На краю Ойкумени

Розділ шостий ТЕМНА ДОРОГА

Дбайливий догляд Кідого і Каві зробив своє — зламані кістки у Пандіона позростались. Але колишня сила не поверталася до молодого елліна. Апатичний і безвольний, він цілими днями лежав у півтемній просторій хатині, мляво й уривчасто відповідав на запитання друзів, знехотя їв і не пробував підвестись. Він дуже схуд, його обличчя з запалими, завжди заплющеними очима обросло м'якою борідкою.

Час був вирушати в далеку дорогу до моря і батьківщини. Кідого давно вже до найменшої дрібниці розпитав у місцевих жителів, у якому напрямі йти до берегів Південного Рогу.

З тридцяти дев'яти колишніх рабів, які знайшли притулок у селищі, дванадцять чоловік пішли в різні сторони — вони жили колись у цій самій країні і могли без особливих труднощів і небезпек скоро потрапити на батьківщину.

Ті, хто залишився, квапили Кідого швидше вирушати. Тепер, коли вони стали вільними і сильними, далека батьківщина вабила їх усе дужче; кожен день відпочинку здавався їм злочином. А тому, що їх повернення залежало від Кідого, вони весь час приставали до негра з просьбами і нагадуваннями.

Кідого щоразу відбувався непевними обіцянками — він не міг покинути Пандіона. Після цих розмов негр годинами просиджував біля постелі друга, його мучили сумніви, і він усе питав себе: коли ж хворий почне одужувати? За порадою Каві, Пандіона в години, коли починала спадати спека, виносили з хатини і клали біля входу. Та й це мало допомогло. Пандіон оживлявся тільки тоді, коли йшов дощ, — гуркотіння грому і рев зливи примушували хворого підводитися на лікті і прислухатись, неначе в цих звуках він уловлював невідомі іншим поклики. Каві запросив двох місцевих знахарів. Вони обкурили хворого їдким димом трав, закопали в землю горщик з якимось корінням, але й після цього молодий еллін не почував себе краще.

Одного разу, коли Пандіон лежав біля хатини і Каві ліниво одганяв від нього маленькою гілочкою мух, що з дзижчанням літали, до них підійшла дівчина в синьому плащі. Це була Ірума, дочка кращого мисливця в селищі, та, що звернула увагу на Пандіона ще в перший день, коли прийшли подорожні.

Дівчина висунула з-під плаша тонку руку, що задзвеніла браслетами, — в ній була невеличка плетена торбинка. Ірума сунула її Каві, — етруск уже навчився трохи розуміти тубільців, — і пояснила, що це чарівні горіхи із західних лісів, які повинні вилікувати хворого. Дівчина намагалася розтлумачити етруску, як приготувати з них ліки, та Каві нічого не зрозумів. Збентежена Ірума похилила голову, але зараз же знову пожвавішала, попросила етруска дати їй плоский камінь, яким дрібнили зерна, і принести чашку з водою. Етруск, мурмочучи собі щось під ніс, пішов у хатину. Дівчина оглянулася навкруги і стала навколішки в головах хворого, вглядаючись у його обличчя. Маленька рука лягла на лоб Пандіону. Почулися важкі кроки Каві, і дівчина швидко відсмикнула руку.

Вона висипала з торбинки горіхи, схожі на каштани, порозбивала їх, розтерла ядерця на камені і перетворила в рідку кашку, змішавши її з молоком, принесеним Кідого, який щойно прийшов. Негр, як тільки побачив горіхи, радісно скрикнув і весело застрибав навколо похмурого етруска.

Кідого пояснив здивованому Каві, що в західних лісах і в лісах його батьківщини росте невелике струнке дерево. Гілки дерева поступово укорочуються до його вершини, тому воно здається загостреним догори.[92] На ньому зростає безліч горіхів, що мають чудову властивість зціляти хворих, повертати сили знеможеним, знищувати втому і робити веселими та радісними здорових.

Дівчина нагодувала хворого кашкою з чарівних горіхів, потім усі троє посідали біля постелі і терпляче стали чекати. Минуло кілька хвилин. Слабке дихання Пандіона зробилося сильним і розміреним, шкіра на запалих щоках порожевіла. Етруск враз повеселів. Він, як зачарований, стежив, як діють на хворого таємничі ліки. Ось молодий еллін голосно зітхнув і раптом, розплющивши очі, підвівся й сів.

Пандіон побіжно глянув сонячними очима на етруска й Кідого і потім прямо у вічі дівчині, і погляд його завмер. Молодий еллін вражено дивився на обличчя кольору темної бронзи з надзвичайно гладенькою, якоюсь дуже живою шкірою.

Трохи спущені внутрішні кутики довгастих очей пересікалися біля перенісся маленькими зморщечками, повними лукавства. Крізь примружені повіки поблискували білі й чисті білки, ніздрі широкого, але правильного носа нервово роздувалися, товстуваті яскраві губи відверто й соромливо посміхались, відкриваючи перлистий ряд великих зубів. Усе її кругле обличчя було таке сповнене задирливого і ніжного лукавства, веселої гри юного життя, що Пандіон мимоволі посміхнувся. І відразу золотаві очі молодого елліна, що за хвилину перед тим були тьмяні й байдужі, засяяли і заіскрилися. Зніяковіла Ірума опустила повіки і відвернулась.

Вражені друзі дуже зраділи — вперше після фатального дня битви з носорогом їх друг посміхнувся. Було цілком очевидно, що дивовижні горіхи чарівно подіяли на нього. Пандіон сидів і жадібно розпитував товаришів про всі події, що сталися від дня, коли його було поранено, перебиваючи їхні пояснення швидкими запитаннями; він був схожий на сп'янілу від чогось людину.

Ірума поспіхом пішла, пообіцявши прийти надвечір довідатись про здоров'я юнака. Пандіон багато і з задоволенням їв та все розпитував. Однак перед вечером ліки вже перестали діяти на нього, життя знову почало згасати і знов дрімлива байдужість охопила молодого елліна.

Пандіон лежав у хатині. Етруск і негр радилися, чи треба знову дати йому чарівних горіхів, і вирішили спитати про це Іруму.

Дівчина прийшла в супроводі батька — високого атлета з рубцями від лев'ячих кігтів на плечах і грудях. Батько й дочка довго радилися, кілька разів мисливець зневажливо одмахувався від дівчини, сердито трясучи головою, потім голосно розреготався і злегка вдарив її по спині. Ірума досадливо знизала плечима і підійшла до друзів.

— Батько сказав — багато горіхів давати не можна, — пояснила вона негрові, певно вважаючи його більш близьким другом хворого. — Горіхи треба давати один раз в середині дня, щоб хворий добре їв…

Кідого відповів, що знає, як діють ці горіхи, і робитиме так, як йому сказано.

Батько дівчини подивився на хворого, похитав головою і сказав дочці кілька слів, незрозумілих ні Каві, ні Кідого. Ірума раптом стала чимсь схожою на велику роздратовану кішку — так заблищали в неї очі. Верхня губа трохи піднялася, показавши край зубів. Мисливець добродушно посміхнувся, махнув рукою і вийшов з хатини. Дівчина схилилася над Пандіоном і довго придивлялась до його обличчя, потім, немов спохватившись, теж пішла до виходу.

— Завтра ввечері я лікуватиму його сама за звичаєм нашого народу, — рішуче сказала вона перед відходом. — Здавна жінки так лікують у нас хворих або поранених. Твого друга покинула душа радості — без неї ні одна людина не захоче жити. Треба повернути її!

Кідого, подумавши над словами дівчини, вирішив, що Ірума права. Пандіон після всіх пережитих зворушень справді втратив інтерес до життя. Щось у ньому надломилося. Але спосіб лікування, про який говорила Ірума, негр так і не зміг збагнути, як не ламав собі голову. Нічого не придумавши, він ліг спати.

На другий день Кідого знову нагодував друга кашкою з горіхів. Пандіон так само сидів, розмовляв і, на радість друзів, їв з великим апетитом. Молодий еллін весь час поглядав туди й сюди і, нарешті, спитав про вчорашню дівчину. Кідого зробив веселу гримасу, підморгнув етруску і попередив Пандіона, що сьогодні ввечері ця дівчина лікуватиме його таємничим, нікому не відомим способом. Пандіон спочатку зацікавився, а потім, видно, коли горіхи перестали діяти, його знову охопила апатія. Та все ж і Каві і Кідого бачили, що вигляд хворого за ці два дні значно покращав. Їх молодий друг ворушився частіше і дихав глибше, ніж звичайно.

Коли сонце вже схилилося до заходу, у селищі, як звичайно, запалали біля хатин вогнища, від яких несло їдким запахом хмизу, що горів потріскуючи, монотонно і глухо застукотіли великі ступки, в них жінки товкли для їжі дрібні зерна якоїсь вирощуваної тут рослини.[93]

Чорною кашею з цих зерен із приправою з молока й масла годувалися тут усі жителі.

Присмерк швидко перетворився в ніч. Раптом у затихлому селищі глухо протарабанив бубон. Гомінка юрба молоді наблизилася до хатини трьох друзів. Попереду йшли четверо дівчат з факелами, оточуючи двох зігнутих старих жінок в широких темних плащах. Юнаки підхопили хворого і при гучних криках юрби понесли його на другий край селища, що прилягав до розчищеного узлісся.

Каві і Кідого пішли слідом за юрбою. Етруск незадоволено поглядав навкруги і, здавалося, нічого хорошого не чекав від цієї витівки.

Пандіона принесли у величезну порожню хату, що мала не менше як тридцять ліктів у поперечнику, і поклали біля центрального стовпа, спиною до широкого входу. Кілька факелів з дірчастого дерева, насиченого пальмовою олією, прикріплених на стовпі, яскраво освітлювали середину хати. Стін під краями покрівлі, що низько спускались, не видно було в півтемряві. У хаті було повно жінок — молоді дівчата і баби сиділи вздовж стін, жваво перемовляючись. Якась стара жінка дала Пандіону темного питва, що зразу підбадьорило юнака.

З видовбаного слонового бивня залунав різкий тремтячий звук — у хаті настала тиша, і всі чоловіки поспішно повиходили з приміщення. Етруска і Кідого, які намагалися залишитись, безцеремонно виштовхали в темряву. Купка бридких бабів стовпилася біля входу, затуляючи від очей цікавих те, що відбувалося в хаті. Каві сів поблизу від хати, вирішивши нізащо не йти назад, аж поки не скінчиться таємнича справа. До нього, шкірячи зуби й посміхаючись, приєднався Кідого — він вірив у способи лікування, що існували у південних народів.

Дві дівчини обережно підвели хворого і посадили, притуливши його спиною до стовпа. Пандіон здивовано оглядався, у півтемряві він бачив блискучі білки очей і зуби жінок, які чогось сміялися. В хатині висіло на стінах багато жмутків якоїсь запашної рослини.[94] Широка гірлянда тяглася кільцем навколо хатини по внутрішньому карнизу покрівлі, тонкі гілочки куща цієї ж рослини обплітали стовп, до якого притулився Пандіон. Усе пахло терпким бадьорливим ароматом рослин, — цей запах дражнив і тривожив Пандіона, нагадуючи щось надзвичайно близьке і принадне, але безповоротно забуте.

Прямо перед елліном сіло кілька жінок. При світлі факелів біліли дві довгі вигнуті сурми із слонових ікол, виднілися круглі боки темних бубнів, зроблених з відрізків видовбаних товстих стовбурів дерева.

Знову пролунав тремтячий звук сурми. Баби поставили перед Пандіоном дерев'яну статуетку жінки, почорнілу, з грубо випнутими міцними формами.

Високі жіночі голоси заспівали тиху пісню — полилися повільні переливи гортанних звуків і тужливих зітхань, що дедалі прискорювалися і гучнішали, стрімливо ширячись і рвучко підносячись усе вище й вище. Раптом важкий і лункий удар бубна стряс повітря. Пандіон мимоволі здригнувся. Пісня затихла, на межі світла й тіні з'явилася дівчина в синьому плащі, вже знайома Пандіону. Вона ступила в освітлений факелами круг і наче в нерішучості зупинилась. Знову залунала сурма, її стогін підхопили нестямним зойком кілька бабів. Дівчина відкинула назад плащ і залишилася в пояску з плетеної гірлянди запашних гілок.

Світло від факелів мінилося туманними бліками на блискучій темнобронзовій шкірі. Очі Іруми були дуже підмальовані синюваточорною фарбою, на руках і ногах блискотіли начищені мідні кільця, недовге чорне волосся, що круто вилося, розкинулось по гладеньких плечах.

Розмірено й глухо зарокотали бубони. В такт їх повільним ударам дівчина, тихо ступаючи босими ногами, наблизилася до Пандіона і гнучким, звірячим рухом схилилась перед статуеткою невідомої богині, простягаючи вперед руки в томливому і жагучому чеканні. Захоплений Пандіон стежив за кожним жестом Іруми. Зараз непомітно було й тіні лукавства на обличчі дівчини, — серйозна, сувора, з нахмуреними бровами, вона, здавалося, прислухалась до голосу свого серця. То завмираючи, то випростуючись, вона широко розкидала руки і піднімалася на пальцях, немов кожна частка її тіла поривалася вгору. Молодий еллін ніколи не бачив чогось подібного — таємниче життя рук зливалося з натхненним поривом піднятого вгору обличчя дівчини.

Шалено засурмили роги із слонової кістки. Раптом дзвінко брязнули мідні листи — у Пандіона від несподіванки аж дух захопило; хтось бив ними раз по раз, листи міді гуркотіли і дзвеніли переможно й радісно, заглушаючи уривчасте тарахкотіння бубнів.

Дівчина відкинулася назад крутою блискучою дугою. Потім маленькі ноги її повільно пішли по гладко утрамбованій долівці, — зніяковіла танцюристка рухалася по кругу боязко й нерішуче.

Осяяна яскравим світлом факелів, дівчина здавалася вилитою з темного металу. Відступаючи у півтемряву, вона рухалася там легкою, майже невидимою тінню.

Тривожне рокотання бубнів ставало все бурхливішим, дико гуркотіли мідні листи, і, скоряючись цим шаленим звукам, повільний танець дедалі прискорювався.

У такт низькому тремтячому дзвону міді швидко понеслися міцні стрункі ноги, сплітаючись разом, завмирали і знову плавно ковзали, ледве торкаючись долівки.

Плечі й високі груди залишалися нерухомими, а напружені руки Іруми, з благанням простягнуті до зображення богині, згинались повільно й плавно.

Урвався настійливий стукіт бубнів, змовкло гуркотіння міді, і тільки тужливе вищання сурм зрідка порушувало тишу, в якій бряжчали й дзвеніли браслети Іруми.

Дивний рух м'язів під гладенькою шкірою дівчини вразив Пандіона. Ніде не виступаючи чітко, вони переливалися і струмували, як вода на поверхні ручаю, і лінії тіла Іруми пробігали перед очима молодого скульптора рядом неповторних змін. У них був і плавний ритм морського простору, і широкий, поривчастий розлив вітру по золотому степу.

Замість благання, що відбивалося на початку танцю в кожному русі дівчини, тепер помітно було владне прагнення. Пандіону здавалося, що перед ним струмує сам вогонь життя в бронзових відблисках світла і могутньому громі музики.

У душі молодого елліна знову спалахнула жадоба життя, ожили колишні мрії, розкрився широкий і таємничий світ.

Замовкли сурми. Низьке й грізне рокотання бубнів злилося з пронизливими зойками жінок, мідні листи гуркотіли, як близький грім, і враз настала тиша. Пандіон почув стукіт власного серця.

Дівчина кинулася вперед і раптом безпомічно опустила руки вздовж тіла, тремтяча і стомлена. Коліна у неї підігнулися, блиск в очах потух. Сумно скрикнувши, Ірума упала перед статуєю богині. Упавши, дівчина лежала нерухомо, тільки груди здіймалися від прискореного дихання.

Приголомшений Пандіон здригнувся. Бурхливий танець обірвався сумним криком.

У хаті захоплено загомоніли.

Чотири жінки, шепочучи незрозумілі слова, підняли і понесли Іруму в куток хати. Стародавню дерев'яну статую вмить забрали геть. Жінки встали, збуджені, з блискаючими очима. Вони голосно перемовлялись, показуючи на чужоземця. Старі баби біля входу розступились, пропустивши Кідого і Каві, які кинулися до друга і почали його розпитувати. Але молодий еллін не міг і не хотів говорити зараз. Обидва друзі понесли його додому. Пандіон довго лежав і не спав під враженням незвичайного Пандіон став одужувати. Його молоде тіло надзвичайно швидко відновлювало колишню силу.

Через три дні молодий еллін дійшов без чужої допомоги до хатини мисливця — йому хотілося побачити Іруму. Дівчини не було дома, зате її батько прийняв чужоземця ласкаво й привітно, почастував смачним пивом і довго намагався щось пояснити йому, жестикулюючи і плещучи Пандіона по плечах і грудях. Молодий еллін нічого не зрозумів і пішов від мисливця з невиразним почуттям досади.

Пандіон ще не зовсім відродився: він був вільний, одужував, але у нього не проходило якесь дивне душевне заціпеніння.

Молодий еллін і сам усвідомлював, що тяжкі випробування, які випали на його долю, надломили його. Під час боротьби з носорогом він був приголомшений понад свої сили. Він ослаб, і довго не міг повернутись до життя. Але він повинен одужати, повинен бути здатним до дальшої боротьби по дорозі на батьківщину. І Пандіон, пересилюючи себе, зайнявся фізичними вправами, щоб знову стати таким же міцним, як і його товариші.

Заспокоївшись за Пандіона, Кідого і Каві з усіма колишніми рабами і більшістю місцевих жителів вирушили на тривале велике полювання жираф, сподіваючись трохи розвідати дорогу, якою доведеться йти, і добути якомога більше м'яса для своїх гостинних хазяїв.

Під сміх і добродушні жарти сусідів Пандіон, зміцнюючи ослабілі м'язи, допомагав розтирати зерна на пиво, незважаючи на глузування чоловіків, які бачили його за жіночою роботою. Скоро Пандіон почав ходити за околицю села, озброєний тонким єгипетським списом. Там, у степу, він вправлявся у киданні списа і в бігу, з кожним днем радісно відчуваючи, як міцніють його м'язи і як легко несуть тіло ноги, що знову стали невтомними.

Разом з тим, ні на мить не забуваючи про Іруму, Пандіон взявся вивчати мову тубільців. Він без кінця твердив незнайомі співучі слова. Через тиждень завдяки своїй хорошій пам'яті Пандіон уже міг розуміти тих, з ким розмовляв.

Чотирнадцять днів Пандіон не бачив Іруми і не наважувався піти до неї, коли батька не було дома, бо не знав ще звичаїв цього народу. Одного разу, повертаючись із степу, Пандіон побачив постать у синьому плащі, і серце в нього частіше забилося. Молодий еллін прискорив ходу, наздогнав дівчину і зупинився перед нею, радісно посміхаючись. Він не помилився — це була Ірума. Глянувши дівчині у вічі, Пандіон враз дуже схвилювався. Ледве вимовляючи незвичні слова, молодий еллін почав дякувати Ірумі, яка зніяковіла й понурилась. Запас слів у Пандіона скоро вичерпався, він у захопленні перейшов на свою мову, спохватився і замовк, розгублено дивлячись на краєчок барвистої головної пов'язки, що була нарівні з його ключицями. Ірума скоса й лукаво поглядала на нього і раптом розсміялася. Посміхнувся і Пандіон, потім обережно вимовив давно завчену фразу:

— Чи можна мені прийти до тебе?

— Приходь, — просто відповіла дівчина, — завтра на узлісся, коли сонце стане напроти лісу.

Зраділий Пандіон, не знаючи, що Ірумі ще сказати, простягнув до неї обидві руки. Синій плащ розгорнувся, і дві маленькі тверді руки довірливо лягли на Пандіонові долоні. Він ніжно й міцно стиснув їх. Не думав він у цей момент про далеку Тессу. Руки дівчини здригнулися, широкі ніздрі роздулись; вона ніжним, але сильним рухом звільнилася, прикрила обличчя плащем і швидко пішла по схилу горба. Пандіон зміркував, що не треба йти за нею, і залишився на місці, дивлячись дівчині вслід, аж поки вона не зникла за хатинами. Несвідомо посміхаючись, Пандіон ішов вулицею, розмахуючи списом.

Уперше помітив Пандіон, в якому мальовничому місці розташоване це селище. Хатини були зручно і гарно побудовані, вулиці просторі.

Пандіон мимоволі звернув увагу на те, що тутешній народ дуже відрізнявся від жителів країни Нуб і бідняків «обраного» Та-Кемту, яких він бачив, — там на обличчях людей помітно було похмурість і байдужість. У виснажених від голоду і надмірної праці тілах кидалась у вічі якась приниженість. А тут жителі ходили легко, вільно; навіть старики зберегли гарну поставу.

Думки Пандіона перебив юнак, що постав перед ним, мускулистий і широкоплечий, у маленькій шапочці з леопардової шкіри. Він вороже подивився на чужоземця і владним жестом витягнув руку перед собою, торкнувшись грудей Пандіона. Еллін зупинився, не розуміючи, в чому річ, а юнак завмер перед ним, опустивши руку на пояс з широким ножем і міряючи чужинця визивним поглядом.

— Я бачив, ти добре бігаєш, — нарешті промовив юнак. — Хочеш змагатися зі мною? Я Фульбо, прозваний Леопардом, — додав він, начебто це ім'я могло все пояснити Пандіону.

Пандіон, дружньо посміхнувшись, відповів, що він раніше бігав краще, а зараз ще не може так бігати. Тоді Фульбо почав злісно глузувати з нього, і кров закипіла в молодому елліні. Не розуміючи, з якої причини юнак ненавидить його, Пандіон, зневажливо взявшись у боки, погодився. Противники вирішили змагатися сьогодні ж увечері, коли вже спаде жара.

Попід горбом, на якому стояло селище, зібралися юнаки і кілька літніх людей полюбуватись на змагання Фульбо з чужоземцем.

Фульбо показав на одиноке дерево, що виднілося вдалині, — до нього було не менше як десять тисяч ліктів. Переможцем буде той, хто перший прибіжить до наміченої межі з галузкою від дерева.

Плескання в долоні було сигналом — Пандіон і Фульбо кинулися бігти. Фульбо весь аж тремтів від нетерпіння, він зразу помчав великими стрибками. Здавалося, що юнак, розпластавшись, летить над землею. Залунали схвальні вигуки молоді.

Пандіон, який ще не зовсім одужав, зрозумів, що йому загрожує небезпека бути переможеним. Але він вирішив не поступатись. Він побіг, як навчав його дід у прохолодні години світанку на вузькій смузі морського берега. Пандіон мчав, злегка похитуючись, не роблячи великих стрибків і розміряючи своє дихання відповідно до бігу. Фульбо вже був далеко попереду, але молодий еллін рухався вперед спокійно й швидко, не намагаючись наздогнати суперника. Поволі груди його розширялися, набираючи все більше повітря, ноги летіли все швидше й швидше, і глядачі, які спершу дивились на нього з жалем, побачили, як відстань між суперниками почала скорочуватись. Африканець оглянувся, люто крикнув і помчав ще швидше. До дерева він підбіг на чотириста ліктів попереду Пандіона, високо підстрибнув, зірвав галузку і вмить повернув назад. Пандіон розминувся з ним недалеко від дерева і помітив, як бурхливо дихає Фульбо. Хоч серце у самого Пандіона билося куди дужче, ніж слід би, молодий еллін усе ж вирішив, що він може перемогти дуже запалистого, незнайомого з правилами бігу суперника. Пандіон мчав назад з тією ж витримкою і, тільки коли до глядачів лишалося не більше трьох тисяч ліктів, раптом рвонувся вперед. Він скоро наздогнав Фульбо, але той, ловлячи повітря широко розкритим ротом, подовжив свої стрибки і знову залишив позад себе чужоземця. Пандіон не здавався. Хоч у нього темніло в очах і серце виривалося з грудей, він знову наздогнав противника. Той біг, уже нічого не бачачи перед собою, не розбираючи дороги, і раптом, спіткнувшись, упав. Пандіон промчав на кілька ліктів уперед, зупинився і підскочив до Фульбо, щоб допомогти йому встати. Але Фульбо гнівно відштовхнув його, підвівся, похитуючись, і насилу вимовив, дивлячись прямо у вічі Пандіону:

— Ти… переміг… але стережись!.. Ірума… Миттю все стало зрозумілим молодому еллінові, і до торжества перемоги долучилося відчуття незручності, немовби вдерся він у щось чуже й заборонене.

Фульбо похмуро похилив голову і пішов собі, важко ступаючи, вже не намагаючись бігти. Пандіон не поспішаючи вернувся до межі, зустрінутий привітаннями глядачів. Почуття незручності не покидало його.

Як тільки молодий еллін опинився в своїй пустій хатині, він зразу ж почав нудитися за Ірумою. Призначена на завтра зустріч здавалася такою далекою.

Того ж вечора повернулися мисливці. Товариші Пандіона прийшли стомлені, навантажені здобиччю, сповнені переживань. Етруск і негр зраділи, побачивши, що Пандіон так поздоровішав. Кідого жартома запропонував йому боротись, і за мить Пандіон і негр качалися в пилюці, стискаючи один одного в залізних обіймах, а Каві штовхав їх ногами і лаяв, намагаючись розборонити.

Друзі взяли участь у спільній гулянці, влаштованій на честь мисливців, що повернулися з полювання. Оп'янілі від пива, учасники полювання вихвалялися один перед одним своїми успіхами. Молодий еллін сидів осторонь, непомітно поглядаючи в бік лужка, де танцювала молодь, і намагаючись побачити Іруму серед юнаків і дівчат.

Трохи похитуючись, підвівся один з вождів і почав виголошувати привітальну промову, супроводячи її плавною, красивою жестикуляцією. Пандіон зміг зрозуміти тільки загальний смисл, який полягав у тому, що вождь хвалив пришельців, жалкував, що вони скоро підуть далі, і пропонував чужоземцям залишитись, обіцяючи прийняти їх у селище як своїх одноплемінників.

Гулянка скінчилася вже вночі, коли мисливці досхочу понаїдалися ніжного м'яса молодих жираф і випили весь запас пива, йдучи до хатини, Кідого заявив, що завтра всі колишні раби, яких залишилося двадцять сім чоловік, будуть радитись про дальшу дорогу. Кідого вдалося поговорити з бродячими мисливцями, яких він зустрічав у лісі. Вони добре знали місцевість на захід від селища і розказали, куди йти. Відстань, що відокремлювала їх від моря і батьківщини Кідого, дуже велика, але він знає тепер, що за три місяці навіть повільної ходи вони будуть там. Що тепер може зупинити їх, випробуваних у боротьбі, міцних своєю дружбою? Кожен з двадцяти семи вартий п'яти воїнів! Негр гордо розпростав плечі, підняв до зірок веселе захмеліле обличчя, обняв Пандіона і з хвилюванням закінчив:

— Тепер моє серце спокійне. Ти здоровий — в дорогу! В дорогу, хоч завтра!

Пандіон мовчав, уперше відчуваючи, що його бажання не збігаються з прагненням друзів. Молодий еллін не вмів лицемірити.

Після сьогоднішнього побачення Пандіон зрозумів, що нудьгу, яка весь час гостро вередила його душу, викликала любов до Іруми. Дівчина в розквіті юної краси зустрілася йому після жорстокого життя раба, на порозі волі!

Невже цього мало йому, який так недавно чіплявся за малесеньку надію на волю, перебуваючи на дні темної ями-тюрми? Чого йому, нарешті, треба в світі і житті, коли кохання владно кличе його залишитися тут, серед золотого степу? І таємне прагнення, яке він приховував від самого себе, назавжди залишитися з Ірумою стало міцніти в душі Пандіона. Він боровся з собою, намагаючись перевірити свою любов до неї. Довірлива молодість елліна непомітно заводила його в країну мрій, де все було таке легке й просте.

Завтра він побачиться з Ірумою, все скаже їй… а вона — вона теж кохає його!

Колишні раби мали зустрітися на другому кінці селища. Там, у двох великих хатинах, вони і жили. Каві, Кідого і Пандіон містилися в окремій маленькій хатині, яку віддали їм, зважаючи на хворобу елліна.

Пандіон точив спис у кутку хатини, потім встав і попрямував до виходу.

— Куди ти йдеш? — спитав його здивований етруск. — Хіба ти не будеш на раді?

— Я прийду потім, — одвертаючись, відповів Пандіон і квапливо вийшов з хатини.

Етруск уважно подивився йому вслід і, не розуміючи в чому річ, переглянувся з Кідого, який біля входу старанно робив з великого куска товстої шкіри щит.

Молодий еллін не сказав друзям, що Ірума чекала його сьогодні на узліссі. І Пандіон, почуваючи, як з приходом товаришів зросла несподівана загроза його коханню, що тільки-но зародилося, не мав сили відмовитись від побачення. Він виправдував себе тим, що все одно дізнається про рішення ради від друзів.

Наблизившись до лісу, Пандіон довго шукав очима Іруму, коли раптом дівчина, усміхаючись, одійшла від стовбура дерева і сама стала перед елліном. Ірума накинула на себе батьків мисливський плащ з м'якої сірої кори і в ньому, на фоні дерев, була зовсім непомітна. Дівчина дала знак Пандіону йти за нею слідом і швидко пішла вздовж узлісся до півкруглого виступу лісу, який заходив у степ за три тисячі ліктів від селища. Там вона зупинилася під деревами. Пандіон з цікавістю роздивлявся — він вперше був в африканському лісі. Еллін уявляв його зовсім іншим, — ліс тягнувся довгою вузькою смугою по долині річки, що омивала селище, і завширшки була не більше двох тисяч ліктів.

Це було величезне склепіння з високих дерев, темна галерея над глибоким, завжди похмурим видолинком річки. Дерева далі ставали все вищі, а коло берега, що круто спускався до самої води, хилилися аж до землі, схрещуючи вгорі своє гілля. Стрункі й прямі стовбури з білястою, чорною і коричньовою корою здіймалися вгору на цілу сотню ліктів, наче густа колонада високої будівлі. Віти густо перепліталися в суцільне склепіння, непроникне для сонця. Похмуре сіре світло струмувало згори, погасаючи в глибоких западинах поміж дивовижним корінням, схожим на невисокі стіни. Тиша, не порушувана ніякими звуками, крім ледве чутного дзюрчання води, півтемрява, височезна лісова колонада приголомшили Пандіона. Він здався сам собі непрошеним пришельцем, який вдерся в заборонене, повне таємниці серце чужої природи.

Над самою водою в зеленому склепінні були вузькі просвіти — там згори падав суцільний каскад золотого вогню. Він, оповиваючи дерева сяючим туманом, дрібнився в проміжках між стовбурами на вертикальні смуги світла, що поступово згасали в глибині лісу. Пандіону згадалися темні, таємничі храми Айгюптосу. Канати повзучих рослин перекидались від стовбура до стовбура вільними петлями або спускалися вниз, утворюючи хвилясті завіси. Грунт, усипаний листям, потертю гнилих плодів і гілок, був пушистий і м'який, де-не-де по ньому були розкидані дрібні зірки барвистих квітів.

Із стовбурів звисали, як клапті здертої шкіри, довгі шматки кори, яка ніби лущилась.

Великі метелики безшумно літали над землею; їхні тріпотливі крильця привертали увагу молодого елліна химерним поєднанням фарб — яскравих оксамитночорних, металевосиніх, червоних, золотих і сріблястих.

Ірума впевнено йшла між корінням, спускаючись до річки, і привела Пандіона на рівну галявинку біля самого водостока, вкриту ніжним килимом пухнастого моху. Тут стояло дерево, розбите блискавкою. У відщепі твердої жовтої деревини вирізнялися грубі обриси людської фігури. Очевидно, дерево було річчю, яку шанували, — довкола нього висіли кольорові ганчірки, зуби хижаків. У землі стирчали три почорнілі слонові ікла.

Ірума, шанобливо схиливши голову, наблизилася до старого дерева і поманила до себе Пандіона.

— Це предок нашого роду, народжений від громового удару, — тихо промовила дівчина. — Дай йому що-небудь, щоб стародавні люди були добрі до нас.

Пандіон оглянув себе — у нього не було нічого, що він міг би віддати цьому грубому богові, вигаданому предкові Іруми. Юнак, посміхаючись, розвів руками, але дівчина була невблаганна.

— Дай оце, — вона доторкнулася до пояса, сплетеного з жирафових хвостів, який щойно зробив Кідого для Пандіона на спомин про полювання.

Молодий еллін слухняно розв'язав і віддав дівчині смужку шкіри. Ірума скинула плащ. Вона була без браслетів, без намиста, тільки в широкому шкіряному поясі, що косо спадав на ліве стегно.

Дівчина стала навшпиньки, потяглась до зазубрини біля голови ідола і прикріпила там Пандіонів подарунок. Ничже Ірума почепила клаптик строкатої шкури леопарда і в'язку схожих на буси темночервоних зерен. Потім дівчина висипала до підніжжя ідола жменю проса і задоволена відступила.

Тепер вона уважно дивилася на Пандіона, притулившись спиною до стовбура невисокого дерева з безліччю червоних квітів серед листя.[95] Здавалося, немов червоні лампади світилися над головою дівчини. Сонячне проміння мінилося на бронзовій шкірі Іруми.

Пандіон стояв, безмовно любуючись дівчиною. Її краса здавалася йому священною в тиші велетенського лісу — храму невідомих богів, які так відрізнялися від радісних небожителів його дитинства.

Світла, спокійна радість враз сповнила душу Пандіона — він знову ставав художником, і колишні прагнення прокинулися в ньому.

Але раптом з глибини пам'яті постав надзвичайно виразний привид. Там, на дуже далекій батьківщині, під шум сосен і моря, так само стояла, притулившись до дерева, Тесса, — це було в минулі, неповоротні дні…

Ірума закинула руки за голову, злегка перегнулася в тонкій Талії і стиха зітхнула. Збентежений Пандіон відступив на крок — Ірума стала в ту саму позу, в якій він хотів виліпити Тессу.

Перед елліном воскресло минуле, з новою силою спалахнуло прагнення повернутись до Енніади. В дорогу, назустріч новій боротьбі, геть від Іруми!..

Пандіона мучило роздвоєння його прагнень, які раніше завжди були ясні. Він виявив у собі невідому раніше слабість, і це злякало його.

Тут з нестримною силою кликала його жарка, як саме сонце Африки, юна, як квітучий після дощу степ, міцна, як широкий потік, влада життя. Там були всі найсвітліші його мрії про велику творчість. Але хіба не сама краса стояла перед ним, близька й радісна? Такі не схожі були Ірума і Тесса, — вони зовсім різні, і все ж в обох жила одна й та сама достовірність прекрасного.

Тривога Пандіона передалася дівчині. Вона наблизилась до нього, і співучі слова чужої мови порушили лісову тишу.

— Ти наш, золотоокий, я танцювала танець великій богині, предок прийняв дарунки… — Голос Іруми завмер, довгі вії прикрили очі. Дівчина міцно обняла Пандіона за шию і пригорнулася до нього.

У молодого елліна потемніло в очах, він із страшенним зусиллям одхилився від дівчини. Вона підняла голову. Рот у неї по-дитячому трохи розкрився.

— Ти не хочеш тут жити? Ти підеш з товаришами? — здивовано спитала Ірума, і Пандіону стало соромно.

Він ніжно пригорнув до себе Іруму і, добираючи потрібні слова, засвоєні з мови її народу, намагався пояснити їй велику тугу за батьківщиною, за Тессою… Голова Іруми закинулася вгору на широких грудях молодого елліна, її очі поринули в золотисте сяйво його очей, вона мляво посміхнулася, показавши зуби. Ірума заговорила, і в словах її звучала та сама ніжність, ті самі ласки кохання, які п'янили Пандіона, коли він слухав Тессу.

— Так, якщо ти не можеш тут жити, тобі треба піти звідси… — Дівчина запнулася на останньому слові. — А коли я й мій народ хороші для тебе, залишайся, золотоокий. Подумай, виріши, приходь, я чекатиму!

Дівчина випросталася, гордо відкинувши назад голову. Такою ж серйозною і суворою бачив її Пандіон під час танцю.

З хвилину молодий еллін нерухомо стояв перед нею, потім, раптом наважившись, з глухим стогоном простягнув до дівчини руки. Але вона вмить зникла за деревами, поринувши в темряву лісової хащі…

Ірума зникла, і це вразило Пандіона, як тяжка втрата. Еллін довго стояв у похмурому лісі, потім повільно пішов навмання крізь золотистий туман галявини, стримуючи бажання кинутися слідом за Ірумою, розшукати її, сказати їй, що кохає, що залишається з нею.

Як тільки Ірума сховалася від Пандіона за деревами, вона кинулась бігти, легко перестрибуючи через коріння, прослизаючи поміж ліанами. Дівчина мчала все швидше, аж поки зовсім не вибилась із сил. Вона, важко дихаючи, зупинилася на березі спокійного водоймища — тихої заводі річки, що тут розширялася. Яскраве світло осліпило її, тіло обдало жаром після темряви і прохолоди лісу.

Ірума тужливо оглянулася кругом, крізь сльози побачила своє відображення на гладенькій поверхні води і мимоволі оглянула себе всю в цьому великому дзеркалі… Еге ж, вона справді гарна! Та, значить, краса ще не все, коли чужоземець, золотоокий, хоробрий, добрий і ласкавий, хоче піти від неї. Значить, йому треба ще щось… А що саме?..

Сонце сідало за горбистим степом. Коса голуба тінь лежала біля порога хатини, де сиділи Кідого і Каві.

З того, як неспокійно заворушилися обидва друзі, Пандіон зрозумів, що етруск і негр давно вже чекали його. Понурившись, молодий еллін підійшов до друзів. Каві встав, урочистий і суворий, поклав руку на плече другові.

— Ми хочемо говорити з тобою, він і я, — етруск кивнув на Кідого, який став поруч нього. — Ти не прийшов на раду, але все вирішено — завтра ми вирушаємо…

Пандіон аж одхитнувся. Дуже багато подій сталося за останні три дні. І все ж молодий еллін не думав, що товариші так квапитимуться. Він сам поспішав би не менше, за них, коли б… коли б не було Іруми!

З поглядів друзів молодий еллін зрозумів, що вони осуджують його. Пандіона давно вже непокоїла думка про те, що йому треба на щось зважитись, але він несвідомо відкидав її, наївно сподіваючись, що все якось уладнається. Тепер уже край треба було зробити вибір. Немов стіна знову загородила доступ до радісного світу волі, тієї волі, яка насправді жила лише у мріях Пандіона.

Він повинен вирішити, чи залишається тут з Ірумою, чи, назавжди втративши її, йде з товаришами. Але якщо він залишиться тут, то п'є буде теж назавжди: тільки спільними зусиллями двадцяти семи чоловік, ладних на все, навіть на вірну загибель, ради повернення на батьківщину, можна було подолати простір, що тримав їх у полоні землі. Значить, коли він залишиться, то назавжди втратить батьківщину, море, Тессу, — усе те, що підтримувало його І допомогло опинитись тут.

Чи зможе він жити тут, злитися з цим привітним, та все-таки чужим життям, коли не буде з ним вірних товаришів, випробуваних у біді, на дружбу яких звично і непомітно він спирався весь час? І навіть не роздумуючи над цим, Пандіон усім серцем відчув ясну відповідь.

А хіба те, що він покине друзів, які врятували його і завдяки яким він знову став сильним, не буде зрадою?

Ні, він повинен іти з ними, залишивши тут половину серця!

І воля молодого елліна не витримала випробування. Він схопив за руки товаришів, які з тривогою спостерігали душевну боротьбу, що відбивалася на відкритому обличчі Пандіона, і почав благати їх не йти так скоро. Тепер, коли вони вільні, чому б їм не пожити тут ще трохи, краще відпочити перед дорогою, краще узнати незнайому країну.

Кідого завагався: негр дуже любив молодого елліна. Етруск ще більше нахмурився.

— Ходімо туди, тут чужі очі й вуха, — Каві ввіпхнув Пандіона в темну хатину і, вийшовши, вернувся знову, з жариною. Він запалив маленький факел. Йому здавалося, що при світлі легче буде переконати збентеженого друга. — На що ти надієшся, коли ми залишимось? — суворо спитав етруск, і його слова врізалися в душу Пандіона. — Ти ж потім усе одно підеш звідси? Чи ти хочеш взяти її з собою?

Ні, Пандіону навіть на думку не спадало, щоб Ірума пішла з ним у далеку дорогу, і він заперечливо похитав головою.

— Тоді я не розумію тебе, — жорстко сказав етруск. — Хіба інші наші товариші не знайшли б собі тут дівчат, які їм до вподоби? На раді ніхто з них не вагався, що вибрати — жінку чи батьківщину, ніхто не подумав залишитись тут. Батько Іруми, мисливець, думає, що ти не підеш з нами. Ти сподобався йому, слава про твою хоробрість пройшла в народі. Він сказав мені, що ладен прийняти тебе до себе в дім! Невже ти покинеш нас, забудеш батьківщину заради дівчиська?!

Пандіон похилив голову, йому нічого було відповісти, він не зміг би пояснити етруску те, в чому той був неправий. Як сказати йому, що Пандіон не просто піддався пристрасті? Як висловити те, що захоплювало його, художника, в Ірумі? А з другого боку, сувора правда в словах етруска жалила його, — він забув, що у чужого народу були свої закони і звичаї. Залишившись тут, він мусить стати мисливцем, з'єднати свою долю з долею цього народу. Така була неминуча плата за щастя з Ірумою… Але ж тут тільки Ірума близька йому. Спокійний і жаркий простір золотого степу зовсім не схожий на рідний, шумний і рухливий простір моря. І дівчина була частиною цього світу, тимчасовим гостем якого він весь час почував себе… А там, удалині, маяком світила йому батьківщина. А якщо цей маяк погасне, хіба він зможе жити без нього?

Етруск переждав трохи, щоб дати Пандіону час подумати, і почав знову:

— Гаразд, ти станеш їй чоловіком, щоб незабаром покинути її й піти звідси. І ти думаєш, що її народ відпустить нас з миром і допоможе нам? Ти образиш їхню гостинність. Кара, якої ти заслужиш, упаде на всіх нас… А потім, чому ти такий упевнений, що інші товариші погодяться чекати? Ні, вони не погодяться, і в цьому я буду згоден з ними!

Етруск помовчав і, наче засоромившись, що говорить так різко, журливо додав:

— Серце моє болить, бо, як дійду я до моря, не буде у мене друга, доброго майстра корабельної справи. Мій Ремд загинув, і вся надія була на тебе — ти плавав по морю, навчався у фінікійців… — Каві понурив голову і замовк.

Кідого кинувся до Пандіона і надів на шию молодому еллінові мішечок на довгому ремінці.

— Я зберігав його, поки ти був хворий, — сказав негр. — Це твій морський амулет… Він допоміг перемогти носорога, він допоможе всім нам дійти до моря, якщо ти підеш з нами…

Пандіон згадав про подарований йому Яхмосом камінь. Він зовсім забув про цей блискучий символ моря, як забув у ці дні і ще багато про що. Він глибоко зітхнув. У цю ж хвилину в хатину ввійшов високий чоловік з довгим списом у руці. Це був батько Іруми. Він просто сів на долівку, підгорнувши ноги, дружньо посміхнувся Пандіону і звернувся до етруска:

— Я прийшов до тебе в справі, — не кваплячись, почав мисливець. — Ти сказав, що через одно сонце ви вирішили йти на батьківщину.

Каві ствердно кивнув головою і мовчав, чекаючи, що буде далі. Пандіон занепокоєно поглядав на Іруминого батька, який поводився просто, з величавою гідністю.

— Дорога далека, багато звірів підстерігає людину в степу і в лісі, — вів далі мисливець. — У вас погана зброя. Запам'ятай, чужоземець: із звірами не можна битись, як з людьми. Меч, стріла і ніж — добра зброя проти людини, а проти звіра найкраща — це спис. Тільки спис може стримати сильного звіра, зупинити його, дістати здалека його серце. Ваші списи непридатні для нашого степу, — мисливець зневажливо показав на притулений до стіни тонкий єгипетський спис з маленьким мідним вістрям. — Ось який тут потрібен!

Батько Іруми поклав Каві на коліна принесену ним зброю і зняв з неї довгий шкіряний чохол.

Важкий спис був більше чотирьох ліктів завдовжки. Його ратище, в два пальці товщиною, було зроблене з твердого, міцного дерева, що блищало, як кістка. Посередині ратище товщало, воно було обшите тонкою шорсткою шкірою гієни. Замість наконечника на ньому було лезо в лікоть завдовжки і широчиною в три пальці, зроблене із світлого твердого металу — рідкісного й дорогого заліза.

Каві задумливо помацав гостре лезо, прикинув на руці вагу зброї і, зітхнувши, повернув мисливцеві.

Той посміхнувся, стежачи за тим., яке враження створив спис на етруска, і обережно сказав:

— Зробити такий спис дуже важко… Метал для нього добувають сусідні племена, і вони продають його дорого. Зате спис врятує тебе не раз у смертельному бою…

Не розуміючи, до чого хилить мисливець, Каві мовчав.

— Ви принесли з собою міцні луки з Та-Кемту, — говорив далі мисливець. — Ми не вміємо робити таких і хотіли б виміняти їх за списи. Вожді погодилися дати вам по два списи за кожний лук, а списи, я вже сказав, будуть вам потрібніш!.

Каві запитливо подивився на Кідого, негр кивком голови підтвердив думку мисливця.

— У степу багато дичини, і нам не потрібні будуть стріли, — сказав Кідого, — але в лісах буде гірше. Проте ліс далекий, а шість списів замість трьох луків надійніші при нападі звірів.

Каві подумав і, погодившись на обмін, почав торгуватись. Але мисливець не йшов на поступки, доводячи, що зброя, яку запропонував він, — дуже цінна річ. Вони ніколи б не віддали по два списи за кожен лук, якби не треба було дізнатись, як робити луки Чорної Землі.

— Гаразд, — сказав етруск. — Ми подарували б вам свої луки за притулок і їжу, коли б не йшли так далеко. Ми згодні на твої умови — завтра ти одержиш луки.

Мисливець аж засяяв, плеснув Каві по руці, підняв спис, вдивляючись у червоний7 відблиск факела на лезі, і надів на нього шкіряний чохол, прикрашений клаптиками різнокольорових шкур.

Етруск простягнув руку, але мисливець не віддав зброї.

— Ти одержиш завтра шість не гірших. А цей… — батько Іруми зробив шаузу, — я дарую твоєму золотоокому другові. Чохол йому пошила Ірума сама! Бач, який він гарний.

— Мисливець подав спис молодому еллінові, який нерішуче взяв подарунок.

— Ти не йдеш з ними, — батько Іруми показав на етруска і негра, — але хороший спис — це перше майно мисливця, а я хочу, щоб ти прославив наш рід, став мені за сина!

Кідого і Каві вп'ялися поглядами в свого друга, негр з хрускотом стиснув пальці. Рішучий момент несподівано настав.

Пандіон зблід і раптом різким жестом віддав мисливцеві назад його спис.

— Ти відмовляєшся? Як мені зрозуміти це? — закричав вражений мисливець.

— Я йду з товаришами, — ледве промовив молодий еллін.

Батько Іруми нерухомо стояв, без слів дивлячись на Пандіона, потім з гнівом шпурнув спис йому під ноги.

— Нехай буде так, але не смій більше навіть глянути на мою дочку. Я сьогодні ж відішлю її!

Пандіон, не моргаючи, вдивлявся широко розкритими очима в мисливця. Справжнє горе спотворило його мужні риси, і це пом'якшило гнів батька Іруми.

— У тебе вистачило мужності вирішити так, поки ще не пізно, — це добре, — сказав він. — Та коли вже йдеш, то йди скоріше…

Мисливець ще раз похмуро оглянув Пандіона з голови до ніг, щось буркнувши.

Виходячи з хатини, батько Іруми оглянувся на Каві.

— Що сказав, те й буде, — грубо відрубав він і зник у темряві.

Негрові стало не по собі від блиску очей молодого елліна, і він відчув, що зараз Пандіону не до друзів. Еллін постояв, втупившись поглядом у простір, немов питаючи далечінь; що ж йому робити. Він повагом повернувся, потім кинувся на постіль, закривши обличчя руками.

Каві запалив новий факел: йому не хотілося залишати Пандіона в темряві на самоті із своїми думками. Етруск і негр посідали осторонь і мовчки пильнували. Час від часу вони тривожно поглядали на друга, якому нічим не могли допомогти.

Повільно минав час, настала ніч. Пандіон ворухнувся, потім схопився, прислухаючись, і кинувся геть з хатини. Але етруск заступив йому широкими плечима вхід. Молодий еллін наткнувся на його схрещені руки і зупинився, гнівно зсунувши брови.

— Пусти! — нетерпляче сказав Пандіон. — Я не можу, я повинен попрощатися з Ірумою, якщо її не вирядили кудись.

— Схаменися! — відповів Каі. — Ти занапастиш її, себе й усіх нас! Її батько на тебе розгнівався.

Пандіон мовчав і намагався відштовхнути етруска, але той стояв міцно.

— Вирішив, ну й усе, не гніви її батька, — переконував друга Каві. — Зрозумій, що може статись.

Молодий еллін штовхнув Каві ще дужче, але той стусонув його в груди, і Пандіон відступив. Негр, побачивши сутичку між друзями, підбіг розгублений, не знаючи, що робити. Молодий еллін зціпив зуби, очі в нього загорілися лихим вогнем. Роздувши ніздрі, він кинувся на Каві. Етруск швидко вихопив ніж і, повернувши зброю держаком до Пандіона, гнівно закричав:

— На, бери, бий! Пандіон сторопів.

Етруск випнув груди, приклав до серця ліву руку, а правою все направляв держак ножа в бік Пандіона.

— Бий відразу, сюди! Все одно живий я не пущу тебе! Убий, тоді йди! — люто кричав Каві.

Уперше Пандіон бачив свого похмурого і мудрого друга в такому стані. Він відступив, безпорадно застогнав і, почвалавши до своєї постелі, знову впав на неї, повернувшись до друзів спиною.

Каві, важко дихаючи, витер з лоба піт і сунув ніж за пояс.

— Ми повинні стерегти його цілу ніч і скоріше йти звідси, — сказав він зляканому Кідого. — На світанку ти попередиш товаришів, щоб збиралися.

Пандіон ясно чув слова етруска, які означали, що йому більше не вдасться побачити Іруму. Він задихався, майже фізично відчуваючи тісноту навколо себе. Еллін боровся із собою, напружуючи всю волю, і поступово бурхливий відчай, майже лють, змінився на тиху печаль.

І знову африканський степ розкрив Свій гарячий простір перед двадцятьма сьома упертими людьми, які вирішили будь-що повернутися на батьківщину.

Тепер, після дощів, груба, з великим бурим колоссям трава[96] здіймалася на висоту дванадцяти ліктів, і в її задушливій гущавині непомітні були навіть велетенські сірі слони. Кідого пояснив Пандіону, чому треба було поспішати: незабаром закінчаться дощі, і степ почне горіти, перетворюючись у мертву, засипану попелом рівнину, де важко буде знайти їжу.

Пандіон мовчки погоджувався. Його печаль була ще зовсім свіжа. Але, опинившись серед своїх товаришів, яким він був такий завдячний, молодий еллін відчував, як знову обплітають його узи чоловічої дружби, як зростають у ньому самому прагнення йти вперед, жадоба боротьби і все дужче розпалюється бажання швидше добратися до Енніади.

І, незважаючи на гостру тугу за Ірумою, Пандіон тільки тепер почував себе таким, яким він був раніше, ясним і прямим юнаком, що без тривоги йшов обраним шляхом. Знову ожила жадібна увага художника до форм і барв природи, наростало бажання творити.

Двадцять сім дужих чоловіків були озброєні списами, кидальними дротиками, ножами і кількома щитами. Колишні раби, випробувані в біді й боях, становили чималу силу і могли не боятися численних звірів.

У дорозі в високій траві небезпека була серйозною. Мимоволі доводилося йти один за одним, пробираючись вузькими коридорами звірячих стежок, протягом багатьох годин бачачи перед собою тільки спину товариша, що йшов попереду. А з шелестячих високих стін праворуч і ліворуч щохвилини загрожувала небезпека — кожної миті стебла могли розсунутись і пропустити лева, що непомітно підкрадався, розлюченого носорога або високу неосяжну тушу злобного самотнього слона. Трава роз'єднувала товаришів і найгірше доводилося тим, хто йшов позаду: на них міг кинутись лютий звір, стривожений подорожніми, що йшли попереду. Вранці трава була зволожена холодною росою, виблискуючий пил від водяних бризок стояв над мокрими, наче після дощу, тілами людей. У жарку пору дня роса зникала безслідно, сухий порох дер у горлі, сиплючись з верхівок стебел, у тісних проходах нічим було дихати.

На третій день путі на хороброго лівійця Такела, який ішов позаду, напав леопард, і тільки завдяки щасливому випадку юнак відбувся незначними подряпинами. Другого дня після того на Пандіона і його сусіда-негра стрибнув з трави величезний темногривий лев. Спис Іруминого батька стримав хижака, і товариш елліна, підхопивши щит, який від несподіванки впустив Пандіон, напав на лева ззаду. Звір повернувся до нового ворога і впав, проколотий трьома списами. Кідого прибіг, задиханий від хвилювання, коли все вже було скінченої воїни, важко дихаючи, витирали із списів швидко побурілу лев'ячу кров. Хижак лежав майже непомітний у бурій пом'ятій траві. Збіглися всі учасники походу, гучні крики залунали над місцем бою. Всі доводили двом кремезним неграм — Дхломо і Млафу, які разом з Кідого вели загін, що кінець кінцем звірі кого-небудь уб'ють. Треба обійти цю рівнину високої трави. Провідники зовсім і не думали перечити. Загін круто повернув на південь і ще до вечора наблизився до довгої лісової смуги, що простяглася якраз у потрібному південно-західному напрямі. Такий ліс був уже знайомий Пандіону — зелений склепистий коридор над вузькою степовою річкою. Ліси-галереї перетинали степ у різних напрямах вздовж річок і струмків.

Подорожнім пощастило: під зеленим склепінням не було колючих заростей, ліани не сплели непрохідних завіс, — загін бадьоро попрямував вузькою лісовою смугою, лавіруючи між велетенським корінням. Глибока тиша і прохолодна півтемрява змінили шелестіння трави в задусі сліпучого дня. Ліс простягнувся дуже далеко, — день за днем ішли ним подорожні, зрідка виходячи в степ по дичину або вилазячи на низькі дерева узлісся, щоб перевірити напрямок.

Хоч пересуватись тут було легше і безпечніше, Пандіона гнітили сутінки і тиша таємничого лісу. Молодий еллін повертався тут до спогадів про зустріч з Ірумою. Втрата здавалася величезною, туга оповивала для Пандіона весь світ сірим серпанком, а невідоме майбутнє було таким же похмурим, мовчазним і темним, як ліс, яким вони йшли.

Пандіону здавалося, що темна дорога в одноманітному чергуванні колонад величезних стовбурів дерева, темряви та сонячних плям, горбів і ям нескінченна.

Вона вела в невідому далечінь, все глибше встромляючись у серце чужої і дивної землі, де все було незнайоме і тільки коло пильних товаришів рятувало від неминучої смерті.

Море, до якого він так прагнув і яке здавалося легко досяжним, коли він був у полоні, тепер відсунулося безмірно далеко, загороджене тисячами перешкод, місяцями важкої путі… Море відірвало його від Іруми, а само лишилося неприступним…

У кінці лісу подорожні побачили велике болото. Воно перетинало дорогу від краю до краю горизонту, простяглося вперед, затягнуте вдалині зеленуватою імлою вологих випарів, ранками обволікаючись низькою пеленою білястого туману. Білі чаплі літали невеликими зграями над морем очерету.

Для Каві, Пандіона і лівійця ця перешкода була несподіваною. Вони, не знаючи, що робити, дивилися на яскравозелену хащу болотних заростей з вікнами води, що аж горіли на сонці. Але вожаки задоволено переглядалися і посміхались: вони йшли вірною дорогою, два тижні важкого походу не пропали марно.

На другий день загін зв'язав плоти з особливого, надзвичайно легкого й пористого очерету,[97] колінчасті стебла якого досягали десяти ліктів. Подорожні попливли вздовж високих заростей золотистих папірусів, лавіруючи поміж червонуватобурими купами засохлих і поламаних стеблин очерету, плавучих островів трави. На кожному плоту було по двоє чи по троє чоловік, які обережно балансували довгими жердинами, що розмірено втикалися в мулисте дно.

Темна смердюча вода здавалася густою олією, бульочки болотного газу піднімались на поверхню з-під жердин, липка пліснява пінилася іржаво-бурими облямівками вздовж зелених стін. Жодного сухого місця не було на всьому видимому просторі, волога жара мучила людей, що обливалися потом, згори пекло нещадне сонце. Надвечір мільйони шкідливої мошви густими хмарами нападали на людей. Щастям було знайти незатоплений горбик, на якому розпалювали величезне димуче вогнище. Ще легше було при вітрі, що відгонив хмари комах і давав можливість виспатись після важких днів і ночей. Вітер хилив очерет, хвиля за хвилею бігли по зеленому океану.

Сила-силенна різних гадів ховалося в прілій воді і гниючих заростях. Велетенські крокодили збиралися сотнями на горбах обмілини або виглядали із зелених стін, наполовину сховані стеблами. Вночі ці чудовиська ревли — їх глухе низьке ревіння вселяло в людей забобонний жах. У крокодилячому реві не було люті чи загрози, — щось бездушне і безстрасне чути було в цих низьких уривистих звуках, що гуркотіли над стоячою водою в темряві ночі.

Подорожнім зустрілася мілка затока, усіяна напіврозмитими конусоподібними горбиками з мулу в півтора ліктя заввишки. Бура вода нестерпно смерділа, горбики були вкриті білою корою пташиного посліду. Негри пояснили, що тут кублилися великі довгоногі рожеві птахи,[98] які в інший час хмарами вкривали б це болото.

Від поганої води і шкідливих випарів захворіло кілька чоловік, головним чином лівійців. Люта гарячка знесилювала людей, які байдуже лежали на плотах під ногами у товаришів.

На п'ятий день плавання серед болотних заростей почали все частіше траплятись простори чистої води, з якої стирчали верхівки дерев. Пандіон здивовано спитав Кідого, що це означає. Чорний друг, посміхаючись великим ротом, пояснив, що незабаром кінець мукам.

— Тут, — сказав негр, ткнувши жердиною в глибоку воду, — під час засухи земля аж горить від спеки, а це розлив від дощів.

— Яка ж це ріка? — знову спитав Пандіон.

— Та тут не одна ріка, а дві[99] і довгий ряд боліт між ними, — відповів негр. — У засуху ці річки майже не течуть.

Кідого, як завжди останнім часом, мав рацію: скоро плоти стали чіплятись за мулисте дно, а попереду земля, підвищуючись, переходила в рівний степ. Там росла особлива трава із сріблястобілим колоссям, і поверхня степу, виблискуючи під сонячним промінням, здавалася віддалік продовженням водяної гладіні. З почуттям глибокого полегшення подорожні по пояс у багні, розполохуючи криками крокодилів, вибралися на тверду гарячу землю. Вітер, свіжий і сухий, вітав їх, проганяючи тяжку задуху болота. Загін добрався до пагорка, на якому росли кущі з великим голубуватозеленим листям, вкриті оранжовими плодами завбільшки з яйце.

Тут подорожні знайшли чисту воду і вирішили зупинитись. Вони зробили навколо табору колючу стіну в шість ліктів заввишки. Негри назбирали цілу купу оранжових плодів, дуже ніжних і смачних, принесли ще якогось листя і заходилися лікувати їх соком хворих на гарячку товаришів. Здорові відсиплялися досхочу, болячки, що утворилися від укусів болотяної мушви, швидко заживали. Кілька днів підряд не було дощу. Ранками було холодно, і чорношкірі учасники походу мерзли й страждали від холоду.

Скоро мандрівники вирушили далі.

Двадцять п'ять днів ішли вони степом. Тепер їх залишилося дев'ятнадцять чоловік — вісім відокремились після переходу через болото і пішли на північ, до своїх рідних місць, до яких їм залишилося не більше десяти переходів. Як не кликали вони інших іти з ними, але ті уперто відмовлялись, вирішивши пробиватися до моря.

Сірий серпанок закривав голубий небосхил, який усе ще сліпуче сяяв. Ночами небо нерідко затягалося хмарами, страшний грім безперервно гуркотів над степом, але блискавка ні разу не розтинала оксамитночорної пітьми ночі, жодна краплина дощу не падала на висохлу траву і землю, що аж репалася від спеки.

У степу були розкидані маленькі горбочки — гострокінцеві конуси або башти із закругленими верхівками до десяти ліктів заввишки. Всередині цих горбиків з твердої, як цегла, глини жили численні великі комахи, схожі на мурашок, небезпечні своїми сильними щелепами. Пандіон уже звик до безлічі звірів; його не дивували більше жирафи або збіговище слонів по п'ятсот голів у стаді. Тепер він побачив зграї дивних тварин смугастого, білого з чорним, кольору. Вони були схожі на коней Енніади, але й відрізнялися від них: невисокі на зріст з тонкими ногами, ці смугасті звірі мали ширші крупи, увігнуту в кряжі спину, плавно вигнуту верхню губу, короткі хвости і гриви. Пандіон з цікавістю дивився на їх численні табуни, що з'являлися біля водопою. Він мріяв про те, щоб спіймати цих смугастих коней і пристосувати їх до їзди. Проте, коли він поділився своїми думками з Кідого та іншими товаришами-неграми, ті довго й голосно реготали. Негри пояснили молодому еллінові, що смугасті тварини сильні, злі й приборкати їх ніяк не можна, що коли б і вдалося спіймати кількох смирніших, то двох десятків, потрібних їм, не зібрати й за десять років.

Удруге був розчарований Пандіон, коли зустрівся з буйволами. Він побачив масивних темносірих биків з широкими, загнутими на кінцях рогами й вирішив підкрастись до найближчого, щоб убити його списом, але Кідого, навалившись на юнака всім тілом, притиснув його до землі. Негр запевняв друга, що ці бики чи не найнебезпечніші звірі південної країни, що полювати на них можна, тільки маючи луки або списи для метання, інакше загибель неминуча. Пандіон послухався негра і сховався в кущах, як і інші, але страх Кідого перед цими биками все ж був йому незрозумілим, — він вважав, що носорог або слон куди страшніші.

Дорогу нерідко перетинали горби і стрімчасті скелі, що тяглися пасмом. У таких місцях часто зустрічалися бридкі песиголові мавпи.[100] Ці тварини, помітивши, що наближаються люди, збиралися на скелях або під деревами, без страху розглядали пришельців і нахабно кривлялися. Пандіон з огидою дивився на їхні голі собачі морди з синіми надутими щоками, облямовані густою шерстю, що стирчала дибом, на їх рухливі зади з червоними мозолястими плішинками. Мавпи були небезпечні. Якось Каві не стерпів задирливої поведінки трьох тварин, які загородили йому дорогу, і вдарив списом одну з паскудних тварюк. Почався справжній бій під скелями. Мандрівники були раді, що їм пощастило врятуватись без втрат, хоч і довелося тікати щодуху.

Вони йшли вже двадцять п'ятий день по місцевості, що непомітно піднімалась угору, і раптом побачили на обрії темну смугу. Кідого радісно скрикнув, показуючи на неї, — там починався великий ліс — остання перешкода, яку залишилося їм подолати. За вкритими лісом горами лежало довгождане море — вірний шлях додому. Під полудень загін дійшов до пальмового гаю. Чудний вигляд його здивував Пандіона. Раніше в степу не траплялися такі високі й стрункі рослини, схожі на знайомі по Айгюптосу фінікові пальми.[101] Кожний стовбур піднімався вгору наче з самого центра зірчастої синявочорної тіні, що падала від вершини. Між чорними плямами тіней сухий грунт здавався розпеченим до білого жару металом. Пандіон звернув увагу на незвичайне розміщення тіней і побачив, що південне сонце стоїть у нього прямо над головою. Він сказав про це Каві. Етруск здивовано знизав плечима, а Кідого пояснив, що це насправді так і є. Чим далі на південь, тим вище піднімається сонце, і причини цього ніхто не знає. Старики говорять, що, за переказами, далеко на півдні сонце знову стає нижче.

Довго роздумувати над цією загадкою молодому еллінові не довелося — знесилені жарою товариші поспішали до води. На спочинку Кідого сказав, що надвечір вони дійдуть до лісу і далі вже йтимуть лісами та горами, які простяглися ген-ген аж до краю землі.

— Там, — негр показав праворуч, — і отам, — Кідого повернув руку наліво, — є великі ріки, але ми не можемо пливти по них. Права[102] ріка завертає на північ до великого прісного моря біля краю північних пустель. Ліва[103] круто бере напрям на південь і заведе нас далеко від того місця, куди ми йдемо. Крім того, вздовж цих рік живуть сильні племена, вони їдять людське м'ясо і знищать усіх нас. Нам треба пройти на південний захід прямо, як летіла б стріла, між обома ріками. У темних лісах нікого нема, вони безпечні, а на горах ніхто не живе, боячись сильної грози і темряви хащ. Звірі тут рідко трапляються, але нас мало, і ми зможемо прогодуватись полюванням і плодами.

Пандіон, Каві і лівійці з сумнівом дивилися на темний ліс, що поставав перед ними, і їх хвилювали неясні побоювання.