На дорозі

Ми їхали далі. Десь позаду або попереду нас, у великій ночі, його батько лежить п'яний під кущем, у мокрих штанях, сірка у вухах, рани на носі, можливо, у волоссі кров, і місяць світить на його тіло.

Я взяв Діна за руку.

– Ох, чувак, ми справді їдемо додому. – Нью-Йорк вперше стане його постійним домом. Він аж тремтів; він не міг дочекатись. – Ти тільки подумай, Селе, коли ми приїдемо в Пенсі, ми почуємо цей шалений східний боп від усіх дискжокеїв. Гей, лети, старе судно, лети!

Феноменальна машина примушувала вітер ревти; рівнини розгортались, немов рулони паперу; машина незадово-лено відкидала позаду себе гарячу смолу – царське авто. Я відкрив очі назустріч світанку, що розгортався, наче віяло; ми летіли прямо на нього. Кам'яне зосереджене обличчя Діна, як завжди, було нахилене над панеллю приладів з власною кістлявою метою.

– Про що ти думаєш, старий?

– Аха-ха-ха-ха, та все те саме, знаєш – дівчата, дівчата, дівчата.

Я заснув і прокинувся сухого, спекотного недільного ранку в липневій Айові, а тим часом Дін усе їхав і їхав, не знижуючи швидкість; він підкорював повороти кукурудзяних полів Айови на швидкості мінімум вісімдесят, а прямі шматки, як завжди, їхав 110, якщо рух з обох боків не примушував його триматись лінії та повзти жалюгідні шістдесят. Коли випала нагода, він вилітав уперед і обганяв з десяток машин та залишав їх за собою у хмарі пилу. Якийсь божевільний на новенькому «Бьюїку» все це побачив і вирішив із нами поганятись. Коли Дін збирався обігнати машину, цей хлопець пролетів повз нас, посигналив і заблимав задніми фарами, роблячи нам виклик. Ми погналися за ним, немов велетенський птах.

– Тепер чекай, – сміявся Дін, – я подражню цього сучого сина з десяток миль. Дивись.

Він дозволив «Бьюїку» проїхати вперед, а потім урізав і дуже некультурно його наздогнав. Божевільний «Бьюїк» шаленів; він витиснув сто. Ми змогли його роздивитись. Він був схожий на чиказького хіпстера, який подорожує з жінкою достатньо дорослою, щоб бути – і, напевно, так воно й було – його матір'ю. Один Бог знає, чи вона скаржилась на його їзду, але він гнав далі. Його волосся було темне й дике, італієць зі старого Чі; він був у спортивній сорочці. Може, йому в голову стукнуло, що ми були новою бандою з Ел-Ей, яка вривається в Чикаго, може, хлопці Мікі Коєна, лімузин саме так виглядав і номер був каліфорнійський. Загалом, це були дорожні розваги. Він страшенно ризикував, щоб їхати перед нами; він обганяв машини на поворотах і ледве вивертався від вантажівок, які з'являлись на шляху. Ми так проїхали вісімдесят миль Айови, і гонитва була настільки цікавою, що я навіть не встиг перелякатись. Згодом божевільний тип здався, зупинився на заправці, напевно, за наказом старої дами, а ми задоволено пролетіли повз них. Ми погнали далі, Дін без сорочки, я з ногами на панелі, а студенти спали позаду. Зупинились поснідати в забігайліці, якою керувала білява жіночка, котра дала нам особливо великі порції картоплі, а церковні дзвони лунали з містечка поблизу. І знов ми були в дорозі.

– Діне, не їдь так швидко вдень.

– Не хвилюйся, чувак, я знаю, що роблю.

Мене почало пересмикувати. Немов Янгол Жаху, Дін обганяв ряди машин. Він ніби підштовхував їх, аби втиснутись. Він дражнив їхні бампери, крутився, пхався й вихилявся, щоб побачити поворот, потім йому піддавалась наша величезна машина, і він ішов на обгін, і завжди на волосинку від біди ми поверталися у свій ряд, поки інші машини вишиковувались у протележному напрямку; мене й далі пересмикувало. Я більше не витримував. Украй рідко зустрічається пряма ділянка шосе в напрямку Небраски в Айові, та коли ми нарешті на один із них потрапили, Дін знову їхав свої 110, а повз мене пролетіло декілька сцен, які я пам'ятав з 1947-го – довгий відтинок, де ми з Еді застрягли на дві години. Стара дорога мрійливого минулого розгорталась, немов перевернулась чаша життя і все навколо збожеволіло. Мої очі боліли від кошмарного дня.

– Ну, чорт, Діне, я йду назад, я вже більше не витримую, не можу більше дивитись.

– Хе-хе-хе! – хіхікав Дін, він обігнав машину на вузенькому мосту, крутонув у пилюці й погнав далі.

Я заскочив на заднє сидіння і скрутився в клубок, щоб заснути. Один із хлопців стрибнув уперед розважитись. Божевільні кошмари того, що ми розіб'ємося того ранку, оволоділи мною, я ліг на підлогу, заплющив очі й намагався заснути. Коли я був моряком, то думав про хвилі, які мчать під судно та пливуть у бездонні простори – тепер я відчував дорогу за двадцять дюймів під собою, як вона розгортається, летить, шипить на неймовірних швидкостях крізь кряхтіння континенту з божевільним Ахавом за кермом. Коли я заплющував очі, я бачив лише дорогу, що розкривається мені. Коли я розплющував очі, то бачив мерехтіння тіней дерев, вібруюче на підлозі машини. Неможливо було втекти. Я віддався всьому. Дін їхав далі, він і не думав про сон до самого Чикаго. Після обіду ми знов проїхали старий Де-Мойн. Тут ми, звичайно ж, застрягли в заторі і мали сповільнити рух, і я знов сів на переднє сидіння. Саме тут відбулась дивна жалюгідна аварія. Товстий кольоровий чоловік їхав зі своєю родиною в седані перед нами; на його задньому бампері висів полотняний мішок з водою, який продають туристам у пустелі. Він різко загальмував, Дін говорив з хлопцями і не помітив, тому ми в'їхали на швидкості п'ять миль за годину прямо в мішок з водою, котрий тріснув, немов водянка і розприскав воду в повітря. Жодного пошкодження крім ум'ятого бампера. Ми з Діном вийшли з ним поговорити. Усе обійшлося обміном адрес та балачками, а Дін не відривав погляду від дружини того чоловіка, від її прекрасних коричневих грудей ледве прикритих вільною бавовняною блузкою.

– Такк, Такк.

Ми дали йому адресу нашого чиказького барона й поїхали далі.

На іншому кінці Де-Мойпа копівський крузер поїхав за нами із сиреною, наказуючи зупинитись.

– А тепер що? Коп вийшов:

– Ви були в аварії на в'їзді?

– Аварія? Ми на розвилці розірвали чоловіку мішок з водою.

– Він каже, що в нього в'їхала, а потім утекла група на краденій машині. Це була одна із тих ситуацій, коли ми з Діном знали, що негр поводить себе, як підозріливий старий дурень. Це нас так здивувало, що ми засміялись. Нам довелося слідувати за патрульним до відділка, і там ми годину прочекали на газоні, поки вони телефонували в Чикаго й дізнавались у власника «Кадилака» про наше становище. Пан Барон сказав копу:

– Так, це моя машина, але я не відповідаю їй за що інше, що могли зробити ці хлопці.

– В Де-Мойні сталася невеличка аварія.

– Так, ви це мені вже сказали – я маю на увазі те, що я не ручаюсь за те, що вони наробили в минулому.

Все вирішилось, і ми погнали далі. У Ньютоні, Айова, я в 1947-му пройшовся під місяцем. Після обіду ми знову проїхали старий сонний Давенпорт і мілководну Місісіпі у її солом'яному ложі; потім Рок-Айленд, декілька хвилин у пробці, сонце червоніло, випадкове світло чарівних маленьких притоків м'яко протікало поміж магічних дерев та зелені середньо-американського Ілінойсу. Все навколо нагадувало м'який приємний Схід; великий сухий Захід був завершений та залишився позаду. Штат Ілінойс розкрився перед нашими очима одним великим рухом і тривав години, поки Дін гнав з однаковою швидкістю. Через свою втому він більше ризикував. На вузькому мосту, який перетинав одну з тих чарівних річок, він в'їхав у майже неможливу ситуацію. Дві повільні машини повзли через міст; на нас їхала величезна вантажівка-трейлер, водій якої виміряв, скільки часу потрібно повільним машинам, щоб перетнути міст, і, за його підрахунками, поки він туди доїде, вони вже переповзуть. На мосту взагалі не було місця для вантажівки і машин, які їдуть у протилежний бік. За вантажівкою їхали машини, видивляючись можливість об'їхати її. Серед повільних були інші повільні машини, які бажали обігнати. Дорога була переповнена, і всі вибухали від бажання об'їхати це місце. Дін без зайвих сумнівів в'їхав у все це зі швидкостю 110 миль за годину. Він об'їхав повільні машини, і майже врізався в огорожу мосту, поїхав назустріч тіні неспинної вантажівки, різко вивернув праворуч, ледве оминаючи ліве переднє колесо вантажівки, майже врізався в першу повільну машину, від'їхав, щоб знову обганяти, а потім знов звернув назад, коли ще одна машина вивернула за вантажівкою, все це сталось за секунди дві; пролітаючи повз машини та залишаючи за собою лише хмару пилюки, замість страшної п'ятикратної аварії, з машинами з усіх боків та перевернутою вантажівкою; і все це смертельного кривавого ілінойського дня, закутаного дрімаючими полями. Я не міг викинути з голови той факт, що нещодавно відомий боповий кларнетист загинув у ілі-нойській автокатастрофі, можливо такого ж дня. Я знову сів позаду.

Хлопці також сиділи там. Дій будь-що хотів приїхати в Чикаго до ночі. На залізничному перехресті ми підібрали двох волоцюг, котрі нашкребли півдолара на бензин. Хвилину тому вони сиділи на купах залізничних коліс, допиваючи рештки вина, а тепер були в брудному, але шикарному лімузині «Кадилак», який невпинно прямував до Чикаго. Волоцюга, що сидів попереду, біля Діна, не зводив очей з дороги й молився своїми дурнуватими бідацькими молитвами.

– Ну, – казали вони, – ми ніколи не думали, що так швидко доберемся до Чикаго.

У сонних ілінойських містечках, які ми проїжджали і в яких люди знають про чиказькі банди, котрі так само щодня проїжджають на лімузинах, ми були справжнім видовищем – усі неголені, водій з оголеним торсом, двоє волоцюг, а я на задньому сидінні тримаюсь за ремінь та, прихиливши голову до подушки, роздивляюсь краєвид, – ми, як нова банда з Каліфорнії, котра приїхала позмагатися за чиказькі трофеї, банда десперадос, що втекла з ув'язнення в Юті. Коли ми зупинились випити коли та заправитись на станції в маленькому містечку, люди виходили подивитись на нас, не промовивши ні слова, і я думаю, що вони запам'ятовували наші прикмети для майбутніх потреб. Для бізнес-трансакції з дівчиною, котра працювала на заправці, Дін лише накинув на себе майку, як шарф, був різким та малослівним, заскочив назад у машину, і ми полетіли далі. Досить скоро червоне сонце стало пурпуровим, остання з зачарованих річок прошмигнула позаду нас, і в далечі ми побачили дим Чикаго. Ми приїхали з Денвера в Чикаго, через ранчо Еда Уола, 1180 миль, рівно за сімнадцять годин, не рахуючи дві години в канаві, три години на ранчо і дві години з поліцією у Ньютоні, Айова, тримаючись середньої швидкості сімдесят миль на годину, лише з одним водієм. Це доволі божевільний рекорд.

Розділ десятий

ВЕЛИЧНЕ Чикаго сяяло червоним світлом перед нашими очима. Раптом ми опинилися на Медісон-стріт посеред натовпу волоцюг, деякі з них розляглись на вулиці, поклавши ноги на бровку, сотні інших тинялись у дверях салунів та провулків.

– Гоп! Гоп! Добре дивіться за старим Діном Моріарті, можливо, цього року він випадково в Чикаго.

Ми висадили волоцюг на вулиці та поїхали в центр Чикаго. Скрип трамваїв, крик газетярів, дівчата, що пролітали повз нас, запах смаженої їжі та пива в повітрі, блимання неону:

– Ми у великому місті, Селе! Ура-а!

Спершу треба було припаркувати «Кадилак» у гарному темному місці, помитись та вдягнутись для виходу в ніч. Через дорогу від YMCA ми знайшли алею, вкриту червоною цеглою, де заховали «Кадилак», його ніс вказував у бік вулиці; ми були готові йти далі, потім попрямували за хлопцями в гуртожиток, де вони зняли кімнату і дозволили нам годину покористуватись їхнім приміщенням. Ми з Діном помились та поголились, я загубив свій гаманець у коридорі, Дін його знайшов і збирався привласнити, а коли дізнався, що він наш, то був дуже розчарований. Потім ми попрощались з хлопцями, які були щасливі, що доїхали живими, і пішли поїсти в їдальню. Старе коричневе Чикаго зі своїми дивними напівсхідними, напівзахідними типажами, котрі йдуть на роботу і плюються. Дін стояв у їдальні, чухав свій живіт і всмоктував усе навколо. Він хотів поговорити з дивною кольоровою жінкою середніх літ, що зайшла в їдальню й почала розповідати, що у неї нема грошей, проте є булочки і вона хоче, щоб їй дали масла. Вона зайшла, похитуючи стегнами, їй відмовили, і вона вийшла трусячи задом.

– Ого! – сказав Дін. – Ходімо за нею на вулицю, поведемо її в старий «Кадилак» у провулку. Ми так розважимось! – Та скоро ми про це забули й пішли просто до Норт-Кларк-стріт, проїхавшись у Петлі, щоб побачити всілякі круті місця та послухати боп. І що то була за ніч!

– Ох, чувак, – сказав мені Дін, коли ми стояли перед баром, – поглянь на вулицю лаптя, на китайців, які бігають по Чикаго. Що за дивне місто – ого, і он та жінка у вікні, вона просто дивиться вниз, а її величезні груди звисають з нічної сорочки, такі великі широкі очі. Ого. Селе, ми маємо рухатись і ніколи не зупинятись, поки туди не дістанемось.

– Куди ж ми їдемо, чувак?

– Я не знаю, але ми маємо їхати.

Потім з'явився гурт молодих бойових музикантів, вони витягали свої інструменти з машини, потім забились в салун і ми пішли за ними. Вони зайняли місця й почали грати. Ось ми й на місці! Лідер був худий, сутулий, кучерявий тенор з тонкими губами, худими плечима, одягнений у вільну спортивну сорочку, прохолодну спекотним літнім вечором, самозахоплення світилося в його очах, він узяв у руки свою трубу, насупився й заграв холодно та складно, він граційно стукав ногою, щоб підхоплювати ідеї, та нахилявся, щоб обминати інші, – і дуже тихо казав:

– Дми, – коли інші хлопці грали соло.

Потім був През, симпатичний блондин, як боксер у веснянках, ретельно закутаний у костюм із шотландки, – з довгим піджаком і вільним комірцем, краватка розв'язана, щоб підкреслити гостроту та неохайність; він пітнів та підкидав свою трубу, крутився навколо нього, з тоном, немов сам Лестер Янг.

– Бачиш, чувак, През має технічну нервовість музиканта, який зароблятиме гроші, він єдиний гарно одягнений, бачиш, як він хвилюється, коли фальшивить, але лідер, спокійний чорт, каже йому не хвилюватись і просто дути й дути – його хвилює лише звук, серйозна буйність музики. Він митець. Він вчить молодого Преза-боксера. Тепер подивись на інших!

Третій сакс був альтом – вісімнадцятилітній крутий, замислений молодий негр-старшокласник, на зразок Чарлі Паркера, з широким ротом, він був вищий за всіх інших і серйозний. Він підняв свою трубу та тихо і вдумливо в неї подув; він витягував пташині фрази в архітектурній логіці Майлза Дейвіса. Це були діти великих бонових інноваторів.

Колись був Льюїс Армстронг, котрий так прекрасно дув у болотах Нового Орлеану; до нього були божевільні музиканти, котрі парадом виходили на офіційні святкування та розбивали марширування Сауза у регтайм. Потім був свінг, і Рой Елдрідж, неспинний та божевільний, він дув з усієї сили, хвилями сили, логіки і витонченості, схиляючись з блискучими очима і чудесною посмішкою та висилаючи все в ефір, щоб збентежити джазовий світ. Потім прийшов Чарлі Паркер, малий жив у розвалюсі своєї матері в Канзас-сіті та грав на заклеєному альті поміж колод, репетирував дощовими днями, виходив подивитись на старих свінгерів Бесі та Бені Мотен Бенд, з Гот Ліпс Пейд-жем та всіма іншими – Чарлі Паркер залишив дім і поїхав у Гарлем, зустрів божевільного Телоніуса Монка і ще більш божевільного Гілеспі – це був Чарлі Паркер у свої ранні дні, коли він під час гри стрибав і ходив по колу. Трохи молодший від Лестера Янга, також із Канзас-сіті, цей похмурий, святий телепень, у котрому була упакована історія джазу; він дув найкраще, коли тримав свою трубу високо й горизонтально до рота; і коли його волосся стало довшим, і він став лінивішим та спокійнішим, його труба опустилася наполовину; а далі ще нижче, аж поки впала на самий низ; і сьогодні він одягнений у черевики з міцною підошвою, щоб не відчувати тротуарів житгя, його ріг слабо тримається біля грудей, і він видуває круті та легкі фрази. Це були діти американської бонової ночі.

Ще більш дивні квіточки – негр-альтист, молодий, високий, худорлявий малий із Кьортіс-стріт – гордо стрибав над головами глядачів, у джинсах з розшитим поясом, смоктав свій мундштук, поки інші закінчать; а коли вони пішли, він почав грати, і треба було озиратися по боках, щоб побачити, звідки лунає соло, бо воно йшло від янгольських усміхнених уст над мундштуком, це було м'яке, солодке, казкове соло на альті. Самотній, як сама Америка, вночі лунав звук, що пронизує горло.

А що ж із іншими та їхніми звуками? Був басист, жилавий рудий тип з божевільними очима, він вихиляв стегнами під свою скрипку з кожним шпарким ударом, у гарячі моменти його рот обм'якав роззявлений, немов у трансі.

– Чувак, ось чорт, який справді може підкорити свою малу! – Сумний барабанник, як наш білий хіпстер на Фолсом-стріт у Фріско, зовсім безтямно дивився у простір, жував гумку, із широко розплющеними очима хитав головою з райховим завзяттям та вдоволеним екстазом. На піаніно – великий італієць, на вигляд, як син водія вантажівки, з м'ясистими руками, на його обличчі була спокійна задумлива радість. Вони грали годину. Ніхто їх не слухав. Волоцюги з Олд-Норт-Кларк теліпались біля бару, шльондри верещали від злості. Повз проходили таємничі китайці. Заважали звуки хучі-кучі. Все тривало далі. На тротуарі з'явилось видіння – шістнадцятирічний малий з борідкою і футляром від тромбона. Худий, немов скелет, з божевільним обличчям, він хотів приєднатися до цієї групи й дути з ними. Вони його знали і не хотіли з ним зв'язуватись. Він прокрався в бар, непомітно дістав свій тромбон і підніс його до губ. Ніякого вступу. Ніхто на нього не дивився. Вони закінчили, спакувались і пішли в наступний бар. Худий чиказький малий хотів скакати. Він накинув окуляри від сонця, самотньо підняв тромбон до губ і видав:

– Бауу! – Потім побіг за ними.

Вони не дозволяли йому з ними грати, як і вулична футбольна команда за бензоколонкою.

– Всі ці хлопці живуть зі своїми бабусями, як Том Снарк і наш альт Карло Маркс, – сказав Дін.

Ми побігли за цим гуртом. Вони зайшли в клуб «Аніта Одей», там розпакувались і грали до дев'ятої ранку. Ми з Діном сиділи там і пили пиво.

У перервах ми поспішали до «Кадилака» й намагались клеїти дівчат у центрі Чикаго. Вони лякались нашої великої, страшної, доленосної машини. У своєму невгамовному божевіллі Дін в'їхав задом у пожежний кран і маніакально хіхікав. До дев'ятої години машина перетворилась на цілковиту розвалюху; гальма більше не працювали; крила були пом'яті; тяги дрижчали. Дін не міг її зупинити на червоному світлі, вона судомно брикалась на дорозі. Вона заплатила ціну ночі. Вона була брудним чоботом, а не близ-кучим лімузином. «Уііі!» – хлопці все ще дули в Аніті.

Раптом Дін витріщився в темний куток за сценою і сказав:

– Селе, з'явився Бог.

Я подивився. Джорж Ширінг. Як завжди, він схилив свою лису голову на бліду руку, вуха розкриті, немов вуха слона, слухаючи американські звуки та володіючи ними для своїх англійських потреб літньої ночі. Його умовили вийти на сцену та заграти. Він так і зробив. Він грав безліч куплетів з неймовірними акордами, що ставали все вище й вище, аж поки піт не полився на піаніно, а всі захоплено та налякано слухали. Через годину його звели зі сцени. Він пішов у свій темний куток, старий Бог Ширінг, і хлопці сказали:

– Після цього вже нічого не залишається. Проте худорлявий лідер насупився:

– Все одно будемо дути.

Щось із цього мало вийти? Завжди є більше, ще далі -це вже ніколи не закінчується. Вони хотіли знайти нові фрази після пізнання Ширінга; вони ще дужче старались. Вони крутились, вихилялись і дули. Час від часу чистий гармонічний плач давав нові поради мелодії, яка колись стане єдиною мелодією на світі та підноситиме людські душі до щастя. Вони її знайшли, вони її загубили, вони за неї бились, вони знов її знайшли, вони сміялись і благали, а Дін пітнів за столом і казав їм іти далі, далі, далі. О дев'яті ранку всі – музиканти, дівчата, бармени і той один худий нещасливий тромбонник – вивалились із клубу назустріч страшному ревінню чиказького дня, щоб поспати до наступної божевільної бопової ночі.

Ми з Діном тремтіли від знесилення. Настав час повернутись до власника «Кадилака», котрий жив на Лейк-Шор у шикарній квартирі з величезним гаражем, який доглядали налякані негри в брудних від мастила комбінезонах. Ми поїхали туди та закинули брудну розвалюху на її причал. Механік не впізнав «Кадилак». Ми передали документи. Він чухав свою голову, роздивляючись машину. Нам треба було швидко забиратись геть. Ми так і зробили. Ми поїхали автобусом назад у центр Чикаго, і всьому був кінець. І ми ніколи не почули й слова від нашого чиказького барона про стан його машини, незважаючи на те, що він мав наші адреси і міг поскаржитись.

Розділ одинадцятий

ДЛЯ НАС настав час рухатись далі. Ми сіли в автобус до Детройта. Гроші закінчувались. Ми тягали наш нещасний багаж по станції. На цей час бинт на Дійовому пальці розв'язався і став чорним, як вугілля. Ми виглядали так нещасно, як і будь-хто інший після подібних пригод. Вимучений, Дін заснув у автобусі, що мчав через штат Мічиган. Я заговорив з чарівною селянською дівчиною, одягненою в бавовняну блузу з низьким вирізом, який де-монстував чудесну засмагу її грудей. Вона була нудною, розповідала, як вечорами в селі робить попкорн. Колись це порадувало б моє серце, але тому, що її серце не раділо, коли вона про це розповідала, я знав, що там нічого нема, крім ідеї, і що хтось щось повинен робити.

– А що ще ти робиш для розваги? – Я намагався заговорити про хлопців і секс. її великі темні очі роздивлялись мене з порожнечею і якоюсь прикрістю, яка корінилась глибоко в попередніх поколіннях її роду, від того, що не робилося те, що хотілося, що б це не було, і всі знали, що це таке. – Чого ти хочеш від життя? – Я хотів зненацька витягти це з неї. Вона й гадки не мала, чого хотіла. Бурмотіла про роботу, кіно, літні відвідини бабусі, бажання поїхати в Нью-Йорк та побачити Роксі, про те, що б вона туди одягла, – щось схоже на її одяг минулого Великодня, біла шапочка, троянди, червоні туфлі та лавандове габардинове пальто.

– Чим ти займаєшся по неділях після обіду? – запитав я. Вона сидить на ґанку. Хлопці проїжджають на велосипедах і зупиняються, щоб поговорити. Вона читає комікси, лежить у гамаку.

– А чим ти займаєшся теплими літніми вечорами? -Вона сидить на ґанку, дивиться, як дорогою проїжджають машини. З мамою робить попкорн.

– А чим займається твій батько теплого літнього вечора? – Він працює, він працює всю ніч на бойлерному заводі, він усе життя годує жінку і її дітей без слова подяки або любові.

– А чим займається твій брат теплими літніми вечорами?

– Він їздить на велосипеді, гуляє біля лимонадного фонтанчика.

– А чим він хоче займатись? Чим ми хочемо займатись? Чого ми хочемо?

Вона не знала. Вона позіхнула. Вона була сонна. Це було занадто. Ніхто не може сказати. Ніхто ніколи не зможе сказати. Всьому настав кінець. їй було вісімнадцять, і вона була чарівною і втраченою.

Ми з Діном, обшарпані та брудні, наче жили на саранчі, вивалилися з автобуса в Детройті. Ми вирішили не спати всю ніч і дивитися фільми на Скід-роу. Було занадто холодно для парків. Гасел бував на Скід-роу, своїми темними очима він не раз оцінював кожний тир і кожен безглуздий бар. Його привид нас переслідував. Ми більше ніколи його не знайдемо на Таймс-сквер. Ми думали, можливо, тут випадково був старий Дін Моріарті, але його не було. По тридцять п'ять центів за квиток ми зайшли в обшарпаний старий кінотеатр і сиділи на балконі до ранку, поки нас не випхали вниз. Люди в тому нічному кіно були кінчені. Забиті негри, які, повіривши в чутки, приїхали з Алабами працювати на автозаводах; старі білі волоцюги; молоді довговолосі хіпстери, що досягли кінця свого шляху й пили вино; шльондри, звичайні пари, домогосподарки, яким нічим було зайнятись, нікуди піти, ні в кого повірити. Якщо процідити весь Детройт через друшляк, то не збереш кращі обпитай. Показували «Співаючий ковбой» з Еді Діном і його галантним білим конем Блупом, це був перший фільм; другий був двосерійний фільм про Джоржа Рафта, Сіді Грінстріта і Пітера Лора в стрічці про Стамбул. За ніч ми подивились ці фільми шість разів. Ми бачили, як у фільмах ходять, ми чули, як вони сплять, ми відчували їхні сни, і коли настав ранок, ми цілковито змішалися З дивним західним Міфом Грея і дивним темним Міфом Сходу. З того часу всі мої рухи були надиктовані цим моїм підсвідомим жахливим осмотичним переживанням. Я сотні разів чув смішок Грінстріт; чув похмурі претензії Пітера Лора; був з Джорджем Рафтом у його пара-ноїдальних страхах; їздив і співав з Еді Діном і багато разів стріляв у крадіїв худоби. Люди вилизували пляшки і дивились у темряві по боках, щоб знайти собі якесь заняття, з кимось поговорити. У душі всі тихо відчували провину, ніхто не говорив. У сірому ранку, який, немов привид, дихав за вікном тбатру та обіймав його карнизи, я спав, поклавши голову на дерев'яний підлокітник, поки шестеро працівників кінотеатру об'єднали зібрані за ніч купи сміття і створили величезну гору, яка діставала до мого носа, а я хропів, похиливши голову, і вони мало не змели мене із сміттям. Це мені доповів Дін, який дивився десять місць назад. Усі бички, пляшки, коробочки сірників, усе, що прийшло та зникло, все було зметено в цю купу. Якщо б вони забрали мене з нею, Дін мене б ніколи більше не побачив. Йому довелося б шукати по всіх Сполучених Штатах і дивитись у кожний сміттєвий ящик від узбережжя до узбережжя, поки він знайшов би мене, ембріонічно скрученого, у смітті свого життя, його життя та життя усіх зацікавлених і незацікавлених. Щоб я йому сказав з утроби сміття?

– Не рухай мене, чувак. Мені тут добре. Ти загубив мене вночі у Детройті в серпні 1949-го. Яке ти маєш право приходити сюди і тривожити мої думи в блювотному ба-ці? – У 1942-му я був зіркою в одній з наймерзотніших драм усіх часів. Я був моряком, і пішов у Імперське Кафе на Сколей-сквер у Бостоні, щоб випити; я випив шістдесят склянок пива і пішов у туалет, де обійняв унітаз і заснув. Уночі не менше сотні різноманітних цивільних зайшли та вилили на мене свою основну суть, так що мене неможливо було впізнати. Яка взагалі різниця? Анонімність у світі людей краща ніж слава на небесах, чим би не були небеса. Чим би не була земля. Все в голові.

На світанку в лихоманці ми з Діном вивалилися з цієї кошмарної діри й пішли шукати машину в бюро подорожей. Після того, як ми провели більшу частину ранку в негритянських барах, бігали за дівчатами і слухали джазові платівки на програвачах, ми проповзли п'ять миль у місцевих автобусах із нашими божевільними причандалами й дістались додому до чоловіка, який хотів з кожного по чотири долари за дорогу до Нью-Йорка. Це був білявий тип у окулярах, з дружиною, дитиною і гарним будинком. Ми чекали на подвір'ї, поки він збирався. Його чарівна дружина у бавовняній кухонній сукні запропонувала нам каву, проте ми були занадто зайняті розмовою. На цей момент Дін був настільки вимучений та несповна розуму, що його радувало все навколо. Він досягав іще одного священного божевілля. Він пітнів і пітнів. На той момент, коли ми вже були в новому «Крайслері» по дорозі до Нью-Йорка, бідний чоловік усвідомив, що підібрав двох маніяків, проте він не виглядав пригніченим і, між іншим, звик до нас, поки ми проїжджали стадіон Брігс і говорили про «Детройтських Тигрів» наступного року.

Туманної ночі ми перетнули Толедо і їхали далі через старий Огайо. Я збагнув, що почав проїжджати та переїжджати міста в Америці, наче був подорожуючим продавцем, – пошарпане мандрування, старий товар, гнила квасоля на дні моєї торби з лахміттям, ніхто нічого не купував. Біля Пенсильванії чоловік утомився від їзди, і Дін перейняв кермо та їхав усю дорогу до Нью-Йорка, і ми почали слухати передачу симфонічного Сида по радіо, з найновішим бопом, і в'їжджали у величне та фінальне місто Америки. Ми туди доїхали рано вранці. Таймс-сквер розривало, адже Нью-Йорк ніколи не спить. Ми автоматично видивлялись Гасела.

За годину ми з Діном були на квартирі моєї тітки в Лонг-Айленді, та коли ми спотикалися сходами, приїхавши із Сан-Франциско, вона була поглинута розмовою з малярами, друзями сім'ї, і сперечалася з ними про ціну.

– Селе, – сказала моя тітка, – Дін тут може зупинитись лише на декілька днів, а після того він має забиратися, ти мене розумієш?

Подорож закінчилась. Того вечора ми з Діном пройшлись поміж баків з бензином, залізничних мостів і туманних ламп Лонг-Айленда. Я пам'ятаю, як він стояв під вуличним ліхтарем.

– Коли ми проходили під іншим ліхтарем, я збирався тобі щось сказати, Селе, але тепер я в дужках продовжу нову думку, а коли ми дійдемо до наступної, я повернусь до оригінальної теми, домовились?

Звичайно, я погодився. Ми так звикли подорожувати, що хотіли обійти весь Лонг-Айленд, але більше не було суші, лише Атлантичний океан і було нікуди йти. Ми взялись за руки й домовились бути друзями назавжди.

Менше ніж за п'ять днів ми пішли на вечірку в Нью-Йорку, і я зустрів дівчину на ім'я Інез і розповів їй, що в мене є друг, з яким вона повинна коли-небудь познайомитись. Я був п'яний і сказав, що він – ковбой.

– Ой, я завжди хотіла познайомитись з ковбоєм.

– Дін? – Я кричав через весь натовп – там були Ангел Луз Гарсія, поет, Уолтер Еванз, Віктор Вілануева, венесуельський поет; Джині Джоунз, моє колишнє кохання, Карло Маркс, Джин Декстер і ще багато інших людей. – Іди сюди, чувак.

Дін сором'язливо підійшов. Через годину, в оп'янінні та веселості вечірки (це було, звичайно ж, на честь завершення літа) він стояв на колінах, його підборіддя торкалось її живота і, пітніючи, він обіцяв їй усе. Вона була пухкенькою сексуальною брюнеткою, як казав Гарсія, – щось прямо з Дега; загалом, немов красива паризька кокетка. За декілька днів він на відстані вже розбирався з Каміл, вимагаючи документи для розлучення, щоб знов міг одружитись. До того ж за декілька місяців Каміл народила другу дитину Діна – результат спілкувань протягом декількох ночей того ж року. Ще через кілька місяців, дитину народила Інез. Із одною позашлюбною дитиною десь на заході Дін мав чотирьох маленьких діток, ні цента в кишені та, як завжди, купу проблем, екстазу і швидкості. Ми не поїхали в Італію.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Розділ перший

Я ЗАРОБИВ трохи грошей від продажу книжки. Залагодив орендну плату своєї тітки за рік наперед. І завжди, коли в Нью-Йорк приходить весна, я не витримую натяків землі, які приносить вітер з Нью-Джерсі, і мушу їхати. І я поїхав. Уперше за наше життя я попрощався з Діном у Нью-Йорку і залишив його там. Він працював на стоянці між Медісон та 40-ю. Він, як завжди, самотньо метушився у своїх пошарпаних черевиках, майці та обвислих штанях і спрямовував величезний пообідній потік машин.

Я завжди приходив до нього в сутінках, коли там нічого було робити. Він стояв у вагончику, лічив квитки та потирав свій живіт. Радіо завжди було ввімкнуте.

– Чувак, ти оцінив цього божевільного Марті Глікмана, коли він оголошував баскетбольні ігри – на мідкорт-стри-бок-фейк-сет-кидок, там, два очки? Найкращий диктор, якого я коли-небудь чув.

Він скотився до таких простих задоволень. Він жив з Інез у жахливій квартирці на Західних Вісімдесятих. Коли він повертався додому вночі, то знімав свій одяг, одягав китайський шовковий піджак до пояса і сидів у своєму кріслі-ка-чалці й курив водяну люльку з травою. Це були його домашні радощі, включно із колодою непристойних карт.

– Останнім часом я зосереджуюсь на цьому валеті бубнів. Ти не бачив, де його інша рука? Упевнений, що ти не знаєш. Довго дивись і спробуй побачити. – Він хотів дати мені на деякий час цього бубнового валета, на якому був зображений високий, незадоволений тип з розкішною сумною шльондрою на ліжку.

– Давай, чувак, я не раз її використовував! – Інез готувала на кухні та краєм ока дивилася на нас із посмішкою. З нею все було добре.

– Ти бачиш її? Бачиш її, чувак? Це Інез. Це все, що вона робить: висовує голову з дверей і посміхається. Ой, я з нею поговорив і ми все найпрекраснішим чином вирішили. Цього літа ми поїдемо жити на ферму в Пенсильва-нії – у мене буде фургон, щоб ганяти в Нью-Йорк на розваги, гарний будинок, ми матимемо купу дітей у наступні декілька років. Ага! Групу! Ехе! – Він вистрибнув із крісла й поставив платівку Вілі Джексона «Хвіст Алігатора». Він стояв перед програвачем, тер руки, хитався та згинав коліна під біт:

– Ого! Сучий син! Уперше, коли я його почув, думав, він наступної ночі помре, але він досі живий.

Саме цим він також займався у Фріско, на іншому кінці континенту. І та сама побита валізка стирчала з-під ліжка, готова летіти. Інез неодноразово дзвонила Каміл і довго з нею розмовляла; вони навіть говорили про його член, якщо вірити Діну, та обмінювались листами про Дійову ексцентричність. Ясно, що він повинен був щомісяця відсилати Каміл половину своєї зарплати для допомоги, інакше його б посадили в робочу колонію на шість місяців. Щоб відробити втрачені гроші, він промишляв на парковці -справжній митець щодо здачі. Я бачив, як він так щиро бажав заможному чоловіку щасливого Різдва, що той навіть забув про п'ятірку здачі з двадцятки. Ми пішли і витратили її в боновій забігайлівці Бьордленд.

Однієї ночі ми о третій годині розмовляли на розі 47-ї та Медісон:

– Ну, Селе, чорт, я не хочу, щоб ти їхав, справді, я буду вперше сам у Нью-Йорку, без свого давнього друга. – І додав: – Нью-Йорк, тут я зупиняюсь, Фріско – моє рідне місто. Весь час, поки я тут, я не мав жодної дівчини крім Інез – це зі мною буває лише в Нью-Йорку! Чорт! Але лише думка про те, щоб знову перетнути цей жахливий континент, – Селе, ми давно не говорили прямо.

У Нью-Йорку ми хаотично бігали по тусовках друзів на п'яних вечірках. Це не зовсім влаштовувало Діна. Він був більше схожий на себе, коли тремтів під холодним, туманним дощем на порожній Медісон-авеню.

– Інез мене любить; вона сказала мені та обіцяла, що я можу робити все, що захочу, з мінімумом проблем. Ти бачиш, чувак, ти стаєш старшим і проблеми накопичуються. Колись ми з тобою йтимемо якимось провулком і заглядатимемо у сміттєві баки.

– Ти маєш на увазі, що під кінець ми станемо волоцюгами?

– А чому б ні, чувак? Звичайно, ми станемо, якщо захочемо, і все таке. Нема нічого страшного, якщо так станеться. Ти все життя прагнеш не споганити бажання інших, враховуючи політиків і багатіїв, і ніхто до тебе не чіпляється, і ти собі йдеш і прокладаєш свій шлях.

Я з ним погодився. Він наближався до своїх рішень Тао просто і прямо.

– Який твій шлях, чувак? Шлях святоші, шлях безумця, шлях із веселкою, шлях рибки, будь-який шлях. Так чи інакше, це будь-який шлях для будь-кого. Де хтось і як? -Ми кивали головами під дощем. – Чорт, і ти повинен дивитись за своїм хлопцем. Він не чоловік, поки не скаче – роби, як наказує лікар. Кажу ж тобі, Селе, прямо, де б я не жив, моя валізка завжди стирчить з-під ліжка, я готовий іти геть або бути викинутим геть. Я вирішив не контролювати нічого. Ти бачив, як я рвав собі зад, щоб цього досягти, і ти знаєш, що це неважливо і що ми знаємо час – як сповільнитись, і йти, і цінувати прості старомодні розваги, які ще є розваги? Ми знаємо.

Ми нудились під дощем. Тієї ночі він ішов по всій Гуд-зонській долині. Величезні світові пірси широкої, мов море, ріки, були залиті дощем, були залиті причали старих пароплавів біля Паукіпсі, були залиті старі затоки, залитою була Спліт Рок Понд і Гора Вандервакер.

– Так-от, – сказав Дін, – я йду по життю так, як воно мене веде. Знаєш, я нещодавно написав своєму старому у в'язницю в Сіетлі – я вперше за багато років кілька днів тому дістав від нього листа.

– Справді?

– Такк, такк. Він сказав, що хоче побачити «дитинну» (так і написано – з двома «н»), коли приїде у Фріско. Я знайшов квартирку з холодною водою на Східній Чотирнадцятій за тридцятку на місяць – якщо він сюди приїде; якщо я зможу надіслати йому гроші, він приїде і житиме в Нью-Йорку – якщо сюди дістанеться. Я тобі ніколи не розказував про свою сестру, але ти знаєш, що в мене є чудова менша сестра; я б хотів, щоб вона теж приїхала й жила зі мною.

– Де вона зараз?

– Ну, ось у чому штука, я не знаю – він буде намагатись її знайти, мій старий, але ти знаєш, чим він справді буде займатись.

– Так що, він поїхав у Сіетл?

– 1 прямо у в'язницю.

– Де він був?

– Техас, Техас – так, що бачиш, чувак, моя душа, стан справ, моє становище – ти помічаєш, що я стаю тихішим?

Так, це правда. У Нью-Йорку Дін став спокійнішим. Він хотів говорити. Ми до смерті замерзали під холодним дощем і домовились про зустріч дома в моєї тітки перед тим, як я поїду.

Він прийшов наступного ранку. У мене був телевізор. Він увімкнув матч, потім увімкнув іще один по радіо, і перемкнув на третій, намагаючись простежити за всім кожну хвилину.

– Пам'ятаєш, Селе, Годжес на другій у Брукліні, тому поки запасний пітчер приїде з Філі, ми перейдемо на бос-тонських Джаянтс і тим часом зверни увагу, що Дімажио має рахунок у три м'ячі, а пітчер щось крутить з гумовим пакетом, тому ми швидко дізнаємося, що сталося з Бобі Томсоном за ті тридцять секунд, як ми його покинули тому на третій. Так!

Після обіду ми пішли грати в бейсбол із дітьми у вкритому попелом залізничному депо Лонг-Айленда. Ми грали в бейсбол настільки збуджено, що молоді хлопці сказали:

– Заспокойтеся, не треба себе вбивати.

Вони м'яко стрибали навколо нас і без проблем нас перемогли. Ми з Діном упріли. У якийсь момент Дін упав обличчям просто на цементну підлогу. Ми з усіх сил намагалися відібрати у хлопців м'яч; вони повернулись і відібрали його назад. Інші блискавично підбігли й кинули його над нашими головами. Ми стрибнули на кошик, немов маніяки, а молодші хлопці просто простягли руки, вихопили м'яч із наших спітнілих рук і поскакали далі. Ми були, наче геніальний чорнопузий тенор Мед з американської бопової алеї, котрий намагався грати в баскетбол проти Стена Гетца і Кула Чарлі. Вони думали, що ми -божевільні. Ми з Діном ішли додому, граючи в кетч по різні боки вулиці, пробували особливі кидки, стрибали над кущами і ледве встигали обминати стовпи. Коли проїжджала машина, я побіг поряд з нею і перекинув м'яч Діну, ледь обминувши бампер. Він підскочив, піймав його й перевернувся на траві та кинув його до мене на інший кінець припаркованої вантажівки. Я ледве встиг спіймати своєю доброю рукою і кинув його назад, і Діну довелося крутитися, здати назад і впасти на спину через кущі. Удома Дін дістав свій гаманець, відкашлявся і віддав моїй тітці п'ятнадцять доларів, які він був винен з часу тієї квитанції за перевищення швидкості у Вашингтоні. Вона була дуже здивована й задоволена. Ми гарно повечеряли.

– Ну, Дін, – сказала моя тітка, – я сподіваюся, що ти зможеш доглядати свою нову дитину і цього разу залишишся одруженим.

– Такк, такк, такк.

– Ти не можеш ось так їздити по всій країні, роблячи дітей. Ці маленькі дитятка виростають безпорадними. Ти повинен дати їм шанс вижити.

Він дивився на свої ноги й кивав. Посеред сіро-червоних сутінків ми попрощалися на мосту через шосе.

– Сподіваюся, що коли повернусь, ти будеш у Нью-Йорку, – сказав я. Все, чого я хочу, це жити з тобою й нашими сім'ями на одній вулиці та разом старіти.

– Це правильно, чувак, ти знаєш, я за це молюся свідомо, увідомлюючи всі проблеми, які були в нас, і проблеми, які будуть, як знає й каже твоя тітка. Я не хотів нової дитини, Інез наполягла, і ми посварились. Ти знаєш, що Мерілу вийшла заміж за торговця старими машинами й чекає на дитину?

– Так. Ми всі туди рухаємось.

Складки на перевернутому озері порожнечі, ось, що мені слід було сказати. Низ землі золотий і земля існує догори ногами. Він дістав фотографію Каміл з новою дитиною. Тінь чоловіка падала на дитину із сонячного тротуара, разом були дві довгі штанини.

– Це хто?

– Це лише Ед Данкел. Він повернувся до Галатеї, вони поїхали в Денвер. Вони провели день фотографуючись.

Ед Данкел, його сприйняття непомітне, так само, як розуміння святих. Дін витяг інші фотографії. Я зрозумів, що це фотографії, на які колись дивитимуться наші діти з подивом, думаючи, що їхні батьки жили спокійним, організованим, стабільним, як на фотографії, життям, і вони гордо вставали вранці, щоб ходити тротуарами життя, ніколи не мріючи про обшарпане божевілля та бунтарство нашого справжнього життя або справжньої ночі, її пекло та бездумну кошмарну дорогу. Все це всередині порожнечі, без кінця й без краю. Жалюгідні форми невігластва. «Прощавай, прощавай». Дін пішов крізь довгі червоні сутінки. Локомотиви диміли й летіли над нами. Його тінь ішла за ним, вона дражнила його ходу, його думки і все його єство. Він повернувся й сором'язливо помахав. Потім, як залізничник, показав мені знак «дорога вільна» і крикнув щось, але я не розчув. Він бігав по колу. Він підходив ближче до цементного кутка залізничного переїзду і подав ще один останній сигнал. Я помахав йому у відповідь. Раптом він нахилився вперед до свого життя і швидко зник з виду. Я глянув у порожнечу своїх власних днів. Я також мав здолати жахливий довгий шлях

Розділ другий

НАСТУПНОЇ ночі, виспівуючи таку маленьку пісеньку

Дім у Мізілу,

Дім у Тракі,

Дім в Опелузі,

Без дому жити мені,

Дім в старій Медор,

Дім у Скривдженому Коліні,

Дім у Огалалла,

Я ніколи не матиму дому,

я сів на вашингтонський автобус; витратив трохи часу, блукаючи навколо; дуже старався побачити Блю-Рідж, почув птаха Шенандоа і відвідав могилу Стоунуола Джексона; у сутінках я оглянув річку Кенауа і блукав сільської ночі у Чарлстоні, Західна Вірджинія; опівночі – Ашланд, Кентуккі та самотня дівчина біля зачинених дверей цирку. Темний і загадковий Огайо, і Цинцинаті на світанку. Потім знову поля Індіани, і Сейнт-Льюїс, як завжди, в величних долинах пообідніх хмар. Каміння в багні, колоди Монтани, поламані пароплави, стародавні знаки, трава і мотузки біля річки. Безкінечний вірш. Уночі Місурі, поля Канзасу, канзаські нічні корови в таємничих просторах, містечка, розміром з коробочку, з морем у кінці кожної вулиці; світанок у Абіліні. Трави східного Канзасу стають пасовищами західного Канзасу, котрі повзуть на гору західної ночі.

Зі мною автобусом їхав Генрі Глас. Він підсів у Тер-От, Індіана, і повідомив мені:

– Я казав тобі, чому ненавиджу свій костюм, він паскудний, але це не все.

Він показав мені документи. Його нещодавно звільнили з в'язниці в Тер-От; а посадили за крадіжку та продаж крадених машин у Цинцинаті. Молодий, кучерявий малий, років двадцяти.

– Щойно я доїду в Денвер, здам цей костюм в ломбард і куплю собі пару джинсів. Знаєш, що вони зі мною робили у в'язниці? Одиночне ув'язнення з Біблією; я використовував її, щоб сидіти на кам'яній підлозі; коли вони побачили, що я роблю, то забрали її в мене й дали мені кишенькову – ось такого розміру. Не міг на ній сидіти, тому прочитав усю біблію й Заповіт. Ей-ей…

Він штрикнув мене пальцем, жуючи цукерку, він завжди їв цукерки тому, що його живіт був знищений у в'язниці й нічого іншого не витримував.

– Ти знаєш, у Біблії є справді гарячі штучки. Він розповів мені, що значить «роз'яснитись».

– Усі, хто йде з в'язниці, скоро починає говорити про своє звільнення і цим «роз'яснює» іншим зекам, які залишаються. Ми беремо його за шию й кажемо, «Ти мені не роз'яснюй!» Погано роз'яснювати, чуєш мене?

– Я не буду роз'яснювати, Генрі.

– Коли хтось мене хоче роз'яснити, у мене аж ніс роздувається, я такий злий, що можу вбити. Знаєш, чому я все життя у в'язниці? Тому, що я злетів з катушок у тринадцять років. Я був у кіно з хлопцем, і він пожартував про мою маму – знаєш, те брудне слово – і я дістав свій складний ножик і розрізав йому горло, і я б його вбив, якби мене не відтягли. Суддя сказав:

– Ти усвідомлюєш, що ти робив, коли напав на свого друга?

– Так сер, ваша честь, я знав, я хотів убити цього сучого сина і досі хочу. Тож мене не відпустили, і я потрапив просто у виправну колонію. Я також собі заробив геморой від того, що сидів у одиночній камері. Ніколи не попадай у федеральну тюрму, вони найгірші. Чорт, я міг би всю ніч говорити, я так давно ні з ким не розмовляв. Ти навіть не уявляєш, як мені добре від того, що я вийшов. Ти просто собі сидів, коли я зайшов у автобус – їхав через От-Тер – про що ти думав?

– Просто сидів собі і їхав.

– А я співав. Я сів біля тебе, бо боявся сідати біля дівчат, а то ще полізу їм під спідницю. Мені ще треба почекати.

– Ще один раз у в'язниці – і посадять на все життя. Ти краще поспокійніше.

– Я так і планую, тільки от мій ніс роздувається, і я не знаю, що тоді робити.

Він їхав жити до свого брата і його дружини; вони для нього знайшли роботу в Колорадо. Квиток йому купила держава, їхав до оглядового офіцера. Він був малим, яким колись був Дін; у нього занадто сильно кипіла кров, він аж не витримував; його ніс роздувався, але не було рідної дивної святості, щоб урятувати його від залізної долі.

– Будь другом і дивись, щоб мій ніс не розкрився у Денвері, га, Селе? Може, я в безпеці доберусь до брата.

Коли ми приїхали в Денвер, я за руку повів його на Ларімер-стріт, щоб закласти його тюремний костюм. Старий єврей відчув, що це було, ще до того, як ми його розгорнули.

– Я не хочу цю чортову річ у себе мати; я такі дістаю кожного дня від хлопців з Каньйон-сіті.

Вся Ларімер-стріт була забита колишніми в'язнями, які хотіли закласти свої костюми. Генрі залишився з цією штукою під рукою в паперовому мішечку, а сам одягнув нові джинси і спортивну сорочку. Ми пішли в Гленарм, старий бар Діна – дорогою Генрі викинув костюм в урну – я подзвонили Тіму Грею. Був вечір.

– Ти? – засміявся Тім Грей. – Скоро буду.

За десять хвилин він залетів у бар зі Стеном Шепардом. Вони разом відвідали Францію і були надзвичайно розчаровані своїм денверським життям. Вони полюбили Генрі та пригощали його пивом. Він наліво й направо почав витрачати свої тюремні заощадження. Знову я опинився у м'якому темному денверському вечорі з його святими провулками та божевільними будинками. Ми пішли по всіх барах міста, по придорожніх забігайлівках на Західному Колфаксі, по негритянських барах Файв-Пойнтс, по всьому.

Стен Шепард роками хотів зі мною познайомитись, і тепер уперше ми завмерли навпроти входу до бару.

– Селе, з того часу, як я повернувся з Франції, я гадки не маю, що з собою робити. Це правда, що ти їдеш у Мехіко? Хай йому чорт, можна я поїду з тобою? Я можу дістати сто доларів, а коли ми туди доїдемо, підпишусь на солдатські чеки в коледжі Мехіко-сіті.

Добре, все було домовлено, Стен їхав зі мною. Він був довгоногим, сором'язливим, денверським хлопцем з божевільним волоссям і повільними, легкими манерами Гарі Купера.

– Хай йому чорт! – сказав він, виставив свої великі пальці на поясі й поплив вулицею, повільно хитаючись з боку на бік. Його дідусь посварився з ним. Він був проти поїздки у Францію, а тепер у Мехіко. Стен блукав по Денверу, немов якийсь волоцюга, просто тому, що посварився з дідом. Тієї ночі, після всіх гулянок, утримування Генрі від роздуття носа в Нот-Шоп на Колфакс, Стен поплентався ночувати в готельній кімнаті Генрі на Гленарм.

– Я навіть не можу пізно прийти додому – мій дід починає зі мною сваритися, потім переключається на мою маму. Кажу тобі, Селе, мені треба пошвидше забиратись з Денвера, інакше я збожеволію.

Ну, а я зупинився в Тіма Грея, потім Бейб Раулінз організувала мені маленьку кімнатку в підвалі, де всі ми потім гуляли щоночі протягом тижня. Генрі зник у свого брата, і ми більше ніколи його не бачили і вже ніколи не дізнаємося, чи хтось йому роз'яснював, чи він сів у залізну клітку, чи палить уночі свої свічки.

Тім Грей, Стен, Бейб та я провели цілий тиждень у чудових денверських барах, де офіціантки одягнені в літні штани і бігають із сором'язливими, люблячими очима, не закам'янілі офіціантки, а офіціантки, які закохуються у відвідувачів і переживають вибухові романи, охають, ахають і перебігають від одного бара в інший; і ми весь тиждень слухали джаз у Файв-Пойнтс, пили алкоголь у божевільних негритянських салунах і базікали до п'ятої ранку в моєму підвалі. У обід ми валялись на задньому дворі Бейб поміж денверських дітей, які грали в ковбоїв та індіанців і падали на нас із квітучих вишень. Я чудово проводив час, і переді мною відкрився весь світ, бо в мене не було мрій. Ми зі Стеном змовились, щоб Тім поїхав з нами, але Тім прилип до свого денверського життя.

Я збирався їхати в Мексику, аж раптом одного вечора мені подзвонив Денвер Дол і сказав:

– Ну, Селе, вгадай, хто їде в Денвер? – Я й гадки не мав. – Він вже в дорозі, я дізнався по своїй виноградній лозі. Дін купив машину і їде приєднатись до тебе. – Раптом я уявив, як Дін, палаючий, мерехтливий, жахаючий Янгол, рухається до мене дорогою, він наближається, немов хмара, з неймовірною швидкістю, Мандрівник, укритий вуаллю, слідує за мною та наступає мені на п'яти. Я побачив його величезне обличчя над просторами, націлене, божевільне та кістляве, вогнем з очах; я бачив його крила; я бачив його стару таратайку-колісницю з тисячами іскор, що вискакують з-під її колес; я бачив, як під ним палає дорога; він, навіть проклав свій власний шлях через кукурудзу, через міста, руйнуючи мости та висушуючи річки. Він, як гнів господній, рухався на захід. Я знав, що Дін знову збожеволів. Якщо він узяв усі свої заощадження з банку та купив машину, він уже не відішле ніяких грошей дружині. Все було на кону, і гра, і все навколо. За ним диміли спалені руїни. Він знову поспішав на Захід через крекотання континенту – скоро він приїде. Ми поспіхом, готувались до його приїзду. Ходила чутка, що він збирався відвезти мене в Мексику.

– Думаєш, він дозволить мені поїхати з вами? – з подивом запитав Стен.

– Я з ним поговорю, – сказав я похмуро. Ми не знали, чого очікувати. – Де він спатиме? Що їстиме? Чи є для нього дівчата?

Це було, як неминуче прибуття Гаргантюа; треба було приготуватись – розширити канави Денвера і вкоротити деякі закони, щоб умістити його стражденне єство та вибухові екстази.

Розділ третій

ДІН приїхав, як у старомодному кіно. Я сидів удома в Бейб посеред золотого дня. Пару слів про будинок. її мати була в Європі. Тітку-наглядачку звали Черіті; їй було сімдесят п'ять, і вона була моторна, мов курча. У сім'ї Рау-лінзів, яка простягалась по всьому Заходу, вона постійно переходила з одного дому в інший, повсюди чимось допомагаючи. Колись вона мала десятки синів. Усі вони зникли; вони всі її покинули. Вона була стара, проте її цікавило все, що ми робили й казали. Вона сумно дивилася на нас, коли ми пили віскі у вітальні:

– Так, юначе, ідіть і пийте це на дворі.

Нагорі – це був якийсь гуртожиток того літа – жив тип на ім'я Том, котрий був безнадійно закоханий у Бейб. З їхніх слів, він був з Вермонту, з багатої сім'ї, на нього вдома чекала кар'єра і все таке, проте йому подобалось бути поряд із Бейб. Вечорами він сидів у вітальні, його лице палало за газетою, і кожного разу, коли хтось із нас щось казав, він не подавав знаку, але все чув. Його лице особливо червоніло, коли говорила Бейб. Коли ми примушували його відкласти газету, він дивився на нас із неймовірною нудьгою і стражданням.

– Е? А, ну так, думаю, що так і є. – Зазвичай казав він щось подібне.

Черіті сиділа в кутку, вона пильнувала нас орлиним зором, її роботою було наглядати, і вона стежила, щоб ніхто не лаявся. Бейб сиділа на дивані та сміялась. Тім Грей, Стен Шепард і я розляглись у кріслах. Бідний Том страждав від тортур. Він піднявся, позіхнув і сказав:

– Ну, ще один день, ще один долар, доброї ночі, – і зник нагорі.

Бейб він не цікавив як коханець. Вона була закохана в Тіма Грея; він, немов вуж, вислизав з її обіймів. Ось так ми сиділи сонячного дня, чекаючи на вечерю, коли під'їхав Дін на своїй таратайці й вискочив у твідовому костюмі з камізелькою й годинником на ланцюжку.

– Гоп! Гоп! – чув я з вулиці. Він був з Роєм Джонсоном, котрий нещодавно повернувся з дружиною з Фріско в Денвер. Повернулись також Данкел і Галатея Данкел, та Том Снарк. Усі знову були в Денвері. Я вийшов на ґанок.

– Ну, хлопче мій, – сказав Дін, простягаючи руку. – Бачу, на цьому кінці палиці все чудово. Добрий, добрий, -сказав він усім.

– О, так, Тім Грей, Стен Шепард, як ваші справи? -Ми познайомили його з Черіті. – О, так, як ваші справи? Це мій товариш Рой Джонсон, він мене супроводжував, агем! Агам! Майор Гупл, сер, – сказав він, простягаючи руку Тому, котрий на нього витріщався. – Так, так. Ну, Селе, старий друже, що в нас за плани, коли вириваємось у Мексику? Завтра після обіду? Добре, добре. Ага! Тепер, Селе, у мене є рівно шістнадцять хвилин, щоб доїхати до будинку Еда Данкела, де я маю забрати свій старий залізничний годинник, котрий я здам у ломбард на Ларімер-стріт до його закриття, а потім я мушу швидко пролетіти й подивитись, якщо дозволить час, чи є мій батько у Буфеті Джигса або в якомусь іншому барі, а потім у мене зустріч з перукарем, до якого мені радив піти Дол, а сам я не змінився за ці роки і цю політику міняти не буду -агам! Агм! Рівно о шостій – рівно, чуєш мене? – я хочу, щоб ти був ось тут, коли я приїду за тобою, і ми заскочимо до Роя Джонсона, послухаємо Гілеспі та вибрані бонові платівки, це буде годинка відпочинку перед подальшим вечором, який ти, і Тім, і Стен, і Бейб запланували на сьогодні, незалежно від мого прибуття, яке між іншим відбулось рівно сорок п'ять хвилин тому, в моєму старому Форді тридцять сьомого року, бачите, он він припаркований, я сюди приїхав з довгою зупинкою в Канзас-сіті, я відвідував свого двоюрідного брата, не Сема Брейді, молодшого… – Розповідаючи оце все у вітальні, схований від усіх, він діловито перевдягався з костюма в майку і перекладав годинник у іншу пару штанів, які дістав з тієї самої побитої валізки.

– А Інез? – запитав я. – Що сталося в Нью-Йорку?

– Офіційно, Селе, це подорож, щоб дістати мексиканське розлучення, дешевше та швидше за будь-яке. Я нарешті дістав згоду від Каміл і все нормально, і все добре, і все чудово, і тепер ми знаємо, що нас нічогісінько не хвилює, правда, Селе?

Ну, добре, я завжди готовий слідувати за Діном, і ми поспішили взятися за новий план та організували вечір, і та ніч була незабутня. У брата Еда Данкела була вечірка. Двоє його старших братів – водії автобуса. Вони сиділи й дивились на все з подивом. Стіл був накритий чудово, з тортами і випивкою. Ед Данкел здавався щасливим та успішним.

– Ну, як у вас там із Галатеєю, все нормально?

– Так, сер, – сказав Ед, – я впевнений. Я думаю піти в денверський університет, я і Рой.

– Що ви будете там вчити?

– Ой, соціологію і все таке, ти знаєш. А скажи, Дін щороку стає божевільнішим, чи не так?

– Це точно.

Там була Галатея Данкел. Вона намагалася з кимось порозмовляти, але Дін перейняв усю увагу на себе. Він стояв і грав для Шепарда, Тіма, Бейб, для мене, всі сиділи один біля одного на кухонних стільцях. Ед Данкел нервово крутився за його спиною. Його бідного брата закинуло на задній план.

– Гоп! Гоп! – казав Дін, крутив свою майку, чухав живіт і підстрибував. – Так, ну – ось ми всі тепер разом і багато років уже пробігло, але жоден із нас особливо не змінився, ось що вражає найбільше – витривалість, справді, тут у мене є колода карт, з нею я можу досить точно розповісти про ваше майбутнє.

Це була непристойна колода. Дороті Джонсон і Рой Джонсон незворушно сиділи в кутку. Вечірка була трагічною. Потім Дін раптово стих і сів між мною та Стеном на кухні і дивився вперед закам'янілим поглядом собаки, не звертаючи ні на кого уваги. Він просто зник на пару хвилин, щоб набратися енергії. Якщо до нього доторкнутись, він захитається, немов камінь, що ледве тримається на скелі. Він міг звалитися вниз або просто хитатись, як брила. Потім каменюка вибухнула, немов квітка, і його обличчя зайнялося чудовою усмішкою, він роздивлявся навколо, немов щойно прокинувся, і сказав:

– Ай, ви тільки гляньте на всіх гарних людей, які зі мною тут сидять. Як же це гарно! Селе, чому, як я вже казав Міну на днях, чому, агам, а так! – Він встав і пішов через усю кімнату з простягнутою рукою до одного з водіїв автобуса.

– Як ваші справи? Мене звати Дін Моріарті. Так, я вас добре пам'ятаю. Все добре? Ну, ну. Подивіться тільки на цей чудовий торт. Ой, а можна мені трошки? Тільки мені? Нещасному мені? – Сестра Еда дозволила.

– Ой, як чудово. Люди такі гарні. Торти і гарні маленькі речі, розставлені на столі, і все заради прекрасних маленьких радощів та задоволень. Гмм, а, так, чудово, прекрасно, егем, агам! – Дін стояв посеред кімнати, похитуючись, поїдаючи торт і дивлячись на всіх із здивуванням. Він повернувся й поглянув назад. Усе його дивувало, усе, що він бачив. Люди групками розмовляли по всій кімнаті, і він сказав:

– Так! Так точно! – Побачивши картину на стіні, він завмер. Потім підійшов, придивився, відступив назад, присів, підстрибнув, він хотів її побачити з усіх можливих рівнів та ракурсів і тягнув свою майку з подивом. – Чорт!

Він не уявляв, яке він справляє враження і йому було байдуже. Тепер люди почали дивитись на Діна з материнською та батьківською турботою. Нарешті він був Янголом, яким – я завжди думав – він стане; але, як будь-який Янгол, він уміє злитися й лютувати, і тієї ночі, коли ми всі покинули вечірку та однією дикою бандою перемістились у бар «Віндзор», серафим-Дін невгамовно й демонічно напився.

Знайте, що «Віндзор», під час Золотої Лихоманки най-славетніший готель Денвера і просто цікаве місце, – у великому залі внизу досі в стінах є дірки від куль – був колись домом Діна. Він тут жив з батьком у одній з кімнат нагорі. Він не був туристом. І ось тепер він пив у цьому барі, немов привид свого батька; він, як воду, вливав у себе вино, пиво, віскі. Його лице почервоніло та спітніло, а він нив і кричав на весь бар, потім поплентався через танцювальний майданчик, де з дівчатами витанцьовували пронози заходу, і намагався пограти на піаніно, і обнімався з колишніми в'язнями, і перекрикував увесь галас. Тим часом уся наша тусовка сиділа разом за двома величезними столами. Там були Денвер Д. Дол, Дороті та Рой Джонсони, дівчина з Бафало, Вайомінг, подруга Дороті, Стен, Тім Грей, Бейб, я, Ед Данкел, Том Снарк, ще декілька людей, тринадцять загалом. Долу було дуже весело – він поставив на стіл автомат для горішків, кидав туди копійки та їв горішки. Він запропонував, щоб ми всі щось написали на листівці й відіслали її Карло Марксу в Нью-Йорк. Ми писали божевільні речі. Музика скрипок лунала крізь ніч Ларімер-стріт.

– Чи це не весело? – кричав Дол.

У чоловічому туалеті ми з Діном хотіли вибити двері, але вони були товщиною з дюйм. Я поламав кістку пальця та навіть, нічого не помітив до наступного ранку. Ми були несамовито п'яні. У якийсь момент на столі було п'ятдесят склянок пива. Все, що треба було робити, – це бігати туди-сюди і пити з кожної. Колишні в'язні з Каньйон-сіті гуляли й розмовляли з нами. У фойє, біля салуну, сиділи старі – колишні наглядачі – вони дрімали, опершись на свої палички під старим годинником, що цокав. Колись давно вони теж знали подібне божевілля. Усе навколо крутилося. Повсюди відбувалися гулянки. Була навіть вечірка в замку, куди ми всі поїхали – крім Діна, котрий кудись зник, – у замку ми сиділи за велетенським столом і кричали. На вулиці був басейн і печери. Я нарешті знайшов замок, з якого мав незабаром повстати могутній змій світу.

Потім пізно вночі залишились лише Дін, я, Стен Ше-пард, Тім Грей, Ед Данкел і Томі Снарк, ми були в одній машині з цілим світом попереду. Ми поїхали в Мексиканський квартал, потім до Файв-Пойнтс, ми блукали повсюди. Стен Шепард дурів від задоволення. Він весь час кричав: «Сучий ти син! Хай йому чорт! – високим писклявим голосом і тряс колінами. Дін на нього злився. Він повторював усе, що казав Стен, плювався й витирав з обличчя піт.

– Ми будемо розважатися, Селе, подорожуючи туди до Мексики з цим малим Стеном? Так!

Це була наша остання ніч у священному Денвері, ми її зробили великою та божевільною. Все закінчилось у підвалі, з вином при свічках, а Черіті нишпорила нагорі з ліхтариком. Тепер з нами був кольоровий тип, він звав себе Гомезом. Він кружляв навколо Файв-Пойнтс і йому було на все наплювати. Коли ми його побачили, Томі Снарк крикнув:

– Ей, тебе звати Джоні?

Гомез відійшов, знову пройшов повз нас і кинув:

– Повтори, що ти сказав.

– Я сказав, ти той тип, якого називають Джоні? Гомез поплив назад і знов попробував.

– А ось так на нього схожий? Бо я стараюсь бути схожим на Джоні, але не знаю, як краще.

– Ну, чувак, поїхали з нами! – закричав Дін, Гомез застрибнув і ми поїхали. Ми безперестану шепотіли в підвалі, щоб не сваритися з сусідами. О дев'ятій ранку всі пішли, крім Діна та Шепарда, котрі досі маніакально базікали. Люди піднялися готувати сніданок і чули дивні, підземні голоси:

– Так! Так!

Бейб приготувала величезний сніданок. Час їхати в Мексику наближався.

Дін повів машину на найближчу станцію і перевірив, щоб усе було нормально. Це був «Форд» седан 37-го року, праві бокові двері злетіли і були прив'язані до каркаса.

– Так само, як Мін і Біл, – сказав Дін. – Ми покашляємо й поскачемо вперед у Мексику; це в нас забере кілька днів.

Я подивився на карту – разом було тисячу миль, більшість дороги через Техас, до кордону в Ларедо, потім ще 767 миль через Мексику до великого міста біля тріснутих висот Істмус та Оаксакан. Я навіть не уявляв цю подорож. Це було щось казкове. Це вже не був схід-захід, а магічний південь. Ми уявляли, як уся Західна півкуля ребрами сходить до Вогняної Землі, а ми летимо по лінії землі до інших тропіків та інших світів.

– Чувак, це нарешті приведе нас до ЦЬОГО! – сказав Дін з цілковитою вірою. Він ударив мене по руці. – Ти тільки почекай. Ого! Ура!

Я пішов із Шепардом залагодити решту його денвер-ських справ і познайомився з його бідним дідусем, який стояв у дверях дому й казав:

– Стен-Стен-Стен.

– Що таке, діду?

– Не йди.

– Ой, усе вже вирішено, тепер я мушу

їхати; навіщо ти так робиш?

Старий мав сиве волосся, великі мигдалеві очі та напружену божевільну шию.

– Стене, – сказав він прямо, – не їдь. Не примушуй плакати свого старого діда. Не залишай мене знову самого.

Від цієї розмови у мене розривалось серце.

– Селе, – звернувся до мене старий, – не забирай від мене мого Стена. Я водив його в парк, коли він був маленьким і розповідав йому про лебедів. Потім його менша сестра втопилась у тому самому озері. Я не хочу, щоб ти забирав від мене мого хлопчика.

– Ні, – сказав Стен, – ми їдемо. До побачення. – Біль розривав його із середини.

Дідусь узяв його за руку:

– Стен, Стен, Стен, не йди, не йди, не йди.

Ми втекли з похиленими головами, а старий і далі стогнав у дверях свого денверського котеджу на боковій вуличці, буси мерехтіли у дверях, а з переповненої вітальні виглядали меблі. Дід був білий, як аркуш паперу. Він продовжував кликати Стена. У його рухах було щось паралізоване, він не відходив від дверей, просто стояв і бурмотав: «Стен» і «Не йди», – і нервово дивився на нас, поки ми завертали за ріг.

– Боже, Шеп, я навіть не знаю, що сказати.

– Нічого страшного! – пробурмотів Стен. – Він завжди був таким.

Ми зустріли Стенову маму біля банку, де вона знімала для нього гроші. Вона була чарівною білявою жінкою, досі молодою на вигляд. Вона та її син стояли на мрамуровій підлозі банку й перешіптувались. Стен був одягнений у одяг лівайс, піджак і все таке, і виглядав як чоловік, котрий справді їде в Мексику. Тут було його ніжне денвер-ське існування, і він від'їжджав з палаючим тираном Діном. Дін вискочив із-за рогу і вчасно з нами зустрівся. Місіс Шепард наполягла на тому, щоб пригостити нас усіх кавою.

– Бережіть мого Стена, – сказала вона. – Ніхто не знає, що може статись у тій країні.

– Ми всі приглядатимемо один за одним, – сказав я.

Стен з мамою пішли вперед, а я йшов позаду з божевільним Діном; він мені розповідав про написи, видряпані на стінах туалетів Сходу та Заходу.

– Вони абсолютно різні; на Сході вони дурнувато жартують і сміються із звичайних речей, патологічні шматки інформації; на Заході вони просто пишуть свої імена, Ред Огара, Влаффтаун Монтана, був тут, дата, дуже просто, по типу, скажімо, Ед Данкел, і причина вся в страшенній самотності, яка відрізняється лише на тон або зрізану волосинку, коли переїжджаєш Місісіпі.

Перед нами йшов самотній хлопець, його мама була чудовою матір'ю, і вона не хотіла відпускати сина, але знала, що він повинен їхати. Я бачив, що він втікав від свого діда. Нас було троє – Дін шукав свого батька, мій помер, Стен утікав від старого, і разом ми йшли назустріч ночі. Стен поцілував на прощання свою маму посеред натовпу 17-ої вулиці, вона сіла в таксі й помахала нам. Прощавай, прощавай.

Вдома у Бейб ми сіли в машину і попрощалися з нею. Тім поїхав з нами до свого дому за містом. Того дня Бейб була прекрасна: її волосся довге, біле і шведське, на сонці видно її веснянки. Вона виглядала точно, як маленька дівчинка, якою вона й була насправді. У її очах стояв туман. Може, вона приїде до нас пізніше з Тімом – але цього не сталося. Прощавай. Прощавай.

Ми погнали в дорогу. Тіма висадили в його дворі на Рівнинах на околиці міста, і я дивився, як Тім Грей зникає з поля зору. Цей дивний хлопець стояв і цілі дві хвилини дивився, як ми від'їжджаємо і думав бозна-що сльозливе. Він ставав усе меншим і меншим, і все одно стояв незворушно, з одною рукою на шнурку для білизни, немов капітан, а я викручувався, щоб побачити Тіма Грея більше, аж поки у просторі не залишилось нічого крім порожнечі, а простір лежав на схід у бік Канзаса, і тягся аж до мого дому в Атланті.

Тепер ми спрямували наше гримуче рило на південь і їхали в бік Кастл-Рок, Колорадо, поки сонце ставало червоним, а камінь скель на заході ставав схожим на бруклін-ську броварню в сутінках листопада. У далечі у фіолетових тінях каменю хтось ішов, ішов, але ми не могли роздивитись; може, це той білоголовий старий, котрого я відчув у вершинах багато років тому. Джек із Закатека. Проте він наближався до мене, навіть, якщо був позаду. А Денвер зникав за нами, немов місто із солі, його дим танув у повітрі та щезав з поля зору.

Розділ четвертий

БУВ травень. І як можуть сільські дні в Колорадо, з фермами, іригаційними канавами і прихованими тінню озерцями – місця, де купаються маленькі хлопці -породити комаху, таку комаху, яка вкусила Стена Шепар-да? Він обхопив рукою зламані двері, весело їхав і радісно говорив, коли раптом якась комаха влетіла йому в руку і встромила в неї своє довге жало, той аж закричав. Комаха родом з американського дня. Він шарпав і бив свою руку, дістав жало, а через декілька хвилин рука почала пухнути й боліти. Ми з Діном не могли зрозуміти, що то була за комаха. Ми вирішили почекати й подивитись, чи зійде набряк. Ось ми відчалюємо до незнаних південних земель, і менш ніж за три милі від нашого рідного міста, бідного старого рідного міста нашого дитинства дивна божевільна екзотична комаха повстала із таємних сховищ та вселила страх у наші серця.

– Що це було?

– Я в цих краях ніколи не бачив комахи, від якої так розпухає. Чорт!

Подорож від цього почала здаватись зловісною та приреченою. Ми їхали далі. Рука Стена виглядала гірше. Ми вирішили зупинитись біля першої ліпшої лікарні, щоб йому вкололи пеніцилін. Ми проїхали Кастл-Рок і під вечір прибули в Колорадо-Спрінгс. Величні тіні Пайкс-Пік височіли справа від нас. Ми котились по шосе Пуебло.

– Я тисячі тисячі разів їздив автостопом цією дорогою, – сказав Дін. – Одного вечора я заховався за он тим залізним парканом і раптом зовсім без причини злякався.

Ми вирішили один за одним розповідати свої історії, і Стен був першим.

– Нам ще далеко їхати, – сказав Дін, – тому ти повинен дати собі волю й розібратися з кожною деталлю, яка може прийти на думку – і все одно це буде не все. Спокійно, спокійно. – І застеріг Стена, котрий почав розповідати свою історію:

– Ти також повинен розслабитись.

Стен залетів у свою розповідь, поки ми мчали через пітьму. Він почав зі свого досвіду у Франції, проте, щоб розібратись з наростаючими поясненнями, почав із самого початку, із свого дитинства в Денвері. Вони з Діном порівнювали кількість разів, коли бачили один одного гасаючими на велосипедах.

– Один раз ти забув, я знаю – гараж Арапахо? Пам'ятаєш? Я на розі кинув у тебе м'яч, і ти його відбив кулаком назад до мене, і він полетів у канаву. Шкільні дні. Тепер пам'ятаєш?

Стен був нервовий, як у лихоманці. Він хотів розповісти Діну все. Тепер Дін був арбітром, старий чоловік, суддя, слухач, він дозволяв і хитав головою:

– Так, так, продовжуй.

Ми проїхали Ванзенбург; несподівано минули Тринідад, де Чед Кінг десь сидів біля багаття з групою антропологів, і, як у минулі часи, також розповідав історію свого життя і не мав і гадки, що ми проїжджаємо поряд дорогою в Мексику, розповідаючи власні історії життя. О сумна американська ніч! Потім ми заїхали в Нью-Мексико і проїжджали округлі камені Ратона, і зупинились у забігайлівці, страшенно зголоднілі за гамбургерами, які ми підготували, щоб з'їсти на кордоні.

– Весь вертикальний штат Техас лежить перед нами, Селе, – сказав Дін. – Раніше ми його перетинали горизонтально. І це так само довго. За декілька хвилин ми будемо в Техасі, виїдемо з нього не раніше як завтра в цей самий час, і не зупинятимемося. Подумайте.

Ми поїхали далі. За величезними просторами ночі лежало перше техаське містечко, Далгарт, котре я минув у 1947-му. Воно мерехтіло на темній землі планети, за п'ятдесят миль від нас. Земля під місячним сяйвом була лише заростями мескітів та пустирника. На горизонті сяяв місяць. Він товстішав, ставав великим та іржавим, танув і котився, поки ранкові зорі не заспокоїлись і роси стали залітати в наші вікна, – ми їхали далі. Після Далгарта -малесенького містечка – ми котилися в бік Амаріло і доїхали до нього вранці, посеред трав, зрошених вітрами, які ще декілька років тому хитались навколо бізонячих наметів. Тепер з'явились заправки і нові музичні програвачі 1950-го року з величезними розцяцькованими фасадами, щілинами під десять центів і жахливими піснями. Від Амаріло у Чілдрес, ми з Діном забивали у Стена сюжет за сюжетом з книжок, які ми прочитали, він нас просив і хотів знати. За Чілдрес, на гарячому сонці, ми звернули просто на південь на меншу дорогу і пролетіли через бездонну порожнечу до Падука, Гатрі та Абіліна, Техас. Дін повинен був поспати, і ми зі Стеном сиділи попереду й вели машину. Стара машина горіла, скакала і старалась їхати далі. Величні хмари жорстоких вітрів дули на нас із блискучих просторів. Стен продовжував історії про Монте-Карло, Кан-сюр-Мер і голубі місця біля Ментони, де темношкірі люди блукали повз білі стіни.

Техас незаперечний – ми повільно в'їхали у Абілін, і всі прокинулись, щоб подивитись на нього.

– Уявіть, як жити в цьому містечку за тисячі миль від міст. О, о, он там біля колій, це старий Абілін, ось де відправляли корів, відстрілювались від усякого непотребу й пили самогон. Дивіться, он там! – кричав Дін у вікно, його рот скривився, як У. К. Філдс. Йому було байдуже до Техасу і будь-яких інших місць. Червонолиці техасці не звертали на нього уваги і бігли далі по тротуару. Ми зупинились поїсти на шосе на південь від міста. Ніч здавалася за мільйон миль від нас, і ми поїхали далі в бік Кол-мана і Брейді – серце Техасу, дикі простори, лише інколи з'являється хатка біля спраглого потічка, грунтові дороги по п'ятдесят миль і нестерпна спека.

– Стара добра Мексика ще так далеко, – сонно сказав Дін позаду, – так, що давайте далі, хлопці, і на світанку ми будемо цілувати сеньйорит, бо цей старий «Форд» може їхати, якщо вміти з ним говорити і вмовляти їхати далі, ось тільки, думаю, зад відвалиться, але будемо переживати, коли вже туди дістанемося.

І він знову заснув.

Я сів за кермо і їхав до Фредриксбурга, і тут я знов перетинав стару карту, те саме місце, де ми з Мерілу трималися за руки засніженим ранком 1949-го, і де була Мерілу тепер?

– Дми! – крикнув Дін уві сні, я думаю, йому снився джаз у Фріско та, можливо, мексиканське мамбо.

Стен невпинно говорив; Дін завів його попередньої ночі, і тепер він уже ніколи не зупиниться. Тепер він був у Англії, їхав автостопом англійськими дорогами, з Лондона в Ліверпуль, з довгим волоссям, у подраних штанях, і дивні англійські водії вантажівок підвозили його в темряві європейської порожнечі. Наші очі були червоні від постійних вітрів старого Техасу. У наших животах був камінь, і ми знали, що наближаємось, навіть якщо й повільно. Машина з величезним зусиллям їхала сорок. Після Фреде-риксбурга ми вибрались на грандіозні західні високі простори. Об наше лобове скло розбивалась мошка.

– Тепер ми спускаємось у спекотні краї, хлопці, пустельні щурі та текіла. Це я вперше так далеко на півдні Техасу, – додав Дін із подивом. – Хай йому чорт! Ось куди мій старий приїжджає на зиму, хитрий старий лис.

Наприкінці пагорба заввишки в п'ять миль ми опинилися в абсолютній тропічній спеці, і перед собою побачили світло Сан-Антоніо. Було відчуття, що це справді колись була мексиканська територія. Будинки біля дороги були інші, заправки гірші, вуличних ліхтарів менше. Дін із задоволенням сів за кермо і ввіз нас у Сан-Антоніо. Ми в'їхали в місто в дикості розвалених мексиканських халабуд з підвалами та кріслами-качалками на ґанку і зупинились на божевільній заправці, щоб поміняти масло. Мексиканці стояли навколо під палючим світлом лампочок над головами, які почорніли від літніх жуків долини, вони діставали із коробки пиво й кидали гроші в працівника заправки. Цілі сім'ї тинялася навколо з таким же заняттям. Навкруги були сараї, обвислі дерева, а в повітрі стояв гострий запах кориці. Невгамовні дівчата-підлітки пробігали повз нас із хлопцями.

– Ого! – кричав Дін. – Сі! Маньяна!

Музика лунала з усіх боків, найрізномантніша музика. Ми із Стеном випили пару пляшок пива і сп'яніли. Ми майже виїхали з Америки, проте, очевидно, ще досі були в ній та в центрі її найбожевільніших проявів. Пролітали готроди. Сан-Антоніо, аха-ха!

– Так, чоловіки, слухайте мене: ми можемо покрутитись пару годин у Сан-Антоніо, щоб знайти лікарню для Стенової руки, а ми з тобою, Селе, погуляємо й оцінимо ці вулиці – ти подивись на ці будинки через дорогу: видно просто в передню кімнату, гарненькі дочки валяються з журналом «Справжнє кохання», уіі! Ну, пішли!

Ми безцільно їздили містом та питали людей про найближчу лікарню. Вона була в центрі, де все виглядало більш витончено і по-американськи, декілька напіввисо-ток, багато неонового світла, аптеки, проте машини гасали в темряві, наче не було світлофорів. Ми припаркували машину біля в'їзду в лікарню, і я зі Стеном пішов до стажера, поки Дін перевдягався в машині. Зала чекання лікарні була переповнена бідними мексиканськими жінками, деякі вагітні, деякі хворі або з хворими дітками. Це було сумно. Я згадав про бідну Тері й подумав, чим вона зараз займається. Стен чекав цілу годину, поки на його руку подивиться стажер. Його інфекція мала назву, але нам усім було ліньки її вимовляти. Вони вкололи йому дозу пеніциліну.

Потім ми з Діном пішли знайомитися з вулицями мексиканського Сан-Антоиіо. Місто було пахуче і м'яке -найм'якіше повітря, яке я зустрічав, – темне, загадкове і невпинне. У вируючій темряві несподівано з'являлись фігури дівчат у білих банданах. Дін мовчки крався вулицею.

– Ох, це занадто гарно, аби щось робити! – прошепотів він. – Давай просто будемо крастися далі та на все дивитись. Глянь! Глянь! Божевільна більярдна Сан-Антоніо.

Ми зайшли всередину. Десяток хлопців грали в більярд за трьома столами, всі мексиканці. Ми з Діном купили колу, накидали копійок у музичний автомат і грали Вай-ноні Блюз Гаріс, Ліонела Гемптона, Лакі Міліндера і стрибали. Тим часом Дін привернув мою увагу.

– Подивись тепер краєм ока, поки ми слухаємо, як дме Вайноні про пудинг своєї малої, і вдихаємо м'яке повітря, як ти кажеш, – глянь на того малого, малого каліку, який грає в більярд на одному із столів, над ним усі сміються, бачиш, над ним кепкують усе його життя. Інші типи безжалісні, але вони його люблять.

Малий каліка був якимось деформованим карликом з великим красивим обличчям, занадто великим, на якому блищали вологі коричневі очі.

– Чи ти не бачиш, Селе, що він мексиканський Том Снарк із Сан-Антоніо, та ж сама історія по всьому світу. Бачиш, вони йому по заду дали києм? Ха-ха-ха! Чуєш, як вони сміються? Бачиш, він хоче виграти гру, він поставив чотири штуки. Дивись! Дивись!

Ми дивились, як янгольський карлик намагався влучити. Він промазав. Усі інші хлопці зареготали.

– Ох, чувак, – сказав Дін, – і тепер дивись.

Вони тримали малого за комірець і жартівливо його щипали. Він пищав. Він вийшов у ніч і попрощався сором'язливим, милим поглядом. – Ох, чувак, я б так хотів познайомитися з цим крутим малим і дізнатися, про що він думає і яких має дівчат, – ой, чувак, я оп'янів від цього повітря!

Ми вийшли з бару і пройшли декілька темних, таємничих кварталів. Незліченні будинки ховались за зеленими садами, схожими на джунглі; у вікнах ми бачили відблиски :дівчат, бачили дівчат на ганках, дівчат у кущах з хлопцями.

– Я ніколи не знав, яке божевільне Сан-Антоніо! Ти подумай, якою буде Мексика! Поїхали! Поїхали!

Ми побігли назад у лікарню. Стен був готовий і сказав, що йому стало набагато краще. Ми обійняли його і розповіли про все, чим займались.

І тепер ми були готові до останніх ста п'ятдесяти миль до магічного кордону. Ми заскочили в машину й погнали. На той час я був настільки змучений, що спав усю дорогу від Ділі та Енсіналя до Ларедо і не прокинувся, поки вони не припаркувались біля кафе о другій годині ночі.

– Ах, – сказав Дін, – кінець Техасу, кінець Америки, і більше ми не знаємо.

Було надзвичайно спекотно – з нас рікою стікав піт. Не було нічної роси, не можна було вдихнути повітря, нічого, крім мільярда мошок, які розбивалися об лампочки, і низького гнилого запаху гарячої річки поблизу – Ріо Гранде, яка починається у холодних Скелястих Горах та зрошує світові долини, щоб поєднати свою спеку з болотами Місісіпі біля великої Затоки.

Того ранку Ларедо було зловісним містечком. Навколо блукали всілякі таксисти і прикордонні щури, всі в пошуках можливостей. їх було небагато в цей пізній час. Це було дно, піна Америки, де тонули всі її злодії, де дезорієнтовані люди знаходять те інше місце, де можна зникнути. У важкому сироповому повітрі пахло контрабандою. Копи були червонолиці, похмурі, спітнілі, до них так просто не підійти. Офіціантки брудні, з виразом огиди на обличчі. Удалині в нічному повітрі відчувалась велична присутність цілої великої Мексики і запах смажених тортій. Ми не уявляли, якою насправді буде Мексика. Ми знову були на рівні моря, коли перекушували, ледве ковтаючи їжу. Я все одно все замотав у серветки. Нам було страшно і сумно. Проте все змінилось, коли ми переїхали таємничий міст через річку і наші колеса з'їхали на офіційну мексиканську землю, хоча це був лише асфальт для прикордонної перевірки.

Просто через вулицю починались Мексика. Ми дивились із подивом. Несподівано для нас усе виглядало, як Мексика. Була третя година ранку, і хлопці в солом'яних капелюхах і білих штанях десятками вештались біля магазинів.

– Ти подивись на цих типів! – прошепотів Дін. -Оо, – він м'яко видихнув: – Чекай, чекай.

Вийшли мексиканські прикордонники, посміхаючись, і запитали чи ми можемо показати наш багаж. Ми так і зробили. Ми не могли відвести очей від іншого боку вулиці. Нам хотілося побігти туди й загубитись у тих таємничих іспанських вуличках. Це було лише Нуево Ларедо, але для нас це виглядало, як Священна Ласа.

– Чувак, ці хлопці не сплять усю ніч, – прошепотів Дін.

Ми поспішили розібратися з нашими документами. Нас попередили, щоб після кордону не пили воду з крану. Мексиканці байдуже оглянули наші речі. Вони не нагадували офіційних типажів. Вони були ліниві та лагідні. Дін не міг відвести від них погляду. Він обернувся до мене:

– Бачиш, які в цій країні копи. Я в це не вірю! – Він потер свої очі. – Мені сниться сон.

Потім настав час поміняти наші гроші. Ми побачили величезні купи песо на столі та зрозуміли, що вісім песо дорівнюють американському долару або щось приблизне. Ми поміняли більшість своїх грошей та із задоволенням засунули великі пачки в кишені.

Розділ п'ятий

МИ сором'язливо та з подивом розглядали Мексику, тоді як десятки мексиканців стежили за нами з-під таємничих брилів. Далі було чутно музику і цілодобові ресторани з димом, який виповзає у двері.

– Уіі, – м'яко прошепотів Дін.

– От і все! – усміхнувся мексиканський прикордонник. – Ви, хлопці, готові. їдьте далі. Вітає вас Мехіко. Гарно вам розважитись. Дивіться за своїми грішми. Будьте уважні за кермом. Я вам особисто це все кажу, я – Ред, всі мене звуть Редом. Питайте Реда. Гарно їжте. Не хвилюйтесь. Усе добре. В Мехіко не складно добре провести час.

– Так! – здригнувся Дін, і ми м'яко перейшли дорогу в Мексику, припаркували машину й пішли іспанською вулицею в тьмяне коричневе світло.

Старі чоловіки сиділи вночі на стільцях і були схожі на східних наркоманів та пророків. Ніхто за нами не стежив, проте всі знали, що ми робимо. Ми різко завернули у задимлену їдальню і ввійшли в музику кампо гітаристів з американського програвача 30-х років. Мексиканські таксисти в сорочках з короткими рукавами та мексиканські хіпстери сиділи на табуретках і поїдали безформенні маси тортилій, бобів та ще чогось. Ми купили три пляшки холодного пива – cerveza - приблизно за тридцять мексиканських центів або десять американських центів за пляшку. А ще й пачки мексиканських сигарет по шість центів кожна. Ми дивувалися й дивувалися з наших мексиканських грошей, яких так надовго вистачало, грались ними, роздивлялись навколо і всім усміхалися. Позаду нас лежала вся Америка і все, що ми з Діном знали про життя загалом та про життя на дорозі. Ми нарешті знайшли магічну землю наприкінці дороги, і ми ніколи не уявляли, наскільки це буде чудово.

– Ти подумай, як ці типи не сплять усю ніч, – прошепотів Дін. – І подумай про цей величезний континент перед нами, з цими неймовірними горами Сьєрра-Мадре, які ми бачили в кіно, джунглі аж там далеко і ціле пустельне плато, завбільшки як наше, воно дістає прямо до Гватемали і бозна-куди, ого! Що ж нам робити? Що ж нам робити? Погнали!

Ми вийшли й попрямували до машини. Останній погляд на Америку поза гарячим світлом мосту Ріо Гранде, і ми повернулись до неї спиною та багажником і помчали вперед.

Одразу ми опинилсь у пустелі і на п'ятдесяти милях рівнини не побачили ні вогника, ні машини. І раптом над Мексиканською затокою почало світати, і з усіх боків ми побачили форми кактуса юка і органних труб, які нагадували привидів.

– Що за дика країна! – сказав я. Ми з Діном остаточно прокинулись. А в Ларедо ми були напівмертві. Стен, котрий вже бував у інших країнах, спокійно спав позаду. Перед! мною та Діном була ціла Мексика.

– Тепер, Селе, ми все залишаємо позаду і входимо в нову та невідому фазу речей. Усі ці роки проблем і розваг – і тепер це! Щоб ми могли безпечно думати ні про що інше і просто їхати далі з відкритими обличчями, як бачиш, розуміти світ правдиво та чесно, як інші американці раніше не розуміли – вони ж тут були, правда? Мексиканська війна. Пролетіти, як куля.

– Ця дорога, – я йому сказав, – це також дорога старих американських злочинців, які перескакували через кордон і їхали аж до старого Монтерею, і, якщо ти подивишся в сивину пустелі та уявиш привид якогось могильного демона, який самотньо скаче в незнані простори, то ти далі побачиш…

– Це світ, – сказав Дін. – Боже! – закричав він, вдаривши рукою кермо. – Це весь світ! Ми можемо їхати просто в Південну Америку, якщо туди є дорога. Ти тільки подумай! Сучий син! Хай йому чорт!

– Ми летіли далі. Світанок миттєво розповсюдився, і ми побачили білий пісок, а час від часу вдалині від дороги з'являлись маленькі хатинки. Дін зупинився, щоб подивитись на них.

– Справжні побиті халупи, чувак, такі ти знайдеш лише в Долині Смерті і ще гірші. Цим людям плювати на зовнішній вигляд.

Перше місто, відзначене на карті, було Сабінас-Гідальго. Ми захоплено чекали на нього.

– I дорога не так уже й відрізняється від американської, – кричав Дін, – крім одної божевільної штуки і, якщо ти помітив, то тут знаки написані в кілометрах і вони вказують відстань до Мексико-сіті. Бачиш, це єдине місто у всій країні, все туди вказує. – До цього метропо-ліса залишалось 767 миль; у кілометрах відстань була за тисячу. – Чорт! Мені туди треба! – кричав Дін.

На якийсь час я заплющив очі від цілковитої втоми і тільки чув, як Дін б'є кермо кулаком і каже: «Чорт», і «Що за гульня!» і «Що за країна!» і «Так!» Ми приїхали в Са-бінас-Гідальго, через пустелю, приблизно о сьомій годині ранку і ми повністю сповільнили рух, щоб його побачити. Розбудили Стена. Посідали прямо, щоб усе роздивитися. Головна вулиця була в багнюці та ямах. З обох боків тяг-лися брудні обшарпані фасади. Проходили віслюки з вантажем. Босоногі жінки виглядали на нас із темних дверей. Уся вулиця була забита людьми, які починають новий день у мексиканському селі. На нас витріщались старі чоловіки з величезними вусами. їх особливо цікавив наш вигляд – бородатих, пошарпаних американських хлопців, а не гарно одягнених туристів. Ми стрибали центральною вулицею на швидкості десять миль на годину, усе в себе всмоктуючи. Група дівчат пройшла перед нами. Коли ми проїжджали повз з них, одна запитала:

– Куди ти їдеш, красунчику?

Я з подивом повернувся до Діна:

– Ти чув, що вона сказала?

Дін був настільки вражений, що продовжував повільно їхати і сказав:

– Так, я чув, що вона сказала, я дуже добре все розчув, ой боже, я навіть не знаю, що сказати, я такий збуджений і мені так солодко в цьому ранковому світі. Ми нарешті потрапили в рай. Не може бути крутіше, краще, не може бути ніяк інакше.

– Ну, давай вернемось і підберемо їх! – сказав я.

– Так, – мовив Дін і покотився п'ять миль на годину. Він був спантеличений, він не робив звичайних речей, які робив у Америці. – їх мільйони на дорозі! – додав він.

Тим не менше він розвернувся і знов під'їхав до дівчат. Вони йшли на роботу в поле; вони нам усміхнулись. Дін дивився на них закам'янілими очима.

– Чорт, – вимовив він ледь чутно. – Ох! Це занадто круто, щоб бути правдою. Дівчата, дівчата. І між іншим, зараз, у моєму стані, Селе, я оглядаю інтер'єри цих будинків, поки ми повз них проїжджаємо – ці поламані двері, ти дивишся всередину, а там ліжка із соломи, і на них сплять маленькі коричневі діти, вони крутяться перед тим, як прокинутись, їхні думки густішають від порожнечі сну, вони встають, їхні мами готують їм сніданок у залізних каструлях, і поглянь на ці віконниці замість вікон, а дідусі, ці дідусі такі круті та величні, їх нічого не хвилює. Тут нема жодної підозри, нічого такого. Усі круті, всі на тебе дивляться прямо, своїми коричневими очима, і вони нічого не кажуть, просто дивляться, і в цьому погляді всі людські риси – м'які та контрольовані, вони всі там. Пригадай усі ті дурні історії про Мексику, про сплячого грінго і всю ту дурню – і той маразм про чорномазих і так далі – а тут люди прямолінійні, добрі, вони не терплять нічого. Мене це так вражає!

Навчений сирими ночами на дорозі, він прийшов у цей світ, щоб це побачити. Він нахилився над кермом, подивився в обидва боки і повільно поїхав далі. На іншому кінці Сабінас-Гідальго ми зупинилися заправитись. Тут, перед антикварною заправкою, гарчали й жартували місцеві фермери у солом'яних капелюхах і з велетенськими вусами. Через поле дідусь орав землю віслюком, підганяючи його патичком. Сонце встало чисто на древню правдиву людську працю.

Тепер ми продовжили нашу дорогу в Монтерей. Великі засніжені гори постали перед нами; ми котились просто до них. Розкрився гірський прохід, і ми крізь нього проїхали, та за кілька хвилин виїхали з москитової пустелі й подерлися вгору посеред прохолодного повітря дорогою з кам'яною стіною біля обриву та білими прізвищами президентів на скелях – Алеман! Ми нікого не зустріли на цій високій дорозі. Вона крутилася посеред хмар і вивела нас на плато високо в горах. На цьому плато велике промислове місто Монтерей пускало дим у блакитні небеса з величезними хмарами затоки, які закутують небо, наче светр. В'їжджати в Монтерей – немов в'їжджати в Детройт, навколо великі стіни заводів, тільки тут вражали віслюки, котрі паслись на зеленій траві, та густі квартали з тисячами підозрілих хіпстерів біля дверей, шльондр, які виглядали з вікон, і дивні магазини, які, мабуть, продавали що завгодно, а ще вузькі тротуари, забиті людьми, ніби в Гонконгу.

– Йоу! – крикнув Дін. – І все на тому сонці. Ти оцінив це мексиканське сонце, Селе? Від нього п'янієш. Ого! Я хочу їхати і їхати – ця дорога веде мене!!!

Ми обговорювали можливість затриматись у Монтереї, але Дін хотів якомога швидше доїхати до Мексико-сіті, тим більше він знав, що дорога стане цікавішою, особливо попереду, завжди попереду. Він їхав, як маньяк, і ніколи не відпочивав. Ми зі Стеном були виснажені, дали йому кермо і хотіли спати. Я подивився вгору на виїзді з Мон-терея, і побачив величезні дивні подвійні висоти понад старим Монтереєм, там, куди тікали злочинці.

Попереду лежав Монтеморелос і ще один спуск у спе-котні широти. Ставало спекотніше й дивніше. Дін, не зважаючи ні на що, вирішив мене розбудити:

– Дивись, Селе, ти не можеш цього пропустити.

Я подивився. Ми їхали через болота, і біля дороги йшли дивні обідрані мексиканці з мачете, прив'язаними до їхніх мотузяних поясів, дехто зрізав кущі. Вони всі зупинились подивитися на нас порожніми поглядами. Крізь густі кущі ми час від часу помічали халупки зі стінами, наче з африканського бамбука, халупки просто з патичків. Дивні молоді дівчата, темні, немов місяць, дивились із таємничих вкритих зеленню дверей.

– Ой, чувак, я хотів би зупинитись і побазікати з цими дівчатками, – кричав Дін, – але знайте, що стара або старий завжди десь поряд, десь за сто ярдів, збирає хмиз або пасе худобу. Вони ніколи не самі. Ніхто ніколи не сам у цій країні. Поки ти спав, я зацінив цю дорогу і цю країну, і якби я тільки міг розповісти про всі свої думки, чувак! -Він спітнів. Його очі були червоні та божевільні, а проте смиренні й ніжні – він знайшов людей, подібних до себе. Ми котились через безкінечні болота сорок миль на годину:

– Селе, я думаю, що ця країна ще не скоро зміниться. Якщо ти поведеш, я тепер посплю.

Я сів за кермо і їхав у власних думках через Лінерес, через гарячі краї боліт, через палаюче Ріо-Сото-ла-Маріна біля Гідальго і так далі. Велика зелена долина, немов джунглі, укрита нивами, відкрилася переді мною. Гурти чоловіків дивились, як ми переїжджаємо по вузькому старомодному мосту. Під ним протікала гаряча річка. Потім ми піднялись вище, і знов з'явились пустельні краї. Попереду було місто Грегорія. Хлопці спали, і я був за кермом на самоті, у вічності, а дорога бігла прямо, немов стріла. Це не те що їхати через Кароліну, Техас, Аризону, або Ілінойс; це ніби їдеш через увесь світ, у місця, де ми нарешті пізнаємо себе серед світових Індіанців Фелахів, де знайдеться найважливіша частина базової примітивності, людство, яке протікає поясом через екваторіальний живіт світу від Малаї (довгий ніготь Китаю) до Індії – великий субконтинент від Аравії до Мароко, до тих самих пустель і джунглів Мексики, і через хвилі до Полінезії, до містичного Сіаму, закутаного в жовтий халат, і знов по колу, по колу, доки не почуєш трагічний плач біля стін Кадіса в Іспанії, котрий чутно за 12000 миль у глибинах Столиці Світу – Бенаресі. Ті люди безсумнівно індіанці, і зовсім не Педри й Пончі з дурних американських байок – у них високі вилиці, косі очі та м'яка поведінка; вони не дурні, вони не клоуни; вони чудові, серйозні індіанці, і вони є родовищем людства та його батьками. Хвилі китайців, проте земля – штука індіанців. Вони така ж невід'ємна частина «історії» пустелі, як каміння на пустельній землі. І вони це знали, коли ми проїжджали, начебто важливі американці-багатії, що гуляють їхніми землями; вони знали, хто батько і хто син античного життя на землі, проте нічого не казали. Коли руїна прийде на світ «історії» та Апокаліпсис фелахів укотре повернеться, люди будуть знову дивитись тими ж очима з печер Мексики та Балі, де все почалось і де Адама вигодували та навчили знати. Ці думки наростали, поки ми їхали в машині до спекотного залитого сонцем міста Грегорії.

До цього, у Сан-Антоніо, я обіцяв Діну жартома, що дістану йому дівчину. Це було парі та виклик. Коли я заїхав на заправку біля сонячної Грегорії, якийсь малий перейшов босими ногами дорогу з величезною сонцезахисною пластиною і запитав, чи хотів би я її купити:

– Подобається? Шістдесят песо. Наblа Espanol? Sesenta peso. Мене звати Віктор.

– Мм-ніі, – сказав я жартівливо, – купити сеньоріта.

– Добре, добре! – закричав він радісно. – Я дістану вам дівчат, коли завгодно. Зараз дуже пече, – додав він скрушно. – Нема гарних дівчат, у спекотний день. Чекайте на вечір. Подобається тінь?

Я не хотів захисту від тіні, але хотів дівчат і розбудив Діна.

– Ей, чувак, я сказав у Техасі, що дістану тобі дівчину, – так ось, розтрусіть свої кістки і прокидайтесь, хлопці; нас чекають дівчата.

– Що? Що? – заволав Дін, підскочивши весь розхристаний. – Де? Де?

– Цей хлопець Віктор покаже нам, де.

– Ну так, давай, давай! – Дін вискочив з машини й потиснув Вікторові руку. Навколо станції крутився гурт хлопців, вони сміялись, половина була боса, всі в обвислих солом'яних капелюхах.

– Чувак, – сказав мені Дін, – чи це не гарний спосіб провести день? Це набагато краще від денверських більярдних. Вікторе, ти маєш дівчат? Де? A donde? - крикнув він іспанською. – Чуєш, Селе, я розмовляю іспанською.

– Запитай, чи він може дістати трави. Ей, малий, у тебе є ма-ри-ху-ана?

Малий серйозно кивнув головою:

– О, коли завгодно, чувак. Ходімо зі мною.

– Ііі! Уііі! Ооо! – кричав Дін. Він зовсім прокинувся і стрибав на сонній мексиканській вулиці. – Ходімо разом!

Я давав «Лакі Страйкс» іншим хлопцям. Вони діставали море задоволення від нас, особливо від Діна. Вони повертались один до одного, прикриваючись долонями, і торохтіли про божевільного американця.

– Бачиш, Селе, вони говорять про нас і регочуть. О боже мій, що за світ!

Віктор сів з нами в машину, і ми поїхали. Стен Шепард міцно спав і прокинувся саме під час цього божевілля.

Ми виїхали в пустелю на інший кінець міста і звернули на розбиту дорогу, від якої машину трясло, як ніколи. Попереду був дім Віктора. Малесенька халупка стояла на краю рівнини, вкритої кактусами та кількома деревами, а на ґанку сиділо декілька чоловіків.

– Хто це? – збуджено крикнув Дін.

– Це мої брати. Моя мама теж там. Сестра теж. То моя сім'я. Я одружений, живу в центрі.

– О, що там з твоєю мамою? – здригнувся Дін. – Що вона скаже про марихуану?

– Ой, вона мені її дістане.

Поки ми чекали в машині, Віктор вийшов, побіг до будинку, сказав пару слів старій жінці, котра відразу почала збирати сухий цвіт марихуани, який зірвали з рослин та залишили сушитися на пустельному сонці. Тим часом брати Віктора вишкірялись на нас із-під дерева. Вони хотіли підійти до нас знайомитись, проте в них забрало би багато часу підвестись та пройтись. Віктор повернувся, солодко усміхаючись.

– Чувак, – сказав Дін, – цей Віктор – наймиліший, иайкрутіший, найбожевільніший малий демон, якого я бачив у своєму житті. Ти тільки подивись на нього, як він круто повільно йде. Тут не треба поспішати.

Постійний, невгамовний пустельний вітерець задував у машину. Було дуже жарко.

– Бачите, як жарко? – сказав Віктор, сідаючи біля Діна на передньому сидінні та показуючи на розжарений дах «Форду». – Маєте ма-ри-ху-ану і вже не так жарко. Чекайте.

– Так, – сказав Дін, поправляючи свої темні окуляри, – я чекаю. Звичайно, Вікторе, хлопчику мій.

У цей час високий брат Віктора плентався до нас із горою трави на газеті. Він скинув її на руки Віктору, обперся на двері машини, щоб кивнути нам, посміхнутись і сказати: «Привіт». Дін теж кивнув і приємно йому посміхнувся. Ніхто не говорив; усе було добре. Віктор скрутив косяк небаченого розміру. Він скрутив (використовуючи коричневий паперовий мішок) виличезну сигару «Корона» із трави. Косяк був велетенський. Дін дивився на нього витріщеними очима. Потім підпалив і передав далі. Тягти з цієї штуки було наче нахилятись над каміном та вдихати. Воно заходило в горло одним великим ударом тепла. Ми тримали дим у собі та майже одночасно видихали. Ми одразу накурились. Піт замерз у нас на лобі, і раптом ми відчули себе на пляжі в Акапулько. Я подивився в заднє скло, там був ще один брат, найдивніший з братів Віктора – високий індіанець-перуанець із торбою через плече, – він спирався на стовп, занадто сором'язливий, щоб підійти та потиснути руку. Здавалось, наче машина оточена братами, бо з'явився ще один з боку Діна. Сталась най-дивніша річ. Усі так накурились, що звичайні формальності були безглузді, і всі зосередились на речах, які цікавили невідкладно, і тепер були лише дивні американці та мексиканці, котрі базікають між собою в пустелі, та дивна можливість близько бачити обличчя, пори шкіри, мозолі на пальцях, та сконтужені вилиці іншого світу. Індіанські брати почали тихо говорити про нас та коментувати; ми бачили, як вони роздивляються й порівнюють враження, або поправляють чи змінюють погляд: «Ага, ага», – поки Дін, Стен та я говорили про них англійською.

– Подивіться на того дивного брата он там позаду, який ні на йоту не зрушив від стовпа і не зменшив силу своєї задоволеної смішної сором'язливої усмішки. І ось цей, зліва від мене, старший, більш упевнений у собі, але сумний, на чомусь зациклений, може; він волоцюга в місті, тоді як Віктор щасливо жонатий, він як якийсь чортів єгипетський король. Ці чуваки справжні чорти. Я такого ніколи не бачив. І вони говорять про нас і цікавляться нами, бачите? Так само, як і ми, але зі своїми відмінностями, їхня цікавість, мабуть, зациклена на тому, як ми одягнені, – як і наша, якщо подумати, – але їм дивні речі, які в нашій машині, та наш сміх і, можливо, те, що ми інакше пахнемо. Тим не менше, я б око віддав, щоб дізнатися, що вони про мене говорять. – І Дін попробував. – Гей, Вікторе, чувак, що тільки-но сказав твій брат?

Віктор повернув до Діна сумні накурені коричневі очі:

– Ага, ага.

– Ні, ти не зрозумів моє запитання. Про що говорять хлопці?

– А, – здивувся Віктор, – тобі не подобається ця ма-ри-уана?

– Та ні, все добре! Про що ви розмовляєте?

– Розмовляєте? Так, розмовляємо. Як вам Мексика?

Було важко дати собі раду без спільної мови. І всі стихли і стали спокійними і знов накуреними, всі просто насолоджувались пустельним вітерцем та обдумували різноманітні національні, етнічні й особисті думи вічності.

Настав час для дівчат. Брати повернулись на свою базу під деревом, мати дивилась зі свого сонячного ганку, а ми повільно поїхали назад у місто.

Цього разу погойдування машини не було неприємним; це була найприємніша та найграціозніша подорож на світі, наче через блакитне море, а Дінове обличчя було залите незвичайним світлом, немов золото, і він нам казав розуміти пружини машини та оцінити подорож. Ми підстрибували, і навіть Віктор усе розумів і сміявся. Потім він показав ліворуч, куди треба їхати до дівчат, і Дін, дивлячись вліво з неймовірним задоволенням, нахилився в той бік, покрутив кермо й повіз нас м'яко і впевнено до нашої мети, водночас слухаючи спроби Віктора говорити і грандіозно та небагатослівно промовляючи:

– Так, звичайно! Я в житті б не сумнівався! Вирішено, чувак! О, саме так! Чому ж, боже милий, ти мені кажеш найприємніші речі? Звичайно! Так! Поїхали! – На це Віктор відповідав суворо з феноменальною іспанською красномовністю. Одну божевільну мить я думав Дін розуміє все, що той говорив, із справжньою природною інтуїцією, а Дінове палюче щастя незбагненним чином пробудило у ньому генія миттєвого розуміння. А ще в таку мить він був надзвичайно схожий на Франкліна Делано Рузвельта -якась ілюзія в моїх палаючих очах та розплавленому мозку – я аж підскочив зі свого місця й ахнув від подиву. Крізь міліарди голочок райського сяйва я намагався роздивитися фігуру Діна, він виглядав, немов Господь Бог. Я був такий накурений, що мусив обпертися головою на спинку крісла; стрибки машини пробивали мене судомами екстазу. Сама думка про те, щоб подивитись у вікно на Мексику – яка на той момент була чимось іншим у моїй голові, – означала видертися з якоїсь блискучої валізи з коштовностями, в яку страшно заглянути очима, а скарбів та багатства в ній занадто багато, щоб сприйняти все одразу. Я ковтнув слину. Я бачив, як потоки золота течуть крізь небо прямо крізь подраний дах старої бідної машини, крізь мої очі, вони в них уливалися; вони були повсюди. Я глянув у вікно на гарячі сонячні вулиці й побачив у дверях жінку і подумав, що вона чує кожне наше слово й киває головою – рутинні параноїдальні видіння після трави. Проте потік золота не припинявся. На якийсь час я перестав усвідомлювати розумом те, чим ми займаємось, і оговтався лише пізніше, коли виглянув із вогнища й тиші, наче вийшов зі сну у світ чи з порожнечі в сон, і хлопці пояснили мені, що ми припаркувались біля дому Віктора, і він уже стоїть біля дверей машини із своїм маленьким сином на руках, і ось показує його нам.

– Бачите мою дитину? Його звати Перез, йому шість місяців.

– Та ну, – сказав Дін, його обличчя було й досі, як у святого, від зливи надзвичайного задоволення та блаженства, – він найгарніша дитина, яку я коли-небудь бачив. Подивіться на ці очі. Тепер, Селе й Стене, – продовжував він, повернувшись до нас із серйозним та ніжним поглядом, – я хочу, щоб ви звернули особливу увагу на очі цього маленького мексиканського хлопчика, сина нашого чудового друга Віктора, та уявіть, як він ввійде в життя дорослого чоловіка з такою душею, котра розповість про себе через вікна, якими є його очі, а такі чарівні очі справді вказують на найдобрішу душу.

Це була прекрасна промова. І це була прекрасна дитина. Віктор сумно подивився на свого янгола. Ми всі хотіли мати такого сина. Наше здивування душею хлопчика було таким сильним, що він щось відчув та почав кривитись і гірко плакати через якесь невідоме горе, яке ми не могли залагодити, бо воно було закопане занадто глибоко в незліченних таємницях та глибинах часу. Ми перепробували все; Віктор заціловував його в шию, гойдав його, Дін кудкудакав, я нахилився й погладив маленькі дитячі ручки. Плач ставав голосніше.

– Ох, – сказав Дін, – мені страшенно жаль, Вікторе, ми його засмутили.

– Він не сумний, діти плачуть. – У дверях, позаду Віктора, занадто сором'язлива, щоб вийти, стояла його маленька босонога дружина, з ніжним хвилюванням вона чекала, поки дитинка знов опиниться в неї на руках, вона була така коричнева і м'яка. Віктор, показавши нам свою дитину, знову сів у машину і гордо вказав направо.

– Так, – мовив Дін, розвернув машину й налаштував її на вузькі алжирські вулички з обличчями з усіх боків, які дивилися на нас з тендітною цікавістю. Ми приїхали в бордель. Велична заштукатурена споруда стояла на золотому сонці. Надворі, спираючись на карниз вікна борделя, чекало двоє копів у обвислих штанях. Сонні та замучені нудьгою, вони зиркнули на нас, коли ми заходили, і пробули там усі три години, поки ми розгулювали під їхнім носом, аж доки ми не вийшли в сутінках і за бажанням Віктора дали їм еквілент двадцяти чотирьох центів кожному, лише заради форми.

Всередині ми знайшли дівчат. Деякі лежали на диванах біля танцмайданчика, деякі випивали за довгим баром праворуч. У центрі була арка, що вела в маленькі кабінки, які нагадували будки; що в них перевдягаються в купальники на міських пляжах. Ці кабінки стояли на залитому сонцем дворі. За баром стояв господар, молодий хлопець, котрий одразу вибіг до нас, коли ми сказали, що хочемо послухати мамбо, і повернувся з платівками, в основному Переза Прадо, і увімкнув їх через колонку. За мить усе місто Гре-горія чуло, як гарно проводять час у Сала-де-Вай. У самому залі гуркіт музики – бо це правильний спосіб слухати музичний програвач, і саме для цього він створений – був настільки потужний, що Діна, Стена й мене на мить пройняло усвідомлення того, що ми ніколи не могли слухати музику так голосно, як нам хотілось, і саме так голосно нам хотілося її слухати. Вона дула і здригалася просто в нас. За кілька хвилин половина села повисла у вікнах, дивлячись, як американос танцюють із дівчатами. Люди стояли, одне біля одного, з копами, на земляному тротуарі, з нудьгою спираючись на підвіконники. «Більше Мамбо Джамбо», «Чатануга де Мамбо», «Мамбо Нумеро Очо» -всі ці фантастичні номери звучали й розлітались крізь золотий таємничий день, немов звуки, які хотілося б почути в останній день світу та під час Другого Пришестя. Труби здавались такими голосними, що я думав, їх можна було почути в пустелі, звідки вони так чи інакше беруть свій початок. Барабани були безумні. Біт мамбо – це конго-біт із Конго, річки Африки та світу; це справді – біт світу. Ууум-та, та-пумпум, ум-та та пум-пум. З колонки нас обливало монтунос піаніно. Крики лідера були, немов потужні подихи повітря. Остання партія труб, яка прийшла разом із кульмінацією барабанів на конго та бонго барабанах, на величній безумній платівці Чататонга, на мить заморозила Діна на місці, аж поки він не здригнувся й почав пітніти; потім труби вдихнули сонне повітря своєю гучною луною, наче у печері, його очі стали великі та круглі, наче побачили Диявола, і він міцно їх заплющив. Мене самого трясло, як ляльку; я чув, як труби ріжуть світло, я на нього дивився і трясся у своїх чоботях.

Під швидке Мамбо-Джамбо ми шалено танцювали з дівчатами. Крізь наші божевільні видіння ми почали розрізняти їхні особисті риси. Вони були чудовими дівчатами. Найдивніше те, що найбожевільніша з них була наполовину індіанка, а наполовину біла, з Венесуели, їй було лише вісімнадцять. Зовні вона, мабуть, була з гарної сім'ї. Сам бог знає, чому вона продавала своє тіло у Мексиці в такому віці та з такими ніжними щоками. Якесь страшне горе її сюди привело. Вона пила без будь-якої міри. Заливала в себе випивку, коли здавалось, що її от-от знудить. Вона весь час перекидала випивку, і це лише для того, щоб ми витратили якомога більше грошей. Одягнена в розхристаний халат посеред білого дня, вона шалено танцювала з Діном, вчепилась йому в шию і благала, і благала про все на світі. Дін був такий накурений, що не знав, із чого починати, з дівчат чи з мамбо. Вони побігли до кабінок. До мене підсіла товста нецікава дівчина з песиком, котра розізлилась на мене, коли мені не сподобався пес, бо він весь час мене кусав. Вона пішла на компроміс, десь зачинивши його, але поки вона повернулась, мене підчепила інша дівчина, гарніша, хоч не найкраща, вона впилась мені в шию, немов п'явка. Я намагався вирватись, щоб бути з шістнадцятилітньою кольоровою дівчинкою, яка сиділа в кінці залу, похмуро розглядаючи свій пуп через дірку в суконці-сорочці. Я не міг цього зробити. Стен мав п'ятнадцятилітню дівчинку з мигдалевою шкірою і суконкою, яка була зашпилена трохи зверху і троху знизу. Було безумно. Десь із двадцять чоловіків дивилися у вікна.

В якийсь момент прийшла мама кольорової дівчинки -не кольорова, але темна – щоб швидко й суворо переговорити зі своєю дочкою. Коли я це побачив, мені стало занадто соромно щось пробувати з тою, котра мені подобається. Я дозволив п'явці відвести мене назад, де, наче у сні, під гуркіт та ревіння музики ми примусили ліжко скакати півгодини. Це була проста кімната з дерев'яним ліжком, без стелі, з іконою в одному кутку та умивальником у іншому. У темному коридорі кричали дівчата:

«Agua, agua caliente!», що означає «гаряча вода». Дін та Стен також зникли з поля зору. Моя дівчина попросила тридцять песо, або приблизно три з половиною долари, і благала ще десять песо, довго про щось розповідаючи. Я не знав ціни мексиканських грошей; я лише знав, що в мене мільйони песо. Я кинув їй гроші. Ми побігли танцювати. Біля вікон зібрався ще більший натовп. Копи, як завжди, дивилися байдуже. Гарненька венесуелка Діна протягла мене крізь двері у якийсь дивний бар, який, як виявилось, належав борделю. Тут молодий бармен говорив та протирав чарки, а дід з величезними вусами сидів і щось старанно обговорював. Ревіло мамбо через гучну колонку. Здавалось, неначе включили весь світ. Венесуелка повисла у мене на шиї і благала випивки. Бармен їй не наливав. Вона благала і благала, і коли він їй налив, вона все вилила, і цього разу ненавмисне, бо я бачив біль в її бідних потонулих загублених очах.

– Полегше, мала, – сказав я їй.

Я притримував її на стільці; вона весь час сповзала. Я ніколи не бачив такої п'яної жінки, а їй було лише вісімнадцять. Я купив їй випити; вона просила змилостивитись над нею, тягнучи мене за штани. Вона проковтнула алкоголь. Я не намагався нічого з нею зробити. Моїй дівчині було років тридцять і вона краще за собою доглядала. Поки венесуелка крутилась та мучилась у моїх руках, я хотів відвести її назад, роздягти і лише говорити з нею – це я казав сам собі. Я безтямно бажав її та іншу коричневу дівчинку.

Бідний Віктор увесь цей час стояв біля металевого поручня спиною до бару і підстрибував, радісно дивлячись, як гуляють його американські друзі. Ми пригостили його випивкою. Його очі блищали від жінок, але він не хотів жодної, будучи вірним своїй дружині. Дін кинув у нього грішми. У цьому потоці божевілля я мав шанс подивитися, чим займається Дін. Він був настільки безумним, що не зрозумів хто я, коли я глянув йому в обличчя.

– Так! Так! – все, що він сказав.

Здавалося, це ніколи не скінчиться. Це був наче довгий спектральний арабський сон, удень, в іншому житті – Алі Баба, провулки і куртизанки. Я знов побіг у кімнату зі своєю дівчиною; Дін та Стен помінялись дівчатами, які в них були; на мить ми зникли з поля зору, і глядачі чекали, поки знову почнеться шоу. День ставав довгим і холодним.

Скоро настане таємнича ніч у старій пропащій Грегорії. Мамбо не зупинялось ні на мить, воно продовжувало дуріти, як безкінечна подорож у джунглях. Я не міг відвести очей від маленької темної дівчинки і від того, як вона ходила, немов королева, навіть коли бармен примушував її займатися лакейською роботою, – приносити нам випити і замітати. З усіх дівчат їй найбільше потрібні були гроші; може, її мама прийшла взяти в неї гроші для її маленьких братів та сестер. Мексиканці бідні. Мені жодного разу не спало на думку підійти і дати їй грошей. У мене було відчуття, наче вона б узяла їх з деяким презирством, а презирство від такої, як вона, мене лякало. У своєму безумстві я закохався в неї на декілька годин, поки все тривало; це був той самий незаперечний біль та удар у розум, ті ж самі подихи, ті ж рани, і понад усе, те ж саме небажання та страх наблизитись. Дивно, що Дін та Стен також до неї не підійшли; її непохитна гордість робила її бідною в божевільному старому борделі, лишень подумайте про це. У якийсь момент я бачив, як Дін, немов статуя, нахилився в її бік, готовий злетіти, а потім помітив переміну на його обличчі, коли вона холодно і зверхньо глянула на нього, він перестав терти свій живіт, проковтнув слину і нарешті похилив голову. Вона була королева.