На дорозі

Розділ одинадцятий

САМЕ в такому стані мене знайшов Дін, коли нарешті вирішив, що я вартий спасіння. Він забрав мене в дім Каміл:

– Чувак, де Мерілу?

– Шльондра втекла. – Каміл була полегшенням після Мерілу; вихована, приємна молода дівчина, і вона знала, що вісімнадцять доларів, які їй вислав Дін, були моїми. Але, о, куди ж ти пішла, солодка Мерілу? Я відпочив пару днів удома в Каміл. З вікна вітальні її дерев'яного будинку було видно все Сан-Франциско, воно палало зеленим та червоним світлом посеред дощової ночі. За ті дні, що я там був, Дін займався найбезглуздішими речами своєї кар'єри. Він влаштувався демострувати нові чудо-пічки. Продавець дав йому купу екземплярів та брошур. У перший день Дін був ураганом енергії. Я їздив з ним містом, поки він проводив зутрічі. Суть була в тому, щоб бути запрошеним на обід чи вечерю, а потім вискочити і почати показувати чудо-пічку.

– Чувак, – збуджено кричав Дін, – це ще божевільніше ніж тоді, коли я працював на Сайну. Сайна торгував енциклопедіями в Окленді. Ніхто не міг йому відмовти. Він виголошував довгі промови, стрибав вгору-вниз, сміявся і плакав. Якось ми увірвалися в дім Оуків, де всі збирались на похорон. Сайна впав на коліна й молився за упокій душі померлого. Оуки почали плакати. Він продав увесь комлект енциклопедій. Він був найбезумнішим типом на світі. Цікаво, де він зараз? Ми любили бути поближче до гарненьких молодих дочок і обмацувати їх на кухні – руку через плече, демонструю. Ах! Гммм! Ого!

– Так тримати, Діне, – сказав я. – Може, колись ти станеш мером Сан-Франциско.

Він готував усі свої теревені про пічку і вечорами тренувався на мені та Каміл.

Одного ранку він стояв голий, роздивляючись Сан-Франциско у вікно, поки сходило сонце. Він був, немов майбутній язичницький мер Сан-Франциско. Але енергія його вичерпалась. Якось продавець прийшов дізнатися, як у Діна справи. Дін розлігся на дивані.

– Ти пробуєш це продати?

– Ні, – сказав Дін, – у мене на підході нова робота.

– Ну, тоді що ти плануєш робити з усіма цими екземплярами?

– Я не знаю.

У мертвій тиші продавець зібрав усі свої сумні каструлі й пішов геть. Мені все остогидло. Діну теж.

Якось уночі в нас обох знову зірвало дах; ми дивилися Сліма Гаярда в маленькому нічному клубі Фріско. Слім Гаярд – високий худий негр з великими сумними очима, який завжди каже «Чудово-оуруні» і «Бурбон-оуруні». У Фріско великі щасливі натовпи молодих напівінтелектуа-лів сиділи у нього в ногах і слухали його гру на піаніно, гітарі та бонгах. Коли він розігрівається, то знімає сорочку й майку та справді дає жару. Він робить і говорить усе, що може стукнути йому в голову. Він може співати «Бетонозмішувач, Пу-ті Пу-ті» і раптово сповільнити темп та замислено торкатися барабанів, кінчиками пальців ледве дотикаючись шкіри, поки всі, завмерши, нахиляються вперед, щоб почути; здається, що він так продовжуватиме хвилину, але він не зупиняється цілу годину, створюючи кінчиками своїх нігтів майже неіснуючий звук, все тихі-ший і тихіший, доки він цілком зникає, і звуки машин вкрадаються через відкриті двері. Потім він повільно встає, бере мікрофон і дуже повільно каже:

– Чудово-оуруні… гарно-оуруні… привіт-оуруні… бурбон-оуруні…, як там хлопці в першому ряду цілуються з дівчату-унями… оуруні… оуруніруні… – Він так продовжує п'ятнадцять хвилин, його голос м'якшає і м'якшає, і згодом цілком зникає. Його великі сумні очі сканують глядачів.

Дін встав з криками:

– Боже! Так!

Він зводить руки, ніби для молитви, увесь укритий потом:

– Селе, Слім знає час, він знає час.

Слім сідає за піаніно й бере дві ноти, дві до, потім ще дві, потім одну, і раптом великий кремезний басист прокидається і усвідомлює, що Слім грає «До-Джем блюз», і він закидає свій великий вказівний палець на струни й починається біт, і всі розкачуються, а Слім виглядає таким же сумним; вони півгодини видають джаз, а потім Слім божеволіє, хапає бонги і грає надзвичайно швидкий кубинський біт і кричить божевільні речі іспанськими, арабськими, перувіанськими діалектами, потім єгипетською, далі кожною відомою йому мовою, а знає він безліч. Нарешті сет закінчився; кожен сет триває дві години. Слім Гаярд оперся на стовп і сумно дивиться на голови людей, які підходять із ним поговорити. Бурбон прослизнув йому в руку:

– Бурбо-оруні – вам дяко-оруні…

Ніхто не знає, де Слім Гаярд. Діну якось приснився сон, у якому він був вагітний і його живіт розпух та посинів, поки він лежав на газоні біля каліфорнійської лікарні. Під деревом, у компанії кольорових чоловіків сидів Слім Гаярд. Він подивився на нього відчайдушними очима матері. Слім сказав:

– Ось так тако-оуруні. – Дін підійшов до нього, до свого Бога; він думав, що Слім – Бог; він метушився і кланявся йому та запропонував приєднатися до нас.

– Чудово-оуруні, – сказав Слім; він приєднається до будь-кого, проте не обіцяє бути присутнім духом. Дін знайшов стіл, купив випивку і напружено сидів напроти Сліма. Слім мріяв над його головою. Щоразу, коли Слім казав: «Оуруні», Дін казав: «Так!» Я сидів із цими двома божевільними. Нічого не відбувалось. Для Сліма Гаярда весь світ був одним великим оуруні.

Тієї ночі я зацінив Абажура на перехресті Філмора та Гірі. Абажур – великий кольоровий чувак, який приходить у музичне Фріско в пальто, капелюсі та шарфі, вистрибує на сцену й починає співати; на його чолі вібрують вени; він вигинається назад та кожним м'язом своєї душі видуває могутній блюз сирен; співаючи, він кричить на людей:

– Не вмирайте, щоб потрапити в рай, починайте з «Доктором Пепером» і закінчуйте віскі! – Його голос перекрикує все. Він корчить міни, вигинається, він робить геть усе. Він підійшов до нашого столу, нахилився і сказав:

– Так!

Потім він вивалився на вулицю й пішов до іншого кабаку. Ще є Коні Джордан – божевільний, який співає і розмахує руками, забризкує всіх потом, перекидає мікрофон і верещить, як жінка; його можна побачити пізно вночі, втомленого, слухаючи безумні джазові сети у «Схові Джеймсона», з великими круглими очима і обвислими плечима: його погляд націлений на порожнечу і випивку. Я ніколи не бачив настільки божевільних музикантів. У Фріско всі видавали шалений джаз. Так ми з Діном вештались по Сан-Франциско, поки я не дістав свій наступний солдатський чек та не зібрався їхати додому.

Чого я досяг, приїхавши у Фріско, сам не знаю. Каміл хотіла, щоб я поїхав геть; Діну було начхати. Я купив буханець хліба та м'ясо і зробив собі десять бутербродів, щоб знову переїхати країну; вони всі згниють, поки я доберусь до Дакоти. Минулої ночі Дін збожеволів і знайшов Мерілу в центрі міста, ми сіли в машину й поїхали в Річмонд через затоку навідатись у негритянські джазові забігайлівки на нафтових полях. Мерілу сіла, а якийсь кольоровий тип висмикнув з-під неї стілець. Чорні дівчата причепились до неї зі всілякими непристояними пропозиціями. До мене також чіплялись. Дін невгамовно бігав навкруги. Це був кінець; я хотів забратися звідти геть.

На світанку я спіймав свій нью-йоркський автобус і попрощався з Діном та Мерілу. Вони просили пару моїх бутербродів. Я відповів – ні. Це була похмура хвилина. Ми всі думали, що більше один одного не побачимо і нам було начхати.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ перший

НАВЕСНІ 1949 р. я мав декілька доларів, заощаджених із моїх солдатських освітніх чеків, і я поїхав у Денвер, плануючи там оселитися. Я уявляв себе в Середній Америці, патріархом. Я був самотнім. Там не було нікого – ні Бейба Раулінса, ні Рея Раулінса, ні Тіма Грея, ні Беті Грей, ні Роланда Мейджора, ні Діна Моріарті, ні Карло Маркса, ні Еда Данкела, ні Роя Джонсона, ні Томі Снарка, нікого. Я блукав по Кьортіс-стріт і Ларімер-стріт, деякий час працював у оптовому фруктовому магазині, де мене майже взяли на роботу в 1947-му – найтяжча робота в моєму житті; якось я та малі японці мали вручну перемістити вантажний вагон вагою сто футів, використовуючи допотопний домкрат, який рухав вагон лише на четверть дюйма з кожним ривком. Я тягав ящики з гарбузами з льодяної підлоги морозильних камер на пекуче сонце. В ім'я Господа і всього святого, навіщо?

Я блукав у сутінках і відчував себе пилинкою на поверхні сумної червоної землі. Я пройшов повз готель Вінд-зор, де Дін Моріарті жив зі своїм батьком у часи депресії в 30-х, і так само, як у минулому, я всюди шукав сумного казкового бляхаря з моєї уяви. Ти або знаходиш когось, хто нагадує тобі твого батька в таких місцях, як Монтана, або шукаєш батька свого товариша там, де його вже нема.

Бузковим вечором я йшов посеред ліхтарів 27-ї вулиці та Велтона, кожен мій м'яз болів; я бажав бути негром, думаючи, що для екстазу мені не вистачало всього найкращого, що пропонував білий, – не вистачало життя, щастя, розваг, темноти, музики, не вистачало ночі. Я зупинився біля невеличкого сарайчика, де чоловік продавав гострий червоний чилі в паперових коробочках; я його купив і їв, прогулю-чись темними таємничими вуличками. Я хотів бути денверським мексиканцем або навіть бідним запрацьованим япон-чиком, усім, крім того, ким я так безпросвітно був; я – білий розчарований чоловік. Усе моє життя я мав білі амбіції; саме тому я покинув таку чудову жінку, як Тері в долині Сан-Хоакін. Я проминав темні веранди мексиканських і негритянських будинків; там були м'які голоси, час від часу з'являлося сутінкове коліно таємничої привабливої дівчини і темні обличчя чоловіків за плотами, вкритими кущами троянд. Маленькі діти сиділи, немов мудреці, у древніх кріслах-качалках. Група кольорових жінок пройшла повз мене, і одна з молоденьких, відірвавшись від материнського вигляду старших, швидко підбігла до мене: – Привіт, Джо!

Раптом вона побачила, що я не Джо, і червоніючи, побігла назад. Я так хотів бути Джо. Я був лише самим собою, Селом Парадайзом, сумним чоловіком, прогулювався бузковою пітьмою, нестерпно солодкого вечора, сподіваючись перекинутись словом із щасливими, правдивими й захопленими неграми Америки. Занедбані райони нагадали мені Діна та Мерілу, які з дитинства добре знали ці вулиці. Я так хотів їх знайти.

На перехресті 23-ї вулиці та Уелтона грали у софтбол під світлом прожекторів, які освітлювали й газові балони. Велика захоплена публіка викрикувала під час кожного пасу. Дивні молоді герої всіх різновидів, білі, кольорові, мексиканці, чисті індіанці, усі були на полі, граючи з болісною серйозністю. Дітвора з пісочниці, от і все. Ніколи у своєму житті спортсмена я не дозволяв собі так грати перед сім'ями, дівчатами, місцевими дітьми, вночі, під ліхтарями; це був коледж, серйозний, тверезий; без усякого дитячого й людського щастя. Зараз було запізно. Біля мене сидів старий негр, який, як виявилось, кожного вечора дивився матчі. Біля нього сидів старий білий волоцюга; потім мексиканська сім'я, потім якісь дівчата, якісь хлопці – все людство, вся братія. Ох, сум світла уночі! Молодий пітчер був схожий на Діна. Гарненька білявка серед натовпу нагадувала Мерілу. Це була Денверська Ніч; усе, що я робив, – це лише помирав.

Там у Денвері, там у Денвері Я лише помирав

Через дорогу на своїх ґанках сиділи негритянські сім'ї, розмовляючи й дивлячись на зорі крізь дерева, відпочиваючи у спокої та інколи звертаючи увагу на гру. Тим часом багато машин проїхало повз і зупинилось на червоне світло світлофора. Все було збудженим, і повітря сповнилось вібраціями щасливого життя, яке ще нічого не знає про розчарування, «біле горе» і таке інше. Старий негр тримав банку пива в кишені свого пальто; він її згодом відкрив; старий білий чоловік заздрісно косився на банку та рився в кишені, щоб побачити, чи він теж може купити собі банку пива. Як я помирав! Я пішов далі.

Я пішов відвідати багату дівчину, мою знайому. Вранці вона витягла стодоларову купюру зі своїх шовкових колготок і сказала:

– Ти весь час говориш про подорож у Фріско; раз так, бери це і їдь веселитись.

Так усі мої проблеми вирішились, і я спіймав машину в бюро подорожей за одинадцять доларів на бензин до Фріско і погнав через увесь край.

Машину вели двоє хлопців; вони сказали, що працюють сутенерами. Ще двоє хлопців були пасажирами, як і я. Сидіти було тісно, тож кожен думав про своє. Ми переїхали перевал Берто, виїхали на велике плато, потім Табер-наш, Трабелсома, Кремліига; перевал Заячі Вуха до Стрім-боут-Спрінгс, і вирвались на простір; п'ятдесят миль об'їзду в куряві; потім Крейг і Велика Американська Пустеля. Переїжджаючи кордон між Колорадо та Ютою, я побачив у небі Господа у формі велетенських золотих пекучих хмар, які неначе показували на мене пальцем і казали:

– Проїжджай і їдь далі, ти на дорозі в рай.

Ох, ну що ж, мене більше цікавили старі прогнилі вагончики та більярдні столи біля лотка з кока-колою, де були хатки та пошарпані негодою вивіски, які тремтіли на примарному, таємничому пустельному вітрі, промовляючи: «Тут жив Біл Гримуча Змія» або «Тут роками жила Беззуба Енні». Так, погнали! У Солт-Лейк-Сіті сутенери перевірили своїх дівчат і ми поїхали далі. Я не встиг отямитись, як посеред ночі знову побачив казкове місто Сан-Франциско, розпростерте над затокою. Я одразу побіг до Діна. Тепер він мав маленький будиночок. Я вмирав від цікавості дізнатися, що у нього в голові та що зараз станеться, бо за мною вже нічого не стояло, усі мої мости згоріли і мені на все було начхати. Я постукав у його двері о другій ранку.

Розділ другий

ВІН підійшов до дверей зовсім голий, йому було начхати, навіть, якщо б там стояв сам президент. Він приймав світ сирим.

– Сел! – сказав він з непідробним здивуванням. – Я не думав, що ти це все ж таки зробиш. Ти нарешті приїхав до мене.

– Ага, – сказав я. – Все в мені розвалилось. А як твої справи?

– Не дуже, не дуже. Але нам треба обговорити мільйон речей. Селе, нарешті настав час нам з тобою поговорити і з усім розібратись.

Ми погодилися, що час настав, і зайшли всередину. Моя поява була, немов прихід дивного злого янгола в дім білосніжних ягнят, і щойно ми з Діном почали збуджено розмовляти на кухні, як це викликало плач нагорі. Все, що я казав Діну, відгукувалось диким тремтінням та шепотом: «Так!» Каміл знала, що станеться. Як виявилось, Дін затих на декілька місяців; тепер з'явився янгол, і Дін знову божеволів.

– Що з нею таке? – прошепотів я. Він сказав:

– Вона стає все гіршою й гіршою, чувак, вона плаче і вчиняє скандали, не дає мені побачити Сліма Гаярда, злиться щоразу, як я запізнююсь, а коли я залишаюся вдома, то не розмовляє зі мною і каже, що я справжнє чудовисько. – Він побіг нагору заспокоїти її. Я чув, як Каміл кричала:

–

Ти брехун, ти брехун, ти брехун!

Я використав можливість подивитися на їхній чудовий дім. Це був двоповерховий, кривий, розвалений котедж посеред висоток на верхівці Російської гори з видом на затоку; він мав чотири кімнати, три нагорі і одну велетенську підвальну кухню внизу. Кухонні двері відкривались на зелений двір з натягнутими шнурками білизни. На кухні була комора, де стояли Дійові черевики, досі з ночі вкриті закам'янілим техаським болотом, коли «Гадсон» застряг у річці Бразос. Звичайно «Гадсона» вже не було; Дін далі не зміг його виплачувати. Він узагалі не мав машини. На підході була їхня друга випадкова дитина. Страшно було чути, як ридає Каміл. Ми не могли цього витримати і пішли купити пива та принесли його на кухню. Каміл нарешті заснула або всю ніч тупо дивилась у темряву. Я не уявляв, що наспраді було не так; можливо, Дін довів її до божевілля.

Після мого останнього від'їзду із Сан-Франциско Дін знову божеволів за Мерілу і місяцями стежив за її квартирою на Дівісадеро, куди кожної ночі вона приводила іншого моряка; він заглядав у щілину поштової скриньки та бачив її ліжко. Там він бачив Мерілу, розпростерту біля хлопця. Він, як тінь, ходив за нею містом, бо хотів зібрати незаперечні докази того, що вона справді шльондра. Він любив її, він божеволів від неї. Нарешті зовсім випадково йому до рук потрапила «погана зеленка», як кажуть у цій справі – зелена, необроблена марихуана – і він забагато її викурив.

– У перший день, – розповів він, – я, немов дошка, лежав у ліжку й не міг ні рухатись, ні говорити; я просто дивився, широко розплющивши очі. Я чув у голові якесь гудіння, бачив чудові різнокольорові видіння і відчував себе чудово. На другий день усе до мене прийшло, УСЕ, що я коли-небудь робив, або знав, або читав, або чув, або тільки пропонував, прийшло до мене і реорганізувало себе в моїй голові у новій логічній структурі, але тому, що я не міг нічого думати про внутрішні проблеми, утримати й задовольнити здивування та вдячність, яку я відчував, я весь час казав: «Так, так, так, так». Не голосно. Просто «Так», дуже тихо, і ці видіння на зеленому чаї тривали три дні. За той час я все зрозумів, усе моє життя було вирішене, я знав, що люблю Мерілу, я знав, що повинен знайти свого батька, хоч би де б він був, і врятувати його, я знав, що ти – мій товариш, і таке інше, я знав, наскільки крутий Карло Маркс. Я знав тисячі речей про тисячі людей повсюди. На третій день у мене почались страшні кошмари наяву, і вони були настільки страшні та бридкі, що я просто лежав, тримаючись руками за коліна, я стогнав: «О, о, о, о…» Мене почули сусіди та викликали лікаря. Каміл з дитиною поїхала до своїх батьків. Увесь район був схвильований. Вони зайшли і знайшли мене у ліжку з розкинутими руками. Селе, я побіг до Мерілу із залишками цього чаю. І знаєш, що все те саме сталось з цією дурепою? – Ті самі видіння, та сама логіка, те саме остаточне рішення про все, погляд на правду як один болісний шматок, який приводить до кошмарів і болю, – брр! Тоді я знав, що люблю її так сильно, що хочу її вбити. Я побіг додому і бився головою об стіну. І побіг до Еда Данкела; він повернувся у Фріско з Галатеєю; я запитав у нього про знайомого нам хлопця, в якого є пістолет, я пішов до нього, купив пістолет, побіг назад до Мерілу, заглядав у щілину для листів, вона спала з якимось типом, я мусив відступити й подумати, і вернувся за годину. Я туди увірвався, вона була одна – я дав їй пістолет і наказав мене застрелити. Я попросив її укласти солодкий пакт смерті. Вона не хотіла. Я сказав, що один із нас має померти. Вона сказала – ні. Я бився головою об стіну. Чувак, я був божевільний. Вона тобі розкаже, вона мене відговорила.

– А потім що сталося?

– Це було багато місяців тому – після того, як ти поїхав. Вона врешті вийшла заміж за продавця старих машин, цей козел обіцяв мене вбити, якщо знайде, і, якщо треба, я себе захищатиму, я його вб'ю і сяду в Сан-Квентін, бо, Селе, ще якась біда, яка б вона не була, – мене садять у Сан-Квентін на довічне – і це мій кінець. З поганою рукою і все таке. – Він показав мені свою руку. У всій цій збудженій атмосфері я не помітив, що він мав страшну травму руки. – Я вдарив Мерілу в лоб двадцять шостого лютого о шостій вечора – якщо точніше, о шостій десять, бо я пам'ятаю, що мені треба було на поїзд через годину і двадцять хвилин, – це був останній раз, коли ми бачились і останній раз, коли ми все вирішили, і тепер слухай ось що – мій великий палець відскочив від її лоба і вона навіть синяка не мала, і навіть посміялась, але мій великий палець зламався біля зап'ястя, і якийсь жахливий лікар вправив кості на місце і тричі накладав гіпс; у цілому я провів двадцять три години на твердих лавках, чекаючи, і так далі, і в останньому гіпсі у мій палець був вставлений штифт для витяжки, тому коли в квітні вони зняли гіпс, штифт вніс у кістку інфекцію, і в мене розвинувся остеомієліт, який з часом став хронічним, і після операції, яка була невдалою, та місяця у гіпсі довелося ампутувати маленький шматочок кінчика пальця.

Він розмотав пов'язку й показав мені. Під нігтем не було півдюйма плоті.

– Все ставало гірше й гірше. Мені треба було утримувати Каміл і Емі, тому я працював, якомога швидше – я був формовником на «Фаєрстоуні», я опрацьовував відновлені шини, а потім вантажив велетенські стон'ятдеся-тикілограмові шини – я міг працювати лише здоровою рукою і весь час травмував хвору – знову її зламав, знову її вправляв, і знову вона пухне і запалюється. Тому тепер я доглядаю дитину, а Каміл працює. Бачиш? Яка ж це біда така сталась, мене класифікували три-А; помішаний на джазі Моріарті має хворий зад, його дружина коле йому тричі на день пеніцилін для великого пальця, від чого з'являється кропивниця, бо в нього алергія. Він має за місяць прийняти шістдесят доз соку Флемінга. Він мусить пити таблетки кожні чотири години, щоб боротися з алергією від соку. Він п'є кодеїновий аспірин від болю в пальці. Йому потрібна операція на нозі через запалену кісту. Він встає кожного понеділка о шостій годині ранку, щоб почистити зуби. Він ходить до лікаря двічі на тиждень зі своєю ногою на консультацію. Щовечора він п'є сироп від кашлю. Він весь час шморгає носом, який провалився під сідловиною, там, де кілька років тому зробили операцію. Він втратив великий палець на своїй руці, якою маю кидати. Найкращий кидач м'яча на сімдесят ярдів у історії виправної колонії штата Нью-Мексико. І, не дивлячись на все це, я ніколи не почувався краще і щасливіше, і так чудово бачити, як маленькі дітки граються на сонці, і який я радий бачити тебе, мій дорогий прекрасний Селе, і я знаю, я знаю, що все буде добре. Ти побачиш її завтра, моя чарівна красуня дочка вже може сама стояти по тридцять секунд, вона важить двадцять два фунти і має двадцять дев'ять дюймів у довжину. Я нещодавно дізнався, що вона на тридцять один і чверть відсотка англійка, на двадцять сім з половиною відсотка ірландка, на вісім і три чверті відсотка голландка, на сім з половиною відсотка шотландка і на сто відсотків красуня. – Він щиро привітав мене із завершеною книжкою, яку схвалив видавець. – Ми знаємо дитя, Селе, ми старіємо, кожен із нас, помаленьку, і пізнаємо всілякі речі. Те, що ти мені розповідаєш про своє життя, я добре розумію, я завжди цінував твої почуття, і тепер ти справді готовий зустріти дуже гарну дівчину, якщо ти, звичайно, зможеш її знайти, і зробити її розум твоєю душею, як я сам завжди намагався з моїми бісовими жінками. Чорт! Чорт! Чорт! – кричав він.

Уранці Каміл викинула нас обох із дому, з валізками і всім іншим. Усе почалось, коли ми потелефонували Рою Джонсону, старому денверському Рою, і він прийшов на пиво, коли Дін доглядав дитину, мив посуд і розвішував надворі білизну, але через своє збудження усе робив сяк-так. Джонсон погодився відвести нас у Міл-сіті, щоб знайти Рсмі Бонкьора. Каміл повернулася з роботи у лікарській приймальні і подивилась на нас сумним поглядом змученої життям жінки. Я намагався показати цій нещасні жінці, що не мав ніяких поганих намірів стосовно її дому, тому привітався з нею і говорив якомога тепліше, але вона знала, що це якась підстава, можливо, якийсь трюк, бачений у Діна, тому вона лише мляво

посміхнулась. Уранці розігралася страшна сцена – вона лежала на ліжку в істериці, і посеред усього цього мені раптом захотілося в туалет, а пройти туди можна було лише через її кімнату.

– Діне, Діне, – кричав я, – де тут найближчий бар?

– Бар? – здивовано перепитав він; миючи руки в раковині на кухні. Він думав, що я хочу напитись. Я розповів йому мою дилему, і він сказав:

– Давай, іди, не бійся, вона весь час така.

Ні, я так не міг. Я вибіг у пошуках бару; пішов угору і вниз по Російському пагорбу й нічого не знайшов, крім пральних автоматів, хімчисток, лимонадних фонтанів і салонів краси. Я повернувся назад у похилий будиночок. Дін і Каміл кричали одне на одного, я прослизнув повз них із жалюгідною посмішкою й зачинився в туалеті. Через кілька хвилин Каміл викидала Дійові речі на підлогу вітальні й наказувала йому вимітатись. На моє здивування, я побачив над диваном олійний портрет Галатеї Данкел у повний зріст. Я раптом зрозумів, що всі ці жінки разом проводять місяці самотності й жіночності, обговорюючи божевілля своїх чоловіків. Я чув, як маніакальний сміх Діна лунав на весь дім разом із плачем дитини. Потім він літав по дому, як Граучо Маркс, із зламаним пальцем, замотаним величезним білим бинтом, який стирчав, немов бакен, незворушний посеред диких хвиль. Я знову побачив його жалюгідну побиту валізку, з якої стирчали шкарпетки і брудна білизна; він нахилився над нею, запихаючи туди все можливе. Потім він узяв ще одну валізку – найчіткішу валізку в США. Вона була зроблена з паперу, з малюнками, які нагадували шкіру, а зверху було щось на зразок защіпок. На валізці була також якась величезна дірка; Дін обмотав її шнурком. Потім він схопив свою моряцьку сумку і закинув у неї речі. Я схопив свою сумку, спакувався, і поки Каміл лежала на ліжку і кричала- «Брехун! Брехун! Брехун!», ми вискочили з дому й поплентались вулицею до найближчого трамваю – чоловіки з валізками й величезним замотаним пальцем, що стирчав у повітрі.

Цей палець став символом фінальної еволюції Діна. Йому на все було наплювати (як і раніше), проте тепер його також усе на світі турбувало; іншими словами, йому все було однаково, він належав до світу і нічого з цим не вдієш. Він зупинив мене посеред вулиці.

– Так, чувак, я знаю, що тебе, напевно, все дістало; ти щойно приїхав у місто і в перший же день нас викидають із дому, і ти думаєш, чим ти на таке заслужив і так далі – разом зі всіма гидкими проблемами – хе-хе-хе! – але подивись на мене. Будь ласка, Селе, подивися на мене.

Я подивився на нього. Він був у майці, порваних обвислих штанях, подраних черевиках; він був неголений, його волосся – божевільне і брудне, його очі налиті кров'ю, і величезний обмотаний палець стирчав у повітрі на рівні серця (він так мусив його тримати); на його обличчі була найбезглуздіша посмішка. Він ходив по колу і роздивлявся довкола.

– Що бачать мої очі? Ох – синє небо. Лонгфело! – Він хитався і блимав очима. І тер свої очі. – Ти колись роздивлявся вікна? Давай тепер поговоримо про вікна. Я бачив справді божевільні вікна, які на мене кривились, і деякі з них були завішені шторами, тому вони наче підморгували. – 3 моряцької торби він витяг «Паризькі таємниці» Ежена Сю і, поправляючи майку, почав у педантичній манері читати: «А тепер справді, Селе, давай оцінювати все, що ми бачимо…»

Він тут-таки забув про сказане і тупо роззирався навколо. Я зрадів, що приїхав. Зараз я був йому потрібний.

– Чому тебе Каміл викинула? Що ти робитимеш?

– Га? – сказав він. – Га? Га?

Ми думали, куди нам піти і чим зайнятись. Я зрозумів, що рішення було за мною. Бідний, бідний Дін – сам диявол ніколи не падав нижче; безумний, із запаленим пальцем, оточений побитими валізками свого сирітського хворобливого життя, розхристаний птах.

– А ходімо пішки в Нью-Йорк, – сказав він, – і поки йтимемо, вивчатимемо, все, що бачитимемо дорогою, -так.

Я витяг свої гроші, порахував їх і показав йому.

– Тут у мене є, – сказав я, – вісімдесят три долари з копійками, і якщо ти підеш зі мною, то поїдемо в Нью-Йорк, а потім – у Італію.

– В Італію? – спитав він. Його очі палали. – Італія, так, як же ми туди доїдемо, Селе?

Я це обдумав:

– Я зароблю трохи грошей, я дістану тисячу доларів від видавців. Ми поїдемо і будемо клеїти всіх божевільних жінок у Римі, Парижі, повсюди; ми сидітимемо в кафе на тротуарах; житимемо в борделях. Чому б не поїхати в Італію?

– Чому 6 ні, – сказав Дін, який зрозумів, що я не жартую, і глянув на мене краєм ока, бо раніше я ніколи не присвячував себе його обтяжливому існуванню; цей погляд був поглядом чоловіка, який востаннє зважує свої шанси перед тим, як зробити ставку. Я подивився на нього й почервонів.

– Що сталося? – запитав я і при цих словах відчув себе жалюгідним. Він не відповів, але продовжував підозріло коситись на мене.

Я намагався згадати все, що він зробив за своє життя і чи не було там чогось, що могло викликати в нього підозру саме зараз. Упевнено й чітко я повторив сказане:

– Поїхали зі мною в Нью-Йорк; я маю гроші. – Я глянув на нього; мої очі повнилися сліз, мені було прикро. Він і досі пильно на мене витріщався. Тепер його очі були порожні й дивилися крізь мене. Напевно, я став віссю нашої дружби, коли він збагнув, що я справді витратив декілька годин, думаючи про нього та про його проблеми, тож він намагався вмістити це в своїй надзвичайно заплутаній та стражденній структурі мислення. Щось клацнуло в нас обох. У мені це було раптове занепокоєння про чоловіка, який був на п'ять років молодший від мене, і чия доля переплелася з моєю протягом останніх років; у ньому це було те, що я зрозумів лише згодом. Він дуже зрадів і сказав, що все вирішено.

– Чого ти так дивився? – спитав я. Йому було боляче це чути. Він насупився. Дін рідко насуплювався. Ми відчули себе збентеженими та невпевненими. Ми стояли на вершині пагорба, прекрасного сонячного ранку в Сан-Франциско; наші тіні падали на тротуар. З висотки поряд із будинком Каміл вийшло одинадцять грецьких чоловіків та жінок, які одразу стали в ряд на сонячному тротуарі, поки один із них під'їхав вузенькою вулицею та посміхався із-за фотоапарата. Ми, роззявивши рота, дивились на цих древніх людей, які святкували весілля одної з дочок, можливо, тисячної в незламному темному поколінні, що посміхаються на сонці. Вони були добре одягнені, вони були дивні. Ми з Діном з таким самим успіхом могли бути десь на Кіпрі. У блискучому повітрі над нашими головами літали чайки.

– Ну, – сказав Дін сором'язливим і милим голосом. – То поїхали?

– Так, – відповів я. – Поїхали в Італію.

Ми підхопили наші сумки, він узяв велику валізу здоровою рукою, а я все інше, і ми пошкандибали на зупинку трамваю; через хвилину ми котилися з гори, наші ноги звисали; ми були двома розбитими героями західної ночі.

Розділ третій

СПОЧАТКУ ми пішли в бар на Маркет-стріт і все вирішили – ми будемо триматися разом і товаришувати до самої смерті. Дін був дуже тихий та занепокоєний, він дивився на старих волоцюг у салоні, які нагадували йому батька:

– Я думаю, що він у Денвері, – цього разу нам украй необхідно знайти його, може, він у місцевій в'язниці, може знов на Лерімер-стріт, але його треба знайти. Домовились?

Усе було домовлено; ми зробимо все, чого ніколи не робили раніше, бо були занадто дурними в минулому. Також ми пообіцяли собі два дні гульок у Сан-Франциско, і звісно, вирішили їхати через бюро подорожей, де платиш тільки за бензин, і економити якомога більше грошей. Дін запевнював мене, що йому більше не потрібна Мерілу, хоча він досі її любив. Ми погодилися, що він знайде собі когось у Нью-Йорку.

Дін одягнув костюм у смужку і спортивну майку, ми запхали наші манатки у камеру схову за десять центів на автобусній станції й пішли зустрітися з Роєм Джонсоном, котрий мав бути нашим водієм на дводенних гульках у Фріско. Ми з Роєм домовились про все по телефону. Він невдовзі з'явився на розі Маркет і Третьої. Тепер Рой жив у Фріско, працював клерком і був одружений з гаренькою білявкою на ім'я Дороті. Дін сказав мені по секрету, що в неї занадто довгий ніс – з якоїсь незрозумілої причини це його дуже дратувало, хоча насправді її ніс був цілком нормальний. Рой Джонсон – худий, смуглий, привабливий хлопець із гострими рисами обличчя та зачесаним волоссям, яке він весь час відкидав назад. Він був надзвичайно щирий і мав чудову посмішку. Як виявилось, його дружина Дороті посварилася з ним через ідею з водійством, і він вирішив показати, хто в домі хазяїн (вони жили в маленькій кімнатці), і дотримав своєї обіцянки, проте з наслідками; його дилема вирішилась гірким мовчанням. Він возив нас із Діном по всьому Фріско, у будь-який час дня і ночі, не промовивши ні слова; він їздив на червоне світло, різкорозвертався на двох колесах, і це краще ніж слова розказувало нам через які муки ми його пропускали. Він був посередині – між проблемами з його новою дружиною та проблемами лідера його старої денверської банди. Дін був задоволений, і така їзда його аж ніяк не хвилювала. Ми геть не звертали увагу на Роя, сиділи позаду та базікали.

Наступним кроком була поїздка в Міл-сіті – спробувати знайти Ремі Бонкьора. На моє здивування, корабля «Адмірал Фрібі» не було в бухті; звісно, виявилося, що Ремі вже не живе в передостанній кімнатці у каньйоні. Замість нього двері нам відчинила красива кольорова дівчина. Ми з Діном довго з нею розмовляли. Рой Джонсон чекав у машині, читаючи «Паризькі таємниці» Ежена Сю. Я востаннє подивився на Міл-сіті і зрозумів, що не слід розкопувати проблемне минуле; ми вирішили поїхати до Галатеї Данкел у пошуках нічлігу. Ед знову її залишив, поїхав у Денвер, але, хай йому чорт, вона й досі обдумувала, як його повернути назад. Ми застали її зі схрещеними ногами в позі лотоса на східному килимі з колодою карт у її чотирикімнатній квартирі на верхній Мішн. Яка гарна дівчинка. Я побачив сумні ознаки того, що тут колись жив Ед Данкел; він залишив її тільки через тимчасове божевілля та неприязнь до такого існування.

– Він повернеться, – казала Галатея. – Цей чоловік неспроможний про себе піклуватися без мене. – Вона люто глянула на Діна та Роя Джонсона. – Цього разу це зробив Томі Снарк. Раніше, коли він приїжджав, Ед був абсолютно щасливий, він працював, і ми гуляли, і все було чудово. Дін, ти ж це знаєш. Потім вони годинами сиділи у ванній, Ед у ванні, а Снарк на унітазі, і говорили, говорили, говорили – такі дурниці.

Дін сміявся. Роками він був головним пророком цієї компанії, а тепер вони вчатся його технологіям. Томі Снарк відростив бороду і його величезні, сповнені суму очі шукали Еда Данкела у Фріско; що справді сталось (і це не брехня) – Томі ампутували мізинець після нещасного випадку в Денвері, завдяки чому він дістав велику суму грощей. Без будь-якої причини вони вирішили залишити Галатею й поїхати в Портланд, Мейн, де жила Снар-кова тітка. Тому, тепер вони або їхали через Денвер, або вже були в Портланді.

– Коли закінчаться гроші Тома – Ед повернеться, -сказала Галатея, роздивляючись свої карти. – Чортів дурень – він нічого не знає і ніколи не знав. Все, що він має робити, – це знати, що я його люблю.

Сидячи на килимі й розкладаючи гадальні карти, Галатея була схожа на дочку греків із сонячним фотоапаратом, її довге волосся спадало до самої підлоги. Вона почала мені подобатись. Того вечора ми навіть, вирішили піти разом послухати джаз, і Дін хотів прихопити із собою шес-тифутову білявку на ім'я Мері, яка жила поряд по вулиці.

Того вечора Галатея, Дін та я пішли забрати Мері. Ця дівчина жила в підвальній квартирі, мала маленьку дочку та стару машину, яка ледве їздила, і яку ми з Діном пхали вулицею, поки дівчата тисли на газ. Ми пішли до Галатеї, і там усі – Марі, її дочка, Галатея, Рой Джонсон, Дороті, його дружина – похмуро розсілись на м'яких меблях, поки я стояв у кутку, тримаючи нейтралітет у проблемах Фріско, а Дін стояв посеред кімнати із своїм роздутим пальцем у повітрі на рівні грудей і реготав.

– Чорт, – сказав він, – ми всі втрачаємо свої пальці -ха-ха-ха.

– Діне, чому ти так по дурному поводишся? – запитала Галатея. – Дзвонила Каміл і сказала, що ти її покинув. Ти хіба не розумієш, що в тебе дочка?

– Він її не покидав, вона його вигнала! – сказав я, припиняючи свій нейтралітет. Вони люто глянули на мене; Дін хитро посміхнувся. – А з цим пальцем, що ви ще очікуєте від цього бідолахи? – додав я.

Вони всі на мене витріщились; особливо Беті Джонсон незадоволено на мене глянула. Все це було лише пліткар-ським кодлом, а в його центрі стояв злодій Дін, відповідальний за всі гріхи. Я виглянув у вікно на нічну вулицю Мішн; хотілося рухатись далі та слухати чудовий джаз Фріско – і не забувайте, що це був лише мій другий вечір у місті.

– Я думаю, що Мерілу дуже, дуже розумно зробила, що тебе вигнала. Діне, – сказала Галатея. – Ти роками ні за кого не відчував відповідальності. Ти зробив стільки жахливих речей, що я навіть не знаю, що тобі сказати.

І в цьому була вся суть, і вони сиділи, дивлячись на Діна з ненавистю, а він стояв на килимі посеред них усіх і сміявся – він просто сміявся і трішки пританцьовував.

Його пов'язка ставала дедалі бруднішою; вона почала розтріпуватись і розв'язуватись. Я раптом зрозумів, що Дін завдяки надзвичайно великій кількості гріхів ставав Дурнем, Блаженним і Святим.

– Тобі геть плювати на всіх, крім себе і твоїх бісових розваг. Ти думаєш тільки про те, що в тебе між ногами і скільки грошей або задоволення ти можеш висмоктати з людей, а потім просто витираєш об них ноги. І не тільки це, ти ведеш себе, як придурок. До тебе ніколи не доходить, що життя – серйозне, і люди намагаються з нього щось зробити, замість того, щоб весь час дуріти.

Ось ким був Дін – Святим Дурнем.

– Каміл усю ніч ридає, але ти навіть не думай, що вона хоче, щоб ти повернувся, вона сказала, що більше ніколи не хоче тебе бачити, і цього разу її рішення остаточне. Але ти й далі тут стоїш і блазнюєш, і я думаю, що в душі тобі на всіх плювати.

Це була брехня; я краще знав, і я міг усім це сказати. Проте я не бачив у цьому сенсу. Я хотів підійти, обійняти Діна за плечі і сказати: «Так, тепер ви всі ось про що подумайте – цей хлопець теж має свої проблеми, і він ніколи не жаліється і вам з ним завжди було весело саме тому, що він був самим собою, але якщо виявляється, що вам цього не досить, відправте його на ешафот, бо саме це ви хочете зробити…»

Галатея Данкел була єдиною зі всієї компанії, хто не боявся Діна, вона могла спокійно привселюдно його вичитувати. Бувало у Денвері, Дін збирав усіх у темряві з дівчатами і просто говорив, і говорив, і говорив голосом, який колись був гіпнотичним і дивним, і міг притягувати дівчат лише своєю силою та змістом сказаного. Тоді йому було п'ятнадцять, шістнадцять. Тепер його учні були одружені, а дружини його учнів викликали його на килим за розпусту і те життя, яке він втілював у реальність. Я слухав далі.

– Тепер ти їдеш на Схід із Селом, – сказала Галатея, – і що ти думаєш із цього вийде? Так, оскільки тебе більше нема, Каміл мусить сидіти вдома з дитиною – як вона тоді зможе працювати? – і вона бачити тебе більше не хоче, і я її за це не звинувачую. Якщо дорогою зутрінеш Еда, ти йому скажи, щоб повернувся, або я його вб'ю.

От так от просто. Це була сумна ніч. Я відчував себе в жалюгідному сні з дивними братами й сестрами. Потім настала тотальна тиша; колись Дін міг би викрутитись балачками, але тепер він сам затих, стоячи перед усіма, подраний, поламаний, безглуздий, прямо під лампочками, його кістляве божевільне обличчя було вкрите потом і пульсуючими венами і він промовив: «Так, так, так», наче в нього весь час вливалися величні відкриття, і зараз я впевнений, що так усе й було; інші теж це підозрювали і були налякані. Він був БІТОВИМ – коренем і душею Бітників. Що він пізнавав? Він використовував усі свої сили, щоб розповісти мені, що він пізнавав, і вони мені заздрили, заздрили, що я поряд із ним, що я його захищаю і всмоктую його, так само, як вони колись намагалися робити. Вони подивилися на мене. Що ж я, незнайомець, робив на Західному Узбережжі цієї чарівної ночі? Мене пересмикнуло від цієї думки.

– Ми їдемо в Італію, – сказав я і вмив від усього цього руки. Також у повітрі було дивне відчуття материнського задоволення, адже дівчата дивились на Діна, як на кохану і неслухняну дитину, і він зі своїм сумним пальцем і всіма своїми відкриттями добре це знав, і саме тому він зміг у мертвій тиші вийти з квартири, не промовивши ні слова, і чекати на мене внизу, щоб ми визначили час. Ось, що ми відчували відносно привида на тротуарі. Я подивився у вікно. Він самотньо стояв біля дверей і вивчав вулицю. Гіркота, критика, поради, моралізаторство, сум – усе було позад нього, а перед ним була гола та екстатична радість буття.

– А ну ж бо, Галатеє, Марі, ходімо гуляти по джазових забігайлівках і про все забудемо. Дін колись буде мертвий. І що ви йому тоді скажете?

– Чим скоріше він помре, тим краще, – сказала Галатея, наче офіційно озвучила думку майже всіх присутніх у кімнаті.

– Ну, дуже добре, – сказав я, – але тепер він живий, і я даю слово, що ви хочете знати, що він зробить далі, і це тому, що він має таємницю, і ми всі вмираємо з цікавості, а вона йому навпіл розколює голову і, якщо він збожеволіє, – не хвилюйтесь, це буде не ваша вина, а вина Бога.

Вони заперечили сказане; вони запевняли, що я не знаю Діна; вони сказали, що він найбільша наволоч, яка тільки існує на світі, і що, на мій превеликий жаль, я про це колись дізнаюсь. Мене втішало чути їхній протест Рой Джонсон став на бік дівчат і сказав, що знає Діна найдовше і що Дін – лише дуже цікавий та веселий злочинець. Я пішов шукати Діна, і ми коротко про все поговорили.

– Ай, чувак, не хвилюйся, все ідеально й чудово. – Він чухав свій живіт і облизував губи.

Розділ четвертий

Д ІВЧАТА спустились униз, і ми розпочали нашу грандіозну ніч, знову пхаючи машину вулицею.

– Ого-о-о! Погнали! – кричав Дін, і ми застрибнули на заднє сидіння та помчали до маленького Гарлему на Фол-сом-стріт.

Ми вистрибнули посеред теплої, божевільної ночі, слухаючи відголоски дикого тенора, що співав: «Іі-яя! Іі-яя! Іі-яя!», плескання рук під біт музики і крики: «Давай, давай, давай!» Дін мчався вулицею зі своїм пальцем у повітрі, з криками:

– Жени, чувак, жени! – Гурт кольорових чоловіків у вихідних костюмах ревів у перших рядах. Це був салун, укритий тирсою, з маленькою сценою, на якій музиканти тіснилися в капелюхах, граючи над головами людей; таке божевільне місце; безумні розхристані жінки інколи блукали в самих халатах, у сусідніх закапелках билися пляшки. За забігайлівкою, у темному проході за брудними туалетами групи чоловіків та жінок стояли біля стіни, вони пили вино-сподіоді та плювали на зірки – вино та віскі. Тенор без капелюха грав на самому піку чудесної вільної ідеї – підйом та спад від «Іі-яя!» до божевільного «Іі-ді-ліі-яя!», і все це поряд із невпинним громом наляканих до смерті барабанів, на яких вибивав величезний брутальний негр, йому було начхати на все крім своїх порепаних бочок, бай, ратл-ті-бум, бац. Ревіла музика, і тенор це мав і всі знали, що він це мав. Дін схопився за голову посеред натовпу, а натовп був божевільний. Божевільними очима та криками присутні заохочували тенора тримати це далі, і він уставав із колін і знову видував, розливаючись чітким криком над фурором. Шестифутова худа негритянка крутила кістками перед самою дудкою чоловіка, і він просто підставив її до неї: «Іі! Іі! іі!»

Всі хитались і кричали. Гаталея та Марі стояли на стільцях з пивом у руках, вони тряслись і стрибали. Гурти кольорових чоловіків завалювалися з вулиці, навалюючись один на одного, щоб зайти.

– Тримайся, старий – кричав чоловік з голосом, немов тромбон, і так страшно загарчав, що його напевно почули в Сакраменто, а-ха-ха!

– Ого-о! – сказав Дін. Вій чухав свої груди й живіт; піт стікав рікою з його обличчя.

Бум, бам, той барабанщик вибивав свої барабани до самого низу і прокочувався по них назад у гору своїми смертельними паличками, ратліті-бум! Великий товстий чоловік стрибав на платформі, від чого вона прогиналась і тріщала:

– Йо-о!

Піаніст бив по клавішах розпростертими орлиними пазурами лише в інтервалах, коли величний тенор вдихав повітря для наступного заходу – китайські клавіші розбивали піаніно по кожній дощечці – чінк, і дотику – боньк! Тенор зіскочив з платформи і стояв посеред натовпу, граючи навколо себе; капелюх зліз йому на очі; хтось підтягнув його вгору. Тенор відкинувся назад, гупнув по землі ногою і видав жорсткий, дикий вибух, вдихнув, підняв свій ріг, повітря наповнилось високим, широким криком. Дін був прямо перед ним і його лице було опущене над розтрубом, він аплодував та капав своїм потом на ключі чоловіка, і чоловік помітив і сміявся у свій ріг довгим тремтячим божевільним сміхом; усі навколо теж почали сміятись; вони розкачувались і розкачувались; нарешті тенор вирішив зірвати собі дах, він зігнувся і довго тримав високе «Мі», поки все навколо руйнувалось, крики зростали, і я думав, що з найближчої дільниці прилетять копи. Дін був у трансі. Очі тенора дивились прямо на нього; перед ним був божевільний, який не просто розумів, але був небайдужим і хотів розуміти більше, набагато більше ніж можливо, і вони почали за це змагатися; все виходило з рога, більше не було фраз, лише крики і крики, «Бау» і вниз до «Біп» і вгору до «Ііііі!», і вниз до клацання та бокового відлуння звуків рога. Він пробував усе – вгору, вниз, вбоки, догори ногами, горизонтально, на тридцять градусів, на сорок градусів, і нарешті він впав комусь на руки і здався; всі проштовхувалися з криками:

– Такі Такі Оце він видав! Дін витерся хустинкою.

Потім тенор піднявся й попросив повільний біт та з сумом подивився над головами людей на відчинені двері й почав співати «Заплющ очі». На мить усе затихло. Тенор був одягнений у пошарпаний замшевий костюм, фіолетову сорочку, подрані черевики і невипрасувані штани, йому було байдуже. Він був подібний до негритянського Гасела. Його величезні карі очі перейнялися смутком та співом довгих пісень з тривалими виваженими паузами. Але на другому куплеті він прокинувся, схопив мікрофон, зістрибнув зі сцени й нахилився. Щоб видути ноту, він доторкнувся до черевика і витяг ЇЇ вгору до видиха, і видихнув так сильно, що аж захитався і оговтався аж на наступній ноті. «Му-у-у-у-узика гра-а-а-а-ай!» Він відхилися назад обличчям до стелі, низько тримаючи мікрофон. Він трясся і хитався. Потім він нахилився вперед, майже падаючи лицем на мікрофон. «Грай дрімливо для танців» -і він подивився на вулицю, незадоволено скрививши лице, типова крута посмішка Білі Голідей. «Поки ми з тобою коханці» – він хитався в різні боки – «Відпочинок кохання» – він з огидою до всього світу похитав головою – «Все нам буде здаватися» – чим буде здаватися? Всі чекали; він похмуро відповів: «Чудовим». Піаніст узяв акорд. «Крихітка, ти просто заплющ свої гарненькі оченята» – його рот затремтів, він подивився на нас, на мене та Діна, з виразом обличчя, яке наче казало: «Ей, що ж ми всі робимо на цьому сумному коричневому світі?» Потім настав кінець пісні і для цього мала бути довжелезна підготовка, за час якої можна було відправити всі можливі листи до Гарсії навколо світу дванадцять разів, та хіба це когось обходить? Бо тут ми мали справу з кісточками та соком бідного бітового життя на богом забутих вулицях людства; він це сказав і співав: «Заплющ свої…» і видихнув до самої стелі та крізь зорі в далечінь, «Оо-о-о-о-очі!» Похитуючись, зійшов зі сцени, занурившись у свої думки. Він сидів у кутку в гурті хлопців і не звертав на них уваги. Він дивився вниз і плакав. Він був найвеличніший з усіх.

Ми з Діном підійшли з ним поговорити. Ми запросили його до нас у машину. У машині він раптом закричав:

– Так! Нічого не люблю більше ніж гарні гулянки! Куди поїдемо? – Дін скакав і маніакально реготав.

– Потім! Потім! – сказав тенор. – Я попрошу свого хлопця підкинути нас до «Схову Джеймсона», мені треба співати. Чувак, я живу, щоб співати. Співаю «Заплющ свої очі» вже близько двох тижнів – нічого іншого співати не хочу. А чим ви, хлопці, займаєтесь?

Ми розповіли, що через два дні поїдемо в Нью-Йорк.

– Боже, я ніколи не був у Нью-Йорку, а кажуть там справді чітке місто, але мені гріх нарікати на те, де я зараз. Я, знаєте, одружений.

– О, справді? – зрадів Дін. – І де ж твоя кохана сьогодні?

– Ти про що? – сказав тенор, скоса глянувши на нього. – Я тобі сказав, що з нею одружений, чи ні?

– А, так, так, – відповів Дін. – Я просто запитав. Може, у неї є подруги? Або сестри? Гулянка, знаєш, я просто хочу гуляти.

– Ага, яка ж користь від гулянок, життя занадто сумне, щоб увесь час гуляти, – сказав тенор, похиливши погляд на вулицю. – Чо-о-орт! Я без гроша і сьогодні мені плювати.

Ми зайшли назад по добавку. Дівчата настільки розізлилися на нас із Діном за те, що ми відірвались і пішли геть, що пішки подалися до «Схову Джеймсона»; машина все одно не заводилась. У барі ми побачили жахливу сцену: зайшов білий хіпстер-педик, одягнений у гавайську сорочку, і спитав у великого барабанщика, чи йому можна пограти. Музиканти підозріло подивились на нього:

– А ти дуєш? – Він, схвильовано, відповів: «Так». Вони подивились один на одного і сказали: – Ага, ага, саме цим цей тип займається, чо-о-орт!

Педик сів за барабани, і вони заграли джамповий номер, а той почав дурновато погладжувати головний барабан, витягуючи шию, немов у проаналізованому Рейхом екстазі, що нічого не означає крім трави, м'якої їжі та дурнуватих модних забав. Але йому було начхати. Він радісно посміхався у простір і підтримував біт, хоча й м'яко, з бопо-вими нюансами, радісний бурхливий фон для серйозного блюзу, який грали хлопці, забувши про нього. Великий негр з шиєю бика сидів і чекав на свою чергу.

– Що цей тип робить? – сказав він. – Давай грай музику! Що за біс? Чо-о-орт! – І він з огидою відвернувся.

З'явився хлопець тенора; він був маленьким підтягнутим негром з великим гарним «Кадилаком». Ми заскочили в машину. Він згорбився над кермом і погнав просто через Фріско, без жодної зупинки, сімдесят миль на годину, просто через дорожній рух, його навіть ніхто не помітив, він був настільки крутий. Дін нетямився в екстазі:

– Поглянь на цього типа, чувак! Поглянь, як він сидить і в нього ані рисочка не здригнеться, і просто пре і може всю ніч ось так говорити, тільки він не дуже хоче говорити, ой, чувак, всі речі, всі речі, які б я міг – я хотів – о, так. Давай, давай не зупинятись – погнали! Так!

Хлопець звернув, привіз нас прямо під «Схов Джеймсо-на» і припаркувався. Під'їхало таксі; з нього вискочив худий підстаркуватий негр-проповідник, він кинув долар таксисту і закричав:

– Дми! – він забіг у клуб і пролетів крізь бар на першому поверсі, із криком: «Дми! Дми! Дми!» спотикаючись, піднявся нагору, мало не падаючи лицем на підлогу, вибив двері й увірвався в зал джазових сейшенів, тримаючи руки перед собою, аби ні на що не впасти, і впав просто на Абажура, котрий працював того сезону в «Схові», музика грала на всю і він стояв у дверях з криком: «Дми заради мене, чувак, дми!»

Хлопець був маленьким невисоким негром з альт-горном, і Дін одразу сказав, що той очевидно живе зі своєю бабусею, як Том Снарк, весь день спить і грає всю ніч. Хлопець грав сотню приспівів перед тим, як виходити за гроші, і саме це він зараз робив.

– Це ж Карло Маркс! – закричав Дін над хаосом.

Так і було. Цей маленький бабусин онучок з немов приклеєним альтом та блискучими оченятами; з маленькими кривими ніжками зі своїм ріжком, копав ногами й пильно дивився на глядачів (а вони лише сміялись за десятком столів, кімната була тридцять на тридцять футів з низькою стелею), і ніколи не зупинявся. Його ідеї були дуже прості. Йому подобалась несподіваність простої нової варіації приспіву. Він ішов від «та-туп-тадер-рара… та-туп-тадер-рара», повторюючи його і стрибаючи під нього, цілуючи свій ріг та посміхаючись у нього, далі переходив до «та-туп-ІІ-да-дадера-РУП! та-туп-ІІ-да-дадера-РУП!», і все це були чудесні моменти сміху та розуміння. Його тон був виразний, немов дзвін – високий, чистий, він дув просто нам в обличчя на відстані двох футів. Дін стояв напроти нього, не думаючи ні про що, нахиливши голову, склавши руки, все його тіло тремтіло і піт – завжди піт -лився та хлюпав по його вимученому комірцю, щоб впасти у калюжу біля його ніг. Галатея та Марі були там, і ми це зрозуміли лише через п'ять хвилин. Ого, ночі Фріско кінець континенту і кінець сумніву, прощавайте всі сумніви і вся клоунада. Абажур гасав навколо з підносами з пивом; усе, що він робив, відбувалося в ритмі; він з бітом закричав на офіціантку:

– Ей, ти, крихітка, відійди, відійди, Абажур проходить, – і немов ураган, пролетів повз неї з пивом у повітрі, потанцював з кухарями і спітнілий повернувся назад. Трубач з рогом зовсім незворушно сидів за кутовим столом з неторкнутим напоєм перед собою, втупивши божевільний погляд у простір, його руки звисали по боках, майже дістаючи до підлоги, його ноги були розпростерті, як роззявлені язики, його тіло скрутилось у тотальний страх та глибоку печаль, і все, що могло бути у нього в душі – чоловік, який щоночі вирубував себе і дозволяв іншим себе убивати. Все крутилось навколо нього, немов хмара. Цей маленький бабусин альт, цей маленький Карло Маркс стрибав і витанцьовував, як мавпа, зі своїм магічним рогом і видув двісті приспівів блюзу, кожен божевільніший за попередній, і він не подавав ознак утоми або бажання припинити. Все приміщення тремтіло.

Через годину я стояв з Едом Фурньє на розі Четвертої та Фолсом, він був сан-франциським альтистом, котрий чекав зі мною, поки Дін дзвонив із салуна до Роя Джонсона, щоб той нас забрав. Ми просто говорили, аж раптом побачили щось дуже дивне й божевільне. Це був Дін. Він хотів дати Рою адресу бару, а тому попросив його почекати хвилинку на лінії, а сам пішов дізнаватися, та для цього йому треба було пробігти через увесь довгий бар, напханий галасливими п'яницями в білих сорочках, вийти на середину вулиці й подивитись на дорожні знаки. Так він і зробив, низько зігнувшись, немов Граучо Маркс, його ноги з неймовірною швидкістю винесли його з бару, немов видіння з роздутим пальцем посеред ночі, він вилетів і зупинився посеред дороги, всюди шукаючи знаки. їх було важко побачити в темряві, тому він з десяток разів крутився круг себе, з пальцем у повітрі, у навіженій схвильованій тиші, божевільно-волохатий чоловік з роздутим пальцем, піднятим, немов велична небесна гуска, крутячись та крутячись у темряві, тоді як інша рука була в штанях. Ед Фурньє казав:

– Я видуваю чіткий звук, куди б я не пішов, і якщо комусь не подобається, я нічим цьому не можу зарадити.

А скажи, чувак, цей твій товариш справді божевільний тип, ти подивись на нього, оп там?

Ми подивились. Стояла тиша, поки Дій дивився на знаки, тоді помчав назад у бар, майже збиваючи тих, хто виходив з бару, і так швидко прошмигнув через бар, що всім довелось примружитись, щоб його роздивитись. Незабаром з'явився Рой Джонсон, з тісю ж неймовірною швидкістю. Дін беззвучно прослизнув через дорогу і сів у машину. Ми знов були в дорозі.

– Тепер, Рою, я знаю, що ти весь у всяких штуках зі своєю дружиною через все оце, але нам дуже треба приїхати, за неймовірні три хвилини, на Сорок Шосту та Гірі, або все втрачено. Агам! Так! (Кахи-кахи.) Вранці Сел та я їдемо в Нью-Йорк, і це наша остання ніч розваг, і я знаю, що ти не проти.

Ні, Рой був не проти; він лише проїжджав на кожне червоне світло і підганяв нас у нашій дурості. На світанку він пішов додому спати. Ми з Діном закінчили свій вечір з кольоровим типом на ім'я Уолтер, котрий замовляв у барі випивку і виставляв її в ряд зі словами:

– Винний-сподіоді! – Це – шот вина, шот віскі та шот портвейну. – Гарний солодкий піджачок для всього цього поганого віскі! – кричав він.

Уолтер запросив нас додому на пляшку пива. Він жив у нетрях за Говардом. Його дружина спала, коли ми зайшли. Єдине світло в квартирі -лампочка над ліжком. Нам потрібно було стати на стілець, щоб її викрутити, поки дружина усміхалася в ліжку; Дін це зробив, тремтячи повіками. Вона була десь на п'ятнадцять років старша за Уолтера, наймиліша жінка на світі. Нам також треба було увімкнути подовжувач над її ліжком, а вона все усміхалась. Вона не запитала Уолтера, де він був, котра година, нічого. Нарешті ми посідали на кухні навколо скромного столу, пили пиво і розповідали історії. Світанок. Настав час іти, повернути на місце подовжувач та вкрутити лампочку. Дружина Уолтера усміхалась і усміхалась, поки ми повторювали божевільний процес. Вона ні разу не вимовила ані слова.

На вулиці, на світанку, Дін сказав:

– Тепер бачиш, чувак, ось тобі справжня жінка. Жодного злого слова, жодної скарги, нічогісінько; її старий може прийти додому коли завгодно уночі, з ким завгодно і говорити на кухні, пити пиво і коли завгодно піти геть. Це спражпій чоловік, і це його замок. – Він показав пальцем на будинок.

Ми поплентались геть. Велика ніч закінчилась. «Кру-зер» з копами підозріло слідував за нами декілька кварталів. Ми купили свіжі донати в кондитерській на Третій вулиці і з'їли їх на сирій пошарпаній вулиці. Високий, гарно одягений чоловік у окулярах вивалився на вулицю з негром у кепці водія вантажівки. Вони були дивною парою. Величезна вантажівка промчала повз них, і негр радісно на неї показував та намагався розповісти про свої почуття. Високий білий чоловік нишком подивився назад і порахував свої гроші.

– Це Старий Бик Лі! – сміявся Дін. – Рахує гроші і про все хвилюється, а той інший хлопець просто хоче говорити про вантажівки і те, що знає.

Ми трохи пройшли слідом за ними.

Священний цвіт парував у повітрі – всі змучені обличчя на світанку Джазової Америки.

Нам треба було поспати; про Галатею Данкел не могло бути мови. Дін знав залізничника на ім'я Ернест Бьорк, котрий жив з батьком у готелі на Третій вулиці. Колись він був з ними в добрих стосунках, але останнім часом, усе було не так добре, а ідея полягала в тому, щоб я їх умовив дозволити нам поспати у них на підлозі. Це було жахливо. Я мусив телефонувати з ранкової забігайлівки. Старий підозріло взяв трубку. Він пам'ятав мене зі слів свого сина. На наш подив він спустився вниз та впустив нас усередину. Це був сумний старий коричневий готель у Фріско. Ми піднялись нагору, і старий був настільки добрим, що дозволив нам спати в ліжку.

– Мені все одно треба вставати, – сказав він і пішов на маленьку кухню заварювати каву, а потім почав розповідати історії про минулі дні на залізниці. Він нагадав мені мого батька. Я не спав і слухав історії. Дін, не слухаючи, чистив зуби і крутився зі словами «Так, це правильно» на все, що той казав. Нарешті ми заснули, а вранці Ернест повернувся з роботи на Західній Дивізії і перейняв ліжко, коли ми з Діном встали. Тепер старий містер Бьорк чепурився перед зустріччю зі своєю коханою середніх літ. Він одягнув зелений твідовий костюм, полотняну кепку, також зелену, і встромив квітку собі в петельку.

– Ці романтичні, старі розбиті фрісканські залізничники живуть своїм сумним, але бурхливим життям, – сказав я Діну в туалеті. – Було дуже шляхетно з його боку дозволити нам тут спати.

– Так-к, так-к, – сказав Дін, не слухаючи.

Він вибіг домовитись про машину в бюро подорожей. Моя робота полягала в тому, щоб піти до Галатеї Данкел за нашими речами. Вона сиділа на підлозі, розклавши га-дальні карти.

– Ну, прощавай, Галатеє, сподіваюсь, усе буде добре.

– Коли Ед повернеться, я кожного вечора водитиму його до «Схову Джеймсона», щоб він дістав свою дозу божевілля. Думаєш це спрацює, Селе? Я не знаю, що робити.

– А що кажуть карти?

– Піковий туз від нього далеко. Чирви завжди навколо нього – червона королева завжди поруч. Бачиш цей піковий валет? Це – Дін, він зажди неподалік.

– Ну, за годину ми виїжджаємо в Нью-Йорк.

– Колись Дін поїде в одну зі своїх подорожей і ніколи не повернеться.

Вона дозволила мені прийняти душ і поголитись, потім я попрощався зніс речі й піймав фрісканську маршрутку, це була звичайна маршрутка, яка їздила певним маршрутом, за п'ятнадцять центів можна проїхати квартал; вона була забита пасажирами, як автобус, але всі говорили й жартували. Мішн-стріт того останнього дня була насичена будівництвом, дітьми на майданчиках, криками негрів, котрі повертались з роботи, пилюкою, збудженням, величним шумом 1 вібраціями всього того, що насправді було найбільш збудженим містом Америки, – над головами височіло чисте блакитне небо і радість туманного моря, яка завжди запливає під вечір і примушує всіх зголодніти та ще більше збудитись. Я ненавидів те, що треба було їхати геть; моє перебування тривало близько шістдесяти годин. З божевільним Діном я летів крізь життя, не маючи можливості його роздивитись. Після обіду ми їхали в бік Сакраменто, знову на схід.

Розділ п'ятий

МАШИНА належала високому худому гомику, який їхав додому в Канзас, він був у сонцезахисних окулярах і вів машину з особливою обережністю; машину Дін назвав «голубим Плімутом»; він був без пікапа і без справжньої сили.

– Що за жіноча машина! – прошепотів мені на вухо Дін. У машині було два інших пасажири – пара, типові напівтуристи, які хотіли всюди зупинятися і всюди ночувати. Першою зупинкою було Сакраменто, і це не було навіть початком дороги в Денвер. Ми з Діном самотньо сиділи позаду, не звертаючи на них уваги, і розмовляли:

– Тепер, чувак, той альтист минулої ночі мав ЦЕ – як тільки він його спіймав, він його мав; я ніколи нікого не бачив, хто б міг тримати це так довго. Я хотів знати, що «ЦЕ» означало. Ох, ну добре, – Дін засміявся, – тепер ти питаєш мене про невловиме – агам! Ось чувак і всі інші там, правда? Він повинен викласти те, що у всіх на думці. Він грає перший приспів, потім виставляє в ряд свої ідеї, людей, так, так, але подумай, потім він піднімається до своєї долі й повинен дути на рівні з нею. І раптом десь на середині приспіву до нього це доходить – всі дивляться вгору і знають; вони слухають; він це піднімає і несе далі. Час зупиняється. Він наповнює порожнечу субстанцією нашого життя, сповіддю напруги власного пупа, спогадами ідей, переосмисленням минулих виконань. Він має дути через мости і повернутись назад, і зробити це з таким безмежним відчуттям душевного пізнання мелодії того моменту, що всі знають, що важлива не мелодія, а ЦЕ, – Дін не міг продовжувати далі; він аж упрів, розповідаючи.

Потім почав говорити я; за все своє життя я так багато не говорив. Я розповів Діну, що коли був маленьким і їздив у машині, то уявляв у руках серп і зрізав усі дерева і стовпи на дорозі, навіть розрізав пагорби, які пролітали повз вікно. «Так! Так!» – кричав Дін.

– Я теж так робив, але серп був інший – скажу, чому. Подорожуючи на Заході великими відстанями, мій серп мав бути надзвичайно довгим і мав закруглятися навколо віддалених гір, зрізаючи їхні верхівки, і досягти іншого рівня, аби дістати ще віддаленіші гори, разом із усіма стовпами на дорозі, звичайними пульсуючими стовпами. І саме тому – о, чувак, я маю тобі сказати, ТЕПЕР я маю ЦЕ, – я повинен тобі розповісти, як колись ми з моїм батьком і якимось голодранцем-волоцюгою з Ларімер-стріт поїхали в Небраску у розпал депресії продавати мухобійки. І як ми їх робили! Ми купували звичайні шматки старого екрана, шматки дроту, скручували їх удвічі, і шматки синьої та червоної тканини, щоб обшити краї, і все це на базарі за якісь центи старого мотлоху; так ми зробили тисячі мухобійок, сіли в таратайку старого волоцюги й погнали просто в Небраску, на кожну ферму, і продавали їх за один нікель – нікель нам давали просто із жалю, два волоцюги і малий хлопець, яблучні пироги в небі, а мій старий у ті часи весь час співав: «Алілуя, я волоцюга, знову волоцюга». Чувак, ти тепер ось що, послухай, через два тижні надзвичайних бід, мандрівок і божевілля у спеку, заради жахливих саморобних мухобійок вони почали сваритися за розподіл зароблених грошей і дуже розлютились на узбіччі дороги, а потім помирились і почали пити вино, і не зупинялись п'ять днів і п'ять ночей, а я тим часом забився в куточок і плакав, а коли вони закінчили, – все до останнього цента було витрачено, І ми знов були там, звідки почали, – Ларімер-стріт. Мого старого заарештували, і я мав благати суддю відпустити його, бо він був мої батьком, а я не мав матері. Селе, я виголошував величні дорослі промови у віці восьми років перед зацікавленими юристами…

Нам було жарко; ми їхали на схід; ми були схвильовані.

– А ось я тобі ще розповім, – сказав я, – і це начебто в тому, що ти розповідаєш, та й щоб уже закінчити мою останню думку. Дитиною, на задньому сидінні батькової машини, я бачив себе на білому коні, переїджаючим кожну можливу перепону, яка зустрічалась на моєму шляху, а це означало обминати стовпи, будинки, інколи їх перескакувати, якщо було запізно, перебігати пагорби й раптові площі, де було повно машин, які я мав обійти…

– Так! Так! Так! – збуджено дихав Дін. – Єдина різниця зі мною те, що в мене не було коня, я сам біг. Ти був східною дитиною і мріяв про коня; звичайно, ми не будемо припускати такі речі, оскільки ми з тобою знаємо, що вони дуже літературні ідеї, і лише, можливо, у своїй дикій шизофренії я справді біг ногами повз машини на неймовірній швидкості, бувало дев'яносто, перестрибуючи через кожен кущ і кожну загорожу, і ферму, інколи я швидко біг до пагорбів і назад, не втрачаючи землі під ногами ні на мить…

Ми це розповідали, обливаючись потом. Ми геть забули про людей у машині; їм стало цікаво, що відбувається на задньому сидінні. Водій навіть сказав:

– Заради Бога, ви там весь човен розкачали. – Ми справді його розкачали; машина тряслась, коли ми з Діном хитались у ритм та ЦЕ нашого фінального збудженого щастя розмови та життя в порожньому завороженому кінці всіх незліченних бунтівних янгольських частот, які дрімали в наших душах.

– Ох, чувак! Чувак! Чувак! – стогнав Дін. – І це навіть не початок – ось, нарешті, ми разом їдемо на схід, ми ніколи не їздили на схід разом, Селе, ти тільки подумай, ми разом зацінимо Денвер і побачимо, чим усі там займаються, хоча нам це не дуже важливо, важливо те, що ми знаємо – ЦЕ є, і ми знаємо ЧАС, і ми знаємо, що все справді ДОБРЕ. – Потім він прошепотів, ухопивши мене за рукав:

– Ось, ти тільки-но поглянь на тих попереду. Вони за щось хвилюються, рахують милі, думають, де сьогодні заночувати, скільки грошей є на бензин, про погоду, як кудись дістатися, – і, бачиш, вони все одно туди дістануться. Але вони повинні хвилюватись і зраджувати час нагальними проблемами, а інакше абсолютно схвильовані та плаксиві, їхні душі не заспокояться, якщо не присмокчуться до запровадженої проблеми, і щойно вони її знайдуть, то одягнуть відповідну фізіономію, яка, як бачиш, – нещастя, і весь час усе повз них пролітає, і вони це теж знають, і це їх теж безкінечно непокоїть. Слухай! Слухай! – Так-от, -перекривляв він. – Я не знаю – може, не слід заправлятись на тій заправці. Я нещодавно прочитав у Національних нафтових новинах, що в такому бензині є дуже багато о-октанової дурні і мені хтось колись сказав, що в ньому є напівофіційна високочастотна дурня, ну, я не знаю, просто не хочу і все…

– Чувак, ти це все оціни. – Він безумно штрикав мене в бік, щоб я зрозумів. Я дуже старався. Бум, бам, все на задньому сидінні супроводжувалось: «Так! Так! Так!» Люди спереду злякано озирались і шкодували, що підібрали нас у бюро подорожей. Це був лише початок.

У Сакраменто педик зняв кімнату в готелі й запросив нас із Діном випити, поки пара ночувала в родичів, а в готелі Дін випробував усі свої трюки, щоб виманити у педика гроші. Це було божевілля. Педик почав з того, що сказав, як він зрадів, коли ми поїхали з ним, бо йому подобаються такі молоді хлопці, як ми, і, на наше здивування, сказав, що справді не любить дівчат і нещодавно порвав роман з чоловіком у Фріско, в якому він мав роль чоловіка, а той – жінки. Дін закидав його діловими питаннями й невпинно кивав головою. Педик сказав, що його найбільше цікавить, що думає Дін. Попередивши, що він у молодості був хастлером, Дін запитав, скільки в того є грошей. Я був у туалеті. Педик став надзвичайно похмурим і, думаю, підозрілим стосовно мотивів Діна, він не дав ні гроша і пропонував туманні обіцянки щодо дороги в Денвер. Він весь час перераховував гроші і перевіряв гаманець. Дін здався:

– Бачиш, чувак, краще навіть не старатись. Запропонуй їм те, чого вони таємно хочуть, і вони, звичайно ж, умить впадають у паніку. – Він уже настільки завоював довіру власника «Плімута», що той дозволив йому перейняти кермо, і тепер ми справді їхали.

Ми покинули Сакраменто на світанку і в обід перетинали пустелю Невади, ураганом проскочили перевал Сьєрраз, педик і туристи вчепились одне в одного на задньому сидінні. Ми були попереду, ми були на чолі. Дін знову був щасливий. Усе, що йому було потрібно, – це одне колесо в руці та чотири на дорозі. Він розповів про те, яким поганим водієм був Старий Бик Лі, копіюючи його дії за кермом:

– Щойно з'являлась величезна вантажівка, як он та, Бику потрібна була ціла вічність, щоб її помітити, бо він не бачив, чувак, він не бачив. – Дін щосили тер очі, щоб нам показати. – І я казав: «Гоп, дивись, Бик, вантажівка», а він казав: «Е? Що ти там кажеш, Діне?» «Вантажівка! Вантажівка!» І в останню мить він упритул під'їжджав до вантажівки, ось так». – Дін викинув «Плімут» просто назустріч вантажівці, покрутився перед ним якусь хвильку, обличчя водія вантажівки почорніло перед нашими очима, люди на задньому сидінні завмерли від жаху, і в останню мить повернув назад. «Ось так, бачиш, саме так, ось наскільки паскудний водій.

Я взагалі не налякався; я знав Діна. Люди на задньому сидінні мовчали. Насправді ж вони були занадто перелякані, щоб скаржитись – вони думали, що лише Бог знає, на що здатен Дін, якщо вони поскаржаться.

Дін пронісся пустелею, демонструючи те, як не слід їздити, як його батько керував своєю тарантайкою, як добрі водії входять у поворот, як поганих водіїв спочатку заносить занадто вперед, а потім вони метушаться на повороті і таке інше. Був спекотний сонячний день. Ріно, Гора Бетл, Елко, усі міста на шляху Невади пролітали одне за одним, і в сутінках ми були вже на рівнинах Солт-Лейк, а вогники Солт-Лейк-Сіті безперервно мерехтіли майже за сотні миль через міраж рівнин, їх було видно двічі – під та над заокругленням землі, одні були яскраві, а інші – туманні. Я сказав Діну, що те, що нас пов'язує на цьому світі, невидиме і, щоб це довести, я показав на довгі лінії телефонних стовпів, які зникали з поля зору. Його обшарпана пов'язка, тепер геть брудна, тріпотіла в повітрі, його обличчя світилось.

– О, так, чувак, милий Боже, так, так! – Раптом він зупинив машину і впав. Я повернувся й побачив, що він забився в куток сидіння і заснув. Його обличчя лежало на здоровій руці, а перев'язана автоматично та слухняно висіла в повітрі.

Люди на задньому сидінні зітхнули з полегшенням. Я чув, як вони пошепки організовували переворот:

– Ми не можемо більше дозволяти йому вести машину, він геть божевільний, його, напевно, випустили з якоїсь лікарні.

Я став на захист Діна й нахилився до них:

– Він не божевільний, з ним усе буде добре, і не хвилюйтесь за його кермування, він найкращий на світі.

– Я цього просто не витримую, – сказала дівчина стриманим істеричним шепотом.

А я сидів і втішався приходом ночі в пустелі та чекав, коли бідне дитя, Янгол Дін, знову прокинеться. Ми були на пагорбі, звідки видно було дивовижні візерунки вогнів Солт-Лейк-Сіті. Дін розплющив очі й глянув на місто, де давно народився, без імені та в бруді.

– Селе, Селе, дивись, ось де я народився, ти тільки подумай! Люди змінюються, вони їдять рік за роком і змінюються з кожним прийомом їжі. Ее! Дивись! – Він був настільки схвильований, що я заплакав.

Куди все це рухається? Добре, нам то все одно. Ми сиділи позаду й розмовляли. А ті, шо попереду, занадто втомилися під ранок, і Дін перейняв кермо на сході колорадської пустелі в місті Крейг. Ми майже всю ніч повзли через Полуничний перевал у Юті, витративши багато часу. Задні заснули. Дін полетів у бік могутньої стіни Перевалу Берто, який височів за сотню миль, на даху світу – чудесні грати Гібралтара, закутані у хмари. Він так легко взяв Перевал Берто, наче прибив комара – так само, як у Техачапі, вимикаючи двигун, об'їжджаючи всіх, не збиваючись з ритму, задуманого скелями, аж поки ми знову відчули гарячі рівнини Денвера, – Дін був удома.

З величезним полегшенням очманілі люди висадили нас із машини на розі 27-ї і Федеральної. Наші побиті валізки знову валялись на тротуарі; на нас чекала далека дорога. Врешті, яка різниця, дорога – це життя.

Розділ шостий

ТЕПЕР нам треба було в Денвері розібратися з купою обставин, і вони цілковито відрізнялись від тих, що були в 1947-му. Ми могли спіймати ще одну машину з бюро подорожей або залишитися на пару днів, порозважатись і пошукати Дійового батька.

Ми були брудні та змучені. Я стояв біля пісуара, в туалеті ресторану, загороджуючи дорогу Діну до умивальника, тому я відійшов не закічивши, а закінчив у іншому пісуарі і сказав Діну:

– Оціни цей трюк.

– Так, чувак, – сказав він, миючи руки в умивальнику, – це дуже гарний трюк, але жахливий для наших нирок, і ти стаєш трохи старшим, тому кожен раз, коли ти це робиш, вилазитиме роками мук у твоїй старості – жахливі болі в нирках у ті дні, коли ти сидітимеш на лавочці в парку.

Це мене розлютило:

– Хто це старий? Я не настільки вже старший за тебе!

– Я не це мав на увазі, чувак!

– Ага, – сказав я, – ти весь час жартуєш над моїм віком. Я не якийсь старий педик, як той старий педик, ти мене не застерігай про мої нирки.

Ми повернулися до кабінки в ресторані і, щойно з'явилась офіціантка з гарячими сендвічами з ростбіфом – Дін зазвичай стрибнув би на них, як вовк, – і я сказав, тамуючи гнів:

– Я більше нічого подібного не хочу чути.

Раптом Дійові очі налилися сльозами, він встав, залишив свою гарячу їжу і вийшов з ресторану. Може, він пішов назавжди. Та мені було байдуже, я був лютий – мене просто переклинило, і я зірвався на Діна. Але вигляд його неторканої їжі засмутив мене більше ніж будь-що за останні роки. Не слід було так говорити… він так любить поїсти… він так ніколи не залишав свою їжу… що за чорт. Ну, та що вже… тепер він знатиме.

Дін стояв навпроти ресторану рівно п'ять хвилин, потім повернувся і сів на місце.

– Ну, – сказав я, – що ти там робив, зубами скрипів? Сварився на мене, придумував нові жарти про мої нирки?

Дін мовчки похитав головою:

– Ні, чувак, ні, чувак, все неправильно ти кажеш. Якщо гобі цікаво, то, – ну…

– Ну, давай, розповідай.

Я це казав, не відірваючи погляду від тарілки. І відчув себе чудовиськом.

– Я плакав, – сказав Дін.

– Та, чорт з тобою, ти ніколи не плачеш.

– Ти так кажеш? Чому ти думаєш, що я ніколи не плачу?

– Ти не зовсім помираєш, щоб плакати.

Кожне моє слово було ножем у самого себе. Все, що я приховував проти свого брата, виходило назовні – я був гидотний, і який же бруд я знаходив у глибинах своєї безчесної психології.

Дін хитав головою:

– Ні, чувак, я плакав.

– Ну, припини, я впевнений, ти так розізлився, що просто мав вийти.

– Повір мені, Селе, справді повір мені, якщо ти хоч раз вірив у мене.

Я знав, що він каже правду, але мені було начхати на правду і, коли я на нього подивився, то думаю, мене перекосило від потрісканих внутрішиих перекручень у моєму жахливому животі. Тоді я зрозумів, що не мав рації:

– Ну, чувак, Діне, пробач мені, я так ніколи з тобою не поводився. Ну, тепер ти мене знаєш. Ти знаєш, що в мене більше ні з ким немає близьких стосунків – я не знаю, що мені з цим усім робити. Я тримаю речі в руках, як шматки гівна, і не знаю де їх покласти. Давай забудемо. – Священний злочинець почав їсти. – Це не моя провина! Це не моя провина! – сказав я йому. – Я ні в чому не винен у цьому паскудному світі, хіба ти не розумієш? Я цього не хочу і так бути не може і не буде.

– Так, чувак, так, чувак. Але, будь ласка, заспокойся і повір мені.

– Я тобі вірю, правда.

Це була печальна історія того дня. Аж ось ускладнення з'явились тієї ночі, коли ми з Діном ночували із сім'єю сезонників.

Вони були моїми сусідами в часи мого двотижневого самітництва в Денвері. Мати була чудова жінка в джинсах, вона зимою водила вантажівки з вугіллям, щоб прогодувати своїх дітей, всього їх було четверо, а чоловік покинув її кілька років тому, коли вони подорожували країною у трейлері. У тому трейлері вони проїхали з Індіани аж у Ел-Ей. Після багатьох веселих ночей, загульних недільних п'янок у придорожніх барах, сміху та пісень під гітару посеред ночі, той паскуда раптово зник через темні поля і ніколи не повернувся. її діти були чудові. Найстаршого хлопця саме тепер не було, бо він поїхав у табір у горах; далі йшла чарівна тринадцятилітня донька, вона писала вірші, збирала в полі квіти й хотіла стати актрисою в Го-лівуді, звали її Джанет; потім ішли меньшенькі – маленький Джимі, який увечері сидів біля вогнища і плакав за своєю «ка-топелькою», поки та ще була сирою, і маленька Люсі, котра товаришувала з черв'яками, ропухами, жуками та всім, що повзало; вона давала їм імена і робила їм хатки. Родина мала четверо собак. Жила вона своїм бідацьким та радісним життям на маленькій новій вуличці і весь час була предметом насмішок напівреспектабельних сусідів через їхнє відчуття того, що, так і має бути, якщо чоловік покинув цю бідну жінку, а ще тому, що двір у неї занедбаний. Вночі все світло Денвера лежало, немов величезне колесо, будинок стояв у тій частині Заходу, де гори підніжжям скочуються на рівнини і де в стародавні часи м'які хвилі, мабуть, випливали з могутньої Місісіпі, щоб створити такі круглі й ідеальні табуретки для островів-пі-ків, як Еванз, Пайн і Лонгс. Дін, звичайно, геть упрів та зрадів, щойно побачив їх усіх, особливо Джанет, але я попередив, щоб він її не чіпав, хоча, напевно, міг цього й не робити. Жінка добре знала чоловіків і їй зразу сподобався Дін, а вона йому, але вона була сором'язлива, і він також соромився. Вона сказала, що Дін нагадує їй колишнього чоловіка:

– Такий же, як він, ой, він був божевільний, скажу я вам!

Результатом цього було нестримне пиття пива в засміченій вітальні, крикливі вечері та галас радіо «Самотній Вершник». Труднощі виринали, немов хмаринки метеликів, – жінка, всі звали її Френкі, от-от збиралася купити собі таратайку, вона роками погрожувала це зробити і нещодавно назбирала пару доларів саме для цієї мети. Дін одразу взяв на себе відповідальність вибрати машину та її ціну, бо хотів сам її використовувати, щоб клеїти старшокласниць, які виходять із занять, та везти їх у гори. Бідна невинна Френкі завжди на все погоджувалась. Та коли вони прийшли на стоянку і опинилась перед продавцем, вона злякалася того, що має розпрощатися зі своїми грішми. Дін сів посеред брудного бульвару Аламеда і бив себе кулаками по голові:

– Ти за сто доларів не знайдеш нічого кращого!

Він клявся, що більше ніколи з нею не говоритиме, сварився, поки не посинів, і все одно був на межі того, щоб застрибнути в машину й поїхати геть.

– Ох, ці тупі, тупі, тупі сезонники, вони ніколи не зміняться; це абсолютно неймовірно тупо, як тільки настає момент діяти, цей параліч, переляк, істерія, їх нічого так не лякає, як те, чого вони хочуть, – це мій батько, мій батько, знову мій батько!

Того вечора Дін був дуже збуджений, бо ми мали зустрітися з його двоюрідним братом Семом Брейді в барі. Дін був у чистій майці і весь аж світився:

– Тепер слухай, Селе, я повинен тобі розповісти про Сема – він мій двоюрідний брат.

– Між іншим, чувак, ти ж шукав свого батька?

– Сьогодні, чувак, я пішов до буфету Джигса, де він любив випити розливного пива в легкому сп'янінні та вічно отримував від начальника і йшов геть, – ні – я пішов до старого цирульника біля Віндзора – ні, там нема – якийсь старий думав, що він – ти тільки подумай! – працює в їдальні залізниці або щось робить для «Бостон і Мейн» у Новій Англії! Але я йому не вірю, вони за пів цента навидумують шмат якоїсь байки. Тепер слухай ось що. У дитинстві Сем Брейді, мій двоюрідний брат, був для мене справжнім героєм. Він нелегально торгував віскі в горах і якось страшенно замісився на кулаках зі своїм братом -тривало це дві години у дворі, а жінки кричали, бо були налякані до смерті. Ми спали разом. Єдиний чоловік у сім'ї, який ніжно про мене піклувався. І сьогодні я побачу його вперше за сім років, він щойно повернувся з Місурі.

– І в чому штука?

– Ні в чому, чувак, я лише хочу дізнатися, що відбувалося в сім'ї, – я ж маю сім'ю, пам'ятаєш – і найважливіше, Селе, я хочу, щоб він мені розповів те, що я забув зі свого дитинства. Я хочу згадати, згадати, я хочу! – Я ніколи не бачив Діна таким щасливим та збудженим. Поки ми чекали на його двоюрідного брата у барі, він багато говорив із солодкими хіпстерами і хастлерами з центру та дізнавався про нові банди й тусовки. Він дізнався про Мерілу, оскільки вона нещодавно була в місті. – Селе, у мої юні дні, коли я приходив на ріг вулиці, щоб украсти дрібних грошей з газетного прилавка собі на м'ясний супець, он той страшний тип нічого крім убивства не мав у своєму серці, потрапляв у одну бійку за одною, я навіть пам'ятаю його рубці, поки роки й роки стояння на тому розі нарешті його не розм'якшили і жорстоко не осідлали, і ось він став цілковито милим, приємним і спокійним зі всіма, він став, немов статуя на розі, ти бачиш, як все буває?

Потім з'явився Сем, жилавий, кучерявий чоловік тридцяти п'яти років з руками, вимученими роботою. Дін з повагою став перед ним.

– Ні, – сказав Сем Брейді, – я більше не п'ю.

– Бачиш? Бачиш? – прошептав Дін мені на вухо. -Він більше не п'є, а раніше був одним з найбільших п'яниць у місті, тепер він знайшов релігію, він мені по телефону сказав, заціни його, заціни, як він змінився -мій герой став таким дивним.

Сем Брейді з підозрою дивився на свого меншого брата. Він повіз нас прогулятись у старому розваленому купе і одразу висвітлив своє ставлення до Діна.

– Дивись, Діне, я тобі більше не вірю і не повірю всьому тому, що ти намагатмешся мені розповісти. Я прийшов сьогодні, бо я хочу, щоб ти підписав один папірець для родини. Ми більше не згадуємо твого батька і не хочемо мати з ним нічого спільного, і, мені дуже жаль, з тобою так само.

Я подивився на Діна. Його лице почорніло.

– Так, так, – сказав він.

Його брат продовжував нас возити і навіть купив нам морозива. Тим не менше Дін закидав його безкінечними запитаннями про минуле, його брат відповідав, і скоро Дін майже почав пітніти від збудження. Ох, де ж тієї ночі був його пропащий батько? Його брат висадив нас біля сумного світла карнавалу на бульварі Аламеда та Федерал.

Він домовився з Діном про підписання документа наступного дня і поїхав. Я сказав Діну, що мені шкода, що він не має нікого на світі, хто б у нього вірив.

– Пам'ятай, що я в тебе вірю. Я безмежно шкодую через те, що по-дурному образив тебе вчора.

– Добре, чувак, все нормально, – сказав Дін.

Ми разом подивилися карнавал. Там були атракціони, чортові колеса, попкорн, рулетки, тирса та сотні денвер-ської молоді, яка прогулювалась у джинсах. Дін був у тісних вимитих лівайсах та майці і скидався на справжнього денверського типа. Там були малі на мотоциклах з шоломами, вусами й розшитими куртками, – вони тусувались біля наметів з гарненькими дівчатами у лівайсах та рожевих сорочках. Також було багато мексиканок, одна фантастична дівчинка десь зо три фути заввишки, майже ліліпутка, з найчарівнішим та найніжнішим обличчям на світі, повернулась до свого супутника і сказала:

– Слухай, давай знайдемо Гомеса й заберемося геть. Дін її побачив і завмер. Могутній ніж вдарив його із

нічної темряви. – Чувак, я її люблю, ой, як же я її люблю…

Ми довго за нею ходили. Нарешті вона перейшла через дорогу, щоб потелефонувати з мотельної телефонної будки, а Дін вдав, що продивляється сторінки телефонної книжки, тоді як насправді дивився на неї. Я спробував завести розмову з друзями красуні-лялечки, але вони не звертали на нас уваги. Гомес з'явився на старій вантажівці і забрав дівчат. Дін стояв на дорозі, тримаючись за груди:

– Ой, чувак, я мало не вмер…

– Чому ж ти в біса з нею не поговорив?

– Я не можу, я не міг…

Ми вирішили купити пива й піти до Френкі слухати платівки. Ми вирушили в дорогу з мішком пива. Маленька Джанет, тринадцятилітня донька Френкі, була найгар-нішою дівчинкою на світі і от-от мала стати шикарною жінкою. Найкращими були її довгі, тоненькі, ніжні пальці, з якими вона весь час розмовляла, немов Клеопатра в танку на Нілі. Дін сидів у найвіддаленішому кутку кімнати й дивився на неї з-під лоба, повторюючи: «Так, так, так». Джанет його помітила; вона звернулась до мене по захист. У попередні місяці я провів з нею багато часу, розмовляючи про книжки та всілякі дрібниці, які її цікавили.

Розділ сьомий

ТІЄЇ ночі нічого не відбулося; ми пішли спати. Усе сталося наступного дня. Після обіду ми з Діном поїхали в центр Денвера у справах і зайшли в бюро подорожей дізнатись про машину до Нью-Йорка. Увечері дорогою додому ми вирушили в бік Френкі, по Бродвею, і Дін раптом зайшов у спортивний магазин, спокійно взяв бейсбольний м'яч з прилавка і вийшов, підкидаючи його в руці. Ніхто не помітив; ніхто ніколи не помічає подібні речі. Стояв сонний, спекотний день. Ми йшли вулицею та кидались м'ячем.

– Завтра ми точно знайдем машину в бюро подорожей. Одна приятелька подарувала мені величезну кварту

бурбону «Старий дідусь». Ми почали його пити вдома у Френкі. Через кукурудзяне поле жила гарненька молода дівчинка, яку Дін намагався підчепити з того часу, як ми приїхали. Заварювалась біда. Він кинув забагато камінчиків у її вікно і налякав її. Поки ми пили бурбон у засміченій вітальні зі всілякими псами, розкиданими іграшками та сумними розмовами, Дін час від часу вибігав через кухонні двері й перебігав поле кукурузи, щоб покидати камінці у вікно та посвистіти. Час від часу Джанет виходила глянути на те, що відбувалося. Раптом Дін повернувся зблідлий:

– Біда, хлопчику мій. Мама тієї дівчини біжить за мною з рушницею і з собою захопила купу тутешніх школярів, щоб мене побити.

– Що? Де вони?

– За полем кукурудзи, хлопчику мій.

Дін був п'яний і йому було начхати. Ми разом вийшли і в місячному сяйві перетнули кукурудзяне поле. Я помітив гурт людей на темній ґрунтовій дорозі.

– Он вони йдуть! – почув я.

– Почекай хвилинку, – сказав я. – Що сталося, скажіть будь ласка?

Мати бовваніла на задньому плані з великою рушницею в руці.

– Твій чортів друг уже нам остогид. Я не з тих, хто піде по допомогу до закону. Якщо він хоча б раз сюди поткнеться, я стрілятиму і вб'ю його.

Школярі згромадилися з кулаками напоготові. Я був такий п'яний, що мені було байдуже, але я трохи всіх заспокоїв.

Я сказав:

– Він більше не буде. Я простежу; він мій брат і мене слухається. Заберіть свою рушницю і не хвилюйтесь.

– Хоча б один раз! – суворо й похмуро сказала вона в темряві. – Коли батько повернеться, я його за вами відправлю.

– У цьому не має потреби; він вам більше не заважатиме, розумієте. Тепер заспокойтесь, і все буде добре.

Дін стояв за мною і тихенько лаявся. Дівчина виглядала з вікна своєї спальні. Я знав цих людей ще раніше, і вони достатньо мені довіряли, щоб трохи заспокоїтись. Я взяв Діна за руку, і ми пішли назад через засіяне місячним сяйвом кукурудзяне поле.

– Ого! – кричав він. – От я сьогодні нап'юся.

Ми повенулись до Френкі та дітей. Раптом Дін розізлився на платівку, яку грала Джанет, і розламав її на своєму коліні – це була платівка сільської музики. А ще там була рання платівка Дізі Гілеспі, яку Дін цінував – «Конго блюз» з Максом Вестом на барабанах. Я її раніше подарував Джанет і, поки вона ридала, сказав, щоб вона її розбила об голову Діна. Вона так і зробила. Дін лише тупо на неї витріщився, зрозумівши все. Ми всі посміялись. Усе було добре. Потім Френкі-Ма захотіла випити у придорожньому шинку.

– Погнали! – закричав Дін. – От чорт, коли б ти купила машину, яку я тобі показав у вівторок, нам не треба було б іти пішки.

– Мені не сподобалась та чортова машина! – закричала Френкі.

Ой, ай, діти почали плакати. Густа нескінченність, немов нічні метелики, стояла в божевільній похмурій вітальні з сумними шпалерами, рожевою лампою, збудженими обличчями. Маленький Джимі налякався; я вклав його спати на дивані й прив'язав до нього пса. Френкі п'яно замовила таксі та, поки ми на нього чекали, мені подзвонила моя подруга. Вона мала двоюрідного брата середніх літ, який ненавидів мене всією душею, а того дня я написав листа Старому Бику Лі, який був у Мексико-сіті, розповідаючи про наші з Діном подорожі та за яких обставин ми зупинилися у Денвері. Я написав:

– У мене є подруга, яка дає мені віскі, гроші та добре мене годує.

Я – дурень, просто після вечері із смаженим курчам дав цього листа її двоюрідному брату, щоб той його відіслав. Він відкрив його, прочитав і відразу відніс їй, щоб довести, що я – злодій. Тепер вона в сльозах подзвонила мені і сказала, що не хоче мене більше бачити. Потім узяв трубку переможний брат і почав розказувати мені, що я – паскуда. Поки таксі сигналило на вулиці, діти плакали, собаки гавкали, а Дін танцював із Френкі, я кричав усі можливі та неможливі матюкливі слова у трубку і в п'яному божевіллі сказав усім у телефоні піти під три чорти, гримнув трубкою і пішов напиватись.

Ми падали один на одного, вилізаючи з таксі біля сільського шинку в підвір'ї, зайшли всередину й замовили пиво. Все навколо трощилось, і все стало ще більш божевільним, коли якийсь божевільний тип у барі накинувся на Діна й почав скиглити, Дін знов ошаленів, пітніючи та божеволіючи, і все стало невимовно скаженим, коли Дін вискочив на вулицю, вкрав машину просто з парковки, помчав у центр Денвера й повернувся з новою, кращою, машиною. Раптом я побачив у барі копів, і люди збирались надворі перед фарами крузерів, розмовляючи про вкрадену машину.

– Хтось тут наліво й направо краде машини! – казав коп.

Дін стояв навпроти нього, слухав і повторював:

– Ах, так, ах, так.

Копи пішли щось перевіряти. Дін зайшов у бар і качався з бідолахою, який щойно одружився того дня і неймовірно напився, поки його наречена десь на нього чекала.

– Ой, чувак, цей чувак найкращий у світі! – кричав Дін. – Селе, Френкі, я піду і цього разу знайду справді добру машину, і ми всі разом поїдемо, і Тоні теж (божевільний святий), погнали в гори.

Він вибіг з бару. У той самий час коп забіг у бар і сказав, що вкрадена машина з центру Денвера припаркована на вулиці. Люди захоплено перешіптувались. З вікна я побачив, як Дін заскочив у найближчу машину і рвонув геть, і його не помітила жодна душа. За декілька хвилин він повернувся назад у зовсім іншій машині, новенькому кабріолеті.

– Ось це красуня! – він прошептав мені на вухо. – А та забагато кашляла – я залишив її на роздоріжжі, побачив цю гарнюню, припарковану біля якогось будинку. Я проїхався Денвером. Давай, чувак, давай усі поїдемо на прогулянку.

Вся гіркота й божевілля його денверського буття вискакували з нього, немов кинджали. Його обличчя було червоне, спітніле і зле.

– Ні, я нічого не хочу до діла з краденими машинами.

– Ну що ти, чувак! Ось Тоні поїде зі мною, чи не так, чудовий любий Тоні?

А Тоні – худа, темноволоса, ниюча та стогнуча загублена душа, з очима святого – нахилився до Діна і стогнав, і стогнав, бо йому раптом стало погано, а потім з якоїсь інтуїтивної причини злякався Діна та з жахом на обличчі відскочив назад. Дін похилив голову і вкрився потом. Він вибіг і поїхав геть. Ми з Френкі знайшли таксі неподалік і вирішили поїхати додому. Поки таксист їхав нескінченно темним бульваром Аламеда, по якому я блукав не одну ніч у попередні літні місяці, співаючи, нарікаючи, поїдаючи зорі та крапля за краплею розбризкуючи сокисвого серця на гарячий асфальт, Дін раптово під'їхав за нами у краденому кабріолеті та почав кричати й сигналити. Обличчя водія таксі побіліло.

– Це лише мій друг, – сказав я.

Ми враз остогидли Діну, і він помчав дев'яносто миль на годину попереду нас, викидаючи у вихлоп пилюку. Потім він звернув на вулицю Френкі й зупинився перед її будинком; так само швидко він раптом знов кудись поїхав, розвернувся і помчав назад у бік міста, поки ми вилазили з таксі та розплачувались за дорогу. Через кілька хвилин, коли ми схвильовано чекали на темному подвір'ї, він повернувся вже в іншій машині, побитому купе, зупинився у хмарі пилюки перед будинком, просто вивалився з машини, пішов у спальню і смертельно п'яний впав на ліжко. І ось ми залишились із краденою машиною прямісінько на нашому подвір'ї.

Я мав його розбудити; я не міг завести машину, щоб якось її позбутись. Він вивалився з ліжка, одягнений лише в жокейські шорти, і ми разом сіли в машину, поки діти сміялись у вікнах, і покотились, перелітаючи рядки конюшини в кінці дороги, гоп-скок, аж поки машина вже не витримала й завмерла під старою тополею біля фабрики.

– Далі не можу, – сказав Дін просто.

Він вийшов з машини і в самих лише шортах під місячним сяйвом почав іти назад через поле кукурудзи, десь півмилі. Ми повернулись додому, і він уклався спати. Все було в страшенному бедламі – увесь Денвер, моя подруга, машини, діти, бідна Френкі. вітальня, залита пивом і всіяна бляшанками. І я намагався спати. Деякий час мені не давав спати цвіркунець. Уночі в цій частині Заходу зорі, такі, як я їх бачив у Вайомінгу, були величиною з римські зірки, і самотні, немов Принц Дарми, котрий загубив сад своїх предків і подорожує поміж точок Великої Ведмедиці, намагаючись знову його віднайти. Так вони повільно керують ніччю, а задовго до справжнього світанку велике червоне світло з'явилось високо над забутою, змученою землею десь із боку Західного Канзасу, і над Денвером защебетали пташки.

Розділ восьмий

ЗРАНКУ нас пройняла страшна нудота. Спершу Дін пішов через кукурудзяне поле подивитись, чи машина повезе нас на Схід. Я сказав йому ні, проте він усе одно пішов, а повернувся блідий.

– Чувак, там стоїть машина детектива, а кожен відділок у місті знає мої відбитки з того року, коли я вкрав п'ятсот машин. Ти бачиш, що я з ними роблю, я просто хочу поїздити, чувак! Мені треба йти! Слухай, ми потрапимо до тюрми, якщо зараз же не заберемося геть.

– Ти до біса правий, – сказав я, і ми почали збиратись, наскільки швидко нам дозволяли наші руки. Теліпалися краватки, розхристані сорочками, – ми попрощалися з нашою солодкою маленькою сім'єю і поплентались у бік захисної дороги, де нас ніхто не знайде. Маленька Джанет плакала прощаючись із нами, чи зі мною, чи ще з чимось, а Френкі була ввічлива, і я її поцілував і вибачився.

– Він справді божевільний, – сказала вона. – Точно, як мій чоловік, який утік. Просто той самий чоловік. Сподіваюся, що мій Мікі таким не виросте, вони зараз усі такими стають.

Я попрощався з Люсі, яка в руці тримала свого жучка, а маленький Джимі спав. Усе сталось за пару секунд чудесного недільного світанку, поки ми бігли з нашим страшним багажем. Ми поспішали. Щохвилини ми очікували, що за будь-яким сільським поворотом з'явиться кру-зер і поїде за нами.

– Якщо та жінка з рушницею коли-небудь дізнається, нам гаплик, – сказав Дін. – Ми повинні піймати таксі. Тоді ми в безпеці.

Ми збиралися розбудити фермерську сім'ю, щоб скористатись їхнім телефоном, але нас налякав їхній пес. Кожної хвилини все стає дедалі небезпечнішим; купе знайдуть селяни, які рано встають. Нарешті одна мила старенька пані дозволила нам подзвонити з її телефону, і ми викликали таксі з центру Денвера, але воно не приїхало. Ми знов вийшли на дорогу. Почався ранішній потік машин, і кожна машина нагадувала крузер. Раптом ми побачили крузер і я знав, що моєму життю, таким, як я його знав, настав кінець і прийшов новий жахливий етап в'язниць та залізного суму. Але крузер виявився нашим таксі, і з того моменту ми знову летіли на схід.

У бюро подорожей була неймовірна пропозиція повести до Чикаго «Кадилак» лімузин 47-го року. Власник їхав на ньому з Мексико, втомився і посадив усю сім'ю на поїзд. Він лише хотів посвідчення та щоб машина туди доїхала. Мої документи запевнили його, що все буде добре. Я сказав, щоб він не хвилювався. І сказав Діну:

– Ти дивися, не втечи з цією машиною.

Дін скакав від бажання побачити її. Нам треба було почекати годину. Ми лежали на газоні біля церкви, де в 1947-му я провів деякий час з волоцюгами після того, як відвіз Риту Бетанкур додому, і там на газоні я заснув просто від жахливої втоми, відкривши обличчя післяобіднім пташкам. Десь грала органна музика. Дін бігав по місту. Він заговорював якусь офіціантку в забігайлівці, домовився з нею про зустріч у «Кадилаку» після обіду і повернувся, щоб розбудити мене новиною. Тепер мені стало краще. Я прокинувся для нових ускладнень.

Коли приїхав «Кадилак», Дін одразу на ньому від'їхав «заправитись», а чоловік з бюро подорожей подивився на мене і спитав:

– Коли він повернеться? Усі пасажири готові їхати.

Він показав на двох ірландських хлопців зі східної єзуїтської школи, котрі з валізами чекали на лавці.

– Він просто поїхав заправитись. Він зараз повернеться.

Я побіг за ріг і дивився, як Дін із заведеним мотором чекав на офіціантку, котра переодягалась у своїй готельній кімнаті; справді, я бачив її з того місця, де стояв, – вона дивилась у дзеркало, чепурилась, поправляла шовкові панчохи, я мріяв поїхати разом з ними. Вона вибігла й за-стрибнула у «Кадилак». Я повернувся назад, щоб заспокоїти начальника бюро подорожей і пасажирів. Я бачив відблиск «Кадилака», який переїжджав Клівленд плейс із Діном, щасливим, у майці; він розмахував руками, розмовляв з дівчиною та горбився над кермом, тоді як вона сумно й гордо сиділа поряд із ним.

Посеред білого дня вони поїхали на парковку, зупинились біля кам'яної стіни (Дін колись працював на цій парковці), і там, з його слів, він зробив це з нею за лічені хвилини; і не тільки це, він ще й умовив її слідувати за нами на схід, щойно вона отримає зарплату в п'ятницю, приїхати автобусом та зустрітися з нами на квартирі Іана Макартура на Лексінгтон-авеню в Нью-Йорку. Вона погодилась приїхати; звали її Беверлі. За тридцять хвилин Дін закинув дівчину в готель, з поцілунками, прощаннями, обіцянками, і прилетів під бюро подорожей, щоб підібрати команду.

– Ну, ти вчасно! – сказав Бродвейський Сем, начальник бюро подорожей. – Я вже вирішив, ти втік із цим «Кадилаком».

– Це моя відповідальність, – я сказав, – не хвилюйтесь. – Я це сказав, бо Дін так метушився, що всі могли здогадатись про його божевілля. Дін зробив діловий вигляд і поміг хлопцям-єзуїтам з їхнім багажем. Вони ще не встигли всістись, і я ще не попрощався з Денвером, як він уже погнав уперед, – величезний двигун клекотів, як могутній птах. Уже за дві милі від Денвера Дін зламав спідометр і гнав більше ніж сто миль на годину.

– Ну, нема спідометра, то я й не знатиму, як швидко їду. Я просто прижену цю тачку до Чикаго і знатиму по часу. – Здавалось, ми навіть не їхали сімдесят, але на шосе в бік Грілі всі машини залишались позаду нас, немов мертві мухи. – Ми їдемо на південний схід тому, Селе, що нам треба заскочити на ранчо Еда Уола в Стерлінгу, ти повинен з ним познайомитись, побачити його ранчо, а цей човен так летить, що ми без проблем туди доїдемо й доберемся до Чикаго задовго до поїзда того чоловіка. – Добре, – погодився я.

Почав лити дощ, але Дін не зупинявся. Це була чудова велика машина, остання зі старих лімузинів, чорна, з великим продовгуватим тілом, колесами з білими дисками і, напевно, куленепробивними вікнами. Хлопці-єзуїти -Святий Бонавентура – сиділи позаду, задоволені та щасливі, бо були в дорозі й не мали жодного уявлення як швидко ми їхали. Вони спробували поговорити, але Дін їх не підтримав, зняв майку і їхав голий:

– Ох, ця Беверлі – солодка маленька дівчинка – вона приїде до мене в Нью-Йорк – ми одружимось, як тільки я дістану папери про розлучення від Каміл, – усе владнається, Селе, вперед. Так!

Чим скоріше ми залишали Денвер, тим краще я почувався, і робили ми це швидко. Стемніло, коли ми звернули з шосе й поїхали грунтовою дорогою, яка вела нас через суворі простори Східного Колорадо в бік ранчо Еда Уола серединою Койотової Безодні. Дощ не припинявся, багнюка була слизькою, і Дін сповільнився до сімдесяти, але я сказав йому їхати ще повільніше, а то нас занесе, але він відповів:

– Не хвилюйся, чувак, ти ж мене знаєш.

– Не цього разу, – сказав я. – Ти справді їдеш зашвидко.

Та він летів далі по слизькій багнюці, а як тільки я це сказав, ми в'їхали в різкий лівий поворот, Дін крутив кермо, щоб у нього вписатись, але машина полетіла на слизькій поверхні, нас понесло.

– Обережно! – закричав Дін, якому було наплювати; він змагався зі своїм Ангелом, і ми опинилися задом у канаві, а перед машини стирчав на дорозі. Навколо мертва порожнеча. Ми чули, як завивав вітер. Ми були посеред диких прерій. За чверть милі виднілася ферма. Я лаявся безперестанно – я був страшенно злий на Діна, він був мені огидний. Він нічого не сказав і пішов під дощем до ферми шукати допомогу, одягнений у пальто.

– Він твій брат? – запитали хлопці на задньому сидінні. – Він сам чорт з машиною, га? – А як видно з його розповідей, з жінками в нього так само.

– Він божевільний, – сказав я, – і так, він мій брат. Я побачив, як Дін повертається з фермером на тракторі.

Вони прикріпили ланцюги, і фермер витяг нас із канави. Машина була коричневою від бруду, бампер побитий. Фермер узяв із нас п'ять доларів. Його доньки дивились на все під дощем. Найгарніша і найсором'язливіша заховалась далеко в полі, та мала на це добрі причини, бо була вона абсолютно й цілковито найкрасивішою дівчиною, яку ми з Діном бачили в житті. їй було років шістнадцять, обличчя, як у всіх на Преріях, було кольору диких троянд, очі надзвичайної блакиті, найпрекрасніше волосся і скромність та швидкість дикої антилопи. Вона тремтіла від кожного нашого погляду. І стояла, поки могутні вітри із Сас-качевану розвівали її чарівне волосся – кучері немовби оживали. Вона червоніла й червоніла.

Ми закінчили наші справи з фермером, востаннє подивились на янгола Прерій і поїхали далі, цього разу повільніше, поки не стемніло, і Дін сказав, що ранчо Еда Уола прямо попереду.

– Ой, така дівчина мене лякає, – сказав я. – Я б просто йшов і здався їй, а якщо вона мене не захоче, я б кинувся зі скелі. – Єзуїтські хлопці засміялись. Вони були сповнені безглуздих жартів та східноуніверситетських балачок і в їхніх курячих головах не було нічого крім погано засвоєного Аквінського. Ми з Діном геть не звертали на них уваги. Коли ми переїжджали поля, Дін розповідав про свої ковбойські дні, він показав нам шмат дороги, де він провів цілий ранок за їздою; і, щойно ми доїхали до землі Уола, показав нам полагоджений ним паркан; показав, де старший Уол, батько Еда, бігав по полю з батогом і горлав: «Лови його, чорти б його забрали».

– Він купував нову машину кожні шість місяців, – сказав Дін. – Йому просто було байдуже. Коли якась корова відбивалась від стада, він їхав за нею до найближчого потічка, а потім біг за нею пішки. Він рахував кожен зароблений цент і ховав усе в каструлю. Божевільний старий скотар. Я покажу тобі його старі розвалюхи біля будинку. Ось куди я приїхав на виправний термін після останнього разу в тюрмі. Ось де я жив, коли писав ті листи до Чеда Юнга. – Ми звернули з дороги і опинились на доріжці поміж зимових пасовищ. Раптом у світлі наших фар з'явилося стадо скорботних безликих корів. – Ось де вони! Корови Уола! Ми нізащо повз них не проїдемо. Треба вийти і налякати їх! Хі-хі-хі!

Але нам не довелось цього робити, і ми просто прослизнули повз них, часом злегка зачіпляючи, поки вони, наче море, ворушились і мукали навколо дверей машини. Попереду ми побачили світло ранчо Еда Уола. Навколо цього самотнього світла розстилались сотні миль рівнин.

Тотальна темрява, яка покриває таким чином прерії, не зрозуміла людям зі сходу. Не було ні зірок, ні місяця, ні світла, крім світла з кухні місіс Уолл. Те, що лежало поза тінями двору, було нескінченним поглядом на світ, який неможливо було побачити до світанку. Після того, як ми постукали у двері та покликали Еда Уола, котрий доїв корів у хліву, я заглибився в темряву, десь футів на двадцять, не більше. Мені здалося, що я почув койотів. Уол сказав, що це, напевно, десь далеко стогнуть дикі коні. Ед Уол був нашого віку, високий, гострозубий, лаконічний. Вони з Діном любили стояти на Кьортіс-стріт та свистіти дівчатам. Тепер він ввічливо провів нас у свою похмуру, коричневу, нежилу вітальню та нишпорив навколо, поки не знайшов тьмяні лампочки, засвітив їх і сказав Діну:

– Що в біса сталось з твоїм пальцем?

– Я вдарив Мерілу, і він почав так наривати, що довелось ампутувати кінчик.

– Якого чорта ти це зробив? – Було схоже, що він раніше був старшим братом Діна. Він похитав головою; відро з молоком стояло біля його ніг.

– Ти завжди був хворим на голову сучим сином.

Тим часом його молода дружина накрила стіл у великій кухні ранчо. Вона вибачилась за персикове морозиво:

– Це лише персики і вершки, заморожені разом. – Звичайно, це було єдине справжнє морозиво, яке я їв у своєму житті. Вона почала з нічого особливого, а закінчила застіллям богів; поки ми їли, нові тарілки з'являлись на столі. Вона була добре збитою білявкою, але, як усі жінки у преріях, трішки скаржилась на нудьгу. Вона перерахувала всі радіопередачі, які вона слухає в цей час ночі. Ед Уол сидів і дивився на свої руки. Дін невгамовно їв. Він хотів, щоб я підтримав байку про те, що «Кадилак» належить мені, і я дуже заможний чоловік, а він мій друг і шофер. Це аж ніяк не вразило Еда Уола. Кожного разу, коли худоба в хліву видавала якийсь звук, він піднімав голову і слухав.

– Ну, сподіваюсь, що ви, хлопці, доберетесь до Нью-Йорка.

Він не вірив у казку про «Кадилак» і був упевнений у тому, що Дін його вкрав. Ми пробули на ранчо не більше години. Ед Уол втратив віру в Діна так само, як Сем Брейді, – коли він на нього дивився, то дивився з підозрою. У минулому були буремні дні, коли вони тинялися рука в руку по Ларімер і Вайомінг по завершенні сінокосу, проте все це було мертве та забуте.

Дін нервово стрибав у своєму кріслі.

– Ну так, ну так, а тепер, я гадаю, нам слід їхати далі, бо нам треба завтра ввечері бути в Чикаго, і ми вже витратили декілька годин.

Студенти вічливо попрощались з Уолом, і ми знову були в дорозі. Я обернувся подивитись, як кухонне світло зникає в морі пітьми. Потім я нахилився вперед.

Розділ дев'ятий

НЕЗАБАРОМ ми знову повернулися на головну трасу і тієї ночі весь штат Небраска відкрився моїм очам. Сто десять миль на годину по прямій, немов стріла, дорозі, через сонні містечка, жодної машини, а Тихоокеанський поїзд слідував за нами під місячним сяйвом. Тієї ночі я зовсім не боявся; було дозволено їхати 110 і говорити й бачити, як міста Небраски – Огалала, Гьотенбург, Кірні, Гранд Айленд, Колумбус – розкриваються з неймовірною швидкістю, поки ми женемо далі та базікаємо. Це була чудесна машина; вона тримала дорогу, як човен тримається води. Вона з легкістю входила у кожний поворот.

– Ох, чувак, оце так мрія, – видихнув із себе Дін. – Ти тільки подумай, що б ми могли робити, якщо б у нас із тобою була така машина. Ти знаєш, що є дорога, яке веде вниз до Мексики і аж до самої Панами? І, можливо, аж у самий низ Південної Америки, де живуть семифутові індіанці, які в горах поїдають кокаїн? Так! Ти і я, Селе, ми б роздивилися весь світ з такою машиною, тому що, чувак, дорога має коли-небудь вивести до всього світу. Нікуди більше вона не поведе – правильно? О, чи ми не об'їдемо старий Чі з цією штукою? Подумай тільки, Селе, я за все своє життя ні разу не був у Чикаго, ніколи тут не зупинявся.

– У цьому «Кадилаку» ми заїдемо туди, як гангстери!

– Так! І дівчата! Ми можемо клеїти дівчат. Між іншим, Селе, я вирішив їхати екстра швидко, щоб ми мали цілий вечір розваг на цій штуці. Тепер ти просто розслабся, а я гнатиму всю дорогу.

– Ну, а тепер як швидко ти їдеш?

– Думаю, постійні сто десять – навіть не помітно. Ми ще маємо весь день на Айову, а потім я за мізер проїду старий Ілінойс. – Хлопці заснули, і ми розмовляли всю ніч.

Було неймовірно, як Дін міг дуріти, а потім раптово пізнавати свою душу – яка, мені здається, захована у швидкій машині, на узбережжі, до якого треба доїхати, і в дівчині в кінці дороги – спокійно та розмірено, наче нічого не сталось.

– Тепер я таким стаю щораз у Денвері – я вже більше не можу в тому місті. Дін – дурень. Зум! – Я сказав йому, що проїжджав цією небраскинською дорогою в 47-му році. Він також.

– Селе, коли я працював у пральні «Нова ера» у Лос-Анджелесі, у 1944-му, набрехавши про свій вік, я поїхав на швидкісній у Індіанаполіс із єдиною метою – побачити перегони на меморіальний день; туди я їхав автостопом, а вночі крав машини, щоб вчасно доїхати назад. Також у Ел-Ей у мене був «Бьюїк» за двадцять доларів, моя перша машина, вона не проходила інспекцію гальм та світла, тому я вирішив дістати посвідчення поза штатом, щоб їздити на машині без проблем, тож приїхав сюди по документи. Поки я їхав автостопом через одне з оцих самих містечок, з номерами, захованими під плащем, до мене причепився уштипливий шериф, бо вирішив, що я занадто малий, щоб їхати автостопом. Він знайшов номер і закинув мене в камеру з місцевим рецидивістом, якому слід було бути в домі для престарілих, бо він не міг сам себе годувати (його годувала дружина шерифа), він сидів, пускаючи слину. Після розслідування, яке складалося з дурнуватих розмов, як батьківський допит, а потім спроби мене залякати, аналізу мого почерку і так далі, я, щоб звітди вибратись, виголосив найкращу промову свого життя, про те, що я набрехав про своє минуле викрадання машин, і що я просто шукаю свого батька, який у цих краях працює на фермі, і шериф мене відпустив. Ясна річ, я пропустив перегони. Наступної осені, я зробив те саме, щоб побачити гру Нотр-Дам – Каліфорнія у Саус-Бенді, Індіана, – цього разу без проблем і, Селе, я мав гроші лише на квиток і більше ні цента, я нічого не їв дорогою туди й назад крім того, що зміг виклянчити у всіляких божевільних типів, яких зустрічав по дорозі, та ще й до дівчат чіплявся. Єдиний хлопець у Сполучених Штатах Америки, який стільки натерпівся, щоб побачити гру.

Я запитав, яким чином він опинився у Ел-Ей у 1944-му.

– Мене заарештували в Аризоні, тюрма там була найгіршою тюрмою в моєму житті. Я мав утекти і задумав найкрутішу втечу свого життя, а щодо втеч, розумієш, усе загально. У лісі, знаєш, я повз через болота – он там навколо гірських країв. Гумові шланги і все таке, на мене чекала випадкова смерть, я мусив пробратись через ліс по хребту, щоб триматись подалі від стежок і доріг. Мені треба було позбутись одягу з каталажки, і я дуже майстерно вкрав сорочку й штани на заправці біля Флагстафа, за два дні приїхав у Ел-Ей одягнений, як працівник бензоколонки, пішов на першу ліпшу станцію, влаштувався на роботу, знайшов собі кімнату, поміняв імя (Лі Бульє) і провів цілий неймовірний рік у Ел-Ей, враховуючи цілу компанію нових друзів і дуже шикарних дівчат, цей сезон закінчився тоді, коли однієї ночі ми всі їхали по Голівудському бульвару, і я сказав своєму товаришу потримати кермо, поки я цілував дівчину – я був за кермом, розумієш – а він мене не почув і ми врізались прямо в стовп, хоч їхали ми тільки двадцять, і я зламав свій ніс. Ти ж уже бачив мій ніс -кривий грецький горб ось тут. Після того я поїхав у Денвер і тієї весни познайомився з Мерілу біля лимонадного фонтанчика. Ох, чувак, їй було лише п'ятнадцять, вона була в джинсах і просто чекала, щоб її хтось підібрав. Три дні та три ночі розмов у готелі Туз, третій поверх, південно-східна кутова кімната, священні хвилини в тій кімнаті та святі сцени мого життя – тоді вона була така мила, така молода, гмм, ах! Але ж, ти подивись туди вниз, гоп-гоп, купа старих волоцюг навколо вогню біля колій, хай їм чорт. – Він майже зупинився. – Бачиш, я ніколи не знаю, чи мій батько там чи ні. – Біля колій, перед вогнищем, погойдувались якісь постаті. – Я ніколи не знаю, питати чи ні. Він може бути де завгодно.