На дорозі

Розділ третій

МИ ЗАЙШЛИ в мій дім

у Петерсоні й полягали спати. Я прокинувся першим, пізно по обіді. Дін та Мерілу спали в моєму ліжку, ми з Едом – у ліжку моєї тітки. Обідрана розкрита валізка Діна валялась на підлозі, з неї стирчали шкарпетки. Пролунав дзінок з аптеки внизу. Я побіг униз; дзвонили з Нового Орлеана. Це був Старий Бик Лі, котрий переїхав у Новий Орлеан. Старий Бик Лі своїм різким ниючим голосом намагався скаржитися. Виявилося, що дівчина на ім'я Галатея Данкел нещодавно з'явилася в нього вдома, шукаючи хлопця на ім'я Ед Данкел; Бик не мав поняття, ким були всі ці люди. Галатея була повною невдахою. Я попросив Бика запевнити її, що Данкел зі мною та Діном і, напевно, ми її підберемо з Нового Орлеана дорогою на Узбережжя. Потім дівчина сама взяла трубку. Вона хотіла знати, як Ед. Вона цілковито переймалася його щастям.

– Як ти добралася з Туксона в Новий Орлеан? – запитав я. Вона сказала, що їй вислали гроші, і вона сіла на автобус. Вона палала бажанням наздогнати Еда, тому що була в нього закохана. Я пішов нагору й розказав усе Великому Еду. Він схвильовано сидів на стільці, ну не чоловік, а янгол, справді.

– Добре, – сказав Дін, котрий раптово прокинувся й вистрибнув із ліжка, – що нам треба – це негайно поїсти. Мерілу, подивись, що там є на кухні. Селе, ми з тобою йдемо вниз дзвонити Карло. Еде, ти йди подивись, що можна зробити по дому. – Я спустився вниз за Діном.

Чоловік, який працював у аптеці, сказав:

– Вам щойно знову дзвонили – цього разу із Сан-Франциско – хотіли хлопця на ім'я Дін Моріарті. Я сказав, що тут такого нема. – Це була солодка Каміл, вона шукала Діна. Аптекар, Сем, мій високий, спокійний товариш, подивися на мене і почухав свою голову:

– Господи, що у вас там, міжнародний бордель? Дін маніакально сміявся:

– Чувак, я тебе зацінюю! – Він стрибнув до телефонної будки і подзвонив своїм коштом у Сан-Франциско. Потім ми подзвонили додому Карло в Лонг-Айленд та сказали йому їхати до нас. Карло з'явився за дві години. Тим часом ми з Діном зібрались у зворотну подорож у Вірджи-нію, щоб забрати залишок меблів і привезти назад мою тітку. Приїхав Карло Маркс зі збіркою віршів під рукою, сів у крісло-качалку і цупким поглядом дивився на нас. Перші півгодини він відмовлявся говорити; хай як, а він себе до нас не прив'язував. Він заспокоївся з часів денвер-ської хандри; а на це вплинула дакарська хандра. У Дакарі він блукав, бородатий, чорними вулицями з маленькими дітьми, які привели його до чаклуна, і той розказав його майбутнє. Він мав фотографії божевільних вулиць із хатками з очерету – крутий район Дакара. Він сказав, що дорогою назад мало не вистрибнув з корабля, немов Гарт Крейн. Дін сидів на підлозі з музичним програвачем і з неймовірним подивом слухав пісню: «Прекрасна романтика».

– Тихеньке дринчання дзвіночків. Ой! Послухай! Ми всі нахилимось і подивимось у центр музичного програвача, поки не дізнаємось про таємниці – цок-цок-цок, ох-х. -Ед Данкел також сидів на підлозі; він тримав мої барабанні палички; він раптом почав тихесенько вистукувати мелодію в такт з музичною коробкою, ми її ледве чули.

– Тік… так… тік-так… так-так. – Дін підніс до вуха долоню чашечкою; його рот був широко роззявлений. Дін вигукуквав:

– Ой! Ура!

Карло косо спостерігав за цим безглуздим божевіллям. Нарешті, він ляснув себе по коліну і сказав:

– Я маю зробити оголошення.

– Ну? Ну?

– У чому сенс цієї подорожі в Нью-Йорк? Що за темні справи вас поглинули? Тобто, чоловіче, куди ви прете? Куди летиш, Америко, вночі, в машині срібній?

– Куди летиш? – повторив Дін, розкривши рота. Ми сиділи й не знали, що казати; більше не було про що говорити. Треба було лише їхати. Дін підскочив і сказав, що ми готові повертатися у Вірджинію. Він умився, я зварив величезну миску рису з усім, що було вдома, Мерілу зашила його шкарпетки, і ми були готові вирушати. Дін, Карло та я влетіли в Нью-Йорк. Ми обіцяли побачити Карло за тридцять годин, як раз на Новий Рік. Була ніч.

Ми висадили його на Таймс-сквер, поїхали назад через дорогий тунель Нью-Джерсі і вибрались на дорогу. Змінюючи один одного за кермом, ми доїхали у Вірджинію за десять годин.

– Це перший раз за всі роки, коли ми на самоті та можемо говорити, – сказав Дій. Він говорив усю ніч. Неначе уві сні, ми летіли назад через сонний Вашингтон, назад у хащі Вірджинії, перетинаючи річку Апоматокс на світанку і під'їхали до дому мого брата о восьмій ранку. Весь час Дін був надзвичайно збуджений усім, що бачив, про що говорив, його хвилювала кожна деталь кожної хвильки життя. Він нетямився від своїх переконань.

– Звичайно, тепер нам ніхто не може сказати, що Бога не існує. Ми перебрали всі форми. Ти пам'ятаєш, Селе, коли я вперше приїхав у Нью-Йорк і хотів, щоб Чед Кінґ навчив мене про Ніцше. Бач, як це було давно? Все добре, Бог існує, ми тепер знаємо. Все з часів греків було передбачене неправильно. Неможливо існувати на геометрії і геометричних системах мислення. Все це ось тут\ – Він обхопив палець кулаком; машина прямо та правдиво обійняла смугу. – І не тільки в цьому річ, просто ми обидва знаємо, і я не маю часу пояснювати, чому ми знаємо, що Бог існує.

Я на якомусь етапі скаржився на життєві проблеми -яка бідна моя сім'я, як я хотів допомогти Люсіль, яка теж була бідною і мала дочку.

– Бачиш, проблеми – це всеохопна суть того, у чому існує Бог. Головне не зациклюватись. Моя голова дзвенить! – Він закричав, хапаючись за голову, і вибіг із машини по цигарки, як Ґраучо Маркс – люто, немов обіймаючи землю, ідучи з розвіяними фалдами, хіба що фалд у нього не було.

– З часів Денвера, Селе, багато чого – о, багато всього – я обдумав. Я був у виправній колонії, був малим бовдуром, намагаючись утвердити себе – я крав машини, хотів довести щось самому собі. Всі мої тюремні проблеми зараз досить зрозумілі. Я певен, я ніколи більше не потраплю до в'язниці. Усе інше не моя вина.

Ми минули малого, який кидав каміння в машини.

– Ти тільки подумай, – сказав Дін. – Колись він кине камінь у лобове скло якогось чоловіка і той розіб'ється й помре – і все через того малого. Ти розумієш мене? Бог без сумніву існує. Поки ми так їдемо, я цілковито впевнений, що в нас усе буде добре – і навіть ти, наляканий кермом – (я ненавидів бути за кермом і кермував обережно) – машина сама їхатиме, і ти не з'їдеш з дороги, а я спатиму. Більше того, ми знаємо Америку, ми тут удома; в Америці я можу їхати куди завгодно і хотіти, чого завгодно, бо в кожному кутку все однакове, я знаю людей і знаю, чим вони займаються. Ми даємо й беремо, та в солодких проблемних хвилинах вихиляємося в різні боки.-Все, що він казав, було незрозумілим, але те, що він прагнув сказати якимось чином, ставало чистим і зрозумілим. Він досить часто казав слово «чистий». Я й не думав, що Дін колись стане містиком. Це були ранні дні його містицизму, які приведуть його згодом до дивної та безсумнівної праведності В. К. Філдса.

Навіть моя тітка зацікавлено прислухалась до його тирад, поки ми гнали назад на північ у Нью-Йорк тієї самої ночі з меблями на задньому сидінні. Тепер, коли в машині була моя тітка, Дін почав розповідати про своє робітниче життя в Сан-Франциско. Ми обсмоктали кожну деталь обов'язків гальмівного кондуктора, з прикладами, проїжджаючи повз кожне депо, і якось він навіть вискочив, щоб показати мені як гальмівник дає сигнал «вільна дорога». Моя тітка заснула на задньому сидінні. У Вашингтоні о четвертій ранку він знову подзвонив Каміл у Фріско своїм коштом. Невдовзі, шойно ми виїхали з Вашингтона, нас зупинили копи і виписали штраф за перевищення швидкості, дарма що ми не їхали більше тридцяти. Проблема була в каліфорнійських номерах.

– Ви думаєте, що можете тут гнати, як вам захочеться, тільки тому, що ви з Каліфорнії? – сказав коп.

Я пішов з Діном до сержанта, і ми намагались пояснити, що в нас немає грошей. Вони відповіли, що Діну доведеться провести ніч за гратами, якщо ми не нашкребем грошей. Звичайно, гроші були в моєї тітки – п'ятнадцять доларів; вона всього мала двадцять, і все мало добре закінчитись. І виявляється, поки ми сперечалися з копами, один із них пішов глянути на мою тітку, котра сиділа ззаду. Вона його побачила.

– Не хвилюйтесь, я не якась грабіжниця. Якщо хочете обшукати машину – вперед. Я їду з племінником додому, а ці меблі ми не вкрали; вони моєї племінниці, вона недавно народила дитину і переїхала в новий будинок. – Шокований Шерлок пішов назад до станції. Моя тітка заплатила штраф за Діна, інакше ми застрягли б у Вашингтоні; я не мав прав. Він обіцяв повернути гроші і, на превеликий подив моєї тітки, справді їх повернув, рівно через півтора року. Моя тітка – поважна жінка – застрягла в цьому сумному світі і знала його дуже добре. Вона розповіла нам про копа:

– Він ховався за деревом, щоб побачити, як я виглядаю. Я сказала йому – сказала обшукати машину, якщо так йому хочеться. Мені нічого соромитись.

Вона знала, що Дін мав чого соромитись, і я також, бо був разом із Діном, і ми удвох із цим печально змирились.

Моя тітка якось сказала, що світ ніколи не знайде спокою, поки чоловіки не впадуть жінкам до ніг і не проситимуть пробачення. Проте Дін це й так знав і неодноразово це згадував:

– Я благав і благав Мерілу знайти між нами мирне солодке розуміння чистого кохання, назавжди, без усяких проблем – вона це розуміє; її розум схиблений на чомусь іншому – вона хоче моєї крові; вона не розуміє, наскільки сильно я її кохаю, вона планує мою смерть.

– Та річ у тім, що ми не розуміємо наших жінок; ми їх звинувачуємо, а провина – наша, – сказав я.

– Але не все так просто, – застеріг Дін. – Мир настає раптово, ми не розуміємо, коли це стається, – чуєш, чувак?

Він вів машину через Нью-Джерсі нервово й повільно; на світанку я в'їхав у Патерсон, поки він спав позаду. Ми приїхали додому о восьмій ранку, знайшовши Мерілу та Еда Данкела, які докурювали бички з попільнички; вони не їли з того часу, як ми з Діном поїхали. Моя тітка купила їжу і приготувала вражаючий сніданок.

Розділ четвертий

ТЕПЕР настав час, щоб Західна Трійка знайшла собі нове житло у справжньому Мангетені. Карло жив у квартирці на Йорк-Авеню; вони заселялись того ж вечора. Ми з Діном спали увесь день і прокинулись, коли величезна снігова буря залетіла на Новий 1948-й рік. Ед Данкел сидів у моєму кріслі-качалці, розповідаючи про минулий Новий Рік.

– Я був у Чикаго. Не мав ні копійки. Я сидів у готелі на Норт-Кларк-стріт і відчув найсмачніший запах з пекарні внизу. Я не мав ані цента, проте пішов униз і поговорив з дівчиною, яка там працювала. Вона задарма дала мені хліба й кавових тістечок. Я повернувся до себе в кімнату і з'їв їх. Усю ніч просидів у своїй кімнаті. Якось у Фар-мінгтоні, Юта, коли я працював з Едом Уолом – знаєш Еда Уола, сина фермера у Денвері? – я був у ліжку і раптом побачив свою покійну маму в кутку, осяяну світлом. Я сказав: «Мамо!» Вона зникла. Я весь час маю видіння, – сказав Ед Данкел, хитаючи головою.

– Що ти робитимеш із Галатеєю?

– Ай, побачимо, коли доберемося в Новий Орлеан. А ти як думаєш?

Він почав зі мною радитись; одного Діна було замало. Та хоч як він це обмізковував, він уже був закоханий у Галатею.

– Що ти з собою робитимеш, Еде? – запитав я.

– Не знаю, – відповів він. – Я просто рухаюсь далі. І придивляюсь до життя. – Він це повторив, наслідуючи вчення Діна. Він не мав жодної мети. Він згадував ту ніч у Чикаго й кавові тістечка в самотній кімнаті.

Надворі кружляв сніг. У Нью-Йорку мала відбутися величезна вечірка; ми всі туди пішли. Дін спакував свою поламану валізку, поклав її в машину, і ми вирушили вперед назустріч грандіозній ночі. Мою тітку гріла думка про те, що наступного тижня її мав навідати мій брат; вона сиділа з газетою й чекала на трансляцію Нового Року із Таймс-скверу. Ми влетіли в Нью-Йорк, сковзаючись на льоду. Я ніколи не боявся, коли за кермом був Дін; він міг контролювати машину за будь-яких обставин. Радіо було полагоджене, і тепер божевільний боп поліпшував нам настрій усю ніч. Я не знав, куди все це йшло, та мені було байдуже.

Саме тоді, мене почала переслідувати одна думка. Ось що воно було – я щось забув. Я збирався прийняти якесь рішення перед приїздом Діна, і тепер воно цілковито вилетіло з моєї голови, але все одно крутилось на кінчику язика. Я весь час клацав пальцями, намагаючись згадати. Я навіть говорив про це. Я навіть не міг сказати, чи це було справжнє рішення, чи просто якась забута думка. Це мене переслідувало, дивувало й мучило. Це було пов'язане з Таємним Мандрівником. Ми з Карло Марксом якось сиділи разом, навпроти один одного, на двох стільцях, і я йому розповів про мій сон, у якому дивна арабська персона йшла за мною по пустелі; я хотів від неї втекти; нарешті вона мене перегнала перед входом у Захисне Місто.

– Хто це? – запитав Карло. Ми це обдумали. Я запропонував версію, що це – я, вдягнений у саван. Щось не те. Щось, хтось, якийсь дух переслідував усіх нас через пустелю життя і рано чи пізно мав нас наздогнати перед тим, як ми доберемося до раю. Звичайно, зараз, коли я це згадую, то розумію, що це лише смерть – смерть нас наздоганяє перед раєм. Єдине, чого ми прагнемо все наше життя, що змушує нас стогнати й переживати різноманітні болі, – це пам'ять якогось загубленого райського щастя, яке, мабуть, ми пізнали в утробі, і його можливо повторити лише через смерть. Але хто хоче помирати? Серед потоку подій я весь час про це думав. Я розповів це Діну, і він одразу впізнав у цьому просте бажання чистої смерті; і оскільки жоден із нас не житиме заново, він доволі справедливо не хотів мати нічого спільного з цим, і я з ним погодився.

Ми пішли шукати тусовки моїх нью-йоркських друзів. Там теж цвітуть божевільні квіточки. Спочатку ми рвонули до Тома Сейбрука. Том – сумний, привабливий хлопець, милий, щедрий і компромісний; час від часу на нього раптово нападає приступ депресії, і він тікає, не сказавши нікому ні слова. Цього вечора він нетямився від радості:

– Селе, де ти знайшов цих абсолютно прекрасних людей? Я ніколи не зустрічав когось подібного.

– Я знайшов їх на Заході.

Дін дурів; він включив джазову платівку, схопив Мерілу, міцно її притискав і відскакував від неї під біт музики. Вона робила те саме. Це був справжній танець кохання. З'явився Іан МакАртур з величезною тусовкою. Почалися вихідні Нового року, які тривали три дні та три ночі. Грандіозний натовп сідав у «Гадсоні» і крутився засніженими нью-йоркськими вулицями, з вечірки на вечірку. Я привів Люсіль з її сестрою на найбільшу вечірку. Коли Люсіль побачила мене з Діном і Мерілу, її обличчя почорніло -вона відчула божевілля, в яке вони мене затягли.

– Ти мені не подобаєшся, коли ти з ними.

– Ай, усе нормально, просто дурня. Ми живемо один раз. Нам весело.

– Ні, все це сумно і мені це не подобається.

Потім до мене почала залицятись Мерілу; вона казала, що Дін повернеться до Каміл і вона хотіла, щоб я був з нею:

– Вертайся з нами в Сан-Франциско. Ми житимемо разом. Я буду для тебе гарною дівчинкою. – Але я знав, що Дін любить Мерілу, і я також знав, що Мерілу робила це, щоб заставити Люсіль ревнувати, і мені все це було ні до чого. Та хай там як, я облизував губи від розкішної білявки. Коли Люсіль бачила, як Мерілу водила мене темними закапелками, щось шепотіла мені на вухо й силоміць цілувала мене, вона погодилась піти з Діном у машину; проте вони просто говорили й пили якийсь південний самогон, забутий мною в бардачку. Усе перемішалось, і все навколо розпадалось. Я знав, що мій роман з Люсіль не триватиме довго. Вона хотіла, щоб я жив за її правилами. Вона була одружена з портовим вантажником, котрий погано до неї ставився. Я був готовий з нею одружитись і взяти її маленьку дочку і все інше, якщо вона розлучиться з чоловіком; але грошей не вистачало навіть на розлучення, і все було безнадійно, крім того, Люсіль мене б ніколи не розуміла, бо мені подобається багато речей одразу, і я заплутуюсь і зациклююсь на біганині від однієї згаслої зірки до іншої. Ось така ніч, і ось що вона з тобою робить. Я нікому нічого не міг запропонувати, крім свого власного збентеження.

Вечірки були грандіозні; було мінімум сто людей у підвальній квартирі на Вест-Найнтіз. Люди набивались у маленькі сховки біля пічки. Щось відбувалось у кожному кутку, на кожному ліжку й дивані – не оргія, а просто нью-йоркська вечірка з невгамовним криком і божевільною музикою по радіо. Там була навіть китаянка. Дін бігав, немов Ґраучо Маркс, від групки до групки, шарпаючи всіх. Час від часу ми бігали до машини, щоб підібрати ще більше людей. Прийшов Даміон. Даміон – герой моєї нью-йоркської компанії, так само, як Дін – герой західної. Вони одразу не сподобались один одному. Раптом дівчина Даміона вдарила правою Даміона у щелепу. Той стояв, хитаючись. Вона повезла його додому. Деякі наші божевільні друзі з газети прийшли прямо з офісу з пляшками. На дворі була чудова завірюха. Ед Данкел познайомився із сестрою Люсіль і кудись із нею зник; я забув сказати, що Ед Данкел неймовірно талановитий щодо жінок. Він має десь шість і чотири фути, спокійний, приємний, невиразний і чарівний. Він подає жінкам пальто. Саме так усе треба робити. О п'ятій ранку ми побігли до великої багатоповерхівки і залізли через вікно квартири, де відбувалась ще одна величезна вечірка. На світанку повернулись назад до Тома Сейбрука. Люди малювали картинки і пили пиво. Я спав на дивані, обіймаючи дівчину на ім'я Мона. Величезні групи заходили з бару студентського містечка Університету Колумбія. Все, що є в житті, всі обличчя життя набивались у цю саму темну кімнату. Вечірка тривала в Іана МакАртура. Іан МакАртур – чудовий хлопець, котрий носить окуляри і задоволено з них визирає. Він навчився всьому казати «Так!», так само, як і ми з Діном, і з того часу не припинив. Під божевільні звуки Декстера Ґордона та Уордела Ґрея розриваючи «Хант», я та Дін гралися з Мерілу в кеча на дивані; і вона не була такою вже маленькою. Дін був без майки, лише у штанях, босий, аж поки не настав час бігти до машини й забирати наступну групу людей. Чого тільки не було. Ми знайшли дикого, безумного від щастя Роло Ґреба і заночували в нього вдома в Лонг-Айленді. Роло жив у гарному будинку зі своєю тіткою; коли вона помре, будинок відійде до нього. А тим часом вона відмовляється миритися з будь-якими його бажаннями і ненавидить його друзів. Він привів свою безумну компанію – Дін, Мерілу, Ед, та я – і почав скажену вечірку. Тітка сховалась нагорі; вона погрожувала викликати поліцію.

– Ой, заткнись, стара шкапа! – кричав Ґреб. Як він міг так з нею жити? Він мав більше книжок, ніж я коли-небудь бачив у своєму житті – дві бібліотеки, дві кімнати з чотирма стінами, набитими згори донизу книжками, де були такі знахідки, як «Щось таке апокрифальне» в десяти томах. Він ставив опери Верді та розігрував їх пантомімою у драній нічній сорочці. Йому на все було наплювати. Він великий учений, який їде на нью-йоркську набережну і щось кричить, з оригінальним рукописом сімнадцятого століття під рукою. Немов велитенський павук, він повзає вулицями. Його збудження стріляло з очей променями біснуватого світла. Він, як у блаженному припадку, крутив головою. Він шепелявив, крутився, падав на землю, скиглив, вив, відкидався у відчаї. Він був у такому екстазі від життя, що ні слова не міг сказати. Дін стояв перед ним з похиленою головою, повторюючи:

– Так… Так… Так… – Він відвів мене в куток. – Цей Роло Ґреб – найкращий, найпрекрасніший з усіх. Ось що я намагався тобі пояснити – ось ким я хочу бути. Я хочу бути, як він. Він ніколи ні на чому не зациклений, іде у всі сторони, він усьому дає вихід, він знає час, йому нічого не треба робити – лише хитатися взад-вперед. Чувак, він і є кінець! Бачиш, коли весь час житимеш, як він, то нарешті зрозумієш.

– Що зрозумієш?

– ЦЕ! ЦЕ! Я тобі кажу – зараз немає часу, ми не маємо зараз часу. – Дін рвонув назад ще трохи подивитися на Роло Ґреба.

Джордж Шірінґ, великий джазовий піаніст, як казав Дін, був цілковито, як Роло Ґреб. Під час довгих божевільних вихідних ми з Діном пішли послухати Шірінґа у Бьордленд. Там було порожньо, ми були перші відвідувачі о десятій годині. Вийшов Шірінґ, сліпий, його за руку довели до інструмента. Він був витончений англієць, з жорстким білим комірцем, трошки в тілі, блондин, і в ньому щось було від англійської літньої ночі, що з'явилося з першою солодкою нотою композиції, яку він заграв, а басист з повагою нахилився до нього й відбивав біт. Барабанщик, Дензел Бест, сидів незворушно, лише його зап'ястя відбивали ритм. Шірінґ почав розгойдуватись; усмішка з'явилась на його екстатичному обличчі; він почав розгойдуватись на стільці, взад-вперед, спочатку повільно, потім у темпі, він почав гойдатись швидше, його ліва нога підскакувала вгору з кожним бітом, його шия криво хиталась, він нахилився до клавіш, відкинув волосся назад, його акуратна зачіска розпатлалась, він почав пітніти. Музика прискорилась. Басист нахилився і грав швидше і швидше, просто здавалося, що він грає швидше і швидше, от і все. Шірінґ почав брати свої акорди; могутнім дощем, вони виливались із піаніно, здавалося, він не встигне упоратися з ними всіма. Вони котились і котились, як море. Люди кричали йому: «Давай!» Дін пітнів; піт стікав по комірцю:

– Ось він! Це він! Старий Бог! Старий Бог Шірінґ! Так! Так! Так! – Шірінґ цілковито усвідомлював присутність божевільного у себе за спиною і чув кожен крик і вигук Діна, він відчував, але не бачив.

– Ось так! – сказав Дін. – Так! – Шірінґ усміхнувся; він гойдався. Шірінґ встав із-за піаніно, з нього лився піт; це були його великі дні 1949-го, перед тим, як він заспокоївся і став комерційним. Коли він пішов, Дін показав на порожній стілець. – Порожній стілець Бога, – сказав він.

На піаніно лежав ріг; його золота тінь мала дивне відображення біля малюнка пустельного каравану на стіні за барабанами. Бог пішов; це була тиша його відходу. Всю ніч лив дощ. Це був міф дощової ночі. Від захоплення в Діна очі повилазили на лоба. Божевілля нікуди не приведе. Я не знав, що зі мною відбувається, і раптом я усвідомив, що весь час ми курили лише траву; Дін купив трохи в Нью-Йорку. Це змусило мене думати, що все вже скоро настане – момент, коли ти все знаєш і все вирішено назавжди.

Розділ п'ятий

Я ВСІХ залишив і пішов додому відпочити. Моя тітка сказала, що я марную час, тиняючись із Діном і його компанією. Я й сам знав, що так воно і є. Життя є життя, а натура є натура. Я хотів зробити ще одну фантастичну подорож на Західне Узбережжя і повернутися вчасно на весняний семестр навчання. І що це видалась за подорож! Я поїхав лише прогулятися й побачити, що ще витворить Дін, а до того ж, знаючи, що у Фріско Дін повернеться до Каміл, я хотів покрутити роман з Мерілу. Ми збиралися знову перетнути континент. Я забрав свій солдатський чек і дав Діну вісімнадцять доларів, щоб той відправив його своїй дружині; вона чекала, коли він повернеться додому і не мала ні гроша. Що думала Мерілу, я не знав. Ед Данкел, як завжди, просто йшов слідом.

Перед тим як поїхати, ми провели довгі, смішні дні у квартирі Карло. Він ходив по дому в халаті й виголошував папівіронічні промови:

– Ну, не думайте, шо я прагну припинити ваші снобські забави, але мені здається, що настав час вирішити, хто ви і що ви робитимете. – Карло працював друкарем у офісі. -Я хочу знати, що має означати все це сидіння вдома увесь день. Що це за базікання і що ви думаєте робити. Діне, чому ти покинув Каміл і підібрав Мерілу? – Відповіді не було – лише хіхікання. – Мерілу, чому ти їздиш ось так по країні та які твої жіночі наміри стосовно покрову? -Така ж відповідь. – Ед Данкел, чому ти покинув свою дружину в Туксоні та що ти робиш тут, розсівшись на своїй товстій жирній дупі? – Ед Данкел нахилив голову, щиро спантеличений. – Селе, як так сталось, що ти останнім часом просто тиняєшся і що ти зробив з Люсіль? – Він поправив халат і сів, дивлячись на нас. – Дні катастрофи ще попереду. Надувна кулька вас недовго триматиме. І справа не тільки в цьому, бо кулька – поняття абстрактне. Ви всі полетите на Західне Узбережжя і приповзе-' те назад у пошуках свого каменя.

У ці дні Карло виробив своєрідний тон, котрий, як він сподівався нагадує голос, що він його називав Голосом Каменя; ідея полягала в тому, щоб шокувати людей розумінням каменя.

– Дракона ви причепите собі на капелюх, – попердив він нас. – 3 кажанами сядете в льох. – Його божевільні очі виблискували в наш бік. З часів Дакарських Збентежень, він пройшов через жахливий період, який він називав Священною Хандрою, або Гарлемською Хандрою, коли жив посеред літа в Гарлемі та якось серед ночі прокинувся у своїй самотній кімнаті й почув «велику машину», що спускалась з неба; він ішов по 125-й вулиці «під водою» зі всіма іншими рибами. Його мозок просвітляла революція блискучих ідей. Він наказував Мерілу сидіти в нього на колінах і виконувати його вказівки. І сказав Діну:

– Чому б тобі просто не сісти і заспокоїтись? Чого ти весь час скачеш? – Дін крутився, насипаючи цукор в каву, і казав:

– Так! Так! Так! – Уночі Ед Данкел спав на підлозі на подушках, Дін та Мерілу випхали Карло з ліжка, і Карло сидів на кухні над супом із чечевиці, бурмочучи під ніс передбачення каменя. Я приходив до них і за всім цим спостерігав.

Ед Данкел сказав мені:

– Минулої ночі я пішов на Таймс-сквер і, щойно туди прийшов, зрозумів, що я – привид – це мій привид ішов тротуаром. – Він все це мені повідомив, без зайвих коментарів, з розумінням хитаючи головою. Через десять годин, посеред чиєїсь розмови, Ед сказав:

– Ага, це був мій привид на тротуарі. Раптом Дін нахилився до мене і сказав:

– Селе, я хочу щось тебе спитати – щось дуже важливе – я не знаю, як ти відреагуєш, – ми ж друзі, правда?

– Звичайно, Дін. – Він майже почервонів. Нарешті він сказав – він хотів, щоб я спав з Мерілу. Я не питав чому, бо знав, що він хотів побачити, яка вона з іншим чоловіком. Ми сиділи в барі «Ріц», коли він це запропонував; ми годину ходили по Таймс-сквер, шукаючи Гасела. Бар «Ріц» -кубло вулиць навколо Таймс-сквер; він щороку міняє назву. Якщо зайти всередину, не видно жодної дівчини, навіть у кабінках, лише натовпи хлопців, одягнутих у всілякий хуліганський одяг, від червоних сорочок до саржевих костюмів. Цей бар для проституток – хлопців, які ночами на Восьмій авеню заробляли на життя серед жалюгідних старих педиків. Дін зайшов туди з примруженими очима, щоб побачити кожне обличчя. Там були божевільні старі не-гри-геї, суворі персонажі з пістолетами, моряки з фінками, соціальні наркомани, а час від часу з'являвся добре одягнений детектив середнього віку, граючи роль букмекера; пін тусувався там як з цікавості, так і по роботі. Це було типове місце для того, щоб Дін виклав свою пропозицію. Всілякі жахливі плани народжуються у барі «Ріц» – це відчутно в повітрі – і всілякі божевільні сексуальні рутини йдуть з ними в комплекті. Ведмідь не лише пропонує малому хулігану квартиру на 14-ій вулиці, а ще й спати разом. Кінсі провів багато часу в барі «Ріц», він брав інтерв'ю у деяких хлопців; я був тієї ночі, коли в 1945-му туди прийшов його асистент. У Гасела й Карло взяли інтерв'ю.

Ми з Діном повернулися на квартиру і знайшли Мерілу в ліжку. Данкел вигулював свій привид по Нью-Йорку. Дін розповів їй наше рішення. Вона сказала, що була задоволена. Я не був цього певен. Я мав довести, що дійду до кінця. Ліжко було смертельним ложем великого чоловіка з ямою посередині. Мерілу лежала в центрі, а ми з Діном примостились з обох боків, на затертих кінцях матрацу, не знаючи, що сказати. Я витиснув із себе:

– Е,хай йому чорт, я не можу цього зробити.

– Давай, чувак, ти ж обіцяв! – підганяв Дін.

– А що скаже Мерілу? – сказав я. – Ну, Мерілу, що ти думаєш?

– Вперед, – мовила вона.

Мерілу обняла мене, а я намагався забути, що старий Дін поруч. Кожен раз, коли я згадував, що він був тут, у темряві, слухаючи кожний звук, я міг лише сміятися. Це було жахливо.

– Нам усім треба розслабитись, – сказав Дін.

– Я думаю, я не зможу. Чому б тобі на хвилинку не піти на кухню?

Дін так і зробив. Мерілу була така чарівна, що я прошепотів:

– Чекай, ми станемо коханцями в Сан-Франциско; моє серце не тут. – Це була правда, і вона це знала. Троє дітей землі намагалися щось вирішити вночі, з усім тягарем минулих століть, що плавав у темряві над ними. У квартирі стояла дивна тиша. Я пішов до Діна, ляснув його по спині і сказав, щоб він повертався до Мерілу, а сам пішов на диван. Я чув Діна, щасливого, він щось белькотав і невпинно гойдався. Тільки хлопець, який провів п'ять років у в'язниці, може йти на такі маніакальні безпомічні крайнощі; благаючи біля джерела м'якості, збожеволівши від усвідомлення початку життя в насолоді; він сліпо бажав повернутись туди, звідки прийшов. Це результат років проглядання еротичних картинок за гратами; бачити ніжки і груди жінок у популярних журналах; аналізувати міцність сталевих келій і м'якість жінки, якої там нема. У в'язниці ти обіцяєш собі право на життя. Дін ніколи не бачив обличчя своєї матері. Кожна нова дівчина, кожна нова дружина, кожна нова дитина – додаток до його нещасної скупості. Де був його батько? Старий волоцюга Дін Моріарті, бляхар, десь на торгових поїздах, він, працюючи на побігеньках на залізниці, падає, розвалюється в темних закапелках, вилазить на купи вугілля, губить один за одним свої жовті зуби на смітниках Заходу. Дін мав повне право помирати солодкою смертю цілковитого кохання з Мерілу. Я не хотів заважати, хотів лише слідувати за ним.

Зайшов Карло і вдягнув свій халат. Цими днями він майже не спав.

– Ех! – закричав він. Він дурів від безладу на підлозі -розкидані штани і сукні, бички від сигарет, брудний посуд, розгорнуті книжки – у нас був справді фантастичний форум. Кожен день світ стогнав, кружляючи, а ми продовжували свої мерзенні вивчення ночі. Мерілу світила синяками після якоїсь сварки з Діном; його обличчя було подряпане. Це був час їхати.

Ми поїхали до мене додому, вся компанія з десяти, щоб забрати мою сумку і потелефонувати Старому Бику Лі в Новий Орлеан, з телефона в барі, де ми з Діном кілька років тому вперше говорили, коли він прийшов під мої двері вчитися писати. Ми чули ниття Бика за тисячу вісімсот миль:

– Скажіть, що ви думаєте я маю робити з цією Гала-теєю Данкел? Вона тут уже два тижні, ховається у своїй кімнаті та відмовляється говорити і зі мною, і з Джейн. Цей тип, Ед Данкел, з вами? Заради Бога, привезіть його сюди і заберіть її геть. Вона спить у нашій найкращій спальні й витратила всі свої гроші. Це вам не готель. -Дін заспокоював Бика криками і верещанням у трубку – Дін, Мерілу, Карло, Данкел, я, Іан МакАкртур, його дружина, Том Сейбрук, бог знає хто ще – всі кричали й пили пиво над телефоном, і це спантеличило Бика, який понад усе не любив хаосу.

– Добре, – сказав він, – може, ви будете більш розбірливими, коли сюди приїдете, якщо приїдете.

Я попрощався зі своєю тіткою, обіцяв повернутися за два тижні і знов вирушив у Каліфорнію.

Розділ шостий

НА ПОЧАТКУ нашої подорожі накрапав дощ і було таємниче. Я думав, що все буде однією великою сагою туману.

– Ур-а-а-а! – закричав Дін. – Починається! – Він згорбився над кермом і дав газу; всі знали, що він повернувся у свою стихію. Ми були задоволені, ми усвідомлювали, що полишали хаос і дурниці та виконували нашу єдину шляхетну функцію часу – рух. І ми рухались! Уночі, десь у Нью-Джерсі, ми прослизнули повз теємничі білі знаки, які вказували ПІВДЕНЬ (стрілочкою) і ЗАХІД (стрілочкою) та вибрали той, що на південь. Новий Орлеан! Він палав у наших головах. Від брудних снігів «морозного міста гомиків», як Дін називав Нью-Йорк, до зелені та запаху річки старого Нового Орлеана на підмитому заді Америки; далі Захід. Ед спав на задньому сидінні; Мерілу, Дін і я сиділи спереду і вели теплі бесіди про доброту та радість життя. Раптом Дін ніжно сказав:

– Тепер, хай йому чорт, слухай, усі ви, усі ми, маємо визнати, що все добре і немає жодної причини в житті, переживати і насправді нам треба зрозуміти, що для нас означало б РОЗУМІТИ, що ми всі НАСПРАВДІ ні за що не переживаємо. Чи не так? – Ми всі погодились. – Ось ми їдемо, всі разом… Що ми робили в Нью-Йорку? Давайте все пробачимо. – У нас у всіх були якісь сварки. Це позаду, в милях і намірах. Тепер ми їдемо в Новий Орлеан поглянути на Старого Бика Лі, чи це не буде просто клас, і послухайте, як завиває цей тенор – він врубав радіо на повну, машина аж тріщала, – і слухайте його історію і вбирайте справжню розслабленість і знання.

Ми погодились і підстрибували під музику. Чистота дороги. Біла смуга посередині дороги розкривалась і обіймала наше ліве переднє колесо, немов приклеєне до нашої тусовки. Дін згорбив свою м'язисту шию; посеред зимової ночі він був лише в майці і гнав машину вперед. Він наполіг на тому, щоб я вів через Балтимор для практики у вуличному русі; було б півбіди, але Дін та Мерілу також хотіли вести машину, цілуючись і бавлячись. Це було божевілля; радіо верещало на повну. Дін барабанив по дошці приладів, поки на ній не утворилась величезна вмятина; я також барабанив. Бідний «Гадсон» – повільний човен у Китай – страждав.

– О, чувак, який клас! – кричав Дін. – Тепер Мерілу – справді слухай, люба, ти знаєш, що я, як ніхто інший, можу робити все зразу і маю невичерпну енергію – тепер у Сан-Франциско ми маємо й далі жити разом. Я вже знаю для тебе місце, у кінці маршруту в'язнів-втікачів, я буду вдома тільки трішки менше ніж кожні два дні і по дванадцять годин за раз, і, боже, ти добре знаєш, що ми можем зробити за дванадцять годин, люба. Тим часом, я далі житиму з Каміл наче все нормально, бачиш, і вона нічого не буде знати. Ми це зробимо, ми вже раніше так жили. – Мерілу все влаштовувало, вона хотіла крові Каміл. Я думав, що у Фріско Мерілу переключиться на мене, але тепер починав розуміти, що вони будуть разом, а я залишусь сам на своїй дупі на іншому кінці континенту. Але навіщо про це думати, коли перед тобою золота земля і на тебе чекають непередбачені події, щоб здивувати і примусити радіти, що ти дожив до цього дня?

На світанку ми приїхали у Вашингтон. Це був день інавгурації Гарі Трумена на його другий термін. Велетенська виставка військової потуги проходила на Пенсиль-ванській авеню, поки ми проїжджали повз неї на нашому побитому судні. Там були Б-28-i, торпедні човни, артилерія, всілякий воєнний матеріал, який виглядав смертоносно на засніженій траві; останньою був звичайний маленький рятувальний човен – мізерний і дурний. Дін пригальмував подивитись на нього. Він з подивом хитав головою.

– Що ці люди роблять? Гарі спить десь у цьому місті… Добрий старий Гарі… Чоловік з Місурі, як я… Це, напевно, його човен.

Дін мав спати позаду, Данкел сів за кермо. Ми дали йому особливі вказівки не дуріти. Не встигли ми заплющити очі, як він уже гнав вісімдесят, з поганими гальмами і всіма іншими неполадками, він обігнав три машини відразу, саме там, де коп сперечався з мотоциклістом – він їхав у четвертій смузі чотирисмугової дороги, рухаючись у протилежний бік. Звичайно, коп з виттям сирени погнався за нами. Нас зупинили. Він наказав нам поїхати з ним у дільницю. Там був злий коп, якому відразу не сподобався Дін; він чув від нього дух в'язниці. Від вислав свою підмогу особисто поговорити зі мною та Мерілу. Вони хотіли знати, скільки їй було років, аби прокрутити ідею з актом Мена. Але у неї було її свідоцтво про шлюб. Вони відвели мене в бік і допитувались, хто спить з Мерілу.

– Її чоловік, – відповів я досить просто. їм було цікаво. І підозріло. Вони намагались аматорськи погратися в Шерлока Холмса, двічі запитуючи одне й те саме, сподіваючись, що ми проговоримся. Я сказав: – Ці два хлопці вертаються працювати на залізницю в Каліфорнії, це дружина коротшого, а я їхній товариш, на двотижневих канікулах в університеті.

Коп посміхнувся і сказав:

– Ага? А це справді ваш гаманець?

Нарешті злий коп оштрафував Діна на двадцять п'ять доларів. Ми сказали, що маємо всього сорок на всю дорогу на Узбережжя; вони сказали, що їм байдуже. Коли Дін запротестував, злий коп пригрозив відправити його назад у Пенсильванію й додати особливе звинувачення.

– Яке звинувачення?

– Ти краще не питай, яке. Ти про це не хвилюйсь, мудрий знайшовся.

Нам треба було їм віддати двадцять п'ять доларів. Проте спочатку Ед Данкел, винуватець, запропонував сісти до в'язниці. Дін над цим замислився. Коп шаленів від злості; він сказав:

– Якщо даси своєму партнеру сісти до в'язниці, я тебе відразу повезу в Пенсильванію. Ти мене чуєш? – Ми лише хотіли швидше звідти поїхати. – Ще один штраф за перевищення швидкості у Вірджинії, і ти втратиш свою машину, – сказав злий коп на прощання. Дін був червоним від люті. Ми мовчки поїхали. Це було наче запрошення вкрасти у нас гроші на подорож. Вони знали, що ми не мали ні копійки, що у нас не було дорогою родичів або когось, хто б нам переслав грошей. Американська поліція була задіяна в психологічній війні з американцями, які не можуть їх налякати паперами й погрозами. Це вікторіан-ська поліцейська сила; вона визирає із запітнілих вікон, хоче знати і може в своє задоволення придумати злочин, якого нема.

– Дев'ять ліній злочину, одна лінія нудьги, – казав Лу-їс-Фердінанд Селін. Дін був настільки злий, що хотів повернутися й застрелити копа, щойно в нього з'явиться пістолет.

– Пенсильванія! – хмикнув він. – Хотів би я знати, що це було б за звинувачення! Напевно – безпритульний; вони забирають усі мої гроші і роблять із мене волоцюгу. Цим типам так легко все дається. Вони ще візьмуть і пристрелять тебе, якщо нарікатимеш. – Нічого було робити, лише веселішати і забути про те, що сталось. Проїхавши Річмонд, ми почали забувати цю ситуацію, і скоро все мало бути краще.

Тепер у нас залишалось п'ятнадцять доларів на всю дорогу. Ми змушені були підбирати попутників і просити в них гроші на бензин. Раптом, у диких лісах Вірджинії, ми побачили на дорозі чоловіка. Дін зупинився. Я озирнувся і сказав, що він якийсь волоцюга і, напевно, без грошей.

– Ми його підберемо просто так, погнали! – Дін сміявся. Чоловік був безумним обідраним типом у окулярах, він ішов дорогою, читаючи брудну обмотану папером книжку, яку знайшов у кюветі біля дороги. Він сів у машину і продовжував читати; він був надзвичайно брудний і вкритий ранами. Він сказав, що його звати Хайман Соломон і що він обійшов усю Америку, стукаючи та, інколи, вла-муючись у єврейські двері, вимагаючи грошей: «Дайте мені гроші на їжу, я – єврей!»

Він казав, що це спрацьовувало на ура, і йому колись за це перепаде. Ми запитали його, що він читав. Він не знав. Він не дивився на титульну сторінку. Він дивився лише на текст, наче знайшов істинну Тору там, де вона й мала бути – в диких лісах.

– Бачиш? Бачиш? Бачиш? – сміявся Дін, штрикаючи мене під ребра. – Я казав тобі, що буде весело. Чувак, гнати можна з усього на світі! – Ми довезли Соломона аж до Тестамента. На той час мій брат був уже в іншому кінці міста в новому будинку. Тут ми знову виїхали на довгу похмуру вулицю з коліями, які пробігали посередині, а сумна сувора південна братія бігала біля торговельних рундуків і побутових магазинів.

Соломон сказав:

– Я бачу, що вам треба трохи грошей, щоб продовжити вашу подорож. Ви на мене почекайте, а я піду поклянчу пару доларів у якомусь єврейському домі й поїду з вами аж до Алабами. Дін божеволів від щастя; ми з ним побігли купити хліба та сирну мазанку для обіду. Мерілу та Ед чекали в машині. Ми дві години прочекали на Соломона в Тестаменті; десь у місті він вибивав собі на хліб, але ми його не бачили. Сонце ставало багряним.

Соломон так і не з'явився, і ми залишили Тестамент.

– Тепер бачиш, Селе, Бог існує, бо ми постійно застрягаєм у цьому містечку, хоч би як старались, і ти мав би помітити його дивну біблійну назву і цей дивний біблійний персонаж, який нас знову примусив тут зупинитись, і всі ці речі переплітаються, як дощ, зв'язуючи всіх на світі… – Дін торохтів і торохтів; він був збуджений та сповнений радості. Для нас із ним країна була, як устриця, яку треба було відкрити, а там ховалась перлина, там точно була перлина. Ми погнали на південь, і підібрали ще одного попутника. Це був сумний малий, який казав, що його тітка – власниця продуктового магазину в Дані, Південна Кароліна, просто біля Феєтвіля.

– Коли ми туди доїдемо, випросиш в неї долар? Так? Добре! Поїхали!

Ми були в Дані за годину, у сутінках, і приїхали туди, де був магазин тітки. Це була сумна маленька вуличка, яка впиралася в стіну фабрики. Магазин там був, але тітки не було. Ми поцікавились, що взагалі наговорив цей малий. Ми запитали його, як далеко він збирався їхати; він не знав. Він усе придумав; колись у якісь давній забутій пригоді він бачив цей продуктовий магазин у Дані, і це перше, що стрельнуло в його неорганізовану божевільну голову. Ми купили йому хот-дог, проте Дін вирішив, що ми не можемо брати його із собою, бо нам потрібне місце для сну і місце для попутників, які б оплачували пальне. Це було сумною, але чистою правдою. Ми залишили його вночі у Дані.

Я поїхав через Південну Кароліну, за Мейкон, Джорд-жія, поки Дін, Мерілу і Ед спали. Вночі, на самоті, я мав свої власні думки і тримав машину біля білої смуги на священній дорозі. Що я робив? Куди їхав? Я скоро мав дізнатись. Я втомився після Мейкона і розбудив Діна, щоб той продовжив. Ми вийшли з машини подихати повітрям і раптом обидва сп'яніли від щастя, відчувши навколо нас, у темряві, пахучу зелену траву, запах свіжого перегною і теплі води.

– Ми на півдні! Ми залишили зиму!

Ніжний світанок освітлював зелені паростки біля дороги. Я глибоко вдихнув; у темряві просвистів поїзд, напрямком на Мобайл. Так само, як і ми. Я зняв свою сорочку і глибоко вдихнув. За десять миль Дін в'їхав на заправку з вимкненим двигуном, помітив, що працівник міцно спить на столом, вискочив, тихенько набрав бак, пересвідчився, що не задзвонить дзіночок, і від'їхав, немов якийсь араб з бензином на п'ять доларів для нашого паломництва.

Я прокинувся від божевільних екзальтованих звуків музики, розмов Діна та Мерілу й побачив, як пролітають величні зелені поля:

– Де ми?

– Тільки-но в'їхали у Флориду, чувак – це називається Фломатон. – Флорида! Ми летіли до величних приморських рівнин і Мобайлу; попереду повисли великі хмари Мексиканської затоки. Пройшло лише тридцять дві години з того часу, як ми попрощалися з усіма у брудних снігах Півночі. Ми зупинились на заправці, і там, навколо колонок, Дін бігав, тримаючи Мерілу на плечах, а Данкел зайшов усередину і без зайвих вагань украв три пачки цигарок. Ми знов пожвавішали. В'їжджаючи у Мобайл по довгому крутому шосе, ми зняли наш зимовий одяг і насолоджувались південною температурою. Саме тоді Дін почав розказувати історію свого життя, а за Мобайлом, на роздоріжжі, в'їхав у затор та замість того, щоб просковзну-ти повз машини, посто промчав через стоянку і поїхав далі, не збавляючи свої стійкі сімдесят миль на годину. Він продовжував свою оповідь:

– Я вам кажу, що це правда, я почав у дев'ять, з дівчиною на ім'я Мілі Мейфер за гаражем Рода на Грант-стріт, це та сама вулиця, на якій жив Карло в Денвері. Це тоді, коли мій батько ще трохи працював у Смітіз. Я пам'ятаю, як моя тітка кричала у вікно: «Що ти там робиш у гаражі?» Ой, сонце, Мерілу, якщо б я тільки знав тебе тоді! Ого! Яка ж ти, напевно, була солоденька в дев'ять». Він маніакально бубонів; засунув свій палець їй в рот і облизав його; він взяв її руку і тер нею по своєму тілу. Вона задоволено посміхалась.

Великий довгий Ед сидів, дивлячись у вікно, і розмовляв сам із собою:

– Так, сер, я думав, що тієї ночі я був привидом. – Він також думав, що йому скаже Галатея Данкел у Новому Орлеані.

Дін продовжував:

– Якось я поїхав на вантажному поїзді з Нью-Мексико просто в Ел-Ей – мені було одинадцять, я загубив свого батька на пересадці, ми всі жили в джунглях волоцюг, я був з чоловіком на ім'я Великий Ред, мій батько був п'яний у якомусь вагоні – поїзд почав рухатись – ми з Великим Редом на нього не встигли, – я місяцями не бачив свого батька. Я їхав на довгому товарняку просто в Каліфорнію, ми летіли, то був першокласний товарняк, пустельний Зіпер. Всю дорогу їхав на зв'язках – можна тільки уявити, як це було небезпечно, я був іще дитиною, я нічого не знав – однією рукою я тримав буханець хліба, а другою вчепився в гальмівну палицю. Це вам не казочка, все – чиста правда. Коли я приїхав у Ел-Ей, то був настільки зголоднілим за молоком і вершками, що пішов на роботу до молочника і першим же ділом випив дві кварти жирних вершків і все вирвав.

– Бідний Дін, – сказала Мерілу і поцілувала його. Він гордо дивився вперед. Він її любив.

Ми їхали повз голубі води Затоки, і раптом почалось хвилинне божевілля на радіо; це була діджейська передача «Джазовий курник» з Новго Орлеана – лише божевільні платівки, кольорові платівки, і діджей казав: «Не переживайте пі за що\» - 3 радістю вночі попереду ми побачили Новий Орлеан. Дін тер кермо руками:

– От тепер ми спрадві гульнемо! – У сутінках ми в'їхали в гудіння вулиць Новго Орлеана. – Ох, ти тільки понюхай людей! – кричав Дін, висунувши голову у вікно, щоб понюхати: – Ах! Боже! Життя! – Він обігнав тролейбус. – Так! – Він гнав машину й дивився в усі боки на дівчат. – Ти подивись на неї!

Повітря у Новому Орлеані було солодке, наче вкрите шовковими простирадлами; і як тільки твій ніс забуває сухі морози північної зими, чути запах річки, і, справді, чути запах людей, і бруду, і цукрового сиропу, і всіляких тропічних ароматів. Ми підскакували на сидіннях.

– Поглянь на неї! – кричав Дін, показуючи на іншу жінку. – Ох, я люблю, люблю, люблю жінок! Я вважаю, жінки – прекрасні! Обожнюю жінок.

Він плюнув у вікно; він стогнав і хапався за голову. Величезні краплини поту котилися з його чола від чистого звуження і втоми.

Ми застрибнули на алжирський пором і почали перепливати річку Місісіпі.

– Тепер ми всі мусимо вийти й розглянутись на річку й людей і нюхати світ, – наказав Дін, наряджений в окуляри й цигарки, вискакуючи з машини, немов лялька.

Ми прямували за ним, ми сперлись на перила й дивились на могутнього коричневого батька води, що ллється із середини Америки, немов потік зламаних душ,

- переносячи стовбури Монтани, глини Монтани, долини Айови і все, що затонуло у Трі-Форкс, де в кризі народжуються таємниці. Туманний Новий Орлеан мерехтів на іншому боці; старий сонний Алжир, замотаний у ліси, підштовхував нас із іншого. Негри працювали в пообідній спеці, заправляючи печі порому, які палали червоним і надавали пашим колесам своєрідного запаху. Дін їх роздивлявся, стрибаючи на спеці. Він бігав по палубі, вгору-вниз, у своїх обвислих під животом штанях. Раптом я побачив, як він потягується на містку. Мені здалося, що в нього виростуть крила і він полетить. Його божевільний сміх лунав по всьому судну: «Хе-хе-хе-хе-хе!» Мерілу була з ним. Він за хвилину все оббіг, повернувся з історією про все навколо, застрибнув у машину і, коли всі збирались, ми просковз-нули вперед у вузькому коридорі, об'їхали дві чи три машини та помчали в Алжир.

– Куди? Куди? – Дін весь час кричав.

На заправці ми вирішили привести себе в порядок і дізнатись, де був Бик. Маленькі діти гралися на лінивому заході сонця; дівчата проходили повз нас, у банданах, котонових блузках і з оголеними ногами. Дін побіг вулицею, щоб усе побачити. Він роздивлявся навколо, він кивав і чухав свій живіт. Великий Ед сидів у машині в шапці, натягнутій на очі, і усміхався Діну. Я сидів на крилі авто. Мерілу була в жіночому туалеті. З густих берегів, де з патичками рибалили десятки чоловіків, і з дельт, які тяг-лися повз червоні землі, велика згорблена річка обгортала Алжир, немов змія в безіменному оркестрі звуків. Сонний півострів Алжир із бджолами й нетрями, можливо, колись зникне під водою. Сонце котилося в бік, комахи розлітались, страшні води неймовірно стогнали.

Ми пішли до будинку Старого Бика Лі, який знаходився на околиці міста біля греблі річки. Будинок стояв при дорозі, яка перетинала болотяне поле. Це була стара роз-валюха з розбитою верандою і плакучими вербами у дворі; трава була по пояс, стара загорожа похилилась, сараї цілковито розвалилися. Не було ні душі. Ми заїхали просто на подвір'я і побачили старі балії на задній веранді. Я виліз з машини й підійшов до дверей. Джейн-Лі стояла в дверях, мружачись від сонця.

– Джейн, – сказав я. – Це я. Це ми. Вона відповіла:

– Так, я знаю. Бика нема. Це не вогонь горить там далі? – Ми удвох подивились в бік сонця.

– Ти маєш на увазі сонце?

– Яке в біса сонце – я звідти чула сирени. Ти що, не бачиш таке дивне світло? – Це було на боці Нового Орлеана; не небі висіли дивні хмари.

– Я нічого не бачу, – відповів я. Джейн шморгнула носом:

– Той самий старий Парадайз.

Так ми привітались після чотирьох років; Джейн раніше жила зі мною і моєю дружиною в Нью-Йорку.

– А Галатея Данкел тут? – запитав я. Джейн продовжувала шукати свою пожежу; у ті дні вона з'їдала по три банки бензедрину в день, її лице, колись пухке, германське й гарненьке, стало закам'янілим, червоним і хворобливим. У Новому Орлеані вона підхопила поліомієліт і почала трошки шкутильгати. Дін і компанія покірно вийшли з машини й відчули себе більш-менш вдома. Галатея Данкел покинула своє вельможне ув'язнення за будинком, щоб зутріти свого мучителя. Галатея – серйозна дівчина. Вона була бліда й заплакана. Великий Ед, пробіг рукою по своєму волоссю і привітався. Вона незворушно дивилась на нього.

– Де ти був? Навіщо ти це зі мною зробив? – Вона люто глянула на Діна; вона знала, що до чого. Дін геть на неї не зважав; тепер він хотів лише їсти; він запитав Джейн, чи в неї щось є. І тут почався хаос.

Бідний Бик приїхав додому у своєму старому техаському «Шеві» і побачив, що в його дім вдерлися маніяки; тим не менше, він мене привітав з приємним теплом, якого я давно не сподівався. Він купив цей будинок за гроші, які заробив, вирощуючи чорну квасолю в Техасі зі своїм університетським товаришем, батько якого, божевільний па-ретик, помер і залишив величезний статок. Бик діставав лише п'ятдесят доларів на тиждень від своєї сім'ї, що було непогано, якщо б щотижня він не витрачав стільки ж на наркотики – і дружина йому теж влітала в копійку; запи-хаючи в себе бензедрину на десять доларів у тиждень. їхні витрати на харчі були найзлиденнішими в країні; вони майже ніколи не їли; не їли також їхні діти – їм було все одно. Вони мали двох чудових діток – Доді, восьми років, і маленького однорічного Рея. Рей бігав голий по двору -маленьке біляве дитя веселки. Бик називав його «Мале Чудовисько», на честь В. К. Філдса. Бик заїхав на подвір'я і вивалився з машини, втомлено підійшов у сонцезахисних окулярах, фетровій шапці, пошарпаному костюмі – довгий, підтягнутий і лаконічний – і сказав:

– О, Селе, нарешті ти сюди доїхав; ходімо всередину та вип'ємо.

Про Старого Бика Лі можна розказувати всю ніч; досить підкреслити, що він був учителем, і також можна сказати, що він мав повне право навчати, бо весь свій час учився сам; і те, чому він навчався, він називав «факти життя», які він учив не лише через потребу, а тому, що хотів. У свій час, він протягнув своє довге худе тіло через усю Америку та більшу частину Європи й Північної Африки, щоб побачити, що там відбувається; у Югославії у 30-х роках він одружився на білогвардійській графині, щоб урятувати її від нацистів; є фотографії його з міжнародною кокаїновою тусовкою – люди з божевільними зачісками спираються одне на одного; є й інші фотографії, де він у панамці розглядає вулиці Алжира; він більше ніколи не бачив білогвардійської графині. Він працював дезінсектором у Чикаго, барменом у Нью-Йорку, розносив повістки у Ньюарку. У Парижі він сидів у кафе, роздивляючись суворі обличчя перехожих французів. У Афінах від визирав із-за узо на, як він казав, найогидніших людей у світі. У Стамбулі він блукав крізь натовпи опіумних наркоманів і продавців килимів, шукаючи факти. В англійських готелях він читав Шпенглера і Маркіза де Сада. У Чикаго він вирішив обікрасти турецьку баню, на хвилину загальмував, щоб випити, залишився з двома доларами і мусив утікати. Він робив це все лише задля пережитого досвіду. Тепер його фінальним вивченням була наркоманія. Тепер він був у Новому Орлеані, блукаючи вулицями з підозрілими персонажами і засиджуючись у різних кублищах.

Є дивна історія з його університетських часів, яка по-іншому його розкриває: якось він запросив друзів на коктейль у свою гарно обставлену кімнату, аж раптом його домашній тхір вибіг і вкусив елегантного педика за кісточку і всі, галасуючи, викинули тхора за двері. Старий Бик Лі підскочив, схопив свою помпову рушницю і сказав:

«Знов він винюхав цього старого щура, – і прострелив дірку в стіні розміром з п'ятдесят щурів. На стіні висіла картина старого негарного будинку на Кейп-Коді. Його друзі запитали: – Чого в тебе висить ця гидота? – І Бик відповів: «Мені вона подобається, бо вона гидка».

І все його життя можна пояснити цим реченням. Якось я постукав у його двері в нетрях на 69-й вулиці Нью-Йорка, він відчинив, у котелку, жилеті на голе тіло і в довгих смугастих піжонських штанях; у руках – каструля, в якій було насіння для птахів, яке він хотів потовкти і з нього скрутити цигарку. Він також екпериментував з варінням кодеїнового сиропу – утворювалась чорна рідина, та з цього нічого не виходило. Він проводив довгі години, читаючи Шекспіра, «Безсмертного пісняра», як він його називав. У Новому Орлеані він почав проводити багато часу з кодексами майя, і навіть поки він розмовляв з нами, книжка лежала розгорнута на його колінах. Я якось сказав:

– Що з нами буде, коли ми помремо? І він відповів:

– Коли ти помреш, ти просто будеш мертвий, ось і все.

У його кімнаті були ланцюги, які, як він казав, він використовував зі своїм психоаналітиком; вони

експериментували з наркоаналізом і виявили, що Старий Бик – це сім різних особистостей, кожна з яких деградує, аж поки він не стане безумним ідіотом і має бути зв'язаний ланцюгами. Найвища особистість була англійським лордом, найнижча – дурнем. Десь посередині він був старим негром, який стояв у черзі та казав:

– Хтось – сволота, хтось – ні – ось яка штука.

Бик був сентиментальним стосовно старих днів Америки, особливо 1910 p., коли в аптеці можна було купити морфій без лікарського рецепту, увечері китайці у вікнах курили опіум, і країна була дика, сварлива і вільна, переповнена всілякими свободами. Він більше за все ненавидів вашингтонську бюрократію; потім ішли ліберали; потім копи. Він весь час говорив і всіх повчав. Джейн сиділа у нього в ногах; я теж; так само і Дін; а колись навіть Карло Маркс. Ми всі від нього чогось навчилися. Він був сірий, невиразний хлопець, якого тяжко примітити на вулиці, якщо не придивитись, щоб побачити його божевільний кістлявий череп з якоюсь дивною юністю – канзаський священик з екзотичними, феноменальними вогнями й таємницями. Він вивчав медицину у Відні; вчив антропологію, перечитав усе, і тепер закінчував вивчення звичних речей на вулицях життя і ночі. Він сидів у своєму кріслі; Джейн принесла випивку, мартіні. Штори біля його крісла завжди були задерті, вдень і вночі; у будинку це був його власний куток. На колінах він тримав кодекси майя і помпову гвинтівку, яку він час від часу піднімав, щоб посунути банки бензедрину. Я весь час бігав, підставляючи нові баночки. Ми пили і розмовляли. Бик цікавився причиною нашої подорожі. Він пильно дивився на нас і шморгнув носом, фумп, як звук у сухому баці:

' – Ну так, Діне, я хочу, щоб ти хвилинку тихо посидів і сказав, нащо ти так роз'їжджаєш країною? Дін почервонів і сказав:

– Ет, ти ж знаєш, як воно буває.

– Селе, навіщо ти їдеш на Узбережжя?

– Я лише на пару днів. Я потім вертаюсь до університету.

– А що з цим Едом Данкелем? Що він за тип? – У той момент у спальні Ед залагоджував свою провину перед Галатеєю; і це не забрало багато часу. Ми не знали, що сказати Бику про Еда Данкела. Бик, розуміючи, що ми нічого не знали самі про себе, витяг три палички чаю і сказав: «Вперед», отже, скоро буде вечеря.

– Нема нічого кращого на світі для апетиту. Я колись з'їв жахливий гамбургер у кіоску і думав, що це найсмачніша штука на світі. Я лише минулого тижня повернувся з Ґ'юстона, а їздив до Дейла стосовно чорної квасолі. Якось уранці я спав у мотелі й мене винесло з ліжка. Якийсь придурок застрелив свою дружину в сусідньому номері. Всі в паніці стояли, а він сів у свою машину і поїхав, залишивши рушницю на підлозі для шерифа. Невдовзі його піймали в Гумі, п'яним ущент. Чувак, уже стало небезпечно жити в цій країні без пістолета. – Він розкрив своє пальто і показав нам револьвер. Потім він відчинив шухляду і показав увесь свій арсенал. Якось у Нью-Йорку він тримав під ліжком автомат. – Зараз у мене є дещо краще – німецький газовий пістолет «Шейнгот»^ви тільки гляньте на цього красеня, але в мене є лише один патрон. З цього пістолета я можу вирубати сотню, і мати повно часу, щоб утекти. Єдина проблема, що є лише один патрон.

– Сподіваюсь, що мене не буде поряд, коли ти почнеш його випробовувати, – сказала Джейн із кухні.

– А ти взагалі звідки знаєш, що таке газовий патрон? -фиркнув Бик; він ніколи не звертав уваги на її зауваження, але добре їх чув.

Його стосунки з дружиною були надзвичайно дивні -вони розмовляли до пізньої ночі; Бик любив говорити, він бубонів своїм монотонним голосом, а вона намагалася щось додати, але в неї ніколи не виходило; на світанку він втомлювався, тоді говорила Джейн, а він слухав, шморгаючи носом. Вона до нестями його любила, але якось безглуздо; не було ніякого сюсюкання, лише відверта розмова і глибока дружба, яку нам ніколи не пізнати. Між ними було щось безжалісне й холодне, наче якийсь жарт, через який вони передавали свої непомітні вібрації. Кохання -це все; Джейн не відходила від Бика більше ніж на десять футів і не пропускала жодного сказаного ним слова, а говорив він, між іншим, дуже тихо.

Ми з Діном благали про гучну ніч у Новому Орлеані, та хотіли, щоб Бик показав нам місто. Він відразу розкритикував нашу ідею:

– У Новому Орлеані дуже нудно. Ходити в кольорові квартали – незаконно. Бари надзвичайно нудні.

Я сказав:

– Напевно в місті є справді ідеальні бари.

– В Америці не існує ідеального бару. Ідеальний бар -це щось за межами нашої свідомості. У 1910-му бар був місцем, де чоловіки зустрічались після або під час роботи, там була лише довга стійка, мідні перила, плювальниці, піаніст, декілька вікон, бочки з віскі по дестять центів за чарку та бочки пива по п'ять центів за кухоль. А зараз усе, що там є, – хром, п'яні жінки, педики, напривітні бармени, нервові власники, які весь час патрулюють приміщення, думаючи про свої шкіряні крісла і закон; багато крику в неправильний час і мертва тиша, коли зайде якийсь назна-йомець.

Ми сперечалися про бари:

– Добре, добре, – сказав він, – я поведу вас увечері в Новий Орлеан і покажу, що маю на увазі. – І він навмисно повів нас у найнудніші бари. Ми залишили Джейн із дітьми; вечеря закінчилась; вона читала оголошення про роботу в новоорлеанській «Таймс-Пікаюн». Я запитав чи вона шукала роботу, вона відповіла, що це найцікавіша частина газети. Бик поїхав з нами в місто, продовжуючи говорити:

– Не нервуйся, Діне, ми туди доберемся, я сподіваюсь; гоп, ось і пором, не треба в'їжджати просто в річку. – Він тримався.

Дін став гіршим, і Бик мені зізнався:

– Здається, він прямує до своєї ідеальної долі – ком-пульсивний психоз з каплею психопатичної безвідповідальності та жорстокості. – Він косо зиркнув на Діна. -Якщо поїдеш у Каліфорнію з цим божевільним, то ніколи не виживеш. Чому б тобі не залишитись у Новому Орлеані зі мною? Будемо ставити на коників, там, у Гретні, і розслаблятись на моєму дворі. У мене гарний набір ножів, і я вже будую мішень. В центрі також є гарненькі лялечки, якщо звичайно, це ще тобі до смаку. – Він шморгнув носом. На поромі Дін вискочив, щоб нахилитися над перилами. Я пішов за ним, а Бик так і сидів у машині, шморгаючи носом. Тієї ночі над коричневими водами розлігся таємничий туман; попереду горів Новий Орлеан яскравим помаранчевим світлом, темні кораблі стояли на вході в місто – каравели, закутані в туман та привиди, іспанські балкони і розфарбовані напівкаюти, а ближче стояли сухо-вози зі Швеції та Панами. Посеред ночі горіло світло порому; ті ж самі негри засипали вугілля і співали. Старий Великий Слім Газард колись працював матросом на алжирському поромі; я згадав Місісіпі Джина; і поки річка текла із серця Америки під яскравими зорями, я знав, знав, наче божевільний, що бсє, що я знав і знатиму, стало єдиним. Дивно подумати, що тієї ночі, коли ми перепливали на поромі з Биком Лі, дівчина покінчила життя самогубством, стрибнувши у воду; це сталось чи до нас, чи то після нас; ми прочитали про це в газеті наступного дня.

Ми пройшлися всіма нудними барами французького кварталу зі Старим Биком і повернулись додому опівночі. Тієї ночі Мерілу зірвалася з ланцюга – вона попробувала чай, колеса, бенні, кір і навіть попросила Бика дати їй М., чого він, звісно, не зробив; проте він дав їй мартіні. Вона була настільки накачена всілякими речовинами, що просто завмерла на веранді. У Бика була чудова веранда. Вона обгортала будинок; у місячному сяйві, біля плакучих верб, будинок нагадував старий південний маєток, який пережив свої кращі дні. Джейн сиділа у вітальні та читала оголошення про роботу; Бик ширявся у ванні, прикусуючи свою чорну краватку і забиваючи голку в свою нешасну руку з тисячами дір; Ед Данкел розлігся з Галатеєю у величезній спальні, яку Старий Бик і Джейн ніколи не використовували; Дін крутив косяка; а ми з Мерілу розігрували південних аристократів.

– Ох, міс Лу, цього вечора ви виглядаєте просто неперевершено.

– Ох, дякую вам, Кроуфорде, я безмежно вдячна за ваші щирі слова.

На кривій веранді постійно гримали двері – персонажі нашої сумної драми американської ночі визирали, щоб дізнатися, де інші. Нарешті я наодинці пройшовся до дамби. Я хотів сісти на брудний берег і подивитися на Місі-сіпі; натомість я дивився на неї через металевий пліт. Що ж буде, коли відділити народ від його річок? «Бюрократія!» – сказав би Старий Бик; він сидить із Кафкою на колінах, над ним горить лампа, він шморгає носом. Його старий будинок скрипить. А величною чорною рікою пливуть уночі величезні колоди з Монтани.

– Все це бюрократія. І профспілки! Особливо профспілки! – Але темний сміх лунає знову.

Розділ сьомий

Я ПРОКИНУВСЯ вранці і знайшов Старого Бика та Діна у дворі. Дін допомагав Бику в комбінезоні з бензоколонки. Бик знайшов величезний шматок гнилого дерева і відчайдушно витягав із нього маленькі цвяхи. Ми дивилися на цвяхи; їх було мільйон; вони нагадували маленьких черв'ячків.

– Коли я витягну всі ці цвяхи, то зроблю собі полиці, які протримаються тисячу років] – сказав Бик, кожна його кістка тремтіла від хлоп'ячої радості. – Ох, Селе, ти розумієш, що полиці, які зараз роблять, не витримують і шести місяців під вагою якогось барахла, або взагалі розвалюються? Те ж саме з будинками, те ж саме з одягом. Ця сволота придумала пластмасу, з якої можна робити будинки вічними. І колеса. Щороку американці мільйонами себе вбивають через браковані колеса, які нагріваються на дорозі і вибухають. Вони можуть робити колеса, які ніколи не вибухають. Те ж саме з зубним порошком. Є певна жуйка, яку вони придумали і нікому не показують, і коли її жуєш у дитинстві, то в житті не матимеш карієсу. Те ж саме з одягом. Вони можуть робити одяг, який не зношується вічно. їм подобається робити дешевий одяг, щоб усі продовжували його шити, пробивали картки, організовувались у дурні профспілки і тинялися собі, поки все розбирають у Вашингтоні й Москві. – Він підняв величезний шматок гнилого дерева: – 3 цього вийдуть чудовні полиці, що скажеш?

Був ранній ранок; Бикова енергія досягла піку. Бідолага вкачав стільки дурні у свою систему, що більшу частину дня лише сидів у своєму кріслі з увімкненою лампою; але вранці він був прекрасний. Ми почали кидати ножі в мішень. Він розповів, що в Тунісі бачив араба, який міг на відстані сорок футів виколоти комусь око. З цього він перескочив на тему своєї тітки, яка була в Касбі у тридцятих роках:

– Вона була з групою туристів на чолі з гідом. На мізинці вона мала діамантовий перстень. Тітка на хвилинку сперлась на стіну, щоб відпочити, і не встигла й оком моргнути, як якийсь араб забрав її перстень. Раптом вона зрозуміла, що вже не має мізинця. Хі-хі-хі-хі-хі! – Коли він сміявся, то стискав свої губи – сміх лунав здалека, з глибин його живота – і спирався на коліна. Він довго сміявся. – Ей, Джейн! – радісно кричав він. – Я щойно розказував Діну й Селу про мою тітку в Касбі!

– Я тебе чула, – сказала вона з дверей кухні приємного теплого ранку в Затоці. Величезні красиві хмари летіли над нами, хмари долин створювали відчуття безкрайої давньої священної розваленої Америки – з вуст у вуста і від кінчика до кінчика. Бик був повен сил:

– Селе, я тобі колись розповідав про Делового батька? Він був найсмішнішим старим на світі. Він хворів на парез, який з'їдає передню частину мозку, і ти не відповідаєш за все, що стрельне тобі в голову. Він мав будинок у Техасі, де день і ніч працювали будівельники, добудовуючи нові частини будинку. Він міг прокинутись серед ночі і сказати: «Я не хочу цього чортового нового крила; робіть його он там». Будівельники мали все переробляти і починати спочатку. На світанку вони вже пітніли над новим крилом. Потім старий нудився і казав: «Хай йому чорт, хочу поїхати у Мейн!» і сідав у свою машину, їхав сто миль на годину – хмари курячого пір'я летіли за ним сотні миль. І зупиняв свою машину посеред якогось техаського містечка, щоб купити віскі. Навколо могли сигналити машини, а він виходив і кричав: «Зупиніть сей шортів гам, банда филупків!» Він шепелявив; коли в тебе парез – ти пешелявиш, тобто ти шепелявиш. Одного вечора, він приїхав до мене додому в Цинцинаті, посигналив і сказав: «Виходь, поїдемо в Техас до Дейла». Він повертався з Мейна, казав, що купив будинок – ох, ми написали про нього оповідання в університеті, у ньому тоне корабель і люди у воді намагаються триматися за рятувальний човен, а там сидить старий з мачете і відрубує їм пальці: «Ідіть геть, кляті филупки, це мій фовен!» Ох, він був жахливий. Я міг би весь день розповідати про нього історії. Чи це не чудесний день?

День справді був чудесний. М'якенький вітерець дмухнув від дамби; це було варто подорожі. Ми пішли за Биком у дім, щоб заміряти стіну для полиць. Він показав нам стіл, який змайстрував сам. Він був зроблений із дерева шириною в шість дюймів.

– Цей стіл простоїть тисячу років! – сказав Бик, маніакально витріщаючись на нас своїм довгим худим обличчям, і постукав по столу.

Вечорами він сидів за цим столом, колупався в їжі й кидав кістками в котів. У нього було сім котів:

– Я обожнюю котів. Я особливо люблю котів, які пищать, коли їх тримаєш над ванною. – Він наполіг, щоб нам це продемонструвати; хтось був у ванній. – Ну, – він сказав, – зараз ми не можемо. О, я вже давно сварюсь із сусідами.

Він розповів нам про сусідів; це була величезна компанія з нахабними дітьми, які кидали камінням через повалену загорожу в Доді, Рея та інколи в Старого Бика. Він якось наказав їм припинити; їхній старий вискочив і щось кричав португальською. Бик пішов у будинок і вийшов із рушницею, легенько спираючись на неї; під широкими крисами капелюха розгулювала задоволена посмішка, все тіло сором'язливо крутилось, поки він чекав – гротескний, довгий, самотній клоун попід хмарами. Португалець, напевно, подумав, що він з'явився з якогось страшного кошмару.

Ми тинялися по двору в пошуках якогось заняття. Бик працював над величезною загорожею, щоб відділитися від нахабних сусідів; він її ніколи не закінчить, робота занадто велика. Він покачав огорожу взад і вперед, щоб показати її міцність. Раптом він став втомленим і мовчазним, пішов до хати і зник у туалеті для своєї дообідньої дози, а вийшов спокійний, зі скляним поглядом і сів біля увімкненої лампи. Сонячні промені ліниво пробивались крізь штори.

– А ну, хлопці, спробуйте мій оргонний акумулятор! Він віллє у ваші кістки трохи соку. Я завжди зриваюсь і жену всі дев'яносто до найближчого борделю, хо-хо-хо! -Це був його «сміх», сміх, коли він насправді не сміявся. Оргонний аккумулятор – звичайна коробка, достатньо велика, щоб у ній сидів чоловік на стільці, – дерево і метал – щоб збирати органи з атмосфери і тримати їх, аби людське тіло ввібрало в себе більше, ніж завжди. За Рай-хом, органи – вібруючі атмосферні атоми життєвого принципу. Люди хворіють на рак, бо їм бракує органів. Старий Бик думав, що поліпшить свій органний акумулятор, якщо зробить його з найбільш органічного дерева, тому він прив'язав пухнасті гілки і патички з дерев дельти до свого містичного туалету. Прилад стояв посеред гарячого рівного двору – облуплена машина, переповнена і забита маніакальними пристосуваннями. Старий Бик роздягався і заходив усередину, щоб витріщитися на власний пуп.

– Скажи, Селе, давай разом підемо після обіду поставити на коників у Гретні. – Він був неперевершений. Він дрімав після обіду у своєму кріслі, з рушницею в руках, а маленький Рей спав, скрутившись у клубочок навколо його шиї. Це було чудово, батько та син, батько, з яким ніколи не бував нудно, коли мова заходить про те, чим зайнятись і про що поговорити. Він прокинувся і подивився на мене. Йому потрібна була хвилина, щоб зрозуміти, хто я такий. – Селе, навіщо ти їдеш на Узбережжя? – запитав він і знову заснув.

Після обіду ми поїхали у Гретну, лише я та Бик. Ми поїхали у його старому «Шеві». «Гадсон» Діна був низьким і витонченим; «Шеві» Бика був високим і розхристаним. Усе нагадувало 1910 р. Букмекерська контора містилася біля набережної у величезному хромовано-шкіряному барі, де позаду був широченний хол із написами й цифрами на стіні. Луїзіанські типи сиділи з перегонними формулярами. Ми з Биком випили пива, і Бик, як ні в чому не бувало, підійшов до грального автомату і вкинув півдола-рову монету. Лічильники клацнули «Банк» – «Банк» -«Банк» – і останній «Банк» повис на секунду й перекрутився назад на «вишеньку». Бик виграв би сотню, а може, й більше, він був лише на якусь волосинку від цього.

– Чорт! – кричав Бик. – Вони ці штуки відрегулювали. Це зразу було видно. У мене був «Банк» і механізм клацнув назад. Ну, що ж тут удієш. – Ми проаналізували пе-регонний формуляр. Я роками не ставив на коней і був вражений усіма новими іменами. Був кінь на ім'я Великий Тато, що навело на мене тимчасовий транс, спогади про мого батька, який водив мене на перегони. Я саме збирався розповісти це Старому Бику, коли він сказав:

– Ну, я думаю, що поставлю на Ебенового Корсара. Тут я нарешті промовив:

– Великий Тато нагадує мені про мого батька.

Він на мить замислився, його світлі блакитні очі гіпнотично дивились на мене, я навіть не знав, що він думає або де знаходиться. Потім він зробив ставку на Ебенового Корсара. Великий Тато виграв, і виплата була п'ятдесят до одного.

– От чорт! – сказав Бик. – Я мав би краще знати, я вже з таким мав досвід. Ой, коли ж ми навчимось?

– Ти про що?

– Я про Великого Тата. Ти, хлопче, мав видіння. Тільки справжні дурні не звертають увагу на видіння. Як ти знаєш, що твій батько, старий гравець, не з'явився тобі сказати, що Великий Тато виграє загін? Ім'я пробудило в тобі відчуття, а він використав можливість тобі щось сказати. Ось, що я думав, коли ти мені це сказав. Мій двоюрідний брат у Місурі якось поставив на коня з іменем, яке нагадувало його матір, кінь виграв і приніс добрячий виграш. Те саме сталося сьогодні. – Він похитав головою: – Ет, ходімо. Востаннє я з тобою ставитиму на коней; всі ці видіння мене зводять з розуму. – У машині дорогою додому, він сказав: – Людство колись зрозуміє, що ми насправді підписали контракт із мертвими світом, хоч би чим він був; зараз, ми могли б передбачити, якщо б мали досить волі, що станеться в наступні сто років, і запобігти всіляким катастрофам. Коли людина помирає, її мозок му-тує, про що ми майже нічого не знаємо, але колись все стане ясно, якщо науковці до цього додумаються. Ця сволота тільки й хоче побачити, чи зможе підірвати світ.

Ми розповіли про це Джейн. Вона шморгнула носом:

– Дурня якась.

Вона замітала на кухні. Бик пішов у ванну на обідню ширку.

На дорозі Дін та Ед Данкел грали в баскетбол м'ячем Доді, з відром, прив'язаним до вуличного ліхтаря. Я приєднався. Потім ми перейшли до атлетичних подвигів. Дін мене цілковито вразив. Він змусив мене та Еда тримати металеву палицю на рівні пояса, а сам з місця її перестрибував, підбираючи ноги.

– Ану ж, піднімайте вище. – Ми все піднімали її, аж поки вона досягла рівня грудей. Однак він легко її перестрибував. Потім він спробував стрибати в довжину, і стрибнув, не менше ніж на двадцять футів, може, й більше. Потім я бігав з ним наввипередки на дорозі. Я можу пробігти стометрівку за 10,5. Він промчав повз мене, як вітер. Поки ми бігли, я мав божевільне видіння того, як Дін таким самим чином біжить через усе своє життя – його кістляве обличчя дивиться просто назустріч життю, його руки задіяні в русі, чоло стікає потом, ноги маячать, немов Граучо Маркс, він кричить:

– Так! Так, чувак, ти справді добре бігаєш! – Проте ніхто не бігав швидше за нього, і це була правда. Потім вийшов Бик з парою ножів і почав учити нас, як роззброїти можливого злодія в темному провулку. Я, в свою чергу, показав йому дуже добрий трюк – падаєш на землю перед твоїм супротивником, хапаєш його за ноги, завалюєш на землю і хапаєш його зап'ястки повним нельсоном. Він сказав, що це трюк досить непоганий, і продемонстрував трохи джиу-джитсу. Маленька Доді покликала свою маму на веранду і сказала:

– Подивись на дурних чоловіків.

Вона була такою маленькою симпатичною нахабною штучкою, що Дін не міг відвести від неї очей.

– Ого. Ось почекай поки вона виросте! Уяви, як вона гуляє по Канал-стріт з її гарненькими очима. Ай! Ох! – шипів він крізь зуби.

Ми провели божевільний день у центрі Нового Орлеана, гуляючи з Данкелами. Дін того дня з'їхав з глузду. Коли він побачив у депо вантажні поїзди техаської та но-воорлеанської ліній, то захотів одразу мені все показати:

– Дай я з тобою закінчу, і ти в мене зразу станеш гальмівним кондуктором! – Він, я і Ед Данкел перебігали колії та тричі застрибували на поїзди; Мерілу й Галатея чекали в машині. Ми проїхалися з півмилі до пірсів, махаючи стрілочникам і кондукторам. Вони мені показали правильний спосіб зістрибування з поїзда – спочатку виставляєш ногу, потім віддаляєшся від поїзда і ставиш іншу ногу. Вони показали мені морозильні вагони, льодові камери, в яких добре їхати зимовими ночами, коли поїзд порожній.

– Пам'ятаєш, що я тобі розповідав про поїздку з Ел-Ей в Мексику? – кричав Дін. – Ось так і тримався…

Ми повернулись до дівчат, спізнившись на годину, і вони, звичайно; були розлючені. Ед та Галатея вирішили зняти кімнати в Новому Орлеані, залишитись там і працювати. Бик був тільки за, бо йому вже насточортіла вся ця банда. Запрошення приїхати від самого початку було лише для мене. У передній кімнаті, де спали Дін та Мері-лу, на підлозі були плями від варення й кави та розкидані порожні баночки бензедрину; найгірше те, що це була майстерня Бика, і він не міг працювати над своїми полицями. Бідна Джейн божеволіла від постійного стрибання й біганини Діна. Ми чекали на мій наступний солдатський чек, тітка мала його переслати. Після цього ми знову зірвались у дорогу, троє з нас – Дін, Мерілу та я. Коли прийшов чек, я зрозумів, що мені не хочеться так швидко залишати чудесний дім Бика, але Дін був сповнений енергії і готовий їхати.

У сумних червоних сутінках ми нарешті сіли в машину, а Джейн, Доді, маленький хлопчик Рей, Бик, Ед та Галатея стояли у високій траві, посміхаючись. Це було прощання. В останній момент Дін із Биком почали сварку за гроші; Дін хотів трохи позичити, Бик сказав, що це виключено. Ці почуття повертались до техаських днів. Злочинець Дін відштовхував від себе людей поетапно. Він маніакально реготав і йому було наплювати; він почухав свою ширінку, засунув палець у сукню Мерілу, пробіг рукою по її коліну, його рот запінився; і він сказав:

– Люба, ти знаєш і я знаю, що все між нами нарешті -чітко, поза будь-якою абстрактною дефініцією в метафізичному розумінні або будь-якому розумінні, яке б ти хотіла уточнити, або ласкаво нав'язати або відокремити… -І так далі, а машина летіла, і ми знову були на дорозі в Каліфорнію.

Розділ восьмий

ЩО ЦЕ за відчуття, коли ти від'їжджаєш від людей, а вони віддаляються з поля зору, поки, немов піщинки, цілковито зникають? – Цей занадто великий світ замикає нас, і це – прощання. Проте ми йдемо до наступної божевільної пригоди під небесами.

Ми їхали через старе світло Алжиру, назад на пором, назад до вкритих брудом, старих кораблів через річку від нас, назад на канал, і взагалі геть; на двосмугову дорогу до Батон-Руж у пурпуровій темряві; там звернули на захід, переїхали Місісіпі в місті під назвою Порт-Ален. Порт-Ален – там, де річка, дощ і троянди в туманній темряві, там у жовтому сяйві ми розгорнулись на кільцевій розвилці та раптом побачили величезне чорне тіло під мостом і знов перетнули вічність. Що ж таке річка Місісіпі? – маса, яку омивають дощі, м'який плюскіт з обвислих берегів Місурі, розчинення, подорож на припливі до вічного водяного ложа, додаток до коричневої піни, мандрівка поза нескінченними долинами, деревами й дамбами, нижче та нижче, повз Мемфіс, Грінвіль, Юдору, Віксбург, Натшез, Порт-Аллен, Порт-Орлеан і Порт-Дельт, повз Поташ, Венецію, і Велику Затоку Ночей, і взагалі геть.

Слухаючи якусь дивну детективну програму по радіо та виглядаючи у вікно, я побачив знак, на якому написано ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФАРБУ КУПЕРА, і сказав собі: «Добре, буду». Ми пролітали ніч луїзіанських рівнин -Лоутел, Юніс, Кіндер і Де-Квінсі, західні розвалені містечка, все більше схожі на рукави дельти, чим ближче ми наближались до Сабіни. У Старих Опелузах я пішов у магазин купити хліба та сиру, поки Дін заправлявся. Це був хлів; я чув, як сім'я вечеряє. Я почекав хвилину; вони продовжували говорити. Я взяв хліб і сир та вискочив на вулицю. Нам ледве вистачало грошей, щоб доїхати до Фріско. Тим часом на заправці Дін узяв блок сигарет, і ми були повністю забезпечені для подорожі – бензин, олія, цигарки і їжа. Пройдисвітам завжди всього мало. Він їхав прямо по дорозі.

Десь біля Старкса, ми побачили в небі попереду нас величезне червоне сяйво; що ж це таке? За хвилину ми проїжджали повз нього. Це був вогонь за деревами; на дорозі стояло багато машин. Можливо, там смажили рибу, проте, з іншого боку, там могло бути що завгодно. Біля Дьюївіла землі ставали дивними й темними. Несподівано ми опинились на болотах.

– Чувак, ти тільки уяви, якщо б ми знайшли джазову забігайлівку в цих болотах, з величезними чорними чуваками, котрі грають гітарний блюз, сьорбають зміїний сік і показуюють нам якісь знаки?

– Так!

Навколо були таємниці. Машина переїжджала грушівку, яка піднімалася над болотами, що тяглися з обох боків, укриті ліанами. Ми проїхали повз привида – негр у білій сорочці йшов дорогою, простягаючи руки до чорнильної землі. Напевно, він молився або читав прокляття. Ми промчали повз нього; я виглянув у вікно, щоб побачити його білі очі.

– Ого-о! – сказав Дін. – Обережніше. Нам у цих краях краще не зупинятись. – На якомусь етапі ми застрягли на роздоріжжі і всеодно зупинились. Дін увімкнув фари. Нас оточував величний ліс, укритий ліанами, в якому ми майже чули, як повзуть мільйони мокасинових змій. Усе, що ми бачили, – це мерехтіння червоної лампочки живлення «Гадсона». Мерілу пищала від страху. Ми також були перелякані. Ми хотіли забратися геть із володінь змії, з цієї повислої пітьми, і рухатись до звичної американської землі та коров'ячих пасовищ. У повітрі був запах нафти та мертвої води. Це був рукопис ночі, який ми не могли прочитати. Десь пугукала сова. Ми ризикнули повернути на одну з бокових доріг, і досить скоро переїхали стару та злу річку Сабіну, матір усіх цих боліт. Із подивом ми побачили попереду великі структури світла.

– Техас! Це Техас! Нафтове містечко Бомонт! – Велетенські нафтові цистерни і переробні заводи височіли, немов міста, у насиченому нафтою повітрі.

– Я рада, що ми

звідти вибрались, – сказала Мерілу. -Послухаймо ще якісь детективні програми.

Ми пролетіли Бомонт, річку Трініті в Ліберті і доїхали до Гюстона. Тепер Дін заговорив про свої г'юстонські часи в 1947-му:

– Гасел! Цей божевільний Гасел! Я всюди його шукаю і ніяк не можу знайти. Вій, бувало так, зациклювався в Техасі. Ми могли їхати в магазин по продукти з Биком, а Гасел міг зникнути. Ми його розшукували' в кожному тирі міста. – Машина в'їхала у Г'юстон. – Частіше за все нам доводилось шукати його в бандитській частині міста. Чувак, він лаявся з кожною божевільною повією, яку тільки міг знайти. Однієї ночі ми його загубили, тож зняли номер у готелі. Ми повинні були привезти Джейн льоду, бо в неї псувалися продукти, але два дні мусили шукати Гасела. Я сам із глузду з'їхаз – я обкрадав жінок у магазинах серед білого дня, просто тут, у центрі – ми пролетіли через порожню ніч – і я зустрів справді пропащу безмовну дівчинку, яка була неспора розуму і просто гуляла, намагаючись украсти апельсин. Вона була з Вайомінгу. її прекрасне тіло гармоніювало лише з її тупим розумом. Коли я знайшов її, вона щось бурмотіла собі під ніс, і я забрав її до нас у кімнату. Бик був п'яний, намагаючись споїти якогось малого мексиканця. Карло писав вірші під героїном. Гасел не з'являвся у джипі аж до півночі. Коли ми його знайшли, він уже спав на задньому сидінні. Весь лід розтав. Гасел сказав, що випив п'ять снодійних. Чувак, коли б мене не підводила пам'ять, я б тобі розказав кожну деталь того, що ми витворяли. Ох, але ж і час не чекає. Все за себе само дбає. Я міг би заплющити очі, і ця стара машина сама б поїхала.

На порожній г'юстонській вулиці о четвертій ранку раптом промчав на мотоциклі якийсь малий – весь розцяцькований і обвішаний яскравими ґудзиками, у мотоциклетних окулярах, у шикарному шкіряному піджаку – техаський нічний поет, з дівчиною на

спині, її волосся розлітається у повітрі, він їхав прямо, співаючи:

– Г'юстон, Остін, Форт-Уорт, Далас – а інколи Канзас-сіті – а інколи старий Ентоун, ах-ха-а-а-а! – Вони зникли з поля зору. – Ого! Зважте на ту малу в нього на мотоциклі! Погнали! – Дін намагався їх наздогнати: – Було б так шикарно, якщо б ми могли всі зібратись разом і справді повеселитись, усі такі милі, і чудові, і приємні, без якихось проблем, без інфантильних протестів і образ? Ой! Але ж і час не чекає. – Він нахилився і гнав далі.

За Г'юстоном його енергійність, хочби якою нескінченною вона здавалась, вичерпалась, і я сів за кермо. Щойно я повів машину, почався дощ. Тепер ми були на великих техаських рівнинах і, як сказав Дін:

– Ти їдеш і їдеш, і завтра все одно ще будеш у Техасі. -Дощ лив, як з відра. Я їхав крізь розвалене фермерське містечко з брудною головною вулицею і зрозумів, що опинився в глухому куті: – Гей, що мені робити? – Вони спали. Я розвернувся й поповз назад через місто. На вулиці не було ні душі, не горів жоден ліхтарик. Раптом перед моїми фарами з'явився вершник у дощовику. Це був шериф. Його десятигалонний капелюх стікав водою.

– Як доїхати в Остін? – Він увічливо пояснив мені, і я поїхав далі. На виїзді з міста я раптом побачив, як просто на мене, під диким дощем, їдуть чиїсь фари. Ух, подумав я, чи я на тій смузі; я звернув праворуч і побачив, що з'їжджаю з дороги в болото; я повернувся на дорогу. Фари знову їхали на мене. В останню мить, я зрозумів, що це інший водій їде неправильно і сам того не знає. На швидкості тридцять я звернув з дороги в багно; слава Богу, було рівно, ніякої канави. Під страшною зливою машина-порушник здала назад. Чотири суворі польові робітники втекли від праці пиячити в полі – всі в білих сорочках з брудними коричневими руками, вони сиділи і тупо дивились на мене посеред ночі. Водій був п'яний ущент.

Він сказав:

– А куди Гюстон?

Я ткнув пальцем назад. Мене, як грім, ударила думка, що вони це все зробили навмисно, щоб запитати дорогу, так само, як жебрак наступає прямо на тебе, загороджуючи тобі шлях. Вони розгублено витріщались на підлогу своєї машини, де валялись і грюкотіли порожні пляшки. Я завів машину; вона на фут застрягла в багнюці. Я глибоко вдихнув повітря дощових диких техаських країв.

– Дін, – сказав я, – прокидайся.

– Що?

– Ми застрягли в багнюці.

– Що сталось?

Я йому розповів. Він вилаявся. Ми взулися у старе взуття, вдягли светри та вийшли з машини під зливу. Я сперся спиною на задній бампер, піднімав машину і стогнав; Дін запихав ланцюги під слизькі колеса. За хвилину ми були з голови до п'ят у багнюці. Ми розбудили Мерілу і примусили її заводити машину, поки ми штовхали. Нещасний «Гадсон» страждав. Раптом він височив і поїхав через дорогу. Мерілу вчасно загальмувала, і ми стрибнули в салон. Ось і все – робота зайняла тридцять хвилин, і ми були мокрі й жалюгідні.

Я заснув перемазаний болотом; на ранок, коли я прокинувся, болото закам'яніло, а на вулиці лежав сніг. Ми були біля Фредеріксбурга, на високих рівнинах. Це була одна з найгірших зим у історії Техасу і Заходу, коли худоба зникала в снігових бурях, а сніг випав у Сан-Франциско та Ел-Ей. Ми були нещасні. Ми хотіли знову опинитися в Новому Орлеані з Едом Данкелем. Мерілу сиділа за кермом; Дін спав. Вона однією рукою вела, а другою діставала мене на задньому сидінні й нашіптувала солодкі обіцянки про Сан-Франциско. Я, як раб, корився їй. О десятій я сів за кермо – Дін вирубався на кілька годин – і їхав декілька сотень утомливих миль через пухкі сніги та облізлі пагорби, укриті полином. Повсюди ходили ковбої в бейсбольних кепках та навушниках, шукаючи своїх корів. На дорозі раз-по-раз з'являлися зручні маленькі будиночки з коминами. Я так хотів, щоб ми кудись зайшли та поїли квасолі з ряжанкою перед каміном.

У Сонорі я знову пригостив себе безкоштовним сиром та хлібом, поки хазяїн розмовляв з фермером у іншому кінці магазину. Дін верещав від щастя; він був голодний. Ми не могли ані цента витрачати на їжу.

– Так-к, так-к, – казав Дін, дивлячись на фермерів, котрі розгулювали по головній вулиці Сонори, – кожен із них чортів мільйонер, тисячі голів худоби, чорнороби, будинки, гроші в банку. Якщо б я тут жив, то був би дурнем у кущах, був би зайцем, я б облизував гілки й ганявся за гарненькими ковбойськими дівчатками – хі-хі-хі-хі-хі! Чорт! Вам! – Він стукнув себе кулаком: – Так! Правильно! Ох!

Ми вже не знали, про що він говорить. Він сів за кермо і пролетів решту Техасу, десь п'ятсот миль, аж до Ель-Па-со, приїхавши туди в сутінках, не зупиняючись, крім одного разу, коли роздягнувся біля Озона і з криками пострибав у кущі полину. Машини пролітали повз нас і не помічали його. Він повернувся до машини й поїхав.

– Так-от, Селе, Мерілу, я хочу, щоб ви зробили так само, як я, – звільніть себе від усього цього одягу – який у ньому сенс? Ось, що я маю на увазі – і засмагайте разом зі мною. Давайте! – Ми їхали на захід до сонця; воно заглядало до нас крізь лобове скло. – Відкрийтесь йому! – Мерілу підкорилась без зайвих слів, я теж. Ми сиділи попереду, всі троє. Мерілу діставала холодний крем і мазала нас. Час від часу повз нас мчали величезні вантажівки; водії у високих кабінах помічали золоту красуню, голу з двома голими чоловіками – було видно, як їх трохи кидало вбік, коли вони зникали в нашому дзеркалі дальнього виду. Безкраї поля полину, тепер безсніжні, котилися повз нас. Скоро ми опинились у краях каньйону Пекос із оранжевими скелями. У небі голубі простори відкривались. Ми вийшли з машини подивитися на давні індіанські руїни. Дін вийшов геть голий. Мерілу та я накинули куртки. Ми бродили поміж старих каменів, охаючи та ахаючи. Якісь туристи на рівнині побачили голого Діна, проте не повірили своїм очам і пошкандибали далі.

Дін та Мерілу припаркували машину біля Ван-Горна і кохалися, поки я спав. Я прокинувся, коли ми летіли по незрівнянній долині Ріо-Гранде через Клінт та Ізлету в бік Ель-Пасо. Мерілу стрибнула на заднє сидіння, я – на переднє, і ми рушили далі. Наліво від нас через широченні простори Ріо-Гранде були вересково-червоні вершини мексиканського кордону – земля Тарахумаре; м'які сутінки грали на верхів'ях. Прямо перед нами лежали далекі вогні Ель-Пасо та Хуареса, вшиті в розкішну долину, настільки велику, що водночас було видно, як у різні сторони пихтять декілька залізниць, неначе це була Долина світу. Ми в неї занурились.

– Клінт, Техас! – сказав Дін.

Радіо було налаштоване на станції Клінта. Вони ставили платівки кожних п'ятнадцять хвилин; увесь інший час крутили реклами заочного курсу старших класів. – Ця програма іде через увесь Захід, – радісно кричав Дін. -Чувак, я слухав її вдень і вночі у виправній колонії та тюрмі. Ми туди всі раніше писали. Ти можеш отримати шкільний атестат поштою, факсимільним підписом, якщо складеш іспит. Усі молоді пастухи на Заході, байдуже хто, у якийсь час пишуть туди; це все, що вони чують; ти вмикаєш радіо у Стерлінгу, Колорадо, Ласку, Вайомінгу, плювати де, і ловиш Клінт, Техас, Клінт, Техас. І ця музика -завжди співають якісь ковбойські селюки або мексиканці, найгірша передача в історії країни, і ніхто нічого не може з цим зробити. У них дивовижний передавач; вони всю країну пов'язали. – Ми побачили високу антену за нетрями Клінта. – Ох, чувак, що б я тобі міг розказати! – кричав Дін, майже в сльозах. Поглядом націлені на Фріско і Узбережжя, ми приїхали в Ель-Пасо, як стемніло, не маючи ні копійки. Нам украй потрібні були гроші на бензин, інакше ми ніколи туди не доїдемо.

Ми все перепробували. Ми дзвонили в бюро подорожей, але тієї ночі ніхто не їхав на захід. Бюро подорожей – контора, куди йдеш, щоб поїхати з кимось, хто оплатить бензин; це було легально на Заході. Там чекали підозрілі типи з побитими валізками. Ми пішли на грей-хаундську автобусну станцію вмовити когось дати нам гроші замість того, щоб їхати на Узбережжя автобусом. Ми були занадто сором'язливі, щоб до когось підходити, тож сумно бродили станцією. Надворі було холодно. Якийсь студент млів від одного погляду на солодку Мерілу, але намагався вдавати байдужого. Ми з Діном порадились, проте вирішили, що ми не сутенери. Раптом якийсь шалений малий придурок, просто з виправної колонії, приклеївся до нас, і вони з Діном побігли по пиво:

– Давай, чувак, ідем натовчем комусь морду та заберем у нього гроші!

– О, я тебе поважаю, чувак! – закричав Дін. Вони помчали. На мить я занепокоївся; проте Дін лише хотів роздивитись вулиці Ель-Пасо з малим і подуріти. Ми з Мерілу чекали в машині. Вона мене обняла.

Я сказав:

– Хай йому чорт, Лу, почекай поки ми доїдемо у Фріско.

– Мені плювати. Дін усе одно мене кине.

– Коли ти повертаєшся в Денвер?

– Я не знаю. Мені байдуже. Я можу повернутися з тобою на схід?

– У Фріско нам треба дістати якісь гроші.

– Я знаю, де ти можеш дістати роботу в кафе-вагончику за прилавком, а я буду офіціанткою. Я знаю готель, де ми можемо жити в кредит. Будемо триматися разом. Ох, як мені сумно.

– Чому тобі сумно, мала?

– Мені від усього сумно. Чорт, я б так хотіла, щоб Дін не був таким божевільним, як зараз. – Дін прибіг назад і, регочучи, ускочив у машину.

– О це був божевільний тип, ото! Як я його розумію! Я колись знав тисячі таких хлопців, вони всі однакові, їхній мозок працює, як стандартний годинник, о, безкінечні розгалуження, нема часу, нема часу… – Він завів машину, згорбився над кермом і погнав геть з Ель-Пасо. – Нам залишається підбирати автостоперів. Упевнений, що когось знайдемо. Гоп! Гоп! Поїхали. Обережно! – крикнув він мотоциклісту, обігнав його, прослизнув повз вантажівку, і вискочив за межі міста.

За річкою сяяли дорогоцінні вогники Хуареза, і сумна суха земля, і дорогоцінні зорі Чіхуахуа. Мерілу краєм ока дивилась на Діна, так само, як дивилась на нього через усю країну і назад, – похмуро й сумно, наче хотіла відрізати його голову і заховати її у своїй шафі, із заздрісним та болісним коханням до нього, настільки вражаюче самовідданого, цілковито несамовитого і нервового, і божевільного, усмішка її була сповнена лагідного безумства і темної заздрості, вона мене в ній лякала, кохання, яке ніколи не дасть плодів, і вона це знала, бо, коли дивилась на його кістляве обличчя шибеника, замкнуте й неуважне, вона знала, що він занадто шалений. Дін був упевнений, що Мерілу – шльондра; він якось мені сказав, що вона була па-талогічною брехухою. Проте, коли вона так на нього дивилась, це таки була любов; і коли Дін це помічав, він завжди звертав до неї свою штучну кокетливу посмішку, тремтів віями, оголював білосніжні зуби, хоча лише недавно дрімав у своїй вічності. Потім ми з Мерілу засміялись – і Дін не виглядав заклопотаним, лише дурнувато посміхнувся, наче сказав: «Чи нам усім так весело?» Ось і все.

На виїзді з Ель-Пасо, у темряві, ми побачили маленьку згорблену постать з витягнутою рукою. Це був наш обіцяний автостопер. Ми зупинились і здали назад до хлопця.

– Скільки в тебе грошей, малий? – Малий не мав грошей; йому було сімнадцять – блідий, дивний, з одною недорозвинутою покаліченою рукою і без валізки.

– Чи він не милий? – сказав Дін, серйозно на мене глянувши. – Давай, сідай, хлопче, ми тебе довезем. – Малий відчув свій шанс. Він сказав, що має тітку в Туларі, Каліфорнія, якій належав продуктовий магазин і, як тільки ми туди доберемось, дасть нам грошей. Дін качався по підлозі від сміху, все так нагадувало малого з Північної Кароліни. – Так! Так! – кричав Дін. – У нас у всіх є тітки; ну, давай, давай поїдемо і заглянемо по дорозі до всіх тіток і дядьків у продуктових магазинах! – Таким чином у нас з'явився новий пасажир, і, як виявилось, він був чудовим малим. Він ні слова не промовив і лише слухав нас. Після хвилини Дінових балачок він, напевно, думав, що сів у машину психів. Він розповів, що їхав автостопом з Алабами в Орегону, де був його дім. Ми запитали, що він робив у Алабамі.

– Я поїхав навідатись до свого дядька; він сказав, що має для мене роботу на лісопилці. З роботою нічого не вийшло, ось я й повертаюсь додому.

– Повертаєшся додому, – сказав Дін, – повертаєшся додому, так, я знаю, ми довезем тебе додому, як мінімум до Фріско.

Але в нас не було грошей. Тоді я згадав, що можу позичити п'ять доларів у мого давнього товариша Хела Хінгема в Туксоні, Арізона. Одразу Дін сказав, що все вирішено, і ми їдемо в Арізону. Так і сталось.

Вночі ми проїхали Лас-Кручес, Нью-Мексико і на світанку приїхали в Арізону. Я прокинувся з глибокого сну й побачив, що всі сплять, немов ягнята, а машина припаркована чорт-зна де, бо я не міг роздивитись через запітнілі вікна. Я вийшов з машини. Ми були в горах – світанок був, як у раю, прохолодне пурпурове повітря, червоні гори, смарагдові пасовища в долинах, роса і мінливі хмари золота; на землі – нори ховрашків, кактуси, мескітні дерева. Настав час мені сідати за кермо. Я посунув Діна та малого і спустився з гори на нейтралці, щоб заощадити бензин. Так я в'їхав у Бенсон, Арізона. Я згадав, що в мене є кишеньковий годинник, який Роко нещодавно мені подарував на день народження, він коштував чотири долари. На заправці я запитав, чи в Бенсоні є ломбард. Він був біля заправки. Я постукав, хтось устав із ліжка, і за хвилину я отримав долар. Гроші пішли в бак. Тепер ми мали досить бензину, щоб доїхати до Туксона. Але раптом, щойно я збирався поїхати, з'явився величезний патрульний з пістолетом і попросив мої документи.

– Права у цього хлопця позаду, – сказав я.

Дін та Мерілу спали під покривалом. Коп наказав Діну вийти. Раптом він вихопив пістолет і закричав:

– Руки вгору!

– Офіцере, – я чув, як говорив Дін сміховинним і нервовим тоном, – офіцере, я тільки застібав ширінку.

Навіть коп майже посміхнувся. Дін вийшов – брудний, обшарпаний, у майці, чухаючи живіт і лаючись, перебираючи всю машину в пошуках своїх прав. Коп порився в нашому багажнику. З документами був порядок.

– Я лише перевіряю, – сказав він, широко посміхаючись. – Можете їхати далі. Бенсон справді непогане містечко; вам, можливо, сподобається, якщо тут поснідаєте.

– Так, так, так, – сказав Дін, зовсім не звертаючи на нього увагу, і від'їхав.

Ми всі зітхнули з полегшенням. Поліція підозріло дивиться на молодь, яка приїжджає в нових машинах без копійки в кишені та здає годинники в ломбард.

– Вони завжди заважають, – сказав Дін. – Але цей значно кращий, ніж той щур у Вірджинії. Вони хочуть своїми арештами в новини потрапляти; думають, що кожна машина – якась велика банда з Чикаго. їм більше нічого робити.

Ми поїхали далі в Туксон.

Туксон знаходиться у мальовничій річковій долині, укритій мескітними заростями; над ним височіє засніжений хребет Каталіна. Місто було цілковито перерите будівництвом; люди – тимчасові, дикі, амбіційні, зайняті та щасливі; шнурки з білизною, трейлери; хаотичний центр, обвішаний плакатами; все було дуже каліфорнійське. By-лиця

Форт-Лоуелл-Роуд, де жив Хінгем, тяглася поміж чарівних річкових дерев посеред плоскої пустелі. Ми побачили Хінгема, він самотньо тинявся двором. Він був письменником; приїхав працювати в тиші над своєю книжкою – високий, мускулистий, сором'язливий сатирик, котрий зажди щось бубонить, відвернувши голову, і завжди каже смішні речі. Його дружина й дитина були з ним у глиняній хатинці – маленький будиночок, збудований його вітчимом-індіанцем. Його мати жила за два будинки у своєму власному домі. Це була енергійна американська жінка, яка любила кераміку, прикраси та книжки. Хінгем чув про Діна з листів із Нью-Йорка. Ми опустились на нього, немов хмара, кожен із нас був голодний, навіть Альфред, каліка-автостопер. Хінгем був у старому светрі та курив люльку на різкому пустельному повітрі. Вийшла його мама і запросила нас на кухню поїсти. Ми зварили локшину в величезному баняку, а потім поїхали на роздоріжжя в алкогольну лавку, де Хінгем поміняв чек на п'ять доларів і дав мені гроші. Прощання було коротким.

– Мені справді було приємно, – сказав Хінгем, дивлячись убік.

За деревами, через піски, червоним світлом горіла велика неонова вивіска придорожнього трактиру. Хінгем завжди ходив туди на пиво, коли втомлювався писати. Він був дуже самотній і хотів повернутися назад у Нью-Йорк. Було сумно бачити, як у темряві зникає його висока постать, поки ми від'їжджали, так само, як усі ті інші силуети у Нью-Йорку та Новому Орлеані, – вони невпевнено стоять під безкраїми небесами, в яких усе тоне. Куди їхати? Що робити? Навіщо? – Спати. Проте ця дурна шайка гнала далі.

Розділ дев'ятий

НА ТЕМНІЙ дорозі на околиці Туксона ми побачили ще одного автостопера. Це був сезонник із Бейкерс-філда, Каліфорнія, який розповів нам свою історію.

– Чорт, я залишив Бейкерсфілд на машині з бюро подорожей і забув свою гітару в багажнику іншої машини, і вони ніколи не з'явились – ні гітара, ні ковбої; бач, я -музикант, їхав у Арізону грати з Сейджбраш Бойз Джоні Макауа. Ось, хай йому чорт, я в Арізоні, без гроша, і гітару мою вкрали. Ви, хлопці, підкиньте мене назад до Бейкерс-філда, і я візьму грошей у брата. Скільки треба? – Нам потрібно було три долари, щоб заправитись і доїхати у Фріско з Бейкерсфілда. Тепер у машині було п'ятеро.

– Доброго вечора, мем, – сказав він, піднявши капелюха перед Мерілу, і ми поїхали.

Посеред ночі ми проїхали гірською дорогою над вогнями Палм-Спрінгс. На світанку засніженими перевалами, ми просувались у бік містечка Мохейва, яке було дверима до великого перевалу Техачапі. Сезонник прокинувся і розповідав смішні історії; милий маленький Альфред сидів, усміхаючись. Сезонник розказав нам про чоловіка, який пробачив своїй дружині те, що вона в нього стріляла, та витяг її з в'язниці лише заради того, щоб вона стріляла в нього вдруге. Ми проїжджали жіночу в'язницю, коли він це розповідав. Перед нами виднівся перевал Техачапі. Дін сів за кермо і вивіз нас просто на вершину світу. Ми проїхали величезний прихований цементний завод у каньйоні, потім почали з'їжджати. Дін заглушив двигун, витиснув зчеплення, і робив усе можливе, обганяючи та повертаючи, без допомоги акселератора. Я міцно тримався. Інколи дорога трішки піднімалась угору; Дін обганяв усі машини без жодного звуку, на самій інерції. Він знав кожен ритм і кожен удар першокласного об'їзду. Коли настав час повернути ліворуч, навколо низької кам'яної стіни, яка здіймалася над землею, він нахилився вліво, напружено тримаючи кермо; а коли настав час знову повернути праворуч, за скелею ліворуч від нас, він нахилився праворуч, примусивши мене та Мерілу нахилитися разом із ним. Таким чином ми пливли вниз, у долину Сан-Хуакін. Вона розляглася за милю від нас – буквально підлога Каліфорнії – з наших висот вона виглядала зелено і прекрасно. Ми проїхали тридцять миль без бензину.

Раптом ми всі пожвавішали. На в'їзді в місто Дін вирішив розповісти мені все, що знав про Бейкерсфілд. Він показував будинки, де він жив, залізничні готелі, більярдні, їдальні, місцини, де він зістрибував з поїзда, щоб нарвати винограду, китайські забігайлівки, лавочки в парку, де він зустрічався з дівчатами, і місця, де він просто сидів і чогось чекав. Каліфорнія Діна – дика, спітніла, важлива, земля самотніх та ексцентричних вигнаних коханців, які злітаються, немов птахи; це край, де всі були схожі на розбитих, красивих і декадентних кінозірок.

– Чувак, я годинами сидів на тому самому стільці перед аптекою.

Він пам'ятав геть усе – кожну гру в пінокль, кожну жінку, кожну сумну ніч. І раптом ми проїжджали те місце в депо, де ми з Тері сиділи під місячним сяйвом і в жовтні 1947-го пили вино на коробках; я намагався йому про це розповісти. Але він був занадто збуджений:

– Ось де ми з Данкелем увесь ранок пили пиво, намагаючись підчипити гарненьку офіціанточку з Ватсонвіля -ні, Трейсі, так, Трейсі – і звали її Есмеральда – ой, чувак, щось подібне до цього.

Мерілу планувала, що робитиме, коли тільки приїде у Фріско. Альфред сказав, що його тітка дасть йому купу грошей у Туларі. Сезонник спрямував нас до свого брата в будинок на околиці міста.

Опівдні ми під'їхали до маленької халабуди, увінчаної трояндами, сезонник зайшов у будинок і говорив із якимись жінками. Ми чекали п'ятнадцять хвилин.

– Я вже починаю думати, що в цього хлопця не більше грошей ніж у мене, – сказав Дін. – Ми все більше застрягаємо тут! У родині ніхто йому не дасть ані цента після такої дурості. – Сезонник похмуро вийшов і спрямував нас у місто.

– Чорт, як я хочу знайти свого брата. – Він усіх почав розпитувати, де його брат. Мабуть він почувався нашим в'язнем. Нарешті ми приїхали у величезну пекарню, і сезонник вийшов зі своїм братом, який був одягнений у комбінезон і, як виявилось, працював механіком десь усередині. Вони розмовляли зо дві хвилини. Ми чекали в машині. Окі розповідав усім своїм родичам про свої пригоди і втрату гітари. Але він дістав гроші і віддав їх нам, і ми були готові відчалити у Фріско. Ми подякували і поїхали.

Наступною зупинкою було Туларе. Ми мчали долиною вгору. Я лежав на задньому сидінні, безсилий, я здався; десь після обіду, поки я дрімав, брудний «Гадсон» пролітав повз намети біля Сабіналу, де я жив, кохав і працював у спектральному минулому. Дін міцно зігнувся над кермом, женучи наше авто. Я спав, коли ми нарешті приїхали в Туларе; я прокинувся і почув усі божевільні деталі:

– Селе, вставай! Альфред знайшов магазин своєї тітки, але знаєш, що сталось? Його тітка застрелила свого чоловіка і сіла у в'язницю. Магазин зачинено. Він ні цента не дістав. Ти тільки подумай! Чого тільки не сталося; той сезонник розповів нам таку ж історію, біда з усіх боків, усе ускладнюється – ого, чорт!

Альфред кусав нігті. Ми звернули з Орегонської траси в Мадері і там попрощалися з маленьким Альфредом, ми побажали йому успіхів та одним ривком добратися в Орегон. Він сказав, що то була найкраща подорож у його житті.

Здавалося, не минуло й кількох хвилин, як ми вже їхали біля підніжжя Окленду, аж раптом побачили перед собою розпростерте чудесне біле місто Сан-Франциско, на одинадцяти містичних пагорбах, із синім Тихим океаном, стіною туману в далечі, та димом і позолотою пообідньої пори.

– Ось вона дає! – кричав Дій. – Ого! Доїхали! Ледве вистачило бензину! Дай мені води! Більше ніякої суші! Ми не можемо далі їхати, бо більше нема землі! Тепер, Мерілу, люба, ви з Селом одразу ідіть у готель і чекайте, поки я зв'яжуся з вами вранці, щойно матиму чітку домовленість із Каміл і подзвоню Французу щодо мого залізничного годинника, а ви з Селом купіть газету, щоб глянути об'яви про роботу.

Він поїхав через міст Окленд-Бей та ввіз нас у місто. Офісні будівлі в центрі тільки починали вмикати світло; я думав про Сема Спейда. Потім ми вийшли з машини на О'Фаррелл-стріт, шморгаючи носом і потягуючись, наче вийшли на сушу після довгої подорожі морем; крива вулиця гойдалась у нас під ногами; пахощі чоп-суї з китайського кварталу витали в повітрі. Ми забрали всі свої речі з машини й виставили їх на тротуар.

Раптом Дін з нами попрощався. Він не міг дочекатись, щоб побачити Каміл і дізнатися, що сталось. Ми з Мерілу тупо стояли на вулиці й дивились, як він від'їжджає.

– Ти бачиш, яка він насправді наволоч? – сказала Мерілу. – Дін залишить тебе на вулиці, як тільки це буде йому вигідно.

– Знаю, – відповів я й подивився назад на схід.

Ми не мали більше грошей. Дін нічого не сказав про гроші. Де нам зупинитись? Ми блукали містом, тягаючи за собою клунки нашого лахміття романтичними вулицями. Усі виглядали, як печальні кінозірки, постарілі старлетки; розчаровані каскадери, гонщики-карлики,

каліфорнійські типи з якимось дивним сумом від життя на краю світу, красиві, декадентні казанови, запухлі мотельні блондинки, хастлери, сутенери, шльондри, масажисти, шестірки – така печальна зграя, і як чоловіку жити з такою бандою?

Розділ десятий

ТАК ЧИ інакше, Мерілу вже знала, що це за люди -недалеко від Тендерлойна – і сіролиций готельний клерк здав нам кімнату в кредит. Це був перший крок. Потім нам треба було поїсти, чого ми не могли зробити до півночі, поки не знайшли співачку з нічного клубу, яка на перевернутій прасці, покладеній на вішалку в відрі на сміття, підігріла консерву зі свинини та квасолі. Я подивився у вікно на блимаючі неонові вивіски й запитав себе, де Дін і чому його не хвилює наш добробут? Того року я втратив у нього віру. Я був у Сан-Франциско тиждень, і це був найбітовіший час у моєму житті. Ми з Мерілу блукали милями, шукаючи грошей на їжу. Ми навіть пішли до якихось п'яних моряків на Мішн-стріт, котрих вона знала; вони пригостили нас віскі.

Ми жили разом у готелі два дні. Я зрозумів, що коли Дін вийшов з кадру, Мерілу насправді не цікавилася мною; вона намагалась добратися до нього через мене, його друга. Ми сварились у кімнаті. Ми також проводили цілі ночі в ліжку, і я розповідав їй свої сни. Я розповів їй про величезну змію світу, яка обмоталась навколо землі, немов черв'як у яблуці, і колись він вириє гору, і назвуть її Зміїний Пагорб, а змія поповзе далі прориваючи під собою сотні миль. Я сказав їй, що ця змія – Диявол.

– Що станеться далі? – запищала вона; вона міцно мене тримала.

Святий, на ім'я Доктор Сакс, знищить її таємними травами, які в цю хвилину виварює у якомусь підземному сховищі десь у Америці Можна також сказати, що змія -лише відголосок голубок; коли змія помре – величезні хмари сірих голубок зависатимуть у небесах і принесуть мир усьому світу. Я божеволів від голоду й гіркоти.

Якось уночі Мерілу зникла з власником нічного клубу. Я чекав на неї, як ми домовлялись, біля дверей через дорогу, на перехресті Ларкін та Гірі, голодний, коли раптом вона вийшла з фойє шикарного будинку зі своєю подругою, власником клубу і засмальцьованим стариганом, вочевидь при грошах. Із самого початку вона йшла зустрітися з подругою.

Я побачив, якою вона насправді була шльондрою. Вона побоялась дати мені сигнал, хоча бачила мене біля дверей, пробігла на своїх маленьких ніжках, сіла в «Кадилак», і вони поїхали геть. Тепер у мене нікого й нічого не було.

Я шлявся містом, підбираючи бички, пройшов повз забігайлівку на Маркет-стріт, яка торгувала смаженою рибою та картоплею фрі, та раптом побачив жінку, яка глянула на мене із жахом; вона була хазяйкою, і, як виявилось, думала, що я зайду з пістолетом її грабувати. Я пройшов ще декілька футів. Раптом я зрозумів, що це була моя мама двісті років тому, в Англії, а я був її син-розбій-ник, котрий повернувся з каторги, щоб нашкодити її чесній праці у трактирі. Я зупинився на тротуарі й застиг від екстазу. Я подивився на Маркет-стріт і не зрозумів, чи це була вона, чи Канал-стріт у Новому Орлеані, – вулиця вела до води, невизначеної, універсальної води, так само, як 42-га вулиця у Нью-Йорку веде до води, і ти ніколи не знаєш, де ти. Я думав про привида Еда Данкела на Таймс-Сквер. Я був безумний. Я хотів повернутися і витріщатися на свою дивну дікенсівську матір у забігайлівці. Мене пересмикнуло з голови до п'ят. Здавалось, що у мене була ціла купа згадок, які тяглися аж до 1750 року в Англії, і що тепер я був у Сан-Франциско в іншому житті та в іншому тілі. «Ні, – начебто казала та жінка переляканим поглядом, – не вертайся і не діставай свою чесну працьовиту матір. Ти більше мені не син – як і твій батько, мій перший чоловік. Тепер цей добрий грек змилостивився наді мною». (Господарем був грек із волохатими руками.) «З тебе нічого доброго не вийде, любиш пити, дуріти й паскудити плоди моєї простої та чесної праці у трактирі. О сину мій! Чи ти ніколи не ставав на коліна та не просив прощення за скоєні гріхи? Загублена душа! Іди! Не муч душі моєї; тебе забуто. Не роздирай старі рани, хай буде так, немов ти ніколи не приходив і не дивився на мене – не бачив мою стражденну працю, мої нещасні зароблені копійки – голодний, з бажанням обікрасти та відібрати, суворий, нелюбий, злий син моєї плоті. Сину! Сину!» Я згадав видіння Великого Тата у Гретні зі Старим Биком. І лише на хвилину я відчув той рівень екстазу, якого хотів досягти – це був повноцінний крок через хронологію часу в безчасові тумани, подив у невиразному царстві мертвих та відчуття, немов смерть наступає мені на п'яти, щоб я рухався далі; фантом біг за мною, а я тікав туди, де янголи літали й пірнали у прірву нествореної порожнечі, насичене та неосяжне світло горіло у яскравій Квінтесенції Розуму, незлічленні лотоси падали й розкривались у чарівному роїнні небес. Лунало несказанне кипляче ревіння, яке було не лише у мене у вухах, а й повсюди і не мало нічого спільного зі світом звуків. Я зрозумів, що я помер і народився заново, безліч разів, але я просто цього не усвідомлював, бо перехід від життя до смерті та назад настільки примарно легкий, це чарівне дійство без причин, наче засинати і прокидатись мільйон разів, і все це таке просте та глибоко дурне. Я зрозумів, що це відбувається лише завдяки стабільності справжнього Розуму – складки народження та смерті, наче вітер на листку чистої, спокійної, дзеркальної води. Я відчув солодке, засніжене блаженство, немов величезна доза героїну просто в центральну вену; немов ковток вина після обіду, від якого аж пересмикує; мої ноги тремтіли. Я думав, що помру. Проте я не помер, і пройшов чотири милі, підняв десять довгих бичків і забрав їх до готельного номера Мерілу, засипав їхній тютюн у люльку й покурив. Я був занадто молодий, аби знати, що відбулося. Крізь вікно я чув пахощі їжі Сан-Франциско. Там були рибні ресторани з гарячими булочками в таких ласих кошичках, щоб їх також із'їсти; там навіть меню були м'які від їстівності, немов їх вимочили в гарячому бульйоні, висушили на грилі й подали до столу. Ви тільки покажіть мені шкірку пеламіди в меню морепродуктів, і я її з'їм; дайте мені понюхати топленого масла і клешні лобс-тера. Там були місця, знані через товсті червоні ростбіфи аи jus або печене курча у винному соусі. Там були місця, де на грилі шкварчали гамбургери, і кава коштувала копійки. І те насичене смаженим чоу-мейном повітря, яке завівало в мою кімнату з китайського кварталу, перемішуючись із соусами спагеті з Норт-біча, з м'якопанцерним крабом Рибальської затоки, ні, ще краще, з реберцями Філмора, які крутяться на рожні! Докиньте ще квасолю чилі з Маркет-стріт, гостру смажену картоплю з запійної ночі Ембарка-деро, і парових гребінців із Сосаліто через затоку – і все це мій сон про Сан-Франциско. Докиньте ще туман, сирий туман, від якого вмираєш із голоду, подихи неонового світла посеред м'якої ночі, цокання підборів красунь і білосніжні голубки у вітрині китайського магазину.