На краю Ойкумени

Розділ восьмий СИНИ ВІТРУ

У непроникній пітьмі завили гієни, тужливо заголосили шакали. Кідого нервувався, часто поглядаючи на схід, де попелястосірий просвіт неба над вершинами дерев провіщав, що незабаром зійде місяць.

— Я не знаю, є тут дикі собаки чи нема, — бурмотів Кідого. — Якщо вони прийдуть, буде біда. Собаки нападають дружно, всією зграєю, і перемагають навіть буйволів…

Небо все світлішало, нарешті скелі, що похмуро чорніли, засріблилися, дерева на степу виділились чорними силуетами. Зійшов місяць.

Міцно стискаючи списи, оглядаючись і прислухаючись, етруск, негр і еллін пішли на південь, уздовж скелястого пасма. Вони поспішали покинути похмуре місце битви, де за кущами і деревами валялися трупи слонів і бенкетували пожирачі падла. Виття позаду затихло, степ мовчав. Здавалося, все навкруги вимерло, — тільки швидка хода подорожніх порушувала нічну тишу.

Кідого старанно обминав густі гаї і чагарникові зарості, що тут і там височіли на степу таємничими чорними горбами. Негр вибирав дорогу посередині відкритих галявин, що біліли між заростями, як озера в лабіринті чорних островів.

Скелясте пасмо повернуло на захід, вузький гай притиснув подорожніх до скель. Кідого звернув праворуч і пішов довгою кам'янистою площинкою, що спускалася на південь. Раптом негр зупинився і, круто повернувшись назад, став прислухатись. Пандіон і Каві насторожилися, але жодного звуку не було чути навкруги. Як і раніше, панувала глибока тиша.

Кідого нерішуче пішов далі, прискорюючи ходу і не відповідаючи на тихі запитання етруска та елліна. Вони пройшли ще тисячу ліктів, і негр знову зупинився. Його очі при місячному світлі тривожно блищали.

— Хтось іде слідом за нами, — прошепотів він і припав вухом до землі.

Пандіон зробив те саме, а етруск залишився стояти, примруживши очі і намагаючись що-небудь розглядіти крізь сріблясту завісу місячного сяйва, що закривало далечінь.

Пандіон, притискаючи вухо до гарячого кам'янистого грунту, спершу чув тільки власне дихання. Мовчазна грізна непевність тривожила його. Раптом здалеку донісся слабкий, ледве чутний шум, переданий твердим грунтом. Звуки, все частіші, рівномірно повторювалися, як чіткі брязкаючі удари — клік, клік! Пандіон швидко підвів голову і враз перестав чути ці звуки. Кідого ще якийсь час припадав до землі то одним, то другим вухом, потім схопився, наче підкинутий пружиною.

— За нами слідом іде великий звір, погано, що я не знаю, який. У нього кігті назовні, як у собаки чи гієни, — значить, це не лев, не леопард…

— Буйвол або носорог, — висловив гадку Каві. Кідого енергійно захитав головою.

— Ні, це хижак, — упевнено відрізав негр. — Треба рятуватись. Погано, що поблизу нема жодного дерева, — тривожно оглядаючись, шепотів він.

Перед ними простягалася щебениста рівнина. Тільки жмутки рідкої трави і невеличкі кущики стирчали на її схилі.

— Уперед, швидше! — квапив Кідого, і друзі обережно побігли, побоюючись великих колючок і тріщин у пересохлій землі.

А позаду, тепер уже зовсім виразно, чути було розмірений стукіт важких кігтів. Цей стукіт став частіший, і друзі зрозуміли, що звір теж прискорив біг і наздоганяє їх. Клік, клік, клік! — тупий брязкіт чути було все ближче.

Пандіон оглянувся і побачив високий силует, що, похитуючись, сірою примарою біг позаду слідом за ними.

Кідого крутив головою, намагаючись побачити десь попереду дерева, розмірити відстань і швидкість бігу невідомого звіра. Зміркувавши, що дерева ще дуже далеко і добігти друзі не встигнуть, негр зупинився.

— Звір наздоганяє, нам більше не можна залишатися спиною до нього, — загинемо жалюгідною смертю!.. — схвильовано крикнув негр.

— Треба битись, — похмуро пробурчав Каві.

Троє друзів стали поруч, повернувшись обличчям до грізної сірої примари, що наближалася в нічній тиші. Звір за весь час погоні ані писнув, і ця незвичайна для степових хижаків властивість найбільше лякала друзів.

Сірий розпливчастий силует ставав темнішим, його контури визначалися все різкіше. Не більше трьохсот ліктів лишалося між друзями і звіром, коли той притишив біг і пішов далі розмашистою ходою, упевнений, що намічені жертви не втечуть від нього.

Друзі ніколи не бачили такого звіра. Масивні передні лапи його були значно довші від задніх, передня половина тулуба дуже піднімалася над кряжем, спина була похила. На товстій шиї прямо сиділа важка голова з масивними щелепами і крутим опуклим лобом. Коротка світла шерсть рябіла темними плямами. На загривку і потилиці дибом стирчало довге жорстке волосся. Звір трохи нагадував плямисту гієну, але небаченого, величезного розміру: голова його була на відстані п'яти ліктів від землі. Широкі груди, плечі й загривок вражали своєю масивністю, могутні мускули випиналися буграми, а величезні криві кігті зловісно стукотіли, наганяючи страх.

Звір рухався якось дивно, нерівно, виляючи низьким задом і кланяючись важкою головою. Морда була опущена вниз так, що нижня щелепа майже притискалася до горла.

— Хто це? — глухо спитав Пандіон, облизуючи пересохлі губи.

— Не знаю, — розгублено відповів Кідого. — Ніколи не чув про таких звірів.

Звір раптом повернувся; великі очі тварини, спрямовані на подорожніх, засвітилися блимаючими вогниками. Звір обійшов праворуч людей, що стояли проти нього, потім знову повернувся до них мордою і зупинився. Закруглені вуха стирчали косо догори обабіч голови.

— Звір розумний: він зайшов так, щоб місяць став навпроти нас, — прошепотів, прискорено дихаючи, Кідого.

Пандіона пройняв нервовий дрож, що завжди траплялося з молодим елліном перед небезпечним боєм.

Звір втягнув у себе повітря і почав поволі наближатись. У рухах тварини, в її зловісній мовчанці, в упертому прямому погляді великих очей під опуклим лобом помітно було щось таке, що відрізняло її від усіх відомих друзям звірів. Люди інстинктивно зрозуміли, що тварина, з якою зустрілися вони, пережиток іншого, стародавнього світу, з іншими законами життя. Пліч-о-пліч, виставивши списи, люди рушили назустріч нічному чудовиську. На мить воно зупинилося, спантеличене, потім, якось дивно хрипнувши, кинулося на трьох друзів. Розкрилася величезна паща, в місячному промінні блиснули товсті зуби, а три довгих леза могутніх списів уп'ялися в широкі груди і шию чудовиська. Люди не могли стримати натиску — звір мав велику силу. Списи, вперті у масивні кістки, вивернулися з рук; етруск, еллін і негр відлетіли назад. Кідого і Пандіон встигли схопитися, а Каві повалив звір. Обидва друзі кинулися на підмогу. Чудовисько присіло на задні лапи і раптом швидко змахнуло передніми. Притуплені кігті ударили Пандіона по стегну так сильно, що він упав, мало не втративши свідомість.

Звір, наступивши здоровенною лапою на ногу еллінові, роздер йому кігтями шкіру і м'ясо, суглоби хруснули, Пандіон відчув гострий біль.

Не випускаючи списа з рук, він одіпхнувся від землі обома руками, силкуючись підвестися, і почув тріск списа Кідого. Ставши на коліна, Пандіон побачив, що звір придавив негра і наближав до нього свою розкриту пащу. Кідого з витріщеними очима упирався руками під щелепу нічного страховища, марно намагаючись одвернути від себе зуби звіра. На очах у Пандіона гинув його вірний друг. Не тямлячи себе, вже не відчуваючи болю, молодий еллін схопився і загнав тварині списа в шию. Звір гучно клацнув зубами і, повернувшись до Пандіона, звалив його цим рухом з ніг. Молодий еллін не випустив списа і, вперши ратище в землю, затримав чудовисько на якусь мить. Кідого тим часом встиг вихопити ніж. Ні негр, ні еллін не побачили, що з другого боку звіра піднявся Каві. Вищиривши зуби, етруск спокійно націлився списом у бік чудовиська і обома руками ввіткнув його під лопатку. Довге лезо увійшло в тіло звіра на лікоть, з розкритої пащі вихопився рев, звір конвульсивно сіпнувся, перекинувшись ліворуч до етруска. Той, увібравши голову у високо підняті плечі, похитнувся, але встояв на ногах. Кідого, несамовито крикнувши, вдарив ножем звіра в горло, і в цю мить спис етруска дійшов до серця чудовиська. Тяжке тіло забилося в корчах, навкруги розійшовся нестерпний сморід. Пандіон вихопив списа, всадив його знову в загривок звіру, але цей останній удар був уже зайвий. Звір, витягши шию і ткнувшись мордою в ноги етруску, відкинув убік задні ноги. Вони ще рухались, кігті скребли грунт, під шкурою ворушилися м'язи, але настовбурчена на загривку шерсть уже осіла.

Опам'ятавшись, троє друзів оглянули свої рани. У етруска був вирваний з плеча цілий шматок м'яса, довгі кігті подерли спину. Нога у Пандіона не була зламана, — у нього зяяла глибока рана нижче коліна, в стопі були, мабуть, розтягнені або розірвані зв'язки, і молодий еллін не міг ступити ногою. Бік у нього розпух і потемнів від удару лапи, але ребра лишилися цілими. Найбільше постраждав Кідого, який дістав кілька великих ран і був дуже пом'ятий.

Друзі перев'язали один одному клаптями подертого одягу рани, вони дуже раділи, що врятувалися від страшного чудовиська, яке нерухомо простяглося перед ними в яскравому місячному світлі. Найбільше був засмучений Пандіон: через поранену ногу він не міг далі йти. Кідого заспокоїв друга, запевнивши його, що зараз їм ніщо не загрожує: труп страховиська охороняє їх від усіх інших хижаків, а володарі слонів неодмінно спохватяться і на світанку знайдуть тих, що відстали.

Терпляче зносячи біль від пекучих ран, друзі полягали на жорсткому щебені, але не могли заснути, бо дуже були збуджені.

Світанок зайнявся несподівано швидко, сонце зігнало таємничу і зловісну тінь ночі. Пандіон, вимучений болем у нозі, розплющив стомлені очі від голосного вигуку Кідого. Негр розглядав переможеного нічного переслідувача і пояснив етруску, що він бачив зображення такого звіра в Та-Кемті, серед малюнків різних тварин у великій гробниці біля міста Білих Стін. Каві недовірливо відкопилював нижню губу. Кідого клявся і переконував друга, що жителі Та-Кемту за стародавніх часів, безперечно, зустрічали таку саму тварину. Сонце піднімалося все вище. Трьох друзів томила спрага, їх мучила гарячка від ран. Кідого і Каві вирішили йти розшукувати воду, і в цей час почулися чиїсь голоси. Три слони з воїнами на спинах рухалися через степ, нижче кам'янистого схилу, на якому друзі зустрілися з нічним страховищем. Володарі слонів, почувши крики негра, примусили слонів повернути і прискорити ходу. Слони вже підходили до чужоземців, та раптом тривожно затрубили і подалися назад, піднімаючи хоботи і нашорошуючи вуха. Воїни сплигнули з плетених помостів і підбігли до трупа чудовиська з криками: «Гішу, гішу!»

Розпорядник вчорашнього полювання схвально подивився на друзів, сказавши сиплим, надсадженим голосом:

— Ви славні воїни, якщо справилися втрьох з цим страхіттям ночей, пожирачем товстошкірих.

Володарі слонів розповіли чужоземцям про гішу — дуже рідкого й небезпечного звіра. Вдень він ховається невідомо де, а вночі блукає мовчки, нападаючи на молодих слонів, носорогів і малят інших великих тварин. Гішу надзвичайно сильний і впертий у бою, — його страшні зуби враз перегризають ногу слона, а могутні передні лапи душать жертву, ламаючи їй кістки.

Каві знаками попросив мисливців допомогти йому зняти шкуру Чотири воїни охоче взялися до діла, не зважаючи на сморід, що йшов від тварини.

Шкуру і відтяту голову поклали на слона, на нього ж підняли і поранених чужоземців. Слони, слухаючись погоничів, які підганяли їх легкими ударами гачкуватих ножів, побігли риссю, швидко переборюючи простір степу.

Близько полудня троє друзів були в селищі. Жителі зустріли їх привітаннями: воїни, які супроводили чужоземців, голосно кричали, сидячи на слонах, про здійснений ними подвиг.

Сяючий Кідого сидів поруч з Пандіоном на хиткому широкому помості, приладнаному на висоті п'яти ліктів від землі. Негр кілька разів починав співати, але щоразу його обривали володарі слонів, попереджаючи, що слони не люблять шуму і звикли до тиші в дорозі.

Уже чотири дні минуло, як друзі залишили місто володарів слонів. Слово вождя здійснилось. Загону колишніх рабів було дозволено йти на захід з експедицією племені. Каві, Кідого і Пандіону, у яких ще не загоїлися рани, було надано місце на спині одного з шести слонів, інші шістнадцять їхніх товаришів ішли пішки слідом за загоном. Слони рухалися в дорозі менше половини дня, решта часу йшла на годування їх та відпочинок. Тим, хто йшов пішки, вдавалося наздоганяти слонів тільки ввечері, коли вже надходила ніч.

Погоничі вели слонів зовсім не тією дорогою, яку обрали б люди. Вони обминали ділянки високого лісу, прямуючи через галявини і чагарникові зарості, де людям довелось би прорубувати дорогу. Сірі велетні спокійнісінько прокладали собі шлях. Час від часу переднього слона заміняв той, що йшов позаду всіх, а стомлений слон переходив на відпочинок у кінець загону. Після слонів у хащах залишалася стежка, і товариші Пандіона йшли собі та йшли, зовсім не вживаючи ножа, захоплені легкою перемогою над непрохідними лісами Ще краще почували себе троє друзів, що їхали на слоні. Поміст ледь-ледь похитувався, невпинно пливучи понад землею з її колючками, комахами І небезпечними гадюками, багнистими гнітючими калюжами, гострим щебенем кам'янистих схилів, ріжучою травою та глибокими, зяючими тріщинами. Тільки тепер зрозумів Пандіон, як багато уваги потрібно було, щоб уникати небезпек, ідучи пішки в нетрях африканських лісів і степів. Лише повсякчасна пильність допомагала людині залишатись неушкодженою, зберігати сили і боєздатність у дальшій путі. Тільки про це весь час думалося. Тепер, сидячи на спині слона, що ступав уперед з незламною міцністю кам'яної брили, молодий еллін жадібно вбирав у себе барви, форми і запахи природи чужої землі з її чудовою могутністю тваринного і рослинного життя. У сліпучому сонячному промінні чисті тони барв досягали надзвичайної яскравості, що якось невиразно тривожила жителя півночі. Та як тільки небо затягалося важкими хмарами або загін оповивали сутінки тінистого лісу, барви бліднули. Монотонні переливи барв здавалися похмурими і жорсткими в порівнянні з м'якими, задумливими і гармонійними барвами рідної Пандіону країни.

Загін перейшов через ближній виступ лісу і знову опинився в горбистому степу з червоною землею, порослою безлистими деревами, які випускали з себе молочний сік. Їх синюватозелене гілля похмуро здіймалося в осяйне небо, рівна, наче підстрижена поверхня крон їжилася на висоті тридцяти ліктів від землі. В цих заростях, що стояли нерухомо, не траплялося ні птахів, ні звірів, — пекуча мертва тиша панувала над червоними горбами. Величезні стовбури і гілки здавалися свічниками, вилитими із зеленого металу. Великі квіти червоніли на кінцях гілок, мов сотні факелів, що горіли на хмурому кладовищі. Далі грунт був порізаний глибокими промоїнами — під вогненночервоною землею лежали шари сліпучобілого піску. Загін вийшов у сітку вузьких ущелин. Пухкі пурпурні стіни піднімалися на сто ліктів по боках. Слони обережно пробиралися в хаосі розмитих урвищ, пірамід, башт і тонких стовпів. Подекуди в круглих, як чаші, глибоких западинах зустрічалися довгі відроги, що розходились, немов промені, поперек рівного дна. Відроги піднімалися гострими крутими стінами пухкої землі; іноді вони раптово обвалювались, коли проходив поблизу загін, лякаючи слонів, що кидались вбік. Колір розмитого пухкого грунту весь час мінявся: за стіною теплого червоного відтінку здіймався яснобурий, потім ішли піраміди яскравого сонячножовтого кольору, що чергувались із сліпучобілими смугами і виступами. Пандіону здавалося, що він потрапив у чарівне царство. В цих глибоких, сухих і позбавлених життя долинах ховався цілий світ ігри яскравих барв мертвої природи.[120]

Потім знову потяглися хребти, що поросли лісом, знов зелені стани обступили загін, і поміст на спині у слона здавався островом, що повільно плив по океану листя і гілок.

Пандіон помічав, як обережно вели погоничі своїх могутніх тварин. На зупинках вони пильно оглядали шкіру слонів. Молодий еллін спитав погонича свого слона, навіщо він робить це. Чорношкірий поклав руку на посудину з плода якогось дерева, прив'язану до його пояса.

— Погано, коли слон роздере собі шкіру або поранить себе, — сказав погонич. — Тоді у нього загниває кров и тварина швидко гине. Треба відразу ж замазати рану цілющою смолою, — тому ліки завжди напоготові у нас.

Молодому еллінові дивно було чути про таку легку вразливість могутніх і довговічних велетнів. Він зрозумів обережність цих тямущих тварин.

Догляд за ними потребував чимало турбот. Місце для ночівлі і відпочинку вибирали уважно, після довгих оглядів і обміркувань; прив'язаних слонів оточували пильні вартові, які не спали цілу ніч. Окремих дозорців посилали далеко вперед, щоб перевірити, чи нема поблизу диких слонів. Якщо цих тварин зустрічали, то розполохували їх гучними криками.

На спочинках друзі розмовляли із своїми супутниками. Суворі погоничі розповідали чужоземцям про все, що тих цікавило.

Одного разу Пандіон спитав у низького на зріст літнього чоловіка, що був начальником у поході, чому вони так охоче йдуть ловити слонів, незважаючи на страшну небезпеку.

Глибокі зморшки навколо рота у начальника стали ще різкішими. Він знехотя відповів:

— Ти говориш, як боягуз, хоч і не схожий на нього. Слони — це міць нашого народу. З ними ми живемо добре, в достатках. Але ми платимо за це життям. Якби ми боялися полювати на слонів, то жили б не краще, ніж племена, які годуються ящірками та корінням. Ті, хто боїться смерті, живуть у голоді й злобі. Коли ти знаєш, що в твоїй смерті життя твоїх рідних, тоді йдеш сміливо на будь-яку небезпеку! Мій син, хоробрий юнак, у розквіті сил загинув під час полювання на слонів… — Начальник походу похмуро зіщулив очі, дивлячись на Пандіона. — Чи ви, чужоземці, думаєте інакше? Чого ж ти сам пройшов стільки земель, бився з людьми і звірами, а не залишився в рабстві?

Присоромлений Пандіон перестав запитувати. Раптом Кідого, який сидів поблизу вогнища, підвівся і зашкутильгав до гайка, що був на віддалі двохсот ліктів від місця спочинку. Сонце, що вже заходило, своїм промінням золотило овальне велике листя, тонкі гілки злегка тріпотіли. Кідого уважно оглянув бугристу, шорстку кору тонких стовбурів, радісно вигукнув і вийняв ніж. Трохи згодом негр вернувся до вогнища з двома великими в'язками червонуватосірої кори. Одну в'язку він підніс начальникові загону.

— Передай оце вождеві, як прощальний подарунок від Кідого, — сказав негр. — Це ліки, не гірші від чарівної трави з голубого степу. При хворобі, втомі чи якомусь лиху нехай він потовче її і вип'є відвару, тільки небагато. Якщо пити багато, то це вже не ліки будуть, а отрута. Ця кора повертає силу старим, веселить зажурених, бадьорить ослаблих. Запам'ятай це дерево — будеш дякувати.[121]

Начальник зрадів, беручи подарунок, і зараз же наказав нарізати ще якомога більше кори. Кідого сховав другу в'язку в шкуру гішу, яку віз із собою Каві.

На другий день слони піднялися на кам'янисту рівнину, де зарості високого густого чагарника, зігнуті вітрами, хилилися до землі, утворюючи високі зелені горби, розкидані серед сірої сухої трави.

Коли повівав зустрічний вітер, запашна свіжість бадьорила людей. Пандіон стрепенувся. Щось знайоме, безмірно дороге й забуте почувалося в цьому запаху, але воно губилося серед ароматів, що неслися від розігрітого листя з лісу, який виднівся внизу. Далеко простяглися широкі й пологі оголені схили, їх голубувату поверхню перетинали темні смуги і плями лісових хащ. На краю обрію синіло високе гірське пасмо.

— Ось вона, Тенгрела, моя країна! — нестямно закричав Кідого, і всі обернулися в його бік.

Негр розмахував руками, схлипував і морщив обличчя, могутні плечі його тряслися від хвилювання. Пандіон розумів, що переживає друг, але якесь неясне почуття заздрощів боляче вкололо молодого елліна: Кідого добрався до батьківщини, а йому ще так багато труднощів лишилося подолати до тієї великої години, коли він, подібно до друга, зможе закричати: «Ось і моя батьківщина!»

Похиливши голову, Пандіон непомітно відвернувся: він не міг зараз радіти разом з другом.

Слони спускалися по чорному оголеному схилу вулканічного грунту — на застиглій лаві не росли ніякі дерева. Дорогу перетяв рівний уступ з розкиданими на ньому невеличкими озерцями. Блискучі плями води, чистої, синьої й глибокої, чітко виділялися серед чорних берегів. Пандіон здригнувся. Він раптом згадав надзвичайно життєрадісні сині очі Тесси, її густе чорне волосся, і тут сині озерця неначе дивилися на нього з німим докором, так, мовби жива Тесса побачила його слабість. Пандіон полинув думками в Енніаду, невиразне і могутнє нетерпіння розпрямило йому груди, він присунувся до друга і міцно обняв його. На чорну руку Кідого лягла мускуляста рука Каві, і троє друзів з'єднали свої долоні в твердому і радісному потиску.

А слони спускалися все нижче, — береги широкої долини постали з обох боків. Ще трохи, і праворуч простяглася друга така сама долина. Струмки, злившись один з одним, утворили бистру річку, яка чим далі ставала багатоводнішою. Слони йшли деякий час лівим берегом коло підніжжя зруйнованих стрімчаків. Скелі розійшлися попереду, чиста вода річки з веселим дзюрчанням мчала під покров високих дерев, що стояли, наче зелені арки, обабіч її річища, яке мало в ширину до п'ятнадцяти ліктів. Не дійшовши до дерев, слони зупинилися.

— Тут, — сказав начальник. — Ми не підемо далі.

Троє друзів, що сиділи на слонах, спустилися вниз і попрощались із своїми хазяями. Загін перейшов через річку. Друзі довго дивилися вслід сірим велетням, які підіймались на плоскогір'я, що тяглося на північ від річки. Мимоволі всі троє з жалем зітхнули, коли могутні тварини зникли вдалині. Етруск, негр і еллін розпалили сигнальне вогнище для товаришів, які йшли десь позаду.

— Ходімо шукати очерет і дерева, щоб зробити плоти, — запропонував Кідого етруску. — Ми пропливемо швидко путь, що залишилась. Ти, кривий, чекай біля вогнища, бережи ногу, — з грубуватою ніжністю звернувся негр до молодого елліна.

Пандіон і Каві залишили Кідого на березі річки серед його родичів.

Запах близького моря п'янив друзів, які виросли на його березі. Вони відштовхнули свій пліт і попливли в лівий рукав гирла.

Скоро пліт зупинився — протока була занесена піском. Друзі видерлися на крутий берег, плутаючись у високій траві. Вони перебрались через горбисте пасмо, задихаючись від хвилювання, поспішно зійшли на прибережний вал і, затамувавши подих, завмерли, не маючи сил говорити.

Їх п'янила нескінченна широчінь океанського простору, тихий плескіт хвиль приголомшував, наче грім. Каві і Пандіон стояли по груди в колючій траві. Високо над їх головами похитувались перисті верхівки пальм. Край зеленого підніжжя горбів біля смуги прибережного піску, що виблискував під промінням сонця, здавався майже чорним. Золотий пісок облямовувала срібляста стрічка піни, вона вся рухалася, за нею коливались прозорі зелені хвилі. Ще далі пряма смуга позначала межу прибережних рифів. Вона здавалася сліпучобілою на фоні глибокої синяви відкритого океану. По небу де-не-де повільно пливли легкі пухнаті нечасті хмари. Коло берега стояли, схилившись над піском, п'ять пальм. Їх довге листя то широко розпластувалось у повітрі, то згиналося під поривами вітру, наче крила ширяючих над берегом розтріпаних птахів з темнокоричньовим і золотистим пір'ям. Листя пальм, наче вилите з бронзи, застилало виблискуючий простір океану. І гострі краї спалахували каймою блискаючого вогню — з такою силою пробивалося крізь нього могутнє сонце. Вологий вітер ніс запах морської солі. Теплі струми вітру розтікалися по обличчю і оголених грудях Пандіона, немов линули в його обійми після довгої розлуки.

Етруск і еллін посідали на пісок, холоднуватий, щільний і рівний, наче долівка рідного житла.

Відпочивши, вони кинулися в морські хвилі, що пестливо коливалися. Море прийняло їх, вітаючи легкими поштовхами. Пандіон і Каві тішилися запахом солоних бризок, розтинаючи руками виблискуючі гребені, поки їх рани, що вже загоювались, не почали горіти від морської води. Тоді двоє друзів вийшли на пісок, з насолодою споглядаючи океанську далечінь. Вона простяглася перед ними синім мостом, який десь там, удалині, з'єднувався з водами рідного моря; такі ж хвилі котилися зараз до білих скель берегів Еллади, на жовті кручі батьківщини Каві.

Молодий еллін відчував, як сльози від радісного хвилювання заливають йому очі; він не думав тепер про величезну відстань, яка все ще була між ним і батьківщиною. Тут було море, а за морем чекала його Тесса, чекало все рідне й ласкаве, що він покинув і що заслонили роки суворих випробувань, незліченні пригоди тяжкої путі.

Етруск і. еллін стояли на вузькій смузі берега обличчям до моря. А позаду височіли могутні гори, вкриті грізними лісами, — край чужої землі, що стільки часу тримав їх у полоні палючих пустинь, степів, сухих плоскогір'їв, вологих і темних хащ, — землі, яка забрала від них роки життя — все те, що вони могли б віддати своїм близьким. Щоб визволитись, потрібні були роки героїчної боротьби, величезні зусилля. Все це, віддане батьківщині, принесло б їм пошану і славу.

Каві поклав важкі руки на плечі Пандіону.

— Доля наша тепер у власних руках, Пандіоне! — вигукнув етруск. Пристрасний вогонь горів у його завжди похмурих темних очах. — Нас двоє: невже ми не досягнемо Зеленого моря після того, як пробилися до берега Великої Дуги? Ні, ми вернемося, ми будемо підпорою і нашим товаришам лівійцям, недосвідченим у мореплавстві!

Пандіон мовчки кивнув головою. Стоячи перед морем, він відчував непохитну впевненість у своїх силах.

Голос Кідого пролунав над берегом. Стривожений негр з юрбою схвильованих родичів і товаришів по походу розшукував друзів, які десь зникли. Пандіона і Каві повели назад до ріки, переправили на другий берег, а там уже чекали їх кілька биків, щоб перевезти поранених, вантаж і зброю.

Недалеко йти лишалося блукачам. Обіцянка, яку дав Кідого під деревами на березі Нілу біля товаришів, що помирали після страшного бою з носорогом, збулася. Всі дев'ятнадцять колишніх рабів знайшли ласкавий притулок і відпочинок у величезному селищі, поблизу моря, на березі великої, багатоводної ріки, що протікала поряд з тією, якою пливли вони, розставшись з володарями слонів.

Та особливо радісна була для Пандіона і Каві звістка про те, що минулого року, після двадцятилітньої перерви, сюди припливли сини вітру. Синами вітру родичі Кідого називали морських людей, які здавна приходили до берегів Південного Рогу з півночі по слонову кістку, золото, цілющі рослини і звірячу шкуру. Місцеві жителі говорили, що з зовнішнього вигляду сини вітру схожі на етруска і елліна, тільки в них шкіра смуглявіша і волосся більш кучеряве. Минулого року приходили чотири чорних кораблі. Сини вітру повторили путь своїх батьків. Вони обіцяли приїхати знову, як тільки скінчаться бурі в Морі Туманів. За розрахунками досвідчених людей, до прибуття кораблів лишалося близько трьох місяців. Будування власного судна забрало б більше часу, не кажучи вже про те, що майбутня дорога була незнайомою. Пандіона і Каві непокоїла думка, чи візьмуть їх з десятьма товаришами на кораблі морські люди, але Кідого, підморгуючи і таємниче посміхаючись, запевняв, що владнає це.

Залишалося тільки чекати і томитись, нічого не знаючи, що буде далі. Сини вітру могли знову не з'являтись ще двадцять років. Етруск і еллін заспокоювали себе тим, що коли кораблі не прийдуть у призначений строк, зони почнуть будувати своє судно.

Повернення Кідого було подією, яку гучно відсвяткували. Пандіон аж стомився від бенкетів. Йому остогидли нескінченні вихваляння його доблесті, набридло повторювати розповіді про рідні йому країни, про пережиті пригоди.

Якось само собою вийшло, що Кідого. завжди оточений рідними і одноплемінниками, запаморочений від захоплення жінок, трохи одійшов від Пандіона і Каві. Друзі стали бачитись рідше, ніж в шене і в далекій путі через Африку. Кідого ішов у житті вже власним шляхом, який не збігався із шляхом його друзів. Усі товариші Кідого по походу з близьких йому племен швидко порозходились у різні місця. Залишилися тільки етруск, еллін і десять лівійців, які вважали, що від Пандіона і Каві залежить їх повернення на батьківщину.

Усі дванадцять чужоземців оселилися в просторій хаті, збудованій з висушеної на сонці твердої сірозеленої глини. Кідого настояв, щоб Каві і Пандіон жили. в гарній куполоподібній хатині, що була поблизу від його будинку. Після довгих років блукань Пандіон міг знову відпочивати на власному ложі. В цього народу не було в звичаї спати на долівці, на шкурах чи на траві. Родичі Кідого робили дерев'яні рами на ніжках, переплетені сіткою з пружистих стеблин, що ніжили тіло і були особливо приємні для хворої ноги Пандіона.

У елліна тепер було багато вільного часу, і він ходив на прогулянку до моря, де довго сидів сам або разом з Каві, слухаючи розмірене рокотання хвиль. Пандіон весь час відчував тривогу. На його незламне здоров'я вплинули знегоди в дорозі і незвично жаркий клімат.

Пандіон дуже змінився і сам знав про це. Колись, окрилений юністю й коханням, він зміг залишити свою кохану дівчину, оселю і рідну країну, прагнучи ознайомитись із стародавнім мистецтвом, побачити інші країни, пізнати життя.

Тепер він був знайомий з гіркою тугою, пізнав безрадісний полон, гніт відчаю, важку працю раба, від якої людина тупіє. І Пандіон занепокоєно питав себе, чи не втратив він силу творчого натхнення, чи здатний стати великим художником. Разом з тим Пандіон відчував: йому довелося стільки зазнати і так багато побачити, що це не минуло для нього безслідно, збагатило його великим досвідом життя, незабутніми враженнями.

Пандіон любив розглядати свій спис — подарунок батька навіки втраченої Іруми, пронесений ним через ліси й степи, який не раз допомагав йому врятовуватись від смертельних небезпек. Цей спис здавався йому символом чоловічої доблесті, запорукою людської безстрашності в боротьбі з природою, яка неподільно панувала в жарких просторах Африки. Молодий еллін обережно гладив довге лезо, перш ніж одягти на нього чохол, пошитий руками Іруми. Цей клаптик шкіри з барвистим оздобленням із шерсті — все, що залишилося в нього на спогад про милу, далеку й ніжну дівчину, яку він зустрів на роздоріжжі тяжкої путі на батьківщину. Думаючи про це, Пандіон повертався до темних гір, що відгороджували пройдені ним землі від океану. Нескінченний ряд днів важкого походу повільно пропливав перед ним…

А над усім цим стояв живий образ Іруми, що невтримно вабив до себе… Образ тієї дівчини, яку він бачив останній раз біля стовбура дерева з квітами, мов червоні факели… Серце у Пандіона починало прискорено битись. Він виразно уявляв собі блиск її шкіри, темної і ніжної, її лукаві, повні тремтливого вогню очі… Кругле личко Іруми з посмішкою наближалося до його обличчя, він чув ніжний голос…

Потроху Пандіон ознайомився з життям веселого і добродушного народу Кідого. Високі на зріст, з мідним вилиском чорної шкіри, стрункі родичі Кідого займалися головним чином землеробством. Вони вирощували низькорослі пальми з повними олії плодами[122] і величезні трав'янисті рослини із здоровенними листками, які віялом розходилися з пучків м'яких стеблин.[123] Ці рослини давали важкі грона довгих, жовтих, серповидно вигнутих плодів з ніжною і запашною солодкою речовиною… Плодів збирали силу-силенну, і вони були головною їжею народу Кідого. Пандіону вони дуже подобалися. Плоди їли сирими, вареними або підсмаженими на олії. Місцеві жителі займалися також полюванням, добуваючи слонову кістку і шкури, збирали чарівні, схожі на каштани, горіхи, які колись вилікували Пандіона від його незвичайної хвороби, розводили рогату худобу і птицю.

Серед них були вмілі майстри — будівельники, ковалі і гончарі. Пандіон любувався витворами численних художників, які не поступалися в майстерності перед Кідого.

Великі будинки, змуровані з брущатого каменю, сирцевої цегли або виліплені цілком з твердої глини, були прикрашені складним і красивим орнаментом, чітко вирізаним на поверхні стін. Іноді стіни були розписані барвистими фресками, що нагадували Пандіону малювання на старовинних руїнах Кріту. Він бачив череп'яний посуд красивої форми, дуже гарно, з тонким смаком розмальований. Безліч дерев'яних розмальованих статуй було у великих будівлях громадських зборів і в будинках вождів. Скульптурні зображення людей і звірів захоплювали Пандіона тим, що в них було вірно передано враження і вдало схоплені характерні риси.

Але, на думку Пандіона, скульптурі народу Кідого бракувало глибокого розуміння форми. Його не було і в майстрів Айгюптосу. Скульптури Та-Кемту застигали в мертвих, нерухомих позах, незважаючи на вироблену віками тонкість виконання і вишуканість обробки. Скульптори народу Кідого, навпаки, створювали гостре враження живого, але тільки в якихось окремих, навмисно підкреслених подробицях. І молодий еллін, міркуючи над творами місцевих майстрів, почав неясно відчувати, що шлях до довершеності скульптури повинен бути якимсь зовсім новим — не в сліпому старанні передати природу і не в спробах відобразити окремі враження.

Народ Кідого любив музику, грав на складних інструментах з довгих рядів дощечок, з'єднаних з довгастими порожніми тиквами. Деякі сумні пісні, що широко і м'яко лилися, хвилювали Пандіона, нагадуючи йому пісні батьківщини.

Етруск сидів біля погаслого вогнища коло хатини, жував підбадьорююче листя[124] і задумливо ворушив паличкою гарячий попіл, в якому пеклися жовті плоди. Каві навчився готувати з жовтих плодів борошно для коржів.

Пандіон вийшов з хатини, підсів до друга і, розгублено поглядаючи на ряди високих хатин, дивився на людей, що проходили мимо.

М'яке вечірнє світло падало на курні стежки, завмирало в нерухомих вітах тінистих дерев.

Раптом увагу Пандіона привернула жінка, яка проходила повз нього. Він помітив її ще в перші дні, коли прибув до міста Кідого, але від того часу не зустрічався з нею. Вона була дружиною одного з родичів Кідого, як дізнався про це Пандіон, і звали її Ньора. Ця жінка визначалася красою навіть серед своїх вродливих одноплемінниць. Зараз вона повільно йшла мимо, з гідністю, властивою жінкам свідомим своєї краси. Молодий еллін захоплено розглядав її, жадоба творчості враз спалахнула в ньому з колишньою силою.

Кусок зеленуватосиньої тканини туго обгортав стан Ньори. Жінку прикрашали разок голубих бус, важкі серцевидні сережки і вузенький золотий дротик на зап'ясті лівої руки. Великі очі спокійно дивилися з-під густих вій. Коротке волосся, зібране на тім'ї і вигадливо заплетене, подовжувало голову. Вилиці виступали під очима округлими горбиками, як це траплялось у здорових і вгодованих дітей еллінів.

Гладенька чорна шкіра, така пружна, що тіло здавалося залізним, виблискувала в сонячному промінні, і її мідний вилиск набував золотого відтінку. Довгаста шия ледь-ледь нахилялася вперед і гордовито підтримувала голову.

Пандіон милувався високим, гнучким станом Ньори, легкими і стриманими її рухами.

Йому здалося, що в особі Ньори перед ним постала одна з трьох Харіт[125] — богинь, що, як вірував він, оживляли красу і надавали їй чарівної привабливості.

Етруск раптом стукнув злегка паличкою Пандіона по голові.

— Ти чого ж не побіг за нею? — з жартівливою досадою спитав етруск. — Ви, елліни, ладні милуватися кожною жінкою…

Пандіон подивився на друга без гніву, але так, начебто бачив його вперше, і рвучко обняв етруска за плечі.

— Слухай, Каві, ти не любиш говорити про своє… Хіба ти зовсім байдужий до жінок? Ти не відчуваєш, які вони прекоасні? Хіба для тебе вони не частина всього цього, — Пандіон показав рукою навколо себе, — моря, сонця, прекрасного світу?

— Ні, коли я бачу що-небудь красиве, мені хочеться його з'їсти! — розсміявся етруск. — Я жартую, — говорив він далі вже серйозно. — Пам'ятай, що я вдвоє старший за тебе і за світлою стороною життя мені видніша інша— темна, потворна. Ти вже забув про Та-Кемт, — Каві провів пальцями по червоному тавру на плечі Пандіона, — а я нічого не забуваю. Але я заздрю тобі: ти будеш творити красиве, а я можу тільки руйнувати в боротьбі з темними силами. — Каві помовчав трохи і схвильовано закінчив: — Ти мало думаєш про своїх близьких, що там, на батьківщині… Я не бачив стільки років своїх дітей, мені навіть не відомо, чи живі вони, чи існує весь мій рід. Хто знає, що там, серед ворожих племен…

Туга, що почулась у мові завжди стриманого етруска, сповнила Пандіона співчуттям. Та як він міг утішити друга? В той же час слова етруска боляче вкололи його: «Ти мало думаєш про своїх близьких, що там, на батьківщині…» Коли Каві міг так йому сказати… Ні, хіба мало важили для нього Тесса, дід, Агенор? Але тоді він мав би стати подібним до похмурого Каві, тоді він не увібрав би в себе великої різноманітності життя — як же він навчився б розуміти красу?.. Пандіон заплутався у суперечностях і не зміг розібратися в собі. Він схопився і запропонував етруску піти викупатись. Той погодився, і обидва друзі попрямували через горби, за якими на відстані п'яти тисяч ліктів від селища хлюпотів океан.

За кілька днів до цього Кідого зібрав молодих чоловіків і юнаків племені. Негр сказав землякам, що його товариші, які чекають кораблів, не мають нічого, крім списа і клаптів тканини на стегнах, а сини вітру не візьмуть їх на кораблі без плати.

— Коли кожен з вас, — сказав Кідого, — погодиться допомогти хоч трохи, то чужоземні друзі зможуть повернутись до себе додому. Вони допомогли мені вирватися з полону і знову побачити всіх вас.

Зрадівши, що всі згодилися, Кідого запропонував молоді піти з ним на золотоносне плоскогір'я, а тим, хто не зможе, — пожертвувати слонову кістку або горіхів, шкіру чи стовбур цінного дерева.

Наступного дня Кідого об'явив друзям, що вирушає на полювання, і відмовився взяти їх з собою, умовляючи берегти сили для майбутньої дороги.

Товариші Кідого по походу так і не довідались про справжню мету його задуму. Хоч думки про плату за проїзд не раз турбували їх, та вони сподівалися, що таємничі сини вітру візьмуть їх як гребців. Пандіон ще мав на думці використати камені півдня — подарунок старого вождя. Каві, також нічого не говорячи Кідого, через два дні після того, як пішов чорношкірий друг, зібрав лівійців і вирушив угору річкою, сподіваючись знайти поблизу чорне дерево,[126] зрубати кілька стовбурів і сплавити до селища на плотах з легенької деревини важкі колоди, що тонуть у воді.

Пандіон все ще шкутильгав, і Каві залишив його в селищі, незважаючи на протести. Пандіон був обурений. Уже вдруге товариші покидали його самого, як тоді, під час полювання на жирафів. Каві, гордовито випнувши бороду, заявив, що тоді він не згаяв марно часу і тепер знову може повторити те саме. Онімівши від люті, молодий еллін кинувся геть з образою в серці. Етруск наздогнав його і, плескаючи по спині, просив вибачити йому, але той твердо стояв на своєму, переконуючи друга, що йому потрібно зовсім одужати.

Кінець кінцем Пандіон погодився, з болем відчуваючи себе нікчемним калікою, і поспішно зайшов у хатину, щоб не бачити, як вирушають на полювання його здорові товариші.

Залишившись на самоті, Пандіон ще сильніше відчув, що йому треба перевірити свої сили після вдалої спроби із статуєю учителя слонів. За останні роки він бачив стільки смертей і руйнувань, що не хотів братися за нетривку, глину, маючи намір створити щось із міцного матеріалу. Такого матеріалу у Пандіона не було. Та коли б він і потрапив йому в руки, все одно у нього не було потрібних для обробки інструментів.

Пандіон часто любувався каменем Яхмоса, що привів його кінець кінцем до моря, як наївно вірив Кідого, схильний визнавати могутність чарівних речей.

Прозорість твердого каменя наштовхнула Пандіона на думку вирізати гему.[127] Правда, камінь був твердіший, ніж ті, що вживалися для цього в Елладі. Там їх обробляли наждаком з острова Наксоса.[128] Раптом еллін згадав, що у нього, коли вірити старому вождю володарів слонів, були камені, твердішого від яких нема нічого в світі., Пандіон дістав найменший з подарованих йому каменів півдня і обережно провів гострою гранню по краю голубуватозеленого кристала. На непіддатливій гладенькій поверхні залишилась біла риска. Молодий еллін натиснув сильніше. Камінь прорізав глибоку канавку, наче різець з чорної бронзи на шматку м'якого мармуру. Незвичайна сила прозорих каменів півдня справді перевершувала все, що було досі відоме Пандіону. В його руках були чарівні різці, що робили легким завдання.

Пандіон розбив маленький камінь, старанно зібрав усі гострі скалки і вправив їх з допомогою твердої смоли у дерев'яні палички. Тепер у нього був десяток різців різної товщини—і для грубої обробки і для найтонших штрихів. Що ж зобразить він на чудовому голубуватозеленому кристалі, який дістав Яхмос у руїнах тисячолітнього храму, а він доніс цілим до моря, що так довго був символом моря в душному полоні землі? Невиразні образи проносились в уяві Пандіона.

Молодий еллін пішов із селища і бродив самотнім, поки не опинився біля моря. Він довго сидів на камені, то дивлячись удалину, то стежачи за маленькою хвилею прозорої води, яка підбігала до його ніг. Настав вечір, короткі сутінки знищили блиск моря, рух хвиль став непомітним. Все густіша оксамитночорна ніч, але разом з тим у небі з'являлося все більше яскравих зірок, і знову небесні вогники, заколивавшись у хвилях, оживили завмерле море. Піднявши голову в небо, молодий еллін ловив обриси незнайомих сузір'їв. Дуга Чумацького Шляху перекидалася через увесь небозвід таким самим, як і на батьківщині, срібним мостом, але вона була вужчою. Один її кінець був глибоко розщеплений і розбитий на окремі плями між широкими темними смугами. Обіч і нижче горіли голубуватобілим світлом дві туманних зоряних хмари.[129] Біля них чітко виділялася велика чорна-пречорна пляма грушовидної форми, неначе брила вугілля закривала у цьому місці всі зірки.[130] Нічого такого не бачив Пандіон у рідному небі півночі. Контраст між чорною плямою і білими хмарами зненацька вразив його. Молодий еллін раптом побачив у ньому всю суть південної країни. Чорне і біле в усьому своєму прямому і чітко-грубому поєднанні — ось що становило душу Африки, її зовнішній вигляд, такий, яким Пандіон зараз відчував його. Чорні і білі смуги незвичайних коней, чорна шкіра тубільців, що була розмальована білою фарбою і відтіняла білі зуби й білки очей, вироби з чорної і перлисто-білої древесини, чорні й білі колони стовбурів у лісах, світло степів і темрява лісових нетрів, чорні скелі з білими смугами кварцу і багато чого такого пронеслося перед очима Пандіона.

Зовсім інше було на батьківщині — на бідних і кам'янистих берегах Зеленого моря. Ріка життя там не котилася буйним потоком, не сходились так різко її чорні і білі сторони.

Пандіон підвівся. Неосяжний океан, на другому боці якого була його Енніада, відділяв молодого елліна від Африки. Позаду лишилася країна, яку похмуро заслонили нічні тіні гір і про яку він уже більше не думав. Попереду на хвилях перебігали відблиски зоряних вогнів, і море там, на півночі, зливалося з рідною Елладою, і Тесса була на його березі. Заради повернення на батьківщину, заради Тесси він боровся і йшов крізь кров, піски, спеку й темряву, всіляку небезпеку від звірів і людей.

Тесса, далека, кохана й неприступна, стала перед очима, зовсім як ті туманні зірки над морем, де північний Ківш пірнув краєм за горизонт.

І в нього виникло рішення: він створить на камені — твердому символі моря — Тессу, яка стоїть на березі.

Пандіон шалено стиснув сильними пальцями різець, і міцна паличка зламалась. Уже кілька днів він з хвилюванням у серці, насилу стримуючи творче нетерпіння, схилявся над каменем Яхмоса, то впевнено прокреслюючи довгі лінії, то з безмірною обережністю зрізуючи найдрібніші крупинки. Зображення ставало все чіткішим. Голова Тесси удалась йому, — він бачив дівчину в ЇЇ гордому повороті і тепер так само виразно, як у час прощання на березі Ахелойового мису. Він урізував її в прозору глибінь каменя, і тепер вона опукло виступала матовою блакиттю на дзеркально-гладенькій поверхні. Кучері легкими, вільними штрихами лягали на округлість плеча, намічену чіткою дугою, але далі — далі Пандіон несподівано втратив усю силу свого натхнення. Молодий художник, як ніколи впевнений у собі, зразу окреслив глибокою канавкою тонкий контур тіла дівчини, і точна добірність ліній підтвердила успіх його роботи. Пандіон сточив зовнішню поверху ню, щоб виділити фігуру. Тут він раптом зрозумів, що зобразив зовсім не Тессу. В лініях стегон, колін і грудей виступило і ожило тіло Іруми, а окремі штрихи, безперечно, були наслідком останнього враження від краси Ньори. Постать Тесси не була тілом еллінської дівчини — у Пандіона вийшов якийсь далекий від дійсності образ. Але Пандіон хотів добитися іншого — зобразити живу і кохану Тессу. Напружуючи пам'ять, він намагався позбутись вражень останніх років, поки не переконався, що нові враження яскравіші.

Стало ще гірше, коли Пандіон зрозумів, що відтворити живе йому знову не вдається. Поки фігурка була тільки намічена, легенькі лінії жили. Але як тільки художник пробував зробити з плоского зображення опукле, живе тіло кам'яніло і завмирало, ставало холодним. Так, він не збагнув таємниці мистецтва. І цей його витвір не буде живим! Йому не вдасться здійснити задумане!

Зламавши від хвилювання різець, Пандіон узяв камінь і став розглядати його на віддалі витягненої руки. Так, він не може створити образ Тесси, і чудова гема не буде закінчена.

Крізь прозорий камінь проходило сонячне проміння, наповнюючи його золотавим відтінком рідного моря. Пандіон не торкнувся гладенької великої грані кристала і вирізав фігуру дівчини праворуч, біля самого краю. В камені, як на березі моря, стояла дівчина з обличчям Тесси, але Тессою вона не була. Натхнення, з яким Пандіон працював над каменем від світанку до присмерку, з нетерпінням чекаючи кожного наступного дня, покинуло його. Пандіон сховав камінь, зібрав різці і розігнув наболілу спину. Горе поразки зменшувалось від усвідомлення того, що він все-таки може створити щось прекрасне… але воно було убогим у порівнянні з живим! Захопившись роботою, Пандіон перестав чекати повернення товаришів. Підбіг хлопчик і відвернув юнака від важких думок.

— Бородатий приїхав, він кличе тебе до річки, — повідомив посланець Каві, гордий, що йому доручили це зробити.

Те, що етруск залишився на річці і кликав його туди, стурбувало Пандіона. Він поспішив до берега стежкою, яка звивалася поміж колючими кущами. Здалеку він помітив на піщаному схилі групу товаришів, які стояли колом навкруг в'язки стебел очерету. На очереті простяглася якась людина. Пандіон незграбно побіг, стараючись не дуже налягати на ще слабу ногу, і ввійшов у мовчазне коло товаришів по походу. Він упізнав молодого лівійця Такела, учасника втечі через пустиню. Молодий еллін став навколішки над тілом товариша. Перед очима Пандіона постала задушна ущелина між схилами піщаних гір, де він чвалав, ледве живий від спраги. Такел був серед тих, хто разом з померлим Ахмі приніс йому назустріч води від джерела. Тільки перед трупом Такела Пандіону стало зрозуміло, яким дорогим і близьким був кожен з товаришів по заколоту і походу. Вони стали йому рідними, і юнак не мислив, як можна існувати окремо від них. Пандіон міг тижнями не бачитися з товаришами, коли знав, що вони поблизу і їм ніщо не загрожує, що вони спокійні і зайняті своїми справами. А зараз смерть одного з них приголомшила його. Не встаючи з колін, він запитально глянув на етруска.

— Такела вкусила змія в зарослях, де ми шукали чорне дерево, — сумно промовив Каві. — Ми не знали ліків, — етруск важко зітхнув, — ми кинули все і припливли сюди. Коли ми винесли його на берег, Такел уже помирав. Я покликав тебе проститися з ним… та пізно… — Каві не договорив, стискаючи руки; він схилив голову.

Пандіон підвівся. Смерть Такела здавалася йому такою несправедливою і безглуздою: загинув не в славній і битві, не в бою із звіром, а тут, у мирному селищі, біля моря, яке обіцяло йому, що він повернеться додому після всіх його доблесних подвигів, стійкої мужності у довгій дорозі. Це було особливо боляче молодому елліну. Сльози набігли на очі, і він, щоб стримати хвилювання, звернув погляд на річку. Обабіч піщаної обмілини підносилися густі зарості, які заступили зеленою стіною простір ріки. Світлий піщаний бугор був наче в широких воротах. На узліссі росли білі дерева, корячкуваті і в суччях, з дрібним листям. Усі гілки цих дерев були уквітчані пушистими стрічками ясночервоних квітів,[131] їх плоскі перисті скупчення здавалися смугами із поперечних коротких рисочок, нанизаних на тонкі стебла, які то згиналися вниз, то стриміли прямо вгору до неба. Квіти вилискували багрянцем, а білі дерева горіли в зелених воротах, як похоронні смолоскипи біля воріт Аїду,[132] куди вже прямувала душа небіжчика Такела. Поволі котилася мутна олов'яна вода ріки, змережана обмілинами жовтих пісків. Сотні крокодилів лежали на піску. На найближчій від! Пандіона косі кілька величезних ящірів уві сні порозкривали Широкі пащі, які на сонці здавалися чорними плямами, облямованими білим клинням страшних зубів. Тіла крокодилів широко розпливались на піску, мовби розплюснуті власною вагою. Поздовжні складки лускатої шкіри черева облягали плоскі спини, утикані рядами шипів, світліших, ніж чорнуватозелені проміжки між ними. Лапи з недоладно вивернутими назовні суглобами потворно розкидались у сторони. Іноді якийсь ящір ворушив довгим гребенястим хвостом, штовхаючи іншого, і той, потривожений, уві сні, закривав свою пащу з гучним стуком, що аж лунав по річці.

Товариші підняли померлого і мовчки понесли до селища під тривожними поглядами жителів, які збіглися сюди. Пандіон ішов позаду, нарізно від Каві. Етруск вважав себе винним у загибелі лівійця, бо справу з розшуками чорного дерева затіяв він. Каві простував збоку сумної процесії, покусував губи і куйовдив бороду.

Пандіона також мучила совість. Він теж почував себе винним. Негаразд було те, що він захопився зображенням коханої дівчини, коли йому треба було створити щось на спогад про бойову дружбу різних людей, які пройшли: всі випробування в тужні дні важкого походу; коли загрожували смерть, голод і спрага. «Як мені це і не спало на думку найперше?» запитував себе молодий еллін. Чому він забув про дружбу, що виникла в боротьбі за свободу? Невипадково він зазнав невдачі — боги покарали його за невдячність… То нехай сьогоднішнє горе навчить бачити краще…

Низькі ліловосірі хмари важко вповзали на небозвід, збивалися в густу купу, мов стадо буйволів. Почулось глухе рокотання. Наближалася злива, люди поспішно втягували в хатини порозкидані навкруги речі.

Ледве Каві і Пандіон встигли сховатися в своєму житлі, як у небі перевернулась велетенська чаша, рев падаючої води заглушив гуркіт грому. Злива скінчилася швидко, як завжди, терпко пахли у посвіжілому, вологому повітрі рослини, слабо дзюркотіли незліченні струмочки, що стікали до річки і до моря. Мокрі дерева глухо шуміли від вітру. Їх шум був суворий і сумовитий, він нічим не нагадував швидкого шелесту листя в сухі, погожі дні. Каві прислухався до голосу дерев і несподівано сказав:

— Я не прощаю собі смерті Такела. Винний я: ми пішли без досвідченого провідника, ми чужі в цій країні, де недбалість призводить до загибелі. І що ж, у нас нема чорного дерева, а один з кращих товаришів лежить під купою каміння на березі… Дорого обійшлася моя дурість… І я не зважуюсь тепер іти знову. Платити синам вітру нам нема чим.

Пандіон мовчки дістав із свого мішечка жменю блискотливих каменів і поклав їх перед етруском. Каві схвально захитав головою, потім на Його обличчі раптом з'явився вираз сумніву.

— Коли сини вітру не знають ціни цих каменів, вони можуть відмовитися взяти їх. Хто чув про такі камені в наших землях? Хто купить їх, як коштовності? Хоч… — етруск замислився.

Пандіон злякався. Проста догадка Каві раніше не спадала йому на думку. Він випустив з уваги, що камені можуть здатися купцям нічого не вартими. Від збентеження і страху за майбутнє у нього затремтіла рука. Простягнена до каменів. Етруск, помітивши по обличчю тривогу друга, заговорив знову:

— Хоч я чув колись, що прозорі камені, надзвичайно тверді, привозили іноді на Кіпр і в Карію з далекого сходу і що вони дуже дорого цінилися. Можливо, сини вітру знають про них?

Ранком, після розмови з Каві, Пандіон пішов стежкою до підніжжя гір, де росли трав'яні рослини з жовтими плодами. Незабаром мав повернутись Кідого. Друзі нетерпляче ждали його. Етруск і еллін хотіли порадитися з ним, як добути щось цінне для синів вітру. Після сумнівів етруска Пандіон зневірився в коштовності каменів півдня, і тепер молодий еллін не міг заспокоїтись. Пандіон мимовільно попрямував до гір, маючи неясну надію зустріти загін чорношкірого друга. Крім того, він хотів побути на самоті, щоб обміркувати новий творчий задум, який все виразніше намічався в його голові. Пандіон нечутно ступав по твердій, добре утрамбованій стежці. Він більше не шкутильгав, до нього повернулася колишня легкість у ході. Місцеві жителі, що йшли назустріч, навантажені гронами жовтих плодів, дружньо посміхалися, відкриваючи свої білі зуби, або привітно помахували зірваним листям. Стежка звернула ліворуч. Пандіон ішов між двома суцільними стінами соковитої зелені, наповненої золотим сяйвом сонячного світла. В його гарячому блиску йшла, мов пливла, жінка. Пандіон впізнав Ньору. Вона вибирала з обвислих грон найбільш зелені плоди і складала їх у високу плетену корзину. Пандіон відступив у тінь величезних листків, почуття художника відсунуло геть усі Інші думки. Молода жінка переходила від грона до грона, гнучко схиляючись до корзини, і знову піднімалась на кінчиках пальців, витягшись усім тілом, простягаючи руки високо до плодів. Золото сонця виблискувало на її гладенькій чорній шкірі, що відтінялася свіжою і яскравою зеленню. Ньора злегка підскочила і, зовсім вигнувшись, простягла руки в гущавину оксамитового листя. Пандіон, захопившись, зачепив сухе стебло — у глухій тиші почувся лункий шурхіт. Молода жінка вмить обернулась і завмерла. Ньора впізнала Пандіона, тіло її, натягтись як струна, знову стало спокійним, вона перевела подих і посміхнулась молодому еллінові. Та Пандіон не помітив цього. Крик захоплення вирвався з його грудей, широко розкриті золотисті очі дивились на Ньору і не бачили її, на губах застигла легенька посмішка. Збентежена жінка відступила. Чужоземець раптом повернувся і кинувся геть, вигукуючи щось незрозумілою для неї мовою.

Раптом Пандіон зробив велике відкриття. Молодий еллін весь час несвідомо і неухильно йшов до нього, навколо цього роїлися всі настирливі думки, нескінченні міркування. Він не знайшов би його, коли б не бачив так багато, не порівнював і не вишукував власного нового шляху. В живому нерухомого бути не може! В живому і прекрасному тілі нема ніколи мертвої нерухомості, є лише спокій, тобто мить, коли рух зупинився, закінчився і готовий змінитися іншим, протилежним. Коли схопити цю мить і відбити її в нерухомому камені, тоді мертве оживе.

Ось що побачив Пандіон у Ньорі, коли вона, завмерши від ляку, застигла, мов статуя з чорного металу. Молодий еллін залишився на самоті на невеличкій галявині під деревом. Коли б хто заглянув туди, то, безперечно, подумав би, що Пандіон збожеволів: він робив різкі рухи, згинаючи і розгинаючи то руку, то ногу, і пильно стежив за ними, скрививши шию і болісно перекошуючи очі. Молодий еллін повернувся додому лише надвечір, збуджений, з гарячковим блиском в очах. Він заставив Каві, на великий подив етруска, стояти перед ним, іти й зупинятися по команді. Етруск спершу терпляче зносив дивацтво друга, та. нарешті це йому набридло, і він, вдаривши себе по лобі, рішуче сів на землю. Але Пандіон і тут не залишив Каві у спокої — він розглядав його, заходив то справа, то зліва, аж поки етруск не вилаявся і, заявивши, що у Пандіона гарячка, пригрозив зв'язати елліна і покласти в ліжко.

— Іди геть до ворон! — весело закричав Пандіон. — Я не боюся тебе, я скручу тебе гвинтом, як ріг білої антилопи!

Каві ще не бачив, щоб його друг так пустував. Це радувало Каві, бо він давно помічав душевну пригніченість у молодого елліна. Бурмочучи щось про хлопчика, який знущається з батька, етруск злегенька вдарив Пандіона, і той, вгамувавшись, заявив, що дуже зголоднів. Обидва друзі сіли вечеряти, і Пандіон спробував пояснити етруску своє велике відкриття. Всупереч сподіванням, Каві дуже зацікавився і довго розпитував Пандіона, стараючись, збагнути, в чому полягають труднощі, які мав подолати скульптор, відтворюючи живу природу.

Етруск і еллін засиділися допізна і закінчили розмову в темноті.

І раптом щось заступило просвіт зоряного блиску В отворі входу, і голос Кідого примусив їх радісно здригнутись. Негр вернувся несподівано і відразу ж вирішив провідати друзів. На запитання, чи вдале було полювання, Кідого відповідав непевно, посилаючись на втому, і обіцяв завтра показати трофеї. Каві і Пандіон розповіли йому про смерть Такела і про похід Каві за чорним деревом. Кідого страшенно розлютився, став лаяти друзів, кричав про образу його гостинності, навіть назвав етруска старою гієною. Нарешті негр затих: сум за загиблим другом пересилив його гнів, Тоді етруск і еллін розповіли йому про свою тривогу з приводу плати синам вітру і просили поради. Кідого поставився до їхньої турботи дуже байдуже і пішов, так і не відповівши на їхні запитання.

Збентежені друзі вирішили, що дивна поведінка Кідого викликана сумом за померлим лівійцем. Обидва довго переверталися на ложах у мовчазному роздумі.

На другий день Кідого з'явився до них пізно з виразом хитрого лукавства на добродушному обличчі. Він привів з собою всіх лівійців і цілу юрбу молодих чоловіків. Земляки Кідого підморгували здивованим чужоземцям, голосно реготали, перешіптувалися й перегукувались уривками незрозумілих фраз. Вони натякали на чаклунство, яке начебто властиве їхньому народові, запевняли, що Кідого вміє перетворювати прості палиці в чорне дерево і в слонову кістку, а річковий пісок — у золото. Всі ці нісенітниці чужоземці слухали, йдучи до чорного друга додому. Кідого підвів їх до невеликої комірчини. Вона відрізнялась від інших простих хатин меншим розміром, а також тим, що мала двері, підперті здоровенним каменем. Кідого з допомогою кількох чоловіків відсунув камінь, молодь стала по обидва боки розчинених дверей. Кідого, зігнувшись, увійшов у комірчину і поманив за собою товаришів. Каві, Пандіон і лівійці, ще нічого не розуміючи, мовчки стояли в півтемряві, поки їхні очі не звикли до слабкого світла з кільцевої щілини між навісом конічного даху і верхнім краєм глинобитної стіни. Тоді вони побачили кілька товстих чорних колод, купу слонових бивнів і п'ять високих відкритих корзин, до краю наповнених цілющими горіхами. Кідого, уважно стежачи за обличчям товаришів, голосно сказав:

— Це все ваше. Оце зібрав вам мій народ на легку і щасливу дорогу! Сини вітру повинні взяти з собою два десятки людей, а не один за таку ціну…

— Твій народ дарує нам стільки… за що?! — вигукнув зворушений Каві.

— За те, що ви хороші люди, хоробрі люди, за те, що ви зробили стільки подвигів, за те, що ви мої друзі і допомогли мені повернутись, — перелічував Кідого, стараючись здаватися байдужим. — Але стривайте, це не все! — Негр ступив убік, засунув руку між корзини і витяг мішечок з цупкої шкіри завбільшки з голову людини.

— Візьми! — Кідого подав мішечок Каві.

Етруск, підставивши долоні, зігнувся від несподіваної ваги і трохи не впустив торбини. Негр гучно зареготав і затанцював від захоплення. Голосний веселий сміх молоді вторив йому за стінами комірчини.

— Що це? — спитав Каві, все ще притискуючи до себе важкий мішечок.

— Ти питаєш, мудрий старий воїне, — веселився Кідого, — ніби не знаєш, що на світі таку вагу має лише одна річ!

— Золото! — вигукнув етруск своєю мовою, але негр зрозумів.

— Атож, золото, — підтвердив він.

— Де ж ти взяв стільки? — встряв у розмову Пандіон, обмацуючи туго набитий мішечок.

— Замість полювання ми ходили на золотоносне плоскогір'я. Вісім днів ми перекопували там пісок і промивали його у воді…—Негр помовчав, а потім закінчив: — Сини вітру не довезуть вас до батьківщини. Там, на вашому морі, всіх вас чекають різні шляхи, і кожен зможе дістатися до свого дому. Поділіть золото і сховайте добре, так, щоб не бачили сини вітру в дорозі.

— Хто ще був з тобою на цьому «полюванні»? — швидко спитав етруск.

— Ось вони всі, — негр показав на юнаків, що збилися біля входу.

Радісні, зворушені до сліз друзі кинулися до негрів із словами подяки. А ті зніяковіло переступали з ноги на ногу і поволі зникали за домом.

Товариші вийшли з комірчини, підперли двері каменем. Кідого раптом змовк, веселість його зникла. Пандіон пригорнув до себе чорного друга, але той звільнився від обіймів, поклав еллінові руки на плечі і довго дивився в його золотисті очі.

— Як я розстануся з тобою, Кідого! — мимоволі вихопилося у Пандіона.

Пальці негра вп'ялися у його плечі.

— Клянуся богом блискавки, — придушеним голосом промовив Кідого: — я віддав би все золото плоскогір'я, віддав би все, що в мене є, аж до списа, за те, щоб ти погодився жити зі мною назавжди… — Обличчя негра скривилося, він закрив очі руками. — Але я навіть не прошу тебе, — голос у Кідого тремтів, уриваючись: — у полоні я зрозумів, що таке батьківщина… Я знаю, ти не можеш залишитись… і я, ось бачиш, сам стараюся, щоб ти поїхав… — Негр раптом відпустив Пандіона і кинувся до своєї хатини.

Молодий еллін дивився вслід другові, і сльози застилали йому очі. Етруск важко зітхнув за спиною Пандіона.

— Настане час, і ми з тобою розійдемося, — тихо і сумно сказав Каві.

— Ми один від одного не так уже й далеко, і кораблі там плавають часто, — сказав, повернувшись до нього, Пандіон. — А Кідого… залишиться тут, на краю Ойкумени.

Етруск нічого не відповів.

Уже не турбуючись за майбутнє, Пандіон весь поринув у творчість. Він квапився, — велич знайденої у боротьбі за свободу дружби надихала його і примушувала поспішати. Він наперед бачив гему в усіх її деталях.

Три чоловіки, обнявшись, повинні стояти на фоні моря, до якого вони рвалися, моря, яке повертало їх на батьківщину.

Пандіон вирішив зобразити на великій плоскій грані свого каменя трьох друзів — Кідого, Каві і себе — у блискотливому, прозорому світлі морської далини, яку найкраще уособлював блакитнозелений кристал.

Молодий скульптор зробив кілька начерків на тонких пластинках слонової кістки, яку жінки племені вживали для розтирання якоїсь мазі. Зроблене ним відкриття змушувало його постійно бачити перед очима живі тіла, та це не становило для нього труднощів. Етруск і так був з ним весь час, а Кідого, передчуваючи близький прихід кораблів синів вітру, залишив свої справи і не розлучався з друзями.

Часто Пандіон примушував етруска і негра стояти перед ним, обнявшись, і ті, посміюючись, виконували просьбу.

Друзі довго розмовляли, звіряючи один одному всі свої потаємні думки, тривоги і плани, а в глибині душі у кожного міцно засіла думка про неминуче розставання. Пандіон, розмовляючи, не гаяв марно часу і невпинно різав твердий камінь. Інколи скульптор замовкав, погляд його ставав гострим і пронизливим, — еллін помічав у рисах друзів якусь важливу для нього деталь.

Все опуклішими і більш живими ставали три чоловічі фігури, що обнялися. У центрі можна було впізнати здоровенного Кідого, праворуч від нього, трохи повернувшись до ще чистої, гладенької грані, стояв Пандіон, а зліва — етруск, обидва із списами в руках. Каві і Кідого вважали, що вони дуже схожі, але запевняли Пандіона, що він погано вирізьбив себе. Скульптор, посміхаючись, відповідав, що це не має значення. Фігури друзів, незважаючи на маленькі розміри, були зовсім як живі, справжня майстерність відчувалася в кожній деталі. Повороти тіла були сильні, різкі і водночас граціозно стримані. В руках Кідого, широко розкинутих на плечах етруска і елліна, Пандіону вдалося відбити рух захисту і братньої ніжності. Каві і Пандіон стояли, уважно, майже погрозливо нахиливши голови, сповнені напруженої пильності дужих воїнів, готових впевнено відбити будь-якого ворога, захистити свою волю. Саме таке враження сили й упевненості справляла вся група, і Пандіон старався відбити у своїй скульптурі все краще, що було в людях, які стали йому дорогими на путі з рабства на батьківщину. Скульптор зрозумів, що у нього вийшов, нарешті, справжній твір мистецтва. Кідого і Каві перестали глузувати з Пандіона. Затамувавши подих, втони годинами стежили за рухами чарівного різця, і тепер їх ставлення до Пандіона визначалося невиразним схилянням перед майстерністю художника. Їхній молодий друг, сміливий, веселий і навіть пустотливий, часом забавний у своєму захопленні перед жінками, показав себе великим художником! Це водночас і радувало й дивувало Кідого і Каві.

Дні летіли швидко. Пандіон раптом спохватився. Минуло біля півтора місяця, і строк, призначений для прибуття синів вітру, вже минув. У душі молодого елліна змішалися неспокій і полегшення — неспокій через те, що сини вітру могли зовсім не приїхати, а полегшення від думки, що неминуча розлука з Кідого відкладається. Томлячись від тривоги, Пандіон іноді залишав свою роботу, — а втім, вона була майже закінчена. Еллін знову став часто ходити до моря, але старався вертатися швидше, щоб бути вкупі з друзями.

Одного разу Пандіон, як звичайно, зібрався йти купатись. Він встав і покликав з собою друзів, але ті відмовились, затіявши гарячу суперечку про різні способи приготування жувального листя. Вдалині почувся шум численних голосів, крики і вигуки захоплення, якими запальні одноплемінники Кідого зустрічали кожну подію. Кідого схопився, обличчя в нього дуже зблідло, навіть груди побіліли. Трохи похитнувшись, Кідого побіг до свого дому, крикнувши через плече стурбованим друзям:

— Мабуть, сини вітру!

Кров вдарила в голови етруску і елліну, вони теж побігли відомою Пандіону короткою стежкою до моря. На гребені бугра Пандіон і Каві зупинилися.

— Справді, сини вітру! — закричав Каві.

Темнофіолетова тінь великої гори лягла на берег, простяглася вдалину, затемнивши блиск моря і кинувши на нього хмурий відтінок лісових хащ. Чорні кораблі, схожі на кораблі еллінів, з опуклими носами, наче лебедині груди, уже були витягнуті на посірілий пісок. їх було п'ять. Із опущеними щоглами судна були подібні до великих чорних качок, що заснули на піску.

Перед кораблями швидко ходили туди й сюди бородаті воїни у грубих сірих плащах, виблискуючи мідною оковою круглих щитів і розмахуючи широкими сокирами на довгих держаках. Начальники, купці і всі вільні від охорони люди з кораблів, мабуть, уже пішли в місто Кідого. Етруск і еллін повернули назад.

Біля хатини їх нетерпляче чекав Кідого.

— Сини вітру у вождів, — повідомив негр. — Я просив дядька, він скаже головному нашому вождеві, і той сам буде вести переговори з ними про вас. Так буде певніше. Синам вітру небезпечно сваритися з ним, вони доставлять вас щасливо, — негр посміхнувся криво і невесело.

Сотні людей зібралися на березі провести відпливаючі судна. Сини вітру поспішали — сонце схилялося надвечір, а їм чомусь хотілося обов'язково вирушити в плавання сьогодні. Кораблі, вже навантажені, поволі похитувалися біля краю рифів. Серед вантажу лежав дар народу Кідого — плата за повернення колишніх рабів на батьківщину. До кораблів треба було йти через берегову обмілину по груди у воді. Начальники синів вітру загаялись, на прощання упрошуючи вождів приготувати якнайбільше товарів на майбутній рік, клялися щоб то не стало прибути у визначений строк.

Каві стояв поруч Кідого, тримаючи одною рукою великий згорток із шкурою і черепом страшного гішу. На прощання чорний друг подарував Пандіону і Каві два великих метальних ножі. Цей військовий винахід народу Тенгрели мав вигляд широкої бронзової пластини, глибоко розсіченої на п'ять кінців — чотири загострених і вигнутих у вигляді серпа, а до п'ятого, викованого на зразок пальця, був прикріплений короткий роговий держак. Зброя, кинута вмілою рукою, із свистом оберталася в повітрі і вбивала жертву на смерть на відстані двадцяти ліктів.

Із стисненим серцем Пандіон оглядався навколо, придивляючись до своїх нових супутників і хазяїв. Їх шорсткі обвітрені обличчя мали колір темної цегли, нестрижені бороди куйовдилися навколо щік, у важкій вайлуватій ході, суворих складках губ і лоба не було ані краплі легкої добродушності, властивої для земляків Кідого. Але все ж Пандіон чомусь вірив цим людям, можливо, тому що сини вітру, як і він, любили море, жили з ним у злагоді і розуміли його. Або тому, що в їх мові Пандіон і Каві зустрічали знайомі слова.

Сини вітру охоче погодилися взяти колишніх рабів на кораблі за плату, яку їм запропонував вождь. Дядькові Кідого Іорумефу вдалося навіть виторгувати шість бивнів і дві корзини цілющих горіхів. Цей залишок повантажили на корабель як власність Каві, лівійців і Пандіона. Сини вітру розділили людей всупереч їхньому бажанню. На одному кораблі їхало шестеро лівійців, на другому — Каві з Пандіоном і три лівійці.

Гавань синів вітру, як виявилось, була поблизу Воріт Туманів, на величезній відстані від батьківщини Кідого, — не менше двох місяців плавання у найсприятливішу погоду. Каві і Пандіон навіть розгубилися, — вони не уявляли собі, яка ж то далека їхня дорога, і зрозуміли, що сини вітру такі самі відважні борці з морем, якими були володарі слонів у боротьбі з силою степів Африки. Від гавані синів вітру до батьківщини Пандіона треба було ще пропливти майже все Велике Зелене море, але ця відстань була в два з половиною рази менша, ніж дорога від міста Кідого до гавані синів вітру. Сини вітру запевнили Пандіона і Каві, що до них часто припливають кораблі фінікійців з Тіра, з Кріту, Кіпру і великої Лівійської затоки.[133]

Але зараз, стоячи на березі, Пандіон не думав про це. Збентежений, він оглядався на море, немов намагався виміряти свій майбутній далекий шлях, і повертався до Кідого. Начальник усіх кораблів, з обручем із кованого золота в кучерявому волоссі, голосно закричав, наказуючи йти на судна.

Кідого схопив за руки Пандіона і Каві, не приховуючи сліз.

— Прощай назавжди, Пандіоне, і ти, Каві, — прошепотів негр. — Там, на далекій своїй батьківщині, згадайте про вірного Кідого, який любить вас обох. Згадайте наші дні в рабстві у Та-Кемті, коли тільки дружба підтримувала нас, згадайте дні заколоту, втечі, дні великого походу до моря… Я буду з вами в моїх думках. Ви йдете навіки від мене, ви, що стали мені дорожчими за життя. — Голос у негра став сильнішим. — Я буду вірити, що колись люди навчаться не боятись просторів світу. Моря з'єднають їх… Але я не побачу вас більше… Велике у мене горе… — Здоровенне тіло Кідого затряслося від ридання.

Востаннє з'єдналися руки друзів, сини вітру закричали з корабля…

Руки Пандіона розтиснулись, Каві одійшов. Етруск і еллін ступили в теплу воду і, пробираючись через камені, поспішили до суден.

Уперше після довгих років Пандіон зійшов на палубу: на нього повіяло давніми днями щасливих, подорожей. Але минуле тільки промайнуло в пам'яті і зникло знову. Всі думки зосередилися на високій чорній постаті, що стояла окремо від юрби, біля самої води. Весла плеснули і почулись розмірені удари, корабель вийшов за лінію рифів. Тоді моряки підняли велике вітрило, і вітер підхопив судно.

Усе менше ставало людей на березі; скоро втрачений назавжди для друзів Кідого став маленькою чорною цяткою. Наступили сутінки і сховали берег, лише темний гірський кряж похмуро громадився за кормою. Каві вже не вперше змахував велику сльозу. Здоровенний кажан, залетівши з берега, вздовж якого прямували судна, трохи зачепив крилом обличчя Пандіона. Цей шовковистий дотик видався еллінові останнім привітанням залишеної країни. Що чекає його на батьківщині, де він довго не був? Як житиме він серед своїх, коли повернеться? Кого він знайде? Тесса — та чи жива вона, чи кохає його, як раніше, а може?..

Кораблі похмуро поринали у хвилях, звернувши носи на захід. Тільки через місяць повернуть вони на північ — так сказали сини вітру. Сильне дихання океану ворушило волосся Пандіона. Поруч з ним діловито і непоспішаючи сновигали мовчазні моряки. Сини вітру — нащадки древніх крітських мореходців — здавалися Пандіону більш чужими, ніж чорношкірі жителі Африки. Еллін стис у руці схований на грудях мішечок з каменем, на якому був зображений Кідого, і пішов до товаришів, що сумно тіснилися в куточку чужого корабля…

З-за гір піднявся жовтогарячий круг місяця. В його світлі океан — Велика Дуга, яка охоплювала всі землі світу, — постав у чорних западинах, над якими плавно рухалися світлі вершини хвиль. Маленькі кораблі сміливо йшли вперед, то піднімаючи носи у зоряне небо і розсипаючи навколо срібні бризки, то провалюючись униз, в темряву, яка глухо шуміла. Пандіону це здавалося схожим на його власний життєвий шлях. Попереду, вдалині, блискучі верхів'я валів зливалися в одну світну дорогу, зірки спускались вниз і гойдалися в хвилях, як було давно, біля берегів батьківщини. Океан приймав відважних людей, згоджувався нести їх на собі у безмірну далину, додому…

— Евпаліне, чи бачив ти гему на камені морського кольору — найдосконаліший витвір в Енніаді, сказати вірніше, в усій Елладі?

Евпалін відповів не відразу. Він прислухався до гучного іржання улюбленого коня, якого тримав високий на зріст раб, щільніше загорнувся у плащ з тонкої шерсті. Весняний вітрець у тіні навісу пронизував холодом, хоч сірі схили кам'янистих гір, що височіли перед співбесідниками, вже були вкриті квітучими деревами. Внизу ніжнорожевими хмарками простяглися гайки мигдалю, вище виднілись темнорожеві, майже лілові плями — це були зарості чагарників. Холодний вітер, що дув з гір, приносив мигдалевий аромат і провіщав долинам Енніади нову весну. Евпалін вдихнув ніздрями повітря, постукав пальцем по дерев'яній колоні і повільно сказав:

— Я чув, її зробив приймак Агенора, той, що так довго блукав десь. Його вважали померлим, а він нещодавно повернувся з дуже далекої країни.

— А дочка Агенора, красуня Тесса… Ти чув, звичайно, про неї?

— Чув, що вона шість років не хотіла виходити заміж, вірила, що її коханий повернеться. І її батько, художник, дозволив їй…

— Я знаю, не тільки дозволив, навіть сам чекав весь час приймака.

— Це рідкий випадок, коли сподівання здійснилося! Він справді не загинув і став чоловіком Тесси і чудовим художником. Шкода, що не довелося тобі побачити гему, — ти хороший знавець і оцінив би її!

— Я послухаюся тебе і поїду до Агенора. Він живе коло Ахелойового мису, туди всього двадцять стадій…

— О ні, Евпаліне, ти спізнився. Майстер, який створив цю гему, подарував її, подумати тільки, своєму другові, якомусь етруску. Він привіз цього бродягу, що захворів у дорозі, в дім Агенора, вилікував його, і коли етруск зібрався до себе, віддав йому те, що могло б прославити всю Енніаду. А етруск нагородив його шкурою гидкого на вигляд звіра, нечуваного досі і страшного…

— Злидарем поїхав він і повернувся таким самим. Чи він нічого не навчився в далекому блуканні, що дарує кому попало такі коштовні речі?

— Нам з тобою важко зрозуміти людину, яка так довго пробула на чужині. Але мені жаль, що геми вже нема у нас!