На дорозі

СЕЛ ПАРАДАЙЗ! (великими друкованими літерами) Якщо нікого нема вдома, залазь через вікно.

Підписано:

Ремі Бонкьор.

Записка була пошарпана й сіра.

Я заліз і побачив Ремі – він спав зі своєю дівчиною, Лі-Ен, на ліжку, яке вкрав з торгового корабля, як він мені потім розповів; уявіть палубного механіка торгового судна, що крадеться через борт посеред ночі з ліжком і гребе щосили до берега. Це лише починає пояснювати Ремі Бон-кьора.

Я так детально описую все, що сталося в Сан-Франі, тому, що тут усе переплелося з тим, що було далі. Ми з Ремі познайомились на підготовчих курсах до університету; але насправді нас пов'язувала моя колишня дружина. Ремі познайомився з нею перший. Однієї ночі він зайшов до моєї кімнати в гуртожитку і сказав:

– Парадайз, вставай, старий маестро прийшов тебе відвідати. – Я піднявся і, коли вдягав штани, розсипав копійки. Була четверта година дня; в університеті я спав весь час. – Добре, добре, не розсипай тут своє багатство. Я знайшов найзагубленішу дівчинку на світі і сьогодні ввечері я вирушаю з нею просто в «Пащу Лева». І він потягнув мене з нею знайомитись. Через тиждень вона зустрічалася зі мною. Ремі був високим, смуглим, симпатичним французом (він нагадував двадцятилітнього марсельського торговця); а оскільки він був французом, то говорив джазовою американською мовою; його англійська була ідеальна, і французька також. Він любив гарно вдягатися, трохи в університетському стилі, гуляти з розкішними блондинками і витрачати багато грошей. Він мене ніколи не звинувачував у тому, що я відбив у нього дівчину; навпаки, це нас пов'язувало; цей хлопець був відданий мені, і я таки йому справді подобався, бозна-чому.

Коли я його зустрів у Міл-сіті того ранку, для нього настали справді паскудні дні, які приходять до хлопців десь після двадцяти п'яти. Він тинявся й чекав на корабель, а на життя заробляв, працюючи охоронцем у бараках через каньйон. Його дівчина, Лі-Ен була язиката, і весь час Із ним сварилась. Вони щодня економили кожну копійку, ц в суботу спускали п'ятдесят доларів за три години. По своїй халабуді Ремі розгулював у шортах і божевільній армійські кепці. Лі-Ен ходила в бігуді. І в такому вигляді вони кричали одне на одного весь тиждень. Я за все своє життя не бачив стільки гризні. Проте в суботу, приємно усміхаючись одне одному, вони виходили, немов пара го-лівудських зірок, і їхали гуляти в місто.

Ремі прокинувся й побачив, як я крадусь через вікно. Його чудесний сміх, мабуть, найкращий сміх у світі, задзвенів у моїх вухах:

– Аааааа, Парадайз, він залазить через вікно, він, як солдат, слідує інструкціям. Де ти був, ти спізнився на два тижні! – Він вдарив мене по спині, тицьнув Лі-Ен під ребра, сперся на стіну, сміявся і сварився, гримав по столу так, що було чути по всьому Міл-сіті, і його прекрасне довге «А-а-а-а-а-а» лунало на весь каньйон. – Парадайз! -кричав він. – Один-єдиний, незамінний Парадайз.

Дорогою сюди я проходив маленьке містечко Сосаліто, І перше, що я сказав, було:

– Мабуть, у Сосаліто багато італійців.

– Мабуть, у Сосаліто багато італійців! – кричав він щосили. – А-а-а-а-а-а-а-а! – реготав він і впав на ліжко та мало не скотився на підлогу. – Ти чула, що сказав Парадайз? Мабуть, у Сосаліто багато італійців? А-а-а-а-а-а-а-а-Х-а-а-а-а! Ого! – Він червонів від сміху. – Ти мене вбиваєш, Парадайз, ти найсмішніший чоловік на світі, і ось ти тут, нарешті ти сюди дістався. Він заліз через вікно, ти бачила його, Лі-Ен, він слідував вказівкам і заліз у вікно. Аааа! Ооо!

Найдивніше те, що поряд із Ремі жив негр на ім'я Містер Сноу, і його сміх, клянусь Богом, був справді найкращим у цілому білому світі. Містер Сноу саме почав сміятися за вечерею, коли його стара жінка щось мимохідь сказала; потім він встав, немов подавився, сперся на стіну, подивився в небо і знов почав сміятися; він вийшов з дому, спотикаючись і спираючись на сусідські будинки; він п'янів від сміху і крався крізь тіні Міл-сіті, вклонячись споїм тріумфальним реготом демону, який ним керує; я навіть не знаю, чи він закінчив вечеряти. Можливо, Ремі, сам того не знаючи, заражався сміхом цього чудового чоловіка, Містера Сноу. І, навіть якщо в Ремі були проблеми з роботою і кепське особисте життя з язикатою жінкою, він принаймні навчився сміятися найкраще у світі; я відчув веселощі, які на мене чекали у Фріско.

Ситуація була така: Ремі з Лі-Ен спали на ліжку в іншому кінці кімнати, а я спав на тапчані біля вікна. Мені було заборонено чіплятись до Лі-Ен. Ремі відразу прочитав мені лекцію з цього приводу:

– Я не хочу, щоб ви десь собі гралися, думаючи, що я нічого не бачу. Старого маестро не навчиш нових мелодій. Це я сам вигадав. – Я подивився на Лі-Ен. Вона була ласим шматочком, солодке створіння, але в її очах палала ненависть до нас обох. Вона мріяла одружитися з багатим чоловіком. Вона була з маленького містечка в Орегоні. Лі-Ен проклинала той день, коли зв'язалась із Ремі. У один із його показових вихідних він витратив на неї сто доларів, і вона вирішила, що зустріла якогось спадкоємця. Але вона застрягла в цій халупі, і від нестачі інших варіантів мусила тут залишатися. Вона працювала у Фріско; їй треба було щодня сідати на «Грейхаунд» біля роздоріжжя і їхати в місто. Вона ніколи цього не пробачила Ремі.

Я мав жити в цій халабуді й написати блискучий оригінальний сюжет для голівудської студії. Ремі планував полетіти туди на стратосферному лайнері з арфою під рукою і зробити нас усіх багатими; Лі-Ен поїде з ним; він познайомить її з батьком його приятеля, котрий був відомим режисером і людиною, наближеною до У. К. Філдса. Перший тиждень у Міл-сіті я безупинно писав у сараї якусь похмуру історію з Нью-Йорка, яка, на мою думку, мала б задовольнити голівудського режисера, хоч і була занадто сумна. Ремі, навіть, не міг її читати, проте всеодно захопив її до Голівуду за кілька тижнів. Лі-Ен було дуже нудно і вона дуже нас ненавиділа, щоб читати мій сюжет. Я не одну дощову годину нашкрябував нові рядки й пив каву. Нарешті я сказав Ремі, що так не годиться; мені потрібна була робота; я без них навіть цигарок не міг купити. Розчарування пробігло обличчям Ремі – його завжди розчаровували найдивніші речі. У нього було золоте серце.

Він домовився мені про таку ж роботу, як у нього, – сторож бараків. Я пройшов потрібні процедури і, на мій подив, ця сволота мене взяла. Я дав клятву місцевому шефу поліції, дістав значок, дубинку і став особливим поліцейським. Що сказали б про це все Дін, Карло і Старий Бик Лі? До чорного піджака і поліцейського кашкета мені потрібні були сині штани; перші два тижні я ходив у штанях Ремі; оскільки він був високий і відростив собі живота під велетеньких обідів і нудьги, я поплив у них у перший робочий день, немов Чарлі Чаплін. Ремі дав мені ліхтарик І автоматичний пістолет 32-го калібра.

– Де ти взяв цей пістолет? – спитав я.

– Дорогою на Узбережжя минулого літа я вискочив із поїзда, щоб розім'яти ноги, і що ж я побачив – цей унікальний пістолетик, я його швиденько купив і мало не спізнився на поїзд.

Я намагався йому розповісти про Норт-Плат, про купівлю віскі з хлопцями, а він вдарив мене по спині і сказав, що я був найсмішніший чувак на світі.

Освітлюючи дорогу ліхтариком, я видерся пологими стінами південного каньйону, вийшов на нічне шосе, де ревіли машини дорогою на Фріско, поплентався по іншому боці, мало не впавши, і дійшов до дна ущелини, де біля потічка стояла невеличка фермерська хатинка і де кожної божої ночі на мене гавкав той самий пес. Потім швидка прогулянка по срібній запиленій стежці попід чорнильними деревами Каліфорнії – стежка, як у фільмі «Знак Зор-ро" така, як усі стежки в поганеньких вестернах. Я інколи діставав свій пістолет і в темряві грав у ковбоїв. Далі дерся через наступну гору, там стояли бараки. Ці бараки були тимчасовим житлом для іноземних будівельників. Чоловіки, які проїджали, залишалися там, очікуючи на свій корабель. Більшість із них пливли на Окінаву. Більшість від чогось втікала, частіше за все, від закону. Там були круті банди з Алабами, підозрілі персонажі з Нью-Йорка, були різні люди з усіх-усюд. Вони добре розуміли, як буде жахливо цілий рік працювати на Окінаві, тому пили. Робота особливої охорони полягала в тому, щоб вони не рознесли бараки. Штаб-квартира була в цетрально-му будинку – простенька саморобна будка з панельними стінами. Тут ми сиділи, крутячи пістолетами і позіхаючи, u старі копи розповідали історії.

Це було страшне збіговисько людей – усі чоловіки з душами копів, крім мене та Ремі. Ремі лише хотів заробити на життя, так само, як і я, але ці хлопці хотіли арештовувати і діставати подяку від шефа поліції міста. Вони казали, що, коли принаймні раз на місяць когось не заарештуєш – тебе звільнять. Мене аж пересмикнуло від перспективи когось арештувати. Насправді тієї ночі, коли в бараках усі, немов з ланцюга зірвалися, я був такий п'яний, як і вони.

Це була ніч, коли за графіком я чергував сам шість годин, – єдиний коп на всій території; і тієї ночі всі в бараках понапивалися. Сталось це тому, що корабель відпливав наступного ранку. Вони пили, немов моряки перед підняттям якора. Я сидів у офісі, закинувши ноги на стіл і читаючи «Синю книжку» про подорожі в Орегоні та північних землях, аж раптом почув шум підозрілого руху посеред зазвичай тихої ночі. Я вийшов надвір. Світло горіло майже в кожному бісовому ангарі на території. Усі кричали, бились пляшки. Мені залишалося щось зробити або вмерти. Я взяв свій ліхтарик, пішов до найгаласливіших дверей і постукав. їх хтось прочинив.

– Що тобі треба? Я сказав:

– Я цієї ночі охороняю бараки, і ви, хлопці, мали б сидіти якомога тихіше – або щось на зразок такої дурості. Вони закрили двері просто переді мною. Я стояв і дивився на деревину перед моїм носом. Це було, наче у вестерні; настав час показати, на що я здатний. Я постукав знову. Цього разу вони широко відчинили двері. -Слухайте, – сказав я, – я не хочу приходити і вас, хлопці, діставати, але я втрачу роботу, якщо ви будете так шуміти.

– А ти хто?

– Я тут охоронець.

– Ніколи тебе не бачив.

– Ну, ось мій значок.

– А що ти робиш із пістолетом на сраці?

– Це не мій, – я вибачився. – Я його позичив.

– Та випий ти, до чортової матері. – Я був не проти. І випив двічі.

Я сказав:

– Добре, хлопці? Ви будете тихіше тут, га, чуваки? З мене шкуру здеруть, знаєте.

– Все добре, малий, – вони запевнили. – Іди роби свої обходи. Заходь ще на одну, як схочеш.

Таким чином я обійшов усі будиночки, і був такий п'яний, як і решта. На світанку моїм обов'язком було підняти американський прапор на шестифутовий стовп; цього ранку я його повісив догори ногами і пішов спати. Коли я повернувся ввечері, старі копи похмуро сиділи в офісі.

– Скажи, хлопче, шо це тут був за шум-гам усю ніч? Нам скаржились люди з будинків через весь каньйон.

– Я не знаю, – я сказав. – Зараз наче все тихо.

– Весь контингент відплив. Ти мав тут порядок наводити минулої ночі – на тебе шеф кричить. І ось ще – ти знаєш, що можна у в'язницю загриміти, якщо повісити американський прапор догори ногами на державному стовпі?

– Догори ногами? – мене охопив жах; звичайно, я не здогадувався. Я його механічно вішав щоранку.

– Так точно, – сказав товстий коп, котрий пропрацював двадцять два роки охоронцем на Алькатразі. – За таке можна загриміти в тюрму. – Інші похмуро кивали. Вони завжди сиділи на своїх задах; вони пишалися своєю роботою. Вони гралися своїми пістолетами і розмовляли про них. їм аж свербіло когось пристрелити. Бажано мене та Ремі.

Коп з Алькатразу був пузатий і мав десь шістдесят років, на пенсії, але не в змозі триматися осторонь атмосфери, яка все життя вигодовувала його суху душу. Кожної ночі він приїжджав на робот}' на своєму Форді 35-го року, приїжджав завжди вчасно і сідав за стіл. Він у поті чола працював над папірцями, які треба щовечора заповнювати – обходи, час, що сталось і таке інше. Потім він відкидався на стільці та розказував історії:

– Мав би ти там бути два місяці тому, коли я і Следж (то був інший коп, молоденький хлопець, котрий хотів стати техаським рейнджером, але був змушений задовольнитися тим, що мав) пов'язали пияка в бараці Г. Хлопче, ти мав би бачити, як там лилась кров. Я тебе якось туди поведу і покажу плями на стінах. Ми його кидали від стіни до стіни. Спочатку Следж його вдарив, потім я, потім пін затих і мирно собі пішов. Той чувак клявся, що повбиває нас, як вийде з в'язниці – дістав тридцять днів. Ось уже шістдесят минуло, а він не з'являється. – І це була основна ідея історії. Вони так його налякали, що він побоявся вернутися і їх повбивати.

Старий коп далі з насолодою згадував жахіття Алькат-разу:

– Ми їх, як армійський полк, примушували марширувати на сніданок. Жоден не збивався з маршу. Все працювало, як годинник. Аби ти це побачив. Я там був охоронцем двадцять два роки. Ніколи не мав жодних проблем. Ті хлопці знали, що ми з ними не жартуємо. А тепер візьмемо тебе – з того, що я бачив, ти мені видаєшся занадто поблажливим. – Він підняв свою люльку і прискіпливо на мене зиркнув. – Вони цим, знаєш, скористаються.

Я це знав. Я сказав йому, що працювати копом – не для мене.

– Так, але це робота, на яку ти подався. Тепер ти мусиш вирішити раз і назавжди, або ніколи нічого не досягнеш. Це твій обов'язок. Ти дав клятву. З таким не жартують. Треба обороняти закон і порядок.

Я не знав, що відповісти; він мав рацію; проте мені просто хотілося втекти в ніч і кудись зникнути, ходити країною та дізнаватися, чим усі займаються.

Інший коп, Следж, був високий, мускулистий, з чорним волоссям і військовою зачіскою; у нього нервово сіпалася шия, як у боксера, який весь час б'є один кулак об інший. Він одягався, наче техаський рейнджер старих часів. І носив низько підвішений револьвер разом із патронташем, постійно тягав якогось батіжка, і з нього завжди звисали шматочки шкіри – ніби як ходяча камера тортур: блискучі черевики, довгий піджак, шапка набакир – лише чобіт' не вистачало. Він постійно показував мені бійцівські прийоми – брав мене між ніг і піднімав угору. Щодо сили, я міг би таким же прийомом підкинути його до стелі, я це добре вмів; але я ніколи йому не показував, бо боявся, що він захоче битись. Поєдинок з таким хлопцем, закінчиться перестрілкою. Я впевнений, що він стріляв краще; я ніколи в житті не маз пістолета. Я навіть, боявся його заряджати. А він відчайдушно хотів когось заарештувати. Однієї ночі ми разом чергували, і він залетів у нашу будку червоний від злості.

– Я сказав тим хлопцям сидіти тихо, а вони досі шумлять. Я їм двічі казав. Я завжди даю два шанси. Ідем зі мною, я туди повернусь і їх арештую.

– Ну, давай, я піду і дам їм третій шанс, – сказав я. -Я хотів би з ними поговорити.

– Ні, сер, я ніколи не даю третього шансу. – Я зітхнув. Почалось. Ми пішли до тієї неслухняної кімнати, Следж відкрив двері та наказав усім вийти. Це було принизливо. Ми червоніли. Ось така історія Америки. Всі роблять те, що начебто повинні робити. Що з того, що чоловіки голосно говорять і п'ють цілу ніч? Проте Следж хотів щось довести. Він зумисне взяв мене з собою, раптом щось станеться. Щось могло статися. Вони всі були брати, всі з Алабами. Ми пішли назад на дільницю, Следж попереду, я позаду.

Один із хлопців сказав мені:

– Скажи тому тупому гівнюку, хай з нами полегше. Нас можуть за таке звільнити і ми вже ніколи не доїдемо до Окінави.

– Я з ним поговорю.

У дільниці я попросив Следжа все це забути. Він відповів, червоніючи, щоб усі чули:

– Я нікому не даю більше двох шансів.

– Та якого чорта? – сказав алабамець. – Яка тобі різниця? Ми можемо роботу втратити. – Следж нічого не відповів і виписав ордер на арешт. Він арештував лише одного з них; викликав машину з міста. Вона приїхала і того забрали. Інші брати похмуро пішли геть.

– Що ж скаже мама? – бідкались вони. Один із них попросив мене:

– Ти скажи тому техаському сучому сину, якщо брата завтра ввечері з в'язниці не буде, йому зад вправлять. – Я передав це Следжу, в нейтральних фарбах, і він ніяк не відреагував. Брата відпустили і нічого не сталось. Контингент відплив; і заїхала нова дика банда. Якщо б не Ремі Бонкьор, я б не затримався на цій роботі більше двох годин.

Проте все почалось, коли ми з Ремі Бонкьором були на службі однієї ночі. Ми розслаблено зробили перший обхід, Ремі перевіряв кожні двері, сподіваючись знайти відчинені. Він казав:

– Роками я мрію натренувати пса-суперкрадія, він би заходив у кімнати чуваків і витягав долари з їхніх кишень. Я б навчив його брати лише зелені гроші; я б примушував його нюхати їх увесь день. І якщо було можливо, я б навчив його брати тільки двадцятки. – Ремі був сповнений божевільних планів; він тижнями розповідав про того пса. Лише одного разу він натрапив на незамкнені двері. Мені це все не сподобалось, тому я пішов далі коридором. Ремі беззвучно їх відчинив. Він зустрівся лоб у лоб з наглядачем бараків. Ремі його ненавидів. Він запитав мене:

– Як звали того російського письменника, про якого ти весь час говориш, – той, що пхав газети собі в черевики й ходив у циліндрі, який він знайшов у смітті? – Це було перебільшенням того, що я розповідав Ремі про Достоєв-ського. – А, ось воно – Достіоффський. Того наглядача можна звати лише Достіоффський.

Єдині незамкнені двері, які він знайшов, були Дості-оффського. Д. спав, коли почув, що хтось шарудить ручкою його дверей. Він встав у піжамі. Підійшов до дверей, страшніший ніж завжди. Коли Ремі відчинив двері, він побачив пом'яту пику, перенасичену нанавистю і тупою злістю.

– Що це все значить?

– Я просто перевіряв ці двері. Я думав це, ам, комора. Я швабру шукав.

– Що значить, шукав швабру?

– Ну, гм…

Я вийшов уперед і сказав:

– Там одного знудило у коридорі нагорі. Ми маємо прибрати.

– Це не комора. Це – моя кімната. Ще хоч один подібний випадок, я повішу на вас розслідування і викину геть! Вам добре зрозуміло?

– Там хлопець вирвав нагорі, – повторив я.

– Комора прямо по коридору. Там. – І він показав, куди йти, і чекав, поки ми візьмемо швабру, що ми і зробили і, як дурні, понесли її нагору.

Я сказав:

– Хай йому чорт, Ремі, ти завжди нас затягуєш у якусь халепу. Ти можеш припинити? Чому ти весь час хочеш щось красти?

– Мені світ дещо винен, ось і все. Старого маестро не навчити нових мелодій. Ти далі так базікай, і я почну тебе називати Достіоффський.

Ремі був зовсім як мала дитина. У минулому, в його самотні шкільні роки у Франції, у нього відібрали все; його прийомні батьки запихали його у школи і залишали там; він ображався, і його виганяли з кожного закладу; він уночі бродив французькими дорогами, видумуючи образи із свого невинного словникового запасу. Він хотів отримати назад усе, що втратив; його втратам не було кінця; це триватиме вічно.

Для нас поживою була їдальня бараків. Ми перевіряли, чи хтось дивився, особливо чи наші друзі копи не шпигували за нами; потім я присідав, а Ремі ставав мені на плечі й видирався нагору. Він відкривав завжди незачинене вікно, оскільки піклувався про це звечора, влізав туди і злазив на стіл. Я був гнучкіший, тому просто підскакував і заповзав. Потім ми йшли до лимонадного фонтанчика. Там, відтворюючи мрію мого дитинства, я знімав кришку з шоколадного морозива, засував туди руку по зап'ястя, витягав гору морозива і злизував його. Ми брали коробки, напихали їх морозивом, обливали шоколадним сиропом, інколи полуницями і ходили по кухні, відкриваючи морозильні камери, щоб подивитися, що ще можна в кишенях понести додому. Я інколи відривав шмат ростбіфа і замотував його в хустинку.

– Знаєш, що сказав президент Трумен? – запитав Ремі. – Нам треба зменшити вартість життя.

Якось я довго чекав, поки Ремі наповнював величезну коробку з продуктами. Ми не змогли пропхати її у вікно. Ремі довелось усе розпакувати й покласти на місце. Згодом, уночі, після роботи, коли я був сам на базі, сталося щось дивне. Я йшов старою стежкою каньйону, сподіваючись побачити оленя (Ремі там зустрічав оленів, бо місцевість була дикою навіть у 1947 p.), аж раптом у темряві почув страшний звук. Хтось фиркав і голосно дихав. Мені здалося, що на мене з пітьми йде носорог. Я схопив свій пістолет. У темряві каньйону з'явилась висока фігура; у неї була велетенська голова. І тут я зрозумів, що це Ремі з величезною коробкою їжі на плечах. Він стогнав під її вагою. Якимось чином він знайшов ключ від їдальні та проніс продукти через центральний вхід. Я сказав:

– Ремі, я думав ти вдома; що ти в біса робиш? А він відповів:

– Парадайз, я ж тобі не раз казав, до чого закликає президент Трумен – ми мусимо знизити вартість життя. – Я чув, як він стогнав крізь темряву. Я вже описав страшну стежку назад до нашої халупи, вгору-вниз. Він заховав продукти у високій траві й повернувся до мене. – Сел, я сам не донесу. Я розділю все на два ящики, і ти мені допоможеш.

– Але я на службі.

– Я за всім пригляну, поки тебе нема. Навколо все стає гірше й гірше. Нам треба кінці з кінцями зводити, ось тобі і вся задача. – Він витер обличчя. – Селе, я тобі не раз казав, що ми – друзі, і в цьому лайні ми разом. Іншого варіанта нема. Ці Достіоффські, копи, Лі-Ени і вся сволота світу полюють на наші шкури. А нам треба дбати, щоб з нами нічого не зробили. Вони там мають не одну пастку. Ти це добре пам'ятай. Ти не навчиш старого маестро нових мелодій.

Я нарешті вирішив спитати:

– А що там з виходом у море? – Ми байдики били вже десять тижнів. Я заробляв п'ятдесят баксів на тиждень, з яких приблизно сорок відсилав тітці. За весь час я провів у Сан-Франциско лише один вечір. Моє життя крутилося навколо нашої халабуди, сварок Ремі з Лі-Ен і ночей у бараках.

Ремі зник у темряві по ще одну коробку. Ми з ним намучились на тій старій стежці Зорро. Ми розклали їжу на весь стіл на кухні Лі-Ен. Вона прокинулась і протерла очі.

– Ти знаєш, що казав президент Трумен? – Вона була в захваті. Раптом я усвідомив, що в Америці кожен – природжений крадій. Я сам цим заразився. Я навіть почав перевіряти, чи двері замкнені на ключ. Інші копи спостерігали за нами з підозрою; їм щось було видно у нас в очах; вони інстинктивно знали, що коїться у нас у головах. Роки досвіду навчили їх про таких, як ми з Ремі.

Вдень ми з Ремі вийшли в гори, прихопивши пістолет, і намагалися стріляти куріпок. Ремі підкрався на три фути від птахів, що кудкудакали, і стрільнув по них із 32-го калібра. Він промазав. Його дивовижний сміх покотився через каліфорнійські ліси та через цілу Америку:

– Настав час нам із тобою познайомитися з Банановим Королем.

Була субота; ми причепурилися й пішли до автобусної зупинки на перехресті. Ми поїхали у Сан-Франциско і прогулювалися вулицями. Реготання Ремі лунало всюди, куди ми тільки йшли.

– Ти повинен написати оповідання про Бананового Короля, – попередив він мене. – І без усяких фокусів, не дури старого маестро і не пиши про щось інше. Банановий Король – твоя нажива. Он стоїть Банановий Король. -Банановий Король був дідом, котрий продавав банани на розі вулиці. Мені було геть плювати на нього. Проте Ремі все штиркав мене під ребра й тяг за комір:

– Коли писатимеш про Бананового Короля, пиши про всілякі житейські питання. – Я сказав, що мені глибоко байдуже до Бананового Короля.

– Поки ти не зрозумієш важливість Бананового Короля, ти зовсім нічого не знатимеш про життя в цьому світі, – сказав Ремі розчулено.

У затоці стояла стара іржава баржа, яку використовували як буйок. Ремі хотів туди попливти, тому одного дня Лі-Ен спакувала обід і ми орендували човен. Ремі захопив інструменти. Лі-Ен розляглась і лягла під сонцем на крилі місточка. Я нишком за нею спостерігав. Ремі пішов до бойлерної внизу, де лазили щури, та почав бити і стукати по мідному покриттю, якого там насправді не було. Я сидів у напівзруй-нованій кают-компанії. Корабель був старезний, добре оснащений – меблі з дерев'яною різьбою і вбудованими шафками. Це був привид Джека Лондона в Сан-Франциско. Я дрімав на залитому сонцем столі. Щури бігали у коморі. Колись давно тут вечеряв блакитноокий капітан.

Я приєднався до Ремі внизу. Він шарпав усе, що стирчало:

– Нічого нема. Я думав, тут буде мідь, я думав, тут буде хоча б якась стара ручка. Цей корабель уже обчистили якісь злодюги. – Судно роками стояло на припоні. Мідь украла рука, якої вже давно нема.

Я сказав Ремі:

– Я б так хотів колись тут заночувати, коли здіймається туман і все тріщить, і плач сирени чутно з буйків.

Ремі був вражений; його захоплення мною подвоїлось.

– Селе, я тобі дам п'ять доларів, якщо тобі вистачить сміливості це зробити. Ти ж розумієш, що на цій штуці можуть бути привиди старих морських капітанів? Я не лише дам тобі п'ять баксів, а й спакую тобі обід і дам ковдру та свічки.

– Домовились! – відповів я. Ремі побіг до Лі-Ен. Я хотів стрибнути зі щогли і приземлитися прямо на неї, але дотримався своєї обіцянки Ремі. Я відвів від неї погляд.

Тим часом я зачастив у Фріско; я все на світі перепробував, щоб підчепити дівчину. Я навіть провів цілу ніч до світанку з дівчиною на лавці в парку, і все безрезультатно. Вона була блондинкою з Мінесоти. А там було ще й багато голубих. Декілька разів я їздив у Сан-Фран з пістолетом і, коли якийсь голубий підходив до мене в туалеті в барі, витягав пістолет і казав:

– Ей? Ей? Що ти там робиш? – Він відскочив. Я ніколи не розумів, чому я так робив; я знав голубих по всій країні. Виною була самотність Сан-Франциско і той факт, що в мене був пістолет. Його треба було комусь показати. Я проходив повз ювелірний магазин і раптом відчув бажання прострелити скло, забрати найкоштовніші перстні та браслети і побігти з ними до Лі-Ен. Ми могли б разом втекти в Неваду. Настав час залишити Фріско, інакше я здурію.

Я писав довгі листи Діну й Карло, які жили в хижці Старого Бика на техаських болотах. Вони були готові приєднатися до мене в Сан-Франі, як тільки щось закінчать. Тим часом між мною, Ремі та Лі-Ен усе почало руйнуватись. Прийшли вересневі дощі, а разом із ними з'явилось відчуття порожнечі навколо. Ремі полетів із Лі-Ен у Голі-вуд, захопивши мій жалюгідний сценарій, але безрезультатно. Відомий режисер був п'яний і не звертав на них увагу; вони потусувались у його котеджі на Малібу-Біч; почали сваритися на очах у гостей і повернулися назад.

Останньою краплею стали перегони. Ремі зібрав усі заощаджені гроші, десь із сотню доларів, одягнув мене у свій старий одяг, узяв під руку Лі-Ен, і ми пішли на іподром «Золоті ворота» біля Річмонда, з іншого боку затоки. Щоб зрозуміти, яке в цього хлопця було золоте серце, розповім, як він спакував половину вкраденої нами їжі у величезний коричневий паперовий мішок і відніс її бідній вдові, котра жила біля Річмонда в бідному районі, на зразок нашого, де під каліфорнійським сонцем висіла білизна. Ми пішли з ним. Там жили сумні обдерті діти. Жінка подякувала Ремі. Вона була сестрою якогось моряка, якого Ремі ледве знав:

– Не дякуйте, місіс Картер, – сказав Ремі своїм найелегантнішим тоном. – Там, звідки це взялось, є ще більше.

Потім ми пішли на перегони. Він робив неймовірні двадцятидоларові ставки і ше до початку сьомого заїзду залишився без копійки. Він поставив наші два останні долари, відкладені на їжу, і програв. Нам довелося добиратися назад у Сан-Франциско автостопом. Я знову був на дорозі. Якийсь джентельмен підвіз нас на своїй шикарній машині. Я сидів із ним попереду. Ремі намагався йому наплести історію про те, як він загубив свій гаманець за трибунами.

– Правда в тому, – сказав я, – що ми програли всі наші гроші на перегонах і, щоб більше не їхати з перегонів автостопом, наступного разу підемо до букмекерів, так, Ремі? – Ремі почервонів. Чоловік, нарешті, зізнався, що працював в управлінні іподрому «Золоті ворота». Він висадив нас біля елегантного готелю «Палац»; ми бачили, як він зникає між канделябрами з кишенями, набитими грішми, і з високо піднятою головою.

– Ого-го, – завивав Ремі на нічних вулицях Фріско. -Парадайз їде з чоловіком, який керує перегонами і клянеться переключитись на букмекерів. Лі-Ен, Лі-Ен! – Він штовхав і шарпав її:

– Просто найсмішніший чоловік на світі! Мабуть, у Со-саліто живе багато італійців. Аха-ха-ха-ха! – Він обійняв стовп і реготав.

Того вечора, поки Лі-Ен кидала на нас обох похмурі погляди, пішов дощ. Вдома не залишилось ні цента. Дощ барабанив по даху.

– Він ітиме тиждень, – сказав Ремі. Він зняв свій гарний костюм і був знову в своїх жалюгідних шортах, армійській кепці й майці. Його великі сумні карі очі втупилися в підлогу. На столі лежав пістолет. Ми чули, як десь посеред дощової ночі сміється Містер Сноу.

– Мені так остогид цей сучий син, – гаркнула Лі-Ен. Вона була готова вибухнути і почала чіплятися до Ремі. Він був зайнятий, проглядаючи свій чорний блокнот з іменами людей, більшість моряків, які заборгували йому грошей. Поряд з їхніми іменами він писав лайки червоним чорнилом. Я не хотів побачити той день, коли сам потраплю в цей блокнот. Останнім часом я так багато грошей підсилав своїй тітці, що купував їжі всього на чотири або п'ять доларів на тиждень. Наслідуючи слова президента Трумена, я додав іще декілька доларів. Проте Ремі був переконаний, що моя частка недостатня; тому він вирішив вивішувати чеки із супермаркетів – довгі стрічки з назвами й цінами продуктів – на стіні ванни, щоб я їх бачив і розумів, що до чого. Лі-Ен була впевнена, що Ремі ховає від неї гроші, і я, між іншим, теж. Вона погрожували піти від нього.

Ремі скривився:

– І куди це ти зібралася піти?

– До Джимі.

– Джимі? Касир на перегонах? Ти це чуєш, Селе, Лі-Ен збирається піти й захомутати касира на перегонах. Ти не забудь узяти з собою мітлу, люба, а то коні весь тиждень їстимуть багато вівса на моїх сто доларів.

Усе ставало дедалі гірше; шумів дощ. Лі-Ен поселилась там першою, тому вона наказала Ремі зібрати свої манатки і забиратись геть. Він почав пакувати речі. Я уявив себе наодинці з неприборканою норовливою дівкою в цій сирій халабуді. Я спробував втрутитись. Ремі штовхнув Лі-Ен. Вона стрибнула до пістолета. Ремі віддав мені пістолет і сказав, щоб я його заховав; у обоймі залишалось вісім куль. Лі-Ен почала кричати, доки, нарешті, не вдягнула дощовик і не пішла через болото шукати поліцейського, і що то був за поліцейський, як не наш старий друг Алькат-раз. На щастя, його не було вдома. Вона повернулась зовсім мокра. Я причаївся в кутку, сховавши голову між колінами. Боже, що я робив за три тисячі миль від дому? Навіщо я сюди приїхав? Де був мій повільний човен до Китаю?

– І ось що, сволото, – кричала Лі-Ен. – Сьогодні був останній раз, коли я готувала тобі твій гидкий мозок і яйця, і твоє огидне бараняче карі, щоб ти міг напихати свій гидкий живіт і ставати товстим і огидним у мене на очах.

– Все нормально, – тихо сказав Ремі. – Все абсолютно нормально. Коли я зійшовся з тобою, я не очікував квіточок і місячного сяйва. Я не здивований. Я намагався щось для тебе зробити – я так старався для вас обох; ви обоє мене підвели. Я страшенно, страшно вами розчарований, -він продовжував дуже щиро. – Я думав, з нас разом щось вийде, щось прекрасне і тривале, я старався, я літав у Го-лівуд, я знайшов Селу роботу, я купував тобі гарні сукні, я намагався познайомити вас з найдостойнішими людьми Сан-Франциско. Ви відмовились, ви обоє відмовились викочувати хоча б одне моє бажання. Я нічого у вас не просив у замін. А зараз я маю останнє прохання і потім ніколи нічого не проситиму. Наступної суботи мій вітчим приїжджає у Сан-Франциско. Все, про що я вас прошу, – піти зі мною і вдати, наче все так, як я йому писав. Іншими словами, ти, Лі-Ен, – моя дівчина, а ти, Селе, – мій друг. Я домовився позичити сто доларів на суботу. Я хочу, щоб мій батько гарно провів час і поїхав без жодної причини хвилюватися за мене.

Це мене здивувало. Вітчим Ремі був визнаний лікар, котрий працював у Відні, Парижі та Лондоні. Я сказав:

– Ти хочеш мені сказати, що витратиш сто доларів на свого вітчима? Він має більше грошей ніж ти коли-небудь матимеш! Чувак, ти залізеш у борги!

– Все нормально, – тихо відповів Ремі занепалим голосом. – Я лише одне у тебе прошу, щоб ти принаймні старався вдавати, що все добре і намагався справити гарне враження. Я люблю свого вітчима і поважаю його. Він приїде зі своєю молодою дружиною. Ми повинні йому всіляко догодити. – Був час, коли Ремі справді був найбільшим джентльменом у світі. Лі-Ен була вражена і захотіла познайомитися з його вітчимом; вона думала, що, можливо, їй пощастить із ним, не як з його сином.

Настала субота. Я звільнився зі своєї роботи з копами, перед тим, як мене все одно звільнили б за недостатню кількість арештів; це була моя остання субота. Ремі та Лі-Ен спочатку пішли до його вітчима в готель; у мене були гроші на дорогу і я напився в барі внизу. Потім я приєднався до них, до біса спізнившись. Його батько відкрив двері – витончений високий чоловік у пенсне.

– А, – сказав я, тільки-но його побачив. – Пан Бон-кьор, як ваші справи? Je suis haut! – я викрикнув французькою, маючи на увазі, – я п'яний, я випив, – але, виявляється, французькою це нічого не значить. Лікар був здивованим. Я вже тоді підвів Ремі. Він почервонів.

Ми пішли у шикарний ресторан – «Альфредз», на Норт-Біч, де бідолага Ремі витратив добрих п'ятдесят доларів на пятьох з випивкою і всім іншим. Тоді настав найгірший момент. Хто, як не мій старий приятель Роланд Мейджор, сидів біля стійки в «Альфредзі»! Він щойно приїхав з Денвера і влаштувався працювати в якусь газету в Сан-Франциско. Він був п'яний ущент. Навіть не поголився. Він підбіг і вдарив мене по спині, коли я пригубив. А потім усівся в кабінці поряд з лікарем Бонкьором і нахилився над його супом, щоб зі мною поговорити. Ремі був червоний, як буряк.

– Ти не познайомиш нас зі своїм другом, Селе? – сказав лікар, мляво посміхнувшись.

– Роланд Мейджор, із сан-франциського «Аргуса», – я намагався стримано відповісти. Лі-Ен була розлючена.

Мейджор почав щось плести на вухо месьє.

– Як вам подобається навчати французької в школі? -він кричав.

– Вибачте, але я не викладаю французьку в школі.

– О, а я думав ви викладаєте французьку в школі. -Він був грубим навмисно. Я згадав ту ніч, коли він не дозволив нам провести вечірку в Денвері; але я йому пробачив.

Я всім пробачив, я здався й напився. Я почав залицятися до молодої дружини лікаря. Я був настільки п'яний, що ходив у туалет кожні дві хвилини і для цього мав перестрибувати через лікаря Бонкьора. Все навколо розвалювалось. Моє пребування у Сан-Франциско добігало кінця. Ремі ніколи більше зі мною не розмовлятиме. Це було жахливо, бо я справді любив Ремі та був одним із небагатьох людей у світі, хто знав, яким він був чесним і добрим хлопцем. Йому потрібні будуть роки, щоб заспокоїтись після цього вечора. Це все було катастрофічно порівняно з тим, що я йому писав із Петерсона, плануючи мою подорож червоною лінією шоссе б через Америку. Ось я був на краю Америки – більше землі не було – і нікуди було іти, хіба що назад. Принаймні я вирішив, що моя подорож буде по колу, – я запланував там і тоді поїхати в Голівуд і повернутися назад через Техас, щоб навідати свою банду на болотах; а все інше хай котиться під три чорти.

Мейджора викинули із «Альфредз». Вечеря закінчилась, і я до нього приєднався; тобто, Ремі це запропонував, і я пішов із Мейджором пити. Ми сиділи за столом у «Металевій каструлі» і Мейджор голосно сказав:

– Сем, мені не подобається той педик у барі.

– А, Джейк? – я відповів.

– Сем, – він сказав, – я думаю встати і вирубити його.

– Ні, Джейк, – відповів я, продовжуючи свою пародію на Ґемінгвея. – Ти цілься звідси і дивись, що станеться.

Закінчилось усе тим, що ми хитались на розі якоїсь вулиці.

Уранці, поки Ремі з Лі-Ен спали, а я з сумом дивився на купу брудної білизни, яку ми з Ремі мали прати у пральній машинці «Бендикс» на задньому дворі (це завжди було такою веселою і сонячною процедурою, в оточенні кольорових жінок і Містера Сноу, що радісно реготав), я вирішив поїхати і вийшов на веранду.

– Ні, хай йому чорт, – сказав я собі, я обіцяв собі, що не поїду, поки не вилізу на ту гору. – То був великий бік каньйона і загадково вів до Тихого океану.

Тому я залишився ще на один день. Це була неділя. Стояла спека; день був надзвичайний, сонце почервоніло о третій. Я почав дертися на гору і здолав її о четвертій. Чарівні каліфорнійські тополі та евкаліпти хитались у різні боки. На вершині не було дерев, лише каміння і трава. Худоба паслася на вершині узбережжя. Недалеко, через декілька гір, був Тихий океан, синій і безмежний, з велетенською стіною білизни, котра піднімалася з легендарних картопляних полів, де народжувались тумани Фріско. Через годину вони увірвуться в Золоті Ворота, щоб одягнути романтичне місто в біле, і молодий хлопець триматиме свою дівчину за руку і повільно йтиме довгим білим тротуаром з пляшкою токайського в кишені. Таким було Фріско; і чарівні жінки, що стоять у білих дверях; і Койт-Тауер, і Ембаркадеро, і Маркет-стріт, і одинадцять залюднених пагорбів.

Я дивився на всі боки, поки в мене не закрутилась голова; я думав, що полечу вниз, немов уві сні, просто в прірву. О, де ж та дівчина, яку я кохаю? Я думав і дивився навколо так само, як шукав у маленькому світі внизу. Пе-реді мною був величний сирий шмат мого американського континенту; десь далеко похмурий божевільний Нью-Йорк викидав угору хмари пилу й коричневої пари. На Сході є щось коричневе і святе; а Каліфорнія – біла, немов рядки білизни, і пустоголова – принаймні так я думав тоді.

Розділ дванадцятий

УРАНЦІ, поки Ремі та Лі-Енн ще спали, я тихенько зібрався і вискочив у вікно так само, як увійшов, і покинув Міл-сіті зі своєю полотняною сумкою. Я так і не переночував на старому кораблі з привидами – «Адміралі Фрібі», так він називався, а ми з Ремі були втрачені один для одного.

У Окленді я випив пива поміж волоцюг салуна з вагонним колесом на вході, я знову був на дорозі. Я пройшов через Окленд, щоб дістатися дороги на Фрезно. Двома машинами дістався Бейкерзфілда, чотириста миль на південь. Перший водій був божевільним білявим малим, у нафаршированому «хотроді».

– Бачиш цей палець? – спитав він, женучи під вісімдесят і обганяючи всіх на дорозі. – Подивись. – Палець був забинтований. – Мені його щойно вранці ампутували в лікарні. Сволота, вони хотіли, щоб я там залишився. Я спакував свою сумку й поїхав. Що з того, це ж лише палець?

«Саме так, – сказав я собі. – І тепер будь обережний. Таких придурків на дорозі світ ще не бачив».

Ми швидко доїхали до Трейсі. Трейсі – залізничне місто; зчіплювачі суворо жували в їдальнях біля колій. Поїзди завивали на всю долину. Сонце червоніло й повільно сідало. Перед моїми очима проносились магічні назви -Мантека, Мадера та інші. Скоро стемніло, темрява була кольору стиглого винограду – фіолетова пітьма тяглась над мандариновими садами й довгими гарбузовими полями; сонце було кольору вичавленого винограду, з відблиском червоного бургундського вина, поля із забарвленням кохання та іспанських таємниць. Я висунув голову у вікно і глибоко вдихнув пряне повітря. Це був прекрасний момент. Божевільний водій працював зчіплювачем на Південно-Тихоокеанській і жив у Фрезно; його батько також був зчіплювачем. Він втратив свій палець у оклендському депо, зчіплюючи вагони, хоча я не дуже розумів, як усе сталось. Він ввіз мене в бурхливе Фрезно й висадив на південному боці міста. Я випив коли в магазинчику біля колій, аж тут повз червоні вагони проходив меланхолічний вірменський малий, і, як тільки застогнав локомотив, я собі сказав: «Так, так, містечко Сарояна».

Мені треба було на південь; я вийшов на дорогу. Мене підібрав чоловік на новенькому пікапі. Він був із Лаббока, Техас, продавав трейлери.

– Хочеш купити трейлер? – спитав він. – Коли треба, знайди мене. – Він розповідав історії про свого батька в Лабоку. – Якось одного вечора мій старий залишив виторг за весь день на сейфі, забув, дурний. А тут уночі зайшов злодій з ацетеленовим факелом і всіма штучками, зламав сейф, понишпорив по паперах, перекинув пару стільців і пішов геть. А та тисяча доларів лежала на сейфі, ось, і що тут сказати?

Він висадив мене в Бейкерсфілді, і тут почались мої пригоди. Стало холодно. Я одягнув свій пошарпаний армійський дощовик, який за три долари купив у Окленді, і тремтів на дорозі. Я стояв напроти чепурненького мотелю в іспанському стилі, який світився, немов діамант. Машини пролітали повз нього в напрямку Лос-Анджелеса. Я безперестанно махав руками. Було занадто холодно. Я стояв там до півночі, дві години, лаявся і сварився. Це було гак само, як у Стюарті, Айова. Усе, що залишалось, – витратити два з гаком долари на автобус і доїхати решту миль до Лос-Анджелеса. Я пішов назад по шосе на автобусну станцію Бейкерзфілда і сів на лавку.

Я купив квиток і чекав на автобус до Ел-Ей, аж раптом переді мною пробігла симпатична мексиканка в літніх штанях. Вона прибула на одному з автобусів, який щойно під'їхав зі страшним подихом гальм і висаджував пасажирів, її груди виступали прямо і правдиво; її маленькі стегна виглядали дуже ласо; волосся вона мала пишне, густе й чорне; її очі були великі, блакитні, із сором'язливою іскрою. Я так хотів опинитися в її автобусі. Гострий біль кольнув мене в серце, як завжди, коли я зустрічав дівчину, яку кохав, а та їхала у протилежний бік в цьому занадто великому світі. Оголосили автобус на Ел-Ей. Я схопив свою сумку, пішов на посадку, і хто як не мексиканка, сиділа самотньо в автобусі. Я сів неподалік від неї й почав одразу обдумувати стратегію дій. Я був таким самотнім, таким сумним, таким промерзлим, таким зламаним і змученим, що навіть набрався сміливості, потрібної сміливості, щоб підійти до незнайомки. І, наважившись, ще п'ять хвилин сидів і нервувався в темноті.

Ти мусиш, мусиш або помреш! Чортів дурню, поговори з нею! Що з тобою? Чи ти сам собі не набрид? І, не усвідомлюючи, що роблю, я нахилився до неї через ряд (вона намагалася заснути на сидінні) і спитав:

– Міс, не хочете підкласти собі під голову мій плащ замість подушки?

Вона подивилась на мене з усмішкою й відповіла:

– Ні, дуже дякую.

Я сидів і трясся; запалив бичок і чекав, коли вона кине на мене сумну посмішку, сповнену кохання; потім я встав і нахилився над нею.

– Дозвольте, я сяду біля вас, міс?

– Якщо хочете. Я хотів.

– Куди прямуєте?

– Ел-Ей.

Я обожнював те, як вона казала «Ел-Ей»; я обожнював, як усі на Узбережжі казали «Ел-Ей»; врешті, це їхнє єдине золоте місто.

– Я теж туди їду! – закричав я. – Я дуже щасливий, що ви дозволили мені з вами сидіти, мені було сумно і я вже до болю довго подорожую. – Ми почали розповідати одне одному про себе. її історія була така: вона мала чоловіка й дитину. Чоловік її бив, тому вона його залишила в Сабіналі, на південь від Фрезно, і їхала до Ел-Ей, щоб пожити в сестри. Вона залишила свого маленького сина з сім'єю – вони збирали виноград, а жили в хижці на виноградниках, їй нічого не залишилось, крім подумки повертатися в минуле та злитись. Я хотів одразу її обняти. Ми розмовляли і розмовляти. Вона казала, що їй надзвичайно подобалося зі мною розмовляти. Досить скоро вона сказала, що хотіла б поїхати в Нью-Йорк.

– Можливо, ми поїдемо! – сміявся я.

Автобус стогнав через перевал Грейпвайн, і ми спускались у величезні простори світла. Без будь-якої попередньої домовленості ми почали триматися за руки і таким самим мовчазним чином було вирішено, що коли я знайду кімнату в готелі у Ел-Ей, вона буде разом зі мною. У мені все прагнуло бути з нею; я доторкнувся головою до її прекрасного волосся. її маленькі плечі зводили мене з розуму; я обіймав її без перестанку. І вона це обожнювала.

– Люблю, люблю, – казала вона, заплющуючи очі.

Я обіцяв їй чудесне кохання. Я вмирав за нею. Наші історії вже були написані; ми поринули в тишу та солодке очікування. Все було так просто. Ти можеш мати усіх Піч, і Бегті, і Мерілу, і Ріт, і Каміл, і Інес, які є на цьому світі; але це була моя дівчина і моя дівоча душа, як я їй казав. Вона зізналася, що бачила, як я на неї дивився на автобусній станції:

– Я думала, ти гарний студентик.

– О, так, я справді гарний студентик! – запевнив я її. Автобус приїхав у Голівуд. То був сірий, брудний ранок,

як ранок, коли Джоель МакКрі зустрів Вероніку Лейк у їдальні, у картині «Подорожі Салівана»; вона спала в мене на колінах. Я жадібно дивився у вікно – обштукатурені будиночки, пальми, придорожні закусочні, все це божевілля – пошарпана земля обітована, фантастичний край Америки. Ми зійшли з автобуса на Мейн-стріт, яка ані трохи не відрізнялась від головних вулиць Канзас-сіті, Чикаго або Бостона, – червона цегла, брудні персонажі, що плинуть повз неї, візки на пасовиші в парку, шльондруватий запах великого міста.

І раптом я з'їхав з глузду, і сам не знаю, чому. У мене з'явилися дурнуваті параноїдальні видіння того, як Тереза, чи Тері – так її звали – була звичайною шльондрою, яка відпрацьовувала схему на автобусах – за долар затягувала на зустріч дурнів, спочатку на сніданок, де чекав її сутенер, а потім у якийсь готель, до якого він мав доступ зі своїм пістолетом чи з бозна-ще чимось. Я ніколи їй у цьому не зізнався. Ми снідаємо, а її сутенер спостерігає за нами; я був упевнений, що Тері стріляє йому очима. Я був змучений, відчував себе дивно і загублено в далекому бридкому місті. Дурість цього жаху перейняла мій розум і змусила коїти жалюгідні та дешеві вчинки.

– Ти знаєш того хлопця? – я запитав.

– Якого хлопця, лю-бий? – Я не продовжував тему. Вона була повільною і зацикленою на всьому, що робила; вона довго їла; повільно жувала і дивилась у порожнечу, курила і продовжувала говорити, а я був, немов обідраний привид, підозрюючи кожен її крок, думаючи, що вона відтягує час. Усе це був приступ хвороби. Я пітнів, коли ми йшли вулицею, тримаючись за руки. У першому готелі, на який ми натрапили, була кімната, і я не встиг усвідомити, що відбувається, як зачинив за собою двері, а вона сиділа на ліжку і знімала туфлі. Я її в'яло поцілував. Краще вона 6 цього не знала. Я знав, що нам потрібне віскі, щоб розслабитись, особливо мені. Я вибіг і прошмигнув дванадцять кварталів, поки знайшов пінту віскі в газетному кіоску. Я біг назад, сповнений сил. Тері була в туалеті, фарбувалась. Я добряче налив у чашку для води, і ми пили великими ковтками. О, воно було таке солодке і смачне, і варте моєї стражденної подорожі. Я стояв позаду неї навпроти дзеркала, і ось так ми танцювали в туалеті. Я почав розповідати їй про моїх друзів на сході. Я сказав:

– Тобі треба познайомитись з чудовою дівчинкою, яку я знаю, її звати Дорі. Вона руда і шість футів заввишки. Якщо приїдеш у Нью-Йорк, вона тобі покаже, де знайти роботу.

– Хто ця шестифутова руда? – спитала вона підозріло. – Чому ти мені про неї розказуєш? – її проста душа не могла збагнути мого радісного збудженого базікання. Я залишив цю тему. Вона почала напиватися в туалеті.

– Йди в ліжко! – повторював я.

– Шестифутова руда, га? А я думала, що ти гарний студент, я побачила тебе в твоєму милому светрі та сказала собі, гмм, чи ж він не гарний? Ні! І ні! І ні! Ти мусив бути чортовим сутенером, як і всі інші!

– Що ти в біса верзеш?

– Не стій тут і не кажи мені, що ця шестифутова руда не якась мадам, бо я знаю, хто така мадам, коли про неї чую, а ти, ти просто звичайний сутенер, як і всі, з ким я зв'язуюсь, усі сутенери.

– Послухай, Тері, я не сутенер. Я тобі Богом клянусь, що я не сутенер. Нащо мені бути сутенером? Мене цікавиш тільки ти.

– Я весь цей час думала, що зустріла гарного хлопця. Я була такою щасливою, обняла себе й подумала, гмм, справді гарний хлопець, а не сутенер.

– Тері, – я благав її всією душею. – Будь ласка, послухай мене і зрозумій, що я не сутенер. – Годину тому я вирішив, що вона - проститутка. Це все було так жалюгідно. Наш розум, забитий божевіллям, злився в єдине ціле.

О, страшне життя, я благав її, а потім розізлився, бо зрозумів що благаю дурну мексиканську дівку, і так їй і сказав; я не встиг оговтатись, як кинув її червоні туфлі у двері туалету та наказав вимітатись геть:

– Давай, пішла геть! – Я хотів заснути і все забути; у мене було власне життя, назавжди моє сумне пошарпане життя. У ванній настала мертва тиша. Я роздягнувся і ліг у ліжко.

Тері вийшла зі сльозами каяття на очах. її простенький смішний розум усвідомив, що сутенер не кидає у двері жіночі черевики та не наказує йти геть. У поважній і солодкій тиші вона роздягнулась і сковзнула своїм малесеньким тілом поміж простирадл. Воно було коричневе, немов виноград. Я побачив її бідний живіт, де був шрам від кесарева розтину; її стегна були такі вузенькі, що вона не могла мати дитину без того, щоб її розрізали. її ніжки були, як патички, її

зріст – трошки вище за чотири фути. Я кохався з нею в солодощах втомленого ранку. Потім, немов два втомлені янголи, закинуті десь на полицю Лос-Анджелеса, знайшовши щось близьке та смачне, ми заснули і спали до самого вечора.

Розділ тринадцятий

ДОБРЕ це, чи погано, проте перші п'ятнадцять днів ми були разом. Прокинувшись, ми вирішили дістатись автостопом до Нью-Йорка; вона буде моєю дівчиною в місті. Я передбачав проблеми з Діном, Мерілу і рештою – сезон, новий сезон. Для початку ми мали працювати, щоб заробити достатньо грошей на дорогу. Тері була готова їхати одразу, з двадцятьма доларами, які в мене залишились. Мені ця ідея не подобалась. І, як останній дурень, я обдумував цю проблему два дні, поки ми читали по кафе та барах об'яви в божевільних ел-ейських газетах, котрих я в житті не бачив, і з моєї двадцятки залишилось трохи більше десяти баксів. Ми були дуже щасливі в нашому маленькому готельному номері. Я встав посеред ночі, бо не міг спати, накрив оголене коричневе плече дитинки, і вивчав ніч Ел-Ей. Що то були за ночі – жорстокі, спекотні та сповнені плачу сирен! Прямо через вулицю сталась якась біда. Старий напіврозвалений будинок з умебльованими кімнатами став сценою трагедії. Поряд припаркувався крузер, і копи допитували старого із сивим волоссям. Ізсередини чувся плач. Я чув усе, разом із гудінням неонових вивісок готелю. Мені ще ніколи не було так сумно. Ел-Ей – найсамотніше і найбрутальніше місто Америки; Нью-Йорк узимку буває до біса холодним, проте на вулицях є якесь божевільне відчуття братерства. Ел-Ей – це джунглі.

На південь від Мейн-стріт ми з Тері прогулювались із хот-догами, був фантастичний карнавал світла і дикості. Копи в чоботях шманали людей майже на кожному кроці. Найбітовіші персонажі країни роїлися на тротуарах, все відбувалось під м'якими південнокаліфорнійськими зірками, загубленими в коричневому ореолі велетенського пустельного сховища, яким є Ел-Ей. У повітрі парував аромат чаю, трави, тобто марихуани, разом з бобами чилі та пивом. Могутній безумний звук бопу вилітав із пивнух; він змішувався з ковбойськими мотивами й бугі-вугі посеред американської ночі. Кожен був схожий на Гасела. Дикуваті на вигляд негри з бопівськими кепками і козлячими борідками йшли і сміялись; за ними прогулювались довговолосі прибиті хіпарі просто з шоссе 66 із Нью-Йорка; далі старі пустельні щури, з рюкзаками на плечах, дорогою на лавку в парку біля Плази; потім методистські священики із закоченими рукавами і подекуди з'являвся «хлопчик з природи» з бородою і в сандалях. Я хотів з усіма познайомитись, із кожним поговорити, але ж ми з Тері були занадто зайняті тим,

щоб заробити на життя.

Ми пішли в Голівуд, аби влаштуватись у аптеку на Сан-сет або Вайн. Оце був куточок! Великі сім'ї з глибин країни вилазили зі своїх колимаг і стояли на тротуарах в очікуванні якоїсь кінозірки, а кінозірки ніяк не з'являлися. Коли пролітав лімузин, вони із захопленням вибігли на дорогу й нахилялись, щоб краще роздивитися:

– Дон Амеш! Дон Амеш!

– Ні, Джордж Мьорфі! Джордж Мьорфі!

Вони усміхались, дивилячись одне на одного. Гарненькі педики, котрі приїхали в Голівуд працювати ковбоями, гуляли, пригладжуючи свої брови наслиненими кінчиками пальців. Пробігали найгарніші у світі дівчата; вони приїхали стати зірками, але потрапляли в придорожні забігайлівки. Ми з Тері намагалися знайти роботу в якомусь шинку. Нічого не виходило. Голівудський бульвар – прекрасний, це лихоманка машин; майже кожної хвилини відбувалась маленька аварія; всі мчали до найдальшої пальми – за нею лежала пустеля і безмежна порожнеча. Голівудські фраєри стояли перед шикарними ресторанами, сперечаючись так само, як бродвейські фраєри сперечаються на Джейкобз-біч у Нью-Йорку, проте тут вони були одягнені в легкі костюми й вели безглузді розмови. Прошмигали довготелесі проповідники, схожі на мерців. Кричали товсті жінки

і бігли через бульвар, щов стати в чергу на вікторину. Я бачив, як Джері Колона купував машину на «Бьюїк Моторе»; він стояв усередині за широким скляним вікном, пощипуючи свої вуса. Ми з Тері поїли в кафе в центрі, декорованому під печеру, – повсюди стирчали металеві груди, а величезні безликі кам'яні сідниці належали богам та мильному Нептуну. Люди стомлено їли біля водоспадів, їхні обличчя – зелені від морського смутку. Всі копи в Ел-Ей були схожі на привабливих жигало; очевидно, вони приїхали до Ел-Ей зніматися в кіно. Всі приїхали заради кіно, навіть я. Нам з Тері, нарешті, довелося шукати роботу на Південній Мейн-стріт поміж бітових офіціантів і по-судомийок, котрі не соромилися своєї бітовості, і навіть тут у нас нічого не виходило. У нас залишалась моя десятка.

– Чуєш, я заберу свої речі в сестри, і ми поїдемо автостопом у Нью-Йорк, – сказала Тері. – Давай, чувак. Так і зробимо. «Якщо не вмієш танцювати бугі, то я тебе навчу». Це була фраза з пісні, яку вона постійно співала. Ми поспішили до її сестри, котра жила поміж срібних мексиканських халуп десь за Аламеда-авеню. Я чекав у темному провулку за мексиканськими кухнями, бо її сестра не повинна була мене бачити. Бігали собаки. Маленькі лампочки освічували щурячі алейки. Я чув, як Тері та її сестра м'яко сперечаються посеред теплої ночі. Я був готовий на все.

Тері вийшла і за руку провела мене до Сентрал-аве-ню – головного кольорового променаду Ел-Ей. І що то було за божевільне місце, з крихітними генделиками, які ледве вміщали музичний автомат, а з автомата вилітали лише блюз, боп та джапм. Ми піднялись брудними сходами будинку і підійшли до кімнати подруги Тері Маргарини, яка заборгувала Тері спідницю і пару взуття. Маргарина була приємною мулаткою; її чоловік був чорний, як вугілля, і добрий.

Він миттю вийшов купити пінту віскі, щоб прийняти нас як годиться. Я намагався заплатити за половину, але він відмовився. У них було двоє маленьких дітей. Діти скакали на ліжку; це був їхній ігровий майданчик. Вони обіймали мене і дивились на мене з подивом. Дике гудіння ночі на Сентрал-авеню – ніч, як у Темпа в «Аварії на Сентрал-авеню», – вило і гуркотіло на вулиці. Вони співали у коридорах, співали зі своїх вікон, хай хоч все іде до дідька. Тері забрала свій одяг, і ми попрощались. Ми пішли в генделик і поставили пластинки на музичному автоматі. Якісь негри шептали мені на вухо про чай. Один долар. Я погодився. Підійшов посередник і завів мене в підвальний туалет, де я, немов дурень, стояв поки він казав:

– Піднімай, чувак, піднімай.

– Що піднімай? – запитав я.

Мій долар уже був у нього. Він боявся показувати на підлогу. Це була навіть не підлога, а голий фундамент.

Там щось лежало, що нагадувало маленьку коричневу какашку. Він був до ідіотизму обережний.

– Маю себе берегти, а то цього тижня все не дуже круто. – Я підняв какашку – коричневу паперову сигарету – і повернувся до Тері; ми пішли назад до готелю курити. Нічого не відбулося. Це був тютюн «Вull Durham». Я пошкодував, що так пролетів зі своїми грішми.

Ми з Тері чітко вирішили раз і назавжди, що маємо робити. А вирішили ми їхати автостопом у Нью-Йорк на рештки грошей. Тієї ночі вона взяла в сестри п'ять доларів. Всього в нас було десь тринадцять баксів, якщо не менше. Тому, перш ніж платити за оренду кімнати, ми спакувались і поїхали на червоній машині до Аркадії, Каліфорнія, де під засніженими горами відбуваються перегони Санта Аніта. Була ніч. Ми їхали в серце американського континенту. Тримаючись за руки, ми пройшли дорогою декілька миль, щоб вийти із залюдненого району. Була суботня ніч. Ми стояли під вуличним ліхтарем і намагались піймати машину, аж раптом повз нас пролетіли машини, набиті дітворою, з розвіяними стрічками в повітрі.

– Ура-а! Ура-а! Ми виграли! Ми виграли! – кричали діти. Вони посміялись над нами, отримуючи море задоволення від хлопця і дівчини на дорозі. Проїхало ще з десяток подібних машин, наповнених моложавими обличчями І крикливими горлянками. Я ненавидів кожного з них. Що вони собі думали – кричати на когось, хто стоїть на дорозі, просто тому, що вони дурні старшокласники, а їхні батьки їх годували все життя з ложки? Ким вони себе вважали, щоб сміятися з дівчини, яка скотилася на самісіньке дно, і чоловіка, що просто хотів кохати? Ми не звертали на них уваги. І жоден благословенний нас не підібрав. Ми пішки повернулися в місто, і найгірше було те, що нам потрібно було випити кави, і на наше нещастя ми зайшли в єдине відчинене місце, яке мало лимонадний фонтан, де крутились старшокласники, і вся та дітвора, яка нас пам'ятала. Тепер вони побачили, що Тері – мексиканка, дика кішка-пачучо; а я, її хлопець, – ще гірший.

З її гарненьким кирпатим носом вона вилетіла звідти, і ми разом поплентались у темряві повз придорожні канави. Я ніс сумки. Ми видихали пару в холодне нічне повітря. Нарешті я вирішив заховатися з нею від світу ще на одну ніч, і чорт з ним, з тим ранком. Ми зайшли в подвір'я мотелю і зняли зручний маленький номер за чотири долари-з душем, рушниками, настінним радіо і всім іншим. Ми міцно тримали одне одного. У нас були довгі й серйозні розмови, ми купались у ванні, обговорюючи різноманітні питання при світлі та без нього. Ми щось одне одному доводили, я її в чомусь запевняв, а вона погоджувалась, і ми завершили наш пакт у темряві, бездиханні, а згодом задоволені, немов маленькі ягнята.

Вранці ми сміливо розпочали наш новий план. Ми вирішили поїхати автобусом у Бейкерсфілд і збирати виноград. За декілька тижнів ми вирушимо в Нью-Йорк по-людськи – автобусом. То був чарівний день, дорога у Бейкерсфілд разом із Тері – ми сиділи позаду, розслаблені, ми розмовляли, дивились, як пробігає місцевість, і ні про що не хвилювались. Ми приїхали в Бейкерсфілд після обіду. Наш план був такий – піти до кожного фруктового гуртовика в місті. Тері сказали, що ми зможемо жити в наметах просто на місці. Ідея жити в наметах і збирати виноград прохолодного каліфорнійського ранку зачіпала мої душевні струни. Проте роботи ніде не було, а навколо було багато хаосу; всі нам давали незліченні поради, а робота так і не з'явилася. Тим не менше, ми поїли в китайській забігайлівці та рушили далі з новими силами через рельси до мексиканського кварталу. Тері поговорила зі своїми співвітчизниками, намагаючись щось вивідати про роботу. Настала ніч, і маленька вуличка мексиканського району стала суцільною яскравою лампою – навколо були кінотеатри, фруктові лавки, грошові аркади, дрібні кіоски та сотні припаркованих розвалених вантажівок і таратайок. Величезні мексиканські сім'ї збирачів винограду гуляли, жуючи попкорн. Тері говорила геть з усіма. Я був у відчаї. Мені треба було випити, Тері також, тому ми купили кварту каліфорнійського порту за тридцять п'ять центів і пішли пити на колії. Місце нам знайшлося біля волоцюг, котрі гуртувались на коробках коло вогню. Ми сиділи й пили вино. Ліворуч від нас – вантажні вагони, сумні, укриті місячним сяйвом, немов червоною сажею; попереду -світло та пунктир аеропорту Бейкерсфілда; праворуч – величезний алюмінієвий склад. О, то була чудова, тепла, місячна ніч, ніч для вина і ніч, щоб обіймати свою дівчину, плювати на землю і злітати на сьоме небо. Ми творили цю ніч. Вона любила випити; трималася зі мною на рівних, перегнала мене, і ми продовжували розмовляти до півночі. Ми не зрушили з тих ящиків. Час від часу проходили безпритульні, мексиканські матері з дітьми, повз нас проїхала патрульна машина, і коп вийшов відлити, проте загалом ми були самі, ми змішували наші душі все більше й більше, буде надзвичайно болісно прощатися. Опівночі ми Піднялися й пішли в бік шосе.

У Тері з'вилась нова ідея. Ми поїдемо в Сабінал, її рідне місто, і житимемо в гаражі її брата. Мене все влаштовувало. Ми вийшли на дорогу, і я посадив Тері на свою сумку, щоб вона була схожа на жінку в біді; одразу ж зупинилася вантажівка, і ми, сповнені радості, побігли до неї. Чоловік був приємний; його вантажівка розвалювалася. Вона гарчала і ледве повзла нагору долиною. Ми доїхали у Сабінал на світанку. Я допив вино, поки Тері спала, і був добряче п'яний. Ми вийшли і блукали тихою квітучою площею маленького каліфорнійського містечка – непомітна зупинка на автостраді. Потім пішли шукати товариша її брата, щоб той сказав, де брат. Нікого не було вдома. На світанку я розлігся на газоні головної площі і повторював знову і знову:

– Ти ж мені скажеш, що він зробив там, у Заростях, правда? Що ж він там зробив, у Заростях? Ти ж не скажеш, правда? Що ж він там зробив, у Заростях? – Це був уривок із картини «Про мишей і людей», де Бьорджес Ме-редіт допитувала управляючого ранчо. Тері сміялась. Хоч би що я робив, їй усе подобалось. Я міг так лежати, аж поки жінки підуть у церкву, і Тері було байдуже. Проте нарешті, вирішивши, що скоро все стане на свої місця завдяки її брату, я повів її у старий готель біля колій, і ми зручно заснули.

Яскравим сонячним ранком Тері прокинулась і пішла Шукати свого брата. Я спав до обіду; глянувши у вікно, я раптом побачив торговий поїзд із сотнями волоцюг, які лежали на платформах, вони весело проїжджали, з рюкзаками замість подушок, із смішними папірцями перед носами, а дехто жував смачний каліфорнійський виноград, зібраний при дорозі.

– Чорт! – закричав я. – Огоо! Це справді земля обіто-вана. – Усі їхали із Фріско; через тиждень вони їхатимуть назад таким же помпезним чином.

З'явилася Тері зі своїм братом, його приятелем і своєю дитиною. її брат був божевільним мексиканським шибайголовою з пристрастю до випивки – справді добрий хлопець. Його товариш був великим пузатим мексиканцем, що говорив англійською без особливого акценту і на додачу був голосним і нахабним. Я помітив, що він поклав око на Тері. її малого звали Джоні, йому було сім років, він був темноокий і милий. Ось ми і приїхали, і почався ще один божевільний день.

Брата Тері звали Рікі. Він мав «Шеві» 38-го року. Ми запхалися в нього й подались чортзна-куди.

– Куди ми їдемо? – запитав я. Товариш почав пояснювати – Понзо, так його усі звали. Від нього смерділо. Я зрозумів, чому. Він заробляв торгівлею перегною для фермерів; мав вантажівку. Рікі завжди мав у кишені три-чоти-ри долари і на все дивився з посмішкою. Він увесь час повторював:

– Ось так, чувак, ось так, так – ось так, так! – І це безупину. Він їхав своїм драндулетом сімдесят миль на годину, і ми приїхали в Мадеру, за Фрезно, щоб переговорити з якимись фермерами про перегній.

У Рікі була пляшка.

– Сьогодні ми п'ємо, завтра – працюємо. Ось так, чувак – випий! – Тері сиділа позаду зі своєю дитиною; я озирнувся і побачив на її обличчі радість від повернення додому. На божевільній швидкості пролітав прекрасний зелений краєвид жовтневої Каліфорнії. Я був готовий рухатись далі. Кров з молоком.

– Куди ми їдем тепер, чоловіче?

– Ми знайдемо фермера, в якого валяється перегній. Завтра ми приїдемо вантажівкою назад і заберемо його. Чувак, ми стільки грошей заробимо. Ні про що не хвилюйся.

– Ми всі в цьому разом! – кричав Понзо. Так воно й було – хоч би куди я пішов, усі все робили разом. Ми промчали божевільними вулицями Фрезно, вгору долиною до якихось фермерів на околиці. Понзо вийшов з машини і вів плутані переговори зі старими мексиканськими фермерами; звісно, з цього нічого не вийшло.

– Випити – ось, що нам треба! – кричав Рікі. Ми пішли до салуна на перехресті. Американці завджи п'ють у салунах на роздоріжжі в неділю після обіду; вони приводять своїх дітей; вони сперечаються і сваряться за пивом; усе добре. Як настає вечір, діти починають плакати, а батьки п'яніють. Похитуючись, вони повертаються додому. По исій Америці я бував у салунах на роздоріжжях і пив із цілими сім'ями. Діти їдять попкорн, чіпси та граються посаду. Так і ми робили цього разу. Рікі і я, і Понзо, і Тері пили й перекрикували музику; маленький Джоні грався з Іншими дітьми біля музичного автомата. Сонце ставало Червоним. Ми нічого путнього не зробили. А що було робити?

– Маньяна (Завтра (ісп.).), – сказав Рікі. – Маньяна, чувак, все в нас буде; випий ще пива, чувак, ось так, ось такі

Ми вивалились на вулицю, залізли в машину й поїхали п бар на шосе. Понзо був великим голосним крикуном, котрий знав усіх у долині Сан-Хоакін. Після бару на шосе и поїхав з ним у машині шукати фермера; натомість нас занесло в мексиканський квартал Мадейра, де ми залицялись до дівчат і намагались підчепити декількох для нього ті» Рікі. Потім виноградні землі накрила пурпурова темрява, а я тупо сидів у машині, поки він сперечався з якимось старим мексиканським фермером про ціну кавуна, який той виростив у себе на задньому дворі. Ми купили кавун; з'їли його на місці й викинули шкурки на дорогу біля будинку старого. Гарненькі дівчата пробігали по темній вулиці. Я запитав:

– Де ми в біса знаходимось?

– Не хвилюйся, чувак, – сказав великий Понзо. -Завтра заробимо багато грошей; сьогодні ми ні про що не турбуємось. – Ми повернулись, забрали Тері, її брата й малого і поїхали у Фрезно крізь світло нічних ліхтарів. Ми вмирали від голоду. Перескочили через колії у Фрезно й помчали до диких вулиць мексиканського кварталу. Дивні китайці стирчали з вікон, обшарюючи очима вулиці Недільного вечора; групи мексиканок прогулювались у літніх штанях; мамбо розривало музикальні автомати; гірлянди вогнів висіли, немов на Геловін. Ми пішли у мексиканський ресторан, їли тако і пюре з квасолі пінто, загорнуте її тортилью; це було неперевершено. Я дістав свою останню хрустку п'ятидоларову купюру, яка стояла між мною і узбережжям Нью-Джерсі, та заплатив за Тері й за себе.

Тепер у мене залишилось чотири долари. Ми з Тері пере-зирнулись.

– Де ми сьогодні будемо спати, бейбі?

– Я не знаю.

Рікі був п'яний; приємним і стомленим голосом він повторював:

– Ось так, чувак – ось так, так, чувак. День був довгий. Ніхто з нас не знав, що відбувалось, і що для нас задумав Господь Бог. Бідний маленький Джоні заснув у мене на руках. Ми поїхали назад у Сабінал. Дорогою ми різко зупинились біля забігайлівки на шосе-99. Рікі хотів випити ще одне пиво. Позаду були трейлери, намети та розвалені мотельні кімнатки. Я дізнався ціну, вони коштували два долари. Я запитав думку Тері, вона погодилась, бо ми мали на руках дитину і треба було подбати, щоб малому було зручно. Після декількох пив у салуні, де похмурі сезонники розважались під музику ковбойських груп, Тері, я та Джоні пішли до мотелю і збиралися лягти спати. Понзо продовжував гуляти; йому ніде було спати. Рікі спав у батька в сараї на винограднику.

– Де ти живеш, Понзо? – спитав я.

– Ніде, чувак. Я маю жити з великою Розі, але вона мене вигнала минулої ночі. Я візьму свою машину і спатиму сьогодні в ній.

Бриньчали гітари. Ми з Тері дивилися на зорі й цілувались.

– Маньяна, - сказала вона. – Затра все буде добре, чи не так, Селе, любий?

– Звичайно, бейбі, маньяна. - Завжди все було маньяна. Весь минулий тиждень я тільки й чув – маньяна, милозвучне слово, яке мабуть означає рай.

Маленький Джоні застрибнув одягнений у ліжко й заснув; з його черевиків висипався пісок, пісок Мадери. Ми з Тері прокинулись серед ночі, щоб висипати з ліжка пісок. Вранці я встав, помився і пройшовся околицею. Ми були за п'ять миль від Сабінала, в бавовняних полях і виноградниках. Я спитав у великої товстої жінки, якій належав табір, чи є вільний намет. Найдешевший, долар за день, був вільний. Я нашкрябав один долар, і ми туди в'їхали. Там було ліжко, плита і на стіні висіло щербате дзеркало; було чарівно. Я мав нахилятися, щоб зайти, а всередині була моя крихітка і мій маленький хлопчик. Ми чекали Рікі та Понзо на вантажівці. Вони приїхали з пивом і почали напиватися в наметі.

– Як щодо перегною?

– Сьогодні запізно. Завтра, чувак, ми заробимо купу грошей; сьогодні ми вип'ємо трохи пива. Як ти щодо пива? – Мене не треба було вмовляти батогом.

– Ось так – ось так, такі – кричав Рікі. Я почав розуміти, що наші плани заробити гроші вантажівкою з перегноєм ніколи не здійсняться. Вантажівка була припаркована біля палатки. Вона пахнула, як Понзо.

Тієї ночі ми з Тері засинали в солодкому нічному повітрі в наметі, вкритому росою. Я засинав, коли вона сказала:

– Хочеш мене зараз кохати? Я відповів:

– А як же Джоні?

– А що йому? Він спить. – Але Джоні не спав і промовчав. Хлопці повернулись наступного дня на перегнійному

авто і поїхали шукати віскі; вони повернулись і добряче погуляли в наметі. Тієї ночі Понзо сказав, що стало занадто холодно, тому спав на землі в нашому наметі – він загорнувся у великий шмат брезенту і тхнув коров'ячим гівном. Тері ненавиділа його; вона казала, що він тусується я її братом лише для того, щоб бути ближче до неї.

Нам із Тері світив голод, тому вранці я пішов проситися па роботу збирачем бавовни. Всі мене спрямували до ферми через дорогу від кемпінгу. Фермер виявився на кухні зі своїми жінками. Він вийшов, послухав мою історію і попередив, що платитиме лише три долари за сто фунтів зібраної бавовни. Я уявив, що збиратиму не менше трьох сотень фунтів і погодився. Він виловив декілька довгих полотняних мішків зі стодоли і сказав, що збір починається на світанку. Щасливий, я побіг назад до Тері. Дорогою вантажівка з виноградом в'їхала в яму і з неї випало на гарячий асфальт декілька величезних грон винограду. Я їх підібрав і поніс додому. Тері була щаслива:

– Ми з Джоні підемо з тобою і будемо допомагати.

– Ну! – сказав я. – Ні за що!

– Ти побачиш, побачиш, збирати бавовну дуже важко. Я тобі покажу як.

Ми з'їли виноград, а ввечері приїхав Рікі з буханцем хліба та фунтом м'ясного фаршу, і ми влаштували пікнік.

У великому наметі по сусідству жила велика сім'я сезонників, збирачів бавовни; дідусь сидів весь день на стільці, він був застарим для роботи; дочка та син, їхні діти, кожного ранку колоною йшли працювати через дорогу на поле мого фермера. На світанку наступного дня я пішов з ними. Вони казали, що бавовна важча на світанку від роси і можна заробити більше, ніж після обіду. Тим не менше вони працювали весь день – з ранку до ночі. Дідусь приїхав з Небраски під час великої чуми в тридцятих роках – це була та сама хмара пилу, про яку розповідав ковбой з Мон-тани – зі всією родиною у старій вантажівці. З того часу вони жили в Каліфорнії. Вони любили працювати. За десять років син старого примножив число своїх дітей до чотирьох, і деякі з них були достатньо дорослі, щоб збирати бавовну. За цей час вони покращили свій статок від злидарства на полях Саймона Легрі до певної респектабельності у кращих наметах, оце і все. Вони були неймовірно горді своїм наметом.

– Колись повернетесь назад у Небраску?

– Фе, там нічого нема. Що нам треба – це купити новий трейлер.

Ми нахилилися й почали збирати бавовну. Це було чудово. Через поле виднілися намети, а за ними, куди тільки не глянь, тяглися сухі коричневі поля бавовни, аж до бурих пагорбів, а далі – засніжені гори Сієра в голубому ранковому повітрі. Це було краще, ніж мити посуд на південній Мейн-стріт. Проте я нічого не знав про збирання бавовни. Я занадто довго відривав білу кульку від її хрусткого ложа; інші робили це одним рухом. Тим більше, кінчики моїх пальців почали кривавитись; мені потрібні були рукавиці або більше досвіду. З нами на полі була пара старих негрів. Вони збирали бавовну з тією самою благословенною витримкою, як і їхні діди в довоєнній Алабамі; вони швидко просувались рядами, зігнуті та сині, а їхні мішки лише збільшувались. Моя спина почала боліти. Проте було так гарно нагинатися й ховатися на землі. Коли я хотів відпочити, я лягав і ховав обличчя на подушці коричневої вологої землі. Пташки акомпанували мені співом. Я думав, що знайшов роботу на все життя. Прийшли Джоні й Тері, махаючи мені через усе поле, і в жаркий сонячний полудень узялися мені допомагати. Хай би мене біс побрав, але маленький Джоні був швидший від мене! – а Тері навіть удвічі швидша. Вони працювали попереду й залишали купи чистої бавовни, щоб додати до моєї торби. Тері залишала великі купи дорослого робітника, Джоні – маленькі дитячі купки. Я з болем у серці запихав їх у мішок. Що я був за дорослий чоловік, що не міг забезпечити свій зад, не кажучи про їхній? Вони провели зі мною весь день. Коли сонце почервоніло, ми разом поплентались назад. На краю поля я поставив свій тягар на наги; він важив п'ятдесят фунтів і я дістав півтора бакса. Потім я позичив велосипед у одого із сезонників та поїхав по 99-му шосе в магазин на перехресті, де купив консерви готового спагетті з фрикадельками, хліб, масло, каву й торт, і повернувся назад з мішком на рамі. Повз мене пролітав потік машин на Ел-Ей; машини, що прямували в бік Фріско, висіли в мене на хвості. Я лаявся й лаявся, поглядав на темне небо й молив Господа дати мені краще життя та кращу можливість щось зробити для маленьких людей, яких я любив. Там ніхто не звертав на мене уваги. Я мав бути розумнішим. Саме Тері повернула мені душу; у наметі на плиті вона підігріла їжу, і це була чи не найкраща исчеря в моєму житті, настільки я був голодним і втомленим. Позіхаючи, як старий негритянський збирач бавовни, я розлігся на ліжку й закурив. Десь у нічній прохолоді гавкали собаки. Рікі та Понзо перестали приходити вечорами. Я цим був задоволений. Тері скрутилась біля мене, Джоні сидів у мене на грудях, і вони малювали звірів у моєму блокноті. Світло нашого намету горіло у страхітли-вому просторі. Ковбойська музика бриніла в придорожній забігайлівці й лунала через поля, сповнена суму. Мене все влаштовувало. Я поцілував свою крихітку, і ми загасили світло.

Уранці роса прогинала палатку; я встав, узяв рушник і зубну щітку й пішов умитися до загального мотельного туалету; повернувшись, я вдягнув штани, що повністю роздерлися від згинання на землі, та ввечері зашиті Тері, накинув свій потріпаний солом'яний капелюх, котрий раніше служив іграшкою Джоні, і пішов через шосе зі своєю полотняною торбою.

Кожного дня я заробляв приблизно півтора долара. Це було майже достатньо, щоб увечері на велосипеді купити продукти. Пробігали дні. Я зовсім забув про Схід, про Ді-на й Карло, про чортову дорогу. Я весь час грався з Джоні; він любив, коли я підкидав його в повітря і випускав на ліжку. Тері сиділа і лагодила одяг. Я був чоловіком землі, точно таким, як це собі уявляв у Петерсоні. Ходили чутки, що чоловік Тері повернувся в Сабінал і розшукував мене; я був готовий до зустрічі. Однієї ночі сезонники подуріли в шинку, прив'язали чоловіка до дерева і до смерті побили його палицями. У той час я спав і лише чув, що відбулось. З того часу я тримав величезну палицю в наметі, раптом вони вирішать, що ми, мексиканці, розперезались у їхньому трейлерному містечку. Вони, звісно, думали, що я мексиканець; певною мірою я ним і був.

Настав жовтень і вночі ставало значно холодніше. Сім'я сезонників мала дерев'яну піч і планувала там перезимувати. У нас нічого не було, та ще й треба було платити оренду. З гіркотою, ми з Тері вирішили їхати геть.

– Повертайся до своєї сім'ї, – сказав я. – Заради Бога, ти ж не можеш швендяти по наметах з дитиною; бідному малому холодно. – Тері плакала, бо я критикував її материнські істинкти; та я навіть не думав такого робити. Якось сірого дня, коли Понзо приїхав на вантажівці, ми вирішили поїхати до її сім'ї стосовно цієї ситуації. Ми попрямували у Сабінал, вантажівка зламалась, і пішов страшенний дощ. Ми сиділи у старому авто й матюкались. Понзо вийшов його ремонтувати просто під дощем. Хай вам що, а він був добрий чувак. Ми пообіцяли один одному ще одну велику п'янку. Тому пішли в задрипаний бар у мексиканському кварталі Сабінала й годину наливались пивом. Я покінчив зі своєю роботою на бавовняних полях. Я відчував, як мене кличе жага життя. Я вислав через усю землю своїй тітці листівку за один пені та попросив ще п'ятдесят доларів.

Ми поїхали до будинку сім'ї Тері. Він стояв на старій дорозі поміж виноградників. Коли ми туди дісталися, вже стемніло. Вони залишили мене за чверть милі та поїхали до дверей дому. З дверей полилося світло; шестеро братів Тері грали на гітарах і співали. Старий пив вино. На тлі співу я чув крики й суперечки. Вони назвали її шльондрою, бо вона покинула свого невдалого чоловіка й поїхала в Ел-Ей, залишивши з ними Джоні. Старий кричав. Проте сумна, товста, коричнева мати перемогла, як і завджи перемагає у великих сім'ях фелахів по світах, і Тері дозволили повернутися додому. Незабаром брати почали співати веселі пісні. Я крутився на холодному, мокрому вітрі долини і спостерігав за цим через сумні виноградники жовтня. Мій розум був сповнений тією чудовою піснею «Коханий», як її співає Білі Голідей; у мене був власний концерт у кущах. «Колись ми зустрінемось, і ти витреш мої сльози і солодко прошепочеш крихітні таємниці мені на вушко, обніматимеш і цілуватимеш, о, що ми пропустили, Коханий, о де ж ти можеш бути…» Не в словах справа, а в прекрасній гармонічній мелодії і в тому, як її співає Білі, як жінка, котра гладить волосся свого чоловіка при м'якому світлі лампи. Стогнали вітри. Я замерз.

Тері й Понзо повернулись, і ми потряслись у старому авто на зустріч із Рікі. Рікі тепер жив із жінкою Понзо, Великою Роузі; ми йому посигналили, чекаючи в обдертих закапелках. Велика Роузі його вигнала. Все навколо розпадалось. Тієї ночі ми спали у вантажівці. Тері, звичайно, міцно мене тримала і просила не їхати. Вона казала, що буде збирати виноград і зароблятиме достатньо грошей для нас обох; тим часом я міг би жити в сараї фермера Гефелфінгера неподалік від її родини. Мені нічого не треба буде робити, лише сидіти у траві весь день і їсти виноград.

– Тобі подобається?

Вранці за нами в іншому авто приїхали її двоюрідні родичі. Я раптом зрозумів, що тисячі мексиканців у околиці знали про мене й Тері, та це мало б бути ласою романтичною пліткою. Кузини були дуже ввічливі і навіть приємні. Я стояв на вантажівці, чемно усміхався, говорив про нашу роль у війні та про її рівень. Усього було п'ятеро кузенів, і кожен із них був приємним. Напевно, вони належали до тієї частини сім'ї Тері, яка не клопоталась так, як її брат. Але я любив того божевільного Рікі. Він клявся, що приєднається до мене в Нью-Йорку. Я уявляв його в Нью-Йорку, зараховуючи все до маиьяна. Того дня він валявся п'яний на якомусь полі.

На перехресті я вийшов з вантажівки, а рідня повезла Тері додому. Біля дверей вони дали мені сигнал; батька та мами не було вдома. Тому можна було пробути вдома весь день. Це була халабуда з чотирма кімнатами; я не уявляв, як тут жиля вся сім'я. Над умивальником літали мухи. На вікнах не було штор, як у тій пісні: «розбите вікно, і дощ б'є в кімнату». Тері тепер була вдома і поралась біля каструль. Двоє її сестер хіхікали, роздивляючись мене. Маленькі діти верещали на вулиці.

У мій останній день у долині, коли сонце почервоніло поміж хмар, Тері повела мене у хлів фермера Гефелфінге-ра. Фермер Гефелфінгер мав процвітаючу ферму дорогою вище. Ми поставили разом ящики, вона принесла з дому пледи, і я був готовий, якщо не брати до уваги величезного волохатого тарантула, котрий нишпорив під стріхою. Тері сказала, що він мене не зачіпатиме, якщо я його не потривожу. Я лежав на спині й дивився на нього, потім вийшов на кладовище й видерся на дерево. На дереві я співав «Голубі небеса». Тері та Джоні сиділи в траві; ми їли виноград. У Каліфорнії можна жувати виноград і випльовувати шкірку – справжня розкіш. Настала ніч. Тері пішла додому на вечерю й повернулась до хліва о дев'ятій зі смачними тортильями та пюре з квасолі. Я розпалив вогонь на цементній підлозі, щоб було світло. Ми кохалися на ящиках. Тері встала й побігла до хати. На неї кричав батько; його було чутно із хліва. Вона залишила мені накидку, щоб я зігрівся; я накинув її на плечі й почав прокрадатися місячним виноградником подивитися, що відбувається. Я прокрався в кінець рядка і присів на теплу землю. П'ятеро її братів співали мелодійні пісні іспанською. Маленький дах накрили зорі, піднімався дим з комина. Чувся запах квасоляного пюре та чилі. Старий бурчав. Брати продовжували співати собі далі. Мати мовчала. Джоні й малюки сміялися у спальні. Каліфорнійський дім; я причаївся у виноградних лозах і все спостерігав. Я відчував себе на сто мільйонів доларів, мандруючи в безумі американської ночі.

Тері вийшла і гримнула дверима. Я причепився до неї на темній стежці:

– Що сталось?

– Ой, ми постійно сваримось. Він хоче, щоб я завтра виходила на роботу. Каже, що не хоче, щоб я тинялась без діла. Селе, я хочу поїхати з тобою в Нью-Йорк.

– Але як?

– Я не знаю, любий. Я буду за тобою сумувати. Я тебе люблю.

– Але мені треба їхати.

– Так, так. Ми ще раз приляжемо, і потім ти поїдеш. Ми повернулись в сарай. Я кохався з нею під тарантулом. Що робив цей тарантул? Деякий час ми спали на ящиках, поки згасав вогонь. Вона повернулась у дім опівночі; її батько був п'яний; я чув, як він кричить; та коли сон скував його, запала тиша. Зорі огорнули сонний край.

Ранком фермер Гефелфінгер устромив свою голову в двері і сказав:

– Як поживаєш, юначе?

– Добре. Сподіваюсь, це нічого, що я тут.

– Звичайно ж. Ти водишся з тим мексиканським дівчиськом?

– Вона – дуже гарна дівчина.

– Іще й дуже симпатична. Думаю, бик перестрибнув через пліт. У неї блакитні очі. – Ми поговорили про його ферму.

Тері принесла мені сніданок. Я спакував свою полотняну торбу і був готовий рушати в Нью-Йорк, щойно заберу свої гроші в Сабіналі. Я знав, що вони вже чекають на мене. Я сказав Тері, що від'їжджаю. Вона думала про це всю ніч і змирилася з цим. Вона без емоцій поцілувала мене посеред виноградника і пішла рядами виноградних лоз. Ми обертались десятки разів, адже кохання – це дуель, і дивились одне на одного востаннє.

– Побачимся в Нью-Йорку, Тері, – сказав я. Через місяць вона мала приїхати з братом у Нью-Йорк. Проте ми обоє знали, що цього не буде. Через сотню футів я обернувся й подивився їй услід. Вона просто йшла назад до будинку, тримаючи в одній руці тарілку від мого сніданку. Я нахилив голову й дивився, як вона іде. Ну, що ж, чувак, ти знову на дорозі.

Я йшов по шосе в Сабінал і їв брудні волоські горіхи просто з дерева, потім ішов по колії, балансуючи на рейці. Я пройшов водонапірну башту та фабрики. Це був кінець чогось. Я пішов до телеграфу біля залізниці, щоб забрати свій грошовий переказ із Нью-Йорка. Телеграф був зачинений. Я вилаявся й сів на східці чекати. Касир повернувся й запросив мене всередину. Гроші прийшли; моя тітка знову врятувала мій ледачий зад.

– Хто виграє світовий кубок наступного року? – спитав старий худорлявий касир. Ураз я зрозумів, що настала осінь, і я повертаюсь у Нью-Йорк.

Я йшов по коліях у довгому сумному жовтневому світлі долини; сподіваючись заскочити на вантажний поїзд і приєднатися до волоцюг, жувати з ними виноград і читати смішні комікси. Він не приїхав. Я вийшов на дорогу й одразу зупинив машину. Це була найшвидша і найзахоп-ливіша подорож мого життя. Водій був скрипалем у каліфорнійській ковбойській групі. Він мав новеньку машину та гнав вісімдесят миль на годину.

– Я не п'ю за кермом, – сказав він і подав мені пінту. Я випив і запропонував йому. – А-а-а, чорт з ним, – скривився він і зробив ковток. Ми доїхали із Сабіналя в Ел-Ей за неймовірні чотири години, проїхавши двісті п'ятдесят миль. Він висадив мене просто напроти «Коламбіа Пік-черз» у Голівуді; я встигав збігати забрати свій забракова-ний сценарій. Потім я купив квиток до Пітсбурга. Мені не вистачало грошей на квиток до Нью-Йорка. Я вирішив перейматися цим у Пітсбургу.

Автобус відходив о десятій, я мав чотири години, щоб на самоті оглядати Голівуд. Спершу я купив буханець хліба й салямі та зробив собі десять бутербродів, щоб перетнути всю країну. У мене залишився один долар. Я сидів на низенькій цементій стіні за голівудською парковкою і робив бутерброди. Поки я трудився над цим абсурдним заняттям, небо краяли великі вогні голівудської прем'єри – крикливе небо Західного Узбережжя. Навколо мене був шум божевільного міста золотого узбережжя. І це була моя голівудська кар'єра – це була моя остання ніч у Голівуді, а я намазував гірчицю на хліб за туалетом парковки.

Розділ чотирнадцятий

НА СВІТАНКУ мій автобус проносився пустелею Арізо-ни – Індіо, Блайт, Салома (де вона танцювала); безкінечні сухі простори тяглись до мексиканських гір на півдні. Потім ми рвонули на північ'до гір Арізони, до Флагстаф, містечка на скелях. Я мав із собою книжку, яку вкрав із голівудського прилавка, – «Le Grand Meaulnes» Алена-Фурньє, проте мені більше подобалось читати американський пейзаж за вікном. Кожна гірка, підйом, шматок дороги мене втішали. Чорної, як чорнило, ночі ми переїхали Ныо-Мексико; сірого світанку були в Далгарті, Техас; непримітної пообідньої неділі їхали через рівнинні містечка Оклахоми; вночі нас зустрів Канзас. Автобус ревів. Був жовтень, і я повертався додому. Всі повертаються додому в жовтні.

Опівдні ми приїхали в Сент-Луїс. Я пройшовся берегами Місісіпі, спостерігаючи, як пропливають колоди з Мон-тани, на півночі – величезні колоди Одісеї нашої континентальної мрії. Старі пароплави поїла погана погода, вони погрузли в бруді, де кишать щури. Великі пообідні хмари накривали долину Місісіпі. Тієї ночі автобус промчав крізь кукурудзяні поля Індіани; місяць освітлював гострі зібрані гурти; Геловін стояв на порозі. Я познайомився з дівчиною, і ми цілувались усю дорогу до Індіанаполіса. Вона була короткозора. Коли ми вийшли поїсти, мені довелося провести її за руку до прилавка. Вона за мене заплатила; мої бутерброди майже закінчились. Взамін я розповідав їй довгі історії. Вона їхала зі штату Вашингтон, де провела літо, збираючи яблука. А жила на фермі, на півночі штату Нью-Йорк. Вона запросила мене до себе. Так чи інакше, ми домовились про зустріч у ныо-йоркському готелі. Вона вийшла в Колумбусі, Огайо, а я спав аж до Пітсбурга. За всі свої роки я так не втомлювався. Мені залишалось проїхати автостопом до Нью-Йорка триста шістдесят п'ять миль, а в кишені залишався дайм. Я пройшов п'ять миль, щоб вийти з Пітсбурга, і дві машини, вантажівка з яблуками і великий трейлер, довезли мене м'якої дощової ночі посеред бабиного літа в Гаррісбург. Я не зупинявся. Я хотів дістатися дому.

Цієї ночі я зустрів привида Саскуїхани. Привидом був зморщений маленький дідок з паперовим пакетом, він прямував у «Канадію». Він дуже швидко йшов, наказавши мені слідувати за ним, і пояснив, що попереду є міст, який можна перейти. Йому було близько шістдесяти; він не переставав розповідати про те, що він їв, скільки масла йому дали з млинцями, скільки шматків хліба, як якісь діди покликали його з ґанку будинку для престарілих у Мері-ленді та запросили провести там вихідні, як він прийняв гарну теплу ванну перед тим, як піти геть; про те, як знайшов на дорозі новенького капелюха, – він був у нього на голові; про те, як ходив у кожне відділення Червоного Хреста в місті, щоб показати їм свої відзнаки з Другої Світової; про те, що Червоний Хрест у Гарісбурзі був не-достойний своєї назви; про те, як виживав у цьому складному світі. Наскільки я розумів, він був якимось напіврес-пектабельним волоцюгою, котрий обнишпорив усі дикі місця Сходу, заглядав у офіси Червоного Хреста та інколи просив милостиню на розі якоїсь із центральних вулиць. Ми обидва були волоцюгами. Ми пройшли сім миль повз похмуру Саскуїхану. Це була страшна річка. З обох боків її обриви обросли хащами, вони нависали, немов волохаті привиди над незнаними водами. Чорнильна ніч укрила собою все довкола. Час від часу із залізничного депо через річку з'являлось сяйво потяга, освітлюючи страшні скелі. У чоловічка в торбі був гарний пояс, і ми зупинились, щоб він його дістав.

– Я десь купив собі гарний пояс – дістав його у Фре-деріку, Меріленд. Хай йому чорт, чи я його залишив на прилавку в Фредеріксбурзі?

– Ви маєти на увазі Фредерік.

– Ні, ні, Фредеріксбург, Вірджинія!. - Він весь час говорив про Фредерік, Меріленд, та Фредеріксбург, Вірджи-нія. Він виходив прямо на дорогу назустріч машинам і декілька разів його ледве не збили. Я плентався поруч у канаві. У будь-яку хвилину я очікував, що божевільний бідак пролетить повз мене мертвим. Ми так і не знайшли того мосту. Я залишив його біля залізничного переїзду, а оскільки дуже спітнів від дороги, то зняв сорочку і вдягнув два светри; моє жалюгідне намагання освітлювала придорожня забігайлівка. Ціла сім'я йшла дорогою і спостерігала, чим я займався. Найдивнішим був тенор, який видував надзвичайний блюз у цій сільській забігайлівці. Я слухав і стогнав. Почався сильний дощ. Чоловік підвіз мене назад до Гарісбурга і сказав, що я був не на тій дорозі. Раптом я побачив маленького волоцюгу під сумним ліхтарем з висунутою рукою – бідний жалюгідний чоловік, нещасне загублене дитя вчорашнього дня, тепер він – поламаний привид ницих диких країв. Я розповів своєму водієві всю історію, і він зупинився сказати дідку:

– Дивись, друже, ти рухаєшся на захід, а не на схід.

– Е? – промовив маленький привид. – Ти мені вказуєш, що я не знаю дорогу. Я тут уже роками ходжу. Я до Канади прямую.

– Але це не дорога до Канади, це дорога до Пітсбурга й Чикаго. – Маленький чоловік скривився й пішов геть. Востаннє я бачив, як хиталась його маленька біла торбинка, зникаючи в темряві скорботних Аллегеній.

Я думав, що всі дикі простори Америки були на Заході, аж поки привид Саскуїхани не показав мені, що це не так. Ні, на Сході теж є дикі місцевості; ті самі дикі краї, які Бен Франклін орав волами, коли працював почтмейстером, ті краї, де Джорж Вашингтон, немов навіжений, воював із індіанцями, де Даніел Бун розповідав історії про пенсильванські ліхтарі та обіцяв знайти Прохід, коли Бредфорд збудував свою дорогу, і чоловіки святкували це в дерев'яних будиночках. Для маленького чоловічка не було величних арізонських просторів, лише зелені дикі землі Пенсильванії, Меріленду і Вірджинії, сільські доріжки й заасфальтовані шосе, які вихиляються біля скорботних річок Саскуїхана, Мононгахела, Старий Потомак та Моно-касі.

Тієї ночі в Гарісбурзі мені довелося спати на вокзальній лавці; на світанку працівники залізниці викинули мене геть. Чи це не правда, що ми починаємо своє життя солодким дитям з вірою у все, що є під батьківським дахом? Потім настає день Лаодіцей, коли ти розумієш, що ти жалюгідний, нещасний, бідний, сліпий і голий, і з обличчям страшного невдоволеного привида ти плентаєшся через кошмарне існування. Змучений, я вивалився із зупинки; я більше не міг себе котролювати. Все, що я бачив того ранку, була білизна, як білизна могили. Я вмирав з голоду. Як калорії я мав лише залишок льодяників від кашлю, котрі я купив у Шелтоні, Небраска, багато місяців тому; я їх смоктав задля цукру. Я не вмів просити милостиню. Спотикаючись, вибрався з міста, мені ледве вистачило сили, щоб дістатися околиці. Я знав, що мене заарештують, якщо я проведу ще одну ніч у Гарісбурзі. Прокляте місто! Водій машини, яка мене підібрала, був худим чоловіком, який вірив у контрольоване голодування задля здоров'я. Коли дорогою на схід я йому розповів, що вмираю з голоду, він відповів:

– Добре, добре, нема нічого кращого. Я сам нічого не їв уже три дні. Я житиму до ста п'ятдесяти років.

Він був мішком кісток, розхристаною лялькою, поламаним маніяком. Мене міг би підвезти статний товстун, котрий сказав би: «Давай зупинимось у цьому ресторані та поїмо свинячих відбивних з квасолею». Але ні, того ранку мене мав підібрати маніяк, котрий вірив у контрольоване голодування заради здоров'я. Через сто миль він подобрішав і витяг хліб із маслом. Бутерброди були заховані між екземплярами його товару. Він продавав сантехніку по всій Пенсільванії. Я зжер увесь хліб із маслом. Раптом я розсміявся. Я був сам у машині, чекаючи, поки водій зробить робочі дзвінки в Алентаун, і не переставав сміятися. Боже, я був такий змордований життям. Проте цей божевільний довіз мене додому в Нью-Йорк.

Раптом я опинився у Таймс-сквері. Я проїхав вісім тисяч миль через американський континент і був знову в Таймс-сквері; і до того ж просто в годину пік, вдивляючись своїми невинними дорожніми очима в абсолютне божевілля та фантастичну метушню Нью-Йорка з його мільйонами й мільйонами, що намагаються заробити на хліб, безумна мрія – хапати, брати, давати, позіхати, вмирати, лише для того, щоб бути похованим на жахливих міських кладовищах за Лонг-Айлендом. Високі башти країни -інший край країни, де народжується Паперова Америка. Я стояв у дверях метро, намагаючись підібрати гарний довгий бичок, але щоразу коли я зупинявся, пробігав величезний безумний натовп і змітав його з поля зору, і врешті він був затоптаний. Я не мав грошей, щоб поїхати додому автобусом. Патерсон досить далеко від Таймс-сквер. Ви можете уявити, як я йду ці останні милі до Нью-Джерсі через тунель Лінкольна або через міст Вашингтона? Я прошмигнув площею в пошуках Гасела; його не було, він був на острові Райкерзі в барах. Де Дін? Де всі? Де життя? Я мав дім, куди можна повернутись, де можна прихилити голову та вирахувати втрати й виграші. Мені довелося клянчити гроші на автобус. Я нарешті наштовхнувся на грецького священика, який стояв за рогом. Він дав мені двадцять п'ять центів, нервово озираючись. Я поспішив на автобус.

Коли я приїхав додому, то з'їв усе, що було в морозильній камері. Моя тітка підвелася й глянула на мене.

– Бідний маленький Сальваторе, – сказала вона італійською. – Ти худий-худий. Де ти був увесь цей час?

Я мав на собі дві сорочки і два светри; моя полотняна торба вміщала в себе подрані штани з бабовняних полів та розвалені рештки черевиків-гуарача. Ми з тіткою вирішили купити електричний холодильник на гроші, які я їй відсилав з Каліфорнії; він був першим у сім'ї. Вона лягла спати, а пізно вночі я не міг заснути й курив у ліжку. На столі лежав мій напівзавершений рукопис. Був жовтень, я був вдома і знов треба було сідати за роботу. Перші холодні вітри трясли вікна; я добрався саме вчасно. Дін приходив до мене додому, ночував у нас декілька разів, чекав на мене; говорив з моєю тіткою, поки вона працювала над величезним килимом із різних шматків тканини, зробленим з одягу всієї родини, назбираного за багато років; тепер він був готовий і розпростертий на підлозі моєї спальні – складний і багатий, як сам час; за два дні до мого приїзду Дін поїхав у Сан-Франциско, напевно, перетинаючи мої шляхи десь у Пенсильванії чи Огайо. Там він мав иласне життя; Каміл щойно знайшла квартиру. Мені ніколи не спадало на думку зв'язатися з нею, коли я був у Міл-сіті. Тепер було запізно, і я сумував за Діном.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

МИНУЛО більше року перед тим, як я знову зустрівся з Діном. Я весь цей час був удома, закінчив книжку і пішов учитися, як демобілізований із армії за новим Біллем про права. На різдво 1948-го ми з тіткою, завалені подарунками, поїхали відвідати мого брата у Вірджинії. Я написав Діну, і він відповів, що знову збирається на схід; я йому сказав, що хай мене шукає в Тестаменті, Вірджи-нія, між Різдвом та Новим Роком. Одного дня, коли всі наші південні родичі сиділи у вітальні в Тестаменті, кістляві чоловіки та жінки із давньою південною землею в очах, тихо та жалібно розмовляючи про погоду, врожай, і втомлено звітували про те, в кого народилась дитина, хто купив новий будинок, і так далі, на узбіччі, біля будинку, зупинився брудний «Гадсон» 49-го року. Я не уявляв, хто це міг бути. На ґанок піднявся й подзвонив у двері втомлений молодий хлопець – мускулистий, у обтріпаній майці, неголений і з червоними очима. Я відчинив двері і зрозумів, що це Дін. За неймовірно короткий час він приїхав аж із Сан-Франциско до дверей мого брата Роко у Вірджинії, адже лише в останньому листі я написав йому, що буду там. У машині виднілося два силуети.

– Хай йому чорт! Дін! Хто в машині?

– Добрий день, добрий день, чувак, там Мерілу. І Ед Данкел. Нам треба десь одразу помитися, ми змучені, як пси.

– Але як ви сюди так швидко дісталися?

– А, чувак, цей «Гадсон» їде дай боже!

– Де ти його взяв?

– Купив на заощаджені гроші. Я працював на залізниці за чотириста доларів на місяць.

Наступна година була повним бедламом. Мої південні родичі не розуміли, що відбувається, та ким і чим були Дін, Мерілу та Ед Данкел; вони просто тупо витріщалися. Моя тітка та брат Рокі пішли на кухню радитись. Загалом у маленькій південній оселі було одинадцятеро людей. Крім того, мій брат нещодавно вирішив переїхати в новий будинок, тому не було половини його меблів; він, його дружина та дитина переїжджали ближче до Тестамента. Вони купили собі новий гарнітур у вітальню, а старий мав переміститися в будинок моєї тітки у Патерсон, хоча ми досі не знали, як. Коли Дін про це почув, він одразу запропонував допомогу «Гадсона». Ми б з ним удвох перевезли меблі в Патерсон двома швидкими поїздками і на другій забрали б назад тітку. Це нам заощадить багато грошей і зусиль. Так ми й домовились. Дружина брата накрила на стіл, і троє вимучених мандрівників сіли їсти. Мері-лу не спала з Денвера. Мені здавалось, вона постаршала і тепер виглядала ще красивішою.

Я дізнався, що з осені 1947-го Дін щасливо жив з Каміл у Сан-Франциско; він знайшов роботу на залізниці та заробляв купу грошей. Він став батьком симпатичної маленької дівчинки Еймі Моріарті. Раптово йому зірвало дах, коли він

побачив у продажу «Гадсон» 49-го року; він побіг у банк за своїми заощадженнями і одразу купив машину. З ним був Ед Данкел. Тепер вони не мали ні копійки. Дін заспокоював Каміл, обіцяючи, що за місяць повернеться.

«Я поїду в Нью-Йорк забрати Села. – їй не подобалась ця перспектива.

– Нащо це все? Чому ти це зі мною робиш?

– Це нічого, нічого, люба… ам… Сел просив і благав, щоб я приїхав і забрав його, мені вкрай необхідно – але ми

не будемо все це пояснювати – і я скажу тобі, чому… Ні, слухай, я скажу тобі, чому».

І він сказав їй, чому, та в цьому не було жодного сенсу.

Великий високий Ед Данкел також працював на залізниці. Його та Діна недавно звільнили через скорочення екіпажів. Ед познайомився з дівчиною на ім'я Галатея, Котра жила у Сан-Франциско на свої заощадження. Ці двоє безголових авантюристів хотіли взяти її на Схід, щоб вона за них платила. Ед благав і вмовляв її; вона не хотіла їхати, поки він на ній не одружиться. За декілька божевільних днів Ед Дакел одружився з Галатеєю, бігаючи з Діном за всіма потрібними папірцями, а за пару днів до Різдва вони виїхали із Сан-Франциско на швидкості сімдесят миль на годину й попрямували в Ел-Ей на безсніжну південну дорогу. В Ел-Ей вони підібрали моряка за п'ятнадцять доларів на бензин. Він прямував до Індіани. Вони також підібрали якусь ланку та її дурну дочку за чотири долари на бензин до Арізони. Дін посадив дурну дівчину спереду, біля себе, і зацінював її, як він розповідав: «О, так, чувак! Така втрачена маленька душа. О, ми говорили про пожежі і про те, як пустеля стає раєм та про її англомовного папугу».

Висадивши цих пасажирів, вони рухались у Туксон. Усю дорогу Галатея, нова дружина Еда, скаржилася, що вона втомлена і хоче спати в мотелі. Якщо б так тривало, вони б витратили всі її гроші задовго до Вірджинії. Дві ночі вона змушувала їх зупинятися і спустила цілі десятки на мотелі. Коли вони дісталися до Туксона, вона не мала ні копійки. Дін та Ед утекли від неї у вестибюлі готелю і продовжили подорож самі, разом із моряком і без будь-яких докорів сумління.

Ед Дакел, високий, худий хлопець, особливо ні про що не думав і був готовий робити все, що скаже Дін; на той момент Дін був занадто зайнятий, щоб розмінюватись на дрібниці. Він летів через Лас Кручез, Нью-Мексико, аж раптом відчув вибухове бажання знову побачити свою солодку першу дружину Мерілу. Вона жила в Денвері. Він повернув машину на північ, незважаючи на мляві протести моряка, і увечері в'їхав у Денвер. Він побіг і знайшов Мерілу в готелі. Вони шалено кохалися десять годин. Усе знову було вирішено – вони будуть разом. Мерілу була єдиною дівчиною, яку Дін справді кохав. Йому стало погано від каяття, коли він знову побачив її обличчя, і так само, як колись, благав та просив біля її ніг від радості з того, що вона є. Вона розуміла його; гладила його волосся; вона знала, що він божевільний. Щоб заспокоїти моряка, у барі, де раніше випивала стара банда, Дін домовився про дівчину. Але моряк відмовився від дівчини і взагалі зник, і вони його вже більше не бачили; очевидно він поїхав автобусом у Індіану.

Дін, Мерілу й Ед Данкел гнали на схід повз Кофакс у бік канзаських рівнин. їх перехопили снігові бурі. Вночі, у Місурі, Дін обмотав голову шарфом, висунув її з вікна і крізь лижні окуляри, дивився на дорогу, немов чернець, що читає літопис снігу, і все тому, що скло покрилося дюймом льоду. Він проїхав через краї своїх дідів та прадідів без задньої думки. Вранці машину понесло на крижаній гірці, і вона полетіла в кювет. Якийсь фермер запропонував їм допомогу. Вони звернули з дороги й підібрали хлопця, котрий обіцяв їм долар, якщо ті підвезуть його у Мемфіс. У Мемфісі він зайшов до себе додому, понишпорив, шукаючи долар, напився і сказав, що не зміг його знайти. Вони продовжили подорож через Тенесі; після аварії підшипники були трохи побиті. Дін раніше їхав дев'яносто; тепер він суворо дотримувався сімдесяти, інакше машина полетить з гори вниз. Посеред зими вони переїхали через Великі Туманні Гори. Коли з'явилися в дверях мого брата, то нічого не їли вже тридцять годин, за винятком цукерок та сирних крекерів.

Вони їли ненаситно, поки Дін, з канапкою у руці, нахилившись скакав біля великого фонографа, слухаючи шалену бопову платівку «Хант», яку я нещодавно купив; на ній Декстер Ґордон та Ворден Ґрей шкварили перед ненаситною публікою, що надавало платівці неймовірно дикої ваги. Південна братія дивилась одне на одного з подивом і хитала головами.

– Що взагалі за друзі в Села? – сказали вони моєму брату. Той сам не знав, що відповісти. Люди з Півдня не витримують божевілля, особливо божевілля Діна. Він абсолютно не звертав на них уваги. Безумство Діна розцвіло дивною квіткою. Я цього цілковито не збагнув, аж доти, доки він, я, Мерілу та Данкел не залишили будинок і поїхали на коротку прогулянку в «Гадсоні», коли вперше ми залишилися на самоті та могли говорити про все, що заманеться. Дін схопив кермо, перемкнув на другу передачу, хвилинку подумав на ходу, раптом щось вирішив і погнав на повній швидкості уперед, сповнений натхненного рішення.

– Добре, дітлахи, – він сказав, почухавши носа та нахилившись, щоб дістати з бардачка цигарки, і все це робив і машину вів похитуючись вперед-назад. – «Настав час вирішити, чим ми будемо займатись наступного тижня. Дуже важливо, дуже. Ага!» – Він обігнав фургон, запряжений віслюками; у ньому сидів старий негр. – «Так! -кричав Дін. – Так! Пригляньтесь до нього! Тепер подумайте про його душу – зупиніться і подумайте». – І він уповільнив швидкість, щоб усі могли обернутись і подивитись, як старий шкребеться по дорозі. – О, так, заціпіть його; у тій голові думки, за які я віддав би праву руку; залізти туди і дізнатись, що цей бідолаха міркує про цьогорічний буряк і про м'ясо. Селе, ти цього не знаєш, але колись, коли мені було одинадцять, я цілий рік жив з фермером у Арканзасі. Мені давали жахливі завдання, якось я мусив зняти шкіру з мертвого коня. Я не був у Арканзасі з Різдва 1943-го, п'ять років тому, коли за мною та Беном Ґевіном гнався з пістолетом власник машини, яку ми намагалися вкрасти; я все це кажу, щоб тобі показати, що

я дещо знаю про південь. Тобто знав – маю на увазі, що я перемацав південь, знаю його, як свої п'ять пальців – і я затямив твої листи про південь. О так, так, так», – казав він, їдучи повільно, потім зупинився і раптом дав газу та, нахилившись над кермом, витиснув усі сімдесят. Він з підозрою дивився вперед. Мерілу блаженно усміхалась. Це був новий і завершений Дін – дорослий і зрілий. Я подумав, боже, як він змінився. Ненависть стріляла з його очей, коли він розповідав про те, що йому не до душі; величні промені щастя струменіли з них, коли він раптово веселішав; кожен його м'яз здригався заради життя та

руху. – О, чувак, чого б я тобі тільки не розказав, – мовив

він, штовхаючи мене. – О, чувак, нам украй необхідно знайти час – що сталося з Карло? Рідненькі, першим ділом уранці ми всі поїдемо до Карло. Так, Мерілу, ми купимо хліба і м'яса, щоб зробити обід на дорогу в Нью-Йорк. Скільки в тебе грошей, Селе? Ми все запхаємо на зад машини – меблі Місіс П., а ми всі тісненько сидітимемо спереду і будемо розказувати історії, поки летітимо в Нью-Йорк. Мерілу, солоденька, ти сядеш біля мене, потім Сел, потім Ед біля вікна, великий Ед рятуватиме нас від протягу, цього разу закутаний у свій халат. А потім ми всі поїдемо до солодкого життя, бо зараз час, а ми всі знаємо час! - Він люто тер свою щелепу, обігнав три вантажівки і влетів у Тестамент, розглядаючись по боках – він бачив усе на 180 градусів, навіть не повертаючи голови. Бум! Він за хвилину знайшов місце, де припаркуватись, і ми зупинились. Він вискочив з машини й люто побіг на залізничну станцію; ми, як вівці, прямували за ним. Він купив цигарок. У своїх рухах він став геть божевільним; здавалося, що він усе робить водночас. Він хитав головою вгору, вниз, убоки; нервово махав руками; швидко ходив, сідав, перехрещував ноги, вставав, тер руки, тер свою ширінку, підтягував штани, дивився вгору й казав: «Ам», і рвучко озирався навкруги, щоб усе роздивитись; він увесь час штрикав мене під ребра і безперервно говорив.

У Тестаменті було дуже холодно; сніг випав раніше ніж завжди. Дін стояв посеред довгої похмурої вулиці, яка тяглася вздовж заліниці, вдягнений лише у майку і обвислі джинси з розперезаним поясом, наче збирався їх зняти. Він підійшов і засунув голову в машину, щоб поговорити з Мерілу, і одразу відійшов, махаючи руками перед її обличчям:

– О, так, я знаю! Я тебе знаю, я знаю тебе, люба! -Його сміх був маніакальний; він починався низько й закінчувався на високих нотах, так само, як сміх радіоманіяка, лише швидше, немов бринчання. Потім він повернувся до ділової манери. Нам не було потреби їхати в центр, але він знаходив причини. Він нас усіх примушував метушитись: Мерілу мала подбати про їжу, я мав купити газету, щоб дізнатися прогноз погоди, Ед пішов по сигари. Дін обожнював курити сигари. Він закурив над газетою і промовив:

– Ох, наші святі тугодуми у Вашингтоні планують по-даль-ші незручності – агам! – о – гоп! гоп! – Він підстрибнув і побіг роздивитися кольорову дівчину, котра щойно пройшла мимо станції. – Глянь на неї, – сказав він, мляво показуючи на неї пальцем і розпливаючись у придуркуватій посмішці, – маленька чорна гарнюня. Ох! Гмм! – Ми сіли в машину й погнали назад до будинку мого брата.

Я мав спокійне Різдво, як мені стало ясно, коли ми повернулися в будинок і побачили новорічну ялинку, подарунки, відчули запах печеної індички та вслухались у розмови рідні, проте тепер у мене знову вселився біс, і біса звали Дін Моріарті; я знову рвався на дорогу.

Розділ другий

МИ СПАКУВАЛИ меблі мого брата на заднє сидіння й вирушили у темряву, обіцяючи повернутися за тридцять годин – тридцять годин на тисячу миль на північ і на південь. Саме так хотів Дін. Це була тяжка поїздка, але ми цього не помічали; обігрівач не працював і відповідно лобове скло запітніло та заледеніло; Дін їхав сімдесят і весь час висував руку, щоб протерти його ганчіркою та зробити дірку для видимості:

– Ох, священна дірка! – У просторому «Гадсоні» ми мали достатньо місця спереду для всіх чотирьох. Ми накрили себе ковдрою. Радіо не працювало. Це була новенька машина, куплена п'ять днів тому, і вже була поламана. До того ж за неї було сплачено лише перший завдаток. Ми їхали далі, на північ до Вашингтона, по 301-му шосе -пряма двосмугова магістраль без особливого потоку машин. Дін говорив, решта мовчали. Він скажено жестикулював, інколи нахилявся аж до мене, інколи не тримав керма, проте машина летіла прямо, немов стріла, не відхиляючись від білої лінії посеред дороги, яка розгорталась і цілувала наше переднє ліве колесо.

Діна змусили приїхати цілковито беззмістовні причини, так само і я поїхав із ним просто так. У Нью-Йорку я вчився і закрутив роман з дівчиною на ім'я Люсіль – чудовою італійкою з медовим волоссям, і з якою, взагалі то, я хотів одружитися. Я не міг познайомитись з дівчиною, не роздумуючи про те, якою б вона була дружиною. Я розповів Діну та Мерілу про Люсіль. Мерілу хотіла знати все про Люсіль і хотіла з нею познайомитись. Ми пролітали Річмонд, Вашингтон, Балтимор і вгору серпантином до Філадельфії та постійно розмовляли.

– Я хочу одружитись, – казав я їм, – щоб мати опору для душі до самої старості. Це не може тривати вічно – вся ця божевільна біганина. Ми маємо кудись іти і щось шукати.

– Ну ось, чувак! – сказав Дін. – Я роками обмірковував твою тему з домом і одруженням та всі ці чудесні речі про твою душу.

Це була сумна ніч; але це була й весела ніч. У Філадельфії ми зайшли у вагончик-кафе і їли гамбургери на наш останній долар. Подавець за прилавком – а було це о третій ранку – почув наші розмови про гроші та запропонував нам гамбургери безкоштовно, та більше кави, якщо ми допоможемо йому помити посуд, бо його звичайний робітник не з'явився. Ми побігли до роботи. Ед Данкел сказав, що колись давно пірнав по перлини, і опустив свої довгі руки в умивальник. Дін стояв з рушником і придуркувато посміхався, так само, як і Мерілу. Нарешті вони почали цілуватися серед каструль і сковорідок а потім зникли в темному кутку комори. Продавець був задоволений, поки ми з Едом мили посуд. Ми все зробили за п'ятнадцять хвилин. На світанку ми летіли через Нью-Джерсі, а перед нами в засніженій далечі величезною хмарою здіймалась метрополія Нью-Йорка. Дін обмотав вуха светром, щоб йому було тепліше. Він казав, що ми були бандою арабів, котрі їхали підірвати Нью-Йорк. Ми просвистіли крізь тунель Лінкольна і проїхали через Таймс-сквер; Мерілу хотіла його побачити.

– От чорт, я б так хотів знайти Гасела. Дивіться всі, може, він тут.

Ми очима прочистили тротуари. Старий добрий загублений Гасел. О, коли б ти тільки бачив його в Техасі!

Таким чином лише за чотири дні Дін проїхав чотири тисячі миль із Фріско, через Арізону, піднявся вгору до Денвера, з незліченними пригодами й бутербродами, і це був лише початок.