіма руками за, але наполягає, щоб вони тим часом трахались. Вона каже, що любить його… Каміл теж.

Потім він розповів мені, як Дін познайомився з Каміл. Рой Джонсон, хлопець із більярдної, підчепив її в барі та повів у готель; його переймала гордість, і він запросив усю компанію подивитися на неї. Усі сиділи й розмовляли з Каміл. Дін весь час лише дивився у вікно. Потім, коли всі вийшли, Дін глянув на Каміл, вказав на зап'ястя, розчепив чотири пальці (малося на увазі, що він повернеться о четвертій) і пішов геть. О третій двері вже були зачинені для Роя Джонсона. О четвертій вони відкрилися Діну. Я хотів бігти на зустріч із цим божевільним. Також він обіцяв мене з кимось познайомити; він знав усіх дівчат у Денвері.

Ми з Карло пішли занедбаними вуличками нічного Денвера. Повітря було м'яке, зорі витончені, і кожен закапелок зваблював таємничими обіцянками, мені здавалося, ніби я був уві сні. Ми підійшли до будинку, де Дін був із Каміл. Це був старий будинок з червоної цегли, оточений дерев'яними гаражами і старими деревами, які виглядали з-за загорожі. Ми піднялися сходами, вкритими килимом. Карло постукав; а потім відскочив назад; він не хотів, щоб його побачила Каміл. Я стояв перед дверима. Дін відкрив зовсім голий. На ліжку я побачив брюнетку і одне прекрасне молочне стегно, вкрите чорним мереживом; вона глянула на мене ледь зацікавлено.

– Боже, Се-е-ел! – сказав Дін. – Так, тепер, ам-так, звичайно, ти приїхав, старий сучий ти син, ти нарешті виперся на дорогу. Так-от, дивись, ми мусимо, так, так, зараз же, ми мусимо, дуже дуже мусимо! Так, Каміл… – Він повернувся до неї: – Сел ось тут от, це мій старий друг з Нью-Йорка, це його перша ніч у Денвері, отже я абсолютно зобов'язаний вигуляти його і знайти йому дівчину.

– Але коли ти повернешся?

– Зараз – (він подивився на свій годинник) – рівно перша чотирнадцять. Я повернусь рівно о третій чотирнадцять, побуду з тобою одну солодку годинку, люба, а потім, мк ти знаєш, як я тобі вже казав, і ми з тобою домовились, n маю піти до юриста через ті папери – посеред ночі, може це й дивно, але я все детально пояснив. – (Це було прикриття для його зустрічі з Карло, котрий досі ховався.) -Тому, зараз же, в цю хвилину, я повинен вдягнутися, одягнути штани, повернутися до життя, тобто до реального життя, до вулиць і так далі, так, як ми домовлялись, і вже перша п'ятнадцять, а час біжить, біжить…

– Ну добре, Діне, але, будь-ласка, повернись о третій.

– Як я вже сказав, люба, і запам'ятай, що не о третій, а о третій чотирнадцять. Ми поринули в найглибші та най-іірскрасніші глибини наших душ, моя мила?

Він підійшов до неї й декілька разів поцілував її. На стіні висіла величезна картина оголеного Діна, з серйозним причандаллям і всім іншим – робота Каміл. Я був иражений. Це було якесь божевілля.

Ми погнали назустріч ночі. Карло приєднався до нас у провулку. І ми пішли маленькою кривою вуличкою, най-вужчою, найдавнішою, яку я коли-небудь бачив; вона йшла глибоко у серце мексиканського кварталу Денвера. Ми голосно розмовляли у сонній тиші.

– Селе, – сказав Дін. – У мене для тебе є дівчина прямо зараз – якщо вона звільнилася з роботи. – Він глянув на годинник. – Офіціантка, Ріта Бетанкур, гарненька лялечка, трошки зациклена на деяких сексуальних складнощах, які я намагався виправити, і я думаю ти теж зможеш, чортів ти син. І підемо ми туди одразу – принесемо їм пива, ні, у них є, от чорт! – він сказав потираючи руку. – Я просто повинен щось сьогодні витворити з її сестрою Мері.

– Що? – сказав Карло. – Я думав, ми будемо розмовляти.

– Так, так, потім.

– Ох, ці денверські селюки! – крикнув Карло в небо.

– Чи він не найкращий і не найдобріший хлопець на світі? – сказав Дін, тикаючи мені кулаком під ребра. – Ти тільки-но на нього поглянь. Просто поглянь на нього!

А Карло почав свій мавпячий танець на вулицях життя; котрий я вже декілька разів бачив, як він це робив у Нью-Йорку.

Я зміг лише запитати:

– Ну, а що ж у біса робити в Денвері?

– Завтра, Селе, я знаю, де знайти тобі роботу, – сказав Дін, повертаючись до ділового тону. – Так що я тобі подзвоню, як тільки хоч на годину звільнюсь від Мерілу, і завалюсь до тебе на квартиру, привітаюсь із Мейджором і повезу тебе тролейбусом (чорт, я без машини) на базари Камарго, де ти зможеш одразу почати працювати й дістати зарплатню в п'ятницю. Ми всі тут без копійки. Я вже тижнями не маю часу працювати. У п'ятницю, абсолютно безперечно, всі троє – стара трійка – Карло, Дін, і Сел, повинні піти на перегони карликів, і для цього я знаю типа в центрі, котрий нас підкине… – І так без кінця всю ніч.

Ми дійшли до того дому, де жили сестри-офіціантки. Та, що для мене, досі була на роботі; сестра, яку хотів Дін, була дома. Ми сіли на диван. За планом я мав потелефонувати Рею Раулінсу. Я потелефонував. Він одразу приїхав. Зайшовши у двері, він зняв із себе сорочку і майку та почав обнімати зовсім незнайому йому Мері Бетанкур. Підлогою покотились пляшки. Настала третя ранку. Дін побіг на своє годинне побачення з Каміл. Він повернувся вчасно. З'явилась інша сестра. Нам потрібна була машина, і ми занадто шуміли. Рей Раулінс покликав приятеля з машиною. Той приїхав. Ми всі запхались у салон; Карло намагався провести заплановану бесіду з Діном на задньому сидінні, але все навколо було занадто хаотичне.

– Давайте всі поїдемо до мене додому! – закричав я. Так ми і зробили; як тільки машина зупинилась, я вискочив на вулицю і став на голову на газоні. Всі мої ключі повивалювались; я їх так ніколи і не знайшов. З криком ми забігли в будинок. Роланд Мейджор стояв біля дверей і обороняв вхід у своєму шовковому халаті.

– Я не дозволю подібних збіговиськ у квартирі Тіма Грея!

– Що? – Ми всі закричали. Був цілковитий хаос. Рау-лінс валявся на газоні з одною із офіціанток. Мейджор нас не пускав. Ми клялись потелефонувати Тіму Грею і дістати дозвіл на вечірку і також запросити його. Замість цього ми знов погнали по генделиках у центрі Денвера. Несподівано я опинився посеред вулиці на самоті та без грошей. Мій останній долар теж зник.

Я йшов п'ять миль по Колфаксу до свого зручного ліжка. Мейджору довелося мене впустити. Мені було цікаво, чи Дін з Карло провели свої душевні бесіди. Нічого, дізнаюся пізніше. Ночі в Денвері холодні, я спав, як мерт-ний.

Розділ восьмий

ПОТІМ усі взялися планувати грандіозний похід у гори. Все почалось зранку, разом із дзвінком, який усе ускладнив, – мій давній дорожній товариш Еді вирішив мені просто так подзвонити; він запам'ятав деякі імена, які я згадував. Тепер я мав шанс забрати в нього сорочку. Еді жив зі своєю дівчиною недалеко від Колфакса. Він питав чи я знаю, де знайти роботу, а я сказав, щоб він зайшов, вирішивши, що Дін знатиме. З'явився Дій, поспішаючи, поки ми з Мейджором нашвидкуруч снідали. Дін навіть не хотів сісти:

– Мені треба зробити сотню речей, і, якщо чесно, я майже не маю часу, щоб везти тебе в Камарго, але погнали, чувак.

– Зачекай на мого приятеля Еді.

Мейджор сміявся з нашої суєти. Він приїхав у Денвер розслаблено писати. Він ставився до Діна підкреслено шанобливо. Дін не звертав на це уваги. Мейджор говорив з Діном приблизно так:

– Моріарті, що це я таке чую, ніби ти спиш одразу з трьома дівчатами? – Дін почовгав по килиму й відповів:

– О, так, так, так воно буває, – і дивився на свій годинник, поки Мейджор шморгав носом. Я відчував себе недоумком, поспішаючи кудись із Діном; Мейджор наполягав, що той недоумок і придурок. Звичайно, він таким не був, і я якимось чином хотів це всім довести.

Ми зустрілися з Еді. Дін і на нього не звертав уваги, і ми поїхали тролейбусом спєкотного денверського дня в пошуках роботи. Я ненавидів саму лише думку про роботу. Еді, як завжди, говорив не затинаючись. На базарі ми знайшли чоловіка, який вирішив узяти нас обох на роботу; робота починалась о четвертій ранку і тривала до шостої вечора. Чоловік сказав:

– Я люблю працьовитих хлопців.

– Тоді я саме для вас, – сказав Еді, а от я стосовно себе не був упевнений.

– Просто не спатиму, – вирішив я. Навколо було безліч цікавих речей.

Наступного ранку Еді з'явився на роботу; я – ні. У мене було ліжко, і Мейджор купував харч у морозильну камеру, а я за це готував і мив посуд. Тим часом я захопився геть усім. Одного вечора в Раулінсів була велика вечірка. Раулінова мати поїхала в якусь подорож. Рей Раулінс обдзвонив усіх, кого знав, і запросив приходити з віскі; потім він пройшовся по дівчатах у своїй телефонній книжці. Він примусив мене розмовляти з ними більшість часу. З'явилась ціла купа дівчат. Я подзвонив Карло, щоб дізнатися, чим займається Дін. Той збирався прийти до Карло о третій ранку. Я приєднався до них після вечірки.

Підвальна квартира Карло знаходилась біля церкви на Гранд-стріт у старому будинку під червоною черепицею. Треба було зайти в завулок, спуститись сходами, відкрити старі вологі двері, та йти через якийсь льох, поки не опинишся біля його дощатих дверей. Кімната була, як у російського святого: ліжко, запалена свічка, кам'яні стіни, які аж тхнули вологою, і якась дивна ікона, яку Карло зробив сам. Він прочитав мені свої вірші. Один називався «Ден-верські селюки». Карло прокинувся вранці й почув «вульгарних голубів», що гуділи на вулиці біля його келії; він побачив, як «сумні соловейки» хитають голівками на гілках, і вони нагадали йому матір. Сіра ковдра накрила місто. Гори, фантастичні Скелясті гори, які видно на захід з будь-якої точки міста, були зроблені з «пап'є-маше». Увесь всесвіт був божевільний, кривоокий і надзвичайно дивний. Карло описував Діна, як «дитя веселки», котре терпить муки свого агонізуючого пріапа. Він називав його «Едіповим Еді», який був змушений «віддирати жуйки від віконного скла». Він сидів у своєму підвалі над велетенським журналом, де записував усе, що сталося того дня, – все, що робив і казав Дін.

Дін прийшов вчасно.

– Все точно, – оголосив він. – Я розійдусь із Мерілу, одружуся з Каміл і поїду жити з нею у Сан-Франциско. Але лише після того, як ми з тобою, любий Карло, поїдемо в Техас, знайдемо Старого Бика Лі, того старого біса, якого я так ніколи й не зустрічав і про якого ви мені стільки розказували, і лише тоді я поїду у Сан-Фран.

Потім вони приступили до діла. Вони сиділи на ліжку, схрестивши ноги і дивилися один одному у вічі. Я спостерігав, примостившись на сусідньому кріслі. Вони почали з якоїсь абстрактної думки, обговорили її; нагадали один одному якусь іншу абстрактну думку, забуту в потоці речей; Дін вибачився й пообіцяв повернутися до неї і з нею розібратись, наводячи різні приклади. Карло сказав:

– І коли ми переходили Вейзі, я хотів тобі сказати те, що думаю про твоє схиблення на карликах, але саме тоді, пам'ятаєш, ти показав на того старого босяка в подертих штанях і сказав, що він схожий на твого батька.

– Так, так, звичайно, я пам'ятаю; і річ не тільки в цьому, але все це дало поштовх моєму власному потоку думок, щось справді дике, я хотів тобі розповісти, але забув, а зараз ти мені нагадав… – І тут народились дві нові ідеї. Вони їх перемололи. Потім Карло спитав Діна, чи той був чесний і особливо чи він був чесний із ним у глибині Душі.

– Чому ти знову про це питаєш?

– Я хочу знати іще одну річ…

– Але, любий Селе, ти собі слухаєш, он там сидиш, давай спитаємо у Села. Що він нам скаже?

І я сказав:

– Ця остання річ, Карло, це те, що неможливо збагнути. Ніхто не може добратися до тої останньої штуки. Ми живемо і сподіваємося, що піймаємо її раз і назавжди.

– Ні, ні, ні, ти мелеш дурниці і якусь вулфіанську романтичну помпезність! – сказав Карло.

Дін додав:

– Я зовсім не це мав на увазі, але ми дамо Селу право на власну думку, і між іншим, чи не здається тобі, Карло, що є певна гідність у тому, як він там собі сидить і оцінює нас, божевільний сучий син, приїхав аж сюди через усю країну – старий Сел не скаже, старий Сел не скаже.

– Не те, що я не скажу, – я запротестував. – Я просто зовсім не розумію, на що ви натякаєте. Я знаю, що це занадто для будь-кого.

– Все, що ти кажеш, – негатив.

– Так що ж ви тоді намагаєтесь зробити?

– Скажи йому.

– Ні, ти скажи йому.

– Нічого казати, – мовив я і засміявся. На мені був капелюх Карло. Я натягнув його на очі. – Я хочу спати, – додав я.

– Бідний Сел завжди хоче спати. Вони почали знов:

– Коли ти позичив той п'ятачок, щоб заплатити за курячі стейки…

– Ні, чоловіче, за чилі! Пам'ятаєш, «Техаська Зірка»?

– Я переплутав це з вівторком. Коли ти позичив той п'ятачок, ти сказав, слухай сюди, ти сказав: «Карло, це я тебе останній раз обдурюю», наче справді ти мав на увазі, що я погодився на те, щоб ти мене більше не дурив.

– Ні, ні, ні, я не це мав на увазі – будь-ласка зверни увагу, любий друже, на ту ніч, коли Мерілу плакала в кімнаті, коли я звернувся до тебе з надзвичайною щирістю, у яку ми удвох не вірили, але знали її мету, тобто, цією моєю грою я показав, – але почекай, річ не в цьому.

– Звичайно, не в цьому! Бо ти забуваєш, – але я перестану тебе звинувачувати. Так, ось, що я казав… – Так попи розмовляли всю ніч. На світанку я прокинувся. Вони довершували останні ранішні справи. – Коли я тобі сказав, що через Мерілу повинен лягти спати, тобто мені треба побачитися з нею сьогодні вранці о десятій, я не використовував свій безапеляційний тон, зважаючи на твій нещодавній коментар про непотрібність сну, але це тільки, тільки тому, май на увазі, що я абсолютно, безумовно, просто І без усяких але, повинен зараз спати, тобто, чувак, у мене заплющуються очі, вони аж почервоніли, вони болять, вони втомлені та змордовані…

– Ах, дитино, – сказав Карло.

– Нам просто треба лягти спати. Давай зупинимо цю машину.

– Ми не можемо зупинити машину! – кричав, немов божевільний, Карло. Заспівали перші пташки.

– Зараз, як я підійму руку, – сказав Дін, – ми перестанемо говорити, ми просто зрозуміємо, без усяких проблем, що ми перестаємо говорити і йдемо спати.

– Ти так не зупиниш машину.

– Зупиніть машину, – сказав я. Вони зиркнули в мій бік.

– Він весь цей час не спав і слухав. Про що ти думав, Селе? – Я сказав їм, що важав їх неймовірними маніяками і що я прослухав їх усю ніч, неначе спостерігач за механізмом годинника заввишки до верхівки перевалу Берто, зробленого з найкрихітніших деталей найделікатнішого годинника на світі. Вони посміхнулись. Я показав на них пальцем і сказав:

– Якщо ви далі отаке витворятимете, то з'їдете з глузду, але поки це все відбувається – тримайте мене в курсі.

Я вийшов і проїхався до дому тролейбусом, а гори з пап'є-маше Карл0 Маркса червоніли зі сходом величного сонця над східними степами.

Розділ дев'ятий

УВЕЧЕРІ мене потягли в гори, і я не бачив Діна та Карло п'ять днів. Бейб Раулінс позичила на вихідні машину свого колеги. Ми захопили із собою костюми, розвісили їх на вікна і попрямували до Сентрал-сіті: Рей Раулінс за кермом, Тім Грей всівся позаду, а Бейб сиділа спереду. Я вперше побачив Скелясті гори із середини. Сентрал-сіті – старе шахтарське містечко, колись воно вважалося Найдорожчою Квадратною Милею Світу, де старі орли, мандруючи горами, знайшли родовища срібла. Вони за ніч розбагатіли і вибудували собі прекрасний оперний театр поміж своїх халабуд на пологих пагорбах. Туди приїжджала Ліліан Расел, так само як і інші оперні зірки з Європи. Потім Сентрал-сіті стало містом-привидом, аж поки енергій ний Департамент торгівлі не вирішив його відновити. Вони вичистили оперний театр, і кожного літа там гастролювали зірки з Метрополітен-опера. Це була велика відпустка для всіх. Туристи з'їжджалися з усіх усюд, навіть з Голівуда. Ми виїхали на гору й побачили вузенькі вулички, переповнені розфуфиреними туристами. Я згадав мейджорівського Сема – Мейджор мав рацію. Мейджор був там власною персоною; мін для всіх натягував свою велику світську усмішку та щиро охав і ахав від усього.

– Селе, – кричав він, хапаючи мене за руку, – ти тільки-но подивись на це старе містечко. Ти тільки подумай, яким воно було бодай сто, та де в біса, навіть, вісімдесят, шістдесят років тому; у них була опера!

– Ага, – сказав я, розігруючи одного з його персонажі», – але вони тут.

– Вони – сволота, – він сварився і далі втішався всім, попід руку з Беті Грей.

Бейб Раулінс виявилась кмітливою блондинкою. Вона знала про якийсь щахтарський будиночок на околиці міста, де ми, хлопці, могли б заночувати на вихідні; нам треба було лише його почистити. Там також можна було влаштовувати величезні гулянки. Це була стара розвалюха, вкрита сантиметром бруду; там була веранда і колодязь на задньому дворі. Тім Грей і Рей Раулінс одразу засукали рукава, почали прибирати, і ця величезна робота зайняла в них увесь день і частину ночі. Але вони мали відро пива, і все було чудово.

Щодо мене, то після обіду я супроводжував Бейб до оперного театру. Я одягнув костюм Тіма. Лише декілька днів тому я приїхав у Денвер, немов босяк; зараз я був увесь при параді у вишуканому костюмі, з розкішною білявкою, вклоняючись знатним панам і бесідуючи у фойє під канделябрами. Що сказав би Місісіпі Джин, коли б мене побачив?

Ставили «Фіделіо».

– Як прикро! – плакав баритон, піднімаючись із підземелля під гнітом каменя. Я плакав разом з ним. Я теж так бачу життя. Я був настільки захоплений оперою, що на мить забув про перипетії свого божевільного життя і загубив себе у скорботних звуках Бетховена та розкішних рем-брандтівських підтекстах історії.

– Ну, що, Селе, як тобі сподобалась постановка цього року? – запитав Денвер Д. Дол на вулиці. Він контактував із оперною асоціацією.

– Який смуток, який смуток, – сказав я. – Вона абсолютно прекрасна.

– Вам зараз же необхідно познайомитися з членами трупи, – продовжував він своїм офіційним тоном, але, на щастя, забув про це поміж метушні та зник.

Ми з Бейб повернулись до шахтарської розвалюхи. Я зняв костюм і приєднався до прибирання. Це була неосяжна робота. Роланд сидів посеред вітальні, яку вже почистили, і відмовлявся допомагати. На маленькому столику навпроти нього стояла пляшка пива і чашка. Поки ми бігали з відрами води й мітлами, він поринув у спогади:

– Ах, коли б ти тільки міг якось випити зі мною Чин-зано і послухати музикатів Бандола, тоді ти б по справжньому жив! Потім Нормандія влітку: сабо, вишуканий старий Кальвадос. Давай, Семе, – сказав він своєму невидимому другу. – Витягни вино з води, подивимось, чи воно достатньо охололо, поки ми прибирали. – Це було прямо з роману Гемінгвея.

Ми покликали дівчат, які проходили вулицею:

– Ходіть-но, поможіть нам прибирати. Всіх запрошуємо на нашу вечірку.

Вони до нас приєднались. На нас працювала величезна банда. В кінці прийшли співаки з оперного хору, майже всі діти, і теж підключились до роботи. Сонце сіло.

Після робочого дня Тім, Раулінс та я вирішили привести себе в порядок для великої ночі. Ми пішли через усе місто туди, де жили оперні співаки. Посеред ночі було чути початок вечірнього сеансу.

– Саме так, – сказав Раулінс. – Захопіть якісь бритви, рушники і приведем себе до людського вигляду.

' Ми взяли ще й гребінці, одеколон, лосьйон для гоління І подались у ванну. Ми купалися і співали.

– Чи це не прекрасно? – не переставав повторювати Тім Грей. – Використовувати ванну оперних зірок – їхні рушники і лосьон для гоління, і електробритви.

' Це була прекрасна ніч. Сентрал-сіті розташоване на висоті двох миль; спочатку ти п'янієш від висоти, потім втомлюєшся, і душа твоя палає. Ми підійшли до ліхтарів біля оперного театру, пройшли повз вузьку закручену вуличку; потім різко повернули праворуч і почали тинятися по старих салунах. Більшість туристів були в опері. Ми почали з декількох кухлів пива. Там грало піаніно. За задніми дверима було видно гори, осяяні місячним світлом. Я крикнув – яхууу. Ніч тривала.

Ми поспішали до нашої шахтарської халабуди. Всі готувалися до вечірки. Дівчата – Бейб і Бетті – приготували квасолю й сосиски, а потім ми танцювали і вирішили почати з пива. Після опери, величезні натовпи молодих дівчат почали заходити до нашої хати. Раулінс, Тім і я облизували губи. Ми їх хапали й танцювали з ними. Музики не було, лише танці. Будинок наповнювався. Люди почали приносити пляшки. Ми погнали по барах і повернулися назад. Ніч ставала все більше божевільною. Я хотів, щоб Дін та Карло також були тут, але одразу зрозумів, що вони почувалися б не в своїй тарілці. Вони були, як той моторошний чоловік з підземелля, і до них презирливо ставилася Америка, хіпарі, нове покоління бітників, до якого я повільно приєднувався.

З'явилися хлопці з хору. Вони почали співати «Солодка Аделін». Вони також співали фрази: «Подай мені пива» і «Що ти очі витріщив?» і завивали чудесним баритоном «Фі-де-ліо!» «Ох, я, що за сум!» – я співав. Дівчата були прекрасні. Вони виходили на задній двір і цілувались з нами. У сусідніх кімнатах були ліжка, брудні та покриті пилюкою, на одному з них сиділа дівчина; і я з нею розмовляв, аж поки в кімнату не увірвалась орда молодиків з обслуги опери – вони хапали дівчат і цілували їх без будь-яких церемоній. Ці хлопці – п'яні, розхристані, збуджені – зруйнували нашу вечірку. За п'ять хвилин кожна вільна дівчина зникла, і все навколо поглинула величезна хлопчача тусовка з биттям пляшок з-під пива та криками.

Рей, Тім, і я вирішили пройтись барами. Мейджор зник, Бейб і Бетті теж не було. Ми пішли назустріч ночі. Всі бари були забиті оперним натовпом. Мейджор височів над головами і кричав. Наполегливий Денвер Д. Дол, в окулярах, всім потискав руку й казав:

– Добрий день, як ви? – І коли вже настала північ, він так само казав: – Добрий день, як ви?

На якомусь етапі я бачив, як він кудись пішов із якимось поважним гостем. Потім він повернувся з пані середніх літ; ще за хвилину він підходив до групи молодих білетерів на вулиці. Ще за хвильку він потискав мені руку, не впізнаючи мене, і казав:

– З новим роком, хлопче. – Він був не п'яний від алкоголю, а від того, що любив, – від натовпу радісних людей. Його всі знали. – 3 Новим Роком, – кричав він і інколи вигукував: – 3 Різдвом. – Він це повторював весь час. На Різдво він вітав з Геловіном.

У барі сидів тенор, котрого всі поважали; Денвер Дол наполягав на нашому знайомстві, та я намагався цього уникнути; тенора звали Д'Аннунціо чи щось таке. З ним була його дружина. Вони кисло сиділи за столом. Біля стійки також був якийсь аргентинський турист. Раулінс його посунув, щоб звільнити місце; той повернувся і гаркнув. Раулінс подав мені келих і збив чоловіка одним ударом на металеве перило. Той на мить втратив свідомість. Здійнявся крик; ми з Тімом вивели Раулінса на двір. Був такий хаос, що шериф навіть не міг пробратися крізь натовп до жертви. Ніхто не міг вказати на Раулінса. Ми пішли в інші бари. Мейджор тинявся темною вулицею:

– Що в біса таке? Якась бійка? Просто кличте мене. Сміх покотився з усіх боків. Цікаво, про що думає Дух

Гори; я подивився вгору й побачив у місячному сяйві сосни, привиди старих шахтарів і думав далі. Крім нашої ущелини, на східній похмурій стіні Великого Перевалу цієї ночі стояла тиша і шепіт вітрів; по інший бік Перевалу був величний Західний спуск, і безкрає плато, яке сягало Стімбоут-спрінгс, а потім провалювалось, і вело до західної колорадської пустелі та пустелі Юти; все було в пітьмі, поки ми дуріли і кричали в нашому гірському сховищі -божевільні п'яні американці посеред могутньої землі. Ми стояли на даху Америки і могли лише кричати; я припускав, що крізь ніч, на схід через Рівнину десь ішов дідусь Із білим волоссям, він ніс нам Слово і мав з'явитися з хвилини на хвилину та втихомирити нас.

Раулінс наполягав повернутися до бару, де він побився. Нам з Тімом ця ідея не сподобалась, але ми пішли за ним. Він підійшов до тенора Д'Аннунціо і жбурнув у нього склянку. Ми виволокли його на вулицю. Співак-баритон Із хору приєднався до нас, і ми пішли до звичайного бару на Сентрал-сіті. Тут Рей назвав офіціантку шльондрою. Група непривітних чоловіків сиділа вздовж стійки; вони ненавиділи туристів. Один із них сказав:

– Ви, хлопці, краще вимітайтесь, поки я рахуватиму до десяти.

Ми так і зробили й поплентались до нашої розвалюхи, а там заснули.

Уранці я прокинувся і перевернувся на бік; величезна хмара пилу піднялася з матрацу. Я шарпнув вікно, але воно було забите цвяхами. Тім Грей також лежав у ліжку. Ми кашляли і чхали. Нашим сніданком було видихле пиво. Бейб повернулася зі свого готелю, і ми зібрали свої речі в дорогу.

Здавалось, наче все розвалюється. Поки ми йшли до машини, Бейб підсковзнулась і впала ниць. Бідна дівчина була перевтомлена. її брат, Тім і я допомогли їй. Ми сіли в машину; Мейджор і Беті приєднались до нас. Почалася сумна подорож у Денвер.

Раптом ми спустилися з гори, і нам відкрилось безкрає море денверських степів; спека стояла, немов у печі. Ми почали співати пісні. Мені не терпілося дістатися Сан-Франциско.

Розділ десятий

ТІЄЇ ночі я зустрів Карло, і на моє здивування він розповів мені, що був у Сентрал-сіті з Діном.

– Що ви там робили?

– А, ми гуляли по барах, Дін украв машину, і ми поїхали ганяти гірськими викрутасами дев'яносто миль на годину.

– Я тебе не бачив.

– Ми не знали, що ти там.

– Ну, чувак, я їду до Сан-Франциско.

– Дін для тебе на сьогодні забив Риту.

– Ну, добре, тоді я відкладу від'їзд. – Я був без копійки, тож послав своїй тітці телеграму й попросив п'ятдесят доларів, обіцяючи просити востаннє; після цього я поверну їй гроші, як тільки доберусь до того корабля.

Потім я пішов на зустріч із Ритою Бетанкур і повів її назад на квартиру. Після довгої розмови в темряві вітальні я затяг її до спальні. Вона була гарненькою – простою, правдивою і надзвичайно наляканою сексом. Я сказав їй, що це прекрасно. Я хотів це їй довести. Вона мені дозволила, але я був нетерпеливий і так нічого й не довів. Вона зітхнула в темряві.

– Що ти хочеш від свого життя? – запитав я; я завжди це запитував у дівчат.

– Я не знаю, – відповіла Рита. – Прибирати зі столів і якось давати собі раду. – Вона позіхнула. Я закрив їй рот рукою і сказав не позіхати. Я намагався розказати їй, як я захоплююсь життям і як ми могли б це робити разом; я вирішив покинути Денвер за два дні. Вона з підозрою відвернулась. Ми лежали на спинах, дивилися на стелю і думали, що ж Господь натворив, зробивши життя таким сумним. Ми туманно домовилися зустрітися у Фріско.

Мій час у Денвері добігав кінця, я це відчув, коли йшов додому, дорогою назад я розлігся на газоні біля старої церкви з якимись босяками, і їхні розмови змусили мене захотіти повернутися на дорогу. Час від часу кожен із них вставав і клянчив копійку. Вони говорили про те, що врожаї рухаються на північ. Було тепло та м'яко. Мені захотілося знову піти до Рити й розказати їй багато іншого, і цього разу справді з нею кохатися, і заспокоїти її страхи стосовно чоловіків. Хлопці та дівчата в Америці тепер так сумно проводять разом час; бути дорослим і крутим вимагало займатися сексом відразу, без належної попередньої розмови. Не якогось залицяння, а простої розмови про душу, адже життя – святе, і кожна хвилина безцінна. Я чув, як у гори пролетіли денверський і ріограндський поїзди. Мені захотілося йти далі до своєї зірки.

Ми з Мейджором сумно сиділи посеред глибокої ночі.

– Ти колись читав «Зелені гори Африки»? Це найкраща робота Ґемінгвея. – Ми побажали один одному удачі. І домовились зустрітись у Фріско. Я побачив Раулінса на вулиці під похмурим деревом.

– До зустрічі, Рею. Коли ми знову зустрінемось? – Я пішов шукати Карло й Діна – їх ніде не було. Тім Грей розвів руками і сказав:

– Отже, ти їдеш, Йоу. – Ми називали один одного Йоу.

– Ага, – відповів я

Наступні декілька днів я блукав Денвером. Здавалось, ніби кожен волоцюга на Ларімер-стріт був батьком Діна Моріарті; його називали Старий Дін Моріарті, Бляхар. Я пішов до готелю «Віндзор», де колись Дін жив зі своїм батьком; однієї ночі Дін прокинувся переляканий безногим чоловіком на дошці з колесами, котрий жив із ними в кімнаті; каліка прогримів через кімнату, щоб доторкнутись до хлопця. Я побачив маленьку жінку-карлика з коротенькими ногами – вона продавала газети на розі Кьортіса і П'ятнадцятої. Я пройшовся печальними завулками Кьор-тіс-стріт; навколо розгулювала молодь у джинсах і червоних сорочках; шкарлупа від горіхів, кінотеатри, тир. За яскравою вулицею була темрява, а поза нею лежав Захід. Я мав їхати.

На світанку я знайшов Карло. Я почитав його величезний записник, поспав, а мокрого сірого ранку зайшов високий шестифутовий Ед Данкел разом із Роєм Джонсоном, привабливим хлопцем, і Томом Снарком, кривоногим акулою більярду. Вони сиділи з сором'язливими усмішками і слухали, як Карло Маркс читає свої апокаліптичні, божевільні вірші. Змучений, я всівся у кріслі.

– О, ви, денверські пташки! – кричав Карло. Ми вийшли з будинку і пішли типовим денверським провулком, вкритим бруківкою, поміж повільно палаючих сміттєспа-лювачів.

– Я по цій вуличці колись ганяв свій обруч, – сказав мені Чед Кінг. Я хотів би побачити, як він це робить. А ще хотів би побачити Денвер десять років тому, коли ще всі були дітьми, і як уся їхня компанія, сонячним, весняним, зрошеним черешневим цвітом ранком у Скелястих горах ганяла обручі щасливими провулками, сповненими обіцянок. А Дін, обшарпаний і брудний, тинявся один у своїй безперервній лихоманці.

Ми з Роєм Джонсоном ішли під дощем; я пішов на ква-тиру до дівчини Еді, щоб забрати свою вовняну сорочку, сорочку з Шелтона, Небраска. Вона знайшлася, скручена і в неосяжній печалі. Рой Джонсон сказав, що зустрінеться зі мною у Фріско. Всі збирались у Фріско. Я дізнався, що мені прийшли гроші. Зійшло сонце, і Тім Грей проїхався зі мною тролейбусом до автобусної зупинки. Я купив квиток у Сан-Фран, витративши половину з п'ятдесяти, і поїхав о другій дня. Тім Грей махав мені рукою. Автобус залишив легендарні, енергійні вулиці Денвера.

– Клянусь Богом, я повернуся сюди і дізнаюсь, що ж іще може статися! – пообіцяв я. В останню хвилину Дін сказав по телефону, що вони з Карло, можливо, приєднаються до мене на Узбережжі; я подумав і зрозумів, що за весь час я не поговорив із Діном більше п'яти хвилин.

Розділ одинадцятий

Я ЗАПІЗНЮВАВСЯ на зустріч із Ремі Бонкьором на два тижні. Автобусна подоэож із Денвера до Фріско була без особливих подій, за винятком того, що моє серце калатало тим дужче, чим ближче ми під'їжджали до Фріско. Знову Шаєн, цього разу вдень, а потім гірський масив; ми переїхали Перевал після обіду, приїхали в Солт-Лейк-Сіті на світанку – це було місто водополивалок, найменш вірогідне місце народження Діна; потім уночі дорога до Невади; у Ріно приїхали, щойно стемніло; нас зустріли яскраві китайські вулички; потім угору по Сьєра-Неваді, сосни, зорі, гірські будиночки – це все підкреслювало романтичність Фріско; маленька дівчинка плакала біля своєї мами:

– Мамо, коли ми вже приїдемо додому в Тракі? – І ось:іупинка у Тракі, затишне містечко Тракі, а потім вниз по горах до рівнин Сакраменто. Раптом я усвідомив, що опинився в Каліфорнії. Пальми і тепле пальмове повітря, яке хочеться цілувати. Уздовж славетної річки Сакраменто швидкісною трасою знов в гори; вгору, вниз; і раптом широкі простори затоки (це було на світанку) з гірляндами сонних вогників Фріско попереду. Через міст Окленд-Бей, тут я спав найміцніше з часів Денвера; раптом мене жорстоко підкинуло на автобусній зупинці на Маркет і Четвертій, відзначивши той факт, що я вже був за три тисячі двісті миль від дому тітки в Патерсоні, Нью-Джерсі. Я вийшов, немов обскубаний привид, і ось переді мною Фріско – довгі непримітні вулиці з трамвайними лініями, захованими в тумані та білому сяйві. Я пройшов пару кварталів. Дивакуваті босяки (на розі Мішн і Третьої) клянчили в мене гроші на світанку. Десь лунала музика:

– О це так, я це все пізніше оціню! А зараз треба знайти Ремі Бонкьора.

Міл-сіті, де жив Ремі, був купою халуп у долині – будівлі, збудовані для працівників порту морського флоту під час війни; це було в каньйоні, до того ж досить глибокому, густо порослому деревами. Там були особливі магазини, перукарні і кравці для людей з обслуги. Це була, як кажуть, єдина громада в Америці, де білі та негри жили разом добровільно; так воно й було, такого радісного місця я ще не бачив. На дверях халабуди Ремі висіла записка.